Вы здесь

Воістину народний

До 75-річчя від дня народження народного артиста України Олександра Івановича Гапона

Біобібліографічний покажчик

 
                                 Олександр Гапон 
                                 Соловьева Г.   Гарем для юбилярa
                                 Тарасенко Л.   Воистину народный
                                 Ребро П.   Апофеоз (жартома і всерйоз)

ВІД УПОРЯДНИКІВ

Даний випуск серії бібліографічних покажчиків «Митці Запорізького краю» присвячений актору Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В. Магара, народному артисту України Олександру Івановичу Гапону.

Джерелами пошуку літератури були каталоги і картотеки ЗОУНБ ім. О. М. Горького, особистий архів ювіляра, Інтернет-ресурси. За основу упорядкування матеріалів обрано хронологічний принцип. У межах розділів література розташована в зворотньо-хронологічному порядку. Спочатку подаються окремі видання, основні публікації в збірниках, журналах, газетах за алфавітом авторів і назв творів українською та російською мовами. Посібник має «Іменний покажчик», який відображає прізвища авторів статей.

Бібліографіний опис здійснено за ГОСТом 7.1-84 «Библиографическое описание документа. Общие требования и правила составления», ДСТУ 3582-97 «Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила», ГОСТом 7.12.93 «Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила», ДСТУ ГОСТ 7.1: 2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила
складання».

Покажчик за своєю повнотою не є вичерпним.

Добір літератури завершено у липні 2015 року.

Видання адресоване науковим працівникам у галузі мистецтвознавства, журналістам, педагогам, студентам, бібліотечним працівникам, всім, хто цікавиться питаннями історії української культури, зокрема, історією Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В. Магара.

Свої пропозиції, зауваження та побажання надсилайте на адресу відділу краєзнавства КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР (69095, м. Запоріжжя, пр. Леніна, 142, тел.: (061) 787-53-52) або e-mail: kraeved@zounb.zp.ua

 

НЕВТОМНИЙ ПРАЦІВНИК НА НИВІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

«Для актора головне ‒ знайти свій театр
і служить в ньому, не жаліючи живота свого.
Я свій театр знайшов».
О. Гапон


Народився Олександр Іванович 4 липня 1940 року на Запоріжжі, у мальовничому селі Орлянці Василівського району. До Василівки – райцентру – 20 кілометрів, до Дніпрорудного – міста обласного підпорядкування – 10 кілометрів. Дві тисячі вісімсот жителів – чималеньке село! ‒ І майже всі його мешканці співучі і талановиті.Степ дзвенів від жіночих пісень, коли, зморені роботою і натомлені спекою, йшли селянки, припорошені пилюкою, з польових робіт. Землі навколо – море, і вся вона – наче чисте золото. І раділо серце ‒ від розмаху ланів і від душевної щирості! Сашко народився на току, в самісіньські жнива (степовик!), і при народженні подав такий голос, що було чути його аж до балки. Потім селяни називали його «горяком» ‒ за те, що брав верхні ноти дзвінким, високим голосом. Звісно, співуча земля, співуче село, співуча родина (ще бабуся Одарка співала в церковному хорі).

Та й пращури майбутнього народного артиста України неабиякі: з села Гапонівки Миргородського повіту на Полтавщині. Адже Полтавщина – центр народного українського гумору, батьківщина уславлених М. Гоголя, М. Щепкіна, І. Котляревського, М. Старицького, Є. Гребінки, Л. Глібова, М. Зощенка, О. Ковіньки, О. Вишні...
Простір душі, серця, широких українських степів та пісень відбилися на всій особистості Олександра Івановича: рідна земля допомагала йому створювати в майбутньому незабутній образ з далекої минувшини, коли він грав у фільмі «Дума про Тараса Бульбу» (2009, режисери Євген Березняк і Петро Пінчук).
А увечері на вулиці знов-таки звучала музика: баян, балалайка, линули українські чудові пісні ‒ немов струмочки музичних сліз: «Місяць на небі», «Ой, у вишневому садочку» та безліч інших.

Родина Гапонів ‒ батько Іван Лук’янович, бригадир, і мати Марія Савеліївна, телятниця, ‒ працювали в колгоспі. Родина велика: п’ятеро синів і одна донька. І дитинство усіх припало на скрутні голодні повоєнні роки. Невдовзі після війни та полону батько помер ще не старою людиною. Мати одна виховувала дітей. Її народна педагогіка була добре засвоєна синами, і Олександр не забував її усе життя.

Впадати у відчай знов-таки не давала пісня – вся родина гарно співала: жартівливі й журні, запорізькі бойові, старовинні козацькій сучасні, милозвучні пісні. Але артистом став лише один Гапон – Олександр, а брати обрали іншу долю: техніка, механіка, бригадира, офіцера міліції.

У селі був великий хор – до 70 осіб. Діяла агітбригада. Своє дозвілля молодь проводила у чудовому парку і на танцювальному майданчику. Усі можливості для розкриття таланту юних селян створював Володимир Петрович Шелудько, ентузіаст і педагог від природи, учасник радянсько-німецької війни, на якій він втратив свою руку. Культурна робота на селі просто вирувала, і у цьому вирію крутилися малі Гапони: старший брат грав у драматичному гуртку, сам Сашко мало не всі інструменти освоїв у сільському духовому оркестрі. І показати себе було де: місцевий баяніст Василь Гринь частенько садив малого дзвінкоголосого Сашка Гапона на багажник велосипеда – і гайда з концертом у поле!

І перший виступ на клубній сцені запам’ятався: хлопцю виповнилося шість років, і він заспівав на концерті пісню «Орлёнок, орлёнок, мой верный товарищ», отримав відтоді прізвисько Орльонок. Школярем пробує сам ставити вистави. У шкільному хорі стає солістом. За частівку «Не за Ленина, не за Троцького, ми за батьку Махна Гуляйпольського» зняли з Сашка піонерський галстук та знову швиденько наділи: наближався огляд районної художньої самодіяльності, а кращої зірки, ніж Сашко, в селі не було.

Найдорожчою реліквією серед інших нагород – бо вона ж перша в його житті! – стає грамота 1954 року, яку вручив юнакові секретар райкому партії.

Двом простим людям з села – В. Шелудьку та В. Гриню – завдячує Олександр Іванович вибором своєї майбутньої професії, оскільки спочатку мріяв про блакитне небо та білі літаки.

І ще була одна щемка мрія у хлопця – мати особистий баян. Солодко мліло серце у Сашка, коли гармоніст розтягував міхи гармошки, очей не відривав від пальців Василя Гриня, коли той торкався баянних кнопок. Мрію здійснив батько: він на останні гроші  виторгував стареньку гармошку і подарував синові. Два дні, сидячи на горищі на мішках з пшеницею, вправлявся хлопець з інструментом, самотужки підбираючи на слух мелодії до знайомих пісень. І перше, що почули селяни від самодіяльного гармоніста, – дзвінке та залихвацьке «Яблучко».

Через багато років талановитим односельцям, які докорінно змінили долю Олександра Гапона, вдячний артист допоможе створити у 1974 році першу в Україні сільську філію театру, ідею якої підтримав перший секретар обкому партії Михайло Всеволожський. Щомісяця в новому будинку культури на 560 місць Запорізький театр імені Щорса показував одну виставу, а сам митець виступав із сольними концертами. Місцевим театральним аматорам актори театру допомагали і костюмами, і декораціями, і професійними порадами. І болить сьогодні серце народного артиста України Олександра Гапона, бо гине культура в рідному селі, руйнується вогнище культури, спивається молодь в генделиках. Жива вода – вода з джерел твого дитинства, а яке ж дитинство у бездуховному оточенні?

Закінчивши сім класів, за порадою знайомого, вирішив Сашко дарувати людям радість і подався до театру, в якому головним режисером був В. Г. Магар, а сам театр – одним з фундаторів українського театрального мистецтва. Узяв Сашко улюблену гармошку і приїхав до Запоріжжя. «Хочу бути артистом», – оголосив Володимиру Герасимовичу Магару, проспівав йому пісні, прочитав гуморески, потанцював перед режисером. Магар – людина проста та з українським гумором – запевнив, що в майбутньому станеш ти, Сашко Гапон, народним артистом, але для театру поки що замалий. Обливаючись слізьми, повернувся Сашко Гапон до рідного села, ще не знаючи, що стане Володимир Герасимович його вчителем з великої літери і поведе професійними сходами нагору – до слави.

Спливали шкільні роки, мужнів хлопець, перетворившись в юнака-красеня з чудовим голосом. Потрібно було обирати життєвий шлях. В мріях він бачив себе на сцені, чув аплодисменти та овації вдячних глядачів... та все ж співати хотів більше, ніж грати у виставах, та доля невблаганна і краще знає, що потрібно людині.

Успішно здавши вступні іспити, Олександр розпочав навчання в Дніпропетровському театральному училищі, а його мрія про музику втілиться в доньці Інні – заслуженій артистці України, красуні, музично обдарованій, з прекрасним голосом, від якого розцвітає і лине в небесний простір душа. Часто вони співають дуетом з донькою, і, почувши цей спів, його вже не можна забути.

Ще в юності, коли викристалізовувалася школа його професійної майстерності, студент Олександр виділявся надзвичайно серйозним відношенням до своєї праці. На третьому курсі прибув він до театру імені Щорса на стажування, там йому довірили брати участь у концертах, масовках, навіть співати у прем’єрній виставі «Назар Стодоля». Режисер театру В. Магар розгледів молоде обдарування і запросив до своєї трупи. Та Олександр виявився тоді не готовим грати на сцені, на якій свого часу з великим успіхом грали такі українські зірки, як Наталя Ужвій, Амвросій Бучма, Іван Паторжинський, і тому подався у Черкаси.

Звідавши в Черкасах акторську невлаштованість, у 1962 році повернувся до Запорізького театру імені Щорса вже назавжди. Докорінно змінив і особисте життя: одружився з однокласницею Світланою, гарною не тільки з лиця, але й душею. Нагородила доля Олександра Івановича вірністю – і до театру, і до родини. З тих пір вже багато років він з радістю іде на роботу (ні, служити Мельпомені!), і немов на крилах повертається додому, де його чекає любляча дружина. Завжди в хорошому настрої, відкритий, з щирою посмішкою, простий і доступний – іде він по життєвій та професійній ниві.

Перші п’ять років на запорізькій сцені – це незабутні п’ять років роботи у чудовому тандемі: талановитий режисер – майстер епізоду (Магар–Гапон).У виставі «Де Тирса гомоніла» Олександр Іванович грав відразу п’ять маленьких ролей: татарина, козака, кобзаря та інших, і Магар ласкаво називав актора «наш Райкін». У виставі «Щорс» молодий митець вклав в епізодичну роль мародера всю свою фантазію: клунки мародера були втричі більші від самого виконавця. У виставі «Зупиніться!» (про Сталінградську битву) в маленькій ролі німецького солдата (точне дозування!) Олександру Гапону вдалося так показати крах цілої нацистської держави, що учасники Всесоюзної конференції режисерів (1964 р.) чи не в повному складі ходили дивитися цю виставу і два дні обговорювали майстерність режисера і молодого виконавця («дует знайшов камертон міри і правди»). «Епізод має запам’ятатися глядачеві, бути яскравим і глибоким... В маленьку роль потрібно вкласти велику душу. Не буває маленьких ролей, бувають маленькі актори», – з таким кредо підійшов до створення образу ворога Олександр Гапон. Він сам зробив  собі грим: обличчя синє, заросле, очі білі, божевільні. І знайдено скупий жест – символ голодної безнадії: сидячі в бутафорському окопі, майстер епізоду з долоні збирав якісь крихітки, кидаючи їх до рота. Сцена була вражаюча, потрясіння було незвичайним.

Потім, вже увінчаний визнанням і славою, Олександр Іванович згадував про випадки, коли глядачі приходили на виставу дивитися не всю п’єсу, а якісь певні епізоди, після чого йшли з зали. Саме на епізодах перевіряється справжній талант митця: часу обмаль, а треба стисло показати все, на що здатний виконавець. Розумний актор ескізом вміє виражати відчуття, користуватися чуттєвою виразністю, як живописець користується фарбами.

На все життя запорізький метр сцени залишився вдячним  своєму вчителеві, з гордістю називаючи себе «магарівцем». Він і сьогодні з сумом згадує про ті радісні відчуття, які не можна описати словами, – відчуття насолоди творчою співпрацею з видатним режисером, той час, коли навчався у нього великій життєвій правді.

Йому пощастило – Олександр Гапон знайшов свій театр, в якому зіграв понад 200 ролей, театр, який став вагомою часткою його життя, на сцені якого в свій час грали: народна артистка України О І. Морозова, заслужені артисти К І. Параконьєв, В І. Сумський та багато інших.

Згадує він і першого свого режисера М. Ф. Кудиненка, народного артиста України, головного режисера театру В. Г. Грипича, режисерів С. Сміяна, І. Кобринського, М. Равицького, О. Короля, а акторські університети проходив на сцені зі своїми колегами: М. Хорош, О. Свенцицьким, Г. Дамаскіним, М. Чічою, В. Бережним, А. Трощановським та багатьма іншими, оскільки в кожному десятилітті творчого життя акторський склад театру оновлювався.

Тоді ж почав вірити і в театральні забобони: впав з рук сценарій – падай сам на нього, бо провалиш роль; уникай зустрічі з жінками перед виходом на сцену, бо провалиш роль; вступати на сцену потрібно тільки з правої ноги – тоді не забудеш слів із своєї ролі; перед прем’єрою торкнися лаштунків – тоді прем’єра буде вдалою. Озброєний забобонами, сповнений сил та енергії, з великою вірою у свій талант поплив в майбутнє Олександр Гапон бурхливим морем театрального життя. 
Він грав чорта в «Майській ночі», Василя з «Острову твоєї мрії», Івана в «Цигані», Зазу у виставі «Доки ми живі», створював й інші образи. Першою помітною роллю у творчості запорізького митця стала роль Сєвки у п’єсі «Шануй батька свого». Молодий артист зумів донести до глядача образ сучасника, робітника, примусив його полюбити свого героя. Грав такого ж щирого, прямого і відвертого у стосунках з людьми юнака, яким був сам: жартівливим, веселим, уважним до товаришів по праці.

Але сам Олександр Іванович вважає, не без підстав, що головною роллю для нього стала роль Стецька у п’єсі «Сватання на Гончарівці»: «Після цієї ролі я прокинувся знаменитим». Більше тридцяти років підряд, більше тисячі разів виходив він на сцену в цій ролі, показуючи блиск майстерності, імпровізації, працьовитості, і щоразу його Стецько збирає аншлаг. Точне відчуття сатиричного, добродушне висміювання, багатство акторських барв при створенні характеру зробили цей образ одним з найпривабливіших в репертуарі артиста. Стецько О. Гапона – зразок людської дурості, він є безжиттєвою альтернативою розуму, кохання, життєрадісності. Ця роль в активі артиста з 1969 року, а у 2000 році він стає ще й режисером поновленої вистави «Сватання на Гончарівці».

Свято створення образу – це головне свято життя артиста, оскільки йде пізнання душі його героя.

Олександр Гапон – актор комедійного жанру. Продовженням сатиричної теми в його творчості стали Швейк – «Пригоди бравого солдата Швейка», Мина Мазайло – «Слобожанський анекдот» і, безперечно, улюбленець глядача – Городничий в «Ревізорі». В кожній з ролей він знаходив своє особливе, неповторне зернятко радості, в кожній зернині відчував появу квітки – незнаної і неповторної. Так, його Швейк – мудрий, іронічний, безжурний у будь-яких обставинах, він завжди вірить, що ці обставини не гірші за ті, що відбулися раніше (якщо судити з оповідей бувалих людей, з якими доля так щасливо звела героя). В цій ролі з особливою силою проявляються не тільки духовна, але й пластична манера виконання, якою володіє Олександр Іванович Гапон.

Яскрава характерність, поєднання комічного і драматичного проявилася і в інших ролях: Наполеоні – «Корсіканка», Бабс – «Тітка Чарлея», Зевс – «Енеїда» та багато інших. Так, його Петрик з музичної комедії «На світанку» – непосидючий, безстрашний, веселий підпільник, Буба з «Кавказької полонянки» – дуже колоритний (за цю роль артист був удостоєний диплому республіканської «Робітничої газети»), Раймон з оперети «Цілунок Чаніти» – експресивний, рішучий, винахідливий, з гумором. Бабс Беберлей з «Тітки Чарлея» – такий винахідливий, що перевтіленням у жіночий образ викликає загальне захоплення глядачів.

Як кожний комік, Олександр Іванович мріяв про трагічну роль. Запам’яталася йому роль Панасика з вистави «Циганка Аза». Панасик – нещасна сирота, фізично скалічений, але людина сонячна, з великим люблячим серцем. На гастролях в Ростові-на-Дону глядачі примітили виконання цієї, на перший погляд, не головної ролі, і на уклін артиста Гапона зал вибухав дружніми оплесками. Далеко не «рожевою» роллю був образ Баранова з п’єси «Діти Арбату»: режисер О. Король знайшов в цьому артисті – «простаку» певні риси, що й дозволили втілити в життя складний образ.

Кажуть: «Актор – це роль». Але іноді роль переростає рамки сюжету, стає багатошаровою завдяки таланту, майстерності актора. Його роботи ніколи не поділялись на значні або «прохідні». Кожній відповідав шалений пошук краси поглибленої людської характерристики, складної й багатогранної, і пошукам не було меж. Так,  підручний сталевара Саня з п’єси Г. Бокарєва «Сталевари» дуже подобався О. Гапону як людина характерна, жива, завзята, роботяща, метка на слово, яка вміє оборонити себе та інших, знає ціну міцності дружби та металу.

Ніколи артист не думав, як виглядати найефектніше на сцені, найсмішніше, щоб викликати захват певної частини глядачів. Для нього завжди головним було знати, заради чого він грає ту чи іншу роль, чим і як вона має стати необхідною для виявлення його внутрішньої позиції, думок, вчинків. Знання життя, професійна майстерність, техніка, особиста чарівність допомагають створювати образи, які зрозумілі і близькі глядачам.

Маючи гарний співучий голос, Олександр Іванович чудово зіграв чимало ролей у музичних комедіях і оперетах, він часто бере участь у концертних програмах театру, де виконує класичні твори, українські народні та сучасні українські пісні.

Його герої – це сам народ: Стецьки, Федьки, Грицьки, Миколи, Сеньки, Івани, Шельменки, Довгоносики, веселі, смішні, незугарні, хитрі, добрі, пройдисвіти і веселуни. Він зображує їх обдаровано, правдиво, віддаючи високому лицедійству увесь свій хист, тепло душі і любов свого серця. Олександр Іванович грає і співає, веселить і висміює, і немає місця смутку і лиху в серцях глядачів, коли на сцені – МАЙСТЕР.

З тихим смутком згадує актор часи своєї молодості, сповненої напруженої праці і цікавими зустрічами в трудових колективах, підприємствах, колгоспах, військових частинах, навчальних закладах, з космонавтами у Зоряному містечку. Він гордий тим, що великий і непростий період історії нашої країни пройшов разом зі своїм народом, його покоління було здатне відгукуватися на вимоги свого часу та використовувати можливості, які цей час давав. Його неодноразово обирали депутатом Жовтневої районної ради м. Запоріжжя. Акторський професіоналізм допомагав краще розуміти характери людей, з якими зустрічався, і навпаки, виконання громадського обов’язку сприяло удосконаленню артистичної майстерності.

Разом з актрисою А. Карпенко виступив ініціатором шефської роботи молодих артистів серед школярів і учнівської молоді.

Тоді ж прийшло перше офіційне визнання його таланту: у 1979 році О. І. Гапону присвоєно почесне звання заслуженого артиста УРСР, а в 1992 році він по праву заслужив звання народного. Актор не має віку, бо мистецтво перевтілення безмежне. Олександр Іванович зараз грає характерні ролі і ніколи не замислюється над тим, чи слід покинути сцену – звісно, ні. Його професія – неоднозначна й багатогранна, і немає чіткої відповіді на питання, що тримає його на сцені більш ніж півстоліття. Для нього кожна нова роль, – це хвилювання, іспит кожного дня: чи заповнив образ характером, грою, типажем. Його життя як артиста різнопланове, яскраве, незвичайне, оскільки такими є створені ним образи. І ніколи – фальшивим.

Іде час, спливають роки...Вже сивиною вкрилося волосся...

Олександр Іванович досяг поважного віку ювілеїв. І на кожному з них – вітання голів облдержадміністрації, зарахування до «куреня» письменників-гумористів, вокальні вітання колег і навіть  дарча на автомобіль. Пишуться ювілейні урочисті портрети, тексти змінюються, а Олександр Іванович – ні: він молодий тілом і душею, сповнений чарівності і доброзичливості, а творче натхнення його запальне! Міць другого дихання артиста вражає його колег, а секрет простий: він все життя займається улюбленою справою. Актору вдалося уникнути бронзової хвороби: ніколи в творчому житті не приймав пози усвідомленої величі.

Має Олександр Іванович тверду впевненість, що театр як мистецтво – безсмертний. Своєю працею артист веселить глядачів, змушує їх сміятися і плакати. Чи граючи у виставі, чи приймаючи участь у концертах, він вкладає всю душу у свій виступ.

Ім’я народного артиста України Олександра Івановича Гапона увійде назавжди в історію української театральної культури.

За свою працьовитість, сумлінне ставлення до справи свого життя, за громадську роботу Олександр Іванович Гапон у 1968 році першим серед творчих працівників Запоріжжя отримав обласну комсомольську премію імені Михайла Андросова, а згодом став лауреатом премії обласного відділення Українського фонду культури імені І. Паторжинського. Нагороджений орденами «За заслуги перед Запорізьким краєм» першого та другого ступеня.

Народний артист України Олександр Іванович Гапон – гордість Запорізького краю. Рішенням Запорізької міської ради від 3 жовтня 2012 року № 4 йому присвоєне звання «Почесний громадянин міста Запоріжжя».

 

ГЕРОЇ І РОЛІ АКТОРА О. І. ГАПОНА

Андреєв О. «Спокійних не буде» – Фер Ликов;
Биков В., Куруц М. «Друге весілля в Малинівці» – Солоний;
Бодикін Г., Шевадзуцький Е. «Циганка з легенди» – Макар Чудра;
Корнійчук О. «В степах України» – Довгоносик;
Вампілов О. «Прощання у червні» – Гомира;
Гаджієв Р. «Кавказька полонянка» – Буба;
Гашек Я. «Бравий солдат Швейк» – Швейк;
Гоголь М. В. «Ревізор» – Городничий;
Гоголь М. В. «Майська ніч» – Каленик, голова;
Горін Г. «Кін IV» – Принц Уельський;
Губач І. «Наполеон і корсіканка» – Наполеон;
Делендик А. Операция. «Многоженец» – Рубайло;
Дмитерко Л. «Навіки разом» – Іван Груша, сотник;
Довженко О. «Безсмертя» – молодий Ткач;
Довженко О. «Потомки запорожцев» – Шерстюк;
Зарудний М. «Регіон» – Іван;
Зарудний М. «Сині роси» – Андрій;
Кальман І. «Фіалка Монмартра» – дядечко Франсуа;
Карпенко К. «Мамай» – Гершко;
Карпенко Карий І. «Мартин Боруля» – Степан;
Касумов І., Сеїдбейлі Г. «Для чого ти живеш» – Мурадов;
Квітка – Основ’яненко Г. «Сватання на Гончарівці» – Стецько;
Кобилянська О. «У неділю рано зілля копала» – Горішок;
Коломієць О. «За дев’ятим порогом» – джура;
Корнійчук О. «Пам’ять серця» – Іван;
Котляревський І. «Енеїда» – Зевс, Евріал;
Котляревський І. «Москаль чарівник» – Финтик;
Куліш М. «Слобожанський аенкдот» – Мина Мазайло;
Кунін В. «Інтердівчинка» – японець;
Лопе де Вега. «Хитроумная влюбленная»;
Лаврентьєв В. «Шануй батька свого» – Сєва
Людвіг К. «Позичте тенора» – Тіто;
Микитенко І. «Маруся Чурай» – Федько;
Мольєр Ж. Б. «Ах, вищий світ» за мотивами п’єси «Міщаниншляхтич» – Журден; 
Нушич Б. «ОБЭЖ (Общество белградских эмансипированных женщин)» – Господин Сушич;
Островский А. «Без вины виноватые» – Шмага;
Поляков В. «Тітка Чарлея» – Бабс Беберлей;
Псафас Д. «Потрібен брехун» – Тодорос;
Радзинский Э. «Приятная женщина с цветком и окнами на север» – Апокин;
Райніс Я. «Вій, вітерець» – Дідзіс;
Рачада І. «Діва Марія» – Італійський солдат;
Ребро П. «Заграва над Хортицею» – Форжа;
Софронов А. «Милий лікар» – Пишний;
Сокіл В. «Червона калина» – Василь Братнєв;
Старицький М. «Циганка Аза» – Панасик;
Тома Л., Борис І. «Нестор Махно» – Льова Задов;
Філіпова К. «Весілля в Малинівці» – Костя-партизан;
Шиян А. «Котигорошко» – Котигорошко;
Шкваркін В. «Чужа дитина» – Сенечка Перчаткін;
Юхвід Л. «Друге весілля в Малинівці» – Костянтин;   

СТАТТІ В ПРЕСІ


Народный артист Украины, запорожский актёр Александр Гапон почти полвека играет на сцене Запорожского областного драматического театра им. Магара. Театр без преувеличения стал весомой частью его жизни. По стопам отца пошла и дочь Инна, которая также избрала для себя сцену.

Накануне 70-летия Александра Гапона корреспонденты «РепортерUA» встретились с запорожским актёром в гримерной Запорожского областного театра им. Магара.

«На самом деле моё знакомство с театром Магара, тогда ещё – Щорса, началось несколько раньше – на IV курсе я здесь проходил стажировку, а через год – в 1962 году – начал работать в театре», – рассказал при встрече Александр Гапон.  
 
Маленьких ролей нет, есть маленькие актёры

За почти 50-летний творческий путь за плечами актёра более 150 сыгранных ролей. Хотя Александр Гапон их не считает и говорит, что стоит выделять главные роли в пьесах. А таких на его счету – более 60. При этом театрал признаётся, что очень любит играть в эпизодах.

«Эпизод должен запомниться зрителю, быть ярким и глубоким. И какая бы не была роль маленькой, в неё надо вложить душу. Обычно я говорю, что не бывает маленьких ролей, а бывают маленькие актеры», – считает Александр Гапон.

По словам актёра, были случаи, когда зрители приходили в театр для того, чтобы посмотреть не саму пьесу, а какие-то определённые эпизоды, после чего уходили из зала.

Первая заметная роль в творчестве запорожского актера – Севка в пьесе «Чти отца своего». Своей отправной ролью Александр Гапон считает роль Стецька в пьесе «Сватання на Гончарівці».

«После этой роли я проснулся знаменитым», – признался актёр. Кстати, именно роль Стецька сыграна больше других – около тысячи раз. И сейчас на сцене театра Гапон часто выходит перед зрителями в своей «отправной» роли.

Как раз в это время, через 5 лет работы на сцене, Гапон первым стал лауреатом Комсомольской премии имени Андросова.

«На самом деле искусство безгранично, а актёр не имеет возраста… Он только может менять роли на более характерные, но со сцены уходить не должен. Каждая роль – это всегда волнение, и мои лучшие роли, я думаю, ещё впереди. Ведь работа над новой ролью – как чистый лист бумаги, который надо заполнить характером, игрой, типажом, самим героем», – уверен актёр.  
 
Дуэт с дочерью 

Всё это время игра на сцене шла параллельно с концертной деятельностью. По стопам отца пошла и его дочь, хотя вначале такой выбор отец не одобрял. «Если честно, то я не хотел, чтобы дочь была актрисой. Это очень тяжёлая и зависимая профессия. К тому же актёр не всегда выбирает для себя роль, часто ему приходится ждать хоть какую-то роль. Поэтому в начале карьеры я Инну больше направлял в концертную, чем в актёрскую деятельность», – рассказал Александр Гапон. А теперь последние 10 лет отец и дочь выступают с песнями на сцене вместе.

И сейчас Александр Гапон признается, что «...счастлив, что дочь выбрала сцену».

«В песенном деле дочь пошла дальше меня, но так и должно быть, чтобы дети шли вперед родителей», – подытожил актер. Каждая роль по-своему разная, яркая, необычная. Жизнь и поступки своего героя актёры должны сыграть как свои собственные.

«В «Детях Арбата» я играл роль начальника караула… Так от этой роли самому было страшно. Но труднее всего играть перед  детьми. Когда в зрительном зале дети, то надо играть особенно откровенно и проницательно. Ведь зрителя не обманешь фальшивой игрой, а детей – так особенно», – поделился Александр Гапон.  
 
На упавший сценарий актёры… садятся

Из многих театральных примет в закулисье театра верят в то, что если вдруг из рук упал сценарий, то на него надо обязательно сесть, а то роль завалишь. «Да, в каком бы ни был костюме, падаешь на пол сверху на этот сценарий», – со смехом признается актёр.

А ещё перед выходом на сцену Александр Гапон избегает встречи с женщинами и ради этого даже готов пробираться к сцене любыми окольными путями. «При всей моей любви и уважении к противоположному полу, перед выходом на сцену встреч с женщинами я стараюсь избегать, а то мне, в свою очередь, потом не избежать провала. Ради этого я даже не пользуюсь лифтом и хожу пешком, а потом иду в обход», – признается Александр Гапон.  
 
Каждый день – экзамен на зрелость

Также актёр признаётся, что на самом деле репетиции в театре идут не по чёткому графику, например, с 11:00 до 13:00, а с 11:00 и до тех пор, пока «всё не получится». Были случаи, когда актёр на сцене настолько вживался в роль, что падал в оркестровую яму, получая переломы ног и рук. Но самое страшное для актёра – это страх на сцене. «Волнение у актёра должно быть всегда, но просто ужасно, когда на сцене начинается настоящий мандраж», – считает Александр Гапон.

Как рассказал актёр, потерять свою профессию очень легко, и каждый день, несмотря на возраст и опыт, на сцене актёрам приходится сдавать «экзамен на зрелость». «Если честно, то с детства мечтал стать лётчиком. Наверное, если бы мог начать всё заново, то пошёл бы больше по вокалу, чем по актёрскому мастерству. Хотя когда вспоминаю аплодисменты и овации зрителей, то сцена так и тянет», – признаётся Александр Гапон.

Александр Гапон удостоен почётного звания «Заслуженный артист УССР» и «Народный артист Украины». Наверное, в этой неоднозначной и многогранной профессии и не должно быть чёткого ответа на то, что держит людей на сцене…

«Пусть в последние годы зрители несколько отошли от культуры, но театр будет бессмертен до тех пор, пока бессмертен человек… А у каждого из нас начинается собственный театр с того момента, как мы утром просыпаемся», – подытожил Александр Иванович.

Коллектив редакции от чистого сердца поздравляет Александра Гапона с приближающимся юбилеем, который актёр отмечает 4 июля, и желает творческого вдохновения, зрительских оваций, главных ролей и актёрского мастерства.

Юлия Христиченко  
(Истеблишмент. – 2010. – 1 июля – 7 июля (№ 25). – С. 13.) 
ВОЛОДАР ОРДЕНА «ЗА ЗАСЛУГИ ПЕРЕД ЗАПОРІЗЬКИМ КРАЄМ»  II СТУПЕНЯ  


«Для мене Магар був авторитет, звичайно. Ми його поважали, і так побоювались трошки. Але він завжди з гумором, простий, і разом з тим – велика людина. Магар отримав солідну професіональну підготовку, але я думаю, що йому не потрібно було нічого закінчувати – ні інститутів, нічого. Він був самородок, актор потрясаючий і режисер масштабний дуже. Йому дай тисячу акторів – і він знайде всім місце на сцені, і буде мало. Магар любив масштабні вистави, класику любив ставити. Він взагалі добре знав Україну, народні звичаї, знав історію костюма.

До речі, Магар ніколи не був на курортах. Для нього п’ятизірковим курортом було рідне село Калниболот. Він приїжджав до своєї мами, а потім брав вудку, ішов на річку і казав: «Здрастуйте, жаби!», а жаби у відповідь: «Ква-ква-ква». І як від’їжджав, казав: «До побачення, дорогі мої жаби!..», а вони знову: «Ква-ква-ква». І туди до нього, в село, приїздили молоді драматурги, везли п’єси. Він перший відкривав і Корнійчука, і Леваду, і Дольд-Михайлика.

Взагалі, тодішній театр імені Щорса дуже любили: сюди приїжджали і композитори відомі – П. Майборода, М. Полонський, О. Радченко, і драматурги тут відкривали свої нові п’єси. А які артисти в його виставах грали! Наталія Ужвій приїжджала (грала в «Украденому щасті»), Амвросій Бучма (Макара Діброву грав), Іван Паторжинський (в «Запорожці за Дунаєм» партію Карпа виконував). Це було за щастя грати у виставі В. Г. Магара. То можете собі уявити, який це був режисер і яка людина?!

Виплеканий ним театр Щорса був один із фундаторів українського мистецтва, такий був справжній «клятий український». Ми скільки їздили на гастролі – грали виключно українською мовою, і глядачі дуже добре приймали нас: начебто і не знали мови, але любили українську культуру, на наші вистави завжди був аншлаг. А Магар ще й психолог був прекрасний, знав закони реклами. Знаєте, що робив Магар? Якось у Ростові-на-Дону, за день до вистави, коли ми були незайняті, зібрав він чоловік 15 акторів молодих та й каже: «Так, хлопці, оце сьогодні ви вільні. Значить так, випийте грам по 50 горілки – у вас же поки «добові» є? Одягніть вишиті сорочки, купіть дорогі – папіроси – «Казбек» чи що, – і так біля кас, перед фасадом ходіть...» – і стоять біля театру хлопці такі по два метри зростом, красені, а жінки й дівчата ж одразу: «Ой, што за рєбята такіє? Аткуда? А, хахли... Ой, давай пайдьом, пасмотрім... Ой, какой сімпатічний...» – і аншлаг! От, як психологію знав. Це вже була вистава!

За свою останню роль в «Сторінці щоденника» О. Корнійчука він отримав всесоюзну премію (як за кращу чоловічу роль). Не Михайло Жаров, актор Малого театру, – він. Магар у цій ролі доводив до потрясіння: і глядачів у залі, і нас на сцені та за кулісами – це неможливо забути.

До нього в театр молодь їхала. Попасти до нього було складно. Я потрапив на стажування, але до цього він мене вже знав – мій земляк працював учнем художника та й порадив мені: «їдь до Магара в театр, ти так гарно співаєш, граєш на гармошці, може, він тебе й візьме». Я приїхав з гармошкою. Зайшов. «Що ти хотів, хлопчику? – «Я приїхав до вас, я хочу буть артистом» – «Так скільки тобі років?» – «Та сім класів закінчив» – «А що ти можеш?» – «Співать і грать, і танцювать» – «Ану, давай». Заспівав я, заграв, станцював. Він каже: «Ти знаєш, що я ж тебе зараз не візьму. Ти закінчуй школу та їдь учись. Тоді я тебе заберу». Я почав плакать. «Не плач, я тебе візьму. Ти ще будеш тут народним артистом» – наврочив!

А на третьому курсі навчання я приїхав стажуватись. В концертах брав участь, у масовках співав – якраз у прем’єрі «Назар Стодоля». Він потім запросив мене працювати, але я подумав, що тут не проб’юсь, та й поїхав у Черкаси – там театр слабіший був. Та що там – кімнату не дають, театру немає (стара будівля зруйнувалась), по гастролях бовтатись? Так я з Гомеля через Київ та й до Магара в театр. Прийшов, кажу: «Я диплом не забрав», а він дзвонить в міністерство, що так і так, направте Гапона в театр Щорса, це Магар дзвонить. Ну, раз Магар...

Я п’ять років з Магаром пропрацював. У виставі «Де тирса шуміла» Шияна я п’ять разів переодягався та перегримовувався: був і татарин, і козак, і кобзар – кого там тільки не було. Магар після цього казав «Де там наш Райкін?». А в спектаклі «Щорс» я грав мародера: сам худенький був і зіграв такого «мураху»: клунки пер втричі більші мене, такі, мабуть, як півгримувальні завбільшки. Я їх пер, вони падали, котилися, я з ними разом падав, потім збирав їх, знову тяг, чим викликав гомеричний сміх і в залі, і за кулісами...

А в 1964 році В. Г. Магар ставив потрясаючу виставу «Зупиніться!» (про Сталінградську битву). Це була крупна, масштабна  вистава. Йому акторів все мало, а якщо солдатів брати, то цілу дивізію – це треба возити, годувати... і сказав художнику: «Зроби там окопи, а там каски - наче сидять вони в окопах», а потім мені каже: «Синок, іди сюди. Тут кінчається окоп. Ти сидиш тут останній. Зроби такий грим і такий створи образ, щоб було виражено повний крах гітлерівської армії: обмороження, голод...». Я такий грим зробив: обличчя синє, заросле, а очі білі, безумні. Показав. Він схвалив, і я сидів у тому окопі, з долоні якісь крихітки збирав і їв... От ця сцена, що ми зробили разом з Магаром, – вона буквально потрясала. Оце був тандем режисера й актора. Не треба було ні велику роль грати, нічого. Хто там знав, я граю чи ні – не важливо. Головне, режисер з актором зробили вражаючу сцену.

Тут була Всесоюзна конференція режисерів – головрежі з усіх міст з’їхались і бачили цю виставу. Так про ту сцену два дні говорили: як можна такими скупими, здавалось би, засобами – таку метафору – всю гітлерівську армію показати, крах цілої держави фашистської. Отакий майстер був. От що таке режисер. Це потрясіння. Якщо в театрі немає потрясіння, то це вже щось із театром погано…

Як Магар помер, ми дуже осиротіли. Нічого вічного не буває... Він помер тут у Запоріжжі, а ми були у Волгограді. Так тільки туди прийшлі 240 телеграм зі співчуттями! З усього Радянського Союзу і від таких великих осіб – від Л. Утьосова, М. Царьова, М. Ульянова... Москва, Далекий Схід – всі його знали.

Його до сих пір пам’ятають, особливо старше покоління. Тут у нас в театрі ще збереглось ядро «магарівців»: Г. М. Антоненко, Л. І. Смолій та І. І. Смолій, Т. К. Мірошниченко, Г. П. Тимошенко, я... І хоч його немає, а справа його живе, ми продовжуємо її. Таких людей, як він, мало. Такі народжуються раз на сто років.»

(Danapris ТЕАТР. – 2009. – С. 4) 

ФАМИЛЬНАЯ ВОЛЬНИЦА СЕМЬИ ГАПОН

Кто сможет лучше рассказать о семейных ценностях, как не люди, прожившие в мире и согласии более 50 лет? Каков секрет они передают своим детям и внукам? Об этом мы узнали, побывав в дружном кругу известной творческой семьи народного артиста Украины Александра Гапона.

Оказавшись на месте встречи раньше времени, в коридоре одного из домов культуры, мы заметили Александра Ивановича. Известный театральный актёр, скорее всего, по привычке приехал на общественном транспорте (так и не нажив за долгие годы звёздной болезни), то и дело приветливо кивая множеству знакомых. Познакомившись ближе, мы выяснили, что Александр Гапон славу заработал именно подобной отзывчивостью. «Нет такого села и завода, где я в разные годы бы не выступал, – вспоминает Александр Иванович. – Сегодня внучка – общественница. Всем помогает, за всё берется. Ей всё нужно. Маленькая мама Тереза. Поэтому нельзя быть равнодушным, артист не может таким быть».

В скором времени «Город...» познакомился и с доброй душой, внучкой Сашей, дочерью и по совместительству заслуженной артисткой Украины Инной Гапон, её супругом музыкантом Александром Клименко и, конечно же, любовью всей жизни артиста – Светланой Гапон. А говорили мы о вечном – о семейных ценностях. Экскурс в историю провёл лично Александр Иванович.

Александр Гапон: Наша фамилия с греческого переводится как «добро, благо», а наш род древний и берёт начало ещё со времен Ярослава Мудрого. Боярин Пётр Гапон был заведующим княжеской библиотекой. Род наш талантливый, с большой трагедией и жертвами – воевали, а в 32–33 годах XX века были репрессированы. Но всегда поднимались с колен. Кстати, не были крепостными, а были казаками. Вот вольница у нас в семье и осталась (улыбается).

«Город...»: По каким законам вольница живет ?

Александр Гапон: По закону любви и заботы. У нас никто никого в беде не оставит. Знаете, я вырос в большой семье. Мы никогда не ссорились, ничего не делили. Эту культуру нам привили отец и мать, и ничто нас не могло сломить. Потому что мы учились трудиться и уважать старших. Очень повезло, что наши предки – это очень дружные Гапоны.

 
Инна Гапон: У нас есть культ семьи. Все праздники семья собирается вместе – мы вспоминаем смешные истории, поём, папа играет на гармошке. Ещё я благодарна за то, что родители вовремя увидели во мне способности. Я мысленно каждый раз говорю им спасибо за советы. Несмотря на то, что мы с мужем взрослые люди, перед принятием серьёзного решения в первую очередь звоним родителям.

Александр Клименко: У нас в семье нет границ. Но когда вместе существуют две творческие глыбы, нужно найти момент уступить друг другу. И тогда через время всё сглаживается. Инна каким-то образом находит способ обойти острый уголок. За это я её ценю. Подойду, обниму (улыбается).

Инна Гапон: Наши семьи – хороший пример домостроя. Мама меня очень умело научила вести хозяйство при колоссальной занятости. И то же самое делал и делает мой папа, с которым я когда-то в детстве оставалась вдвоём. Сонный и уставший после позднего спектакля, утром он накрывал мне завтрак.

Александр Клименко: Но я продолжатель этих традиций... (смеётся).

Инна Гапон: Папа состоялся как большой, уважаемый человек, и в этом заслуга мамы, как надёжного тыла. Так же и у нас с мужем – то ли он колесит по Европе, то ли я занята на сцене, мы всегда друг друга поддержим. Так растим и нашу долгожданную дочь с сильным именем Александра.

«Город...»: Саша, как тебе даются такие законы?

Саша: Я слегка от семейных традиций отошла. Сказала маме, что буду петь, но по их стопам идти не стану. Так нашла себя в историческом профиле, занимаюсь благотворительностью. Главное, что я нахожусь среди любящих меня людей и главного моего советчика – дедушки. Есть в нашей семье легенда. Когда я родилась, все гадали – кого первого назову? Назвала дедушку. Он стал моим первым другом и помощником.

Александр Гапон: Но важнейшую роль в семье занимает, конечно же, берегиня.

«Город...»: Светлана Ивановна, судя по всему, это Вы. Поделитесь историей знакомства с супругом?

Светлана Гапон: Мы учились в одном классе, а потом он  уехал в другой город, где поступил в училище. И так я его ждала долгих четыре года. 
  
Александр Гапон: А я помню, как впервые её увидел. Я был солистом в школьном хоре. И как-то зашёл в 4-Б, а там среди других девочек ОНА – худенькая, в клетчатом платьице. Я что-то сказал, она что-то ответила...

Светлана Гапон: А когда шли в комсомол поступать, он меня узнал. Но меня не приняли, так как мне не хватало 3-х месяцев до 14 лет. Я всю дорогу плакала, а на руках фотография для комсомольского билета. Он шёл рядом и сказал: «Да не плачь, поступишь. А фотографию мне подаришь?». Я говорю: «А ты?».

Инна Гапон: И та фотография с комсомольского билета оказалась у сердца папы.

Светлана Гапон: А уже в 10 классе появились серьёзные чувства.

«Город...»: Поделитесь советом, как сохранить чувства и любовь в семье.

Инна Гапон: Знаете, принимайте друг друга такими, какими вы созданы. Помогайте раскрывать новые качества и учитесь смотреть на родного человека новыми глазами каждый день. Если такой синтез духовности происходит – это и есть успех семьи.

Светлана Гапон: Не нужно по мелочам распыляться. Берегите любовь, которая не проходит со временем. Я так же его люблю...

Александр Гапон: А я так же ревную...

От редакции: Благодарим героев этого интервью за искренность и гостеприимность. Желаем им дальнейшего семейного благополучия!

Беседовала Алена Хроменко  
(Город. – 2014. – 27 июня (№ 5). – С. 8–9)
 

ОЛЕКСАНДР ГАПОН  

В Запорізький музично-драматичний театр, яким тоді керував В. Г. Магар, Олександр Галон прийшов 48 років тому як випускник Дніпропетровського державного театрального училища. З того часу й до сьогодні актор зіграв більше 150 ролей!

Через п’ять років служби в театрі молодий актор, вперше в Запорізькій області, отримав комсомольську премію ім. М. Андросова. Вже перші ролі – зворушливий Панасик в «Циганці Азі», захоплений, трошки кумедний Андрій в «Синіх росах», Іван в «Цигані», – запам’яталися глядачам.

Справжнім акторським успіхом стала роль Стецька в комедії «Сватання на Гончарівці». Понад 40 років ця вистава не сходить зі сцени нашого театру, і щоразу Стецько у виконанні О. Гапона збирає аншлаг! Точне відчуття сатиричного, добродушне висміювання, багатство акторських барв при створенні характеру зробили цей образ одним із найпривабливіших в репертуарі артиста.

Продовженням сатиричної теми в творчості актора стали Швейк – «Пригоди бравого солдата Швейка», Мина Мазайло – «Слобожанський анекдот», і безперечно, улюбленець глядача – Городничий в «Ревізорі».

Яскрава характерність актора, поєднання комічного і драматичного, музикальність виявилися і в інших ролях: Наполеон – «Наполеон і корсиканка», Бабс – «Тітка Чарлея», Принц Уельський – «Кін IV», Зевес – «Енеїда», Тіто – «Позичте тенора», Гершко – «Мамай», Дядечко Франсуа – «Фіалка Монмартре», Каленик – «Майська ніч» та в багатьох ін.

Творчість Олександра Гапона користується незмінною популярністю серед глядачів і неодноразово була відзначена державою: Комсомольська премія ім. М. Андросова (1968), почесне звання «Заслужений артист УРСР» (1979), почесне звання «Народний артист України» (1992), премія обласного відділення Українського Фонду культури ім. І. Паторжинського.

(Danapris ТЕАТР. – 2012. – 20–26 жовт. – С. 13)   


ГАРЕМ ДЛЯ ЮБИЛЯРА  


Александру Гапону подарили гитару, газонокосилку и... женщин.

Хотя своё 70-летие актер театра имени Магара, народный артист Украины Александр Гапон уже отпраздновал в июле, но большой бенефис в родном театре решили устроить сейчас. Ведь летом в культурной жизни затишье, а сейчас развернутое театральное действо, в котором нашлось место концертным номерам в честь юбиляра, теплым поздравлениям от официальных лиц, гостей и коллег, безусловно, собрало больше людей. 

Зал муздрамы был полон зрителей - почитателей таланта актера. На вечер пришли его родные и близкие, в том числе и два брата Гапон: агроном и милиционер, а также супруга, Светлана Ивановна Гапон. «Мой надежный тыл, моя любовь с первого взгляда!» – сказал о ней Александр Иванович. Затем он исполнил в честь Светланы романс «Я встретил Вас...» и передал ей в ложу огромный букет цветов.

Очень трогательно папу поздравила заслуженная артистка Украины Инна Гапон. Она подарила ему красивую песню в собственном исполнении. Даже опытные актеры говорили, что Инна своим пением «словно душу разрывает». А папа, не стесняясь, плакал, слушая музыкальное поздравление дочери.

В праздничном концерте выступил не только юбиляр, но и его коллеги, актеры, солисты-вокалисты и балет театра. Александр Иванович поклонился им в пояс, а затем опустился на одно колено перед своими зрителями и благоговейно прикоснулся к доскам театральной сцены, которой отдал полстолетия своей жизни.

— По натуре я однолюб и в жизни, и в работе, - признался позже «Индустриалке» Александр Гапон. — Люблю свой театр, я в нем уже 50 лет. Когда-то Владимир Магар мне сказал: «Сашко, закiнчуй свою бурсу і приїзди сюди». Я приехал и до сих пор здесь работаю. У меня были соблазнительные предложения. Например, меня звали в Киевскую оперетту. Но для актера главное – найти свой театр и служить в нем, не жалея живота своего. Я свой театр нашел.

К концу вечера актера буквально завалили цветами. Их на сцену несли охапками. Были традиционные конверты-конфеты-пакеты разных объемов и конфигураций, были и неожиданные подарки.

Народный артист Украины Юрий Бакум подарил юбиляру гитару, коллектив ОАО «Мотор Сич» – газонокосилку. А заглянувший на огонек турецкий султан (он же артист Вадим Кирьян) преподнес собственный гарем и парадную чалму.

На вопрос «Индустриалки» о дальнейшей судьбе подарков Александр Иванович ответил весьма обстоятельно: — Моя мечта – научиться играть на шестиструнной гитаре, и я очень рад подарку Юры. Мне когда-то «афганцы» подарили гитару, она прошла непростой боевой путь, на ней есть автографы и названия тех мест, где она побывала. Но этот инструмент не для концертов.

Галина Соловьева
 (Индустриальное Запорожье. – 2010. – 26 окт. – С. 3, 9) 


АЛЕКСАНДР ГАПОН:  «ГЛАВНОЕ ДЛЯ АКТЕРА – НАЙТИ СВОЙ ТЕАТР!»  


Народный артист Украины Александр Гапон – гордость Запорожского края. Пятьдесят три года, отданных родному театру им. В. Г. Магара, и свыше двухсот сыгранных ролей сделали его не только любимцем публики, но и обеспечили место в пантеоне признанных мастеров сцены, восхищаться которыми не перестанут никогда.

Творческая деятельность артиста оценена по достоинству. Он – почетный гражданин Запорожья, лауреат премии им. Н. Андросова, обладатель множества наград. Четвертого июля мэтр отпраздновал 75-летие. Юбилей – прекрасный повод для интервью.

Тогда артистом стану!
 
— Александр Иванович! Помимо актерского таланта Вы замечательно поете. Это дарование проявилось у Вас еще в детстве. Расскажите подробнее...
 
— Я родился в очень поющей семье. Все в нашем роду и сегодня прекрасно поют, у каждого есть голос и слух. Да и Орлянское наше было поющим селом. Женщины, когда на работу в поле ехали, пели, и назад тоже. Война только закончилась, люди жили бедно, но были дружными и смотрели в будущее с оптимизмом. Впервые в жизни я вышел на сцену где-то лет в шесть, помоему, еще даже в школу не ходил. Но уже пел, так как в нашем селе очень хорошо была развита самодеятельность - существовало целых три клуба. А в восемь лет пошел работать в колхоз...
 
— Однако музыку и песни все равно не бросили?
 
— Нет... У нас по соседству жил батюшка - отец Кириллий. Он как-то и говорит: «Шурка! Кончай семь классов, я тебе рекомендацию в Одесскую духовную семинарию дам!». Я обрадовался. Когда сели ужинать, говорю отцу: «Па! Наверное, в попы пойду. Мне батюшка рекомендацию дает». Он отвечает: «Так, сынок, я сейчас тебе дам такого попа, что мало не покажется!» Говорю: «Тогда артистом стану!». «О, артистом становись!», - согласился папа. А я тогда уже был в этом плане активный - защищал честь села на творческих смотрах-конкурсах, участвовал в школьных постановках.  
 
Здравствуйте, дядько Магар!
 
— Какой была Ваша первая встреча с театром?
 
— В 1953 году открылся Запорожский театр им. Н. А. Щорса, имя В.Г. Магара он получил лишь в 2004 году. Отца, как передовика района - знатного полевода, пригласили на церемонию открытия. Когда он домой приехал, был в восторге: «Ой, Мария! Ой, дети! Такую красоту видел, не дай Бог! Театр!» Я, конечно, загорелся увидеть его собственными глазами. Добирался до Запорожья в грузовике, спрятавшись в соломе. К счастью, получилось пройти в зал, сесть на ступенечку и посмотреть спектакль «Порт-Артур». Это было настоящее потрясение! Думал, обязательно вернусь сюда и стану артистом.
 
— Вскоре Вы сделали первый шаг навстречу мечте и поехали «устраиваться» в театр на работу. И даже с Владимиром Магаром встретились. Каким было это общение?
 
— Сейчас могу сказать, что, наверное, веселым. По крайней мере, для него. Мой земляк работал в театре помощником художника. Он и посоветовал: «Что ты тут сидишь? Езжай к Магару. Ты хорошо поешь, играешь на гармошке, может он тебя и возьмет». Я приехал с гармошкой, зашел. И тут же с порога «Здравствуйте, дядько Магар!». Он сидел, что-то писал, аж испугался: «Ой, Боже!». Потом отвечает: «Здравствуйте, дядько! Как тебя зовут?!».– Я ему: «Шурка!».- «Здравствуйте, дядько Шурка! Заходи!». «Так что ты хочешь?» – «Я приехал к вам, хочу быть артистом». – «Так, сколько тебе лет?» – «Та семь классов окончил». – «А что ты можешь?» – «Петь и играть, и танцевать». – «Ану давай». Спел я, сыграл, станцевал. Он говорит: «Как я тебя возьму? Оканчивай школу, потом езжай в театральный институт или училище. Я тебя и заберу тогда». Я начал плакать. «Не реви! Ты еще будешь народным артистом!», – сказал Магар.
 
— Потом Вы снова попали в театр, но уже в качестве стажера…
 
— Да, в 1961 году, будучи на третьем курсе Днепропетровского театрального училища, я пришел к нему стажером. Принимал участие в концертах, играл в эпизодах. Потом Магар пригласил меня на работу, но я посчитал, что здесь не пробьюсь, и уехал в Черкассы. Но, от судьбы, как видно не уйдешь. Сложилось так, что я вернулся в Запорожье – взял билет только в один конец. И вот уже 53 года служу нашему театру верой и правдой. Главное для актера – найти свой театр!
 
— С каких ролей в театре Щорса Вы начинали? Вы сказали, что сначала Владимир Магар доверял Вам только эпизоды. Есть какая-то значимая роль, о которой помните до сих пор?
 
— Действительно, начинал с эпизодов и небольших ролей. Десятского играл в «Майской ночи» по Гоголю, в « Щорсе»... Разумеется, в сказках. А первой серьезной работой был спектакль «Чти отца своего». Я Савку играл. Потом еще был Андрей в «Синих росах» Николая Зарудного... Не менее дорога и памятна для меня роль Ивана в знаменитом «Цыгане» Анатолия Калинина. Думается, что все помнят его блистательную экранизацию с Михаем Волонтиром и Кларой Лучко.
 
— Александр Иванович, Вам, наверняка, посчастливилось застать многих щорсовских корифеев. Был ли среди них кто-то, кем Вы восхищались, у кого хотелось учиться?
 
— Мне очень повезло! Я застал плеяду блестящих актеров! Это такие мастера были – фактурные, с голосами. Все самородки! Многие из них не имели театрального образования. Но у каждого - дар Божий! Кого не возьми – Георгия Львовича Клейзмера, Аркадия Трощановского, Анастасию Морозову... Все личности с большой буквы. А какой актрисой была Лилия Броневская - мама Николая Гринько! А она еще и как режиссер работала. Помню, мы часто с ребятами стояли за кулисами и смотрели, как они играют. С некоторыми потом ездили в концертных бригадах. Это была такая школа! Кроме того, судьба подарила мне возможность работать с другими замечательными артистами – Анатолием Папановым, Юрием Яковлевым, Олегом Стриженовым, Валерием Золотухиным. Незабываемый опыт!
 
Быть в поиске
 
— Нельзя не вспомнить о легендарном «Сватаннi на Гончарiвцi» Г. Ф. Квитки-Основьяненко. После роли Стецька в этом спектакле Вы проснулись знаменитым. Как все начиналось?
 
— Эту роль я очень боялся играть. На тот момент уже вышел фильм, да и саму пьесу ставили в десятках театров. Когда к нам в театр приехали работать Сумские - родители будущих звезд Натальи и Ольги, Слава предложил мне: «Сашенция! Давай ты с Галей, женой моей, отрывок из «Сватання на Гончарiвцi» сыграешь?!». Попросил время подумать, и согласился. Мы работали этот концертный номер десять дней, успех был огромный. Потом пошли звонки и письма с просьбой поставить спектакль полностью. Мы сделали это - и снова успех и аншлаги. Прекрасно, что спектакль-легенда живет, и люди его любят. Не так давно мы показали постановку в тысячный раз. Кстати, однажды я даже попал в десятку тех артистов, кто воплотил этот образ лучше всего, начиная с 1838 года.
 
— Давайте поговорим о спектакле «Тевье-молочник». Когда-то Вы обмолвились, что буквально выстрадали эту роль....
 
— Это так. Ее нельзя не любить. Когда-то я видел по телевизору, как играл Тевье Михаил Ульянов. Богдан Ступка был в этой роли неподражаем... Но, посмотрев спектакль несколько раз, я вдруг поймал себя на мысли, что ансамбля там не видно. Ступка - солист, он все взял на себя. Снова перечитал Шолом-Алейхема и в полной мере ощутил трагедию этого гонимого народа. Всегда с уважением относился и отношусь к евреям. Думаю - нет, я его по-другому сыграю. Режиссер Виктор Попов иначе расставил акценты, и все получилось. Прошло уже два года, мы недавно играли - полный зал. Счастлив, что удалось поработать над таким материалом!
 
— С чего же начинает работу над новой ролью народный артист Украины Александр Гапон?
 
— Когда-то великую Веру Пашенную ее студенты спросили: «Вера Николаевна, с чего вы начинаете работу над ролью?». Она ответила: «Со слез о том, что ничего не умею делать!». Я не верил, но сейчас вижу, это действительно так. Мотор не останавливается никогда. Всегда ищешь типажи, думаешь, что сделал не так, где не доиграл. Случается, и ночами не спишь. Актер должен постоянно учиться, работать над собой, быть в поиске. Если он начинает считать, будто великий мастер, все умеет и всего достиг - это начало его конца как актера.
Олег ВАЛИК
(Запорожье вечернее. – 2015. – 16 июля (№ 29)) 

ВОИСТИНУ НАРОДНЫЙ  


Такого праздника в Запорожье давно не видывали. Драмтеатр был переполнен до отказа. И неудивительно: чествовали любимейшего актера – народный артист Украины Александр Гапон вынес на публику свое 60-летие. Было все по высшей пробе: поздравление главы облгосадминистрации Алексея Кучеренко с вручением дарственной на автомобиль, зачисление в "курінь" писателей-юмористов, вокальные приветствия коллег, лирично и проникновенно лился голос самого юбиляра, великолепен был и дуэт с дочерью.

Но успех составили не наполнение программы, не сценарий, хотя и он был интересен. Главенствовала атмосфера обаяния и добролюбия, которая исходила со сцены, а потом, разлившись по залу, возвращалась в виде шквала аплодисментов.

А отрывки из коронных спектаклей артиста шли на "ура" от самого его выхода и до поклона. Разумеется, на юбилейный вечер были ангажированы роли, которым от роду уже десятки лет. Именно они, любимые и актером, и публикой, сопровождались возгласами «браво!». Нужно быть подлинным мастером, чтобы через годы пронести творческие работы, которые не состарились. Да и сам Александр Гапон молод и душой, и телом в свой красивый осенний юбилей. И дай Бог ему ещё вдохновения на многие лета.


Сцена грез и действительности

Артистом он родился, а потому в детстве лицедействовал везде и всюду. Чаще пел, ведь одарен прекрасным голосом. Но одно выступление оказалось драматическим эпизодом по меркам того времени. Однажды на школьном концерте он разразился частушкой: Не за Ленина мы, не за Троцкого, Мы за батьку Махна Гуляйпольского.

Политические санкции не заставили себя ждать: мгновенно был исключен из пионеров. Но приближался районный смотр художественной самодеятельности. И кто же мог достойно представить Орлянскую школу, если не Гапон. Кто споет «Орленка», «Родину»? Может, простить частушку, как детскую шалость? И педсовет решил: пусть едет.

Директор вызвал в кабинет: — Шура, все-таки поедешь на смотр. На что Гапон мгновенно отпарировал: — Вернете галстук – поеду. Что поделать: «звездам» прощается больше, чем публике. Ультиматум был принят.

Голубой мечтой детства была гармонь. Если где-то в селе растягивал меха гармонист, туда при первой возможности мчался Шурко. Тут же оказывался рядом с музыкантом и смотрел внимательно, как бегают пальцы по кнопкам. И когда отец по случаю за последние деньги выторговал старенькую гармонь, не мог поверить своему счастью: залез на горище, уселся на пшеницу и почти безвылазно просидел там двое суток, вымучивая самодельные пассажи. Зато, когда спустился, разухабистое «Яблочко» раскатилось по селу.

И вот, наконец, школьные будни убежали за горизонт. Хотя, как все мальчишки тех лет, мечтательно смотрел в небо и грезил о полётах, природа взяла свое. Да и о сцене втайне мечтал, даже сам спектакли пробовал ставить.

Больше всего хотелось петь, и он отправился в Днепропетровское музыкальное училище. Но, оказывается, без предварительной музыкальной подготовки не берут! И Александр упал на дно отчаяния. Но друзья усиленно посоветовали попробоваться в театральное. Так неожиданно для самого себя он вступил на путь драматического артиста. На третьем курсе он попал на стажировку в Запорожский музыкально-драматический театр, которым "правил" тогда незабвенный и неповторимый Владимир Герасимович Магар, Божьей милостью и актер, и режиссер, он разглядел молодое дарование и пригласил в свою труппу. Правда, опять пришлось преодолеть порог препятствия, так как распределение привело в Черкассы. Но через год Александр Гапон уже начал актерский путь в Запорожье.

С тех пор сыграно более 150 ролей, разных по достоинству, но почти всегда успешных. Конечно, лучше всего удаются музыкальные и комические. Он был изобретательным Швейком, трогательным Иваном в спектакле «Цыган», щемящим Панасиком («Цыганка Аза»), задорным Рамоном («Поцелуй Чаниты»), лирическим Эрнандо («Влюбленная затейница»). Интересными были актерские работы в спектаклях «Калина красная», «Перехватчики», «Тетушка Чарлей». Все не перечислить. Сейчас успешен в роли Наполеона  («Наполеон и корсиканка»). Но всенародную любовь снискал Стецько («Сватання на Гончарiвцi») и Шельменко («Шельменкоденщик»). Конечно, драматургическая основа великолепная. Но секрет успеха скорее всего в каскадности актерского мастерства Гапона, в его импровизаторской палитре. Поэтому и сегодня, скажем, Стецько идет на «ура!», как и 33 года назад. Особняком остались две резко отрицательных роли в спектаклях «Операция „Многоженец“» и «Злодей», сыгранные тоже блестяще, в которые Александр Иванович вложил, вероятно, все то, что он в жизни ненавидит.

 
Любовь навсегда

Но больше всего он говорит о том, что любит, потому что Александр Иванович - человек широкого спектра положительных эмоций. Его теплая аура щедро одаривает друзей. А врагов у него практически нет, потому что любые неблагожелательные толчки безвозвратно прощает, исповедуя библейскую истину: «Ибо не ведают, что творят!»

И любовь ему выпала необыкновенная, какая бывает, быть может, один раз на тысячу. Они учились в одном классе. И где-то в классе шестом Шура заметил, что Света не такая девочка, как все. Красивая, гордая и чистая, как вода в кринице. Конечно, тогда не было таких оценок, тогда он просто почувствовал красоту ее души.

В восьмом классе директор заинтересовался слишком тесной дружбой Гапона и Скалецкой. И Шура ответил решительно: "Я ее люблю и буду на ней жениться".

Однажды Светлана перенапряглась на спортивных соревнованиях и упала в обморок. Ее быстренько посадили в машину и повезли в больницу. А Шура бежал за машиной и плакал. Но друзья решительно утешали: «Да выживет твоя Светка, – до свадьбы все заживет!»

И свадьба состоялась в августе 62-го, когда Александр закончил училище. А предшествовали ей ежедневные письма. Если Светлана в какой-то день не получала письма, она себе места не находила. Без этих спасительных конвертов разлуку невозможно было выдержать. С тех пор они расстаются только из-за острой необходимости. Летом, как известно, театр на гастролях. А день рождения у Александра Ивановича в июле. И каждый июль Светлана, нагрузившись сумками со всякой вкуснятиной, летит в Свердловск, Воронеж, Ивано-Франковск, Киев – расстояния роли не играют. Если же с гастролями совпадает ее отпуск, они вместе. Не из-за недоверия - просто вдвоем им всегда теплее. Хотя был случай, когда Светлана впервые уехала в санаторий одна. Александр Иванович немножко занервничал, на что друзья сказали: «Не беспокойся, твоя Света – чистая криница».

 
И осень поет по-весеннему...

Мечта о музыке воплотилась в дочери. Кто это выдумал, что на детях талантливых людей природа отдыхает? Инна выросла красавицей, музыкально одаренной. С отличием закончила консерваторию, успешно преподает в музыкальном училище. И голос унаследовала, который льется, как весенний ручеек.

У Александра Ивановича есть все основания считать себя счастливым человеком. Это не означает безоблачности. Его семью не обошли ни беды, ни досадные эпизоды. Но говорят же, что счастлив тот, кто с радостью идет на работу и с любовью возвращается домой.

Хлебосольный дом Гапонов всегда полон друзей. Но Александр Иванович не всегда полагается на жену, хотя она отменная хозяйка. Просто тоже любит блеснуть кулинарными способностями. На его знаменитое рагу с удовольствием сходятся дачные соседи.

Он вообще любит делать сюрпризы. На гастролях экономит каждую копеечку, чтобы удивить подарками своих любимых женщин.

Самой любимой женщиной стала теперь 4-летняя внучка Сашенька, с которой Александр Иванович любит разыгрывать домашние спектакли. А недавно на прогулке Сашенька спросила: — Деда, а тебя будут преследовать паппараци? — А кто это такие? – сделал «вид» дедушка. — Ты что не знаешь: те, что из-за кустов фотографируют.

Но из-за кустов за артистом – это не тот случай. Александр Гапон открыт всем ветрам, его улыбка всегда искренняя, в жизни он прост и естественен. Наверное, и зрители, которые видят его только на сцене, чувствуют это. Потому он народный, не только по официальному званию.

Людмила ТАРАСЕНКО
(Созвездие. – 2000. – № 1. – С. 50–51) 
 
(Жартома і всерйоз)  
До 50-річчя творчої діяльності народного артиста України, Почесного громадянина Запоріжжя, дійсного члена Асоціації «Весела Січ» Олександра Івановича Гапона. 
 
 
Вість оця летить над регіоном,  
Звеселяє тисячі персон:
Був Шельменком, був Наполеоном,  
А сьогодні просто він Гапон.  
Що нам всякі Алли, Філі, Буби,  
Депардьє Жерар із-за бугра?  
Є в Шурка щось від Тараса Бульби,
А ще більше є від Магара.  
Лицедійством він наш край прославив,  
Тож не буде див, якщо тепер  
«Мотор Січ» і дядько Богуслаєв
Піднесуть йому гелікоптер.  
Отже, буду я глушить шампанське  
I апелювати до всіх рад,
Щоб віднині селище Орлянське
Нарекли вони «Гапоноград».
Тут надовго залишиться пам’ять
Про Шуркові виступи бучні.  
Може, навіть пам’ятник поставлять -  
Олександр III на коні.
Правда, буде клопіт для начальства -  
Треба буде пильнувати їм,  
Щоб ворони не лишали часом
Всякі там автографи на нім.  
Горобців Гапонові не страшно:
Він у сфері театральній звик  
До усяких критиків продажних,
Як до мухи гесенської бик.
Із Шурком ми з 'їли вже пуд солі,  
Бо довгенько ми у парі йшли:  
Спершу ми були у комсомолі,   
Потім в одній партії були.
Він мені був завше симпатичним,  
Цей любимець і коханець муз.
Недарма в коші гумористичнім  
I Пампушка він, і Свербигуз.  
Він - щокастий, круглий, наче пончик,
Від якого завше медом тхне.  
Буде ще й валюта в нас “гапончик”,  
Що за пояс долара запхне.  
Коли він виходить в білій льолі
З замашною дулькою в руці,  
Стає ясно, як він ще у школі  
До Світлани підбивав клинці.  
Нині він і дні, і ночі грає.
(Як сказать – не вистачає слів).
А коли він з Інною співає –
Спочива капела солов’їв.
Тож скажу сьогодні, чоловіче:  
П’ятдесят – не фініш, не зеніт.
Парубками звалися на Січі  
Ті, кому... еге ж, п’ятдесят літ.
Хортиця їм заміняла Гагру,
Вічно надихав цілющий сміх.  
Зроду не пили вони віагру –  
Оковита виручала їх.
Не зважай, що коник хутко скаче, –
Ти корчми, будь ласка, не минай,  
А відтак хоч подумки, козаче,  
Кожну молодицю обіймай.
О, душа у тебе нарозпашку –  
Ти – співун, танцюра і смішко  
(Правда, часом відрізнити важко,
Де Шурко, а де...ага, Стецько.  
Весело штурмуй круті вершини,
В тебе вірить братство січове.
Пам'ятай, Сашуню, Україна  
Без таких, як ти, не проживе!
Петро РЕБРО, Почесний громадянин Запоріжжя
 

ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ 

«Главное для актера – найти свой театр!» / интервью провел О. Валик // Запорожье вечернее. – 2015. – 16 июля (№ 29).

«Актор має бути там, де потрібен» / інтерв’ю провів Г. Петраков // Рабоч. газ. – 2013. – 25 мая. – С. 4.

Життя на сцені / бесіду записав А. Рекубрацький // Запоріз. правда. – 2000. – 4 лип. – С. 6.

«Сцена халтуры не признает»: [интервью с артистом] // Индустр. Запорожье. – 2000. – 11 июля.

«Я счастлив каждой новой ролью» / интервью провел В. Махинько // Индустр. Запорожье. – 1992. – 28 нояб.

«Зустріч з сільчанами нам у радість» / бесіду вела Н. Онищенко // Нова Таврія. – 1986. – 11 груд.

Про присвоєння почесних звань України працівникам культури і мистецтва Запорізької області: [серед ін. Гапону О І. звання «Народний артист України»]: Указ Президента України // Запоріз. правда. – 1992. – 25 листоп.

Вітаємо митців театру імені М. Щорса з високими відзнаками: [серед ін. Гапону О. І. присвоєно звання «Заслужений артист України»] // Запоріз. правда. – 1979. – 30 берез.

О присвоении артистам Запорожского областного Украинского музыкально-драматического театра им. Щорса почетных званий Украинской ССР: [среди др. звание «Заслуженный артист Украины» присвоено А. И. Гапону]: Указ Президиума Верховного Совета Украины // Индустр. Запорожье. – 1979. – 3 февр.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2013 рік: календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «Запоріз. обл. універсал. наук. бібілотека ім. О .М. Горького» ЗОР; [ред. І. Степаненко, уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – 338 с.: іл. – Із змісту: [є відомості про О. Гапона]. – С. 115, 116.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік: календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «Запоріз. обл. універсал. наук. бібліотека ім. О. М. Горького» ЗОР; [ред. І. Степаненко, уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 152 с.: іл. – Із змісту: [70 років О. І. Гапону] – С. 40.

Гайдабура В. Разоблачая зло / Валерій Гайдабура // А що тато робить в театрі? – К., 2011. – С. 125‒127. 

Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом: буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз. -драм. театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів: Н. Ігнатьєва; упоряд. Л. Смиченко; фото: О. Бурбовського, О. Сидоренко]. – Запоріжжя : Кераміст, 2009. – 56 с.: іл.

Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі: біогр. довід. 2008 рік / Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. – 212 с. – Із змісту: Гапон Олександр Іванович. – С. 41.

Нещерет Т. Гапон Олександр Іванович / Тетяна Нещерет // Енциклопедія сучасної України. – К., 2006. – Т. 5: Вод – Гн. – С. 383.

Запорізький державний український музично-драматичний театр імені М. Щорса: 50-й театральний сезон – Запоріжжя : Комунар, 1979 – 50 с.: іл. – Із змісту: [є відомості про О. Гапона].

Запорізький державний український музично-драматичний театр імені М. Щорса: програма вистав сезону 1975–1976 рр. – Запоріжжя : Облвидав, 1975. – 42 c.: іл. – Із змісту: [є відомості про О. Гапона].

Московцева В. І Тисячу разів Стецько / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. – 2015. – 11 лип. (№ 78). – С. 4.

Олександр Гапон та його Всесвіт // Запороз. Січ. – 2015. – 2 лип. – С. 20.

Хроменко А. Фамильная вольница семьи Гапон / А. Хроменко // Город. – 2014. – 27 июня (№ 5). – С. 8–9.

Ребро П. Апофеоз: (жартома і всерйоз): до 50-річчя творчої діяльності нар. артиста України О. І. Гапона / Петро Ребро // Запороз. Січ. – 2013. – 19 лют. (№ 34).

Ходаковская А. У Гапона жена – княжна / А. Ходаковская // Vipclub. – 2013. – февр. – март (№ 40). – С. 62–63.

Олександр Гапон // Danapris ТЕАТР. – 2012. – 20–26 жовт. – С. 13.

Тарасенко Л. Воистину народный / Л. Тарасенко // Созвездие. – 2000. – № 1. – С. 50–51.

Московцева В. Мосьє Журден – Почесний громадянин Запоріжжя / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. – 2012. – 13 жовт. (№ 153). – С. 4.

Саинский А. Полку почётных граждан прибыло: [среди других звание присвоено А. Гапону] / А Саинский // Запороз. Січ. – 2012. – 4 жовт. – (№ 200–202). 

Ярослав Сухый и Александр Гапон награждены орденами [«За заслуги»] // МИГ. – 2011. – 31 марта (№ 13). – С. 2.

Московцева В. Ювілейний бенефіс – восени: [О. Гапону – 70] / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. – 2010. – 10 лип. (№ 100). – С. 4.

Соловьева Г. Гарем для юбиляра: Александру Гапону подарили гитару, газонокосилку и ... женщин / Г. Соловьева // Индустр. Запорожье. – 2010. – 26 окт. – С. 3, 9.

Соловьева Г. Классные роли для классного артиста: [о юбил. вечере к 70-летию артиста ] / Г. Соловьева // МИГ. – 2010. – 21 окт. (№ 42). – С. 25.

Сосницький Л. Бенефіс народного артиста: [О. Гапон відзначив своє 70-річчя] / Л Сосницький // Голос України. – 2010. – 4 листоп. (№ 207).

Христиченко Ю. 50 лет в игре / Ю. Христиченко // Истеблишмент. – 2010. – 1 июля – 7 июля (№ 25). – С. 13.

Самокиш И. Театральная лекция: [А. Гапон провел мастер-класс в ЗНУ] / И. Самокиш // МИГ по выходным. – 2008. – 31 окт. (№ 44). – С. 2.

«Ти в мене ще будеш народним артистом»: [сказав В. Магар ще маленькому хлопчику О. Гапону] // Запороз. Січ. – 2007. – 24 лип. – С. 8.

Лютий Г. О, панно Інно..., або Десять аншлагів Інни Гапон!: [є відомості про О. Гапона] / Г. Лютий // Хортиця. – 2003. – № 1. – С. 106–108.

Багнюк А. Голова посадив Гапона на «Таврію» за уміння перевтілюватися: [ювілей нар. артиста України ] / А. Багнюк // Україна молода. – 2000. – 13 лип.

Александр Иванович Гапон: [подборка статей] // Край. – 2000. – 6 июля (№ 30). – С. 1.

Васильченко Я. Хотел быть летчиком, а стал актёром / Я. Васильченко // Край. – 2000. – 6 июля (№ 30). – С. 1, 3.

Друзья и коллеги о юбиляре: [Т. Нещерет, С. Ващенко, Т. Манукян] // Край. – 2000. – 6 июля (№ 30). – С. 1, 3, 4.

Нещерет Т. Його знають усі / Тетяна Нещерет // Запороз. Січ. – 2000. – 1 лип.

Піддубна О. Стецько – на колеса!: [про святкування ювілею артиста] / О. Піддубна // Запороз. Січ. – 2000. – 8 лип. 

Рекубрацький А. Олександр Гапон: «Моє життя – сцена»: [до 60річчя з дня народження актора] / А. Рекубрацький // Запоріз. правда. – 2000. – 11 лип. – С. 3.

Полюшко В. Запорожье: [празднование 60-летнего юбилея актера] / В. Полюшко // Киев. ведомости. – 2000. – 18 июня.

Натанзон Л. С ним мы продолжаем смеяться / Л. Натанзон // Выбор. – 1993. – 6 февр.

Натанзон Л. У всякого своя доля ... / Л. Натанзон // Запоріз. правда. – 1992. – 16 груд.

Перепадя В. «...І душу веселить одрадою благою» / В. Перепадя // Запороз. Січ. – 1992. – 5 дек.

Лащинский В. Память сердца / В. Лащинский // Наш город. – 1991. – 27 марта.

Шинкарук В. Повертаючи борги духовності: [про шефські зв’язки колективу театру з трудівниками села] / В. Шинкарук, О. Гапон // Рад. село. – 1989. – 15 квіт.

Гайдабура В. Отчёт актёра / В. Гайдабура // Индустр. Запорожье. 1982. – 30 дек.

Владимирова Г. Ваш вихід, акторе!: [про творч. вечір засл. артиста] / Г. Владимирова // Комсомолець Запоріжжя. – 1982. – 25 груд.

Перепадя В. Щедрый и веселый талант / В. Перепадя // Индустр. Запорожье. – 1979. – 16 февр.

Соловйова Г. Сезони минають, герої залишаються: [про лауреатів обл. комс. премії ім. М. Андросова – щорсівців А. Карпенко і О. Гапона] / Г. Соловйова // Комсомолець Запоріжжя. – 1979. – 17 лют.

Зозуля Л. Свій ключ / Л. Зозуля // Комсомолець Запоріжжя. – 1970. – 8 груд.

Гайдабура В. Грані таланту / В. Гайдабура // Комсомолець Запоріжжя. – 1967. – 25 жовт.

Прокошин В. Вірність мрії / В. Прокошин // Комсомолець Запоріжжя. – 1967. – 17 трав.

Денисенко А. Здрастуй, сучаснику / А. Денисенко // Прапор юності. – 1966. – 12 січ.