Анатолій Васильович Кіргеєв народився в Запоріжжі, змалечку почав малювати, а вже 1956 року маленький художник отримав срібну медаль за участь у міжнародній виставці дитячого малюнка в Токіо.

Майбутній художник закінчив Дніпропетровське державне художнє училище у 1974 році, здобув спеціальність учителя кресле­ння та малювання (викладачі: О. С. Куко, І. Б. Шатуров, К. С. Бер­кута, О. М. Гатило).

Творчу та трудову діяльність А. Кіргеєв розпочав у 1975 році в рід­ному місті, його творчий фах: графіка, акварель, станковий живопис.

Особливо вдалими є акварельні роботи майстра: життя приро­ди, побачене в міському садочку, сільському дворику чи на березі річки, або підглянуте в зміні пір року, життя людини з її внутріш­ньою течією думок, образів та надій.

Анатолій Володимирович досконало володіє технікою акваре­лі, яка є дуже «норовливою» та такою, що зникає, як мрія.

З середини 80-х років ХХ століття Анатолій Кіргеєв входить у десятку найкращих акварелістів Запоріжжя. Він багато працює, за будь-яких умов, у молоді роки, пригадує митець, доводи­лося малювати на кухні, сидячи на табуретці. Творчість художника подарувала нам чудові зразки акварелі «по-мокрому», коли художник пише на вологому аркуші. Фарба, яка розтікається, – це стихія, з якої народжується небо, зірки, квіти та собори.

З дитинства Анатолію Кіргеєву подобається малювати коней. Їх силуети, у спокої та на бігу, незмінно витончено виписані, часто складають пластичну ідею багатьох картин на теми з життя запо­розького козацтва. Художник іноді пише дитячі спогади. Хлопчики, які запускають у небо голубів, – незабутній образ дитячого щастя.

Останніми роками у творчості художника з’явилася більш фундаментальна «техніка масла та акрилу».

Тема монастиря та чернецького життя прийшла у творчість А. Кіргеєва в останнє десятиліття завдяки роботі над розписом церков. Художник мріє про подальшу роботу над церковними роз­писами, де життя проходить несуєтно та просвітлено.

З 1977 року Анатолій Кіргеєв – член Національної спілки ху­дожників України. Учасник багатьох обласних та всеукраїнських виставок, автор багатьох персональних та сімейних виставок (дру­жина Ольга Кіргеєва та дочка Оксана Москвіна – теж художники).

Неодноразово художник виставлявся за кордоном (у США, Ні­меччині, Іспанії, Італії, Росії, Македонії). Брав участь майже в усіх всеукраїнських та міжнародних пленерах «Хортиця крізь віки». В альбомі 2016 року представлені дві роботи майстра: «Покрова на Хортиці» та «За кулішом», де об’єднані три улюблені теми А. Кір­гієва: козацька, релігійна та вічна тема рідної природи.

Роботи художника знаходяться в багатьох приватних колекціях України, Росії, Італії, Іспанії, Македонії, Німеччини, США, предс­тавлені вони і в зібранні Запорізького державного художнього музею.

Анатолій Володимирович бере активну участь у громадському житті Запорізької організації Національної спілки художників Украї­ни, обирався членом правління спілки, керівником місцевого комі­тету профспілки.

(О. А. Савкіна)

 

Література:

Кіргеєв Анатолій Васильович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України.  Запоріжжя, 2007.  С. 78.

Кіргеєв Анатолій // Всеукраїнський мистецький пленер «Хорти­ця крізь віки 2016», ХІІІ : [каталог] / Запоріз. орг. Нац. спілки худож. України.  Запоріжжя, [2016].  С. 83–84.

Киргеєв Анатолій // Запорізький пейзаж / Запоріз. худож. му­зей.  Запоріжжя, 2016.  С. 40–41.

Кіргеєв Анатолій // Міжнародний мистецький пленер «Хортиця крізь віки 2015», ХІІ : / Запоріз. орг. Нац. спілки худож. України.  Запоріжжя, [2015].  С. 44–45.

Анатолий Киргеев: живопись, графика : [каталог].  [Запо­рожье : Привоз Принт, 2008].

Кіргеєв Анатолій Васильович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України.  Запоріжжя, 2007.  С. 78.

***

Голод, В. Виставка запорізьких художників у Токмаку : [А. Кір­геєва та його дочки О. Москвіної] // Запоріз. правда.  2008.  13 груд. (№ 188).  С. 4.

Алексеева, О. Мечты и жизнь семьи Киргеевых : выставка запо­рож. худож. открылась в выстав. зале ЗОНСХУ // МИГ.  2008.  2 окт. (№ 40)  С. 2.

И все-таки жизнь исполнена красок! : [в худож. музее открылась выставка династии Киргеевых] // Запороз. Січ.  1995.  4 лют.

 

Богуславская, С. Праздничность акварели // Индустр. Запоро­жье.  1977.  24 июля.

01.09 - 25 років (1993) від дня заснування ліцею при Енергодарському технічному коледжі.

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Бочкарьов Юрій Георгійович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов.  Запоріжжя, 2015. С. 71.

Юрий Бочкарев: славный путь энергетика // Энергия созидания. История «Днепроэнерго».  Запорожье, 2012.  С. 130–132.

 

Шиханов, Р. Б. Бочкарьов Юрій Георгійович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5428&lang=ukr

Література та інтернет-ресурс:

Тищенко Валерій Павлович // Пологи  столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради.  Запоріжжя, 2012.  С. 83.  (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

 

Тищенко Валерій Павлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=7323&lang=ukr

 Після розгрому німецько-фашистських загарбників на р. Міус гітлерів-
ські війська відступили на новий оборонний рубіж – лінію “Вотан”, яка
представляла собою чітко продумане військово-інженерне укріплення.
Основним опорним пунктом лінії стало м. Мелітополь, яке фашистське
командування називало ключем до “залізних воріт Криму”.
   Місто було центром сухопутного зв’язку з ворожим угрупуванням на
Кримському півострові. Володіючи містом, ворог перекривав дороги до
нікопольського марганцю, криворізької руди, чорноморських портів, необ-
хідних йому для зв’язку з Румунією. Падіння Мелітополя призвело б до роз-
валу всієї оборонної системи.
    Ось чому командування фашистської Німеччини приймало жорсткі
заходи для утримання укріплень на р. Молочній. Всі кам`яні будівлі Мелі-
тополя, Семенівки, Вознесенівки, Костянтинівки, Данило-Іванівки були
перетворені на поєднані між собою вогневі позиції. Кожен квартал пред-
ставляв окремий опорний пункт. Підходи до них та магістральних вулиць
були заміновані, прикривались артилерією, колючим дротом в 3–5 рядів.
Особливо укріпленими були залізниця на дільниці Мелітополь – Якимівка та
береги річки Тащенак. За розпорядженням Гітлера офіцерам, які приймали
участь у обороні Мелітополя, платили потрійний оклад.
    На початку операції радянським військам протистояла 6-та німецька
армія генерал-полковника Холлидта у складі 12 піхотних, 3 гірнострілко-
вих, 2 танкових дивізій, основним вузлом оборони якої було м. Мелітополь.
    З радянської сторони в операції, якою керував командуючий Південним
фронтом генерал Ф. І. Толбухін, приймали участь військові частини чи-
сельністю 555 тис. чоловік: Південний фронт (з 20 жовтня - 4-й Україн-
ський), 5-та ударна, 2-га гвардійська, 8-ма, 44-та, 28-ма, 51-ша армії, 1-й,
19-й, 20-й танкові корпуси, 2-й і 4-й механізовані гвардійські корпуси, 4-й і
5-й гвардійські кавалерійські корпуси, до 780 танків, більше 5300 гармат
та мінометів, понад 1100 літаків.
    Незважаючи на втому вимотаних боями бійців, за наказом Ставки Вер-
ховного головокомандування наступ розпочали 26 вересня без підготовки і
розвідки, щоб не дати ворогові закріпитися на оборонних рубежах.
    З перших днів наступу радянських військ бої набрали запеклого й за-
тяжного характеру. Головний удар фронт наносив на Михайлівському на-
прямку силами 5-ї, 44-ї і 2-ї , допоміжною – 28-ю арміями. На підступі до
німецьких рубежів на допомогу кинули ще 7 штрафних батальйонів, один
з них – жіночий. Його передислокація проходила вночі, тому 319 жінок за-
блукали в темноті і вийшли на німецькі позиції. Вранці їх розстріляли з
кулеметів на бруствері перед радянськими солдатами. З 30 вересня до 9
жовтня наступ призупинили, бо за п`ять днів при великих втратах вій-
ськам вдалося уклинитися в оборону супротивника лише на 2–10 км.
    Через два тижня після відновлення операції, 13 жовтня, частини Ра-
дянської армії прорвали оборону гітлерівських військ і підійшли до півден-
ної околиці міста, а 23 жовтня Мелітополь було звільнено 51-ю армією у
взаємодії з військами 28-ї армії. Радянські війська просунулися на захід і
південний захід на 50–320 км і звільнили майже всю Північну Таврію та
блокували з суші кримське угрупування вермахту. Було створено сприятли-
ві умови для визволення Криму і південної Правобережної України.
    В ході операції було розгромлено 8 ворожих дивізій, 12 зазнали значних
втрат (знищено 85 тисяч і взято в полон більше 22 тис. гітлерівських
солдатів і офіцерів). 87 радянських бійців, які найбільше відзначилися в ході
операції, удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, а 18 частин і з`єднань
Червоної Армії удостоєні почесного найменування “Мелітопольських”.
    В операції загинули десятки тисяч наших бійців, ще більше було по-
ранено. 23 жовтня 1943 р. всім, хто брав участь у звільненні Мелітополя,
наказом Верховного головокомандувача була висловлена подяка, а в Москві
пролунав салют 20 артилерійських залпів із 224 гармат.
    В пам`ять про загиблих воїнів в с. Мордвинівка (Мелітопольського ра-
йону) збудовано меморіал на місці прориву лінії “Вотан”. Біля цього мемо-
ріалу щорічно проводиться театралізована реконструкція бойових дій по
прориву німецької оборони.
                                        Література
    Линчук А. Мелитопольская наступательная операция 1943 года: докум.
очерк / А. Линчук ; Александр Линчук. – Токмак : Трибуна, 2005. – 157 с.
    Мелитопольская операция // Героев славных имена. – Запорожье, 2010.
– С. 66–99.
    Руденко Н. Мелітопольська наступальна операція / Н. М. Руденко // Ен-
циклопедія історії України. – К., 2009. – Т. 6 : Ла-М. – С. 596.
    Мелитопольская операция. Блокировка крымской группировки проти-
вника // Освобождение Мелитополя. – Мелитополь, 2003. – С. 49–66.
    Уткин Г. Штурм “Восточного вала” / Г. М. Уткин. - М. : Воениздат,
1967. – 464 с. : ил. ; 1л. схем.
                                          ***
    Куперман Ю. Мемориал в Мордвиновке: кровь и деньги / Ю. Куперман //
Надежда. – 2012. – 5 июля.
    Казанцев В. Мелитопольская наступательная операция (в цифрах) / В.
Казанцев // Воен.-ист. журн. – 1997. – No 7. – С. 62–71.

З 1971 р. – тренер спе­ціальної дитячої школи олімпійського ре­зерву СК «Мотор Січ».

Тетяна Олександрівна Турова народилася в м. Унгени (Молдова) 6 вересня 1948 року в родині військовослужбовця. Після демобілізації батька в 1961 році родина переїхала до Запоріжжя. Мешкали вони неподалік від спортивного комплексу «Металург», де дівчина відвідувала секцію гімнастики. Згодом у неї з’явилося нове спортивне за­хоплення – стрибки у воду з вишки у понтонних басейнах на Дніпрі.

По закінченні в 1966 році школи Т. О. Турова працювала на автозаводі «Комунар», продовжуючи займатися спортом. Саме в цей час вона прийняла рішення стати тренером зі стрибків у воду та вступила до Київського державного інституту фізкультури.

До спортивного клубу «Стріла» (нині – СК «Мотор Січ») Тетяна Олександрівна прийшла в 1971 році. Заслужений тренер України зі стрибків у воду, заслужений працівник фізичної культури та спорту України Тетяна Олександрівна Турова за час роботи підготувала багато висококласних спортсменів. Серед них Ганна Сорокіна, Оле­на Жупіна, Тетяна Гадун.

За визначні заслуги у вихованні спортсменів та вклад у розви­ток спорту в Україні Тетяну Олександрівну Турову нагородили орденами княгині Ольги ІІІ і ІІ ступеня та «За заслуги» ІІІ ступенів.

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Турова Тетяна Олександрівна // Енциклопедія олімпійського спорту України.  К., 2005.  С. 339

 

Турова Татьяна Александровна // Герои и судьбы: интеллек­туал. потенциал Запорожья на рубеже веков. Шестьдесят моноло­гов / Шифрина А. И.  Запорожье, 2000.  С. 342–349.

Микола Семенович Малюга народився 7 вересня 1918 року в м. Мелітополі в родині робітника. У 1933 році закінчив 7 класів середньої школи № 18, а в 1937 році – робітфак при Мелітопольсь­кому інституті механізації сільського господарства (МIМСГ). Цього ж року став студентом цього вишу. Отримав диплом у січні 1942 року в Ашхабаді, куди були евакуйовані студенти та викладачі інституту. У жовтні 1942 р. Миколу Малюгу мобілізували до лав Червоної Армії та направили на навчання до Харківського танкового училища.

На фронті – з липня 1943 року. Свій перший бій з гітлерівськи­ми загарбниками гвардії лейтенант Микола Малюга прийняв на Центральному фронті 18 липня під Орлом. Молодий офіцер з перших днів своєї бойової діяльності показав себе безстрашним та само­відданим воїном. Уже 1 серпня, після дванадцяти днів участі в боях їм було знищено до 50 солдатів та офіцерів ворога, дві вантажні маши­ни, мотоцикл, трактор та дві протитанкові гармати. За це лейтенант М. Малюга отримав свою першу нагороду – медаль «За відвагу», а ще за тиждень його нагородили орденом Червоної Зірки.

У грудні 1944 року танкова бригада, у якій воював Микола, була переведена на 1-й Український фронт, де йшла підготовка до форсування Одеру. Наступ почався в перші дні лютого. 8–14 лютого 1945 року гвардії старший лейтенант М. Малюга відзначився під час форсування р. Одер поблизу від м. Бреслау (Вроцлавське воє­водство, Польща), розширенні плацдарму та оточенні Бреславсь­кого угрупування німців. 10 лютого він, вирвавшись вперед, вогнем та гусеницями танка знищив 2 гармати та 3 міномети з прислугою, а потім увірвався до колони противника та знищив 6 підвод та 8 автомашин з гітлерівськими піхотинцями.

11–14 лютого під час з’єднання частин 5-ї армії Микола Ма­люга ра­зом з екіпажем знищив 3 танки та ворожий літак, що при­землився. 14 лютого під час спроби не допустити виходу противни­ка з ото­чен­ня, танк М. Малюги був підбитий. Уже з охопленого по­лум’ям тан­ка він знищив ще 2 ворожі самохідні гармати та загинув у цьому бою.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року за зразкове виконання завдань командування та проявлені при цьому мужність та героїзм командир танкового взводу 25-ї гвар­дійської мехбригади гвардії старший лейтенант Микола Семенович Малюга посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна (10.04.1945, посмертно), Червоної Зірки (10.10.1943), медаллю «За відвагу» (03.08.1943). Похований на військовому кладовищі в місті Болеславці Вроцлавського воєводст­ва (Польща). На могилі встановлено меморіальну плиту.

У місті Мелітополі іменем М. С. Малюги названа вулиця, а біля приміщення Мелітопольського інституту механізації сільського господарства (нині – Таврійський державний агротехнологічний уні­верситет) 1 вересня 1967 року Герою встановлено пам’ятник.

(В. Т. Блюмський)

Література та інтернет-ресурс:

Малюга Николай Семенович // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник. — Мелитополь, 2005. — С. 136–137.

Малюга Николай Семенович // Герои Советского Союза : крат­кий биографический словарь.  М., 1988.  Т. 2.  С. 30.

Малюга Николай Семенович // Лукаш И. М. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Сов. Союза – уроженцах Запорож. обл.  Днепропетровск, 1984.  С. 176–180.

Малюга Николай Семенович // Мохов Н. Золотые звезды мели­топольцев : (очерки о Героях Сов. Союза) / Мохов Н., Куперман В.  Мелитополь, 1993.  С. 21–22.

Малюга Николай Семенович // Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Сов. Союза.  Запорожье, 1962. С. 169–172.

 

Малюга Микола Семенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6503&lang=ukr

    ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
    го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 93–95.
 

Література та інтернет-ресурс:

Щур, Ю. Батько українського інтегрального націоналізму з Ме­літополя: Дмитро Донцов // Щур, Ю. Запоріжжя й запорожці у бо­ротьбі за незалежність України: героїчне XX сторіччя / Ю. Щур ; Юрій Щур ; Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА [та ін.].  Запоріжжя, 2016.  С. 186–193.

Мукомела, О. Донцов Дмитро Іванович / О. Мукомела, О. Мас­ляник // Українська журналістика в іменах : матеріали до енцикл. словника / за ред. М. М. Романюка ; НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики.  Львів, 1996.  Вип. ІІІ.  С. 117–121.

Турченко, Г. Ф. Донцов Дмитро Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=5808&lang=ukr

Через мене ллється усім

добро і сердечна думка...

Можливо, вона комусь допоможе.

О. Виженко

 

Запорізький актор, режисер, письменник, філософ, краєзнавець Олександр Виженко народився 10 вересня 1958 року в Полтаві. З 1981 до 1985 року навчався в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. З 1985 до 2012 року працював актором в Запорізькому академічному театрі молоді. Більш ніж за 20 років служіння сцені зіграв близько 50 ролей, це: Поприщін («Нотатки божевільного»), Бенволіо («Ромео і Джульєта»), Жан Баяр («Публіці дивитись заборонено»), Білогубов («Прибуткове місце»), Льотчик («Маленький принц») та ін. Режисерські постановки: «Нотат­ки божевільного», «Тринадцять ножів у спину революції», «Маленький принц». У Запорізькому театрі ля­льок деякий час ішла вистава за його п’єсою «Козацька сила».

Як письменник, він відносить себе до української містичної школи, започаткованої Григорієм Сковородою, пише вірші, драма­тичні твори, епіграми, сонети, красиві, метафоричні притчі, дарує дітям казки, легенди про Запоріжжя і Хортицю. Олександр Євгено­вич бачить світ по-своєму і намагається розповісти про це читачам. Його поезія багатогранна, діапазон творів надзвичайно широкий. У своїх творах автор не прагне досягти досконалості форм, найваж­ливішу суть для нього складає зміст і прояв власного досвіду. Саме він є для нього джерелом натхнення.

Своїх героїв він змальовує колоритною українською мовою, ви­користовуючи фольклорні жанри (пісні, думи, бувальщини, небилиці).

У 1992 році О. Виженко став переможцем міжнародного кон­курсу молодих письменників «Гранослов – 92». На його вірші ком­позитори пишуть пісні. Нещодавно черкаський музичний гурт «Спів Братів» зняв кліп на пісню «Очі небесної сотні». У 2014 році Олександр Євгенович разом із сином Артемом зробив повний еквіритміч­ний переклад українською мовою усіх пісень гур­ту «Бітлз».

З травня 2015 року на ТРК «Запоріжжя» розпочав цикл передач для дітей «Казки Запорозькі від Санька Сита».

(Г. М. Нагорна)

 

Твори:

Якщо / О. Виженко. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2013. — 172 с.

Байки Запорозькі / О. Виженко.  Запоріжжя : Дніпров. мета­лург, 2012.  108 с.

Владимир на шее, или Явление настоящего ревизора : (комедия в пяти действиях) / А. Выженко.  Запорожье : Днепров. металлург, 2010.  106 с.

Абетка для дорослих, ще й діток, щоби мовний цвів садок / О. Ви­женко.  Черкаси : Брама-Україна, 2007.  160 с.

Ах,этот нетленный Вишневый сад! : Пессимистическая коме­дия в четырех действиях / А. Выженко.  Запорожье : Днепров. ме­таллург, 2007.  84 с.

Притчи Старчика / А. Е. Выженко.  Пенза : Золотое сечение, 2007.  276 с.  (Мудрость в притчах).

Славянская книга перемен в притчах / А. Выженко.  Пенза : Золотое сечение, 2007.  268 с.

Притчи : путеводная Звезда перемен / А. Выженко.  Ростов-на-Дону : Феникс, 2007.  192 с.

Посох, сума и флейта : притчи и высказывания Старчика / А. Вы­женко.  Ростов-на-Дону : Феникс, 2007.  208 с.

Живиця-чудовиця : дитячі веселі жартівливі вірші / О. Ви­женко.  Запоріжжя : Просвіта, 2006.  36 с.

Крилатий вовк: поет. збірка / О. Виженко  Запоріжжя : Прос­віта, 2005. – 92 с.

Україна кохання : [фольклорне дослідження] / О. Виженко. – К. : Деркул, 2005.  280 с.

Легенди та казки Хортиці / А. Виженко. – Запоріжжя : Прос­віта, 2000.  55 с.

Вот такая небылица : [стихи] / А. Выженко.  Запорожье, 1997. — 10 с.

Пестрые лоскутки бытия / А. Выженко.  Запоріжжя : Запо­ріжжя, 1995.  32 с.

Історія Запорозьких козаків для веселих дітлахів. Ч. 2.  Запоріжжя : Запоріжжя, 1994.  96 с.

33 : [поэзии] / А. Выженко. — Запорожье : Запоріжжя, 1993 — 32 с.

Історія Запорозьких козаків для веселих дітлахів / О. Вижен­ко.  Запоріжжя : Комунар, 1992.  80 с.

Пестрые лоскутки бытия / А. Выженко. — Запорожье, 1990. — 70 с.

 

Переклади:

Сонети пана Шекспіра / підрядковий пер. А. Виженка; поетич­ний пер. Олександра Виженка.  Запоріжжя : Дніпров. металург, 2013.  320 с. : портр.

 

Література:

Бобришева, Л. Б. Олександр Виженко «Історія Запорозьких ко­заків для веселих дітлахів» : [урок] / Л. Бобришева // Література рідного краю.  Запоріжжя, 2005.  С. 51–53.

Спежаков, Є. Александр Выженко: «Медотація казкаря-прийми­тивіста» / бесіду вів Є. Спежаков // Верже. — 2008. — 31 янв. (№ 5). — С. 16.

Гаев, Ю. Древнеиндийский трактат об искусстве любви «Кама­сутра» «отдыхает» в сравнении с любовно-эротическим фольклором Украины : [о книге «Україна кохання»] / Ю. Гаев // МИГ.  2006.  2 февр. (№ 5).  С. 38–39.

Боглевская, О. «Крылатый волк» / Ольга Боглевская // Пози­ция.  2005.  24 марта.  С. 12.

Москалина, Н. Вірші від казкаря : [про нову книгу «Крилатий вовк»] / Н. Москалина // Запоріз. правда. 2005.  1 берез.  С. 3.

Пестрікова, О. Шляхами козацької слави : гра-подорож за кни­гою «Історія Запорозьких козаків для веселих дітлахів» / О. Пестріко­ва // Шкільний світ.  2004.  № 40.

Александра Выженко рекомендует Министерство [просвещения в качестве учебного пособия книгу «Історія Запорозьких козаків для веселих дітлахів», Ч.2] // МИГ.  1995.  14 окт.  С. 5.

Гранишевская, Е. «Історія Запорозьких козаків» до Кембриджа довела : [прізвище Виженка занесено до Книги біографій талановитих людей] / Е. Гранишевская // МИГ.  1994.  8 февр.  С. 2.

Література:

Вуль Лариса Лаврентьевна // ЗАлК : встреча с прошлым : па­мятный альбом. ДАК 1932–1934 гг. ; ДАЗ 1935–1990 гг. ; ЗАлК 1991 г. — Запорожье, 2007.  С. 106.

 

Вуль Лариса Лаврентіївна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5568&lang=ukr

14.09 - 75 років тому почалося визволення території області від німецько-фашистських загарбників (14.09.1943–08.02.1944).

Література:

14 вересня 1943 року. Звільнено районний центр Розівка : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується. – Запоріжжя, 2014.  С. 6.

 

Визволення території районів від німецько-фашистських оку­пан­тів (вересень 1943) // Куйбишевський та Розівський райони в роки Ве­ликої Вітчизняної війни : зб. документів. — Куйбишеве, 1996. — С. 794.

 Анатолій Якимець народився 14 вересня 1943 року в селі Новосеменівка
(зараз – Новоказанкувате) Чернігівського району Запорізької області в се-
лянській родині.
    У 1966 році закінчив Одеське художнє училище імені Грекова. У 1972 –
Московське вище художньо-промислове училище (колишнє Строганівське)
за фахом монументально-декоративний живопис (майстерня професора
Бордиченко В.Ф.).
    З 1972 року працює в Запорізьких художньо-виробничих майстернях.
Бере участь у республіканських та обласних художніх виставках.
    З 1977 року – член Спілки художників України. Працює в жанрі мону-
ментального та станкового живопису. Автор мозаїчних панно та настін-
них розписів в екстер’єрах та інтер’єрах громадських споруд, постійно
виставляється портретами та натюрмортами на обласних та республі-
канських виставках.
    Станкові твори знаходяться у Міністерстві культури і туризму Укра-
їни та приватних колекціях Канади, Німеччини, Польщі.
    Нині готується до звітної персональної виставки з нагоди 30-річчя
творчої діяльності. В експозиції буде представлена серія портретів сучас-
ників і сучасниць у національних українських строях, а також портрети
запорозьких козаків.
                    Література про життя та діяльність
    Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І.
Гресик. – Запоріжжя : Привоз-Принт, 2007. – 226 с. – Із змісту : Якимець
А. Я. – С.182–183.
    Середа В. Кольори життя Анатолія Якимця / Віра Середа // Запоріз.
правда. – 2010. – 4 берез. (No 33–34). – С. 10.
    Атаманчук И. Анатолий Якимец : «Если художник рассказывает о сво-
ей картине – это не искусство» / Инесса Атаманчук // МИГ по выходным.
– 2008. – 29 февр. (No 9). – С. 16.
    Алексеева О. «Художник должен делать открытия» / Оксана Алексеева
// МИГ. – 2008. – 28 февр. (No 9). – С. 23 ; Запороз. Січ. – 2008. – 15 берез.
(No 52). – С. 8.
    Образ Вітчизни вберегти // Укр. культура. – 2007. – No 4. – С. 26–27.
    Латанський С. Перша персональна... / Сергій Латанський // Запороз.
Січ. – 2003. – 20 верес. – С. 6.

Сосницкий, Л. Последняя песня как свидетельство преступления / Леонид Сосницкий // Мир вашего дома.  2014.  № 5 (март).  С. 22.

Сосницький, Л. Остання пісня як свідчення злочину : історія кар­тини запоріз. художника – ніким не поміченої і швидко забутої : [про картину А. Якимця «Остання пісня кобзарів»] / Леонід Сосницький // Голос України.  2013.  14 верес (№ 171).

Арнольд Леонідович Сокульський належить до тих людей, які присвятили себе великій ідеї – боротьбі за відродження української нації. Він є одним з перших серед тих, хто в радянські часи висту­пили ініціаторами оголошення Хортиці державним заповідником і створення на ній історико-меморіального комплексу запорозь­кого козацтва.

Народився А. Л. Сокульський 15 вересня 1938 року в м. Тальне Черкаської області в родині сільських учителів. Після закінчення Бучацького зооветеринарного технікуму в Тернопільській області за розподілом приїхав працювати в міжрайонну ветеринарно-бактеріологічну лабораторію в Приазовському районі техніком-бактеріологом. Там же й учителював у с. Нововасилівці – викладав географію й історію.

У 1969 р. закінчив з відзнакою Дніпропетровський держуні­верситет за кваліфікацією «географ». Працював старшим науковим співробітником відділу історії дорадянського періоду Запорізького обласного краєзнавчого музею, тоді ж закінчив курси при інституті археології АН УРСР.

18 вересня 1965 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозького козацтва.

За дорученням М. П. Киценка – тодішнього голови обласної ради, на посаду директора державного історико-культурного запо­відника Запорозького козацтва шукали не просто фахівця, а й пат­ріота. Цією людиною став Арнольд Леонідович, якого знайшов і під­писав наказ на призначення С. М. Кириченко – начальник обласного управління культури.

Заповідник створювався в умовах, коли в Україні не існувало жодного музею історії Запорозького козацтва. Передбачалося, що Хортицький козацький меморіал буде складатися з трьох частин: музею історії, садово-декоративного парку з галереєю видатних козацьких діячів, фрагменту Запорозької Січі, відтвореної на нау­ковій основі. Завершувати цей комплекс повинна була скульптурна група «Козаки в дозорі».

Будучи директором закладу, А. Л. Сокульський проводив ве­лику роботу з розбудови заповідника та комплектування його фон­дів, за його дорученням було встановлено понад 100 охоронних знаків на місцях пам’яток історії, археології та природи, він був учасником багатьох археологічних та етнографічних експедицій.

Арнольд Леонідович одним з перших, разом з відомим архео­логом і краєзнавцем О. В. Бодянським, завідувачкою відділу музею Т. К. Шевченко, почав досліджувати у комплексі місця запорозьких січей, очолював археологічну експедицію заповідника, яка відкри­ла в південній частині острова Хортиця слов’янське поселення – літописне Протовче, предтечу Запорозької Січі.

У 1979 р. був звільнений з посади, після чого вчителював у Запорізькій СШ № 1 імені Т. Г. Шевченка, де створив шев­ченківсь­кий музей. У 1981 р. Арнольд Леонідович був знову призначений директором музею і 1983 р. завершив будівництво його першої черги, а до 40-річчя визволення Запоріжжя від німецько-фашистсь­ких загарбників музей відкрили для відвідувачів як «Музей історії Запоріжжя», а його директор у жовтні 1984 р. знову був звільнений з цієї посади і до 1991 р. працював викладачем Запорізького педа­гогічного училища № 1.

Коли Україна виборола свою незалежність, у 1991 р. А. Л. Со­кульський повернувся до Заповідника на посаду директора. У цей час у країні широко відзначалося Всеукраїнське свято – 500-річчя Запорозького козацтва, і відповідав за його проведення в Запо­ріжжі саме він. Захід пройшов на високому рівні, та нев­довзі науковця знову було звільнено.

У 1994 р. він – довірена особа кандидата в Президенти Украї­ни В. М. Чорновола, деякий час працював як член комісії Верховної Ради України з національної символіки.

З 1998 р. – голова Запорізького обласного відділення Конгресу української інтелігенції, був також помічником-консультантом на­родного депутата України А. В. Єрмака.

У 1999 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук «Флот Запорозької Січі в XVI–ХVIII ст.: структурна організація, технологія та військове мистецтво».

У 1998–2003 рр. – директор-організатор Запорізького від­ділення центру Науково-дослідного інституту козацтва;

З 2003 року – викладач Класичного приватного університету, старший науковий співробітник Національного заповідника «Хор­тиця», де і сьогодні історик продовжує працювати на посаді стар­шого наукового співробітника відділу історії.

У 2014 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук «Острів Хортиця та його історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення Запорозького козацтва». Коли постало питання про будівництво мостів через запо­відну територію, він одним з перших виступив на її захист від руйнівних проектів.

Деякі науковці намагаються заперечити причетність Хортиці до Запорозького козацтва. У своїх наукових працях «Національна симво­ліка України» (1993), «Морські походи запорожців»(1995), «Козацька Хортиця» (2008), «Заповіти Хортиці» (2016) та ін. Арнольд Леонідович до­водить, що саме Хортиця є місцем, де виникло Запорозьке козацтво.

І сьогодні А. Л. Сокульський залишається взірцем вірності тим принципам, які він сповідує впродовж усього життя. Він боровся і бореться за Українську Державу, упевнений, що нація утверд­жується і самореалізується тільки у власній державі.

Його самовіддана праця зі збереження Хортиці та її історич­них пам’яток, відродження її як святині всієї України й українства у світі заслуговує на велику повагу. «Подвижник Хортиці» – так ка­жуть про нього всі, хто добре знає Арнольда Леонідовича.

(Г. М. Нагорна)

 

Праці:

Заповіти Хортиці / А. Л. Сокульський, Є. А. Сокульський.  Запоріжжя : ЗНУ, 2016.  472 с.

Козацька Хортиця. Історико-культурне значення в процесі ви­никнення і становлення запорозького козацтва : монографія / А. Л. Сокульський ; Класичний приватний університет, Нац. заповідник «Хор­тиця».  Запоріжжя : [КПУ], 2008.  764 с. : іл.

Культурологія : словник-довіднк / А. Л. Сокульський.  Запо­ріжжя : ГУ «ЗІДМУ», 2006.  292 с.

Морські походи запорожців / А. Л. Сокульський.  Дніпропет­ровськ : Січ, 1995.  222 с.

Острів Хортиця та його історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення запорозького козацтва : автореферат дисертації. – Переяслав Хмельницький, 2014.  44 с.

Гоголь, М. В. : велич України (до річниці від дня смерті) / А. Со­кульський, Є. Сокульський // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні : ХХVI міжнар. конф. (Київ, 21–22 берез. 2017 р.)  К., 2017. 

 

Література:

Коновалова, О. В. Дослідник минувшини – Арнольд Сокульсь­кий // Дослідники козацької минувшини : зб. наук.-практ. конф. присвяченої 155-й річниці від дня народження Д. Яворницького та 95-й річниці від дня народження І. Свєшнікова.  Рівне, 2010. — 128 с.

Чабаненко, В. Незабутнє й незабутні / Віктор Чабаненко. — За­по­ріж­жя : [б. в.], 2009. — 154 с. — Із змісту : [А. Сокульський]. — С. 91, 92, 93.

Юрик, П. Одіссея Арнольда Сокульського – творця Музею запо­розького козацтва та першовідкривача Протовчого та Олешшя : [до 70-річчя з дня народження]  / П. Юрик // Запоріз. правда.  2008.  18 верес. (№ 138).  С. 6.

 

Сокульський Арнольд Леонідович : бібліогр. список / уклад. Г. На­горна.  Запоріжжя : Мотор Січ, 2001.  14 с. — (Дослідники рідного краю ; вип. 7).

Література:

 

15 вересня 1943 року. Звільнено місто Гуляйполе : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників прис­вячується Запоріжжя, 2014.  С. 12.

Література:

15 вересня 1943 року. Звільнено районний центр Куйбишеве : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується.  Запоріжжя, 2014.  С. 18.

 

Визволення території районів від німецько-фашистських оку­пантів (вересень 1943) // Куйбишевський та Розівський райони в роки Великої Вітчизняної війни : зб. документів.  Куйбишеве, 1996.  С. 73–94.

«Творчість цього письменника – це рідне, материнське, єдине, що кличе й не дає замутитися поетичному (пісенному) джерелу.

Його поезія, її інтонація тримається на доброму – серці, розу­мі, слові. Слова ці даються з болю, вони швидкоплинні, майже по­засвідомі. Це тиха поезія, це тихі дзвони» – так охарактеризував творчість письменника незабутній український запорізький поет Микола Лиходід.

«Поезія – моє покликання, моє життя-буття, яке мало свій по­чаток і, звісно, матиме свій кінець, про що я завжди пам’ятаю. А пам’ятаючи про це (кінець дорозі не призначаючи), намагаюся відкривати таємниці життя. Так, у поета – два життя, але між ними смерть...» – писав у своїй готовій до друку збірці «Родовід» поет.

Олександр Іванович Абліцов народився 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Куйбишевського (нині – Більмацького) району Запорізької області, у родині педагогів. У 1970 р. закінчив фізико-математичний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. Служив в армії, учителював на Миколаївщині та Дніпропетровщині. Тоді ж почав писати вірші. Заради журналістики і літе­ратури залишив посаду директора школи і переїхав до Запоріжжя.

Найповніше талант журналіста розкрився, коли він був редак­тором відділу економіки і промисловості газети «Запорозька Січ», головним спеціалістом відділу взаємодії зі ЗМІ Запорізької облас­ної ради та власним кореспондентом газети Верховної Ради «Голос України» по Запорізький області.

Головними темами своїх численних публікацій він обрав істо­рію та сучасність нашого краю, трудові звитяги наших земляків. Багато своїх віршів Олександр Іванович присвятив природі рідного села, мальовничій річці Гайчур, де промайнуло дитинство, батькам-учителям. Гармонія, часто за рахунок свого здоров’я і часу, досягалася завдяки особистим якостям людини совісної і високоморальної.

Поет серцем переживав нинішні трагічні події в житті нашої Батьківщини, вірив у краще майбутнє своїх дітей: сина і доньки, трьох онуків: Сергійка, Даринки й Олександра; усіх земляків. Усе це підтвержують слова його вірша із збірки «Гайчур»:

Любов’ю, серцем і крилом

Росту до тебе, мій народе.

Твій шлях, мов гордий дух свободи,

Моє освітлює чоло.

Духовна спадщина, яку залишив він у своїх книгах та багатьох колективних виданнях, є окрасою нашої української літератури. Готується до друку книга «Вечірній подих скошених полів». У цю книгу, крім поезій, увійшов розділ «Родовід», у якому письменник на прикладі історії свого роду показує тяжке життя українського народу, нашої України.

5 лютого 2017 року від третього серцевого нападу на 69-му ро­ці життя відійшов у вічність обдарований український поет, перекладач, журналіст, член НСПУ.

(Л. О. Абліцова)

Ми всі пам’ятаємо його заповіт:

«Кожна людина повинна жити

по совісті.»

Життя поета є наочним прикладом цього:

«Душею звідай власний шлях

Не задля почестей та благ.

Є в світі те, що нам по праву

Дорожче благ і вище слави»

 

Твори:

Гніздо вітрів : [поезія, авториз. переклади та щоденников. записи] / О. І. Абліцов ; Олександр Абліцов.  Запоріжжя : Дике Поле, 2009.  168 с. : іл.

Гайчур : лірика / О. І. Абліцов ; Олександр Абліцов.  [Запо­ріжжя] : Хортиця, 1998. 92 с. : портр., іл.

Світло материного вікна / О. І. Абліцов.  Дніпропетровськ : Промінь, 1990.  48 с.

Бентежний березень : поезії / О. І. Абліцов ; Олександр Абліцов. — Дніпропетровськ : Промінь, 1981. — 48 с. — (Перша поетична книга).

***

«Срібні тіні по воді...»; «Чого мені так жаль у серпні...» / О. Абл­іцов // Перегук сердець : [вірші] / уклад. та фото К. Сушко.  Запо­ріжжя, 2004. – С. 7, 23.

[Добірка віршів] / Олександр Абліцов // Січовий Парнас : антоло­гія : поетич. твори вихованців ЗДУ.  Запоріжжя, 2000.  С. 250–255.

«Тепер я жданий гість у цій оселі...» ; Дичка ; Вересневі квіти ; «Жоржини жар – уже останній» : [вірші] / О. Абліцов // Поезія – 91 : зб.  К., 1991, С. 55–56.

 

Публіцистика:

В головном дозоре ; За правое дело ; У войны не женское лицо ; Верность ; Лицом к лицу с войной ; Родня ; Идеология души ; Его высо­кая награда ; Рабочий характер ; Движение ; Чем счастлив человек ; Любите жизнь! ; Бескорыстность ; Взаимность ; Смысл материнст­ва ; Семь вершин Борисова ; На четыре счета / А. Аблицов // Моторо­строители : рассказы о людях Запорож. моторостроит. з-да / сост. Е. Т. Коваль.  Днепропетровск, 1991.  С. 12–24, 31–35, 46–50, 55–69, 77–80, 88–95, 102–105, 126–130, 135–142.

Виховуємо лицарів честі й звитяги : (Запоріз. Центр козацького патріот. виховання «Школа джур» відзначив своє 15-річчя) / О. Аблі­цов // Запоріз. правда.  2008.  5 квіт. (№ 51).  С. 2.

Їхня слава не пропала : [про відродження Запороз. Січі] / О. Аблі­цов // Позиция.  2005.  № 22.  С. 12.

 

Література та інтернет-ресурс:

Абліцов Олександр Іванович // Письменники України.  К., 2006.  С. 3.

Олександр Абліцов // Література рідного краю : (навч.-метод. посібник).  2-ге вид. – Запоріжжя, 2005.  С. 25.

Войнов, О. Олександр Абліцов // Письменники Запорізького краю (20–90-ті роки XX століття).  Запоріжжя, 2002.  С. 344–348.

Тарнашинська, Л. Б. Абліцов Олександр Іванович // Енциклопе­дія сучасної України.  К., 2001.  Т. 1.  С. 30.

[Чабаненко, В. А.]Олександр Абліцов // Січовий Парнас : анто­логія : поетич. твори вихованців ЗДУ.  Запоріжжя, 2000.  С. 249.

Причиненко, К. Поет і перекладач // Рідний край.  2006.  28 січ. (№ 7).  С. 6.

Причиненко, К. Тихі дзвони поезії // Рідний край.  2001.  21 квіт.  С. 2.

Баулин, П. Свет поэзии побратима : [о запорож. поэте, члене Союза писателей Украины А. Аблицове] // Наш город.  1993.  19 янв.  С. 4.

 

Абліцов Олександр Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5200&lang=ukr

16.09 - 60 років Олександру Івановичу Черняку (16.09.1958, с. Комиш-Зоря Куйбишев. р-ну), українському економісту, науковцю, педагогу, завідувачу кафедри економічної кібернетики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, доктору економічних наук, професору (2005), лауреату Державної премії України в галузі науки і техніки (2011).

У роки Другої світової війни виїхала з рідного міста до Аргентини, потім мешкала в США.

Література:

Лисенко, І.  Андреадіс (справжнє прізвище – Минаїв) Галина // Ли­сенко, І. Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко.  2-ге вид., перероб. і доп.  К., 2011. С. 16.

Герасимова, Г. П.  Андреадіс Галина-Алісія // Енциклопедія сучас­ної України.  К., 2001.  Т. 1 : А.  С. 475.

Лисенко, І. М.  Андреадіс Галина // Мистецтво України : енцикло­педія.  К., 1995.  Т. 1 : А  В.  С. 57.

Зорич, О.  Аргентинское танго по-украинськи / Остап Зорич // День.  2001.  15 авг. (№ 145).  С. 6.

Житкевич, А.  Графіня Монморансі з берегів Дніпра // Анатолій Житкевич // Запоріз. правда.  2011.  24 лют. (№ 28-29).  С. 6.

Коробова, З. Родом із Запоріжжя // Говорить і показує Украї­на.  1990.  29 берез.

Полтава, Л.  Галина Андреадіс – багатогранний талант : на­рис / Леонід Полтава // Визвольний шлях. — Лондон : Українська ви­дав­нича спілка. — 1975. — Т. ХХVIІІ, Кн. 9 (330), верес. — С. 1063–1072.

Література:

 

17 вересня 1943 року. Звільнене місто Осипенко (нині – м. Бер­дянськ) : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фа­шист. загарбників присвячується.  Запоріжжя, 2014.  С. 24.

Література:

 

17 вересня 1943 року. Звільнене місто Пологи : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвя­чується.  Запоріжжя, 2014.  С. 34.

18.09 - 75 років (1943) від дня визволення смт Новомиколаївка від німецько-фашистських загарбників.

Література:

 

18 вересня 1943 року. Звільнене місто Ногайськ (нині  м. При­морськ) : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвячується.  Запоріжжя, 2014.  С. 48.

Література:

 

18 вересня 1943 року. Звільнений районний центр Чернігівка : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується.  Запоріжжя, 2014.  С. 54.

У середині 1908 року І. Ф. Заферман заснував на південній окраїні міста Мелітополя завод нафтових двигунів шведської конструкції. До цього тут, на вулицях Олександрівській та Мико­лаївській, знаходились лише невеличка кількість житлових будинків та маленьке підприємство. Заферман скупив за безцінок домівки мешканців, зробив банкрутом заводчика Лібермана і почав будівницт­во свого заводу. Він давно вже підрахував, що, випускаючи двигу­ни можна добре заробити.

Спочатку завод Зафермана розміщувався у низькому довгому сараї з маленькими вікнами. Перед входом знаходився ліхтар з керо­синовою лампою. У приміщенні було кілька старих токарних, сверд­лильних, фрезерних станків. Далі знаходилася «ливарня», у якій пра­цювало четверо робітників. Вони були і формувальниками, і ливар­никами. У перший рік на заводі було виготовлено 50 двигунів потуж­ністю в 10 та 18 сил. Ці двигуни мали великий успіх у місцевих землевласників, і підприємство Зафермана почало розширюватися.

Умови життя та праці робітників були важкими. Їх робочий день досягав 12 годин. Старі робітники розповідали, що робили вони в темних цехах на кустарному устаткуванні з 6 ранку і до 6 вечора. Додому приходили брудні, бо на заводі не було навіть де і помитися. Сил вже не було, і вони відразу валились на постіль, засинали. А ранком – знову йшли працювати, щоб заробити жалюгідні гроші, на які родина могла надголодь прожити.

Так продовжувалося до 1918 року. У місті було організовано Раднаргосп, і всі підприємства були націоналізовані. Завод Зафер­мана став називатися Другим Радянським заводом. Але грома­дянська війна не дала йому в ті лихі часи зробити щось значне. Влада багато разів у місті змінювалась. Завод було зруйновано. І тільки 1925 року група робітників на базі розбудованих корпусів заводу організувала промислово-кооперативну артіль «Перемога». Ця артіль спочатку стала виконувати замовлення з ремонту нафтових двигунів, а потім перейшла і на випуск нових нафтянок. Виготовлені в перший же рік роботи двигуни в сумі мали потужність 500 сил.

А 1929 року артіль «Перемога» взялась за будівництво судових двигунів, які до того часу закупалися за кордоном. 27 листопада 1931 року завод артілі «Перемога» передали державному Всесоюзному об’єднанню «Союздизель». Почався новий етап його розвитку. Ви­пуск нафтових двигунів уже не мав для держави цінності, тому в лютому 1940 року завод випустив останні 175 двигунів, що пра­цювали на нафті. Стали розроблюватися нові швидкохідні дизельні двигуни і стаціонарні автоматизовані дизель-генератори. У лютому 1941 року пройшов успішні іспити дизель 2МЧ. Було підготовлено до іспитів двигун 4МЧ. Але почалася війна. Завод було евакуйовано за Волгу. Мелітополь на два роки окупували гітлерівські загарбники. Будівлі заводу, як і все місто, були зруйновані.

Після звільнення від ворога в жовтні 1943 року почалася від­будова заводу. Перший після звільнення міста дизель потужністю в 10 сил 1МЧ 10,5/13 було випущено 29 серпня 1944 року.

У 50-х роках дизелі і дизель-генератори потужністю в 10, 20, 40 сил з маркою «МДЗ» добре знали в усіх куточках країни. Вони працювали навіть в наукових експедиціях станції «Північний полюс» і в Антарктиді. Марка дизелебудівного заводу добре заре­комендувала себе в багатьох країнах. У рік свого п’ятдесятиріччя дизелебудівний завод ім. Мікояна був перейменований у Меліто­польський дизелебудівний.

Новий етап розвитку заводу почався в 1959 році. Завод став «Мелітопольським моторним» і приступив до випуску силових агрегатів (двигунів та коробок передач) з повітряним охолод­женням до автомобілю «Запорожець». 5 серпня 1960 року силовому агрегату МеМЗ–96 була дана путівка в життя. З усіх основних пара­метрів він повністю відповідав технічним умовам. У липні цього ж року «Запорожець» експонувався на ВДНГ в Москві, а в січні 1961 року його побачила Західна Європа на автомобільній виставці в Брюсселі. Почався масовий випуск агрегатів. У той час Запорізь­кий автозавод «Комунар» кожного місяця отримував із Мелітополя 1500 силових агрегатів. У перших двигунів потужність була 23 к. с., а пробіг – 35 тис. км. Але модернізація двигуна дозволила збіль­шити її до 27 к. с., пробіг – до 50 тис. км. У 1968 році було розпочато випуск силового агрегату МеМЗ–968 з потужністю дви­гуна 40 к. с. А в IV кварталі 1970 р. зробили пробну партію – 100 сило­вих агрегатів МеМЗ–968А з потужністю двигунів 49–59 к. с. П’яти­річ­ний план з випуску промислової продукції за­вод виконав 8 груд­ня 1970 року. За п’ятиріччя випуски силових агрегатів зросли в 2,2 рази. У 1974 році на заводі було зроблено мільйонний агрегат. Си­ловому агрегату МеМЗ-968 було присвоєно Державний Знак Якості.

У 1987 році було завершено будівництво нового корпусу меха­носкладального цеху. Були введені потужності з виробництва сило­вого агрегату МеМЗ–245 (51 к. с.) і з січня 1988 р. почали виробляти цей силовий агрегат для автомобіля «Таврія». Але в 1991 р. в країні змінилися влада і політичний курс. Україна стала самостійною державою. На заводі почалися роботи із заснування акціонерного товариства і виходу його з об’єднання «АвтоЗАЗ».

Прийшли важкі часи в житті заводу. Його колектив шукав шляхів виходу з кризи. У 1998 р. було підписано Засновницький договір і створено українсько-корейське спільне підприємство «АвтоЗАЗ-Дєу», у складі якого був і моторний завод, який назвали ГРП «АвтоЗАЗ-Мотор». На заводі стали освоювати силовий агрегат МеМЗ-2457, двигун для автомобілів «Таврія» та «Славута».

Але рік по тому на заводі наступила нова криза. Не було голов­ного – реалізації продукції. Обсяг виробництва скоротився майже вдвічі. Незважаючи на труднощі, завод продовжував працювати. По­чалися роботи з розробки двигуна до автомобіля «Ланос». В експе­риментальному цеху зібрали 4 зразки двигуна. У 2001 році були проведені іспити і підготовка виготовлення силового агрегату МеМЗ–307 1,3 л з системою розгорнутого вприскування палива й елект­ронною системою управління. Підприємство «АвтоЗАЗ-Мотор» було перетворено в госпрозрахунковий підрозділ «АвтоЗАЗ-Мотор».

У 2002 році почали випускати силовий агрегат МеМЗ-307, який пройшов кілька ступенів удосконалення: від двигуна 1,1 л до 1,3 л введення електроніки в управління процесами. Цей рік став переломним в історії компанії: почалися роботи з нарощування обсягів виробництва і створення нових видів продукції. У 2003 рік завод вступив з новим ім’ям – закрите акціонерне товариство з іноземною інвестицією «Запорізький автомобілебудівний завод».

У 2006 році на заводі розпочато демонтаж устаткування і бу­дов, що раніше були механічним цехом № 1 та збиральним цехом № 1. Була зібрана пілотна партія силових агрегатів з двигуном 1,4 л, які відправляли на Запорізький автозавод для комплектації автомо­біля «Sens». А в 2007 році ЗАТ «ЗАЗ» зняв з виробництва автомобіль «Таврія», і на Мелітопольському заводі закінчився важ­кий етап з ви­пуску силового агрегату 245-ї моделі. Було розпочато повномасш­табне виробництво нового українського автомобіля «ЗАЗ-Ланос» з двигуном обсягом 1,4 л заводу «АвтоЗАЗ-Мотор».

2008 рік для мелітопольських моторобудівників був ювілей­ним. Поздоровляючи колектив заводу з історічним ювілеєм, дирек­тор ГРП «АвтоЗАЗ-Мотор» В. С. Горбань відмітив, що з мотор­ним заводом пов’язані долі тисяч людей; що на заводі виготовлені біль­ше 5 млн силових агрегатів до автомобілів; що завод став кузнею кадрів для багатьох підприємств і що він вносить значний вклад в економіку міста і регіону.

З 2011 р. ГРП «АвтоЗАЗ-Мотор» перетворено у виробничий підрозділ «Мелітопольський моторний завод» (ПП «МеМЗ») ПАО «Запорізький автомобільний завод». Засновником ПАТ «ЗАЗ» була компанія «УкрАвто». Мелітопольський моторний завод – єдине підприємство в Україні з виробництва двигунів і коробок передач для легкових автомобілів.

Наступив новий ювілей: Мелітопольському моторобудівному заводу 110 років. Незважаючи на тяжкі економічні та політичні умови, завод продовжує жити. Ще у вересні 2012 року керівництво «АвтоЗАЗ» прийняло рішення про перенесення на «МеМЗ» вироб­ництва автобусів з Іллічівського заводу автомобільних агрегатів. Випуск автобусів був розпочатий у квітні 2015 року, також підприємст­во продовжувало виготовлення двигунів, фургонів та складання шасі. І зараз Мелітопольський моторний завод продовжує вироб­ництво силових агрегатів, а також приміських автобусів А07 і міських А10С34. За інформацією директора заводу О. В. Москален­ка, у 2016 році моторний вже випустив сотню автобусів, які мають попит в Україні...

(О. М. Алексєєв)

 

Література та інтернет-ресурс:

ГРП «АвтоЗАЗ-Мотор» ЗАТ «ЗАЗ» (Мелітопольський мотор­ний завод) // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. текс­ту Федір Турченко та ін.].  [Запоріжжя], 2009.  С. 60–63 : фото.

Проверено временем : история Мелитопольского моторного завода.  Мелитополь : Люкс, 2008.  197 с.

ВАТ «Мелітопольський моторний завод» (ГРП «АвтоЗАЗ-Мо­тор») // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліограф. по­кажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова]. — Запоріжжя, 2009. — С. 36–38. — (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

История родного завода : (очерки о прошлом и настоящем Мели­топольского дизелестроительного завода). – Мелитополь, 1958. — 88 с.

Бензик, С. В труді, як в бою // Серп і молот. — 1981. — 20 черв. (№ 99).

 

МеМЗ. История [Электронный ресурс].  Режим доступа: http://www.memz.com.ua/html/history.htm

Коли в 60-ті роки минулого сторіччя мелітопольський крає­знавець М. В. Мохов збирав матеріали про Героїв Радянського Сою­зу, які звільняли в 1943 році Мелітополь від гітлерівських загарб­ників, він зустрічався та переписувався з багатьма учасниками цих боїв. Про Дмитра Тимофійовича Попова бійці розповідали йому, як про надзвичайно чуйного, людяного, доброзичливого командира, якого всі любили і готові були за ним «йти в будь-яке пекло бою». Він був добрим розповідачем, мав чималий бойовий досвід і завж­ди знаходив для бійців необхідні слова, піднімаючи їх настрій та бойовий дух.

Народився Дмитро Тимофійович в 1918 році в станиці Пав­ловськ (нині хутір в Олексіївському районі Волгоградської області) в сім’ї селянина. У 1938 році закінчив Урюпінський сільсько­господарський технікум і був призваний до Червоної Армії. Брав участь у боях на Халхін-Голі. Був тяжко поранений. У 1941 році повернувся додому, почав працювати агрономом у колгоспі. Але коли почалася Друга світова війна, його направили на курси молодших лейтенантів, після закінчення яких, з грудня 1941 року, він був мобілізований на Південно-Західний фронт, де вою­вав командиром стрілецького взводу.

У березні 1942 року лейтенант Попов був знову тяжко поране­ний і евакуйований до шпиталю. Після одужання його направили на курси вдосконалення командного складу, а в діючу армію він потрапив у травні 1943 року. Старший лейтенант Попов тоді отримав посаду командира батальйону 550-го стрілецького полку 126-ї стрі­лецької дивізії 51-ї ударної армії Південного фронту. Брав участь у боях на річці Міус і на річці Молочній.

Батальйон Д. Т. Попова відзначився при прориві німецької лі­нії оборони Міус-фронту в ході Донбаської наступальної операції. За ці бої командир був нагороджений орденом Червоного Прапора. У документі про нагородження йдеться про те, що Попову 27.08.1943 р. було наказано вибити ворога силами свого батальйону з населеного пункту Степанівка. Батальйон «…вступив до бою, але противник, використовуючи будови населеного пункту, завзято пручався... Попов, уміло маневруючи і керуючи своїми підрозділа­ми, при незначних втратах в особистому складі свого батальйону, вибив противника і зайняв його. Наказ командування Д. Т. Поповим виконаний. Батальйоном знищено до 200 солдатів і офіцерів против­ника, підбито дві автомашини з боєприпасами, які були доставлені в полк, і взяті в полон 4 фріца. У цей же день супротивник зробив пять атак з метою зайняти свої колишні позиції, але всі атаки його були батальйоном успішно відбиті...».

Переслідуючи відступаючого противника, війська Південного фронту повністю звільнили Донецький вугільний басейн і 22 верес­ня вийшли до німецької лінії оборони «Вотан» на річці Молочна. По закінченні Донбаської операції 126-та стрілецька дивізія була передана до складу 51-ї армії і почала підготовку до Мелітопольсь­кої фронтової операції.

У ході розпочатого 26 вересня 1943 року наступу військ Пів­денного фронту (з 20 жовтня 1943 року – 4-й Український фронт) належало прорвати найпівденнішу частину Східного валу – дуже сильно укріпленого і глибоко ешелонованого кордону німецької оборони «Вотан». Противник чинив шалений опір. 9 жовтня 1943 року 51-ша армія була кинута в бій на ділянці наступу 28-ї армії з завданням оволодіти основним вузлом оборони противника – містом Мелітополем.

19 жовтня 1943 року 550-й стрілецький полк 126-ї стрілецької дивізії глибоко вклинився в оборону противника в межах міста. Противник кинув у бій на правому фланзі полку до двох посилених рот автоматників при підтримці 25 танків. Стрімким натиском німцям вдалося потіснити позиції полку, у результаті чого команд­ний пункт капітана Попова був відрізаний від основних сил. Прагну­чи знищити бійців, які опинилися в оточенні, упродовж дня німецька піхота за підтримки танків зробила 18 атак. У лютих сутичках без підтримки артилерії бійці капітана Попова протитан­ковими гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю підбили 17 танків, у тому числі 8 «Тигрів» і 1 бронемашину. Втрати против­ника в живій силі склали до 160 солдатів і офіцерів убитими. Дмит­ро Тимофійович брав безпосередню участь у відбиванні ворожих атак і зумів підбити, а потім підпалити «коктейлем Молотова» 1 «Тигр» і 1 середній танк.

Ділянка, утримана батальйоном Попова, мала виключно важ­ливе тактичне значення для подальшого наступу. У наступні дні ба­тальйон Д. Т. Попова в ході запеклих боїв зумів прорватися в район Нового Мелітополя, але не встиг закріпитися на нових позиціях. Намагаючись відтіснити батальйон і знищити, німці завдали нес­подіваний удар з флангу силою до двох рот автоматників при під­тримці 8 танків. Батальйон здригнувся, але завдяки особистій мужності комбата і прийнятим їм рішучим заходам відступ було зупинено. Наступними атаками батальйон не тільки відновив колишні позиції, але й істотно просунувся вперед. 23 жовтня 1943 року останні осе­редки опору німців у місті були ліквідовані.

«За зразкове виконання бойових завдань Командування по прориву укріпленої смуги німців і звільненню міста Мелітополь і проявлені при цьому відвагу і геройство» Попову Дмитру Тимо­фійовичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1943 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У подальшому Д. Т. Попов брав участь у боях з фашистами на різних фронтах. Закінчив війну на посаді командира полку в званні майора. Його бойовий шлях закінчився 10 травня 1945 року, коли підрозділи 27-ї армії (у якій він у той час вже знаходився) вийш­ли до річки Мур (Угорщина). Нагороджений орденом Леніна, медал­лю «Золота Зірка», орденами Червоного Прапора, Суворова III ступе­ня, Олександра Невського, Червоної Зірки, багатьма медалями.

Після закінчення Другої світової війни Дмитро Тимофійо­вич Попов залишався на посаді командира 481-го стрілецького пол­ку до 28 липня 1945 року. Потім його направили на навчання до Війсь­кової академії ім. М. В. Фрунзе, по закінченню якої він служив у стройових частинах Радянської Армії. У 1958 році закінчив Ви­щі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу Збройних Сил СРСР.

З 1972 року полковник Д. Т. Попов у запасі. Жив у Москві. Пра­цював у видавництві «Планета». Помер Дмитро Тимофійович 16 лю­того 1990 року. Похований на Троєкуровському кладовищі Москви.

У Мелітополі на «Алеї Героїв Радянського Союзу» на честь Ге­роя установлена меморіальна дошка.

(О. М. Алексєєв)

Література та інтернет-ресурси:

Попов Дмитрий Тимофеевич // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник.  Мелитополь, 2005.  С. 187.

Попов Дмитрий Тимофеевич // Волгоградцы  Герои Советского Союза.  Волгоград, 1968.  С. 98.

Попов Дмитрий Тимофеевич // Герои Советского Союза : крат­кий биографический словарь.  М., 1988.  Т. 2.  С. 307.

Куперман, В. Улюбленець бійців : твої Герої, Мелітополь / Ку­перман В., Мохов М. // Серп і молот.  1968.  26 листоп. (№ 184).

Куперман, В. Душа батальону (Герої боїв за Мелітополь) / Куперман В., Мохов М. // Серп і молот.  1981.  5 верес.

Попов Дмитрий Тимофеевич [Электронный ресурс] // Герои страны.  Режим доступа : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?­Hero_id=7167

 

Попов Дмитрий Тимофеевич [Электронный ресурс] // Вики­педия.  Режим доступа : https://ru.wikipedia.org/wiki/Попов,_Дмит­рий_Тимофеевич

Михайло Єгорович Довжик народився 19 вересня 1928 року в селі Шелюги Якимівського району в родині колгоспників.

Він давно і заслужено став знаменитим. Характер гарту­вався в будні одвічної хліборобської праці. З 1943 року почав пра­цювати причіпним на тракторі в колгоспі, але, не дивлячись на свої 15 років, вважався повноцінним робітником і отримував 800 грамів хліба на день.

Восени 1944 року Михайла направили на курси трактористів до Охрімівської МТС. Через місяць видали посвідчення – і на ро­боту. Так він став механізатором. Пізніше пройшов повторні і більш повноцінні курси.

З 1948 до 1952 роки служив в армії. Після демобілізації в рідно­му колгоспі працював трактористом, потім його призначили поміч­ником бригадира тракторної бригади. Пройшов курси з підготовки бригадирів, які успішно закінчив.

У 1954 році почалося освоєння цілинних і перелогових земель в Сибіру і Казахстані. Із Запорізької області в березні 1954 року Ми­хайло Єгорович приїхав до міста Акмолінськ (Казахстан), звідки його направили бригадиром молодіжної тракторно-рільничої бри­гади радгоспу «Ярославський» Єсільського району (нині – Акмо­лінської області).

У 1965 році, після завершення навчання в крайовій школі підвищення кваліфікації керівних кадрів сільськогосподарського виробництва, виявив бажання перейти до радгоспу «Шуйський» Атбасарського району Акмолінської області в одну з тракторноріль­ничих бригад, що відставала за виробничими показниками. Майже два десятиліття Михайло Єгорович очолював п’яту тракторно-рільничу бригаду цього господарства і вивів її у передовий хліборобський колектив області. М. Є. Довжик став майстром землеробства, умілим організатором і наставником.

Михайло Єгорович з друзями пережив в наметі не один степо­вий буран, провалювався під лід на тракторі, тонув, випливав, ря­тував трактор, зледенілий йшов по степу в тридцятиградусний мороз. Хлібороба формували робота, любов до землі і лю­дей. Його дружбою пишалися і цінували багато хліборобів цілини. Михайло Єгорович по праву носив звання Першоцілинника. Продов­жуючи їх чудові традиції, 1972 року бригада на чолі з Михайлом Довжиком виступила ініціатором Республіканського змагання хлібо­робів під девізом «Помножимо силу цілинного гектара». Цей почин був підхоплений сотнями тракторно-рільничих бригад радгоспів і колгоспів, що допомогло багатьом господарствам Казахстану ви­ростити небувалий урожай зернових та інших культур. За багато­річну працю, ініціативність у впровадженні прогресивних техноло­гій і його поширення серед цілинників, за стабільно високі врожаї зернових, за підготовку і виховання молодих кадрів у 1972 році Михайло Єгорович Довжик удостоєний вищої нагороди СРСР – звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і зо­лотої медалі «Серп і молот». На його грудях сяяли ордени Жовт­невої революції, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, а також медалі «За сумлінну працю» і «За освоєння цілинних і пере­логових земель». За видатні трудові успіхи його ім’я внесено до Золотої Книги Пошани Казахської РСР. Він удостоєний знака «Нас­тавник молоді», Почесного знака ЦК ЛКСМ України, бронзової ме­далі Головного Комітету ВДНГ СРСР.

У 1961 році йому було присвоєно звання «Заслужений майстер Соціалістичного землеробства Казахстану», у 1975 році – лауреата Державної премії Казахської РСР.

З-під пера М. Є. Довжика вийшли книги «Розбуджений степ», «Нарівні з віком», «Зрілість», «Слово до молоді», у яких він розповідає про свій трудовий і життєвий шлях та товаришів-цілинників.

Доброзичливість, ерудиція, працьовитість, завзятість, наполег­ливість і його високі результати у виробництві зерна отримали ши­роке визнання громадськості як у СРСР, так і за кордоном. У 1959 році Михайло Довжик брав участь в сьомому Всесвітньому фести­валі молоді в столиці Австрії – Відні, у 1973 році був почесним гостем десятого Всесвітнього фестивалю молоді в Берліні. Він двічі обирався депутатом Верховної Ради СРСР, а також депутатом Вер­ховної Ради Республіки Казахстан.

(В. М. Гнєдашев)

 

Окремі видання:

Вровень с веком : [рассказ бригадира тракт. бригады совхоза «Шуйский» Атбасар. р-на] / Довжик М. Е. ; [лит. запись В. Ларина].  Алма-Ата : Казахстан, 1979.  287 с. : ил.

Бригада – коллективный воспитатель : записки первоцелинни­ка / М. Е. Довжик ; [лит. запись А. В. Шелудько].  М. : Профиздат, 1974.  47 с.

 

Спогади:

Разве можно забыть? / Довжик, М. Е. // Целинный характер.  М., 1979.  С. 112–117.

Школа новаторства / Довжик, М. Е. // А хлеб остается хле­бом.  М., 1979.  С. 140–150.

С той самой палатки / Довжик, М. Е. // Труд.  1984.  25 февр.

Поле моє / Довжик, М. Є. // Україна.  1980.  № 35.  С. 8.

 

Література та інтернет-ресурс:

Павлов, О. Парни из первых эшелонов / О. Павлов, Г. Шепить­ко // Известия.  1984.  14 марта.

Павленко, В. Його життя – приклад для наслідування // Слово трудівника. – 1979. – 31 берез.

Дерев’янко, О. Дорога крізь роки // Комсомолець Запоріжжя.  1978.  25 жовт.

 

Казанцева, Н. Хозяин земли [Электронный ресурс].  Режим доступа к статье : http://www.nomad.su/?a=15-200809220222

Література:

 

19 вересня 1943 року. Звільнене місто Оріхів : [із зведення Радін­формбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвя­чується.  Запоріжжя, 2014.  С. 60.

Михайло Іванович Фоменко народився 19 вересня 1948 року в селі Мала Рибиця Краснопільського району Сумскої області. Перших успіхів у футболі Михайло досяг, граючи в заводській команді «Фрунзенець» Сумського машинобудівного науково-виробничого об’єднання ім. М. В. Фрунзе. Саме там на нього звернули увагу та запросили до місцевого «Спартака». До київського «Динамо» він прийшов перед початком сезону 1972 року в амплуа захисника. Високий, дуже рух­ливий і швидкий футболіст був повноправним господарем штрафного майданчика. Строго дотримувався ігрової дисципліни, був корисний при підключеннях до атак, добре грав головою.

У 1972 році Фоменко дебютував в збірній СРСР, брав участь у відбіркових матчах чемпіонатів світу, Європи та Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі. Усього за головну команду країни він зіграв 22 матчі (у тому числі 5 матчів за олімпійську збірну СРСР).

У вищій лізі чемпіонатів СРСР Михайло Фоменко провів 213 ігор. Він – триразовий чемпіон СРСР, чотириразовий срібний призер першості країни, двічі володар Кубка СРСР, Кубка володарів Кубків та Суперкубка УЄФА, бронзовий призер ХХІ Олімпійських ігор.

Свою ігрову кар’єру Михайло Іванович завершив у 30-річному віці через травму спини. Після цього він два роки навчався у Вищій школі тренерів, отримав диплом і розпочав тренерську діяльність. Тренував команди київського «Динамо», чернігівської «Десни», криворізького «Кривбасу», сумського «Автомобіліста», збірні Іраку та Гвінеї, інші українські та зарубіжні команди. Очолити запорізький «Металург» Михайла Івановича Фоменка запросили в 2003 році. Про­те з командою він співпрацював недовго – лише один круг чемпіо­нату. Цей період виявився для «Металурга» не дуже стабільним: перемоги межувалися з поразками, якість самої гри покращилася не набагато. З 26 грудня 2012 до 23 червня 2016 року – головний тренер національної збірної України з футболу. Після нев­далого виступу команди на Євро–2016 подав у відставку за власним бажанням.

Михайло Іванович Фоменко – заслужений майстер спорту, заслу­жений тренер України, заслужений працівник фізичної культури та спорту України. За досягнення високих спортивних результатів та вагомий внесок у розвиток вітчизняного футболу його нагородили орденами «За заслуги» III ступеня (2004) та ІІ ступеня (2015) і відзнакою «Іменна вогнепальна зброя».

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Фоменко Михайло Іванович // Енциклопедія олімпійського спор­ту України.  К., 2005.  С. 373.

Фоменко Михаил Иванович // Запорожский «Металлург»: хрони­ка футбольных событий.  Запорожье, 2015.  С. 216.

 

Михаил Фоменко // МИГ.  2003.  3 июля.

Література:

 

20 вересня 1943 року. Звільнений районний центр Приазовське : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвячується.  Запоріжжя, 2014.  С. 66.

Література:

 

20 вересня 1943 року. Звільнене місто Великий Токмак : [із зве­дення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується.  Запоріжжя, 2014.  С. 72.

Література:

Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.].  [Запоріжжя], 2009.  С. 104.

Література:

 

22 вересня 1943 року. Звільнене місто Червоноармійськ – заліз­нична станція Софіївка (нині – м. Вільнянськ) : [із зведення Радін­формбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвя­чується.  Запоріжжя, 2014.  С. 80.

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Поляк Олександр Володимирович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиха­нов ; Руслан Шиханов.  Запоріжжя, 2015.  С. 73–74.

 

Ігнатуша, А. Є. Поляк Олександр Володимирович [Електронний ресурс] / А. Є. Ігнатуша, Р. Б. Шиханов // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=6896&lang=ukr

26.09 - 120 років тому (1898) було завершено будівництво залізничної ділянки Чаплине – Бердянськ.
  Головатюк Євген Іванович народився 28 вересня 1938 року в с. Лозувата
Липовецького району Вінницької області. У 1973 р. закінчив Київський дер-
жавний інститут театрального мистецтва УРСР ім. І. Карпенка-Карого,
після навчання стажувався у народного артиста СРСР Ю.Завадського
(Москва). Працював режисером-постановником, головним режисером, ху-
дожнім керівником у провідних обласних музично-драматичних театрах
України (Донецьк, Полтава, Луганськ). З 1986 р. режисерська діяльність
Є. І. Головатюка пов’язана з запорізькими театрами: обласним театром
юного глядача (головний режисер) та театром ім. М. Щорса (нині – ім.
В. Г. Магара, постановка вистав). З 2006 р. Є. І. Головатюк працює в За-
порізькому академічному театрі ім. В. Г. Магара, з 2010 – обіймає посаду
головного режисера. За час роботи в мистецтві Є. І. Головатюк здійснив
постановку понад ста вистав.
    Завдяки режисерському таланту Є. І. Головатюка в історії акаде-
мічного театру ім. В. Магара перегорнуто нову сторінку: у репертуарі
з’явилися ексклюзивні постановки, що стали візитною карткою Запорізь-
кого краю – це вистави просто неба, на о. Хортиця. А розпочалося це
дійство у 2007 р. прем’єрою героїчної саги “Тарас Бульба” за М. Гоголем.
Ця постановка здобула широке визнання, стала номінантом Національної
премії України імені Т. Шевченка (2009), одержала Гран-прі фестивалів
“Січеславна-2007” та “Данапріс-2007”. У 2008 р. на о. Хортиця відбулась
прем’єра наступної вистави просто неба – театралізованого дійства
“Мамай”, яке справило надзвичайно потужне враження на київського і за-
кордонного глядача під час гастролей театру в столиці (2009).
    Є. І. Головатюк повсякчас звертається до класичної драми та сучасної
комедії. Великим успіхом у запоріжців користуються мелодрами “Нахліб-
ник” І. Тургенєва, “Загублена любов” І. Тогобочного за творами Т. Шевчен-
ка, комедії “Любовні капризи італійської зірки” за п’єсою К. Людвіга, “Лю-
бов при свічках” за п’єсою Н. Птушкіної, “Шалена ніч” Р. Куні, “Ідеальна
пара” В. Попова. Значний резонанс викликала драма “Анна Кареніна” за од-
нойменним романом Л. Толстого (прем’єра 2010 р.). У 2011 р. режисерську
роботу над виставою “Анна Кареніна” було відзначено обласною премією
“За досягненя у розвитку культури Запорізького краю” (в галузі театраль-
ного мистецтва). Не менш успішною стала прем’єра 2012 р. – іронічна дра-
ма “Театр” (“Два життя Джулії Ламберт”) за романом С. Моема.
    Протягом усіх років творчої діяльності Головатюка Є. І. вистави в
його постановці неодноразово ставали переможцями багатьох театраль-
них фестивалів. У вересні 2011 року вистава “Ідеальна пара” здобула Ди-
плом ХV Міжнародного театрального фестивалю “Сцена на Перехресті”
(м. Пловдив, Болгарія). За багаторічну плідну працю та вагомий особистий
внесок у розвиток театрального мистецтва України Є. І. Головатюк від-
значений почесним званням “Заслужений діяч мистецтв Української РСР”
(1977), Міжнародною театральною премією ім. О. Попова (1984), медаллю
“За розвиток Запорізького краю” Запорізької облдержадміністрації (2008),
орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІ ступеня Запорізької об-
лради (2009), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2012).
                      Література про життя та діяльність
    Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим
фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім.
В. Г. Магара / [авт. текстів : Н. Ігнатьєва ; упоряд. : Л. Смиченко ; фото
: О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя : Кераміст, 2009]. – 56 с.
: іл. – Із змісту : [Головатюк Є. І., заступ. дир. з творч. питань, засл. діяч
мистецтв України]. – С. 53.
    Енциклопедія сучасної України. Т. 6 : Го – Гю / НАН України, Наук. т-во ім.
Шевченка, Ін-т енцикл. досліджень НАН України ; гол. ред. кол. : І. М. Дзюба
(співгол.) [та ін.]. – К. : Поліграфкнига, 2006. – 712 с. – Із змісту : Какоб`ян Т.
Головатюк Євген Іванович / Т. Г. Какоб`ян, К. Д. Хоменко. – С. 51.
    Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр.
енциклопедія ім.. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Головатюк Єв-
ген іванович. – С. 161.
                                         ***
    Головатюк Євген Іванович // Славетні запоріжці. ЗНУ : [Електронний
ресурс] : Режим доступу : htpp://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ Головатюк,_
Євген_Іванович

Евгений Головатюк: «Хочется еще удивить зрителя» // Улица За­речная2013.  3 окт. (№ 40).  С. 5.

«Це щастя працювати з такою людиною!» // Театр Danapris.  2013.  № 1.  С. 4.

Ювілейний сезон : [гол. режисер театру, засл. діяч мистецтв України Є. Головатюк – про розвиток театру та плани на майбут­нє] // Театр Danapris.  2013.  № 1.  С. 2.

 

Головатюк, Є.: «Режисура – це не тільки професія, це спосіб життя» // Театр Danapris.  2012.  № 1.  С. 6.

28.09 - 40 років (1978) ТОВ «Завод залізобетонних конструкцій і матеріалів» (м. Запоріжжя).
Співай, душа моя, співай,
                                           Любов`ю обігріта,
                                           Про мамин дім, про отчий край,
                                           Що найдорожчий в світі,
                                           Де із дитинства до сивин
                                           Живу і не покину.
                                           Такий на світі лиш один
                                           І зветься Батьківщина.
                                                                В. Коваль
    Віра Миколаївна Коваль народилася 29 вересня 1948 року в с. Біленьке
Запорізького району. Після закінчення школи навчалася на філологічному
факультеті Запорізького педінституту. Потім шість років вчителювала
у Великих Копанях на Херсонщині, згодом повернулася у рідну школу. Нині
проживає у Запоріжжі. І незважаючи на те що сьогодні вона на заслуже-
ному відпочинку, її можна зустріти на презентаціях, концертах, вистав-
ках, у театрах, на святилищі доби бронзи на о. Хортиця, на святах Запо-
різької дитячо-юнацької спортивної школи бойового мистецтва “Спас”,
на Козацькому колі. У такому насиченому повсякденному житті вона зна-
ходить теми своїх поезій.
    Писати вірші вона розпочала ще в шкільні роки. Вчителі української
мови та літератури прищепили дівчинці любов до рідного слова. До того
ж її дідусь І. Л. Коваль писав вірші, а батько відвідував драматичний гур-
ток. Коли збиралася рідня – неодмінно співали народні пісні. Все це не мо-
гло не вплинути на світосприймання майбутньої поетеси.
    Її поезії друкувалися в альманахах “Великий Луг”, “Хортиця”, “Про-
винция”, “Зачарований Дніпро”, газетах “Запорізька правда”, “Запороз-
ька Січ”, “Комсомолець Запоріжжя”, “Червоний промінь”.
    У творчому доробку Віри Миколаївни три поетичні збірки (перша “На
хресті лю-бові” вийшла у 2004 році, друга “Дідизна” – у 2007 p., а третя її
книга “Повертаюсь до витоків” – у 2011 р.).
    Вірші В. М. Коваль мають яскравий національний колорит, у них звучить
глибока любов до рідного краю. Вона знаходить на диво влучні образи, щоб
передати своє ставлення до подій, що відбуваються. У її поезіях яскраво
постають образи матері, рідного дому, квітучого саду, запашного степу.
Багато віршів присвячено історичному минулому. Особливістю її творчос-
ті є органічне поєднання лірики з елементами публіцистики. Все, про що б
вона не писала, забарвлене її особистими відчуттями.
    Поетеса вміло і майстерно володіє словом. ЇЇ поезія витончена, мета-
форична, тож не дивно, що її окремі поезії сприймають як пісні. І саме
вони принесли їй популярність. Пісні на її слова є в репертуарі не тільки
запорізького співака і композитора А. Сердюка, але й у народних артистів
України А. Кудлай, Т. Повалій, Н. Бучинської, К. Бужинської, Л. Остапен-
ко, О. Вояж та ін. Пісня В. Коваль та А. Сердюка “Бабине літо” – ла-
уреат Всеукраїнського пісенного радіофестивалю “Пісня року” (2000), а
пісня “Не покидай нас, юність полум’яна” у виконанні народних артистів
України Світлани та Віталія Білоножків, написана на музику Л. Остапен-
ко, стала лауреатом міжнародного фестивалю сучасної української пісні
“Шлягер року” (2003).
    Пише Віра Миколаївна і гумористичні вірші, саме тому її і прийняли до
Міжнародної асоціації українських гумористів і сатириків “Весела Січ”.
Має козацьке прізвисько “Піснярка”.
                                      Твори
    Повертаюсь до витоків : поезії / В. Коваль. – Запоріжжя : Дніпров.
металург, 2011. – 96 с.
    Дідизна : поезії / В. Коваль. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2007. –
144 с. : іл.
    На хресті любові : поезії / В. Коваль. – Запоріжжя : ЗНТУ, 2004. – 71 с.
                    Література про життя та діяльність
    Коваль Віра Миколаївна // Видатні запорожці : альманах. – Запоріж-
жя, 2012. – С. 22.
                                       ***
    Сосновський Л. Пісенні журавлі Віри Коваль / Леонід Сосновський // Го-
лос україни. – 2012. – 21 лип. (No132).
    Нагорна Г. “Повертаюсь до витоків”/ Ганна Нагорна // Червоний про-
мінь. – 2011. – 14 груд. – С. 3.
    Середа В. Осінній вернісаж Віри Коваль / Віра Середа // Запоріз. правда.
– 2008. – 23жовт. – С. 6.
    Середа В. “Сія мені з небес сузір’я Терезів”/ Віра Середа // Запоріз.
правда. – 2008. – 30 верес. – С. 4.
   Литовченко Т. “Не покидай мене, Надіє» / Т. Литовченко // Запоріз.
правда. – 2004. – 13 берез. – С. 1.
   Недоморацька Л. Тільки є талант до віршів, не позичений, а власний / Л.
Недоморацька // Червоний промінь. – 2004. – 20 берез. – С. 6.
 
30.09 - 120 років тому (1898) в м. Бердянську відкрито залізничний вокзал.

 

Література:

 

Пономаренко Леонід Миколайович // Книга пам’яті України. За­по­різька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і]: Інтернаціона­лісти. — С. 66.

Цього місяця виповнюється:

Література:

 

Шевченко, Т. Г. і Запоріжжя : (бібліографічний покажчик) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., ред. І. Степаненко ; уклад. Г. Нагорна].  Запоріжжя : [Валпіс], 2014.  104 с.

120 років (1898) від дня заснування залізничної станції Пологи.
90 років (1928) від дня заснування ВАТ «Мелі-топольський завод „Автогідроагрегат“» .

Література:

 

Запорізький рахунок Великій війні, 1939–1945 / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.) та ін.].  Запоріжжя, 2013.  С. 268.

Література:

 

Запорізький рахунок Великій війні, 1939–1945 / [авт. : Ф. Тур­ченко (наук. ред.) та ін.].  Запоріжжя, 2013.  С. 258–259.

45 років (1973) санаторію-профілакторію Запорізького феро-сплавного заводу.