Вы здесь

«УНІВЕРСИТЕТИ ПРИРОДИ» ПИСЬМЕННИКА-КРАЄЗНАВЦЯ ОЛЕКСІЯ ОГУЛЬЧАНСЬКОГО: ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Ольга Будугай,

кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

 

«УНІВЕРСИТЕТИ ПРИРОДИ» ПИСЬМЕННИКА-КРАЄЗНАВЦЯ ОЛЕКСІЯ ОГУЛЬЧАНСЬКОГО: ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Резюме

У статті йдеться про специфіку літературної, краєзнавчої, наукової діяльності Олексія Огульчанського, котрий більше чверті століття керував гуртком юних краєзнавців Бердянського будинку піонерів. Подаються маловідомі факти біографії та творчого шляху письменника, про які авторка дізналася в результаті багаторічного літературно-краєзнавчого пошуку.

 

Для дослідників творчої спадщини Олексія Яковича Огульчанського 2012 рік є особливим, ювілейним, адже 30 березня виповнюється 100 років від дня народження цього непересічного діяча вітчизняної науки й культури.

Рецензуючи рукопис повісті Олексія Огульчанського «Як сплять дельфіни», поданої на розгляд у видавництво «Молодь», відомий новеліст Григір Тютюнник 19 березня 1976 року констатував: «Українська література бідненька морем. Навіть класична. Їй ніколи було споглядати море за селянськими бідами, за трагедією України степової. [...] Олексій Огульчанський знає море. Мабуть, він коло нього виріс. [...] Отож кому, як не йому, сміливо і прекрасно писати про знану й улюблену з дитинства стихію, писати всіма фарбами, які відбуваються в повісті, але тло гідне великого слова: море!» [12, с.1].

Проте дитинство Олексія Огульчанського (30.03.1912 – 13.08.1996) пройшло в шахтарському краї, але юність і все подальше життя були пов’язані з вивченням і збереженням природних скарбів Приазов’я. Від членів родини під час особистого спілкування вдалося дізнатися, що Олексій Якович народився не в самому місті Луганську, як свідчать всі офіційні джерела, а на хуторі під назвою «Огульчанський», заснованому під Луганськом батьком і матір’ю письменника Яковом Михайловичем (1883-1979) і Євфросинією Авилівною (1882-1959). Поряд з ними мешкала і родина батькового брата Клима Михайловича Огульчанського. Разом з Олексієм росли і виховувалися троє його братів: Дмитро, Василь та Іван.

У 1929 році Олексій Огульчанський закінчив Луганську трудову школу-семирічку. Свою подальшу долю він пов’язав із Бердянськом. Журналіст Іван Науменко у своїй статті «Шукач скарбів Приазов’я» підкреслив: «Приїхавши сімнадцятирічним до Бердянська і закінчивши тут педагогічний технікум, а згодом і вчительський інститут, він стане одним із найшанованіших його громадян, хоч і не посідатиме жодної з високих посад і не матиме престижних нагород. Хто він був? Учитель, журналіст, краєзнавець» [2, с. 6].

Навчаючись у Бердянському педтехнікумі, Олексій почав редагувати стінгазету «Молодий освітянин», яка завоювала прихильність учнів і педагогів цього закладу. Згодом здібного журналіста-початківця запросили до свого колективу члени місцевої районної газети «Більшовицька зірка», де з січня 1930 по листопад 1934 року Олексій Якович пройшов шлях від молодого літпрацівника до відповідального секретаря. Робота в редакції газети виробила в молодого журналіста потребу постійно перебувати у самому вирі життя. У цей період у Харкові журнал «Всесвіт» друкує його перший нарис «Записки краєзнавця».

Із листопада 1934 року по вересень 1938 року юнак був на службі в армії, де виконував обов’язки писаря та бібліотекаря. Під час служби більше року прожив у Ленінграді, де зустрів свою майбутню дружину, випускницю харчового технікуму Катерину Миколаївну Трухіну. Молода дружина з перших років їх спільного життя взяла на свої плечі основний тягар виховання дочки Марини та сина Сергія, давши чоловікові можливість повністю присвятити себе улюбленій справі. Освічена, інтелігентна, надзвичайно жіночна, вона зуміла створити сприятливі умови в родині для широкого розкриття творчого потенціалу Олексія Яковича як педагога, як дослідника і як письменника. Вона також зробила все можливе, для збереження світлої пам’яті чоловіка після його смерті.

Після демобілізації Олексій Огульчанський повернувся до Бердянська, вчився і складав іспити на вечірньому відділенні учительського інституту. Паралельно з навчанням працював у газеті. Напередодні війни з фашистською Німеччиною отримав диплом викладача історії. З вересня 1938 року почалася робота Олексія Яковича науковим співробітником у Бердянському краєзнавчому музеї, де при його активній участі був створений відділ природи. Він на все життя захопився дослідницькою справою і прищепив інтерес до неї багатьом своїм вихованцям. У музеї працював до жовтня 1940 року.

Доля посилала Олексієві Огульчанському цікаві зустрічі, незвичайні знахідки, бо він постійно перебував у вирі культурного, наукового життя. Як писав бердянський журналіст газети «Південна зоря» Михайло Федорович Кривошей, у ті часи «його кремезну постать можна побачити і влітку, і взимку десь на близьких і далеких околицях Бердянська: біля Берди, на лиманах, у степу, на стрімких кручах узбережжя моря. І завжди він не один, його оточують допитливі й зацікавлені очі дітей – юних краєзнавців, – яких Олексій Якович Огульчанський привчає, заохочує д рідної природи, яким він відкриває широкий світ незнаного, дивовижного і незрозумілого. Все, що Олексій Якович бачить на власні очі, що він пестить своїми чутливими пальцями, потім лягає на сторінки його книжок [1, c. 4].

Набуті знання Олексій Огульчанський чверть століття передавав юній зміні, керуючи роботою гуртків юних краєзнавців при краєзнавчому музеї і міському будинку піонерів.

Фото 1Олексій Огульчанський, син Сергій, дочка Марина, дружина Катерина Огульчанська (03.05.1964)

Діяльністю гуртківців захоплювався дитячий письменник Богдан Йосипович Чалий: «Разом з Олексієм Яковичем, вірні традиціям Миколи Трублаїні, рушають дослідники від села до села, морським узбережжям, пірнають часом у темні крутояри. Гербарії і колекції мінералів, цікаві щоденники. Ручаї стежок вливаються в річища дальніх доріг. [...] Про юних краєзнавців Приазов’я пишуть газети, лави їхні ростуть разом Із заслуженою славою. Олексій Якович сам очолює дитячі наукові експедиції. Ночі в наметах. Холод і спека, степові бурі, зливи. В подоланні труднощів гартувались характери. Народжувались герої майбутніх творів» [6, с. 250].

В одному з таких походів влітку 1940 року на крутому азовському березі гуртківці знайшли унікальний палеонтологічний скарб – єдиний у світі виявлений і згодом відкопаний скам’янілий скелет південного слона. Розкопки кістяка були розпочаті перед самим початком війни вітчизняними науковцями, але остаточно завершені вже під час фашистської окупації Бердянська, бо загарбники зацікавились унікальною знахідкою. Інтерес до неї виявив навіть Гітлер, коли дізнався про згаданий кістяк із газети «Правда». Тому скелет південного слона вивезли до Берліна. Після перемоги над гітлерівцями він опинився в Ленінграді, де й зараз експонується в Санкт-Петербурзькому Зоологічному музеї. Ця правдива історія лягла в основу сюжету повісті Олексія Огульчанського «Вітрів Кут» (1959).

Під час війни Олексій Якович просився на фронт, але отримав завдання зосередитись на газеті. Кілька воєнних місяців до окупації Бердянська кожен номер газети створювався лише руками відповідального секретаря газети Олексія Огульчанського та її редактора. Про саму газету воєнного періоду варто сказати, що вона стала справжнім фронтовиком. Останній номер цього видання 1941 року був набраний, але не вийшов, бо ворог прорвав оборону. Загалом Олексій Якович працював у газеті після звільнення з роботи в музеї з жовтня 1940 по жовтень 1941 року. На все життя вкарбувалися в пам’ять два роки випробувань і страждань в окупації, коли він був безробітним і жив у селі Миколаївці Бердянського району з жовтня 1940 по вересень 1943 року.

Коли у вересні 1943 року Запорізьку область звільнили від загарбників, Олексія Огульчанського було призначено директором середньої школи села Осипенко Бердянського району, яку він очолював з вересня 1943 по жовтень 1944 року. Терміново викликали в Бердянський міськвиконком і дали відповідальне завдання розшукати в країні експонати міського музею. Через зруйновані залізничні станції, спалені ворогом міста і села Олексій Якович привіз до Бердянська не лише спецвагон зі знайденими цінними експонатами, але й врятований міський архів.

Із жовтня 1944 по січень 1950 року Олексій Якович працював старшим науковим співробітником Бердянського краєзнавчого музею, плідно поєднуючи дослідницьку роботу з педагогічною. Із січня 1950 по вересень 1952 року працює старшим лаборантом Осипенківського (Бердянського) учительського інституту. Зазначимо, що з 1939 по 1958 рік Бердянськ називався місто Осипенко на честь Героя Радянського Союзу льотчиці Поліни Денисівни Осипенко (1907-1939). Після роботи в інституті Олексій Якович повернувся працювати в краєзнавчий музей на ту ж саму посаду, де перебував по лютий 1964 року.

А з лютого 1964 по липень 1973, до самого виходу на заслужений відпочинок, він керував гуртком юних туристів-краєзнавців Палацу піонерів м. Бердянська. Усі свої післявоєнні роки, понад службові обов’язки, Олексій Якович присвятив активному дослідженню природних багатств і культурних надбань Північного Приазов’я, передачі досвіду юному поколінню не лише на заняттях гуртка, а й через пізнавальні пригодницькі повісті та оповідання, які не висвітлюються в скупих записах трудової книжки.

Після свого дебюту в журналі «Всесвіт» 1932 року він часто виступав у пресі. Але перша книжка – нарис «Записки краєзнавця» – вийшла у світ тільки в 1955-му році. Із листа доньки письменника Марини Олексіївни від 14.01.2005 читаємо: «У складні післявоєнні роки, коли багато дітей залишилося без батьків, їм потрібен був чоловік, який би зрозумів і зацікавив їх. Олексій Якович з радістю брав таких дітей в гурток, допомагав їм знайти себе й реалізувати власні здібності. Діти тяглися до нього, багато їх приходило до нас додому. Ось ця праця й послужила початком його повістей для дітей. Перший напівдокументальний твір є «Записки краєзнавця». Тут усі прізвища й імена героїв справжні. Обставини й події теж не вигадані» [8, с. 2].

Згодом з’явилися більше десятка зразків пригодницько-шкільної, анімалістичної прози: нарис «Юні слідопити» (1958), повісті «Вітрів Кут» (1959), «Пленники Леванта» (1960), «Таємниця Сухої балки» (1961), «У нетрях Джубаю» (1964), «Острів Сріблястих чайок» (1962), «Країна інкурів» та «Як ми шукали скарб» (1971), «Бухта солодкого коріння» (1973), «Як сплять дельфіни» (1979), «Знахідка на все життя» (1982). Олексій Огульчанський був прийнятий до Спілки письменників СРСР 26 січня 1967 року. У книзі «Веселка. Антологія української літератури для дітей у 3 томах. – Т. 3» (1985) було опубліковане оповідання «Капітанський кашкет». В альманасі «Хортиця» побачило світ оповідання «Морячок». У 1989 році за збірку оповідань «В нетрях Джубаю» Олексій Якович був нагороджений Запорізькою обласною літературною премією імені Василя Лісняка.

Письменник створив також кіносценарій телефільму «Билиці Азовського моря» (1975) та книгу-путівник «Северное Приазовье» (1976) (у співавторстві з Михайлом Кривошеєм та Анатолієм Іванченком). У 1977 році побачив світ краєзнавчий нарис «По морю Азовському», написаний у співавторстві з Віктором Михайличенком. Друкувався в колективних збірках письменників Запорізького краю. Мав він і публікації в наукових журналах.

Фото 2Олексій Огульчанський на тлі пам’ятки природи Північного Приазов’я – Єлисеївського кар’єру

Остання повість письменника – «Степова принцеса» – планувалася до виходу в світ і була набрана у видавництві «Веселка», але через важку економічну ситуацію в Україні так і не побачила читача. Цей сумний факт, як стверджує Катерина Миколаївна Огульчанська, морально підірвав письменника і значно вкоротив його земний шлях. Помер Олексій Якович Огульчанський 13 серпня 1996 року в Бердянську, де його і поховано.

Своїм учням-гуртківцям та юним читачам він прищеплював за його висловом «бацилу непосидючості й дослідництва». Не випадково деякі з них стали фахівцями-іхтіологами, дослідниками світового океану. Серед них –старший науковий співробітник Азовського науково-дослідного рибогосподарського інституту В’ячеслав Степанович Мірошников.

Напередодні свого шістдесятиріччя Олексій Якович ділився думками з читачами газети «Запорізька правда»: «Незнайомі люди, буває, зустрівши мене десь за містом, коли я йду з юрбою дітей, скрушно хитають головами, мовляв: людина вже в літах, а компанію собі знайшов дитячу. «Звісно, – думає хтось, – старе, що мале...» А мені хочеться, щоб із дітей більше виростало Мірошникових – таких, які безмежно люблять природу, рідну землю, які збагачуватимуть і прикрашатимуть життя на землі» [4, с. 3].

Активна дослідницька праця Олексія Огульчанського давала сюжети для його майбутніх пригодницьких повістей. Його твори знайомлять юних читачів з природними багатствами і культурними досягненнями Північного Приазов’я. Їх правдивість і переконливість зумовлена цікавим фактичним матеріалом, документальною основою. Наприклад, прототипом образу наукового співробітника краєзнавчого музею Ростислава Андрійовича з повісті «Вітрів Кут» став відомий бердянський дослідник, колега автора Ростислав Андрійович Костюченко.

У 1959 році письменник у листі до редакції Дитвидаву, надісланому разом з рукописом нового твору, зауважив: «В основу повісті «Таємниця Сухої балки» покладено історичні документи, археологічні знахідки і легенди, популярні в Приазов’ї. Окремі персонажі повісті взяті з життя. Так, літописець дід Баляба жив у селищі Куликова балка на березі Азовського моря, його літопис, над яким він працював більше, ніж півстоліття, використовується вченими Ленінграда, Севастополя, Харкова» [9].

Особливо старанно Олексій Огульчанський намагався дотримуватися точності у висвітленні матеріалу нарисів. Так, в рецензії на його рукопис «Юні слідопити» видатного орнітолога, кандидата біологічних наук Олександра Богдановича Кістяківського (1904-1983) від 25.05.1957 підкреслюється, що «всі нариси написані з великою майстерністю. Вони будуть читатися з інтересом навіть дорослими, не кажучи вже про дітей. Мова відрізняється правильністю, жвавістю і, разом з тим, чіткістю. Наукова точність викладених фактів бездоганна» [11].

Активно допомагали в науково-популяризаторській роботі бердянських дослідників видатний зоолог, палеонтолог і теріолог академік Іван Григорович Підоплічко (1905-1975), знаний археолог, доктор історичних наук Михайло Якович Рудинський (1887-1958) та інші. Багато знань і вмінь перейняв Олексій Огульчанський від тодішнього директора Бердянського краєзнавчого музею Георгія Васильовича Манохіна, випускника природничих факультетів Празького і Петербурзького університетів.

Олексій Якович володів багатим фактичним матеріалом з орнітології, історії, археології, геології, мінералогії, фенології, ботаніки, зоології, океанології, іхтіології, таксидермії, екології та ін. Як зазначає донька письменника Марина Олексіївна Огульчанська, «маючи освіту історика, він самостійно вивчив латину. Перечитав масу літератури, довідників, наукових статей… Не було такої травинки чи маленького жучка, якогось морського мешканця, щоб їх не знав Олексій Якович» [8, с. 3].

У 1957 році польський ентомолог Мечислав Вегржецький звернувся до бердянського дослідника з проханням надіслати йому зразки особин приазовського жука-листоїда, необхідних йому для наукових досліджень. На цей лист Олексій Огульчанський відповів, що ентомологія не є його фахом, але він разом з гуртківцями збере необхідний матеріал. Обіцянка була виконана, а незабаром бердянці отримали подяку від польського вченого за цінну посилку з жуками.

Проте найбільше Олексія Огульчанського цікавила орнітологія. Через його руки пройшло багато пернатих, що були окільцьовані в Німеччині, Фінляндії, Швеції, Японії. У 1953 році на острові Гельгольм у Балтійському морі була окільцьована чайка-клуша, яка згодом потрапила до Олексія Яковича. Він одразу повідомив про цю знахідку свого стокгольмського колегу професора Рендаля. Шведський учений сердечно подякував йому за цінне повідомлення.

Про те, що він був азартним вудкарем і мисливцем, знала не тільки родина й друзі письменника. Гуморист Володимир Аврамович Чубенко вітав Олексія Огульчанського з нагоди його 60-річчя: «Щоб писалось Вам, творилось, / Аж шумів, як кажуть, гай. / І бичечки щоб ловились, / Та такі, хоч запрягай!» [13]. А ще колеги-краєзнавці про нього писали так:

…И пускай не создают

Огульчанскому уют.

Дай ему рюкзак и палку –

Он пойдёт в любую балку,

 

У палатки, у костра

Просидит он до утра.

И расскажет сто историй

Про ногайцев и поморов,

 

И про ветер, и про ливни,

И про мамонтовы бивни.

А потом расскажет что-то

Про косулю и енота,

 

И про травы, и про реки,

Как и где селились греки,

Как в костёр сложить дрова

И про тюркские слова. […]

 

У Олеся сто знакомых

Есть зверей и насекомых,

Двести птиц и триста рыб

И какой-то новый гриб.

 

В общем, всё ему знакомо,

Он в степи, как будто дома.

Приазовские поля –

Огульчанская земля. […]

В человеке этом скромном

Заключён весь мир огромный [14].

Олексієві Огульчанському була притаманна особлива любов до всього живого: до неозорих просторів Азовського моря й таврійських степів. Донька митця звертає увагу й на його захоплення образотворчим мистецтвом: «Олексій Якович прекрасно малював. У моєму дитинстві, коли майже не було дитячих книг, він малював мені цілі казки олівцем. А потім прекрасно малював олійними фарбами і це йому дуже подобалося» [8, с. 4]. Певно від любові до живопису проза Олексія Огульчанського є такою графічною: автор зумів ледь не на кожній сторінці своєї прози дати багатий матеріал художнику-ілюстратору.

Фото 3Авторка дипломної роботи з вивчення прози Олексія Огульчанського Руслана Бабік дарує письменникові дитячі малюнки-ілюстрації до його творів (травень 1996 р.). Бердянський державний педінститут. Фото Анатолія Савона.

Пізнавальність творів Олексія Огульчанського важко переоцінити. Прозою цього письменника зачитуються юні і дорослі шанувальники анімалістики. Про це свідчать листи авторові від читачів різного віку. Одного разу до Олексія Яковича завітав сталевар Маріупольського заводу «Азовсталь» Віктор Якович Клеймований і подарував йому чудовий спінінг, який робітники заводу гуртом викували з титану в подяку авторові за повість «Як сплять дельфіни», читання якої під час обідніх перерв захопило їх.

Пригодницькі повісті Олексія Огульчанського дають змогу читачеві не лише дізнатися про природні скарби Приазов’я, а й у привабливій художній формі знайомлять з особливостями кількох професій. Автор повісті «Як сплять дельфіни» підкреслює, що любов дітей до всього живого передалась їм від дбайливого ставлення їхніх батьків до природи. Так, хлопчик Олекса розповідає, що у матері руки завжди пахнуть паляницею, а його батько вміє не лише камкарувати – збирати на косі морську траву камку (зостеру), яку сушили для утеплення стель будинків, – а й знає кожен куточок морського берега, вправно володіє рибальством.

Особливо багато читачі дізнаються про професію рибалки, багату давніми традиціями. Ось, наприклад, як збирала мати Олекси чоловіка і хлопців у кількаденну поїздку на острів Очеретяний: «Ще за тиждень до виходу «Ластівки» [човна – авт.] в море вона збирала наш рибальський одяг, який ми брали з собою в море, цілісінький день прала, сушила і неодмінно прасувала все, по тому бралася за посуд. Казан, ополоник, ложки і навіть ніж із засмальцьованою колодкою вона начищала до блиску. Все робила сама, нікому не довіряла. А перед подорожжю на острів примушувала митися у ванні, і не як-небудь, а в гарячій воді з милом і мочалкою» [5, с. 31].

Вустами матері автор пояснює, що, завдяки такій традиційній підготовці, за всю довгу історію рибальства на Азові не було жодного випадку епідемічних захворювань серед рибалок. Ця традиція бере початок з козацьких часів.

У привабливій художній формі письменник майстерно показав найважливіші елементи рибальського знаряддя і деталі побуту. Дітям цікаво дізнатися, що «справжні бичкарі розпочинають будувати табір з вішолага» – закопаних у пісок двох великих жердин з прив’язаною до їхніх верхівок поперечиною, – на який вішають «якорі, рибальські кінці, одяг. На вішолазі сушать чоботи, одяг і в’ялять бичків» [5, с. 36].

Автор приділяє увагу і поясненню багатьох морських термінів, відкриває читачам кілька рибальських секретів. Більшість з них добре відомі Юркові та Олексі. Ці хлопці ще тільки підлітки, а вже багато допомагають батькові Олекси під час проведення «експедиції дорогою дельфінів» на острів Очеретяний. Там вони самі впорядкували табір: збудували вішолаг, поставили намет, добули питну воду, зібрали все необхідне для багаття.

Напередодні подорожі, не копаючи землі, хлопці добули величезних дощових черв’яків, на яких клюють найкращі бички – великі сірі «мартовики» (вони добре ловляться у березні), кругляки, пісочники. Діти самі змайстрували і «закидачки» – вудки з важким грузилом і довгою волосінню, якими ловлять бичків з берега. З раннього дитинства їм відомо, що «кінцями» рибалки називають всі види мотузок, «банкою» – поперечну перекладину в човні, «водолазом» – довгу бамбукову палицю, за допомогою якої рибалки намацують на морському дні савури-камені, біля яких завжди багато бичків.

У повісті «Вітрів Кут» Олексій Огульчанський знайомить дітей і дорослих з особливостями роботи рибалок сейнера [3, с. 36]. Очима героїв твору хлопчиків Васі Збандуто і Толі Гусинського читач сприймає і романтику цієї професії, і бачить її серйозність, небезпечність. Автор створив ряд колоритних образів дорослих членів екіпажу: капітана, шкіпера, кока, матросів. Коли рибалки виймають величезні сіті з води на борт, трапляється випадок, який для них не є рідкістю: двобій за життя з величезною рибиною породи осетрових, яка ледь не забрала за борт разом з сіткою одного з членів екіпажу. Через увесь твір письменник проносить важливу думку про те, що «з морем не жартують». Ця стихія може зачарувати симфонією ночі і радісними барвами дня, але й буває грізна під час шторму, карає необачних за недбале ставлення до своїх обов’язків, до власної безпеки.

Діти знайомляться і з роботою начальника бухти Вітрів Кут, бакенщика, інспектора рибоохоронної організації, вчених-іхтіологів. Автор засуджує злочинну діяльність браконьєрів, показує ту шкоду, яку вони завдають морю і людям. Будні простих рибалок-любителів він описує з глибокою обізнаністю з тонкощами їх життя» бо й сам був запеклим бичколовом. Згадує автор і про відповідальну службу моряків-прикордонників. Із великою теплотою змальовує письменник і професії трудівників степу. У повістях «Як ми шукали скарб», «Бухта Солодкого коріння», «Вітрів Кут», «Знахідка на все життя» автор оспівав нелегку працю хлібороба, виноградаря, агронома, ботаніка-дослідника, збирача лікарських рослин. Наслідуючи дорослих, юні герої творів самі стають активними дослідниками і охоронцями рідного краю.

На нашу думку, Олексій Огульчанський зумів показати в кожній з описаних ним професій її складнощі і романтику, прищепити читачеві інтерес і повагу до трудівників моря і степу. Він досяг цього завдяки своїй глибокій обізнаності з особливостями цих професій, любові до рідного краю і поваги до людини праці. Твори Олексія Огульчанського мають великий вплив на сучасних юних читачів. Підняті письменником важливі екологічні й морально-етичні проблеми з часом набули ще більшої гостроти. Автор подає зразки спрямування молодої енергії юних в корисне русло активної участі в збереженні й відтворенні природних скарбів краю.

 

Список використаних джерел

1. Кривошей М.Ф. Ювілей письменника-краєзнавця / Михайло Кривошей // Південна зоря. – 1972. – 28 березня. – С. 4.

2. Науменко І.Я. Шукач скарбів Приазов’я / Іван Науменко // Запорізька правда. – 1997. – 16 липня. – С. 6.

3. Огульчанський О.Я. Вітрів Кут. Скіфське джерело. Як сплять дельфіни : [повісті] / Олексій Огульчанський. – Дніпропетровськ : Промінь, 1982. – 158 с.

4. Огульчанський О.Я. Степовий університет / Олексій Огульчанський // Запорізька правда. – 1972. – 29 березня. – С. 3.

5. Огульчанський О.Я. Як сплять дельфіни : [повість] / Олексій Огульчанський. – К. : Молодь, 1979. – 72 с.

6. Чалий Б. Й. Зелені острови творчості Олексія Огульчанського / Огульчанський О.Я. Знахідка на все життя : [повісті] // Олексій Огульчанський. – К. : Веселка, 1982. – С. 247-252.

Архівні матеріали

7. Архів родини Огульчанських.

8. Лист М.О. Огульчанської родині Будугаїв. – 14.01.2005. / Марина Огульчанська. – Архів сім’ї О.Д. Будугай, А.О. Будугая.

9. Лист О.Я. Огульчанського редакції «Дитвидав» (про документальну основу повісті «Таємниця Сухої балки») / Олексій Огульчанський. – 1959. – Архів сім’ї О.Д. Будугай, А.О. Будугая.

10. Матеріали фондів Бердянського краєзнавчого музею: папки №№ 19, 19-2, 469-А, 2 НД.

11. Рецензія О.Б. Кістяківського на рукопис збірки нарисів О. Огульчанського «Юні слідопити» / Олександр Кістяківський. – Архів сім’ї О.Д. Будугай, А.О. Будугая.

12. Тютюник Гр. М. Рецензія на рукопис повісті Олексія Огульчанського «Як сплять дельфіни» / Григір Тютюнник. – Архів сім’ї О.Д. Будугай, А.О. Будугая.

13. Чубенко В.А. Олексію Яковичу Огульчанському у день 60-річчя від 31.03.1972. / Володимир Чубенко. – Архів сім’ї О.Д. Будугай, А.О. Будугая.

14. Ювілейні побажання О. Огульчанському колег-краєзнавців з нагоди його 60-річчя. – Архів сім’ї О.Д. Будугай, А.О. Будугая.