Вы здесь

abon
Не в сети
Регистрация: 27/03/2013 - 13:47
Н. Доляк "Чорна дошка"

Таланти Наталки Доляк різноманітні. Вона і акторка, і журналістка, і драматург, і авторка успішних романів, що стали справжніми фаворитами літературного конкурсу "Коронація слова". 2012 року одразу два її прозові твори здобули дипломи в номінації "Романи", а кіносценарій посів друге місце. На роман Доляк "Чорна дошка" припав "Вибір видавця" "Коронації слова - 2014".

abon
Не в сети
Регистрация: 27/03/2013 - 13:47

     Якось один радянський чоловік, таємно вишукуючи в ефірі ворожого "Голосу Америки" пісні Мірей Матьє, лаштував свою старомодну радіолу на потрібну хвилю і зненацька натрапив у згустках буржуазних радіошумів на дивне слово.Голодомор. "Чого лиш не понавидумують! - вирішив собі радянський чоловік. - що значить голодомор? Ніхто нікого не морив. Врожаю не було по всій державі, от дехто від недоїдання хворів. Життя було нелегке, тут погодитись можна. Та хіба воно зараз легке? Поки тих дефіцитів дістанеш. Але ж не скиглимо. Таке придумати - голодомор!"...

     Генетична пам'ять німувала в тому українському радянському чоловікові, він-бо вже мав що їсти. Натомість його батько - хвацький міський газетяр Олесь Терновий, а згодом безправний селянин - міг би чимало розповісти синові про Веселівку - таке собі село, зметене червоною мітлою. Та старий Терен уже не покладається на власних дітей, продублених партійною пропагандою ("дітям пізно - їх не переробиш"), він потай приглядається до онуків - а нуж у кому прокинеться бодай крихта генетичної пам'яті... Минуле озивається в онуці Ліді, а роки по тому приходить виснаженими од голоду постатями у сновиддя й до правнука Сашка, опиняється в його руках маленькою дідівською книжечкою у брунатній  палітурці, щоб "жодна нагло забрана душа не вілетіла на небо без спомину".

  Новий роман Наталки Доляк саме про ту маленьку книжечку і про ту велику, страшну й голодну правду 1932-1933 років. Тут немає тієї жартівливості, показної легкості й віртуозної сатири, за котрими можна було би безпомилково впізнати авторку мандрівних "Гастарбайтерок". Виважена статечна мова, глибоке переосмислення трагічних подій - як оповідали їй ті, хто вижив, й підказувала власна генетична пам'ять, - і жодних закордонів, рідна Вінниччина. Міцний роман-моноліт, наче викарбуваний із каменю на обеліск, величне у своїй достовірності історичне полотно, з котрого мовчки дивляться очі невинно закатованих. Правда про Голодомор досі шукає шляхів до нашої свідомості.

    Роман цей болісний і тяжкий. Гортаючи літопис винищених селянських родин, щоразу упізнаєш: кожен замучений голодною смертю українець - то твоя близька людина, просто так склалося, що ви не зустрілися в єдиному часі і просторі, але та близькість і рідність нікуди не поділася, вона застрягла десь усередені душі. Нас, українців, мусило бути на десять мільйонів більше... не рахуючи нестворених родин і ненароджених дітей та кому тепер до снаги їх порахувати?

    Коли прийшов голод, селяни винуватили й  себе - бо дали зруйнувати церкву, спаплюжити світлі ікони, перетворити храм на клуб. "Здєся дєвкі плясать будут", - тупотів ногами по святому місці пропитий чолов'яга-комуніст, якого радянська влада відрядила "окультурювати" українське село. Натомість "плясала" смерть, озброївшись рушницями, звитяжними "постановами" й ненавістю, кричала "Дайош"!, витрушувала з людей останнє на пекельну хлібозаготівлю ; хапала дітей, кидала їх до сиротинців, аби перекувати націоналістичні "напівфабрикати" на полум'яних радянських патріотів.Нищилися не просто "куркулі" як клас, викорчовувалося українство "з душ, тіл, крові, генів, пам'яті. Заморити голодом! Не просто вбити, вкинути до в'язниці, а довго, повільно й безжально вести на ешафот, дати помучитися перед смертю, зробити так, аби тієї смерті шукали, просили й прагли як єдиного порятунку від болю та страждань".

    Чи можна помститися минулому? Чи треба? А от минуле цілком здатне відплатити майбутньому за безпам'ятство, виринувши у чийомусь сьогоденні крізь черговий виток історії. Всесвіт не терпить порожнечі, він потребує рівноваги в усьому - у світлі й темряві, у радощах і смутках, у добрі та злі, у ситості та... в голоді. Кати і їхні нащадки теж можуть відчути наслідки вселенської рівноваги. І хтозна, чи не маряться їм у дивних розпорошених снах почорнілі українські матері з дрібними діточками-старченятами, - мертві, що простягають рукі і припрошують: "Ходімо, у нас хлібчик є".

 

 

    

Добавить комментарий