фронтовик, ветеран
Великої Вітчизняної війни
ЗА ПУШКІНА!
Про той бій 21 лютого 1942 року у зведенні було сказано: бій місцевого значення. Певне, тому він закарбувався в моїй пам’яті, що трапився в день мого двадцятиліття, і був то для мене перший — первісінький бій, як то кажуть, бойове хрещення. Хрещення, далебі, вдалося, бодай би його не знати… А скільки їх, боїв, потім було!
Спочатку ми всю ніч пролежали в снігу, промерзли до кісток. А розвиднілося:
— Вперед, орли!
Зуб на зуб не попадає, ноги задубіли, руки закоцюбли…
Заворушилися солдати, заклацали затворами, загриміли постріли. Сонце сходить позаду нас — отже, сліпить гітлерівців. Та й нам їх не видно. Лише кулі над головою свистять та раз у раз міни вибухають.
Випалив і я обойму зі своєї старенької гвинтівки, погрів трохи руки об гарячий ствол і повзу. Час від часу поглядаю наліво — там над заметами то здіймається, то зникає шинелька мого друга і земляка Володі Лісієнка. Разом ми бігали до школи, ганяли м’яча, ловили верховодочку, закохувалися в дівчат з нашої вулиці Електровозної, мріяли про авіацію…
На якусь мить він обігнав мене…
Позаду оглушливо грякнуло. Щось боляче шмагонуло по ногах, шарпнуло і підняло шинель. Міна! Поли шинелі посічені осколками. Спробував поворухнути ногами — не відчуваю їх.
У Володі по скроні сповзає червона цівка, обвисла миттю рука…
— Давай виповзати…
На одних руках підтягнувся до нього. У Володі рука перебита, але ноги цілі.
— Спирайся на мої плечі, — кажу.
І рушили. Не знаю, скільки часу пройшло, поки натрапили на своїх кулеметників. Вони сяк-так перев’язали нас.
Підоспіли санітарні санки, потім нас переклали на машину у Куп’янськ, у госпіталь. Отам мій дружок і земляк Володя Лісієнко і помер — на операційному столі. Документи я надіслав його батькам, коли було визволене Запоріжжя. А після війни довідався: ще два Володиних брати наклали головами — один у Польщі, другий в Угорщині… Та й батьків журба за синами незабаром скосила…
Я знову повернувся в стрій і не залишився в боргу — помстився фашистам. 1943 року закінчив Харківське артилерійське училище і повернувся на передову командиром взводу 76-міліметрових протитанкових гармат. Чудова зброя!
Як пальнеш підкаліберним снарядом — «пантери» і «фердинанди» спалахують, наче купи хмизу.
В боях за Пушкінський край я вже був офіцером. Можна уявити моє хвилювання: ще недавно зі шкільної парти, де мало не кожного дня лунало ім’я Пушкіна — і ось визволяю рідні місця великого поета.
Прибули вночі на передній край і зайняли вогневу позицію на річці Великій, в яку впадає пушкінська Сороть. Окопували гармати, підносили снаряди, і все це — по коліна в сніговій каші, студеній воді, грязюці. Але настрій у бійців піднесений: здавалося, ніби сам великий поет стежив за нашими діями, був свідком бою.
Першого ж дня я побачив, як заряджаючі Микола Терехов із Курщини та Іван Дятков із Курганщини крейдою писали на снарядах: «За Пушкіна!»
— Можна, товаришу молодший лейтенант? — запитали мене.
— Можна і треба! — кажу.
Командування суворо наказало — обхідними атаками, під загрозою оточення примусити гітлерівців залишити Михайлівське й інші навколишні населені пункти, але стріляти вибірково, щоб не пошкодити заповітні реліквії. Фашисти, звичайно, зубами трималися за оборонні рубежі. Особливо шалений опір ворог чинив у районі Тригорського — Воронича, куди нам категорично заборонили посилати снаряди.
Настало 8 квітня. Сотні гармат і гвардійських мінометів, знаменитих «катюш» по всій ширині плацдарму обрушились на глибоку оборону гітлерівців. Майже годину тривала артилерійська підготовка, потім з’явилися грізні «іли», рушили вперед стрілецькі підрозділи, підтримані танками й артилерією. Фашисти люто оборонялися, без угаву кидалися в контратаки.
Постачання наших військ здійснювалося через переправу, котра постійно перебувала під вогнем ворога. Тому були труднощі з евакуюванням поранених, перебої з доставкою їжі, а головне — не вистачало снарядів.
Упав, підтятий осколком, навідник Михайло Соболєв. На його місце став Бурхан Хасанов.
Разом з нами на вогневих позиціях були дівчата-санінструктори Марійка Соловйова і Ганя Орлова. Милі сестрички! Де в них бралося стільки сили й мужності? Вони не звертали уваги на вибухи снарядів та мін, лише прислухалися, чи не кличе хтось: «Сестричко!»
Мене знову фашист «підкував» — осколком поранило в ногу. Командир батареї старший лейтенант М.С.Терещенко наказав відправитись у госпіталь, але мені вже перев’язали ногу, а мій друг, краматорець лейтенант Микола Плотников, змайстрував із берізки щось на зразок милиць, і я продовжував командувати взводом.
Багато ми перемололи техніки і знищили живої сили ворога, однак 18 квітня змушені були припинити наступ і перейти до активної оборони.
…Тільки через 25 років, будучи гостем Михайловського, я потрапив на місця тих боїв. Разом із Миколою Плотниковим і Марією Соловйовою — вони під час війни одружилися — ми побували на бойових позиціях, навіть знайшли місце, де Марійка перев’язувала мене.
Наш 758-й винищувальний полк стояв у протитанковій засаді під Новоржевом, потім брав участь у визволенні багатьох міст і сіл Псковщини, а також Латвійської РСР. А з Пушкінським краєм я поріднився. Не раз бував там, добре знайомий із знаменитим господарем заповідника Семеном Степановичем Гейченком. Читаю його книгу «У лукомор’я» з теплим автографом — і ніби знову чую: «За Батьківщину!», «За Пушкіна!».