Розділ 6.

Міха не мала західних платівок – незважаючи на західного дядечку. Платівку в кальсонах не провезеш, а для контрабандистських витівок із подвійним дном дядя Хайнц був безперечно не тою людиною. Достатньо було прикордоннику трохи повільніше звичного перегорнути сторінки його паспорту – і дядечко Хайнц вже, аж гай гуде, кляв долю, яка зготувала йому бідних західних родичів, заради яких він щоразу наражається на воістину нелюдський ризик.

А коли дядечко Хайнц приїхав наступного разу – його було взагалі не впізнати: зі своїх ста шістдесяти п’яти фунтів він охляв до ста тридцяти, вморивши себе голодом протягом п’яти тижнів. Він нічого не їв: «Гірше, аніж у сибірському концтаборі!», - оголосив він усім урочисто, та кожного дня вправлявся з гантелями.

• Я спітнів, наче в сибірському кар’єрі!, - вихвалявся він.

Дядечко Хайнц настільки схуд, що навіть крісло усіма своїми пружинами застогнало інакше, приймаючи його в своє лоно.

• Хайнц, що це в тебе - стрічковий глист?, - наполохався Міха, побачивши дядечку.

• Ні, - гордо проголосив Хайнц, починаючи роздягатися. – Я дещо провіз!

Під костюмом, котрий бовтався на ньому мішком, виявився ще один, як на нього зшитий.

• Це для тебе!, - урочисто оголосив Хайнц Місі. – Щоб у школі танців усі дівчата були наші! Ну, а тепер я нарешті у вас від’їмся, розважу душу! Та він зайшовся щасливим дитячим сміхом.

Розділ 8.

Партійного секретаря раптом осяйнуло: перше і останнє, що бачать західноберлінці в НДР, це як раз той самий овочевий магазинчик. «Тепер я знаю: зелень до супу в продажі у вас цілий рік». Ймовірно, подіяло!

Словом, було прийнято важливе рішення про створення в республіці поки що одного овочевого магазину, в якому буде все, як на заході, проте до того ж ще й набагато дешевше. Партійний секретар зайнявся цією справою особисто та присвячував їй стільки сил і енергії, що майже не встигав тепер читати ворожу пресу. Та й справді, протягом декількох тижнів у обшарпаному магазинчику асортимент був дійсно приголомшливий. Втім, це здобуло певні наслідки, передбачити які чомусь ніхто не спромігся. Чутки про чудо-магазин на нашому кінчику Сонячної алеї розповсюдилися зі швидкістю блискавки. Воно й не дивно, адже тоді люди нерідко, навіть не привітавшись, поспішали обмінятися один з одним приблизно такою інформацією:

• Був у магазині.

• Ну як, дають щось?

Так що овочевий магазинчик на Сонячній алеї за якихось кілька днів прославився, та що там, став легендою. Від його дверей уздовж вулиці потягнулася черга, котра з кожним днем ставала все довшою і довшою. Тепер перше і останнє, що західноберлінці бачили в НДР, був довжелезний, мало не на всю вулицю, хвіст… Ні, не цього бажав, не про це мріяв партійний секретар! Він негайно розпорядився прикрити овочевий магазинчик і почав гарячково прикидати, чи немає таких товарів, які вироблялися б тільки в НДР. Оце було б добре саме їх продавати в колишньому овочевому! В ідеалі, в найсміливіших і найзаповітніших мріях, у його уяві малювалася довга черга західноберлінців, спраглих потрапити в цей магазин. Нарешті рішення було прийнято, але до відкриття магазину воно повинно було залишатися державною таємницею.

Магазинчик перебудували, вітрини завісили, і жодна душа на Сонячній алеї не знала, що там буде продаватися. Чутки ходили найнеймовірніші. Магазин, в якому продається щось, чого немає навіть на заході, - так що ж це таке може бути? Зрештою взяла гору версія, що там будуть продаватися тільки ендееровскі експортні товари: гітари, різдвяні піраміди, пиво «Вернесгрюнер»...

У день відкриття на Сонячної алеї було чорно від народу, повного найнеймовірніших надій і прихопившого з собою про всяк випадок купу грошей. Коли врешті-решт прибрали полотнища з вітрин, поглядам присутніх відкрилися червоні прапори, портрети Хонеккера, паперові першотравневі гвоздики, формені сині блузи Союзу вільної німецької молоді, піонерські барабани, краватки і значки. Ще в той же день до відповідних служб надійшло сім заяв на виїзд.