Вы здесь

Шолом-Алейхем і Мих. Коцюбинський (Дивослово)

Ольга БУДУГАЙ,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри літератури і

методики навчання ДВНЗ

«Переяслав-Хмельницький ДПУ

імені Григорія Сковороди»

 

МОТИВИ ГРІХА Й КАЯТТЯ У ТВОРАХ ДЛЯ ДІТЕЙ «МАЛЕНЬКИЙ ГРІШНИК» М. КОЦЮБИНСЬКОГО І «ДЗИГА» ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМА

(До 150-річчя від дня народження Шолома-Алейхема)

 

Оповідання «Маленький грішник» М. Коцюбинського і «Дзиґа» Шолом-Алейхема (Шолома-Соломона Нохумовича Рабиновича) розкривають тему життя дітей міської бідноти на зламі ХVШ – ХІХ століть, мають спільні типологічні риси. Однак кожен із двох авторів запропонував на суд читачів свою оригінальну тональність повістування, використав барви самобутньої художньої палітри в змалюванні персонажів. Зіставлення двох зазначених творів дозволяє більш виразно й рельєфно схарактеризувати художню специфіку малої прози про дітей і для дітей видатних представників двох літератур – української та єврейської. Ставимо за мету виявити особливості поетики художнього психологізму в розкритті образів дітей, мотивів усвідомлення гріха й каяття хлопчиками-героями оповідань «Маленький грішник» М. Коцюбинського (1893) і «Дзиґа» Шолом-Алейхема (1903).

Обрана тема статті актуальна не тільки в площині літературознавчій, але й з огляду на сучасний стан культури взагалі й літератури зокрема. Сучасне інформаційне суспільство переживає кризу духовності. Моральна деградація зіпсованої гріхом частини населення планети веде світ до духовної прірви. Природні й соціальні катаклізми є породженням не стільки науково-технічного прогресу, скільки небажання людини прислухатися до голосу власної совісті, жити за законами доброчинства. «Найчастіше бездуховність виявляє себе у вигляді аморальності – руйнування моральних засад суспільства. Якщо духовність – творча сила формування людської душі, то бездуховність – руйнівна сила людського в людині, що фактично перетворює людину на тварину»[1].

Особливо тяжкі наслідки мають духовні втрати у вихованні дитини, підлітка чи молодої людини, ще не сформованих в цілісні особистості. Тому так важливо, щоб до дитячих рук вчасно потрапила мудра книжка, посіяла в юній душі добре насіння й дала поштовх для подальшого росту. Книгу не може замінити ні для дітей, ні для дорослих телевізор, комп’ютер чи інший технічний засіб. Давно доведено, що гарна книга стає на заваді духовній деформації особистості, є терплячим помічником у вихованні, оскільки значно більше розвиває, збагачує уяву читача. Саме такими змістовно багатими, художньо вартісними є твори для дітей і про дітей двох класиків світового рівня – М. Коцюбинського і Шолом-Алейхема.

Не випадково першим друкованим твором М. Коцюбинського стала опублікована 1890 року у львівському часописі «Дзвінок» поезія для дітей «Наша хатка». У прозі письменник дебютував оповіданнями для дітей «Харитя», «Ялинка» (1891). Оповідання «Маленький грішник» уперше надруковано в журналі «Дзвінок» 1893 року, №№15, 16. Місце дії твору – вінницьке передмістя Замостя, де 1864 року народився і провів перше десятиліття свого життя сам автор. Твори М. Коцюбинського, переконаного в тому, що дитяча книжка має бути «підручником життя», досліджували Д. Білецький, Н. Жук, Н. Калениченко, Л. Кіліченко, М. Костенко, З. Коцюбинська-Єфіменко, Ю. Кузнєцов, Н. Левчик, Д. Міщенко, П. Орлик та інші науковці, які відзначали їхню гуманістичну спрямованість і високий художній рівень.

Оповідання «Дзиґа» Шолом-Алейхема вперше побачило світ 1903 року на шпальтах щоденної петербурзької газети «Дер фрайнд». На момент його появи в друці письменник уже мав досвід у царині прози для дітей. Саме з оповідання для дітей «Ножик» (1887) почався свідомий шлях автора в літературу. До цього, як зазначає Шолом-Алейхем у своїй автобіографії, його писання було «не більше, ніж забава, доки не трапилася історія з «Ножиком», яка змінила характер моєї творчості, як і моє життя»[2]. На той момент Шолом Рабинович був на вершині свого матеріального достатку, займався цінними паперами, комерцією. Але природний потяг до літературної діяльності переміг. Про це Шолом-Алейхем згадував на сторінках своєї автобіографії: «Приїхавши одного разу до Києва у різних важливих справах і стомившись за день, я ліг спати, але заснути не міг. Піднявшись, я присів до столу й написав, правильніше, вилив душу в оповіданні про свої дитячі роки, яке назвав «Ножик»[3]. У цьому творі йдеться про муки сумління єврейського хлопчика, який порушив сьому Божу заповідь «Не вкради!». Схвальні рядки єврейського критика й публіциста С. Дубнова («Критикуса») про опубліковане в «Єврейській народній газеті» оповідання «Ножик» окрилили молодого письменника, змінили характер його прозових спроб й утвердили його на шляху в літературну творчість.

Далі читач отримав низку Шолом-Алейхемових творів для дітей: «Прапорець» (1900), «Ханукальні гроші» (1900), «Годинник» (1900), «У царя Артаксеркса» (1901), «Збентежене свято» (1901), «Рябчик» (1901), «Мафусаїл» (1902), «Скрипка» (1902), «Цитрус» (1902), «Зелень до свята» (1903), «Жалість до всього живого» (1903), «Убога» (1903) та ін.

Про пізнавально-виховне й естетичне значення прози Шолом-Алейхема писали дослідники М. Бажан, М. Бєлєнький, В. Братко, М. Гольдберг, А. Гурштейн, Н. Захарчук, Б. Кауфман, П. Панч, Г. Полянкер, Р. Рубіна, В. Савчук, В. Чаговець та ін. М. Бєлєнький підкреслив: «Улюбленим «народом» письменника незмінно були маленькі мешканці Касрилівки: «бідні, роззуті и роздягнені єврейські діти»[4]. Шолом-Алейхем вів мову про «дитячі запити й забави, про романтику дитячих ігор та інтересів. Використавши елементи фольклору, пов’язані з релігійними святами, він створив гротескні образи клерикалів, неперевершені за сатиричним узагальненням образи меламедів і правонавчителів («Скрипка», «Трапеза», «Разбійники»)»[5]. Магістральним персонажем оповідання «Дзиґа» є учень єврейської релігійної школи-хедера. Наратор – дорослий чоловік, що переповідає юним читачам пригоди свого дитинства – не називає конкретного імені героя, а послуговується перифразом «син удови». Цей мовний зворот висловлює співчутливе авторське ставлення до свого персонажа, підтверджує автобіографічність оповідання. Підлітком Шолом-Соломон Рабинович став напівсиротою, втративши матір, яка вмерла під час епідемії холери в Переяславі. Хоч батько Шолома доклав усіх зусиль, щоб її врятувати, але їй не зміг допомогти навіть такий досвідчений лікар, як А. Козачковський, якому вдалося вилікувати тяжко хворого Т. Шевченка.

Шолом-Алейхем удається до свого улюбленого прийому – монологу героя, який налаштовує читача на довірливий, інтимний діалог з юним персонажем. Дослідниця Р. Рубіна зазначає, що «форма довірливої оповіді від першої особи якнайліпше служила розкриттю душі «безжурного бідняка»[6]. М. Бєлєнький теж звертає увагу на цей властивий творчій манері Шолом-Алейхема прийом: «Надаючи слово своїм героям, він сам ніби спостерігає за ними збоку, і герої в своїх міркуваннях і вчинках розкривають свій внутрішній світ, свою соціальну філософію»[7].

Сюжет оповідання «Дзиґа», як сюжети багатьох інших творів для дітей, навіяний спогадами автора про власні шкільні літа, проведені «в маленькому, величиною з нігтик, містечку Воронкові, недалеко від міста Переяслава», де автор народився 2 березня 1859 року в родині крамаря Менахема-Нохума Рабиновича й провів «свої найліпші, золоті роки, прекрасні, дурні дитячі роки»[8].

В обох досліджуваних оповіданнях М. Коцюбинськогоі Шолом-Алейхема хлопчики-герої зростають у родинах удів. Ціною жертовних материних зусиль герой твору «Дзиґа» має можливість навчатися в хедері, де всі називають його тільки «сином удови». «Моя мама була вдовою, билася як риба об лід, тримала бакалійну крамницю… Я ніяк не міг зрозуміти, чому мама постійно скаржилася, говорила, що їй ледь-ледь вистачає на плату за крамницю і за моє навчання», – дивується «син вдови»[9].

Читач оповідання М. Коцюбинського «Маленький грішник» сприймає світ очима восьмилітнього Дмитрика, сина бідної вдови Ярини. У неї немає змоги навчати сина, за тяжкою роботою ніколи належним чином виховувати дитину, з останніх сил вона зводить кінці з кінцями, хоч хлопчик цієї материнської самовідданості по-справжньому не цінує, над життям особливо не задумується: Дмитрикові лише «на хвилинку жаль стало неньки, що – слаба не слаба – увесь день мусить носити воду, заробляти на хліб»[10].

Від природи енергійний і веселий, він прагне волі. Автор знаходить в характері дитини риси, які за сприятливих обставин могли б зробити з неї морально здорову, оптимістично налаштовану людину. І цим схиляє читача на бік свого героя. Але письменник не ідеалізує свого персонажа, позбавленого належного виховання. Через щоденну тяжку працю матері бракує часу для спілкування з сином, хоч з окремих деталей оповідання видно, що вона любить і жаліє його. «Маленького грішника» не влаштовує локалізований простір «душної низенької хати, що по самі вікна влізла в землю»[11]. Попри материн наказ сидіти вдома, Дмитрик лине на вулицю до сумнівних друзів. Особливо негативно на нього впливає старший за нього приятель Гаврилко, який заради розваг, пустощів, ласощів спонукає його до старцювання, паління тютюну, покупки непотрібних козиків-ножів на вдовині гроші, довірені синові для покупки хліба, навіть до грабунку – крадіжки торби в бідного сліпця. Старцюючи, Дмитрик бреше, що його мати хвора й умирає. Символічно, що він згодом буде покараний саме таким чином, його брехня ніби матеріалізується. Коли він утратить недужу матір, тоді сам зрозуміє, яку біду він накликав своєю необдуманою вигадкою.

Ю. Кузнєцов, Н. Левчик слушно підкреслюють зосередженість М. Коцюбинського не стільки на сюжеті, скільки на індивідуальній психології, використання техніки живопису (ракурс, контраст і т. ін). «Відкриття світу дитинства … відбувається у властивій Коцюбинському манері, коли дитина опиняється віч-на-віч з життям, природою, суспільством, коли вона зазнає внутрішніх потрясінь і мусить мобілізувати всі душевні сили, щоб перебороти себе»[12]. У змалюванні образу Дмитрика важливу роль відіграють яскраві портретні деталі, що характеризують його оптимістичну вдачу (він «весело дививсь на світ Божий здоровими сивими очима, весело підстрибував по людяних вулицях»), рухливий спосіб життя і соціальний стан дуже бідної людини (завелика для восьмилітньої дитини «стара материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини»; не шапка, а «картузик з відірваним козирком», який хлопчик мусить носити взимку тощо)[13].

І Шолом-Алейхем, і М. Коцюбинський вмотивовано переконують, що психологічній природі дитини більше відповідає перебування серед своїх однолітків. Молодші за віком діти часто підпадають під вплив старших. Окремі просторові деталі в обох оповіданнях виконують характеротвірну функцію. Так, картини сонячної зимової днини й відлиги ваблять Дмитрика, тягнуть його «в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков»[14]. Долаючи простір своєї хати, порушуючи наказ матері, Дмитрик робить крок назустріч приятелям і новим помилкам, без яких несформованій особистості важко набути досвіду.

Простір хедера «синові вдови», якого мати просить тільки про дві речі: гарно навчатися й щиро молитися, нагадує пастку. «Що за радість сидіти в тісному незатишному хедері, коли пече золоте сонце, нагріваючи землю, як залізну сковороду? Вас тягне туди, під гору, до річки, до прегарної ріки, суціль покритої зеленню. … Що за радість, знову запитаю я вас, сидіти вдома чи в хедері літнього вечора, коли на тій стороні міста великий червоний небесний шар спускається до землі, запалює церковну баню, освітлює червоний черепичний дах лазні й великі вікна старої холодної синагоги», – міркує хлопчик[15]. Змальовуючи зовнішній простір, до якого тяжіють обидва герої, автори художньо трансформують їх у вияв рис характерів хлопчиків, їхнє природне прагнення до розваг, ігор на лоні природи, на волі.

Обох персонажів – Дмитрика й «сина вдови» – поєднує наявність у них старших і більш досвідчених приятелів, які є фізично сильнішими, значно авторитетнішими та впливовішими в очах молодших хлопчиків. Якщо Дмитрик, хоч серцем і відчував негатив до того, що наказував йому товариш, слухався десятилітнього Гаврилка, бо той міг поглузувати з молодших дітей, то герой оповідання Шолом-Алейхема відчував до свого товариша Бені, сина Меєра Полкового, «дивну приязнь, змішану зі страхом»[16]. Розумніший і моторніший за всіх дітей, Беня заступався за «сина удови». Але той і боявся Беню, оскільки «як найстарший, найбільший і найбагатший у хедері, він міг бити, кого хотів і коли хотів»[17]. Саме з Бенею пов’язана прикра історія з грою на гроші, від якої «син удови» зазнав моральних страждань, мук сумління, майстерно переданих у творі Шолом-Алейхемом лаконічними влучними деталями. В автобіографії Шолом-Алейхем згадує такого старшого за віком шкільного товариша Елю, сина Кейлі, який негативно впливав на молодших учнів хедера[18].

У монографії «Духовність як літературознавча категорія» А. Козлов акцентує: «Природа природою, а основним «джерелом» духовності із самого дитинства стають процеси навчання і виховання. І вони такі ж неминучі й глибинні, як і процеси генетичного формування природних підвалин схильності до добротворення й злотворення»[19]. В оповіданні Шолом-Алейхема «Дзиґа» герой і його товариші по хедеру добре знають від свого наставника-ребе про те, що є добром, що злом і чого не можна робити.

За непослух і порушення правил учнів у хедері карали фізично. Методи навчання у хедері перегукуються з відомими українським читачам прийомами фізичної наруги над учнем з боку наставника, змальованими І. Франком в оповіданнях «Малий Мирон», «Красне писання», «Олівець», Грицева шкільна наука». Шолом-Алейхем констататує: «Усі хлопчаки одинакові, і «син удови» був таким же шибайголовою, як і всі, так же, як і всі, любив усілякі витівки, так же, як і всі, любив побешкетувати: надіти на роги козлу громади ярмулку із мочали, якою жінка мелемеда мазала долівку, і пустити його містом; начепити кішці на хвоста паперового змія, щоб вона як скажена помчала вулицями, перевертаючи всі горщики на своєму шляху; повісити в п’ятницю увечері замок на двері жіночої молельні, прибити цвяхами до підлоги капці ребе або, коли він спить, приліпити йому бороду до стола сургучем»[20].

Автор пише про дитячі витівки з іронією, з такою ж іронією згадує про дитячі гріхи й каяття в автобіографії: «Я пам’ятаю ще й тепер солодкість сліз, які ми проливали, слухаючи настанови вчителя. А повчання читав нам учитель реб Зорах щодня, і ми під час молитви били себе в груди і каялися, оскільки поруч з нашим благочестям ми мали й великі гріхи: ми були брехунами, черевоугодниками, не слухали батька, пропускали слова в молитвах, тягали гроші з кухлика для пожертвувань»[21].

Особливо боровся вчитель із пристрастю хлопчиків до гри на гроші. Але протягом тижня свята хануки учням дозволялося грати на гроші в дзиґу. Згідно з традицією, діти крутили дзиґу, а літери n, g, h, sна ній з чотирьох сторін були позначками результату гри: nichts – нічого, ganс – все, halb– половина, stell– припини або додай. Шолом-Алейхем психологічно виразно змальовує процес потрапляння людини під вплив азартної гри на гроші. Діти програвали всі свої заощадження Бені, не знаючи, що він усіх обманював, написавши на своїй дзизі з усіх чотирьох боків літеру g. Особливо постраждав «син вдови», який не обмежився грою в хедері, а й ходив до товариша в його багатий дім, де швидко спускав не тільки трудові материні гроші, а й кошти, вторговані від продажу своїх іграшок, речей, навіть дорогого молитовника, подарованого вдовою синові на річницю смерті батька.

Сцени усвідомлення своєї провини в обох оповіданнях тісно переплетені зі сценами змалювання жертовних зусиль матерів хлопчиків задля добра для своєї дитини. Амплітуда змальованих відтінків душевного стану дитини дуже широка. Шолом-Алейхем удається до прийому антитези, щоб художньо протиставити опис останнього дня хануки в багатому домі Бені, де випікають традиційні оладки, які споживають з гусячим жиром, зі скромною вечерею в хаті вдови, яка може запропонувати синові картоплю з гусячим жиром, який теж буває на столі тільки у свята. Читачеві впадає в око й промовиста деталь, що в будинку Бені на столі стояла заправлена доброю олією срібна ханукальна лампада з красивою свічею, а в хаті вдови за ханукальні свічі правили вставлені в картоплини ґноти, які чадять.

Почуття жалю до матері стає початком до переусвідомлення скоєних через азарт гравця помилок хлопчика. Удова цілий день працювала в крамниці, вдома син застає її біля печі, «ніс у неї червоний, руки теж червоні і запухлі, вона геть замерзла»[22]. Але побачивши сина, вона засяяла, бо сподівалася, що він був на вечірній молитві в синагозі. Контраст підсилюється фразою-зітханням матері про те, що «у людей в останній день хануки печуть оладки»[23]. Це коротке зауваження детонатором збурює в душі хлопчика зливу спогадів про «Бенині оладки, Бенину дзиґу, котра обійшлася … в ціле багатство»[24].

За допомогою порівнянь, епітетів, градації, оніричних прийомів автор передає гостроту мук дитини: «відчуваю, як мене, ніби голкою, кольнуло в серце. І найбільше болить у мене душа і найсильніше гризе каяття через молитовничок. Навіть уночі не залишають мене важкі думки»[25]. Сумління підказує, що треба чесно розповісти про все мамі, але на це бракує духу: «Ось-ось я сплигну з постелі, підійду до мами, припаду до її ніг, цілуватиму їй руки і покаюся у всіх моїх великих гріхах. Але я не роблю цього»[26].

Стан каяття поступово переходить в сон-марення, в описі якого автор вдало використовує прийом градації: переростання одна в одну сцен вертіння дзиґою навколо своєї осі учителя-ребе і самої дзиґи з пейсами в гостроверхій ярмулці; вихід із ріки фараона з молитовником у руці, ніби той щойно купався в єврейській крові; переслідування сімома худющими коровами, котрі хотіли проковтнути хлопчика, але від них захистив Беня; поява покійного батька, який запитував сина про дату річниці своєї смерті тощо. «Син вдови» не може пригадати уві сні дату річниці смерті батька і важко прокидається від заспокійливих слів стривоженої мами. Таке гостре переживання своїх помилок, дитячі муки сумління художньо глибоко передано також в оповіданні Шолом-Алейхема «Ножик». З величезною художньою силою муки каяття дитини змальовані І. Франком в оповіданнях «Олівець», «Мій злочин».

М. Коцюбинський показує наростання незрозумілої для життєлюба Дмитрика тривоги за свої неправедні дії надвечір на другий день після того, як уперше в житті за порадою Марійки ночував «під чужою стріхою, далеко від матері»[27]. «Так чогось кортить додому, до матері. Хай вже й виб’ють його, аби бути вдома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не витримує далі, кидає своїх товаришів і біжить додому. Йому хочеться пригорнутися до матінки, перепросити її, поцілувати ту руку, що не раз пестливо гладила його по головці»[28].

Зустрівши жінку, в якої вдова винаймає хату, Дмитрик з надією запитує, чи носить ще мати воду, чи вже повернулася додому. Удаючись до прийому психологічної сугестії, автор вкладає у вуста господині сумне попередження непоправного горя, а далі за допомогою градації змальовує нагнітання неспокою хлопчика за матір: «Відносила вона вже своє, дитино!.. Вже більше не понесе!»[29]. Хвилювання дитини наростає, стан жінки передається Дмитрикові на рівні серця, цю кордоцентричну деталь властиву емоційній українській душі, письменник повторює кілька разів: спершу йому «мулько на серці». «Дмитрик не розуміє гаразд сих слів, але його щось стискає коло серця. Він бачить сльози на очах у жінки, і неспокій обхоплює його»[30]. Уперше почувши звертання до себе «Сирітка ти нещасний!», «він усе зрозумів, і страшна безнадійність обняла йому серце», «сльози течуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з болю, а Дмитрик біжить все далі і нічого не бачить перед собою»[31].

У лікарні каяттю Дмитрика сприяють неприємні спогади про колишні витівки з Гаврилком, навіяні спогляданням козика на своєму столикові. Ножик стає символом гріхів і «нагадує Дмитрикові стільки прикростей, стільки смутку, що Дмитрик не може дивитися на нього»[32]. Він визнає свою провину перед покійною матір’ю, яка не дочекалася його з хлібом, усвідомлює, що не повинен був слухатися в усьому Гаврилка, брехати перехожим, що мати недужа й помирає. За свої необдумані вчинки він жорстоко покараний. Горе робить хлопчика мудрішим. Його хвилює питання, чи вибачить йому мати і Батько-Бог за всі провини, він твердо вирішує жити чесною працею і сподіватися на підтримку добрих людей.

Критики зауважували, що оповідання для дітей М. Коцюбинського не позбавлені дидактизму. «Письменник наче побоюється, що читач його не зрозуміє, і намагається висловити свою думку вустами героїв… Подібною сентенцією з установкою на життєстверджуючий фінал закінчується і оповідання «Маленький грішник»[33]. З огляду на сьогоднішні складні умови формування молодої генерації для сучасного юного читача оптимістична кінцівка твору має важливе значення. У фіналі оповідання Шолом-Алейхема вже дорослими людьми шкільні друзі зустрічаються у потязі й згадують ту хануку, коли «син вдови» так дорого заплатив за азартну гру. Зізнавшись в обмані, Беня не тільки не вибачився перед шкільним товаришем, а «навіть посинів од сміху»[34]. Автор не дає оцінки його вчинкові сам, залишає це на суд читача.

У творчому почерку обох митців є схожа риса, що їх художньо зближує, поєднує – увага до лаконічного, але виразного штриха, особливо промовистої деталі. М. Бєлєнький підкреслив, що «велике вмінняШолом-Алейхема бути коротким, вкласти великий зміст у строгу, стислуформу поставило його в один ряд з такими майстраминовели, як Чехов і Мопассан»[35]. Великим майстром вдалого імпресіоністичногомазка був і М. Коцюбинський. Але оповідання Шолом-Алейхема наснажене лірично-іронічним пафосом з елементами сентименталізму дорослої людини, що згадує власне дитинство, а в творі М. Коцюбинського домінує лірично-драматичний пафос, спостерігаються спроби передати внутрішній процес переживань героя, його прозріння, прискорене смертю рідної людини, якій він не допоміг у тяжку хвилину. Отже, обидва дитячі письменники у своїх творах прагнуть у доступній і художньо вартісній формі донести читачеві перевірені часом істини, ідеали добра, які складають основу людської моралі, знаходять для досягнення цієї художньої мети власні оригінальні творчі засоби.

Вищезгаданий матеріал можна використати для проведення уроку позакласного читання в 6 класі після опрацювання теми «Я і світ». В образах Дмитрика й «сина вдови» можна відшукати багато спільного з Винниченковим «Федьком-халамидником». Зіставлення зазначених героїв трьох оповідань поглибить рівень володіння учнями теоретико-літературними поняттями «епічний твір», «головний герой», «другорядні герої». Доцільно вдатися до таких пошукових методів навчання, як «форум», «акваріум». Можна провести «урок-суд», де звинувачення будуть висувати школярі в ролі вчителя хедера, постраждалих від пустощів дітей мешканців міста, особливо сліпця, у якого діти вкрали торбину. Можна ввести ролі персоніфікованих учасників суду: «голос совісті хлопчика», «муки сумління», «думки вчителя», «материнські важкі думи» тощо. Учні роблять характеристику головних і другорядних героїв оповідань, висловлюють своє ставлення до подій і персонажів, діляться власним досвідом з приводу прочитаного.

 

[1]Людина і світ: Підручник / Л.В. Губерський, В.Г. Кремень, А.О. Приятельчук та ін. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. – С.119.

[2]Шолом-Алейхем. К моей биографии // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 24.

[3] Шолом-Алейхем. К моей биографии // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 24.

[4] Беленький М. Его прекрасное имя // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. – С. 14.

[5] Беленький М. Его прекрасное имя // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. – С. 14.

[6] Рубина Р. Великий мастер слова Шолом-Алейхем // Шолом-Алейхем. Счастье привалило! Рассказы и повесть. – К.: «Варта», 1999. – С. 116.

[7] Беленький М. Его прекрасное имя // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. – С. 11.

[8] Шолом-Алейхем. К моей биографии // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 20.

[9] Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 310.

[10] Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 28.

[11] Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 27.

[12]Кузнєцов Ю., Левчик Н. «Напоєний соками багатющої землі своєї…» // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 7.

[13]Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 28.

[14]Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 27.

[15]Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 310-311.

[16]Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 305.

[17]Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 305.

[18] Шолом-Алейхем. К моей биографии // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 18.

[19]Козлов А. В. Духовність як літературознавча категорія: Монографія. – К.: Акцент, 2005. – С.132.

[20]Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 312.

[21]Шолом-Алейхем. К моей биографии // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 21.

[22] Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 318.

[23]Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 319.

[24]Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 319.

[25]Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 319.

[26]Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 319.

[27] Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 32.

[28] Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 32.

[29]Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 32.

[30]Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 32.

[31] Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 32.

[32] Коцюбинський М. Маленький грішник // Коцюбинський М. М. Вибрані твори: Оповідання, новели, повісті / Упоряд. Ю. Б. Кузнєцова, Н. В. Левчик. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 33.

[33]Костенко М.О. Художня майстерність М. М.  Коцюбинського. – К.: Рад. школа, 1961. – С. 18-19.

[34] Шолом-Алейхем. Юла. Перевод Е. Аксельрод / Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. –С. 321.

[35] Беленький М. Его прекрасное имя // Шолом Алейхем. Собр. соч. В 6-ти т. Т. 1. / Редкол.: Г. Бакланов, М. Беленький, В. Лакшин и др.; Сост., вступ. статья и примеч. М. Беленького. – М.: Худож. лит., 1988. – С. 14.