Вы здесь

В пошуках духовності. Сергій Миколин

Пісню про життя,
ми поемою назвали
по жанру написання,
а по змісту – творінням Духа.

ДОРОГАМИ ЖИТТЯ

Зобіч зелене листя, 
як життя, 
а між ним теє небо,
як лелія і надія.

Весна і літо,
осінь золота,
зима…
І листя вже нема…

Чому ж ти, весно,
як дитя
живеш…, і так бездумно
приймаєш це буття –
багате і красиве.
Купаєшся в струмочку
і дихаєш так чисто,
буяєш, наче вічно
стверджуєш життя…

А от і літо вже в дорозі:
через поля, річки й ліси;
в свободі краси земної
і величі нічних небес серпневих –
дівуєш і розцвітаєш,
забувши про весну.
По весні вже в юності гуляєш,
любов у квіточці несеш
і запиляєш не одну…

Ти робиш крок у осінь золоту,
ти мати у плоді і в зернині, 
ти царівна в золоті своїм.
Однак корона тихо, тихо впала
на цю дорогу,
що життям зоветься.

А дерева голі, голі
без страху горді…
Не бояться долі –
пройде зима,
бо знають, 
що знову прийде весна
і оживе душа;
бо в неї корінь,
 як продовження життя.

Ось так нас небо кличе,
а дорога та іде –
то прямо, то наліво,
лишаючи не одне життя.
Обабіч, … але живе.
живе внизу на матінці Землі, 
живе і в Небі,
як ніби кличе
до Бога сущого німого,
лишаючи життя земне.
І не одне…
А де ж та радість,
де те благо?
То зупинись весно,
чи літо…,
чи осінь золота…
Уявімо, зупинилась,
то вже й життя нема…

Май мудрість 
зупинятися на мить
на цій дорозі.
І порадіти
тим пагонам весни:
від бруньки голої
аж до зелених шатів
 і подивитись з Неба
очима Сонця
своєю добротою
і його теплом,
з подякою земною,
пишнотою травяною,
листочком кожним
дитинство залишай.
І знай,
що без дитинства
юне літо не приходить.
І тут не поспішай…
Не загуби 
краси земної
і гри,
і вітру в листі молодім,
несучи квіточку
Любові.
Не спіши… помилувати
пілігрима у Душі, 
щоб знав, що в цій дорозі
нема початку на Землі
нема й кінця на Небі…
Не тужи
від радості своєї,
бо і радість та в тужінні
залишиться живою
…квіткою
і тим життям у насінині, 
що дитиною озоветься
вже по весні.
Хай кожен день весни
наситить все життя
соками Землі
і теплотою Неба.
А скільки золота
у листі золотім
і приємної туги
в загубленім плоді, 
в листочку
у сумному…
 ми йдемо
до роздумів 
спокійних зимових,
щоб мудро утвердитись,
що слід свій залишили
на Землі
в торованій дорозі, 
яка життям зоветься. 
Сергій Миколин (з книги «Дорогами життя»).

 ВЕСНА
Весна – початок року, 
бо відроджує природу.
Рік, як в людини
життєвий вік:
народження –дитинство,
юність в літі буя, 
а осінь зріла
на цілий рік 
нас збагатила,
а там і зима 
у думах,
як закінчення життя.

Весна – мокра,
як народжене дитя;
сонце її пестить,
як вперше мати;
перші порухи рук і голови, 
як листя і трави. 
Той крик дитячий
у клекоті журавля одзоветься,
а буває, що й сміється
і тріпотить, 
як жайворонок у небі,
оченятами мамку ловить, 
як вітерець хмаринку гонить;
просить молока, 
як земля живильного дощу.
Сонце землю гріє, а вона, 
як дитя вередує –
приносить ковдру трав’яну
з їй відомого кутка, 
розкидає зеленим листям
по гілках, 
а там десь квітку кине
біля весняного струмка –
прикрашається земля, 
як дитя віночком. 
Ховає в землю насінини
і виглядає сонцем пагінці.
Весна… в решті решт омилась
до сонця і людей усміхнулась
дитячою красою
і душею в доброті…
Перша бджілка полетіла
на котика, що виріс із лози, 
а там і птахи
почали майструвати
свої гнізда.
А он там лось-газда
біля своєї кралі упада-
своїми товстими губами
поцілувати норовить
свою принцесу,
яка малятко носить.
Проснулися й мурашки,
хатинку ремотують,
відкривають вікна й двері,
запрошуючи весну у гості.
У всьому радість,
та іще й яка, 
що тепла народила
і красою своєю 
синє небо омива, 
а там дивись веселкою
із весни у літо 
воду перелива.
с.м.
 ЛІТО
Літо, як навчена дитина:
і хоче щось ще вчити, 
і норовить, щоб гратись й жити.
Природньо пеститься на сонці,
поживу й соки бере в землі
і дихає повітрям теплим на всі груди.
Ось так дитина і юність у літі
живуть, як природа без турбот:
всі щось дають потрошку, 
і щось самі знайшли –
і ту красоту квітчату у буянні, 
і звабливу суницю у траві,
і соковиту поперівку 
в забороненному плоді,
як результат квіткового
першого кохання.
Ми прибирались між рядками
і хорошились в повноті,
і відрізнялися в плоді,
бо кожен уже знав своє наймення,
і кожен мав свій характер:
травинка вітру покорялась, 
але знову піднімалась,
а дуб не покорився 
і вітки він лишився, 
а слабенька сосна
на землю полягла
коріння оголила, 
бо смерть прийшла.
Дуб і далі остався жить,
а трава в осені пожухла…
Ось так ця життєва буря
життями юності розпорядила.

 ОСІНЬ
Осінь золота
моя улюблена пора
в її багатстві
на полях, садах;
у стишенні буяння,
в красоті зрілості своєї
і в дощику дрібному,
в задоволенні людському
природними дарами,
які несуть з собою
сонце літнє й вітер,
лягаючи в засіки, 
в банки, на полиці.

Осінь, як жінка зріла:
у всьому її краса – 
у пишноті природного багатства,
у різнобарв’ї кольорів,
у формах досконалих, 
в поміркованій ході
по затихаючій землі, 
в сонці не пекучому,
у садку пахучому,
в трояндах пишних
і в хризантемах ніжних, ніжних,
в ріці поважній,
що блимає водою
мені 
і небу в глибині,
 в берегах-вінках
густих травою…
А ліс, Боже, ліс
в деревах золотих
милує очі, 
листям жовтим на березі, 
і клен золотаво багряним,
а дуб, а дуб – таким 
офіційно і граціозним,
як лісовий король
серед дерев
в могутності і мудрості
помаленьку все скидає
листяну крону, як корону
іще говорить під ногами
опавшим листям,
можливо, що й віршами,
чи серенадами -
у мріях тихоплинних,
і в молитвах вдячних:
світу мій,
на Землі 
і в Неба глибині-
дякую тобі, 
дякую життю і долі, 
що можу бачить,
нюхать, чути.
Слава Сущому святому,
що позволяє зустрічати
таку красиву осінь…
і не одну…
жолуддям повним
і величними грибами-боровиками,
журавлиною на моху в болоті,
рябиною червоною 
серед листяних зубців. 
А калина, як дитина
світить кетяхами,
аж до матінки-весни.
Несе цей колір 
яскраво пишний,
як любові символ,
з надією пори
відродитися життям
по весні. 

ЗИМА
Зима стрічає нас
пожухлим листям і травою
м’ягкою такою,
засинаючою тишиною,
лякаючи водночас
ковдри чорнотою, 
а буде день,
то й білу вдіне сукню
і закрутить карусель
з сніжинок білих, білих,
а ще діамантами прикрасить
пушиночки свої
і покаже празник 
для дітей на лижах, 
і по льоду залишить їхній підпис, 
що тут вони були, 
бо радість голосну
забере з собою
строгий Дід Мороз
і пожене на пічечку жадану.
Однак та строгість не така, 
бо й він замерз
і хоче влізти за поріг,
але ми скоро двері прикриваєм.
Кажем: «Ух», 
скидаючи кожух,
наливаєм борщ гарячий,
їмо
і дивимся у вікно
на мороз,
а він, знай, зваблює красою:
сніжинок сипле різного гатунку
і на шибку вміло
наносить візерунки.
«Пожди, –говоримо у думці-
Зараз кинем сіно
Кролику зубатому, 
повідбиваєм лід на ганку,
а тоді візьмемо санки
і спустимся із гірки
навперегінки».

Грудень, січень, лютий- 
і ти, мороз, забутий:
тікаєш у ліси, 
плачеш з стріхи 
і все тримаєшся
середини ріки
в крижині,
а сонячне тепло
тебе вже проганяє,
і пагінчик трави
під стіною
вже весну вітає.
 

Д У Ш А 
І цілого життя замало,
Щоб власну душу зрозуміти …
Вона не спить, вона страждає
І тільки радість їй допомогає ожити.
І славна та мить життєва,
Щоб власну душу зрозуміти …
Вона не спить, вона двері відкриває
І щастя наше їй в цім допомогає.
Відкрились двері ті …
Душа злітає в посмішці моїй
І думкою, і словом небо засіває
Зернами любові від мудрості земної. 
      Ан. с.м. на вірш «Душа» А.Волошин.


БЛАГО
Благо, то стан Душі
і так хочеться це слово дяки
всім сказати:
благо-даримо,
як подарунок і як дяка
це слово струн душі торка
і підніма,
бо хочеться сказати
в щасті цім
всім щастя побажати.
Скажи слова подяки: 
і небу, й вітру…
скажи травинці і океану, 
бо все воно живе, 
як ця людина – дихає і дивиться,
смакує і відчуває ласку.
Даруєм все, як від Творця,
що Богом зветься.
Даруємо - і це ехом озоветься
в Душі нашої дитини 
і в краплі водяній,
в дорозі дальній і малій,
в постелі теплій
і на галявці лісовій.
Радій, бо радість гріє.

Скажи це і матері своїй…
Матері скажи…
не стримуймо в собі слова подяки,
коли ми в радості своїй німі …
Матері своїй скажи слова подяки, 
бо слово те зігріє душеньку її
і всіх, хто біля неї.
Сергій Миколин (з книги «Духовність людини»).


Думи, мої думи…
радість ви моя, 
навчителі мої.
Вилеліяні душею, 
проявлені добротою.
Сійтеся межі людьми,
в росинці на траві,
в чистоті небесній, 
бо це життя один раз нам дається,
що щемом радості озоветься
у серденьку моїм, 
в посмішці дитячій…

Приймаймо і розсіваймо
цього бога радості
у кожному житті. 
Хай зростає нива
у колоссі золотім,
як та дума в ділі, 
у діяннії людськім. 

Думки …
Думки – як ті хвилі,
то йдуть, то повертають.
Хвилясто серце
б’ється в такт життєвої ходи,
воно і плаче, і сміється,
ніби вітер,
терзає
і лагідно торкає
струну душі
у плинності життя.
Думки, як той вітер,
який стирає сльози,
радості й печалі
Душу звеселяє.
А ум все те знає …
та істини не знає,
бо думка йде –
душа ж відпочиває … 

Сергій Миколин (з книги «Думки»).


СЛОВА - НИТКИ ЖИТТЯ
Життя вже рветься, наче нитка,
і море горя кожен час у просторі летить.
Земля від болю стогне, молитви просить…,
а слів нема – слова мовчать…
Слова то є – та їх не чути.
Розтоптана людська Душа.
Розруха певна у серці і душі, 
диявольський вогонь руйнує вже й дитину.
А думки то є – та слова ще не зродили.
Слова присутні, коли є саме життя,
хоча можуть бути живими
після смерті … на папері
нести в життя наступне
ось ці пізнані знання.

Життя – не лише слова …
Слова, що родяться з життя;
слова, які злітають в небеса …
Слова – то мить,
що десь зродилися в душі …
Слова …, то з відчуття, 
чи з першого ж бажання,
що летять у Всесвіт,
що лежать долі -
і народжуються знову…
на Землі.
Пливуть думковою рікою, 
голосом звучать, 
тим ритмом спілкування
і чистотою …, і грязнотою …
Слова, слова, слова …
це невагомість і тяжкота.
Слова, слова, слова …
це радість і печаль.
Слова – це все є від життя,
це і дія для життя,
це і порятунок
від поцілунку смерті.
Слова – це як дарунок.
Життя …, не лише слова …
Що зводять до небес,
А й кидають у сміття.
Слова, слова, слова, 
вони живі,
Бо ми іще живі …
У радості життя.
Вони живиші, 
бо лишаються після нас,
а помрем, то лиш слова
Залишаться оці.
Сергій Миколин (з книги «Плин життя»).


СЛОВО
Слово – це птах небесний,
який літа межи людьми.
Цей птах злетів з Душі,
бо там його гніздечко.

Коли ж наш ум,
як життєвий вітер
не трясе гнізда,
як той лиходій, 
то там і родяться слова прекрасні,
що пестять вухо
й Душу слухача
мудрістю своєю –
і нам приємно їх такі творити.

Коли це так, 
то тут межи людьми
мир, щастя й лад,
бо на слові побудовані 
відносини людські.

То знаєм, коли бажаєм
слово в світ пускати,
що добрим словом ми будуєм
мир і радість в хаті,
і біля хати,
та і в небеса цим посилаєм
ту любов і доброту, 
що в цих словах.

Такі слова у мудрості людській,
як і діла красиві
спасуть цей люд, тварину
і пишную калину.

Про це ми маєм знати,
про це ми маєм дбати,
щоб Землю матінку спасти,
а вона про нас подбає.

ВСІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ – ОДНА РОДИНА

 Всі, усі і вся, 
ким населена Земля - 
ми одна сім’я, 
яка коріння має
з одного джерела, 
що Раєм зветься.
По цій життєвій стезі 
нас Душа веде
від енергій Духу 
каменем, рослиною, 
твариною й людиною. 
Душа, яка у Всесвіті
увіллється 
в Океан Святого Духа,
який Богом у нас зоветься.
Шукаймо Бога в нас,
бо ми його частинка
з Душею: в тілі, і в умі
сприймаймо світ
як його творіння 
і його в собі.

Цей вічний Дух у нас, 
своєю енергією живою.
І це життя вічне
з кожною дитиною малою
продовжуємо ми путь - 
якби із нуля.
Та це не так,
бо життя тілесне
Душею спрямоване в небесне.
Життя – це і слід 
у Всесвіті єдинім.
Життя – це й крок
поміж людьми 
аж до зірок небесних.
Так – це путь…
від привітання:«Доброго дня!»
і в творінні доброти щодня
для Вас і Нас
день за днем
ми ідем
в просвітлений Едем.

Засіваєм посмішку дитячу
усім…, аж до скону.
Засіваєм радість,
 мир і спокій,
бо із них щаслива доленька кується.
Розумієм, що і злоба, 
гнів й скорбота…
осуд, жадібність, війна
теж минеться,
коли ми навчимося 
щастя всім бажати
і на зло добром відповідати.
Справедливо і правдиво
гідний путь Людини
до Сущого
свідомо торувати.

Так, нелегко в однім житті
очима Диявола Бога нам знайти.
Але саме так – свідомо
Святого Духа ти стяжай
і в щедрості словом ти навчай
пілігрима, що свічечку несе:
йому світи, світи і тому,
що як вужака в’ється, 
бо він же наш брат
на цій стежині,
що життям зоветься.

Таким ось трепетом добра, 
той заклик в душі озветься.
І дія ця
смислом життя зоветься.
Для цього ми покликані 
в житті -
зуміти посвітити вогником душі
собі свій путь
і орієнтиром бути
тим, що за нами йдуть,
які любов і щастя всім несуть.

Спитаймо всі у всіх:
хто щастя не бажає?
Всі хочуть…
Хочуть бути щастям, 
а щастя те на грунті
доброти і для серця
росте й зростає,
як Сонце світить всім, 
всіх обігріває…

Дякуємо за ранок,
що в паростку життя
у світ Божий пнеться.
Дякуємо за дитинство
у грі чистої душі і тіла;
і в пустоті плевел суспільних.
Дякуємо за юність несвідому
й підрізане крило…
За прийняття життя благо-даримо
у пізнанні любові й гніву,
правди і брехні,
добра і зла…
у роки зрілі.
За день благодаримо
на схилі літ,
що життям зоветься
з надією, що добро
в новім житті 
знову щастям одзоветься.

Благо-даримо матері своїй
і тату, й дітям.
Благо-даримо
матінці Природі
І Духу світлому:
в його
і в нашій благодаті.
Благо-даримо сусіду,
другу і колезі.
Благо-даримо, поки ми в змозі,
поки живі й душа сміється.
Даруймо слова подяки
всім тим, хто на землі,
на небесі і вище, 
всім, хто нижче й далі;
всім, хто чорний 
і хто білий;
всім… від німця до слов’янина, 
бо всі люди на Землі – 
одна родина.

новий Г І М Н України

Живе народ України
В любові і щасті,
І в гніві й біді.
Живе й процвітає
Досягши просторів космічних
Й знаючий глибини душі

Україна, Україна,
Єдина родина
В народів сім’ї
Ти рівна і вільна.

Колос пшениці
Й лани буряків,
Надра вугільні
І стіни лісів…

Це все ти Україно!
І народ миролюбний, і сміх дітвори, 
що гідність леліє
й щаслива в роки.

Україна, Україна,
Родина єдина.
Серед рівних - ти рівна!
Серед вільних – ти вільна! 
слова С.Миколина музика В.Покровського
з книги с.м. «Про політику»

Мій рідний краю, кохана сторона.
Не забувай мене і тебе я не забуду
і Душу спомином зігрій.
Та відкривай шляхи істини мені
і серце, що радістю щемить,
в своїх долонях…
Не забувай мене, мій рідний краю!
Я неодмінно повернусь … душею. 

Рокитнівщина моя…
земля лісів, полів;
земля боліт і річечок;
земля сімей багатодітних,
земля щедрих і не зовсім…
земля працьовитих і мудрих поліщуків -
люблю тебе душею й тілом
тобою дихаю і живу,
бо ми у всьому – одна родина.

Сергій Миколин (з передмови до колективного фотоальбому «Рокитнівщина - мій рідний край»

Діброва, Борове …
І те Загалля, що біля Ставу
серед якого річка Льва пливе .
Олександрівська Слобода ,
Кисоричі й Рокитне…
і все це путь моя,
що дорогою життя зоветься.

В житті, як на довгій ниві
крупиці доброти і радості ростуть.
Ми ці зернини мудрості збирали
із Вас і Нас, для Вас й для Нас
цей Пегас 
і з пілігрима по чуть-чуть
в нитках-рядках
цих книг,
що до Істини життя ведуть. 

ГІМН ЖИТТЮ
Любов тихенько прошепотіла, 
крилом гладенько білим пригорнула,
вітерцем тепленьким і легеньким доторкнулась,
чарівними оченятами всміхнулась
і в гості до сина доброту запросила.
Доброта від щастя вся затріпотіла,
щиро в радості запіла…
гімн життю схотіла скласти. 
Складала довго – все життя.
Зберегти хотіла 
Духовність мудру, 
тихоплинність рифм 
і в злі показати доброту,
гнів любов’ю освятити.
З миру й злагоди хатинку склала,
сина і невістку спарувала
дитинку в хату принесла.
Виписувала щасливу долю
і хотілось без гріха
перед очі Бога завести
добролюбіє вознести
в елітне сімя.
І в благості написати,
щоб зуміли людям подарувати.

Приймай дари від Бога -
любов і щастя,
здоров’я й доброту;
Зрозуміти маєш
гнів, обиду 
і печалі німоту –
і їх прийми…

Ось так кується доля, 
то згадаймо і тую дрібноту, 
що вчить приймати дар 
і вчить давати дар,
як Бог і цар.
Даруй дитині й сиротині,
яка у порваній кофтині,
Даруй, бо і там серденько б’ється 
і в тій Душі твоя Душа озветься.
Рости її, лелій її
поки можеш,
поки живий, 
бо вищий дар від Бога
вміти дарувати: 
слово добре,
посмішку привітну,
коханій квіточку,
бідному хлібину,
сиротині новую кофтину…
 І цим подвигом щасливий ти.
Раз пізнавши – уже не загубити
цю путь, як свою дорогу
ко Богу 
серед буденності в житті.
слава Сущому святому 
і тобі, як Богу!


ПОСЛАННЯ ДІТЯМ
Послання моє це дітям, 
яких із дружиною зродили.
Вже дорослі всі вони
І Богу Сущому моєму, 
ми вдячні їм, 
що хороше принесли 
в життя своє з Душею
і в нас зуміли взяти, 
і від людей…
хоча цю доброту і скромність,
свободу й справедливість, 
чуйність і уважність,
зваженість і чуйність 
і далі по життю несуть.

І нам, батькам, приємно,
що мудрість Божу
у вир життя несуть.
Хай Сущий їх в любові укріпляє,
Мир, спокій і злагоду в сім’ї посилає
і ми бажаєм таке благо 
і далі вчитись у людей, 
Природу шанувати,
бо це той грунт живильний
на якому тримається рід людський.
Це те, що всім добавляє
пізнавать себе і інших,
це все оте, яке ми мудрістю зовем
і з нею всяк бажає вік земний прожити.

Вся мудрість в тому,
щоб не бажати зла нікому, 
і лихо сприймати, лиш, 
як підказку собі в лиху годину,
що йдемо у житті
не туди і явно, що не так,
як сказав би тато й мати – 
треба діти помилку справляти,
і прощати собі і людям, 
що не зуміли 
узріти корінь той поганий
у вчинках лиш своїх.
Мудрість це і чистота душевна, 
це і не говоріння пусте,
це і слово, й дія знане,
що сповідане з Душею.
Тому ми і дякуємо Вам, 
що Ви мудрістю своєю, 
не відаючи, щасливі самі,
а ми щасливі втричі.
Щасливі у радості такій,
що Ви розвиваєтесь Душею,
бо це є стрижень для Духа, 
як і хребет, що тримає Вас
гідно, мудро й тихо
в земній ході.

Нам приємні відвідини, 
й розмови тихоплинні
про те, про се, а особливо
за радісь ту, яка у Вас,
за хороші справи в інших 
і Ваше бачення доброти
у цім не простім житті, 
а ми свідомі того, 
що для вас дзеркало є інші.
В розмовах тих 
і осуду чуть-чуть…,
а це нам приємно чуть у пізнанні,
що джерело духовне, 
яке живе у Вас 
не залишає місця
для таких мирських «прикрас»,
які навколо в’ються –
це і гнів, і злоба, 
жадібність і обман.
Нам приємно відчувати
тиху щирість слів
і помислів дієвих.
Хай Ви не мільйонери, 
але та добрая Душа, 
що з Вами і поза Вами
приємніша гладенького гроша.

Працюйте творчо і натхненно
І майте щастя з того,
про чистоту душі дбайте, 
то і здоров’я вас не підведе
і любов в сім’ї
поселиться назавжди.
Хай слово це буде
для Вас орієнтиром, 
як духовний поклик
і життєвим тим мірилом
поступків Ваших.

 


С О Н
Любов і мир – це всесвіту управа …
злагода і благодать Землю прикрашає,
але людина несвідомо вибирає
такого ж президента, як сама,
а потім проклинає…
усіх, усіх, окрім себе, 
бо й не знає,
що по Івану шапка шита.
Знать не знає, та й не хоче знати,
а потім запитає: хто ж господар її хати?
Диявол! Ой Леле…
Бездушная хатина. Тільки тіні
забутих предків. А що ж нині…
тільки тіні
та й тіні вже нема, 
якщо життя нема.
Сонні ходять люди.
Тільки сон у них інколи заходить, 
а думки то ні. 
Тільки деколи в дрімоті
бажання влади і грошей
ворухне суспільства той кагал,
якого прагне в пристрасті людина.
Іншого Людина знать не хоче
при живих батьках дитина сиротина,
любов в сім’ї не ночувала,
а вдень і не заходила сюди.
Скамяніло серце, кров холоне в жилах
від цих держав, суспільства,
що спить і сохне,
поки вогонь пророчий
не забіжить у душу й поза тілом.
Згоримо… і дим піде,
 але не з кадила.

Просніться люди, 
очистьте Душу й Тіло,
і встане фенікс,
тоді і зникне пекло. 
Самі беріться за творче діло,
бо ніхто не прийде у вашу хату
ткати обрус і тесати брус,
підстригти вус і помити тіло.

Просніться, люди
від слів хульних відмовтесь,
від політики на кухні і в постелі.
Посміхніться, люди,
за день пройдешній 
і підніміть руки й зір у небеса
з подякою, що ще живі,
що є що істи…,
і нема війни в нашому селі,
 а кінь ірже і трактор дир-дир –
з начить іще на дворі мир.
Нехай і в душеньку поселиться
Мир, і спокій, і благодать.
Не повертаєм бренні очі
на цюю нашу і не нашу власть,
на собачі крики ЗМІ, і 
на спосіб їх життя у фактах,
шокуючих кінобаченнях,
як добрий тон життя.
І ця брехня засіла в нас,
бо і ми так хочем жити,
та душі не пускають нас
танцювати той шабас.
Хоча зневіра з’їла нас
і більшість не хоче знати правду, 
справедливість і гідність ту, 
що добротою зветься.
Бо це найперший крок потреби
до видужання духовного скотини, 
яка людиною зоветься.

Просніться , люди,
просимо й благаєм.
Знайдіть ту силу 
в доброті й любові,
щоб зрозуміти і зуміти
побачити злочинні дії керівництва
і ту нікчемність нашої зневіри.
Нехай Диявол зійде із престолу-
з нашої голови,
бо наша щирая молитва
І праця творча
Вже не раз
Спасала людство.

Не вічні ті 345 
і інша сотня-дві
мах-л-евичів і реріхів таких
не здолають Дух народу.
Добре вам, деру-тати
в цій країні грабувати, 
та погано вам не знати, 
що ходячи, серед голодних
і ницих духом 
в цій країні…
То знайте, 
що не нажива вас тримає, 
а ця аура доброти людської.
Ви асимілюютесь, однозначно
і теперішня гординя буде
у вашому жебрацькому житті
і потомків ваших стільки,
скільки украдено тих бумажок і рублів.
Асиміляція – процес потужний, 
що змінить світосприйняття
і незалежно від хотіння
перебувати з іудиною в собі.
Творімо доброту,
мир і красоту,
людську гідність і свободу, 
то і ми
возрадіємо життю
і цьому ранку після сну,
бо це єдине для нас спасіння.

КАЯТТЯ
Сам не знав,
та все чекав…
Зробити крок я мав,
та не знав…,
чи приймеш ти…, 
чи приймеш ти?
Чи зрозумієш ти…
мою тремтливу душу…
То хоч тепер я мушу…
Пробач ти, Батечку, мені …
мій ляк і 
гордині пустоту,
що зсілися на дні
життя мого…
А треба це було зробити…
Пробачити… при житті,
мені й тобі…,
бо так у своїй недолі
все те несу в життя
вже інше я …,
бо хто вже зараз скаже, 
в душі … окрім мене,
що я уже не той…
- і вибачив я тата…
Однак, сказав мудрець:
«помилятися – людяно,
а прощати – божественно».
Прости, можливо, 
від пустоти
чи глибин Душі моєї.
Прости і відпусти,
бо жити не дають
докори сумління
за непослух дитячий
чи грубе слово в роки зрілі

Вже сам я тато, дідом є,
а мудрість дуже важко
входить в життя моє
…ще не вибачив мені тато.

Для цього я й пишу,
щоб інші так не чинили,
помилок не робили,
то може цим, 
я в татовій душі
спокутую вину свою.

 Запаліть свічу …
Запаліть свічу …
 Впадіть на коліна.
Запаліть свічу …
 Бо плачуть небеса
Запаліть свічу …
 У душі пошукайте каяття
Запаліть свічу …
 І віднині почніть із простого
 Як ранок чистого листка …
Запаліть свічу …
 За Душі невинних солдат.
Запаліть свічу …
 За море страждань.
Запаліть свічу …
 Бо вам прийдеться збирати нове покоління…
Запаліть свічу …
 Попросіть прощення та доброту стяжіть.
Запаліть свічу …
 За праведника того, що поселився в душі.
Запаліть свічу …
 І очистимо вчинки свої
 У її полум’яному вогні.
Запаліть свічу …
 І згадаємо радості ту мить
 І щем любові,
 Що у відчуттях залишиться вовік.
Запаліть свічу …
 І з Душею у тих словах подяки
 За них, за нас у них
 У тих благодатях,
 Що на всіх …
Сергій Миколин
Ан. на вірш А. Волошин.

 РЕКВІЄМ
І щоб висушити згорьовану дитячую сльозу,
-кого ми ложим у труну? Сльозу, а дитину…
А дитину положили вже давно.
Згоріла в матері Душа,
бо в хаті ні спіднички, ні гроша.
А в європейське те вікно
народ злиденний не пускають.
Свої ж пани, те вікно
 своїм задом закривають.

Яке майбутнє?
Як тепер життя нема.
Розкрали все ці юди,
 а люди - німі і голі,
 хоча Тарас і на престолі,
 а краю їх лиходійствам все нема. 
Встаньмо до молитви і труда,
позбудьмось того осудливого слова
і з думки викиньмо цього Христа,
 що між нами ходить,
а в Душу не заходить, 
бо осталась із його
тільки зовні скорлупа.
…бідного його
теж обідрали.

 
ПОЧУЙ СУЩОГО В СОБІ

Багатство йде за тим,
в кого душа богата.
Видно з Богом
в серці живе і жив,
то і такий його
життєвий орієнтир - 
наповнювати любов’ю
простір
і для сусіда-брата
в допомозі, у навчанні
і в благодіянні
бути прикладом в житті:
де його повага й доброта, 
то там життя щасливе
радісне і щебетливе
красивим й легким
робить 
творчий труд.
Тут простір для Душі
ростити малечу турботливу,
бо їх Душа відкрита
для прийняття
в життя
ростків таланту чудо
й достатку на життєвій ниві,
тоді і сім’ї ці щасливі,
щаслива і громада.


«Нехай невігласи зло бажають, 
але все таки праведники тчуть
тканину Світу цього!»
і того…
Нувориш бідний,
З обіднілою душею, 
бо він вночі і вдень
бажає більше й більше
багатства біля себе
і навіть на труні…
А слід вже знати, 
що лиш той багатий,
в кого Душа богата;
і бідний не той –у кого мало,
а той - кому весь час
 все мало й мало
машин і гірлянд,
пециків і долярів.
Навіть у багатстві тім
він жадає орденів, 
він жадає гучної слави.
І в метушні такій, 
як світський офіціант
немає істини 
і таких же друзів.
Він загубив дітей, жону…
І не знає бідний,
Що багатство йде від Бога
І туди, де Душа богата…, 
а так і клієнти всі чужі, 
бо відсутні й чайові, 
коли кришка гроба 
вже закрита.
Хотів все популярним стати, 
жадав все влади, і кимось стати, 
а мітив і депутатом стати, 
заради гроша і момони
був готовий душеньку віддати.
Диявол підморгнув весело –
мовляв – так і дій…
І він возгордився,
цей новий лиходій.
не може той,
хто жадає влади
людям волю дати
 і гідної зарплати.
Такі не помічають 
нікого навкруги:
топчуть людськії долі,
на сиротину наступить
і не здригнеться від жалю,
а так наступав – і не на одну…
в своїх бажаннях
не зміг знайти спокою -
і навіть у труні,
бо родичі й близькі
не можуть поділити
ті штани, 
що голі-фе зовуться, 
які на сльозі вдовиній
і за голод сирітській зшиті.
«Той, хто жадає багатства, 
не може відмовитись від нагород»,
бо він готов продати Душу 
і народ -
«Вони із тих, 
на кому лежить
Кара Небес.
Карати і милувати,
Відбирати і давати,
Сварити і наставляти,
Дарувати життя
І вбивати…» -
Ось так вони жадають 
своїм народом-братом керувати.
Але чомусь 
тільки справедливий,
добрий і щасливий 
«може виправляти інших»,
то і ворота на Небеса 
йому відкриті.

Побач злиденних
і їх потреби,
хай серце стиснеться
від баченої біди
і сором той
хай зросте у милосердя, 
бо я вже явно розкошую,
а брати мої
сиротіють і жебрують…

Хіба ж це справедливо –
Господь поставив мене нуворишем
І дав удосталь тих грошей, 
щоб і брата, і сестри
душі відігрити -
каяттям таким своїм
добрим словом
і поміччю своєю.

О,Господи, прости,
що сліпим я був
до людського горя,
до плачу глухим
я став,
німим я був
на добре слово
і жадібним у немочі
своїй духовній.

Слава Духові Святому, 
як Богові за допомогу:
воззрів я істину у щасті,
почув любові шепіт,
заспівав я дружбі гімн
й Природі,
що злобу й гнів
я загубив в дорозі.

Спасибі Духові Святому,
що навчив дари передавати…,
у цьому щасті з доброти давати
і без очікувань: -«забрати».

Благо-дарю усім, усім, 
що позбувся осуду того, 
який зродився у зависті
і жадобі моїй.
І засвітився вогник Божий
у Душі моїй,
з милості Твоєї. 

 
 

ТАЛАНТ
Талант – розсудок мудрості моєї,
талант – це найперш дарунок
Всесвіту єству моєму.
І дяка, велика дяка
тим батькам, 
які зуміли побачити росток
в маленькому чадові своєму,
бо знаєм, 
що кожен отримує його
разом із душею.
Він ще спить в утробі,
він ще спить до року, двох,
бо не пізнав цей світ.

Ось тут потрібні ковалі-батьки,
щоб побачити таланти і задатки .
І скажем наперед, 
що виявлений і розвинутий талант -
це ознака щасливої людини, 
це вміння легенько 
долати труднощі маленькі, 
які
ми створюємо самі;
та і в обставинах житейських, 
ми плаваєм, як риба у воді:
вони нам не мішають, 
бо вони, як та вода для риби
на цьому світі нас тримають.

Вчимося заново гратись із дітьми, 
але вже зі смислом і знанням, 
на тему ту, 
яка люба й мила для душі дитині, 
шукаєм підходящий фон
для фантазій дитячих, 
для розширення уяви,
приносим речі необхідні
і певні знаряддя, 
але у грі цій дитячій і дорослій
ми переходим в статус другорядний, 
наближаючи, як би невзначай 
в дитяче поле зору
по логіці нашого ума
для звершення гри в цілому. 
Знаємо, що в грі оцій
наше чадо конструктор головний, 
і прораб , і будівельник, 
і перший житель в грі своїй.
Вона, ця дитиночка мала
сама вибирає матеріал,
логіку, дизайн будови.
Не вказуєм з досвіду свого, 
порядок і доцільність, 
вигоду і мету кінцеву,
бо самі знаєм, що не знаєм – 
для чого ми живем: 
і яка життєва наша путь ,
 що ми завтра зробим,
 а що нам прийдеться відторгнуть?
А що ж ми знаєм,
який художник і поет сидить 
в душі-умі
брата чи сестри малої?
Бо саме так споріднені 
ми з дитиною душею.
Нехай воно маленьке тілом
і суспільного досвіду нема, 
але Розум воно великий має, 
бо для плану гри
воно отримує Знання 
напряму від Бога.
Для нього гра – життя,
як і наше життя доросле – гра, 
але чия ?– 
чуть наша, 
а в більшості обставин мнимих
 і тих людей, що поряд йдуть
 в нашому житті, як єдинім.
Однак ми маєм знати, 
що до Бога 
у нас у кожного своя дорога…
І цю дорогу торує кожен сам
своїм талантом 
і задатками своїми.
Знаєм, що інший їде 
У просторі земному, 
як та виокремлена машина
на цій дорозі духовного зростання.
Духовне у машині,
але машина потребує
шосейне полотно,
розмітку, перехрестя і повороти.
Так і людину за покликом духовним
і звабами людськими водить:
то на інший небезпечний бік дороги,
то на перехресті потребує знань,
як витримати путь небесний
 і стишити розбіг на повороті
від гордині і в розкоші.
Вчимося самі, діток вчім
своїм прикладом щоденним
не їхати через поля, ліси, 
як до життєвої мети, 
бо буде важко їхати – 
загрузнем в похотях земних,
пошкодим лоб, або і помрем, 
то цим ми путь до Сущого загубим.
А Сущий в нас сидить
і проявляється у нас, як мудрість.
Якщо пізнаєм ми підказок суть, 
то цим прокладемо маршрут добротний.
Не спішимо, бо на дорозі цій
є знаки, є і невідомі ями.
Будьмо пильними у цій дорозі, 
з своїми підлітками –дітьми, 
бо вони в житті,
 як ті машини, 
що їдуть слідом –
і бачать нас і вчаться в нас
хорошого і не зовсім.
То маєм пильність із нутра свого
і ум хай буде насторожі, 
бо раз привели ми це дитя
 в життя,
то ми за них і відповідальні:
ні садок, ні школа,
ні дядько Йосип
і не сусід.

В цей період підлітковий, 
в час можливого ізлому 
в потужному натиску людському
не просто встояти душі дитячій –
ось тут потрібні мама й тато зрячі, 
щоб не зламалася дитина 
під натиском надуманих обставин.
Знаймо, що дитина, 
це нас і нам, батькам, 
написана картина;
це ліпка скульптора молодого, 
з нашого таланту вмілого, 
який Дух Святий посіяв в нас.
То й ліпимо так як маленький Бог
 і так, як для Бога.
Тоді дитина житиме у радості,
В добрі і доброті
На радість нам і Богам.

Приходить юність
 і ми… у діточках своїх
Бачим штрихи свої 
й красоти Божі 
так знайомі нам
батькам.
А ми у радості тихій, 
як на виставці художній
бачим фон, бачим слід від пензля,
бачим витвір спільний:
наш – із зовні,
а Божий – у якостях духовних.
Ось тут починається становлення
дитини, як людини.
В ній вже йде переосмислення свідоме
від внутрішнього духовного
у баченні реальному
звабливості земного.
Вже дитина свідома
дорослості своєї,
часто може діяти наперекір, 
як помсти суспільної 
за загублене щастя .
Душа то знає, 
але пан Диявол
в нас гуляє.
Засів в умі
і звідти робить всім аналіз,
 і оцінку, а душа німа – 
страждає, 
бо між дияволом і богом
йде війна,
а до того
ще й між ними вже стіна.
Ость так у пристрасті буває, 
коли батько й мати прозіває
в своїх клопотах, горі і біді,
чим продовжує проблеми
для дитячої душі.
А в житті, а в житті
не огорчаєм родичів своїх, 
бо їх так вчили, 
то і тепер вони нам не зуміли 
зберегти Божественне у нас.
У нас, у нас…
настав той час
підходу до бачення життя
з поглядом дозрілим.
Ми вже знаєм, ми вже вмієм
чути душеньку свою,
то дякуємо татові і мамі, 
і Сущому тому, що ми це узріли
 і Істину пізнали,
яка викохалася з любові,
в доброті радості пізнала,
щаслива вся така:
умиротворена й спокійна, 
готова до самостійного життя.
Готова…, та свідома,
 що вона до смерті батьків 
для них дитя і в сорок літ.
Таке ось розуміння також є
частиною дитячого таланту, 
то завдячуймо Сущому й собі, 
що при допомозі мами й тата 
ми зберегли,
зберегли в собі таланти і завдатки
духовно-професійні –
вони одні, 
як тіло і душа в нашому умі;
вони єдині,
як всі ми: тато й мама,
брат, сестра, 
сусід, колега,
як уся рідня, 
бо всі люди на Землі- 
одна родина.
Одна родина з нами: 
дуб і ясен, 
лобода і чистотіл,
синичка й дятел,
лось і кіт
і ця сестра велика – 
ріка, що без початку і кінця,
і неба синь,
і височінь 
сонця і зірок, 
що світять нам усім,
дають тепло
…незалежно –
чи добрі ми,
чи злі.
Ось так мудро 
І з яким талантом
Нас обєднав усіх
Сущий воєдино.

ДИТИНА 
Народжена в грамів сімсот
чи до кілограмів трьох
зі сплячою Душею, 
як подарунок Бога
для батьків
з неописаною красою
і владою короля:
всі слухають, метушаться,
виконують і невідомі примхи,
догоджають, пестять
і ласкають 
в неусвідомленій надії
цю куклу зберегти.
Однак, із років двох 
король владно скаже: «ні»,
вперше, проявив характер.
Він вже знає, що він буде їсти
і чи хоче він гуляти.

Настав час і нам, 
батькам, мінятись.
слід виходити
з пісочниці дитячої
і в дитині 
друга взріть
духовного
і прийняти, як рівного;
водночас, зберігши
старшинство
по досвіду суспільному 
і вмінню поущать:
чи то шантаж,
змагальність, 
чи користолюбство; 
або доброта, любов, 
довіра й дружба –
із цих двох вибирань
батькам у змозі
ввести в життя
Людину в Бозі
чи клок проблем 
в особі зберегти. 
І то на все життя
фундамент цей
буде й так тримати,
який заклали ми цемент.

Якщо з духовності
ми йдемо разом,
то знайдімо разом
той талант, 
що Сущий положив 
у цю життєвую дорогу, 
бо це основа всіх основ
матеріальних, 
що корінням йдуть з душі.
Талант любов приносить 
і радість у життя,
щастя від творчого труда,
мир і спокій від злагоди в душі.
А після років вже п’яти, 
батьки уже на в змозі
залишатись другом, 
бо це рідко так буває.
А дитина вже пізнала нових друзів,
де тоже хоче стати головним,
як результат суспільного навчання
в садочку, школі, 
на вулиці і у неусвідомлених батьків.
Тут приорітетом вже стає
засвоєння біовиживання
та мета суспільного змагання - 
хто перший, і хто кращий.
А Бога, Бога-Душу
то й забули,
можливо, на всі роки.
Остепеніться, діти і батьки,
звіряйте поступ свій із Богом,
тоді щасливі будем всі.

Під-літами й до юності
пробіжать дитинства скоро роки,
тут не вчитимем ми духовності уроки, 
бо ми не знаєм, хто ми є: 
раби і не раби,
бо каламутять серед нас
суспільну грязну воду,
а ми не бачимо нікого –
навіть себе;
ми не особистість ще
і не індивід дозрілий,
то саме тут 
батьків доречне слово, дія
буде зразком і азимут 
в дитячому житті.

Не охолоньмо, 
не збайдужіймо до дитинки, 
бо вже юнак чи юнка
почина шукать підтримки.
Ось тут
починає зріти індивід
чи суспільний лідер,
або незгода-забіяка
чи визначений невдаха.
То знайте ви, батьки, 
що в дітях ви побачили
свою відстороненість
чи труди.

Закінчилось юнацтво
і в суспільстві ми, 
майже, рівні.
І лиш згадаєм,
як малюками
хотіли стать батьками, 
а тепер вже хочем
бути малюками.
Але життя -
це односторонній рух,
то вчимося,
хоча б помилок дитинства 
не повторяти.
Вчимося і вчимося
Дух Святий стяжати,
щоб у радості дожити
до мудрості і благодаті.

Прощай ти, школа,
прощайте і батьки – 
ми вже дорослі
і самі вже батьки,
і вчителі
для ангелів своїх.

Свої у нас стежки:
ми Вас не розумієм, 
як не зуміли Ви…
Ви не знали,
бо Вас не навчали
зерна Душі ростити,
а ми пустоцвітом 
в життя ввійшли.

Пробачаєм Вам батьку й мати,
і дай нам, Боже, розуміння
своїх дітей до Духа прихиляти.
Відкриймось Любові і Знанню,
бо пасивне є дорога не в Едем.
А тільки красотою й добротою
Землю-матінку спасем.


ДОВІРА
Дружба тим міцна,
що є довіра –
з довіри родиться вона.
Добре, дуже добре,
коли є друг чи друзі,
що кожен день 
потребу маєм в них,
як в тій їжі.

А є й такі, 
коли нам зовсім кепсько,
то ми шукаєм їх,
як ліки – в слові,
Ділі і для душі.

Або і зовсім навпаки:
вони, як та хвороба-
самі шукають нас…
і поради нашої чекають,
підтримки і допомоги.

А є й такі –
як повітря.
Їх не видно,
а вони біля нас,
як завжди – з нами
і напоготові.

Ось так одвітив нам мудрець, 
а чи вони такі всі в одному
чи по окремо,
то маєм ми
пізнати дружбу цю
у досвіді своєму.

Довіряй, але не перевіряй,
бо довіра робить чудо:
знай, що від чистоти душі,
ти завжди знайдеш друга.
Бо проявлена довіра
іншою Душею ту довіру
бажають зберегти. 


 

РУБІНИ ЩАСТЯ
Якщо ми живі,
то щастя має право
співати пісню 
струмка живого
і слухати веснянку по весні,
дивитись в небо чисте, чисте,
пригорнуть до себе малу дитину,
схилити голову перед сивими батьками,
любуватись річчю
зроблену власними руками, 
бісики пускати
у танці запальному,
дитину вміть родити,
сім’ю цим щастям освятити,
лан зорати,
посіять ниву,
спекти хлібину
і від цього радість мати.

Щасливі ми в труді,
в любові і доброті –
тому у мить таку хорошу
хочеться ділить цю золотую ношу
від Душі і для Душі
всіма фібрами тіла,
від пят до голови.
Бажаєм щастя Вам
і щоб ми 
щасливими були!

Приємно дарувати,
із задоволенням спостерігати,
в радості приймати –
ці прекрасні дії нас - людини.
Зуміймо завжди це у слово вкласти,
ділом підкрипити
і подякою чуттєвою
себе і Всесвіт наполонити.

Щастя – це вміння відчувати радість,
це прояв задоволення життям,
це і відчуття радості Душею,
це така піднесеність єства,
що хочеться летіти
на цей поклик Бога
і благо-дарувати Сущому за все,
благо-дарувати всім і всьому,
що є у нашому житті
аж до благословіння всіх
на любов і доброту
у стані радості такої.


Бо сказано мудрістю людською: 
«Людино, не затьмари радості
ближнього, бо може бути, 
що вона 
видасться тобі чужою 
і незначною, 
але знай,
що вона оздоровляє простір, 
і не тобі судити 
про джерела радості такої».
Бог на шостий день
при створінні миру
зліпив людину з глини,
однак, залишилась якась частина.
«Що іще зіпить тобі?-
питає Бог-отець.
«Зліпи мені ти щастя, 
бо без радості не виживу у суєті
і не дасть вона мені жити в ліні».
Нічого не сказав пан Бог
і тільки положив людині
у лодоні той залишок
із глини…

 

Щастя є, воно усюди
є його і другая сторона-
проблеми і нещастя. 
Але ж весь смил життя – 
прожить його щасливо.
То хто ж нам цього не дає?
Вчимося щастю самі
і діточок вчимо,
освітлюєм і іншим путь
вогником душі своєї.

Щастя – це мир всесвітньої душі, 
це умиротворення і спокій,
це відчуття миру Духа –
цієї таїни живої, 
це блаженство нашого єства,
бо з Богом ми єдині.

Блажен, насичуючий світ,
радістю і сміхом,
бо дуже небезпечно
встеляти життя своє,
Землю і Небеса
горем і бідою…
Бо знаєм, що
потворна думка
не родить 
лагідного слова,
не родить
діла в красоті.

Помилкою великою людини
з незапам’ятних часів,
є те, що ми
собі бажаєм щастя, 
а інших хочем бачить у біді.
Однак, слід знати,
що щастя не вміщається в кармані-
воно бігає усюди,
але заходить лиш до тих,
хто щиро його просить,
гостинчиком пригостить
і поцілує з чистою душею,
обів’є поглядом веселим
і сміхом забавним.
Сміх здаля нам свідчить,
що там щастя родиться 
не тільки для себе, 
а й на всіх.

Бо знаєм, 
що безрадісна людина
схожа на неквітуючу рослину.
Сміх продовжує роки,
сміх кличе до роботи,
сміх гуртує і гартує
при будь якій погоді,
бо не можем ми сказати
будь кому 
з сумним обличчям:
«Я тебе люблю».

Велике щастя,
коли ми жити вмієм
від знання і мудрості людської,
бо ми живем, 
ми і життя даєм;
творим,
ібо сотворцями є;
щасливі, бо
благо даримо
Духові Святому
і собі;
свобідні,
бо добролюбіє
вмієм дарувати.
Дякуємо Богу,
що за покликом його
в буття йдемо.
А як пізнати щастя?
Знаєм.- радістю!
Не зневірою і злом,
а тільки в радості своїй
і милості Твоїй. 
 

ЩАСТЯ – СМИСЛ ЖИТТЯ
Цінуй своє щастя поки живий.
Живи, радій, кохай;
Живи – твори життя,
Сій мир і злагоду межи людьми.
За здоров’я дбай,
Трудись в задоволенні від достатку.

Плач зі всіма від радості.
Плач разом зі мною у блаженстві.
Плач у розумінні,
Що гнів, гординю,
Жадність і злобу
Полишив вже позаду.

Хай і негаразд, який вводить нас в напругу
Буде пружиною, що штовхає життєвий клапан
На пошуки істини і сенсу,
Бо щастя так усім нам треба…

Частіше говори:
«Світе, ти красивий у весні…»
Частіше говори:
«Я відчуваю благоговіння в літі…»
Частіше говори:
«Я бачу богатство восени…»
Частіше говори:
«Я знаю мудрість твою Природо … у зимі».

Подаруй всім щастя в щасті.
Прийми усе, як є…
Бо саме це дає нам зрозуміти:
яке це щастя – жити і творити.
Сергій Миколин з книги «Щастя – смисл життя»

 ДОБРОТА
Богатство приходить 
нам від Бога,
Багатство беремо ми самі 
від собі подібних: 
крадем прямо
 і через обман,
чи шантаж,
чи через безвихідь; 
буває звабою, чи через кулак
з політики гнилої –
я начальник, 
а ти дурак.
Батрак і раб
В ділах й душею, 
гідність Бога втративши навік, 
туди ведем свій рід, як калік.
А сам такий багач
зайшов від Бога так далеко
й викинув з душі,
усі
його якості і настанови
замінивши на те, 
щоб кимось стати,
як тая супостать,
щоб мішок грошви напхать,
щоб ними очі засліпити, 
щоб не бачити нікого,
окрім попа і начальника свого;
хоча і бачить гроші –
в людях, у природі,
у користолюбстві і вигоді, 
у любові і доброті,
змінивши щастя
на суспільну маску;
змінивши,
любов у ненависть,
доброту на гнів і злобу,
милосердя на об’їдений кусок
ідола з багатства.

А ми ж брати і сестри від Адама й Єви, 
і по духу ми одні,
і нас об’єднує свідомість.
Приходим у світ ми зовсім голі,
та і покидаємо ні з чим цим тілом.
То добре, що Душа, 
богата, щедра, чиста, мила
чуть-чуть зросла у Дусі,
 і очищена її тілом…
летить у простір в пошуках
такого богача і силача, 
якому вона по уму і силі.
Узріли, відчули, що Бог із нами, 
то радіймо і другим даруймо
це вміння з Богом жити.
Так, з таким богатством Бога жити
тут і скрізь…,
то нам і дасться жити по потребах, 
без жадоби і сліз,
без революцій, війн багатих,
де голови кладуть, 
не мудрі наші брати,
які самі не хочуть жити, 
а бажають крові людської попити:
 в одних байдужість до свого життя, 
а в багатих теж байдужість 
до життів чужих, 
до їх жон, батьків, дітей,
бо Душу продали Дияволу
за гривнів і долярів кучу.

Душою в єдності із Богом
Ум не поведе когось вбивати, 
не забере у вдовиці сина на війну прокляту,
а дасть і сиротині роботу й хліба, 
душевний прихисток на Землі
під єдиним Сонцем й Небом,
поділиться штанами із братами,
не спитавши, де згубив свої.
Хай множаться на Землі такі богаті, 
добрі, чесні трударі, бо богаті
зовсім не ті, у кого мало,
а навпаки – це ті багаті
нувориші скоробагатьки, 
хто зумів накрасти
і кому все життя мало.
Хай не прямо з поля крав, 
але брав те все,
що спільно надбане було,
і те, що Богом подароване для всіх:
повітря, небо, ліс і луки,
клапоть землі для хатини, 
а потім їм написали вже «за-кони»
такі самі, щоб і самим жити у ярмі,
але животіти біля ясел з буряком
і не тягти гарби…
Ах як забули про Адама й Єву,
не відають і про правнука в біді і в ярмі, 
бо у світі так ведеться…-
сидів здається на коні, 
а потім сам конячиною став, 
бо про душу не подбав
свою і тих, хто рядом бідував.
А шанс то був
З таким багатством
Узріти Божественне в собі,
і богатим бути серед людей 
і в Душі, що частинкою Бога зветься.
-Бог дарує? 
-Та ні, я сам узяв.
Так, взяв руками, але Боже, 
то вмій, як Бог подарувати тим,
хто нужду велику має, 
бо тільки цим ти збережеш багатство 
 в рідні своїй і з подякою від злиденних, 
матимеш і те богатство, 
яке Бог дарує всім:
мир і спокій, любов і доброту,
і ніч спокійну, 
і день у творчому екстазі.
-Щастя подаруй усім! -А як?- Душа підкаже…
Бо відомо, що щасливий той, 
хто доброту з любов’ю
на Землі розносить,
то і сам щасливим буде зразу.

 ВИР ЖИТТЯ
Життя, то мить,
яку прожити треба вміть,
бо кожна мить
прожита на Землі безцінна,
а якби ми вміли зрозуміть
суть життя земного –
то все життя без ціни:
одне блаженство.

Але людина не така -
Зла сама,
зла бажає і другому,
яму іншому копає
і сама туди попадає,
а ми все злі
і просвітку немає
в цій суєті мирській
і проблемах злободенних,
бо життя прожити,
не поле перейти.

Тому воно і манить нас 
долати перешкоди
і приймати компроміс, 
а вміючий знаходить позитив.
У всьому є, як би міст:
з доброти ввійти у благо.

Але в житті є й такі, 
яких нічого не турбує,
у них нема проблем –
то це саме ті,
у кого бірка на нозі.

Але знаймо,
що Бог нікого
не посилає у цей світ
тяжко бідувати…
Також знаймо, 
що кожен
родився королем,
однак живе,
як жебрачить,
не вміючи з’єднати
потреби і бажання,
можливості й мету;
не знає як, і знать не хоче, 
а шукати,
то тим паче…

Життя – це пошук,
це невідомість і пригоди
на шляху життя -
їх тисячі і одна.
Це тільки є нагода, 
як потенціал безмежний
і тільки ми той знайдем,
який нам належний.
Ісус сказав такі слова:
«Світ є мостом, але не зупинка», 
бо життя є тим мостом, 
який нас з’єднує із Богом.
Це є розмова, це є творіння
духовного й мирського,
це є гармонія між нами й Богом.
А найперше зуміти бачити потреби
і забути про свої бажання,
бо саме не розуміння їх 
народжує страждання.

Будьмо земними
і залишаймось неземними,
бо це мистецтво мудрості людської.
Це є вузьким мостом, як бритви лезо, 
але це єдиний шлях
сходження мого
в балансуванні по канату,
а втративши рівновагу, 
то не буде і того,
хто зможе життю радіти.

То живімо настільки вільно,
наскільки це можливо.
Живімо інтенсивно, 
з любов’ю до життя
і настільки пристрасно
і повно…,
бо іншого немає Бога, 
чим саме життя
в його наявності 
на шляху
розвитку духовного.

Для чого жити?
- щоб творити,
щоб пізнати смисл життя,
щоб вміти порадіти
за успіхи свої й твої;
щоб щастя
для дітей
нас заполонило;
щоб у злі ми знайшли добро,
щоб гірка редька 
медом нам здавалась.

Даруймо щастя,
засіваймо миром
життєву ниву
від Сахаліну
до Нью-Йорка,
від Ямала до Гобарта,
тоді ми будем знати,
що живем в саду,
який Едемом зветься.

Йдемо стежками занедбаного саду,
що Едемським зветься,
бо стежками цими у житті
ідуть брехня і зло, предків звичаї й закон,
настояних на помилках й пізнаннях,
і в пристрасті своїй, наче зграя злих ворон,
ми шукаємо помилки в других,
 але не в собі…

Проте згадаймо про радість і добро
і ними стежечки встелімо…
Хай дітвора у гомоні своїм,
і юнак із юнкою німі 
в любові чують тільки гомін листя;
і мудрість життєва поговорить про діла;
а зріла старість пошукає…- де ж її Душа.

Всім місце тут знайдеться
і мир, і спокій принесем у кожен день,
залікуєм ранки у дерев…
і соловейко під вечір защебече…

Ладнаєм сад, що раєм зветься,
бо тільки всі гуртом цей сад спасем:
щебетом, добром, цвітом кітки
і зойком матері, яка вродила…
Ми так цю Землю матінку спасем
і цей Едем, що життям зоветься.

Буття народжене життям
і життя – зовсім не дім,
і не машина…, не знання,
і не істина і смисл,
а все це разом – і без ідей,
і без думки про це все,
бо знаємо, відчуваємо,
що життя про нас постійно дбає
і кожному дає по силі нашій.

Не летимо у космос без потреби,
не влізай в чужу сім’ю,
не вчи дитину жити тільки словом
і погане слово з вуст хай не злетить, 
не роби поганого ніколи,
то життя нас саме
туди заведе,
де ми не мішаємо нікому
і ми у самості своїй
прийняті будем,
як та тополя в полі
у величі й красі.

Не ми ж життя творим,
а нас воно любить і леліє,
бо те творіння в боротьбі,
як у вогні
нас до щенту спалить
і маєм зрозуміти,
що ми в обігу життя,
як ланка ланцюга
без початку і кінця.

Але ми в житті
не випадково і не гість,
бо ми реально дома,
коли живі,
і ми не самі, -
бо нас мільйони
на метровому клаптику землі.
Тоді вгадаймо,
Хто важливіший для життя?
Мабуть, що всі –
і всі є та 
самодостатня повнота
наповнена
 енергією життя,
яку ми з благодарінням посилаєм
каплею до джерела.

Б О Г
Коли ми стоїмо лицем до Вас
я бачу Вас.
Однак, повернувшись на півкруга
стіну я тільки бачу,
але я знаю, що Ви тут
і хочете почути слово
про Бога,
хочете пізнати його суть,
але він у Вас –
Подивіться,
бо він і привів Вас сюди,
щоб почати пошуки свої.

Написане вперше так це слово
Із змісту духовного 
і для розуміння тим, 
хто шукав начало, -
чи з доброти, чи зло 
воно постало;
і тим, 
хто визначився з життєвою метою,
або так,
як написав той древній грек:
Б-О-Г з його ж мови – це-те-що є
і поясниме й невідоме, це і те,
що ми бачим чи тільки відчуваєм.
І так приймімо Бога ми -
все від початку й до кінця, 
бо всім дається в світі цім
по силі їх і по довірі
в цьому тілесному житті. 
Ми не самі умом і тілом,
нас Сущий поведе
в Творця палати 
із життя в життя, 
вчить очищатися
в молитві й ділі 
і рости духовно, 
бо все покликання людини
свідомо сприймати
добро і зло, 
любов і ненависть, 
щастя і гніт душевний; 
негатив сприймати, як підказку,
а позитив, як вірний путь душі і тіла
на той Олімп,
звідки ми могли б посіять
межи людьми і всім живим 
у словах і діях:
добротою щедрою,
любов’ю лагідною, 
життям щасливим.
Тоді ми Бог і ми у Бозі
йдемо по невідомій, 
а все ж по визначеній дорозі, 
то і дякуймо йому, 
що приймає нас такими,
якими ми насправді є –
без посад і надлишкових грошей, 
а просто так, як є 
і ми такими будьмо: 
з благістю і справедливі,
з радістю й щасливі,
з любовю в мирі –
тоді це все, що є
і Богом зветься, і Богом є.

 ДИЯВОЛ
Це той життєвий Бог,
що по життю нас часто водить
і вводить у помилки,
вчить брехати,
гніватись і битись,
змагатись і відрікатись, 
а ми ще й все погане 
на нього списувать готові –
і тільки дехто на одрі, 
закривши очі,
скаже сам собі, 
що все чинив я сам, 
несвідомо, без Душі.
Вона мене весь час прохала
покаятись і подивитись навкруги, 
але мені було все ніколи,
то вона і провокувала
у підказках, сварках, діях,
щоб розбудити докори сумління, 
а не помогало, 
то хвороби приходили гнилі
за наші вчинки погані і лихі.
Знаймо, що посіявши зло,
то зло і виросте велике.
Чоловік ослаб, 
і ноша його важка, погана
в пекло приведе,
до собі подібних.
Коли ми це вже зрозуміли,
то маємо змогу зробити вибір:
щасливо з Богом жити
чи в житті із Дияволом дружити. 
Можливо будем їсти й пити на халяву, 
то на халяву будем грітись вже в котлі смоляному.
Ось чому ми часто констатуєм, 
що прадід, дід і батько, 
як і ми - прожили нещасно, 
бо тільки знали, 
як дружити з ним і як прикритись чортом,
тим рогатим із хвостом і копитами, 
а Душа літать хотіла на землі 
гратись в радості і щасті;
із покоління в покоління ростити крила
для польоту під небесами.


 ТАЇНА

Можливо, в пізнанні істини цієї,
як такої, 
гординя тут присутня,
що буцімто людина 
може бути Богом.
Так, може, бо про це Душа знає, 
а людина лишень може відчувати
це наближення до стану Бога
Однак гординя зникне, 
коли з відчуттями Бога у собі
ми втратимо всі бажання у житті.    
Смиренність і розуміння нас тоді ведуть
в енергетичні потоки Святого Духа, 
а житейськая бравада лиш для тіла
середовище святе й прийнятне.

Той лиш так скаже,
хто тільки крок ступити має 
для злиття з Океаном Духа.
Така зухвала простота у тому, 
щоб говорити з Сущим і про Бога, 
бо це лиш може той, 
про таку Таїну говорити, 
як свідоме розуміння,
а не від житейських устремлінь,
бо глупо і досить глупо говорити
про таїни Всесвітні, дивлячись у телескоп
у космос на міріади безмежності зірок,
коли себе не можеш знати…

Спочатку попитай у Матері-Землі
чому дерева вищі, ніж трава?,
хоча їх зерна часто рівні,
і один і той же грунт, і та ж вода,
І вітер той, і Бог один…???
Ось так, таїна далеко
в зернині схожій,
несе в цей світ
речі різні:
по розміру й структурі,
по призначенню,
і по невідомій нам причині.
І в цьому незнанні…
нам невідома навіть роль людини –
вона в житті так близько до тварини,
а в Душі до Бога.
Хоча є не тим і не другим 
спочатку і до кінця,
хоча може бути тим і другим,
а більше всього проміжним
чи перехідним…
у безлічі духовних перетворень
в русі на шляху до Бога,
і в белічі втрат ознак
наявної тварини
через пізнання соціальності своєї
в якій ми більше схожі 
на Диявола мирського.

Це і є той шлях,
який проходить людина кожна 
від тварі аж до Бога,
хоча і тут потрібно знати,
що до стану тварі 
вона йшла не менший путь
від каменя чи пісчиночки простої.
Тому ніхто не здатен 
і не визначить за все життя земне
цю таїну в цілому, 
як проявлену так і невідому,
бо, на Землі
стоїмо лиш сьогодні, 
але вже за мить
готові зробити крок наступний.
Так є в думах і в ділах,
так і Душа нас 
до кращого спонукає,
а краще…, цілком можливо,
через хвилину, день, роки, життя
в простори Всесвіту спішить,
бо інші блага знає
відчуваюча і знаюча Душа.
Одначе наш суспільний ум
всього цього знать не хоче,
йому приємні досягнення земні:
він знає їх і він їх бачить,
або на шляху до них
падає не раз,
встає і Бога проклинає, 
тільки не себе…
Бо буцімто машина
чи бажана дівчина,
долар довгий
чи стіл повний… 
тільки в Бога.
У Бога лише Душа
і якості Духовні,
але людина невгамовна:
якщо Творець так мудр
і світобудова для нас зразок…
то саме так і саме так
для цього життя земного, 
яким живем і так є:
бо той, хто бачить позитив –
той бачить Боже;
а той, хто розчарувався,
то в діях ближче до свинні…

То де ж той зразок? 
знов звучить питання те повторно…
-під кількома слоями художника Творця
і за нашими життями
у цій світобудові…
А може кожен з нас
своїм життям
наносить свій штришок
у цю світобудову.
І повторимося знову,
можливо, суть тут інша,
бо бачим ми цю світобудову
з позицій теперішнього життя,
з позицій шукаючого ума цього
і наявного розвитку Душі своєї.

А розгадка в тому, 
що бачим ми лиш частину ту
цього круговороту подій і фактів
наскільки бачить око,
знає ум і чує вухо,
наскільки є чутливим тіло
і до чого прийшла Душа,
бо не зовсім ясно:
наскільки ми раб обставин
і в той же час –
ми поставляємо себе, як Бога.

Молитву шлем йому у пристрасті своїй
і поряд з тим повчання шлем
братам і сестрам по духу й крові –
і все це в одному листі,
що Біблією зветься:
хтось у нього добавляє доброти,
а дехто про нього і не знає…
а так собі блукає
по життю чи може й Бога знає.

Наше життя земне
тільки мить для Бога,
як для нас ковток води…
А скільки їх було у дні,
і у роки…, за все життя,
то і не злічити.
Та і потреби в цьому 
нема нікому,
бо це є несуттєво,
але пити треба – і ми п’єм;
і жити треба, то ми й живем,
сповідуючи Сущого свого, 
проникаючи у таїни Бога,
рухаючись, в життях до нього.

Таїна тендітна,
наче дівка до заміжжя:
притягає чимось невідомим,
а пізнана стає байдужа.
Ось так в життєвій страсті
не чуємо Душі,
що пізнане із зовні
не містить таїни духовної,
бо таїна одвічна,
і тільки відкривається тим,
хто прийнять готовий
для потреб суспільства.
Вся трудність в сприйнятті,
що умом вже не може
бути пізнаваною…
Вона може бути проживаємою,
чуттєвою і чистою…,
а може бути присутньою
безприсутньо незнайомою.

ОДА СМЕРТІ
Кожен, кожен народжений помре, 
чи може хтось нам заперечить?
Ми знаєм, що життя і смерть -
це дві подруги, які поряд ходять,
тримаючись за руки,
хоча й не так:
вони навіть не тримають –
вони все життя в руках лежать.
Хтось з них чекає,
а хтось дбає і стяжає
і до передачі готовить закрома.

Життя це подорож в ніщо і в нікуди,
а смерть є його квітка,
потім прах
і трава надгробна і пожухла, 
а при житті
ходять разом і тримаються за руки
не просто так і не від скуки
життя щомиті придбаває
нові кіло для тіла,
нові думки в умі
і новий статус у житті, 
а поряд мільйони помирають
нейроном, травою, комахою, водою…
Померло і дитинство,
померла і юність –
назад не повернути,
бо їх ми не бачим,
ми при житті незрячі.
Відчуваєм холод смерті
в руці простертій,
а десь глибоко в собі
боїмось померти.
Тому й міняємось щомиті 
в тілі, щодень і через роки – 
і скільки раз ось так в житті, 
щоб не пізнала смерть нас в суєті.
Взнає, знає раз тримає, але іншого не знає
що цього молодого й сильного не здолає,
бо Бог його за праву руку
сильніше ще тримає.
Однак ми заперечим,
що смерть і молодих буває,
що забирає,
бо людина свою руку відпускає, 
тому, що Бога ще більш боїться –
і часто просить смерті,
не маючи сил проснутись
і узріти, 
що Бог не тільки трима за руку –
він її харчує радістю і добротою
довіру проявляє,
розумінням напуває:
подивись на путь, 
що ти взяла і що оставила?
Людино…
обидилася і в злості,
від життя втомилася,
від Бога відхилилася, 
тому то смерть ця біла
прийняла в обійми.

Живи й життя даруй,
умираючи з любов’ю,
бо це значить, що ми
на вірному путі
і любов пізнали.
Смерті той боїться,
хто любові не зустрів у житті –
він її боїться і тоді,
коли кличе і сам бажає
із злоби на життя невдале, 
яке не дало шансу любов пізнати.
А чи ступили ми хоч на крок до неї,
чи хоч раз із радістю в життя дивились,
яка любов зродити мала,
чи добротою з іншими ділились…?
Ні і ні. Бо незадоволення життям
смерть також не вітала,
то і любов сюди не йшла.
Для чого їм такії гості, 
які не мають радості і злі,
тому то злих недобрих
смерть так довго не впускає
в свою комору кікімору,
щоб перед смертю на життя ти глянув,
бо спав і не знав,
що Життя є Бог і є Любов
і Смерті рідная сестра.

Вітерцем весни торкає,
літнім дощиком омиває,
а осінь майже півжиття крокує
в своєму зеленому вбранні:
квітує й пестить,
в життя красок добавляє
і задоволення дає новим врожаєм, 
і в насінні життя нового вже чекає.
І тільки смерть, як та білая зима
ще й косою брязкає, лякає,
але і людина її чекає і не чекає…,
а слід її прийняти, 
бо пустивши руку, 
будем рачки, в корчах
ще її приходу благати.

Помирать зібрався,
то не жалкуй;
дай сил духовних життю новому
легенько на ноги встати
Вічністю життя
у Вселенній крокувати.

Ми несем в життя інше
все те, з чим прийшли до смерті,
бо в Бога так ведеться:
що знайшов ти тут,
то ти це знайдеш і після смерті.
Тому задоволеність життям 
перед смертю
цю якість Бога ми несем
в життя наступне…, 
а мали б нести в пізнанні
із років зрілих.
Смерть народжує життя нове,
старе життя приходить в небуття,
бо в останні дні все сильніше
нас притягує до Бога
і ми забуваємо про смерть,
несучи Бога в інше тіло молоде
нашею Душею.

Боже, ти подарував мені життя
і з подякою повертаю його тобі
в новому тілі, яке не має его,
а розцвіта Душею.

І вмерти ми не вміємо,
а жить не навчені,
хоч смерть в хвилину дві
свідома у полегшенні;
свідомі й ми зо днів три,
а життя, то страх, вина, страждання
і немає їм кінця.
Здається прожив років сімдесят,
які зрівнялися із строком смерті,
бо і жити , то не жив,
а все бігав, не знаючи за чим –
то попа, то начальника, то Бога все просив
грошей, машину, дім,
а потім і здоров’я, 
бо сил немає те все нести,
що збирав протягом тих семи десяти.
А воно вже не в радість
і радістю не було,
а бажаннями нашими були
і їх приходиться нам тягти
в життя наступне…
То може роздивимось свої
бажання і хотіння на одрі,
може вони порох і не потрібні,
то так собі скажімо ще в житті
 і відпустімо без жалю.
Бо тільки так ми цей непотріб лишим
і на легкоті в життя нове ми полетим
тим голубом, що носить Душі.
Тому і дякую тобі преславнеє Життя
в цю мить Всесвітню і смерті мить:
прийми ти, Дух Всесвіту, своє дитя-
нашу Душу,
бо я іду туди,
звідки чути оклик твій,
де свічка має запалитись
життя нового.
Радіймо, що нічого
не несем тяжкого,
відпустивши останній видих
ще свідомо,
бо смерть вінець життя
і вона не підвладная йому, 
бо народжений одного разу
всеодно помре, як тіло.

Хай збереться рід,
колеги й друзі;
хай розкажуть
про доброту мою і щедрість, 
а я послухаю згори,
подякую і полечу в три дні.
Скажу і тим, хто плаче:
хай не плачуть
за втратою своєю.
Ким я був для них:
нянькою дитини,
замком на хаті, 
сторожем майна; 
 Душею у сімї, ріднею,
а на ділі –
річчю, річчю… і такою,
щоб за порогом ждала
прохань і команд,
бо ми у відносинах оцих
усі чужі, а то і ворогами
не раз бували.
А зібравшись на іменини, 
то і говорити починаєм
про хлющенка й обаму,
а про миті щастя спільного
не згадаєм,
веселої пісні при житті не заспіваєм,
бо сплячий при житті
голосу і слуху музикального не має.
Посиділи за столом,
як біля корита –
погладили живіт
і вже втекти готові
із боязні в очі подивитись
старому батьку, нені,
а мова й далі про машини
і гроші у чужій кишені,
і бажання нездійсненні,
а послухати стареньких,
про їх прижиттєві мрії,
про радісні дні життя,
про щем обид і розчарувань
від них… ні гу-гу;
ні про лампочку на кухні
в суєті, що згоріла,
ні про плями на підлозі,
ні про сльозу печалі…
ні гу-гу.
Чужими і непотрібними ми стали,
можливо, що такими і прожили, 
а хто нас вчив у радості любити
і ми цього не зуміли…,
то хай оці слова ляжуть у фундамент
нової світобудови між людьми.
Бо тільки призвіще оте,
що свідчить про належність роду.
Ось так в житті ведеться,
що голим в світ прийшов
і невідомі люди нас зустріли,
назвавшись батьками,
а помираємо в своєму костюмі
і теж так одиноко,
бо всі чужі:
сусіди й діти
 і тільки холод їх очей
штовхає в долю, у вину…
в благодарінні за життя, 
побачити своє тленне тіло, 
то це вже Душа
дивиться на нього.
Возрадуйся і з цього 
вдруге,
бо Тебе прийняв сам Господь,
забравши у свої чартоги.
Не плачем за собою всі присутні,
говорячи слова предвічні,
тому, хто у труні,
і не оті, що вже самі,
бо реально не поможем,
а дамо надію й час для душі, 
бо все таки
закриваєм двері несвідомо Богу.

Весь парадокс у тому,
що передсмертна мить приємніша, 
ніж весь шлях життя
і таке розуміння нас веде
у Вічність чисту,
в голубінь безмежну
з усвідомленням таким,
що життя вічне.
Прощайте люди,
ум і тіло,
не майте зла…
і радості всім бажаю,
може десь народиться
нова Земля
і ця радість їм згодиться.
Даю вам цю радість і доброту,
хоча і відчуваю, що не узріли,
то після кладовища у три дні
явлюся і нагадаю:
прийміть дарунок від Душі –
це щастя і любов,
що так потрібні при житті.

Життя така вже штука,
що його можна згадувати,
робити і накреслити майбутнє,
але всього не можна із собою взяти,
не можна до кінця й суть його пізнати.
Таїна тай годі. Однак і відома трохи,
а смерть одна лиш темнота
тільки мить та її приємна, 
що узрівши смерть на горизонті,
пізнавши нашу бренність
 у їх единості тієї миті
і за ту мить привикши,
що легенько і тихенько Душу понесла,
а хіба не знали ми,
що в черзі стоїмо
і спимо до одра,
у боязні проспівати гімн Життю
і гостю оцьому,
що смертю зветься.


 МОЛИТВА
Здраствуй, Боже,
На чотири сторони.
Здраствуйте, Люди,
що живете
на схід і захід, 
на північ й південь.
Здраствуйте, Сонце і Зірки,
Небо і Земля, Дерева і Трава,
Тварина, Птаха і Комаха
і Камінь, і Пісок, і Земля родюча,
подих Вітру і живодайная Вода
і Небеса, й Душа моя,
Тіло й Ум,
Любов і Щастя, 
Мир, Спокій і Доброта.
Здраствуйте знайомі нам
Злоба, Гнів, Осуд і Біда;
заздрість і жадоба, щоб нам
ви тільки і були знайомі, 
але оминали 
наші стежечки життя
і цим ми вдячні Вам
на всі роки життя земного.

Зуміймо все прийняти, 
що нам належить по життю:
укріпимо силу і здоров’я
чистотою тіла і душі,
красотою і добротою вчимося
творити обставини свої.
Слава Духові Святому, 
що силу маєм
нести свій Хрест життєвий 
по силі нашій.

І ти, Господи, прийми
нас такими,
які є вже ми
творіннями твоїми
на цій дорозі,
що в Рай веде.
Через Душу
Істини і Правди наущай,
щоб ми щасливі могли бути –
усіх, усіх любити: 
коханих любих
і діточок своїх малих,
батьків уміли шанувати, 
братів і сестер по крові й духу
зустрічати в нашій радості єдиній
і подаруночок в дорогу дати 
для Душі на цій стежині,
що життям зоветься, 
яка майбуттям у Бога відгукнеться.

Ми всі: живе і неживе, 
видиме і невидиме,
що Душу Божу носить
дарунки благі 
в Дім його приносить,
а по потребі може взяти
і тим благо-дарувати, 
що ми іще живі
і жити хочем на Землі
із Сущим Богом у Душі.

Ми молитву творим
усвідомленим умом,
бо за молитвою є тільки Бог без слів
у його і моїй присутності.


САМ ШУКАЧ
Родившись, ми шукаєм цицку,
потім перевіряємо простір в межах рук.
Коли ж бачити ми стали,
то ми знайшли свій центр,
але несвідомо.

Ось так просто наш інстинкт життя 
спокушає нас почати пошуки чогось,
і ми самі не знаєм, що шукаєм,
бо часто називам це метою,
хоча це досить часто і не так.
Ми якось так, як саме собою
відчували у спокої Душею,
що є шось таке,
яке нас манить, кличе, наче Бог,
і все ж не знаєм, що шукаєм,
а нас веде якесь непевне відчуття,
що ми не на своєму місці,
що ми займаємось в житті не тим,
що нам судилось Сущим.

Однак нас часто бере сумнів
і ми сховатись хочемо від цього зову,
але знову й знову
у цій житейській суєті,
ніби невзначай
нас кличе Дух одвічний
тихо і безголосо,
ніби тягне за павутину,
що одним кінцем прив’язана до серця.

Ум це також відчуває,
та страху не має,
однак перешкоджає
пізнати цю причину
і того, хто нас кличе –
ми ж не бачимо нікого
і голосу не чути…,
бо той, що нас гукає
сидить в середині у нас.

І тільки звідти
ми вже зможем знати
того, хто кличе і той шлях,
що манить в невідомий пошук.
До цього й далі ще не раз
ми йдем сюди й туди, 
вперед і взад
і відчуваємо не раз 
потребу зупинитись:
і сам цей порух
просить усвідомить,
що в житті цьому 
вже бачим, бачим
себе в собі…

Ми Істину знайшли,
ми водночас пізнали й того,
хто кликав нас так довго –
майже все життя.
Ось так ми прийшли
і відбулися пілігримом Духа,
прийшло і відчуття,
що життя десь поза нами.
Воно не поза нами, 
а ми в ньому,
воно й дає енергію свою
всьому живому.
Але сам факт наявності єства
в умиротвореності його: 
без бажань, без думки
і без відчуття плину часу.

Однак, ми живемо,
але відчуття, що все
відбувається саме так
і як слід:
спокійно і статично;
прийнятно і як би безучастно
в цьому просторі Природи –
ми блаженні з Духом
Душею своєю,
а фактично ми в забутті
і саме в мить ось цю
життя немає сенсу
і сенс життя не є життя,
а тільки висновок ума.

Це відчуття повної безпеки тілом
від стану Душі самої і від Духу,
бо всі страхи у житті
приходять із нашого ума: 
нас лякали
і ми боялись
Бабая й Бога,
темноти і гніву,
але слід знати і відчувати,
що нас охороняє Сутність наша.
Тільки деколи буває, 
що Душа страждає
і тіло потерпає
від грязноти способу життя
і тих суспільних установок,
що вже в крові й умі –
чимскоріше очищаймо
себе і простір
любов’ю і добротою
і пізнавши це свідомо – 
ви путь до Сущого пізнали.
Однак зійти на нього
нам слід самим,
а, прийнявши всі бажання і проблеми
ми будем вільні, бо вони для нас
були і є несуттєві.

Це вже є відчуттями, 
що ми вже дома -
всі разом: тіло, ум, душа
і ці предмети,
і це умиротворення навколо,
що давало ті ж відчуття,
як при народженні,
то такі ж за певний час
при усвідомленні відходу
тіла в прах –
ми чисті й свіжі,
ми щасливі в цьому,
ми вільні 
і вільне все навколо нас,
ми рівні духом,
у розумінні, що саме так
приймає нас весь Всесвіт.


 ОГЛАВКИ
Дорогами життя 
Весна 
Літо 
Осінь
Зима
Душа
Благо
Думи
Думки
Слова – нитки життя
Слово
Всі люди на Землі – одна родина
Гімн України
Мій рідний край
Гімн життю
Послання дітям
Сон 
Каяття
Запаліть свічу
Реквієм
Почуй Сущого в собі
Талан
Дитина
Довіра
Рубіни щастя
Щастя смисл життя 
Доброта
Вир життя
Бог
Диявол
Таїна
Ода смерті
Молитва
Сам шукач

Добавить комментарий

Гость фильтр

  • Допустимые HTML-теги: <em> <strong> <cite> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd> <br> <p>
  • Строки и абзацы переносятся автоматически.

Фильтр HTML

  • Допустимые HTML-теги: <a> <hr> <em> <strong> <cite> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd> <img>
  • Строки и абзацы переносятся автоматически.

Plain text

  • HTML-теги не обрабатываются и показываются как обычный текст
  • Адреса страниц и электронной почты автоматически преобразуются в ссылки.
  • Строки и абзацы переносятся автоматически.
CAPTCHA

Ответьте на вопрос под картинкой.

1 + 0 =
More information?