Вы здесь

Плекаймо душу. Сергій Миколин

Плекаймо душу 
у повсякденному житті,
починаючи із чистого листка
наносимо  контури щоранку,
дня грядущого і зорі,
встаючи, дякуємо,
що встали, 
а коли йдемо до сну,
то дякуємо за справи,
бо в кожній з них
ми Богом там присутні.

Бо кожен хоче жити в щасті,
в доброті і без напасті, 
то Душу маємо плекати,
бо силу там беремо,
знання і вміння,
то так і заживемо -
з любов’ю і в благодаті.

Робімо добрі справи
собі і всім,
творімо мир і спокій,
леліймо діточок маленьких,
шануймо немічних й старих,
а також не робімо справ лихих,
то радість буде присутня з нами, 
бо радість щастям є,
яке гніздо  любові
в душі у нас зів’є.

              МАТЕРІ
Матері вже за вісімдесят,
мені ж  вже теж за шістдесят, 
а що я знаю,
і що я пам’ятаю
про матінку свою…?
Коли ж себе не знаю
і досить негарно поступаю
вже тепер
до слів її і дій, 
як той злодій,
що вкрав життя
і будувати своє мерщій.

З дитинства пам’ятаю ще
яскравих епізодів  з десять:
про колиску молодшої сестри, 
про стіни обмазані гімном,
про шпари видовбані ложкою 
у стінах і в печі,
бо гральним майданчиком для нас
був той дерев’яний піл
від печі до стіни – 
на якому ще велично
розміщувався кухер.
Про п’ять джерел біля Мигерея, 
де мився я джерельною водою,
і там вже грався у піску,
а ви все льон пололи, 
то це було для мене свято,
бо кожен день ви нас із ранку
сажали в тачку,
з колесом одним, 
яку зробили тато,
і везли у яслі.
Пам’ятаю, що сапали 
буряки на Мехлярах –
і раптом дощ, гроза, 
а люди всі побігли
під стіну стайні, і я
тримаючи в руках дорослу сапу
полоскав у свіженькій калюжі, 
аж раптом блискавка вогнем
розколола її на двоє.
Ляку не було, 
бо всі оторопіли…
А потім вже підріс,
то гусей пасти посилали,
то свиней, які в огород 
чужий норовили влізти,
бо я поганий свинопас -
гратись понад усе любив.
Ох, і пам’ятаю,
що за це не раз ви мене били
різкою з берези, 
а то і коцюбою витягали із під полу
на екзекуцію без злості, а так для остраху
мабуть нас любили…
напевне, що любили, 
бо і в нас гніву не було до вас,
знали, знали, що заслужили.
А я у вольності такій через тиждень 
знову виганяв свиней з поритого городу,
бо грали в пекаря і землю вже ножем ділили, 
а потім на Покрову напилися самогону…
там на вигоні 
і не знали куди ті свині ділись,
бо нас таких однолітків пастухів зо п’ять було.
Не знаю як, але прийшов додому
мати свиням їсти готувала
і на диво чи без дива, бо п’яний був,
але мати не кричали і не били
сироватки кислої цілий літер піднесли
і спать тихенько вклали, 
а я й радів такому повороту, 
бо й батьку чую кажуть: прихворів.
Десь біля років сім
у школу став ходити,
де стали реально букви вчити,
додавати, а я ні бум-бум,
то мати, пам’ятаю, повитягла котушки
почала зі мною їх складати,
аби я навчився додавати, 
але далі іще більше лихо -
вірші заставляли вчити…
і тут  виручила мати, 
бо почала сама ті вірші вчити, 
а я уже із слів намагався їх запам’ятати.
Однак у класі п’ятім полюбив
книги я читати – перечитував усе,
що було в шкільній бібліотеці, 
а потім перейшов у сільську читати.
Читав їх до ночі пізньої
при лампі на тепленькій печі, 
а мати на припічну все пряла
пряла нитки з льону і співала, 
бо співати так любила, 
що пасучи худобу в лісі
я не боявся вовка,
бо знав, що мати рядом –
по голосу я чув,
тому в безпеці я вужів лупив, 
як шкуродер майстерний
на браслет саморобний. 
Старшим став, то допомагав 
матері по хазяйству свиням дати, 
гребти сіно, льон порвати,
але все менше спілкувались – 
я при науці й наряді;
мати в колгоспному режимі
заробляла трудодні,
а потім копійок двадцять
чи рублів дванадцять в місяць,
то як прекрасно стало жити: 
мати пончики варила і туди
цукерочки горошинки клала, 
а ми все смакували.

А потім, потім шляхи наші розійшлися,
я в пе-те-у навчався, армія, робота 
і женився… Жив у другому селі,
а з мамою все менше й менше я стрічався.
Приходив в гості для годиться, 
до себе кликав на гостину, 
де мати управляла, а співала…,
співала і для цього хист великий мала.
Приходила у гості з повнющими руками
щедрою була… і є, що навіть йдучи з хати
давала рублів п’ять, а ми з жоною були і тому раді.
Сім’я, робота, діти – важкуватенько було
і мати поспішала допомогти 
на огороді і у хаті…
Пам’ятаю, як льох робили разом, 
шопу на дрова…

А я вже давно сам дідом став
до матері заходжу дуже рідко,
а на душі так гірко, гірко, 
бо пізнав  гіркоту  дітей відхід
з батьківської хати
і вас я мамо зажадав пошкодувати, 
та щось тримає
ніби не пускає,
а я ні разу чогось не пам’ятаю,
щоб ви попестили мене
чи пригорнули, або у лоб поцілували,
 а я так цього все хотів.
Тепер цілуєте, можливо із любов’ю, 
та я того не знаю і не відчуваю,
можливо і вся ота турбота була із любові, 
та я не знав і не цінував,
а тепер і сам не раз шкодую,
що не вчили і я не вчився вас любити:
були живі і здорові – то й слава Богу, 
і в цьому ми були і є щасливі,
а щастя те таке широке,
що і я про себе не скажу, 
чи дійсно я дітей зумів своїх
любові тої святої навчити, 
бо все ніколи було
у бідності  й нестачах, 
ми не могли дозволити собі
пригорнути тільце дитяче до грудей своїх,
не мали часу послухати потреби їх.

А жаль і дуже шкода,
що життя пройшло 
і не навчили ми дітей любити, 
бо і самі не вміли…
пробачте мамо, пробачте діти,
бо соромно мені 
вам від чистоти душі 
ув очі ті глядіти.

З порожньою душею
я відчуваю ці прожиті роки,
і щемом втрати біля серця,
від сорому і страху…
вас таких, як сам зустріти, 
бо, можливо, за життя своє
не раз сльоза у вас скотилась
за непослух і за шкоду, 
і за бездушність цю,
і за ту, що йшла з дитинства, 
то дайте і мені тепер поплакати, 
за все загублене, 
то може ми зрозуміємо, 
що маємо все прийняти, 
як від Бога:
з подякою вам і собі,
з надією, що радість ми відчуємо
і ця легкота прощення 
дасть сил хрест життя
з гідністю нести.

Мабуть, я Бога загубив в собі,
раз не чую і не відчуваю
поклику його до вас, 
мамо й діти…
пробачте мою пиху і гординю,
що я не йду і не шукаю 
зустрічей так потрібних…,
а все тікаю в тишу і самотність.
Не ображайтесь мамо,
що може не все те пам’ятаю,
що і Ви, чи не відчуваю так,
як Ви, і я не так, або і навпаки.
Прийміть такого який є,
а я дякую Богу, що й Ви ще є
і за те, що Бог дозволив
це сказати, поки Ви іще живі
і чуєте слова оці. 
Каюсь, що свою душу не розгледів
і ваші зумів стоптати
холодними словами
і збайдужілими ділами.
як марноту, 
як привид швидкоплинний.  


  

                БРАТ
         Брат у мене був молодший
             на років шість від мене;
дві сестри між нами є
і тільки з пам’яті спливає,
як у тачці мати в ясла 
нас чотирьох возила,
а потім  він маленьким захворів
і мати першу іграшку в житті -
йому автобусик купила …
Ми також взнали з цього, 
що в магазині є іграшки ще інші:
тракторці, м’ячики і кукли…,
а дитячі роки потекли
в яслах, а у вихідні носили воду
з далекого колодця
відерцями літровими чи у півтора, 
а там і школа пролетіла; 
ходили в класи різні
і компанії для гри були не ті.
А в юності він догнав мене 
тілом й зростом,
в покос ішли нарівні ми,
дрова на цілу зиму
вдвох заготовляли,
подобалась свобода,
коли корівок пасли, 
любили роботу чоловічу
біля хати, та і в хаті:
я борщ варити.
а брат в кімнатах прибирати.
Ми батькам за це дуже вдячні,
що любов до праці 
нам дали пізнати.
Я вже в клуб став ходити, 
а брат у пе-те-у,
але весь вільний час
він терся біля нас,
бо однолітків моїх 
по сусідству було чимало, 
а в нього ні.
Тому він був для нас усіх, 
як брат молодший.
Він намагався наслідувати у всьому
а я тільки через роки
зміг узріти цю його 
братерську тягу…
Його не стало 
і всі казати стали,
як він наслідувати
хотів мене у всьому.
Я й сам відчув,
що втратив для життя
і для душі розраду.
Чогось так є, коли живі,
то присутності не відчуваєм,
а коли втрачаєм, то вже знаєм,
та повернути вже не можна.
Тільки пам'ять, та 
неусвідомлена туга,
що дружбу цю братерську
можна  було душами освятити -
він був готовий до цього
і я це побачив, 
тільки після його смерті.

Можливо ці слова пишу,
як повчання дітям…
Я часто так їм і кажу:
хай там як, по різному 
в різний час буває
дружбу бережіть  братерську,
бо це фундамент доброти
в сім’ї і межи людьми – 
доброта і справедливість
помога  тяжкості долати,
вони й до спільноти
нас таких гуртують.


      СЕСТРИ
Дві сестри мої
і обі такі різні 
зовні і по уму,
хоча по духу
є в них та спільнота, 
що добротою зветься.

Старша руса, 
а меншая чернява;
старша хитра,
а менша справедлива;
старша в матір удалася, 
а менша в батька.
Родилися через рік, 
а товаришують, як близнята,
хоча і досить різні:
старша любить обманути,
але завжди душа компанії, 
любить з нічого торт спекти 
і в хаті чистоту тримати;
менша по душі  в огороді, 
як той віл, любить працювати,
зовні однолюб, 
а щирості палати, 
та ще й скаже:
краще дрова порубати,
ніж баняки в печі тягати.

Все це зовнішнє таке
не тривале і мінливе,
а яка насправді є людина
ніхто не зна,
навіть вона сама.


        БЕРІЗКИ
Дві берізки коло хати
посадили ми удвох
про переселення на згадку
у райцентр.

Вони вже вище хати –
одна висока й пишна,
друга тягнеться до сонця
крізь віти кримської сосни.

Я і раніше ними милувався,
а тепер частіше споглядаю:
вони вже поставні й красиві
у своїй зрілій красоті.

Моя улюблена пора – осінь, 
а їх - не знаю…
Гладенькі й білі,
повні життєвих сил
стовбури – від кореня до верху,
а вже крони, крони
обидві у листі тріпотливім
говорять між собою,
неначе кличуть красотою…
Подивіться, які красиві
в золоті, а потім і в багрянці,
коли сонечко у вітті,
особливо вранці,
відбиваючись в росі,
кидаючи зайчики навколо,
вітаючи усіх піснею із вітром
разом в хорі із сосною,
бузком і ялиною старою.
Напевне гімн співають
дню новому.

Обсохне листя і затріпоче 
мов, говорити хоче 
…і говорять скоро, скоро. 
А коли вже заворожать око
і замилують  Душу,
то стишують емоції свої
і так ліниво, і мрійливо,
ніби кіт, муркочуть
своїм листям золотим.

Одна сережки надіває, 
ніби козака виглядає –
вона й стрункіша й вища,
а друга у обіймах у сосни
про щось відоме тільки їй 
шепоче, 
або ворухне листочком 
на дотик голочки сосни
отак і граються собі.

«Красота мир спасе».
Вона цей мир родила 
з добротою разом, 
вона і ростить нас щодень,
бо ліпить щастя,
довіру і любов,
як ці берізки дві 
у нашому дворі.

        МАТІНКА ЗЕМЛЯ
Люблю я Землю у цілому,
люблю  і той клаптик,
на якому  дім
стоїть велично.

Люблю той клаптик
і стежечки свої на ньому –
і ті, що кожну мить по них іду, 
і ті, що в садку й на грядці, 
які чогось завжди ведуть
мене, як воду річка,
по тих же невидимих
стежках, а все ж знайомих.
І так лоскотно в грудях,
і все таке знайоме,
миле і красиве,
що, здається більш ніде
нема такого – неповториме.

Приємно ноги омива
теплесенька роса, 
що ось - ось втече від сонця,
а вже через годину, 
ніби рушничок, трава
ноги мокрі витира.

Приємно пахне
паруюча роса, 
що бере з собою
трунок різної трави, 
який сонце піднімає вгору, 
а вітерець  сам хоче погуляти
в цих запахах весни
та ще на прохання красивих квіточок
розносить  запах бджілкам,
метеликам і нам.

Люблю цю пахучу Землю,
лежачи ниць,
і відчуваю, 
як силу мені дарує
земля своїм життям
чи з глибини своєї.
Вона входить в тіло, 
в долоні рук розпростертих…

Дякую я їй, 
бо мене  такого вже зростила
хлібами і до хліба, 
щедротами своїми і багатством.
І я не один такий, 
а нас багато: трава, мураха,
звір, дерева і пташина;
це все нас таких мільярди
біля себе тримає –
і годує, напуває.

За все оце і ще інде
дякую тобі
від усіх і себе. 
Пробач ти також
за наш кураж,
глупоту нікчемну,
поведіночку дурненьку.
А ти мовчиш і тихо стогнеш,
можливо плачеш із росою.
Прости, якщо можеш,
а ми постараємось 
тебе, наймілішу, зберегти. 

 СТЕЖИНАМИ  ЖИТТЯ
Стежки життя мого
тепер я згадую не раз
багато в них хорошого,
а ще більш образ
моїх і тих, 
що прийшли до мене,
у відповідь за мої ж лихі.
Ой нене, нене,
коли я вже навчусь
не робити зла 
і не радіти промахам
чужим…
не чужим,
а то брат мій чи сестра
по крові і по духу
помилку зробили, 
то це підказка нам
від Бога… 
та і друга,
щоб ми зуміли
і зрозуміли
самі себе:
чого ми так вчинили
 і чого ми побачили 
зло чуже?
Це ж наука нам,
щоб не повторяти
помилки оті
і водночас зрозуміти, 
що доброту і радість
маємо творити.
Тоді стежки життєві
нам даватимуть ту силу,
щоб працю ми любили, 
свою й інших радість 
ми ділили…
ділили горе і біду
добрими ділами,
тоді ми  доживемо
до  літ земних, приємних
і з подякою усім, 
кого стрічали
на стежках життєвих
 і з гідністю богів
приймем духовне
 і віддамо все те,
що є тлін.

   ПЛАЧ
Я давно вже плачу
за поведінку свою негідну, 
коли не раз в житті
проходив  так негоже
егоїстом збайдужілим
поряд чужого горя і біди,
а слід було б допомогти. 
Я тоді ще відчував
докори сумління, 
серце нило і боліло, 
що я черствий,
що я гнилий єством своїм,
раз дозволяю проходить мимо
несправедливості чужій,
бо така байдужість
«зміцнює» кривдника того
у «правоті» такій,
що зобидити всіх можна,
що нахабство є друге «шастя» -
так не є для них, 
бо і за своє  життя
вони не досягають чомусь
«висот» суспільних,
великих статків
і статусів мінливих,
а ще втрачають ту довіру,
           що жевріла  десь глибоко у душі
           і ті ж «замашки»
несуть в сім’ю – ось те горе
у зерні малому зради 
і байдужості людської,
що переходять у війну
з жертвами й смертями.
Тому я й плачу 
і цим же заявляю,
що не буду вже  байдужим
до чужої праці, 
до слова образливого
чи хульного
і своєї німоти чи бездії
на помилки свої й чужі,
бо розумію,
що байдужість своя й чужа
велике горе робить 
Богу, людям і природі. 


        ХАНДРА
Впустив хандру я у себе,
не можна ради дати –
все пробую себе зайняти,
та не ладиться робота:
взявся за одне і друге –
із рук все випада,
бо  зайнята голова 
не тим, чим треба.

Саме там вона зросла,
посіявши черпак зневіри,
лінощів з відро,
розчарувань згадалося чимало,
гніву і обид на всіх,
та все себе картаєм
і Бога згадуєм 
недобрим словом, 
а злоба у хандрі
ще більшу жабу
в грудях роздуває. 

То знаймо всі,
що краще знайти місце 
затишне і зручне для тіла, 
закрити очі,
а для думок знайти
маленькі і великі епізоди
красиві й добрі,
свої і інших, 
то це лиш заспокоїть
серце полохливе.

А ханра і туга…,
то найліпше на них
уваги не звертати,
не заводити себе
печаллю і сльозою, 
а згадати все,
що хорошого зробили
вчора, позавчора,
тиждень тому й рік назад.
Згадаймо всі деталі
задоволення того: 
до і після
і відпустять нас
тії кліщі, 
аж полегшає в душі,
то чим скоріше дякуємо собі
і всім, хто був при хорошім ділі.

Благо-даримо Богу
і він дасть сили, 
відкриє очі на нові справи
і в радості своїй 
знову подякуймо хандрі, 
що дала перепочинок, 
дала можливості узріти
Сущого творця в собі.

Прощай хандра-хандрище,
бо ждуть мене нові діла
і жити стало веселіше,
і забулася хандра.


ЛЮБОВ

Чи є вона у світі
не раз питаємо себе?
І що воно таке,
і як його їсти,
щоб наситити себе?

Кожен її бачить: 
в очах живих блискучих,
в рухах танцю, при роботі,
в посмішці щирій не лукавій,
в щедроті душевній,
в простоті напевній,
в спокійній і умиротвореній ході,
у мові лагідній приємній,
у потиску руки,
у борщі смачному –
ось так ми кожен день
її мимоволі стрічаємо,
то в цих проявах вітаймо,
та не міняймо її ім’я велике
з тим, що природа нам дала
у втісі міжстатевій;
з тим, що суспільство нам несе
іншим словом  - 
нам до вподоби ці діла.
Не змінюємо назву й суть, 
що секс і є вся любов,
що материнська ласка є вся любов,
що дитячий послух ніби весь з любові.
Ні – це похідні.
Та справа зовсім не в сподобі 
і не зовсім в сексі, 
бо те що бачили й відчули 
є у кожного із нас.
Так, нам подобається секс
і речі, слова і дії 
добрі і красиві, 
але все це в нас від любові,
від народження й до скону
ми маємо голову схиляти
проявам її
і гідно нести, 
іншим дарувати
у цьому повсякденні,
бо її величність 
проявлена в наявному житті.
То скільки ми положимо самі
в життєвий кошик
радості і щастя,
милосердя й доброти
в кожну річ і в кожну дію
для всіх і вся,
та і у повсяк час,
як здоби для зростання
з химери дальної
до реальності такої, 
яка Любов’ю зветься, 
тоді лиш пізнаємо її
у самому собі.
        ДУША
Душа у нашому єстві,
як частина Духу Світового
по ній звіряємо ми ходу життєву,
вона нам вказує правильність маршруту,
вона формує нам здоров’я,
наповнює життя красотою й змістом,
дає нам їсти й пити,
вчить нас порадіти кожній миті, 
аби лиш ми були свідомі,
не сплячі, а живі, 
як смичок і струни скрипки
розуміли і приймали
мелодію життя, 
що йде від скрипаля,
аби лиш ми були чутливі
до поклику Творця. 

          СВЯТИЙ   ДУХ
Духу Всесвіту вклоняємося
Предвічному  Творцеві
з довірою до Тебе
ми стежками духовними 
в Твої пенета йдемо.
Приймай нас усіх,
хто живий і дух життя
в собі носить:
одухотворяй того, 
хто хоче пізнавати 
Дух Святий в собі;
хто хоче бачити
частинку Бога в інших;
хто мудрість зрілу 
вміє дарувати;
хто милістю своєю
зуміє Бога відродити;
хто благо засіває тайно
думкою, словами і трудами;
хто допоможе каліці,
сиротині і вдовиці;
хто дасть нужденному
плуг й відро пшениці;
хто красоті 
голову схиляє;
хто доброму 
по доброму щастя побажає;
хто про мир і спокій
братам і сестрам дбає.

Покажи Бога у житті й тому, 
хто йде на війну 
іншого вбивати;
хто зло
тримає довго;
хто гнів, обиду
прийняв для помсти;
хто яди зависті тяжкі
носить вдень і щоночі;
хто жадністю 
спалив своє нутро;
хто гряззю осуду 
поливати хоче  всіх,
бо став незрячим
і немитими очима
дивиться на світ.

Ми Твої пілігрими
і помічники Тобі
в стяжанні доброти, 
в засіві радості навкруги,
але в більшості своїй
в пристрасті життєвій
робимо серед собі подібних
на матінці Землі
помилки страшні: 
вбиваючи життя в інших
і погано відносимось до свого,
шкоди завдаємо Землі,
Водам і Повітрю, 
аби лиш у мікроскопі
побачити троянди запах,
готуємо їжу вже з пластмаси, 
а їжі вдосталь нам дає Земля,
та наша жадоба і ненаситність
Дух Землі готова знищить,
не бачачи Бога у собі і в інших,
хоча в своїм блюзнірстві
слова про Бога кажем,
інколи до церкви сходим,
та Демон той лукавий
людиною вже заволодів.
Людина встала проти Бога
в своїх речах, багатстві,
в політиці й на кухні,
хоча інколи нічого вже не може,
та все стремиться Бога одоліти
злом, ненавистю і вбивством.
Схаменімось люди!
Станьмо до молитви,
а ще більше добрим ділом. 
Самі з любові дійте,
Любов’ю засівайте 
Життєву ниву,
то Сонце і Земля Вас привітає
Благодаттю Бога.


ПРАВДА
Чи є правда на Землі, 
чи є вона межи людьми?
Бо усі хочемо її, 
коли у горі і нужді.

Однак, коли ми дужі і здорові,
коли ми правимо своїми, 
як віл хвостом, ділами, 
то про правду забуваємо, 
про свою душу не дбаємо
і чужі життя ми зневажаємо.
Так не має бути, 
бо ми у розкоші й розпусті
самі собі позволяємо
суддею людям й правді бути.

Ми часто кажемо,
що правда в кожного своя,
що правди,
як істини джерела
вже давно нема -
відколи на нашу Землю 
прийшов Адам з жоною
людина цим прекрасним словом
сама маніпулює, як ярличком,
як жид ціною.

Та ствердим ми для істини цієї,
що правда є і вона одна,
тільки ми дивимось на неї
і бачимо її від чистоти
своєї чи ж грязноти…
Берімся мити  всі себе
добротою, щастям і любов’ю,
то правду приймем всі гуртом,
бо по суті правда міцна
і справедливістю своєю непохитна.


ЗДОРОВ’Я
Всі ми знаємо,
що силу ми черпаємо
із наявного здоров’я 
в тілі і душі.

Душі здоров’я
кується в справах добрих,
чистих помислах і словах,
результатах справедливих –
і кожному така душа дається
з того часу, коли тіло зачається.

Коли людина цим нехтує, 
починає красти, інших зобиджати, 
жити в розкоші і користолюбстві,
то душа почина страждати.
Вона енергію втрачає, 
та все ж шукає спасу
на цій дорозі, 
яка до Сущого веде.

Вона просить тіла
вгамувати свої страсті,
а коли не слуха, 
то болями «просить»
поміняти поведінку
з поганого на краще.
Ось так здоров’я тіла
Душа вміє формувати, 
бо навіть болі ті спадкові 
є нагадуваннями душі
з життів минулих,
негідних дій 
предків наших.

Знаєм також, 
бо дбати маєм 
ми за чистотою тіла,
харчуванням в міру,
без навантажень лишніх,
без ігнорування
морозу взимку 
і спеки влітку.

Ось так ми формуємо  Душею
і усвідомленим умом
наш стан здоров’я тіла,
бо здорове  тіло
ум не вводить в суєту
і нарощує крила Духу
для польоту
у щасливому житті.

Саме так, стан здоров’я тіла
щасливим робить кожного із нас
і коли вони у єдності живуть,
то знаєм, що у лоно Бога вони йдуть.

    ПРИ-РОДІ
Природі гімн співаємо,
бо в ній живемо.
Ми тільки її частинка
в тілі, бо душа у нас одна.
Людина зовсім не володар
і зовсім для природи не є пан,
а частина у загальному - при роді,
то шануймо її всюди, 
як діти роду одного,
бо ми зовсім не про те говорим,
коли траву, звіра й птаху,
сонце, вітер й воду
обездушеними назвем.
Так, Бог у всьому:
в плодах, овочах й воді 
для спожиття людині,
у шерсті й льоні,
щоб одягнутися людині,
з надр дістали 
різнії метали,
вугілля, пісок і глину,
щоб дім добротний мати,
машини і верстати, 
а ми, ніби граючись у шахи,
беремо і беремо все собі,
не знаючи межі й потреби,
то бережімо все потроху
і не будьмо, як марнотрати.
Подумати слід нам всім разом,
коли б і нам так давали їсти,
як ми поживу й догляд їм,
то мабуть давно ми повмирали,
а так нас при-рода ліпить 
для споглядання у люстерку
за красотою свого тіла,
бо так вже при-рода захотіла,
щоб ми в її домі, 
як гості тимчасові
були красиві, ситі,
то благо-даримо її у всьому
і повсюди, 
бо ми її маленькі діти.
Із цього повчання велике,
що ми досить сильно
узалежнені у всьому
від матінки-природи.
Подумати нам тільки,
як вона терпить 
наші примхи, забаганки, 
коли із такого 
неусвідомленого нехлюйства
ми живемо кілька тисяч літ
від Адама й Єви, як потомки їх,
а це ж уже в одинадцятий раз
При-рода позбавлялася від нас.
То хто ми? Вурдалаки 
чи генії при-роді?
То знаймо, що ми завжди маєм шанс
спасти Природу і себе у ній.
Тому і просимо щораз, 
відносьмося до всього,
як до живого 
і рівного у всьому.
В добру путь, Людино,
яку нам вказує Господь.
         ЖИТТЯ
Життя людини
основа всього.
Бог  подарував життя -
достатку в міру 
і талант до нього.

Але у житті людина
більш господар
у собі й для себе.
Людина сотворила 
в умі своєму бога 
про якого 
пишуть святі книги,
хоча і справді 
щось над нами є
про яке не відає ніхто:
і ніби хаос і суєта життєва,
але і закономірність 
достатньо вже струнка.
І це не щось, а Дух Всесвітній,
який і є Творцем всесвіту цього:
його сила і могутність,
його знання і мудрість,
доброта і справедливість,
любов і милість
понад усе…
І це усе править світом,
якому нема кінця і краю,
який не можна обійняти
оком і умом,
бо Він господар світу,
життя й людини,
але дав людині право
з відома душі
своє життя вершити –
погане чи хороше,
то це маємо ми самі розуміти,
як певний орієнтир Душі: 
до Бога ми склонились
в ділах своїх,
чи увірували  на повну силу
в здібності свої -
ума і тіла.
Ох, а кожен хоче
жити в щасті і добрі, 
а це береться в Бога, 
то шануймо  Бога, 
плекаючи духовне
в думках, словах і діях,
бо саме ось на цьому
виростає наша велич спільна
від Бога невіддільна.
Бо не людина та
у образі й подобі, 
яка себе возомнила, 
що світ вона скорила.
Вона цим тільки свідчить, 
що суть свою згубила.
Живе людина,
то й бога сотворила, 
доброту й любов 
в умі, 
хоча в житейській суєті
це тільки ярлики, 
бо суті вона не знає.
Бо той, хто знає
в середині сидить,
та людина і про це не знає,
а той в середині –
це Душа,
яка і знає суть життя.
Бо суть життя така,
що воно вічне:
буде людина, або ні,
то воно одвічне,
та ще й без краю і кінця.
Якщо є життя,
то й щастя має бути;
якщо є життя, 
то є і Бог для нас –
нас нема,
а Бог живий і живодайний -
ось так обертається життя
з нами чи без нас.

Плекаймо Душу
у повсякденному житті, 
то можем бути певні,
що ми продовжимось в житті,
в життях потомків наших,
то і пророче слово
про конечність життя земного, 
як і Всесвіту в цілому
ми зуміємо відстрочить.

Зупинилися 21 листопада 2016 року.

ОГЛАВ  ВІРШІВ

Плекаймо Душу
Матері 
Брат 
Сестри
Берізки
Матінка Земля
Стежинами життя
Плач
Хандра
Любов
Душа
Святий Дух 
Правда
Здоров’я
При-роді
Життя 

Добавить комментарий

Гость фильтр

  • Допустимые HTML-теги: <em> <strong> <cite> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd> <br> <p>
  • Строки и абзацы переносятся автоматически.

Фильтр HTML

  • Допустимые HTML-теги: <a> <hr> <em> <strong> <cite> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd> <img>
  • Строки и абзацы переносятся автоматически.

Plain text

  • HTML-теги не обрабатываются и показываются как обычный текст
  • Адреса страниц и электронной почты автоматически преобразуются в ссылки.
  • Строки и абзацы переносятся автоматически.
CAPTCHA

Ответьте на вопрос под картинкой.

3 + 3 =
More information?