Вы здесь

abon
Не в сети
Регистрация: 27/03/2013 - 13:47
Т. Винокурова-Садиченко "Жарт"

      Тетяна Винокурова-Садиченко народилася в Києві, мешкає у квартирі номер 13, де, за її словами, проживає ціло кодло привидів й інших подібних створінь з паралельних світів.

     В цій книжці живуть гремліни, кошеня, яке перетворюється на Сфінкса, Янгол і руде дівча, яке вивчає теорію відносності.

     І це просто історія про... психушку, про кохання, про пошуки змісту, який схований за склом розбитих люстерок.

 

abon
Не в сети
Регистрация: 27/03/2013 - 13:47

    Все дуже просто. Дівчина чекає на янгола. Янгол шукає дівчинку. Вона не знає, що їй потрібен янгол, вона носить у кишені зламане люстерко, товаришує із своїм другим "я", виховує гремліна та вчить теорію відносності. Все дуже складно: янгол не може вийти з психіатричної лікарні, бо його крила зламані. Все дуже заплутано: психіатричною лікарнею подорожують привиди, а лікар і сам не  відмовився б навідати психіатра.

   "Я дивлюсь у своє маленьке розколоте дзеркальце. Мені трохи журно самій. Коханий десь забарився, а більше в мене нікого немає. Вони, всі інші, мені не дуже потрібні. Я - особистість самодостатня. Та часом від цієї самодостатності така туга огортає. От і спілкуюся з дзеркалом. Чуєш, дзеркальце, виявляється, самодостатність - перший крок до шизофренії. Моє відображення у дзеркалі трохи імлисте й розмите. Ніби я - це не я. Хоча що таке я? На це запитання існують відповіді, - забагато відповідей, з якими я ще не визначилася. Шкода ж обирати одну відповідь, гублячи всі інші. Тому поки що я - це дуже багато всього. У дзеркальці щось поворухнулося, певне, моє відображення. Тут мій порух точний, стрімкий, там - ледь помітний, розмазаний. Я завжди рухаюся надто вже стрімко й точно, намагаюся приховати свою невпевненість. Моє дзеркальце замурзане, тому не таке, як інші. Протерти? Та навряд. Це ви, панове, протирайте дзеркала, щоб день при дні розглядати свої пики й радіти білозубим посмішкам. Моє дзеркало - це чорна діра у вічність, прихована, замазана тиньком, заклеєна скотчем і павутинням. Коли мені сумно, я з нею розмовляю. Мої думки летять у діру, щоб розчинитися і залишитися там назавжди. Щоправда, мої діалоги з дзеркалом більше скидаються на монологи, та тільки не для мене. У своїх відповідях я відчуваю розуміння та мовчазні запитання. Взагалі, брудна поверхня дзеркала точніше відображає життя. У ній видно людські душі. Там, напевне, і Бог є.

     Мене цікавить загадка Джоконди. Ні, не її усмішки, а чому вона така популярна. Загадку усмішки я вже розгадала: за щільно стиснутими губами вона гидко щирить зуби. Гадає, ніби це смішно. Хоча ні, чесно сказати, вона вже  нічого не думає, вона вже померла. А ми, дурники, знай собі гадаємо, про що ж вона думає, намагаємося загадки, ребуси вирішувати. А ребусів якраз і немає. Самі вигадуємо - самі й вирішуємо. Правда ж? Правда. Які ж ми гарні, які розумні, які геніальні (не побоїмося цього слова). Самоствердження? Воно. А, може, й просто нудьга. Ми всі любимо портрет Мони Лізи, тому що він цікавий. Незвичайний. Незвичний. Він вносить дисонанс у постійну нудьгу.  Так само, як і наші загадки. Посміхаєшся, Джокондо? А, може, й справді вона живе? Може, портрети, як і боги, живуть доти, доки їх пам'ятають і доки вони комусь потрібні?"

     

Добавить комментарий