01.11 - 120 років (1896) від дня заснування Обіточненської сільськогосподарської школи (СПТУ № 53, Чернігівський район)
02.11 - 50 років від дня народження О. І. Сачка (1966-1986), сержанта (загинув в Афганістані); уродженця с. Садове Токмацького району

   Академічний симфонічний оркестр обласної філармонії створено у 1957 році. Колектив об'єднав талановиту молодь – випускників Київської, Одеської, Львівської, Московської консерваторій. Першим художнім керівником оркестру став лауреат І Республіканського конкурсу молодих диригентів Юрій Луців (нині заслужений діяч мистецтв України, професор). Пізніше у різні роки оркестр очолювали заслужені артисти України А. Апкарян, Ф. Комлєв, В. Данілов, М. Сечкін, заслужений діяч мистецтв України С. Дудкін. З 1987 року оркестром керує випускник Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського, талановитий диригент, народний артист України В’ячеслав Редя. Учень народного артиста України професора В. Б. Гнєдаша В. Редя стажувався в оркестрах Державної телерадіокомпанії України (1986 р.), Великого театру Росії (1991 р.), Угорщини (1996 р).
    В різні часи із оркестром в концертному залі ім. М. І. Глінки виступали видатні музиканти сучасності: диригенти Натан Рахлін, Лео Гінзбург, Костянтин Сімеонов, Вадим Гнєдаш; піаністи Еміль Гілельс, Лев Оборін, Тетяна Ніколаєва, Михайло Пєтухов; скрипалі Леонід Коган, Віктор Пікайзен, Ігор Ойстрах, Нана та Маріне Яшвілі; віолончелісти Даніїл Шафран, Нінель Шаховська, Наталія Гутман, Марія Чайковська.
    Щорічно оркестр здійснює понад 80 концертних виступів. Концертний репертуар колективу збагачувався шляхом активного оволодіння творами світової музичної класики та сучасної музики. До репертуару оркестру входять твори золотого фонду світової музичної культури: Л. Бетховена, Г. Малера, В. Моцарта, К. Вебера, Р. Вагнера, Р. Шумана, І. Брамса, С. Рахманінова, П. Чайковського, О. Глазунова, Д. Шостаковича, С. Прокоф’єва, А. Ешпая, Р. Щедріна. З перших днів існування творчим кредо оркестру стало опікування розвитком і пропагандою українського національного мистецтва та культури. Тому з особливим задоволенням оркестр пропонує своїм слухачам симфонічні твори вітчизняних композиторів: В. Губи, І. Карабиця, О. Костіна, Є. Станковича, Л. Колодуба, І. Шамо, М. Скорика, В. Бистрякова та ін. Плідно працює колектив і з запорізькими композиторами: Н. Боєвою, Н. Поповим, Д. Савченко.
    У 1977 році оркестр став дипломантом Всесоюзного конкурсу професійних музичних колективів, а у 1993 році – лауреатом премії обласного відділення Українського фонду культури ім. І. С. Паторжинського; у 2002 році оркестру надано статусу „академічного”.
    Життя оркестру сповнене яскравими художніми подіями, участю в багатьох конкурсах, фестивалях: 1994 р. – Міжнародний фестиваль „Київ музик фест” (диплом за краще виконання творів сучасних композиторів); 1995 р. – спеціальний приз американської фірми RDM-Artist „За високу виконавську майстерність”; 1997 р. – у фестивалі „Музична весна - 97”, м. Дебрецен, Угорщина (диплом лауреата).
З великим успіхом виступив симфонічний оркестр у „Золотому залі Європи” – „Моцартеумі”, м. Зальцбург, Австрія (1998 р.), гастролював у багатьох країнах: Угорщина, Сербія, Швейцарія – 1996 р.; Угорщина, Швейцарія – 1997 р.; Австрія, Румунія, Швейцарія – 1998 р.; Росія – 2001 р.; Південна Корея, Італія – 2003 р.
Сьогодні Запорізький академічний симфонічний оркестр – це зрілий творчий колектив з самобутньою виконавською манерою, якому під силу широкий репертуарний діапазон. У складі оркестру 81 музикант. Поруч з ветеранами працюють талановиті молоді виконавці. З оркестром прагнуть співпрацювати зарубіжні виконавці – Ф. Пелассі (Франція), Р. Логер (Німеччина), С. Флеміл (США); диригенти Ф. Торре, Дж. Сільвано, Ч. Кроччі (Італія), С. Божич (Сербія), П. Длябога (Швейцарія).
    Академічний симфонічний оркестр обласної філармонії є центром музичного виховання дітей, це творча лабораторія молодих виконавців – випускників початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів м. Запоріжжя та Запорізького музичного училища ім. П. Майбороди. З 1999 року на базі обласної філармонії проводиться Всеукраїнський фестиваль дитячого та юнацького мистецтва „Акорди Хортиці”. Це єдиний унікальний творчий проект в Україні, в якому діти-виконавці мають можливість виступити з професійним симфонічним оркестром.
    За останні десять років біографія симфонічного оркестру обласної філармонії значно активізувалася творчими пошуками, зростанням професійною майстерності. Сьогодні симфонічний оркестр – це один з провідних художніх колективів України.

Література про діяльність


Академічний симфонічний оркестр обласної філармонії // Запорізька пектораль: Культура та мистецтво Запорізького краю. – Запоріжжя, 2004. – С.16
Щербина Т. Запорізький симфонічний оркестр: історія і сучасність // Етнокультурні процеси на півдні України в ХІХ – ХХ ст.: Зб. наук. праць ІІІ регіон. наук. конф. 14-15 верес. 2000 р. – Запоріжжя, 2000. – С. 159.
Столярчук Б. Контрабасисти України: Біогр. довід. – Рівне, 1992. – 68 с. – Із змісту:  [Вершина А. А., Кривенко В. С., Мінаков М. В., Плугарьова О. П., Пипкін Е. Л., Худобін М. В.: Запоріз. обл. симф. оркестр]. – С.12, 29, 37, 42, 59.
Гривцова О. Золотий ювілей Запорізького симфонічного // Запоріз. правда. – 2008. – 10 квіт. (№53-54). – С.2.
Дорошенко В. Прима без амбиций: У перв. скрипки Запорож. симф. оркестра "металлические" пальцы, твердый характер и мягкое сердце : [Е. Игнатенко] // Индустр. Запорожье. – 2007. – 6 марта (№33). – С.4.
Атаманчук И. Четыреста лет, а музыка – как новая!.. // Позиция. – 2005. – 17 февр. (№7). – С.12.

На правому березі Дніпра, там, де води сивого Славути, обминаючи о. Хортиця, зливаючись в єдиний потік, вітають Лису Гору, у величезному Біленьківському урочищі розкинулося одне з найстаріших і найкрасивіших сіл Запорізького краю з мелодійною назвою Біленьке.
Згідно "Руської правди" Ярослава Мудрого та Ярославовичів, білий – означає вільний, чорний – то журба, кріпак.
А тут, в Біленьківському урочищі, на Гульбищі, Заломах та Лисій Горі, Крутому Яру, Червонобережжях та Тарасовій горі згідно хроніки Речі Посполитої з кінця ХУІ століття жили вільні люди, білі люди – запорозькі козаки.
Від них село і отримало назву – село вільних людей, хоч самого села на той час, як такого не було, існували десятки, сотні розкиданих запорозьких зимівників по біленьківському урочищі.
Ось у цьому благословенному краї  в родині селянина Овер`яна Василенка 5 листопада 1891 року народився син Андрій.
Батьківський будинок зберігся і до сьогодні, він стоїть понад 100 років на самому березі Дніпра, там, де Бакай впадає в Дніпро, на старому базарі (зараз – вул. Стадіонна).
Овер`ян Наумович Василенко,  людина розумна, ділова, працьовита, у вільний від сільськогосподарської роботи час організував будівельні бригади. Це був додатковий заробіток до сімейного бюджету. О. Василенко зі своєю бригадою, де виконробом був його син Андрій, будував багато, якісно, красиво. Заявки йшли на роки вперед. Одна із споруд його бригади – будівля двокласного училища в с. Біленьке. Нині тут розташована церква Миколи Чудотворця.
Батько всі зусилля направляв на те, щоб вивести в люди синів: старшого Дмитра, який навчався в Новоросійському університеті на медичному факультеті, (майбутній доктор медичних наук, професор, заслужений діяч наук УРСР, кавалер двох орденів Леніна, провідний фронтовий хірург) і молодшого – Андрія.
Андрій після чотирьох років навчання в Біленьківській сільській школі в 1904 р. успішно склав конкурсні іспити в середнє семикласне механіко – технічне училище в м. Олександрівську (зараз – Запорізький національний технічний університет), після закінчення якого (1911 р.) зі званням технік – механік був прийнятий на механічне відділення Київського політехнічного інституту. Навчаючись у вузі, А.О. Василенко брав активну участь у роботі наукових гуртків, громадсько – політичному житті.
У роки першої світової війни разом зі студентами – випускниками КПІ виконав роботу з проектування лісопильного і деревообробного цехів, бондарного автоматичного цеху Київського заводу дубильних екстрактів на Куренівці. У 1916 році заснував у Святошині великі центральні майстерні з ремонту парових локомобілів, складних парових і ручних сінних пресів, двигунів внутрішнього згоряння та ін. У 1917 р. на базі цих майстерень за завданням уряду організував завод сільгоспмашин і до 1921 р. був його технічним керівником.
У 1923 р. А. О. Василенко, будучи вже спеціалістом з великим досвідом і стажем інженерної роботи, захистив проект "Завод трансмісій". Разом з іншими молодими вченими А.О. Василенко організовував 1923 р. секцію сільськогосподарської техніки при Інституті технічної механіки Академії наук УРСР, на базі якої за їх клопотанням створено науково – дослідну кафедру сільськогосподарської механіки при Головнауці. Її очолив академік К. К. Семінський.
До роботи на кафедрі було залучено висококваліфікованих учених: академіка І. М. Крилова, професорів П. Ф. Вовка, Л. П. Крамаренка, А. О. Василенка, І. Х. Василенка, В. В. Заморського та ін. Працюючи на кафедрі, А. О. Василенко розробив низку важливих теоретичних і практичних питань, зокрема, кінематику і динаміку різальних апаратів жниварських машин. Результати наукових досліджень були покладені в основу уніфікації і стандартизації посівних, збиральних та інших машин, що випускали в той час заводи сідьськогосподарського машинобудування.
На початку 1926 р. Державний інститут проектування механічних заводів запросив А. О. Василенка для проектування найбільшого в світі заводу сільськогосподарських машин у Ростові на – Дону. Завод проектувався для випуску плугів, дискових борін, сівалок, жаток, зернозбиральних комбайнів та ін. А. О. Василенко керував розробкою проекту цеху для виробництва тракторних плугів і дискових борін.
Науково – дослідна і проектна діяльність А. О. Василенка нерозривно пов`язана з роботою на підприємствах, що є яскравим прикладом зв`язку науки з виробництвом. З 1927 р. він працював на Київському машинобудівному заводі "Більшовик" завідувачем виробництва і заступником головного інженера. У 1928 – 1929 рр. під керівництвом А.О. Василенка в Науково – дослідному інституті сільськогосподарського машинобудування вперше у колишньому СРСР були створені тракторні шестирядні бурякокомбіновані і двадцятитрирядні універсально – комбіновані сівалки. Протягом 1929 – 1932 рр. керував роботою по створенню бурякозбирального комбайна із зрізанням гички на корені. У 1933 р. була випущена перша серія таких комбайнів (КС – 4).
У 1935 по 1941 рр. А. О. Василенко консультант із питань машинобудування заводу "Серп і молот" у Харкові. Після організації в 1939 р. при Інституті електротехніки АН УРСР  (Харків) відділу сільськогосподарської механіки як керівник відділу в 1939 – 1941 рр. здійснював обгрунтування підвищення робочих швидкостей сільськогосподарських машин, застосування рентгенографії при дослідженні процесу сепарації зернового вороху в молотарці. Самостійно розробив нову систему шарового обробітку грунту з шаровим внесенням добрив.
Упродовж 1941 – 1944 рр. А. О. Василенко переважно займався створенням машин і знарядь малої механізації трудомістких процесів у сільському господарстві. Брав участь у розробці технології і налагодженні виробництва чавунних гільз для двигунів внутрішнього згоряння та ін.
Перебуваючи в  евакуації в м. Алма – Ата А. О. Василенко організував секцію механізації сільського господарства у Казахському філіалі ВАСГНІЛ і як голова секції і член Президії філіалу здійснював методичне керівництво питаннями механізації сільського господарства республіки.
Ще до закінчення Великої Вітчизняної війни (1944 р.) в Україні в організованій А. О. Василенком лабораторії сільськогосподарської механіки при Інституті будівельної механіки АН УРСР відновилася дослідна робота. Вже наступного року на базі цієї структури організовується самостійна лабораторія машинобудування і проблем сільськогосподарської механіки при Відділенні технічних наук АН УРСР. Її директором призначається А. О. Василенко. Основним завданням лабораторії була розробка основ по вдосконаленню і створенню машин для комплексної механізації найтрудомісткіших процесів сільського господарства. Пізніше (1950 р.) лабораторія машинобудування і проблем сільськогосподарської механіки була перетворена на Інститут машинознавства і сільськогосподарської механіки АН УРСР. Незмінним директором цього інституту був А. О. Василенко.
В інституті провадились систематичні роботи в галузі систематичні роботи в галузі сільськогосподарської механіки, міцності і технології одержання чавуну з кулястим графітом. За розробку і впровадження технології одержання надміцного чавуну з глобулярним графітом А. О. Василенко і С. С. Григор`єв у 1950 році удостоєні Державної премії СРСР.
Поряд з науковою роботою А. О. Василенко, починаючи з 1924 р., систематично займався науково – педагогічною діяльністю: спочатку асистент кафедри механізації сільського господарства Київського сільськогосподарського інституту, з 1927 р. – старший викладач, а з 1928 р. – професор. У 1936 р. йому присуджено вчений ступінь доктора сільськогосподарських наук, а в 1946 р. – доктора технічних наук.
У 1939 році А. О. Василенко був обраний членом – кореспондентом, а в 1948 році – дійсним членом АН УРСР.
У різні періоди А. О. Василенко був професором і завідувачем кафедри в Київському, Харківському і Алма – Атинському сільськогосподарських інститутах, Мелітопольському інституті механізації сільського господарства, Білоцерківському політехнікумі, Харківському інституті механізації сільського господарства, Харківському механіко – машинобудівному  і в Київському автомобільно – дорожному інститутах.
А. О. Василенко багато уваги і праці вкладав у справу підготовки кадрів вищої кваліфікації. Він підготував понад 35 кандидатів технічних наук, одного доктора сільськогосподарських наук.
Видатний вчений нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.", срібними медалями ВДНГ і грамотами Верховних Рад УРСР, СРСР та іншими державними відзнаками.
А. О. Василенко опублікував понад 150 наукових праць.
Помер 5 липня 1963 року. Похований у Києві.

Основні праці


Використання машинно – тракторного парку на польових роботах / АН УРСР; Рада наук. – техн. пропаганди. – К., 1951. – 68 с.
Прискорений метод одержання ковких виробів з чавуну / АН УРСР; Рада наук. – техн. пропаганди. – К., 1951. – 24 с.
Инструктивные  и методические указания по технологии получения чугуна с глобулярным графитом (сверхпрочный чугун) / А. А. Василенко, И. С. Григорьев; АН УССР; Лаборатория машиностроения и проблем с. – х. механики. – К., 1950. – 41 с.
Модифицированный чугун в машиностроении: [монография] / Василенко А. В., Григорьев И. С. – К.: Гостехиздат, 1950. - 168 с.
Свеклоуборочные и свеклопосадочные машины. – М.: ОНТИ, 1939. - 136 с.
Бурякозбиральні комбайни: теорія, конструкція і розрахунок: [монография]. – К. – Х.: ВНТІ, 1937. - 340 с.
Комбайн для уборки сахарной свеклы. – М. – Л., ГНТИ, 1931. – 55 с.
***
Інститут  машинознавства і сільськогосподарської механіки // Нариси з історії інститутів Відділу технічних наук. – К., 1961. – С.154-156.

Література про життя та діяльність


Шаромова В. Українські фізики та астрономи: Посіб. – довід. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – 304 с. – Із змісту: Василенко Андрій Овер’янович. – С.28.
Енциклопедія сучасної України. - К., 2005. – Т.4: В – Вог. - 700 с. – Із змісту:  Євлаш К. Ф. Василенко Андрій Овер’янович. – С.102.
Создатели новой техники в Украинской ССР / Оноприенко В. И., Щербань Т. А., Луговский А. Г. и др.; АН УССР, Центр исследований науч. – техн. потенциала и истории науки им Г. М. Доброва. – К.: Наук. думка, 1991. – 176 с.  – Из содерж.: А. А. Василенко и развитие отечественной сельскохозяйственной техники. – С.47 – 55.
Тонкаль В. Академія наук Української РСР / В. Ю. Тонкаль, В. М. Пелих, Б. С. Стогній; за ред. І. К. Походні. – К.: Наук. думка, 1980. – 433 с. – Із змісту: Василенко А. О. - С.289, 353, 376.
УРЕ. – 2-е вид. – К.: УРЕ, 1978. – Т.2: Боронування – Гергелі. - 544 с. – Із змісту: Василенко А. О. – С. 130.
Видання Академії наук УРСР (1919 – 1967): Фіз. – техн. та матем. науки: Бібліогр. довід. – К.: Наук. думка, 1970. – 783 с. – Із змісту: Василенко А. О. – С.363, 365, 368, 379, 382, 440 – 443, 450.
Терлецький В. Академія наук Української РСР. 1919 – 1969: Корот. іст. нарис. – К.: Наук. думка, 1969. – 295 с. – Із змісту: Василенко А. О. – С. 62, 87, 91.
Історія Академії наук Української РСР. – К.: УРЕ, 1967. – Кн.2. -  726 с. – Із змісту: Василенко А. О. – С.210 – 211.
Кучеров П. Андрій Овер`янович Василенко / П. С. Кучеров, В. Д. Гаврилов; АН УРСР. – К.: Наук. думка, 1964. – 43 с. – (Вчені УРСР).

***

Андрей Аверьянович Василенко : [некролог] // Механизация и электрификация соц. сел. хозяйства. – 1963. - №5. – С.64: портр.

***

Василенко Андрій Овер`янович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект "Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу :  http: // sites. znu. edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

(Педак Л. І.)

Ганна Григорівна Касьяненко народилася в Олександрівську (зараз Запоріжжя), у  святому козацькому місці - на Хортиці, 5 листопада (за новим стилем) 1891 року, в родині народного вчителя. У 1912 році закінчила Катеринославську жіночу гімназію і відразу сама стала вчителювати у школах Катеринослава та Києва. З 1913 року Ганна брала активну участь в національно-культурному товаристві «Просвіта». Інтегруюча роль цієї організації у житті українського народу, її масовість, зосередженість на справі розбудови української державності схиляли молоду дівчину до активної діяльності.  А ще її цікавило те, як на Катеринославщині, яка була зразком усталених українських традицій, губернією з найхарактернішими рисами української території потужний вплив українофільства перетинався із могутнім русифікаторським впливом.

Актив місцевих просвітянських організацій складала передусім інтелігенція, серед якої необхідно відзначити Д. Яворницького, Д. Дорошенка, В. Біднова та інших. 

Катеринославська “Просвіта” мала чітку структуру, мережу філій, еволюціонувала у своїй діяльності від чисто культурницької діяльності до політико-культурницьких форм діяльності, охоплювала своїм впливом дедалі ширші кола населення. Державні органи чинили перешкоди просвітянам через свою українофобію (зокрема, у наданні дозволу на відкриття нових філій, закритті просвітянських друкованих видань, при отриманні дозволів на проведення різноманітних публічних заходів). 

В рік вступу Ганни Касьяненко до «Просвіти» при товаристві діяло три комісії: вечорова (дбала про проведення вечорів); ялинкова (організовувала свята ялинки для дітей); бібліотечно-лекційна (провела літературну вечірку та слухання доповіді М. Новицького). Того ж 1913 року почала працювати бібліотека-читальня. Катеринославська «Просвіта» провела чимало заходів: відзначили 25-річний ювілей письменниці Т. Сулими-Бичихиної, провели літературно-артистичне святкування річниці діяльності Т.Г. Шевченка, тридцятиріччя діяльності Д. Яворницького, а також вечори, присвячені І. Котляревському і М. Лисенку.

У 1914 році до Ради товариства входило 12 осіб. Ганна Касьяненко увійшла до складу «бібліотечної» та «вечорової» комісії. Товариство активно займалося підготовкою заходів до святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. Під час першої світової війни товариство розвинуло доброчинну діяльність:  для сімей солдатів було відкрито їдальню в Мандриківці (проіснувала до 1916 року), видано 120 тис. обідів та надано допомогу близько 6 тисячам галичан, на різдвяні свята організовано ялинки для дітей. Чимало членів товариства було мобілізовано, проте діяльність організації та її філій продовжувалася. Так, у 1914 році  бібліотечно-лекційна комісія товариства налічувала 24 члени. Було проведено 11 вечорів з української історії та літератури, ялинкова комісія впорядкувала ялинки в 7 селах. Наприкінці 1914 року «Просвіта» здобула дозвіл на заснування Комітету допомоги галичанам. Комітет діяв 8 місяців: утримував утікачів, наймав їм помешкання, забезпечував обідами (за підтримки їдальні «Просвіти»). Видавнича справа «Просвіти» 1914 та 1915 роках загальмувалася. На 1 січня 1915 року «Просвіта» налічувала 248 дійсних (за іншими відомостями — 259, без урахування призваних до війська) і 3 почесних члени (Д. Дорошенко, Н. Дорошенко, Д. Яворницький). У 1915 році Катеринославська просвіта відзначила 10-річчя свого існування. У листопаді 1915 року за наказом начальника губернського жандармського управління було здійснено обшуки в активістів українського руху, у т. ч. й у членів «Просвіти» (кількох із них арештували, приміщення Катеринославського товариства опечатали). У товариства вилучили 112 назв книжок. На 4 роки каторжних робіт засудили п’ять членів, трьох - арештували та вислали в Іркутську губернію під гласний нагляд поліції. Ганна Касьяненко щасливо уникнула царських політичних репресій. 

Ганна Касьяненко під час і після закриття «Просвіти» працювала бібліотекаром, коректором у видавництві, але все більше втягувалася у політичну діяльність: вона стала членом партії есерів. Молода активістка підтримувала програмні положення партії про повну свободу совісті, друку, зборів, спілок, страйків,  про недоторканість особистості й житла, про обласну автономію, про загальну обов’язкову безоплатну освіту, про заміну постійної армії народним ополченням, про соціалізацію землі тощо. Коли ж Українська соціал-демократична робітнича партія на  з’їзді в Києві 17-18 квітня 1917 року поновила свою діяльність і створила свій орган «Робітнича газета», Ганна Григорівна вступила до її лав. Разом з партією вона підтримувала Українську Центральну Раду, була в опозиції при Гетьманаті, а коли у січні 1919 року відбувся розкол, дівчина розчарувалася в партії і в політиці взагалі і відійшла від політичної діяльності. 

Добре володіючи англійською мовою, повільно і обережно плекала в собі Ганна Григорівна бажання зайнятися  професійною літературною діяльністю, і , нарешті, у 1925 році це бажання вона здійснила-переклала українською мовою роман Джозефа Конрада (1857-1924)  «Визволення». У 1929 році харківська «Книгоспілка» випустила «Твори» у двох томах Джозефа Конрада, з яких том 1 містив роман «Визволення (Роман мілин)» у перекладі Ганни Касьяненко.

Протягом 1927-1930 років у київському видавництві «Сяйво» готувалася до друку повна збірка творів Джека Лондона (1876-1916) за редакцією Освальда Бургардта, і Ганна Касьяненко долучилася до цього випуску: у 1929 році вийшли 13-18 томи  цього видання, зокрема, том 16 містив збірку оповідань «Сила дужого» в перекладі Ганни Касьяненко. Того ж року «ДВУ» окремо видало цю збірку оповідань, перекладених Ганною Касьяненко (книжку було перевидано 1930 і 1957 рр.), а 1930 р. в «ДВУ» вийшло друком оповідання Джека Лондона «Дебзова мрія» в тому ж перекладі.

Американський майстер художньої прози Джон Дос Пассос (1896-1970), який відзначався оригінальними літературними експериментами і своєрідним творчим почерком, був представлений українському читачеві харківсько-київським видавництвом «Література і мистецтво» кількатомним виданням «Творів», з яких том 1, виданий 1934 р., містив роман «Три солдати» в перекладі Ганни Касьяненко, обсягом 278 сторінок. У 1937 р. в київсько-харківському «Держлітвидаві» в тому ж перекладі вийшов друком історичний роман «Вигнанці» майстра кримінально-детективного жанру Артура Конан-Дойля (1859-1930). 

Більшість із перекладених книг вийшли в «Держлітвидаві», який у 1930-х роках очолювала приятелька Ганни Григорівни – Н. Чередник. І коли останню арештували, то й на Ганну Касьяненко 1937 р. було відкрито «справу».  Арешт не забарився: жінку  взяли під варту 11 вересня 1937 р. Спираючись на один-єдиний допит, який відбувся через два місяці після арешту, 16 листопада, долучивши до «справи» показання двох певною мірою зацікавлених «свідків», слідчий уже наступного дня після допиту вручив заарештованій обвинувачення в контрреволюційній діяльності. Г. Касьяненко судила «трійка» Київського обласного управління НКВС УРСР. Вирок: вісім років виправно-трудових таборів. Перебуваючи в ув'язненні, Г. Касьяненко марно оскаржувала вирок. У травні 1940 року в постанові прокурора по спецсправах зазначалося, що «скарги засудженої та її сестри не заслуговують уваги».

Реабілітація перекладачки прийшла з хрущовською «відлигою»: на ХХ з'їзді КПРС у 1956 році Микита Хрущов засудив сталінські репресії. Багато політичних ув'язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було випущено на свободу і реабілітовано. Ганну Касьяненко реабілітовано 2 листопада 1956 року, напередодні її 65-річного ювілею.

Попереду було ще 13 років життя, сповнених улюбленої справи. Ганна Григорівна перекладає у 1958 році роман Ф. Джексона (1902-1992) «Клянусь говорити правду». У 1959 році виходить друком її переклад з російської науково-фантастичної  повісті К. Ціолковського (1857-1935) «На місяці», написаної дослідником у 1887 році, де головною метою твору був опис вражень спостерігача. 

Померла Ганна Григорівна Касьяненко 12 травня 1969 року. Її внесок у справу художнього перекладу лишається й досі неоціненним, оскільки вона була по-насильницькому вилучена з літератури і приречена на забуття як діячка українського національного відродження. В часи незалежної України прийшло усвідомлення, що Ганна Касьяненко – маловідома і забута українська перекладачка 20-30-років – творила різноманітну, багатогранну перекладну літературу, збагачуючи своїм перекладацьким доробком українську культуру. 

Література про життя та діяльність

Енциклопедія сучасної України. / голов. редкол. Дзюба І.М. [та ін.]. – К., 2012. – Т. 12 : Кал - Киї. - С. 439.

Запорізька пектораль: культура і мистецтво Запорізького краю. – Запоріжжя : Запоріжжя, 2004. – 58 с. – Із змісту : Запоріжжя в особах : [в т. ч. Г. Г. Касьяненко]. - С. 52.

Музика В. Касьяненко Ганна // З порога смерті : письменники України - жертви сталінських репресій. - К., 1991. - Вип. 1. - С. 234-239.

Українська літературна енциклопедія : в 5 т. Т. 2 : Д - К / ред. кол.: І.О. Дзеверін (відп. ред.) [та ін.] – К., 1990. – С. 427-428.

 

Інтернет-ресурс

 

Касьяненко Ганна Григорівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=6083&lang=ukr

(Чубенко Л. М.)

Одним із найпопулярніших та найскладніших видів спорту є футбол. Йому присвячують вірші, пісні, заради нього здійснюють героїчні вчинки.

І це єдина гра, в якій м’яч контролюється ногами. Важке оволодіння майстерністю спрямовано до однієї мети: добитися правильної взаємодії між роботою м’язів, волею та прагнення, яке народжується у мозку. Коли висока техніка футболіста переходить до категорії автоматизму, він отримує можливість творити, імпровізувати, створювати. 

Валентин Гришин – один з найбільш висококласних футболістів в історії запорізького «Металурга». Він - чемпіон України 1960 року, майстер спорту, тричі входив до списку 33 кращих футболістів України, затверджених Федерацією футболу республіки (1960-1962).

Народився Валентин Степанович Гришин 5 листопада 1936 року в Запоріжжі. Цього року відбувся в Ленінграді перший матч чемпіонату СРСР між ленінградським «Динамо» та московським «Локомотивом» (3:1), а найкращою подією для Запоріжжя був товариський матч запорізької команди «Сталь» проти московського «Локомотива». 

Двадцяті-тридцяті роки взагалі були роками оживлення футбольного життя в країні. У футбол йшла фабрично-заводська молодь, при великих заводах та фабриках створювались постійні футбольні команди, число яких постійно зростало.  Відбувалися міські змагання, розігрувалися територіальні першості та кубки. 

В Запоріжжі, коли «Запоріжсталь» виділилася з структури «Дніпрокомбінату» у самостійне підприємство і в цехах якого створювалися футбольні команди (вони грали на першість заводу), створюється футбольна команда «Сталь»: вона представляла завод в різних змаганнях. У 1935 році команді було надано статус основної команди міста. Футболісти «Сталі» брали участь в зустрічах з командами, які змагалися в чемпіонатах СРСР. Після другої світової війни разом з підприємством відроджувалася й команда «Сталь». В жовтні 1949 року команда отримала нову назву – «Металург».

Футбол для Гришина починався зі збірною 8-го селища, в якій його примітив Володимир Устименко - він тренував команду ДЭЗа.  Ніхто тоді не припускав, що з хлопця, який захопився футболом у післявоєнному напівголодному дитинстві, з часом вийде класний професіонал. его выносливостью, стартовой скоростью, технической и физической подге

Так у 15-річному віці Валентин опинився в команді дорослих: він був високим, міцним хлопцем, і тренер, не вагаючись, включив його до складу на ігри першості міста. А в кінці 1953 року в числі інших перспективних молодих футболістів Гришина запросив до «Металурга» Георгій Вічок. Футбол молодий Валентин дуже любив: цей вид спорту дивував юнака своїм розмаїттям, викликав широку гаму почуттів – від тріумфування і захвату до відчаю та обурення. І дуже полюбив свою команду: з 1950 року «Металург» грає у першості республіки і три роки поспіль виборює себе путівку до класу «Б».  У 1952 році команда завоювала звання чемпіона України, друге місце посіла команда «Червоний прапор» (Миколаїв), третє – «Іскра» (Мукачеве). 

Завоювання першого місця у змаганнях означало, що, крім золотих медалей, «Металург» отримує статус команди майстрів і право брати участь у першості СРСР. Успішно грали запорожці і в Кубку України, двічі – 1951 і 1952 роки – вигравали головний приз. Команда збирала практичний досвід і швидко прогресувала. 

Амплуа Валентина – правий напівсередній нападаючий. У складі «Металурга» в 1954-1956, 1960-1962 роках брав участь у 184 офіційних матчах, забив 64 голи. Завдяки хорошій стрибучості, у цього активного правого інсайду не було рівних в умінні вигравати повітряні дуелі у штрафному майданчику суперників: як правило, вони закінчувалися влучним гаслом м'яча у сітку головою. Крім того, його відрізняли бійцівський характер і швидкісні дані. А своєю невгамовною жагою забити гол Валентин «заводив» не тільки колег, але і трибуни, які вибухали багатотисячною луною при кожному прицільному ударі.  Для Гришина кожна гра була святом, а ворота, за його влучним порівнянням , – що червона ганчірка  для бика.

З 1953 по 1962 рік «Металург» завжди брав участь у першості СРСР в класі «Б».  Перша серйозна спроба прорватися у вищий клас була зроблена у 1956 році. На фініші сезону, маючи найбільшу кількість перемог, «Металург» набрав лише на одно очко менше переможців зони – спартаківців Мінська, які потім з успіхом провели фінальні ігри й увійшли до класу «А». Улюбленцями запорізьких вболівальників в тому сезоні були Олексій Донець, Борис Зозуля, Володимир Осадчий, Павло Пономарьов та інші. І, звісно, Валентин Гришин.

У 1957 році Валентина Гришина було запрошено грати в команду ЦСК (Москва, група « А»), в якій він грав і в сезоні 1958 року, і в сезоні 1959 року, і деякий час за армійців Одеси.  Але з певних причин футболіст у 1960 році повертається в рідну команду «Металург».

1960-й рік увійшов в історію вітчизняного футболу як сезон піднесення масовості та майстерності футболістів. У великий футбол прийшли нові молоді колективи. Якщо у 1955 році у великому футболі виступали всього 44 команди класу «А» і «Б», то у 1960 році тільки в українському футболі в класі «А» і «Б» представлені вже 39 найкращими колективами. 

Рік 1960 був дуже вдалим як і для союзного футболу (збірна СРСР стає переможцем першого чемпіонату Європи -тренер Гаврила Качалін), так і для запорізького «Металургу»: в чемпіонаті України команда виборює перше місце (на другому – «Суднобудівник» з Миколаєва). Буквально в одному кроці від вищої ліги був тоді «Металург» (тренер М. Чуркін): команда на фініші була попереду армійців Одеси й зайняла в зональному турнірі  перше місце. Це був також рік сотої перемоги «Металургу» - у Кривому Розі 22 квітня команда перемогла команду «Гірняк» з рахунком 3:1.  Перший гол у матчі забив Валентин Гришин. Він же став автором 300-го голу - 3 квітня 1960 року  в Запоріжжі у матчу   з "Шахтаром" (Кадієвка, нині Стаханов).  

Рік 1960-1 був вдалим і особисто для Валентина Гришина: від зайняв номер один у списках 33-х найкращих футболістів України класу «Б». У 1961 та 1962 роках він повторить свій успіх під номером два. 

В цьому ж році 13 гравців з команди чемпіонів України були удостоєні звання майстрів спорту СРСР: А. Сорокін, В. Щеголіхін, Г. Вуль, В. Руденко, Ю. Меншиков, В. Ленгевич, Ю. Николаюк, К. Павлов, В. Тамбовцев, В. Клинчев, В. Коваленко, М. Каштанов  і, безсумнівно, валентин Гришин. 

Двічі (у 1958 і 1962 році) запорожці стають другими, тричі (1953, 1954, 1956) – третіми у фінальних матчах на звання чемпіонів України. Так, у матчі 1962 року з «Трудовими резервами» (Луганськ) вже на четвертій хвилині Валентин Гришин забив гол у відповідь. До кінця першої половини зустрічі суперники не могли один одного переграти. Після відпочинку напружена боротьба ще більше посилюється: обидві команди незліченну кількість разів атакували один одного, били штрафні та кутові удари, але змінити результат не змогли: 2:2. Тоді й запримітили луганчани Валентина Гришина. 

За роки виступів у класі «Б» (1953 – 1962) «Металург» провів у першості країни 306 матчів (152 перемоги, 71 нічия, 83 поразки),  найкращим бомбардиром 1956 року став Валентин Гришин – 14 голів, у 1960 році – 20 голів. 

Футбол стає найпопулярнішим і наймасовішим видом спорту. Збірна СРСР успішно виступає у відбіркових іграх чемпіонату світу і на стадіонах Південної Америки, помітне і підвищення спортивної майстерності футболістів команд майстрів і рядових спортсменів. 150 тисяч осіб мають спортивні розряди з футболу, в тому числі й Валентин Гришин. В спортивних секціях  займаються два мільйона. Армія футболістів величезна, жодна країна не могла конкурувати з масовості футболу. 

У 1963 році Валентин Гришин запрошений грати до луганської команди «Трудові резерви» («Зоря»). Там же футболіст закінчує Луганський машинобудівний інститут. 

У 1964 році відбувся пленум Ради Федерації футболу СРСР, на якій відзначалося, що клас гри футболістів значно підвищився, і якщо у 1962 році в класі «А» значилося 22 команди, то у 1963 році – вже 38, в тому числі й запорізька команда «Металург», яка грала у другій групі. Але для Валентина Гришина в цей час рідною була «Зоря», якій він присвятив три роки своєї спортивної кар’єри. 

У 1965 році футболіст перейшов до команди «Шахтар» (Кривий Ріг, клас «В») і одночасно  став переможцем другої групи класу «А» серед дублерів . 

Після закінчення ігрової кар'єри Валентин Степанович деякий час працював інженером-технологом на заводі електронного машинобудування в Луганську. 

Футбол як юність: триває – мить, згадується роками. І з роками все ж-таки  зрозумів Валентин, що його кредо – дитячо-юнацький футбол, від роботи в якому він отримував моральне задоволення. На тренерській роботі Валентин Гришин з 1972 року: спочатку – в групах підготовки луганської «Зорі», а з 1976 року до останніх днів життя – в СДЮШОР «Металург» (Запоріжжя), хоча і залучався в штаб запорізької команди майстрів, і навіть в 58-річному віці грав за команду ветеранів. 

У числі вихованців Гришина – член збірної СРСР Олександр Заваров, голкіпер збірної України Станіслав Богуш, заслужений майстер спорту з міні-футболу Раміс Мансуров, Василь Євсєєв, Роман Бондаренко, Олег Лутков, Максим Тищенко, Олексій Годін та інші. Для багатьох хлопців він був наче рідний батько. Гришину доводилося бути присутнім на уроках, разом готуватися до іспитів, дбати про те, щоб підопічні були вчасно нагодовані.

З 1992 року запорізька команда «Металург» виступає у вищій лігі чемпіонату України. Багато хто з її гравців є вихованцями рідної спортивної школи. 

У 2001 році спеціалізована дитячо-юнацька школа олімпійського резерву з футболу ФК «Металург» отримала комп’ютери, медичне обладнання  та 12 комплектів чудової форми для юних футболістів від Запорізького обласного благодійного фонду «За добробут Запорізького краю» за сприяння губернатора Євгена Карташова, а її тренер Валентин Степанович Гришин – Почесну грамоту від імені Державного комітету у справах молодіжної політики, спорту та туризму за внесок у розвиток футболу в Україні і у зв’язку з 10-річчям ФФУ. 

Чемпіон України 1960 року і тренер Валентин Степанович Гришин пишався своїми вихованцями, як і вихованці часто згадували свого першого тренера. Так, Олексій Годін (н. 1983 р., дебютував 25 березня 2002 року у Харкові в матчі з «Металістом»), у якого першим тренером був Валентин Гришин, відзначав, що саме Валентин Степанович зробив з нього футболіста. 

Вихованець школи Олександр Нефьодов, тренером якого був Валентин Гришин, став переможцем першості СРСР серед дублюючих складів команд вищої ліги (1985 р.), бронзовим призером чемпіонату СРСР серед команд першої ліги (1990 р.).

Вихованець школи Станіслав Богуш, якого також тренував Валентин Степанович, за підсумками сезону 2007-2008 років був зарахований до числа 33-х найкращих футболістів України, як колись сам тренер. Станіслав Богуш залучався до національної збірної України. На жаль, про успіхи цього вихованця Валентин Гришин вже не дізнався: він помер у травні 2004 року. 

Коли у 2010 році ДЮСШ «Металург» відзначала своє 35-річчя, то на честь і в пам'ять своїх тренерів, в тому числі і Валентина Степановича Гришина, в осіннє запорізьке небо було випущено білосніжних голубів, які довго кружляли над футбольними полями. 

У 2015 році, в  рамках святкування 80-річного ювілею футбольного клубу «Металург», газета «Правда» продовжує серію публікацій нарисів про видатних особистостей, які залишили свій слід в історії запорізького футболу. Ці матеріали увійшли в першу книжку проекту «Зірки запорізького «Металурга», яка в 2014 році вийшла в світ за кошти мецената Олександра Богуслаєва і при активній участі благодійного фонду «Фонд добрих справ» і громадської організації «Запорізький вектор».  Запорізька земля щедра на футбольні таланти, і коли колишніх видатних гравців команди «Металург» прохали назвати список гравців символічної збірної, то, за версією футболіста Віталія Коваленка та Віктора Малаховського,  до символічної збірної «Металурга» має обов’язково  входити Валентин Гришин, амплуа якого назавжди залишилось в запорізькому футболі, - правий напівсередній  нападаючий. 

Символічна збірна «Металурга» (версія Валентина Гришина): Сергій Кроликів, Юрій Меньшиков, Володимир Осадчий, Олексій Донець, Віктор Щеголихин, Віктор Єременко, Кім Павлов, Валентин Гришин, Віталій Коваленко, Віктор Серебряников, Сергій Коршунов.

 

Література про життя та діяльність

 

Звёзды запорожского "Металлурга" / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье : Просвіта, 2014. – 144 с. : фото. – Из содерж. : Валентин Степанович Гришин. - С. 28-30.

Харченко Ю. Валентин Гришин — 45 лет в футболе // Досье. - 2000. - 21 дек. - С. 14.

06.11 - 90 років (1926) від дня заснування робітничого театру (Будинок культури “АвтоЗАЗ”)
07.11 - 90 років від дня народження В. Є. Іванова (1926-2006), Героя Соціалістичної Праці, почесного громадянина м. Запоріжжя (1970)
09.11 - 80 років (1936) С. Д. Рев`якіну, запорізькому літератору, журналісту
09.11 - 75 років (1941) О. С. Никоненку, ректору Запорізької медичної академії післядипломної освіти, завідуючому кафедри госпітальної хірургії ЗДМУ, доктору медичних наук, професору; почесному громадянину м. Запоріжжя (2003)
09.11 - 40 років тому (1976) заснована Українська Ґельсінська група (правозахисна неформальна організація), одним із членів-засновників якої був наш земляк П. Г. Григоренко (1907-1987)
11.11 - 120 років від дня народження В. М. Арнаутова (1896-1979), українського живописця-монументаліста, графіка; уродженця с. Успенівка Токмацького району
11.11 - 75 років (1941) В. І. Луньову, запорізькому художнику
15.11 - 70 років тому (1946) на базі механічних майстерень Осипенківського порту засновано завод портового приладдя (нині - ВАТ “Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання”)

(Бичева І. М.)

Литвинов Олександр Ісакович народився 17 листопада 1926 року у Запоріжжі — композитор, диригент, виконавець, педагог (професор, завідуючий кафедрою інструментів естрадного оркестру Харківського державного університету мистецтв ім. І. Котляревського), народний артист України.

У 1970 році Олександр Ісакович закінчив Харківський інститут мистецтв. У 1973-1978 роках Литвинов керував ансамблем пісні і танцю “Донбас”. Самим яскравим його твором, як аранжувальника було попурі на тему пісень про війну “Дорогами побед” (“Эх, дороги,” “Землянка” та ін.). В той час оркестр дуже натхненно виконував пісні воєнного часу (в травні 1965 року країна відмітила 20-рїччя Дня Перемоги над фашистською Німеччиною.

З 1979 року він на викладацькій роботі у Харківському інституті мистецтв (нині - Харківська державна академія культури), завідуючий кафедри, професор (1992).

1978 рік Олександру Ісаковичу  присвоюють почесне звання народного артиста України.

Олександр Ісакович Литвинов зробив вагомий особистий внесок в розвиток українського музичного мистецтва, привніс високий професіоналізм у підготовку концертних програм та виховання молодих артистів.

Помер О. І. Литвинов у 2005 році у Харкові.

 

Література про життя та діяльність

 

Мистецтво України : бібліогр. довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. - К. : Укр. енциклопедія; 1997. - 615с. - Із змісту : Литвинов Олександр Ісакович. -  С. 369.

Митці України : енцикл. довід. / за ред. А. В. Кудрицького ; [упоряд. М. Г. Лабінський, В. С. Мурза]. – К. : Музична Україна, 1992. – 848 с. – Із змісту : Литвинов Олександр Ісакович. – С. 363.

18.11 - 90 років (1926) від дня заснування Запорізького міського радіотрансляційного вузла
20.11 - 20 років тому (1996) на базі ЗНУ була заснована запорізька філія Науково-дослідного інституту козацтва
(Демчук І. І.)
С обретением независимости и началом демократических преобразований в Украине, греки обрели реальную возможность национального возрождения и развития. 
24 ноября 1991 г. было проведено учредительное собрание и создано первое в городе национально-культурное общество. На собрании был избран председатель Валентин Макропуло и члены Совета – Иван Захари, Елена Малыхина, Павел Шаповалов, Владимир Фтиц. 
Общество является одним из учредителей Федерации греческих обществ Украины и представлено в его руководящих органах. Членами Конгресса в разные годы избирались Константин Лухтура, Ирина Шаповал, Татьяна Дюжикова, Алексей Мальцев, членом Президиума и одним из заместителей председателя ФГОУ с ноября 1997 года является  Валентин Макропуло. 
Руководители общества и организации греческой молодежи, В. Макропуло, Т. Дюжикова, А. Мальцев были делегатами пяти Всемирных и Европейских съездов греков Зарубежья.
За прошедшие годы в обществе сложилась четкая организационная структура. Разработан перспективный план развития над исполнением которого работает Совет и организация греческой молодежи. 
В обществе проводятся собрания, заседания Совета, Дни греческой культуры, вечера отдыха, турниры, различные мероприятия к греческим и украинским национальным праздникам. 
Члены общества активно участвуют в мероприятиях ФГОУ, межнациональной жизни города и области.
21 декабря 1991 года была открыта воскресная школа по изучению языка, истории и культуры Греции, которая сегодня имеет все условия для качественного учебно-воспитательного процесса. Школа гордится своими учениками – победителями и призерами Всеукраинских Олимпиад школьников: Димой Бадасен, Леной Кодыровой, Аней и Колей Лухтурой, Алиной Федечкиной, Алиной Згурской, Ваней Аврамиди.
В работе общества помогает существенная поддержка Греции и Кипра, Всемирного Совета греков Зарубежья, Центра «Черное море», Посольства Греции в Украине и Генерального Консульства Греции в Мариуполе и, конечно же, Федерации греческих обществ Украины и ее руководителя А.И. Проценко-Пичаджи.
Общество греков благодарно руководителямо города, депутатам городского Совета, за многолетнюю конструктивную работу, повседневное внимание и помощь. 
В обществе уделяется внимание развитию культуры. Стало хорошей традицией проведение вечеров посвященных греческим и украинским национальным праздникам, в подготовке и проведении которых активно участвуют как члены общества, так и Организация греческой молодежи, созданная в декабре 1999 года (ее первый председатель Алексей Мальцев).
В канун 10-летнего юбилея ОГМ был организован телемарафон греческих молодежных органи-заций, который стал традиционным международным.
В сентябре 2001 года в обществе создан вокальный ансамбль «Золотая амфора». Все участники ансамбля этнические греки:  Настя Федосеева, Муза Фафалиос, Анна и Андрей Веселовы, Марина и Ева Мултых, Лиза Шаповалова, Дарья Винникова, Алена Макропуло, Виктор, Оля и Татьяна Колесник, Анна Лухтура, Инна Борисенко. Участники ансамбля  принимают активное участие в мероприятиях общества, города, области, ФГОУ Ансамбль «Золотая амфора» - лауреат международного Фестиваля греческой песни памяти Т.Кацы, дипломант многих смотров и фестивалей. Первым руководителем ансамбля была Стела Назаретьян.
Стало хорошей традицией принимать в обществе греков-ветеранов, освободителей нашего города. На фото делегация ветеранов из г. Донецка. Четвертый справа председатель городского Совета ветеранов войны и труда И.Н.Захари. 
В прошедшие годы 67 юных мелитопольцев побывали на отдыхе в Греции, с такой же миссией посетили Родину наших предков ветераны И. Захари, Е. Малыхина, В.Георгиади, Л. Кизириди.
Участниками молодежной программы «World -Camp» были А. Мальцев, М. Мултых, А. Шаповал.
За всем, что сделано в обществе за прошедшие годы, стоят греки-члены нашего
 общества, которые  принимали активное участие общественной жизни. Это И. Захари, 
Е. Малыхина, К. Лухтура, А. Ханат, Т. Дюжикова, А. Мальцев Св. Макропуло, К. Бадасен, 
Л. Усенко, Н. Кондион, В. Георгиади, В. Харахурсах, В. Аврамиди, Ю. Чел-пан, П. Шаповалов, 
К. Франзети, В. Калеми, А. Чел- пан, Л. Кизириди, Е. Асеева, и другие.
На протяжении многих лет общество держится на плаву только благодаря 
тем, кто его поддерживал материально. В разные годы это были А. Аврамиди, С. Алипа, 
П. Шаповалов, К. Лухтура, Н. Кондион, Д. Хассай, А. Челпан, Т. Дюжикова, 
Но, все же, главным спонсором, на плечах которого все эти годы держится 
общество, остается фирма «Эллада» и ее руководитель Валентин Макропуло.
 
Література
 
Ми - українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. – 
[Запоріжжя : Просвіта, 2012]. – 116 с. : фото. – Із змісту : Мелітопольське товариство 
греків “Еллада”. - С. 56-57.
Мелитопольское общество греков, 1991-2011. 20 лет созидания : православие в душе. 
Эллада в сердце. Единство в помыслах. – [Мелитополь : б. и., 2011]. – 16 с. : фото.
26.11 - 45 років (1971) історичному факультету ЗНУ
26.11 - 25 років (1991) ліцею “Логос” (м. Запоріжжя)

(Даниленко А. В.)

Михайло Хаджийський народився 27 листопада 1916 року у селі Інзівка Таврійської губернії (зараз - село Приморського району  Запорізької області). Інзівку  разом із 30 іншими болгарськими селами Таврії було засновано у 1861-1862 роках болгарськими колоністами-переселенцями, які шукали кращої долі в Російській імперії.  Свого часу ці болгари, тікаючи від Османського ярма,  переселилися до Молдавії, а згодом перебралися до Таврії.

Батько Михайла Хаджийського загинув у Першу Світову війну, коли хлопцю був один рік. Під час великого голоду у 1921 році померла мати. В 5-річному віці хлопчик зостався сиротою, його вихованням займався дідусь Іван Хаджийський. 

Михайло (болгарською Мишо) навчається у  болгарській школі с. Інзівка (1923-1930) , в 1930 році вступає до болгарського педагогічного технікуму у с. Преслав. Вже в юнацькі роки Михайло Хаджийський проявляє схильність до гуманітарних наук, віддаючи перевагу рідній мові та літературі. 

 Після закінчення технікуму своє навчання Михайло продовжує у Київському державному університеті на філологічному факультеті і, будучи студентом, розпочинає літературну діяльність. Його оповідання про сільське життя друкуються в болгарських газетах України – «Колективіст», «Колективно поле», «Бъди готов». У 1937 році Михайло Хаджийський стає працівником болгарського відділення Київського видавництва для національних меншин. В 1938 році виходить перша збірка оповідань «Разлив», у 1940 році друкується наступна збірка - «Ночи близ Лозоватки», у 1941 виходять нотатки-репортажі «З Бессарабії». Критики  позитивно оцінюють початок творчості Михайла Хаджийського, називаючи  його багатообіцяючим автором. 

Молодий письменник з успіхом випробовує себе і в драматургії:  у 1939 році він пише п’єсу «Бановите дворища», яку і ставить на своїй сцені Одеський Болгарський Драматичний театр.

На початку бойових дій з німецькими окупантами молодший лейтенант Михайло Хаджийський мобілізований до лав Червоної Армії. Вже у липні 1941 року його полк опинився в оточенні, вийти з «котла» не зуміли, далі був табір для радянських військовополонених на Кіровоградщині, Михайлова щаслива втеча, тривалий шлях до рідного, окупованого Румунією – союзником Третього Рейху, с. Інзівка, до якого і прибув комсомолець і радянський офіцер на початку осені. 

Без засобів для існування, під пильним наглядом румунської окупаційної влади, з постійним острахом арешту Михайло Хаджийський знову береться за перо. Сюжети шукає як у фольклорній народній традиції, так і у сучасності. Майже документальним стає його оповідання «Вороги»: румунські солдати здійснюють брудне насильство над болгарською жінкою і отримують за це страшне і справедливе покарання.

Страшна кривава вакханалія часів Другої світової війни змушує болгар приазовських селищ замислитися над своєю долею: як вижити народові? Дорого далося болгарам становлення соціалістичного ладу (колективізація, розкуркулення, виселення в Сибір, голод). Але і німецький «новий порядок» нічого доброго не приніс. Як колись рятувалися втечею від османського ярма, так і тепер повинні болгари рятуватися від ярма німецького, і 20 квітня 1942 року на зібранні ініціативної групи інзівської інтелігенції складено звернення до болгарського царя Бориса ІІІ: від імені 60-тисячного народу болгар Таврії вони прохають царя дозволу  переселитися на історичну батьківщину і допомогу в здійсненні цього наміру. Лист з 16 підписами вчителів, лікарів, селян завірив староста села Інзівка Петро Мільчев.

Михайла Хаджийського, як людину цілеспрямовану і відповідальну, обирають депутатом і вручають для передачі лист до царя. У румунського офіцера, лояльного до болгар, Михайло Хаджийський бере документи, які дозволяють вільно пересуватися Трансінстрією (румунська зона окупації на півдні України). Вже 12 травня 1942 року в Бухаресті М. Хаджийський відвідує болгарського посла і через тиждень вперше ступає на землю своїх предків. 

Протягом літа та осені 1942 року Михайло Хаджийський багато подорожує Болгарією, виступає з лекціями у Софії, Пазарджику, Ямболі, Пловдіві, Старій Загорі, Бургасі. З його публічних виступів та друкованих статей  болгарська громадськість з подивом дізнавалася про існування численної болгарської діаспори в далекій Таврії, на берегах Азовського моря. Головна мета болгарського патріота досягнута – увага прабатьківщини спрямована на тяжке становище таврійських болгар. Міністерство закордонних справ Болгарії і особисто цар Борис ІІІ дають дозвіл на переселення болгар Таврії.

Двічі – в кінці 1942 року та влітку 1943 року – Михайло Хаджийський повертався до України. Він відвідав  30 болгарських сіл Таврії з проектом повернення на прабатьківщину. Ті з болгар, хто  постраждав від колективізації, голодомору та розкуркулення,  схилялися до переселення. У 1943 році було отримано дозвіл відправити до Одеси комісію з переселення, і восени болгари під керівництвом Михайла Хаджийського розпочали свій важкий і тривалий шлях на прабатьківщину.До середини березня 1944 року переселенський рух охопив не лише болгарські села Таврії, але й Крим, а також болгарські селища, розкидані у Кіровоградській, Миколаївській і Одеській областях. Зимували у містечку Буджак – південній частині Бессарабії. В середині березня 1944 року між урядами Румунії і Болгарії була досягнута домовленість щодо порядку слідування обозів з переселенцями. За різними даними, від 1500 до 2 500 болгар рухалися на батьківщину або залізницею через Румунію, або пароплавами – з Ізмаїлу до болгарських портів Сілістра та Нікополь. Переселенців зустрічали в Добруджі – північно-східній частині Болгарії, де з державних фондів таврійським болгарам виділялися землі,  4-5 гектарів на одну родину.

Важко описати радість прибулих болгар: люди ставали на коліна, цілували рідну землю, плакали, обіймалися, співали та танцювали болгарське хоро.

Усього  лише недовгих два з половиною роки проживе М. Хаджийський у Болгарії. Він багато пише. У 1943 році у болгарському видавництві «Хемус» друкується його книга «Пуста чужда чужбина», в 1943 році у видавництві «Българське дело» виходить ще одна його книга «Болгари в Таврії». Михайло Хаджийський також публікує низку статей в болгарській періодиці (журнали «Днес», «Заря», «Вечер». Готується до публікації  і цикл його оповідань про життя перших болгарських поселенців – « Стара Таврія». 

Багато часу Михайло Хаджийський  також приділяє поверненню молодих таврійських болгар, примусово вивезених на роботу до Німеччини. Завдяки його турботам багато остарбайтерів-болгар з Таврії стали одержувати посилки від болгарського Червоного Хреста, сотні з них зареєструвалися громадянами Болгарії. 28 серпня 1944 року Михайло Хаджийський вінчається з місцевою  дівчиною в м. Белоградчике .

9 вересня 1944 року в Болгарії, за присутності радянських військ,  здійснюється державний переворот , до влади приходять комуністи на чолі з Георгієм Димитровим, і відразу проти колишніх таврійських болгар розпочинаються репресії. Більше постраждали очільники болгарського руху переселення. Так, польовий  трибунал 44-ї армії засудив на строк від 10 до 25 років ініціаторів переселення – колишнього старосту села Інзівка Петра Мільчева, вчителів Георгія Соломонова і Василя Мальчева, хоча ці люди вже мали болгарське громадянство, відповідні паспорти, але їх переслідували як радянських громадян.

26 вересня 1944 року був заарештований і Михайло Хаджийський. Болгарського  письменника допитували й катували майже два місяці. 16 листопада його звільнили, але ненадовго, і вже 7 грудня 1944 знову прийшли заарештовувати. Щоб не потрапити до рук катів, Михайло Хаджийський наклав на себе руки. Йому було тільки 28 років. 

Для болгар Михайло Хаджийський назавжди залишився патріотом, захисником  свого народу. Він – почесний громадянин рідного села Інзівка, у  школі села Інзівка вивчають його твори та відзначаються пам’ятні дати. У 2009 році болгарський кінорежисер Василь Барків знімає документальний фільм  « Один постріл» - про долю Михайла Хаджийського і долю болгар, про талант, гідність, про вибір бути людиною і ціну цього вибору. Бердянський краєзнавчий музей має експозицію «Болгари в Таврії. Історія і сучасність», в якій гідно представлені твори болгарського письменника. У 2012 році при музеї створюється громадська організація “Бердянське громадське товариство  з вивчення національно-культурної спадщини болгар Приазов’я ім. Мишо Хаджийського”. 

Пам'ять про трагічні сторінки переселення болгар Приазов’я на історичну батьківщину буде жити у віках, як і пам'ять про коротке, але яскраве життя Михайла Хаджийського, покликом серця якого до останніх хвилин була Болгарія.

 

Література

 

Ноздрина Л. Национально-культурное наследие болгар Приазовья в исследовательской и издательской деятельности Бердянского болгарского общества имени Мишо Хаджийского при Бердянском краеведческом музее / Л. Ф. Ноздрина // Музейний вісник. - 2013. - Вип. 2. - С. 270-274.

Ми - українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. – [Запоріжжя :  Просвіта, 2012]. – 116 с. : фото. – Із змісту : Громадська організація “Бердянське громадське товариство з вивчення національно-культурної спадщини болгар Приазов`я ім. Мишо Хаджийського”. - С. 69.

27.11 - 100 років від дня народження Г. К. Несмашного (1916-1943), Героя Радянського Союзу, льотчика. Загинув 21.10.1943 р. під час виконання бойового завдання в районі м. Мелітополь
29.11 - 110 років від дня народження М. М. Тищенка (1906-1952), Героя Радянського Союзу; уродженця м. Бердянськ

(Нагорна Г. М.)

Одна з головних дискусій, що йдуть в українському суспільстві, є дискусія з проблем медицини та медичних реформ. Безумовно, важливого значення набувають питання фінансового та з матеріального забезпечення медичних закладів. Але медицина – це перш за все людина, лікар, професіонал високої проби. Саме людям у білих халатах ми довіряємо найцінніше - своє здоров’я і життя.

В далекому 1926 році, 29 листопада у Північній Пальмірі (Санкт-Петербург) в сім’ї професора Рувима Яковича Гасуля, видатного науковця в галузі медицини, який вивчав питання впливу енергії проміння на організм людини та тварин, народився хлопчик, якого назвали на честь діда – Яковом. Доля у батька, оптиміста і життєлюба,  була неспокійна: як засновник вітчизняної рентгенології, він працював і в Казані, і у Воронежі, і в Києві, і в Одесі, і в Запоріжжі. Добра мати Ада Абрамівна піклувалася, щоб син будь-яку справу робив так, щоб не соромно було перед людьми. Кредо родини – «Гарні справи люди пам’ятають і цінують» - було надійно прищеплено юнакові.

Здавалось, що Якову уготований родинний шлях в житті, але він вирішив навчатися в авіаційному інституті у Ташкенті. Студент виявився допитливим, і після закінчення одного вишу продовжив навчання в іншому – в Київському політехнічному інституті, а згодом закінчив фізико-математичний факультет Одеського університету. І тільки тоді, коли за плечима вже мав набутий досить вагомий багаж технічних знань, у 26 років Яків вирішив опанувати сімейну професію – стати лікарем. З 1952 по 1958 рік він відвідував лекції та практичні заняття лікувального факультету Одеського медичного університету, який закінчив з відзнакою.

Працювати молодий лікар Яків Рувимович приїхав до Запоріжжя, де перебували в той час батьки. Жадоба знання, головний лікарський обов’язок – слідкувати за світовими досягненнями в галузі психіатрії, бажання розробляти нові результативні методи лікування привела ординатора обласної психіатричної лікарні на кафедру психотерапії Українського інституту післядипломної освіти лікарів під керівництвом професора І.З. Вельвовського (1899-1981), автора відомого у світовій медицині «методу Вельвовського» - психопрофілактичної системи знеболювання пологів, яка без змін застосовується в усьому світі як базис для проведення пологів без болю. Блискучий лектор, видатний клініцист, досвідчений педагог, Ілля Захарович Вельвовський, автор 170 наукових робіт, виховав ціле покоління лікарів-ентузіастів психотерапії. Озброєний науковою і практичною підготовкою у науковця світового рівня, сповнений надій і бажання, Яків Рувимович відкриває у 1961 році перший в Запоріжжі кабінет психотерапії і починає розробляти основну концепцію інформаційної природи гіпнозу через ключові поняття: свідомість та інформація. 

Сугестивна психотерапія є однією з основних форм лікування непсихотичних порушень психічної сфери як психогенного, так і соматичного генезису. Основною методикою сугестивної терапії є гіпносугестія – проведення терапевтичного навіювання пацієнтам, які знаходяться у стані гіпнозу. З цією метою Яків Рувимович сконструював спеціальний прилад, який містив разом з засобами передачі лікувальної інформації (з багатоканальним двостороннім радіотелефонним зв’язком між лікарем і пацієнтам) і засоби її зберігання (магнітна стрічка). Прилад з успіхом пройшов випробування  на кафедрі психотерапії Українського інституту  удосконалення лікарів у 1964-1977 роках під назвою «система ЯРГ». Варіанти приладу знайшли широке застосування на курортах Харкова, Запоріжжя, Сочі, Ялти, Бердянська та інших міст.

Використання приладу з програмним управлінням, комутацією для введення лікувальної інформації, в тому числі і в стані гіпнотичного трансу (еріксонівський гіпноз: терапевт не надає клієнту інструкцій та вказівок, а допомагає увійти в особливий стан – транс, коли людина не спить і може активно спілкуватися з лікарем), дозволило значно розширити можливості та ефективність гіппосуггестивної психотерапії (з новими компонентами: інтерцептивне розслаблення, навіювання загальнотерапевтичної дії, сугестія відчуття комфорту, закріплення спокою,  пролонгування лікувальної дії гіпнозу). 

Це сприяло розвитку інших методів інструментального психологічного впливу (аудіовізуальних, відеотехнічних, відеокомпьютерів). Інструментальна психотерапія наближена до самопомочі, оскільки припускає самостійне застосування технічних засобів з метою психотерапії після проведення необхідного попереднього інструктажу психотерапевтом свого пацієнта. Яків Рувимович отримав широке визнання серед своїх численних пацієнтів, якім він надавав дієву психотерапевтичну допомогу.

Як науковець і як практикуючий лікар, Яків Рувимович ділився своїм досвідом з колегами, брав участь у багатьох республіканських спеціалізованих конференціях та з’їздах, де виступав з доповідями, широко популяризував через лекції та демонстрації психологічних дослідів можливості людської психіки, розвіював міфи та таїнства навколо гіпнозу.

Українські психотерапевти, в більшості  кваліфіковані психіатри та клінічні психологи, відповідно до принципу реальності і власних можливостей, поступово поглиблюють свої знання шляхом друкованих праць. Яків Рувимович зробив також свій вагомий внесок до теорії і практики психотерапії: опублікував більше 80 наукових  статей, впровадив більше 100 раціоналізаторських пропозицій. За плідну роботу його неодноразово нагороджували грамотами, відзначали преміями Всесоюзного товариства винахідників та раціоналізаторів, визнано кращим раціоналізатором Запорізької області. 

Життя і діяльність доктора Якова Рувимовича Гасуля є чудовим орієнтиром для молодої генерації лікарів-психотерапевтів, в тому числі і в Запорізькій області. 

 

Література про життя та діяльність

 

Медицина Запорізької області : іст. нариси / Упр. охорони здоров'я ЗОДА ; під ред. В. Г. Цисса. – Запоріжжя : Дике Поле, 2001. – 412 с. : іл. – Із змісту : Чугаёв, Г. Становление психиатрической службы в городе Запорожье и Запорожской области / Г. И. Чугаёв : [в т. ч. об Я. Р. Гасуле]. - С. 190-199.

Кобинець, А. Династія : вони жили гідно і чесно трудились для людей / Алла Кобинець // Запоріз. правда. - 2002. - 18 жовт. - С. 5.

Лелюк, В. Д. Яков Рувимович Гасуль / В. Д. Лелюк // Вестник гипнологии и психотерапии. – 1992. - № 2. – С. 87-88.

(Бичева І. М.)

 Малицька Любов Іванівна народилася 29 листопада 1941 року в  м. Запоріжжі. Після закінчення музичної школи Любов Іванівна поступає до Одеського музичного училища на відділення вокалу. У 1965 році закінчe' його ї стає солісткою Ставропольської крайової  філармонії, а з 1966 року — Чернівецької, Карельської, Новгородської. Проробив два роки  у цих філармоніях, Малицька вирішує їхати до Запоріжжя. І з 1968 року вона починає працювати у Запорізькій обласній філармонії. 

У  далекі 1970-тї роки співачка  стає  солісткою “ВІА Крила” (джаз-рок-ансамбль), яким керував наш земляк Л. І. Попернацький (1976), де створила власний репертуар в якому переважають твори громадянського звучання. Цей ансамбль став лауреатом І премії “Всеукраїнського конкурсу артистів естради” (1977). В її репертуарі -сольні програми “Голос рідної землі”, “Адже пісня людям  усім потрібна”.

У 1979 році Любові Іванівні Малицькій присвоєно звання заслуженої артистки України. 1984 рік Любов Іванівна бере участь в республіканському конкурсі тематичних естрадних програм, підготовленими творчими колективами  і солістами обласних філармоній республіки на честь 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, де одержала диплом республіканського конкурсу.

Вона багато гастролює. За активне обслуговування зони БАМ одержала почесну грамоту Міністерства культури СРСР. У цьому ж 1986 році вона дала 5 сольних концертів для працівників Чорнобиля.

За своє творче життя на сцені Любов Іванівна разом з такими співаками, як В. Зенкевич та С. Ротару, брала участь у багатьох гастрольних поїздках (особливо на початку кар'єри) по країні.

Вже 44 роки Любов Іванівна — солістка центрального музичного закладу Запоріжжя — обласної філармонії ім. М. Глінки. Вона повна творчих планів , тому що любов до глядача їй додає енергії. А глядач в свою чергу відповідає їй тим же. Нагороджена медаллю “За розвиток Запорізького краю” у 2004 році.

 

Література про життя та діяльність

 

Піддібна, О. Любов Малицька — 35 років із піснею // Запороз. Січ. - 1999. - 23 січ.

Почесне звання співачці // Запороз. Січ. - 1997. - 1 берез.

Токарев, Ю. Загнути себе // Культура і життя. - 1985. - 11 серп.

Яковлєв, Л. Почесний диплом співачки // Запоріз. правда. - 1984. - 15 черв.

Гайдабура, В. Енергія таланту // Комсомолець Запоріжжя. - 1980. - 14 груд.

***

Малицька Любов Іванівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id =6493&lang=ukr

30.11 - 45 років (1971) від дня заснування спорткомплексу “АвтоЗАЗ”
Цього місяця виповнюється:
45 років (1971) від дня заснування Мелітопольської ДЮСШ
25 років (1991) запорізькому підрозділу Національної гвардії України