Вы здесь

До питання про духовний сенс імені та псевдоніму українського філософа Григорія Сковороди

УДК 130.122:82.09 Сковорода

 

До питання про духовний сенс імені та псевдоніму

українського філософа Григорія Сковороди

(на матеріалі сковородознавчих студій Григорія Верби)

 

Андрій Будугай (Переяслав-Хмельницький)

 

Резюме

У статті розглянуто питання імені як з точки зору філології, так і філософії та теософії в якості доповнення до запропонованих Г.Вербою тлумачень імені та псевдоніму філософа.

 

Summary

This article examines the philosophical, philological and theosophical significance of H.Skovoroda’s name and pseudonym, expending on the work of H.Verba.

 

Про значення імені людини та псевдоніму митця писали цілий ряд дослідників, серед яких можна назвати імена таких мислителів, як О.Потебня, П.Флоренський, О.Лосєв, О.Дей та багато інших. На нашу думку, проблема імені взагалі, й імені, по батькові, прізвища та псевдоніму Г.Сковороди зокрема, залишається й сьогодні актуальною. Тому розуміння змісту, який Г.Сковорода вкладав у тлумачення власних імені та псевдоніму, сприймаючи до певної міри їх як символи, стимулюватиме більш плідні пошуки в царині філології, філософії, вивчення спадщини філософа. Зробивши короткий аналіз розвитку розуміння символу, слова та імені, ми зупинимося на трактуванні імені та псевдоніму Г.Сковороди ретельним дослідником Сковородіани Григорієм Митрофановичем Вербою.

Український філософ умовно ділив Всесвіт на три світи: «великий, або космос, малий – мікрокосм, або чоловік, і третій – символічний, або Біблія» [2, с. 7]. Звідси Біблія – книга, яку слід розуміти не буквально, а символічно. А символи нам допомагають пізнавати всі ці три світи: «Сковородинська гносеологія засновується на уявленні про видиму й невидиму природу макрокосмосу, мікрокосмосу та символічного світу. Відтак, пізнання Божого єства – це не що інше, як уміння бачити за видимими формами-знаками їхній прихований сенс» [17, с. 715].

Пізнання оточуючого людини макрокосмосу неможливе без паралельного з ним пізнання себе-мікрокосмосу. Не випадково афоризм «пізнай себе», що приписується давньогрецькому філософу Фалесу Мілетському, одному із семи мудреців давнього світу, червоною ниткою проходить крізь усю філософію Г.Сковороди, а безпосередньому трактуванню цього виразу присвячений твір «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» – твір, який видатний філософ називає своїм «першорідним сином» [2, с. 257]. Л.Ушкалов зазначає: «Сковорода є найперше філософом себепізнання. Вчиняючи ідею «Пізнай себе» наріжним каменем власної філософії, він продовжував традиції українського барокового богомислення, де себепізнання зазвичай поставало провідною формою сходження людини до Бога … Зокрема, сковородинська думка про посутню тотожність богопізнання й себепізнання … була своєрідним мисленнєвим загальником вітчизняної барокової культури» [17, с. 672].

«Твори Сковороди мають багато різноманітних емблематичних і символічних образів ... Окреслюючи природу емблематичних образів, Сковорода казав таке: «... Стародавні філософи мали свою особливу мову, вони змальовували власні думки образами, неначе словами. Ті образи були фігурами небесного та земного творива ... Образ, що приховував у собі таємницю, називався по-грецькому έμβλημα, emblema...». Свого часу Дмитро Чижевський слушно завважив, що Сковорода «належить до найяскравіших представників емблематичного стилю в містичній літературі Нового часу»» [17, с. 168].

Як до символу Г.Сковорода підходив і до розуміння слова взагалі та імені зокрема. Так, наприклад, у його 20-й байці «Верблюд та олень» ми знаходимо такі слова: «Слово, ім’я, знак, шлях, слід, нога, копито – назву має – тлінні ворота, що ведуть до нетлінного джерела. Хто не поділяє словесних знаків на плоть і дух, той не може вбачати різниці між водою та водою, красою небесною та росою» [2, с. 60]. Таке містичне розуміння Г.Сковородою природи поняття «символ» наводить на думку про певну співзвучність у трактуванні ним значення символу з Платоном, Й.Гете, М.Костомаровим, О.Потебнею, О.Лосєвим, П.Флоренським, Ю.Лотманом, Д.Андрєєвим та ін. Зокрема, Платон «вважав символ знаковим виразом якоїсь вищої, але зовсім не знакової сутності, значення якої не завжди можна чітко зафіксувати, а тому це й служить переходом зі сфери раціонального до світу ірраціонального, у якому сутність символу можна вловити через посередність образів, що виникають інтуїтивно, спонтанно, на межі яснобачення» [8, с. 7].

Й.Гете визначав: «Справжня символіка там, де часткове репрезентує загальне не як сон чи тінь, але як живе миттєве одкровення непізнаваного» [8, с. 8]. М.Костомаров вважав, що символіка є «продовженням звичайної релігії»; «міфи і символи зумовлюють і взаємно утворюють самі себе» [8, с. 8]. О.Потебня підкреслював, що походження символів «вызваносамим ходом эволюции языка и мышления. Слова постепенно утрачивают свою внутреннюю форму, своё ближайшее этимологическое значение. На его восстановление и ориентированы символы» [3, с. 9-10].

За О.Потебнею «мова у всьому без винятку символічна» [8, с. 9]. Міфологічне мислення, з його точки зору, відрізнялося від наступних форм тим, що в ньому ще не відбулося відділення образу речі від самої речі, внутрішнього від зовнішнього. У міфологічній картині світу в єдності знаходяться ті знання, які пізніше будуть класифікуватися як наукові, релігійні та інші. Учений вважав, що міф – це не довільне нагромадження хибних чи істинних відомостей: «…для мысли, создающей мифический образ, этот образ служит, безусловно, лучшим, единственно возможным в данное время ответом на важный вопрос. Каждый акт мифический и вообще действительно художественного творчества есть вместе акт познания. Самое выражение «творчество» могло бы не без пользы замениться другим, более точным, или должно бы стать обозначением и научных открытий. Учёный, открывающий новое, не творит, не выдумывает, а наблюдает и сообщает свои наблюдения как можно точнее. Подобно этому и мифический образ не выдумка, не сознательно произвольная комбинация имевшихся в голове данных, а такое их сочетание, которое казалось наиболее верным действительности» [11, с. 483]. «Для О.Потебні міф – це перш за все специфічне слово» [3, с. 9].

П.Флоренський говорить: «Бытие, которое больше самого себя, таково основное определение символа. Символ – это нечто являющее собою то, что не есть он сам, бóльшее его, и однако существенно чрез него объясняющееся. Раскрываем это формальное определение: символ есть такая сущность, энергия которой, сращённая или, точнее, срастворённая с энергией некоторой другой, более ценной в данном отношении сущности, несёт таким образом в себе эту последнюю» [16, с. 287; виділено жирним шрифтом П.Флоренським]. Треба зазначити, що сам П.Флоренський відрізнявся таким типом світосприйняття, який робив його одночасно й великим логіком, і великим містиком. Його можна віднести до найвидатніших філософів 20 століття, що дає підставу особливим чином рахуватися з його думками. Не випадково про цього філософа візіонер Даніїл Андрєєв, Данте 20 століття, свідчить, що він, так само, як і Т.Шевченко, піднявся в одні з найвищих духовних світів планети Земля [1, с. 129]. Зазначимо, що П.Флоренський виділяє перш за все пізнавальну функцію символу.

Будь-яке буття П.Флоренський визначає як таке, яке має дві сторони – внутрішню й зовнішню. Вони існують у першопочатковій єдності. Внутрішню сторону можна ще назвати сутністю або істотою, вона служить для самоствердження цього буття; зовнішню сторону можна назвати діяльністю або енергією, а служить вона для зовнішнього прояву цього буття, для його розкриття та зв’язку з іншими буттями. Два буття, які завдяки властивостям своїх внутрішніх сторін залишаються «по сущности своей неслиянными, …не растворимыми друг в друге», завдяки властивостям зовнішніх сторін можуть бути об’єднаними між собою своїми енергіями, взаємно проростати одне в одне цими енергіями, співдіяти, у наслідок чого нема вже окремо ні тієї, ні іншої енергії, а утворюється щось принципово нове [16, с. 285].

Як фізик, колишній випускник фізико-математичного факультету Московського університету, П.Флоренський наводить приклад взаємодії контуру, який налаштований на сприйняття певних електромагнітних хвиль, та їх випромінювача. Резонанс, який об’єднує в новий комплекс контур, хвилі та випромінювач, – це дія уже не того чи іншого окремого приладу (контура чи випромінювача), а їх синергія, співдія.

Випромінювач відкриває природу свого буття резонатору через хвилі, тобто, резонатор пізнає буття випромінювача через ці хвилі. Подібний зв’язок між випромінювачем і сприймаючим резонатором утворюють телебачення, радіо, телефони мобільного зв’язку і т.д. Утворюється він і в біологічних системах, наприклад, між оком істоти та джерелами світла, між її вухом та джерелами звуку. Характерний він і для символу та реальності, яка цим символом позначається, не залежно від того, який саме символ обраний для такого позначення – графічний, звуковий, об’ємний, жестикуляційний чи інший. У даному ж випадку нас більше цікавить такий різновид звукових символів, як людська мова, слово.

Мова, слово в широкому розумінні, допомагає людині на шляху пізнання себе й довкілля – шляху, який, як ми вже зазначали, покликаний людину підняти до Бога, зробити її духовно вільною, вивести зі стану гріха, тобто космічного невігластва. Адже, як стверджує теософ А.Безант, «весь мир есть ни что иное, как произнесённое слово» [5, с. 61], а гріх теософія розуміє як недостатній розвиток свідомості, її помилкові дії. Не випадково слова «гріх» і «погрішність» (тобто, «неточність, помилка»), болг. «грешка» («помилка») і болг. «грешà» («помилятися, робити помилку; грішити, чинити гріх») – одного кореня [15, с. 134].

П.Флоренський називає органом, який служить для «самопроизвольного установления связи между познающим и познаваемым»слово, а зокрема – ім’я або деякий його еквівалент, який використовується як ім’я – метонімію [15, с. 289]. Він наголошує: «В расширительном смысле, под словом надо разуметь всякое самодеятельное проявление нашего существа вовне, поскольку целью такого проявления мы считаем не внешне учитываемые энергии, физические, оккультные и прочие, а смысл, их посредством входящий в мир транссубъективный»[16, с. 289]. Тобто, слово, яке виходить із нас, яке ми випускаємо у світ, до певної міри можна вважати нашим символом, через який ми виражаємо свій внутрішній світ. Через цей же символ-слово інша свідомість може пізнати нас. Згадаємо давню мудрість: щоб зрозуміти якою є людина, треба її почути. А Ісус Христос казав, що важливо не те, що в людину входить, а те, що з неї виходить.

Слова, їх сенс, поняття, які за ними стоять, допомагають нам пізнавати світ, або, говорячи мовою теософії, еволюціонувати. Саме тому теософи стверджують: «Всё знание уже дано человечеству и свёрнуто в языке его понятий. Но из-за допускаемых злоупотреблений ими эти понятия измельчали и профанировались. Вдуматься в эти понятия, найти их исток, соответствующие им силы – это значит воскресить их и приобрести через них мудрость заключенного в их формулах знания. За каждым понятием скрывается длинная история мыслетворческого процесса его развития и связанные с ним силовые спирали психических ассоциаций. На этом основана магия слов, ибо произнося слово, мы приводим в движение идеомоторные и психомоторные силы»[12, с. 308].

П.Флоренський акцентує увагу, що питома вага різних слів у процесі пізнання різна: «…бóльшая духовная концентрация, соответствующая бытийственному сгустку, центру пересекающихся в нём многообразий, носителя признаков и состояний, на школьном языке – субстанция, требует и слова бóльшей сгущенности […]. Такой словесный центр есть имя»[16,с. 293-294]. Досліджуючи більше, ніж в десяти індоєвропейських мовах етимологію однокореневих іменників, які мають значення «ім’я», філософ доводить їх тісний зв’язок зі словами, які мають корінь «gna-/зна-» [16, с. 306-308]. Цей корінь, у нашій мові дав початок таким словам, як «знак», «пізнання», «знати», «ознайомлюватися», «знаменний», «знаменитий», «ознака», «визнання», «признаватися», а в російській – словам «знамя», «знамение»(по суті, знак Неба як духовного світу). «Наименование, согласно пониманию, закреплённому в самом языке, есть … познавание – деятельность или действие, посредством которого познаём»[16, с. 308].

Г.Верба робить спробу розкрити таємницю імені, по батькові, прізвища та псевдоніму Г.Сковороди прислухавшись до голосу самого філософа. Він пише: «Уважний читач помітив, що Сковорода ніколи не писав по батькові ні російською мовою «Саввич», ні українською «Савич». Листи до М.Ковалинського, написані латиною в 1762-1766 роках він підписував так: «GregoriusSabbin» чи «GregoriusSkoworoda» (повністю чи скорочено). … А ось листи, написані староукраїнською мовою до своїх друзів у 80-90-х роках, Сковорода вже підписує «Григорій Варсава Сковорода». У примітці до листа-присвяті С.Дятлову він пояснює: «Вар, правдивее же Бар, есть слово еврейское, значит сын; Сава же есть слово сирское, значит субботу, покой, праздник, мир. И так Вар-Сава – сын Савын, сиречь сын мира» [7, с. 519]. Хочеться підкреслити, що Г.Верба йде в трактуванні по батькові далі інших дослідників. Так, наприклад, Іван Пільгук пише: ««Варсава», єврейською мовою – «син Сави»» [10, с. 204].

Далі Г.Верба акцентує увагу на тому, що слово «мир» має значення не «світ», як це наводиться в деяких сучасних перекладах праць Г.Сковороди, а саме «мир». Адже одним із значень слова «світ» в духовному сенсі є «те, що чинить опір царству Христову». Для підтвердження своїх думок Г.Верба наводить слова Г.Сковороди, які філософ побажав написати на його могилі, тобто, можна сказати, саме ті слова, які виражали підсумок всього життя Г.Сковороди: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Розмежувати значення слів «мир» і «міръ», які у сучасній російській мові злилися в одну лексему «мир», є дуже важливою справою, позаяк з точки зору як християнства, так і езотеричної науки взагалі, і теософії зокрема, слова «мир» і «світ» є антонімічними за своїм значенням. На наш погляд, відповідь на питання: «Що саме мав на увазі Г.Сковорода під словом «мир» у трактуванні свого імені по батькові?» може підказати таке джерело, як Біблія – книга книг, для трактування якої, на думку самого філософа, він і прийшов у цей світ. Ісус Христос, якого, по суті, можна вважати духовним вчителем Г.Сковороди, наголошував: «Царство Моє не від світу цього», а сам цей світ вважав світом «князя світу цього», тобто Сатани, диявола. Саме значення «миру, спокою» Г.Сковорода вкладає в назву свого «Алфавіту миру».

Ім’я «Григорій» Г.Верба трактує в його грецькому значенні «той, хто не спить». І як один із доказів цього наводиться той факт, що філософ «мав звичай рано вставати і спав на добу всього чотири години»[2, с. 4], [7, с. 520]. Але «той, хто не спить» –це ще й символ вартового, того, хто стоїть на сторожі. Не випадково слова «бадьорий», «будити», «будка» (місце для перебування караулу, варту, сторожі), рос. «бдеть», рос. «бодрый» – однокореневі і, напевно, мають спільну першопочаткову семантику.

Таким чином, можна припустити, що значення свого імені філософ трактував як «той, хто стоїть на сторожі, на чатах», тобто він завжди стоїть, як воїн Христової армії, на сторожі духовного світу і в будь-який момент готовий дати відсіч усьому темному, диявольському, що може нашкодити духовній людині.

Щодо прізвища «Сковорода», Г.Верба наводить значення церковнослов’янського слова «сковрада» як посуду, на якому готували їжу, а також хліб для жертвоприношення Богові [7, с. 521]. Якщо взяти до уваги той факт, що й християнство, й теософія стверджують, що цей світ, тобто Космос, Всесвіт тримається на самопожертві, а життя Г.Сковороди було повністю присвячене служінню Богові, то звідси цілком природно випливає, що філософ міг трактувати своє прізвище як символ, образ власної самопожертви справі духовного відродження людства, жертвенного служіння Світу Горньому. Адже, як Ісус Христос давав людям духовні «хліб і воду» для їх переродження, «народження згори», так і Г.Сковорода однією з головних ідей свого життя мав ідею другого народження, тобто народження для життя в духовного світу, а не у світі князя світу цього.

На відміну від Г.Верби, дослідники Сковородіани В.Стадниченко і М.Шудря дають більш приземлене, матеріалістичне трактування прізвища філософа: «Спрадавен місцеві жителі відзначалися своєю засмагою, чорнотою. Ще до того, як стати Чорнухами, містечко Сковороди називалося Чорнилом, Чорнятином. Можливо, там був жіночий монастир із «чорнушками» (черницями); чи кажуть, у численних річкових водах риба «чорнушка» (Scardinius erythrophthalmus); а то й вважають, що етнонім (ім’я поселенців) виникло від властивостей тамтешнього ґрунту – цілком чорної, масної глини – чорнухи. Хоч як би там не було, а найприкметніша в цьому терміні риса – ота чорнота. І, мабуть, сам патронім Григорія Сковороди (назва або прізвище, яке походить від імені предків із батьківського боку) щільно переплелося з якимось прозвиськом, що з давнини передавалося його нащадкам» [14, с. 10-14].

Щодо псевдоніму, «вигаданого імені та прізвища митця», то його поява зумовлена різними об’єктивними та суб’єктивними причинами. У вітчизняному мистецтві траплялися випадки, коли за псевдонімом доводилося приховувати імена авторів через антиукраїнську політику царської Росії. Наприклад, з цієї причини П.Рудченко підписувався псевдонімом «Панас Мирний» [9, с. 579].

У 19 столітті жінка в літературі була явищем нетиповим, тому українська письменниця М.Вілінська підписувала свої твори чоловічим псевдонімом «Марко Вовчок», а французька письменниця Аврора Дюдеван – «Жорж Санд». Траплялися іноді й курйозні випадки: П.Рудченко підписувався псевдонімом «Невідомець жіночого роду», О.Маковей – «Бабуся Катерина», О.Кандиба – «Бабуся Красолька». Проте, у випадку з Г.Сковородою, науковці відмічають, що філософ серйозно ставився до використання псевдоніму «Meingard».

Прикметно, що Г.Сковорода взяв його під впливом спілкування зі своїм учнем і другом Михайлом Ковалинським. «Ковалинський розповів про свою зустріч у Швейцарії з мандрівним просвітителем Данилом Мейнгардом. За словами Ковалинського він своїм життям і характером роздумів нагадував Сковороду. Зустрівся Ковалинський з Мейнгардом у Лозанні й розповів йому, що на Україні живе й творить поет-мислитель Сковорода. Повідомлення про Мейнгарда зацікавили Григорія Савича. В листах до друга Ковалинський не раз називав його іменем швейцарського мандрівника-мислителя. Це прізвище сприйняв Сковорода як псевдонім і в свою чергу підписував ним листи до Михайла Івановича» [10, с. 209].

Г.Верба трактує значення основи псевдоніму Г.Сковороди «gard», спираючись на німецьке слово «Garde», що означає «гвардія». Звідси «Meingard» – «мій гвардієць», «мій воїн» у значенні «воїн війська Небесного» або «воїн армії Христової». Це співзвучно трактуванню імені «Григорій» як «того, хто не спить», тобто «стоїть на чатах» всього духовного.

Г.Верба заперечує трактування псевдоніму «Meingard», зробленого Ю.Барабашем, який пише: «Мейнгард», по видимому, ассоциировалось у него с «meinGarten» –знакомая символика сада» [4, с. 153]. Але це припущення не можна вважати зовсім безпідставним виходячи з трьох причин. По-перше, Г.Сковорода дійсно назвав свій поетичний цикл (не один вірш, а цілий цикл) «Садом Божественних пісень»; по-друге, присвійний займенник «mein» більше підкреслює, що «моїм» більш доречно вважати саме сад, а не воїна, якщо говорити про себе особисто; по-третє, сад – це те, що треба одночасно й вирощувати, й охороняти та піклуватися, дбати про нього. Тобто робити теж саме, що Ісус Христос казав про себе як про доброго пастиря, який дбає про стадо. Доречно згадати й про те, що Спаситель наказав робити апостолу Петру наприкінці свої місії «Паси овець моїх!».

Таким чином, щодо псевдоніму «Meingard», Г.Сковорода міг використати слово, яке має кілька значень, які, неначе обертони у музиці, несуть додаткове смислове навантаження, покликане підсилити головну ідею служіння Г.Сковороди духовній справі. При цьому псевдонім служить йому зовсім не для того, щоб заховатися за ним.

Отже, Г.Сковорода тлумачив ім’я «Григорій» як «той, хто не спить», «бадьорий», «воїн духу, що стоїть на сторожі». По батькові «Варсава» – це «син миру, спокою». Прізвище «Сковорода» означає «посуд, в якому готують і їжу, і хліб для жертвоприношення Богові». Тому прізвище Г.Сковороди може трактуватися як образ жертвенного служіння християнського філософа Світу Горньому. Псевдонім «Meingard» за своїм значенням можна наблизити до імені «Григорій» – «воїн» у значенні «воїн війська Небесного» або «воїн армії Христової».

 

Література:

1. АндреевД.Л.Роза Мира / Сост. и подгот. текста А.А. Андреевой. – М.: Иной Мир, 1992. – 576с.

2. Багалій Д.І. Українській філософ Григорій Савич Сковорода // Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя / Пер. укр. мовою, прим. В.О.Шевчука. – Харків: Прапор, 2002. – С.3-12.

3. Байбурин А. А.А.Потебня: философия языка и мифа // А.А.Потебня. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – С.3-10.

4. Барабаш Ю.Я. «Знаю человека…» Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М.: Худож. лит., 1989. – 335с.

5. БезантА. Загадки жизни и как теософия отвечает на них. – М.: СП «Интерграф Сервис», 1994. – 272с.

6. Біблія.

7. Верба Г. До Сковороди істинного / Григорій Сковорода: ідейна спадщина і сучасність. – К., 2003. – С.519-529.

8. Дмитренко М. Що таке символ? // Словник символів культури України / За загальною редакцією В.П.Коцура, О.І.Потапенка, М.К.Дмитренка, В.В.Куйбіди. – К.: Міленіум, 2005. – С.6-13.

9. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752с.

10. Пільгук І. Григорій Сковорода (Художній життєпис). – К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1971. – 262с.

11.Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – 624с.

12. Рудникова Н.П. Солнечный путь. Арканы Таро. – М., 1995. – 400с.

13. Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя / Пер. укр. мовою, прим. В.О.Шевчука. – Харків: Прапор, 2002. – 280с.

14. Стадниченко В., Шудря М. Наш перворозум Григорій Сковорода на портреті і в житті. – К.: Спалах, 2004. – 178с.

15. Стоянов І.А., Чмир О.Р. Болгарсько-український словник: Близько 43000 слів. – К.: Наук. думка, 1988. – 780с.

16. Флоренский П. У водоразделов мысли. – Т.2. – М., 1990. – 448с.

17. Ушкалов Л. Григорій Сковорода: семінарій – Харків, 2004. – 896с.

 

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Будугай Андрій Олександрович – слухач відділення післядипломної освіти ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди»

 

Andriі BUDUHAY

ON THE QUESTION OF THE SPIRITUAL SIGNIFICANCE OF H.SKOVORODA’S NAME AND PSEUDONYM (BASED ON WORK BY H.VERBA)