Вы здесь

Узбіччя

Цікавий  ранок  підкрадавсь   навшпиньках.
Так   хочеться  побачить  хоч здаля!
За вікнами  родильного  будинку
От-от  на  світ  народиться  маля.
 
Тополі   теж  у  вікна  заглядають,
І  хоч  вони  це бачили  не  раз,
Їм  теж  цікаво,  навіть  тим,  що  скраю:
І  хто  ж  сьогодні  вернеться  до  нас?
 
О,   чуєте? Там,  за  вікном  ,  щосили
Нарешті  закричало  немовля.
І  горобці  сполохано  злетіли,
Гойднулось,  захиталося гілля.
 
І,  здивувавшись,  посвітлішав  ранок,
закапала  роса  з    тугих  гілок.
Лилось,  переливалося  сопрано,
І  поспішав  розквітнути  бузок.
 
Всміхнулась  жінка,  глянувши  на  вікна,
Маля  тулила  до  своїх  грудей.
«до  вечора,  напевно,  трохи  звикне,
Що  доведеться  жити  між  людей.»
 
Цілує  і  співає, і  колише,
Згинаючи  над  нею   стан  гнучкий.
Та  плаче  й  плаче  дівчинка  невтішно,
Ображено  стискає  кулачки.
 
Ти  плачеш? Плач,  скільки  душі  завгодно,
І   ображайся. В  тім  який  резон?
Твій  час  пішов.  Підписано  угоду  --
І  починай  земний  свій  марафон.
 
Учи  тепер  свої  земні  уроки.
Заради     них  із  сяючих  небес
Привіз  тебе  дівчатком  карооким
У  цю  хатину  зоряний  екс прес.
 
 
 
Але  утішс я:  ти  ---  подоба  Божа,
Його  дитя  кохане ---  також  ти.
То  Божий  дар,  що  обирати  можеш,
Узбіччям  чи  дорогою  іти.
 
 
 
 
Кудись  на  південь  мчить  старе  шосе
І  на  своїй  широкій  сірій  спині
Без  відпочинку  втомлено  несе
Машин  без  ліку  і  давно,  і  нині.
 
Ні  вдень  спочиває,  ні  вночі.
Колись  по  цій  дорозі  безупинно
Котились  «Запорожці» й  «Москвичі».
Але     тепер  уже  не  та  картина!
 
Яких  машин  лиш  не  побачиш  тут!
Все   більше  закордонні,  наших  обмаль.
Біжать  собі  повз  наш  Зелений  Кут.
Такі  чужі,  своїх  тепер  не  роблять.
 
Кав’ярень  вздовж  дороги  наросло,
Немов  грибів,  останніми  часами.
Міняється  дорога  і  село.
І  тільки  ми  з  козою  все  ті  самі.
 
Отут  уздовж  дороги  ми  щодня
З  весни  до   осені  блукаємо  під  вечр.
Вона  собі  пасеться,  ну,  а  я
Вкошу  трави  на  сіно    їй  до  речі.
 
А  восени,  як листя   опада,
Потроху  у  мішечок  назгрібаю.
Узимку  й  листя  їсть  моя   руда,
Коли    зима  затягнеться ,  буває.
 
От  і  сьогодні  знову  вздовж  шосе
Коза  скубе  суху   траву  ліниво.
І  глибше  в  осінь  запливає  все,
І  рідшають  дерев   багряні  гриви.
 
І  дотліває  явора  свіча.
А  по  шосе  на  північ  і  на  південь
Повз  нас,  як  вітер,  іномарки  мчать.
Хто  і  куди  у  тих  машинах  їде?
 
 
 
 
За  що  купив  шикарний  тарантас?
Жінки  в них  безтурботні,  наче  діти.
Життя  у  них  інакше,  ніж  у  нас.
Напевно,  їм  цікаво  в  світі  жити.
 
Отак  сиджу  і  думаю,  й  дивлюсь:
Гуде  шосе,  шумить  життя  без  краю.
А  я  живу  чи  тільки  виживаю…
Бо  все  не  так,  як  у  людей  чомусь…
 
А  як  подумать,  мабуть,  не  жила,
Я  тільки  гостем  на  землі  була,
Нічого  від  життя  собі  не  брала
І  навзаєм   нічого  не  давала.
 
Он  кажуть:  зорі  з  неба  правлять  нами.
Що  ж,  може,  й  так  у  світі  воно  є,
Бо  хтось  же  нам  наліво  і  направо
Удачу  чи  невдачу  роздає.
 
Кому  м”ясця,  комусь  одні  лиш  ребра…
Згоріло  все,  лишилася  зола.
Під  сонцем  місце  здобувати  треба,
А  я  боротись  зовсім  не  могла.
 
Життя  повз   мене  пронеслося  вже,
Як  ця  машина  по  шосе  промчала,
Таке  красиве  і  таке  чуже,
А  я  сиділа  і  чогось  чекала.
 
Можливо,  щастя  ждала,  а  воно
До  мене  в  хату   і  не  завернуло.
Але  тепер  мені  вже  все  одно.
Не  знала  щастя…  і  життя  минуло…
 
Воно  й  не  так  багато  мені  літ,
А  тільки  вже  збайдужіла  до  всього.
Ну  що   ті  шість  десятків  для  землі?!
Мені  ж  і  їх  носити  вже  незмога.
 
 
 
 
 
 
Задумалась  я,  Мартонько,  а  нам
Додому  час,  бо  бачиш:  вже  смеркає.
Біля  воріт  уже,  напевне  там
Нас  із   тобою  Мурка  виглядає.
 
Ось  на  візочок   лантух  покладем.
День  зайчиком  побіг  в  осіннє  поле.
Лиш  сонечко  за  обрій  упаде,
То швидко темно  зробиться  довкола.
 
Мішечок  листя,  хмизу  оберемок---
Усе  ми  на  візочок  заберемо
І  в  путь-доріжку  знану  і  знайому!
Біжить  коза  попереду  додому.
 
Ти  що  ж,  Мартусю,  на  дорогу  скочила?
То  не  для  нас  дорога,  нам – обочина.
Не  забігай  туди,  бо  пропадеш,
Таки  безпечно, збоку  як  ідеш.
 
Отак йдемо  додому  я  й  коза.
За  спиною  вже  й гуркіт  на  дорозі.
А  день,  нас  підганяючи,  згаса.
А  ми  ось  тут повернемо  на  розі.
 
Ось  так  пройти  по  вулиці  іще.
Он  уже  й  вишня  наша  біля  хвіртки.
Дорога,   бита  вітром  і  дощем,
Іде  собі  нікуди  і  нізвідки.
 
І скрипне  хвіртка  радісно  до  нас,
Впускаючи  мене  й  козу  до  двору.
І  в  цю  хвилину  день  вже зовсім  згас.
От  ми  і  вдома. Повернулись  впору.
 
Здоїть  козу  іще  серед  пітьми.
Уже  он  Мурка  проситься  до  хати.
За  день  з   тобою  натомились  ми, 
Тож  будемо  до  ранку   спочивати.
 
 
 
 
 
 
 
Я  встигну  хмизу   в  хату  занести,
поки  іще  не  зовсім  споночіло.
Віконних  рам  облуплені  хрести
Між  сірими  шибками  зачорніли.
 
Ще  б  сірники  на  припічку  налапать .
Чадить  у  хаті  гасова  вже лампа.
І  в  плитці  уже  полум”я  танцює,
І  тінь  хитає  ту  стіну  і  цю,
 
Щоб  не  сидіти  в   темряві  холодній.
Електрику   ,   бач,   вимкнули  сьогодні.
Знов  економлять. Не  збагну – навіщо?
Мені  то  що! Я  обійдусь. А  інші?
 
В людей  же  холодильники  забиті
Продуктами.А   в  когось – немовля.
А  дітям  ще  ж  уроки   треба  вчити,
А  в  них  від  гасу  голови  болять.
 
Уже  й  вода  нагрілась  на  плиті.
Умитися   та  й  спати,  все  вже,  годі.
Бо  що  робити  в  хаті  в темноті?
Та  й  серце  щось  болить  мені  сьогодні.
 
Вечеряти  не  хочеться  вночі.
А  Мурці  --  молочка  і  картоплинку.
Вона  поїсть  і   трохи   помурчить,
Попросить,  щоб  погладила  їй  спинку.
 
Тоді  в  клубочок  згорнеться  і  спить,
Сховавши  носа  в  лапи   волохаті.
Вона  хоч і  не  вміє  говорить,
А  все  ж  таки  жива  душа  у  хаті.
 
Ось  постелюся,   може,  буду  спати.
Не  хочеться я  і  радіо  вмикати.
А   телевізора  давно  уже  немає,
  Ніхто  мене  тепер  не  розважає.
 
 
 
 
 
Нехай  засну,  хоча  і  рано  ще.
Осінній  вечір  довгий,  наче  вічність.
А  може,  й  зовсім  не  стулю  очей,
І  буде  ніч  дивитись  мені  в  вічі.
 
Отак  укриюсь  і  полежу  тихо,
Покличу  сон – а  раптом  прилетить!
Він  нас  рятує  від  турбот  і  лиха,
Із  ним  так  добре  в  світі  оцім  жить.
 
До  Мурки,  як  до грубки,  притулюся,
Лежу  собі  й  тихесенько  молюся:
Дай,  Боже,  при  здоров”ї  доживати,
Хай  дощ  і  вітер  не  розвалять  хати.
 
Я  то  заплющу,  то  відкрию  очі,
А   сон  чомусь  до  мене  йти  не  хоче.
Я  кличу,  жду,  а  він  не  йде  та  й  годі!
Годинник  час  рахує  на  комоді.
 
Кручуся  з  боку  на бік  біля  кішки.
Скрипить  стареньке  клишоноге  ліжко.
Сон  на  мої  страждання  не  зважає.
Я  навіть  Мурці  спати  заважаю.
Година  вже  минула  не  одна,
І  лиш  моє  безсоння  не  мина.
 
У  шибці  блимають  зірки.
А  в  серці __ стомлені  удари.
Крізь  довгу  ніч  пливуть  думки,
Важкі,  немов  осінні  хмари.
 
Пливуть  сюди  звіддалеки,
Мене  щоб  зовсім  доконати.
Пливуть,  пливуть,  пливуть  думки,
І  я  не  можу  їх  прогнати.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
В  плиті  давно  вогню  уже  нема.
Тепло  з-під  ковдри  утекло  раніше.
Вже  холод  майже  до  кісток  пройма,
Напевне, треба  вкритися   тепліше.
 
Та  в”язка  хмизу  не  зігріла  грубу.
Візьму  дочки  старе  пальто  і  шубу.
Їх  не  ношу,  а  вкритися – до речі.
Зігріюся  під  ними,  як  від  печі.
 
Дочка  старі  всі  речі  віддала,
Щоб  я  тут  одягнути  щось   могла.
Доношую  і   светри,  і  спідниці.
Давно  вже  не  була  я  у  крамниці.
 
Та  й  нічого  тепер  туди  ходити—
На  пенсію  що  можу  я  купити?
Іще шкарпетки  одягну.І  ось
Тепло  уже  по  тілу  розлилось,
Зомлілі  ноги  простягну --- й  до  ніг.
У  мене  постіль – наче  той  барліг.
 
Хоч  ковдри  й  пальта --  трохи  важкувато,
Але  терпи,  якщо  холодна  хата.
А  коли  вранці  знову  я  проснуся,
То   в  холод  з  ліжка  вилізти  боюся.
 
Вже  стало  тепло  грудям  і  спині.
У  хаті  тихо  й  темно,  як  в   труні.
Уже  дрімота  тіло  огортає
І  ліжко,  мов  колисочку,  гойдає.
І  голуби  злетіли  з  рушників.
Це  б  спати,  спати  до  кінця  віків…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
2
 
Не  розберу  спросоння:  що  за  звуки?
Хтось у вікно чи в двері  гучно стука?
 
 
Чи  крізь  мої  натомлені  долоні
То  кров  так  гучно  стукає  у  скроні?
Чи,  може,  наболіле  моє  серце
З  тісних  грудей  отак  на  волю  рветься?
 
Не  можу  зрозуміти  я  так  швидко:
Чи  дощ  холод ний  барабанить  в  шибку?
А,  може,  вітер  розгулявся  з  ночі
І  з  даху  дошку  відірвати  хоче?
 
Воно  вже  й  час    прийти  до  нас  негоді.
А,  може,  стукіт   той  наснивсь  та  й  годі?
Ну,  що  ж,  вмощусь  в  постелі  я  зручніше
Та  й  знов  у  сон  порину  чи  у   тишу…
 
Таки   ще  стука.Мабуть,  треба  встати.
І  хто  б  це  міг   так  пізно  завітати?
О,  світло є! Електрику  ввімкнули
Опівночі. Спасибі,  не  забули .
 
Все  не  стихає  клята  стукотнеча!
У  капці   ноги  і  халат  на  плечі.
Пірнули  руки  швидко  в  рукавчата.
Тепер  і  гостя  можна  зустрічати.
 
В  кутку  гойднулись  тіні  пелехаті.
Ой,  матінко,  та  ж  гість  уже  у  хаті!
Таким  гостям – ніщо  земні  закони,
А  стіни  й  двері  їм  не  перепона.
 
Неждана  гостя  до  моєї  хати
Надумала  сьогодні  завітати.
Я  б   мала  налякатися  до  болю!
Але  спокійно  й   тепло  із   тобою.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Це  ж  треба – так  ось  у   моїй  кімнаті
Сидіти  у  самім  лише  халаті!
Коли  в  плиті  давно  вже  все  згоріло,
Вдягнути  светра – завжди  перше  діло.
 
Але  в  плиті  щось  розгорілось  стиха!
Теплом  приємним  знову  грубка  диха!
Так  тепло,  як  буває  тільки  влітку.
Приємно  й  легко  на  душі,   мій  світку!
 
Брехали  всі:» Така  стара  й  потворна,
І  без  жалю  всіх  до  могили  горне.»
І  зовсім  не  стара  ти  і  не  сива,
А  дуже  молода й  така  красива.
 
І  хоч  мені  в  очах  іще  не  смеркло.
Та  помирати,  бачу,  гарно  й  тепло.
Ой,  вибачай:  не  запросила  сісти.
Ти  зачекай,  щось  принесу  поїсти.
 
О,   ти  смієшся!Що  ж,  як  я  не  знаю,
Який  у  вас  там  етикет,  звичаї.
Та  й  звідки?Ті,  кого  туди  відводять,
Живим  сказати  правду   не  приходять.
 
Авжеж,  ти  не  їси  земної   страви.
Тож,  певно,  треба  перейти  до  справи,
Задля  якої  ти  прийшла  до  хати .
До  третіх  півнів   часу  небагато.
 
Невже  мені  вже  час  іти  до  Бога?
Але ж  у  мене  не  болить  нічого!
Ну,  як  прийшла,  то,  значить,  так  і   треба.
Хай  забирає  він   мене  до  себе.
 
Та  чула  я,  що  чесно  і  відверто
Всі  сповідатись  мають  перед  Смертю.
Якщо  ж  ти – ось,   то  я  перед   тобою
Своє  життя  згадаю  із  журбою.
 
 
 
 
 
 
 
Чому  з  журбою? Бо  щасливих  днів
Таки  нелегко  пригадать  мені.
А,  може,  так  давно  було  хороше,
Що  швидко  те  згадати  я  не  можу.
 
Із  чого  ж  свою  розповідь  почати?
Із  усмішки  малого  дитинчати?
Але  скажи:  які  гріхи  в  дитини?
Тоді  почну  з  пізнішої  я  днини.
 
Напевно,  розказать  тобі  б  годилось,
Як ми  із  старшим  братом  не  мирились.
Мене  він  няньчив,  бо  моїм  був  братом,
Та не  хотілося  мене  з  собою  брати.
Хотілося  із  хлопцями  гуляти,
А  не  малу  сестричку  доглядати.
 
То  ж  через  мене  і  від  батька,  й  неньки
Перепадало  братові  частенько.
Він  на  мені  зганяв  зло  стусанами,
Тож  не  могло  буть  приязні  між  нами .
 
Я  плакала  і  скаржилась  весь  час,
І  брату  діставалось  кожен  раз.
Здавалося:  цьому   не буде  краю.
Але  одну пригоду   я  згадаю.
Що сталося....Воно було   до  речі.
І край настав тій нашій ворожнечі.
 
У  нас   тоді  кролів  було  чимало,
За  ними  ми  із  братом  доглядали.
Ми  мали  запасати  їх  травою,
І  мандри  починались  ще  весною.
 
Ми  їздили  до  річки,  в  поле,  в  балку.
В  селі  привчають  до  роботи  змалку.
За  транспорт  був  у  нас  велосипед.
Мені  у  степ  поїхати – це  мед!
 
 
 
 
 
І  доки  брат  косив   травичку,  там  я
Вдихала  пахощі  солодкі різнотрав”я.
Сплету  віночок  з   квіточок  уміло
Й  лежу  в   траві,  від  соня  розімліла.
 
На  метушню  дивлюся  комашину.
А  сонечко  приємно  гріє  спину.
А  коники  сюрчать  несамовито,
І  джміль  гуде  над  лугом  басовито,
Бджолу  гойдає  квітка  на  осонні,
Повзе  мурашка  в  мене  по  долоні.
 
І  кожній  щонайменшій  комашині,
І  кожній  щонайтоншій  стебелині
Я  віддавала  всю  любов  свою.
Мені  здавалось,  ніби  я  в  раю.
 
В  дитинстві  довгі-довгі  літні  дні!
Ми  їздили  у  балку  не  одні.
На  вулиці  дітей  було  багато,
І  всі  повинні   сіно  запасати.
 
Кому  кролям,  корові  чи  козі.
Тож  їздили  гуртом  у  поле  всі.
А  старші  доглядали  за  малими,
Ми  хвостиками  бігали  за  ними.
 
А  що  вони  нас  в  гру  свою  не  брали,
Ми  їм  частіше  тільки  заважали.
А  як  збирались  їхати  у  поле,
То  ми  були  слухняні,   як  ніколи,
(хіба  ще  як  просилися  в  кіно),
Хоч  знали,  що  нас   візьмуть  все  одно.
Та  й  спробував  би  хто  із  них  не  взяти
З  собою  в  степ  малу  сестру  чи  брата!
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Збирались  ми  у  поле,  як  на  свято.
Від  брата  намагалась  не  відстати.
А  він  мені  статечно,  наче  мама.
На  голову  натягує  панаму,
І  гримає:»Не  хочеш  одягти –
Залишишся  сама  удома  ти!»
 
А  від  воріт  вже  нас  гукають  хором:
«ну  їдьмо  вже! Чи  скоро  ви  там ,  скоро?»
Вони  нас  всі пропустять  уперед.
Ось  котить  брат  старий  велосипед,
Мішок  і  серп  прив”язані  іззаду,
А  я  на  рамі  перед  братом  сяду.
 
В  кермо  вчепились  міцно  рученята.
Хай  спробує  мене  хто  відірвати!
Малою  я  була  така  затята!
Не  відставала  ні  на  крок  від  брата.
Як  тільки  зіп”ялась  на  ноженята,
Просила  брата  і  мене  катати.
 
А  він  іще  не  вмів  мене  возити.
Але  колись  же  треба  научитись!
І  він  садив  мене  малу на  раму,
Казав  триматись  з  усіх  сил  руками.
 
Біжить  услід  хлоп”яча  вся  ватага.
Брат  ще  не  вмів  тримати  рівновагу,
Тож  падали  в  пилюку  ще  і  ще
Забите  місце  як  вогнем  пече.
 
Заплакати? Ні,  боже  борони!
Біжать  он  хлопці,  засміють  вони.
Коліна й лікті слиною потерті,
І  знов  на  раму  видираюсь  вперто.
Синців  було  тоді,  що  й  не  злічити!
Отак  учився  брат  мене  возити.
 
 
 
 
 
 
 
Замурзані,  в  пилюці,  як  чорти!
Зате  тепер  гасаєм,  як  хорти.
Попереду  ватаги --  ми  із  братом.
Ніхто  не   може  нас  тепер  догнати.
 
Отож,  як  реп”яшок,  вмостилася  на  раму,
Уся  ватага  всілася  так  само.
І  ми  гуртом  гайнули  за  село,
Туди,  де  ще  не  кошено  було.
 
У  вибалку  заховане  джерельце,
Водою  поїть  крихітне  озерце.
Ростуть  там  верби  і  густа   трава.
На   тихім  плесі  сонце  виграва.
 
А   так --  поля  на  схилах  некрутих.
Схотілось  брату  з”їхати  із  них.
«ви  уявляєте,  як  будемо  летіти?
Нас  наздогнать  не  зможе  навіть   вітер!»
 
І  першим   брат  на  гору  ту  біжить.
Дорога  під  посадкою  лежить.
На  тій  дорозі  колії  глибокі,
Вузькі – від  бричок,  від  машин – широкі.
 
Після  дощу  дорогу  так  зорали,
То  так  воно  усе  й  позасихало.
Не  розім”яли  навіть   трактори.
Як  по  такій  спускатися  з  гори?
 
Захекавшись,  на  гору  піднялись.
Усі  стоять  і  дивляться  униз.
«не  бійсь,  братва! –гукає  брат. –На  коні!»
Нвмисне  гучно  плюнув  у  долоні.
 
І  от  на  рамі  я  сиджу  відважно ---
Хіба  із  братом  може  бути  страшно?
«поїхали!»  --гукає  брат,  і  вниз
На  всіх  вітрах  ми  з  братом  понеслись.
 
 
 
 
 
Велосипед  хитає  вліво,  вправо,
Неначе  кінь  брикливий  та  кульгавий.
То  колія  широка, то  вузька,
Здається:  от-от  стане  сторчака.
Здається:  вже  на  землю  летимо.
Та  брат  із   рук  не  випуска  кермо.
 
Ось  ми  на  камінь  мало  не   наскочили,
Та  брат  зумів  звернути  на  обочину.
Велосипед  летить,  стрибає,  скаче.
Очима  світу  білого  не  бачу.
 
Посадка,  шлях – усе  злилось  в  одну
Широку  й  довгу   смугу,  як  стіну.
І  от  нас   так  гуцикнуло,  що  ну!
Злетіла  я  із  рами  в  мить  одну,
Та  рук  не  відірвала  від керма,
І  рятувала  вже   себе  сама.
 
Я  не  кричала  і  не  голосила,
Ганчіркою   там  на  кермі  висіла.
Над  ямами   пекельної  дороги
Мої  безвольні   теліпались  ноги.
 
Велосипед  гуцикало  й   трусило.
Я  за  кермо   трималася  щосили.
Немов  осліпла  я  і  заніміла,
Що  відбувалось --  мало  розуміла.
 
Сусідські  хлопці  на  горі  ще  впали,
В  таку,  як  ми,  халепу  не  попали.
І пішки  із  гори  вони   спустились,
На  наш  політ  із  жахом  всі   дивились.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Ще  добре,  що  машина  не  з”явилась,
Бо  невідомо,  чим  би  все  скінчилось.
І  от  скотились  ми  з  горба  отого
На  рівну  нероз”їжджену  дорогу.
 
Ось  брат  гальмує,  і – кінець  польоту.
Та  вигадка  достойна  ідіота!
Рук  не  могла  розжати  я  сама,
Насилу  відірвали  від  керма.
 
Я  тихо  в  холодку  собі  лежала,
Доки  траву  серпами  хлопці  жали.
Довгенько  я  приходила  до  тями.
Вік  не   забуду   ті  горби   та  ями.
 
Ми  з”їхали  з  гори,  хоч  і  не  дуже  вдало.
Всі  бачили  це,   та  чомусь   мовчали.
І  вдома   теж – від   старших  до  малого –
Ніхто  з  них  не  обмовився  і  словом.
 Та  з   того  дня  і  хлопці,  і  дівчата,
Мене,  як  брата,  стали  поважати.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
  3
  А  далі – школа.Все  там,  як  у  всіх.
Хоч  все-таки  цей  спогад  душу  гріє.
Було  всього  потроху – сльози  й  сміх,
Маленькі  успіхи  і  несміливі  мрії.
 
І  все  ж  дитинство – справді,  ну  чому  ж!—
Часи  хоч  і  короткі,  та  хороші.
Блаженна  безтурботність  юних душ! –
Не  дбаєш  ні  про  дрова,  ні  про  гроші.
 
Там  тепла  річка,  довгі  вечори,
Хороші  друзі  і  сусід  по  парті.
А  прикрощі – та  що  там  говорить!—
Вони  і  сліз  моїх  були  не  варті.
 
Там  ще  такі  високі  явори:
Пливуть  хмарки – розчешуть  їх  уміло.
Шовковиці  нападало  в  дворі,
Смачнішої  ніколи  вже  не  їла  .
 
А  гойдалка  яка  була  у  нас!
Вся  вулиця  тоді  на  ній  гойдалась.
Пригадую,  що  душ  із  п”ять  за  раз
На  довгу  дошку  гойдалки  всідалось.
 
І  летимо  угору  до  гілок!
А  вереску,  а  галасу,  а  сміху!
А  в  животі – приємний  холодок.
Т а  гойдалка--  найкраща  наша  втіха .
 
А  старші  стали – тільки  яворів
Гілки  у  перше  листячко  вбирались,
То  знов   таки  у  нашому  дворі
Біля  воріт  компанія  збиралась.
 
І  кожен  вечір  гульки  допізна,
Дівчата,  хлопці --  вулиця  вся  наша.
А  батько  мій  сміявся:  мабуть,  в  нас
Десь  у  дворі  закопана  тут  каша.
 
 
 
 
 
Усі  гуртом  на  річку  влітку  йшли,
В  кіно  всі  разом,  а  пізніш – на танці.
Такі  ми  дружні  всі  тоді  були.
А  як  нелегко  прокидатись  вранці!
 
Та  все  одно: як  тільки  упадуть
На  двір  широкий  сутінки  бузкові,
Упоравшись  із  справами,  ідуть
У  двір  наш  друзі  розважатись  знову.
 
І  так  щодня  до  самих  холодів.
Як  задощить --  кінець  тому  гулянню.
Книжки  читають  вдома  всі  тоді
І  ждуть  весни,  як  першого  кохання…
 
Так  от  сусід. Дружили  ми  із  ним .
І  те  нікому  не  здавалось  дивом.
Він  був  веселим,  трохи  запальним
І,  певна  річ,  розумним  і  красивим.
 
А  я  собі  звичайною  була,
Така  у  клас і  дівчина  в  нас  кожна.
Красою  похвалитись  не могла,
Страховиськом  назвати   теж  не  можна.
 
Отут  свій  спогад,  жіночко,  спини,
Одна  різниця  все  ж  була  між  нами:
В  музичній  школі  вчилися  вони,
Ну,  майже  всі. І  мій  сусід   так  само.
 
О,  як  тоді  всім  заздрила  їм  я!
А  як  манив  світ  музики  яскравий!
Мене  ж  не  вчили  музиці,   моя
Казала  мати:  т о  пусті  забави.
 
Того  не   можу  й  досі  зрозуміть:
Мій  батько  був  такого  ж  виховання,
Та  дарував  щороку  дивну  мить
Мені  з  мистецтвом  справжнім  спілкування.
 
 
 
 
В колгоспному профкомі завели
Тоді було таку хорошу справу:
Бажаючих  возили  восени
У  місто  до  театру  на  виставу.
 
Автобус  за мовляли  і  квитки.
І  я  бувала  в  Мельпомени  храмі.
Мій батько  брав  квиток  лиш   для  дочки,
Мені  квиток  брав,  не  собі  й  не  мамі.
 
Чому  вони  не  їздили  тоді
Із  усіма  осінньої  неділі?
Вони  ж  були  таки  ще  молоді…
Я  думала,  що  просто  не  хотіли.
 
Та  я  й  не  дуже  переймалась  тим.
Який   той   світ  в  душі  провінціала!
Питання  те  здавалося  пустим.
Моя  душа  в  той  вечір  раювала!
 
Та  й  що  могла  тоді  я  розуміть?
Батьки  в  свої  нас  душі  не  пускали.
Та  був   театр. І  всеньку  ніч  не  спить
Збентежена  душа  після  вистави.
 
Не  поспішала  кидати  той   світ,
Де  все  небесним сяєвом  світилось.
Мене  той  світ  тягнув,  немов   магніт.
Я  шкодувала,  що  в  селі  родилась.
 
Тепер  із  запізнілим  каяттям
Прийшло  те  розуміння,  ніби  спалах:
Батьки  робили  важко  все  життя,
А  одягу  святкового  не  мали.
 
Їм  просто  не  було  що  одягти!
А,  мабуть,  теж  хотілось  до  театру.
На  шиях  мали   тільки хомути.
Чи  ж  то  тепер  те  згадувати  варто?
 
 
 
 
 
 
Вони  лиш  працю  знали  все  життя,
Спочинок  коротесенький  зимовий.
Не  встигнуть  відпочити  до  пуття,
А  вже  весна,  і  до  роботи  знову.
 
Та  й  взимку  теж  роботи  вистача,
Її,  домашню,  вік  не  переробиш.
Життя  згорає  тихо,  як  свіча,
А  в нагороду – лиш  одні  хвороби.
 
Та іншого  життя  мої  батьки  не  знали.
А  я  летіла  в  небо  у  зірках.
На  мене  мати  сердилась,  бувало:
І  в  кого  ти  вдалася  отака?!
 
Книжки  любила. Зіпсувала  очі,
Читаючи.Було,  батьки  вже  сплять,
А  я  собі  читаю  до  півночі,
Не  поспішаю  постіль  розстелять.
 
Лиш  на  годинник  скоса  позирну
Не  раз,  не  два  й  продовжую  читати:
Іще  ось  цю  сторіночку  одну,
Іще  оцю  та  й  буду  уже  спати.
 
Любила  я  книжки  про  давнину,
Пригоди  незвичайні  й  таємничі.
Що  в  них  шукала – й  досі  не  збагну,
Т а  деякі  книжки  читала  двічі.
 
І  дивувалася,  що  автор  гарно  вмів
Розповісти  про  щось  малозначиме.
А  я  уяву мала – Боже  мій! –
Про  що  читаю,  те  й перед  очима:
 
«т ой  бій  лунав,  немов  левиний  рик.
Шаблі – на  друзки,  в  трави – побратими.
Мені   світ  перекинувсь  догори,
Замиготів  копитами  кінськими.
 
 
 
 
 
 
 
І  я  в  степу  лежав  би  собі  десь,
Допоки  ув  очах  мені  не  смеркло,
Та  кінь  мій,  сам  ізранений  увесь.
Мене  на  Січ  привіз  із  того  пекла…»
 
Можливо,  автор  трохи  прибрехав:
Слова  прикрасять  і  подію  сіру.
Та  й  звідки  він  би  достеменно  знав,
Як  все  було? Та  я  йому  так  вірю!
 
І  про  любов  книжки  любила,  звісно,
І  мріяла,   читаючи  роман:
Любов  і  в  мене  буде,  наче  пісня,
Як  музика,  що  гра  її   орган.
 
Щасливою  обов”язково  стану
По-справжньому,  не  тільки напоказ.
Звичайно  ж  ,  героїнею  роману
Себе  я  уявляла  кожен  раз.
 
В  старих  романах  все,  неначе  в  казці,
Усе  бере  за  душу  аж  до  сліз.
І  коні  схарапуджені  в  колясці
Везуть  мене  через  дрімучий  ліс.
 
Стиха  погоні  ґвалт  несамовитий,
За  лісом  коні  стишують  ходу.
Коханому,  найкращому  у  світі,
Я  радісно  в  обійми  упаду…
 
Або  ще  так:  йдуть  вороні  і  чалі,
Верта  з  походу  січова  сім”я.
В стрічках  дівчата  козаків   стрічали,
А  з  ними,  певна  річ,  була  і  я…
 
А  то  ввійду  в  високий  терем  княжий,
  А  то  прикрасить  голову  чалма.
То  не  Чурай  Маруся  пісню  в”яже ---
То  я  сама  співаю,  я  сама…
 
 
 
 
 
Ось  спритний  кінь  несе  мене  додому,
Летить  ворожа  навздогін  стріла…
Я,  незважаючи  на  пізній  час  і  втому,
Від  книжки  відірватись  не  могла.
 
Аж  поки,  було,  мати   мені  строго,
Прокинувшись,  не  крикне:»От  напасть!
Гаси  ти  уже  світло,  ради  Бога!
А  книжка  хліба,  зрозумій,  не  дасть!»
 
Помчав  без  мене  сивий  коник  степом!..
Я  книжку  відкладу  не  без  жалю.
І  засинаючи,  мов  чую   тихий  шепіт:
Я  Вас  кохаю,  я  люблю…  люблю…
 
Можливо,  так  читати  і  не  слід,
Та  не  читати  просто  не  під  силу.
І  ми  читали,  я  і  мій  сусід,
А  потім  про  книжки  ті  говорили.
 
В  зимові  чи  у  літні  вечори
Про  все  і  ні  про  що  іде  розмова.
Удвох  нам   так  приємно  говорить.
І  завтра  все  повторюється  знову.
 
Вже  гойдалка  була  така  стара,
Але триматись   мала  іще  силу.
А  ми  з   сусідом – вже  не  дітвора
Але на ній щовечора сиділи.
 
Погойдується  гойдалка  злегка,
Мов  невагомий  човник  наш  двомісний.
В  сусіда  томик  віршів  у  руках.
Про  що  ті  вірші? Про  кохання,  звісно!
 
Як  солов”ї  нам  розливали  трелі –
Вино  хмільне,  ігристе,  молоде!
А  голова,  немов  на  каруселі,
Йде  обертом, ще   трохи --  і  впаде.
 
 
 
 
 
 
 
Нам  грали  зорі,  наче  музиканти,
Як  приміряла  яблуня  вінок.
 Травнева  ніч  ставала  на  пуанти,
І  фантастичним  був  її  танок.
 
А  ми  були  такі  ще  юні-юні,
Життя  сприймали  просто,  без  тривог,
І  почуття  ледь-ледь   торкали  струни,
Шукаючи  мелодію  для  двох…
 
З  сусідом  вечір  не  бува  нудним .
А  скільки  віршів  ми   напам”ять  знали!
В  сільській  бібліотеці  ми  із  ним
Перечитали  всі  книжки  й  журнали.
 
І  бавитися  римами  і  ми
Тоді  з  сусідом  пробувати  стали.
Яка ж то  була  радість – чорт  візьми!—
Виходити  щось  почина  помалу.
 
І  мріяли  ми  з  ним   тоді  давно
Про  вуз,  про  місто,  світлі  ідеали,
Про   те  життя,  що  бачили  в  кіно,
Життя, якого  у   селі  не  знали…
 
І  от  останній  вивчено  урок.
Прощайте,  школа,  вчителі  і  друзі.
Ми  робимо  до  мрії  перший  крок—
Складаємо  екзамени  до  вузу.
 
Хвилююся:  а  що,  як  не  пройду?
Тоді,  вважай,  дарма  пропало  літо…
Та  й  соромно.  І   чи  таку  біду
Зумію  я  спокійно  пережити?..
 
І  от  ,  нарешті,  день  отой  настав,
Як  мій  сусід  студентом  вузу  став.
А я  тепер  лишаюся  без  нього:
Не  вистачило  балу  прохідного.
 
Одного  балу  я  не  дотягла:
Мене  англійська  мова  підвела.
 
 
Такого  горя  я  іще  не  мала!
Я  кілька  днів  від  сліз  не  просихала,
Страждала,  горювала  і  журилась,
На  двір  сусідський  навіть  не  дивилась.
 
Ну  так  вже  гірко  й  боляче  мені!
А  тут  приїхав  брат  на  вихідні.
Як  відслужив  він  службу  строкову,
Сказав:»я Я краще  в  місті  проживу.
 
Село  мені  страшенно  вже  набридло!
Живеш  отут,  як  у  навозі  бидло.
А  на  заводі  і  зарплата  більша!»
І  батько  умовлять  його  облишив.
 
Відтоді  в   місті  брат  мій  жити  став,
А  їздити  до  нас  не  забував.
Ось  і   тоді  приїхав  брат,  а  я
Від  горя  вже  сама  мов  не  своя.
 
Брат  нарікання  вислухав  мої.
«Ет,  не  гуляли  по  тобі  киї!
Це  не  біда,  це  все  такі  дрібниці!
Ти  викинь  з  голови  оці  дурниці!
 
Кажу ж:  дарма  тут  сирість  не  розводь!
Бо  я   тебе  влаштую  на  завод.
Ану,  всміхнись,   тримай  хвоста  трубою!
О,  як ми заживемо  із  тобою!
 
Знайти  хороше  місце  можна  всюди.
А   той  студент  нам  заздрити  ще  буде!»
Я  схлипнула,  утерла  очі  й  ніс.
Напевно,  й  справді  це  не  варте   сліз.
 
«  Ну,  що, -- питає  брат   мене, -- ти згодна?»
А я  вже  ладна  їхати  й  сьогодні.
Хоч  що  робитиму  я   там – не  уявляю.
Т а  що  поробиш – вибору  не  маю.
 
 
 
 
 
 
 
 
В  розмову   мати  втрутилася:»Годі!
А  хто  робити  буде  на  городі?
Ви  будете  обоє  в  місті  жить,
Болячок  в  нас  із  батьком    --    не  злічить.
 
Не  здужаємо  скоро  вже  й  робити.
І  як  тоді  одні  ми  будем  жити?
Тікають,  бач,  у  місто  всі,  хоча
Роботи  і  в  колгоспі  вистача.
На  фермі  он  телята  і  корови.
Там  не  потрібні  іноземні  мови.»
 
Слова  ті  просто  в  серце  мені   влучили,
Та  я мовчу,  розгублена  й  засмучена.
Лишатись  не  хотілося  в  селі,
Та  заперечить  не  знайшла я  слів.
 
Добряче  вміла   словом  бити  мати!
Брат  не  зумів  її  переконати.
За  мною  ще  півдня  ходив  він  слідом,
Та  я  вже  знала:  в  місто  не  поїду.
 
…Сусід  же  вчився,  потім  десь  поїхав,
В  село  лиш  у  відпустку  приїздив
Старим  батькам  на   радість  і  на  втіху,
Т а  не  щороку,   так      --  вряди-годи.
 
До  нас  заходив  іноді,  бувало,
Ми  розмовляли,  як  колись  давно.
Коли  ж  батьків  його  уже  не  стало,
Продав  хатину,  от  і   все  кіно.
 
Нові  сусіди  -- приязні,  хороші,
Обоє  із  характером  м”яким,
І  хоч  були  на  десять  літ  молодші,
Та  я   зріднилась  з  ними,  як  ні  з  ким.
 
 
 
 
 
 
 
 
Після  мого  короткого  заміжжя
Сіріли  хмари  у  моїм  вікні,
Боліла  рана,  ще  глибока  й   свіжа.
Коли  ж  т о  світ  розвидниться  мені?
 
Давно  було  те,  тільки  не  забулось.
Самітня  в  горі  я  була  своїм.
Всі  подруги  від  мене  відсахнулись,
Бо  вільна  жінка  небезпечна   їм.
 
Бо  вільна  жінка,  наче та  шуліка,
Так  і  шукає  здобичі  довкруг.
Ану  ж  бо  забере  в  них  чоловіка?!
Тримайся  далі  від  таких  злодюг!
 
А  тут   --  нові  сусіди,  дяка  Богу!
Минає  час  і  все  погане  з  ним.
І  гоїлась  моя  душа  потроху
Чужого  щастя   світлом  неземним.
 
…А  я  тоді  ще  заміж  не  хотіла,
лиш  сподівання --  квіточка  в  росі.
Я  в  дитсадку  тоді  уже  робила
І  вчилася  заочно,  як  усі.
 
А  тут  усе  раптово  так  змінилось    --
В  моє  життя  прийшла  іржава  лжа.
Вертались  хлопці  з  армії,  женились,
Й  мене  один  з  роботи  проводжав.
 
Пригадую,  як  мати  умовляє,
Розхвалює  його  на  всі  лади:
«Чи  принца  ждеш? Отямся,  їх  немає!
Трапляє ться  людина,  то  й  іди.»
 
 
І  вмовила,  і  я  пішла  за  нього,
Весілля,  більш  ніж  скромне,  відбули.
Воно  було  б,  звичайно,  і  нічого,
Коли  б  не так  було  усе,  коли…
 
 
 
 
 
 
Незатишні  кутки  чужої  хати.
Мені  на  скроні  падав  ранній  сніг.
Бог  свідок,  я  хотіла  покохати,
Та  він  мені  у  тім  не  допоміг.
 
Він  сам  не  вмів  любити,  як  не  дивно,
Хоча  сказав,  що  любить ( тільки  раз!)
Авжеж,  не  принц,  і  я  теж  не  царівна,
Було  все  так  буденно  з  ним  у  нас.
 
А  ще  той  вечір…   Все  змінив  одразу.
Ну,  певно  ж,  не  бажав  мені  він  зла.
Я  ж  сприйняла  відмову  як  образу.
Простила? --  Так.  Забула?  --  Не  змогла.
 
Тоді  всі  розійшлися  уже  спати,
А  він  ще  телевізора  ввімкнув,
Якесь  кіно  дивився  вже  вдвадцяте,
Чи  детектив,  чи,  може,  про  війну.
 
А  я  лягла,  та  не  змогла  заснути,
Бо  телевізор  заважав  мені.
Він  лампу  вимкнув,  залишилась  сутінь,
А  от  щоб  звука  приглушит и     --  ні.
 
Я  з  боку  на  бік  в  ліжку  покрутилась,
На  вуха  ковдру  натягла --  дарма.
Змирилася,  лежала  і  дивилась
На  нього  я  з-під  ковдри  крадькома.
 
Світивсь  екран,  і  колихались  тіні,
Мов  привиди, на  стінах  скрізь  над  ним.
І  в  цьому  голубому    мерехтінні
Він  здався   мені  красенем  таким .
 
І  раптом  я  --  уперше!    --  захотіла,
Щоб  він  торкнувсь  губами  губ  моїх,
І  щоб  горіло  юне  моє  тіло
Від  пестощів  взаємних  і  утіх.
 
 
 
 
 
Дивилась  довго  я  на  нього  нишком,
Та  врешті  сором  побороть   змогла:
Покликала  його  до  себе  в  ліжко,
Йому  назустріч  руку  простягла.
 
Не  підійшов,  лише  поглянув  скоса
І  засміявсь,  як  тільки  він  умів.
Але  цього  для  вбивства  було  досить.
Такого  сміху!  --  досить  й  поготів.
 
Ну  що  ж,  пробач,  покликала  невчасно.
Така  дурниця! Серце  знов  засне.
Жаринка  лише  зблиснула  й  погасла,
Не  розгорілась  в  полум”я  ясне.
 
Усе  убив  так  просто,  без  вагання,
Але  не  зміг  убити  лиш  одне,
Лише  одне  нездійснене  бажання:
Щоб  він  ніколи  не  торкавсь   мене.
 
Все  глибшала  між  ним  і  мною  прірва.
Він  що  не  день --  то  ріже  без  ножа.
Усе  російське  хвалить  понад  міру,
А  рідне   все  відверто  зневажа.
 
І  не  переч,  бо  так  і  лізе  в  бійку,
І,  як  індик,  надметься  зразу  ввесь.
У  школі  із  російської  мав  «трійку»,
А  в  армії  вже  вибрехавсь,  як пес.
 
І  чеше  лиш  російською  так  хвацько,
Що  хто  не  зна,  подума:  звідтіля.
У  нього  гарне  прізвище  козацьке,
А  він  перевернувсь  на   москаля!
 
Ну,  геть  він  зіпсувався  в   тому  війську!
І  це  ніяк  не  зближувало  нас.
Він  визнавав  лиш  музику  російську,
А  з  пісні  української  сміявсь.
 
 
 
 
 
 
 
Інакше  в  нас  ніколи  не буває:
От  він  не  любить  --  ти  не  слухай  теж!
Якась   там  Матвієнчиха  співає? –
Відразу  ж  вимкне  радіо,  авжеж.
 
І  скаже  так,  неначе  плюне  в  душу,
Бридливість  показавши  на  виду:
«Ну,   скоко  можна,  скоко  можна  слушать,
Ти  мнє  скажи,  вот  ету  єрунду?»
 
А  я  любила,  як  співала  Ніна,
Люблю  й  тепер  її  небесний  спів,
І  слухаю  її  я  неодмінно.
Магічна  сила  музики  і   слів,
 
І  голосу  чаруючого  сила
Душі  торкнеться  ніжно,  наче  шовк   --
І  світові  душа  себе  відкрила,
Щоб  він  увесь  до  неї  увійшов.
 
І  все  одно:  сучасні,  старовинні
Пісні  у  Ніни --  любимо   їх  ми.
…Тоді  також  співала  пісню  Ніна,
І  дикі  гуси  маяли  крильми
 
Десь  угорі.І  в  нас  була  неділя,
І  дощ  півдня  невтомно  плюскотів.
А  на  сусідній  вулиці --  весілля.
А  в  нашій  хаті --  сутінки  густі.
 
І  десь  тьмяніли  зоряні  коралі.
Не  дарував. Він  був  собі  не  з  тих,
Що  тринькають  грошима  так  недбало.
Зайшов  до  хати.  Спів  іще  стих.
 
А  дощ  ішов,  і  все  летіли  гуси
Понад  селом у мокрий  синій  гай.
На  нього  так  благально  я  дивлюся
І  подумки  прошу:  не  вимикай!
 
 
 
 
 
А  він  ту  пісню  обірвав  так  само.
І  впало  пір”я,  наче  ранній   сніг.
А  серце  зачинилося,  як  брама,
Щоб  вже  ніхто  достукатись  не  міг.
 
Та  що  судити! Був  синочком  кревним
У  матері,  не  забував  повчать.
Вона  ж  така,  що  й  із  яєць  варених
Зуміє  легко  висидіть  курчат.
 
Свекруха  мене  поїдом  не  їла,
Лише  надметься  зранку,  наче  сич,
Погляне  скоса,  губу  закопилить
І  пройде  мовчки,  так,  немов  повз  піч.
 
Ну,  звісно  ж,  я  їм  не  прийшлась  до  двору.
Незрозуміло:  нащо  ж  мене  брав?
Чи,  може,  сподівавсь  на  посаг  добрий?  --
Мій  батько  непогано  заробляв.
 
А  втім,  були  й  заможніші  родини.
 Ми  проти  них   --  якась  нікчемна  тля.
Чому  було  не  взяти  за  дружину
Дочку  у  агронома,  коваля?
 
В  завфермою  дочка  була,  як  пава,
А  в  голови  колгоспу  --    навіть  дві!
Мій  чоловік  був,  звісно  ж,  не  роззява
І  не  прогавив  тих  дівчаток  він.
 
Бо  добре  розумів  він,  безсумнівно
(ще  в  казанку  олії  трохи  мав),
Що  та  голубка  півневі  не  рівня,
Отож   тих  наречених  обминав.
 
…Усе  скінчилось  якось  так  раптово.
А    поговір  --  не  дощ,   не  швидко  стих.
І не сховатись від лихого слова.
А в мене двійко діточок малих...
 
 
 
 
 
 
Ловити  рибу  він  був  уподобав,
І  з  друзями  рибалив  уночі.
В  них  човен  був  і  сітка  саморобна.
Верталися  всі  мокрі,  як  хлющі.
 
Верталися  до  нашої   садиби,
Ділили  здобич,  кожен  брав  своє
І  по  домівках.  Вранці  оту  рибу
Свекруха  на  базарі  продає.
 
В  т у  ніч  ловилась  риба  їм  не  дуже,
Міцненьким  грілись,  це  звичайна  річ.
А  що  Дніпро  --   то  річка,  не  калюжа,
Забули  хлопці  в   ту  жахливу  ніч.
 
Чи,  може,  він  дурну  не  стримав  силу,
Чи,  може,  став  упоперек  комусь?
Та  хтозна,  що  вони  не  поділили,
Але  додому  він  не  повернувсь.
 
Який  там  сенс  лишатись  у  свекрухи,
Як  від   сім”ї  лишилася  зола?!
Забрала  сина,  доньку-щебетуху,
До  мами  в  рідну  хату  я  пішла.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
4
 
Пережила.Минуло  все  ,  і  круто
Змінилося  тепер  життя  моє.
Тепер  я  вільна.  Навіть  від  свекрухи,
Яка  забула,  що  онуки  є.
 
Довкола  мене  співчутливі  лиця:
Та  не  шкодуй  ти  за  життям  таким!
От тільки  своїм  болем  поділиться
Немає  з  ким. Нема! Із  ким,  із  ким?..
 
Пережила. Як  сон  важкий,  забулось.
І  я  сама  із  клопотом  своїм.
Всі  подруги  від мене  відвернулись,
Бо  вільна  жінка  небезпечна  їм.
 
Бо  вільна  жінка,  наче  т а  пантера,
Чатує  на  чужих  чоловіків.
То  машкара  --  пристойні  всі  манери,
Підступності  чекай  з  усіх  боків.
 
Вдає  із  себе  чесну  і  поважну,
Хоч  пам”ятник  їй  став  серед  села.
Та  пазурі  на  здобич  легковажну
Уже  гострити,  певно,  почала.
 
Ховає  хижі  наміри  уміло
За  усмішкою  чемною  вона.
І  швидко  ж  як  оговтатись  зуміла!
Така  не  довго  житиме  одна.
 
Пусти  її  до  хати   й  пожалкуєш
Мільйон  разів  за   необачний  крок.
Не   треба  подруг  нам   таких,  ти  чуєш?
Тримайся  далі  від   таких  жінок!
 
Трималися. На   від стані  безпечній,
Щоб  не  загув  дзвін  і  про  них  нараз.
При  зустрічі  віталися  всі  гречно,
І  --навзаєм  --  порожніх  кілька  фраз.
 
 
 
 
 
Ідеш  селом,  а  погляди,  як  жала,
Відмити  годі  ярликів  масних.
І  я  уже  для  себе  не  бажала
Ніяких  подруг. Обійдусь  без  них!
 
Робота  в  мене  і  город,  і  діти,
Зайняти  є  чим  руки  і  думки.
Та  що  поможе  душу  обігріти?
Горілка  і  дешеві  цигарки?
 
І,  може,  щоб   не  так  мені  боліло,
Прокинулися  вірші  у  мені,
Проклюнулись  невпевнено,  невміло,
Як  перша  рання  квітка  повесні.
 
І  дяка  Богу,  що  тоді  так  сталось,
Бо  це  був  порятунок  для  душі.
То  в  них  вона  літала,  зігрівалась
І  будувала  замки-міражі.
 
Я  при йняла  натхнення  навіженство
Як  долі  дар  безцінний,  чималий.
В  моє  життя   сіреньке  іскру  сенсу
Мої  простенькі  вірші принесли.
 
Бо  як  було?  По  колу  і  по  колу,
Одне  і   те  ж  щодня,  що мить,  щорік.
Здавалося:  не  вирвуся  ніколи,
Мов  сам  Господь  на  кару  цю  прирік.
 
Малі  й  великі  клопоти  щоденні
Затьмарювали  сонце  угорі.
Коли  малі  бажання  нездійсненні,
Т о  що  там  про  великі  говорить?!
 
Затисну  губи,  наче  кінь  вудила,
Роблю  й   мовчу,  і  все,  анітелень.
Я  по  землі  усе  життя  ходила,
Душа  ж  просила  неба  кожен  день.
 
 
 
 
 
 
І  що  ж  тепер? Тепер  таки  інакше.
Хоч   зовні,  звісно,  все,  як  і  раніш,
Бо  не  пропали  справи  всі  домашні,
Але  тепер  у  мене  є  мій  вірш.
 
Пила  гірке  з  дарованої  чаші,
Не  з  медом  був  римований  напій.
А  діти  мої  стали  трохи  старші,
Не  раз  казали:  краще  ти  не  пий.
 
Та  вірші  замітали,  як  пороша,
В  житті  усе,  що  чорне,  як  смола.
І  хоч  від  них  ні  користі,  ні  грошей,
Та  я  без  них  ніяк  вже  не  могла.
 
Бо  мною  вони  геть  заволоділи.
І  вистояла  віршам  завдяки!
В  реальності  роблю  щоденне  діло,
А  в  голові  римуються  рядки.
 
І  байдуже,  яка  моя  робота!
От  на  город  картоплю  йду  полоти ,
Озброївшися  гострою  сапою,
Ще  дещо  й  інше  я  беру  з  собою:
 
Зі  мною  ручка  й  зошит  на  городі,
Бо й тут, буває, вірш мене знаходить.
У  політті  є  щось  медитативне,
При  цьому  час  інакше  якось  плине.
 
Ти  полеш,  полеш,  рухи  монотонні,
І  неодмінно  у  думках  потонеш.
Збігає  час, а  ти  не  помічаєш,
Як  над  землею    десь  уже  літаєш.
 
Лежить  сапа  забута  між  грядок,
Рука  ж  мережить  буквами  листок,
І  за  рядочком  поспіша  рядок,
І  не  встига  за  швидкістю  думок.
 
 
 
 
 
 
Потік  думок  мене  кудись  несе.
Я  забуваю  про  насущне  все.
Мене  нема  отут  між  картоплів,
Капусти,  помідорів,  огірків.
 
Тут  тільки  тіло,  а  душа  десь  там,
Де  просторо  і  вільно  всім  вітрам,
Де  не  болять  ні  руки,  ні  коліна,
І  де  не  треба  думати  про   тлінне.
 
Частенько  вірш  приходить  уночі,
Коли  все  спить,  натужно  сопучи,
Шукає  порятунку  в  забутті –
Це  так  буває  у  людськім  житті.
 
В  житті  ж  у  віршів – то  усе  інакше,
Воно  світліше  і  настільки  м”якше,
Що  в  нім не  набиваються  лоби,
І  всяке  діло  в  радість,  лиш  роби.
 
Коли  вночі  серед  солодких  мук
Із  серця  вірші  просяться  до  рук,
Ти  на  папір  їх  класти  не  спіши,
Ти  біля  серця  їх  поколиши.
 
Бо,  коли  вірш  вкладаєш  на  папір,
Пручається я  він,  наче  дикий  звір,
Втікає  з  паперового  полону
Кудись  у  ніч,  у  таємниче  лоно.
 
Коли  ж  ти  вірш  прив”яжеш  до  листка,
Ламається  його  душа  хистка,
З  докором  він  на  тебе  позира
І,  наче  в  клітці,  тихо  помира.
 
І  все-таки,  і  все-таки,  і  все  ж
Усе  мина,  а  ти,  мій   вірш,  живеш,
Міцнішаєш,  не  хочеш  помирати.
Я  зважилася  людям  показати.
 
 
 
 
 
 
 
Вклоняюся  низенько  я  районці:
Це  на  її  малесенькій  долоньці
Знаходилося  місце  і  для  мене.
Виходить,  римувалось  не  даремно.
 
Маленький  успіх,  визнання  маленьке,
А  на  душі  щось  так  приємно  тенькне.
А    потім… потім  преса  обласна,
Підтримала,  спасибі,  і  вона.
 
Ще  на  ЛІТО  були  заняття.
Туди  з”уїжджалися  завзяті
Дівчата  й  хлопці  звідусіль:
І з  міста,  і  з  прилеглих  с іл..
 
Там  нас  учили  віршуванню
Поети,   усіма  вже  знані,
Що  мали  книжку  не  одну.
І  мріялося:  досягну
 
Такого  ж  рівня,  як  вони .
Які  наївні  були  сни!
Та  поки  що – ЛІТО,  газети,
І  визнані  авторитети,
 
І  спілкування  з  багатьма
Такими  ж,  як  і  я  сама.
Чого  я  їздила  до  міста,
В  селі  ніхто  не  знає,  звісно.
 
І  що  воно  таке –ЛІТО,
В  селі  також  не  зна  ніхто.
Чому  мої  друкують  вірші.
Тут  міркування  зовсім  інші.
 
Хтось,  може,  осудить,  а  хтось  засміється,
З  чужої  дзвіниці  інакшим  здається
Усе,  що  лежить  перед  зором  твоїм –
Для  когось  великим, для  когось  малим.
 
 
 
 
 
Але  незнання  не  завадить  нікому,
Як  хочеться,  так  оцінить  невідоме.
І  правильним  буде  лиш  судження  власне.
А  скільки  таких  міркувань  одночасно!
 
Авжеж,  усім  те  треба  вчасно  знати,
Що  ж  діється  з   тобою  поруч  тут.
І  язики  від  хати  і  до  хати.
Прицмокуючи,  плетиво  плетуть.
 
І  дзвін  гуде! І  знов  такі  тортури!
Друкується я  в  газеті? – для  забав
З  редакторами  крутить  шури-мури!
Інакше  хто  б  оте  публікував?!
 
Смакують,  наче  смажене  насіння,
Ще  й  пальцем  тицьнуть:  он  вона  іде!
І  кожен  погляд – мов  рентген-проміння,
Від  них  не  заховатися  ніде.
 
І  хоч  пройду,  вітаючись  догідливо,
Колючий  погляд   спину  пошкребе:
«охота  при кидатися  їй  бідною?!
Сама  ж  грошву  лопатою   гребе!»
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
5
Як  добре:  діти  вгамувались  рано,
Відразу  ж  після  мультика  й  лягли
І  казку  з  мерехтливого  екрану
До  себе  в  сон  за  руки  повели.
 
Забігла  й  кішка  мовби  ненароком
Поспати  на  смугастім  хіднику.
Ображено  заплющив  своє  око
Старенький  телевізор  у  кутку.
 
Бо  не  до  нього.  Хай  вже  вибачає.
Бо  тиша  підганя  мене:  скоріш!
Ось  приберу  зі  столу  після  чаю
І  спробую  закінчити  свій  вірш.
 
Я  випущу  на  волю  в  теплій  тиші
Свої  думки – діждалися  вони!
Римується. То  вечір  вірші  пише
На  аркуші  біленькому  стіни .
 
І  будуть  вірші  неквапливо  литься,
Як  дощ  осінній,  бо  спішить – куди?
Шумить  окріп  у  чайнику  на  плитці.
Прибрати  б.  Чи  долити  ще  води?..
 
Хай  пошумить  ще.  Зараз  приберу  я –
І  змовкнуть  фантастичні  голоси .
Римується. Душа  моя  раює.
Це  так  нечасто. Це  її  часи .
 
І  підганяти --  марні  намагання.
Перешкоджати?  Часто  й   так  бува.
Ще   трішечки,  іще  рядки  останні…
Шикуються  рядочками  слова.
 
За  грубкою  прокинулася  мати,
Почовгала   напитися  води.
«Чого  сидиш? Лягала  б  уже  спати!»
Я  думаю:»Забула,  як  завжди,
 
 
 
 
У  доньки  перевірити  уроки…
І  час  вже  двері  взяти  на  замок…»
За  вікнами  прошаруділи  кроки.
Собака  гавкнув,  та  впізнав – замовк.
 
Дратуюся,  бо  гості --  не  до  речі,
І  раюванню  точно  вже  кінець.
Це  ж  треба  зіпсувати  такий  вечір!
Звелось  все  римування  нанівець.
 
Знайомий  стук  у  двері  мого  дому.
І   винуватий  погляд,  як  завжди.
Ні,  я  не  рада  гостеві  такому.
А  стільки  я  просила :  не  ходи!
 
Невже  було  замало  в  мене  болю?
Так  ще  й  оцей.Чому  все  так,  чому?
Б”ю  в  розпачі  руками  я  об  поли:
які  слова  сказати   ще  йому,
 
Щоб  він  послухав,  зрозумів,  погодивсь:
«дарма  надіюсь  і  даремно  жду.
Тебе  стривожив,  засмутив…Та  годі!
Я   вже  піду  і  більше  не  прийду.
 
Пробач,  прос ти…»   Та  він  не  йде,  сідає,
Пригладить  чуба,  з  шапки  щось  змахне,
І  вкотре (вкотре!)  знову  починає
Розмову  ту,  що  мучить  так  мене.
 
«Виходь  за  мене.Скільки  буду  ждати?
Для   себе  я  вже  вирішив  усе.
Ми  восени  полагодимо  хату,
Її  від  вітру  геть  усю  трясе.
 
Ще  треба  поміняти  огорожу,
Бо  не  сьогодні --  завтра  упаде…»
«Не  треба,  ні,  мій  брат  мені  поможе.»
«А  де  ж  це  досі  братик  був?  Ну,  де?
 
 
 
 
 
 
 
А  я  тебе  давно  вже  запримітив,
Як  зірку  у  вечірньому  вікні.
Ти  усміхалась  на  мої  привіти,
А  розмовляти  не  хотіла,  ні-і.»
 
«Забудь,  і  все!  Тобі  ще  мало  диму?
Навіщо  я  тобі?Така,  як  є?
З  малими  дітьми,  з  віршами  своїми…
Село  ж  тебе  осудить,  засміє.»
 
«Людські  роти  хустками  не  затулиш.
Та  й  чхати  я  хотів  на  поговір!
І  ти  сама  побачиш,  що  ото  лиш
Усе,  як  дощ,  перешумить.Повір!
 
Поплещуть,  навтішаються   і  звикнуть,
І  сприймуть,  як  належне,  от  і  все.
І  на  паркани ,  на  ворота,  в  вікна
Бабів  цікавість  вже  не  понесе.
 
Прокотяться  лавиною з  юрбою
І  вмруть  плітки,  упавши  сторчака.
А  ми  щасливі  будемо  з  тобою.
Я  це  напевне  знаю. Ти  ж  така!
 
В  твоїй  душі  є,  крім  землі,  ще  й  небо,
Та  ж  глибина  і  той  же  ніж ний  шовк.
Таку,  як  ти,  ще  пошукати  треба.»
«То  йди  шукай!» --  «Так  я  ж  тебе  знайшов!
 
Не  заперечуй! Он  у  тебе  діти.
Чи  ти   про  них  забула?  А  дарма!
Ростуть  без  батька. Досить  вже  гордіти!
Як   ти  їх  будеш  піднімать  сама?»
 
«Моя  то  тільки  і  турбот а,  й  ноша,
Не  переймайся  клопотом  моїм.
Забудь  до  нас  дорогу,  дуже  прошу.
Вернись  до  діток. Як  без  тебе  їм?
 
 
 
 
 
А  ти  і  я…  Нам  не  звести  дороги, 
Якщо  самі  вони  вже   не  зійшлись.
А  що  в  душі  не  розп”яли  ми  Бога,
Ти  ще  мені  подякуєш  колись.
 
У  нас  не  буде  щастя. Це   омана!
Бо  прокляне   твоя  дружина  нас.
Твоя  любов,  крихка,  як  порцеляна,
Під  першим  вітром  розіб”ється  враз.
 
Нас  гніву  її  праведного  стріли,
Як  не  ховайся,  знайдуть  тут  і   там .
Шкода,  що  ми  раніше   не  зустрілись!
Тепер  не   треба  зустрічатись  нам.
 
У  світі,  як  на  ярмарку,  завізно,
Тож   легко  розминутися  й  піти.
Якби  раніше!..А  тепер  вже  пізно.
У  тебе – діти. Чи  забув  їх   ти?»
 
«Мої  вже  старші,  а  твої  малі  ще,
І  буду  їм  за  батька  я,  авжеж.»
«О  Господи!О Боже  мій!  За  віщо
Мені  випробування  це  даєш?
 
А  ти  просив  у  сина  свого  згоди
На  крок  оцей? Така  ось  ,  бач,  деталь.
Ні,  в  нас  таки  розмова  не  виходить.
Не  чуєш  ти  слова  мої,  на  жаль.»
 
Зітхаю  важко. Як  переконати?
Вже  слів  нема, і  аргумент  прочах…
У  замкненому  просторі  кімнати
Коротке  замикання  ув  очах.
 
Що   то  було? А  хай  тобі  абищо!
Цей  поцілунок  і  обійми  ці!
Пусти  мене! Геть  забери  лапищі!
Бо  зараз  покуштуєш  буханців!
 
 
 
 
 
 
 
Поцілував  і  думаєш:  умовив?
Розтану  вся? Не  те  кажу?     Хіба?
Інакшої  не  буде  в  нас  розмови.
Я  б  і  хотіла,   щоб  була,   та  ба…
 
Іди  додому,  там   тебе  чекає
Твоя  родина  і  гарячий   чай.
Скажи  собі  сам  у  душі:  я   каюсь,
Скажи собі. І  все  забудь.  І  край!
 
І  не  вигадуй  виправдань,  причини.
У  вас  усе  ще  буде,  зрозумій.
Заглянь  пильніше  в  душу  до  дружини ,
Можливо,  ти  прогледів  щось  у  ній.
 
А  в  мою  хату  забувай  дорогу,
І  вже  ніколи  більше  не  ходи.
У  нас  не  буде  спільного  нічого.
У   нас  з  тобою  різні  поїзди.
 
Та  не  дивися  пильно   так  у  вічі,
І  на  порозі  довго  так  не  стій.
Іди  собі,  хороший  чоловіче!
Таки  ж  хороший!  Та,  на  жаль,  не  мій!»
 
Пішов.   Нарешті!  Падаю  безсило
Я  на  стілець.  А сльози   струменять
З  душі,  з  очей.  Я  губи   закусила –
 Там,  за  стіною,  діти   мої  сплять.
 
За  грубою  зітхає  хвора   мати.
Чого  не  спиться  нині  їй,  чого?
Я  знаю,  завтра  буде  докоряти:
«Чого  він  ходить? Прожени  його!
 
Від   тих  відвідин  нам  лише   морока.
Вже  геть  знеславив  на  усе  село!
Тріскочуть  по  всіх  вулицях  сороки,
Хоч  кожна  з  них  і  звідниця,  й  хамло.
 
 
 
 
 
Вже  соромно  на  люди  показатись!
Де  та  повага,  що   була  колись?
Іти  селом   --  як  по  льоду  ковзатись!
Щоб  не  упасти,  краще  провались!
 
До  смаженого  всі    такі  охочі!
І  не  набридне  їм  одне  і   те  ж!
На   тебе  кожен  витріщає  очі,
Неначе  гола  поміж  них  ідеш.
 
І  кожен  погляд  неодмінно  з  ходу
 Так  і  прониже,  наскрізь  пропече.
Не  розумію,  як  селом   ти  ходиш?
Чи  у Сірка  позичила  очей?
 
Ще  й  плюнуть  вслід  і  обізвуть  змією.
Хоч  не  виходь  на  вулицю --  і  край!
Так,  не  пильнуєш  честі  ти  своєї,
Але  про  матір  ще  не  забувай!
 
Аніж  отак  ганьбитись,  краще  вмерти.
До  чого  ж  дожилася  оце  я!
Мовчиш? Мовчи,  розпуснице  уперта!
Отак  згань била  ти  своє  ім”я!
 
Це  через  тебе  в  мене  тиск  піднявся,
І   голова  важка,  немов  казан.
Радій,  що  батько  не  дожив,  не  зна  все,
Як  шануватись --  він  б и  показав!»
 
…Я  так  стомилась. Не  врятують  ноги,
Коли  у  спину  дихають  хорти …
Коли   тебе  вважають   всі  за  погань,
Що  не  верблюд --  їм  не  докажеш  ти.
 
Що  докази!Ніхто  їх  не почує.
Бо  крутить  вітер  крила  вітряку.
Куди  хто  ходить,  хто  із ким  ночує –
Лише  такі  новини   до  смаку.
 
 
 
 
 
 
 
Та  Бог  суддя  їм! Хай  собі  як  знають.
Вони  не  варті  сліз  моїх  гірких.
Там,  за  стіною,  діти  спочивають,
І  я  іду дивитися  на  них.
 
Вони --  мій  скарб,   маленькі  дві  перлини,
Мій  сенс  життя,  і  як   там  не  крути,
Вони  і  є   моя  земна  вершина,
А  далі…  далі  нікуди  іти.
 
І  я  дивлюсь  на  донечку  і  сина.
Пашить  вогнем  душа  моя  й  чоло.
Я  виживу,   я  вистою,  я  сильна!
Ми  вже  щасливі,  що  б   там   не  було!
 
Прощу  усім  обмову  і  облуду.
Я  чиста  вся,  як  світ  після  дощу.
Я  від людей  ховатися  не  буду
І  очі  до  землі  не  опущу.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
6
6
Життя,  життя…Ще  не  один  пуд  солі
Підкинеш  ти  мені  у  сірі  дні.
Я  звикла  до  самотності,  та  доля
Подарувала  подругу  й  мені.
 
Я  вже  й  не  сподівалася  й  не  ждала.
…Сусід  мій  рідко  у  селі  бував.
Коли  ж  його  батьків  уже  не  стало,
То  він  хати ну  батьківську  продав.
 
Купили  в  нього  хат у  молодята.
Вони  зі  мною  подружили  враз,
І  бігали  із  хати  і  до  хати –
То  я  до  них,  а  то  вони  до  нас.
 
Вона  в  мені  не  бачила  загрози
І  не  вважала,  що  я  хитра  й  зла.
У  мене  був  один  маленький  козир –
Я  набагато  старшою  була.
 
Розбити  глек  ми  так  і  не  зуміли –
Не  затівали сварок  запальних.
І  це  було  усім  незрозуміло:
Що  може  бути  спільного  у  них?
 
До  неї  на  роботу  забігала
(вона  бібліотекарем  у  нас)
Газети  переглянути  й  журнали,
Як  мала  я  годинку  про  запас.
 
Чи  просто  так  посидіти  із  нею,
Погомоніти  просто  так  удвох.
Бібліотека – не  оранжерея,
Тут  напівтемно  й  холодно – це  льох.
 
Але  розмови  наші  душі  гріли,
І  холоду  не  помічали  ми,
Бо  від  душі  відігрівалось  тіло
І  в  дні  найхолоднішої  зими.
 
 
 
 
 
…Біжать  роки – маленькі  сірі  мишки.
Їх  час  ковтає,  ненаситний  змій.
Вже  й  віршів  назбиралося  на  книжку.
Та  де  та  книжка,  навіть  і  не  мрій!
 
Вже  й  діти  мої  виросли,  дорослі,
Дорогу  кожен  вибира  свою.
А  я  все  молоди й  поет  і  досі,
А  я  усе  надії  подаю.
 
Сіріє  день  у  вікнах  безпросвітно,
І  душу  вже  не  спалює  жага.
То  до  обіду   ложка  дорога,
А  після – можна  викинуть  на  смітник.
 
Якого  й  звідки  ждати  мені  чуда?
Як  відрубала:  віршуванню --  край.
Я  більше  вже  не  їздила  нікуди.
Покинула,  нехай  собі,  нехай!
 
Хоч  подруга  вмовляла  не  здаватись,
Послати  вірші  у  якийсь  журнал.
Та  я  на  те  могла  лиш   посміхатись:
Скінчилася   комедія,  фінал.
 
Аж  тут  нові  часи – перебудова!
Навиворіт  одягнена  обнова,
Із  рук  чужих,  із  іншого  плеча,
З  чужого  храму  вкрадена  свіча.
 
І  понеслось  з  гори,  і  закрутилось!
Що  будували – швидко  розвалилось.
І    хоч  клянуть  всі,  лають  винуватих,
Одне  на  думці  -- треба  виживати .
 
Бо  стали  всім  на  пенсії  й  зарплати
Купони  і  мільйони  видавати.
Купила  плаття  за  мільйон  сусідка –
Була  у  нім  не  золотою  нитка.
 
 
 
 
 
 
І  скрізь  самі  лиш  збитки  та  утрати.
Всіх  почали  на  пенсію  спихати .
Спихали  спритно. Віртуози!
А  пенс ія – котячі  сльози.
 
Була  країна – і  не  стало.
Оце  така  у  нас  вистава.
І  я  також  на  пенсії  тепер.
То  з  біса  спритний  був  той  режисер!
 
Та  хтось  і  втік  від  режисерів  тих.
Хто  ж  розгубився,  той  відстав,  не  встиг.
Ті,  котрі   йшли  вчорашніми  стежками,
Лишилися  з  порожніми  руками.
 
І,  щоб не  жити   скрутно  і  сутужно,
Усі  в  торгівлю  подалися  дружно.
І  навіть  той  вже  торгувати  став,
Хто  вчора  ще  торгівлю  зневажав.
 
Професій  інших  наче  вже  й  нема,
А  продавців --   так  аж  кишить  кишма!
Торгують  всі  і  всім,  чим  тільки  можна.
З”явились   біблії – купуйте  слово  Боже!
 
Торгують  самогоном,  цигарками,
Каструлями,  ложками  і  мисками,
Газетами  і  місцем  у  газеті,
І  горщиком  в  приватнім  туалеті.
 
Проста  вбиральня…Ні,  це   справді  круто!
З  відходів,  бачте,  капає  прибуток.
Це  голова  розумна  на  плечах.
Так,  горобці  у  ній  не  цвірінчать.
 
Ну,  безперечно,  є  в  ній  іскра  Божа,
Коли  з   такого  гроші  тиснуть  може.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Ніщо  на  світі  даром   не  дається.
Ефірний  час,  мов  кава, продається,
І  голоси,  і  крісла,  і  портфелі.
І  кралечки  у  модному  борделі.
 
Хто  продає  у  «секунді»  ганчір”я,
Хто  совістю  торгує,  хто  довір”ям,
Хто  душу  продає,  а  хто  надії.
Торгують  і  старі,  і  молодії.
 
Та,  мабуть,  усього  і  не  злічити.
Не  мають  часу  і  перепочити.
Всі  тягнуть  сумки,  лантухи,  кравчучки,
Такі  важкі,  аж  обривають  ручки.
 
Все  продають.  І  ліки,  і  манатки.
До  чого  в  кого  здібності  і  хватка.
На  кого  не  поглянеш – все  крамар.
Була  країна – став  один  базар.
 
І  тільки  я  не  знаю,  чим  зайнятись.
Мені  в  торгівлю  не  годиться  пхатись,
Бо  я  там   буду  на чужому  місці.
Мені,  признаюсь  чесно  я,  усі  ці
 
Секрети  й  тонкощі   торгівлі   невідомі –
Меркурій  в  мене  не  в   торговім  домі.
 
Оце  кажу  відверто  при   нагоді:
Коли  уродить  в  мене  на  городі
Картопля  зайва,  огірки  чи  морква,
Продати  все --  справжнісінька   морока!
 
Мене  Меркурій  з  Нептуном  у  парі,
Бач,  ощасливив  поетичним  даром.
Радіти  з  того  можна,              тільки  де  там! –
Чомусь  не  платять  грошей  в  нас  поетам.
 
 
 
 
 
 
6
Жила  чи  ні,  а  от  уже  й  смеркання.
А  я  й   не  знала  справжнього  кохання.
Не  стріла  ні  кохання,  ані  щастя.
А  от  сусіда  згадувала  часто…
 
А  я  із  ним  таки  зустрілась!
Онучечка  тоді  вродилась.
Моя  дочка  після  пологів
Потребувала  допомоги.
 
А  хто  ж  поможе,  як  не  мама?
Та  кожен  би  вчини в  так  само.
Сусідці  доручила  хату,
Курей  і  кізку  доглядати.
 
Сама  ж  поїхала  з  села
І  тиждень  в  місті  прожила.
Там,  доглядаючи  дитятко,
Забула  про  стареньку  хатку.
 
От  раз  іду  до  гастроному,
І  раптом --  вражена --  мов  громом! –
Біля  дверей  стрічаюсь  з  ним.
А  він  з  пакунком   чималим
 
Із  магазину  вже  виходив.
Ну,  звісно  ж,  вдягнений  по  моді,
Такий,  як  був,  все  той  же  красень –
Ну,   не  підвладний  плину  часу!
 
Все  та  ж  чуприна  смоляна,
В  очах  загадки  пелена,
Ще  й  вуса  пишні  т а  густі.
А  я --  в  старенькому  пальті,
 
В  чоботях  «молодість,  прощай»,
Спадає  хустка  до  плеча
І  відкрива  волосся  сиве.
А  він --  такий,  як  був…Красивий…
 
 
 
 
 
 
 
Це  сон  ,  чи  марево,  чи  ява?..
А  він  зверта  від  мене  вправо.
А  я  боюсь  моргнути:  блим –
І  все --  ми  розминулись  з  ним!
 
Він  піде,  гляну  тільки  в  спину,
Та  погляд  мій  його  не  спинить.
Змагаються  в  душі  бажання –
Втекти  чи…  от  воно --  питання!
 
Наважилась  таки:  спинила.
Стою,  всміхаюся  так  мило.
Ну,  він,  звичайно,  здивувався,
Та  все  ж  впізнав  мене,  признався.
 
Тоді,  оговтавшися трохи,
Сипнув  словами,  як  горохом:
«Зайди,  я  тут   спинивсь,  в  готелі,
Згадаєм  давні  дні  веселі,
 
За  зустріч  вип”ємо  чарчину.
Я   радий,  що  тебе  зустрінув.
Та  вибачай,  я  поспішаю:
В  машині  друг   мене  чекає.»
 
«машина  ця  твоя?»        --  «Авжеж!»
«не  бідно,  бачу,  ти  живеш.»
«на  долю  ще  не  нарікаю.
Пробач,  біжу! Приходь! Чекаю!»
 
Весь  день  я  прожила,  як  в сні.
Лиш  вечір  засвітив  вогні,
Я  поспішила  до  готелю.
Останній  сніг  доріжку  стелить,
 
І  забіліли   тротуари.
Гурт  молоді  під  дзвін  гітари
Пройшов  із  жартами  і   сміхом.
А  сніг  кружляв  над  містом  тихо.
 
 
 
 
 
До  телевізорів  додому
Не  хочеться  іти  нікому.
Не  поспішають    перехожі.
І  білий  світ  на  казку  схожий.
 
І  падав  сніг,  летів  останній,
Білив  стежки  і  сподівання…
От  і  готель. Дивлюсь  на  вікна.
Постояла,  щоб  трохи   звикнуть.
 
Ще  б  щоки  остудить  під  вітром.
Мені  не  вистача  повітря,
Вдихаю  глибоко,  як  можу,
І…  віддаюсь  на  ласку  Божу…
 
Дзвоню    я  з  третьої  аж  спроби.
Він  відчиняє --  і  на  лоба
Йому  полізли  його  очі.
«Ти  як  мене  знайшла?!» --  шепоче.
 
Я  теж  здивована  немало:
Мене,  виходить,  тут   не  ждали!
Стою  собі  ні  в  сих,  ні  в  тих.
І  він  ніяково  притих,
 
Та  все  ж  запрошує  в  кімнату.
А  я  не  знаю,  що  й  казати.
Я  вже   така,  щоб  і  назад,
Кажу  йому  щось  невпопад.
 
А  тут  і  друг  його  підскочив,
Щось  про  красу  мою   торочить,
Пальто  з  плечей  моїх  зніма,
А  я  розгублена  й  німа.
 
Мене  ведуть,  саджають  в  крісло.
Як  їм  --  не  знаю, мені  ж     --  кисло.
Я  оглядаюся  на  двері.
А  на  столі –сліди  вечері:
 
 
 
 
 
 
Порожня  пляшка,  хліб,  чарки,
І  три  солоні  огірки.
До  столу  він  сідає  теж,
Мене  питає:»Як  живеш?»
 
Вдає,  що  це  йому  цікаво.
«а  як  твої,  --    питаю,  --  справи?»
 
Розмова  клеїлася  важко,
Тож  на  столі  з”явилась  пляшка
І  ковбаси  шматок  за  мить –
Неждану  гостю  пригостить.
 
В  чарках --  пекуча  рідина.
А  він  гука:»П”ємо  до  дна!
За  зустріч!» --Випив,  ще  налляв.
«Твоє  здоров”я!» --  промовля.
 
Зробила  й  я  ковток  гіркий.
Вже  розв”язались  язики.
А  чарка  чарку  доганя,
Язик  ніщо  вже  не  спиня.
 
А  друг  його ,  бридкий,  як  жаба,
Все  жартував,  та  так  незграбно.
А  я  сиджу,  не  п”ю,  не  їм,
Всміхаюсь  вимушено  їм.
 
Я  бачу:  мій  візит  нежданий
Не  входив  в  їх  вечірні  плани,
На  думці  інше  в  них  було,
А  тут  мене,  бач  ,  принесло.
 
Він  все  на  друга  поглядає,
Як  спекатись  мене  --  не  знає.
Поводиться  чогось  так  дивно,
І  оця  злива  пустослівна…
 
 
 
 
 
 
 
 
Мов  спалах,  здогад  як  сяйне:
Та  ж  він  соромиться  мене!
Ніяковість  хова  в  горілці,
Він  теж  не  у  своїй  тарілці.
 
Яку  б  то  зачіпку  знайти,
Щоб  зараз  встати  і  піти?
Мені  стає  дедалі  гірше.
А  він  почав  читати  вірші.
 
А  друг  як  гаркне:»Поважаю!»
А  я  в  ті  вірші  не  в”їжджаю.
«Ну,  як  тобі  ці  вірші,  як?»
Киваю:»Гарні,  дуже,  так!»
 
Горілку  випили  до  дна.
З”явилась  пляшка  ще  одна.
Нема  вже  теми  для  розмов.
Він  наливає  в  чарку  знов.
 
Жартує:»Чарка  невелика!»
Язик  уже  не  в”яже  лика.
Нема  закуски  на  столі,
А  в  голові  гудуть  джмелі.
 
Він  хвалиться,  що  видав  книжку.
А  друг  його  упав  на  ліжко
Без  пам”яті  і  задніх  ніг
І  попрощатися  не  зміг.
 
Весела  зустріч,  що  й  казати!
То  ж  варт  було  так  поспішати!
І  буде,  що  згадать  потому…
Я  поверталася  додому,
 
А  з  неба  падав  сніг  останній,
Повільно,  тихо  й  зразу  ж   танув,
І  в  тьмянім  світлі  ліхтарів
Асфальт  приречено  сірів…
 
 
 
 
 
 
Я  йшла,  ступаючи  в  калюжі,
До  всього  світу  вже  байдужа.
Думок  гарячих  цілий  рій
Крутився  в  голові  моїй.
 
Стара  дурепо! Що  за  біс
Тебе  у  той  готель  поніс?!
На  що  могла  ти  сподіватись?!
Не  знала --  плакать  чи  сміятись…
 
Упав  мій  ідол  з  п”єдесталу,
І  на  свої  місця  все  стало.
…В   квартиру  піднялася  пішки,
Умилася,  лягла  на  ліжко,
 
І  довго  горілиць  лежала,
А  спогади --  неначе  жала.
І  потім  весь остаток  ночі
Й  на  хвильку  не  стулила  очі,
Аж  поки  глянув  ранок  в  шибку.
А  на  душі  було  так  бридко…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
7
Вернулася,  погостювавши  трішки.
Коза  зраділа  і  зраділа  кішка,
З  колін   моїх  не  злазила  весь  вечір.
Боялася?  Чого?  Моєї  втечі?
 
Все  терлась  головою  і  мурчала,
Лизала  руки,  наче  цілувала,
І  в  очі зазирала,  мов  питала:
Хіба  без  неї  я  не  сумувала?
 
Жалівся  домовик,  що  довго  гостювала,
І  він  без  мене  геть  уже  охляв:
Сусідка  молока  не  наливала,
І  хлібчиком  ніхто  не  пригощав.
 
Домовичку,   ти --  вся  моя  родина!
Невже  ти  думав,  що  тебе  покину?
Самого  в  хаті  назавжди  залишу?
На  гуркіт  міста  поміняю   тишу?
 
Та  не  ходи  за мною  всюди  слідом –
Надовго  я  вже  більше  не  поїду.
А  хата  захолола  за  ці  дні,
І  стін   торкнутись  страшно --  крижані.
 
Внесла  дровець  і  затопила  грубку.
Біля  вогню  малята  сушать  шубки,
Розчісують  старанно  збитий  пух,
І  сповнює  кімнату  теплий  дух.
 
Напившись  молока,  поївши  добре  каші,
Смачних  міських  гостинців  скуштувавши,
Розніжилися  домовик  і  кішка,
Вмостилися  удвох  в  куточку  ліжка
 
І,  поштовхавшись  лапками  грайливо,
Заснули,  задоволені  й  щасливі.
Лягла  і  я. Так  добре  бути  вдома!
Ще   мить --  і  тіло  сколихне  утома
 
 
 
 
 
І   загойдає,  мов  хиткий  вагон,
Огорне   тіло  рятівничий  сон.
Поїздка  в  місто  і  готель  притьмом
Здаватимуться  завтра  прикрим  сном.
 
От  вийшла  б  я  на  п”ять  хвилин  пізніше –
Ми  б  не  зустрілись. П”ять  хвилинок  лише…
Хвалько,  нікчема  і  п”яниця!..
З  таким  і  знатись  не  годиться.
 
Нема  нам  діла  до  тупих  писак!
Погодився  годинник:  так- так – так.
Нудний,  незграбний  і  лупатий!..
Вже  досить  пізно,  треба  спати.
 
А  чорна  ніч,  як  чорна кішка,
Ходила  із кутка  в  куток.
І підкидала мені нишком
Думок  заплутаних  клубок.
 
Їх  не  розплутати  й  до  ранку.
Годинник  знов  сказав:  так-  так.
Накрапать  ,  може,  валер”янки?
До  речі  зараз  був  би  й   мак.
 
На  жаль,  нема,  геть  занедбали,
Заборонили  зілля  те.
І  я  дитинство  пригадала…
Як  на  городі   мак  цвіте…
 
Отам  за  грядкою  петрушки
Між  зелені  яскрава  смужка.
Палає  сонцем  маків  цвіт,
До себе  тягне,  як  магніт.
 
І  я мандрую  по  городу,
Сама  не  вище  маку  зростом.
А  брата  взяв  за  мак  той  острах:
Оце  ж  мала  наробить  шкоди!
 
 
 
 
 
 
І  нагукав  на  мене  з  двору:
«Куди  ото  пішла?»  Я --  дьору!
Побіг  за  мною,  я  тікаю,
Та  він,  звичайно  ж,  доганяє.
 
Схопив  міцненько  за  спідничку,
Добряче  ляснув  по  сідничках,
За  руку  тягне  в  двір  до  хати.
«Не  можна  квіти  маку  рвати!
 
Забудь   туди  усі  стежки!
То  мак  росте  на  пиріжки.»
Та  я  й  сама  те  добре  знаю,
З  роботи  маму  дожидаю.
 
Бо  мама  не  порушить  слово
І  привезе  обов”язково
Всіх  квітів  польових  пучок.
Там  буде  і  дрібний  мачок,
 
І диких  злаків  колосочки.
Плела  мені  із  них  віночки.
До  квітки  квіточку  вплітала,
До  кожної  з  них  промовляла:
 
«Ой  плету,  плету  віночок,
Доні  щастя  напророчу.
Кожна  квіточка --  крапля  сонечка,
Щоб  ясна  була  доля  в  донечки.
 
Та  здоров”я  щоб  на  багато  літ,
А  вродливая --  наче  маків  цвіт.
 Молодим  вином  пахне  зіллячко –
Зашумить , як дощ,    ой, ве-сілляч-ко-о!
 
Бо  заїде  в  двір  білий  кінь  до  нас,
А  на  тім  коні --  ясноокий  князь.
В  рік  призначений,  в  дні  знаменному
Доня  руку  дасть  нареченому,
 
 
 
 
 
 
 
Руку  князю  дасть  і  засвітиться,
Наче  зіронька  біля  місяця.
Довгий  шлях  на  двох  та  й  незміряний,
А  коханнячко  щире  й  вірнеє,
 
Скільки й житимуть, все  горітиме.
А  іще  в  вінок  разом  з  квітами
Колоски  вплету  із  зернятами,
Щоб  були  літа  всі  багатими.
 
Тугі  зернятка  в  колоску  густім –
Чаша  повная  буде  в  доні  дім.
Цей  вінок  плету  --  долі  добри й  знак.
Як  сказала  я,  буде  саме  так.»
 
Оце  згадала --  і   сміюся.
Життя  пройшло. Я  вже  бабуся.
Кульбабка  сивого  волосся…
Мені  із  того  що  збулося?
 
Були  даремні  ті  старання –
Не  спрацювало  замовляння.
Старалася  матуся  всує…
Бо  й  справді, хто  ж отак  чаклує?
 
Не  так  усе  було  на  ділі,
У  дні  не  ті  зривали  зілля,
Слова  не   ті  і  не   тоді…
Та  й  хто  віддав  вінок  воді?
Або  хоч  би  в  огні  спалили…
Усі  вінки  кролі  поїли…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
8
І  все-таки  назло  усім  реформам
Народ  живе. Піднявся! А  чого  ж!
Проводять  в  хати  газ  і  телефони.
Моя  сусідка  провела  також.
 
А  я… даремні  всі  зусилля.
Пасок  тугіше  не  стискай  притьма.
З”їдає  мою  пенсію  вугілля,
Прибутку  ж  додаткового  нема.
 
Отож  і  газ  не  світить  анізвідки.
Тягну  з  посадки  в  двір  сухе  гілля.
Без  плати  подзвонить  моя  сусідка,
Спасибі,  при  потребі  дозволя.
 
Нехай  тобі  за  те,  сусідко  мила,
Не  буде  ні  хвороби,  ні  біди.
Дочка  мені  недавно  подзвонила,
Сказала:»У  неділю  приїзди.
 
Походимо  з  тобою  по  базару,
Бо  вже  зима  надійде  незабаром.
Тобі  давно  потрібно  вже  нову
Купити  теплу  хустку  пухову
 
І  чоботи. Сама  ж  мені  жалілась,
Що  шкарбани   твої  геть  розвалились.»
«Не  до  обнов  мені  вже,  безгрошевій.
Та   і  квитки  до  міста  недешеві.
 
Без  мене ,  може,  купиш  все,  еге  ж?
Ти  ж  все  одно  при їдеш,  привезеш.»
Дочка  на  мене  гримнула  сердито,
Що  треба  разом  на  базар   сходити.
 
«Купила  б  хустку, --каже,     --  і  без   тебе,
А  чоботи  таки  ж  помірять  треба.»
Ну,  я  городини  в  торби  набрала,  звісно,
І  подалася  до  дочки  у   місто.
 
 
 
 
 
Я  не  була  у  місті  років…  два…
А  тут,  дивись,  які  тепер  дива!
Скрізь   світяться  вітрини  й  вітражі,
Слова – не  наші,  літери --  чужі.
 
Чого  чіплятись?  Це  ж   така  дрібниця,
Що  зникли  магазини  і  крамниці.
Скрізь  замість  них  лиш  маркети  і  шопи.
Це,  кажуть,  так  ми  входимо  в  Європу.
 
Та  постривайте  лишень!  Отуди!
Ми --  центр  Європи.  Далі  йти  куди?
Цивілізація!  Ми   трішечки  відстали.
Але  кого  пнемо  на  п”єдестали?!
 
Кого  б  спитати,  ради  інтересу,
Чом  плетемося  у  хвості  прогресу?
Ніяк  вперед  не  рушимо  з  охвістя.
Ростуть  в  нас  руки  не  із  того   місця?
 
Чи  в  головах  замало  в  нас  олії?
Народ  заморське  мати  все  воліє?
Що  кажете? Ах,  не  в  хвості,  а  збоку!
Та  з  тим  також  ми  маємо  мороку.
 
У  склянку  оцту --  крапельку  сиропу.
Це ,  бачте,  так  ми  входимо  в  Європу.
Чи,  мо,  в  Америку,  що,  мабуть  правильніше,
Знайти  свою   там  нору,  чи  пак,  нішу.
 
Не   треба  нам  чужих  шукати  нір!
Ми  на  своїй  землі  із  давніх  пір.
Це  ж  хто  і  де  скривився  у  наш  бік?
Мов  з”їв  кислицю. Та  живіть  собі!
 
Їй-богу,  з  біса  щедрий  покровитель!
Є  дякувать  за  віщо  і  радіти,
Що  ще  не  випхали  із  власної  нас  хати.
У  кого,  де  нам  милості  шукати?
 
 
 
 
 
 
Америці,  Європі  чи  Росії –
Кому  нам  підставляти  свої  шиї?
Ми  перед  ким   свої  згинаєм   спини?
Не  чуємо,  як  нас  беруть  на  кпини?
 
Чому  так  швидко  в  ці  скрутні  часи
Перевелися  на  нікчемні  пси?
На  задніх  лапках,  хвостиком  виляють.
Кому  у  руки  й  рота  заглядають?
 
Ми  захищали  волю  свою  ревно,
Довірливі,  обдурені  і   темні.
Були  ми  нездоланні,  працьовиті,
Залякані,  затуркані,  забиті,
 
А  ще  були  покірні,  як  воли.
Та  крайніми  ніколи  не  були.
Отямтесь,  панове,  посмійтесь  у  вічі
Тому,  хто  нам  скаже,  що  ми  на  узбіччі.
 
Ми  живемо,   така  звичайна  справа,
І  дозволу  питатися  дарма:
Бог  дав  життя,  а  значить,  дав  і  право,
А  вищої  інстанції --  нема.
 
І  живемо  добряче  ми ,   нівроку.
Дивлюся:  без  реклами  вже  ні  кроку.
Народ   тямущий,  зразу  втямив:
Нема  торгівлі  без реклами.
 
Наставили  кругом  щитів.
Проспект  рекламою  ряхтів.
Онучці  смішки :»Ну  й  дивачка  ти,
Бабусю,  то  білборди,  не  щити!»
 
Ну  що  ж,  білборди,   то  й  білборди.
Чом  опиратись?   Ми  не  горді.
Білборди  тут  на  всі  смаки.
Он  рекламують  цигарки.
 
 
 
 
 
 
Запрошують  всіх  вражі  діти
Заморським  куривом  смердіти.
Ти  бачиш,  умовляють  як:
«Америки  відчуйте  смак!»
 
«Відчуйте  смак  Америки! Відчуйте  смак  Америки!»--
Набридливо,  настирливо  кричать  до  нас  щити.
Ти  можеш  смакувать  краї  і  друзів,  і  суперників,
Та  смак  країни  рідної  відчуй  найперше  ти.
 
Білбордів   тих  така  навала!
І  тут  я  дядину  згадала.
Вона  була  хороша  жінка,
Чорнява,  гарна,  мов  картинка,
 
Як  свіже  яблучко,  налита,
І,  певна  річ,  гоноровита,
Язик  із  перцем,  цокотуха,
І  слухати  --  не  переслухать!
 
Нічим  ніколи  не  журилась,
Дітьми  й  онуками  хвалилась:
Їм  Бог  усім  таке  дав  щастя –
Онуки  у  Москві  всі  вчаться.
 
Але  найбільша  гордість,  звісно –
Син,  що  живе  в  приморськім  місті.
Став  капітаном  син  її,
В  заморські  плаває  краї.
 
То  ж,  звісно,  має  добрі  гроші,
Гостинці  возить  їй  хороші,
Гостинці  возить  їй  багаті.
 Щоб   доживала  в  теплій  хаті
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Це  він  їй  гроші  дав  на  газ –
Розказує  всім  кожен  раз.
І  хто  її  за  те  осудить?
Їй,  звісно,  трішки  заздрять  люди.
 
Тоді  ми  стрілись  на  базарі.
Вже  яблучко --  немов  з  узвару.
Одразу  не  впізнала  я –
Схилилась  дядина  моя.
Скривилася  і  -  -  дивина! –
Жалітись  почала  вона.
 
Син,  каже,  в  гості  приїздив,
З  невісткою,   як  і завжди.
Таке  бува  лиш  раз  на  рік.
Ну,  звісно  ж,  плава  чоловік.
 
Як  богові,  зраділа  їм,
Хотіла  догодить  усім.
Щоб  дати  їм  поживу  свіжу,
Я  зараз  курочку  заріжу.
Вас,  каже,   добре  пригощу,
Зварю   я  ,  сину,  вам  борщу,
 
Смачний, наваристий,  густий,
З   галушкою,  як  любиш  ти.
Бо  там  у  вас  на  кораблі
Борщ  не  такий,  як  на  землі.
 
Та  й  на  землі,  це  знає  всяк,
У  кожного  борщу  свій  смак.
Та  розуміють  лиш  з  літами –
Нема  такого,  як  у  мами.
 
Ножа  вхопила  діловито,
Хотіла  курку  йти  ловити.
Аж  помолодшала  від  щастя!
Та  син  сказав  їй  ніж  покласти.
 
 
 
 
 
 
 
Спочити  хочуть  із  дороги.
Хай  курка  поживе  ще  трохи.
Тим  здивував  свою   матусю!
Поблажливо  син  усміхнувся
 
(які  смішні  ці  матері!):
«Сєбє,  как  хочетца,  варі.
А  нас  нє  нада  угощать –
Ми,  мама,  нє  єдім  борща.»
 
Руками  вдарила  об  поли:
«Як  не  їсте? Чому?  Відколи?
Ану,   признайсь  мені  відверто:
Ви  що,  в  якусь  вступили  секту?»
 
«Какая  чушь! Ти  што  нєсьош?
Я  што --  на  шизіка  пахож?»
«Що  сталось,  пояснив  би  хоч!
Ти  ж  так  любив,  синочку,  борщ!»
 
«Ти  нас  борщьом  уже  достала!
Давай  тащі  єщо  і  сало!
Да  будєт  знать  тєбє  угодно:
Сейчас  єсть  борщ  совсєм  нє  модно.
 
Спросі  продвінутих  людей –
Борщ  нє  єдят  сєйчас  нігдє!
Прішла  новінка  с  дальніх  мєст –
Тєпєрь  Масква  вся  суши  єст.»
 
«А  що  ж  то  за  суші  такі,  поясни.
Засушене  щось?І  смачні  хоч  вони?
І  чим  вам  наш  борщ  став  уже  нехорош?»
«Да  што  об”яснять! Всьо  равно  нє  поймьош».
 
Два  дні  у  матері  були,
А їли те,  що  привезли
З  собою  у  важкій валізі,
Все  ледве  в  холодильник  влізло.
 
 
 
 
 
 
Чекала  сина  цілий  рік,
А  він  на  третій  день  утік.
У   місто  до  сестри  поїхав.
Оце  така  матусі  втіха!
 
Махнула  дядина  рукою
І  похитала  головою,
Зім”яла  хусточку  в  руці,
Сльоза  скотилась  по  щоці.
 
Зітхає  скрушно  й  так  жалкує:
«Вже  мамин  борщ  їм  не смакує!
Такого  зроду  не  бувало.
Що  за  часи   тепер  настали?!»
 
…Дійшли  до  зупинки,  в   тролейбус  ледь  влізли.
На східці  ступили,  т а  так  і  зависли.
Але  т о  дрібниці,  ми   їдемо  містом.
В   тролейбусі  --  люду!  В  тролейбусі   тісно.
 
В  тролейбусі --  гомін,  в  тролейбусі  --  гамір.
Штовхають   торбами,  штовхають  ногами,
Руками,  плечима,  протиснутись  важко.
Тролейбус --  неначе  вели кий  мурашник.
 
Хтось  суне  вперед,  хто  назад,  хто   --  до  входу,
Комусь  треба  їхати,  а  хтось  вже  виходить.
Водій  загорланив:»Проєзд  оплатітє,
Коль  всє  в  одну  двєрь  виходіть  нє  хотітє!
 
В  салонє   сєводня  кондуктора  нєту.»
З  рук  в  руки  пішли  папірці  і  монети.
Штовхає  в  плече  чоловік  бородатий:
«Пажалуста,  дєвушка,  вот,  пєрєдайтє.»
 
Вона  обернулась,  щоб  гроші  узяти.
Дивлюся --  а  «дєвушкє»  тій  п”ятдесятий
Рік  точно  давно  вже  у  серце  постукав,
У «дєвушкі»,  мабуть,  дорослі  онуки.
 
 
 
 
 
 
 
«С   пятьоркі --  адін!»  «А  с  рубля  скока?» -- «Тоже».
Якийсь  дідуган  на  них  гримнув  вороже:
«З  якого  рубля?!  Не  рублі  в  нас,  а  гривні!
Ви  правильно  вже  говорити  повинні!»
 
На  діда  усі  озиратися  стали:
Старий  оцей  жук,  тільки  дуже  зухвалий.
«Ти  чьо,  дєд,  шуміш?    --  якась  бабця  озвалась. –
Не  так-то  легко  ізмєнятца  под  старость.
 
Нам  в  тє  врємєна  (  іх  єщьо  нє  забилі)
Всєм  в  голови  етот   язик  задолбілі.
Сквозь  серце  тєчьот  вмєстє  с  кров”ю  вєнозной.
Тєпєрь  пєрєучівать  трудно  і  позно.
 
Ми  с  нім  до  конца  доживать  будєм. Слишиш?»
Із  бабцею  дружно  погодились  інші.
«Та  тьху  на  вас,  покручі!  Що  ви  за  люди?!
Вернутись  до  рідного  --  скільки  там  труду?!
 
Та  вивчити  можна  всього  лиш  за  рік!»  --
Розсердився  дід  і  відсунувсь  убік,
До  виходу  ближче,  подалі  від  лиха.
В   тролейбусі  раптом  зробилося  тихо.
 
Неначе  те  радіо,  вимкнули  галас.
Лиш  мовчки  в  проході  місцями  мінялись.
Впустив  хтось  монету,  хтось --  їжу  собачу.
Крізь  вікна  немиті  нічого  не  бачу.
 
Так  можна  й  зупинку  потрібну  проїхать,
Але  не  базар  --це  малесенька  втіха.
Тут  вийдуть  усі,  не  тривожитись  можна.
Тролейбус залишиться  майже  порожнім.
Там  ждуть  його  ті,  хто  базар  вже відвідав  --
Ковтне  нову  порцію  й  далі  поїде.
 
 
 
 
 
 
 
 
…От  і  базар.  Готуйте  гривні!
Оце  вже  справді  диво  дивне!
Наставлено  тут  стільки  яток!
Їх  сотень --  не  один  десяток.
 
Та їх  тут ,  мабуть,  тисячі!
Одне  вже  точно  --  не  злічить.
А  краму  скільки!  А  народу!
Не  бачила  такого  зроду.
 
Ходи  чи  бігай,  як  хорти –
За  день  не  зможеш обійти.
Тут  є  усе,  що  тільки  хочеш,
Аж  розбігаються  нам  очі.
 
Дивись  і  думай  :  от  де  рай!
А  ціни – краще   не  питай.
Онучці  светрика  купили,
Такий  гарненький –сніжно-білий.
 
Радіє  светрику  дитя,
До  мами  ж  прийде  каяття:
Купила  майже  навмання,
А  пратиме  ледь  не  щодня.
 
Ми  почали  ходити  знову,
Шукати  ще  й  мені  обнову.
Ходити  тут  --  одна   морока.
Тут  суне  люд  у  два  потоки.
 
Ні  розминутись,  ні  пройти,
Тільки  пролізти  можеш  ти.
І  доки  будеш  щось  шукати,
То  легко  можеш  заблукати.
 
І  хоч  багато  всякого  товару,
Довгенько  ми  ходили  по  базару,
Бо  не  могли  за  наші  скромні  гроші
Купити  чоботи  дешеві  і  хороші.
 
 
 
 
 
 
Позаздриш  конику,  що  взутий  у  копита!
І  хто  ж  то  може  все  оту  купити?!
 
Я  відчуваю  тільки  жаль  і  втому.
Скоріше  б  звідси  вирватись  додому!
 
У  душу  заповза  холодна  пустка.
Не  хочеться  вже  ні  чобіт,  ні  хустки.
 
Вжахнулася  в  полоні  сум”яття:
Я  тут  чужа,  на  цім  балу  життя…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
9
Так  холодно  в  нетопленому  клубі!
Немов  із  льоду  різьблені  стільці.
Вона  сидить  у  валянках  і  шубі
І  хукає  на  ручку  в  кулаці.
 
Бо  паста  захолола  і  не  пише,
А  школярі  забігли  по  книжки.
Був  «Дім  культури»,  а  тепер  --  як  хижа:
На  мокрих  стінах  льоду  кетяжки,
 
Фанера  в  вікнах  торохтить  од  вітру,
Підлога  фарб  не  бачила  давно.
Мишей   тут  стільки,  що  трави  --  не  витрав,
Та  сипле  знов  протравлене  зерно.
 
Патякає  там  хто  про   творчий  запал?
Їй  страшно  снігу,  вітру  і грози.
Як  дощ  іде  --  вода  зі  стелі  капа,
Тож  підставляє  відра  і  тази.
 
Такі  часи,  і  вижити  нелегко.
Кому  потрібна  та  бібліотека?
Колгоспи  дуже  швидко  розвалились,
Орендарі  від  неї  відхрестились.
 
Заходить  зрідка  голова  сільради,
Але  й  вона  нічим  їй  не  зарадить.
В сільраді  грошей  теж  нема,
Отож  викручуйся  сама.
 
Терпляча  жриця  у  книжковім  храмі
Не  слухає  порожні  балачки,
Обіцянки. Сидінням  в  оцій  ямі
Ти  заробила  тільки  болячки.
 
Але  не  кинеш  храм  напризволяще.
Хіба  що,  може,  виженуть  колись.
І  що не рік  тут  зимувати  важче,
Не  зможеш  без  дітей  ти  обійтись.
 
 
 
 
 
Свої  уже  дорослі,  а  оці
Влетять  сюди,  як  сонця  промінці.
І  старшокласники,  й  малеча,
Шкільних  новин  їй  нащебечуть,
 
Мов  галасливі  ластів”ята,
Спішать   про  все  їй  розказати.
І  здасться  їй:  в  холодній  хижі
Стає  світліше  і  тепліше.
 
Дорослі  теж  сюди  заходять,
Нових  книжок   тут  не  знаходять,
Але   читають  залюбки
Старі  улюблені  книжки.
 
Газети  теж  переглядають –
Не  всі  підписку  вдома  мають.
Погомоніти  теж  охочі,
Та  довго  мерзнути  не  хочуть.
 
Терпляча  подруго  моя,
Сюди  також  приходжу  я.
Посміємося,  пожартуєм:
Як  добре  ми  отут  моржуєм!
 
…Діждали:  вибори  наспіли.
Агітмашину  запустили.
А  партій  в  нас  --  і  не  злічити!
І  кожна  хоче  добре  жити.
 
Всіх  вабить  крісло  депутата, 
Тому  й  спішать  агітувати.
У  всіх  них  наміри  благі,
Одна  ж  бо  одній  --  вороги.
 
Яке  слівце  знайшли  --  піар!
Як  ті  ворони  --   кар  та  кар!
І  кожна  з  них  (  ну  просто  сміх!)
Кричить,  що  краща  за  усіх.
 
 
 
 
 
 
Що  лиш  вона  одна  достойна
Зробить  життя  людей  пристойним.
Що  буде  всім  з  води  й  роси,
Як  віддамо  їй  голоси.
 
Тих  партій  тріскотливі  гасла
Довкола  наші  очі  пасли,
Підстерігають   скрізь  тебе,
І  кожен  у  с вій  бік  гребе.
Куди  лиш  очі відведеш,
То  на  агітку  й  попадеш.
 
Летить  лавина  агітацій
Від  традиційних  до  новацій
На  бідний  наш  електорат.
І   телевізор,  і  плакат
 
В  тролейбусі  чи  у   трамваї
Голосувати  закликає.
В  народ  пішли,  як  ходоки,
Від  партій  всіх  представники.
 
До  нас  один  такий  припхався.
Він  в  успіху   не   сумнівався,
Бо  добре  партія  відома
Й  за  рубежем,  не  тільки  вдома.
 
Вона  себе  не  осоромить –
Це  кожен  має  усвідомить.
Він  був  з  очільників  заводу,
Ніде  не  бачив  перешкоди,
 
Та  і  завод,  попри  усе,
В  країні  задніх  не  пасе,
А впевнено  іде  вперед,
У  місті  він  --  авторитет.
 
Та  й  інших(  ось  у  чім  тут  суть!)
Дарма  не  ждіть --  не  привезуть.
Сільрада  гостеві  в  угоду
Нагнала  повен  клуб  народу.
 
 
 
Прийшли  сюди  і  ветерани
На  благодійника  поглянуть.
Подякувати  патріоту
За  піклування  і  турботу.
 
Самі  прийшли  сюди  охоче,
Від  вдячності  сльозились  очі.
Захоплені --  до  божевілля!
Бо  вже  розвозили  вугілля
 
Їм  по  домівках  від заводу
Усім  на радість  і  на  подив.
Оце  вже  точно  не  скупий!
Це  вам  не  кілограм  крупи.
 
Що  ж,  діло  справді  благородне
Без  сумніву  у  разі  жоднім.
Противники  ж  кричать  щосили,
Що  ветеранів  підкупили.
 
Та,  тільки  як  там  не  було,
До  клубу  суне  все  село.
За  усіма  і  ми  чвалаєм,
А  подруга  мене  вмовляє:
 
«Всі  будуть  в  нього  щось  просити.
Свій  шанс  не  можна  упустити .
Проси  і  ти,  тобі,  дай  Боже,
Він  видать  книжку  допоможе.»
 
Знов  світиш  свічку,  що  задута?..
Втім,  мабуть,   варто  ризикнути,
Як  випада   така  нагода…
Нашевкалося  в  клуб  народу!
 
Всі  роздивлялися  уважно,
Який  той  представник  поважний,
Стрункий,  підтягнутий,  вродливий.
Стрибає  з  фотооб”єктивом
 
 
 
 
 
 
Довкола  нього  журналіст,
До рота  ледь  йому  не  вліз.
І  все  заради  репортажу.
А   той  панок  йому  щось  каже
 
Про  свій  агітаційний  тур.
Вбрання --  ну,  звісно  ж,  від  кутюр.
Ну,  просто  красень  чоловік,
І  до  уваги,  видно,  звик.
І  виглядом  своїм  жіночі
У  нашім  залі  тішить  очі.
 
Нарешті  всі  угомонились,
Панка  вже  добре  роздивились,
І  оцінили  екіпажик,
Тепер  чекали,  що  ж  він  скаже.
 
От  і  почав  він говорити.
Всі  зрозуміли  --  башковитий!
І  хоч  сказав  ще  дуже  мало, 
Приємне  враження  пропало.
 
Оцей  панок,  що  слово рік.
Був  у   селі  іще   торік
Не  на  гостини  завітав –
До  партії  всіх  вербував..
 
Він  місію  мав  нелегку!
Інтелігенцію  сільську:
Всіх  лікарів,  учителів,
Всіх  фермерів,  сільських  голів
Загнали,  наче  баранів,
Вони  у партію  свою.
Перемогли  у  тім  бою!
 
Позаганяли   всіх  скоріше,
Допоки  не  вступили  в  іншу.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Отож,  тепер  душа  спокійна:
Сільради --  гвардія  надійна.
Не  дуже  й  тиснули  на  них  --
Проголосують   за  «своїх»!
 
Штовхає  подруга  під  бік:
Ти  бачиш  --  мудрий  чоловік,
Потреби  розуміє  наші,
Авжеж,  такий  заварить  кашу.
 
Так  до  ладу  все  пояснив,
Не  ніс  він  ахінеї.
Тепер  чекай,  чим  досі  снив,
Від  партії  тієї.
 
Ми  переглянулися  вдвох.
А  збоку  хтось  зітхає:  ох!
То  біля  мене  дід  сидів
В  старім  картузику  рудім,
 
Замість  ціпка  --   проста  ломака,
Питає:»Що  він  там  патяка?»
Кажу  я  дідові  із  сміхом:
«Розказує,  за  чим  приїхав.
 
Широку  має  він  натуру:
Так  вболіває  за  культуру,
Так  ратує  він  діловито
За  медицину  і  освіту.
І  за  село,  і  за  народ,
Одразу  видно  --  патріот.
 
Всіх  переконував,  просив,
Щоб  віддали  ми  голоси
За  їхню  партію  найкращу.
Не  пошкодуємо  нізащо
 
 
 
 
 
 
 
 
Ми  будемо  всі  дуже  раді.
Як  буде  партія  при  владі,
Та  партія,  в  якій  він  єсть
І  представляти  має  честь.
 
Я  б  і  повірила  йому,
Але  не  віриться. Чому?
Якою  мовою  це  нам
Аж  дві  години  фіміам
 
Своїй  він  партії  курив?  --
Російською  пан  говори в!
То  як  повірить,  вражий  сину,
Що  палко  любиш  Україну?!
 
І  що  тобі  ми  не  чужі.
Це  іншому  комусь  кажи!
Нав”язуєш  своє    добро,
та  видно  всім   твоє  нутро.
 
Та  люди  в  нас:  куди  женуть,
Туди,  як  вівці   ті,  і  йдуть.
А  через   те,  що  люди  --  вівці,
В  парламент і  --не  українці.
 
Добра  від  них  даремно  ждати,
На  Україну  їм  начхати.
Дивися!  --  подруга  штовхає:
Народ  відверто  позіхає.
 
Коли  скінчив  народолюб
Свій  виступ,  зразу  й  школа,  й  клуб
Його  так  щільно  обступили
І  посприяти  їм  просили.
 
Він,  певно,  вирватись  хотів,
Та  тиснули  з  усіх  боків.
Ті  зліва  смикали,  ті  справа,
І  в  кожного  важлива  справа.
І  кожен  просить:     помагай
Йому,  на  інших  не  зважай.
 
 
 
 
Я  проштовхалась  теж  до  нього
І  теж  просила  допомоги,
З  своїм  проханнячком  зверталась,
Ніяковіючи,  збивалась.
 
Він  глипнув  зверхньо   так  на  мене,
Мовляв,  це  що  за теревені?
Ох  і  дурна  сільська  ця  баба!
Що  може   там  вона  нашкрябать?!
 
Грошей  на  це  давать    не  буде,
Бо  проживуть  без  книжки  люди.
Я  розгубилась,  червонію,
Нахрапом  діяти  не  вмію.
 
Ой,  пане,  зверхньо  не  дивись!
Метелик  гусінню  колись
Також,  також,  звичайно  ж,  був.
Чи,   може,  ти  про  це  забув?
 
Не  знаєш,  пане  мій  хороший,
Що  слово  старше,  аніж  гроші?
Та  він  від  мене  відвернувсь.
Почав  казати  щось  комусь.
 
Штовхає  подруга  в  плече:
Ти  не  здавайсь,  проси  іще!
Та  натовп  випхав  мене  геть.
Так  соромно,  вже  б  краще  смерть!
 
Крізь  землю  провалитись  ладна.
А  подруга:»Ану,  докладно
Розказуй,  що  він  говорив,
Бо  я  не  чула  його  слів.
 
То  що,  поможе  він,  чи  ні?
Та  не  мовчи,  кажи  мені!»
Ну  що  мені   тобі  казати? –
Не  буде  в  мене  мецената.
 
 
 
 
 
 
І  не  допитуйся,  не   треба!
Я  серджуся  сама  на  себе:
Чого  поперлася  до  нього?
Дурепа  ти   та  й  більш  нічого!
 
Чого  повірила   ти  здуру
Тим  теревеням  про культуру,
Село,  освіту  і  так  далі?!
Я  бачу  інший  бік  медалі.
 
О  простота   свята! Село!
Інакше  й  бути  не  могло.
У  тих  словах  глибока  суть:
«без  книжки люди  проживуть».
 
Залізна  логіка. Хіба  тут  заперечиш?
Холодний  душ  --  корисна  річ,  до  речі.
Повинна  курка  місце  своє  знати,
Їй  нічого  під  хмарами  літати.
 
Тут   хитра  арифметика,  мабуть,
І  нам  її  нізащо  не  збагнуть.
А  щоб  ти  років  сто  прожив!
Дотепно  як  мене  одшив!
 
Ми  йшли  додому  й   так  сміялись  --
На  нас  всі  люди  оглядались,
І,  жарти  сиплячи  солоні,
Крутили  пальцем  біля  скроні.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
10
Міському  жителю  село  --це  справжній  рай,
І  думають,  що  все  там  з  неба  пада,
Усе  росте  саме,  ти  лиш  збирай
І  грошики   встигай  складати  радо.
 
А  що  село… Бабусі,  дідусі…
По  вулиці  гасають  онучата.
Вишневі  ранки,  скупані  в  росі.
Роботи  --  тьма,  нема  коли  скучати.
 
Усе  спішать  посіяти  у  строк,
Все  прополоти  вчасно  і  полити,
Продати  картоплину  й  огірок  --
До  пенсії  копійку  доточити.
 
Як  мухи,  налітають  торгаші,
Городину  скуповують  за  безцінь,
Гребуть  собі  великі  бариші,
Землі  не  поклоняючись  на  спеці.
 
В  стареньких  же  короткий  літній  сон,
Бо  змалечку  не  звикли  до  безділля,
Та  ледве  назбирають  за  сезон
На   тонну  найдешевшого  вугілля.
 
Їм  співчуває  лиш  одна  земля.
А  спекулянт  за  рік,  не  за  чотири,
Збудує  на  старечих  мозолях
Собі  і  дітям  дачі  і  квартири.
 
Ой,  що  кажу  я,  справді  --  спекулянт!
Тепер  це  вже  комерція,  це  бізнес,
Він  посередник  зветься,  комерсант,
Він  має  дозвіл,  від  держави,  звісно.
 
Он  бачиш:   той,  вантажить  гарбузи –
Та їх   тут  всіх  вже  дуже  добре  знають!  --
Автобусом  до  міста  все  возив,
Тепер  уже машину  власну  має.
 
 
 
 
 
А  той  спочатку  «Запорожця»  мав  --
Старенький  «Запорожець»  був,  іржавий, --
Крутився  спритно,  не  ловив,  бач,  гав,
Тепер  на  іномарці  приїжджає.
 
Реалі заторів  уже  наймають,  бач,
Самі  ж  товар  на  день  скупляють  двічі,
Бо  в  місті  їх  чекає  споживач.
Базар  в  нас  край  дороги,  на  узбіччі.
 
Як  є  що  продавати,   то  й  вези,
Чекай  їх  там  біля  дороги,  скраю.
Не  сумнівайсь,  приїдуть  два  рази,
В  них  апетити,  що  не  день,  зростають.
 
А  дідусям,   бабусям  --  лиш  хомут.
Обіцянки  набили  їм  оскому,
Тому  добра  від  уряду  не  ждуть,
Землі  лиш  вірять,  більше  вже  нікому.
 
…Чи  знаєш  ти,  який  найперший  клопіт.
Мов  кара  Божа,  села  стереже?
В  старих  людей  терпіння  скоро  лопне,
В  них  нерви  не  витримують  уже.
 
Вони  клянуть  жука  того  старечо,
Що  картопляним  ласує  листком,
І,  віником  озброївшись,  під  вечір
Йдуть  на  війну  з  заморським  хижаком.
 
Усю  картоплю  збризкають  й  по  тому,
Втомившися  труїть  себе  й  жуків,
Несуть  у  двір  свою  щоденну  втому
Поміж  грядок  цибулі  й  огірків.
 
Із  тіла  змиють  втому  --  й  до  вечері,.
Нарешті  надійшла  пора  спочить.
Про  льготи  для  сільських пенсіонерів
Їм  радіо  тихенько  цвірінчить
 
 
 
 
 
 
 
На  руки,  від  трудів  і  літ  припухлі,
Сльоза  з очей,  як  вицвілих  бусин.
І  вимкне  дід  «брехунчика»  на  кухні
І  вилає:  брехливий,  сучий  син!
 
В  двір забіжить гарячий  вітер  степу,
Дихне  букетом  запахів  --  що  аж!
Та  серіал  їм  подивитись  треба
На  сон  грядущий,  наче  «Отче  наш».
 
Красиву  байку  про  чужу  країну,
Чом  багачі  там  плачуть  і   сумні.
І  хмикне  дід,  і  скривить  кислу  міну:
Ох,  ваші  б оті  клопоти  мені!
 
Ще  треба  справи  в  уряді  їм  знати,
Тож  дивляться,  забувши  про  город,
Як  чубляться  народні  депутати
За  свій  мандат,   чи  то,  пак,  за  народ.
 
Та  згасне  світло. В  душах  тиша  й  холод.
Спать  не  дадуть  думки  і  болячки.
А  завтра  знову  піде  все  по  колу:
І  день новий,  і  віники,  й  жуки…
 
 
…Та  відомо  не  з  байок,
А  з  життя  самого:
Від  трагічного  лиш  крок
Бува  до  смішного.
 
Отаке  було  і  в  нас:
Від  жуків  потіха.
Хто  згадає,  так  ураз
І  заллється  сміхом.
 
Пів-відра  жуків  Петро
Назбирав  смугастих
Та  й  пішов  із   тим  відром
До  сусідки  Насті.
 
 
 
 
 
«Чуєш,  бабо? Я  тобі
Пропоную  бартер.
Та  чекай-но,  не  груби!
Діло  того  варте.
 
Значить,  так:  даєш  мені
Пляшку  самогону.
Я  тоді  оцих  жуків
Понесу  додому.
 
Як  мені  ти  не наллєш
Ну  хоча  б  чарчину,
Колорадів  я   тобі
На  картоплю  кину.»
 
Рот  у  баби  від  тих  слів  --
Хоч  вкидай  галушку.
Та  й  вона  не  з  простаків,
Не  візьмеш  на  пушку.
 
«Буде  пляшка,  тільки  так,  --
Розвела  руками,  --
Якщо  зможеш  ти  первак
Закусить  жуками.
 
Ну,  то  що,  --  пита  його,  --
Як  тобі  мій  бартер?
Може,  зараз  і  того…?
Діло,  знаєш,  варте.»
 
Очі  вирячив  Петро,
Матюкнувсь,  потому
Прихопив  своє  відро
Та  й  гайда  додому.
 
На  дорогу  тих  жуків
Висипав  зі  злістю,
Був  сердитий,  аж  димів:
«Сама  будеш  їсти!»
 
 
 
 
 
Довго  вулиця  гула
Про  оту  подію:
--Хитра  баба  відняла
На  дурняк  надію.
 
--Ну  кіно! Жуків  поніс
Налякать  бабулю,
Та  отримав  сам  під  ніс
Здоровенну  дулю.
 
--Це   опудало   собі
Узяло  за  звичку
У  наляканих  бабів
Пити  на  дурничку.
 
Хтось  обурювався  тим:
--Ич,  алкаш  вонючий!
Треба  ж  підлим  буть таким!
Шантажист! Син   сучий!
 
--Чом  же,  бабо,  ти  сидиш?
Не  жалій старого!
Ти  в  міліцію  скоріш 
Заяви  на  нього.
Туди  йому  дорога,
Де  козам  правлять  роги!
 
Наступи  йому  на  хвіст!»
Іншим  смішки:»Куме!
Це  --  талант!  Це  --  гуморист!
Ти  б   таке  придумав?
 
Бач,  узяв  для  шантажу
Яке  слово  --«бартер»!
От  у  кого,  я  скажу,
Вчитися  нам  варто.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Та  стратегія  слаба,
От  тому  й ,  будь  ласка,
Замість  випивки  --  ганьба.
Да-а-а,  зазнав  поразки.
 
Упустив  дещицю,  щоб
Все  пройшло  блискуче.»
«Ну   ти  й  мелеш  казна-що!
Та  він  цап  смердючий!»
 
А  дотепники,  скажу,
Скалить  зуби  раді:
«Та  який  він  цап? Він  --  жук
Ш тату  Колорадо!»
 
Знову  реготом  юрба
Вибухнула:»Хвацько!
О-о-о!І  справді     жук,   ти  ба!
Справді  колорадський!
 
В  нього  й  пика,  як  в  жука,
І  смугаста  майка!
Колорад! Нехай  звика!»  --
І  …   добірна  лайка.
 
Приліпилось,  як  тавро,
Прізвисько  відразу.
Вже  й  забули,  що  --  Петро.
Колорад,  зараза!
 
Так  і  звався  відтепер,
Доки  й  жив  той  красень,
Колорадом  і  помер
Він  якраз  на  Спаса.
 
А  історія  оця
Анекдотом  стала.
Якась  баба  з  хутірця
Її  розказала,
 
 
 
 
 
 
 
Як  приїхала  до  нас
На  базар  в неділю.
Додала  своїх  прикрас,
Скільки  захотіла!
 
Узяли її на сміх,
Аж  у  боки  брались:
Перебріхувати   --  гріх,
Бо  у  нас  це  сталось.
 
Якщо  хочеш  --  перевір,
Он  та  баба  Настя.
Ну  й  живучий  поговір!
Взяла  б  його  трясця!
 
Отаке  в  житті  бува,
Хоч  не  вірять,  звісно.
Та  життя,  скажу  я  вам  --
Анекдот  і пісня.
 
 
…А  я  борюсь  не  тільки  із  жуками  --
Із  спекою,  водою  і  снігами,
Хоча  із  цим  боротись  дуже  складно.
Я  перед  ними  просто  безпорадна!
 
Сніги  узимку  упадуть  великі  --
Воно  то  й  добре,  та  для  мене  прикрість.
Стежки  прокидать,  кілька  днів  махати  --
Відвалюються  руки  від  лопати.
 
Як  буде  сніг  той  танути  поволі,
То  обійдусь  від  головного  болю.
Якщо  ж  враз  дуже  сонце  припече,
Водою  сніг  відразу  потече,
І  побіжить  по  вулиці  вода  --
Ото   мені  справжнісінька  біда.
 
 
 
 
 
 
 
Стоїть  моя  хатинка  в  низині,
І  вся  вода  дістанеться  мені.
Біжить  вода  із  вулиці  у  двір
Моїм  зусиллям всім  наперекір.
 
А  з  хати,  що  навпроти,  до  воріт
На  воду  вийшов  глянути  сусід.
Стоїть  сусід,  стоїть  спостерігає,
Як  двір  мені  водою  заливає.
 
Ніхто  не  порятує,  не  поможе,
А  я  спинити  воду  ту  не  можу.
Тільки  й  того,  що  гатку  насипаю
Із  жужалки  до  погреба  й  сараю,
 
Все  сиплю  й  сиплю  до  порогу  хати,
Та  не  рятує  від  води  загата.
Пощо  дарма  лопатою  махати? –
Вода  уже  біля  порогу  хати.
 
Ще   трохи  --  і  поллється  за  поріг,
Якщо  і  далі   танутиме  сніг.
Що  до  воріт  учора  наносила,
Усе  до  ранку  вже  вода  розмила.
 
Стіна  у