Вы здесь

Жінка-деміург

Андрій Будугай

 

Жінка-деміург

На жаль, автору цих рядків не судилося бодай раз поспілкуватися з потуж­ним художником і мислителем на ім’я Ганна Іванівна Самутіна. Не судилося в си­лу того, що наша родина переїхала жити до Переяслава вже в той час, коли Ган­на Іванівна стала важко хворою і була не спроможна вести адекватну розмо­ву. Але доля дала мені можливість і побачити немало її робіт[1], і познайомитися з людьми, які були в тісних стосунках і часто спілкувалися з цією жінкою. Це, а також робота Вашого покірного слуги наприкінці 2009 року над цик­лом «Пе­реяславські етюди», в який увійшов і катрен про цю мисткиню[2], до­по­мог­ли скласти уявлення про неї як про людину і відчути масштаб її худож­ньо­го ге­нія.

Автор цього есею не є художником і не береться говорити про образо­твор­чий бік спадщини Ганни Іванівни – краще нехай про це скажуть більш ком­пе­тен­тні у цій сфері люди. А я візьмусь лише за ту область, в якій Господь Бог дав хоч якийсь досвід особистих переживань та певних прозрінь...

Отже, вперше побачити Ганну Самутіну мені пощастило під час однієї з виставок, які влаш­то­вували до дня міста Переяславська мерія та міський відділ культури[3]. Сталося це в 2007 році. На цій виставці експонувалися пейзажі Пе­ре­я­сла­ва, виконані тими зрілими майстрами пензля і масляних фарб, які при­йняли запрошення адміністрації міста кілька тижнів за кошти Переяслав­ського бюдже­ту жити і творити на вулицях міста живу його історію на полотні. Художники дали згоду наприкінці цього творчого проекту подарувати місту по кілька робіт із краєвидами цього поселення з історією завдовжки у 1100 років.

На виставці була присутня не тільки Ганна Іванівна, але і її сестра Софія Іванівна, яка на той час приїхала із Ізраїля доглядати за дуже хворою сестрою. За­кар­бувалися в той день у пам’яті слова одного із художників-учасників ви­став­ки, який говорив від імені кількох своїх колег, що знали Ганну Іванівну в ча­си, коли вона жила ще повноцінним життям. Було сказано, що всіх їх вражала про­сто феноменальна працездатність цієї жінки, яка творила по 11 і більше го­дин на добу[4]. Були сказані й слова про її великий талант художниці, і про те, що вона дуже щедро ділилася своїми напрацюваннями з усіма молодшими ко­ле­гами по мистецькому цеху, які хотіли її почути.

Саме в той день автору есею судилося вперше побачити не тільки саму Ган­ну Іва­нів­ну, про яку він уже немало чув від багатьох людей, але й побачити самі її робо­ти. Вражала не тільки складна і трудомістка техніка їх виконання[5], але і якась вну­трішня масштабність та мону­мен­тальність її робіт, навіть якщо деякі з них бу­ли і не великі за розмірами. Ця монументальність та панорамність прямо таки виривалися за рамки її творінь. Виникало таке враження, що якась надземна іс­тота взяла і підняла тебе на чарівну вершину, з висот якої не тільки відкри­ва­ється крає­вид величезного масштабу, але й стирається межа між фізич­ним і тон­ки­ми вимірами і ти просто розчиняєшся у просторах Всесвіту, стаєш єдиним цілим з усім організмом Всесвіту[6].

Вразили тоді і тематика побачених картин, і назви переважної більшості з них. Мені, як езотерику з «неоднорічним стажем», одразу стало зрозуміло, що за цим усім стоїть без перебільшення титанічна праця авторки цих творінь і як ху­дож­ниці, і як людини з широкою та глибокою ерудицією. І з картин, і з їхніх назв так і еманували феєричні світи – Олімпу та Вирію язичницьких трансміфів до­хрис­ти­ян­ських Еллади та Русі, інспірації християнсько-візантійського транс­мі­фу Раю, інвольтації Сумери – найпотужнішого із 19 затомісів Індійської мета­куль­ту­ри та всього Шаданакару і навіть північно-західного Монсальвату з його круглим столом та ідеєю братерства. Виникали асоціації цих творінь і з феєрія­ми видатного українського косміста Олеся Павловича Бердника, для сві­то­гляду й творчості якого реакційні радян­ські цензура й критика навіть вимушені були ввести новий термін: «космічний націоналіст»[7]. Вгадувалися в цій галерії по­туж­них образів і ті ідеї, які повідав світу видатний візіонер, Данте Аліг’єрі 20 сто­ліття Даніїл Леонідович Андрєєв: «Троянди Світу», «Храму Сон­ця», «Музи­ки сфер» і так далі.

Побачене і почуте в той день на тій виставці допомогли певною мірою зба­гну­ти, що людина, яку я вперше тоді побачив, – це явище унікальне не тільки для хоч і давньо­го історичного, та всеж невеликого за розмірами Переяслава, але і для всього укра­їн­ського етносу. Не випадково і цілком слушно перея­слав­ський журналіст і поет Олександр Володимирович Матвієнко писав в одній із міс­цевих газет: «Найвідоміші ху­дож­ні галереї світу могли б пишатися такими ше­дев­рами, як «Творчість космо­су», «Чаша Амріти», «Від суєти до простоти», «Му­зика сфер», «Джерело вічно­го життя», «Космос і хаос», «Старт до радості», «Від пантеонів до безсмертя», «Гімн ма­теринству», «Дерево роду», «Танець злу­ки», «Ісус», «Закоханий монах», тощо».

Побачене на тій виставці, а також враження від приватного спілкування з се­строю художниці Софією Іванівною дали змогу відчути ще і те, наскільки у цієї не­ор­ди­нар­ної жінки була сильною любов до своєї малої батьківщини. Маючи талант такого потужного масштабу і будучи вже досить відомою в ма­ляр­ських колах столиці та за її межами, вона раптом повертається у маленьке містечко, де на той час не було ані художньої школи, ані художнього музею, ані галереї. Через цю ж любов зі створених Ганною Іванівною понад 400 робіт 70 із них май­стри­ня дарує Переяславу-Хмельницькому.

Цілком зрозуміло, що масштаб таланту Ганни Самутіної та значення її мистецько-духовної спадщини ще не оцінено належним чином[8]. І в цьому її доля в чомусь схожа з таланом Катерини Білокур, про яку Пабло Пікасо сказав, що, якби вона жила за кордоном, а не в Радянському Союзу, то завдяки величі й геніаль­ності свого таланту була б всесвітньо відомою художницею.

Відрадно те, що Бог дав Ганні Іванівні таку вірну сестру як Софія Іва­нів­на. У Ганни Самутіної не було родини і дітей, відтак нікому було потурбуватися про її творчу спадщину. За це завдання взялася сестра, яка доклала багато зу­силь і об’єднала певну кількість однодумців, щоб добитися присвоєння Ганні Іванівні (вже посмертно ?) звання заслуженого художника України, а також ви­да­ти у травні 2011 року у видавництві «Світ успіху» каталог-альбом «Шлях до радості. Ганна Самутіна. Життя і творчість». У цій книзі, що має 151 сторінку, пред­ставлено 130 робіт художниці.

Треба зазначити, що в останній час в автора цих рядків при імені Ганни Самутіної виникають асоціа­ції зі словами Імануїла Канта про те, що у нього як у фі­ло­со­фа ніщо не викликало такого по­чуття захоплення, як зоряне небо над го­ло­вою і мо­раль­ний закон усередині нас. Але, напевно, цю асоціацію варто дещо по­яснити для читача, щоб він краще зрозумів автора есею. А розпочати своє по­яснення хотілося б, дещо звер­нувшися до такого напряму знань, як лінгво­езо­те­ризм – поєднання теософії та фі­ло­логії, яке Ваш покорний слуга та його дружи­на й дру­гиня Ольга Дмитрівна роблять уже понад 17 років.

Словом, яке могло б з успіхом поєднати у собі обидва початки, про які го­во­рив відо­мий німецький філософ, на наш погляд, може бути лексема «кос­мос». Вона не тільки має кілька значень, але й охоплює своєю семантикою ті сфери, в які входить такий справжній творець, як Ганна Іванівна. Щодо такого значення лексеми «космос», як «порядок», то його можна пов’язати з мораль­ним законом усередині нас, про який каже любомудр, а також з поняттям «етика». Саме на етичному імперативі, який має місце не тільки усередині нас як представників гомо сапієнс, а й у кожній ство­ре­ній Верхов­ною Ієрархією істоті з моменту по­яви у Всесвіті. На етичному імперативі базується і спів­праця, і будь-яка взаємо­дія, узгодження дій мешканців Космосу різних масштабів, природи та ха­рак­теру, і порядок у всій світобудові. На порушенні етичного чинника був здійсне­ний і так званий «першородний гріх», коли Єва-Ліліт піддалася на спокусу Змія, а по­тім ввела в цей же гріх і Адама-людство. І саме через повернення до етич­них основ людство може знову отримати можлвість повернутися в Сад Едема й повернути собі благодать Божу, колись йому подаровану як істоті, на який мала триматися еволюція планети Земля.

Якщо ж узяти друге значення лексеми «Космос» – «краса» (пор. «космети­ка» – «прикраси»), то воно вказує вже не стільки на внутрішній, скіль­ки на зо­внішній чинник Божого творіння: усе, що твориться представниками Ієрархії Світла, несе в собі ознаки краси, на відміну від не створеного, а спотво­реного представниками протилежного табору – табору Сил Пітьми і Зла[9].

Саме цей аспект краси і є тим головним фактором, про який видатний пись­мен­ник Фьодор Михайлович Достоєвський казав: «Краса врятує світ». Мистецтво і є тим третім чинником, який замикає трикутник «релігія – наука – мис­тецтво»[10] і дає нам можливість реалізувати себе як істот, «створеними за обра­зом та подо­бою Бо­жою»[11]. Пізнаючи себе та навколишній світ, людина по­чи­нає діяти співзвучно, узгодженно із законами цього світу. Все, що вона ро­бить, несе на собі вже не тільки особисті еманації цієї людини, а ще й інспірації Царства Небесного, з яким митець усе більше і більше стає заодно, входить у гармонійне співзвуччя, набуваючи по­тріб­ний резонанс[12]. Не випадково слова «мистецтво», «містика», «містер» і «майстер» – спільного походження[13].

Не випадково і те, що рос. лексема «искусство» має спільне походження з поняттям «спокуса»: якщо людина неправильно направляє свій творчий потік – без етичного наповнення, лише на задоволення власних бажань – то її творчість стає вже не богоподібною, а просякнутою демонічними інвольтаціями й слу­жить уже не справам еволюції, а так би мовити «ллє воду на млин інволюції», служить руйнації усього створеного для Добра.

У цьому плані Ганна Іванівна Самутіна якраз і є тією цілісною особою, яка об’єднувала в єдине гармонічне ціле сферу образотворче мистецтво й філософсько-етичні питання[14]. Основними темами її філософських творчих робіт є пошук змісту життя, боротьба добра і зла, призначення творця. Напевно, через цією ж гармонічною єдністю її особи мож­на пояснити той факт, що вона тривалий час співпрацювала з цент­ральним українським видавництвом для ді­тей «Веселка». Робити вдалі ілюстра­ції для дитячих книг могла лише людина, яка плекала свою душу чистою і незайманою, яка могла подивитися на світ очима дитини, так би мовити «свіжим поглядом», без упереджень і стереотипів. А це важливо, бо саме такі людини, за словами Месії, можуть успадкувати Цар­ство Небесне. А успадкувати його – це зовсім не означає лише туди по­трапити (щоб потім там байдикувати і «попивати амброзію»), а закласти ще за життя на землі фундамент, розвинути ті якості, за допомогою яких можна про­довжувати жити активним творчим життям і брати участь у співпраці з ін­ши­ми небожи­телями. Напевно, і душа Ганни Іванівни, пройшовши всі необхідні ета­пи очи­щен­ня[15], продовжує виконувати посильну роботу по створенню «Храму Сон­ця» та інших храмів «Троянди Світу», – роботу, яку вона розпочала викону­вати десятки років тому і перші паростки якої, за словами Даніїла Андрє­єва, на планеті розпочали більш активно проростати за допомо­гою представ­ників хвилі шістдесятників[16].

На завершення хочеться зазначити, що Ганна Іванівна не виконала свій материнський обов’язок у прямому розумінні. Але не треба поспішати з виснов­ком, що вона його зовсім не виконала, адже, як зазначає Даніїл Андрєєв у кни­зі «Троянда Світи», потужний образ, який «в текущем эоне […] получил эфир­ное облачение от художников Энрофа, вбирает наши психические излу­чения, им вызванные, в свой состав, но и воздействует обратно на множество конкретных человеческих психик: он тормозит их становление либо способ­ству­ет ему – в зависимости от природы, которая ему сообщена его творцом-ху­дожником. Вот почему общечеловеческий долг отцовства снимается с великих художников: снимаясь, он заменяется долгом отцовства другого рода. Дан­те, Лео­нардо, Рафаэль, Микеланджело, Сервантес, Шиллер, Моцарт, Бет­хо­вен, Лермонтов, Го­голь, Чехов, Глинка, Чайковский, Мусоргский и десятки дру­гих художествен­ных гениев и вестников не имели детей, но никакой наш моральный инстинкт не вменяет им этого в ущерб именно потому, что все мы бессознательно знаем, что долг отцовства был ими выполнен, хотя и не так, как это происходит обык­но­венно».

Дітьми Ганни Іванівни Самутіною стали її картини. Вони, наче чарівні кристали, ввібрали в себе душевні випроміннювання свого творця-деміурга і те­пер несуть на собі й ці еманації, й еманації самого Неба, вісником якого була ця непересічна жінка. Ці роботи – своєрідні форпости Світла у вимірі, де ми з вами нині перебуваємо.

Цілком можливо, що багато образів до Ганни Іванівни приходили через пра­ведний образ її життя, через те, що вона була справжньою донькою Неба. І цим можна пояснити магнетичність її робіт, які вдумливого глядача спонукають спочатку «задивитися на Небо», а потім – спробувати поглянути вже звідти «очима небожителя» і щось переусвідомити у своєму житті – дія, аналогічна відвідуванню церкви, де і священик, і прихожани збираються «в Ім’я Боже», а не для якоїсь іншої мети.

 

м. Біла Церква, 06.10.2012, сб., 20.20 –

07.10.2012, нд., 20.02.



[1] Як на виставках в НЦК, так і в експозиціях музею і навіть вдома в  художниці, під час спілкування з її рід­ною сестрою Софією Іванівною Бовсунівською.

[2]           Ганна Самутіна

 

Ганна Самутіна –

дух-небожитель,

Зодчий малярства,

що Вічністю жив.

В техніках різних –

гармонії вчитель,

Храм «Розы Мира» –

її лейтмотив.

[3] На той час його очолю­ва­ла невтомна подвижниця культури та палкий патріот давнього міста на бе­ре­гах Альти та Трубежа Вален­тина Іванівна Гринець, для якої жити культурою та творити світло для людей так само природно, як для птаха – вміти літати, а для риби – плавати у воді.

[4] З цього приводу хочеться сказати, що автора цих рядків дивувала така ж феноменальна працездат­ність і Григорія Митрофановича Верби, якому присвячено цикл «Переяславські етюди». Напевно, саме подібна здатність виконувати швидко, якісно і у великому обсязі роботу притаманна тим людям, яких ми без натяжки називаємо великими.

[5] Хоч небезпідставно і кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто раз почути, проте все рівно заува­жу, що Ганна Іванівна створила багато робіт у незвичайній змішаній техніці мозаїки, використовуючи такі матеріали, як фарбу, соломку, пластик, пивні кришечки, річкові та ставкові черепашки, різноманітні камінці, намисто, шматочки дерева, скла та ін. Це надзвичайно кропітка робота з викладення у великих розмірах малесень­ких шматочків матеріалу.

[6] Адже не випадково сама назва Всесвіту означає ніщо інше, як те, що Він – живий і заселений міріа­да­ми різних істот: російське слово «Вселенная» походить від «вселённая», тобто «заселённая», а українське «Все­світ» указує, що все це – єдиний світ, а по суті – єдиний організм Істоти, яку ми умовно називаємо Господом Богом і творіння Якої – усі ці галактики, зірки й планети – є чимось на зразок органів і клітин цього надзвичайно великого організму.

[7] Чому критика пішла – просто вимушена була піти (!), – на такий крок, автор цього есе відчув, коли йо­го в роки студентської юності Провидіння привело в Будинок культури теперішнього Національ­ного авіаційного університету на лекторій під назвою «Зоряний ключ», яку Олесь Павлович вів разом зі своїм другом і побратимом Василем Степановичем Литвином. Ерудиція та потужність енергетики цієї людини тоді вражала своїми масштабами. І як вдічність про ті зустрічі та творчість нашого мислителя, у автора есе народився катрен під назвою «Олесь Бердник» із ще недописаного циклу «Бориспільські етюди:

 

Олеся Бердника

і світ його феєрій

Сучасникам було

так важко осягнуть.

Та прийде Час Вогню

і зоряних містерій,

І дух письменника

нову підкаже Путь!

[8] Хочеться підкреслити, що саме належне визнання, бо певний успіх Ганна Самутіна мала ще за життя.

[9] Те, що про­йшло крізь лещата волі Пітьми, втрачає як внутрішній порядок, так і красу.

[10] Буквальне значення терміну «релігія» – «зв’язок» указує на те, що нам, людям, для нормальної жит­тє­ді­яльності необхідний психоенергетичний канал з Небом, зі Світом Горнім. Наука допомогає прозрівати, пізнавати створений Силами Світла світ і себе як важливу складову його частину. Мис­тец­тво ж є уже нашою рефлексією на релігійний та пізнавальний аспект нашого єства: саме через мистецтво людина спроможна напрацювати ті якості, які допоможуть їй розкрити суть тих підмін, що були зроблені представниками рода людського (біблейського Адаму – спільного імені для людство: в перекладі з іудейської лексема «Адам» означає «людина») після втрати людством цілісності й дарованого Богом першородства і богоподібності – не випадково слова «кушать», «кусок», «кусать» и «искушение» – спільного єтимологічного гнізда.

[11] Образ Божий проявляється в структурі людини, ідентинчій Всесвіту – чому людини деякі мислителі назвали «мікрокосмосом», беручи до увагу саме цю аналогічність структури. Що ж до подібності (= подоби) людини Богові, то вона полягає в тому, що людина теж має потенцію бути творцем, а в майбутньому – і стати співтворцем представників Ієрархії Світла.

[12] Не випадково всі великі митці свої шедеври присвячували комусь із представників Небесної ієрархії, відчуваючи при цьому перед останніми почуття благоговіння та вдячності за все, що Сили Неба їм надавали для самореалізації цих майбутніх співтворців.

[13] Напевно, першопочатково «містер» – це «той, хто міг (був спроможний) проводити містерію (дії, направлені на посилення зв’язку з язичницькими богами-істотами, від яких багато в чому залежало життя племені)», хто міг утворити й підтримувати зв’язок з мешканцями тонкого плану. Можливо, саме тому в давнину на Русі художники по кілька днів на тиждень постились і молилися. Завдяки цій техніці й чистоті своїх думок могли входити в тонкі виміри й бачити тих, чиї ікони потім малювали. Створені ними ікони несли на собі такі сильні духовні еманації – еманації живих свідків того, що вони малювали – малювали не з уяви, а в буквальному смислі «воочію».

[14] Цікаво, що поняття «образотворче мистецтво» тісно корелює з такими поняттями, як «образ» «соображать», «сообразно» і навіть «образование», яке має семантичний вихід як на утворення ново­го, так і на освіту, а значить – і на науку. Цікаво і те, що лексема «образ» походить» від «разить» («наносити удар») і, на думку багатьох філологів, тісно пов’язане із симпатичним зв’язком у магії, коли створювався образ-зображення тварини, на яке племя збиралося полювати, а потім шаман і воїни племені робили маніпуляції з цим образом, наносячі під кінець йому смертельний удар. Не випадково і подібний зв’язок між лесемами mage («магія») і image («імідж, образ»). А за словами видатного художника Ніколая Константіновича Реріха, у давнину «египтяне называли художников, ваятелей – «сеенех», то есть «оживитель», «воскреситель».

[15] Ті, які належить проходити всім праведникам і навіть святим.

[16] Саме тому, за свідченням Михайлини Коцюбинської, яка про це наголосила під час зустрічі зі сту­ден­тами філфаку в приміщенні ЗОШ № 7 міста Переяслава, починався цей рух шістдесятництва з простих особистих речей – підняття питань про порядність, совість, відповідальність за свої слова і вчинки. Саме такою біла і Ганна Самутіна. І тому саме до подібних вимірів мав би притягнутися дух цієї душі, якій в теперішній інкарнації випало стати видатною українською жінкою – притягнутися після того, як 16 квітня 2009 року останній її подих припинив її земний шлях і душа пішла в інші виміри.