Український композитор, педагог, музичний громадський діяч Георгій
Іларіонович Майборода народився 1 грудня 1913 року на хуторі Пелехівщина
Полтавської області в селянській сім’ї, де панувала музична атмосфера.
У 1928 році Георгій закінчує семирічку. Потім вступає до Кременчуцького
індустріального технікуму і в 1931 році отримує направлення на роботу
до Запорізького алюмінієвого комбінату. Його все сильніше вабить музика.
Велике місто відкрило для нього нові можливості її основ.
    Головним чинником, що змінив колишні дилетантські уявлення юнака
про музику була, звичайно, самоосвіта. Відомості, добуті з книг (від само-
вчителя з цифровою системою до серйозних учбових посібників, розрахо-
ваних на консерваторський курс), проходили слухову й практичну перевірку
в почутому під час концертів, у самодіяльних колективах.
    Великого симфонічного оркестру в Запоріжжі тоді не було. Певною
мірою цю прогалину в мистецькому житті міста заповнював невеликий
місцевий оркестр, який і став для майбутнього композитора своєрідною
творчою лабораторією. Весь вільний час Георгій проводив у клубі. Він був
активним учасником самодіяльної хорової капели „Дніпрельстан” (те-
нор), оркестрував для цього ансамблю уривки з опер, („Євгеній Онєгін” П.
Чайковського та „Русалка” О. Даргомижського) для її дуже скромного за
своїм складом оркестру (диригент С. Ароцький). За ці постановки капела
здобула перше місце на обласній олімпіаді самодіяльних колективів у Дні-
пропетровську.
    Але Георгій дедалі гостріше відчуває брак професійних музичних знань.
Щоб стати справжнім композитором, треба серйозно вчитися. І він їде
до Києва, поступає в консерваторію, де навчається у класі композиції Л.
Ревуцького. Одночасно з навчанням він пише симфонічні твори, а також
невеликі інструментальні п’єси, масові пісні, обробки народних пісень,
власноруч записаних під час фольклорних експедицій, романси.
    У 1941 році Георгій Майборода закінчує консерваторію, але всі плани й
мрії перервало 22 червня – почалася Велика Вітчизняна війна. Незабаром
він бере участь у боях в районі Миронівка – Канів у складі 289-ї дивізії, яка
прикривала штаб Південно-Західного фронту. Тут Майборода попадає у
полон, разом з ним в тій же колоні йдуть його брат Платон (теж компо-
зитор) і товариш по навчанню в консерваторії Герман Жуковський.
    Щасливий випадок допоміг друзям вирватися з табору, і це врятувало
життя Георгія і його товаришів. Та згодом фашисти виводять його на ро-
боту у польське місце Катовиці, де від вірної загибелі його рятує Радянська
Армія у лавах якої кулеметником дійшов до Перемоги.
    Після демобілізації Г. Майборода – знову в Києві навчається в аспіран-
турі, працює диригентом, викладає у консерваторії курс оркестровки і чи-
тання партитур (1952–1958 рр.).
         У 1956 році на ІІІ з’їзді композиторів України Г. Майбороду обира-
ють до правління Спілки композиторів УРСР, а в 1957 – на ІІ Всесоюзному
з’їзді композиторів – членом правління Спілки композиторів СРСР. У 1960
році Георгію Іларіоновичу присвоєно звання народного артиста СРСР.
    Жанром, через який Георгій Іларіонович увійшов у композиторську
творчість перших післявоєнних років, стала пісня. Цілком природно, що
в піснях Г. Майбороди однією з головних стала тема Великої Вітчизняної
війни. Георгій Іларіонович веде дуже активну творчу діяльність, пише му-
зичні твори, опери („Милана”, „Арсенал”, ,,Тарас Шевченко”, „Ярослав
Мудрий”), лібрето, вокально-симфонічні хорові поеми, романси, вокальні
цикли, ліричні пісні, пісні для дітей, обробки народних пісень, музику для
театральних вистав, кінофільмів.
    У 1963 році Георгій Іларіонович стає лауреатом Державної премії ім.
Т. Г. Шевченка.
    Він часто виїжджає на гастролі. Так 15 квітня 1968 року в Концертно-
му залі імені М. Глінки (м. Запоріжжя) відбувся його авторський концерт,
де він сам і диригував.
    У 1984 році Георгій Майборода отримує звання лауреата Республікан-
ської премії ім. М. Лисенка.
    Мелодизм – найприкметніша сфера музичного мислення композитора.
Фактично він є найпершою цінністю і суттю його обдарування. Ніби ви-
ринаючи з чистих голубих джерел, мелодії митця породжують розмаїття
настроєвих гам. То проймають патетичним струменем, пафосом мужніх
поривань, то пробуджують світлу мрію, то тривожать смутком, а то
повертають душу у стан урочистого споглядання. Але ніколи не залиша-
ють байдужим. Помер Г. І. Майборода 6 грудня 1992 р. у Києві.
                    Література про життя та діяльність
    Муха А. Композитори України та української діаспори : довід. – К. :
Музична Україна, 2004. – 352 с. – Із змісту : Майборода Г. І. – С. 193.
    Мистецтво України : біогр. довід. – К., 1997. – 700 с. – Із змісту : Май-
борода Г. І. – С. 385.
    Митці України : енциклопедія-довідник. – К., 1992. – 848 с. – Із змісту :
Майборода Г. І. – С. 379.
    Зінкевич О. Майборода / О. Г. Зінкевич. – К. : Музична Україна, 1973. –
52 с.
                                       ***
    Черкащина М. „Колись театр був моїм рідним домом” : [останнє
інтерв’ю композитора Г. Майбороди] / М. Черкащина // Музика. – 2004. –
No 1-2. – С. 26.
    Стецюк Р. Не лукавий діалог : [до 85-річчя від дня народження Г. Май-
бороди] / Р. Стецюк // Укр. культура. – 1998. – No 11-12. – С. 14.
   Кирейко В. Незабутній : [Г. Майбороді виповнилося б 80] / В. Кирейко //
Музика. – 1993. – No 6. – С. 19.
   Корнієнко В. В гостях – композитор : [Г. Майборода в Примор. р-ні] / В.
Корнієнко // Запоріз. правда. – 1975. – 15 черв. – С. 4.
   Ержаковский К. Незабываемые минуты : [об авторском концерте ком-
позитора Г. И. Майбороды в г. Запорожье] / Ержаковский // Индустр. За-
порожье. – 1968. – 17 апр. – С. 2.
    Відомий вчений у галузі плодівництва, імунітету, захисту рослин, агро-
екології та історії науки Петро Васильович Вольвач народився 15 грудня
1938 року в селі Вольвачівка (нині Новопрокопівка) Токмацького району Запо-
різької області, в селянській родині. У 1956 році закінчив Новопрокопівську
середню школу, а в 1958 – Запорізьке училище механізації сільського госпо-
дарства. Деякий час працював у колгоспі механізатором. У 1958 році всту-
пив до Кримського сільськогосподарського інституту на факультет плодо-
овочівництва та виноградарства, який закінчив з відзнакою в 1963 році.
    Вченою радою був рекомендований для наукової роботи і направлений
на Кримську помологічну станцію ВІР (м. Бахчисарай, Севастополь), де з
1963 по 1973 роки пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до
заступника директора з наукової роботи.
    У 1965–1968 рр. П. В. Вольвач навчався в аспірантурі Всесоюзного
науково-дослідного інституту рослинництва ім. академіка М. І. Вавилова
(м. Ленінград), захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня канди-
дата біологічних наук.
    Починаючи з 1974 року П. В. Вольвач працював у різних науково-
дослідних установах Криму та України. Він – автор понад 300 наукових ро-
біт, у тому числі кількох монографій, поетичних збірок „Рубікон” та „Лі-
сові друзі”, провідний семиренкознавець України. Петро Васильвич доктор
філософії в галузі біології (з 1998 р.), дійсний член (академік) Української
академії екологічних наук, активний учасник громадського життя країни:
голова кримської філії Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, один з
організаторів газети „Кримська світлиця, І і ІІ Конгресів українців Криму,
учасник І–ІІІ Всесвітніх конгресів українців. Як журналіст, П.В. Вольвач
постійно друкується у кримській, загальноукраїнській та зарубіжній пре-
сі, виступає на радіо та по телебаченню.
    Серед нагород та відзнак П.В. Вольвача – диплом Кримського відділення
НАН України (1993), Почесні грамоти Міністерства освіти й науки України
(1999) та Державного комітету з питань інформації радіо та телебачення
України (2002), орден України «За заслуги» ІІІ ступеня (2006), премія На-
ціональної академії наук України імені Левка Платоновича Симиренка, має
звання «Почесний садівник Мліївського науково-дослідного інституту садів-
ництва ім. Л. П. Симиренка», заслужений діяч науки і техніки Автономної
Республіки Крим.
                  Література про життя та діяльність
   Вольвач П. Л. П. Симиренко – фундатор українського промислового са-
дівництва. – Симферополь: Таврія, 2002. – С.3–4.
   Різник В. Стрімкою ходою : до ювілею мого натхненного Вчителя, ака-
деміка П. В. Вольвача // Наш город Мелитополь. – 2009. – 15 янв. (No 2).
– С. 22.
      Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
   ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
   го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 142–143.
02.12 - 55 років (1958) П. Виниченку, майстру спорту СРСР міжнародного класу з греко-римської боротьби; уродженцю м. Оріхів;
03.12 - 60 років (1953) Л. Ю. Калмукіді, голові Запорізької обласної державної інспекції охорони пам’ятників історії та культури;
03.12 - 55 років тому (1958) відновили післявоєнний випуск обласної газети «Комсомолець Запоріжжя»;
   Микола Степанович Кобозєв – перший міський голова м. Бердянська, по-
томствений почесний громадянин м. Бердянська, купець I гільдії.
   Народився в сім`ї рибопромисловця. Велику увагу приділяв благоустрою
міста. Виступив головним підрядником зведення бердянської пристані. Брав
участь у будівництві Вознесенського собору, облаштуванні громадського
міського саду. На власні кошти збудував міський театр. Був ініціатором
та учасником будівництва в м. Бердянську гостинного двору. Займався до-
брочинністю. Володів численними рибними заводами. Підтримував тісні
контакти з Новоросійським і Бесарабським генерал-губернатором М. Во-
ронцовим. Під час Кримської війни брав участь в організації оборони м.
Бердянська й у відбудові міста після бомбардування. Виступив будівничим
освяченої 1861 року Миколаївської церкви. Після майже двадцятирічного
перебування на посаді міського голови як підрядник займався будівництвом
бердянського молу. Неодноразово критикувався за зловживання. Входив до
складу комісії з клопотання про проведення до Бердянська залізниці.
    Помер, залишивши великі борги. Літописець Бердянська титулярний
радник В. К. Крижановський в своїх щоденниках відводив Миколі Степа-
новичу немало місця. Ось що він писав в день його смерті: «2-го марта,
среда, утром маленький мороз. Ясно; весь день солнце. Рейд весь покрыт
льдом, пришедшим от маяка. Сегодня Почетный наш гражданин и старо-
жил Бердянский, подрядчик волнореза Николай Степанович Кобозев умер
в 10 часов утра. Весь город пришел в большую суету, потеряв в нем из-
вестную всем личность. Это был первый представитель нашего города;
первый хлебосол...».
    За свої заслуги нагороджений 3 золотими медалями, орденом Святої
Анни III ст. У 2007 році в м. Бердянську встановлено пам’ятний знак на
честь М. С. Кобозєва, а 2 жовтня 2008 року депутати Бердянської місь-
кради ухвалили рішення про присвоєння ім`я М. С. Кобозєва одній з вулиць
міста (в районі Колонії).
                    Література про життя та діяльність
    Михайличенко В. Бердянск : Взгляд через столетия / В. И. Михайличен-
ко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков. – 2-изд., перераб. исправ. и доп. – Бердянск
: Південна зоря, 2007. – 432 с. : ил. – Из содерж. : Кобозева гора. – С. 80–84
; Николай Кобозев. – С. 310–314, 383.
    Бердянску – 180 : к 180-летию основания города Бердянска. – Бердянск
: [Бригантина – Запорожье : Дикое Поле], 2007. – 362 с. : ил. – Из со-
держ. : Ноздрина Л. Николай Степанович Кобозев / Людмила Ноздрина.
– С. 150–153.
    Ноздрина Л. Записки краеведа : [к 180-летию основания г. Бердянска] /
Л. Ф. Ноздрина ; Бердян. краевед. музей. – 2-е изд., доп. – Бердянск : [Мо-
дем-1]. – Запорожье : Дикое Поле], 2007. – 306 с. : ил.- Из содерж. : Увеко-
вечим память выдающегося человека. – С. 144–145.
    Кулида С. Отец Бердянска // Москов. комсомолец в Украине. – 2012. – No
34 (15–21 авг.). – С. 12.
    Аннинская И. Память первого городского головы будет увековечена / И.
Анненская // Бердянск деловой. – 2009. – 3 сент. (No 35). – С. 7.
    Бучная А. Николай Кобозев. Первый градоначальник / А. Бучная // Бер-
дян. ведомости. – 2008. – 21 авг. (No 34). – С. 18.
    Денисов Е. Есть портрет Николая Кобозева / Е. Денисова // Півден.
зоря. – 2007. – 11 лип. (No 98). – С. 1.
    Денисов Е. Кобозевы и Бердянск / Е. Денисов // Азов. вестник. – 2005. –
26 авг. – С. 3.
    Сенченко И. Первый голова / И. Сенченко // Бердянск деловой. – 1998. –
21 авг.
    Денисов Е. Кобозевы / Е. Денисов // Азов. вестник. – 1997. – 26 сент.
    Денисов Е. Кобозев Николай Степанович / Е. Денисов // Азов. вестник.
– 1995. – 11 марта.
    Зиборова Н. Кобозева гора / Н. Зиборова // Азов. вестник. – 1995. – 4
февр.
    Треьяков О. Билини Бердянського краю. 9 : Купець Кобозєв / О. Третья-
ков // Півден. зоря. – 1988. – 13 груд.
    Константінова В. Кобозєв Микола Степанович / В. М. Константінова
// Славетні запоріжці. ЗНУ [Електронний ресурс] : Режим доступу : http://
sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ Кобозєв,_Микола_Степанович
    Василь Трохимович Поляков народився 6 грудня 1913 року в селі Старо-
богданівка (нині Михайлівського району) Запорізької області в сім’ї селя-
нина. Працював дільничим агрономом у районі. Коли в 1941 році почалася
війна, старший сержант запасу був мобілізований до лав діючої армії.
    Ще в 1937 році В. Т. Поляков проходив строкову військову службу рядо-
вим стрільцем, командиром відділення і помічником командира взводу. Тому
на фронті його відразу призначили командиром взводу (СУ-76 1222-й само-
хідний артилерійський полк, 10-й танковий корпус, 4-та танкова армія, 1-й
Український фронт).
    Вже в перших боях під Смоленськом та Єльнею в 1941 році він проявив
високу волю і вміння досягати перемоги. За ініціативу, проявлену в бою за
селище Бараничі, старшого сержанта Полякова було нагороджено медал-
лю “За бойові заслуги”. Василю Полякову – командиру самохідної гармати
– довелося брати участь у важких оборонних боях під Москвою. І вже звід-
тти він з наступаючими військами пішов на захід.
    У жовтні 1943 року В. Поляков закінчив курси Ульянівського танкового
училища і повернувся на фронт командиром танку. Він воював за звільнен-
ня України та Польщі. Особливо відзначився у Вісло-Одерській наступаль-
ній операції.
    30 січня 1945 року у складі розвідгрупи В. Поляков форсував ріку Одер у
районі м. Штейнау (Сьцинава, Польща), потайки зайшов в тил противни-
ка, знищив 5 автомашин з піхотою, 1 БТР і захопив ділянку дороги на шосе
Штейнау-Поржвиц. У боях за утримання рубіжу екіпаж підбив 3 танки
та відбив контратаку ворога. У цому бою командир був важко поранений
і терміново евакуйований до госпіталю.
    Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року В. Т. По-
лякову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
    У 1946 році відважний герой із-за хвороби був звільнений в запас. Пра-
цював парторгом колгоспу в с. Обільне та в будівельній організації в с.
Мирне на Мелітопольщині.
    Поляков В. Т. помер 20 листопада 1975 року. Похований у с. Терпіння
Мелітопольського району Запорізької області.
                      Література про життя та діяльність
    Героев славних имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-
сост. и гл. ред. Н. Кузьменко]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 132–133.
    Герои Советского Союза : краткий биогр. словарь : [в 2-х т.] . [Т.] 2 :
Любов-Ящук / М-во обороны СССР ; редкол. : И. Н. Шкадов (пред.)[ и др.].
– М. : Воениздат, 1988. – С. 297.
    История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область
/ Ин-т истории АН УССР; редкол. : В. И. Петрыкин [и др.]. – К. : Глав ред.
УСЭ, 1981. – С. 486.
    Книга пам’яті України. Переможці. Запорізька область. Т. 22 (1) / гол.
ред. і упоряд. Сльота В. П. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – С. 369.
    Лукаш І. Велике бачиться на відстані / SІ. М. Лукаш ; Іван Лукаш. – Дні-
пропетровськ : Січ, 1998. – С. 892–895.
    Лукаш И. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Советского Со-
юза – уроженцах Запорожской обл. / И. М. Лукаш. – Днепропетровск : Про-
мінь, 1984. – С. 270–273.
    Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Советского Союза.
– Запорожье : Книж.-газ. изд-во, 1962. – С. 229–231.
                                       ***
    Її батько був Героєм // Михайлів. новини. – 2007. – 25 лип. (No 55). – С. 3
                                       ***
    Поляков Василий Трофимович [Электронный ресурс]. – Режим доступу :
http://az-libr.ru/index.shtml?Persons&FEB/4ca632e4/index
06.12 - 90 років (1923) В. О. Мушникову, Герою Радянського Союзу. Командир відділення 1118-го стрілец. полку 3-го Укр. фронту сержант Мушников відзначився при форсуванні р. Дніпро в районі с. Канівське Запорізького району в 1943 р.;
07.12 - 55 років (1958) КП «Управління капітального будівництва» виконкому Запорізької міської ради;
09.12 - 65 років (1948) В. А. Матвієнку, заслуженому майстру спорту (1975) з футболу; уродженцю м. Запоріжжя;
11.12 - 90 років від дня народження М. С. Соколова (1923–1984), Героя Радянського Союзу. Командир 1118-го полку 3-го Укр. фронту ст. сержант Соколов відзначився 26 листоп. 1943 р. при форсуванні р. Дніпро в районі с. Канівське Запорізького району. Він першим переправився на правий берег і захопив плацдарм;
   Народився Олександр Олександрович Зачепило у селі Верхній Терсі Гу-
ляйпільського району 12 грудня 1913 року в сім’ї селянина. З дитячих років
працював у господарстві батьків. А зі створенням колгоспу став його чле-
ном, де й продовжував трудитися на різних роботах.
   На початку 30-х років закінчив курси трактористів і почав працювати
в тракторній бригаді. Потім були курси шоферів, робота шофером в МТС,
служба в Червоній Армії, і знову шоферував у колгоспі, згодом сів за кермо
трактора в МТС.
    Як здібного механізатора в числі інших у 1939 році його направили в
Західну Україну. Там трудився до 1941 року.
   З початку Великої Вітчизняної війни Олександр Олександрович – в ді-
ючій армії. Брав участь в обороні Кавказу, Сталінграда.
   Після демобілізації в 1945 році працював шофером Гуляйпільського
держнасінфонду, трактористом в тракторній бригаді, а з 1955 року й до
виходу на пенсію керував ремонтною бригадою, виконував іншу роботу.
   Працюючи бригадиром тракторної бригади, проявив себе умілим ор-
ганізатором колективу. Бригада неодноразово займала призові місця у
соціалістичному змаганні, була нагороджена дипломом І ступеня ВДНГ
СРСР.
   Батьківщина гідно оцінила особисті заслуги О. О. Зачепила. 30 квітня
1966 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР, в якому говорилося:
„За успіхи, досягнуті у збільшенні виробництва і заготівель соняшника,
льону, конопель, хмелю та інших культур, присвоїти звання Героя Соціаліс-
тичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот”
Зачепилу Олександру Олександровичу – бригадирові колгоспу ім. Леніна Гу-
ляйпільського району Запорізької області”. Мав він і інші нагороди, а саме
ордени Трудового Червоного Прапора, „Знак Пошани”.
   Олександр Олександрович Зачепило помер 10 жовтня 1989 року.
   У пам’ять про трудові звершення свого земляка місцева громада у 2003
році нагородила його (посмертно) регіональною медаллю „За заслуги перед
Гуляйпільським краєм”
                   Література про життя та діяльність
    Кушніренко І. Верхньотерсянські зорі : сторінки історії Верхньотер-
сян. сільради і ТОВ «Агро-Континент» Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. К.
Вушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дике Поле, 2007. – 236 с. – Із
змісту : [О. О. Зачепило]. – С. 58–62, 90–91.
    Кушніренко І. Люди Гуляйпільщини : бібліогр.-довід. видання / І. К. Куш-
ніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 223 с.
– Із змісту : Олександр Зачепило. – С. 65–66.
                                      ***
    Лютий Г. Сторінки неписаного букваря / Григорій Лютий // Комсомо-
лець Запоріжжя. – 1972. – 9 верес.
    Науменко І. Народжені сіяти / Іван Науменко // Запоріз. правда. – 1966.
– 19 черв.
                                      ***
    Зачепило Олександр Олександрович // Славетні запоріжці. ЗНУ [Елек-
тронний ресурс] : Режим доступу : http://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ За-
чепило,_Олександр_Олександрович
   Проблеми взаємовідносин людини та довкілля існували завжди. Ще в
давнину з’явилося споживацьке відношення до тваринного світу. Розвиток
суспільства, науки та техніки протягом багатьох віків лише погіршував
стан справ.
   Кінець ХVІІІ – початок ХІХ століття ознаменувався розповсюдженням
ідей гуманного ставлення до «братів наших менших» та виникненням у ба-
гатьох європейських країнах товариств, що ставили за мету організацію
захисту і допомоги тваринам. І лише в середині ХІХ століття подібні ідеї
поширились у Російській імперії.
   Є відомості, що в Росії перша благодійна організація захисту тварин –
Товариство покровительства тваринам – виникла у 1861 році в Ризі. Але це
була місцева ініціатива вузького кола благодійників. У 1865 році з’явилося
значно потужніше «Російське товариство покровительства тваринам»,
яке було урядово затверджене та розповсюджувало свою діяльність на
всю імперію. Засновником товариства виступив петербурзький чиновник
Федір Паулі, а першим почесним головою став князь Олександр Суворов
(онук видатного полководця).
   У 1866 році міністр внутрішніх справ, затвердивши статут това-
риства, розіслав губернаторам інформацію про «Російське товариство
покровительства тваринам» і запропонував підтримати таку гарну
ідею й створити його філії у всіх регіонах. Надалі (у 80–90-ті роки ХІХ
століття) відділи були організовані на терені України, зокрема у Києві,
Житомирі, Кам’янці-Подільському... Членами товариства та благодійни-
ками ставали інтелігенція, чиновники, купці, дворяни, священнослужителі,
звичайні міщани. Як правило, кожен осередок нараховував від 30 до 100
членів, а наприклад, київський – понад 500. На внески відкривалися ветери-
нарні пункти, годувальні для бездомних тварин, притулки для собак, прово-
дилися рейди-перевірки ферм, стаєнь, кінних депо, псарень та інших місць
масового утримання тварин, видавались премії за дбайливе ставлення до
тварин, переоснащувались більш гуманним обладнанням скотобійні.
    Заснування Російського товариства покровительства тваринам в м.
Олександрівську тісно пов’язано з організацією земської ветеринарії. Ва-
гомим внеском в розвиток ідей охорони тварин стала діяльність земського
ветеринарного лікаря Мойсея Федоровича Андрєєва. Піклуючись про по-
кращення умов утримання домашніх тварин і вдосконалення порід, він під-
готовив доповідь „Про вибір порід земських плідників”.
     Більше всіх страждали від непосильної праці і поганого харчування
коні. Нещадна, а інколи просто жорстока, експлуатація господарями та
візниками коней була на той час справжньою бідою. Для своєчасного ви-
явлення хворих, виснажених та скалічених тварин М. Ф. Андрєєв наполягав
на періодичному поголовному огляді коней візників, поштових, водовозів
постоялих дворів, цегельних заводів. На ветеринарній нараді в 1904 році
він клопотався про введення викладання курсу раціонального підковування
коней в курс навчання Гнединського училища. Крім того, М. Ф. Андрєєв
приймав участь в комісіях по огляду стану тварин.
    На першій Повітовій Земській Ветеринарній Нараді 23 січня 1904 року
він сформулював ідею захисту тварин та необхідність відкриття від-
ділень товариства в місті та повіті. М. Ф. Андрєєв провів аналіз різних
публікацій про роботу та історію створення відділів покровительства
тваринам. Його ідею підтримали і прийняли рішення про необхідність від-
криття такого відділення в Олександрівському повіті. На цьому і завер-
шився перший етап організації товариства, головним досягненням якого
стала публікація доповіді у Віснику Катеринославського земства.
    Проте лише в 1913 році (13 грудня) Міська Дума прийняла постанову про
заснування відділення Російського товариства покровительства тваринам.
Товариство мало свій Статут, в якому визначалася мета його діяльності
та задачі. Членом товариства могла стати будь-яка людина незалежно від
національності, статі, соціального положення та місця проживання. Вар-
то було лише написати заяву, віддати її до канцелярії Управи і заплатити
членський внесок. Щорічні та разові внески складали лише частину коштів
товариства. Решту становили проценти від недоторканого капіталу, по-
жертви приватних персон, гроші, отримані від продажу виданих творів,
читання лекцій, концертів, балів, гулянь, базарів. Товариство виховувало
громадян в дусі милосердного відношення до тварин, здійснювало нагляд за
ними на вулицях міста, слідкувало за виконанням наказів.
    У 1913–1914 роках Олександрівська міська управа та Олександрівське
повітове поліцейське управління розділили між собою обов’язки опікування
загубленими тваринами, їх тимчасовому розміщенню та пошуку господарів.
Тварини, виявлені поліцейськими без нагляду господарів, вважалися загубле-
ними та супроводжувалися до Міської Управи. Тут збирали всіх безпритуль-
них тварин міста та його околиць. Це були коні, корови, свині. Хазяїну загу-
бленої тварини видавалося свідоцтво на державному бланку, де вказувалося
його прізвище, місце проживання та прикмети загубленої тварини. Захист
диких тварин взяло на себе „Хортицьке товариство охоронців природи”.
    Ідеї милосердя та гуманного відношення до тварин, які хвилювали росій-
ське суспільство, розповсюдилися в нашому місті наприкінці ХІХ – почат-
ку ХХ століття завдяки спільним зусиллям ветеринарів та громадськості.
Розпочатий ними рух формував у людей свідоме, відповідальне ставлення
до тварин.
    Практика створення притулків для бездомних тварин діє сьогодні в
усьому цивілізованому світі. Останніми роками вона шириться й Украї-
ною. У нашій державі більшість із притулків – приватні або ж відкриті
коштом міжнародних благодійних організацій. Тому проблема скорочення
кількості безпритульних тварин і нині не втрачає актуальності.
                                  Література
    Андреев М. К вопросу о желательности открытия в г. Александровске и
его уезде Общества покровительства животным : (реферат, доложенный
в янв. 1904 г. Александровскому уездному земскому ветеринарному совеща-
нию ветеринарным врачем М. Андреевым) // Вестник Екатеринославского
земства. – 1904. – No 11. – С. 321–325; No 12. – С. 366–369.
                                       ***
    Ахинько Е. В Александровске потерявшиеся животные жили при Го-
родской Управе / Е. Ахинько // МИГ. – 2011. – 24 марта (No 12). – С. 50.
    Ерохина Л. Организация общества покровительства животным в на-
шем крае в конце ХІХ – начале ХХ вв. / Л. А. Ерохина // Музейний вісник. –
2010. – No 10. – С. 177–181.
    Чайка О. Городской транспорт в Александровске в начале ХХ века : [в
т. ч. о работе Александров. о-ва покровительства животным] / О. В. Чай-
ка // Музейний вісник. – 2009. – No 9. – С. 161–179.
14.12 - 90 років (1923) від дня народження В. П. Лакатоша, Героя Радянського Союзу (1944), генерал-майора авіації. З 1927 р. мешкав у Запоріжжі;
14.12 - 50 років від дня народження А. В. Дмитриченка (1963–1984), воїна-афганця; уродженця с. Луначарське Бердянського району;
    Із Запорізьким краєм Миколу Миколайовича Мельника (народився 17
грудня 1953 року в смт Ставище Київської області в сім’ї службовців)
пов’язує всього кілька років життя (з 1971 по 1972 рік працював бетон-
ником тресту «Запоріжцивільбуд»). Проте він залишив слід в його істо-
рії. Закінчивши Кременчуцьке льотне училище цивільної авіації, працював у
різних авіазагонах, потім пілотом-інструктором Кременчуцького льотного
училища цивільної авіації, навчався в Кременчуцькій філії Харківського по-
літехнічного інституту, в Ленінградській академії цивільної авіації, 1984 р.
закінчив школу льотчиків-випробувачів.
    Після аварії на Чорнобильській АЕС назріла нагальна необхідність про-
ведення моніторингу стану зруйнованого реактора. Для цього був створе-
ний багатоярусний вимірювач, який треба було ввести в реактор на велику
глибину. Вертоліт, яким керував М. Мельник, тричі зависав над реактором,
і тільки з третього разу вдалося пробити застиглу корку над реактором.
Екіпаж М. Мельника на «Ка-27» встановив в районі 4-го енергоблоку ще
ряд датчиків. Всього М. Мельником виконано в Чорнобилі 46 польотів за-
гальною тривалістю 52 години. При цьому льотчик отримав дозу опро-
мінення 160 бер.
    Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 жовтня 1987 р. за мужність,
героїзм і самовідданість при ліквідації аварії на Чорнобильській атомній
станції командиру вертольота Миколі Миколайовичу Мельнику присвоєне
звання Героя Радянського Союзу. У 1990 р. він був удостоєний премії Між-
народної вертольотної асоціації «Слава досконалості» (Salute to Exellence)
в номінації «Премія імені Ігоря Сікорського за гуманітарні заслуги».
    У 1995 р. М. М. Мельник був запрошений на роботу в Іспанію в якості
провідника вертольотів «Ка-32» і переїхав в Аліканте.
                    Література про життя та діяльність
    Мельник Микола Миколайович [Електронний ресурс]: [веб-сайт]. –
Електронні дані. – Режим доступу: http://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ .
    Мельник Николай Николаевич [Електронний ресурс]: [веб-сайт]. –
Електронні дані. – Режим доступу: ru.wikipedia.org/wiki/Мельник,_Нико-
лай_Николаевич.
17.12 - 65 років (1948) О. Кіргеєвій, запорізькій художниці;
    Поет, художник, краєзнавець Микола Григорович Філянський народив-
ся 19 грудня (в інших джерелах – 7 грудня) 1873 року в селі Попівка Мирго-
родського району Полтавської області в сім`ї священика. Отримав блиску-
чу освіту: закінчив геологічний відділ фізико-математичного факультету
Московського університету (1899), одночасно вчився в художній студії В.
Сєрова та архітектурній майстерні професора Ф. Шехтеля.
    Природа щедро наділила М. Філянського ще одним талантом – талан-
том літератора. Його перша поетична збірка “Лірика” побачила світ в Мо-
скві у 1906 році, друга – “Calendarium”, там же у 1911 році. В своїх поезіях
Філянський постав перед читачем як тонкий лірик, що натурально впису-
ється у спільний поетичний комплекс української поезії початку двадцятого
століття, творцями якого були Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Во-
роний, Григорій Чупринка, а на Західній Україні – “молодомузівці”.
    Тривалий час (1906–1917) М. Г. Філянський працював геологом на Уралі
у товаристві “Російський мармур”. Після Жовтневого перевороту повер-
тається в Україну, на рідну Полтавщину, де завідує агрошколою (с. Яресь-
ки), працює в лісництві (с. Сорочинці), керує місцевим аматорським теа-
тральним гуртком.
    З літа 1924 року Микола Філянський – співробітник Полтавського
історико-краєзнавчого музею, який тоді об’єднував навколо себе передову
українську інтелігенцію. Згідно з планами музею протягом кількох років він
вивчав корисні копалини Полтавщини, написав ряд статей з цього приводу
(“Геологічний огляд”, “Підземні води”).
    З 1926 року М. Г. Філянський завідує відділом музею ім. Артема (м. Хар-
ків). Серед його праць цього періоду: “Українська Шампань”, “30 липня
1926 р.”, “Кармелюк”, “Перший український мандрівник Барський”, близь-
ко 15 статей, опублікованих у харківському журналі “Знання”.
    Участь М. Г. Філянського у Дніпрельстанівській експедиції, проведеної
напередодні будівництва Дніпрогесу, яскраві враження від історії Півдня
України, його індустріального розвитку надихнули Миколу Григоровича на
написання вкрай цікавої краєзнавчої розвідки “Від порогів до моря” (1927).
Наступного року він видав третю поетичну збірку “Цілую землю”.
    У 1931 році особиста трагедія (смерть однієї із дочок) змусила М. Фі-
лянського змінити обстановку, і він переїздить до Запоріжжя, де актив-
но береться за створення музею Дніпробуду. Зібрані ним документальні
матеріали та експонати успішно демонструвалися на виставках в Києві,
Харкові, Дніпропетровську. Протягом 1935–1936 рр. Микола Григорович
разом з іншими працівниками музею Дніпробуду здійснює ряд археологічних
експедицій по берегах Дніпра в Запоріжжі та сусідніх районах. Всебічне
дослідження Запоріжжя наштовхнули його на думку про необхідність
згуртування сил місцевих краєзнавців та організації краєзнавчого товари-
ства. Участь у першому засіданні новоствореної краєзнавчої організації
приймав академік Д. І. Яворницький.
    У 1936–1937 рр. М. Г. Філянський за дорученням Українського музейно-
го містечка (територія Лаврської фортеці) у Києві змальовує пам’ятки
давнини, допомагає оформляти експозиції історичного музею.
    Активна музейна і літературна діяльність була прервана. 11 жовтня
1937 року М. Г. Філянського на квартирі (вул. Ентузіастів) заарештову-
ють працівники Запорізького міського відділу НКВС. Звинувачували його
в участі в антирадянській контрреволюційній диверсійно-терористичній
організації, куди його начебто завербував у 1926 році М. Хвильовий. 11 січ-
ня 1938 року Військова колегія Верховного суду СРСР у закритому засідан-
ні без виклику свідків розглянула справу М. Г. Філянського і винесла вирок
про страту.
                                      Твори
    Поезії / М. Філянський. – К. : Рад. письменник, 1988. – 368 с.
                                        ***
    На Дніпрельстан / М. Філянський. – Х. : Держвидав, 1930. – 49 с. : 32
фото.
    Від порогів до моря : (дорожні етюди) / М. Філянський. – Х. : Держви-
дав, 1928. – 97 с. : іл.
                     Література про життя та діяльність
    Реабілітовані історією. Запорізька область. Кн. 1 / обл. редкол. : Стрюк
А. І. (голова) [та ін.]. – К. ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 584
с. – Із змісту : Шапошникова І. Розстріляний талант / Інна Шапошникова.
– С. 233–236.
    Репресоване краєзнавство (20–30-ті роки). – К. : Рідний край, 1991. –
511 с. – Із змісту : Граб В. За відсутністю складу злочину... / В. Граб. – С.
255–258.
                                        ***
    Горбенко І. Запорізький період діяльності М. Філянського / І. Ф. Горбен-
ко // Вісник Запорізького національного університету (Філ. науки). – 2009.
– No 1. – С. 19–22.
    Черкаська Г. Музей, убитий у зародку / Ганна Черкаська // Просто. –
2007. – 13 груд. – С. 17.
   Абліцов О. “Є два життя в поета, але між ними – смерть...” / Олек-
сандр Абліцов // Запороз. Січ. – 2006. – 12 груд.(No 246). – С. 6.
   Шевченко В. До історії Дніпробудівського музею / В. І. Шевченко ; Ві-
талій Шевченко // Музейний вісник. – 2006. – No 6. – С. 111–112.
19.12 - 55 років (1958) ВАТ «Запоріжгаз»;
21.12 - 115 років від дня народження П. П. Берестова (1898–1961), Героя Радянського Союзу; жив і працював у м. Запоріжжі;
22.12 - 75 років (1933) В. О. Цапенку, заслуженому тренеру з гандболу УРСР (1977) та СРСР (1982), доктору педагогічних наук (1991); уродженцю м. Бердянська;
23.12 - 90 років (1923) В. В. Козлову, Герою Радянського Союзу; уродженцю м. Запоріжжя. Автор книги спогадів «У гуркотливому небі війни»
23.12 - 85 років від дня народження М. М. Сидоренка (1928–?), заслуженого працівника культури України; 1974–1989 рр. – завідуючий відділу науки та навчальних закладів Запорізького обкому КПУ; 1989–2002 рр. – заступник голови, 2002–2007 рр. – голова Запорізького обласного відділення Українського товариства охорони пам`яток історії та культури;
       Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
    ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
    го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 145–146.
    Бердянський завод скловолокна – єдине в Україні підприємство, котре
виробляє текстильне скловолокно і вироби з нього. Щорічно завод виготов-
ляє 1228 тон скловолокна, більше 6 млн м тканини, 140 т склопластика,
більш ніж 40 видів іншої продукції. Новий етап в розвитку підприємства
почався в 1999 р., коли були запроваджені нові технології, розширений асор-
тимент продукції. Усі нові види продукції і технології захищені 23 патен-
тами України і 17 – Росії. У 2002 р. закінчена реконструкція і створення
мобільного корпуса для замкнутого технологічного циклу потужністю 2
тис. т на рік скловолокна і 9 млн м склотканини. Спеціалісти заводу по-
стійно працюють над розширенням асортименту продукції, над створен-
ням нових матеріалів із скловолокна. Їх робота є вагомим внеском в науко-
ві дослідження галузі. З 2001 р. завод отримав 11 патентів на винаходи.
Продукція заводу експонувалася на міжнародних виставках-конференціях
«Реконструкція житла», які проводились в Києві, а також на міжнарод-
них виставках-ярмарках «Тепло. Теплий дім», «Архітектура. Будівництво.
Інтер’єр” в Харкові, де отримала високу оцінку і визнання споживачів.
    Бердянський державний завод скловолокна експортує свою продукцію в
країни СНД і Європи. На жаль, зараз підприємство переживає не найкращі
часи, перебуваючи у затяжній кризі. З 2011 р. розпочата процедура його
банкрутства, та ведуться підготовчі роботи щодо приватизації.
                              Література
   Лидеры Бердянска. – Запорожье : Тандем-У, 2003. – С. 34–35.
   Бердянський завод скловолокна // Енциклопедія Сучасної України. – К.,
2010. – Т. 2. – С. 477.
    Після здобуття незалежності в Україні майже всі громадські органі-
зації і спортивні федерації створювалися заново. Так сталося і з Автомо-
більною федерацією України (ФАУ), створеною 2 липня 1992 р., і визнаною
Міжнародною автомобільною федерацією (ФІА), яка є членом Національно-
го Олімпійського комітету України. Основу ФАУ складають обласні авто-
мобільні клуби. Тому група ентузіастів спортсменів-ралістів Запоріжжя
на установчих зборах 26 грудня 1993 р. започаткувала обласну громадську
організацію «Запорізький автомобільний клуб», який об’єднав спортсменів-
автогонщиків з міст Запоріжжя, Мелітополя, Бердянська в одну органі-
зацію. Першим президентом «Запорізького АК» був Олександр Вікторович
Кульченко, пізніше його змінив Шульга Анатолій Олександрович – майстер
спорту СРСР, призер чемпіонатів СРСР і України. Технічною базою «Запо-
різького АК» став автоклуб «Космос», створений в 1978 році А. Шульгою і
В. Мухіним при об’єднанні «Запоріжжяавтотехобслуговування».
    18 серпня 1999 р. Запорізький автомобільний клуб став місцевим осе-
редком (філією) Автомобільної федерації України.
    Серед основних напрямів діяльності клубу: ліцензування спортсменів-
автогонщиків для участі в автогонках на території України; навчання
спортсменів-початківців (працює заклад з підготовки водіїв-автогонщиків);
консультування і методична підтримка спортсменів; навчання і присво-
єння категорії суддям автоспортивних змагань; допомога в підготовці і
перевірці спортивних автомобілів; здійснення фінансової підтримки пер-
спективних спортсменів; сприяння міжнародному дорожному руху і авто-
туризму; організація проведення чемпіонатів України з автокросу в Запо-
ріжжі і Мелітополі; підтримка розвитку нових видів автоспорту – гонок
на прискорення, участь Запорізької команди в трофі-рейдах.
     Запоріжжя має давні традиції автоспорту. Одна із кращих трас ав-
токросу знаходилася в нашому місті на Верхній Хортиці. З 1979 р. там
регулярно проводилися чемпіонати УРСР і СРСР. У 80-ті роки в Запо-
ріжжі діяло 10 автоклубів. До початку 90-х наше місто мало неофіційний
статус «столиця багі в СРСР». Серед видатних автогонщиків багато на-
ших земляків: перший чемпіон СРСР з автокросу на багі М. Носенко, пер-
ший в СРСР переможець міжнародного автокросу О. Цевельов, єдиний
чотириразовий чемпіон СРСР О. Лось та інші. Відродження знаменитих
запорізьких автокросів – одне з головних завдань Запорізького АК. У 2002
і 2003 рр. відбулися етапи чемпіонатів України з автокросу на легкових
автомобілях і автомобілях багі в Запоріжжі, і 5 етапів з 2004 по 2008 рр.
в Мелітополі на трасі «Мирна». У 2010 р. була побудована і ліцензована
нова траса «Космічна», на якій в жовтні 2010 р. проходив Кубок України,
а в липні та жовтні 2011 – етапи чемпіонату України з автокросу.
    Протягом 20 років роботи «Запорізького автоклубу» майже щорічно
1–2 команди ставали чемпіонами або призерами чемпіонатів України, а
в особистому заліку запорізькі спортсмени більше 100 разів завойовували
призи на чемпіонатах України. Це В. Чеботарьов (6 разів), В. Замараєв (3),
Ю. Комиров (2), О. Дарієнко (2), О. Крутенко (2), А. Глотов C. Перец, М.
Поляков (наймолодший в історії України чемпіон та МСУ з автокросу), 8
гонщиків виконали нормативи майстра спорту України. За час функціону-
вання клубу його членами стали понад 1000 жителів Запорізької і сусідніх
областей – це гонщики, механіки, тренери, судді, автотуристи і просто
ентузіасти автомобільного спорту.
                                  Література
    Шульга А. Влюбленные в скорость / А. Шульга, В. Мухин // Суббота
плюс. – 2005. – 27 окт. (No 43). – С. 2.
    Что такое Запорожский автоклуб? // Суббота. – 1999. – 23 дек. – С. 6.
24.12 - 90 років (1923) О. І. Лещенку, Герою Соціалістичної Праці (1975). З 1961 р. – слюсар, згодом – бригадир слюсарів на Запорізькому заводі напівпровідникових приладів;
24.12 - 85 років (1928) М. Є. Залозному, Герою Соціалістичної Праці, працівнику виробництва (трест «Запоріжжитлобуд»);
        Самуїл Клюдт – громадський діяч, публіцист, один із перших пред-
ставників колоністської інтелігенції. Народився 25 грудня 1833 року в коло-
нії Малоярославець-2 (Бесарабія). Закінчив Вернерівське училище в колонії
Сарата Аккерманського повіту (зараз селище міського типу в Одеській об-
ласті) – перший учбовий заклад для підготовки німецьких вчителів в Росії
(заснований 25 червня 1844 року). С. Клюдт був серед вихованців ІІ випуску
цього навчального закладу. 1852–1853 рр. – помічник учителя школи лю-
теранської общини в м. Одеса; служив землеміром при комісії зі земельної
оцінки колоній (1853–1854 рр.); писарем Опікунського комітету іноземних
поселенців (1860–1866 рр.). Виконував обов`язки окружного писаря в Криму
(1870–1871 рр.) та деякий час в Гальбштадті (нині – м. Молочанськ Ток-
мацького району).
    Мав репутацію виключно порядної людини та компетентного фахівця.
У 1882 р. за дорученням Раштатського волосного зібрання (Ананьївський
повіт Херсонської губернії) склав прохання до Сенату. В ньому С. Клюдт
зазначив, що декотрі інструкції Херсонського губернського правління 1875
року протирічать законодавству про іноземних колоністів в Росії. Поба-
чивши в цьому типові проблеми для всіх колоністів Півдня України, Клюдт
в кінці 1881 – на початку 1882 року з власної ініціативи організував поїздку
німецькими селами Таврійської та Катеринославської губерній з метою ви-
вчення аграрного питання. У 1882 р. на прохання 12 колоній Людвігсталь-
ського волосного правління Маріупольського повіту Таврійської губернії (с.
Карла Лібкнехта Розівського району Запоріз. обл.) навести порядок у зем-
лекористуванні Самуїл Клюдт склав чергове подання. Копії всіх підготов-
лених документів він опублікував на сторінках газети “Sankt-Petersburqer
Herold”, цим самим привертаючи громадську думку країни до проблем зем-
леустрою німецьких колоністів. Ця публікація викликала резонанс в Росії та
Германії, де вона була надрукована окремою брошурою. Проблемами зем-
лекористування займався і двоюрідний брат Самуїла – Вольдемар Клюдт
(1862–?), надавши суттєву допомогу знаному російському економісту В.
Постнікову в зборі статистичних даних.
    Як культурна, широко ерудована людина, С. Клюдт не замикався в рам-
ках вузької національної корпоративності та розумів значення взаємної ін-
теграції культур. На початку 50-х рр. ХІХ ст. разом із Гергардом Багером
став ініціатором приватного викладання російської мови в німецьких коло-
ніях та з цієї метою заснував декілька приватних вечірніх шкіл в колоніях
Півдня Росії.
                    Література про життя та діяльність
    Клюдт Самуїл // Винниченко І. Німці в Україні : біобібліогр. довід. – К.,
2011. – С.169.
    Штах Я. Очерки по истории и современной жизни южнороссийских
колонистов. – М., 1916.
   Постников В. Южно-русское крестьянское хозяйство / В. Е. Постни-
ков. – М. : Типолитография Высочайше утв. Т-ва И. Н. Кушнерев и К, 1891.
– 392 с.
   Бобылева С. (Днепропетровск). Клюдт Самуил [Электронный ре-
сурс]. – Режим доступа: http://www.rusdeutsch-panorama.ru/jencik_statja.
php?mode=view8?site_id=348own_menu_id=4810
   Аніченко О. Клюдт Самуїл // Славетні запоріжці ЗНУ [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp
25.12 - 75 років (1933) М. П. Мальцеву, заслуженому тренеру УРСР (1985) та СРСР (1987) з легкої атлетики;
25.12 - 50 років тому (1963) льотчик-космонавт П. Р. Попович під час перебування в м. Запоріжжі зустрівся з учнями школи No 32 та металургами комбінату «Запоріжсталь»;
26.12 - 245 років тому (1768) почалося повстання бідноти на Запорозькій Січі;
   Гагік Татевосович Кургінян народився 26 грудня 1953 року в м. Єреван
(Вірменія). У 1962 році сім’я Кургінян переїхала на постійне проживання до
Запоріжжя. Маленький Гагік навчався у дитячій художній школі (педагог
М. Леля). Після закінчення середньої школи Г. Кургінян вирішив продовжи-
ти навчання у медичному інституті, отримав вищу освіту, але творчість
притягувала майбутнього художника.
   Спочатку Гагік Татевосович став народним майстром декоративно-
прикладного мистецтва (1982), потім почав плідно займатися живопи-
сом, постійно експериментуючи з формою та кольором. З 1989 року він
член Союзу художників СРСР (зараз член НСХУ).
   Художник дуже шанує традиції свого народу, тому живопис його
вражає соковитими, чистими, яскравими фарбами. Наприклад, у „На-
тюрморті”, „Натюрморті з апельсинами” головний акцент робиться на
контрасті фарб: червоний – зелений; жовтий – синій.
   У портретах форма теж не відіграє головну роль, головне – колір, ко-
льором передається характер людини, його настрій, почуття. „Дівчина
в червоній сукні”, „Портрет сина”, „Аня”, „Автопортрет у синьому”,
„Мама”, „Магдалена” саме такі.
   Гагік Татевосович учасник багатьох республіканських та всесоюзних
виставок, Міжнародної виставки „Євро-Арт-96” у м. Будапешті (Угор-
щина, 1996 р.). Його персональні виставки були відкриті в американському
Нью-Йорку та французькому Монпарже. 2005 року персональну виставку
художника побачили і запоріжці у виставковій залі СХ.
    Гагік Кургінян, на думку експертів, є художником з великої літери. Деякі
вважають його картини відверто почуттєвими. Але його шанувальникам
здається, що це скоріше проява любові до життя, відтворена в теплому
колориті живописних полотен.
    Критики оцінюють творчість художника як „авангардний живопис”.
Сам автор в одному з інтерв’ю виказав власну думку відносно ролі сучасно-
го художника та автора, який працює у нових напрямках мистецтва так:
„Все, що було колись експериментом, стає класикою, порою навіть орто-
доксальною... Я вважаю, хороший художник – це людина, яка знаходить
нову правду, і тільки в експерименті можна висловити нову правду”.
    На початку 2011 року ще одна персональна виставка Г. Кургіняна була
відкрита у приватній галереї „Ленін” (м. Запоріжжя). Не можна не від-
значити живописні роботи, виконані на мідних листах. Образи людей зача-
ровують та створюють якийсь вражаючий ефект. Можливо, саме тому
майстер використовував таке незвичайне „полотно”. Деякі образи худож-
ника можуть бути зрозумілими далеко не одразу, зокрема це стосується
картини „Собака”: спочатку бачаться якісь різні образи, і тільки потім
можна помітити собаку. Широко відомий пейзаж Кургіняна під назвою
„Зимовий Єгипет”. Провокація є вже в самій назві, адже ця африканська
країна асоціюється в нас з сонцем та сорокаградусною спекою, а не снігом.
Однак саме зимовою побачив художник цю незвичайну країну.
    Живопис Кургіняна індивідуальний, вимогливий до глядача, до рівня його
сприяння, переконливо провокаційний. Гагік Татевосович – генератор ідей,
здатний втілювати їх, незважаючи на труднощі. Його позиція, як худож-
ника, активна. Талан організатора, музиканта, ювеліра, художника, лю-
дини, освіченої у багатьох сферах людської діяльності, завжди притягує.
Такі люди, як Кургінян, формують сьогодення – час активних творців.
                    Література про життя та діяльність
    Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І.
Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Кургінян Г. Т. – С. 96–97.
    Художники Запоріжжя : каталог. – Запоріжжя, 2002 . – 48 с. – Із зміс-
ту : Кургінян Г. Т. – С. 17.
   Підприємство було засноване в 1863 р. німецьким колоністом Абраха-
мом Яковичем Копом в с. Верхня Хортиця Катеринославського повіту (нині
в межах Запоріжжя), як завод землеробних машин і знарядь. Після буремних
років громадянської війни підприємство було відновлене та націоналізоване,
отримало статус державного за номером 4 (1920) і продовжувало випус-
кати різноманітні інструменти, зокрема і сепаратори. Напередодні Великої
Вітчизняної війни тут виготовляли запчастини для тракторів. У 1941 р. за-
вод був евакуйований у м. Горький (нині Нижній Новгород) на завод «Червона
Етна». З 1947 р., коли завод було відбудовано, і по 1960 р. тут вироблялися
товари народного вжитку: ліхтарі «летюча миша», гасові лампи, проти-
гази, алюмінієвий посуд.
    На новий етап розвитку підприємство вийшло у 1960 році, коли його
передали до управління електротехнічної промисловості. Довелося осво-
ювати випуск побутових трансформаторів. Саме в цей час сусідній За-
порізький трансформаторний завод нарощував своє виробництво, і йому
потрібні були нові марки обмотувального дроту. Їх і доручили виробляти
заводу ім. Енгельса (таку назву тоді він мав) В тому ж 1960 році розпо-
чато випуск побутових автотрансформаторів, а також різноманітних
обмотувальних проводів.
    З 1961 р. завод отримав назву «Запоріжкабель» ім. Ф. Енгельса. У 1972
підприємство увійшло до складу ВО «Запоріжтрансформатор». Та у 1994
р. знову змінюється його статус: тепер – це самостійним підприємство у
форматі ВАТ. Реорганізація сприяла прискоренню впровадження передових
технологічних процесів з повним виробничим циклом виготовлення прово-
дів. Серед основних видів продукції – неізольовані проводи для повітряних
ліній передач, проводи із паперовою ізоляцією круглого і прямокутного
перетину, скловолокнистою, полівінілхлоридною та емалевою ізоляціями,
мідною жилою, а також мідні та алюмінієві дроти. Головним споживачем
продукції в Україні є «Запоріжтрансформатор».
                                 Література
    ВАТ «Запорізький кабельний завод // Запоріжжя індустріальне. Історія
і сьогодення. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – С. 16.
    Голдобін А. Запорізький кабельний завод / А. І. Голдобін, О. В. Громовой
// Енциклопедія сучасної України. – К., 2010. – Т. 10 : З – Зор. – С. 302.
    Странички истории. Ленинский район. – Запорожье, 2009. – С. 59–60.
28.12 - 35 років (1978) Запорізькому хлібозаводу No 5.
Цього місяця виповнюється:
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 147–148.