Вы здесь

Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2020

2020 рік ознаменовано багатьма ювілейними і пам’ятними датами в культурно-мистецькому житті України та світу

  • 75 років від дня прийняття Статуту ООН та створення Організації Об’єднаних Націй (24.10.1945).
  • 75 років тому Україна увійшла до складу ООН як член-засновник (1945).
  • 75-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (1945).
  • 75 років від дня закінчення Другої світової війни (02.09.1945).
  • 75-річчя  возз’єднання Закарпаття з Україною (1945).
  • 45 років від дня підписання у Гельсінкі Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975).
  • 30 років тому Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (16.07.1990).

Українська революція на Запоріжжі, рік 1920-й: шляхами повстансько-партизанської боротьби

            Станом на 1920 рік склалася не найкраща ситуація для органів державної влади Української народної республіки на території південних регіонів. За великим рахунком, основними гравцями тут виступали зовсім інші силі – червоні, білі та махновці. Особливо це стосувалося територій на лівобережжі Дніпра.

            Разом із тим, більшовицька грабіжницька політика по відношенню до українського села спричинилася до того, що наприкінці весни 1920-го року відбулася активізація повстанського руху на території всіх губерній України. Південні також не стали виключенням.

            Відряджений у травні 1920 року з великою групою чекістів в Україну для зміцнення більшовицької влади керівник ВЧК Фелікс Дзержинський був змушений визнати: «Зараз вся Україна перетворилася на киплячий котел. Спалахи повстань повсюди. Україна не очищена від петлюрівщини, і мужик український дивиться на місто, як на п’явку на його шиї»[1].

Місто Олександрівськ (Запоріжжя) та Олександрівський повіт, які мали досить міцні традиції боротьби за українську державність у попередні роки, також не залишилися поза процесами підпільно-партизанської боротьби з більшовиками. Зокрема, деякі учасники Лисогірського повстанського партизанського куреня, який у 1919 році зводив бої з більшовиками на території від Лисої гори[2] до Верхнього Рогачика[3], після повернення до Олександрівська, включилися до підпільної діяльності.

            Легальним прикриттям діяльності для молодих самостійників у Олександрівську залишалася «Юнацька Громада» (ЮГ). Офіційно та фактично, ЮГ була аполітичною організацією, діяльність її була виключно культурницькою. Хоча вистачало й тих, хто зі зброєю в руках був готовий боронити рідну землю: саме учасники цієї організації були причетні до створення повстанського відділу на Лисій горі. За спогадами Гаврила Гордієнка, за зиму-весну 1920 року організація зросла до 220-230 учасників (хлопців та дівчат). До її складу входили як учні середніх шкіл, так і робітнича молодь. Активність ЮГ була досить значною: збиралися щодня, працювали різні секції, з яких найактивнішою була театральна, яка давала часто вистави для широкої публіки.

            Керівником ЮГ був уродженець Чигирина, вихованець Середньої Технічної Школи Кузьма Діхтяренко, секретарем та організаційним референтом – Гаврило Гордієнко. Офіційно діяльність молодіжної організації підпорядковувалася Відділу Народної Освіти (радянському). Останній для забезпечення діяльності ЮГ було передано Народний Дім, де у 1917-1918 роках активно працювало товариство «Просвіта». Крім того, було повністю забезпечено потреби у канцелярському приладді, друку театральних афіш тощо. [4]

            Ще один вихованець ЮГ, Микола Лисенко після перебування у Лисогірському повстанському курені, повернувся до Олександрівська. Тут він приєднався до підпільної «петлюрівської» (читай – самостійницької) організації, до якої також належали Семен Загубигорілко, Василь Водоп’янов, Григорій Петренко, Федір Нападайло та Степана Белецький й інші. Серед керівників організації згадуються Роман Квітка та Михайло Кметь. Ця організація мала на меті сформувати повстанський загін для боротьби з радянською владою. Збори членів організації відбувалися на Слободці у кам’яній будівлі, так званій «Рідній Хаті»[5].

Зауважимо, що Михайло Кметь був старшиною армії Австро-Угорської імперії. Під час Першої світової війни потрапив у російський полон й таким чином опинився у Олександрівську. Гаврило Гордієнко у власних спогадах називав його, разом ще з одним галичанином, Осадчим, окрасою олександрівської «Просвіти». Захоплення оточуючих вони викликали своєю українською мовою та «були стопроцентовими українцями, мали густо вишиті українські сорочки»[6]. Відомо також, що після остаточного утвердження у місті радянської влади Михайло Кметь виїхав до Харкова, де викладав у одному з навчальних закладів[7].

            В середовищі цієї підпільної організації виникла ідея встановити зв'язок із повстанським відділом Живодера, який діяв у районі села Комісарівка[8]. Відповідальними особами тут були визначені Микола Лисенко, Василь Водоп'янов, Петро Дерій та Семен Загубигорілко. Петро Дерій був уповноважений передати Живодеру пакет з документами, де була пропозиція на об’єднання у спільній боротьби проти більшовиків. Попри принципову згоду повстанського ватажка на співпрацю, на заваді цьому стали бурхливі події й бої з радянськими підрозділами. Микола Лисенка та Василь Водоп’янов залишилися у відділі, разом з яким потім «влилися» до армії Нестора Махна. Інші повернулися до Олександрівська, де Петро Дерій був заарештований ЧК й розстріляний[9].

            У липні-серпні 1920 р. на півночі Олександрівського повіту та півдні Катеринославського у боротьбу з більшовиками вступив партизанський загін, який спогадах одного з його бійців Гаврила Гордієнка отримав назву «Вовнізький Повстанський відділ». Базувався відділ на невеликому острові в районі Вовнизького порогу (ймовірно, мова йде про острів Полтавка). Серед організаторів відділу були жителі Олександрівка Іван Марків та Гаврило Гордієнко, уродженець Августинівки[10] Олекса Ренгевич та «ще з десяток хлопців». У відділі перебували жителі сіл Вовніги, Військове, Микільське[11], Августинівка та з деяких сіл лівобережжя. Отаманом був Іван Марків, який діяв під псевдонімом «Чорна Хмара». У Вовнигах також був свій повстанський загін, очолюваний вільно козацьким отаманом 1917-1919 років Іваном Бондаренком. Тверезо оцінюючі власні сили, вовнизький відділ намагався уникати значних сил червоноармійців та чекістів. Командування відділу взяло за мету охороняти ближні села на обох берегах Дніпра від продовольчих загонів та представників радянської влади. Наприкінці серпня 1920 року загін було розгромлено великим продзагоном, який просувався з Нікополя на Катеринослав (Дніпро). Вцілілі у тому бою козаки й старшини вовнизького відділу розійшлися. Жителі Олександрівська повернулися до міста [12].

            Наступні спроби створити українські військові підрозділи на території Запорізького краю пов’язані із наступом армії генерала Петра Врангеля. Врахувавши помилки своїх попередників, останній дозволив формувати у складі своєї армії українські підрозділи. Політичною поступкою було й те, що прапором українських частин був прапор жовто-блакитний. У Олександрівську було створено Український повстанський Хортицький курінь, до якого записувалися колишні гайдамаки, вільні козаки, бійці Самокатної сотні та новобранці. Отаманом було призначено Івана Марківа («Чорну Хмару»), комендантом першої бойової сотні – оріхівчанина Івана Горобця, а бунчужним – Гаврила Гордієнка[13]. Також у складі врангелівської армії діяв Мелітопольський курінь на чолі з отаманом Семенком. До формування обох військових частин був безпосередньо причетний відомий діяч повстанського руху доктор Гелієв (Гелєв), серб за походженням[14].

            Український повстанський курінь 23 вересня разом з білогвардійцями брав участь у боях біля села Біленьке[15]. Намагання бійців форсувати Дніпро на цьому місці були невдалими, а втрати досить значними. Зауважимо, що для координації зусиль у боях, до повстанців були придані полковник Каретников та небіж самого барона Врангеля. Також, під час боїв, з правобережжя Дніпра біля села Вовніги прорвався на лівий берег Катеринославський повстанський кіш вільнокозачих військ визволення України. З шести сотень козаків і старшин на лівий берег переправилися тільки 250-300 осіб. Кіш, отаманом якого був Родіон Федорченко, зібрався в Олександрівську. З ним було до десятка отаманів і полковників частин армії УНР та розбитих повстанських загонів. Серед них, зокрема, отамани Ангел, Зірка, Голуб, Іванов та інші.

            Курінь Івана Марківа ввійшов до складу Катеринославського коша під назвою 1-го Хортицького полку. 16 жовтня кіш вийшов з Олександрівська і відступив до села Катеринівка. У його складі були 150 піших, 150 кіннотників, а на озброєнні перебувало 12 кулеметів і декілька гармат. 18 жовтня почався відступ через Таврію до Криму. Доктор Гелєв та частина отаманів відокремились від Коша у районі села Василівка та вирішила продовжувати повстанську боротьбу на Україні. 29 жовтня повстанці опинилися в Криму, звідки їхній шлях пролягав на еміграцію до Європи[16].

            Таким чином, намагання утвердити українську владу в Олександрівську знову не увінчалися успіхом. 23 жовтня 1920 року радянські війська остаточно увійшли до міста, яке від липня 1920 року було губернським центром. Після розгрому врангелівських військ більшовики ще з більшим завзяттям взялися за ліквідацію повстанства. І хоча репресивні заходи були спрямовані на «махновські райони», вони зачепили і залишки самостійницьких загонів та відділів. Зокрема, у наказі № 1 від 2 грудня 1920 року начальника тилового відділу 4-ї армії Гронштейна на території повітів Мелітопольського, Бердянського, Олександрівського та Маріупольського оголошувався стан облоги. У зв’язку із цим заборонялися поява на вулиці та виїзд за межі населеного пункту після 10-ї години. Затримані після цього часу особи, які не мали перепусток, підлягали розстрілу без слідства та суду. До цього додалося створення за ініціативою Фелікса Дзержинського наприкінці 1920 року спеціальних надзвичайних органів – воєнних нарад, які мали контролювати виконання продрозкладки та продподатку, займатися пошуком та арештом повстанців тощо. Зауважимо, що це був далеко не останній документ подібного плану, навіть для 1920 року[17]. Більшовицький зашморг невпинно затягувався на шиї українського повстанського самостійницького руху.

Юрій Щур,

кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»

            Січень

            01.01 - 80 років від дня народження Леоніда Михайловича Клюєва (01.01.1940, м. Мелітополь - 01.07.1981, м. Донецьк), голкіпера (в т. ч. футбольних команд "Буревісник" (Мелітополь) та "Металург" (Запоріжжя));

            Література про життя та діяльність:

            Клюев Леонид Михайлович // Звёзды запорожского "Металлурга" / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье : Просвіта, 2014. – С. 45.

            Диденко, В. М.  Из истории Мелитополя: от "Сокола" до "Олкома" : книга посвящается 230-летию города Мелитополя и 100-летию мелитопольского футбола / В. М. Диденко. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. – С. 138-139.

01.01 – 75 років В. М. Стегурі (01.01.1945), члену Запорізької організації Національної спілки художників України;

02.01 - 30 років (1990) від дня заснування Мелітопольського міського радіомовлення;

04.01 - 70 років від дня народження Валентини Миколаївни Манжури (04.01.1950, м. Оріхів), журналістки, члена Національної спілки журналістів України, відповідального секретаря ЗОНСЖУ, авторки 13 художньо-публіцистичних книг;

            Валентина Манжура (до заміжжя – Вишар) родом з Оріхова Запорізької області. По закінченню Оріхівської середньої школи № 2 у 16 років вступила на філологічний факультет до Запорізького педагогічного інституту (нині ЗНУ), про що ніколи не шкодувала: отримані знання допомагали їй і в журналістиці – при спілкуванні з людьми, в побудові матеріалів.

Коли дівчина навчалася на першому курсі, її віршем відкривали обласну естафету художньої творчості. Пізніше твори Валентини публікував обласний «Комсомолець Запоріжжя» та інші видання.

            Активну студентку запрошували на обласне радіо, де панувала творча атмосфера, журналісти вели передачі з поетами, художниками, акторами. Час від часу долучали до роботи над публіцистичними передачами і студентку Валентину Манжуру. Так вона закохалася в обласне радіо. Але шлях до нього після закінчення інституту лежав через оріхівську районку «Трудова слава», районне радіо в рідному містечку.

            Робота на радіо стала часткою життя Валентини Миколаївни на два десятки років, що вмістили незабутні зустрічі, цікаві теми, відчуття причетності до трудової звитяги на полях Запоріжжя кінця 70-х – 80-х років минулого століття.

            Тринадцять виданих збірок публіцистики, серед яких «Под знаком высокого напряжения», «Люди та долі», «Преодоление», «Мост из прошлого – в будущее», «Такая короткая долгая жизнь» та інші.

            Валентина Манжура на обласному радіо займала посаду заступника головного редактора, мала величезне коло друзів і слухачів. Тож іти на роботу до газети, де треба було міняти стиль набуття та викладання матеріалів, специфіку спілкування, майже все починати спочатку, Валентина відмовлялася. Але бажання отримати співробітником такого майстерного фахівця спонукало керівництво шукати, чим зацікавити талановиту журналістку: пообіцяли, що протягом року Валентина Манжура зможе отримати для своєї великої родини (вона – мати трьох дітей, має дві доньки та сина) чотирикімнатну квартиру. Так Валентина Миколаївна стала заступником головного редактора газети «Запорозька Січ».

На запрошення керівництва Валентина Манжура працювала регіональним менеджером в піар-команді Всеукраїнської програми ринкових реформ, помічником народного депутата Юрія Артеменка, радником голови Запорізької ОДА Ю. Артеменка. Була учасником пам’ятного з’їзду журналістів України, коли українська спілка виходила із всесоюзної організації.

            Була депутатом Запорізької обласної ради (2005 - 2011 роки).

            Нині Валентина Манжура – відповідальний секретар Запорізької обласної організації НСЖУ. Разом з головою обласної організації заслуженим журналістом Наталею Кузьменко вони зуміли свою активність передати колегам не тільки міста Запоріжжя, але й районів області.

            У 2009 році Валентину Манжуру було нагороджено орденом Княгині Ольги.

Здається, у коловороті днів для творчості зовсім не залишається часу. Але Валентина Миколаївна пише вірші, публіцистику. У співавторстві з Наталею Кузьменко вони написали та видали три публіцистичні книги «Вы – свет мира», «Вартові пам'яті», «Гордість аграрного Запоріжжя». Але поезія – то любов, що не минає. Валентина Манжура продовжує писати вірші, з якими посідає призові місця у конкурсах та фестивалях, зокрема на міжнародному фестивалі «Співоча Україна».

(Г. О. Лупинос)

Окремі видання:

Мурадян, Р.  Дорога длиною в жизнь / Р. А. Мурадян ; Рафаэль Мурадян ; [ред.-сост. Манжура В. Н., фот. Бурбовский О. А.]. - Запорожье : Мотор Сич, 2018. - 179 [2] с. : фот.]. – Запорожье : МОТОР СИЧ, 2018. – 182 с. : ил.

Атанасов, В. Р.  Мост из прошлого — в будущее : НЮТЗ — ЮВИС-СЕНТРАВИС / В. Р. Атанасов, Василий Атанасов ; [авт.-сост. В. Н. Манжура]. - Запорожье : АА Тандем, 2016. - 221 с. : фото.

Гордість аграрного Запоріжжя / [авт.-упоряд.: Н. Кузьменко, В. Манжура ; авт. кол.: О. Андрушенко та ін.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – 104 с. : іл.

Вартові пам’яті. Музеї бойової слави Запорізької області : 70-річчю визволення України від німецько-фашистських загарбників присвячується / [авт. кол.: Кузьменко Н. І. (кер. проекту), В. І. Манжура]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2014. – 176 с. : іл.

Ще не вмерла Україна, поки є Василь Федина ; “Рідна ненько, Україно, я ж кровиночка твоя...” ; Серпневі монологи Валентини Манжури / В. Манжура ; Валентина Манжура // Федина В. Я.  Два крила моєї долі : спогади диктора, журналіста Запорізького обласного радіо, заслуженого працівника культури України / В. Я. Федина ; Василь Федина. – Запоріжжя, 2014. – С. 84, 97, 177.

"Вы - свет мира" : очерки жизни Владимира Леонидовича Бандурова / [авт. Кузменко Н. І., Манжура В. М., Естеркіна И. Б.]. – Запорожье : АА Тандем, 2013. – 232 с. : фото, табл.

Юность комсомольская моя / Михаил Ткалич, Валентина Манжура, [и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2008. – 298 с. : ил.

С людьми и для людей : профсоюзной организации ОАО "Запорожсталь" - 70 лет! / авт. кол.: А.Ф. Чехарин, К.А. Арсеничев, Л.А. Безлепкин, В.Н. Манжура. – Запорожье : Тандем-У, 2003. – 256 с. : фото.

“Кремнийполимеру- 40 лет. История становления и развития. Люди и судьбы / В. Н. Манжура ; Манжура Валентина Николаевна. - Запорожье : Дикое Поле, 2003. - 176 с. : ил.

За велінням часу : хроніка становлення і зростання регіонального відділення ФДМУ по Запорізькій області (1992-2002 рр.) / В. Манжура ; Фонд держмайна України. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2002. – 44 с. : іл.

За велінням часу : хроніка становлення і зростання регіонального відділення ФДМУ по Запорізькій області (1992-2001 рр.) / В. Манжура. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2001. – 43 с.

Преодоление : 70-летию Запорожского энергомеханического завода - ЗАО "ЗЭМЗ" — посвящается!. – Запорожье : Запорожье, 1998. – 164 с.

Испытание напряжением : 50-летию "Запорожтрансформатора" посвящ. эта колективная повесть / [редкол.: Л. П. Хаджинов, В. Н. Манжура и др.]. – [Запорожье] : Запорожье, 1997. – 360 с. : ил.

Поезії:

            Етюд пізньої осені ; Повернення до джерел : [вірші] / Валентина Манжура // Співоча Україна : зб. Першого міжнар. фестивалю-конкурсу авт. та викон. укр. ліричної пісні та укр. романсу : поет. тур / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КУ "Обласний метод. центр культури і мистецтва" ЗОР ; [відп. за вип. О. М. Герман ; упоряд.: О. Я. Житомирський, Г. О. Лупинос]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – С. 50.

Література про життя та діяльність:

Манжура Валентина Миколаївна // Земля славна, Оріхівська : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ" ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя, 2016. – С. 71-72. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).

            Валентина Манжура : [коротка біографічна довідка] // Співоча Україна : зб. Першого міжнар. фестивалю-конкурсу авт. та викон. укр. ліричної пісні та укр. романсу : поет. тур / Департамент культури, туризму, національностей та релігій Запоріз. облдержадмін., КУ "Обласний метод. центр культури і мистецтва" ЗОР ; [відп. за вип. О. М. Герман ; упоряд.: О. Я. Житомирський, Г. О. Лупинос]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – С. 50.

Бордюжа, М.  Манжура Валентина Іванівна / Микола Бордюжа // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.] – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – С. 134.

            Манжура Валентина Миколаївна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6510&lang=ukr

                       06.01 – 160 років (1860) від дня заснування Церкви Братських Менонітів (МБО).

            Реформація на українських землях мала великий вплив з середини XVI ст., пройшла через все ХVIII ст., зачепила й ХІХ століття, особливо Бердянський повіт  - колонію Нойхофнунг, де з’явився талановитий менонітський проповідник Едуард Вюст (1818-1859), який вплинув на духовну ситуацію у регіоні.

            Він народився 23 лютого 1818 року у королівстві Вюртемберг. В січні 1845 року, у віці 27 років, Вюст приїхав служити у Приазов’ї, де очолив колонію Нойхофнунг («Нова надія» біля м. Бердянськ) – місцеву громаду пієтичних штундистів. Громада в той час переживала глибоку кризу, оскільки пришестя Христа, яке очікувалось 1836 року, не відбулося. Своїми проповідями в дусі нового пієтизму («особисте переживання оновленого серця») Вюст запалив вогонь євангельського пробудження у своїй та сусідських общинах Молочанського менонітського округу. За словами Генріха Классена, Вюст заперечував офіційну церкву та церковні церемонії, проголошував віру у Тисячолітнє царство й пришестя Христа, вимагав «пробудження» й повного сприйняття біблійного образу життя, боровся проти алкоголізму, закликав до регулярного богослужіння в родинах та молитвам у публічних, громадських місцях в певних випадках.

            Наслідком релігійної пропаганди Едуарда Вюста став розкол менонітської церкви Гросгемайде. Центром розколу стала колонія Гнаденфельд (с. Богданівка Чернігівського району). Група баптизованих членів цієї церкви під керівництвом Й. Классена та Я. Раймера у грудні 1859 р. виходить зі своєї церкви. 6 січня 1860 р. ця група збирається в колонії Елізабетталь (с. Олександрівка) і засновує нову церкву Бретрен. Учитель школи з колонії Елізабетталь написав листа про відокремлення, який підписали 18 членів нової церкви. Вони визнавали баптизм на довіру, визнавали в баптизмі все, але протестували проти присутності в конгрегації пасивних членів. Опозиція новій вірі була велика, їх переслідували,                                А. Корнельсена звільнили з посади вчителя і разом із сім’єю вивезли в холодний голий степ, де вони змушені були жити в землянці. Але нова віра поширювалася. Під час виборів першого священника 10 травня 1860 р. їх уже було більше 100 осіб. Богослужіння вони проводили в колонії Олександрталь. Після написання листа в Санкт-Петербург церкву реєструють і гарантують релігійні і громадянські права і свободи. Пізніше центром нової віри стала колонія Рукенау (с. Козолугівка Токмацького району), де в 1874 р. була утворена церква Бретрен, яка й стала основним місцем збору братських менонітів. У 1883 р. тут будують новий молитовний будинок, у якому, крім богослужіння, періодично проводились фестивалі церковних хорів. Взагалі, ця церква стає однією з найактивніших у релігійному житті менонітів. Менонітська Братська община (МБО), як ще називали церкву Бретрен, стала швидко поширюватися серед менонітів як течія з сильними місіонерськими намаганнями. Крім того, що братські меноніти стали каталізаторами пробудження серед менонітів (у тому числі церковних), вони сприяли утворенню нових общин серед німецьких лютеран. Деякі з братських общин установили зв’язки з баптистськими місіонерами Німеччини і з самого початку стали називатися баптистськими, інші тільки в 1890-ті роки офіційно прийняли цю назву, оскільки офіційно не мали права називатися менонітами.

            Сьогодні МБО є найбільш поширеною церквою серед менонітських общин, чисельність членів яких у світі налічує більше 2 млн осіб.

(М. М. Єременко)

            Література:

            Єременко М.М.  Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – С. 103.

06.01 - 125 років від дня народження Івана Васильовича Запорожця (справжнє прізвище - Гаркавий) (06.01.1895, м. Великий Токмак - 14.08.1937, м. Москва, РФ), співробітника НКВС, який підозрювався в організації вбивства С. М. Кірова;

Література про життя та діяльність:

Запорожець Іван Васильович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2015. – С. 97-98. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

Скрипник, О. В. Підозрюваний у замаху на Кірова // Скрипник, О. В.  Розвідники, народжені в Україні / О. В. Скрипник ; Олександр Скрипник. – К., 2011. – С. 258-262.

Шак, В.  Комиссар госбезопасности Иван Запорожец / Владимир Шак // МИГ. - 2018. - 1 февр. (№ 5). - С. 34.

07.01 - 100 років від дня народження Софії Глебівни Перовської (07.01.1920, м. Василівка - 20.11.1999, м. Запоріжжя), біолога-ботаніка, завідувачки відділу природи Запорізького краєзнавчого музею (1965 - 1974), нащадка революціонерки Софії Львівни Перовської (13.09.1853 - 15.04.1881);

            Софія Глібівна була талановитим вченим, яка присвятила все своє життя вивченню природи рідного краю.

            Народилася Софія Глібівна 7 січня 1920 року (25 грудня 1919 року - за старим стилем) в містечку Василівка Таврійській губернії в родині, життя якої тісно пов’язане з історією Півдня України.

            Одним з родоначальником роду Перовських був останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський. Впродовж 200 років вихідці з цієї родини були високопоставленими царськими чиновниками, революціонерами, поміщиками, художниками, вченими і скромними службовцями.

            Батько Софії Глібівни, Гліб Васильович, працював бухгалтером, а мати, Давникія Петрівна, була домогосподаркою.

            У 1939 р. Софія Глібівна закінчила Василівську середню школу, а в 1940 р. стала студенткою біологічного факультету Дніпропетровського державного університету.

            По закінченні університету в 1948 році С. Перовська влаштувалася на посаду наукового співробітника до Запорізького обласного краєзнавчого музею. У 1965 р. Софія Глібівна очолила відділ природи музею.

            В цілому Софія Глібівна присвятила музею та музейній справі 26 років свого життя. У 1960 р. була нагороджена медаллю «За трудову доблесть». Разом з колегами працювала над створенням нової експозиції відділу природи.

            Протягом 60-70-х рр. природничі експозиції музею були одними з найкращих на Півдні України. Так, у 1968 р. на базі Запорізького обласного краєзнавчого музею відбулася Всеукраїнська нарада завідувачів відділів природи краєзнавчих музеїв за участю представників Міністерства культури УРСР, під час якої новоствореній експозиції була поставлена найвища оцінка.

            Повністю віддаючись роботі, вона надихала своїм прикладом колег, організуючи збір нових, значних за кількістю геологічних, палеонтологічних, гербарних колекцій, а також колекцій представників тваринного світу області. Нею до фондів музею були передані зразки геологічних порід, палеоботанічна колекція, гербарні зразки різноманітних рослин, колекція представників тваринного світу Азовського моря.

            Здійснювала значну наукову роботу, активно спілкувалась з науковцями профільних наукових інститутів Києва, Одеси, Ленінграду та Москви. Зібраний нею архів не втратив свого значення і сьогодні.

            Впродовж всього свого життя Софія Глібівна вивчала архівні матеріали з історії родини Перовських - Розумовських, що опубліковані у 1995 році в збірці «Запорізька старовина».

            Вже перебуваючи на пенсії, Софія Глібівна продовжувала активну співпрацю з колективом музею, надаючи консультативну допомогу.

            Софія Глібівна пішла з життя 20 листопада 1999 року, але вона залишиться в пам’яті не лише тих, хто знав і любив її особисто, але і в серцях нових поколінь колег і відвідувачів нашого музею.

(Ф. Ю. Пересипкін, Т. Г. Деркач, Л. А. Єрохіна)

            Дослідники старшого покоління познайомилися з її працями ще у 1960-ті. Тоді, на хвилі національного підйому та суспільної зацікавленості історією козаччини, нарівні з о. Хортицею, «наріжним каменем» запорізьких пам’яток вважався Запорозький дуб. У міських книгарнях та кіосках, безпосередньо під дубом у 1961 році з’явився невеличкий буклет про унікальне дерево. Автором його була саме Софія Глібівна Перовська. Другий наклад, вже у 100 000 примірників (перший був тільки 30 000), вийшов 1965 року. Обидва вони були первістками цілої серії пізніших видань, які вийшли за сприяння Миколи Киценка. На той час це була окраса запорізької мережі «Союзпечать», і саме їх опісля, на ганьбу собі, радянська влада намагалася вилучити з обігу.

Старшим поколінням прізвище Перовських знайоме з дитинства – у шкільних підручниках був портрет Софії Львівни Перовської, члена виконавчого комітету революційної партії «Народна воля», одного з керівників успішного замаху на царя Олександра ІІ 1 березня 1881 року, першої жінки, страченої в Російській імперії «за політику». Софія Глібівна Перовська доводилася знаменитій революціонерці – царевбивці двоюрідною онукою і названа на її честь.

Дід Софії Глібівни, рідний брат Софії Львівни, Василь Львович Перовський з 1899-го до 1915 року працював управляючим маєтку Попових у містечку Василівці. Саме за управління Василя Львовича економія Попових досягла найбільшого розвитку. У 1905 році Василь Перовський збудував у маєтку Попових електростанцію, облаштував у замку метеостанцію та обсерваторію, був членом-кореспондентом Імператорської Академії наук (за спогадами Софії Глібівни). У м. Василівці дбайливо зберігається могила Варвари Степанівни Перовської, матері революціонерів-народовольців Софії та Василя, прабабусі Софії Глібівни Перовської.

Софія Глібівна кілька разів їздила до дідуся, який жив у сина в Ленінграді, востаннє у 1940 році. Василь Львович був членом Всесоюзного товариства політкаторжан та засланих поселенців. Він багато розповідав про рід Перовських, про свою сестру Софію. Василь Львович помер в 1942 році під час блокади, у віці 93-х років, похований на Піскарьовському кладовищі.

Софія Глібівна у 1939-му закінчила Василівську середню школу, у 1940-му стала студенткою біологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Навчання перервала війна. Закінчивши університет у 1948-му, Перовська працювала у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї на посаді наукового співробітника. У 1965 р. Софія Глібівна очолила відділ природи музею, присвятиши музею та музейній справі 26 років свого життя. У 1960 р. вона була нагороджена медаллю «За трудову доблесть» – рідкісний навіть за часів «відлиги» випадок, коли трудовою медаллю нагородили не робітника або колгоспника, а музейного працівника.

Разом із колегами С. Перовська працювала над створенням нової експозиції відділу природи. Протягом 60-70-х рр. природничі експозиції музею були визнані найкращими на півдні України. Відвідувачі, які ще пам’ятають обласний краєзнавчий музей у будинку Бадовського (пр. Соборний, 59), досі дуже тепло про них розповідають. Перші співробітники музею бачать у діяльності С. Перовської приклад служіння музейній справі. “Саме завдяки Софії Глібівні ми зрозуміли, яким має бути музей”, – згадує відомий археолог А. Г. Ширяєв.

У 1968 р. на базі Запорізького обласного краєзнавчого музею відбулася Всеукраїнська нарада завідувачів відділів природи краєзнавчих музеїв за участі представників Міністерства культури УРСР, під час якої новоствореній експозиції була поставлена найвища оцінка.

Повністю віддаючись роботі, Софія Глібівна надихала своїм прикладом колег, організуючи збір нових геологічних, палеонтологічних та гербарних колекцій, а також колекцій представників тваринного світу області. Передала до фондів музею зразки геологічних порід, палеоботанічну колекцію, гербарні зразки різноманітних рослин, колекцію представників тваринного світу Азовського моря. Запорізький дуб був у зоні її уваги, під наглядом С. Перовської була розбудована іригаційна система, за існування якої старе дерево зберегало життєздатність. Подальше руйнування цих каналів вкоротило віку запорізькій святині.

Здійснюючи значну наукову роботу, С. Перовська активно спілкувалась із науковцями профільних наукових інститутів Києва, Одеси, Ленінграда та Москви. Зібраний нею архів не втратив свого значення й сьогодні.

Нині діяльність першого у Російській імперії «Хортицького товариства охоронців природи» під керівництвом вчителя Петра Пилиповича Бузука органічно входить до загального запорізького науково-практичного надбання, тема освітлюється у численних путівниках. І здається, що діяльність «пресимпатичнійшого товариства», як його охарактеризував у 1911 р. академік Іван Парфентійович Бородін, ніколи не губилася з пам’яті вдячних містян. Але виявляється, що за буремні і криваві півстоліття заросли мохом та лишайниками літери «ХООП» на врятованих дніпрових скелях, зникли розпорошилися документи. Загубилися сліди останніх соратників П. Бузука. І те зрозуміло – із 200 членів товариства, яке базувалося на Верхній Хортиці, більшість були меноніти – хто репресований, хто в еміграції…

Саме Софія Глібівна відшукувала матеріали у бібліотеці ім. Леніна у Москві, Центральному Державному історичному архіві СРСР, Державному архіві Московської області. Дещиця документів збереглася у запорізьких зібраннях. Знайдені матеріали про діяльність П. П. Бузука, устав «ХООП», фото його активу, листи, нагрудний знак і посвідчення члена товариства. С. Г. Перовська домоглася, щоб у 1975 році, до 65-річчя товариства, на будівлі середньої школи № 81 була відкрита меморіальна дошка, яку можна бачити й зараз: «Здесь в мае 1910 г. учителем школы П. Ф. Бузуком было создано первое в России Хортицкое общество охранителей природы». На дошці – емблема товариства, яка, виглядає ніби виконаною в стилі 60-х років. Нагрудний знак, як і посвідчення товариства, показують, що творці емблеми були попереду свого часу на півстоліття!..

Вже перебуваючи на пенсії, Софія Глібівна продовжувала активну співпрацю з колективом музею, надаючи консультативну допомогу.

За фахом Софія Глібівна була біологом-ботаніком, тому більшість її наукових праць саме в цій галузі. Проте, будучи нащадком відомого роду, Софія Перовська чи не все життя досліджувала генеалогію своїх предків. Родовід цей опубліковано на шпальтах збірника науково-краєзнавчих матеріалів «Запорозька старовина» в 1995 р. У «Передньому слові» до нього дослідниця писала: «Природне бажання – глибше пізнати свої “корені” – стало причиною того, що упродовж багатьох років, по крихітках збирала я все, що було доступне про Розумовських, Перовських, їхніх предків і нащадків» [4, с. 88].

Дворянський рід Перовських походить від позашлюбних дітей Олексія Кириловича Розумовського – старшого сина останнього гетьмана України Кирила Розумовського, а отже – племінника Олексія Розумовського, морганатичного чоловіка цариці Єлизавети Петрівни. Розумовські та Перовські спілкувалися з Пушкіним, Лермонтовим, Достоєвським, Львом Толстим [4, с. 88-108]. Варвара Миколаївна Репніна, близький друг Шевченка та Гоголя, була онукою того самого графа Олексія Кириловича, засновника роду.

У праці «Гетьман Розумовський, його предки та нащадки…» Софія Глібівна пояснює деяку «неув’язку» у своїй біографії. Народилася вона саме в Різдво, отже, за новим календарем 7.01.1920 р., але записали дату її народження чомусь 25.12.1919 р.

Останні роки життя Софія Глебівна мешкала в Запоріжжі за адресою – вул. Гоголя 78, кв. 1. Під її опікою перебував дуже літній двоюрідний брат Олександр Гуналі. Зустрічі з ним на експедиційних стежках згадують мандрівники-дослідники 30-х років. Він, науковий працівник заповідника Асканія-Нова, бідкався, як за останні десятиліття вкрай занедбана справа зберігання чистоти породи коня Пржевальського.

Софія Глібівна пішла з життя 20 листопада 1999 року. Її тепло згадують не лише ті, хто знав і любив її особисто, але і нові покоління музейників, науковців, краєзнавців.

(І. В. Атаманчук, Ю. А. Вілінов)

            Праці:

            Гетьман Розумовський, його предки та нащадки / С. Г. Перовська // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя : Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. - С. 88-108.

            Запорозький дуб / С. Перовська. – Дніпропетровськ : Промінь, 1965. – 1 л.

            Запорозький дуб / С. Перовська. – Сімферополь : . в.], 1961. – 1 л.

***

            Чарівними стежками : туристські маршрути по Запоріз. обл. для юних мандрівників / [за вагомих консультацій С. Г. Перовської, В. Ф. Пєшанова, В. Ф. Фоменка та ін.]. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. – 117 с. : іл. і карт. – (Люби і вивчай свій край).

***

            Геологічні зразки в фондах ЗОКМ : ЗКМ Г №№ 177-180, 212-220.

            Палеоботанічна колекція з балки Баранової. Акт № 1388.

            Гербарії : ЗКМ РН №№ 1095–1102, 1122–1132.

            Тваринний світ Азовського моря: ЗКМ ЖМ №№ 190-196, 340-370, 393-403.

            Література про життя та діяльність:

            Шишков, С.  Із знаного роду // Шишков, С. М.  Спадщина : краєзнавство: розвідки, знахідки, дослідження / С. М. Шишков, Ю. А. Вілінов ; Сергій Шишков, Юрій Вілінов. – Запоріжжя, 2019. – Кн. 3. - С. 429-434.

            Беседа с Софьей Глебовной Перовской ; Рассказ Софьи Глебовны Перовской 30.10.1992 и 11.01.1993 // Матеріали особистого архіву Володимира Мєшкова, першого директора музею-заповідника "Садиба Попова" / НАН України [та ін. ; упоряд. В. М. Стойчев та ін.]. – Василівка ; Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – С. 143-146, 164-168. – (Василівська старовина ; вип. 3).

            Анисимова, И. А.  Перовские : [в т. ч. про С. Г. Перовську] / И. А. Анисимова, О. В. Варяник, А. А. Шумков // Дворянский календарь : справочная родословная книга российского дворянства. – М., 2010. – Тетрадь 15. - С. 155.

            Лютый, А.  Родословная Разумовских - Перовских / А. Лютый, О. Варяник // Очерки истории Северной Таврии / А. Лютый, О. Варяник. – Запорожье : Изд. Глазунов С. А., 2007. – [Т. 2 : Землевладельцы]. - С. 424-467.

            Вілінов, Ю. А.  На шляхах від порогів до синіх морів / Ю. А. Вілінов. – Запоріжжя : Видавець Глазунов С., 2005. – С. 278-279.

***

            Мельник, О.  Останній лист Софії [Львовни] Перовської : [зберігався у внучатої племінниці революціонерки С. Г. Перовської] // Нова Таврія. - 1986. - 6 берез. (№ 28). - С. 4.

09.01 - 100 років від дня народження Василя Костянтиновича Ляліна (09.01.1920 - 18.07.1989), Героя Радянського Союзу. В 1940 році закінчив Мелітопольське військове авіаційне училище льотчиків-спостерігачів та штурманів;

Література про життя та діяльність:

Весточка с неба : (Лялин Василий Константинович) // Резник, В. И. Крылатый Мелитополь / Резник В. И., Полухина Т. А., Блюмский В. Т., Сакун В. В. - Мелитополь : ИД МГТ, 2018. - С. 223-224.

09.01 - 30 років від дня народження Миколи Миколайовича Кучеркова[18] (09.01.1990, с. Новоспаське Приазов. р-ну - 29.04.2017, там само), учасника АТО (ООС). Сержант 23-го окремого мотопіхотного батальйону “Хортиця” 56-ї окремої мотопіхотної бригади в/ч А2988 (м. Маріуполь) загинув в промисловій зоні м. Авдіївка. Нагороджений медаллю “За розвиток Запорізького краю” (2017, посмертно).

12.01 - 60 років від дня народження Віктора Іннокентійовича Вороніна (12.01.1960, с. Михайлівка Вільнян. р-ну - 1980, там само), учасника бойових дій в Афганістані;

14.01 - 40 років тому (1980)розпочалося будівництво Запорізької АЕС;

            15.01 - 90 років Миколі Володимировичу Клименку (15.01.1930, с. Шептаки Новгород-Сівер. р-ну Чернігів. обл.), журналісту, члену Національної Спілки журналістів України;

            Окремі видання:

            Будни и праздники сталепрокатного / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – 128 с. : ил.

            Інженерному роду нема переводу / М. В. Клименко. – Запоріжжя : ЗДТУ, 2000. – 124 с. – (До 100-річчя ЗДТУ).

            Запорожье = Zaporozhye : путеводитель / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1987. – 174 с. : ил.

            Жила бы страна родная... : докум. повесть / Н. В. Клименко. – 2-е изд. испр. и доп. – М. : ДОСААФ, 1984. – 102 с.

            Токмаку - 200 : фотоочерк / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – 16 с. : ил. – Подписи парал.: рус., пол. Рез.: пол.

            Днепрогэс им. В. И. Ленина : фотоочерк / Н. В. Клименко ; [пер. А. И. Прейкшас ; худож. Т. Г. Кудиш ; фотоил. Г. Д. Швец]. – Днепропетровск : Промінь, 1983. – 136 с. : ил. – Текст парал.: рус., англ.

            Запорожье туристское : путеводитель / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 110 с. : 8 л. ил.

            Жила бы страна родная... : докум. повесть / Н. В. Клименко. – М. : ДОСААФ, 1981. – 111 с.

            Мечтают о море мальчишки / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1979. – 47 с. : 8 л. ил.

            Запорожье : путеводитель - справочник / Н. В. Клименко. – 2-е изд., испр. и доп. – Днепропетровск : Промінь, 1978. – 134 с. : ил.

            На традициях отцов : [о работе первичной организации ДОСААФ им. 50-летия ВЛКСМ электровозоремонтного з-да г. Запорожья] / Н. В. Клименко. – М. : Изд-во ДОСААФ, 1976. – 57 с. – (Первичная организация - основа оборонного о-ва).

 

            Поезії:

            Любовь моряка : о времени и о себе / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Днепров. металлург, 2009. – 106 с.

            Любовь моряка : лирика разных лет / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – 53 с.

 

            Література про життя та діяльність:

            Латанський, С. В.  Клименко Микола Володимирович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2013. – Т. 13 : Киї - Кок. - С. 303.

            Рев'якін, С. Д.  Клименко Микола Володимирович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя, 2010. – С. 80-82.

            Зубашенко М.  Морська душа / М. Зубашенко ; Микола Зубашенко // Вони слави не шукали / ред. Клименко М.В. (керів.) [та ін.] – Запоріжжя, 2002. – С. 82.

            Зубашенко Н.  50 лет в журналистике / Н. Зубашенко // Іскра. - 2008. - 5 июня (№ 23). - С. 6.

            Усе життя у творчому пошуку : [журналісту і літератору М. Клименку - 75 років] // Запоріз. правда. - 2005. - 15 січ. - С. 2.

Вітаємо з почесною нагородою! : [повідомлення про нагородження Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР працівників обл. газети “Запорізька правда” ; в т. ч. М. В. Клименка] // Запоріз. правда. - 1977. - 4 листоп.

 

15.01 - 90 років від дня народження Владлена Олексійовича Лукашова (15.01.1930, м. Запоріжжя - 20.01.2003, Німеччина), українського композитора;[19]

 

            Владлен Олексійович Лукашов народився 15 січня 1930 року в м. Запоріжжі. Закінчив Київську консерваторію по класу композиції у Б. Лятошинського. Після навчання Владлен Олексійович працював музичним редактором на Українському радіо (1955-1961).

            З 1962 року займався творчою роботою. Писав багато музики до театральних вистав, як драматичних, так і комедійних.

            Також писав окремі твори для симфонічного оркестру, радіопостановок, вокальні твори (романси, пісні).

            З 2002 року мешкав у Німеччині і не припиняв своєї композиторської діяльності. Працював переважно у жанрі музичної комедії.

            Помер Владлен Олексійович Лукашов 20 січня 2003 року в Німеччині.

(І. М. Бичева)

            Література про життя та діяльність:

            Муха, А. І.  Лукашов Владлен Олексійович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2017. - Т. 18 : Лт - Малицький. - С. 87.

            Муха, А. І.  Лукашов Владлен Олексійович // Муха А. І. Композитори України та української діаспори : довідник. - К., 2004. - С. 183.

***

            Лукашов Владлен Олексійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6431&lang=ukr

 

15.01 - 80 років Валентину Пилиповичу Сивашенку (15.01.1940, м. Мелітополь), українському художнику;[20]

15.01 - 70 років від дня народження Володимира Андрійовича Білова (15.01.1950, м. Запоріжжя - 1981), старшого лейтенанта. Загинув в Афганістані;

16.01 - 120 років від дня народження Семена Микитовича Московця (16.01.1900, с. Санжарівка (нині с. Полтавка Гуляйпіл. р-ну) - 24.09.1971, м. Київ), українського вченого - фітопатолога, члена - кореспондента АН УРСР (1967), голови Українського мікробіологічного товариства (1963 - 1971), директора Інституту мікробіології та вірусології АН УРСР (1962 - 1971);

 

Народився Семен Микитович Московець 3 (16) січня 1900 року в селі Санжарівці (тепер - с. Полтавка) Гуляйпільського району Запорізької області в сім'ї селянина. В 1915 році закінчив Гуляйпільске двокласне училище, в 1921 році - Преславську вчительську семінарію (реорганізовану в педтехнікум), в 1929 році - Київський університет (Інститут народної освіти), в 1932 році - аспірантуру при Інституті ботаніки АН УРСР у м. Києві.

Трудову діяльність розпочав у Санжарівці. В 1920 році був головою сільревкому, в 1921 - 1923 роках - учитель і завідуючий трудовою школою, в 1923-1925 роках - голова Санжарівської сільської ради депутатів трудящих

.По закінченню навчання працював у 1932-1933 роках асистентом кафедри ботаніки Київського зоотехнічного інституту, в 1932-1934 роках - доцент Київської Вищої сільськогосподарської комуністичної школи, в 1934-1935 роках - завідуючий відділом захисту рослин дослідної станції Азербайджанського науково-дослідного інституту бавовнярства в м. Ждановську Азербайджанської PCP і з 1936 по 1952-й рік - завідуючий відділом фітопатології цього ж Інституту в м. Кіровобаді Азербайджанської PCP.

З 1952 по 1960 роки - завідуючий відділом фітопатології, а з 1956 року і заступник директора з наукової частини Українського науково-дослідного Інституту зрошуваного землеробства в м. Херсоні. В 1960 році Семен Микитович перейшов за конкурсом в Інститут мікробіології і вірусології імені академіка Д. К. Заболотного (м. Київ), де працював керівником відділу вірусів рослин і одночасно з 1961 року - заступник директора інституту з наукової частини, з 1962 по 1971 рік - директор Інституту.

Український вірусолог, фітопатолог, член-кореспондент Академії Наук УРСР з 1967 року. Основні наукові праці присвячені вивченню вірусних хвороб сільгоспрослин, шляхів їх поширення, розробці методів боротьби з ними. С. М. Московець виявив збудників ряду хвороб бавовнику, досліджував віруси, їхні біологічні та антигенні властивості, взаємодію вірусів і клітин.

Семен Микитович Московець помер 24 вересня 1971 року. Похований в Києві.

(І. К. Кушніренко)

 

Праці:

Вірусні хвороби сільськогосподарських культур / Московець С. Н., Бобирь А. Д., Глушак Л. Е. ; під ред. Бобиря А. Д. - К. : Урожай, 1975. - 152 с.

Віруси і вірусні хвороби картоплі / С. М. Московець, Д. П. Грама, Л. К. Жеребчук. - К. :  Наук. думка, 1973. - 163 с. : іл.

Віруси і вірусні хвороби бобових культур на Україні / Московець С. М., Краев В. Г., Порембська Н. Б. [та ін.]. - К. :  Наук. думка, 1971. - 136 с.

 

Література про життя та діяльність:

Кушніренко, І. К.  Семен Московець (1900 - 1971), член-кореспондент АН УРСР // Кушніренко, І. К.  Санжарівське коріння : сторінки історії Полтавської сільської ради і ТОВ "Полтавка-1" Гуляйпільського району Запорізької області / І. К. Кушніренко ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2009. – С. 291-292.

Кушніренко, І. К.  Семен Московець (1900 - 1971), член-кореспондент АН УРСР // Кушніренко, І. К.  Люди Гуляйпільщини : біограф. - довід. видання / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – С. 193.

 

16.01 - 25 років (1995) від дня заснування Мелітопольського товариства болгарської культури "Балкани";[21]

17.01 - 140 років від дня народження Вадима Баяна (Володимира Івановича Сидорова) (17.01.1880, с. Нововасилівка Бердян. пов. (нині - Бердян. р-ну) - 29.03.1966, м. Москва, РФ), письменника-футуриста, поета;[22]

Література про життя та діяльність:

Бондаренко, В. В.  Капитанская дочка : [події відбуваються в 1919 році в м. Олександрівську ; один з персонажів роману - Вадим Баян] / Вячеслав Бондаренко. - М. : Вече, 2018. - 238 с.

Баян Вадим (Сидоров Владимир Иванович) // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А - Л. - С. 71.

Шевелёв, М. П.  Уходя в дальнейшее пространство : поэт-футурист Вадим Баян (Владимир Сидоров), выпускник Мелитоп. реал. училища // Шевелёв, М.  Молочных Вод былое волшебство : литературные прогулки / М. П. Шевелёв ; Марк Шевелёв. – Любек, 2011. – С. 55-59.

Міндлін, Е.  Вадим Баян / Е. Міндлін ; Емілій Міндлін // Хортиця : літ.-худож. та громад.-політ. альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. – Запоріжжя, 1996. – №5. – С. 218-220.

***

Воловник, С. В.  Вадим Баян: свет и тени минувшего века // Мелитоп. краевед. журн. - 2018. - № 12. - С. 32-38.

Шак, В.  Как Владимир Маяковский бердянского поэта обидел : [Вадим Баян] / Владимир Шак // МИГ. - 2010. - 21 янв. (№ 3). - С. 10.

 

18.01 - 90 років Борису Ізраїловичу Раппопорту (18.01.1930, с. Новомар'іївка Дніпропетров. обл. - 23.06.2018, м. Аугсбург (Австрія)), запорізькому скульптору;[23]

19.01 – 90 років Ігорю Сергійовичу Сєрому (19.01.1930, м. Вольськ Саратов. обл., РФ), кандидату технічних наук, професору, ректору Мелітопольського інституту механізації сільського господарства (нині - Таврійський державний агротехнічний університет) (1971 - 1987); почесному громадянину м. Мелітополь;

 

19 січня 2020 року виповнюється 90 років видатному вченому, колишньому ректору МІМСГу Ігорю Сергійовичу Сєрому. Він народився у місті Вольську Саратовської області. Його батько, Сергій Олександрович, працював лікарем і до 1956 року він був кадровим військовим. Пішов у відставку маючи звання підполковника медичної служби.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Маленький Ігор був дуже допитливим хлопчиком, рано навчився читати і писати, тому пішов у школу у шість років. Коли почалася війна, він закінчив п’ять класів. Разом з мамою вони виїхали в евакуацію , спочатку до Акбулакського району Оренбурзької області, а потім до столиці Киргизії - Фрунзе. Саме під час війни він разом зі старшою сестрою вивчив обладнання комбайну, працював у колгоспі, допомагаючи збирати врожай. «Я бачив, яка це тяжка праця, і вже тоді почав мріяти про те, як полегшити роботу селянина, механізувати процеси сільськогосподарського виробництва», - згадував Ігор Сергійович.

Школу він закінчив у Миколаєві, де його батько працював в обласному військовому шпиталі. Після закінчення школи у 1947 році Ігор Сергійович вступає до Московського інституту механізації і електрифікації сільського господарства. У нього були дуже гарні викладачі – академік ВАКСХНІЛ Б. С. Свирщевський, академік І. Ф. Василенко, лауреат Сталінської премії академік В. М. Болтинський та інші відомі вчені. Паралельно з навчанням Ігор займався комсомольською роботою: був секретарем комсомольської організації інституту, а потім інструктором, завідувачем відділу, першим секретарем Тимирязєвського райкому комсомолу. Двічі йому пропонували роботу у ЦК КПРС, але він відмовився, бажаючи працювати за обраною спеціальністю. У 1952 році одразу після закінчення інституту, він вступає до аспірантури і у 1956 році захищає кандидатську дисертацію по темі «Дослідження деяких розмірних цепів у процесі ремонту».

В тому ж 1956 році він приїхав до Мелітополя за викликом директора  Дмитра Васильовича Абрамчева. Працював асистентом, старшим викладачем, доцентом, завідувачем кафедри основ взаємозамінності, проректором  з навчальної і наукової роботи.

З 1971 року протягом шістнадцяти років Ігор Сергійович очолював МІМСГ. За ці роки навчальний заклад зріс більш ніж удвічі, були побудовані новий дев’ятиповерховий навчальний корпус, студентський клуб, їдальня, спорткомплекс, житловий 100-квартирний будинок для викладачів, новий студентський гуртожиток. На березі Азовського моря на базі відпочинку «Салют» було побудовано семиповерховий спальний корпус, їдальню, адмінкорпус з першим у Кирилівці критим кінотеатром. За ці роки МІМСГ став вищим навчальним закладом першої категорії і зайняв гідне місце серед сільськогосподарських навчальних закладів колишнього СРСР.

І. С. Сєрий завжди брав активну участь у громадському житті міста та області, він неодноразово обирався депутатом Мелітопольської та обласної рад. Багато років керував міською організацією суспільства «Знання», очолював міську організацію «СРСР - Франція». У 1999 році його було обрано почесним громадянином міста Мелітополь.

Великий внесок зробив І. С. Сєрий і в наукову сферу: він є автором 60 наукових  праць та трьох підручників. Підручник з основ взаємозамінності, автором якого є Ігор Сергійович, витримав чотири видання: два російською мовою і два – українською.

Держава гідно оцінила самовіддану працю І. С. Сєрого. У 1970 році його нагородили медаллю «За доблестный труд». За результатами роботи інституту в 1976 році Ігор Сергійович був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору, а через п’ять років такої ж нагородою було удостоєно  Мелітопольський інститут механізації сільського господарства.

У 1980 році указом Президії Верховної Ради УРСР І. С. Сєрому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник вищої школи УРСР», у 2008 році він отримав орден третього ступеня «За заслуги перед Запорізьким краєм», а в 2010 році – найвищу відзнаку Міністерства аграрної політики – «Знак Пошани».

Незважаючи на свій поважний рік, Ігор Сергійович і сьогодні працює в рідному університеті на кафедрі «Технічний сервіс та системи в АПК», передаючи свій багатий досвід та знання студентам і колегам.

(Н. В. Богаєвська)

Праці:

Исследование некоторых размерных цепей тракторного двигателя и методов их восстановления в процессе ремонта : автореф. дис... канд. техн. наук / И. С. Серый ; МИМЭСХ. - М., 1956. - 20 с.

Измерительный инструмент и приборы в ремонтной мастерской / И. С. Серый. - М. : Колос, 1964. - 86 с. - (Библиотека рабочего-ремонтника).

Основы взаимозаменяемости : учеб. пособие / И. С. Серый, Е. В. Кипер. - М. : Колос, 1968. - 271 с. - (Учебники и учебные пособия для высших сельскохозяйственных учебных заведений).

О перспективном планировании ремонтного производства, как отрасли / И. С. Серый, Ю. М. Попов // Научные труды УСХА. - К., 1975. - Вып. 168 : Организация и технология ремонта сельскохозяйственных машин. - С. 3-5.

К вопросу исследования организационных форм животноводческих ферм / И. С. Серый, П. В. Педченко // Научные труды УСХА. - К., 1975. - Вып. 168: Организация и технология ремонта сельскохозяйственных машин. - С. 6-8.

Взаимозаменяемость, стандартизация и технические измерения : учебник / И. С. Серый. - М. : Колос, 1981. - 351 с. : ил. - (Учебники и учебные пособия для высших cельскохозяйственных учебных заведений).

Взаимозаменяемость, стандартизация и технические измерения : учебник / И. С. Серый. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Агропромиздат, 1987. - 367 с. - (Учебники и учебные пособия для студентов высших учебных заведений).

Курсовое и дипломное проектирование по надежности и ремонту машин : дипломный проект (работа) / И. С. Серый, А. П. Смелов, В. Е. Черкун. - 4-е изд., перераб. и доп. - М. : Агропромиздат, 1991. - 184 с. - (Учебники и учебные пособия для студентов высших учебных заведений).

Взаємозамінність, стандартизація і технічні вимірювання : підручник / І. С. Сєрий, В. С. Колісник. - К. : Урожай, 1995. - 262 с.

Взаємозамінність, стандартизація і технічні вимірювання : підручник / І. С. Сєрий. - 2-ге вид., допов. і переробл. - К. : Аграрна освіта, 2009. - 353 с.

 

Література та інтернет ресурси:

Серый Игорь Сергеевич // Кто есть кто на Мелитопольщине: информ.-биограф. сб. – Х., 2004. – С. 161.

Морозова, Г.  Вчитель кількох поколінь // Новий день. - 2010. - 21 січ.

Назіна, С.  Почесний громадянин Мелітополя / Назіна С., Стяжкін В. // Агро-Таврія. -   2005. - ? січ.

Турчина, С.  Ігор Сєрий – людина епоха // Агро-Таврія. - 2010. - № 1. - С. ?.

Максимова, Я.  Почетный гражданин Мелитополя принимает поздравления [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ria-m.tv/news/140549/pochetnyiy_grajdanin_melitopolya_prinimaet_pozdravleniya_(foto).html 

Сєрий Ігор Сергійович [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://howlingpixel.com/i-uk/Сєрий_Ігор_Сергійович

 

20.01 – 100 років від дня народження Леоніда Миколайовича Боброва (20.01.1920, с. Райське Донец. обл. - 15.09.1998, м. Мелітополь), Героя Радянського Союзу (1945), почесного громадянина м. Мелітополь (1993);

 

Народився 20 січня 1920 року в селі (нині смт.) Райське Дружковської міськради Донецької області в сім'ї селянина. Після закінчення середньої школи навчався в ФЗУ заводу ім. Ворошилова в м. Дружковці (жовтень 1937 р. - грудень 1938 р.). В армії з 3 січня 1939 року. В 1940 році закінчив Ворошиловоградську військово-авіаційну школу пілотів. Учасник Другої світової війни з 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року.

Приймав участь у бойових діях на Південно-Західному фронті (22.06.1941 –15.07.1941); на Сталінградському фронті (17.08.1942 – 24.02.1943); на Південному фронті (24.02.1943 – 20.10.1943), на 4-му Українському фронті (20.10.1943 – 15.05.1944); на 3-му Білоруському фронті (15.05.1944 – 09.05.1945).

Гвардії майор Л. М. Бобров, командир авіаескадрильї 134-го гвардійського бомбардувального авіаційного полку (6-я гвардійська Таганрозька бомбардувальна авіаційна дивізія, 1-а повітряна армія, 3-й Білоруський фронт), до березня 1945 р. зробив 172 бойових вильотів на бомбардування опорних пунктів та скупчень військ противника.

Указом від 19 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби із німецько-фашистськими загарбниками і проявлену при цьому мужність гвардії майору, командиру ескадрильї бомбардувальників Боброву Леоніду Миколайовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». На його особистому рахунку за роки війни 216 бойових вильотів, в яких він показав себе мужнім, сміливим воїном. У складній бойовій обстановці, нехтуючи небезпекою, Бобров завжди успішно виконував завдання командування. Бився з ворогом під Рівним, Бродами, Києвом, у Сталінграді, на Донбасі, в Криму. Брав участь у визволенні Литви і Східної Пруссії.

Після війни продовжував службу у ПВС СРСР. 1948 року закінчив Вищі офіцерські льотно-тактичні курси.

З 5 травня 1960 року гвардії підполковник Л. М. Бобров у запасі. Жив у м. Мелітополі Запорізької області. Працював з 1962 р. в штабі громадянської оборони міста Мелітополя та на військовій кафедрі Мелітопольського інституту механізації сільського господарства (1980-1998). В 1975 р. йому присвоєно звання полковника. Нагороджений орденами: Леніна (1945), Червоного Прапору (1942, 1943, 1944), Олександра Невського (1944), Вітчизняної війни I ступеня (1945), а також багатьма медалями. Він – почесний громадянин міста Мелітополя (1993). Проводив із молоддю міста (школярами, студентами, працівниками підприємств) виховну військово-патріотичну роботу.

Помер 15 вересня1998 року. Похований у Мелітополі.

Його ім'я присвоєно одній з вулиць міста («вулиця Боброва») та увіковічене на Алеї Героїв Радянського Союзу. А 22 жовтня 2013 р. на будинку, в якому жив Л. М. Бобров (проспект Б. Хмельницького, № 30), встановлено меморіальну дошку на його честь.

Щорічно в ДЮСШ № 3 м. Мелітополя проводяться міжнародні турнір-меморіали з гандболу серед юнацьких команд на кубок Героя Радянського Союзу Леоніда Боброва.

(В. В. Сакун)

Література про життя та діяльність:

Бобров Леонид Николаевич // Подвигом славны твои земляки. – Запорожье, 1962. – С. 27-29.

Бобров Леонид Николаевич // Кавалеры Золотой Звезды. – Донецк, 1976. – С. 41-42; 

Бобров Леонид Николаевич // Овеянные славой имена. – Одесса, 1983. – С. 109 -110.

Дриго, С.  Бобров Леонид Николаевич // Дриго С. В.  За подвигом - подвиг. - Калининград, 1984. – С. 256-257;

Бобров Леонид Николаевич // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биограф. справ. –  Мелитополь, 2005. – С. 36-37.

Відбулось урочисте відкриття 21 Міжнародного турніру з гандболу пам’яті Леоніда Боброва [Електронний ресурс] // Турнір пам’яті Л. Боброва. 28.01.2019. – Режим доступу : https://melitopol.biz.ua/novosti-gorodskogo-soveta/vidbylos-yrochiste-vidkrittia-21-ogo-mijnarodnogo-tyrniry-z-gandboly-pam-iati-leonida-bobrova.html

Бобров Леонид Николаевич [Електронний ресурс] // Герои страны. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=2596

Бобров Леонид Николаевич [Електронний ресурс] // Авиаторы Второй мировой. – Режим доступу : http://allaces.ru/p/people.php?id=24945

 

21.01 - 100 років від дня народження Павла Романовича Симоненка (21.01.1920, сел. Благодатне Волнов. р-ну Донец. обл. - 31.12.1976, там само), повного кавалера ордена Слави, учасника Мелітопольської наступальної операції. В 1963 р. заочно закінчив з відзнакою Бердянський педагогічний інститут (викладач фізики);

Література:

Голдобин, А. И.  Симоненко Павел Романович // Голдобин А. И.  Герои Запорожского края - полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 115-116.

 

24.01 - 60 років від дня народження Івана Івановича Головешка (24.01.1960 - 1985, м. Токмак), лейтенанта. Загинув в Афганістані;

24.01 - 70 років від дня народження Віктора Івановича Жарова (24.01.1950 - 12.08.2016, м. Запоріжжя), запорізького журналіста. Працював у газетах “Индустриальное Запорожье”, “Выбор”, “Наш город”, Суббота; “Наше время плюс”, “Запорозька Січ”.

 

Література про життя та діяльність:

Клименко, Н.  Жаров Виктор Иванович / Н. Клименко ; Николай Клименко // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя, 2010. – С. 73-74.

Стицина, Г.  Памяти товарища / Галина Стицина // МИГ. - 2016. - 18 авг. (№ 33). - С. 3.

Ботнер, Ю.  О Жарове Вите замолвите слово... / Юрий Ботнер // Наш город. - 2005. - 28 янв. (№ 4). - С. 11.

 

26.01 - 70 років від дня народження Володимира Стефановича Білецького (26.01.1950, с. Матвіївка Вільнян. р-ну), доктора технічних наук, професора кафедри “Видобування нафти, газу та конденсату” НТУ “Харківський політехнічний університет”, фахівця в галузі вугільної технології, збагачення корисних копалин;й Миколайович Стасовськи

Володимир Стефанович Білецький – відомий український вчений в галузі гірництва, доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету (до 2014 р.), Полтавського національного технічного університету (2014-2017 рр.), НТУ «Харківський політехнічний інститут» (з 8 вересня 2017 р.), дійсний член Академії економічних наук України, Академії гірничих наук України, Наукового Товариства ім. Шевченка.

Має непересічний науковий доробок в галузі гірничих наук та наук про землю. Автор ідеї, керівник проекту та редактор першої національної української «Гірничої енциклопедії», яка стала другою в історії української науки енциклопедією з технічних наук та виконує роль базисної національної терміносистеми в гірництві.

Автор низки оригінальних піонерських технічних рішень, зокрема, способу дальнього гідравлічного транспорту вугілля, адгезійного збагачення тонкого золота, ряду праць з теоретичних основ масляної агломерації вугілля, приготування альтернативного висококонцентрованого водовугільного палива, автоматизації технологічних процесів у гірництві. Виділив і розвиває дослідження напрямку “суміщені технологічні процеси” в гірничій галузі, енергетиці, гідротранспорті. Висунув і обґрунтував гіпотези про: специфічність адгезійних зв'язків речовин з надмолекулярною структурою, наявність ефекту адсорбційного розкриття поверхні порового простору твердої фази, який супроводжує відомий ефект Ребіндера при руйнуванні твердих щільних речовин. В.С. Білецький розвинув наукові методи: феноменологічний метод - у галузі технологій перероблення мінеральної сировини; метод гіпотез - в галузі масляної агломерації вугілля; метод препарування вуглереагентних структур (гранул, агломератів, флокул) для мікроскопічних досліджень; дериватографічний метод - для ідентифікації плівок вологи на твердій поверхні, які мають з нею різну енергію зв'язку.

Організатор науки і освіти, фундатор і редактор наукової періодики в Україні, член спеціалізованих вчених рад. Зокрема, автор циклу посібників і підручників, монографій, словників з гірництва, переробки корисних копалин (50 одиниць), співавтор унікального перекладу 1-ї частини твору Ґеорґіуса Аґріколи «De re metallica libri XII» (1556 р.). Засновник і шеф-редактор фахового наукометричного журналу «Схід» (1995 р.), член редакційної колегії журналів, що входять до наукометричної бази Web of Science: «Mining of Mineral Deposits» (м.Дніпро, 2013), Вісника Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (м.Харків, ХНУ імені В. Н. Каразіна, серія «Геологія – географія - екологія» (2015). Вивчав досвід наукових шкіл США та Польщі, зокрема, має Сертифікати Міссісіпського Консорціуму вищих навчальних закладів з інтернаціонального розвитку (Джексон, США, 1998) та Інституту публічно-приватного партнерства, The Institute for Public-Private Partnerships, (Вашингтон, США, 2000), учасник польської Szkoła Eksploatacji Podziemnej, стипендіат польської фундації підтримки науки (Fundacja Popierania Nauki) – Каси Мяновського (2006-2008 рр.). Член спеціалізованої вченої ради при Інституті фізико-органічної хімії та вуглехімії ім.Л.М.Литвиненка НАН України (до 2014 р.), нині – Криворізького національного університету та Українського державного науково-дослідного вуглехімічного інституту (УВХІН) по захисту кандидатських і докторських дисертацій.

Професор В.С.Білецький – продуктивний вчений, має понад 600 наукових публікацій, в т. ч. 50 книг (монографії, підручники, словники, енциклопедичні видання). Впроваджує нові методи навчання, зокрема, на основі ІТ-технологій, інтернет-дидактики.

Поряд з науковою роботою В.С.Білецький відомий як активний громадсько-політичний діяч, зокрема, організатор і керівник “Українського культурологічного Центру”, Донецьких обласних відділень НТШ та товариства “Україна-Світ” (1998, 2010), ініціатор і перший директор КП “Східний видавничий дім” (СВД). В.С.Білецький фаховий консультант депутатів Верховної Ради України О.В. Кулика, І.Ф. Драча, О.І. Клименка (1997–2012 рр.).

В.С. Білецький нагороджений значною кількістю громадських та державних відзнак, зокрема, пам’ятною медаллю “Юрій Дрогобич” (1982 р.), грамотою Державного комітету телебачення і радіомовлення України (2002, 2004, 2010 рр.), відзнакою «Експерт року-2006» Всеукраїнської експертної мережі у галузі культури, та «Експерт року-2007» у номінації "Економіка та технічні науки", грамотою Донецької обласної державної адміністрації (у 2005 та 2009 роках), подякою Міністра культури і туризму України (2009), подякою Президента України (2009), державним орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (2009), грамотою Верховної Ради України (2009), медаллю "20 років відновлення Наукового товариства ім. Шевченка в Україні" (2009), золотою медаллю імені М.І.Туган-Барановського Академії економічних наук України (2010), медаллю Академії гірничих наук України на 20-річчя Академії (2010), Грамотою Полтавської обласної ради (2016), Подякою Наукового Товариства імені Шевченка "За активну участь у діяльності НТШ з нагоди його 145-річчя", 13 жовтня 2018 р., Голова НТШ в Україні Роман Кушнір, Грамотою Департаменту науки і освіти Харківської обласної державної адміністрації (2019).

 

Праці:

Мала гірнича енциклопедія : в 3 т. Т. 3 : С - Я / за ред. В. С. Білецького. – Донецьк : Схід. видав. дім, 2013. – 644 с.

Мала гірнича енциклопедія : в 3 т. Т. 2 : Л - Р / за ред. В. С. Білецького. – Донецьк : Донбас, 2007. – 652 с.

Мала гірнича енциклопедія : в 3 т. Т. 1 : А - К / за ред. В. С. Білецького. – Донецьк : Донбас, 2004. – 620 с. : іл.

 

Монографії:

Гірництво в історії цивілізації / Г.К. Гайко, В. С. Білецький. - Київ, 2016. - 488 с.

Флотаційні методи збагачення корисних копалин / В. О. Смирнов, В. С. Білецький. - Донецьк : Схід. видав. дім, НТШ - Донецьк, 2010. - 496 с.

Гідравлічний транспорт / Ю. Г. Світлий, В. С. Білецький. - Донецьк : Схід. видав. дім, 2009. - 434 с.

 

Підручники:

Основи хімії і фізики горючих копалин / В. І. Саранчук, М. О. Ільяшов, В. С. Білецький [та ін.]. - Львів : Новий Світ-2000, 2019. - 372 с.

Основи нафтогазової інженерії / В. С. Білецький, В. М. Орловський, В. Г. Вітрик. - Полтава : АСМІ, 2018. - 416 с.

Технологія збагачення корисних копалин / В. С. Білецький, В. О. Смирнов. - Донецьк : Схід. видав. дім, 2009. - 272 с.

 

Вибрані праці в гуманітарній сфері:

Мости в Україну / уклад.: В. Білецький, В. Боднарук, Б. Боднарук. - Донецьк : Укр. культурол. центр ; Схід. видав. дім, 2005. - 116 с.

Катя Хом'як: в театрі і житті / В. Вільнянський ; Володимир вільнянський (Білецький В. С.). - Донецьк : Схід. видав. дім, 2002. - 96 с.

 

Література та інтернет-ресурси:

Білецький Володимир Стефанович // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840 - 2010) : бібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2010. – С. 48. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 3).

Гапєєв, В. Б.  Білецький Володимир Стефанович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т. 2 : Б - Біо. - С. 772-773.

Третяк, О.  На сайті все про Вільнянський район / Олена Третяк // Дніпров. вогні. - 2009. - 28 берез. - С. 2.

***

            Володимир Стефанович Білецький = Volodymyr S. Biletskyy : біобібліогр. покажч. : до 60-річчя від дня народження / Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка ; [уклад.: В. О. Пірко, Ю. Г. Світлий, В. В. Оліференко ; наук. ред. Ю. Г. Світлий]. - Донецьк : Схід. вид. дім, 2010. - 130 с. : фото.

            Білецький Володимир Стефанович [Електронний ресурс] : [наук. діяльність] // Наука України. Доступ до знань : сайт. - Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/suak/corp.exe?&I21DBN=SAUA&P21DBN=SAUA&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21COLORTERMS=0&S21STR=0317885

 

26.01 – 60 років Валерію Леонідовичу Оробею (26.01.1960, м. Запоріжжя), горновому доменного цеху ВАТ «Запоріжсталь» (1979 - 2010), заслуженому металургу України (2003), Герою України (2006);

 

Оробей Валерій Леонідович народився 26 січня 1960 року у місті Запоріжжя.

Після закінчення Запорізького металургійного технікуму з 1979 року працював горновим доменної печі доменного цеху акціонерного товариства «Запорізький металургійний комбінат "Запоріжсталь"».

            19 серпня 2006 року заслужений металург України Валерій Леонідович Оробей був удостоєний звання Героя України з врученням ордена Держави.

(І. І. Демчук)

Література про життя та діяльність:

Оробей Валерій Леонідович // Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район : присвячується 40-річчю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя. – Запоріжжя, 2009. – С. 42.

Шиханов, Р. Б.  Оробей Валерій Леонідович // Шиханов Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 130.

Оробей Валерий Леонидович // Вестник профсоюза. - 2013. - 13 нояб. (№ 10-11). - С. 11.

Бруй, Н.  Полку Героев - запорожсталевцев прибыло // Индустр. Запорожье. - 2006. - 24 авг. (№ 127). - С. 2.

Горновой «Запорожстали» Валерий Оробей - “Герой Украины” // Индустр. Запорожье. - 2006. - 22 авг. (№ 126). - С. 2.

            Оробей Валерий Леонидович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6760&lang=ukr

 

30.01 – 100 років від дня народження Василя Прокоповича Полупана (30.01.1920, м. Мелітополь - 27.04.2006, там само), повного кавалера ордена Слави, почесного громадянина м. Мелітополь (1993).

 

            Василь Прокопович Полупан народився 30 січня 1920 року в м. Мелітополь Запорізької області, в робітничій сім’ї. Після закінчення семирічної школи Василь Прокопович працював у Мелітопольському локомотивному депо, а з 1936 року — на дизелебудівному заводі (Мелітопольський моторний завод). У 20 років Василь Полупан став бійцем Червоної Армії, служив в військах ПВО.

            3 серпня 1941 року В. П. Полупан – на фронтах Другої світової війни (Південно-Західний, Південний, 4-й Український, 1-й Білоруський фронт). Його призначили командиром 1-го гармати 6-ї гарматної батареї 1675-го артилерійсько-мінометного полку, 30-ї кавалерійської дивізії, 4-го кавалерійського корпусу.

Довелося Василю Полупану звільняти від окупантів і рідні місця. 14-15 жовтня він приймав участь у звільненні м. Оріхів Запорізької області, 16-18 жовтня – селища Приазовське, а в кінці жовтня, разом із своєю 30-ю кавалерійською дивізією бив ворога вже в напрямі Чаплинки (Херсонська обл.). 26 жовтня 1943 року біля населеного пункту Єлізаветівка своєю гарматою підбив три автомашини противника; 27 жовтня знищив ворожий пункт спостереження; 1 листопада в районі населеного пункту Червоний Чабан (Каланчацький район Херсонської області) знищив 2 тягача з гарматами, 8 автомашин, 3 візки і 60 гітлерівців. 28 листопада 1943 року в Мелітополі він був нагороджений орденом Слави 3-го ступеню.

            30 червня 1944 року старший сержант В. М. Полупан в бою за м. Слуцьк (Мінська область) із своєї гармати знищив дві автомашини з боєприпасами і біля взводу солдат і офіцерів противника. 2 липня 1944 року в бою за м. Столбци (Мінська обл.) він першим, з головним ескадроном, увірвався на околицю міста, розвернув гармату і, відкривши вогонь, знищив ворожий ешелон із військовим майном, а також до взводу солдат і офіцерів. 29 серпня 1944 року його було нагороджено орденом Слави 2-го ступеню.

В боях з 6 - 27 жовтня 1944 року в тилу ворога старший сержант Василь Прокопович Полупан проклав своєю гарматою шлях кавалеристам, знищуючи вогневі точки ворога. 24 жовтня в районі населеного пункту Хайдудорог (Угорщина) на нього вийшли 6 танків ворога. Командир з ходу розвернув гармату і підбив один танк, а інші повернули назад. 26 жовтня, відбиваючи контратаку піхоти противника, він знищив три транспортери і до взводу піхоти ворога. Був нагороджений орденом Слави 1-го ступеню 28 квітня 1945 року.

В бою 4 квітня 1944 року В. М. Полупан під час бою висунув свою гармату на відкрите місце і прямим наведенням відкрив вогонь по ворогу, знищивши 6 автомашин з вантажем, один "Фердинанд" і до десятка солдатів противника. В іншому бою 9 квітня 1944 року вогнем своєї зброї знищив шість автомашин з гарматами, один кулемет і 15 солдатів противника, чим забезпечив просування вперед нашої кінноти. Був нагороджений орденом "Червоної Зірки".

Василь Прокопович Полупан був 24 червня 1945 р. учасником Параду Перемоги в Москві. Нагороджений: орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького 3-го ступеня; орденами Слави III, II і I ступеню; медалями «За відвагу», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною». Демобілізувався в 1946 році.

Повернувшись додому в м. Мелітополь, працював на моторному заводі, пізніше – в автобусному парку. Тяжко захворів, втратив зір. У 1980 році пішов на почесний відпочинок. У жовтні 1993 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин Мелітополя».

            Помер 27 квітня 2006 року. На Алеї Героїв Радянського Союзу в Мелітополі встановлена пам’ятна плита з прізвищем В. П. Полупана.

(В. В. Сакун)

Література та інтернет-ресурси:

Андреев, Г.И.  Полупан Василий Прокопьевич // Андреев Г.И.  Солдатская слава / Г.И. Андреев, И. Д. Вакуров. – М., 1981.– Кн. 5. - С. 164-167.

Голдобин, А.  Полупан Василий Прокопьевич // Голдобин А. Герои Запорожского края – полные кавалеры ордена Славы. - Запорожье, 2015. – С. 109-111. 

Полупан Василий Прокопьевич [Електронний ресурс] // Поиск документов о героях войны. – Режим доступа:

https://pamyat-naroda.ru/heroes/podvig-chelovek_nagrazhdenie46443373/?backurl=%2Fheroes%2F%3Flast_name%3DПолупан%26first_name%3DВасилий%26middle_name%3DПрокопович%26date_birth%3D30.01.1920%26adv_search%3Dy%26group%3Dall%26types%3Dpamyat_commander%3Anagrady_nagrad_doc%3Anagrady_uchet_kartoteka%3Anagrady_ubilein_kartoteka%3Apotery_doneseniya_o_poteryah%3Apotery_gospitali%3Apotery_utochenie_poter%3Apotery_spiski_zahoroneniy%3Apotery_voennoplen%3Apotery_iskluchenie_iz_spiskov%3Apotery_kartoteki%3Apotery_vpp%26page%3D1%26naimenovanie_nagradi%3DОрден%20Славы

            Полупан Василий Прокофьевич, кавалер ордена Славы [Електронний ресурс] // Энциклопедия Минобороны России. – Режим доступа: https://encyclopedia.mil.ru/encyclopedia/gentlemens/hero.htm?id=11540969@morfHeroes

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 370 років тому (1650) відбулося повстання козаків на Запоріжжі та в Поділлі;

- 40 років (1980) Якимівському міжрайонному управлінню водного господарства;[24]

- 30 років тому (1990) засновано соціально-гуманітарному факультету Мелітопольського державного педагогічного університету

- 25 років (1995) від дня заснування видавництва "Дике Поле" (м. Запоріжжя);

Лютий

01.02 - 110 років від дня народження Павла Феодосійовича Левицького (літературний псевдонім – «Ловецький») (01.02.1910 с. Куцеволівка Онуфріїв. р-ну  Кіровоград. обл. - 29.10.1975, м. Мелітополь), письменника, краєзнавця, мандрівника.

 

Павло Левицький народився 1 лютого 1910 року в селі Куцеволівка Онуфріївського району Кіровоградської області (тоді це був Верхньодніпровський повіт Катеринославської губернії). Змалечку дід Яким навчав його грамоті. Коли прийшов час йти до школи, виявилось, що Павло за розвитком випередив багатьох своїх однолітків, тому він у вісім  років був зарахований одразу до третього класу Куцеволівської школи. У 1926 році Павло круглим відмінником закінчує середню школу в сусідньому місті Армавірі (місто в Краснодарському краї, РФ ?!!), а у 1927 вступає до Київського інституту, а потім перевівся до Новочеркаського ветеринарного інституту. У лютому 1931 року П. Левицький з відзнакою закінчив інститут. Після інституту був направлений на роботу на Далекий Схід. У 1936 році виїжджає до Кисловодська і працює ветеринарним лікарем Малокарачаївського районного зоологічного відділу.

Одночасно з закінченням ветеринарного інституту Павло отримав другу спеціальність на вечірньому відділенні музичного училища. Тут він одержав диплом співака-виконавця. Однак на цьому він не зупинився. Тяга до нових знань у нього була завжди. У 1940 році Левицький заочно закінчив біологічний факультет Ростовського університету.

Маючи  здібності до співу і спеціальну музичну освіту, Павло Левицький у 1944 році  працював співаком в українському музично-драматичному театрі Ставропольської філармонії (?!!). З 1945 по 1947 роки він був одночасно художнім керівником і провідним співаком-виконавцем Державної філармонії Кабардинської автономної республіки. Однак у 1947 році через хворобу голосових зв'язок він полишив сцену і повністю присвятив себе ветеринарній праці.

До Мелітополя Павло Феодосійович Левицький переїхав навесні 1955 року і працював начальником Ветеринарної санітарної дільниці на станції Мелітополь. Переїхавши до Північної Таврії, Левицький почав досконально вивчати природу, кліматичну відмінність цієї місцевості. Постійні мандри країною збагатили його світогляд, привчили прискіпливо спостерігати за навколишнім середовищем, робити ті чи інші наукові висновки. Тож не випадково, що П. Ф. Левицький з 1957 до 1973 рр. був членом Президії вченої ради місцевого відділення Географічного товариства.

Літературні здібності проявились у Павла Феодосійовича ще в студентські роки, але професійним письменником він відчув себе, відновивши роботу Мелітопольського літературного об’єднання «Таврія», яким керував у 1955-1971 рр. У 1966 році Павло  Ловецький першим з числа Мелітопольських літераторів став членом Спілки письменників України. В 1962-1975 рр під псевдонімом Павло Ловецький ним були надруковані 9 книжок, в основу яких лягли змалювання яскравих людських образів, ліричного пейзажу незайманої природи, численні приклади дружби людини з представниками тваринного світу. Також письменник активно виступав на захист української мови в періодичних виданнях: журналі  «Дніпро», газетах «Літературна Україна» та «Друг читача»; публікувався в місцевих газетах та в збірнику Географічного товариства.

Пішов із життя письменник 29 жовтня 1975 року. Рішенням міського виконавчого комітету від 1989 року вулицю імені Жданова в Мелітополі було перейменовано на вулицю імені Павла Ловецького. Також його ім’я носить міське літературне об’єднання. Так вдячні мелітопольці вшанували пам’ять свого земляка – письменника, краєзнавця, мандрівника-натураліста.

(О. В. Гончаренко)

Твори:

Билиці з дивосвіту : оповідання / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1981. – 224 с.

Крізь марева степів / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1975. – 79 с.

Друг Куш / П. Ф. Ловецький . – К : Веселка, 1974. – 48 с.

Гори кличуть у гості / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1972. – 103 с.

Крізь марево степів : записки природолюба / П. Ф. Ловецький. – Дніпропетровськ : Промінь, 1972. – 135 с.

Билиці з дивосвіту / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1971. – 302 с.

Гомін Зеленого Клину : повість / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1968. – 112 с.

Билиці з дивокраю : записки мисливця-натураліста / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1964. – 94 с.

На власні очі : записки мисливця-натураліста / П. Ф. Ловецький. – Запоріжжя : Кн.- газ. вид., 1962. – 65 с. : іл.

Перші стежки-доріжки : зб. оповідань. - К. : Дитвидав УРСР, 1962. - 54 с.

***

Пташиний цар ; Урок поміркованості / П. Ловецький ; Павло Ловецький // Весела парасолька : зб. творів мелітоп. письменників для дітей мол. віку. - Мелітополь, 2018. - С. 8-12.

Побачення з дитинством / П. Ловецький ; Павло Ловецький // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 100-102.

Закарпатські гостинці ; Переказ про Синь і Вира ; Переказ про Говерлу і Прута ; Братолюбівка ; Халепи Сили Силовича / П. Ловецький ; Павло Ловецький // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія. – Мелітополь, 2009. – С. 51-62.

Межи зубів Медвідь-гори /  П. Ловецький ; Павло Ловецький // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С. 68-77.

 

            Література про життя та діяльність:

            Авдеенко, С. И.  Тайна Павла Ловецкого // Авдеенко, С. И.  О тех, кого помню : литературные портреты / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. – С. 5-33.

     Авдєєнко, С. І.  Павло Ловецький: людина і письменник / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. – 2-ге вид., доп. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2012. – 112 с.

***

            Зайдлер, Н. В.  Творчість Павла Ловецького як гімн життю / Н. В. Зайдлер, В. Г. Зотова // Літературні феномени Мелітополя: статті, нариси, есе : літературознавчі студії / Мелітоп. держ. пед. ун-т ім. Богдана Хмельницького. – Мелітополь, 2013. – С. 14-32.

            Ловецький (Левицький) Павло Федосійович // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліограф. покажчик / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького"ЗОР. – Запоріжжя, 2009. – 124-125. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

            Ловецкий Павел Федосеевич // Кто есть кто на Мелитопольщине: информ.- биограф. сб. – Х., 2004. – С. 481.

            Ловецький (Левицький) Павло Федосійович // Літературне Запоріжжя : біобібліограф. довід. / ЗОУНБ ім. О. М. Горького]. – Запоріжжя, 1996. – Вип. 1. - С. 45-49.

            Ловецький Павло Федосійович : библіограф. список / укладач: М. Маслова ; ЗОУНБ. – Запоріжжя : [б. в.], 1991. – 8 с.

            Ловецкий Павел Федосеевич // Автобиографические материалы из фондов Мелитопольского краеведческого музея.

           

            02.02 - 100 років від дня народження Івана Тимофійовича Бойкова (02.02.1920 - 2002), Героя Радянського Союзу (1945). 1959-1969 рр. очолював ДТСААФ Орджонікідзевського (нині - Вознесенівського) району та відділ кадрів Запорізького навчального авіаційного центру;

            Література про життя та діяльність :

            Бойков Іван Тимофійович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – [Запоріжжя, 2010]. – Т 22 (1) : Переможці. - С. 60.

            Голдобін, А. І.  Бойков Іван Тимофійович // Голдобін, А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 202-205.

            Мужество, отвага, умение // Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Советского Союза. – Запорожье, 1962. – С. 30-3351 с.

            Бабич, К.  Кавалер Золотой Звезды // Запороз. Січ. - 1993. - 29 верес.

 

            03.02 - 100 років від дня народження Олексія Митрофановича Турікова (03.02.1920, с. Залькове Смолен. обл. - 22.03.1985, ), Героя Радянського Союзу. В 1940 році закінчив Мелітопольське військове авіаційне училище льотчиків-спостерігачів та штурманів;

Література про життя та діяльність:

Резник, В. И.  Под вражеским огнем в горящем самолете : (Туриков Алексей Митрофанович) / Резник В. И., Полухина Т. В., Сакун В. В. // Резник, В. И. Крылатый Мелитополь / Резник В. И., Полухина Т. А., Блюмский В. Т., Сакун В. В. - Мелитополь : ИД МГТ, 2018. - С. 186-192.

 

            03.02 - 100 років тому народилася Ганна Меєрівна Юхно (Гуревич) (03.02.1920. м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя) - ?), художниця, член Спілки художників СРСР. Мешкала в Києві;

            04.02 - 70 років Юрію Олександровичу Гаєву (14.01.1950, м. Зугрес, Донец. обл.), запорізькому журналісту;

 

            Юрій Олександрович Гаєв народився 4 лютого 1950 року в м. Зугрес Донецької області. За освітою, технар, у 1975-му отримав диплом інженера-механіка Запорізького машинобудівного інституту (зараз - Запорізька політехніка). Три роки пропрацював за фахом, але у підсумку обрав перо і слово, оскільки не міг, за власним визнанням, подолати «свербіж у пальцях», коли тягне свої думки відображати на папері. Більше тридцяти років професійно займався журналістикою, стверджуючи, що технічні знання тільки допомагають газетяреві, особливо з написання «промислових» матеріалів.

Починав у багатотиражці прославленого колективу гідробудівників «Дніпробуд», із задоволенням мотаючись усіма тодішніми будівельними майданчиками. Працюючи у «Днепростроевце», регулярно публікував репортажі про спорудження другого шлюзу Дніпрогесу та реконструкцію проїзної частини греблі в обласній молодіжці «Комсомолець Запоріжжя» (сучасний «МИГ»), куди незабаром і був запрошений на посаду кореспондента. У «КоЗі» (так між собою називали журналісти місцеву «молодіжку») пропрацював десять років, сім з яких – як завідувач відділом листів та масової роботи.

Соціально-економічні перетворення, які струсонули СРСР та Україну в кінці 80-х-початку 90-х років минулого сторіччя, зустрів з великою наснагою. Бажаючи бути залученим до створення нової, ліберально-демократичної запорізької преси, взяв участь у перших (та єдиних) виборах редактора друкованого органу міськради – газети «Запорізька Січ» (зараз «Запорозька Січ»), куди і  був призначений заступником редактора.

Коли 1991 року створювалася перша в Запоріжжі мережа кабельного ТБ (КІТС), перейшов туди керівником інформаційної служби, а за два роки, коли КІТС заснував свій друкований орган «Вся неделя», став редактором цієї, багато в чому експериментальної на той час, газети. На жаль,  нестабільність ринкової економіки, яка тільки-но зароджувалась в незалежній Україні, призвели до банкрутства та зникнення КІТС та «Всей недели».

У послужному списку Юрія Гаєва – робота на Запорізькому обласному телебаченні, в газетах «Теленеделя» (перший редактор запорізького випуску) та «Правда Украины». З 1998 по 2010-й роки (до виходу на пенсію) – власний кореспондент всеукраїнської газети «Факты и комментарии». Неодноразово відзначався в творчих конкурсах, які проводила обласна організації Спілки журналістів України. 2007 року до Дня журналіста нагороджений дипломом в номінації «Публіцист року». Нагороджений і Золотою медаллю української журналістики.

У переліку захоплень Юрія – пересування землею у будь-який спосіб: на конях, плотах, велосипедах, автівках. Але більш за все любить піші прогулянки в гори. Після кожної подорожі у газетах з’являлись, та й досі з’являються матеріали про це, а іноді навіть цикл публікацій. 2005 року Гаєв видав книжку «25+15», до якої, окрім нарисів, які друкувалися в «Фактах», увійшли й міні-розповіді про деякі подорожі. 2016 року видав книгу споминів та роздумів «Я жил в провинции».

(Н. І. Гаєва)

Окремі видання:

Я жил в провинции... О себе в контексте времени / Ю. А. Гаев; Юрий Гаев. – Запорожье:  Валпис;  Кругозор,  2016. – 240 с.

25 + 15 / Ю. А. Гаев;  Юрий Гаев. – Запоріжжя:  Поліграф, 2005. – 236 с. :  ил.

 

Література про життя та діяльність:

            Гаев Юрий Александрович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя:  Дніпров. металург, 2010. – С. 73-74.

 

            06.0280 років від дня народження Олега Орача (Олег Юхимович Комар) (06.02.1940, с. Благовіщенка Більмац. р-ну - 12.08.2005, м. Київ), українського поета, прозаїка, перекладача, дитячого письменника;[25]

            Література про життя та діяльність:

            Жадько, В. О.  Олег Орач // Жадько, В. О.  У пам'яті Києва : наук. фотоілюстров. довідник-посібник / В. О. Жадько ; Віктор Жадько. – Київ, 2007. – С. 440.

            Олег Орач : [коротка біограф. довідка та добірка віршів] // Дніпрові райдуги : антологія молодої поезії України. - Київ, 1978. - С. 382-386.

            Стадніченко, О.  Орач (Комар) Олег Юхимович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6752&lang=ukr

 

            07.02 – 75 років Геннадію Івановичу Гридасову, художнику, члену НСХУ (1985).

 

            Майстер ювелірного мистецтва Геннадій Гридасов народився у Запоріжжі. Навчався у дитячій образотворчій студії (керівник Ф.Ф. Шевченко). У молоді роки працював склодувом на Запорізькому титано-магнієвому комбінаті, але з часом перейшов до творчої професії.

            Від 1978 р. працював у монументальному цеху Запорізького художньо-виробничого комбінату. Творчий фах: ювелірне мистецтво.

            Учасник всеукраїнських та всесоюзних мистецьких виставок від 1978 р. Персональна – у Запоріжжі (1985).

            Виготовляє ювелірні вироби з оригінальним композиційним вирішенням, позначеним авторською інтерпретацією народних традицій, багатою палітрою каменів-самоцвітів. Окремі роботи зберігаються в Музеї історичних коштовностей України (Київ) та ЗОХМ.

            Вибрані твори: гарнітури – «Кримські етюди» (1978), «Метелики», «Польові квіти» (обидва – 1980); брошки – «Весна», «Простори» (обидві – 1981), «Квіти і фанфари» (1985); кольє «Дорога до вершин (Підкорювачі Евересту)» (1983); цикл «Квітуча Україна»; сережки «Цвіт яблуні», «Вранішні мелодії» (усі – 1985); набір скриньок «Травень» , годинник-браслет «Ностальгія по модерну» (2004).

(І. В. Атаманчук)

            Література про життя та діяльність:

            Латанський, С. В. Гридасов Геннадій Іванович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2006. - Т. 6 : Го-Гю. - С. 450.

            Гридасов Геннадій Іванович // Запорізька організація Національної спілки художників України. - Запоріжжя, 2007. - С. 38-39.

 

            08.02 - 50 років від дня народження Ганни Олексіївни Лупинос (08.02.1970, м. Запоріжжя), запорізької письменниці, літературознавця, голови обласної літературного об'єднання ім. М. Гайдабури;

 

            Народилася Ганна Лупинос (справжнє ім’я Дроздова Ганна Олексіївна (до заміжжя Лупинос) 8 лютого 1970 року в місті Запоріжжя. Рід батька (Лупиноси та Кононенки) – із запорозьких козаків, рід матері (Корягіни та Кузьмінови) – зі старообрядців, які в XVIII сторіччі втекли на Запоріжжя через переслідування за віру.

Поет, прозаїк, літературознавець, публіцист. Член Національної Спілки письменників України з 2006 року. Член Національної Спілки журналістів з 2014 року.

Писати почала з дитинства, перший опублікований вірш «Дощова ніч» (газета «Индустриальное Запорожье» 1983 р.) Азам поетичної творчості навчалася в літгуртку поетеси Вікторії Сироватко, з 13 років почала відвідувати Запорізьке обласне літоб’єднання (яке тоді очолював поет Микола Лиходід), ще зі шкільного віку брала участь в обласних та всеукраїнських літературних олімпіадах, семінарах та конференціях, писала публіцистичні та літературознавчі статті до запорізьких газет. Вчилася в запорізьких школах № 28 та № 12.

Має філологічну (ЗНУ) та економічну (ЗДІА) освіту.

З 2007 року голова Запорізького обласного літоб’єднання, дбайливо підтримує молодих запорізьких письменників, сприяє розвитку літератури Запорізького краю та її інтеграції з всеукраїнським та світовим культурними процесами. Член журі літературних фестивалів, зокрема: „Всеукраїнського конкурсу прози ім. Олександри Кравченко (Девіль)” (2013, м. Дніпропетровськ), літературного конкурсу для школярів „Квітневі дзвони” (2013, 2014, м. Запоріжжя). Член оргкомітету літературного конкурсу для юнацтва та молоді „Хортицькі дзвони” ім. Марини Брацило з 2014 року. Голова українського журі поетичної частини Міжнародного фестивалю-конкурсу «Співоча Україна» (2015).

Одна з організаторів Запорізького клубу любителів фантастики та Факультативу прози, а також постійний організатор та учасник низки літературних заходів Запорізької книжкової толоки. Має постійну творчу співпрацю з Запорізьким національним університетом, Запорізькою обласною універсальною науковою бібліотекою, Запорізьким художнім музеєм, виступає модератором презентацій на Львівському форумі видавців, Запорізькій книжковій толоці, "Книгарні Є", ін.

Входила до редколегії журналу „Хортиця”. Одна із упорядників антології творів літераторів Запорізького краю „Обрус” (2008) та «Антології творів письменників запорізьких літоб’єднань початку ХХІ сторіччя» (2018).

Твори публікувалися та анонсувалися в численних антологіях та збірках, зокрема «Майдан: дистанція Словом» (2015), «Не міліють джерела Дніпрові...» (2016), «Письменники Запорізького краю» (2017), а також альманахах, журналах та газетах, зокрема: «Нова проза» № 20, 2011 рю (м. Луцьк, Україна), «Рубеж» № 1 (73), 2011 р, (м. Нюрнберг, Німеччина), «Хортиця» (м. Запоріжжя 2007-2016 рр.), «Дукля» № 6, 2016 р., (м. Пряшів, Словаччина), газеті «Літературна Україна» 2018 р. ; на літературних інтернет-порталах «Письменницький Портал», «Літературний форум України», «Палісадник» та ін. Книжки неодноразово презентувалися на Львівському форумі видавців, Книжковому Арсеналі, Запорізькій, Маріупольській та Миколаївській книжкових толоках.

Твори перекладалися білоруською та німецькою мовами, зокрема роман «Теорія Дикого Поля. Софія» перекладений німецькою завідувачем кафедри німецької філології і перекладу ЗНУ, кандидатом філологічних наук, доцентом С. Ю. Вапіровим.

Поезія і проза Ганни Лупинос тягнуться до сонця і до світла, дають найвиразніше уявлення про інтелектуальну й психологічну атмосферу нашого часу, висвітлюють всі її цінності та пріоритети. Так звучить її голос, багатоголоссям: від ніжної лірики до філософських глибин, літературознавчих досліджень і, навіть, модернових спроб розбудови української культури.

У надзвичайній прозі письменниці є воля, яка генетично закладена у глибинах душі, ця тема волі сприймається на музичному рівні і чинить опір руйнівним силам життя, допомагає усвідомити, що означає бути Вільною Людиною.

Творчість Ганни Лупинос висвітлена в літературознавчих статтях Валентини Ботнер, Тетяни Шадріної, Геннадія Сенкевича та ін.

(О. Красносельська)

            Твори:

            Теорія Дикого Поля. Софія : роман у новелах / О. Красносельська, Г. Лупинос ; Олена Красносельська, Ганна Лупинос. – Запоріжжя : Дике Поле, 2016. – 228 с.

            Не о том думаю : рассказы / А. Лупинос ; Анна Лупинос. – Запорожье : АА Тандем, 2014. – 48 с. – (Літературна касета ; вип. 5 : Час пошуку).

            Радость сердца : поэзия / А. Лупинос ; Анна Лупинос. – Запорожье : Днепров. металлург, 2005. – 124 с. : ил.

***

            Душа між степом і ріллею ; Місяць уповні: Мотря і Мазепа ; Ніч перед благовіщенням ; Над вічною рікою ; Арковий міст через Дніпро ; Впольовані весною ; А що, як не було б зрадливої Даліли? ; Сум за глеком щастя ; Поезія / Лупинос Г. О. // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 219-223.

            Межень / Ганна Лупинос // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 306-313.

            Степ. Даль пам'яті : (уривки з новели) / Лупинос Г. О. // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 103-106.

            Весняне ; Біля річки на осичці / Ганна Лупинос // Співоча Україна : зб. Першого міжнар. фестивалю-конкурсу авт. та виконав. укр. ліричної пісні та укр. романсу : поетич. тур / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КУ "Обласний метод. центр культури і мистецтва" ЗОР ; [упоряд.: О. Я. Житомирський, Г. О. Лупинос]. – Запоріжжя, 2016. – С. 56-58.

            Ялта под дождем ; Венеция / А. Лупинос ; Анна Лупинос // Альманах международного фестиваля поэзии "В стенах «Серебряного века»" 2016. – Мелитополь, 2016. – С. 7.

            Дедушкина сказка / Анна Лупинос // Звезда Рождества : альманах Междунар. лит.-муз. фестиваля "Звезда Рождества" (г. Запорожье, 16 янв. 2016 г.). – Днепр, 2016. – Вып. 4. - С. 221-223.

            Планы на Рождество / А. Лупинос ; Анна Лупинос // Звезда Рождества : альманах Междунар. лит.-муз. фестиваля "Звезда Рождества" (г. Запорожье, 10-11 янв. 2014 г.). – Днепропетровск, 2014. – Вып. 2. - С. 289-296.

            Весна разлуки. Босх ; Время путает следы / А. Лупинос ; Анна Лупинос // Альманах международного фестиваля поэзии "В стенах «Серебряного века»" 2013. – Мелитополь, 2013. – С. 8.

            [Добірка віршів] // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя, 2008. – С. 204-210.

            [Добірка віршів] / А. Лупинос // Перевесло : зб. творів членів Запорізького обл. літ. об-ня ім. М. Гайдабури Запоріз. обл. орг-ції Нац. Спілки письменників України. – Запоріжжя, 2005. – С. 9-12.

            Имена ; Дикие тюльпаны ; Колосья на окнах : [вірші] / Г. Лупинос // Зачарований Дніпро : зб. творів членів обл. літ. об-ня ім. М. Гайдабури Запоріз. від-ня Нац. Спілки письменників України. – Запоріжжя, 2004. – Вип. 2. - С. 11-15.

            Китай : [вірші] / А. Лупинос // Поиски крыльев : поэтич. сб. – Запорожье, 2003. – С. 59-60.

            Бродячий дух : [вірші] / Г. Лупинос // Зачарований Дніпро : зб. творів членів обл. літ. об-ня ім. М. Гайдабури. – Запоріжжя, 2002. – С. 76-81.

 

            Літературознавчі публікації:

            Запорізька літературна школа: фрагменти мозаїки / Г. Лупинос ; Ганна Лупинос. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – 64 с.

            Запорізька поетична школа: дев'яностики / Анна Лупинос // Альманах сучасної української літератури. – [Луцьк], 2011. – Т. 20 : Нова проза Запоріжжя. - С. 196-207.

            Дивовижне Запоріжжя : (формування образу міста в літературі) / А. Лупинос // Хортиця. – 2015. – № 5. – С. 23-24.

            Запорізьке обласне літоб'єднання / А. Лупинос // Хортиця. – 2008. – № 3. – С.81.

            Голос Вікторії Сироватко : (про творчість запоріз. поетеси) / А. Лупинос // Хортиця. – 2007. – № 4. – С. 39-40.

            Путешествие по страницам "Хортицы": запорож. лит. журнале] / А. Лупинос // Верже. – 2006. – 16 нояб. (№ 46). - С. 9.

            Дощова ніч : [перший вірш автора] / А. Лупинос // Индустр. Запорожье. - 1983. - 31 авг. (№ 167). - С. 4.

 

            Література про життя та діяльність:

            Ботнер, В.  Лупинос Ганна Олексіївна (Дроздова) / Валентина Ботнер // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 214-218.

            Ганна Лупинос // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 305.

            Ганна Лупинос // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя] : АА Тандем, 2016. – С. 103.

            Лютий, Г.  Ти ж знаєш, де себе шукати...// Лютий, Г.  Вибране. - Запоріжжя, 2005. - С. 615-619.

            Красносельская, ЕМежду реальностью и иллюзией / Елена Красносельская // Хортиця. - 2014. - № 3. - С. 96.

            Николаев, Г.  Женская душа природы / Георгий Николаев // Наш город. - 1995. - 20 июля.

 

            09.02 - 90 років від дня народження Івана Івановича Смішка (09.02.1930, м. Токмак - 16.03.1995, м. Запоріжжя), першого горнового металургійного комбінату “Запоріжсталь”, Героя Соціалістичної Праці;

            10.02 – 125 років від дня народження Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного)[26] (10.02.1895, м. Пула, Австрійське Примор'я, Австро-Угорщина (нині - Хорватія) - 18.08.1948, м. Київ), українського військового діяча, полковника Легіону Українських січових стрільців, австрійського архікнязя, ерцгерцога. 1918 року два місяці перебував у м. Олександрівську.

            Розпорядженням голови ЗОДА № 275 від 19 травня 2016 року вулицю Червонозаводську в м. Запоріжжі і вулицю Володарського в м. Токмаці перейменовано на вул. Василя Вишиваного.

 

            Спогади:

            На Запорожжі року 1918-го : спогади українських бійців / [упоряд.: Ю. І. Щур]. – Запоріжжя : [б. в.], 2019. – 52 с. : іл. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 6).

            Українські січові стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії [уривок] / Габсбурґ В. фон ; Вільгельм фон Габсбурґ // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя : спогади українських бійців / Запоріз. наук.-дослід. центр "Спадщина" ; [упоряд. Ю. І. Щур]. – Київ, 2017. – С. 67-73. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 1).

 

            Література про життя та діяльність:

            Щур, Ю.  Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне XX сторіччя / Ю. Щур ; Юрій Щур ; Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА [та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2016. – 276 с.

            Солуха, П.  Місто Олександрівськ - центр інтриг Вишиваного // Солуха, П.  Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського / Петро Солуха. - США : Хутір діда Петра, 1973. - С. 208-209.

 

            10.02 - 85 років від дня народження Литвиненко Таїсії Йосипівни (10.02.1935, с. Погреби Бровар. р-ну Київ. обл.), української актриси театру і кіно, театрального режисера, педагога, народної артистки України (1987). 1959 - 1965 рр. - актриса Запорізького українського музично-драматичного театру ім. М. Щорса;

            10.02 - 10 років (2010) від дня заснування Приазовського національного природного парку;

            Література:

            Національний природний парк Приазовський : [текст підготували: В. П. Коломійчук, В. О. Демченко ; під ред. Є. Прекрасної]. – [Мелітополь : б. в., 2016]. – 16 с. : іл., схема.

            Шарий, Г. П.  Приазовський национальный природный парк // Шарий, Г. П.  Северное Приазовье / Г. П. Шарий. – Днепропетровск, 2016. – С. 160-161.

            Гетьман, В.  Приазовський національний природний парк / В. Гетьман // Національні природні парки України / В. І. Гетьман ; Володимир Гетьман. – К., 2012. – С. 120-121.

           

            11.02 - 350 років від дня народження Самійла Васильовича Величка (11.02.1670, с. Жуки, нині - Полтав. р-н, Полтав. обл. - після 1728, там само), українського козацько-старшинського літописця;

            Твори:

            Літопис. Т. 2 / С. Величко ; Самійло Величко ; пер. з книж. укр. мови Валерій Шевчук. – Київ : Дніпро, 1991. – 644 с. – (Давньоруські та давні українські літописи).

            Літопис : [твір укр. іст.-мемуар. прози XVII - XVIII ст.]. Т. 1 / С. В. Величко ; Самійло Величко ; пер. з укр. книж. мови Валерій Шевчук ; [відп. ред. О. В. Мишанич ; вступ. ст., комент., геогр. та імен. покажч., упоряд. іл. матеріалу В. О. Шевчука]. – Київ : Дніпро, 1991. - 376 с., 2 л. карт : іл. + Прил. 2 л. : Карта України Боплана ; Факсиміле підписів українських гетьманів та козацької старшини. – (Давньоруські та давні українські літописи). – В прил. 2 л. : Карта України Боплана ; Факсиміле підписів українських гетьманів та козацької старшини.

            Летопись событій в Юго-Западной Россіи в XVII-м веке : издана Временною Комиссіею для разбора древних актов. Т. 1 / составил Самоил Величко, бывшій канцелярист канцеляріи войска Запорожскаго, 1720. – Київ : В Лито-Типографическом Заведеніи Іосифа Вальнера, 1848. – 454 с. + Прилож.

 

            Література:

            Апанович, О. М.  Величко Самійло // Апанович, О.  Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – Київ, 2009. – С. 75-81.

            Левченко, В.  Казацкое летописание // Альманах библиофила. - Москва, 1983. - Вып. 14. - С. 79-110.

            Таїрова-Яковлева, Т. Ґ.  Книги з бібліотеки Самійла Величка, канцеляриста Війська Запорозького / Т. Г. Таїрова-Яковлева // Український історичний журнал. – 2017. – № 5. – С. 103-111.

            Таїрова-Яковлева, Т. Ґ.  Літопис Самійла Величка: до питання про нове академічне видання / Т. Ґ. Таїрова-Яковлева // Український історичний журнал. – 2012. – № 2. – С. 190-198.

 

            12.02 - 120 років від дня народження Василя Івановича Чуйкова (12.02.1900, с. Срібні Пруди Тул. губ. - 10.03.1982, м. Москва, РФ), маршала Радянського Союзу, учасника визволення м. Запоріжжя від нацистів, почесного громадянина м. Запоріжжя (1973);

            Література:

            Шиханов, Р. Б.  Чуйков Василь Іванович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2015. – С. 35-36.

 

            14.02 - 120 років від дня народження Онисима Михайловича Голоска (14.02.1900, с. Варварівка Харків. губ. - 28.02.1955, м. Калуга, РФ), Героя Радянського Союзу (1944). 333-я стрілецька дивізія Південно-Західного фронту під командуванням генерал-майора О. М. Голоска стрімко форсувала р. Дніпро в районі с. Петро-Свистунове Вільнянського району 26 вересня 1943 року і захопила плацдарм;

            Література:

            Варяник, О.  Голоско Анисим Михайлович // Варяник, О.  Герои земли Запорожской / О. В. Варяник, Олег Варяник. - Запорожье, 2019. - Кн. 2. - С. ?.

 

            14.02 - 60 років від дня народження Олександра Леонтійовича Олійника (14.02.1960, м. Дніпродзержинськ (нині м. Кам'янське) Дніпропетров. обл.), кандидата історичних наук (2008), директора торгового коледжу Запорізького національного університету;

            Праці:

            Врядування в Україні княжої та козацької доби : монографія / О. Л. Олійник ; Класичний приватний ун-т. – Запоріжжя : [КПУ], 2012. – 320 с.

            Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734-1775) / О. Л. Олійник. – Запоріжжя : Дике Поле, 2005. – 256 с. : іл.

            Запорозький зимівник / О. Л. Олійник. – Запоріжжя : Тандем-У, 1997. – 64 с. – (Запорізька спадщина ; вип. 4).

***

            Кількість та типологія запорозьких зимівників за часів Нової Січі / О. Л. Олійник // Запорозька старовина / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва, Запорізьке відділення. – Запоріжжя, 2005. – Вип. 3. - С. 64-75.

            Зимівник у колонізаційних процесах Південної України / О. Л. Олійник // Запорозька старовина / НАНУ ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва, запорізьке відділення. – К. ; Запоріжжя, 2003. – Вип. спеціальний. Присвячується світлій пам'яті останнього кошового отамана Запорозького Війська Низового Петра Калнишевського з нагоди 200-ї річниці від дня його смерті. - С. 143-155.

            Зимівник у колонізаційних процесах Південної України / О. Л. Олійник // Запорозька старовина : п'ятиріччю заснування НДІ козацтва присвячується / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва, Запоріз. від-ня. – К. ; Запоріжжя, 2002. – Вип. 2. - С. 122-130.

            Розвідувальна діяльність запорожців за документами Архіву Коша Нової Січі (1734-1775 рр.) / О. Л. Олійник // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ / Запоріз. держ. ун-т ; [ред. кол. : А. В. Бойко, С. Р. Лях та ін.]. – Запоріжжя : Тандем - У, 1998. – Вип. 4. – С. 18-22.

            Проблема землеволодіння в Запорозьких Вольностях / О. Л. Олійник // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ. - Запоріжжя, 1997. - Вип. 2. - С. 15-18.

            Місце зимівника в територіально-адміністративному устрої запорозьких вольностей / О. Л. Олійник // Південна Україна XVIII - XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ / гол. ред. А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем-У, 1996. – Вип. 1. - С. 52-58.

            До причин ліквідації запорозького козацтва / О. Олійник // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя : Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. – С. 38-45.

            Про локалізацію запорозьких зимівників / О. Л. Олійник // Нові археологічні дослідження пам'яток українського козацтва : зб. наук. праць / АН України. – К., 1992. – С. 45-54.

***

            Національна еліта ранньомодерної доби між врядуванням та державністю / О. Л. Олійник // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2012. – № 2. – С. 25-31.

            Генеза інституту влади Запорозьких Вольностей за Нової Січі (1734 - 1775) / О. Л. Олійник // Гілея : зб. наук. праць. - К., 2011. - Вип. 52 (спецвипуск). - С. 159-165.

            Формування демократичних традицій врядування в запорозькому товаристві / О. Л. Олійник // Музейний вісник / ЗОКМ. - Запоріжжя. - 2010. - № 10. - С. 79-90.

            До причин ліквідації Запорозької Січі / О. Л. Олійник // Укр. іст. журн. - 1992. - № 2. - С. 33-39.

           

            Література про життя та діяльність:

            Олійник Олександр Леонтійович // Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. – К., 2013. - Т. 1. - С. 264-267.

            Олійник Олександр Леонтійович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – С. 259-264.

 

            16.02 - 40 років тому (1980) на Запорізькому коксохімічному заводі стала до ладу коксова батарея № 1;

            18.02 - 120 років від дня народження Федора Георгійовича Логінова (18.02.1900, с. Нємчуга Новгород. губ. (нині - Боровиц. р-н Новгород. обл., РФ) - 02.08.1958, м. Москва, РФ), начальника Дніпробуду (1944 - 1950);

            Окремі видання:

            Возрождение Днепрогэса / Ф. Г. Логинов. – К. : Гостехиздат Украины, 1951. – 152 с. : ил.

            Відродження Дніпрогесу / Ф. Г. Логінов. – К. : Держтехвидав України, 1950. – 151 с. : іл.

            Література про життя та діяльність:

            Логинов Федор Георгиевич // Энергетики. Жизнь замечательных людей / под ред. Л. В. Прохорова ; Совет старейших энергетиков Запорожской АЭС. – Запорожье : Дикое Поле, 2012. – С. 36-38.

 

            19.02 - 100 років від дня народження Олександра Тимофійовича Кошеля (19.02.1920, с. Обіточне Примор. р-ну - 28.07.2003, м. Запоріжжя), живописця, члена НСХУ (1985);[27]

            20.02 (або 15.02 ?!!) – 150 років від дня народження Олександра Абрамовича Кіпена (20.02.1870, м. Мелітополь - 30.10.1938, м. Одеса), фахівця у галузі виноградарства, професора Одеського сільськогосподарського інституту (нині – державний аграрний університет), письменника;

 

            У 1870 році в сім'ї мелітопольського присяжного засідателя Аврама Хаімовича (Михайловича) Кіпен народився син Олександр. Він отримав середню освіту, закінчивши в 1890 році 7 класів Мелітопольського реального училища. Після цього написав на ім’я губернатора П. М. Лазарева прохання про допомогу в отриманні в Санкт-Петербурзі виду на право проживання в столиці для продовження своєї освіти. Відповідь була дуже лаконічною та категоричною: “Объявить Кипену, что на это нет законных оснований". Юнак спробував вступити в Харківський технологічний інститут, але і тут його спіткала невдача: не був прийнятий, так як не потрапив в єврейську процентну норму вступників до вищої школи.                                                                                                                                                                                   

Після року військової служби Олександр Абрамович виїхав до Франції і вступив у Вищу національну школу агрокультури в Монпельє (закінчив у 1894). В 1894-1897 працював в Одеському філоксерному комітеті, виступав проти старого методу лікування заражених філоксерою виноградників. Але комітет не розділяв його поглядів по цьому питанню і він був звільнений. На протязі трьох років після цього О. А. Кіпен працював у приватних садибах имениях?) Бессарабії. В 1902 році в Москві і в 1903 році в Одесі на Всеросійських з’їздах виноградарів в публікаціях і виступах узагальнив досвід практичної роботи, що спричинило невдоволення в Бесарабському товаристві садівників. Пішов донос в поліцію і О. А. Кіпен був виселений з маєтку як єврей, який не має права проживати в сільській місцевості.

З 1903 по 1909, переїжджаючи з Кишиневу до Одеси і назад, О. А. Кіпен друкує ряд робіт, присвячених новим прийомам агротехніки. В 1903 починається і його літературна діяльність. Його перша розповідь “Метеорологическая станция” була опублікована в журналі “Русское багатство”. Потім Кіпен публікувався в ряді збірників і журналів (“Знание”, “Земля”, “Образование”, “Современный мир”) і в російсько-єврейських періодичних виданнях. У 1911 в Москві був опублікований його збірник оповідань, а в 1928-1931 видано "Зібрання творів" (тт. 1-3). Ним, початківцем белетристом опікувався Леонід Андрєєв. В збірнику пам'яті Леоніда Андрєєва “Реквием” Олександр Абрамович писав (1930), що він пропав би без допомоги цього відомого письменника: “Сердечная доброта и задушевность Андреева граничили с самоотвержением".

Головні герої оповідань О. А. Кіпена – трудові люди півдня Росії. Він описує події 1905 року (оповідання “Господская жизнь” – про підпали селянами маєтків поміщиків; про бродіння серед солдатів (“Запасной лафет”); про боягузливість і зраду лібералів (“Шпион”).  Пише оповідання “Бирючий остров”, в якому рибалки спалюють рибний завод (в той час Бірючий острів, Федотова коса і селище Кирилівка входили до території Мелітопольського повіту). Його документальна повість “В октябре” (1905) - яскравий опис очевидця єврейських погромів в Одесі, звірячих вбивств жінок і дітей, козаків і солдатів, які стріляли з кулеметів по мирному населенню. В оповіданні “Гангрена” Кіпен указує на повалення самодержавства, як шлях позбавлення в країні усіх видів безправ'я…

В 1909 році О. А. Кіпен оселився у Фінляндії та щодня їздив до Петербурга, де викладав на вищих кам'янноостровських курсах (ценз осілості не дозволяв вченому-єврею жити в столиці). З 1919 він знову живе в Одесі, викладає в Одеському сільськогосподарському інституті. В 1924 р. став професором. Був відряджений до Франції (1925-1926) для вибору і придбання для України щепленого виноградного матеріалу. У 1932 р. призначений завідувачем кафедри Інституту і його стараннями був відкритий факультет виноградарства.

Олександр Абрамович, крім наукової, викладацької, агрономічної, літературної діяльності, займався аматорським малюванням картин і віршуванням, суспільною діяльністю. Був в Одесі одним із засновників і головою Товариства ім. К. К. Костанді (1922– 1929). Учасник виставок Товариства (1925-1929), республіканських (1927, 1929). Товариство зі своїх коштів надавало матеріальну допомогу нужденним, особливо безробітним художникам, призначало заохочувальні премії за кращі роботи на виставках.

Засідання товариства не обмежувався проблемами образотворчого мистецтва. Так, на одному з засідань О. А. Кіпен зробив виступ про життя і творчість О. Серафимовича, прочитав уривок з його роману “Железный поток”. У травні 1926 року в Одеському сільськогосподарському інституті урочисто вітали О. А. Кіпена з нагоди 30-річчя його громадської та науково-педагогічної роботи. Від Всеросійського союзу Товариства письменників була отримана телеграма, підписана О. Толстим, Ф. Сологубом та іншими відомими письменниками, в якій в теплих виразах ювіляру були висловлені почуття глибокої поваги і побажання здоров'я, плідної роботи на ґрунті мистецтва і літератури. Під час ушанування Кіпена Товариством імені Костанді в Будинку вчених ювіляр прочитав свій твір "Мейер", що викликало у слухачів грім оплесків. Професор М. К. Лисенков прочитав свій вірш, присвячений О. А. Кіпену:

Ты, милый Кипен, в жизни славной

Не двум, а трем служил богам,

И презирал ты, своенравный,

Житейской прозы шум и гам.

Ты Аполлона громко славил

И написал рассказов том,

Но Аполлона ты оставил

И Вакху стал служить потом.

В садах Украины отрадных

Ты лозу Франции взрастил

И соком гроздей виноградных

Друзей обильно угостил…

Ты поклонялся и Венере

И целовал ты ручки дам.

Трем божествам служил ты верно

И отдавал весь сердца жар,

И жизнь твоя текла примерно

Богам на славу, людям в дар….

У 1929 році після закриття П'ятої художньої виставки імені К. К. Костанді, яку відвідали понад 4000 осіб, Товариство самоліквідувалося. О. А. Кіпен зайнявся своїми виноградниками і члени Товариства приїжджали до нього, були завжди бажаними гостями. Вони писали етюди, жартували і обмінювалися спогадами. Так проходили останні роки життя цієї талановитої людини, нашого земляка.

30 жовтня 1937 року О. А. Кіпен пішов із життя, залишивши заповіт, за яким вся його бібліотека з витонченої літератури і мистецтва була передана до Фонду Одеського художнього училища, а бібліотека з виноградарства до Фонду Одеського сільськогосподарського інституту. Художні картини, що представляли велику цінність, були передані до Фонду Одеського художнього музею на вулиці Короленка.

(О. О. Алексєєв)

Праці:

Отчет об исследовании грибных болезней винограда в восточной части Оргеевского уезда Бессарабской губ. / А. А. Кипен. – Одесса, 1895. - С. ?

Винодельческий кризис в Бессарабии // Труды съезда виноградарей и виноделов в Одессе (9–15 фев. 1903 г.). Одесса, 1903. - Т. 2. - С. ?

Основы рационального виноградарства в средней Бессарабии. Санкт-Петербург, 1908.

Прививка винограда // Библиотека вестника виноделия. - Одесса, 1909. - С. ?

Обрезка винограда. Одесса, 1910. - С. ?

Краткое практическое руководство по разведению винограда в степной местности Екатеринославской, Херсонской и Подольской губерний. - Санкт-Петербург, 1912. - С. ?

Виноградные гибриды. Санкт-Петербург, 1914. - С. ?

Практическое руководство к разведению винограда в степной местности. Одесса, 1927. - С. ?

 

  •  
  • жизнь : рассказы / А. Кипен. 2-е изд. [М.] : Кн. изд-во писателей в Москве, [1919]. - 158 с.
  • остров : сб. / Товарищество «Знание». - М., 1905. - Кн. 7. - С. ?;
  • остров : рассказы // Кипен, А. – 2-е издзд. – [М.]: Кн. изд-во писателей в Москве, [1917]. – 222 с.

Бирючий остров [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

  1. ://az.lib.ru/k/kipen_a_a/text_1905_ostrov_oldorfo.shtml

Собрание сочинений : в 3 т. / вступ. ст. М. Поляковой. – М. : ЗИФ, 1928–1930.

Т. 1 : Бирючий остров и др. рассказы;

Т. II : В октябре;

Т. III : Господская жизнь.

 

Література про життя і діяльність:

Мацько, В. П.  Кіпен Олександр Абрамович // Енциклопедія сучасної України– К., 2013. – Т. 13 : Киї - Кок. - С. 205.

Кумок, В. Н.  Кипен Александр Абрамович // Кумок В.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 103-104, 522, 656-657.

  • Александр Абрамович // История русской литературы конца XIX – начала XX вв. : библиогр. указат. / под. ред. И. Д. Муратовой. – М. – Л., 1963. - С. ?.

Кипен Александр Абрамович // Краткая литературная энциклопедия. - М., 1966. - Т. 3 : Иаков – Лакснесс. - С. 521.

К. К. Костанди. Художественное общество им. К. К. Костанди : каталог выставки // Электронная библиотека Одесского художественного музея / сост. и авт. вступит. ст.: Л. Н. Гурова, Л. А. Еремина. – Одесса : Астропринт, 2003 . – 78 с.

К. К. Костанди. Художественное общество им. К. К. Костанди [Електронний ресурс] : каталог выставки. – Режим доступу : http://ofam.od.ua/pdf/catalog/kostandi-o.pdf

Краткая история Художественного общества имени Кириака Константиновича Костанди [Електронний ресурс] / авт. проф. В.П. Снежков ; публикация О. Тангян, О. Барковской: Снежков В. П. Краткая история Худож. общ. им. К. К. Костанди. – Режим доступу : https://odessitclub.org/publications/almanac/alm_33/alm_33_218-234.pdf

Кіпен Олександр Абрамович [Електронний ресурс]. 145 років від дня народження О. А. Кіпена // Моя сучасна бібліотека (Міські бібліотеки Мелітополя).  – Режим доступу :

 https://melitopolbiblio.ucoz.ua/index/kipen_oleksandr_abramovich/0-217

           

            20.02 - 130 років від дня народження Олександра Силовича Єрмоленка (20.02.1890, с. Новотроїцьке Бердян. р-ну - 20.08.1975, м. Самарканд, Узбекістан), українського живописця і графіка;

 

            Олександр Силович Єрмоленко народився 20 лютого 1890 року в селі Новотроїцьке (нині Бердянського району). Змалечку полюбляв малювати, мріяв стати професійним художником, тому поїхав поступати до столиці. В 1922-1926 роках хлопець навчався у Київському художньому інституті (клас Федора Кричевського).

            Олександр Силович став одним з організаторів Асоціації художників Червоної України (АХЧУ, 1926) - об'єднання українських радянських художників, в яке входили, головним чином, станковісти реалістичного направлення (І. С. Їжакевич, Ф. Г. Кричевський, О. В. Маренков, Г. П. Світлицький, К. Д. Трохименко та ін.).

            Того ж року Єрмоленко переїхав до Самарканду, де був ініціатором створення місцевої організації Союзу художників Узбецької РСР (1934).

            Основні роботи художника: “Розстріл 1905” (1925, співавт.), “Гуцуля” (1926), “Міст Тамерлана” (1927), “На околиці Самарканда” (1935), “Гірський кишлак у Верхньому Ургуті” (1947).

            До України художник вже не повернувся. Помер Олександр Силович у Самарканді (Узбекістан) 20 серпня 1975 року.

(О. А. Савкіна)

            Література та інтернет-ресурс:

            Галькевич Т. А.  Єрмоленко Олександр Силович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2009. - Т. 9 : Е-Ж. - С. 441.

            Єрмоленко Олександр Силович // Мистецтво України : біогр. довід. - К., 1997. - С. 235.

            Єрмоленко Олександр Силович // Митці України : енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 241.

            Єрмоленко Олександр Силович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6510&lang=ukr

 

            21.02 - 170 років від дня народження Костянтина Антоновича Вернера (21.02.1850, м. Немирів Вінниц. обл. - 13.08.1902, м. Москва, РФ), статистика-агронома; 1884-1889 рр. – завідував статистичним відділом Таврійського губернського земства, один із укладачів книги ”Крестьянское хозяйство в Мелитопольском уезде” (1887);

 

            Костянтин Антонович Вернер народився 21 (за старим стилем - 9) лютого 1850 року в м. Немирів Брацлавського повіту Подольської губернії (нині Немирівського району Вінницької області). В юнацькі роки Костянтин Антонович закінчив курс Миколаївського інженерного училища, був вільним слухачем на математичному факультеті Київського університету. Потім поступив до Петровської землеробської і лісової академії в Москві, але в 1876 р. за підозрою у революційній діяльності (подачу колективного студентського протесту), разом з В. М. Григор'євим та В. Г. Короленком його вислали до В'ятської губернії. Служив в армії на Кавказі (1877-1878), отримав контузію.

Витримавши іспит на звання кандидата сільського господарства (1879), К. А. Вернер в 1880-1884 рр. служив у статистичному відділенні Московського губернського земства помічником відомого статистика В. І. Орлова, який перший в своїх працях став застосовувати метод місцевого подвірного опису до суцільного статистичного дослідження цілої місцевості. Надалі Вернер постійно використовував цей метод дослідження в своїх роботах статистичного вивчення різних територій.

У 1890-1893 рр. Костянтин Антонович працював агрономом Степового генерал-губернаторства, потім служив за питомим відомством [здійснювало управління майном (питомими землями, маєтками, а до 1863 року – також питомими кріпаками) імператорської сім'ї] та у відділі сільської економії і сільськогосподарської статистики Міністерства землеробства. В 1895 р. отримав кафедру сільськогосподарської економії в Московському сільськогосподарському інституті. Співпрацював у редколегії 82-томного «Энциклопедического словаря» Брокгауза - Ефрона по відділу географії і в «Полной энциклопедии російського сельского хозяйства» (видання А. Ф. Деврієна).

У 1882 році Мелітопольська повітова земська управа розробила доповідь, в якій висловилася за необхідність економічного вивчення побуту населення. Зазначалося, що земська статистика спрямована на те, щоб мати оперативні відомості про положення певних місцевостей; що, вивчаючи поселення, будинки і господарства населення, можливо завжди з точністю визначити і передбачити насування нужди. Управа запропонувала провести подвірний перепис населення за програмою, що включала 8 основних пунктів, присвячених аналізу різних сторін економічного життя селищ.

В Таврійській губернії підтримали цю ідею і доручили губернській земській управі, виробивши план необхідних робіт, приступити до подвірного дослідження селищ та громад у всіх повітах губернії. Для керівництва статистичними дослідженнями була обрана спеціальна комісія, до якої увійшли по одному представнику від повітів і один професійний статистик. У 1884 р. комісія дійшла висновку про необхідність заснування спеціального статистичного бюро для подвірного опису селищ та громад експедиційним шляхом. Ця пропозиція була затверджена на січневій сесії губернського зібрання. Перш за все, планувалося досліджувати Мелітопольський повіт. Керівництво статистичним бюро було покладено на запрошеного з Москви статистика Костянтина Антоновича Вернера.

В 1884-1889 рр. Вернер завідував статистичним відділом Таврійського губернського земства. Результати досліджень склали 8 випусків «Статистических таблиц о хозяйственном положении селений уездов». 1885 року були опубліковані дані з Мелітопольського повіту, в 1886 р. – з Феодосійського, Дніпровського та Сімферопольського повітів і Керч-Єнікальського градоначальства, а в 1887 р. – з Перекопського, Євпаторійського, Ялтинського та Бердянського повітів.

Видані статистичним бюро Таврійського губернського земства повітові таблиці були першим прикладом розробки статистичних даних за окремими селищами і громадами. В основу систематизації матеріалу покладено поділ господарств на групи близькі за ступенем їх економічної сили. Принципове значення мали критерії угруповання. За найбільш істотну ознаку господарського благополуччя автори, земські статистики К. А. Вернер та     С. А. Харизоменов, вперше застосували прийом угрупування селянських господарств за площею оброблюваної землі і за величиною посіву сільськогосподарських культур. Розроблені дослідниками статистичні таблиці містили відомості про господарське становище селянських господарств кожної з громад. Особливе значення ці матеріали мали для материкових повітів Таврійської губернії, економічну основу яких складали великі громади.

В 1887 р. статистичне бюро Таврійського земства випустило в світ роботу під назвою «Крестьянское хозяйство в Мелитопольском уезде», одним із укладачів якої був К. А. Вернер. Ця книга була свого роду літературним додатком до першого тому «Сборника статистических сведений по Таврической губернии». Джерельна база дослідження ґрунтувалася на багатому статистичному матеріалі, отриманому в 1884 р. і на наукових розробках з проблем історії материкової частини Таврійської губернії. Опис повіту носило універсальний характер: були вивчені його територія, населення, співвідношення форм землеволодіння, особливості сільськогосподарського виробництва, становище народної освіти. Окремий нарис був присвячений історії заселення цієї території. Дякуючи випуску цього видання дослідження Мелітопольського повіту набуло завершеного вигляду.

Логічним завершенням економічного дослідження Таврійської губернії був випуск у 1889 р. «Памятной книжки Таврической губернии» (редактор К. А. Вернер). Ця робота в основному спиралася на дані, здобуті в 1884-1887 роках шляхом подвірного перепису. Крім того, були залучені матеріали з літопису Головної фізичної обсерваторії, видань Центрального статистичного комітету, Департаменту землеробства та сільської промисловості, оглядів зовнішньої торгівлі, статистичного збірника Міністерства шляхів сполучення, тощо. Це дозволило авторам вийти далеко за рамки суто земського дослідження і спробувати окреслити загальну картину виробничих сил губернії. Матеріалами цієї книги і зараз широко користуються дослідники: історики, краєзнавці, вчителі шкіл і викладачі вузів, тощо.

У 1893 р. К. А. Вернер виступив зі статтею «Неурожаи и наше сельское хозяйство» (Вестник Европы : журн. истории, политики, литературы. - 1893. – Т. 1, кн. 1 (янв). - С. 114-144.), в якій показав, що Росія вивозить за кордон не надлишки хліба, а частину, необхідну для власного споживання. Будучи професором Московського сільськогосподарського інституту, він двічі надрукував курс своїх лекцій «Сельскохозяйственная экономия» (друге видання книги мало місце в 1901 році).

Пішов з життя 13 серпня (31 липня - за старим стилем) 1902 року. Похований в Москві.

(О. О. Алексєєв)

 

Вибрані праці К. А. Вернера, що стосуються історії Південної України:

Сборник статистических сведений по Таврической губернии / сост. Стат. бюро Тавр. губ. земства ; [общ. ред. и предисл. К. А. Вернера]. - Симферополь : Таврич. губ. земство, 1885-1889. – Т. 1-10.

Сборник статистических сведеній по Таврической губерніи. Т. ІХ. Памятная книжка Таврической губерніи / сост. Стат. бюро Губерн. Земства под ред. К. А. Вернера. – Симферополь : тип. газеты "Крым", 1889. – 695 с.

Сборник статистических сведеній по Таврической губерніи. Т. І, вып. 1. Статистические таблицы о хозяйственном положении селений Мелитопольского уезда / сост. Стат. бюро Губерн. Земства под ред. К. А. Вернера. – Симферополь : тип. газеты "Крым", 1885. – 283 с.

Крестьянское хозяйство в Мелитопольском уезде / сост. К. Вернеръ и С.  Харизоменовъ. – Москва : Тип. В. В. Исленьева, 1887. – 128 с.+45 с.+131 с.+ 52 с.

***

 

Література про життя та діяльність:

Винниченко, І.  Вернер Костянтин Антонович // Винниченко, І. Німці в Україні : біо-бібліограф. довідник / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т досліджень діаспори. – Київ,

 2011. – С. 73. – ("Діаспори в Україні").

Вернер Константин Антонович // Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон : биографии : в 12 т. – [Репр. изд.]. – Москва, 1993. – Т. 3 : Вакидій - Герардеска. - С. 248-249. – (Биографические словари и справочники).

Вернер Константин Антонович // Большая советская энциклопедия. – Москва, 1928. – Т. 10 : Венгрия - Вильно. - С. 311.

Серова, Е. Д. «Памятные книги Таврической губернии» как источник по истории внутренней торговли Крыма 50-90 гг. XIX века // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского.  – 2011. – Т. 24, № 2. - С. 163-170. - (Исторические науки. Спец. вып. «История Украины»).

Бобков, В. В.  К истории земско-статистических исследований в Таврической губернии (1884-1889 гг.) / В. В. Бобков // Культура народов Причерноморья. – 2003. – № 46. – С. 122-127.

 

24.02 - 15 років (2005) від дня заснування Мелітопольської української громадської організації німецької культури «Цухаузе»;

 

            Zuhause – у перекладі з німецької означає «рідна домівка, рідне вогнище». Організація “Цухаузе” була створена в Мелітополі 24 лютого 2005 року з метою об’єднання людей німецької національності заради збереження і відродження німецької мови, історії, традицій і звичаїв, пропагування німецької культури в Запорізькому краї.

Першим головою товариства був обраний Олександр Приб, сьогодні керівником організації є Людмила Маркграф.

            Товариство веде інформаційну й мовну роботу, підтримує зв’язок з громадськістю, з Червоним хрестом Німеччини, надає допомогу в  розшуку документів в Німеччині колишніх військовополонених.

            З метою залучення людей інших національностей до німецької культури проводяться різноманітні заходи.

            Товариство організовує виставки, літературно-музичні та історичні вітальні, бере участь у фестивалях національних культур від міського до загальноукраїнського рівня, проводить концертно-лекційні заходи в установах Мелітополя, колишніх німецьких колоніях та інших населених пунктах регіону, відзначає свята і пам’ятні дати, проводить інтернаціональні заходи в навчальних закладах Мелітополя і району, представляє програми, присвячені класикам літературної та музичної культури: Й. Гете, Г. Гейне, І. Франку, братам Грімм, Г. Генделю, Р. Шуману, Б. Брехту, Г. Гессе та іншим.

            До складу організації входить народний ансамбль німецької пісні “Едельвейс”, який займається вивченням пісенної і танцювальної культури німців, що переселились у дикі степи Таврії понад 200 років тому. Керує колективом заслужений працівник культури України Ю.М. Чабанова. Ансамбль “Едельвейс” бере участь у регіональних та республіканських фестивалях національних культур «Таврійська родина» у Генічеську, “Дружба ” у Миколаєві,  «Ми українські» у Приморську (постійно, від дня його заснування у 1998 році).

            Неодноразово виступав у Запоріжжі та Києві, двічі брав участь у святкування Дня Незалежності у Національному палаці “Україна” в Києві.

            У товаристві регулярно відзначаються традиційні німецькі свята: Новий рік, Пасха, День матері, День пам’яті, Октоберфест, день св. Миколая, Різдво.

(С. В. Сєрікова)

            Література:

            Мелітопольська українська громадська організація німецької культури «Цухаузе» // Ми українські. - Запоріжжя, 2012. - С. 54-55.

 

25.02 – 80 років Анатолію Борисовичу Савьолову (25.02.1940, м. Нікополь Дніпропетров. обл.), почесному громадянину м. Мелітополь (2006);[28]

Література про життя та діяльність:

Усиков, В. Н.  На благо города, на благо мелитопольцев! : (Анатолий Борисович Савелов, почетный гражданин Мелитополя) // Усиков В.  Мой город - наши мелитопольцы : альманах/ В. Н. Усиков ; Вилен Усиков. – Мелитополь, 2016. – Т. 1. - С. 156-161.

 

26.02 - 120 років від дня народження Павла Петровича Архипенка (26.02.1900, м. Бердянськ - 22.08.2000, там само), літописця Бердянська ХХ ст.;

 

Вперше до уваги читачів пропонується слово про дивовижну людину, нашого земляка Павла Петровича Архипенка. За життя за нього майже нічого не писали, не було радіопередач і телезустрічей з цією незвичайною людиною, гранично скромною і цілеспрямованою. Його освіта - 4 класи і курси рахівника-бухгалтера, трудова діяльність - Бердянський механічний завод (нині - «Південгідромаш»), бухгалтер ЖЕКу. Павло Петрович прожив життя, закоханий в своє місто, спостерігаючи його у віці підлітка, юнака і зрілого чоловіка - розквіту міста-порту, міста-курорту.

Павло Петрович Архипенко - майже невідомий літописець г Бердянська XX століття, що володів енциклопедичними знаннями про улюблене місто. Він був літописцем за покликанням. Скрупульозно описував історію міста через призму його вулиць, площ, окремих будинків і великих будівель. Нічого не вимагаючи натомість, не сподіваючись на винагороду, цей істинний краєзнавець регулярно приносив результат своєї титанічної праці - рукописні книги - до Бердянського краєзнавчого музею, здаючи їх на державне зберігання, а значить для всього суспільства і нащадків міста.

У фондах музею зберігаються 32 товсті рукописні книги і 10 альбомів журнального формату, з фотографіями, власноруч зброшуровані автором. Невибагливий в побуті, останні 50 років прожив в робочому гуртожитку. Вийшовши на пенсію в 1960 році, він протягом сорока років займався виключно науково-краєзнавчою роботою. Павло Петрович був незаперечним авторитетом в середовищі краєзнавців-аматорів. Він вивчав історію міста віддано і відповідально, працюючи в архівах і бібліотеках, записуючи спогади старожилів і використовуючи свої.

Народився в царській Росії 1900 року, пережив революцію 1917-го, громадянську і Другу світову війни, повоєнний час, перебудову Горбачовських років правління і помер в незалежній Україні в 2000 році. Проживши в Бердянську рівно 100 років, все життя займався своєю улюбленою справою професійно.

Павло Петрович був не просто мешканцем міста, а людиною декількох епох в історії Бердянська XX століття.

Він писав про десятки і сотні своїх співгромадян, а про себе не написав ні слова. Закінчивши чергову книгу, приходив до музею, заходив до кабінету директора, сідав на стілець біля самих дверей і скромно говорив: «Я приніс вам книгу». Йдучи, інтелігентно помічав, наприклад: «Добре було б звозити цікаві надгробні пам'ятники зі старого цвинтаря у двір музею Шмідта, там вони збережуться». Через кілька років я зрозуміла, як він мав рацію, і надгробки батька мікробіолога В. Хавкіна і С. Позомантірової виявилися в тиші двору музею Шмідта, випадково знайдені поблизу вже зруйнованого єврейського кладовища. Його похвала за врятовані надгробки для мене коштувала багато чого.

Я була знайома з ним з 1973 року, коли ще працювала науковим співробітником, а з 1977 року, ставши директором краєзнавчого музею, тісно співпрацювала з ним як з краєзнавцем.

Кожен його візит дов музею був для мене святом. Приходив він не часто, в основному, обговорити питання: за яку наступну книгу він візьметься. Іноді, поки готував матеріали, працював в фондах, потім приносив закінчену книгу. Зате нам він потрібен був як повітря, ми завжди чекали Павла Петровича для консультацій.

Після його смерті у 2000 році ми вирішили зібрати матеріали про нього, як про краєзнавця, літописця міста, друга і помічника краєзнавчого музею і представити неординарну особистість П. П. Архипенка в експозиції. Виявилося, інформації про нього дуже мало. Стали збирати по крихтах. У цьому нам дуже допоміг племінник Павла Петровича Шухардін Гліб Леонідович, який на наше прохання передав музею оригінали документів, фото, записні книжки. Завдяки отриманим документам ми і відтворюємо біографію Павла Петровича.

Павло Петрович Архипенко народився в Бердянську 26 лютого 1900 року. Батько Петро Павлович Архипенко був службовцем міської управи, мати Олена Іванівна - домогосподаркою. У сім'ї було четверо дітей. У Павла Петровича були дві старші сестри Єлизавета і Марія (мати Гліба Леонідовича), брат Іван.

У Бердянську Павло Петрович закінчив чотири класи початкової школи. Пізніше отримав спеціальність рахівника-бухгалтера. До війни працював на механічному заводі, з яким і був евакуйований в 1941 році.

У червні 1942 року призваний по мобілізації в діючу армію Славгородська РВК Алтайського краю. Спочатку воював в 19-му окремому резервному батальйоні стрільцем, потім, з вересня 1942 до жовтня 1945 рр. - стрілець 266-го полку внутрішніх військ НКВС. Демобілізований 9 жовтня 1945 року на підставі Указу Верховної Ради СРСР від 25.09.1945 р. Був нагороджений медалями «За оборону Кавказу» (1944), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (1945) та іншими.

Після війни працював бухгалтером матеріального відділу в Новоолексіївському вівцерадгоспі (1947-1948), бухгалтером радгоспу «Скелястий» (1948-1951), на механічному заводі бухгалтером ЖКО (1951-1960).

Вийшовши на пенсію, повністю присвятив своє життя краєзнавству, писав книги за результатами своєї пошукової роботи. Жив скромно, тихо, самотньо. Сенс життя бачив не в накопиченні матеріальних благ, а в збереженні та вивченні культурної спадщини Бердянська.

До 1993 року жив в своїй крихітній кімнатці-купе заводського гуртожитку по Мелітопольському шосе. Зовсім не тому, що йому відмовляли в однокімнатній квартирі, йому не раз її пропонували. Якось я поцікавилася, чому він не перейде в квартиру зі зручностями. Відповідь мене вразила: «Моя пенсія не дозволить мені за неї платити, а за цю комору з мене ЖЕК квартплату не бере». Обідав він постійно в заводській їдальні.

Племінник Гліб Леонідович з дружиною постійно запрошували його перейти до них жити, але він категорично відмовлявся. Був замкнутим, небагатослівним, любив самотність, був повністю поглинений у свою діяльність.

В кінці 1993 року, відчувши себе погано, Павло Петрович попросив племінника влаштувати його до пансіонату ветеранів. Живучи там, користувався повагою, ніколи не падав духом, був оптимістом. Проживши там сім років, 22 серпня 2000 року пішов з життя.

Похований на новому кладовищі, сектор № 42.

Павло Петрович залишив у спадок нащадкам безцінну титанічну праця. Самовідданість праці Павла Петровича Архипенка ще не оцінена по заслузі, книги його чекають своїх досліджень - книги, в яких як під мікроскопом проходить історія Бердянська очима краєзнавця і патріота.

(Л. Ф. Ноздрина)

Література:

Рукописна книга П. П. Архипенка “Пам'ятники на єврейському кладовищі м. Бердянська” : архівні матеріали з фондів музею ; Ноздрина, Л. Ф.  Летописец Бердянска ХХ столетия. П. П. Архипенко. Жизнь длиною в 100 лет // Збережена пам'ять. Євреї у Бердянську / Бердян. міськ. рада, відділ культури виконкому БМР, Бердян. краєзнав. музей. – Бердянськ, 2018. – С. 10-37, 40-42. – Видано у рамках проекту "Вивчення Голокосту в Україні для формування атмосфери толерантності" Українського інституту вивчення Голокосту "Ткума" та Яд Вашем.

Архипенко Павел Петрович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А - Л. - С. 51-52.

Ноздрина, Л. Ф.  Летописец Бердянска ХХ столетия П. П. Архипенко // Бердянску - 185. – Днепропетровск, 2012. – С. 237-269. – Проект "Бердянск - сердце Азова".

 

27.02 - 60 років від дня народження Ігоря Олександровича Фурманова (27.02.1960, м. Запоріжжя), доктора психологічних наук, професора Білоруського державного університету;

28.02 - 60 років Любові Григоріївні Геньбі (28.02.1960, с. Грушеве Гуляйпіл. р-ну), запорізькій поетесі, директору Гуляйпільського районного краєзнавчого музею[29].

Твори:

На гостинах у долі : [вірші] / Л. Г. Геньба ; Любов Геньба. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – 160 с.

Вальс бажань : лірика / Л. Г. Геньба ; Любов Геньба. – Мелітополь : ВБ ММД, 2012. – 152 с.

Обвітрені сувої половчанки : лірика / Л. Г. Геньба ; Любов Геньба. – Мелітополь : ВБ ММД, 2012. – 244 с.

***

«На цій землі не оскверни мене...» ; Сину, іде війна... ; “Земле рідна моя, діда-прадіда пам'ять” ; Повертайтесь живими, сини... ; “Молюсь, кричу за Україну...” ; “І вовіки віків, нині й прісно” ; “Гайда у степ, там досі пахне літом...” ; “Хмарин у небі біла череда...” ; Батько йде по степу... ; Заспів ; “Я до тебе прийшла українкою...” ; “А нам з тобою вже ніяк тепер...” ; “Не вмовляла вечір - сам прийшов...” ; “Вечір лягав спочити у жито...” ; “І ось ми в глибині сторіч...” ; Скіфська українка ; Голосом віків ; Я тільки вигадка від пісні...; “І зовуся красиво Любов...” ; Молитва кохання ; “Повези мене у красиве...” / Геньба Л. Г. ; Геньба Любов // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 80-91.

Кравченко, В.  Геньба Любов Григорівна / Валентина Кравченко // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 75-79.

[Добірка віршів] / Геньба Л. Г. // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 126-144

[Добірка віршів] / Геньба Л. Г. // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 48-53.

[Добірка віршів] / Геньба Л. Г. //  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закл. / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 179-182.

Біла вишиванка ; Повези мене у Красиве... / Л. Геньба ; Любов Геньба // Канва для долі. Вишиті картини Наталії Курносової / К. І. Курносов]. – Запоріжжя, 2012. – С. 19, 69.

Любов Геньба // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя, 2008. – С. 204-210.

 

Література про життя та діяльність:

Кравченко, В.  Геньба Любов Григорівна / Валентина Кравченко // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 75-79.

Любов Григорівна Геньба : [коротка біографічна довідка] // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 125.

Горпинич, О. І.  Любов Геньба : [коротка біографічна довідка] // Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закл. / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 179.

Кушніренко, І. К.  Любов Геньба // Кушніренко І.  Література Гуляйпільщини : (на пругких вітрах) : у 2-х ч. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський ; М-во освіти і науки України, Дніпропетров. нац. ун-т, лабораторія фольклору, говірок, літератури Нижньої Наддніпрянщини. – Дніпропетровськ, 2003. – Ч. 2. - С. 167-177.

Березень

01.03 - 90 років від дня народження Олексія Григоровича Дашевського (01.03.1930, хут. Зелений (нині - с. Зелене) Гуляйпіл. р-ну - 17 (19?!!).03.2005, м. Дніпропетровськ (нині - м. Дніпро)), запорізького прозаїка, члена НСПУ (1976). Працював на Запорізькому заводі феросплавів (1951 - 1979);

Письменник із хутора Зеленого

            Український письменник Олексій Григорович Дашевський народився 1 березня 1930 року в хуторі Зеленому Гуляйпільського району Запорізької області в селянській родині. Після закінчення міської середньої школи № 1 працював у колгоспі причіплювачем, трактористом, вибійником на шахті в Донбасі, завідувачем будинку культури, робітником Запорізького заводу «Комунар», слюсарем, бригадиром вантажників Запорізького феросплавного заводу. За сумлінну працю був нагороджений медалями.

            Літературну діяльність розпочав ще в школі. З 1952 року нариси і оповідання Олексія Дашевського почали з’являтися в Гуляйпільській районній газеті, газетах «Радянська Донеччина», «Літературна Україна», в журналі «Дніпро», колективних збірниках «Вогні Запоріжжя», «Запоріжжя літературне".

            25 жовтня 1960 року газета «Літературна Україна» надрукувала два оповідання Олексія Дашевського «Вези нас, залізо» та «Юля». Доброзичливу п ередмову до них написав Олесь Гончар. Дебют у столичній газеті виявився вдалим.

            Перші збірки нарисів у Олексія Дашевського вийшли в 1959 році - «Головний напрям», «Спрямовані в майбутнє», у 1961 році - «Крилаті руки». Він є автором збірок оповідань «Добра вода» (1963), «В гостях у матері» (1974), «Не дай собі спокою» (1983). Про книжку оповідань схвальні відгуки написали запорізькі письменники Петро Ребро і Петро Симоненко. Останній 26 листопада 1975 року в газеті «Літературна Україна» писав: «Книжка оповідань О. Дашевського «В гостях у матері» є серйозним здобутком письменника. Автор іде від життя, людська праця і духовна  правда в нього невіддільні, пише він просто, ясно і, замилувавшись персонажами, наче своїми знайомими, ви забуваєте, що це книжка (говорю про найкращі твори).

            Автора однаково хвилювали теми як сільського, так і міського життя. Його твори можуть подобатися чи ні, але не залишають байдужими нікого, хто з ними познайомиться. Письменник умів одним-двома штрихами розкрити характер героя оповідання. Цікаві оповідання і своєю мовою. У нього гострий зір. Він уміє оживити і явища природи, і предмети.

            Невтомна робота над художнім словом дозволила президії Спілки письменників України 16 березня 1976 року прийняти в члени Спілки Олексія Григоровича Дашевського.

З нагоди 50-річчя від дня народження нашого земляка привітала президія Спілки письменників України, Запорізька обласна організація Спілки письменників України, редакція газети «Літературна Україна».

            Олексій Дашевський, проживши тридцять п’ять років у місті Запоріжжі, де написав три сотні нарисів, оповідань, перебрався на Дніпропетровщину. Причина цього соціально активний і непримиренний характер Олексія Дашевського. Характер дістався від батька, якого у тридцять восьмому році репресували (згодом повністю реабілітований). Дорога синові до вузу була перекрита, але і в трудових колективах він не мирився з бюрократизмом, не гнувся перед начальством, яке не любило його за гостре слівце, і він не рідко зазнавав усіляких утисків. Не витримавши чиновницького пресингу він перебрався до сусіднього міста. Тут він продовжував займатися літературною роботою.

            У 1993 році світ побачила збірка оповідань Олексія Дашевського «Земля живе людиною».

            17 травня 2005 року Дашевського Олексія Григоровича, невтомного співця українського степу, людини-трудівника не стало, але залишилися його скромні збірки нарисів і оповідань.

(І. К. Кушніренко)

Твори:

Не дай собі спокою : оповідання / О. Г. Дашевський ; Олексій Дашевський. – Дніпропетровськ : Промінь, 1983. – 206 с.

Добра вода / О. Дашевський. – Запоріжжя : Запоріз. кн.-газ. вид-во, 1962. – 83 с.

Крилаті руки : нарис / О. Г. Дашевський. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1961. – 32 с. – (Маяки землі Запорізької).

***

Чи любите ви ластівок? : (оповідання) / О. Дашевський ; Олексій Дашевський // Горпинич, О. І.  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 99-106.

 

Література про життя та діяльність:

Олексій Дашевський // Горпинич, О. І.  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 98.

***

Дашевський, П.  Два рядки в зошит життя / Петро Дашевський // Голос Гуляйпілля. - 2010. - 2 берез. (№ 19). - С. 2.

 

03.03 - 80 років Анатолію Федоровичу Сокуру, (03.03.1940, м. Запоріжжя), запорізькому краєзнавцю;[30]

05.03 - 70 років від дня народження Ірини Вікторівни Бражникової (05.03.1950, м. Осипенко (нині - Бердянськ)), художника декоративно-ужиткового мистецтва, члена НСХУ (1992);

Література про життя та діяльність:

Бражникова Ирина Викторовна // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 213.

Москальков, О. М.  Бражникова Ірина Вікторівна // Енциклопедія сучасної України. – К., 2004. – Т. 3 : Біо - Бя. - С. 415.

Твори професійних художників : [в т. ч. “Приазовський степ” (1988) та ”На Бердянській косі” (1988) І. В. Бражнікової] // Мальовнича Україна : каталог виставки. – Запоріжжя, 1992. – С. 4.

 

06.03 - 100 років від дня народження Анатолія Яковича Мошенського (06.03.1920, м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя) - ?), українського архітектора. Серед споруд: Кременчуцька ГЕС (1956 - 1961), Київська ГЕС (1961 - 1970), Канівська ГЕС (1963 - 1973), Дніпрогес-2 (1968 - 1980) та ін.;

07.03 – 75 років від дня народження Юрія Михайловича Очкіна (07.03.1945, с. Павлівка Василів. р-ну - 1983), майора, співробітника військової контррозвідки. Загинув в Афганістані;[31]

09.03 – 90 років (1930) І. П. Завгороднєму (09.03.1930, с. Мала Білозерка Василів. р-ну), завідувачу кафедрою промислового транспорту Запорізького машинобудівного інституту (нині - ЗНТУ), лауреату Державної премії України (1979);

12.03 - 30 років від дня народження Миколи Олександровича Прохорова (12.03.1990, с. Любимівка Михайлів. р-ну - 29.08.2014, там само), учасника АТО / ООС, стрільця 93-ї ОМБр 1-го батальйону в/ч пп В2830 ЗСУ. Загинув під час виходу з Іловайського “котла”. Нагороджений орденами: “За мужність” ІІІ ступеня (2016, посмертно) та “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно);[32]

13.03 - 70 років від дня народження Марії Олександрівни Зобенко (13.03.1950, м. Мелітополь), прозаїка, критика, автора книг “Жінка, яку ти кохав”, “Апельсинова дівчинка”;

14.03 - 60 років від дня народження Анатолія Васильовича Бойка (14.03.1960, м. Запоріжжя - 27.12.2010, там само), доктора історичних наук, професора (2003), заслуженого діяча науки і техніки України (2008), завідувача кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін ЗНУ (2000 - 2010), голови правління Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького (1997 - 2010);[33]

 

            14 березня 2020 року ми будемо із сумом відзначати 60-річний ювілей Анатолія Васильовича Бойка, талановитого науковця та чудової людини. На жаль, 50-річний ювілей став останнім в житті Анатолія Васильовича – 27 грудня 2010 року його не стало. Але Анатолій Васильович насправді з нами дуже навіть зримо: у своїх книгах, публікаціях, багатотомних джерельних серіях, бібліотеці, архіві, експедиційному спорядженні, проектах, що продовжують працювати, колегах-друзях, учнях, що продовжують напрямки задані ним.

            Повертаючись до біографії талановитої людини, намагаєшся зрозуміти витоки її здобутків, віднайти основу життя людини, а не обивателя. Характеризуючи постать Анатолія Васильовича, можна відмітити одну визначальну рису – небайдужий. Власне небайдужість та вимогливість до себе перетворила хлопця із робітничої сім’ї на науковця всеукраїнського масштабу. Народився та виріс Анатолій Васильович в Запоріжжі, а саме в селищі будівельників ДніпроГЕСу (нині вулиця Скельна). Середня школа, музична школа, потім служба на флоті. Але проживання в селищі, що знаходилося в декількох сотнях метрів від головної будови СРСР кінця 20-х років, наклало певний відбиток на свідомість майбутнього професора. Адже поряд із енергетичним індустріальним гігантом знаходилося звичайне село, де вирощували на подвір’ях домашню живність, де стояли пасіки, кури та собаки бігали по вулиці, а не вигулювалися у якості декоративних. Тому археографічні-етнографічні-усноісторичні експедиції 2000-х років можливо були даниною дитинству історика, що ментально поєднував любов до села та міста.

            Строкова служба на Чорноморському флоті, походи на військовому кораблі посилили організованість майбутнього науковця, дозволили йому набути технічних навичок, якими він не раз дивував колег у студентські та викладацькі часи. Це дозволило підробляти вже у студентські часи в технічних службах університету. Гортаючи сторінки збірки, присвяченої 50-річчю Анатолія Васильовича, що стосуються студентських років, розумієш, що студент Бойко вивищувався на цілу голову не лише в прямому сенсі (судячи із фотографій), а й у інтелектуальному та організаційному. Анатолій одночасно вдало опановував програмний курс історичного факультету Дніпропетровського державного університету, займався громадсько-політичним життям та, як вже зазначалося, працював у господарській частині університету. Що вражало і викладачів, і студентів-однокашників Анатолія, так це цілеспрямованість у науковому пошуку, глибина пошуку та блискуча інтерпретація загальновідомих історичних джерел. Саме історичні джерела стали тією дефініцією, що впродовж наукової кар’єри Анатолія Васильовича тісно асоціювалася із постаттю Бойка. Ще будучи студентом Анатолій Бойко не тільки прискіпливо вивчав джерела, зокрема столичних архівів, але й старанно їх копіював. А пізніше з Москви привозив цілі валізи мікрофільмів, які йому давали у архіві на кілька місяців. Саме пошук і опрацювання джерел привели його до критичного переосмислення усталених поглядів. Будучи студентом п’ятого курсу (а це 1985–1986 навчальний рік, початок перебудови), після чергової поїздки до архіву він поділився у кімнаті гуртожитку “відкриттям”: далеко не всі статистичні викладки у відомому творі Леніна “Развитие капитализма в России” відповідають джерелам. А через кілька років побачила світ його стаття, в якій на основі джерел розвінчувався міф про незаселеність Степової України у середині XVIII ст. та “потёмкинские деревни”, який, на жаль, і сьогодні продовжує кочувати з одного видання в інше.

            Анатолій Васильович по закінченню Дніпропетровського університету, де його із нетерпінням чекали для роботи, внаслідок сімейних обставин повернувся до рідного Запоріжжя. Проте наукові зацікавлення історика стосувалися загалом півдня України, чи то як в останні роки визначав сам науковець – Степової України. Анатолій Васильович на все життя залишався патріотом свого регіону, хоча жоден із знайомих не може закинути йому відсутність загальноукраїнського патріотизму. Можливо власне тому підготовлений Анатолієм Васильовичем навчальний курс з історії України другої половини XVIII – початку ХХ століття вирізнявся фаховістю та певним пієтетом до формування українців як нації.

Але основним напрямком роботи Анатолія Бойка в цей період стало широкомасштабне наукове історичне дослідження Степової України. Про це свідчить 140 авторських публікацій, здійснених науковцем, 130 відредагованих наукових статей, 14 кандидатських та докторських дисертацій захищених під керівництвом Анатолія Васильовича (хоча число останніх можна сміливо подвоїти – всі історики розуміють різницю між номінальним та реальним керівником).

            Захищена у 2001 р. докторська дисертація стала закономірним підсумком майже двадцятирічного дослідження А. В. Бойком історії Степової України останньої чверті XVIII – першої чверті XIX ст. Цьому були присвячені його дипломна робота і кандидатська дисертація, переважна більшість здійснених до того публікацій. У докторській роботі Анатолій Васильович вперше в історіографії здійснив комплексний аналіз опублікованих та архівних джерел, визначив їх специфіку, ступінь репрезентативності та достовірності, що, в свою чергу, дозволило окреслити напрямки історичного реконструювання, подолати усталені в науці погляди, нерідко обумовлені ідеологічними чинниками або авторитетом попередніх дослідників.

            Власне дисертація Анатолія Васильовича на здобуття вченого ступеню доктора історичних наук “Джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття” стала для багатьох його учнів (і не лише) справжнім дороговказом при написанні власних дисертаційних досліджень, не говорячи вже про наукові статті та публікації документів. Дисертаційна робота А. В. Бойка була написана на основі скрупульозного опрацювання тисяч справ із 135-ти фондів 15-ти архівосховищ України та Російської Федерації, що містять джерела з історії Степової України. Показовим є факт, що у результаті евристичної діяльності А. В. Бойка до наукового обігу було введено ще 216 іменних указів щодо краю, тоді як в Повному зібранні законів Російської імперії опубліковано 173 таких укази.

            У 90-і роки головним дітищем Анатолія Васильовича став науковий часопис “Південна Україна XVIII–XIX століття : записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ (потім ЗНУ)». Ця збірка стала своєрідним маніфестом високофахового дослідження історії Степової України. Були випадки, коли А. В. Бойко відкладав “у довгу шухляду” статті докторів наук, які внаслідок певних обставин подавали до збірки статті, засновані більше на власних роздумах з певного питання, а не на солідній джерельній базі. Та все ж таки поступово, на нашу думку, зацікавлення Анатолія Васильовича схилилися до археографічних досліджень. Як наслідок, у світ вийшли публікації у серії “Старожитності Південної України”, “Джерела з історії Південної України”, “Усна історія Степової України”. Хоча останній проект знаходиться на перетині відразу декількох історичних напрямків – усна історія, етнологія, регіональна історія, культурна антропологія, історія повсякдення, історична психологія.

            Для здійснення своїх наукових проектів Анатолію Васильовичу потрібна була “офіційна легалізація”. Структурою, що дозволяла концентрувати йому навколо себе коло однодумців стало Запорізьке наукове товариство ім. Я. П. Новицького. Створене 1995 року, воно об’єднало істориків Запорізького краю. Довгі роки саме завдяки Бойкові ЗНТН реалізовувало проекти із збирання усноісторичних інтерв’ю на території декількох степових областей – Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської, Одеської, АР Крим. Результатом експедицій стали десять томів згаданої вище серії “Усна історія Степової України” та вдосконалення колекції Музею народів Півдня України, створеної під керівництвом Б. А. Бровка ще в 1997 році. Завдяки експедиціям фонди музею збільшилися вдвічі, а колекція черепиці місцевого виробництва не має аналогів в Україні. Одночасно в експедиціях було зібрано унікальну колекцію сільських мемуарів та записок, опублікованих згодом у серії “Джерела з історії Південної України”. Це неповторний пласт культурних здобутків Степової України, до цього часу не актуалізованих в синтетичних працях з історії України ХІХ–ХХ сторіч. Публікації, підготовлені за безпосередньої участі та під керівництвом Анатолія Васильовича, дозволили по-новому поглянути і на процеси колонізації Степової України, і на період Визвольних змагань, і на колективізацію та голодомор, і на Другу світову війну, і на розбудову індустріального комплексу Запоріжжя, на процеси всередині радянського села 1950–1980 рр. Тому насправді важко назвати Анатолія Васильовича істориком тільки XVIII–XIX століть.

            Іншим напрямком, що його розвивав Анатолій Бойко, було створення Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Саме академічна підтримка дозволяла розвивати більшість проектів із накопичення архівної бази дослідження Степової України, готувати археографічні публікації та налагоджувати співробітництво з Інститутом пам’яті, Інститутом історії та іншими академічними закладами, а також організовувати потужні конференції, що поступово оформилися у щорічну міжнародну конференцію, яка має на меті всебічне осягнення проблематики дослідження Степової України. Ми продовжуємо даний напрямок у вигляді меморіальних читань на пошану А. В. Бойка, що проходять щороку в травні.

            Не менш значимим дітищем Анатолія Васильовича стало створення кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін на історичному факультеті Запорізького національного університету. Керівництво кафедрою дозволило Анатолію Васильовичу забезпечити спадковість своєї наукової концепції, заснованої на джерелознавчому дослідженні Степової України. Майже кожен із представників кафедри є учнем або учнем учня Анатолія Васильовича, що дозволяє легко визначати спільний курс науково-педагогічної діяльності, при цьому абсолютно не обмежуючи свободу наукового дискурсу кожного члена кафедри. Прекрасні традиції залучення студентів кафедри до наукової роботи призводять до подальшого наукового зростання молодого покоління. Дослідження Анатолія Васильовича Бойка та його учнів, опубліковані десятки томів джерел та спогадів мешканців краю кардинально змінили наукові уявлення про Степову Україну XVIII–XIX ст.

            Окрім названих вище установ, також Міжнародний фонд “Відродження”, Інститут Україніки (м. Дніпропетровськ), Канадський інститут українських студій, Інститут національної пам’яті (м. Київ), громадське товариство “Вознесенка” (м. Запоріжжя) та низка інших українських та міжнародних установ, фондів та інституцій можуть пишатися, що співробітничали із Анатолієм Васильовичем Бойком.

            Непересічність таланту Анатолія Васильовича дозволила йому реалізувати впродовж недовгого життя масу проектів та задумів. На що інші люди витрачали все своє життя, Бойкові вдавалося задумати, організувати та видати на-гора впродовж одного-двох років. При цьому значимі проекти продовжують своє існування і сьогодні.

 

(С. М. Білівненко)

Література про життя та діяльність:

Брехуненко, В.  Анатолій Бойко / В. Брехуненко ; Віктор Брехуненко. – К. : [б. в.], 2011. – 64 с. : фото. – (Великі українці).

Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 376 с.

У боях за історію : (до 50-річчя професора Анатолія Бойка) / Запоріз. нац. ун-т [та ін. ; упоряд. : Головко Ю. І. та ін.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 128 с. + 4 вкл. арк. фото.

***

Дячок, О. О.  Анатолій Васильович Бойко (1960 - 2010) / О. О. Дячок, С. М. Білівненко // Історія торгівлі, податків та мита : зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2011. - № 1. - С. 137-141.

Швидько, Г. К.  Дослідник історії Півдня України Анатолій Бойко // Історія і культура Придніпров'я: невідомі та маловідомі сторінки. - Дніпропетровськ, 2011. - Вип. 8. - С. 4-9.

Бойко Анатолий Васильевич // Гордость Запорожья : альманах. – Запорожье, 2009. – C. 45.

Швайба, Н.  Анатолій Бойко, або Історія як покликання / Наталія Швайба // Музейний вісник. - 2010. - № 10. - С. 265-267.

***

Лиман, І.  Бойко  Анатолій Васильович [Електронний ресурс] // Дослідники історії Південної України. - Київ, 2013. - Т. 1. - С. 65-72. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/ZNU/fakultety/ist/dzher/bojko.pdf

 

15.03 – 160 років від дня народження Володимира Аароновича Хавкіна (15.03.1860, м. Одеса - 27.10.1930, м. Лозанна, Швейцарія), видатного лікаря-мікробіолога (виготував протихолерну вакцину), життя якого було пов’язане з м. Бердянськ;

 

Володимир Аароновіч Хавкін - всесвітньо відомий мікробіолог, який врятував світ від холери і чуми.

Народився В. А. Хавкін 15 (3 - за старим стилем) березня 1860 року в Одесі, але незабаром разом із батьками переїхав до Бердянська. У 1873 році Володимир вступив на навчання до Бердянської чоловічої класичної гімназії. Хавкін проявив себе як старанний і талановитий учень, і 1879 року він закінчив гімназію з відзнакою. Але багатодітний батько Володимира не міг оплатити йому навчання в університеті, гроші на освіту погодився давати старший брат.

1879 року В. Хавкін вступив на природне відділення фізико-математичного факультету Імператорського Новоросійського університету (Одеса). Одним з викладачів В. Хавкіна був видатний біолог І. І. Мечников, він відразу звернув увагу на талановитого студента. Згодом лабораторія І. І. Мечникова стала для В. Хавкіна другою домівкою.

Але не тільки навчання цікавило Володимира Аароновича. Волелюбний і чесний студент потрапив під вплив революційних ідей і в 1881 році став членом «Народної волі». Володимир розклеював листівки, друкував у підпільній друкарні заборонену літературу, збирав гроші для підпільників, брав участь у збройних виступах проти єврейських погромів в Одесі - за цим послідували арешти. Загострювалася обстановка і в університеті, за найменший непослух студенти піддавалися покаранням і арештам. В. А. Хавкін був виключений, але завзятість колишнього студента і допомога І. І. Мечникова пробили, врешті-решт, стіну канцелярського байдужості і недоброзичливості.

У 1884 році В. Хавкін захистив дисертацію і отримав ступінь кандидата природничих наук. Але прийняти на роботу випускника не погодилися, мало того, його відлучили від занять медициною в Росії, незважаючи на публікації серйозних наукових статей.

В. Хавкін не уявляв своє життя без науки, тому 1888 року прийняв запропоноване місце приват-доцента Лозаннського університету. Через рік він приїхав до Парижу, де працював помічником бібліотекаря в інституті Луї Пастера. Восени 1890 року вдача посміхнулася В. Хавкіну - він став асистентом професора Еміля Ру і повноправним співробітником Пастерівського інституту. Незабаром саме життя підказало В. Хавкіну проблему, вирішення якої прославило його ім'я на весь світ.

Ще коли молодий вчений завершував в Одесі написання дисертації, виникла п'ята за століття епідемія холери, що охопила на цей раз всі материки. Володимир Ааронович взявся за ідею створення протихолерної вакцини, хоча спроби його попередників були невдалими.

Довгі місяці витратив В. Хавкін, щоб остаточно перетворити отруту в ліки. 18 липня 1892 року, нікому не сказавши ні слова, В. Хавкін випробував дію вакцини на собі. Побачивши позитивний результат, він провів подібний експеримент на трьох добровольцях.

У 1892 році В. Хавкін відправився в Індію, де від холери загинуло близько мільйона осіб. Тут вчений зі своїми помічниками зустрівся з убогістю, антисанітарією і нерозумінням. В сторону В. Хавкіна неодноразово летіли загрози, іноді переходили в дію. Тоді він піднімав сорочку, і колеги робили йому укол в правий бік. Таким сміливим поведінкою він заслужив повагу і довіру місцевого населення. Тільки в перший рік в Індії Хавкін вакцинував своїми руками 25 тис. чоловік.

Несподіваний спалах чуми в Бомбеї (сьогодні Мумбаї) змусила індійський уряд звернутися до В. Хавкіна з проханням почати роботу над протичумною вакциною. У 1896 році він приїхав до Бомбея і організував свою лабораторію, де працював над створенням вакцини 12-14 годин на добу. Наполегливість вченого увінчалася успіхом, і він створив першу в історії людства протичумну вакцину і випробував її на собі 10 січня 1897 року.

Проте, наука, якій В. Хавкін присвятив все життя, не зробила його щасливим. Недовіра і заздрість, підозра в шпигунстві привели до того, що В. Хавкіну довелося покинути створену лабораторію і виїхати з Індії. Він зник на кілька років. Вченого шукали, приносили йому публічні вибачення, але В. Хавкін не зміг стати колишнім чоловіком. Він оселився в провінційному французькому містечку Булонь-на-Сені і присвятив себе роботі в філантропічному товаристві, метою якого була допомога талановитій молоді.

У 1925 році влада Бомбея перейменували бомбейську бактеріологічну лабораторію в Інститут ім. В.А. Хавкіна. Країна, якій він надав неоціненну допомогу, не забула свого благодійника.

Володимир Ааронович помер в Лозанні (Швейцарія) 26 жовтня 1930 року. Похований на єврейському кладовищі.

За рік до смерті він заповів свої статки в 500 тис. доларів на заснування Фонду заохочення молодих талантів в релігійних єврейських школах Східної Європи. Фонд В. Хавкіна працює донині. А 1970 року Міжнародний комітет пам'яті Хавкіна організував в Ізраїлі, в районі знаменитого Лісу світу ім. Кеннеді урочисту посадку тисячі дерев. Так з'явилася гай Хавкіна.

У Бердянську теж увічнена пам'ять нашого земляка. Про його долю, внесок в науку розповідають експозиції Бердянського краєзнавчого музею, меморіального будинку-музею П. П. Шмідта, музею історії міста, де, крім фото, документів, книг експонується воскова фігура гімназиста Бердянської чоловічої гімназії Володимира Хавкіна, а біля головного корпусу БДПУ, колишньої гімназії, у вересні 2005 року відбулося відкриття його погруддя.

(Л. Ф. Ноздрина)

Література про життя та діяльність:

Ноздрина, Л. Ф.  Хавкин Владимир Ааронович // Збережена пам'ять. Євреї у Бердянську / Бердян. міськ. рада, Від. культури виконкому БМР, Бердян. краєзнав. музей. – Бердянськ, 2018. – С. 119-121. – Видано у рамках проекту "Вивчення Голокосту в Україні для формування атмосфери толерантності" Українського інституту вивчення Голокосту "Ткума" та Яд Вашем.

Хавкин Владимир Ааронович // Духом и Здоровьем / [авт. и сост.: Наталья Кузьменко, Николай Михайлов]. – Запорожье, 2004. – С. 171-176.

Гордеев, Б. В.  Доктор В. А. Хавкин: его жизнь и судьба // Єврейське населення Півдня України : дослідження і документи / ЗДУ, Держ. архів Запоріз. обл. ; [ред. кол. : Ф. Г. Турченко (гол.) та ін.]. – Запоріжжя : [б. и.], 1994. – Вип. 1. - С. 119-125.

Поповский М.  Судьба доктора Хавкина. - М. : Изд-во восточной литературы, 1963. - 164 с.

***

Резник, В. И.  Великая душа Владимира Хавкина // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 1. - С. 3-11 ; № 2. - С. 3-15.

 

16.03 - 90 років тому (1930) Запоріжжя відвідали українські письменники: Остап Вишня, Петро Панч, Терень Масенко, Володимир Кузьмич та інші прозаїки і поети. Влітку того ж року Остап Вишня гостював в с. Біленькому Верхньохортицького (нині - Запорізького) району: спілкувався з селянами, ходив на полювання;

Література про життя та діяльність:

Ребро, П. П.  Остап Вишня і Запоріжжя : (до 110-річчя з дня народження письменника) : літ.-критич. нарис / П. П. Ребро. – Запоріжжя : Хортиця, 1998. – С. 10. – (Українська Мекка).

 

17.03 - 60 років від дня народження Михайла Юрійовича Литвинова (17.03.1960, м. Бердянськ - 1980), учасника бойових дій в Афганістані, сержанта. Загинув в Афганістані, похований в м. Бердянську;

18.03 - 170 років від дня народження Сергія Олександровича Бершадського (18.03.1850, м. Бердянськ - 1896, Санкт-Петербург), російського історика, юриста, професора кафедри історії та філософії права Санкт-Петербурзького університету. Досліджував історію литовсько-українських та польських євреїв;

Література про життя та діяльність:

Бершадський Сергій Олександрович // Хроніка 2000 : укр. культурол. альманах. - К., 2013. - Вип. 4 : Український Петербург. - С. 153.

Бершадский Сергей Александрович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. - Мелитополь, 2013. - Т. 1 : А - Л. - С. 177-178.

Хонигсман, Я.  Сергей Александрович Бершадский // Запорожские еврейские чтения, 6-е. - Запорожье, 2002. - С. 219-228.

 

20.03 - 70 років від дня народження Івана Миколайовича Доценка (20.03.1950, с. Ремівка Гуляйпіл. р-ну - 20.02.1985, там само), українського поета;

           

Незабутній, самобутній поет

 

Іван Миколайович Доценко народився 20 березня 1950 року в селі Ремівці Гуляйпільського району Запорізької області в сім’ї селян. Початкову освіту здобув у своєму селі, восьмирічну – в сусідньому селі Приютному, Середню - в селі Любимівці. Вчився на «5» і «4», займався спортом, читанням творів Мопасана, Бальзака, Драйзера, Л. Толстого, С. Єсеніна.

Після закінчення школи навчався у МПТУ-16 за спеціальністю кіномеханік й «крутив» художні й документальні фільми в трьох сусідніх селах, але часто потерпав через свою вроджену короткозорість.

"Вірші почав писати через закоханість до дівчини, - пізніше зізнавався. – Через прогресуючу короткозорість довелося розпрощатися з кіном. Через неї не взяли і в армію. Через неї не брали і на виробництво, тому пішов працювати в сільське господарство різноробом.

За рік поетичної «творчості» набралося у мене «вибраного» на загальний зошит на 96 аркушів. З ним і поїхав до редакції районної газети, в якій щойно з’явився молодий поет Григорій Лютий. Десь за два тижні я побачив у газеті три вірші з передмовою і фото. Так я став «поетом». Щоб стати справжнім поетом, мені порадили вступати на підготовче відділення Запорізького державного педагогічного інституту, що я і зробив. Але закінчити педіститут не довелося через безпідставний наклеп і я повернувся у своє село і пішов працювати в колгосп".

І в той же час Іван багато і наполегливо писав вірші. Коли вдалося побувати в Києві, зайшов до редакції журналу «Ранок», де схвально відгукнулися на його поезію.

Як зізнавався Іван, він «писав важко, повільно, але постійно». Він був одним із найперспективніших поетів Гуляйпілля, та не судилося.

20 лютого 1985 року через трагічні обставини Івана Доценка не стало.

Пригадував поет Григорій Лютий, у якого залишився рукопис Іванової першої книжки: «Вірші Івана Доценка цінні ще й тим, що в них глибоко інтимне виходить на загальнолюдські масштаби. Пригадую, відразу після Чорнобильських подій, стояли ми в києві біля Верховної Ради з письменниками. Машини водою заливали вулиці, весь письменницький з’їзд проходив у гнітючій атмосфері. Стояли ми у якомусь заціпенінні. Не знаходилося слів, щоб висловити той стан. І раптом я згадав Доценкове:

Я вже не знаю, що зі мною буде,

Хоч є любити що й чим дорожить.

Та знаю вже, як важко жити, люди

Коли чесніше вмерти, аніж жить.

Сховатись ніде, і прикритись нічим.

І хоч всесильний час вже стільки літ

Бинтує рану, та палючий відчай

Все проступає, наче кров, крізь бинт…

Запала мертва тиша, як у кімнаті, де викачали повітря. Люди зацікавлено обступили, почали розпотувати: хто це? Де він? А це були рядки з вірша про кохання нашого земляка Івана Доценка».

- Час все далі відносить від нас голос поета з Ремівки Івана Миколайовича Доценка, - розмірковує Григорій Лютий, - А мені все більше шкода, що такий неповторний голос, на який чм не століттями здобувався наш квітучий степ, так може і розвіятись, повернутись рости квітами в балки, літати пташиними співами в зарослях моху чи бузини.

У віршах Івана Доценка стільки беззахисності, безпосередності, що аж щемить серце.

Поета немає серед живих, та є його поезія, яку 2004 року було зібрано в збірку «Вибране» і видано в друкарні «Дніпровський металург» (м. Запоріжжя). Земляки пишаються тим, що поряд з ними жив і творив світлий і чистий у своїх помислах український поет Іван Доценко.

(І. К. Кушніренко)

Твори:

Вибране : поезії / І. М. Доценко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 184 с. : фото.

***

Іван Доценко // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 69.

Горпинич, О. І.  Іван Доценко // Горпинич, О. І.  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. – С. 175-176.

Іван Доценко // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – С. 255-261.

Кушніренко, І. К.  Іван Доценко // Кушніренко І.  Література Гуляйпільщини : (на пругких вітрах) : у 2-х ч. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський ; М-во освіти і науки України, Дніпропетров. нац. ун-т, лабораторія фольклору, говірок, літератури Нижньої Наддніпрянщини. – Дніпропетровськ : Пороги, 2003. – Ч. 2. - С. 127-139.

Лютий, Г.  Іван Доценко // Письменники Запорізького краю (20 - 90-ті роки ХХ століття). - Запоріжжя, 2002. - С. 552-562.

 

20.03 - 50 років тому (1970) відкрився Будинок побуту “Ювілейний” (м. Запоріжжя);

21.03 - 70 років В'ячеславу Васильовичу Нежузі (21.03.1950, м. Запоріжжя), запорізькому художнику;[34]

Література про життя та діяльність:

Промис GALLERY : [альбом-каталог "Галерея Проміс"] : з зібрань картинної галереї концерну "Проміс". – К., [1993]. – С. 44-48 : іл. – Творчість запорізьких художників. Текст укр., англ.

 

23.03 - 70 років Наталії Миколаївні Бовкун (23.03.1950), запорізькій художниці;[35]

25.03 - 110 років від дня народження Олександра Єрмолайовича Носенка (25.03.1910, с. Кірове (нині - Таврійське) Оріхів. р-ну - 29.05.1980, м. Київ), прозаїка;

Література:

Стадніченко, О. О.  Літературне Запоріжжя в контексті українського літературного процесу : [в т. ч. про О. Є. Носенка] // Краєзнавство Запорожжя. - 2016. - № 1. - С. 124.

Носенко Олекса Єрмолайович // Літературне Запоріжжя : біобібліограф. довідник / ЗОУНБ ім О.М. Горького ; уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова, І. Півненко. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 2. - С. 45-46.

 

26.03 - 70 років від дня народження Анатолія Васильовича Півненка (26.03.1950), члена НСЖУ, заслуженого журналіста України, генерального директора ТОВ «ТРК “Алекс”.

За багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у розвиток українського незалежного телебачення, створення сучасного професійного регіонального мовлення та з нагоди 25-річчя від дня першого виходу в ефір ТРК “Алекс” Анатолія Васильовича Півненка нагороджено орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІ ступеня (2015);

Література про життя та діяльність:

Тропешко, В. С.  Пивненко Анатолий Васильевич // Тропешко, В. С.  Доверие / В. С. Тропешко ; Виктор Тропешко. – Запорожье, 2014. – С. 137-141.

Огнєв, А.  Півненко Анатолій Васильович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція. – Запоріжжя, 2010. – С. 134.

Кушніренко, І. К.  Анатолій Півненко // Кушніренко І.  Література Гуляйпільщини : (на пругких вітрах) : у 2-х ч. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський ; М-во освіти і науки України, Дніпропетров. нац. ун-т, лабораторія фольклору, говірок, літератури Нижньої Наддніпрянщини. – Дніпропетровськ, 2003. – Ч. 2. - С. 139-143.

Попова, О.  Директор ТРК “Алекс” здоров, потому что работает, рыбачит и болеет ... за гандболистов / Ольга Попова // Vip club. - 2018. - № 73. - С. 60-61.

Огнєв, А.  Анатолій Півненко: “Журналістика, як образ життя, не має меж...” / Анатолій Огнєв // МИГ. - 2010. - 3 июня (№ 22). - С. 37.

 

27.03 - 50 років від дня народження Сергія Григоровича Хорошуна (27.03.1970, с. Лошкарівка Нікопол. р-ну Дніпропетров. обл. - 29.05.2016, м. Кам'янка-Дніпровська), учасник ООС (АТО), старшого солдата, розвідника 56-ї мотопіхотної бригади. Загинув в районі м. Павлопіль Волноваського району Донецької області. Нагороджений орденами: “За мужність” ІІІ ступеня (2016, посмертно) та “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно);[36]

28.03 - 30 років від дня народження Леоніда Олександровича Сазонова (28.03.1990, м. Запоріжжя - 15.02.2017, там само), учасника ООС (АТО), молодшого сержанта, зв'язківця 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56-ї ОМПБр. Загинув в районі м. Волноваха Донецької області;[37]

29.03 – 80 років від дня народження Віктора Петровича Серебрянікова (29.03.1940, м. Запоріжжя - 12.11.2014, м. Київ), радянського футболіста (напівзахисник), вихованця запорізького “Металурга”;[38]

Література про життя та діяльність:

Вардидзев, В. В.  Прощай, Серебро... // Вардидзев, В. В.  Полвека с "Индустриалкой", друзьями и футболом / В. В. Вардидзев ; Владимир Вардидзев. – Запоріжжя, 2018. – С. 7-10.

Віктор Петрович Серебряніков // Звёзды запорожского "Металлурга" / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье, 2014. – С. 37-39.

 

            30.03 – 90 років від дня народження Віктора Васильовича Ликова (псевд. - Віктор Бердянський) (30. 03. 1930, м. Бердянськ - 07. 08.1993, там само), запорізького прозаїка, кіносценариста, журналіста.

 

            Віктор Васильович Ликов народився 30 березня 1930 року в місті Бердянськ. Коли розпочалася німецько-радянська війна, Віктор встиг закінчити 5 класів Бердянської середньої школи № 2. Всю окупацію прожив у Бердянську. Після визволення міста у вересні 1943, він як і всі хлопці його віку, розчищав  територію  Першотравневого заводу. Закінчивши при заводі ремісниче училище, став працювати токарем та одночасно навчатися у вечірній школі, далі у морській школі в місті Жданов (нині Маріуполь), після її закінчення у 1950 році був призваний на службу на Північний морський флот. Служив в місті Сортовала (Карелія). Звідти відправив своє перше оповідання до газети “Комсомольська правда”,  яке було відзначене премією - фотоапаратом ФЕД.

            Після армії в 1955 році повернувся у Бердянськ і працював в порту. Закінчивши 2- річні курси при Одеському мореплавному училищі, отримав призначення на посаду капітана флоту рибокомбінату.  Одночасно Ликов писав розповіді про море, про непросту долю і працю рибалок. 50-60-ті роки залишили по собі добру пам’ять: Віктор Ликов, працюючи над повістю “Брошены после войны”, вступив до лав літературного об’єднання «Парус», видав збірки оповідань «Ми з коралу» та «Про тих, хто в морі».

            Журналістський хист молодого письменника помітили в редакції газети “Індустріальне Запоріжжя”, і невдовзі Віктор Ликов на три роки стає власним кореспондентом газети по Бердянську і Бердянському району. В своїх нарисах він порушував екологічні питання, пов’язані з Азовським морем, малими місцевими річками. Так, після однієї гострої замальовки річка Берда нарешті потрапила в поле зору місцевої влади і була очищена від сміття.

            Здібного журналіста запросили на постійну посаду до редакції. Віктор Ликов переїжджає до Запоріжжя, вступає  на факультет журналістики Київського державного університету,  видає збірку «Небезпечний пеленг» (1965),  до якої увійшли повість «В каботажі» та кілька оповідань – про нелегку працю трудівників моря. За його сценарієм (у співавторстві) розпочинаються зйомки кінострічки для дітей «Перший шторм» (вийшла на екран 1972 року) – про піонерів-артеківців, яким вдалося знайти місце загибелі під час німецько-радянської війни одного з кораблів Чорноморського флоту. В головній ролі знімався народний артист СРСР Іван Переверзєв (1914-1978).

            Перша половина 70-х років ознаменувалася знаменними подіями для Ликова: він стає власним кореспондентом по Приморському краю,  найпопулярнішої газети СРСР «Известия», переїжджає з родиною на Далекий Схід. Віктор зацікавився історією заселення краю: з 1858 по 1914 роки до Приморського краю прибуло 22 122 селянські родини, з яких 70% були мешканцями з України. В Уссурійському краї цей відсоток досягав 81,26 %.  На карті Далекого Сходу зустрічаються рідні українські назви: Чернігівка, Прилуки, Хорол, Київка, Гайворон, Васильківка, Монастирище, Ніжин, Лівадія. На півострові Камчатка Ликов знайшов село Запоріжжя – на журналіста і письменника війнуло запахами жовтої ниви, водами Дніпра, запорізького синього неба. Він пише оповідання “Запорожцы за Амуром”, яке ввійшло до збірки нарисів “Огни у Тихого океана”(1975 р.), а потім повість «Першопроходці» , за якою невдовзі знята кінострічка «Право на любов» (1977) - про долю кількох поколінь українських переселенців. В головних ролях зайняті відомі українські актори – Богдан Ступка, Андрій Подубинський, Ірина Шевчук, Костянтин Степанков та інші.

            1976 року родина Ликових повертається до рідного Бердянська, купує невеличкий будиночок в селі Миколаївка. Тепер Віктор Ликов повністю віддається творчій праці: пише книгу «Справи і люди Першотравневого»- до 100-річчя заводу, стає автором сценарію документальної стрічки «Бердянськ- місто сонячне» тощо. Але працею всього його життя став роман-трилогія «Море солоне», над яким Віктор Ликов працював десять років (1980-1990), роман про життя рибалок Азовського моря та робочих Першотравневого заводу.

У 1984 році Віктора Васильовича прийняли до лав Спілки письменників України, у 1989 році він виступив у газеті “Индустриальное Запорожье” на захист української мови зі статтею “Время отдавать долги”.

            В січні 1991 року Віктору Ликову була присуджена обласна літературна премії імені В. Лісняка за роман у трьох книгах “Море соленое”.

            Помер Віктор Васильович Ликов 8 серпня 1993 року, похований поряд зі своїм другом М. С. Шаульським.

            17 вересня 2018 року на будинку, де жив письменник, по вул. Свободи 18, урочисто відкрили меморіальну дошку. Ініціатором відкриття меморіальної дошки за підтримки місцевої влади стали доктор філологічних наук Бердянського педагогічного університету Вікторія Зарва та її колеги. На захід прийшли мешканці прилеглих будинків, родичі письменника та його донька Олена Ковальчук.

(Н. В. Романів)

            Твори:

            Море соленое : роман : в 3 кн. Кн. 3 / В. Лыков ; Виктор Лыков. - Днепропетровск : Промінь, 1990. - 205 с.

            Море соленое : роман : в 3 кн. Кн. 2 / В. Лыков ; Виктор Лыков. - Днепропетровск : Промінь, 1982. - 288 с.

            Море соленое : роман : в 3 кн. Кн. 1 / В. Лыков ; Виктор Лыков. - Днепропетровск : Промінь, 1980. - 239 с.

            Дела и люди Первомайского / В. Лыков ; Виктор Лыков. - Днепропетровск : Промінь, 1976. - 167 с. : ил.

            [Отрывки из повестей, рассказов, сценарий] / В. Лыков // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2-х т. / Центр. лит.-творч. обществ. орг-ция «Бердянск литературный». - Мелитополь, 2013. - Т. 1. - С. 50-64.

            Чайка-хохотунья : [рассказ] / В. Лыков ; Виктор Лыков // Обрус : антологія творів літераторів Запоріз. краю. - Запоріжжя, 2008. - С. 101-106.

            Время отдавать долги... : [статья-отзыв на открытое письмо П. Ребро «Эта мова величава и проста»] / В. Лыков, Виктор Лыков // Хортиця : альманах Запорізької орг-ції Спілки письменників України. - Запоріжжя, 1992. - № 2. - С. 129-131.

            Поздняя весна : [отрывок из новой повести] / В. Лыков ; Виктор Лыков // Индустр. Запорожье. - 1990. - 7 апр. (№ 67). - С. 2.

            Пароль: “Чудаки”: [рассказ] / В. Лыков ; Виктор Лыков // Индустр. Запорожье. - 1968. - 4 мая.

 

            Література про життя та творчість:

            Лютий, Г. І.  Ликов Віктор Васильович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. - К., 2016. - Т. 17 : Лег – Лощ. - С. 156.

            Лыков Виктор Васильевич // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. - Мелитополь, 2013. - Т. 1 : А - Л. - С. 850-851.

            Чабан, Р.  Лыков Виктор Васильевич : (очерки жизни и творчества) // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2-х т. / Центральная литературно-творческая общественная организация «Бердянск литературный». - Мелитополь, 2013. - Т. 1. - С. 41-45.

            Віктор Ликов : спогади Віталія Шевченка // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2-х т. / Центральная литературно-творческая общественная организация «Бердянск литературный». - Мелитополь, 2013. - Т. 1. - С. 46-49.

            Ликов Віктор Васильович, сценарист // Анотований каталог фільмів Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, 1928 - 2011 / Нац. кіностудія художніх фільмів ім. Олександра Довженка ; [авт.-упоряд. : Р. Прокопенко, О. Кучерявий]. – (2-ге вид., виправ. і допов.). – К., 2011. – С. 301;

            Шевченко, В.  Віктор Ликов // Письменники Запорізького краю (20-90-ті рр. XX ст.). - Запоріжжя, 2002. - С. 219-225.

            Ликов Віктор Васильович // Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. / ЗОУНБ ім. О. М. Горького. - Запоріжжя, 1996. - Вип. 1. - С. 37-38.

            Літературно-мистецька хроніка (1991) : [в т. ч. про присудження премії ім. В. Лісняка Віктору Ликову] // Хортиця : альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. - Запоріжжя, 1992. - № 2. - С. 190.

            Дошка пам’яті В. Ликова // Півден. зоря. - 2018. - 27 верес. (№ 39). - С. 13.

            Вітаємо! : нові члени спілки : [у т. ч. запоріз. письменник В. В. Ликов прийнятий до Спілки письменників СРСР] // Комсомолець Запоріжжя. - 1984. - 7 черв. (№ 66). - С. 3.

            Кривошей, М.  Море - його колиска / Кривошей М. ; Михайло Кривошей // Півден. зоря. - 1990. - 13 квіт. (№ 59). - С. 3.

            Ликов Віктор Васильович : [некролог] // Запоріз. правда. - 1993. - 10 серп. (№ 152). - С. 3.

            Лыков Виктор Васильевич: [некролог] // Півден. зоря. - 1993. - 10 серп.

 

30.03 – 75 років Віталію Андрійовичу Рульєву (30.03.1945, с. Гірсовка Приазов. р-ну - 15.05.2010, м. Мелітополь?), доктору економічних наук, професору, директору Інституту зрошуваного садівництва (2002 - 2008), директору навчально-наукового інституту економіки та бізнесу ТДАА (з 2008 р.);

 

Віталій Андрійович Рульєв народився 30 березня 1945 року в с. Гірсовка Приазовського району Запорізької області. В 1968 році закінчив Мелітопольський інститут механізації сільського господарства за спеціальністю інженер-механік. Після закінчення інституту один рік працював начальником зміни на Мелітопольському моторному заводі.

З 1969 року перейшов на комсомольську роботу: працював спочатку другим, а згодом першим секретарем Мелітопольського райкому комсомолу. У 1975 році стає секретарем Мелітопольського райкому партії. За час роботи на комсомольській та партійній роботі зарекомендував себе, як ініціативний і умілий організатор. Особисто знав багатьох працівників чималого району, знаходив шлях до вирішення нагальних потреб селян. В 1980 році закінчив Вищу партійну школу при ЦК компартії України.        

З 1987 по 1993 рік працював заступником директора, а згодом генеральним директором Південного науково-виробничого плодорозсадницького об’єднання (м Мелітополь). У 1992 році, захистивши кандидатську дисертацію на тему «Організація садівництва в умовах ринкових відносин», Віталій Андрійович стає кандидатом сільськогосподарських наук.

У період з 1994 по 1999 р. очолював економічний факультет Таврійської державної аграрної академії.

В 2000 році став докторантом: почав працювати над докторською дисертацією. З 2002 до 2008 рік обіймав посаду директора науково-дослідного інституту зрошуваного садівництва ім. М. Ф. Сидоренка Української академії аграрних наук. У 2006 р. захистив докторську дисертацію на тему «Потенціал промислового садівництва України і основні напрямки його ефективного використання».

З 2008 року до 2010 рік обіймав посаду директора навчально-наукового інституту економіки та бізнесу Таврійського державного агротехнологічного університету.

Віталій Андрійович є автором і співавтором ста п’ятдесяти наукових і навчально-методичних праць, у тому числі п’яти монографій. Коло наукових інтересів охоплює проблеми економіки та організації вітчизняного та світового промислового садівництва. Ним обґрунтовані пропозиції організації оптового плодоягідного ринку, створення служби маркетингу в садівничому підприємстві, удосконалення порідно-сортового складу промислових садів, впровадження інноваційно-інтенсивних технологій.

За трудові та наукові досягнення Віталій Андрійович був нагороджений медаллю «За трудову доблесть», відзнакою «Знак пошани» Міністерства аграрної політики України та  Почесною відзнакою Української академії аграрних наук, а також став лауреатом премії УААН «За видатні досягнення в аграрній науці». В.А. Рульєв пішов із життя 15 травня 2010 року.

(Г. Я. Голованова)

Основні наукові праці:

Менеджмент : навч. посібник для ВНЗ / В. А. Рульєв, С. О. Гуткевич. – К. : Центр учб. л-ри, 2016. – 312 с.

Управління персоналом : навч. посібник для ВНЗ / В. А. Рульєв, С. О. Гуткевич, Т. Л. Мостенська. – К. : Кондор, 2013. – 312 с.

Менеджмент : навч. посібник для вузів / В. А. Рульєв, С. О. Гуткевич. - К. : Центр учб. л-ри, 2011. - 312 с.

Конкурентоспроможність плодів і ягід: [монографія] / В. А. Рульєв. - Мелітополь : [ВБ ММД], 2007. - 316 c.

Выращивание плодовых саженцев в южной Степи Украины / Рульев В. А. – Мелітополь : Мелітополь, 2005. – 70 с.

Економічні проблеми розвитку садівництва України / В. А. Рульєв. - К. : ННЦ ІАЕ, 2004. - 360 c.

Садівництво півдня України / Ін-т зрошуваного садівництва ; за ред. Рульєва В. А. – Запоріжжя : Дике Поле, 2003. – 240 с.

Відродження Запорізького садівництва / В. А. Рульєв, Д. Г. Легеза ; ред. В. А. Рульєв. Запоріжжя : Дике Поле, 2001. 143 с.

***

Розвиток світового виробництва яблук / Рульєв В. А. // Економіка АПК. - 2004. - № 5. - С. 149-155.

Формування вітчизняного ринку продукції садівництва / Рульєв В. А. // Економіка АПК. - 2004. – № 9. - С. 122-126.

Розвиток світового виробництва персиків / Рульєв В.А. // Економіка АПК. - 2004. - № 10. - С. 146-150.

 

Література про життя і діяльність:

Віталій Андрійович Рульєв : бібліогр. покажчик основних публікацій автора з 1988 до 2009 р. / Таврійський держ. агротехн. ун-т, наук. б-ка. – Мелітополь : [ТДАТУ], 2010. – 28 с. – (Біобібліографістика провідних вчених ТДАТУ).

Рульєв Віталій Андрійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=7268&lang=ukr

Рульєв Віталій Андрійович [Електронний ресурс] // Придніпровський науковий центр. - Режим доступу до статті : http://www1.nas.gov.ua/rsc/psc/Scientists/R/Pages/RulievVA.aspx

 

 

            31.03 - 70 років Віктору Миколайовичу Гончарову (31.03.1950, м. Запоріжжя), заслуженому артисту України (1996). 30 років пропрацював у Запорізькому обласному академічному театрі юного глядача. Нині - актор “Нового театру” (м. Запоріжжя). З 2000 року - старший викладач кафедри акторської майстерності та дизайну (факультет соціальної педагогіки та психології) Запорізького національного університету.[39]

Література:

Петренко, Н. В.  Гончаров Віктор Миколайович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2006. – Т. 6 : Го - Гю. - С. 161.

Факультет соціальної педагогіки та психології : [в т. ч. про викладача каф. акторської майстерності В. М. Гончарова] // Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930 - 2005) : ювілейна книга. – Запоріжжя, 2006. – С. 161.

***

Соловьева, Г.  Возраст - это недоразумение природы / Галина Соловьева // МИГ. - 2010. - 1 апр. (№ 13). - С. 13.

 

31.03 - 10 років (2010) від дня заснування польського національно-культурного товариства “Радість” Вільнянського району.

 

            Польське національно-культурне товариство “Радість” було засноване 31 березня 2010 року в селі Богатирівка Вільнянського району Запорізької області. Головою товариства з дати виникнення є Тетяна Лавриченко. Метою створення стало об’єднання жителів польського походження села Богатирівка та розташованих поряд сіл для спільного вивчення польської мови, географії, історії, культурної спадщини поляків, що проживають на запорізькій землі та на їх історичній батьківщині, виховання молодого покоління у дусі толерантності та поваги по відношенню до представників інших національностей.

            За роки існування товариство стало учасником різноманітних заходів, які проводилися на теренах Запорізької області, в тому числі брало участь у всеукраїнському фестивалі “Ми - українські”, козацьких фестивалях “Покрова на Хортиці”, фестивалі національної кухні, першому фестивалі фільмів національно-культурних товариств, у тренінгах із запобігання проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в містах Запоріжжя та Бердянськ, у симулятивній грі в Мелітополі за участі запорізьких та мелітопольський національно-культурних товариств та інших. Також “Радість” була гостем багатьох культурних заходів національно-культурних товариств: татарського, грецького, єврейського, арабського, індійського та інших.

            Для молоді працює недільна польська школа, майже усі члени товариства брали участь у репетиціях та виступах вокального фольклорного ансамблю, в репертуарі якого польські народні пісні.

            З нагоди 5-річчя заснування товариства «Радість» 5 вересня 2015 року у с. Богатирівка пройшов фестиваль польської культури "Радість у кожен дім".

            Один з напрямків роботи товариства - популяризація польської мови та культури серед мешканців Запоріжжя різних національностей. За ініціативи товариства в центрі національних культур Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки в 2018 році працювали курси з вивчення польської мови, а в січні-лютому 2019 року відбулася серія зустрічей, присвячених творчості відомого польського письменника Генріка Сенкевича, на яких дізнавалися про життєвий та творчий шлях, обговорювали його твори та переглянули екранізацію таких всесвітньо відомих романів, як “Хрестоносці”, “Камо грядеши”, “У пустелі та джунглях”.

            Також в центрі національних культур 17 січня 2019 р. за участі товариства та театру-студії "Пігмаліон"  відбулася музично-поетична зустріч, присвячена Адаму Міцкевичу - одному з найвидатніших польських поетів, засновнику романтизму і романтичної драми у польській літературі.

(Н. Л. Приймаченко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Польське національно-культурне товариство “Радість” // Ми - українські. - [Запоріжжя, 2012]. - С. 82-83.

            Зворигіна, Н.  Усі прапори в нас - як удома [Електронний ресурс] : [про участь у Всеукраїнському фестивалі національних культур “Ми- українські” у вересні 2012 р.] // Урядовий кур'єр. - 2012. - 19 верес. - Режим доступу : http://ukurier.gov.ua/uk/articles/usi-prapori-v-nas-yak-udoma/

            Про проведення фестивалю польської культури у с. Богатирівка Вільнянського району // Запорізька обласна державна адміністрація : [офіційний веб-сайт]. - 2015. - 7 верес. - Режим доступу : http://www.zoda.gov.ua/news/28469/pro-provedennya-festivalju--polskoji-kulturi-u-s.-bogatirivka-vilnyanskogo-rayonu.html

            В Запоріжжі Масляну відзначили за щедрим багатонаціональним символічним столом [Електронний ресурс] : [брали участь серед інших у Фестивалі національної кухні 27 лют. 2017 р. ] // Запорізька обласна державна адміністрація: [офіційний веб-сайт]. - 2017. - 27 лютого. - Режим доступу : http://www.zoda.gov.ua/news/35270/v-zaporizhzhi-maslyanu-vidznachili-za-shedrim--bagatonatsionalnim-simvolichnim--stolom.ht

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 90 років (1930) Запорізькому металургійному технікуму;[40]

Квітень

01.04 - 80 років тому (1940) неподалік Запоріжжя було сформовано 131-й  винищувальний авіаційний полк ВПС Одеського військового округу (40-й гв. Тарнопільський ордена Кутузова авіаполк). Входив до складу 45-ї сад. З 1 листопада 1941 до 25 грудня 1942 року командиром полку був Віктор Йосипович Давидков[41] (17.08.1913, м. Василівка - 02.07.2001, м. Москва, РФ), Герой Радянського Союзу (1942);

01.04 – 30 років (1995) від дня заснування запорізької дитячої газети „Клякса”;

05.04 - 310 років (1710) Конституції Пилипа Орлика;

Література та інтернет-ресурси:

"Пакти і Конституції" Української козацької держави / НАН України [та ін. ; упоряд. : М. Трофимук, Т. Чухліб ; редкол. : В. Смолій (відп. ред.) та ін.]. – Львів : Світ, 2011. – 440 с. – Відтворено тексти оригіналу староукр. мовою ; наведено пер. укр., англ., нім., рос. і фр. - Із змісту: Факсимільне відтворення публікації Василенко Н. П. Конституция Филиппа Орлика // Уч. зап. Ин-та истории...- Т. 4. - С. 153-171. – Бібліогр.: с. 404-424.

***

Кормич, А. І.  Конституція Пилипа Орлика / А. І. Кормич // Історія вчень про державу і право : навч. посібник : у 2 ч. / А. І. Кормич ; М-во освіти і науки України. – К., 2015. – С. 289-291.

***

Миревський, І.  Архієпископ Тельмісський Іов: "Іван Мазепа і Пилип Орлик першими повернулись під омофор Вселенського Патріархату. В Конституції Пилипа Орлика це заповідалось і наступникам..." : [бесіда з архієпископом Іовом (Гечей) / записав Ігор Миревський] / І. Миревський // Пам'ятки України : історія та культура. – 2018. – № 7-9. – С. 4-18.

Рендюк, Т.  Бендерська Конституція 1710 року - апогей політичної та правової думки Пилипа Орлика в еміграції : (до Дня Конституції України 28 червня) / Т. Рендюк // Зовнішні справи. – 2017. – № 6. – С. 26-31.

***

Конституція Пилипа Орлика [Електронний ресурс] : [бібліогр. список]. – Запоріжжя : КЗ "ЗОУНБ" ім. М. Горького ЗОР, 2010. – 40 джерел.

 

07.04 - 90 років від дня народження Анатолія Федоровича Власова (07.04.1930, с. Лукашеве Верхньохортиц. (нині - Запоріз.) р-ну - 2012 ?), заслуженого вчителя УРСР (1981); 1969 - 2001 - директор Запорізького педагогічного училища (з 2003 р. - коледж);

07.04 - 80 років від дня народження Віктора Івановича Яланського (07.04.1940, м. Гуляйполе - 27.02.2003, там само), журналіста, внучатого племінника Н. І. Махна;[42]

            8.04 – 70 років Полухіній Тетяні Василівні (08.04.1950, с. Новопавлівка Томаків. р-ну Дніпропетров. обл.), Почесному журналісту України, відповідальному секретарю Мелітопольської міжрайонної первинної організації НСЖУ, члену правління громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини».

 

Тетяна Василівна Полухіна народилася 8 квітня 1950 року в селянській сім'ї на Дніпропетровщині. Батько – ветеран, інвалід Другої світової війни, через тяжкі поранення та контузію рано пішов з життя. Мати – інвалід праці, сама виховувала двох довоєнних та двох післявоєнних дітей, тому основою стабільності родини була копітка спільна праця та відповідальне ставлення кожного до своїх обов’язків. У 1967 році Тетяна закінчила зі срібною медаллю середню школу і вступила на філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. Закінчивши навчання в 1971 році, стала вчителькою української мови та літератури. Чотири роки присвятила роботі в школі, але, працюючи з учнівськими зошитами, завжди відчувала, що її більше приваблювало написання власних творів, аніж перевірка чужих.

Таке бажання зародилося в неї ще за шкільною партою, і з цим пов’язана пам’ятна в її житті подія. До знаменної дати в історії СРСР було оголошено Всесоюзний конкурс на кращий учнівський твір. Взявши участь у цьому творчому змаганні старшокласників, Тетяна стала переможницею на районному та обласному рівнях і в січні 1967 року, під час шкільних зимових канікул, представляла свою Дніпропетровщину на “Семінарі юних авторів” у Києві. Назавжди запам’яталися організовані для учасників Семінару зустрічі з Павлом Тичиною (на жаль, це був останній рік його життя), Олександром Білашем, Віталієм Коротичем та іншими відомими особами, екскурсії містом та відвідування музеїв, Києво-Печерської лаври й інших пам’яток, а в нагороду – подарована бібліотечка української літератури та путівка до піонерського табору «Молода гвардія» в Одесі. А ще – запрошення редакції районної газети, в разі, якщо не складеться зі вступом до інституту, почати свій трудовий шлях у їхньому журналістському колективі.

Зі вступом ускладнень не було. Отже, кілька років успішного викладання в школі, і з часом у Тетяни остаточно визріло рішення таки спробувати свої сили в журналістиці. В правильності цього кроку, зробленого в 1975 році, вона не сумнівається й досі.

Працювала шість років у міській газеті на Дніпропетровщині, а з 1981 року – у Мелітопольській міськрайонній газеті “Серп і молот” (зараз - “Новий день”). Була завідувачкою відділу листів та масової роботи, відділу промисловості і транспорту, вела заняття в університеті робсількорів при редакції. В обласних змаганнях з висвітлення ключових тем очолювані нею відділи займали призові місця. В 1985 році Тетяна Василівна стала членом Національної спілки журналістів України. Її матеріали друкувалися в газетах «Днепровская правда», «Запорізька правда», «Голос України».

1991 року Тетяні Василівні довірили в редакції посаду відповідального секретаря. Протягом 1994-1998 років за переводом працювала референтом народного депутата України. Після закінчення каденції нардепа знову повернулася в редакцію “Нового дня” на посаду відповідального секретаря. Її творча праця неодноразово відзначалася грамотами й дипломами обласного і всеукраїнського рівнів. На пенсію вийшла з посади редактора і продовжує працювати до сьогоднішнього дня. Почесний журналіст України (2011), з 2005 року була секретарем Мелітопольської первинної журналістської організації. Нині – відповідальний секретар Мелітопольської міжрайонної первинної організації НСЖУ.

Нову сторінку в житті та роботі Тетяни Василівни Полухіної відкрила участь у діяльності громадської організації “Спілка краєзнавців Мелітопольщини”: член правління ГО, безпосередня участь у всіх заходах, у виданнях “Мелітопольського краєзнавчого журналу”, висвітлення подій у пресі і т. і. В 2018 році у співавторстві з Володимиром Різником, Валерієм Блюмським, Валерієм Сакуном та Тетяною Полухіною була написана і видана книга “Крылатый Мелитополь” з історії військово-транспортної та спортивної авіації в медовому місті (від У-2 до Іл-76). Тетяна Василівна є натхненником та ініціатором багатьох починань у складі громадської організації – від краєзнавчих поїздок Мелітопольщиною до публікації статей про особливості роботи громадської організації. Її наполегливість та відданість роботі є зразком для молодших членів організації.

Зараз Тетяна Василівна бере активну участь у підготовці нової колективної роботи Спілки краєзнавців Мелітопольщини – довідково-історично-інформаційного збірника “Мелітополь: природа, населення, господарство”.

(В. П. Воровка)

Публікації:

Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / Резник В. И., Полухина Т. В., Блюмский В. Т., Сакун В. В. – Мелитополь :  Издат. Дом МГТ, 2018. – 418 с.

***

23.02 - 100 років від дня народження Сергія Арсенійовича Бесчастного (23.02.1919, м. Мелітополь – 13.11.1987, м Одеса) Героя Радянського Союзу, майора авіації, командира ескадрильї 235-го Проскурівського штурмового авіаполку 264-ї Київської Червонопрапорної штурмової авіадивізії 5-ї повітряної армії 2-го Українського фронту, капітана ; 06.05 - 100 років від дня народження Миколи Гавриловича Лісконоженка (06.05.1919, с. Новоданилівка Якимівського району - 02.11.1941, с. Кам’янка Маловішер. р-ну Новгород. обл., РФ), Героя Радянського Союзу (1941, посмертно), льотчика 513-го винищувального авіаційного полку ВПС 52-ї окремої армії, лейтенанта ; 25.12 - 100 років  від дня народження Сергія Васильовича Деменкова (25.12.1919, с. Астраханка Мелітоп. р-ну – 04.05.2003, м. Харків) генерал-майора авіації, учасника Другої світової війни, Героя Радянського Союзу (1943) / Т. В. Полухіна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2019 рік. – Запоріжжя, 2018. – С. 82-88, 179-195, 403-413.

24.02 - 100 років від дня народження Олександра Михайловича Перепелиці (24.02.1918, м. Мелітополь – 15.05.1942, с. Таранівка Зміїв. р-ну Харків. обл.), Героя Радянського Союзу, командира ланки 165-го винищувального авіаційного полку 44-ї винищувальної авіаційної дивізії Південно-Західного фронту, молодшого лейтенанта / Т. В. Полухіна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік.  – Запоріжжя, 2017. – С. 98-103.

28.04 - 100 років від дня народження Миколи Володимировича Мохова (28.04.1917, м. Москва, РФ), краєзнавця, почесного громадянина м. Мелітополя (1998), кавалера ордену «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступ. (23.09.2009) // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік.  – Запоріжжя, 2016. – С. 159-103.

 

Публікації в періодичних виданнях:

Мелитополь  – морской порт? / Т. В. Полухина // Мелитоп. краевед. журн. – 2018. – № 12. – С. 81-83.

Мелитополь – морской порт? / Т. В. Полухина // Мелитоп. краевед. журн. – 2018. – № 12. – С. 81-83.

Мандрівне літо мелітопольських краєзнавців / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2018. - 11 лип. (№ 115-118). - С. 14.

Краєзнавчі хроніки золотої осені / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2018. - 7 листоп. (№ 192-195). - С. 14.

Шукай живу лінію / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2017. - 14 черв. (№ 103-106). - С. 14.

Відлуння віків у наших серцях / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2017. - 8 жовт. (№ 177-181). - С. 3.

«Залізний Миколай» і серце з «перцем» / Т. В. Полухіна // Мелитоп. краевед. журн. – 2014. – № 4. – С. 77-84.

«Новий день»: 90 років довіри читачів / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2013. - 22 трав. (№ 117-122). - С. 2, 3, 4, 17, 19.

«Через годы, через расстоянья» : (потомки меннонита И. Корниса - в Мелитополе) / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2013. - 4 верес. (№ 200-205). - С. 6-7.

Медовый город над рекой Молочной, ты с любовью нашей хорошей! / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2012. - 11 січ. (№ 6-10). - С. 8.

То не песни звучат, то бьет сердца набат / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2012. - 16 трав. (№ 97-101). - С. 4.

Ми разом здобули перемогу / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2011. - 15 черв. (№ 117-121). - С. 6.

«Екскурсійний тур для переможців» : (конкурс НСЖУ) / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2011. - 9 лип. (№ 223-227). - С. 14.

Первый казначей / Полухина Т. В. // Всеукраинский научно-практичний журнал. - К. : Казна Украины, 2010. – № 2. - С. 47-48.

Жива історія / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2010. - 6 трав. (№ 89-93). - С. 9-12.

Праведники миру / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2010. - 6 трав. (№ 89-93). – С. 11.

Праведники миру - 2 / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2010. - 8 лип. (№ 135-139).

Сільська глибинка очима журналістів / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2010. - 2 груд. (№ 243-247). - С. 13.

На пекучому полі проблем / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2009. - 9 квіт. (№ 57-60). - С. 9.

 

Література про життя й діяльність:

Полухіна Тетяна Василівна // Пером і словом / ЗОО НСЖУ. – [2-ге вид., перероб. і доп.]. - Запоріжжя, 2010 . – С. 192.

«Новий день» : Полухіна Т. В. // Газети України. 2005 : довідник / НСЖУ. – К., 2005. –  С. 58.

Полухіна Тетяна Василівна  // Вони слави не шукали / ЗОО НСЖУ. – Запоріжжя, 2002. – С. 118.

 

08.04 – 60 років Віктору Миколайовичу Гнєдашеву (08.04.1960, с. Радивонівка Якимів. р-ну), директору КЗ «Якимівський районний історично-краєзнавчий музей», досліднику історії краю, почесному громадянину смт Якимівка (2013);

 

            Віктор Миколайович Гнєдашев народився 8 квітня 1960 року в селі Радивонівка Якимівського району Запорізької області у родині колгоспників. З 1967 по 1977 роки навчався у Радивонівській середній школі. Величезний вплив на формування любові до краєзнавства у дитячі роки відіграли кілька факторів. По-перше, розповіді матусі Ганни Іванівни Гнєдашевої про життя у селі Радивонівка в різні роки його історії, про традиції та обряди села, про відомих мешканців села. По-друге, заняття шкільним туризмом, участь у туристичних змаганнях. І тут великого авторитету мали вчителі географії Тамара Василівна Анциферова та фізкультури Іван Іванович Крестов. По-третє, участь у загальношкільній групі юних червоних слідопитів. За результатами роботи групи у 1975 році відбулось перепоховання радянських воїнів, які загинули при визволення села Радивонівка від нацистів восени 1943 року. Та особливий хвилюючий вплив мала пошукова робота родичів загиблих бійців, які приїхали на перепоховання. По-четверте, інтерес до культури американських індіанців (…), який не втрачений і донині. Якщо три перші фактори вплинули на формування стійкого інтересу до історії та етнографії рідного краю, то четвертий фактор сприяв зацікавленості географічним краєзнавством (погода, рослинний та тваринний світ, ґрунти тощо). Ці дитячі інтереси сприяли однозначному вибору майбутньої професії – вчитель географії.

            В 1977 році вступає на природничо-географічний факультет Мелітопольського державного педагогічного інституту. Завдяки схильності до науки, викладачі інституту Ю.І. Глущенко, А.Т. Тамбовцева, Н.С. Сорокіна, В.Л. Дураков, О.В. Левада сприяли розвитку навичків ведення краєзнавчої науково-дослідницької роботи. Тепер вже проста цікавість до питань краєзнавства набуває суто науковий і системний характер. Будучи студентом стає активним членом географічного гуртка інституту та учасником наукових студентських конференцій. Напрацьовує навички організації туристичної і краєзнавчої роботи серед школярів.

            У 1982 році, отримавши спеціальність вчителя географії та біології, починає трудову педагогічну діяльність. Працюючи вчителем географії у Переможненській середній школі, з самих перших уроків практикує використання краєзнавчих матеріалів на уроках та в позаурочних заходах. З першого ж року роботи в школі організовує учнів на пошук краєзнавчого матеріалу для виступів на уроках та годинах спілкування в позаурочний час. Одночасно під час роботи із джерелами інформації навчає учнів із загального матеріалу виокремлювати конкретні факти, які певним чином стосуються рідного краю, а потім застосовувати їх на уроках. Так учні накопичують знання про свій край.

            Саме таким чином починається активне практичне напрацювання з методики використання краєзнавчих матеріалів на уроках.             У нагоді стала набута практика організації туристичної роботи з учнями. Учнівські команди Переможненської середньої школи беруть активну участь у районних змаганнях з туризму, де показують високі результати і часто виборюють призові місця. Завдяки цьому отримує справжнє визнання відомих організаторів туристичної роботи в школі А.К. Толока, Яноша, І.І. Крестова, І.О. Шарлая та інших. Спілкування із ними значно розширило коло краєзнавчих інтересів, а сама краєзнавча робота набуває систематичний науково-дослідницький характер.

            Узагальнені методичні доробки щодо використання краєзнавчих матеріалів на уроках географії та в позаурочний час заслуховуються не тільки у школі, а й на районних засіданнях предметних методичних об’єднань.

            З 1988 року працює старшим лаборантом, а згодом асистентом на кафедрі фізичної географії та геології Мелітопольського державного педагогічного інституту. Отримані в школі навички ведення краєзнавчих досліджень використовує для роботи зі студентами. Це перш за все стосується організації та проведення польових практик, для яких створює власні методичні рекомендації виходячи з конкретних умов місцевості. Таким чином значно розширює і власну методичну базу щодо організації та ведення науково-дослідницької діяльності студентів, майбутніх вчителів.

            При кафедрі фізичної географії та геології для асистентів виступає засновником та організатором групи молодих вчених. Основним завданням даної групи – визначення з науковою темою та практика ведення науково-дослідницької роботи. Провідне місце відводилось краєзнавчій роботі. Практично всі учасники групи згодом стали кандидатами і, навіть, докторами наук.

            Саме тут вже відбулось становлення як краєзнавця-науковця під впливом викладачів інституту Ю.І. Глущенко, А.Т. Тамбовцевої, Н.І. Сорокіної, Р.В. Серебрякової, М.Д. Торбунової, О. В. Левади та інших. Виходить перша наукова стаття «Взаимодействие природы и человека в пределах восточно-европейских степей на рубеже І тыс. до н. э. и І тыс. н. э.» (…).

            Та все ж тяжіння до школи, роботи з учнями переборює майбутню перспективу стати професійним вченим-краєзнавцем. І вже у 1990 році повертається у Якимівський район до Переможненської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, де працює вчителем географії.

            З 1992 року – директор Горьківської початкової школи. Завдяки ініціативності, сприяє її реорганізації спочатку в загальноосвітню школу І-ІІ ступеня (1994), а через рік – у загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Маючи молодий і творчий колектив, організовує вчителів на краєзнавчу роботу учнів: вивчення історії та географічних особливостей села та його околиць. Швидко накопичується краєзнавчий матеріал, який стає основою для проведення вчителями не тільки уроків, а й позакласних заходів.

            Завдяки співпраці із Якимівською гімназією (директор М.А. Альохін), у 1993 році отримує пропозицію участі школярів у Малій академії наук. Маючи практику щодо організації науково-дослідницької роботи перші результати стали вдалими. На районному етапі захисту учнівських наукових робіт юні науковці сільської школи отримали рекомендації для участі в обласному етапі. А вже 19.. році учень 11-го класу Горьківської ЗОШ І-ІІІ ступеня Віталій Гнєдашев на обласному етапі ман виборює ІІ призове місце. Одночасно налагоджуються тісні стосунки із Запорізьким обласним центром краєзнавства і туризму учнівської молоді (директор О. В. Ревков).

            Не полишає й власні краєзнавчі дослідження. 1998 року виходить перша книга про рідний край – «Якимівський район на тлі Запорізької області» з методичними рекомендаціями для вчителів (…). Вона вже тривалий час є важливим джерелом краєзнавчих матеріалів для уроків у закладах освіти Якимівського району.

            Підготовлено проект Програми для загальноосвітніх шкіл Якимівського району «Мі край». Одночасно накопичується інформаційно-методична база для організації науково-дослідницької діяльності учнів.

            2003 року переведено на роботу методистом до районного методичного кабінету відділу освіти Якимівської районної державної адміністрації. Отримує широку можливість для пропагування серед учительських колективів методики організації науково-дослідницької діяльності учнів.

            2004 року для реалізації власної методики організації дослідницької роботи серед учнів переходить вчителем географії, фізики та інформатики до Радивонівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Якимівського району. Тут очолює шкільну малу академію. Вже перші наукові краєзнавчі доробки учнів отримують високу оцінку на конкурсах, які проводить ЗОЦТКУМ. А робота учениці Ольги Федоренко отримала І-е місце (2005) і була рекомендована для участі у Всеукраїнській науковій конференції учнівської молоді, яку проводив Донецький національний університет. Три роботи були включені до збірки «Мій рідний край - Запоріжжя», яку видано Запорізьким обласним центром краєзнавства і туризму учнівської молоді (2006). Про результати даної конференції підготував узагальнюючу статтю до журналу «Географія» (…).

            Організація туристичної та краєзнавчої роботи з учнями відзначена Грамотою Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (Київ, 2006) та численними грамотами управління освіти Запорізької обласної державної адміністрації. 

2005 року в Радивонівській ЗОШ І-ІІІ ступенів створив мінералогічний музей та організував із учнів групу для екскурсійного супроводу експозиціями. Результати досвіду в організації роботи шкільного музею знайшли відображення в узагальнених статтях для наукових збірників з питань розвитку музейної справи в Україні (…).

            Переможець районного та обласного і учасник Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-2006» у номінації «географія». Обрана методична тема – «Організація науково-дослідницької діяльності на уроках географії». Пізніше її буде узагальнено в розгорнутих статтях для наукових збірників. За результатами конкурсу «Вчитель року-2006» нагороджений Дипломом Міністерства освіти та науки України (2007).

 

            Наукова діяльність

            Учасник більш як 20 Міжнародних і Всеукраїнських семінарів і конференцій з методики викладання географії, картографії, краєзнавства, музейної педагогіки та патріотичного виховання. Більше 40 статей з даних тематик включені до наукових збірок, виданих у Харкові, Києві, Переяславі-Хмельницькому, Житомирі, Бердичеві, Запоріжжі, Мелітополі Новоград-Волинському, Дніпропетровську, Донецьку.

            Важливе місце в науковій діяльності – вивчення історії Волині. В рамках Товариства дослідників Волині підготовлено цілий ряд статей не тільки історичної тематики, а й топоніміки, розвитку музейної справи, постатей Житомирщини (…).

            Науково-методична робота спрямована на картографічні дослідження, а також ролі картографічної освіти у формуванні краєзнавчих знань та навичок учнів. Розкрито методологічні засади розробленого ним і запропонованого для поширення в закладах освіти методу картографічної освіти – «ефект жюльвернізму». Підготовлено і видано у Харкові … року узагальнені матеріали «Організація науково-дослідницької діяльності учнів» (…), яку одразу ж було перевидано для організації роботи з обдарованою молоддю. ЗОЦТКУМ включив Програму з краєзнавства «Мій край» до методичної збірки (…), а журнал «Географія» надрукував для використання вчителями географії України.

 

            Музейна робота

            З 3 вересня 2007 року – директор Комунального закладу «Якимівський районний історико-краєзнавчий музей» Якимівської районної ради Запорізької області. В короткий термін провів ремонтно-реставраційні роботи експозиційних залів і вже 8 травня 2008 року музей відкрито для відвідувачів.

            До днів Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років та днів визволення Якимівського району від нацистських загарбників організатор автопробігів «Естафета пам’яті», маршрут яких проходив місцями бойової слави району. Учасниками автопробігів були ветерани Другої світової війни, ветерани війн на території інших держав, а з 2014 року – бійці Антитерористичної операції. Дані заходи мали велике значення у вихованні почуття патріотизму серед учнівської молоді, адже відбувалися зустрічі ветеранів із школярами закладів освіти населених пунктів, які відвідували.

            Ініціатор та організатор масової районної експедиції учнівської молоді «Мій край – Якимівщина» тривалістю 5 років (2008-2012 роки). За цей період в різних напрямках краєзнавчо-пошукової роботи взяли участь всі заклади освіти Якимівського району, а Якимівський районний музей та музеї на громадських засадах у селищах та селах поповнилися цінними матеріалами від етнографії та історії до біографій відомих земляків.

Налагодив тісний зв’язок із закладами освіти району щодо організації краєзнавчо-пошукової роботи в рамках малої академії наук. Найбільш активними в плані співпраці з музеєм були вчителі історії О.М. Тимків (НВК «Якимівська гімназія»), В.В. та О.О. Сидоренки (Азовська ЗОШ І-ІІІ ст.). Тематика робіт юних вчених доволі широка: біографії відомих людей краю, історія та етнографія Якимівського району та його населених пунктів. Практично всі учні, які мали науково-дослідницькі роботи краєзнавчої тематики виборювали призові місця на обласному рівні.

            Важливе місце в музейній роботі – сучасна тематика. З січня 2015 року відкрито експозиційний зал бойової слави, де ключове місце займає велика експозиція «Герої не вмирають», присвячена участі мешканців Якимівського району у Антитерористичній операції на Сході України. Також широко висвітлено участь земляків у війні в Афганістані та біографічні матеріали про випускника Якимівської середньої школи 1940 року Григорія Івановича Боярінова, який першим у 1979 році загинув у цій війні і йому першому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (квітень 1980).

            Важливим напрямком роботи вважає музейну педагогіку на засадах краєзнавства. Перш за все уроки та зустрічі з учнями у музеї, під час яких вони у невимушеній обстановці мають можливість наочно побачити предмети побуту різних часів. Виходить друком кілька статей, включених до наукових збірок (…).

            7 листопада 2014 року, отримавши додаткове приміщення для музею, відкриває картинну галерею, де станом на 2018 рік експонується більше 50 картин 15 місцевих художників. Серед них полотна В.П. Бєлічкова, В.В. Сярова, В.Г. Чайкіна, М.Д. Соловйова, Ю.І. Соколаша, М.М. Любченко та інших. Є роботи юних майстрів пензля. Готується зал для експонування робіт майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. В картинній галереї щороку проводиться від 4 до 8 персональних виставок майстрів пензля та декоративно-ужиткового мистецтва не тільки Якимівського району, а й області.

            Особисто розробив три туристичні маршрути рідним краєм: «Вулицями Якимівки», «Оборонна лінія «Вотан»» та «Історичне кільце Якимівщини». Найбільш затребуваним через зручність проведення є туристичний маршрут «Вулицями Якимівки». Протягом року ним проводиться понад сто екскурсій. Переважно для учнівської молоді.

 

            Видавнича діяльність

            За останні роки видано кілька книг краєзнавчої тематики. Серед них великі за об’ємом «Акимовский район в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов» (2005) ; «Акимовка: История. Люди. Судьбы.» (2013) ; «И памятью сердце живет» (2015), присвячена воїнам-інтернаціоналістам ; «Журавлі летять у вирій» (2017) про історію створення, бойовий шлях, командирів та бійців 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» ; «Болгарские переселенцы в Акимовском районе: история сел, ими основанных, а также судьбы людей, в этих селах проживающих» (2017).

 

            Нагороди:

            Почесна грамота Міністерства освіти України «За успіхи у навчанні і вихованні підростаючого покоління, сумлінне ставлення до службових обов’язків» (1999),

Диплом Міністерства освіти і науки України учаснику ІІІ (заключного) туру Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-2006» (2006),

Почесний громадянин смт Якимівка (2008),

Лауреат обласної премії “За досягнення в розвитку культури Запорізького краю” у номінації “За досягнення в розвитку музейної справи” (2015),

Обласна премія ім. Я. Новицького (2018).

 

Окремі видання:

Жив талант, бессмертен гений : 50 лет Акимовской детской музыкальной школе / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – [Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019]. – 168 с., 4 л. ил.

Захар Соломонович Лахманлос: учитель, ученый, человек : 100-летию со дня рождения / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. – 136 с. : ил. – (Люди Акимовского края).

Болгарские переселенцы в Акимовском районе : история сел, ими основанных, а также судьбы людей, в этих селах родившихся и проживающих / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. – 90 с. : ил.

(?!!) Журавлі летять у вирій : [про історію створення, бойовий шлях, командирів та бійців 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» / В. М. Гнєдашев, Віктор Гнєдашев. - Мелітополь : Вид. будинок МГТ, 2017. – 90 с. : іл.

И памятью сердце живет : книга воинской доблести: воины-интернационалисты Акимовского района / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. – 200 с. : ил.

Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 316 с. : фото.

Акимовский район в Великой Отечественной войне /В. Гнедашев. – Акимовка : Акимовская типография, 2005. – 103 с.

Якимівський район на тлі Запорізької області : іст.-географ. огляд з метод. порадами / В. М. Гнєдашев. – Мелітополь : Міська друк. ком. інформації ОДА, 1998. – 53 с.

***

Голодомор 1932-1933 років на Якимівщині крізь призму документів, фактів, спогадів / редкол.: В.Г. Уманський, О. О. Маругін, В. М. Гнєдашев та ін.]. – Якимівка : [Поліград], 2008. – 167 с.

Гнедашев, В.  Жилище села Радивоновка: традиции и современность / Гнедашев В., Федоренко О. ; Протитечія в пригирловій частині річки Тащенак / Гнєдашев В., Хлопко І. ; Підпали стерні і соломи та екологія ґрунтів / Гнєдашев В., Гнєдашев В. // Мій рідний край - Запоріжжя : матеріали відкритої обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді (м. Запоріжжя, 17-19 листоп. 2005 р.) / Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства учнівської молоді ; Асоціація "Екологічна освіта". – Запоріжжя, 2006. – С. 78-82, 141-145, 215-220.

 

Література про життя та діяльність:

Гнєдашев Віктор Миколайович // Географи Мелітопольського державного педагогічного інституту (1961-1990 рр.) : історичний нарис / О. С. Арабаджі [та ін.] ; Мелітополь. держ. пед. ун-т ім. Богдана Хмельницького. – Мелітополь : Видав. будинок ММД, 2010. – Ч. 1. - С. 53.

Гнєдашев Віктор Миколайович // Якимівка: від сивої давнини до сьогодення (1833-2008) : (бібліограф. покажчик) / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя, 2008. – С. 32-34. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 1).

***

Вони збирають і зберігають культуру : [про турист.-екскурсійну діяльність Якимів. іст.-краєзнав. музею в 2018 р.] / В. Гнєдашев // Грані життя. - 2019. - 18 трав. (№ 20). - С. 3.

Віктор Гнєдашев потрапив до п'ятірки кращих краєзнавців Запорізького краю // Грані життя. - 2018. - 1 груд. (№ 48). - С. 1.

Ольховская, Ю.  Акимовец получил уникальную премию / Юлия Ольховская // Мелитоп. ведомости. - 2018. - 31 окт. - 6 нояб. (№ 44). - С. 8.

Наш земляк отримав високу нагороду : [лауреат обл. премії ім. Я. Новицького] // Слово трудівника. - 2018. - 27 жовт. (№ 43). - С. 12.

Першин, В.  Старовини відданий хранитель / Віктор Першин // Запоріз. правда. - 2014. - 17 квіт. (№ 43-44). - С. 17.

Куперман, Ю.  Поиски и находки краеведа / Юрий Куперман // Надежда. - 2011. - 13 окт. (№ 44). - С. 3.

 

Інтернет-ресурси:

Гнєдашев Віктор Миколайович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. - Режим доступу : uk.wikipedia.org/wiki/Гнєдашев_Віктор_Миколайович

 

09.04 - 80 років від дня народження Світлани Титівни Ващенко (09.04.1940, м. Запоріжжя), заслуженої артистки України (1999), піаністки, концертмейстера з класу вокалу, головного диригента оркестру Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара;

Література та інтернет-ресурс:

Нещерет, Т. І.  Ващенко Світлана Титівна // Енциклопедія сучасної України. – К., 2006. – Т. 4 : В - Вог. - С. 171-172.

Соловйова, Г.  Сцену визначила доля / Галина Соловйова // Запоріз. правда. - 2004. - 25 берез. - С. 8.

Нові народні та заслужені : [в т. ч. про присвоєння звання “Заслужений артист України” головному диригентові оркестру театру С. Т. Ващенко] // Запороз. Січ. - 1999. - 10 лип.

Соловйова, Г.  Про музику, про співи, про життя : служителі муз / Галина Соловйова // Запороз. Січ. - 1995. - 12 квіт.

Нещерет, Т.  Рядом с ней всегда музыка / Татяна Нещерет // Индустр. Запорожье. - 1990. - 8 марта.

Горбач, Н. В.  Ващенко Світлана Титівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5499&lang=ukr

 

12.04 - 40 років (1980) від дня заснування Запорізького експериментального загону юних космонавтів ім. В. Комарова;

13.04 - 60 років від дня народження Ірини Едуардівни Конаревої (13.04.1960, м. Харків), генерального директора КЗ “Запорізька обласна філармонія” ЗОР, кавалера ордена княгині Ольги ІІІ ступеню (2018), віце-президент громадської організації «Всеукраїнська федерація «Спас», члена Національної спілки театральних діячів України, заслуженого працівника культури України (2008);

 

            Ірина Едуардівна Конарева народилася 13 квітня 1960 року в м. Харкові. Закінчила Харківський державний інститут культури та Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Української Академії державного управління при Президентові України, магістр державного управління.

            Трудову діяльність І. Е. Конарева розпочала у 1981 році на посаді старшого бібліотекаря Запорізького центру науково-технічної інформації. З 1982 до 2013 рр. - на державній службі, пройшла шлях від старшого інспектора до директора Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької обласної державної адміністрації. Чотири роки працювала директором Палацу культури відкритого акціонерного товариства  «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат».

            У складі Всеукраїнських та обласних оргкомітетів І. Е. Конарева брала участь в організації та проведенні міжнародних та Всеукраїнських фестивальних заходів, творчих звітів майстрів мистецтв і художніх колективів у м. Києві та в м. Запоріжжі.

            Перебуваючи на посаді директора Департаменту культури, туризму, національностей та релігій облдержадміністрації Ірина Конарева ініціювала проведення та була керівником знакових культурно-мистецьких проєктів: Всеукраїнського козацького фестивалю «Покрова на Хортиці», який став мистецькою візитівкою Запорізького козацького краю, Всеукраїнського дитячого фестивалю краси і таланту "Краса і гордість козацького краю", брала активну участь в організації та проведенні Всеукраїнського фестивалю дитячої творчості "Топ-топ", Міжнародного кінофестивалю "Бригантина". 5 років Ірина Конарева була художнім керівником Міжнародного фестивалю "Спас на Хортиці".

            Багато років Ірина Конарева опікувалася питаннями збереження та популяризації історико-культурної спадщини: виступала куратором проєктів створення історико-культурних комплексів «Запорозька Січ» Національного заповідника «Хортиця» та «700-літній Запорозький дуб», саме за її сприяння встановлено флагшток на найвищій точці острова Хортиця до 20-річчя Незалежності України. Державний Прапор України площею 50 кв. м підняли на висоту 90 метрів над рівнем Дніпра.

            У січні 2014 року І. Е. Конареву призначено на посаду генерального директора комунального закладу «Запорізька обласна філармонія» Запорізької обласної ради - єдиної професійної концертної організації у Запорізькій області.

            Під керівництвом Ірини Конаревої значно підвищився статус Запорізької обласної філармонії серед професійних концертних організацій України, а концертний зал імені Глінки став улюбленим місцем культурного дозвілля мешканців області. За цей період налагоджено організаційно-творчу діяльність закладу та створені комфортні умови для активного культурного обслуговування глядачів. У 2016 році концертний зал імені М. І. Глінки пережив своє друге народження: проведено реконструкцію великої та камерної зали, встановлено європейського рівня глядацькі крісла "Vivaldi", сцену оснащено сучасною звуковою та світловою апаратурою.

            Значно активізовано творчу діяльність: колективами та артистами Запорізької обласної філармонії проведено велику кількість культурно-мистецьких заходів, у тому числі презентовано ландшафтні театралізовані постановки:

            - "Запорожець за Дунаєм" на острові Хортиця, на території історико-культурного комплексу "700-літній Запорозький дуб" та на Співочому полі Печерського ландшафтного парку м. Києва;

            - "Покровський ярмарок" на території історико-культурного комплексу "700-літній Запорозький дуб";

            - "FOLK & ROCK" академічного козацького ансамблю пісні і танцю "Запорожці" на сцені Співочого Поля Печерського ландшафтного парку м. Києва;

            – започатковано щорічне відкриття туристичних сезонів на о. Хортиця концертами просто неба (2015, 2016, 2017, 2018)  та багато інших.

 

            За сприянням генерального директора колективи обласної філармонії співпрацюють та втілюють спільні культурно-мистецькі проєкти разом з провідними колективами України:

            - участь у проєкті Міністерства культури України "Зброя культури" (2015) та у проєкті "Міст - перший крок: Запоріжжя - Чернівці" (2018);

            - впроваджується мистецький проєкт «Дві філармонії – одна країна» з Івано-Франківською, Кіровоградською, Вінницькою, Львівською, Черкаською, Одеською, Дніпропетровською філармоніями, тощо.

            Колективом підтримуються тісні творчі стосунки із зарубіжними партнерами: проводяться мистецькі проєкти спільно з Генеральним Консульством Республіки Польща в Україні, Генеральним Консульством Федеративної Республіки Німеччина в Україні, Почесним Консульством Болгарії, Почесним Консульством Австрійської Республіки, Посольством України в Республіці Білорусь та іншими.

            Ірина Едуардівна Конарева і сьогодні активно сприяє розвитку фестивального руху на Запоріжжі, за її участі проводяться Міжнародний фестиваль-конкурс "Акорди Хортиці", запроваджено Всеукраїнський фестиваль духовної музики "Благофест", відроджено Всеукраїнський конкурс-фестиваль "Хортицький кобзар".

            За підтримки Ірини Конаревої у Запорізькій обласній філармонії до 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря Т. Г. Шевченка утворений ансамбль бандуристів «Божена» під керуванням заслуженої артистки України Ольги Беженарь. Ця подія стала яскравою сторінкою у відродженні бандурного мистецтва на Запоріжжі.

            Культурно-мистецькі програми у Запорізькій обласній філармонії вирізняються високою професійною майстерністю виконавців, сучасними постановками, цікавими режисерськими знахідками, це - справжній симбіоз всіх видів мистецтва і неповторної феєрії музики. Щорічно проводиться понад 300 культурно-мистецьких заходів для 60 тисяч глядачів, і з кожним роком кількість шанувальників музичного мистецтва збільшується.

            Філармонійна сім'я об'єднує 250 яскравих талантів. У Запорізькій обласній філармонії працюють справжні професіонали своєї справи: академічний симфонічний оркестр під керуванням народного артиста України В'ячеслава Реді, академічний козацький ансамбль пісні і танцю "Запорожці", художній керівник - заслужений діяч мистецтв України Лілія Гринь, ансамбль бандуристів "Божена", художній керівник - заслужена артистка України Ольга Беженарь, "Диксиленд артистів академічного симфонічного оркестру" під керуванням Дмитра Мітніка; почесні звання та державні нагороди мають 15 працівників. Артисти обласної філармонії неодноразово завойовували звання лауреатів та дипломантів міжнародних та всеукраїнських конкурсів виконавського мистецтва.

            Одним із пріоритетних напрямків діяльності обласної філармонії є музично-естетичне виховання дітей та молоді Запорізького краю. За ініціативи Ірини Едуардівни Конаревої у 2016 році Запорізька обласна філармонія започатковує проведення циклу заходів "Філармонія - дітям". Нові сучасні концертні програми проходять щонеділі, мають пізнавальне значення, популяризують світове вокальне і музичне мистецтво, шедеври української класики, сприяють духовному, естетичному та патріотичному вихованню підростаючого покоління, забезпечують до змістовне родинне дозвілля.

            Ірина Конарева веде активну громадську роботу. Багато років вона співпрацює із Всеукраїнською Федерацією "Спас", обіймає посаду віце-президента Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнська Федерація «Спас» та є художнім керівником Міжнародного фестивалю бойових мистецтв "Запорозький Спас", є членом Національної Спілки театральних діячів України. Також була членом Президії обкому профспілок працівників культури, головою колегії Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації, багатьох інших дорадчих органів Всеукраїнського та обласного рівнів.

            За значний особистий внесок у розвиток національної культури, високу професійну майстерність, багаторічну плідну працю І. Е. Конаревій присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України» (2008). Ірина Едуардівна нагороджена: орденом княгині Ольги ІІІ ступеню (2018), Почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтва України» (2005); Почесною відзнакою Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнська федерація «Спас» «За відродження української духовності» (2010); орденом «Запорізька слава» Запорізької облдержадміністрації (2010); орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІ та ІІІ ступенів Запорізької обласної ради (2011-2012); орденом князя Святослава Української Академії Наук (2013); медаллю «Покров Пресвятої Богородиці» ІІ ступеню Запорізької єпархії Української Православної Церкви (2013); медаллю "За особистий внесок у розвиток міста Запоріжжя" Запорізької міської ради (2014), Почесним орденом "За заслуги" ІІ ступеню Запорізької обласної федерації роботодавців (2019), почесними нагородами Міністерства культури України, Всеукраїнської Федерації профспілок України, Запорізької обласної державної адміністрації, Запорізької обласної ради, Державної служби туризму і курортів (2011) та іншими.

            У 2008 році за результатами Всеукраїнського конкурсу-огляду Федерацією профспілок України визнана кращим директором культосвітнього закладу України.

            Лауреат проекту «Краса і гордість Запоріжжя» (2010).

            У 2012 році стала переможцем та володарем Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в розділі «Рейтинг-2012».

(філармонія)

Література про життя та діяльність:

Беженарь, О.  Історія Запорізької обласної філармонії (1939-2017 рр.) / О. Беженарь, Д. Школенко ; Ольга Беженарь, Дар'я Школенко ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького [та ін.]. – Запоріжжя, 2017. – С. 81-88. – (Старожитності Південної України ; вип. 33).

[Кузьменко, В. В.]  Ірина Конарева // Краса і гордість Запоріжжя : альманах / [авт. нарисів Кузьменко В. В. ; фото Бурбовський О. О.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – С. 50-511 : фото. – На обкл. і тит. арк.: ВЗ ("Відомі Запоріжці"). - На доп. тит. арк. дарчий надпис нач. упр. культури і туризму ЗОДА засл. працівник культури України І. Конарева.

[Ильинков, Д. В.]  Конарева Ирина Эдуардовна // ЗАлК. Встреча с прошлым : памятный альбом : ДАК 1932-1934 гг., ДАЗ 1935-1990 гг., ЗАлК 1991г. / [сост., авт. вступ. ст., коммент. и биогр. справок: Д. В. Ильинков]. – Запорожье, 2007. – С. 105, 106 : фото. – Изд. подготовлено к 75-летию ЗалКа.

Сердюк, А. В.  Конарєва Ірина Едуардівна [Електронний ресурс] // // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6181&lang=ukr

 

13.04 - 20 років (2000) від дня заснування КЗ “Запорізький обласний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник»”;

        

            Бути патріотом-захисником - це особливий образ життя і духу справжнього чоловіка. «Честь і слава» - це справжнє чоловіче гасло прикрашає емблему ліцею і є дороговказом для кожного, хто тут працює і навчається.

            Основним завданням ліцею є підготовка вихованців до вступу у вищі військові навчальні заклади України, здобуття ними необхідних знань, опанування навичками у військовій та фізичній підготовці, формування оборонної свідомості та державного мислення, дисциплінованості, любові до Батьківщини; підготовка здорових осіб, здатних переносити всі тяготи військової служби. В стінах ліцею прищеплюється відчуття відповідальності за свої вчинки і вчинки товаришів, гордості за те, що ти - частина великої славетної кадетської спільноти, що ти - надія України. Пощастило тут навчатися хлопчакам, які мріють про військову кар’єру, та тільки обраним надається можливість носити горде звання – «ліцеїст».

            Життя в ліцеї вирує, і все це - заслуга його колективу, командно-викладацького складу й, насамперед, начальника ліцею, полковника Миколи Стрельникова. Педагог за покликанням і просто небайдужа людина, Микола Васильович зміг згуртувати колектив ліцею та організувати його роботу на високому рівні від дня заснування навчального закладу, 13 квітня 2000 року, до сьогодення.

            Ліцей «Захисник» є активним учасником багатьох освітніх проектів та Міжнародних програм. За високі досягнення в міжнародних проектах високого рівня в 2018 році Запорізький обласний ліцей «Захисник» отримав відзнаку Європейської комісії «eTwinning School». Перебуваючи з 2015 року в цій програмі, ліцеїсти та викладацький склад продемонстрували високий рівень згуртованості та співпраці з європейськими школами, використання інформаційних технологій на різних етапах діяльності, поширення інноваційних освітніх практик, внесли вагомий вклад в розвиток дружніх стосунків з іншими державами, так, зокрема, 14 травня 2019 року було підписано Меморандум про співпрацю між Запорізьким обласним ліцеєм з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник» та Кадетським військовим ліцеєм імені генерала Георгія Квінітадзе (Грузія). Це є свідченням того, що вихованці ліцею вміють не тільки вправно тримати зброю та влучно стріляти, вони є гідними громадянами своєї держави з активною позицією, які вільно володіють іноземними мовами, толерантно та з повагою ставляться до культури, релігії, традицій, територіальної цілісності інших народів, використовують на практиці отримані знання з різних дисциплін.

Восени 2018 року ліцей «Захисник» отримав вищу нагороду – Золоту медаль VІІІ Міжнародної освітньої виставки World Edu («Іноватика в сучасній освіті»).

            Гордістю кожного навчального закладу є його випускники. Щороку ліцей випускає більше ста майбутніх офіцерів, які несуть славу про ліцей і продовжують службу у Збройних силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі, структурах МВС, МНС. Випускники «Захисника» з гідністю виконують свої обов’язки та боронять нашу землю на Сході України. Серед випускників ліцею Герої України капітан Валерій Чибінєєв, лейтенант Микита Яровий (посмертно), лицарі ордену Богдана Хмельницького III ступеня лейтенант Денис Коза (посмертно), майор Андрій Тімаков.

            В минулому ліцею - становлення і зростання, сьогодні - набутий великий досвід, попереду - нові звершення і злети. Єднаючи сиву мудрість та творчу енергію молоді, Запорізький обласний ліцей «Захисник» мужніє, розвивається та крокує вперед на радість запорізькому краю, на славу Україні.

            (Н. І. Голубєва)

Література:

Білкун, Н.  Ліцеїсти “Захисника” прийняли присягу // Запоріз. правда. - 2014. - 5-9 жовт. (№ 115-116). - С. 3.

(?!!) Рожнева, Н.  Здесь воспитывают настоящих мужчин / Наталья Рожнева // Горожанин. - 2010. - 7 дек.

Куковинець, В.  Ліцею “Захисник” - 10 років // Запоріз. правда. - 2010. - 20 квіт. (№ 58). - С. 2.

(?!!) // МИГ. - 2008. - 10 апр. (№ 15). - С. 16.

Дворніченко, Ю.  Сьогодні — кадети, завтра — офіцери // Запоріз. правда. - 2007. - 20 берез. (№ 41). - С. 1.

Гривцова, О.  У військових ліцеїстів - перший випуск / Олена Гривцова // Запоріз. правда. - 2002. - 1 черв. - С. 2.

Погоны для десятиклассника // Запороз. Січ. - 2002. - 7 берез.

Семерня, В.  Ми — твоя опора, Україно! // Запороз. Січ. - 2001. - 6 лют.

Боглевская, О.  Не Пушкины, но все же лицеисты / Ольга Боглевская // МИГ. - 2000. - № 40 (окт.). - С. 2.

Багнюк, А.  “Захисник” підполковника Стрельникова — елітний заклад юних патріотів / Андрій Багнюк // Україна молода. - 2000. - 5 верес.

Ковальова, Т.  Комп'ютери для ліцею “Захисник” // Запоріз. правда. - 2000. - 21 груд. - С. 2.

Лицей “Защитник” // Досье. - 2000. - № 36 (сент.). - С. 2.

Юрик, П.  “Захисник” готуватиме справжніх воїнів / Пилип Юрик // Запороз. Січ. - 2000. - 2 верес.

 

14.04 - 40 років тому (1980) став до ладу восьмий (останній) гідроагрегат Дніпрогес-2;

17.04 - 50 років тому (1970) відкрився Пологівський районний краєзнавчий музей;

Література:

Садова, І. П. Пологівський районний краєзнавчий музей // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 135-139. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

 

18.04 – 80 років Леоніду Івановичу Попернацькому (18.04.1940, с. Миронівка Олексіїв. р-ну Харків. обл.), композитору, аранжувальнику ; (з 1976 р. жив і працював у м. Запоріжжі);[43]

18.04 – 50 років (1970) від дня заснування Балківського історично-краєзнавчого музею (Василівський район);

 

            Балківський історико-краєзнавчий музей (с. Балки, вул. Каховська, 28,          Василівський район, Запорізька область) засновано у 1970 році Савойським Іваном Петровичем, істориком-дослідником (брав участь у розкопках Гайманової Могили) як сільський історико-краєзнавчий музей. Діяльність музею спрямована на розвиток історичного краєзнавства.

            Складається із 4 експозиційних залів: 2 - історико-краєзнавчих та 2 - етнографічних. В основі експозиції – археологічні знахідки з розкопок могильника «Гайманова Могила», унікальні підручники XVIII - XIX ст., до експозиції ввійшли цікаві архівні документи та фотодокументи, нагороди, зброя періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, фотографічні матеріали та предмети періоду громадянської війни. За активну роботу в 1978 році музею присвоєно звання “Народний музей”, в 2005 році - “Зразковий музей”.

            В музеї можна побачити: археологію періоду V - XVI ст. – оздоблення кінської збруї, скіфська та половецька скульптури, лук, наконечники стріл, амфори, козацький чан, козацька зброя, горщики; етнографічні предмети – предмети народного побуту, нумізматичні предмети (монети, паперові купюри, окупаційні гроші), церковне начиння, рушники, прядки, одяг XIX ст., посуд глиняний XVI - XX ст.

(І. І. Щербань)

            Література та інтернет-ресурс:

            Балківський історико-краєзнавчий музей // Василівщина туристична та мистецько-поетична. - Запоріжжя, 2011. - С. 24-26.

            Гончаренко В.  Бережімо історію // Нова Таврія. - 2013. - 25 трав. (№ 54-55). - С. 6.

            Водченко В.  Відвідайте наш музей : Балківський народний історико-краєзнавчий музей при середній школі Василівського району // Надежда. - 2012. - 28 июня (№ 26). - С. 4.

            Лобас С.  Там, де зупиняється час // Нова Таврія. - 2012. - 4 лип. (№ 62). - С. 2.

            Андреева, А.  Историю края бережно хранит школьный музей // Время и мы. - 2002. - 15 марта. - С. 7.

            Водченко В.  Відвідайте наш музей // Нова Таврія. - 1984. - 24 лип. (№ 88). - С. 3.

            ?!! // https://ridna.ua/museums/balkivskyj-istoryko-krajeznavchyj-muzej/

 

19.04 - 60 років від дня народження Володимира Володимировича Сафончика (19.04.1960, Білорусь - 09.04.1980, м. Запоріжжя), учасника бойових дій в ДРА, сержанта. Загинув в Афганістані. Похований на Капустяному кладовищі в Запоріжжі;

22.04 - 100 років від дня народження Віктора Івановича Кіяшка (22.04.1920, с. Устинівка Кіровоград. обл. - 16.04.1945, м. Германсдорф, Німеччина), Героя Радянського Союзу. Дитячі роки провів у м. Запоріжжі. Навчався в Запорізькій середній школі № 59. У 1946 році одну із вулиць міста названо іменем Віктора Кіяшка (Вознесенський район);

22.04 - 90 років від дня народження Віталія Антоновича Сацького (22.04.1930, м. Пологи - 26.10.2017, м. Запоріжжя), голови правління, генерального директора ВАТ “Запорізький металургійний комбінат “Запоріжсталь” (1986 - 2012), почесного громадянина м. Запоріжжя (2004);

Література:

Шиханов, Р. Б.  Сацький Віталій Антонович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 61-62.

Сацький Віталій Антонович // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 65-67. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Шиханов, Р. Б. Сацький Віталій Антонович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=7011&lang=ukr

 

23.04 – 20 років тому (2000) в м. Запоріжжі у парку ім. Пушкіна було відкрито католицьку каплицю на честь святого апостола Петра;

            26.04 - 130 років від дня народження Івана Сергійовича Савіна (26.04.1890, м. Бердянськ - 11.01.1949, м. Харків), українського оперного співака (тенор), соліста Харківського та Київського театрів опери та балету.

 

            Іван Сергійович народився 26 квітня 1890 року в м. Бердянськ. Трудову діяльність розпочав на заводі. З 1926 по 1930 рік здобував вокальну освіту у Хаківському музично-драматичному інституті (клас З. Малютіної).

            У 1930-1934 рр. - соліст Харківського театру опери та балету, у 1934-1936 - Київського театру опери та балету, але вже у 1936 році повертається до Харькова, де і працює аж до 1948 року.

            У концертах з успіхом виконував українські народні пісні та романси українських композиторів. У 1931 році записав на грамплатівку дві українські народні пісні («Ой, під горою, під перевозом», «Ой, дівчина, горлиця» в обробці М. Лисенка) та пісню К. Богуславського «Незаможницька».

            Помер І. С. Савін 11 січня 1949 році у м. Харків.

 

            Партії:

            Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовського),

            Петро («Наталка Полтавка» М. Лисенка),

            Герман («Пікова дама» П. Чайковського),

            Собінін («Життя за царя» М, Глинки),

            Григорій Мелехов, Давидов («Тихий Дон», «Піднята цілина» І. Дзержинського),

            Каварадоссі, Пінкертон(«Тоска», «Чіо-чіо-сан» Дж. Пуччіні),

            Хозе («Кармен» Ж. Бізе),

            Каніо («Паяци» Р. Леонкавалло),

            Лоенгрін («Лоенгрін» Р. Вагнера),

            Герцог («Ріголетто» Дж. Верді).

(І. В. Корнієнко)

Література про життя та діяльність:

Лисенко, І.  Савін Іван Сергійович // Лисенко І.  Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К., 2011. – С. 479.

 

28.04 - 80 років Юрію Павловичу Остапову (28.04.1940), запорізькому художнику;[44]

28.04 - 60 років від дня народження Олександра Миколайовича Калабухова (28.04.1960, м. Мелітополь - 02.03.1980, там само), учасника бойових дій в ДРА. Загинув в Афганістані. Похований на Семенівському кладовищі в м. Мелітополі;

28.04 - 50 років від дня народження Ольги Семенівни Балтажі (28.04.1970, м. Запоріжжя), чемпіонки Європи з міжнародних шашок (2014), чемпіонки Європи у складі жіночої збірної України (2013), чемпіонки світу (бліц) (2015). Мешкає в м. Івано-Франківськ.

 

            Гросмейстер України (1997), міжнародний гросмейстер серед жінок (2002), заслужений майстер спорту України (2004), майстер ФМЖД серед чоловіків Ольга Семенівна Балтажі (уроджена Хазанович) народилася у м. Запоріжжя 28 квітня 1970 року.

            В дитинстві у дівчини було чимало захоплень: вона грала у гандбол, відвідувала театральну студію, дуже багато читала, цікавилася географією, проте перемогла любов до шашок. Адже цієї давньою грою у родині захоплювалися і дідусь з бабусею, і мама з татом. Привчали до цього й Олю.

            З 1984 року вона стала займатися в обласному шахово-шашковому клубі у тренера Віктора Львовича Курбатова, де весь свій вільний час присвячувала шашкам. Під керівництвом тренера юнка здобула свої перші спортивні досягнення: 1999, 2001 та 2003 року вона стала призером чемпіонатів світу, 2000, 2002, 2008 року – призером чемпіонату Європи, з 1995 року – багаторазова чемпіонка України.

            Вищу освіту Ольга Балтажі здобула, закінчивши 1994 року Запорізький державний університет за фахом економіста-бухгалтера.

            З майбутнім чоловіком, нині міжнародним арбітром, колишнім членом директорату Всесвітньої федерації шашкістів Константином Балтажі, пані Оля познайомилася на змаганнях. Згодом молоді люди почали зустрічатися та одружилися. 2008 року родина Балтажи переїхала жити до Івано-Франківська. У Костянтина та Ольги дві доньки, які також всерйоз займаються шашками, виступають на всеукраїнських та європейських змаганнях. Анна - кандидат в майстри спорту, призерка чемпіонату Європи, Іра - призерка численних всеукраїнських змагань. 

            11 травня 2013 року Ольга Семенівна встановила рекорд України за кількістю дошок на сеансі одночасної гри - 100 та стала чемпіонкою Європи у складі збірної країни,  2014 року стала чемпіонкою Європи по міжнародним шашкам, 2015 року на чемпіонаті світу зайняла 10-е місце, а в бліц-турнірі посіла перше місце, 2017 року стала срібним призером чемпіонату світу з шашок-100, що проходив у Туреччині. Сьогодні відома українська шахістка тренується у К. Балтажі та А. Яценка.

            За досягнення високих спортивних результатів, піднесення міжнародного авторитету Української держави 20 жовтня 2015 року О. С. Балтажі була нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

(Л. М. Чубенко)

 

            28.04 – 50 років від дня народження Володимира Петровича Воровки (28.04.1970, с. Видвиженець (нині - Миролюбівка) Новомосков. р-ну Дніпропетров. обл.), доктору географічних наук, завідувачу кафедри екологічної безпеки та раціонального природокористування Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького, голові Мелітопольського відділу Українського географічного товариства, голові правління ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини».

 

            Ювілейні дати приходять, як правило, несподівано. Особливо, коли за планами, їх утіленням, подоланням малих і великих проблем ніколи зупинити мить. Такий ритм життя повною мірою характеризує В. П. Воровку. Усі роки він завжди в русі. Викликає повагу Людина, яка самостійно торує свій шлях, одержує задоволення від праці, не зупиняється на досягнутому.

            Народився Володимир Петрович Воровка 28 квітня 1970 року в селі Видвиженець (нині - Миролюбівка) Новомосковського району Дніпропетровської області. Середню школу закінчив у 1987 році зі срібною медаллю. Вищу освіту здобув у Мелітопольському державному педагогічному інституті (1993) за спеціальністю «географія і біологія». Після закінчення університету розпочав свою трудову діяльність на посаді вчителя географії та біології Старшої школи № 1 м. Токмак Запорізької області (1993-1995).

            З серпня 1995 року до листопада 1997 року працював асистентом кафедри фізичної географії і геології Мелітопольського державного педагогічного інституту. В 1997-2000 роках навчався в очній аспірантурі кафедри геоекології Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. По закінченні аспірантури повернувся на посаду асистента кафедри фізичної географії і геології Мелітопольського державного педагогічного інституту, а у березні 2001 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук. Тема дисертації: «Геоекологічне обґрунтування оптимізації екоінфраструктури (на прикладі Запорізької області)» за спеціальністю 11.00.11 – конструктивна географія і раціональне використання природних ресурсів.

            В 2004 році В. П. Воровка отримав вчене звання доцента кафедри фізичної географії. Упродовж 2001-2005 рр. виконував обов’язки відповідального за ліцензування та акредитацію у Мелітопольському державному педагогічному університеті. У 2005 році Володимир Петрович був обраний за конкурсом на посаду декана природничо-географічного факультету Мелітопольського державного педагогічного університету. Очолював та розвивав факультет упродовж 10 років, до вступу в докторантуру.

            У 2015 року вступив до очної докторантури кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Відрахований з докторантури у серпні 2018 року у зв’язку з достроковим успішним захистом дисертації на здобуття наукового ступеня доктора географічних наук. Тема дисертації: «Приазовська парадинамічна ландшафтна система».

З вересня 2018 року призначений завідувачем кафедри екологічної безпеки та раціонального природокористування.

            Разом з основною, педагогічною та науковою діяльністю, Володимир Петрович поєднує громадську роботу. У жовтні 2015 року на засіданні Вченої ради Українського географічного товариства його обрали головою Мелітопольського відділу. А в 2018 році загальними зборами громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини» його обрано головою правління.

Практична продуктивна діяльність пов’язана з роботою на посаді директора приватного підприємства наукового профілю «Центр екологічного управління». Підприємство функціонує з 2005 року і спеціалізується на управлінні об’єктами і територіями природно-заповідного фонду України. До проектної діяльності залучаються кращі фахівці-вчені з Мелітополя та України. Під його керівництвом або за безпосередньої участі, як відповідального виконавця, реалізовано понад 50 проектів та наукових розробок, пов’язаних з управлінням об’єктами і територіями природно-заповідного фонду України.

В.П. Воровка бере активну участь в розвитку нашого краю, про що свідчать краєзнавчі доробки, дослідження та неодноразові відзначення його роботи Виконавчим комітетом Мелітопольської міської ради, Запорізькою обласною радою. З 2018 року він включений до складу експертної комісії з розробки екологічного напряму Стратегії міста Мелітополя та Стратегії розвитку Запорізької області.

У якості аспіранта, докторанта, доцента кафедри фізичної географії, декана факультету та завідувача кафедри екологічної безпеки та раціонального природокористування Володимир Петрович приділяє значну увагу науковій та методичній роботі. У його науковому доробку понад 180 наукових та науково-популярних статей, монографій, методичних посібників, словників, краєзнавчих заміток до енциклопедичних видань України («Енциклопедія сучасної України», «Екологічна енциклопедія України»), статей, що увійшли у наукометричні бази Scopus та інші зарубіжні видання.

Більшість наукових та науково-популярних праць Воровки В.П. присвячено вирішенню сучасних екологічних проблем, управлінню територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, регіональним краєзнавчим дослідженням, проблемам Азовського моря та його басейну. Головними серед них є монографії: «Перспективы создания единой природоохранной сети Крыма». Багато статей присвячено проблемам створення регіональних екомереж та вирішенню проблем прибережних смуг моря. Цикл науково-популярних статей присвячено Азовському морю, його природним особливостям та господарському використанню.

            Володимир Петрович неодноразово був опонентом на захисті дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук, входить до складу експертної комісії Міністерства освіти та науки України з акредитації спеціальностей. Упродовж багатьох років він є членом журі Всеукраїнських студентських та учнівських олімпіад з географії, конкурсів студентських наукових робіт, Всеукраїнського турніру юних географів, конкурсу-захисту наукових робіт в рамках діяльності Малої академії наук України.

            За період своєї педагогічної та наукової діяльності Володимир Петрович був неодноразово відзначений нагородами різних рівнів: знаком “Відмінник освіти України” (2005), грамотою МДПУ (2006), грамотою Запорізької облдержадміністрації (45-річчя п/г факультету) (2006), Почесною грамотою Виконавчого комітету Мелітопольської міської ради (2006), Почесною грамотою МОН України (2008), грамотою Запорізької обласної ради (2011), орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня (2013), медаллю «За внесок у розвиток міста Мелітополя» (2013), нагрудним знаком «Василь Сухомлинський» (2018).

Вагомим надбанням ювіляра є постійний зв’язок з педагогічною практикою, науковими дослідженнями, щире прагнення і вміння поєднувати теоретичні напрацювання із запитами сьогоденної географії та екології, що є найкращим свідченням актуальності його здобутків.

Основа цих досягнень – розум, працелюбність, дар працювати з людьми, уважність і доброзичливість, наполегливість і тактовність. Ці якості вирізняють Володимира Петровича в життєвих і наукових справах, прихиляють до нього друзів, однодумців, колег та студентів.

(О. А. Марченко

            Основні публікації:

            Загальне землезнавство : словник термінів і понять : навчальний посібник / Воровка В. П., Сорокіна Н. С. - Мелітополь, 2008. - 236 с.

            Фізична географія Запорізької області : хрестоматія / Даценко Л. М., Молодиченко В. В., Воровка В. П. [та ін.]. - Мелітополь : Вид-во МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2014. - 200 с.

            Північно-Західне Приазов’я: геологія, геоморфологія, геолого-геоморфологічні процеси, геоекологічний стан : монографія / Даценко Л. М., Молодиченко В. В., Нешпа О. В., Воровка В. П. [та ін.].. - Мелітополь : Вид-во МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2014. - 308 с.

            Hydrological regime of Molochnyi liman under anthropogenic and natural drivers as a basis for management decision-making / Demchenko V., Vinokurova S., Chernichko J., Vorovka V.               // Environmental Science & Policy. - 2015. - V. 46. – P. 37-47.

***

            Природний газ Приазов’я / Воровка В.П. // Мелитоп. краевед. журн. - 2019. – № 13. - С. 41-48.

            Глобальне потепління клімату та його наслідки для Мелітопольщини / Воровка В.П., Чебанова Ю.В. // Вісник національного історико-археологічного заповідника «Кам’яна Могила». – Запоріжжя, 1918. – Вип. 3. - С. 57-70.

            Системоутворюючі фактори організації приморських парадинамічних ландшафтних систем / Воровка В.П. // Фізична географія та геоморфологія. - 2018. - Вип. 1. - С. 60-70.

            Особливості управління природокористуванням у прибережній смузі Азовського моря / Воровка В.П. // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Геологія. Географія. Екологія. – Х., 2017. – Вип. 47. - С. 77-84.

            Азовське море: вчора, сьогодні і завтра / Воровка В.П. // Мелитоп. краевед. журн. - 2016. - № 8. – С. 67-74.

            Приазовська парадинамічна ландшафтна система як форма організації ландшафтного простору / В. Воровка // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Географія. – 2016. – № 1. – С. 30-35.

            Географічний аналіз чинників сучасного екостану Молочного лиману / В. П. Воровка, В. О. Демченко // Укр. геогр. журн. – 2010. – № 3. – С. 43-47.

            Determining the boundaries of the north-western Pryazovia region as a coastal zone for further studying and managing it / Vorovka V.P., Hryshko S.V. // Czasopismо Geograficzne. - Warszawa, 2017. – Тom LXXXVIII, Part 1-2. - Р. 21-31.

            The coastal zone of the sea of azov of ukraine as an object of managing / Vorovka V.P. // Journal of Oceanography and Marine Research. - 2016. - Volume 4, Issue 1(Suppl) – P. 106.

           

            29.04 - 60 років (1960) Музею історії ПрАТ "Електрометалургійний завод “Дніпроспецсталь".

 

            Музей історії Приватного акціонерного товариства “Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» був створений згідно з наказом директора заводу № 89 від 29.04.1960 р.             Керівником ініціативної групи i першим директором музею став редактор заводської багатотиражної газети «Електрометалург» Геннадій Васильович Плечун. Спочатку музей розміщувався у невеличкому приміщенні центральної заводської лабораторії. Було зібрано багато цікавих експонатів з історії підприємства, більшість з яких лягла в основу й сучасної музейної експозиції. Протягом багатьох років пошуком та систематизацією матеріалів з історії заводу «Дніпроспецсталь» займалися: головний інженер заводу Георгій Михайлович Бородулін, начальник відділу науково-технічної інформації Борис Михайлович Сергєєв, головний механік Віктор Ізраілевич Немзер, начальник групи ЦЗЛ Михайло Семенович Вульфович та директор музею Світлана Михайлівна Літовченко.

            У 1968 р. музею «Дніпроспецсталі» було присвоєно почесне звання «Народний музей». Пізніше він деякий час розміщувався у Палаці культури заводу, а в 1992р. до 60-річчя підприємства відкриті перші дві зали оновленої експозиції у будинку виробничого управління. Зараз музей займає сім кімнат загальною площею 290 м2, з них 5 експозиційних залів, в яких представлені 2303 експонатів історії заводу. Є фондове приміщення для архіву, де зберігаються ще понад 4 тисячі експонатів.

            Художнє оформлення експозиції за проектом архітектора Ігоря Бобровського виконали художники Запорізького виробничого художнього комбінату Володимир Обрізан і Віктор Бєляєв за участю заводських художників Георгія Олексійовича Яценка, Федора Воніфатійовича Домбровського та інших. Будівництво й оформлення нової експозиції здійснювалось під керівництвом начальника лабораторії соціології Сергія Яковича Оробченка та нового директора музею Юрія Миколайовича Рильського. Великий особистий внесок у створення музею своєю самовідданою працею зробили столяр РСЦ Микола Антонович Бєлік, слюсар ЦРМО Григорій Трохимович Абрамченко, фотограф ЦЗЛ Петро Олександрович Косса, маляр Віра Лук’янівна Соколик та багато інших робітників заводу.

            В музеї представлені монументальні полотна запорізьких художників Володимира Коробова - «Підготовка до пуску, монтаж першої 10-тонної електропечі  Заводу інструментальних сталей» та  Віктора Хівренка - «Випуск першої післявоєнної плавки запорізької якісної сталі», а також скульптурні групи /мідь, ковка/ Владилена Дубініна «Будівельники ЗІСу» та Володимира Гавронського «Пульт управління агрегатом газо-кисневого рафінування сталі в сталеплавильному цеху № 2».

            В першій залі музею розміщені експонати, які розповідають про будівництво Заводу інструментальних сталей і роботу підприємства до другої світової війни. Перший стенд експозиції присвячений Дніпрогесу, який став енергетичною базою для спорудження всього Запорізького промислового комплексу. Промисловий струм в день урочистого пуску Дніпрогесу 10 жовтня 1932 року пішов саме на Завод інструментальних сталей. Цілий комплекс дуже цікавих матеріалів ветерана праці, учасника Дніпровського будівництва Володимира Тимофійовича Погудіна. Це оригінали кінця 20-х - початку 30-х років: свідоцтва, довідки, фотокартки, значок «Активного учасника Дніпровського будівництва» № 51/78 /1932 р./, особисті речі, спогади та інше. Багато фотознімків, які відображають будівництво цехів і роботу заводу до війни. Серед найбільш цікавих матеріалів: посвідчення Бориса Львовича Глозмана - учасника «дострокового бетонування несівних конструкцій сталевитопного цеху ЗІСу» /1.12.1932 р./; чорнильне приладдя, виготовлене з першого лиття запорізької електросталі /1932 р./; журнал «СССР на стройке» № 3 /березень1934 р./, повністю присвячений спорудженню Дніпрокомбінату; книги «Дніпросталь. Техніко-економічне обґрунтування проекту», 1932 р. та «Труды первого Всесоюзного съезда по качественным сталям», 1933 р.; перший видрукований на заводі «Сборник технологических инструкций и сводных таблиц по выплавке и разливке стали», 1939 р., примірники заводської багатотиражної газети «Сталінець» за 1933-1934 роки.

            Друга зала експозиції розповідає про роботу заводу «Дніпроспецсталь» у роки Другої світової війни, евакуацію та післявоєнне відродження підприємства. Експозиція немов би перегортає скорботні сторінки того часу: документи заводчан перших місяців війни, довідки Головспецсталі від 10 вересня 1941 р. про участь трудящих заводу у його евакуації, Акт про евакуацію з повним переліком обладнання та матеріалів, котрі були евакуйовані. 2327 вагонів з устаткуванням «Дніпроспецсталі» було відправлено до Сибіру і на Урал. Працівники заводу на фронті і в тилу робили все, щоб наблизити бажаний день - Перемогу. В експозиції - іменний годинник ветерана праці Івана Дем’яновича Пістехіна, нагородженого ним за самовіддану працю в тилу дирекцією Кузнецького металургійного комбінату в листопаді 1943 р., значок «Відмінник соціалістичного змагання Hаркомату чорної металургії СРСР» 1943 р. старійшини запорізьких електрометалургів Віктора Григоровича Сперанського, плавильний журнал 1943р. електропечей №№ 2 та 3 сталеплавильного цеху заводу «Спецсталь» у Сибіру, документи першого головного інженера «Дніпроспецсталі» та заводу «Спецсталь» Семена Захаровича Юдовича, накази про нагородження та преміювання дніпроспецсталівців, що працювали в тилу.

            79,5 мільйонів карбованців - такі збитки тільки від руйнувань заводу «Дніпроспецсталь» за роки другої світової війни. Hа стенді - фотографії руїн кожного з цехів, «Фотоальбом руйнувань. Запоріжжя, 1946 р.», світлини початку та ходу відбудовчих робіт, акти прийомки відроджених цехів, перша повоєнна Книга Пошани заводу, документи, особисті речі працівників підприємства.

            В музеї є три бюсти та персональні стенди з матеріалами й особистими речами першого директора заводу Олександра Федоровича Трегубенка /його ім’я носить одна з центральних вулиць нашого міста/, першого Героя Праці на «Дніпроспецсталі» сталевара Михайла Якимовича Бойка та другого директора заводу Заслуженого металурга України Костянтина Сергійовича Єльцова.

            В третій залі увагу відвідувачів привертають макети обробної лінії 80-180 прокатного цеху і печі електрошлакового переплаву в сталеплавильному цеху № 5. Цікаві стенди-розділи розповідають про трудівників «Дніпроспецсталі» - Героїв Праці, лауреатів Державних премій, Почесних та Заслужених металургів України, трудові династії, вахти дружби з металургами інших країн. Представлені зразки продукції, яку виробляють на заводі: темплети прокату, поковки, полоси з різних марок сталей, будівельна арматура, свердла, кухонні та столові вироби, товари народного споживання, труби й таке інше.

            За час трудової біографії завод не раз було відзначено державними нагородами. В четвертій залі демонструються Почесні грамоти про нагородження заводу «Дніпроспецсталь» орденами Трудового Червоного Прапору та Жовтневої революції, ювілейні Почесні знаки й знамена за досягнення найвищих показників у соцзмаганні, а також подарунки колективу підприємства до ювілеїв та пам’ятних дат.

            Музейна експозиція має широкі профорієнтаційні можливості. Тут можна оглянути діючий макет прокатного стану «1050». В турнікетах - багато фотографій по технології, цехів заводу, етапи механізації та автоматизації важких фізичних робіт, впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво. Адже із сталі, виплавленої на заводі «Дніпроспецсталь», були виготовлені вузли та деталі для космічних кораблів «Восток», «Союз», «Буран». У травні 1958 року саме на заводі «Дніпроспецсталь» була збудована і пущена в експлуатацію перша в світі дослідно-промислова установка для електрошлакового переплаву. А потім ліцензії та патенти на спорудження печей ЕШП продані у США, Японію, Швецію, Францію та інші країни.

            Завершує експозицію скульптурна група, що зображує пульт управління агрегатом газо-кисневого рафінування сталі. За розробку та впровадження саме цієї технології група працівників заводу стала лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки. Hа стенді - кольорова фотографія зустрічі Президента України Л.Д. Кучми з лауреатами-дніпроспецсталівцями.

            Основними завданнями в діяльності Музею заводу на сучасному етапі є:

     - пошук, збір, вивчення, зберігання та експонування пам’яток історії та культури підприємства;

     - комплектування та систематизація музейних фондів;

     - виховання молоді підприємства на славних традиціях трудового колективу заводу;

     - створення комп’ютерної бази даних з інформацією про історію заводу «Дніпроспецсталь» (пам’ятні та ювілейні дати, історії цехів та структурних підрозділів, спогади ветеранів, біографії визначних особистостей, фотоархів та інше);

     - формування корпоративної культури у співробітників підприємства;

     - пропагування історії заводу у засобах масової інформації;

     - сприяння формуванню позитивного іміджу підприємства;

     - науково-методична діяльність, обмін досвідом музейної роботи;

            - охорона пам’яток історії та культури на підприємстві.

            Народний музей історії Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» імені А. М. Кузьміна» ставав переможцем обласних оглядів музеїв промислових підприємств та організацій, присвячених 55-й річниці визволення України від фашистських загарбників, 60-річчю Перемоги у другій світовій війні, 70-річчю Запорізького промислового комплексу, отримав Почесні грамоти Управління культури Запорізької обласної державної адміністрації, міської Ради депутатів та Запорізького обласного краєзнавчого музею. У у першому галузевому огляді-конкурсі музеїв підприємств гірничо-металургійного комплексу України «Індустріальні хроніки. Сторінки історії технічного прогресу» Народний музей історії ПрАТ «Дніпроспецсталь» було визнано переможцем у номінаціях «Віхи історії» та «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» і нагороджено Грамотою «за вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи та популяризацію історії музеїв підприємств гірничо-металургійного комплексу України».

(Ю. М. Рильський)

Література:

Музей истории ОАО “Днепрооспецсталь”. - [Б. в. д.]. - [7 с.].

Рыльский, Ю.  Наш музей - в числе лучших / Рыльский Ю. ; Юрий Рыльский // Электрометаллург. - 2012. - 1 июня (№ 20). - С. 3.

Этот день в истории нашего края // ПравДа. - 2011. - 21 апр. (№ 16). - С. 9.

Пономаренко, И. П.  Народный музей истории ОАО «Днепроспецсталь» // Музейний вісник. - 2001. - № 1. - С. 86-87.

Плечун, Г.  Приумножать наследие - духовное богатство : [к 40-летию музея з-да «Днепроспецсталь»] // Электрометаллург. - 2000. - 18 апр.

Беляева, Л.  На «Днепроспецстали» музей в прошлое не канул / Беляева Л. ; Лариса Беляева // Запороз. Січ. - 1999. - 18 трав.

Булиженський, П.  Заводський музей // Запоріз. правда. - 1960. - 5 трав.

Травень

01.05 - 120 років (1900) від дня заснування Мелітопольського краєзнавчого музею;[45]

 

Датою заснування Мелітопольського міського краєзнавчого музею вважається 1900 рік, коли у Мелітополі відбулася неординарна подія, яка відіграла ключову роль у культурному житті міста: повітова земська управа за 750 рублів придбала колекцію з 180 опудал птахів місцевої фауни. Хоча це й неофіційна дата, але більшість краєзнавців та істориків Мелітопольського краю переконані, що саме ця подія поклала початок майбутньому міському музею. Після цього придбання почалася системна робота з упорядкування та поповнення раніше накопичених краєзнавчих матеріалів: результатів 20-річних спостережень за погодою, колекцій муляжів плодів саду, зразків сільськогосподарських культур, ґрунтів та ін. Вже до 1909 року в земській управі налічувалося 16 тематичних колекцій, серед яких 265 примірників 163 видів птахів, зразки ґрунтів краю, а також багато окремих предметів музейного значення. Жителі міста приносили в управу свої краєзнавчі знахідки і колекції. Просили виставити ці матеріали на загальний огляд.

В 1910 році в Мелітопольському реальному училищі був відкритий ще один музей пам'яток краю. Основою цього музею стали зоологічні, ботанічні, геологічні колекції, які було накопичено у навчальних кабінетах училища. В цьому музеї було кілька відділень: археологічне, історичне, географічне, етнографічне та природно-історичне.

Перша світова війна призупинила розвиток краєзнавчої колекції земської управи, а революційні події 1917 року призвели до ліквідації земства та закриття реального училища. Але колекції обох музеїв були збережені і об'єднані в одне зібрання, яке спочатку передали в трудову школу № 3.

Мелітопольський крайовий музей був відкритий для відвідувачів 1 травня 1921 року. Його першим завідувачем був В. А. Кулішов, якого 1 березня 1923 року змінив Д. Я. Сердюков – вчитель з 30-річним стажем, член Таврійської вченої архівної комісії. Він був директором музею до 1930 р. В той час музей розміщався у будівлі "Палацу праці" і займав чотири кімнати, у трьох з яких розміщувалася колекція, об’єднана в межах природничо-історичного, археологічного, історичного та художнього відділів.

В 1924 році краєзнавчий музей змінив свою адресу: був переведений в будівлю на вулиці Троцького (з 1929 р. – Дзержинського, зараз – Інтеркультурна). Директором музею в 1930-1935, 1942-1943 рр. був вчитель і краєзнавець І. П. Курило-Кримчак – автор краєзнавчих статей в періодичній пресі та брошури “Мелітопольщина в екскурсіях”. При ньому до складу музею в 1932 році увійшов на правах відділу політехнічний музей. Вперше почалися археологічні дослідження історичної пам’ятки “Кам’яна Могила”. За успіхи в науковій та просвітницької діяльності в 1934 р. Мелітопольський музей був віднесений до музеїв обласного значення. Після війни Курило-Кримчак за співпрацю з німецькими загарбниками був засуджений до вищої міри покарання – розстрілу.

Під час окупації міста ворогом (1941-1943 рр.) накопичені до війни експонати музею не вдалося зберегти. Більша їх частина була втрачена. Після звільнення Мелітополя від загарбників Політуправління 4-го Українського фронту організувало в місті фронтову виставку “Від Волги до Дніпра”, на якій поряд з макетами, документами, картами, схемами і фотознімками були представлені трофейна зброя, німецькі бойові нагороди та нагрудні знаки, матеріали про бої за звільнення міста. Після закриття виставки (1944) частина її експонатів була передана Мелітопольському музею, який на той час відновив свою роботу.

В 1945-1950 рр. в Мелітополі було два краєзнавчих музею: міський та обласний, які знаходилися в одному будинку. А в 1967 р. міський музей переїхав до будівлі по вулиці К. Маркса (зараз – вулиця М. Грушевського). До революції 1917 р. цей особняк належав купцям братам Черніковим, які спеціалізувалися на продажі мануфактури. Музей і зараз знаходиться в цій прекрасній триповерховій будівлі.

Період 1971-1986 рр. ознаменувався розквітом в науково-дослідній роботі міського краєзнавчого музею. В цей час директором тут працював Б. Д. Михайлов, автор великої кількості краєзнавчих наукових книжок, ініціатор археологічних досліджень курганів і  пам’ятки “Кам’яна Могила”. При ньому були організовані філіали музею на “Кам’яній Могилі”, у м. Токмак, смт Михайлівка і народні музеї у кількох районах Запорізької області.

На сьогодні експозиційна площа Мелітопольського краєзнавчого музею становить 1578 м2. Експозиції та виставки розміщуються у 17 залах на трьох поверхах будівлі. На 2019 рік загальна кількість предметів основного музейного фонду перевищує 50 тисяч примірників, які входять до складу археологічної, нумізматичної, етнографічної, художньої, геологічної, палеонтологічної, ботанічної, зоологічної, ентомологічної колекцій. Справжньою окрасою зібрання є графічні та живописні твори уродженця м. Мелітополь, художника світового значення О. Г. Тишлера.

(В. П. Воровка, О. М. Алексєєв)

            Література та інтернет-ресурс:

            Курило-Кримчак, ІКраєвий музей Мелітопольшини // Листая прошлого страницы… : (сб. статей науч. сотрудников музея и краеведов). Мелитополь, 1991. – С. 17-20.

            Мелітопольський краєзнавчий музей : путівник. – Дніпропетровськ : Промінь, 1976. – 78 с.

            Петрова Л. А.  [Без названия] // Листая прошлого страницы…: (сб. статей науч. сотрудников музея и краеведов). – Мелитополь, 1991. – С. 3-16.

            Рыков А. О научных материалах принадлежащих Мелитопольскому уездному земству (доклад Мелитопольской Уездной Земской Управы Мелитопольскому Уездному Земскому Собранию 14 очередной сессии) // Постановления Мелитопольского уездного земского собрания, XXXV сессия. 24-29 сентября 1909. – С. 559-560.

            Алексеев А.  Знать, любить и беречь // Мелитоп. ведомости. - 1996. - 15 мая (№ 40). - С. 3.

            Воловник С.  На пороге века / Воловник С., Крылов Н., Петрова Л. // Мелитоп. ведомости. - 2000. – 27 авг. - С. 6.

            Кузьмін П.  В краєзнавчому музеї // Рад. степ. - 1961. - 7 січ. (№ 4). – С. 3.

            Кулишов В. Музей Мелитопольских достопримечательностей // Мелитоп. ведомости. - 1910. - 28 нояб.

            Михайлов Б.  Незаслужено забуте ім’я : (до 40-річчя міського краєзнавчого музею) // Серп і молот. - 1965. - 2 листоп.

            Петрова, Л. А.  …А начиналось так // Новый день. - 2000. – 3 авг. - С. 3. - (Хронограф).

            Тимофєєв В.  Вік мудрості та знань // Музеї України. - 2011. – № 3. - С. 14-15.                                                                                                                                                                              

            Тимофеев В.  Хранители прошлого // Мелитоп. ведомости. - 2011. – 13-19 апр. (№ 15). - С. 17.

            Тимофеев В.  Возрождение музея // Мелитоп. ведомости. - 2013. – 18-24 мая (№ 20). - С. 18.

            Крылов, Н. В.  Об истории создания Мелитопольского краеведческого музея / Крылов Н. В., Воловник С. В., Петрова Л. А. // Музейний вісник. - 2001. – № 1. - С. 101-103.

***

            Хроника. Музей реального училища // Южная речь. - 1913. - 26 февр. (№ 72).

            Відділ культури Мелітопольської міської ради ; Мелітопольський краєзнавчий музей. – 18.01.2018 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://mvk.zp.ua/melitopolskij-krayeznavchij-muzej-2/

            Достопримечательности Украины : Мелитопольский краеведческий музей [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://zabytki.in.ua/ru/2635/melitopolskii-kraevedcheskii-muzei

            Мелітопольський краєзнавчий музей [Електронний ресурс]. - Режим доступу :   http://melitopol-museum.zp.ua/pro-muzey

            Музеи Украины. Запорожская область: Мелитопольский краеведческий музей  [Електронний ресурс] / сост. Алексеева Л. - Режим доступу :  http://prostir.museum/ua/file/1031

 

01.05 - 60 років від дня народження Володимира Михайловича Схоляха (01.05.1960, м. Запоріжжя - 11.05.2007, м. Запоріжжя?), майстра спорту міжнародного класу з важкої атлетики та бодібілдингу;

 

            Володимир Михайлович Схоляхо народився 1 травня 1960 року в м. Запоріжжі. Як  більшість його ровесників, хлопець мріяв обрати мужню чоловічу професію - моряка або міліціонера. Він в дитинстві ходив на заняття до різних спортивних секцій. Можливо, саме тому, що тренером у юнака був дворазовий олімпійський чемпіон Леонід Іванович Жаботинський, остаточний вибір хлопець зробив на користь важкої атлетики. Наполегливі заняття приносять перші спортивні успіхи – він отримує звання майстра спорту міжнародного класу з важкої атлетики, ставши срібним призером чемпіонату світу та чемпіоном Європи 1982 року, чемпіоном Кубку Дружби 1983 року.

            Вищу освіту Володимир здобуває, вступивши до Київського політехнічного інституту, де навчався лише рік, не залишаючи своїх занять спортом. З 1979 року він приймає рішення присвятити себе тренерській роботі та вступає до іншого столичного вишу - інституту фізичної культури. Володимир Михайлович отримав фах «Тренер 1 категорії», за успіхи в підготовці спортсменів отримав також премію «Кращий тренер року».

            1988 року, під час одного з тренувань, В. М. Схоляхо травмувався. Підіймаючи штангу, важкоатлет підвернув руку, в наслідок чого серйозно пошкодив суглоб. Після цього спортсмен вже не зміг повернутися до занять з улюбленого виду спорту. Тому вже досить зрілою, дорослою людиною, 1989 року він почав займатися бодібілдингом, який в той час в СРСР тільки зароджувався. Раніше цей спорт називали атлетизмом, заняття проходили в невеличких залах, не було досвідчених тренерів.

            Вже через рік тренувань Володимир виконав норматив майстра спорту з бодібілдингу, адже прийшов підготовленим спортсменом, зі спеціальною освітою, з великим стажем роботи, готовий до силових навантажень, залишалося дещо відкоригувати – і вийшов готовий культурист. Адже важка атлетика та бодібілдинг - близькі види спорту, які лише відрізняються методиками тренувань.

            В бодібілдингу Володимир Схоляхо досяг успіху, ставши 7-разовим чемпіоном України, 6-разовим чемпіоном Росії, чемпіоном світу 2000 року, двократним призером  чемпіонатів світу 1998 та 2001 років, чемпіоном Європи 1998 року.

            Помер Володимир Михайлович Схоляхо 11 травня 2007 року. Причиною смерті відомого спортсмена став відрив судинного тромбу.

(Л. М. Чубенко)

 

03.05 - 110 років від дня народження Івана Полікарповича Мартиненка (03.05.1910, м. Гуляйполе - 20.04.1980, там само), Героя Соціалістичної Праці;

04.05 - 140 років від дня народження Юрія Пилиповича Тищенка (04.05.1880, с. Салтичія Чернігів. р-ну Запоріз. обл. - 05.12.1953, м. Нью-Йорк, США), українського видавця, журналіста, письменника, публіциста, перекладача, суспільного діяча;[46]

           

            Юрій (Георгій) Пилипович Тищенко (криптоніми та псевдоніми: С. Ю., Ю. А., Ю. С., Ю. Т-ко, Ю. Азовський, Юрій Азовський, Галайда, Федір Гарах, Атанасій Дюльгеров, О. Кадило, Павло Лаврів (Лавров), Ю. Сірий, Юр. Сірий, Юр. Салтичинський) народився 4 травня (24 квітня - за старим стилем) 1880 року в с. Салтичія Бердянського повіту Таврійської губернії (нині - Чернігівського району Запорізької області) у селянській родині. Після закінчення народної школи в рідному селі та учительської семінарії на початку 1900-х рр. заробляв приватними уроками у родині письменниці Тетяни Сулими, учителював у народних школах Бердянського повіту. З 1902 року викладав історію, літературу та географію у двокласній школі при залізничному депо на станції Долгінцеве Катеринославської губернії (тепер - мікрорайон у межах м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.). У грудні 1905 року під час збройного повстання на Катеринославській залізниці вступив до загону робітничої самооборони, брав участь у збройних сутичках із урядовими військами. На початку 1906 року був заарештований. Після втечі з судової зали під час процесу в Катеринославі в липні 1907 р. за сприяння Володимира Винниченка був нелегально переправлений до Львова, працював у Страховому товаристві «Дністер».

            Член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), співпрацював із тижневиком «Земля і воля». У вересні 1907 р. під ім'ям австрійського підданого зецера Павла Лаврова оселився в Києві, де провадив справи Михайла Грушевського. Керівник редакції (1907 – 1912), член редакційного комітету «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ) (1912—1913), завідувач редакцією ілюстрованої щотижневої газети для селян і робітників «Село» («Засів», вересень 1909 р. – серпень 1912 р.). Один із засновників видавництва «Українська хата» (1909), редактор видавництва «Лан» (1909 – 1913), директор видавничого товариства «Дзвін» (1911 – 1924), організатор (1908) та завідувач книгарні ЛНВ у Києві (1911 – 1913) та її філій у Харкові (1909) й Катеринодарі (1911). Автор науково-популярних та дитячих книжок, що виходили у видавництвах Є. Череповського, «Лан», «Український учитель» та перевидавалися упродовж подальших років. Друкував літературно-критичні, публіцистичні, науково-популярні, біографічні статті та оповідання на шпальтах ЛНВ, «Села» («Засіву»), «Ради», «Рідного краю», «Дзвінка», «Дзвону», «Молодої України», «Світла», «Української хати». Звичайний член НТШ (із 1909 р.).

            Під загрозою арешту Юрій Тищенко був змушений у 1913 році виїхати за кордон. Нетривалий час перебував у США, де був організатором книгарні Українського Народного Союзу та співредактором газети «Свобода» (1914). З липня 1914 р. Тищенко нелегально перебував у межах Російської імперії, опікувався виданням творів Володимира Винниченка у Москві, був координатором діяльності осередків УСДРП на Катеринославщині та Харківщині (1914 – 1915), один із ініціаторів створення партійного тижневика «Слово». Заарештований у січні 1916 року. Після виправдального судового вироку був відправлений до російського війська.

            За Української Центральної Ради - голова пресового бюро та редактор газети «Вісник Генерального секретаріату України» (1917), співзасновник видавництва «Український Учитель», журналів «Світло» та «Українська Школа». За Української Держави - відряджений Міністерством народної освіти до Австро-Угорщини та Німеччини для організації видання підручників для народних шкіл. У Відні впродовж 1918 – 1919 рр. ним було надруковано понад 300 тис. примірників навчальної літератури, зокрема «Буквар» та «Читанки» С. Черкасенка, «Геометрія» О. Коваленка. Під час еміграції мешкав у Відні (1918 – 1922), Берліні (січень-жовтень 1923), Празі (1923 – 1934, 1939 – 1945). Один із організаторів Союзу українських журналістів і письменників у Відні (1919) та Союзу українських видавців (1920), віденського Союзу «Голодним України» (1922). Належав до Закордонної групи УКП (1919 – 1921), брав участь у переговорах В. Винниченка з Б. Куном (березень 1919), співпрацював із тижневиком «Нова доба» та журналом «Нова Україна».

            Близько 1927 р. Юрій Тищенко заснував у Празі при книгарні Ф. Свободи українсько-російський відділ, який із часом перетворив на власну книгарню. У 1934 році він переніс її до Мукачева. У 1936 році переїхав до Ужгорода, де співпрацював у газеті «Українське слово» та виданнях «Просвіти». Упродовж двох років Тищенко був кольпортером празького видавництва «Орбіс», у 1938 р. відкрив власну книгарню у Перечині. Через агресію Угорщини проти Карпатської України він змушений був тікати до Праги, де заснував власне видавництво. Упродовж 1939 – 1945 рр. у серіях «Життя і чин» та «Наукова бібліотека ЮТ (Юрія Тищенка)» було видано «Поезії Тараса Шевченка» за редакцією Павла Богацького (1944), праці Михайла Антоновича, М. Гнатишака, Д. Дорошенка, І. Огієнка, Н. Полонської-Василенко, Д. Чижевського, В. Щербаківського, Д. Донцова, А. Животка, Я. Рудницького, П. Феденка.

            За часів німецько-фашистської окупації Праги Тищенко надавав підтримку особам, які опинилися на нелегальному становищі, зокрема публіцисту єврейського походження М. Гехтеру.

            У травні 1945 року мусив залишити Прагу, яка була зайнята радянськими військами. Видання та рукописи, які він заздалегідь передав на зберігання німецькому видавцеві Герозе, зокрема видрукуваний календар-альманах «Дніпро», згоріли під час бомбардування. Перебував у таборах для переміщених осіб у англійській окупаційній зоні в Баварії та Гольштинії. У Гайкендорфі під Кілем організував друкарню Українського Національного Об'єднання, яка виконувала замовлення українських видавництв у США. Видав три числа «Літературно-наукового збірника» (1946 – 1948) та власні лекції «Друкарство. Порадник для робітників пера і друку», поновив випуск «Наукової бібліотеки ЮТ», видавши праці В. Крупницького «Культурне життя в Україні за гетьмана Д. Апостола» та О. Оглобліна «Ханенки (Сторінка з історії українського автономізму XVIII століття)». Заснував Об'єднання працівників дитячої літератури (1945), для якого редагував «Українську дитячу енциклопедію».

            У 1950 році під загрозою депортації до СРСР Юрій Тищенко переїхав до США, деякий час мешкав у Нью-Арку, потім - надалі у Нью-Йорку. Співпрацював із газетою «Свобода», редагував «Літературно-науковий збірник», був обраний членом-кореспондентом Української Вільної Академії Наук у США. Поновив діяльність власного видавничого товариства, яке надрукувало 12 томів творів Лесі Українки, «Географію України» та книжку Ю. Тищенка «Україна – земля моїх батьків», здійснив перевидання оповідань Ю. Сірого «Про горобця, славного молодця», «Світова мандрівка краплини води», переклади казок Р. Кіплінга.

            Помер у Нью-Йорку 5 грудня 1953 року.

            На батьківщині ім’я Юрія Тищенка було під забороною майже сто років. У жовтні 2018 року в Чернігівці на приміщенні районної бібліотеки встановлено пам’ятну дошку з текстом-посвятою та світлиною на честь Юрія Пилиповича Тищенка – славетного земляка.

(М. М. Єременко)

            Окремі видання:

            Про світ Божий : (бесіди по природознавству) / Ю. Сірий ; Юрій Сірий. − Київ : Вид. Є. Череповського, 1908. - 101 с. - (Популярно-наукова бібліотека ; № 1).

            Житє ростин : нарис анатомії і фізіольогії ростин / Ю. Сірий ; Юрій Сірий. - Київ : Лан, 1909. - 76 с. - (Популярна бібліотека “Лан” ; № 1).

            Крим : оповідання з подорожі дітей з малюнками і картою Криму. - Київ : Лан, 1910.

            Дивні рослини / Ю. Сірий. - Київ : Укр. учитель, 1910. - 16 с. : іл.

            Світова подорож краплини води : оповідання для дітей / Ю. Сірий. - Київ : Укр. учитель, 1910. - 23 с.

            Про горобця славного молодця : оповідання / Ю. Сірий. − Київ : Укр. учитель, 1912. - 32 с.

            Хто такий В. Винниченко? : біографія першого міністра України : нарис / Ю. Сірий. - Київ, 1917. - ?

            Новелі. - Київ - Відень : Дзвін, 1920. - ?

            З історії видавничої й книгарської справи в Україні. - Прага : Вид-во Ю. Тищенка, 1940.

            Друкарство : порадник для робітників пера і друку / Ю. Тищенко. – Кіль-Корюген : Культ-наук. видво, 1948. – 90 с. : іл.

            Із спогадів про українські видавництва / Ю. Сірий ; накладом Т-ва прихильників УВАН. - Авґсбурґ : [Друкарня А. Білоуса], 1949. - 12 с. - (Книгознавство. Бібліологічні вісті 1 - Ч. 3).

            Україна. Земля моїх батьків / Ю. Сірий ; Об'єднання працівників дитячої літератури. – Нью-Йорк : АРКА, 1952. – 64 с. : іл.

            Перші наддніпрянські українські масові політичні газети (1909 – 1912 рр.) / Тищенко-Сірий Ю. ; Тищенко-Сірий Юрій. - Нью-Йорк : Укр.-амер. видав. т-во, 1952. - 22 с. - (Серія мемуарів ; ч. І).

            З моїх зустрічей : спогади / Ю. Тищенко (Сірий) ; Дослід. центр історії укр. преси. − Київ, 1997. - 106 с. : портр.

 

            Публікації в збірках та періодичних виданнях:

            Молоде життя потухає : (оповідання) / Тищенко Ю. // Терновий вінок : літ.-артистич. альманах. - Київ : Видання Ів. Самоненка, 1908. - С. 164-167.

            Передмова / О. Кадило [Ю. Тищенко] // Пісні про кохання / склав О. Кадило. - Харків : Степ, 1915. - С. 3-7.

            Київ : уривок з споминів // Літературно-науковий збірник. - Ганновер, 1946. - Т. І. - С. 45-77.

            З моїх зустрічей / Ю. Тищенко // Літературно-науковий збірник. - Коріген-Кіль, 1947. - Т. ІІ. - С. 78-86.

            Велетень української науки : (уривок зі спогадів про М. С. Грушевського) / Ю. Сірий ; Юрій Сірий // Україна. Українознавство і французьке культурне життя. - [Париж]. - 1949. - Чис. 2. - С. 78-84.

            Книгарні «Літературно-Наукового Вісника» на Наддніпрянщині в 1907-1913 рр. : (спогад) // Науковий збірник УВАН у США. - 1953. - Ч. ІІ. - С. 115-126.

            Участь В. Винниченка в революційному русі 1914-1916 рр. // Винниченко В. Статті й матеріали. - Нью-Йорк, 1953. - С. 42-56.

            Я вже був в Америці // Ювілейний альманах «Свободи» 1893-1953. - Джерси-Сіти, 1953. - С. 141-148.

            Українська книга в Карпатській Україні // Свобода. - 1954. - Ч. 115. - 17 черв. - С. 3 ; Ч. 116. - 18 черв. - С. 5 ; Ч. 117. - 19 черв. - С. 3 ; Ч. 118. - 22 черв. - С. 3 ; Ч. 119. - 23 черв. - С. 5.

            З історії української дитячої книжки / Тищенко-Сірий, Ю. // Ми і наші діти, Дитяча література. Мистецтво. Виховання : зб. - Торонто ; Нью-Йорк, 1965. - Ч. 1. - С. 235.

           

            Переклади:

            Кіплінґ Р.  Брати Моуглі / пер. Ю. Сірий. - Київ - Відень : Дзвін, 1920. - 235 с.

            Кіплінг, Р.  Казки / пер. [та авт. передм.] Сірий [Тищенко] Ю. - Київ : Друк. 1-ої Київ. Друк. Спілки, 1909. - 68 с. : мал. - (Попул. б-ка”Лан” ; сер. для дітей ; № 1).

            Сетон-Томсон, Е. Подорож дикої качки / переклад Ю. Сірого. - Київ : Укр. школа, 1918. - 15 с.

           

            Література про життя й діяльність:

            Тищенко Юрій Пилипович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. - 1941 р.) : матеріали до біобібліограф. словника / НАН України, Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – С. 452.

            Мельник, О. М.  Тищенко Юрій Пилипович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / Інститут історії України НАН України. - Київ, 2013. - Т. 10 : Т – Я. - С. 93.

            Листування Михайла Грушевського : в 7 т. Т. VI : Листування Михайла Грушевського та Юрія Тищенка / Укр. іст. т-во, НАНУ, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського [та ін.] ;  ред. Л. Винар, І. Гирич, упоряд. О. Мельник. − Київ ; Нью-Йорк ; Париж ; Львів ; Торонто : УІТ, 2012. − 640 с. : іл. - (Епістолярні джерела грушевськознавства).

            Тищенко Юрій // Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / упорядк. В. А. Просалової. - Донецьк : Східний видавничий дім, 2012. - С. 197-199.

            Юркевич, О.  Юрій Тищенко - видавець, книгар, публіцист: період становлення (1905-1913) / Олександра Юркевич // Записки Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. - 2008. - Вип. 1 (16). - С. 127-157.

            Мельник, О.  Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919-1924) // Український археографічний щорічник. - 2007. - Вип. 12. - С. 591-683.

            Мельник, О.  Діяльність Михайла Грушевського в еміграції за матеріалами його листування (1921−1924) з Юрієм Тищенком-Сірим // Українська історична наука на шляху творчого поступу : доповіді та повідомлення ІІІ Міжнар. наук. конгресу українських істориків (Луцьк, 17-19 трав. 2006 р.). - Луцьк, 2007. — Т. 1. - С. 365-370.

            Миронець, Н.  Листи Володимира Винниченка до Юрія Тищенка (Сірого) (1919−1920 роки) // Український археографічний щорічник. - 2007. - Вип. 12. - С. 571−590.

            Погребенник, Ф.  Тищенко Юрій // Українські письменники діаспори : матеріали до біобібліограф. словника. - Київ, 2007. − Ч. 2 : (Л-Я). - С. 197-199.

            Ткаченко, І.  Юрій Тищенко (Сірий) - права рука М. Грушевського у київських справах // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. - Київ, 2006. - Вип. 11. - С. 417-425.

            Проскуріна Т. В.  Юрій Тищенко (Сірий) та український літературний процес першої половини XX століття // Вісник Харківського університету ім. В. Каразіна. Серія Філологія. — Харків, 2005. - Вип. 44. - С. 152-155.

Ємець, О.  Український книговидавець і публіцист Юрій Тищенко / Олександр Ємець // Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори. - Запоріжжя, 2003. - Вип. 1. - С. 130-133.

Одарченко, П.  Юрій Тищенко : (до 110-річчя з дня народження) // Одарченко П.  Видатні українські діячі : статті, нариси. - Київ, 1999. - С. 44-46.

Шудря, М.  Трудівник пера і друку // Тищенко Ю. (Сірий).  З моїх зустрічей : спогади. — Київ, 1997. - С. 5-10.

***

Єременко, М.  Юрій Тищенко - активний учасник української революції / Микола Єременко // Нива. - 2018. - 17 лип. (№ 57). - С. 4.

Яковенко-Єременко, І.  У Чернігівці вшанували видатного земляка / Ірина Яковенко-Єременко // Нива 2018 26 жовт.

Чабан, М.  Ще одне ім'я на літературній карті Криворіжжя // Кур'єр Кривбасу. - 1995. - № 37-38. - С. 23.

З листування Володимира Винниченка з Юрієм Тищенком / упоряд. Н. Кічігіна, Н. Миронець // Розбудова держави. — 1994. − № 7. - С. 58−64 ; № 8. - С. 39−44.

 

05.05 – 90 років від дня народження Григорія Костянтиновича Пометуна (05.05.1930, с. Іллінка Криничан. р-ну Дніпропетров. обл. - 17.07.2019, м. Запоріжжя), Героя Соціалістичної Праці (1958), сталевара комбінату «Запоріжсталь»;[47]

Окремі публікації:

Кроками двадцятирічки / Г. К. Пометун, М. Т. Кінебас. - Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. - 46 с.

За высокие съемы стали : опыт скоростного сталеварения с применением кислорода / Г. К. Пометун ; Григорий Пометун , сталевар мартеновского цеха з-да "Запорожсталь" ; [записали и лит. обработали В. Репин и А. Фриман]. – М. : Профиздат, 1955. – 63 с. : ил.

 

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Пометун Григорій Костянтинович // Шиханов Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі : біографічний довідник. 2008 рік / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 143.

Сергеева, И. И.  Первый Герой мартеновцев // Сергеева И. И.  Звезды "Запорожстали". – Дніпропетровськ, 1987. – С. 26-34.

Островский, И.  Правофланговый семьи сталеваров. - Запорожье : Кн. изд-во, 1960. - 37 с.

Веретельник, И. В.  Опыт работы сталевара Г. К. Пометуна. - Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1956. - 11 с.

Пешкин, И. С.  Молодые прокладывают пути. - М. : Мол. гвардия, 1956. - 96 с.

***

Алишевская, Д.  С Днем рождения, легенда Запорожья / Даша Алишевская // Электрометаллург. - 2019. - 10 мая (№ 16). - С. 9.

Евдокименко, С.  Сталевар Григорий Пометун / Светлана Евдокименко // Днепров. металлург. - 2013. - 8 мая (№ 17). - С. 9.

Андрущенко, А.  “Когда страна прикажет быть героем, у нас героем становится любой” / Александр Андрущенко // Надежда. - 2008. - 19 дек. (№ 51). - С. 10.

 

Г. К. Пометун і зйомки кінофільму «Весна на Зарічній вулиці» в м. Запоріжжі:

Зубашенко, Н.  Прототип Саши Савченко : (о кинофильме “Весна на Заречной улице”) // Зубашенко Н.  Мои горизонты / Н. Зубашенко ; Николай Зубашенко. – [Запорожье, 2013?]. – С. 243-264.

Махинько, В.  Дружили сталевар и актер // Махинько В.  Грани времени / В. Махинько ; Владимир Махинько. – Запорожье, 2013. – Ч. 2. - С. 183-185.

Алишевская, Д.  Наш коллега научил Рыбникова варить сталь … и борщ! / Дарья Алишевская // Электрометаллург. - 2011. - 25 нояб. (№ 45). - С. 9.

Григорий Пометун: «Колю Рыбникова к «Весне на Заречной улице» я подготавливал у мартена и за рюмкой коньяка» / записала Анастасия Пойда // Днепров. металлург. - 2010. - 12 нояб. (№ 47). - С. 4.

Мартусь, В.  Герой «Весни на Зарічній вулиці» // Голос України. - 1997. - 12 серп.

 

05.05 - 80 років від дня народження Лідії Василівни Дядченко (05.05.1940, с. Локня Миропол. р-ну Сум. обл.), почесного громадянина м. Мелітополя (2009). 1999-2012 рр. - очолювала профільний позашкільний навчальний заклад Малу академію наук учнівської молоді;[48]

Література про життя та діяльність:

Мої роки - моє багатство // Новий день. - 2010. - 29 квіт. - С. 8.

 

05.05 - 75 років (1945) від дня заснування Запорізького машинобудівного конструкторського бюро ім. академіка О. Г. Івченка (ЗМКБ «Івченко-Прогрес»);[49]

           

            Запорізьке машинобудівне КБ «Прогрес» ім. академіка О. Г. Івченка відоме як підприємство, що володіє потужним інтелектуальним потенціалом, успішно функціонує і вирішує складні і відповідальні науково-технічні й соціально-економічні завдання вже протягом 75 років.

            Розпочалося все 5 травня 1945 року з наказу за № 193 Народного комісара авіаційної промисловості О. І. Шахуріна. На заводі № 478 було створено ДКБ (дослідно-конструкторське бюро), завданням якого стали розробки нових та модернізація вже існуючих авіаційних двигунів. Очолив його конструктор заводу О. Г. Івченко. Першим досягненням ДКБ став двигун М-26ГР - поршневий двигун повітряного охолодження, що не мав аналогів у світі. Розпочинаючи з 1946 року, ДКБ безперервно створює та модифікує нові двигуни для гвинтокрилів та літаків. Більшість тогочасних радянських вертольотів, як дослідних, так і серійних, оснащувалися двигунами, спроектованими у Запорізькому ДКБ.

            Наступним кроком для фахівців ДКБ стало створення газотурбінних двигунів (1953). Галузь авіабудівництва швидко розвивалася і потребувала двигунів, потужність яких дозволяла б піднімати великий вантаж, пришвидшувати зліт, підвищувати маневреність, подовжити міжремонтний ресурс. Колектив ДКБ швидко реагував на потреби галузі, професійно та якісно виконуючи поставлені завдання. Науково-технічна співпраця виходить за межі країни. Партнерами стають Чехія та Польща.

            1963 року Олександра Георгієвича Івченка призначають генеральним конструктором підприємства, а 1966 року саме підприємство отримує назву «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро (ЗМКБ) «Прогрес». У шістдесяті роки ЗМКБ розробляло сімейство малих допоміжних силових установок для приводу електрогенераторів, для роботи системи кондиціювання та подачі стисненого повітря під час запуску маршових ВМД, цивільної і військової авіації.

            1968 року місце генерального конструктора посів Володимир Олексійович Лотарєв. Під його керівництвом, у 70–ті роки, створюються і модифікуються турбінні  двигуни, в тому числі й Д-136 - для найпотужнішого у світі вантажопідйомного військово-транспортного гвинтокрила Мі-26. У 80-ті роки інтелектуальні зусилля ЗМКБ були спрямовані на створення турбореактивного двигуна надвисокої тяги для військово-транспортного літака Ан-124 «Руслан», потім й на Ан-225 «Мрія».

            В 1989 – 2010 рр ЗМКБ «Прогрес» очолював Герой України Федір Михайлович Муравченко. Сфера діяльності установи незмінна – проектування, виготовлення, випробування, доведення, сертифікація, постановка на серійне виробництво та ремонт двигунів, як авіаційного, так і промислового застосування. 1994 року ЗМКБ отримує ім’я свого першого керівника - так колектив вшанував досягнення академіка О. Г. Івченка. А з 2004 року підприємство змінює назву – ДП «Івченко-Прогрес»

            У листопаді 2008 року двигун ТРДД Д- 436ТП першим з авіаційних двигунів на теренах колишнього СРСР отримав схвалення (EASA) Європейської Агенції з авіаційної безпеки за відповідність міжнародним нормам льотної придатності, тим самим вивівши гідролітак Бе-200ЧС на міжнародний ринок.

            Під впливом змін в країні трансформуються й виробництва. Ігор Федорович Кравченко - генеральний конструктор (2010) шукає нові можливості розвитку. Держава не може відповідним чином підтримати наукоємні виробництва, тому ДП «Івченко-Прогрес» разом з АО «Мотор Січ» утворили корпорацію « О. Івченко», що допомагає отримати грошові кошти за рахунок наукових розробок. У жовтні 2018 року “NextMetals Ltd” повідомив про свою зацікавленість у співпраці з “Івченко-Прогрес” у виробництві алюмінієво-скандієвої продукції для аерокосмічних компонентів, таких як тестування Blade. Також підприємство планує розвиток 3D принта, який дозволить скоротити вагу моторного двигуна GE на 70%..  Протягом 2018 року ДП «ЗМКБ «Прогрес» проводить технічне переоснащення підприємства. Також бере участь у програмі HORIZON 2020, що націлена на впровадження новітніх технологій на зниження забруднюючих викидів.

            За 75 років колектив ДП «Івченко-Прогрес» створив понад 40 типів і модифікацій авіаційних двигунів для цивільної, військово-транспортної та навчально-тренувальної авіації і гвинтокрилів, а також понад 20 типів і модифікацій двигунів для наземного використання. Авіадвигуни, розроблені ДП «Івченко-Прогрес», застосовують на 60 типах літальних апаратів в більш ніж 100 країнах світу. Право на проектування, виробництво, ремонт і модернізацію двигунів підтверджують сертифікати «Бюро Верітас», Європейської агенції з авіаційної  безпеки та багато інших.

(Ж. Д. Назаренко)

            Література:

            Державне підприємство «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро “Прогрес”» імені академіка О. Г. Івченка // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991-2011. – [Запоріжжя], 2011. – С. 80-83.

            Івченко, Н.  Українська формула неба // День. - 2015. - 15-16 трав. (№ 82-83). - С. ?.

            Юрик, П.  Двигуни ДП “Прогрес” здіймають літаки, мов ластівки, у небо // Запоріз. правда. - 2015. - 28 трав. (№ 58-59). - С. 11.

            Юрик, П.  Літакам і вертольотам надійні створюють «серця» // Запоріз. правда. – 2014. – 5 черв. (№ 62-63). – С. 1, 6.

            Чесняк, И.  ГП «Ивченко-Прогресс»: наша сила в единстве // Мотор Січ. – 2013. – 30 трав. (№ 37). – С. 1-3.

            ХАИ и ГП «Ивченко-Прогресс»: два юбилея // Крылья Родины. – 2010. – № 3. – С. 32-43.

***

            Он славы не искал... : [Федор Муравченко (1929 - 2010) - руководитель «Ивченко-Прогресс» (1989 - 2010)] // Видатні запоріжці : альманах. – Запоріжжя, 2012. – С. 73-77.

            Віленський, Ю.  Олександр Івченко : авіація й особистість / Ю. Віленський, Ю. Муравйов. - К. : Факт, 2005. - 272 с.

            Сосницький, Л.  Увічнено геніальних генеральних : [відкрито Алею генеральних конструкторів КБ “Прогрес” (О. Г. Івченко[50], В. О. Лотарєв[51], Ф. М. Муравченко[52])] // Голос України. - 2013. - 6 черв. (№ 104). - С. 6.

 

            06.05 - 100 років від дня народження Мордуха (Михайла) Пінхусовича Кравця (06.05.1920, м. Мелітополь - 10.02.2005, м. Подольськ Москов. обл., РФ), Героя Радянського Союзу;

            Література про життя та діяльність:

            Кумок, В. Н.  На всех фронтах : [в т. ч. про М. П. Кравця] // Кумок В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 368-369.

 

           

            07.05 – 275 років від дня народження Антона Йоганна Гільденштедта (07.05.1745, м. Рига - 03.04.1781, Санкт-Петербург), лікаря, мандрівника, академіка Петербурзької Академії наук. 1774 року досліджував природу нашого краю;[53]

Література про життя та діяльність:

Лыман, И. И. Гильденштедт Антон Йоганн // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А - Л. - С. 343.

 

07.05 - 80 років Анатолію Володимировичу Івченку (07.05.1940, с. Краснокумське Георгієв. міського округу Ставропол. краю, РФ), запорізькому художнику. Працює в галузі станкового живопису і графіки;[54]

08.05 - 100 років від дня народження Михайла Ілліча Бакалова (08.05.1920, с. Троковичі Черняхів. р-ну Житомир. обл. - 04.05.1944, м. Донецьк?), Героя Радянського Союзу (1944). Сержант, навідник міномету батареї 309-го гв. стрілецького полку 109-ї гв. стрілецької дивізії 44-ї армії Південного фронту особливо відзначився в боях на підступах до м. Мелітополь;

 

            Михайло Ілліч Бакалов народився 8 травня 1920 року в селі Троковичі (нині Черняхівський район Житомирської області) в селянській родині. Закінчивши неповну середню школу, працював продавцем.

            У Червоній армії з 1941 року. З березня 1942 року був на фронті, спочатку на Закавказькому, а потім на Сталінградському та Південному. Був навідником міномета батареї 309-го гвардійського стрілецького полку 109-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка у складі 44-ї армії на Південному фронті у вересні 1943 року вела бої з німецькими загарбниками на північ від міста Мелітополя.

            26 вересня 1943 року в одному з боїв, коли особовий склад батареї загинув, гвардії сержант М.І. Бакалов один продовжував вести вогонь з міномета по противнику. Він вирішив битися до останнього: сам корегував вогонь і сам стріляв. Він випустив по контратакуючій піхоті з танками всі міни, знищивши близько 50 гітлерівців. Під час короткого відпочинку він встиг заховати під каменями свої документи. Раптом сильний удар в голову збив його з ніг, він втратив свідомість. Пораненого бійця гітлерівці захопили в полон і піддали звірячим тортурам: йому відрубували пальці, розрізали язик. Але відважний мінометник не видав ворогам військової таємниці. В результаті атаки підрозділів полку М.І. Бакалов був звільнений.

            За виявлені мужність і героїзм був удостоєний найвищої нагороди - Указом Президії  Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 р. М.І. Бакалову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також був нагороджений орденом Леніна.

            Ймовірно, що Михайло Ілліч Бакалов помер від ран 15 жовтня 1943 року в евакогоспіталі № 2343, що розміщувався в той час в Сталіно (нині Донецьк), і був похований на міському кладовищі.

            Ім’я героя увічнено на Алеї Героїв Радянського Союзу в м. Мелітополі. В с. Троковичі його іменем названа вулиця і місцева школа.

 

Література та інтернет-ресурс:

Слідзюк, П. С.  Бакалов Михайло Ілліч // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2003. – Т. 2 : Б - Біо. - С. 110.

Куперман, В.  Через муки і тортури / В. Куперман, М. Мохов // Куперман В.  На берегах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь, 1994. – Вип. ІІ. - С. 11-12.

Бакалов Михаил Ильич // Герои Советского Союза : краткий биографический словарь : [в 2 т.]. – Москва, 1987. – [Т.] 1 : Абаев - Любичев. - С. 101.

О смелый сокол! : (Бакалов Михаил Ильич) // Золотые звезды Полесья : очерки о Героях Сов. Союза / [сост. Г. И. Кривохижин, Д. Ф. Романов]. – 3-е изд. испр. и доп. – Киев, 1985. – С. 33-35. – (Герои Сов. Союза).

Бернасовський, С.  Подвиг гвардійця Бакалова // Запоріз. правда. - 1985. - 23 лют.

***

Бакалов Михайло Ілліч [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5284&lang=ukr

            Герои Советского Союза по Черняховскому району. Бакалов Михаил Ильич. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.52l.ru/lyskovo00155.shtml (дата звернення: 01.08.2019)

 

10.05 - 60 років від дня народження Ірини Анатоліївни Панькіної (10.05.1960, м. Запоріжжя?!!), заслуженого працівника культури України (2016), начальника рекламно-інформаційного відділу КЗ “Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара” Запорізької обласної ради;

Література про життя та діяльність:

Якименко, О. Ірина Панькіна - заслужений працівник культури України / Ольга Якименко // Червоний промінь. - 2016. - 3 груд. (№ 91). - С. 8.

 

15.05 – 80 років Світлані Опанасівні Свєтличній (15.05.1940, м. Ленінакан Вірмен. РСР), заслуженій артистці РРФСР, життя якої пов'язане з м. Мелітополем;[55]

Література про життя та діяльність:

Капельгородська, Н. М.  Свєтлична Світлана Опанансівна // Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 526.

 

16.05 - 70 років від дня народження Наталії Львовни Городилової (16.05.1950), майстра спорту СРСР міжнародного класу з греблі академічної, викладача Запорізької державної інженерної академії;

            17.05 – 90 років (1930) від дня заснування КЗ "Мелітопольське училище культури" Запорізької обласної ради;[56]

 

            Мелітопольське училище культури – один із найстаріших навчальних закладів такого типу в Україні. Починалась його історія зі створення в 1930 році технікуму комуністичної освіти як осередку для підготовки агітаторів-пропагандистів. Згодом він був реорганізований в бібліотечний технікум. За весь час свого існування заняття припинялися лише один раз у зв’язку з воєнними 1941-1943 роками (окупація міста Мелітополя гітлерівськими загарбниками).

            1930 рік: Відкрито Запорізький технікум комуністичної освіти;

            1932 рік: Запорізький технікум комуністичної освіти переведено до Мелітополя;

            1934 рік: Мелітопольський технікум комуністичної освіти реорганізовано в бібліотечний технікум;

            1941 рік: У роки війни тимчасово припинено підготовку кадрів;

            1944 рік (з 1 червня): Поновлено діяльність Мелітопольського технікуму підготовки політико-освітніх працівників;

            1947 рік: Навчальний заклад перейменовано в Мелітопольський технікум підготовки культурно-освітніх працівників;

            1960 рік: Мелітопольський технікум підготовки культурно-освітніх працівників реорганізовано в Мелітопольське культурно-освітнє училище;

            1990 рік: Навчальний заклад було перетворено на Мелітопольське училище культури.

Підготовка фахівців здійснюється за денною та, з 1948 року, заочною формами навчання. Навчально-виховний процес забезпечує 12 предметно-циклових комісій: 1934 рік – ПЦК бібліотечних дисциплін; 1954 рік – ПЦК режисерських дисциплін; 1960 рік – ПЦК хорових дисциплін і фортепіано; 1962 рік – ПЦК народних інструментів і баяна; 1967 рік – ПЦК хореографічних дисциплін і духових інструментів; 1976 рік – ПЦК культурно-дозвіллєвих дисциплін; 1992 рік – ПЦК декоративно-прикладного мистецтва; ПЦК соціально-гуманітарних і ПЦК соціально-економічних дисциплін.

            Випускники училища можуть працювати артистами ансамблю народного танцю, викладачами музичних та хореографічних дисциплін, бути спеціалістами бібліотечної справи, організаторами театралізованих свят та обрядів.

 

Директори училища:

Стельмаченко С. В. – перший директор;

Тріфонов В. Ф. – 1944-1945;

Колмакова О. М. – 1945-1953;

Топчій Олена Якимівна – 1953 -1958;

Колпакчі А. А. – 1958-1966;

Харитонов Я. М. – 1966 -1979;

Білецький Й. І. – 1979-1985;

Солдатов В. Є. – 1985-1987;

Грицаненко Віктор Васильович – 1990-2014;

Єгоров М. О. – з 2014 року.

            Мелітопольське училище культури – це місток між навчанням та професійною кар'єрою. Навчальні програми не обмежуються тільки теоретичною та практичною підготовкою в навчальному закладі. Вони включають стажування студентів в сучасних Центрах дозвілля, Палацах культури, централізованих бібліотечних системах, професійних та самодіяльних художніх колективах, обласній філармонії та театрах. Програми стажування дають студентам цінний практичний досвід, безпосередньо пов'язаний з сьогоднішнім становищем у сфері культури, мистецтва, індустрії дозвілля та розваг.

            Випускники Мелітопольського училища культури працюють в закладах культури Запорізької області, а також далеко за її межами.

(В. М. Усиков)

 

            Література та інтернет-ресурси:

            Усиков, В. Н.  Мой город - наши мелитопольцы : альманах. Т. 1 / В. Н. Усиков ; Вилен Усиков. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. - 416 с. : портр., фото.

            Мелітопольське училище культури / М-во культури України, Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, Комунальний вищий навчальний заклад. – [Б. м. : б. в., 2010?]. – 8 с. : іл.

            Мелітопольське училище культури // Запорізька пектораль: культура і мистецтво Запорізького краю. – Запоріжжя, 2004. – С. 36.

            Мелитопольское высшее училище культуры // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. – Х., 2004. – С. 201.

            Мелітопольське училище культури / Мін-во культури і мистецтв України, Управління культури ЗОДА. – Мелітополь : [б. в.], 2000. – 12 с.

            Гривцова, О.  Училище юне у свої 80 / Олена Гривцова // Запоріз. правда. - 2010. - 27 трав. (№ 75-76). - С. 3.

            Лаврик, И.  Виват юбиляру! // Мелитоп. ведомости. - 2010. - 2-8 июня (№ 22). - С. 15.

            Усиков, В.  Училищу культури – 75 / Вилен Усиков // Мелитоп. ведомости. – 2005. – 23 нояб.

            Мелитопольськое училище культуры. Искусство и культура с большой буквы [Електронний ресурс] // Трибуна народа. – 2010. - 11 июня. – Режим доступу:

http://tribunanaroda.info/content/view/2889/

            Мелитопольское училище культуры отметило 85-летие [Електронний ресурс] // MV.ORG.UA – Местные вести. – 07.11. 2015. – Режим доступу:

https://www.mv.org.ua/news/112159-melitopolskoe_uchilishe_kultury_otmetilo_85-letie.html      

            «Мелітопольське училище культури» – «Зірка якості»! [Електронний ресурс] // Запорізька обласна державна адміністрація. – 13.11. 2017. – Режим доступу:

https://www.zoda.gov.ua/news/38403/melitopolske-uchilishe-kulturi---zirka-yakosti.html 

            Мелитопольское училище культуры [Електронний ресурс] // Мелитополь. Наш край. Братья Стояловы. – Глава 49. Мелитопольское училище культуры. –  С. 145-147. – Режим доступу: https://vk.com/doc-40012951_437099687 

 

17.05 - 70 років від дня народження Олександра Ісаковича Смоляницького (17.05.1950, м. Кам'янськ-Уральський Свердлов. обл., РФ - 16.05.2005, м. Запоріжжя), президента ФК “ЗалК”, мецената футболу;

Література про життя та діяльність:

Вардидзев, В. В.  Полвека с "Индустриалкой", друзьями и футболом / В. В. Вардидзев ; Владимир Вардидзев. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2018. – С. 79-81.

 

19.05 - 80 років від дня народження Володимира Володимировича Мешкова (19.05.1940, с. Старобогданівка Михайлів. р-ну - 20.08.2013, м. Василівка), першого директора музею-заповідника "Садиба Попова" (1968 - 1985);

Публікації:

            Матеріали особистого архіву Володимира Мєшкова, першого директора музею-заповідника "Садиба Попова" / НАН України [та ін. ; упоряд. В. М. Стойчев та ін.]. – Василівка ; Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – 232 с. : фот. – (Василівська старовина ; вип. 3).

Из истории Васильевского района / В. В. Мешков, Д. Ю. Корсунский // Нариси історії Південної України. – Запоріжжя, 1997. – С. 26-33.

Забытые герои / В. В. Мешков // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 2. - С. 57-61.

Сохраним для потомков : (музей-заповедник "Усадьба Попова" Васильев. р-на, Запорож. обл.) / В. Мешков // Запорожский санитарный вестник. – 2007. – № 3 (март). – С. 5.

 

Література про життя та діяльність:

            Воспоминание Владимира Мешкова // Матеріали особистого архіву Володимира Мєшкова, першого директора музею-заповідника "Садиба Попова" / НАН України [та ін. ; упоряд. В. М. Стойчев та ін.]. – Василівка ; Запоріжжя, 2016. – С. 12-122. – (Василівська старовина ; вип. 3).

 

19.05 - 70 років від дня народження Михайла Олексійовича Іщенка (19.05.1950, м. Морозовськ Ростов. обл., РФ), гандболіста (воротар), заслуженого майстра спорту СРСР (1976), тренера. В 1968-1975 роках виступав за команду Запорізького індустріального інституту (нині - Запорізька інженерна академія). Вихованець тренерів Л. Ратнера й С. Полонського. Чемпіон ХХІ (Монреаль, 1976), срібний призер ХХІІ (Москва, 1980), учасник ХХ (Мюнхен, 1972) Олімпійських ігор. Тренер чоловічої національної збірної України з гандболу.

Нагороджений орденами “Знак Пошани” (1976), “За заслуги” ІІІ ступ. (2002);

Література:

Тищенко, В. О.  Михайло Іщенко // Тищенко, В. О.  Гандбол : навч. посібник для внз / В. О. Тищенко ; М-во освіти і науки України. – Запоріжжя : Акцент Інвест-Трейд, 2014. – С. 26-27.

Коноплястий, В. О.  Іщенко Михайло Олексійович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2011. - Т. 11 : Зор - Как. - С. 602.

Іщенко Михайло Олексійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6028&lang=ukr

 

20.05 - 100 років від дня народження Нурієва Нурі Алі огли (20.05.1920, с. Капанли Шамхор. р-ну, Азербайджан - 18.01.2016, м. Запоріжжя), лікаря-хірурга Запорізького військового шпиталю, почесного громадянина м. Запоріжжя (2010), учасника визволення обласного центру;

 

            Нурі Алі-огли Нурієв народився 20 травня 1920 року в селі Капанли Шамхорського (нині - Шамкирського) району в Азербайджані. В школі, до якої доводилося ходити пішки понад п’ять кілометрів, він навчався на відмінно.

            По закінченні школи юнак вступив до Бакинського цивільного медичного інституту, де успішно оволодівав знаннями, отримуючи сталінську стипендію.

1943 року Нурі потрапляє на фронт. Незважаючи на те, що отримав спеціальність педіатра, на війні йому довелося стати хірургом та у польовому шпиталі засвоювати нові знання.

            Нурі Алі-огли Нурієв брав участь у звільненні Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників, згодом були Херсон, Миколаїв, Одеса, Румунія. Другу світову війну він завершив на території Болгарії. За час бойових дій військовий хірург прооперував понад 18 тисяч поранених. Рятуючи життя, медику доводилося робити надскладні операції на серці та головному мозку. Нурі Алі-огли Нурієв сам отримав поранення хребта, яке турбувало його протягом подальшого життя.

            По завершенні бойових дій  Нурі Алі-огли Нурієв залишився на службі в армії військовим хірургом, де продовжував надавати допомогу солдатам та офіцерам.

            Демобілізувався в серпні 1966 року і разом з родиною переїхав до Запоріжжя. Тут він отримав посаду хірурга у військовому шпиталі. Висококласний лікар за час роботи у Запоріжжі прооперував понад 11 тисяч пацієнтів. Свій досвід спеціаліст передавав молоді - 1971 року в нього з’явилися перші учні. Випускники медичних вузів, яких він навчав тонкощам хірургічної практики, згодом стали відомими фахівцями в своїй галузі.

            Підвищуючи свою кваліфікацію, лікар Нурієв у 80-х роках успішно склав іспити у Сімферопольському військовому шпиталі та отримав довгоочікувану ступінь лікаря вищої категорії, що надавало право на більшу зарплату та можливості для кар’єрного росту.

            В літньому віці Нурі Алі-огли Нурієв страждав від сечокам’яної хвороби. Бажаючи підтримати себе та надати допомогу пацієнтам, він пройшов спеціальні курси підготовки в Москві, Харкові, Києві та Запоріжжі, вивчав спеціальну літературу та став лікарем-урологом. Головне для лікаря-уролога - допомагати чоловікам у лікуванні сечокам’яної хвороби, захворювань нирок та передміхурової залози, лікувати бездітність.

            Загальний трудовий стаж лікаря - понад 75 років, 47 з яких він віддав роботі на благо запорізької громади, був одним з героїв-визволителів міста Запоріжжя від фашистських загарбників часів Другої світової війни. В знак визнання його трудових досягнень рішенням Запорізької міської ради 6 жовтня 2010 року лікарю-хірургу вищої категорії, полковнику медичної служби Нурі Алі-огли Нурієву присвоїли звання “Почесний громадянин міста Запоріжжя”.

            І навіть після виходу на заслужений відпочинок він з радістю допомагав порадою в лікуванні всім бажаючим, консультував вдома. У лікаря залишилося багато учнів – його послідовників, а молодший син також став лікарем.

            Нурі Алі-огли Нурієв мав безліч нагород за бойові та трудові заслуги, серед яких понад три десятки орденів і медалей та близько півсотні Почесних грамот вищого рівня.

            Нурі Алі-огли Нурієв прожив 95 років та помер 18 травня 2016 року у м. Запоріжжі.

(Л. М. Чубенко)

            Література про життя та діяльність:

            Шиханов, Р. Б.  Нурієв Нурі Алі огли // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 111-112.

            Шилин Д. «Лет до ста расти нам без старости» / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. – 2015. – 19 мая. – С. 6.

            Гривцова, О.  Поруч з нами / Олена Гривцова // Запоріз. правда. - 2001. - 5 трав. С. 5.

 

20.05 - 70 років Миколі Івановичу Галицькому (20.02.1950, Херсонщина), запорізькому художнику;[57]

21.05 - 110 років тому (1910) в с. Верхня Хортиця вчителем народознавства П. П. Бузуком засновано “Хортицьке товариство захисників природи”;[58]

Література:

Беляева, Л.  100-летний юбилей / Лариса Беляева // ПравДа. - 2010. - 20 мая (№ 20). - С. 7.

 

21.05 - 60 років від дня народження Ігоря Георгійовича Миронова (21.05.1960, м. Бердянськ - 23.01.1981, там само), старшого сержанта, учасника бойових дій в ДРА. Загинув в Афганістані. Похований на Центральному кладовищі м. Бердянськ;

22.05 - 110 років від дня народження Миколи Григоровича Твердунова (22.05.1910 - 1982 ?), колишнього директора Запорізького паровозоремонтного (нині - електровозоремонтного) заводу (1951 - 1982);

22.05 - 100 років від дня народження Миколи Григоровича Гринька (22.05.1920, м. Херсон - 10.04.1989, м. Київ), українського актора театру і кіно, народного артиста УРСР (1974) ; 1946 - 1955 рр. працював у Запорізькому українському музично-драматичному театрі ім. М. Щорса (нині - академічний обласний музично-драматичний театр імені В. Магара).[59] До 1968 року в цьому театрі служила актрисою його мати - Лілія Казимирівна Броневська (1902 - 1983)[60];

Література та інтернет-ресурс:

Нечипоренко, Ю. Р.  Микола Гринько : (нарис про життя і творчість нар. артиста УРСР М. Г. Гринька / Ю. Р. Нечипоренко, Р. М. Померанський. – К. : Мистецтво, 1987. – 165, [2] с. : [12] арк. іл. – (Майстри сцени та екрана).

***

Голобородько, Я. Ю.  Гринько Микола Григорович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2006. – Т. 6 : Го - Гю. - С. 468.

Авдєєнко, С. І.  Гринько Микола Григорович (1920 - 1989) // Авдєєнко С. І.  Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя, 2006. – С. 208.

Капельгородська, Н. М.  Гринько Микола Григорович // Капельгородська Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 152-153.

Кадирова, Л.  Лінія долі Олександра Гринька / Л. Кадирова // Кіно-театр. – 2009. – № 5. – С. 58-59.

Нещерет, Т.  Мати кіноактора / Т. Нещерет ; Тетяна Нещерет // Запоріз. правда. - 2002. - 24 верес. (С. 7.)

Гайдабура, В.  Талант человеческой щедрости : [про Л. К. Броневську, матір О. Г. Гринька] / В. Гайдабура ; Валерій Гайдабура // Индустр. Запорожье. - 1977. - 22 июля (№ 144). - С. 4.

Гринько Микола Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5499&lang=ukr

 

22.05 - 100 років від дня народження Івана Івановича Чучваги (22.05.1920 - 12.03.1943), Героя Радянського Союзу (посмертно). В серпні 1941 році закінчив Мелітопольське військове училище льотчиків-спостерігачів та штурманів;

Література про життя та діяльність:

Резник, В. И.  В небе над Украиной принял главное в своей жизни решение... : (Чучвага Иван Иванович) / Резник В. И., Полухина Т. В., Сакун В. В. // Резник, В. И. Крылатый Мелитополь / Резник В. И. [и др.]. - Мелитополь, 2018. - С. 198-202.

 

23.05 - 50 років від дня народження Олени Валеріївни Філіп'євої (23.05.1970, м. Дніпрорудне Запоріз. обл.), прима-балерини Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка, народної артистки України (1993), почесного громадянина м. Дніпрорудне;

           

            Олена Валеріївна Філіп'єва народилася 23 травня 1970 року в м. Дніпрорудне, Василівського району Запорізької області

            У 1988 році закінчила Київське державне хореографічне училище. Того ж роцу стала солісткою балету Національної опери України ім. Тараса Шевченка.

            Олена Валеріївна - яскрава представниця київської школи балету, лауреат чотирьох престижних міжнародних конкурсів: у Москві (1989, III премія), Санкт-Петербурзі (конкурс «Майя», 1994, золота медаль), Японії (Нагоя, 1996, срібна медаль), (Токіо, 1999, срібна медаль).

            9 серпня 1993 року, у 23 роки стала наймолодшою народною артисткою незалежної України.

            До творчих досягнень прима-балерини належать провідні партії у знакових постановках Національної опери.

            Партії:

            Одетта-Оділія, Аврора, Клара («Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик» П. Чайковського),

            Кітрі, Нікім, Гамзатті («Дон Кіхот», «Баядерка» Л. Мінкуса),

            Жизель, Сильфіда в однойменних балетах А. Адана та Х. Левенсхольда,

            Джульєтта, Попелюшка («Ромео і Джульєтта», «Попелюшка» С. Прокоф'єва),

            Ліза («Марна пересторога» Ф. Герольда),

            Зобеїда («Шехеразада» М. Римського-Корсакова),

            Егіна («Спартак» А. Хачатуряна),

            Мехмене-бану («Легенда про любов» А. Мелікова),

            Мавка («Лісова пісня» М. Скорульського),

            Кармен («Кармен-сюїта» Ж. Бізе - Р. Щедріна), Дівчина («Фантастична симфонія» Г. Берліоза),

            Оксана («Ніч перед Різдвом» Є. Станковича) та ін.

 

            Вона з успіхом гастролювала в Японії, Канаді, США, Мексиці, Бразилії, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Швейцарії, Норвегії та інших країнах.

            Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ, ІІ та І ступеня. Кавалерствена дама Офіцерського Хреста Ордену Святого Станіслава

            Про Олену Валеріївну було знято музично-документальний фільм «Танцівниця від Бога» (студія ВІАТЕЛ).

            Про цю примадонну можна сказати, що сенс її життя - це пуанти…

(І. В. Корнієнко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Філіп'єва Олена Валеріївна // Мистецтво України : біограф. довід. / за ред. А.В. Кудрицького. - К., 1997. - С. 606.

            Машталяр, Е.  30 лет на сцене Национальной оперы / Елена Машталяр // Рабоч. слово. - 2018. - 31 марта (№ 13). - С. 4.

***

            Філіп'єва Олена Валеріївна [Електроний ресурс]. -  Режим доступу : https://persons/baletna-trupa-solisti-baletu-balerini-i-premieri/filipieva-olena

            Філіп'єва Олена Валеріївна [Електроний ресурс]. -  Режим доступу : https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/zhyttya-na-puantah

 

24.05 - 80 років (1940) Володимиру Миколайовичу Луценку (24.05.1930, м. Баку, Азербайджанська Республіка), запорізькому художнику;[61]

25.05 - 120 років від дня народження Емілія Львовича Міндліна (25.05.1900, м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя) - точна дата невідом., 1981, м. Москва, РФ), журналіста, письменника, учасника рятувальної експедиції на криголамі “Красін” потерпілих у катастрофі на дирижаблі “Італія” членів арктичної експедиції Умберто Нобіле (1928). Ці події лягли в основу документальної повісті “«Красин» во льдах” (1961). Автор романів: “Дорога к дому” (1957), “Город на вершине холма” (1961), мемуарної книги “Необыкновенные собеседники” (1968), в якій він опублікував спогади про своїх знаменитих знайомих - Марину Цветаєву, Осипа Мандельштама, Максиміліана Волошина, Андрія Платонова;

Література:

Необыкновенные собеседники : лит. воспоминания / Э. Л. Миндлин ; Эмилий Миндлин. - 2-е изд., испр. и доп. - М. : Сов. писатель, 1978. - 559 с. : портр.

Необыкновенные собеседники : книга воспоминаний / Э. Л. Миндлин ; Эмилий Миндлин. - М. : Сов. писатель, 1968. - 490 с. : портр.

«Красин» во льдах : докум. повесть /  Э. Л. Миндлин ; Эмилий Миндлин. - М. : Детгиз, 1961. - 222 с. : ил.

Город Большое Запорожье / Э. Миндлин // За социалистическую реконструкцию городов. - 1932. - № 5-6.

 

30.05 - 80 років від дня народження Валерія Павловича Віндюка (30.05.1940 - 2008), заслуженого тренера України (2003), професора кафедри фізичної реабілітації Класичного приватного університету (м. Запоріжжя). Нагороджений срібною медаллю чемпіонату Європи за підготовку Національної збірної України з міні-футболу (2001, 2003);

Література про життя та діяльність:

Віндюк Валерій Павлович  [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=55228&lang=ukr

 

31.05 - 20 років (2000) від дня заснування Ассірійської діаспори в м. Запоріжжі.[62]

 

Цього місяця виповнюється:

 

- 140 років тому художник Ілля Юхимович Рєпін (1844 - 1930) із своїм учнем Валентином Олександровичем Сєровим (1865 - 1911) вирушив у подорож Україною, щоб  зібрати матеріали для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1878 - 1899). Особливо багато етюдів селян - нащадків запорожців він малював в Олександрівську (нині - м. Запоріжжя);

 

Великий український художник І. Ю. Рєпін гаряче любив Україну. Народився у місті Чугуєві Харківської області, був українцем і за характером своєї творчості. Він присвятив Україні більше ста живописних полотен, численні малюнки, акварелі й етюди. Найпопулярнішими серед українців є твори про Запоріжжя, подвиги легендарних героїв Січі, про які так проникливо писали Шевченко, Гоголь та інші. Визначним твором І. Ю. Рєпіна на тему історичного минулого запорозького козацтва є картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану», яка дістала всесвітнє визнання.

Задум написати картину «Запорожці» виник у нього влітку 1878 року. Натхненний ідеєю майбутньої картини, Ілля Юхимович Рєпін у 1878 році в с. Абрамцеве експромтом малює олівцем перший ескіз до картини, що зображав сцену складання запорожцями листа до турецького султана Мухамеда IV у відповідь на його пропозицію підкоритись і прийняти  турецьке підданство. Згодом перший ескіз малює олійними фарбами. Та художнику бракувало побутових деталей, історичної правдивості одягу, зброї тощо. Ілля Юхимович зрозумів, що необхідно вивчати історію Запорозької Січі, звичаї, побутові деталі, а головне -  відвідати місця, де жили колись запорозькі козаки. На перших порах Рєпін консультувався з істориком М. Костомаровим, за його порадою у травні 1880 році разом з В. Сєровим здійснив поїздку по місцях Запорозьких Січей, і привіз декілька альбомів замальовок, побутових речей, зброї. пейзажів, портретів, зокрема з колишнього Олександрівська (тепер Запоріжжя). Художники відвідали село Покровське, де І. Ю. Рєпін написав етюд хати, а також залишки укріплень. У Старих Кодаках змалював церкву і скелі над Дніпром, у Капулівці – могилу Івана Сірка, у Грушівці – дерев'яну дзвіницю і церкву, у Миколаївці – портрет гетьмана Данила Апостола, його зброю, одяг, булаву. Мандрівники відвідали Нікополь, поріг Ненаситець, побували на острові Хортиця, в Одесі, в Києві, ціле літо провели в Качанівці на Чернігівщині.

Опрацьовуючи образи картини, Рєпін переймається пошуками і добором відповідних типажів серед друзів, знайомих, випадкових людей. Йому позують : Д. Яворницький, В. Гіляровський О. Рубець, П. Мартинович, Д. Мамин-Сибіряк, В. Тарновський та інші відомі люди. Знаходить і малює етюди селян – нащадків запорожців, яких особливо багато в Олександрівську (тепер – м. Запоріжжя). На одному з ескізів, зробленому на Олександрівській пристані, зображено колоритного дідка, який весело сміється широко роззявленим беззубим ротом поруч із суворим військовим суддею.

Прагнучи вжитися в добу, художник вивчав ще й літературні джерела. Наприкінці вересня 1880 року він повернувся до Москви і привіз із собою справжній запорізький одяг, зброю, бандуру.

Ілля Юхимович працював над картиною впродовж майже 14 років. Сюжет картини відтворює один із епізодів життя запорозького козацтва, та художник втілив свою історичну концепцію, свою ідею про героїзм, нескореність, безмежну волелюбність козаків.

1893 року Рєпін завершив перший варіант «Запорожців», і представив на виставку в Мюнхені, де вона отримала золоту медаль.

(Г. М. Нагорна)

Література :

Репин, И. Е.  Запорожцы. – Л. : Художник РСФСР, 1960. - 12 с. : ил.

Репин, И. Е.  Далекое и близкое / И. Репин. – М. - Л. : Искусство, 1944. – С. 342.

***

Мороз, В. С.  Увічнені Рєпіним // Мороз, В. С.  Краєзнавчі нариси з історії Придніпров'я: історичні події і люди : від найдавніших часів до початку XX ст. : наук.-краєзнав. видання : монографія / В. С. Мороз, В. С. Мороз ; Мороз Володимир Степанович, Мороз Віктор Степанович. – [Хмельницький, 2010]. – С. 388-390.

Апанович, О. М.  Рєпін Ілля та його картина “Запорожці” // Апанович О.  Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – К., 2009. – С. 477-485.

Лясковская, О. А.  Илья Ефимович Репин. Жизнь и творчество. – 3-е изд. испр. и доп. / О. Лясковская. – М. : Искусство, 1982. – 487 с.

Ласка, І. М.  Рєпін Ілля Юхимович // Українське козацтво : мала енциклопедія. – К., 2002. -  С. 421-422.

Білинський, О.  “Я знову узявся за Запоріжжя» : [про роботу І. Рєпіна над картиною] / О. Білинський // Молодь України. – 1988. – 25 верес. ; Наука і суспільство. – 1987. - № 7. – С. 40-45.

Шаповал, І. З кого Рєпін малював писаря : [з історії створення картини «Запорожці»] / І. Шаповал // Знання та праця. – 1965. - № 7. – С. 14.

Пинич, М.  Рєпін і Запоріжжя / М. Пинич // Запоріз. правда. – 1964. – 7 серп.

Бєлічко, Ю. В.  Україна в творчості І. Ю. Рєпіна / Ю. Бєлічко. – К. : Мистецтво, 1963. – 125 с.

Нудьга, Г.  Лист запорожців турецькому султану / Григорій Нудьга // Дніпро. – 1962. - №2. – С. 139-144.

Давыдова, А.  К истории создания картины Репина «Запорожцы» / А. Давыдова // Искусство. – 1955. - № 5. – С. 36-42.

Червень

01.06 - 60 років (1960) від дня заснування будівельно-монтажного тресту “Запоріжжяжитлобуд”;

02.06 - 90 років (1930) Запорізькому авіаційному коледжу;[63]

04.06 - 245 років тому (1775) російська армія вдруге зруйнувала Запорозьку Січ;

05.06 - 100 років від дня народження Гаврила Ілліча Перетятька (05.06.1920, с. Осипенко Бердян. р-ну - 06.06.1946, там само), учасника радянсько-фінської та Другої світової воєн, повного кавалера ордену Слави;

Література:

Голдобин, А. И.  Перетятько Гавриил Ильич // Голдобин А. И.  Герои Запорожского края - полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 104-106.

 

05.06 - 90 років (1930) Якимівській районній газеті “Слово трудівника”;[64]

 

5 червня 1930 року в Якимівці виходить перший номер районної газети «Соціалістичний степ». Газета мала дві друкованих сторінки.

Першим редактором районної багатотиражки «Соціалістичний степ» був призначений В. Волков. Він і визначив обличчя районки, рівень її впливу на своїх читачів. Завдяки В. Волкову нова газета швидко здобула популярність.

Відповідальним секретарем газети призначили Павла Абрамовича Болштянського, вихідця з Мелітополя.

З моменту заснування районної газети і редакція і набірний цех (друкарня) працювали як єдина структура. Завідував друкарнею Ізяслав (Ізя - як по-дружньому називали його в редакції) Мілов.

Прекрасним фахівцем був складач Козинець (на жаль, ім'я по батькові не збереглося). Керівником групи складачів (метранпажем) був теж мелітополець Садок.

Досить довго в районній газеті працював літпрацівником і відповідальним редактором Дмитро Жаковський. Перед війною його забрали на роботу до дніпропетровської газети «Більшовицькі зміни»

Умови праці та способи одержання інформації були далекі від тепличних. У 1930-х роках журналістам «Соціалістичного степу» в якості транспортного засобу служила пара коней та підвода. Іноді доводилося ночувати в редакції, тому що поверталися до Якимівки з поїздок (більше схожих на відрядження) практично під ранок. Але ніхто і ніколи не скаржився.

На жаль, ні в архівах, ні в читальних залах, де зберігаються періодичні видання, підшивок газети «Соціалістичний степ» 1930-х років не вдалося відшукати.

З 1939 року до 1941 року заступником редактора Якимівської районної газети «Соціалістичний степ» працював Іван Миколайович Тосхопаран. З наближенням фронту до Якимівки він був мобілізований до лав Червоної Армії і пройшов всю війну, переносячи всі її тяготи.

Якимівська газета «Соціалістичний степ» виходила практично до самого приходу восени 1941 року на територію району фашистських загарбників. Друкарня випускала агітаційну продукцію. В першу чергу - листівки.

У роки фашистської окупації газета не випускалася.

З 20 січня 1944 року розпочалося відновлення друкарні, завідувала якою Ольга Христофорівна Чугрєєва. Редактором районної газети рішенням райкому КП(б)У була призначена А.І. Лисікова. Редактору газети і завідувачу друкарнею доводилося в першу чергу вирішувати питання технічного характеру. В результаті боїв як в 1941, так і в 1943 роках від будівлі старої довоєнної друкарні залишилися одні руїни. Нове будувати складно, а головне - немає коштів. Тому під друкарню вибрали одне з відносно уцілілих будівель. Забили фанерою і залізом вікна, як змогли, полагодили дах.

З травня 1944 року газета «Соціалістичний степ» стала виходити регулярно, без збоїв і затримок.

З 7 квітня 1946, як людину з довоєнним досвідом журналістської та керівної роботи, редактором районної газети після демобілізації призначений Іван Миколайович Тосхопаран.

З 28 травня 1953 року редактором газети призначається Володимир Опанасович Ганженко (Ганжа).

З 17 березня 1957 року рішенням Якимівського райкому КПУ призначений новий редактор газети «Соціалістичний степ» - Е. Сергач, а з 26 лютого 1962 року - І. І. Сміян.

18 квітня 1962 року проводиться реорганізація районної газети «Соціалістичний степ» в зв'язку з проведенням адміністративної реформи (Якимівський район включений до складу Мелітопольського).

І лише тільки з новою адміністративною реформою і виведенням Якимівського району зі складу Мелітопольського з 1 квітня 1965 року вийшов перший номер якимівської район газети, але тепер - «Слово трудівника». Під цією назвою вона відома і понині.

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Гнедашев, В. Н.  Средства массовой информации // Гнедашев, В. Н.  Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь, 2013. – С. 268-272.

Газета “Слово трудівника” (орган Якимівської район. ради та райдержадміністрації) // Якимівка: від сивої давнини до сьогодення (1833-2008) : (бібліограф. покажчик) / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР]. – Запоріжжя, 2008. – С. 49. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 1).

“Слову трудівника” - 80 років // Запоріз. правда. - 2010. - 5 черв. (№ 81). - С. 2.

 

06.06 - 90 років Ері Олександрівні Троценко (1930, м. Новгород-Сіверський), запорізькій художниці;[65]

08.06 - 100 років від дня народження Івана Микитовича Кожедуба (08.06.1920 - 08.08.1991, м. Москва, РФ), маршала авіації, тричі Героя Радянського Союзу;

Література про життя та діяльність:

Білінський, В. Б.  Генерал Іван Кожедуб // Білінський В. Б.  Україна-Русь : іст. дослідження : у 3 кн. / В. Б. Білінський ; Володимир Білінський. – Тернопіль, [2018]. – Кн. 1 : Споконвічна земля. - С. 348-357.

Трижды Герой Советского Союза летчик-истребитель Иван Кожедуб у своего Ла-7 : [фото ; на його літаку стояв мотор Запорізького моторобудівного заводу] // Мотор Сич : история - дорога в будущее / авт. А. А. Кузьменко. – К., 2007. – С. 60.

Клименко, Н.  К подвигу Ивана Кожедуба причастен : [запорожець В. М. Іванов працював механіком у І. М. Кожедуба під час Другої світової війни] / Николай Клименко // Память жива. – Запорожье, 2003. – С. 337-340.

 

08.06 - 60 років від дня народження Дмитра Олександровича (Олексійовича ?!!) Ципунова (08.06.1960, м. Челябінськ, РФ), запорізького художника;

11.06 - 90 років від дня народження Семена Костянтиновича Бондаренка (11.06.1930, с. Олексіївка Воронез. обл., РФ) - 21.10.1995, м. Запоріжжя), запорізького живописця, графіка, члена Спілки художників України (1965);[66]

Література про життя та діяльність:

Нещерет, Т. І.  Бондаренко Семен Костянтинович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. Біо - Бя. - С. 269.

Семен Бондаренко // Промис GALLERY : [альбом-каталог "Галерея Проміс"] : з зібрань картинної галереї концерну "Проміс". – К., [1993]. – С. 10-11 : іл. – Творчість запорізьких художників. Текст укр., англ.

 

11.06 - 70 років від дня народження Петра Васильовича Рубана (11.06.1950, с. Хильчичі Середин.-Буд. р-ну Сум. обл. - 16.01.1984, м. Запоріжжя), льотчика, командира 200-ї окремої штурмової авіаційної ескадрильї у складі 40-ї армії Туркестанського військового округу, підполковника, Героя Радянського Союзу. Загинув в Афганістані. Похований на Капустяному кладовищі м. Запоріжжя;[67]

            11.06 - 70 років від дня народження Миколи Інокентійовича Попова (11.06.1950, м. Курськ, РФ), композитора, заслуженого діяча мистецтв України (1998), викладача Запорізького державного музичного училища ім. П. І. Майбороди, члена Запорізького обласного осередку Національної спілки композиторів України (1992).

 

            Микола Інокентійович Попов народився 11 червня 1950 року в м. Шигри Курської області (РФ).

            Під час навчання в Курському музичному училищі (1966-1970) відкрив для себе улюблений «інструмент» - хор. Бажання створювати хорові композиції та працювати з хором стало стимулом для вступу на факультет хорового диригування Уфімського державного інституту мистецтв у клас професора Б. І. Шестакова (1970-1975).

            Службу в армії як хормейстера Ансамблю пісні та танцю Південно-Уральського військового округу композитор вважає своєю «другою практичною консерваторією», бо з великою віддачею він працює з хоровими колективами різного складу.

            З 1976 року композитор живе у Запоріжжі, де працює викладачем ЦК «Хорове диригування» Запорізького музичного училища ім. П. І. Майбороди.

            1983-1987 - роки навчання на факультеті композиції у професора О. М. Рудянського Донецького музично-педагогічного інституту ім. С. Прокоф'єва.

            У 2004-2010 роках М.І. Попов працював художнім керівником та диригентом студентського хору «Запоріжжя».

            За цей період хор та його керівник стали лауреатами міжнародних хорових фестивалів духовного співу в Запоріжжі («Христос воскрес» у 2006, 2007, 2008 роках), конкурсу камерних колективів ім. С. Дегтярьова та Г. Ломакіна у Белгороді (2007 рік), Всеукраїнського фестивалю духовних піснеспівів «Від Різдва до Різдва» в Дніпропетровську (2008).

            Микола Попов створив музику до 69 вистав, багато з яких вперше були поставлені у Запорізькому ТЮГу.

            Подією у мистецькому житті Запоріжжя 23 листопада 2018 року стала прем'єра великомасштабного твору композитора на сцені концертного залу ім. М. І. Глінки. У програмі симфонічного концерту «Композитори Запоріжжя запрошують...» лунала «Messa Memoria» на п'ять частин для мішаного хору, солістів та симфонічного оркестру. Композитор присвятив твір своїм творчим друзям, які пішли з життя - Миколі Середі, Олександру Королю.

            Бажаємо нашому талановитому ювіляру Натхнення та Любові, успіхів та злагоди на кожний день його життя з її Величністю Музика!

(Н. І. Боєва)

            Література:

            Боєва, Н.  Попов Микола Інокентійович / Наталія Боєва // Боєва Н. І.  Композитори Запоріжжя запрошують… / Нац. спілка композиторів України, Запоріз. обл. осередок. - Запоріжжя, 2018. - С. 32-35.

***

            Бабенко, Т.  Николай Попов: «Моя судьба связана с театром!» / Татьяна Бабенко // Правда. - 2012. - 7 июня (№ 23). - С. 31.

            Атаманчук, И.  Композитор Н. Попов: «Любите ли вы театр, как люблю его я» / Инесса Атаманчук // МИГ по выходным. - 2008. - 18 июля (№ 29). - С. 7.

            Чуприна, А.  Найти Попова невозможно, но не любить его нельзя! / Анна Чуприна // МИГ. - 2003. - 20 марта (№ 12). - С. 16.

 

11.06 - 50 років від дня народження Ігоря Федоровича Митроги[68] (11.06.1970, м. Василівка - 12.02.2015, там само), учасника АТО (ООС). Призваний за мобілізацією до Національної гвардії України, в/ч В3011 (м. Кривий Ріг). Дві ротації був у зоні АТО (ООС) - під Луганськом та Маріуполем.

11.06 - 25 років від дня народження Олександра Вікторовича Пастущака[69] (11.06.1995, м. Запоріжжя - 09.07.2016, ), учасника АТО (ООС).

(?!!) 12.06 - 150 років тому (1870) в м. Олександрівську була заснована міська Дума та управа як орган міського самоуправління;

12.06 - 90 років від дня народження Володимира Петровича В'ялого (12.06.1930, с. Гайчур (нині - Тернувате) Новомиколаїв. р-ну - 2005), запорізького скульптора;[70]

12.06 - 70 років від дня народження Сергія Миколайовича Верещагіна (12.06.1950 - 1979), прапорщика; загинув в Ефіопії;

12.06 - 50 років тому (1970) розпочато будівництво міста Енергодар та Запорізької ДРЕС;

13.06 - 50 років від дня народження Олександра Вікторовича Шевченка[71] (13.06.1970, с. Заливне Новомиколаїв. р-ну - 13.09.2014, с. Терсянка Новомиколаїв. р-ну), учасника ООС (АТО), номера обслуги гранатометного відділення механізованої роти 3-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр. Загинув під час обстрілу блокпосту біля с. Пантелеймонівки Горлівського району Донецької області. Нагороджений орденами: “За мужність” ІІІ ступеня (2015, посмертно) та “За заслуги перед Запорізьким краєм” (2017, посмертно);

Література:

Арестенко, Г. П.  Військовослужбовці Запорізької області, які загинули під час антитеррористичної операції на півдні і сході України на 15 листопада 2014 року : [в т. ч. О. В. Шевченко] // Арестенко, Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками присвячується. Ч. 2 / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 279.

 

14.06 - 30 років від дня народження Романа Віталійовича Євдокімова (14.06.1990, м. Мелітополь - 26.09.2014, там само), учасника АТО / ООС. Молодший сержант 93-ї окремої механізованої бригади Р. В. Євдокімов загинув в районі м. Ясинувата Донецької області. Похований на Центральному кладовищі м. Мелітополя. Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (2016, посмертно).[72]

Література:

Арестенко, Г. П.  Військовослужбовці Запорізької області, які загинули під час антитеррористичної операції на півдні і сході України на 15 листопада 2014 року : [в т. ч. Р. В. Євдокімов] // Арестенко, Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками присвячується. Ч. 2 / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 279.

 

17.06 – 125 років від дня народження Миколи Інокентійовича Сибірякова (17.06.1895, м. Іркутськ, РФ - 10.04.1973, м. Вільнянськ), першого директора Вільнянського краєзнавчого музею;

 

Вже майже 50 років приймає відвідувачів Вільнянський районний краєзнавчий музей. Робота зі збирання матеріалів для нього почалась ще у 1968 році, а відкрито його (на громадських засадах) у 1971 році. У числі його творців-активістів – І. Г. Воробйов, Т. І. Чайка, П. Я. Большеменник. А керував командою громадських краєзнавців Микола Інокентійович Сибіряков. Про нього, людину непростої долі, великої енергії і кришталевої совісті, самовідданого ентузіаста, необхідно пам’ятати всім, хто небайдужий до історії рідного краю. Сьогодні у музеї зберігаються документи та спогади про видатного земляка.

            Життя його – нелегкий шлях через історичні епохи, різні регіони великої тоді країни. Планував прожити не менше, як 100 років, хотів багато чого здійснити – і в розвитку музейної справи, і в навчальних заняттях з молоддю, адже, не маючи вищої освіти був чудовим математиком. Час відміряв йому 78 років.

            Микола Інокентійович Сибіряков народився 17 червня 1895 року в м. Іркутську в багатодітній родині службовця залізничної станції. У шкільні роки захопився математикою, поставив собі за мету вивчити цей предмет на відмінно і свого досяг. У 1913-1915 рр. навчався у Верхньоудинському реальному училищі (зараз у м. Улан-Уде, Росія). Ще 19-річним студентом почав самостійне життя, заробляв собі на прожиття приватними уроками з точних наук.

            Початок Першої світової війни корінним чином змінив плани на майбутнє. 1915 року Микола Сибіряков розпочав службу в армії. Саме те, що був офіцером царської армії, завдало йому чималих труднощів в подальшому житті. 1916 року закінчив Одеське артилерійське училище і був направлений в чині прапорщика в запасний артилерійський дивізіон у Царському Селі біля Санкт-Петербурга. Через рік став підпоручиком. В лютневі дні 1917 року Микола Інокентійович перейнявся ідеями про припинення війни, покращення становища трудового люду. Разом із старшим братом Інокентієм брав участь у полковому мітингу проти командування. За це їх арештували і посадили до в’язниці, звідки брати Сибірякови були визволені під час революційних подій жовтня 1917 року. Повернувшись до рідного Іркутська, Микола Сибіряков опинився в лавах Червоної армії, брав участь у боях з колчаківцями на Далекому Сході. У 1921 був демобілізований.

            З 1924 року працював в Луганській області, з 1935 – у політвідділі радгоспу «Першотравневий» Волчківського району Воронезької області. Репресії 1937 року не оминули Миколи Інокентійовича. Трапилося так, що в господарстві знизилося поголів’я свиней. Сибірякова, як відповідальну особу, звинуватили «в шкідливій діяльності», у 1938 році він був засуджений до 10 років трудових таборів у Тюменській області в м. Салехард. Це несправедливе безпідставне покарання відірвало його від сім’ї, де підростала півторарічна дочка Нінель, а дружина чекала другу дитину.

            Почалися довгі роки засудження. Микола Інокентійович не втрачав надію на те, що правда буде відновлена, писав листи-прохання про перегляд його справи. Та повернувся він до родини, яка тоді мешкала на Черкащині, лише у 1948 р., відбувши в таборах всі 10 років. Після звільнення важко було знайти роботу, житло. Сибірякови поїхали на північ, в Комі АРСР, де Микола Інокентійович став працювати співробітником, а згодом начальником метеорологічної станції «Полярний Урал», а потім «Полуй» в Північному Управлінні Будівництва.

            Дочка Ніна Миколаївна досі пам’ятає красу уральського містечка Полуй з дерев’яними будівлями і тротуарами, гарними білими ночами літньої пори і великим чудовим озером, на яке тато брав їх із сестрою на риболовлю.

            У 1950-х роках сім’я переїхала у Червоноармійськ (зараз м. Вільнянськ Запорізької області), де мешкала рідня дружини. Микола Інокентійович працював тут на заводі ім. Шевченка, потім – у заготконторі райспоживспілки. Продовжував заняття з математики – допомагав школярам, студентам, не беручи за це ніякої плати, хоча сім'я жила у нестатках, дружина хворіла, треба було піднімати дітей. Таким він був все життя: безкорисливим, надзвичайно порядним, співчутливим до чужої біди.

            У часи хрущовської «відлиги», у 1957 році нарешті надійшов документ про реабілітацію несправедливо засудженого М. Сибірякова.

            Вийшовши на пенсію, Микола Інокентійович не сидів вдома, хотів бути корисним людям. Йому запропонували зайнятись організацією краєзнавчого музею. Він з радістю погодився і почав плекати своє дітище – музей. Спочатку була збиральницька діяльність, поїздки по сільських радах, по селах і хуторах. Для музею виділили невеликий будинок (поряд з нинішньою будівлею музею). Багато сил, часу, старань приділяв перший директор розвитку музейної справи. Випросивши на заводі матеріали, сам майстрував і ставив стелажі. Дбав про впорядкування подвір'я, поливав молоді деревця, навіть прибирав у приміщенні сам. До свого діла ставився якнайсерйозніше, вставав о четвертій ранку і поспішав до музею. Працював тут безкоштовно, а розмови про оплату праці обурено переривав: «Держава дала мені пенсію». Вірні помічники – рада музею – допомагали громадському директору.

            Миколи Інокентійовича не стало 10 квітня 1973 року. Головна справа останніх років життя – музей, завжди нагадуватиме нам про цю скромну, порядну, доброзичливу людину. Музейне зібрання історичних цінностей – дорогий спадок для наших дітей і онуків. Тож не забуваймо тих, хто започатковував краєзнавчу справу в нашому районі.

(Т. Р. Гриценко)

Література про життя та діяльність:

[Сибіряков М. І.] // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840-2010) : бібліограф. покажч. / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2010. – С. 33, 83, 84. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 3).

 

17.06 - 60 років від дня народження Валентина Івановича Сергача[73] (17.06.1960, м. Запоріжжя - 02.07.1983, там само), лейтенанта. Загинув в Афганістані;

17.06 - 30 років від дня народження Олександра Сергійовича Тинянова (17.06.1990, с. Таврійське Оріхів. р-ну - 19.05.2017, там само), учасника ООС / АТО, молодшого сержанта 55-ї ОАБр. Помер від поранення в голову, отриманого під Авдіївкою Донецької області. Нагороджений орденами: “За заслуги перед Запорізьким краєм” (2017, посмертно) та “За мужність” ІІІ ступеня (2017, посмертно);

20.06 – 75 років Ларисі Анатоліївні Коваль (20.06.1945), запорізькій поетесі;[74]

Література про життя та діяльність:

Хом'як, Т.  Коваль Лариса Анатоліївна / Тамара Хом'як // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 149-152.

 

21.06 - 100 років від дня народження Марії Петрівни Педенко (21.06.1920, м. Молочанськ Токмац. р-ну - 11.12.1957, м. Київ), запорізької письменниці;[75]

22.06 – 90 років від дня народження Леоніда Григоровича Левіна (22.06.1930, м. Мелітополь - 11.06.2007, м. Петрозаводськ, Республіка Карелія), заслуженого тренера РРФСР та СРСР з боксу, заслуженого працівника фізичної культури Карельської АРСР, почесного громадянина м. Петрозаводська;

 

Леонід Григорович Левін народився в Мелітополі 1930 року в родині Григорія Леві та Зої Абрамівни Кисельгоф. Його батьки загинули під Сталінградом внаслідок фашистського бомбардування, і хлопцю з його рідною тіткою довелося повторно евакуюватися. Через деякий час 14-річний Григорій пристав до військових, став “сином полку”. Пізніше закінчив школу юнг і тривалий час служив котельним машиністом на кораблях Чорноморського флоту. Під час служби захопився боксом, там же отримав перший спортивний розряд.

Після демобілізації в 1952 році, юнак приїхав до Ленінграда, де працював кочегаром на заводі і навчався у вечірній школі, а згодом – у школі тренерів. Після одруження взяв прізвище Левін. Тут же, у Ленінграді, заочно закінчив Ленінградський інститут фізкультури ім. Лесгафта.

З серпня 1955 року Л. Г. Левін назавжди пов’язав свою долю з Петрозаводськом. Тут він став тренером з боксу, і його школу пройшли тисячі хлопчаків. Серед них – 28 майстрів спорту, два майстри міжнародного класу, 13 призерів загальнодержавних першостей країни, понад 40 чемпіонів та призерів чемпіонатів та першостей Росії, Збройних Сил. Він тренував збірні СРСР, РРФСР, всесоюзного добровільного спортивного товариства профспілки “Спартак”.

Завдяки його ініціативі, наполегливості, волі, цілеспрямованості і підприємливості у Петрозаводську були побудовані Будинок боксу, заміська тренувальна база. Леонід Григорович став заслуженим тренером РРФСР та СРСР, заслуженим працівником культури Карелії, лауреатом знаку “За заслуги в развитии олимпийского движения в России» та почесним громадянином міста Петрозаводська.

Останні три роки свого життя Леонід Григорович Левін провів в інвалідному візку, мужньо долаючи фізичний біль та психологічну неможливість ходити. Помер 11 червня 2007 року та похований на Сужгородському меморіальному цвинтарі в столиці Карелії. Ім’я Леоніда Левіна носять: міський Будинок боксу, чемпіонат і першість Петрозаводська з боксу.

(В. П. Воровка)

            Література та інтернет-ресурс:

            Кумок, В.Н.  Левин Леонид // Кумок В.Н.  Евреи Мелитополя / Кумок В.Н., Воловник С.В. ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2016. – Т. 2. - С. 384.

            Прошутинский, С.  Уроки Левина / Станислав Прошутинский // Сев. курьер. –1994. – 30 июня.

            Прошутинский, С.  Феномен Левина / Станислав Прошутинский // Карелия. - 2005. - 21 июня. - С. 11.

            Левин Леонид Григорьевич [Електронний ресурс] // Кормчий карельского бокса: память / Станислав Прошутинский // Карелия - 2007. – 19 июля (№ 78). - С. 8. – Режим доступу: http://old.gov.karelia.ru/Karelia/1651/24.html

            Левин Леонид Григорьевич [Електронний ресурс] // Спорт-страна. ру. – Режим доступу: http://sport-strana.ru/levin-leonid-grigorevich/

 

22.06 – 75 років від дня народження Сергія Яковича Хлопотова (22.06.1945, с. Глібовичі Перемишлян. р-ну Львів. обл.) краєзнавця, активного члена ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

 

Сергій Якович Хлопотов народився 22 червня 1945 року в робітничій родині в селі Глібовичі Перемишлянського району Львівської області. В 1948 році батько Яків Дмитрович Хлопотов перевіз родину до Мелітополя, де потім працював бригадиром мулярів Мелітопольбуду. Мати, Хлопотова (Литвиненко) Клавдія Дмитрівна – мати-героїня, народила та виховала п’ятьох синів.

Сергій навчався в мелітопольських школах СШ № 4 та у восьмирічній школі № 8. У його дитячі роки в їх будинку деякий час квартирував Андрій Андрійович Хижняк – географ, краєзнавець, викладач педагогічного інституту, який був засновником в Мелітополі Географічного товариства, а в педагогічному інституті – географічного факультету. Авторитет квартиранта був для хлопця абсолютним. Бесіди з ним про географію, його ерудиція, праця в інституті – все це формувало у хлопця найбільшу повагу до А. А. Хижняка і бажання бути на нього схожим, теж стати географом і мандрівником. Про свої мрії Сергій розповідав Андрію Андрійовичу, прислухався до його порад.          

Після закінчення восьмирічної школи Сергій Хлопотов вступив до Токмацького механічного технікуму, який давав середню освіту і готував випускників для праці на дизелебудівному заводі імені Кірова (на ньому будували дизельні двигуни для морських та океанських кораблів). В 1964 році повернувся до Мелітополя, працював на Агрегатному заводі і вчився в 11 класі СШРМ № 3, яку закінчив зі срібною медаллю.

Потім була служба в армії (20-та дивізія охорони водних рубежів Чорноморського флоту). Брав участь у походах Середземним морем із заходами в Сирію та Єгипет. Два рази був командирований для підготовки і передачі документів з архіву Чорноморського флоту в Центральний військово-морський архів (кожного разу був заохочений 10-добовими позачерговими відпустками).

Служба на морі ще більше заохотила юнака до романтики мандрівок світом. Він їде в Ленінград, де поступив на роботу в будтрест № 104, «Главленінградбуду» і на підготовчі курси до вузу. Працював стропалем - монтажником, електриком. В 1974 - 1978 рр. навчався на  електромеханічному факультеті Вищого Морського Інженерного училища ім. адмірала С. О. Макарова за спеціальністю «Експлуатація суднового електрообладнання» і отримав звання інженер-лейтенанта. Так стали здійснюватися його юнацькі мрії. Після навчання Сергія Яковича направили служити в Клайпеду, де він працював електромеханіком на судах Литовського морського пароплавства, здійснюючи рейси в порти Північного Льодовитого, Атлантичного і Тихого океанів. Виконував доручення компанії з ремонту суден на заводах Клайпеди, Риги, Таллінна.

2008 року вийшов на пенсію і повернувся до Мелітополя. Коли узнав, що в місті організована спілка краєзнавців, прочитав випущені краєзнавцями книги з історії краю, зустрівся з В. І. Різником та іншими краєзнавцями - ініціаторами створення ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», то вирішив, що це і його справа. В 2012 році вступив до спілки краєзнавців і приймав участь в підготовці перших Алексєєвських краєзнавчих читань, присвячених 100-річчю з дня народження мелітопольського краєзнавця М. О. Алексєєва. Цій події була посвячена одна з перших друкованих робіт С. Я. Хлопотова (в співавторстві), який на регіональній науково-практичній конференції «Мелітопольські краєзнавчі читання» (14 грудня 2012 р.) узагальнив, як мелітопольці відмітили 100-річчя своїх земляків М. О. Алексєєва та М. М. Ємельянова

В 1915 році, до Других Алексєєвських читань С. Я. Хлопотов підготував (в співавторстві)  книжку про головного героя цих читань, краєзнавця Андрія Андрійовича Хижняка, свого кумира з дитячої пори. Він знайшов і налагодив зв'язок з донькою Андрія Андрійовича, запросив її приїхати на читання, прийняти участь у відкритті пам’ятної дошки батьку.

Як професійний електрик, Сергій Якович взяв на себе більшу частину робіт з благоустрою орендованих товариством кімнат, які були запропоновані міськвиконкомом краєзнавцям у підвальному занедбаному приміщенні житлового будинку. А коли в 2013 році товариство розпочало видання два рази на рік “Мелітопольського краєзнавчого журналу”, С. Я. Хлопотов став займатися всіма питаннями, пов’язаними з журналом (спілкування з типографією, оплата виготовлення, його розповсюдження, тощо). Він є автором ряду статей в цьому журналі. З 2014 року в журналі з’явилась нова щорічна рубрика, яку готує С.Я. Хлопотов: «Нові книги про наш край». Ці статті краєзнавця достойно оцінили читачі (робітники бібліотек, музеїв, вчителі шкіл, краєзнавці).

Вітаючи С. Я. Хлопотова із днем народження, друзі-краєзнавці написали йому, нагадуючи про пройдений життєвий шлях:

В океанах плавали, в морях.

У Африки, Америки бросали якоря,

Но с родиной связи не теряли.

В любимые снова вернулись края

Туда, где в степи  растут тополя,

Где родные Вас ожидали.

В городе этом сейчас Вы живете,

И зря времени не теряя,

Отдаетесь новой увлекательной заботе,

Краеведению свой досуг посвящая.

С днем рождения Вас поздравляем

И успехов, здоровья морского желаем!

(О. М. Алексєєв)

Праці:

Жизненный путь географа-краеведа: к 100-летию со дня рождения А. А. Хижняка / А. Н. Алексеев, С. Я. Хлопотов. – Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2015. – 216 с.

Мелитопольцы отметили юбилеи 100-летия своих земляков / Алексеев А. Н., Хлопотов С. Я. // Мелітопольські краєзнавчі читання : зб. статей регіонал. наук.-практ. конф. 14 грудня 2012 р. – Мелітополь, 2013. – С. 224-230.

Первый декан / Хлопотов С. Я. // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. - № 3. – С. 31-39.

Новые книги о нашем крае / Хлопотов С. Я. // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. - № 4. -  С. 100-102 ;  2015. - № 6. - С. 100-102 ; 2016. - № 8. - С. 96-100 ; 2017. - № 10. – С. 107- 110 ; 2018. - № 12. - С. 96-100.

Заслуженный учитель : к 70-летию С. И. Макарович / сост.: Алексеев А. Н., Хлопотов С. Я., Черкун В.Е. – Мелитополь, 2013. – 60 с.  [Электронный ресурс] //Бесплатная научная электронная библиотек: Общественная организация «Союз краеведов Мелитопольщины». Заслуженный учитель.  – Режим доступа:

http://disus.ru/knigi/370065-3-obschestvennaya-organizaciya-soyuz-kraevedov-melitopolschini-zasluzhenniy-uchitel-melitopol-2013-zasluzhenniy-uchitel-sostavi.php

 

25.06 - 50 років тому (1970) в м. Запоріжжі відкрився Будинок одягу;

26.06 - 60 років (1960) Запорізькому заводу штучних шкір (ПрАТ “Іскож-2000”);

 

            Завод штучних шкір в м. Запоріжжі заснований 1960 року. За перші п’ять років було встановлено три- та чотири- валкові каландри для виробництва штучної шкіри на тканинній основі. Спочатку почали випускати полівінілхлоридні плівки, вогнестійкі шкіри для авіаційної та тепловозобудівної галузей промисловості. Завод вперше в СРСР виготовляв еластин для взуттєвої промисловості. Невелике підприємство місцевої промисловості випускало продукцію на 10 млн крб. на рік.

            Півтора десятиріччя з часів заснування - роки творчої праці усього колективу заводу,  оскільки багато потрібно було зробити в останній рік п’ятирічки. Завод було оснащено  застарілим обладнанням, недосконалість технології заважала подальшому розвитку підприємства. З метою покращення умов та реконструкції підприємства в 1970 році  створюється бюро технічного прогресу, головою якого став директор заводу Рафаель Азісович Мурадян. До складу бюро увійшли: головний інженер, начальники цехів, спеціалісти. За ці роки з’явилося 180 раціоналізаторських ідей, економія з яких склала 280 тис. крб. У розвитку технічного прогресу брали участь проектні та науково-дослідницькі організації. Була розроблена м’яка поліуретанова шкіра-замінник. Виробництво такого матеріалу збільшило випуск продукції на 30 млн. крб. на рік. Виготовлення столової клейонки сприяло економічному ефектові у 80 тис. крб. Саме тому колектив заводу щомісяця перевиконував держплан з виробництва різних матеріалів та штучних шкір.

            За двадцять років своєї роботи завод штучних шкір змінив свою технологічну базу, впровадив потоково-механізовані лінії, створив новий асортимент. Вся продукція випускалася зі Знаком якості. Підприємство продовжує успішну роботу з випуску матеріалів для автомобільної, меблевої, поліграфічної, світлотехнічної, шкіргалантерейної, взуттєвої, швейної промисловості народного господарства.

            1990 року вперше в Україні на Запорізькому заводі штучних шкір почали створювати палітурний матеріал “бум-вініл” для поліграфічної промисловості.

            З 1999 року завод перетворився на ЗАТ “Іскож-2000”. Його очолив Анатолій Олександрович Грибачов, від 2009 р. голова правління Володимир Анатолійович Грибачов. У 2000 р. вперше в СНД на заводі штучних шкір з’явилась екошкіра. Пізніше розпочали випуск автомобільної оббивальної шкіри з перфорацією та матеріалу для виготовлення робочого кирзового взуття. Завод модернізується, старе обладнання оновлюється для виробництва ПВХ-штучних шкір та для обробки поліуретанових штучних шкір. 2009 року на підприємстві створили колекцію штучних шкір “Tecno”. Вона складається з 30 кольорів і може замінити собою різноманітну тканину для меблів.

            (Г. В. Дашковська)

            Література:

            Шиханов, Р. Б.  Мурадян Рафаель Азісович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 69-70.

            ЗАТ “Іскож-2000” // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту: Ф. Турченко та ін.]. – [Запоріжжя], 2009. – С. 271-272.   

            Житенко, Є. В.  “Запорізький завод штучних шкір” // Енциклопедія сучасної України. - К., 2010. - Т. 10 : З - Зор. - С. 300-301.

***

            Ермакова, Н.  Руководитель высокого мышления : [Р. А. Мурадян] / Наталья Ермакова // Позиция. - 2018. - 25 окт. (№ 43). - С. 1, 4-5.

            Шилин, Д.  От «кирзы» до космической станции «Мир» / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье (Панорама). - 2016. - 18 авг. (№ 33). - С. 11.

            Христенко, Ю.  Рафаэль Мурадян: «Два космических корабля летали с материалом, который изготовлялся на нашем заводе» / Юлия Христенко // Запороз. Січ. - 2009. - 27 серп. - С. 11.

            Фроимчук С.  Заводу нужна поддержка // Индустр. Запорожье. - 1991. - № 201. - С. 1.

            Борисов, А.  Искусственная кожа - “лакстрин” // Индустр. Запорожье. - 1982. - № 221. - С. 4.

            Мурадьян, Р.  Головний орієнтир // Запоріз. правда. - 1980. - № 110. - С. 2.

            Чайкин, В.  В дружбе с наукой // Индустр. Запорожье. - 1975. - № 228. - С. 2.

            Світанько, В.  На заводі малої хімії / Світанько В., Бєліцький В.// Запоріз. правда. - 1961. - № 131. - С. 2.

 

27.06 – 75 років Георгію Івановичу Шаповалову (27.06.1945, с. Гуровка Козятин. р-ну Вінниц. обл.), професору, музеєзнавцю, екс-директору Запорізького обласного краєзнавчого музею;[76]

Праці:

Як формувалася і втілювалася ідея державного символу Руси - України — тризуба / О. Бєлов, Г. Шаповалов ; Олександр Бєлов, Георгій Шаповалов // Історія державного герба України : каталог виставки 23 серпня - 23 вересня 2018 р. / Нац. музей історії України [та ін. ; редкол.: Г. І. Шаповалов (голова редкол.) та ін.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2018. – С. 6-24.

Вознесенський (Кічкаський) "скарб" - поховання-спалення X ст. / А. Білецький, Г. Шаповалов // Наукові студії : [збірник наук. праць] / Історико-краєзнавчий музей м. Винники, Ін-т археології Жешівського ун-ту ; [редкол.: Д. Козак (голов. ред.) та ін.]. – Львів ; Винники : Апріорі, 2014. – Вип. 7 : Культові та поховальні пам`ятки у Вісло-Дніпровському регіоні: проблеми інтерпретації. – С. 285-303.

Князь Святослав Храбрый и Запорожье / В. Котов, Г. Шаповалов ; Владимир Котов, Георгий Шаповалов ; Упр. культуры и туризма ЗОДА, Запорож. обл. краевед. музей. – Запорожье : ПУВК, 2012. – 80 с. : фото. – (Бібліотека туриста ; вып. 1).

Історія Державного герба України : наук.-метод. посібник / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов ; О. Бєлов, Г. Шаповалов ; М-во культури України [та ін.]. – К. ; Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 92 с.

Історія Державного герба України [Електронний ресурс] : до 20-ї річниці незалежності України / О. Бєлов, Г. Шаповалов ; М-во культури України [та ін.]. – [Б. м. : б. в., 2011]. – 1 компакт-диск.

***

Унікальна знахідка графіті українського тризуба 30-40-х років XX ст. у м. Запоріжжі / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. – 2018. – № 18. – С. 43-48.

Середньовічні культові моделі якорів Т-подібного типу як джерело до історії українського національного герба / Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. - 2016. - № 16. - С. 92-99.

Середньовічні човни-довбанки хортицького типу з Дніпра / М. М. Мордовськой, Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. – 2015. – № 15. – С. 22-25.

 

Література:

Пустовалов, С. Ж.  До 70-річного ювілею Георгія Івановича Шаповалова // Археологія. - 2015. - № 3. - С. 141-144.

 

27.06 - 70 років (1950) Ніні Петрівні Шинкарук, заслуженій артистці, провідному майстру сцени Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара;

27.06 - 60 років від дня народження Валерія Володимировича Колядюка (27.06.1960, м. Нововолинськ Волин. обл.), викладача Запорізького державного музичного училища ім. П. І. Майдороди. 2008 - 2017 рр. - голова Запорізького обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки. З 2015 року керує студентським оркестром народних інструментів музичного училища;

28.06 - 150 років від дня народження Петра Артемовича Нестеровського (28.06.1870, с. Каплівка (нині Хотин. р-ну Чернівец. обл.) - 16.03.1932, м. Київ), українського фольклориста, етнографа, педагога. В 1918 - 1919 роках виконував обов'язки директора Української державної гімназії в м. Олександрівську (нині - Запоріжжя);

 

Література про життя та діяльність:

Нестеровський Петро Артемович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. - 1941 р.) : матеріали до біобібліограф. словника / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – С. 315.

 

28.06 - 130 років від дня народження Петра Івановича Франка (28.06.1890, с. Нагуєвичі Дрогобиц. пов. - 06.07.1941, місце похов. невідом.), українського педагога, письменника, науковця-хіміка, учасника національно-визвольних змагань 1914 - 1920 рр., члена Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Навесні 1918 року командир сотні Легіону Українських січових стрільців поручик П. І. Франко перебував у м. Олександрівську. Син видатного українського письменника Івана Яковича Франка;

Література:

Франко, П.  Бій в Олександрівську : бої 3-ої сотні У.С.С. / Петро Франко // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя : (спогади укр. бійців) / Запоріз. наук.-дослід. центр "Спадщина" ; [упоряд. Ю. І. Щур]. – Київ, 2017. – С. 47-54. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 1).

 

28.06 - 30 років (1990) від дня заснування центру чеської культури “Чехоград” та чеського фольклорного ансамблю “Чехоградська гудба” (з 1995 р. - народний самодіяльний ансамбль);

29.06 - 100 років від дня народження Івана Платоновича Голуба (29.06.1920, с. Коломийці Покров. р-ну Дніпропетров. обл. - 05.01.1944, с. Гордіївка Романів. р-ну Житомир. обл.), Героя Радянського Союзу (1944, посмертно). На його честь названо вулицю в смт. Більмак Запорізької області;

Література про життя та діяльність:

Шевчук, С. П.  Більмак : історія Більмацького району та його населених пунктів / С. П. Шевчук ; Сергій Шевчук ; Центр краєзнавчих досліджень Північного Приазов'я, Держ. архів Запоріз. області.  Запоріжжя : Дніпров. металург, 2019. – С. 107-109.

 

29.06 - 70 років тому (1950) було повністю відбудовано Дніпрогес;

30.06 – 25 років (1995) від дня заснування газети „Перекур” (додаток до газети „Запорозька Січ”).

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 20 років (2000) від дня заснування Мелітопольської міського організації майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надія»;

 

Аматорське товариство «Надія» було створено в червні 2000 році при Палаці культури ім. Т. Г. Шевченка заслуженим майстром народної творчості України, членом Національної Спілки майстрів народного мистецтва України – Надією Михайлівною Денисюк. Дата включення до реєстру неприбуткових організацій – 07.12.2001. В основному складі товариства більше 20 активних майстрів вишивки, в’язання, плетіння, інкрустації, «писанкарства» (в тому числі: Денисюк Н. М. – голова, Стойчива Н. В. – заступник голови,        Коровець Н. Ф., Костюк Н. О., Мірошниченко Г. Н. – члени ради товариства). Обласним центром народної творчості за вагомий внесок у розвиток культури Запорізького краю, високий художній рівень та виконавчу майстерність організації було присвоєно звання «Народне аматорське товариство» (2006). За рекомендацією ради народного аматорського товариства «Надія» та клопотанням Обласного центру народної творчості 13 вишивальниць було атестовано, як майстри декоративно-прикладного мистецтва.

Колектив є неодноразовим учасником міжнародного фестивалю «Лесині джерела» в Новоград-Волинському, який присвячений Лесі Українки. 7 червня 2007 на острові Хортиця і 11 червня в місті Мелітополі 9 майстрів колективу (Стойчева Н., Коровец Н., Шеметова С., Перепелиця Ю., Тимошенко Л., Луньова Л., Човпило О., Сидорчук В.) брали участь у Всеукраїнській акції з вишивки 9-ти метрового «Рушника національної єдності», на якому перший стібок поклала Надія Денисюк. Вишивався рушник у всіх областях України, у містах Європи, в Канаді і був вручений третьому Президенту України. Керівник колективу, вишивальниця  Н. М. Денисюк, у травні 2008 року стала Заслуженим майстром народної творчості України.

В квітні-червні 2013 року Мелітопольське народне творче об’єднання майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надія» зі своїми роботами взяло участь в Республіканському бієнале «Український рушничок» імені Віри Роїк, що проходив в етнографічному музеї міста Сімферополь. За підсумками конкурсу три рушники і чоловіча сорочка Н. М. Денисюк були удостоєні Гран-прі, а роботи членів народного аматорського товариства «Надія» отримали приз глядацьких симпатій (Коровець Н. Ф.) і спеціальний приз сім’ї Віри Роік (Стойчева Н. В.).

У тому ж році майстрині товариства «Надія» за ескізом її керівника вишили 6-ти метровий рушник – оберіг Мелітопольщини «Єднання поколінь», який зараз зберігається в краєзнавчому музеї  Мелітополя. У вишивці оберегу також взяли участь школярі, молодь та мешканці Мелітопольщини. А у жовтні 2013-го Надія Денисюк в числі шести майстрів народних промислів України була делегована зі своїми роботами в Лондон на «Дні України у Великобританії».

Виставка творів декоративно-ужиткового мистецтва майстрів Народного аматорського товариства «Надія» в березні 2019 р. проходила у Бердянському художньому музеї імені І. І. Бродського. За весь період існування організації було проведено понад 400 виставок. 

Своїми роботами та участю у виставках майстри колективу відомі у багатьох регіонах України, США, Франції, Англії та інших країнах світу. Мелітопольська міська організація майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надiя» входить до Асоціації національно-культурних товариств Мелітополя і активно бере участь в її заходах.

(Г. Я. Голованова)

Література та інтернет-ресурси:

Денисюк Надежда Михайловна // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. – Харьков, 2004. – С. 266-267.

Хавер, Н. П.  Мелітопольська берегиня // Мелитоп. краевед. журн. - 2015. - № 5. – С. 62-67.

Шестиметровий рушник-оберіг // Новий день. - 2015. - 28 січ. (№ 26-30). – С. 8.

Мелітопольська міська організація майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надія» [Електронний ресурс] // Відділ культури Мелітопольської міської ради. – Режим доступу:  http://mvk.zp.ua/narodna-amatorska-organizatsiya-majstriv-dekorativno-prikladnogo-mistetstva-nadiya/

Народне творче об’єднання майстрів декоративно-прикладного мистецтва “Надія» м. Мелітополь [Електронний ресурс] // Обласний методичний центр культури і мистецтва Запорізької обласної ради. – Режим доступу: http://www.zomc.org.ua/majstri-i-kolektivi/majstri-narodnogo-mistetstva

Виставка творів майстрів декоративно-прикладного мистецтва народного аматорського товариства «Надія» [Електронний ресурс] // Бердянський міський художній музей ім. І. І. Бродського. Виставки 2019. 06 березня 2019. – Режим доступу :

http://muzey-brodskogo.azow.org/golovna/vistavka-tvoriv-majstriv-dekorativno-prikladnogo-mistectva-narodnogo-amatorskogo-tovaristva-nadiya.html

 

Липень

 

01.07 - 190 років (1830) Бердянському морському торговельному порту;

01.07 - 120 років (1900) від дня заснування Олександрівського механічно-технічного училища (нині - Національний університет “Запорізька політехніка”);

           

            Друга половина XIX століття ознаменувалася швидкими темпами зростання промисловості. Донецько-Криворізький регіон України, знаний своїми запасами покладів марганцю, заліза, вугілля, став центром розвитку важкої промисловості. Постала потреба в наявності освічених фахівців. Талановитий педагог і меценат  барон М. О. Корф розумів необхідність розвитку технічної освіти. За його клопотанням та за підтримки містян 5 жовтня 1895 р. міська дума у присутності керівника відділу промислових училищ І. А. Анопова ухвалила клопотання про відкриття середнього механіко-технічного училища.

            1 липня 1900 року у місті Олександрівську було розпочато будівництво середнього семикласного механіко-технічного училища, директором якого був призначений відомий інженер та педагог Д. М. Поддерьогін.

            За півтора року були споруджені красиві дво- і триповерхові будівлі, що дозволило вже 15 серпня 1901 р. розпочати заняття безпосередньо в новому училищі Олександрівська. Середнє семикласне механіко-технічне училище готувало техніків-механіків високого класу для промислових підприємств. Випускники одержували звання техніка з правом вступити до вищого технічного училища. Навчальні програми передбачали поєднання технічної і гуманітарної освіти.

            Заклад успішно працював, підтримувався громадою. Знання та вміння випускників склали училищу гарну репутацію. Тому 18 листопада 1920 р. Олександрівське механіко-технічне училище реорганізоване у 3-річний індустріальний технікум (ОІТ) і 2-річну механіко-технічну профшколу з отриманням прав вищого навчального закладу, до якого приймалися особи із закінченою середньою освітою і випускалися інженери вузьких спеціальностей. Директором технікуму був призначений Антон Маркович Павлюк. Технікум  мав готувати інженерів-механіків для машинобудування на двох спеціальних відділах: індустріальному та сільськогосподарському.

            У 20-ті роки ХХ століття заклад повною мірою відчув трагедію громадянської війни: важкими були побутові умови студентів, навчання стало платним. З січня до вересня приміщення використовували під польовий шпиталь. Незважаючи на це, наприкінці 20-х років він був одним із кращих інженерних навчальних закладів України. ЗІТ швидко відгукувався на потреби промисловості. Так, з лютого 1928 року були створені механічна будівельна школа, курси десятників, вечірній робітфак. Пізніше були відкриті підготовчі курси, а з 1 січня 1929 р. - курси трактористів-механіків. Попри усе це висококваліфікованих технічних спеціалістів не вистачало. У 20-х роках технікуми давали випускникам вищу освіту, але за межами України такі дипломи не вважалися дипломами вищої освіти.  Тому 17 вересня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про введення єдиної системи індустріально-технічної освіти” і технікум  визнавався середнім спеціальним навчальним закладом. 23 березня 1930 р. відкрилася нова сторінка життя навчального закладу: Запорізький індустріальний технікум був перейменований на машинобудівний інститут ім. В. Я. Чубаря. З 11 липня цього ж року він реорганізований у Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування.

            У 30-ті роки інститут зробив великий крок у своєму розвитку: закінчилося  будівництво третього поверху головного корпусу і житлового будинку для викладачів; 1931-1934 роки його аспіранти проходили підготовку при Московському машинобудівному інституті ім. М. Баумана; розпочало роботу вечірнє відділення; пройшла реорганізація старих лабораторій і створення нових, хімічної і механічної; поповнилася сучасною технікою лабораторія сільськогосподарських машин; відкрився читальний зал для студентів і лекторів. 1933-1934 рр. в інституті створені 9 нових кафедр: енергетики, сільськогосподарського машинобудування, обробки металів різанням, чавуноливарного виробництва, опору матеріалів та деталей машин, ковальсько-штампувального і пресового виробництва, фізики та математики, прикладної механіки, соціально-економічних дисциплін. Продовжувалась підготовка кадрів і в період евакуації до м. Барнаула Алтайського краю та реевакуації під час Другої Світової війни. 28 серпня 1944 р. за наказом по Запорізькому автомеханічному  інституту почалися вступні іспити на два факультети: механіко-технологічний й автотракторний з 19 кафедрами. 1948 року в інституті була створена кафедра фізичного виховання та спорту, а 1953 року відкрився факультет кольорової металургії.

            З розвитком економіки та промисловості виникали нові професії, а інститут відповідно готував фахівців, розширюючи межі компетенції. Тому 1957 року Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування змінив назву на Запорізький машинобудівний інститут, а 1994 року на базі машинобудівного інституту було створено технічний університет.

            У відповідь на попит дипломованих економістів у країні, що з’явився на ринку, у 1994/95 навчальному році університет розпочав підготовку фахівців за такими новими спеціальностями: фінанси і кредит, менеджмент, міжнародні економічні відносини, відкрився новий факультет - економіки та управління. Також була відкрита ще одна спеціальність технічного спрямування - авіадвигуни та енергетичні установки літальних апаратів.

            2000 року університету було надано статус національного, що спонукало проведення реорганізації структурних підрозділів і були створені нові кафедри: комп’ютерних мереж и систем, програмних засобів, прикладної математики та нові факультети: інформатики та обчислювальної техніки, гуманітарний, дистанційної освіти.

            На початок 2019 року ЗНТУ є найкращим вищим навчальним закладом на південно-східній Україні, саме тому він був перейменований на “Національний університет “Запорізька політехніка”.

            Сьогодні у “Запорізькій політехніці” готують спеціалістів на 13 факультетах та 5 структурних підрозділах університету на теренах міста та області. Це Бердянський машинобудівний коледж, Запорізький гуманітарний коледж, Запорізький електротехнічний коледж, Запорізький коледж радіоелектроніки та Токмацький механічний технікум.

(Г. В. Дашковська)

            Література:

            Запорізький національний технічний університет : історич. нарис, 1900 - 2010 / [авт. кол. : Б. В. Гордєєв та ін.]. - [Запоріжжя : Мотор Січ, 2011]. - 664 с.

            Запорізький національний технічний університет, транспортний (автомобільний) факультет: сторінки історії. 50 років / [редкол. С. Б. Бєліков (голова) та ін.]. - [Запоріжжя : Мотор Сич, 2011]. - 116 c.

            Запорізький національний технічний університет. Історичний нарис, 1900 - 2005 / [авт. кол. : Б. В. Гордєєв та ін.]. - Запоріжжя : Дике Поле, 2006. - 400 с.

            Беликов, С. Б.  Университет как ведущий центр инновационной и научно-технической политики региона / С. Б. Беликов, Ю. Н. Внуков // Інноваційна модель соціально-економічного розвитку Запорізького регіону : зб. наук. праць першої наук.-практ. конф., (м. Запоріжжя, 29 трав. 2003 р.). - Запоріжжя, 2003. - С. 36-44.

            Запорізький державний технічний університет : історичний нарис. 1900 - 2000. – Запоріжжя : Дике Поле, 2000. – 318 с.

            Запорожский машиностроительный институт им. Чубаря : справочник для поступающих в ВУЗ / Мин-во высш. и сред. спец. образования УССР. - Запорожье : [б. и.], 1965. - 46 с.

            Бічевий, О. Ф.  Запорізький національний технічний університет / О. Ф. Бічевий, В. С. Шахова // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопедич. досліджень НАН України. - Київ, 2010. - Т. 10 : З - Зор. - С. 303.

***

            Висоцька, Н. І.  Відновлення діяльності "машинки" [нині - ЗНТУ] у повоєнний період : [Запоріжжя] / Н. І. Висоцька // Музейний вісник. - 2011. - № 11/2. - С. 204-211.

            Романова, А.  ЗНТУ - кузница кадров авиадвигателестроения в Украине / А. Романова // Позиция. - 2008. - № 20 (май). - С. 11.

           

01.07 – 75 років (1945) від дня заснування Запорізької обласної наукової медичної бібліотеки;[77]

03.07 - 80 років Анатолію Михайловичу Івченку (03.07.1940, с. Нива Трудова Апостол. р-ну Дніпропетров. обл.), запорізькому художнику-монументалісту, скульптору, медальєру, члену Спілки художників СРСР (1988), члену Національної Спілки художників України (1992);[78]

Література про життя та діяльність:

Анатолій Івченко.  Декоративна пластика. – [Запоріжжя? : б. в., 2017?]. – 48 с. : іл.

Латанський, С. В.  Івченко Анатолій Михайлович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2011. – Т. 11 : Зор - Как. - С. 178.

Івченко А. М. // Чарівні барви Дніпра : каталог III Всеукр. виставки образотворчого мистецтва. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 9, 43.

Івченко Анатолій Михайлович // Чарівні барви Дніпра : альбом-каталог Всеукр. виставки творів художників з міст, розташованих на берегах Дніпра (Київ, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Херсон). - Дніпропетровськ, 2008. – С. 4, 50.

Пішванова, Т.  Запоріжжя — Голлівуд: проста історія однієї творчої родини / Тамара Пішванова // Запоріз. правда. - 2018. - 1 берез. (№ 7). - С. 19.

Семенова, Д.  “Звання в мене одне: художник” / Діана Семенова // Запоріз. правда. - 2010. - 13 лип. (№ 101). - С. 4.

 

04.07 – 140 років від дня народження Павла Павловича Ротерта (Роттерта) (04.07.1880, м. Білосток, Польща - 11.11.1954, м. Москва, РФ), інженера-будівельника і господарського діяча, доктора технічних наук; заступника головного інженера, а згодом – головного інженера Дніпробуду;

 

            Павло Павлович Ротерт народився 4 липня 1880 року в місті Білостоці (тоді – Російської імперії) у німецькій родині. Закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів та отримав диплом інженера-будівельника у 1911 р. Брав участь у студентському русі під час революції 1905-1907 рр., після Лютневої революції став головою Ради депутатів Південних залізниць. Під час Корнилівського заколоту в серпні 1917 року - голова залізничного страйкового комітету. Був ув'язнений за рішенням штабу Добровольчої армії. Звільнений Червоною Армією. Формально все життя залишався безпартійним.

            В 1925-1927 роках Ротерт працював головним інженером одного з найбільших будівель у часи СРСР – будинку Державної промисловості у Харкові. Під його керівництвом на будівництві були розроблені робочі креслення унікальної конструкції, проведена механізація робіт, розроблена технологія індустріального залізобетону.

            У 1927 році Павла Ротерта було призначено заступником головного інженера Дніпробуду, а згодом - головним інженером. 1931 року він був також затверджений на посаду начальника будівництва московського метро, тому до травня 1932 р. поєднував дві посади. Запуск Дніпрогесу в жовтні того ж року відбувся без нього. Постановою Ради народних комісарів СРСР Ротерта призначили начальником будівництва метрополітену. 15 травня 1935 р. перша лінія московського метрополітену запрацювала, частини якого побудували відкритим та закритим способами. З нагоди відкриття Ротерт був нагороджений орденом Червоної Зірки.

            1938 року його призначили начальником будівництва будівель Академії наук СРСР, але з початком війни саме будівництво було призупинено.

            У 1939 році Павла Павловича Ротерта висунули кандидатом в члени Академії наук СРСР. Будучи професором, доктором технічних наук, він перейшов на наукову і викладацьку діяльність. Обирався членом ВЦВК.

            Помер 11 листопада 1954 року в Москві. Похований на Введенському кладовищі.

(Г. В. Дашковська)

Література:

Ігнатуша, О. М.  Роттерт Павло Павлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=725&lang=ukr

 

04.07 - 80 років (1940) Олександру Івановичу Гапону (04.07.1940, с. Орлянське Василів. р-ну), народному артисту України (1992), актору Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара; почесному громадянину м. Запоріжжя (2012);[79]

Література про життя та діяльність:

Воістину народний : до 75-річчя від дня народження нар. артиста України Олександра Івановича Гапона : біобібліогр. покажчик / [КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – 48 с., 4 л. іл.

Про призначення державних стипендій видатним діячам культури і мистецтва : [в т. ч. дворічну стипендію призначено О. І. Гапону] : Указ Президента України від 25 верес. 2017 р. № 282 // Уряд. кур'єр. - 2017. - 27 верес. (№ 181). - С. 17.

Шилин, Д.  Дважды народный артист / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. - 2015. - 4 июля (№ 95). - С. 5.

 

05.07 - 120 років від дня народження Володимира Герасимовича Магара (05.07.1900, с. Кальниболота Єлісаветград. пов. Херсон. губ. (нині - Кіровоград. обл.) - 11.08.1965, м. Запоріжжя), актора, режисера, народного артиста СРСР;[80]

Окремі видання:

Магар, В. Г.  З любов'ю до людини / В. Г. Магар. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1961. – 64 с. : іл.

 

Література про життя та діяльність:

Нещерет, Т. І.   Магар Володимир Герасимович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2017. – Т. 18 : Лт - Малицький. - С. 436.

Гайдабура, В. М.  Розкрилля його таланту ; Талант Божьей милостью ; Он жил среди нас // Гайдабура, В. М.  А що тато робить в театрі? : альбом пам'яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [Київ], 2011. – С. 109-118.

[Ігнатьєва, Н.Магар Володимир Герасимович // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів Н. Ігнатьєва ; упоряд. Л. Смиченко; фото : О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя, 2009]. – С. 6-7. – На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929-2009.

Нещерет, Т.  Його лебедина пісня // Нещерет Т.  Під крилом Мельпомени : автобіографічні оповідки / Т. Нещерет ; Тетяна Нещерет. – Запоріжжя, 2001. – С. 18-21.

Щербина, Т. П.  В. Г. Магар - актор і режисер // Нариси культури українців Півдня. – Запоріжжя, 1997. – С. 24-26.

Тернюк, П.  Володимир Герасимович Магар. Народний артист СРСР / П. Тернюк, Ю. Ягнич. – Київ : Держ. вид-во образотворч. мистецтва і муз. л-ри УРСР, 1962. – 43 с.

Ягніч, Ю. М.  Володимир Магар. Народний артист Союзу РСР : творчий шлях / Ю. М. Ягніч, П. І. Тернюк. – Дніпропетровськ : Кн. вид-во, 1961. – 79 с.

***

Настороженко, С.  Володимир Магар: “Театр повинен ґрунтуватися на таланті” / Соломія Настороженко // Запоріз. правда. - 2017. - 19 січ. (№ 3). - С. 26-27.

Середа, В.  Будні й свята Володимира Магара / Віра Середа // Запоріз. правда. - 2015. - 20 серп. (№ 94-95). - С. 3.

Юра, Г. П.  Майстер сценічної правди : (пам'яті друга) / Гнат Юра // Театр. - 2013. - № 1. - С. 14.

Піддубна, О.  Театр відзначив 110-річчя з дня народження Володимира Магара / Олена Піддубна // Запороз. Січ. - 2010. - 10 лип. (№ 129). - С. 8.

Московцева, В.  Романтик із далекого села : (актор та режисер В. Магар) / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. – 2009. – 26 берез. (№ 43-44). – С. 17.

 

Пам'ятна дошка В. Г. Магару в м. Запоріжжі

Кузьменко, Н.  Памятная доска — корифею / Наталья Кузьменко // Индустр. Запорожье. - 1997. - 1 апр.

Пам'яті Володимира Магара // Запороз. Січ. - 1997. - 29 берез.

 

Вулиця В. Г. Магара в м. Запоріжжі

Князьков, Ю. П.  Магара [вулиця] // Князьков, Ю. П.  Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. – Запоріжжя, 2015. – С. 137.

[Вулиця] Магара // Вулиці Запоріжжя - дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2008. – С. 125.

Камбарова, Н.  Вулиця, що носить ім'я видатного актора // Запороз. Січ. - 2009. - 21 лип. (№ 134). - С. 4.

 

05.07 - 110 років від дня народження Сергія Олексійовича Григор'єва (05.07.1910, м. Луганськ - 09.04.1988, м. Київ), живописця і графіка, народного художника України (1951), випускника Запорізької художньої професійної школи (1926). Похований в Києві на Байковому кладовищі;

 

            Живописець Сергій Григор'єв увійшов до історії українського мистецтва як яскравий представник напрямку соціалістичного реалізму. Його твори були дуже популярні, репродукувались у шкільних підручниках, на кольорових вставках до журналів, на великих репродукціях, які прикрашали інтер'єри радянських квартир. Особливо – картини, за які він отримав дві сталінські премії. У 1949 р. – за картину «Воротар» та найбільш популярну – «Прийом до комсомолу». Вона знаходиться у постійній експозиції НХМУ як приклад творів, виконаних із високою живописною майстерністю та витриманої згідно вимогам радянського часу. (У ЗХМУ - великий етюд до картини 1947 р.) У 1950 р. – друга премія за картину «Обговорення двійки» (знаходиться у Третьяковській галереї у Москві).

            Художник народився 5 липня (22 червня за старим стилем) 1910 року в Луганську, згодом родина переїхала на Запоріжжя. “...Детство мое прошло в Запорожье (тогда г. Александровск). Это был небольшой городок, стиснутый между могучим Днепром и железной дорогой Москва-Симферополь и Екатерининской. ...Больше всего я любил Днепр... Почти ежедневно я видел легендарный остров Хортицу, выше – седые скалы Кичкаса, и дальше – целую цепочку порогов до самого великого Ненасытца”, – писав Сергій Григор'єв.

            У 1924 році хлопчик поступив до Запорізької художньо-промислової школи. Створена на початку 20-х років XX ст., ця школа – перший мистецький навчальний заклад в історії міста Запоріжжя.

            Школу відкрили з ініціативи художника Вадима Миколайовича Невського, який тільки-но повернувся з громадянської війни, а до революції, маючи диплом Санкт-Петербурзької академії мистецтв, викладав у Олександрівському комерційному училищі. Саме тут знайшла притулок нова художня профшкола.

            “...Здесь было светлое «ателье» – большая комната, имеющая множество гипсовых пособий для рисования – орнаменты классические, геометрические фигуры и даже бюсты «антиков» - копии с произведений прославленных античных художников”.

            Вадим Миколайович Невський вів клас малюнку, організовував учнівські виставки та поїздки на етюди на Дніпро, Хортицю, дніпровські пороги; вчителювали Серафіма Кочергіна (учениця Івана Білібіна та Миколи Реріха) та італієць Томмазо Сальваторе Чікетті, скульптор.

            “Мои детство и юность прошли в Запорожье. Поэтому родной мне Днепр с его порогами, с островом Хортица, бескрайние степи, поросшие седым ковылем, козацкие курганы – это мои самые дорогие и драгоценные воспоминания”, – писав Сергій Григор'єв у мемуарах.

            У 1926 році Григор’єв успішно закінчив навчання в Запоріжжі та поїхав до Москви. Як вільний слухач, відвідував вищі науково-технічні майстерні (ВХУТЕМАС) відомих графіків Бруні і Павлінова, серед вчителів найбільший вплив мав Володимир Фаворський. У 1932 р. закінчив Київський художній інститут, де навчався у Федора Кричевського.

            Після закінчення інституту працював у Харкові у видавництві «Мистецтво» та асистентом на кафедрі графіки у Василя Касіяна (автора графічної серії «Дніпрельстан», яка принесла йому успіх на XIX Венеціанській виставці 1934 р.).

            Сергій Григор'єв – учасник Другої світової війни.

            В 1934 - 1960 рр. викладав у Київському художньому інституті, з 1947 р. професор, у 1951-1955 рр. – ректор. З 1958 р. очолював Київські навчально-творчі майстерні Академії мистецтв СРСР, куди після навчання направлялась талановита молодь. Керував майстернями до кінця життя. З 1958 р. – дійсний член Академії мистецтв СРСР, 1974 р. – народний художник СРСР. Мав персональні виставки у Києві в 1964 та 1974 роках. У 1987 р. в останнє бере участь у республіканській виставці у Києві. Створив серію портретів сучасників – діячів українського мистецтва та літератури.

            Твори С. Григор'єва представлені у Третьяковській галереї, НХМУ (більш ніж 100 робіт), Київській картинній галереї, Одеському, Полтавському, Чернігівському, Харківському художніх музеях, Національному музеї у Львові, Національній художній галереї Болгарії, галереї Gekosso (Токіо, Японія ) та інших музейних, галерейних та приватних колекціях світу.

            У 1978 році Запорізький обласний художній музей влаштував виставку і зустріч випускників школи, яка діяла у 1922-1927 рр. Десятеро немолодих на той час художників із Києва, Москви та інших міст надали свої роботи та зібралися на зустріч у Запоріжжі. Виставка займала два поверхи, було багато робіт Сергія Олексійовича – однокласники ним пишалися.

            У монографічній колекції ЗОХМ – 24 малярських твори Сергія Григор'єва (4 – отримані у дар) і 74 графічні (переважно у техніці акварелі, рисунка і монотипії).

(І. В. Атаманчук)

            Спогади:

            Воспоминания : мемуары художника / Сергей Григорьев / сост. И. Григорьев. – Киев, 2010. - ?.

           

            Література про життя та творчість:

            [Ласка, І.]  Сергій Григор'єв. Народний художник України (1910-1988) : до 100-річчя від дня народження (колекція Запорізького художнього музею) / [Ірина Ласка] // Запорізький обласний художній музей : 45-річному ювілею музею присвячується : наук. статті та матеріали. – [Запоріжжя, 2016?]. – С. 226-229.

            Шаров, І. Ф.  Григор'єв Сергій Олексійович // Шаров І. Ф.  Художники України : 100 видатних імен / І. Ф. Шаров, А. В. Толстоухов. - Київ, 2007. - С. 110-114.

            Саєнко, Н. О.  Григор'єв Сергій Олексійович // Енциклопедія сучасної України. - Київ, 2006. - Т. 6 : Го - Гю. - С. 434-435.

            Сергей Алексеевич Григорьев : [альбом репрод. / авт.-сост. Г. Н. Карклинь]. - Москва : Изобразит. искусство, 1981. - 127 с. : ил. - (Мастера Академии художеств СССР).

            С. А. Григорьев // Выставка работ выпускников Запорожской художественной профессиональной школы, 1922-1927 гг. / Запорож. обл. упр. культуры, Запорож. худож. музей. – Запорожье, 1977. – С. 1, 2, 5.

            Афанасьев, В. А.  Сергей Алексеевич Григорьев. - Москва : Сов. художник, 1967. - 114 с. : ил.

            Сергей Алексеевич Григорьев / авт. текста Т. Г. Гурьева. - Москва : Сов. художник, 1957. - 46 с. : ил.

***

            Григорьев, И.  Как корова языком слизала, или Конча-Заспа моего детства: воспоминания Ивана Григорьева // Антиквар. - 2014. - № 84 (лип. - серп.).

***

            Григорьев Сергей Алексеевич [Електронний ресурс]. - Режим доступу :

https://art-nostalgie.com.ua/Grigoryev_S.html

Черкаська, Г.  Маестро акварелі [Електронний ресурс] / Ганна Черкаська. - Режим доступу : http://uahistory.com/topics/famous_people/5175

 

05.07 - 90 років від дня народження Степана Марковича Кириченка (05.07.1930, с. Царичанка Дніпропетров. обл. - 04.11.2003, м. Запоріжжя), запорізького краєзнавця;[81]

 

Степан Маркович Кириченко народився 5 липня 1930 року в селі Царичанка Дніпропетровської області, там закінчив школу і звідти поїхав на навчання до університету на історичному факультеті. Цікавився українською філологією, пробував писати (факультет скоро реформували і він став історико-філологічним). Працював (разом з дружиною) вчителем у школі в селі Новоукраїнка Куйбишевського (нині - Більмацького) р-ну Запорізької обл. Згодом перейшов працювати до середньої школи у село Смирнівку. Після дев’яти років вчителювання Степана Марковича призначили на партійну роботу в місто Запоріжжя заступником секретаря сільського обкому КГТУ, де він знайомиться з Миколою Киценком. Їх зближало розмаїття думок, обидва були кваліфікованими цінителями літератури. З іменами С. Кириченка і М. Киценка пов’язані два десятиліття розвитку Запорізького краю. В умовах тодішньої ідеологічної системи вони сумлінно виконували свої обов’язки. Обох їх поважала і любила інтелігенція села. Обидва дбали про стан і розвиток культури краю. За якийсь десяток років для духовності краю було зроблено більше, ніж за всі повоєнні роки. Ось лише окремі їх здобутки: здійснено реконструкцію приміщень театру ім. Чубаря, Запорізького концертного залу ім. Глінки, збудований цирк, палац спорту «Юність», обласна наукова бібліотека, заснований музей «Кам’яна Могила» і філіал Хортицького заповідника «Запорізький дуб», установлено монументальні пам’ятники бійцям, полеглим у роки Другої світової війни. Звичайно, лебединою піснею обох було створення історико-культурного заповідника на о. Хортиця. Призначивши мене першим директором Хортицького заповідника, Степан Маркович тактовно вникав у всі сфери роботи дирекції, а штат заповідника спочатку складався із трьох осіб. Однак допомога М. Киценка і С. Кириченка була не менш вагомою, ніж допомога окремого академічного інституту. Залучаючи широкі кола української інтелігенції, краєзнавців, письменників, журналістів, учених, вчителів, художників, виконували систематичну роботу із втілення рішення уряду України про увічнення  пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозького козацтва, паралельно вивчали і досліджували, виявляли і придбавали козацькі реліквії для майбутньої експозиції. Велись пошуки Хортицької Січі, досліджувались рештки запорозьких січей аж до гирла Дніпра, де в 1971 році було археологічно виявлено літописне місто-порт Олешшя. Чимало сил і енергії віддавалось для налагодження заповідної справи, врегулювання відносин з численними землекористувачами, які рясно були «розсаджені» владою на унікальному острові.

С. Кириченко з М. Киценком підтримували творчі контакти з О. Гончарем, В. Лісняком, П. Майбородою та Г. Майбородою, Я. Башем, В. Магаром, Д. Павличком, К. Гуслистим, Ф. Шевченком, І. Драчем, Д. Телегіним, О. Апанович та іншими.

Особливе місце в їх роботі займали спеціалісти, що були залучені до проектування майбутнього меморіалу, його художнього оформлення: це скульптори і художники – С. Шинкаренко, В. Форостецький, Г. Марченко, І. Василенко, В. Дубінін; архітектори – П. Огурцов, В. Лагутенко, М. Жариков, В. Стефанчук, В. Шапошніков; поети і журналісти: М. Лиходід, П. Ребро, А. Солонський, О. Абліцов, Л. Капелюшний; краєзнавці: І. Бічук, В. Фоменко, А. Ширяєв, Ю. Волочай, В. Борисов, В. Шовкун, Г. Шаповалов та інші. На початку 70-х рр. XX ст. було проведено кілька всесоюзних конкурсів на кращий проект Хортицького козацького меморіалу. Найкращими проектами були студентські - харківські і львівські, але перевагу було віддано авторській групі, яку очолював директор Запорізького філіалу інституту «Укрмістобудпроект» М. Жариков. Хортицький козацький меморіал мав складатися з трьох частин: музею, увінчаного величною бронзовою скульптурою «Козаки в дозорі», етнографічного містечка (ядро січі) і садово-декоративного парку, у якому мав височіти образ Кобзаря - співця Запорожжя, речника українського народу, який відвідав о. Хортиця в 1843 р.

С. Кириченко - блискучий оратор, його мова багата і барвиста, його уважно слухали культпрацівники, студенти, громадськість. Ще працюючи в оргвідділі Запорізького облвиконкому С. Кириченко активно наближав незалежність Української держави, виступав на зібраннях, працював з депутатами облради. Впливав на думки працівників культури, вчителів і бібліотекарів, його знала вся область. Пригадую, як тоді, коли у Києві замайорів жовто-блакитний український національний прапор, Степан Маркович зі сльозами на очах обнімав і вітав нас із вистражданою перемогою. Згадуючи сьогодні його тодішні дії і вчинки, можна безпомилково стверджувати, що саме такі дії наближали для України проголошення її незалежності.

Пізніше С. Кириченко у своїй книзі «3 любов’ю до краю Запорізького», виданій за рік до його смерті, напише: «...хто не міг цінувати нашу славу, і наші таки «землячки» не лише байдужі, а й брутально озлоблені до славного історичного минулого українського народу, з невиліковною хворобою до всього національного, на догоду примітивній, але струйно шкідливій сусловщині доклали всіх зусиль, щоб похоронити розпочату вже широким фронтом роботу з увічнення козацької слави». С. Кириченко був свідком, коли переслідуваний М. Киценко знищив власний щоденник, щоб той не потрапив до рук кедебістів. З цього приводу О. Гончар писав С. Кириченку: «В цьому я пересвідчився під час «соборної історії», коли тисячі і тисячі людей стали на захист книги і підтримали автора своїми безстрашними листами. До найяскравіших учасників українського опору належав і наш з Вами друг Микола Петрович. Можна тільки пошкодувати, що він знищив щоденник... Яка це втрата! - Бунін свої записи зберіг, ризикуючи життям. І ми тепер маємо змогу читати його «Окаянные дни»-свідчення неоціненне. Вітаю Вас від душі! Олесь Гончар. 12.03.1992 р.: на бланку “Ukrainian peace council».

Особливі почуття дружби і побратимства встановились у відносинах С. Кириченка з В. Яворівським - молодим, розкутим, з «норовом неприборканого мустанга, з обдаруванням, що вже на ту пору радувало одних і завдавало клопоту, нервувань іншим, а то й наганяло страху на закомплексованих сповідувачів». І ось у «Запорізькій правді» друкується його сміливий нарис про О. Довженка «Народжений не вмирати». І чим ширшого розголосу набувала в області ця публікація, тим дужче роздувалося отруйне сичання проти Володимира. М. Киценко і С. Кириченко зробили все, щоб не віддати молодого і талановитого прозаїка на розправу. Вони, навпаки, радили йому не упокорюватися, а писати чесно і правдиво. З того часу їх дружба не переривалася до останнього моменту. Степан Маркович поміж близькими називав Володимира «Явором», а той Степана Марковича – «Степом», їх ріднили і степ, й українські явори, і пам’ять рідної землі. Степан Маркович ще за життя був відзначений званням «Заслужений працівник культури», однак отримував невелику пенсію й останні місяці свого життя перечитував твори І. Франка, обладнав заново могилу свого друга М. Киценка і, виконавши останні земні справи, встиг підписати мені своє есе «3 любов’ю до краю Запорізького». Його життя вщерть було наповнене любов’ю до України.

(А. Л. Сокульський)

Окремі видання:

З любов'ю до краю Запорізького : нариси, рецензії, роздуми / С. М. Кириченко. – Дніпропетровськ : Ліра ЛТД, 2002. – 132с. : іл.

 

Література про життя та діяльність:

Шевчук, С.  Степан Маркович Кириченко ; Доля М. П. Киценка та С. М. Кириченка // Шевчук, С.  Більмаччина та українське національне відродження / Шевчук С. П. ; Сергій Шевчук ; Центр краєзнав. досліджень Північ. Приазов'я. - Більмак, 2019. - С. 6-8, 17-19

Голдобін, А. І.  Кириченко Степан Маркович / А. І. Голдобін, Д. В. Ільїнков // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. – Київ, 2013. – Т. 13 : Киї - Кок. - С. 64.

Сокульський, А. Л.  Кириченко Степан Маркович // Сокульський, А. Л.  Козацька Хортиця : історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення запорозького козацтва : монографія / А. Л. Сокульський ; Класичний приватний університет, Нац. заповідник "Хортиця". – Запоріжжя, 2008. – С. 541-543.

Голдобін, А. І.  Кириченко Степан Маркович [Електронний ресурс] // // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6107&lang=ukr

 

05.07 - 75 років від дня народження Володимира Феодосійовича Грищенка (05.07.1945, с. Припутні Ічнян. р-ну Чернігів. обл.), заступника міського голови Запоріжжя (2002 - 2010), почесного громадянина м. Запоріжжя (2010);

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Грищенко Володимир Феодосійович // Шиханов Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 107-108.

 

07.07 - 70 років Леоніду Григоровичу Кривопусту (07.07.1950, м. Запоріжжя), запорізькому художнику;[82]

Література про життя та діяльність:

Кривопуст Леонід // Запорізький пейзаж : [живопис, графіка, фотографія] / Запоріз. художній музей. – Запоріжжя, 2016. – С. 48.

Латанський, С. В.  Кривопуст Леонід Григорович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2014. - Т. 15 : Кот - Куз. - С. 365.

 

08.07 - 100 років тому (1920) прийнята постанова про створення Олександрівської губернії в складі Олександрівського, Мелітопольського та Бердянського повітів;

12.07 - 170 років від дня народження Павла Каетановича Дзяковича (12.06.1850, м. Олешки Таврійської губ. (нині - Херсон. обл.) - 12.10.1911, м. Царицин (нині - Волгоград, РФ)), автора першого історичного дослідження минулого Мелітопольщини;

 

Предки Павла Каетоновича походили із польського дворянського роду Лідського повіту. Ще за його діда Онуфрія Васильовича Дзяковича за Декретом від 4 січня 1799 р. його рід було визнано в дворянських правах. Батько Павла, Каетон Онуфрієвич Дзякович, в 1838 р. був удостоєний звання ветеринарного помічника 1-го відділу і поступив на службу в місто Олешки Дніпровського повіту Таврійської губернії (колишне місце розташування Олешківської Січі). Мати Павла, Віра Іванівна Дзякович (Шумакова), як зазначено в документах, була «дочкою Ассесора і кавалера».

В 1864 році, коли Павлу було 14 років, сім’я Дзяковичей переїхала до Мелітополя. А в 1868 р. його батько вже мав чин надвірного радника і обіймав посаду судді Мелітопольського повіту.

Відомо, що Павло Каетонович в 1868-1871 рр. навчався в Одеському Юнкерському училищі, після закінчення якого отримав офіцерське звання і вступив на військову службу. Брав участь у бойових діях на Кавказі.

В 1873 році вийшов у відставку для зайняття посади Судового Пристава Мелітопольського мирового з’їзду, яку і обіймав до 8 серпня 1890 р. З цієї посади він вийшов у відставку для зайняття посади у міському самоуправлінні Мелітополя, був членом міської управи.

В 1876 р. П. К. Дзякович, тоді губернський секретар, одружився в Архангело-Михайлівській церкві селища Михайлівка Мелітопольського повіту із дочкою надвірного радника Клавдією Павлівною Лугарьовою. У них були діти: Всеволод, В’ячеслав, Юлія, Міла, Констанція.

Конфліктні відносини із родичами Є. В. Рикова, голови Мелітопольської земської управи і одночасно предводителя дворянства, які обіймали, за словами П. К. Дзяковича, ключові посади в міському самоврядуванні, привели в 1900 році до виходу його із міської управи. Він переїхав до міста Царицина Саратовської губернії, де працював в акцизному відомстві. Через несприятливі кліматичні умови він і члени його сім’ї стали постійно хворіти. І в 1911 році П. К. Дзяковича не стало…

Ще в 1896 році, під час життя в Мелітополі, П. К. Дзякович познайомився з відомим істориком Д. І. Яворницьким, з яким його об’єднували різноманітні творчі відносини. Так, у 1896-1897 рр. він на прохання Дмитра Івановича склав розвідку про проходження Муравського шляху на території тодішнього мелітопольського повіту і визначив шлях, яким просувався по цій території посол до Криму московського царя Олексія Михайловича Василій Тяпкін у 1687 р. Відповідне дослідження Дзякович надіслав Д. І. Яворницькому. В 1898 році організував для Дмитра Івановича в Мелітополі проведення двох лекцій на тему запорізької та загальної археології. Ділився з Яворницьким і своїми творчими літературними планами. Так, він надіслав йому дві вирізки з газети «Крим» за 1898 р. зі своїм віршем «Странники» та байкою «Вельможний козел». Прохав допомогти опублікувати деякі свої оповідання у «Київській старовині».

Найголовнішою працею Павла Каетановича Дзяковича стала книга «Очерк города Мелитополя и его уезда в географическом отношении», яка була видана в пам'ять Мелітопольської Земської Сільськогосподарської виставки 1898 року. Ця книга вважається першим краєзнавчим виданням з історії Мелітополя і його повіту. Матеріалами цієї книги до нині активно користуються історики та краєзнавці, як достовірним джерелом інформації з історії міста кінця XIX ст. Також його вважають першим письменником Мелітопольщини. Писав він українською та російською мовами. Відомі твори П. К. Дзяковича: «Хорунжий Донько», «Юнкерское озеро», «Сычить!», «Заштатний дьяк», «Вовчий недогризок», «Запорожский клад», «Русалка», «Бог правду скажет». П. К. Дзякович – відомий колекціонер археологічних та етнографічних артефактів краю; громадський діяч; друг, постійний кореспондент та помічник Д. І. Яворницького.

Свої стосунки із Дмитром Івановичем Яворницьким Павло Каетонович Дзякович характеризував наступним чином: «Я рад знакомству с Вами не потому, что могу иметь через Вас выгоды, а потому что нашел в Вас родного по любви к всему запорожскому. Запорожская старина моя идея фикс!».

(О. М. Гончаренко, О. М. Алексєєв)

Праці:

Вовчий недогрызок : (рассказ деда Панаса) ; Запорожский клад : (рассказ деда Панаса) ; Бог правду скажет : (недавняя быль) ; Яворницький Д.  Русалчине озеро (із записної книжки старого мисливця П. К. Дзяковича) // Павло Каетанович Дзякович / уклад. : Гончаренко О. М. – Мелітополь : Люкс, 2017. – С. 33-46, 47-70, 71-87, 144-158.

Очеркъ города Мелитополя и его уъзда въ его географическомъ отношеніи / сост. П. К. Дзяковичъ. – Мелитополь : Таврида, 1990. – 45 с.

Очеркъ города Мелитополя и его уъзда въ его географическомъ отношеніи / сост. П. К. Дзяковичъ. – Мелитополь : Типо-Литография Л. Л. Либермана, 1899. – 48 с.

 

Література про життя та діяльність:

Павло Каетанович Дзякович - фундатор літературної традиції на Мелітопольщині : [літ.-краєзнав. зб. / ГО “Спілка краєзнавців Мелітопольщини ; уклад. О. М. Гончаренко]. – Мелітополь : [Люкс], 2017. – 186 с. : іл.

Гончаренко О. Епістолярні докази фундаторства Мелітопольської літературної традиції Павлом Каетановичем Дзяковичем // Алексєєвські краєзнавчі читання : матеріали регіонал. наук.-практ. конф. / відповід. ред. В. П. Воровка. – Мелітополь, 2015. – С. 76-83.

Авдеенко, С. И.  Первый историк Мелитополя // Авдеенко, С. И.  Память : рассказы о знаменитых мелитопольцах / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – 2-е изд., доп. – Мелитополь, 2014. – С. 6-29.

Романюта, І. М.  Мелітопольський кореспондент Дмитра Івановича Яворницького // Мій рідний край Мелітопольщина : матеріали міжнар. конф., присвяченої 100-річчю М. О. Алексєєва. - Мелітополь, 2012. - С. 7-8.

Листи П. К. Дзяковича // Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького / уклад.: С. Абросимова, В. Бекетова, Н. Василенко, В. Єкшов [та ін.]; за загал. ред Н. Капустіної. – Дніпро, 2012. – Вип. 6 : Листи друзів, приятелів і знайомих до Д. І. Яворницького. - С. 155, 156, 158-164, 167-245.

Рудницький, Г. А.  Дзякович Павло Каетанович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2007. – Т. 7 : Ґ - Ді. - С. 564-565.

Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького : до 150-річчя з дня народження вченого. Вип. 3 : Листи музейних діячів до Д. І. Яворницького / уклад.: С. В. Абросимова, Н. Є. Василенко, А. І. Перкова [та ін.]. – Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2005. – 738 с.

***

Дон Кихот города Мелитополя и его уезда : [улица и переулок Коммунаров были переименованы в честь П. К. Дзяковича] : новые имена старых улиц // Местные вести. - 2017. - 22 янв.

Клочко, Р.  Павел Дзякович: возвращение в историю / Роман Клочко // Мелитоп. ведомости. - 2013. - 9 янв. (№ 2). - С. 17.

Данилина, Е.  Некий российский Дон-Кихот : «первый историк Мелитополя» поддерживал дружбу с Дмитрием Яворницким / Екатерина Данилина // Индустр. Запорожье. - 2012. - 15 мая (№ 70). - С. 9.

Тимофеев В. М. Яворницкий на Мелитопольщине // Мелитоп. ведомости. - 2008. - 2 - 8 июля (№ 27).

 

12.07 – 50 років Владиславу Віталійовичу Ряшину (12.07.1970, м. Запоріжжя), засновнику та генеральному продюсеру Star Media;

 

            Владислав Віталійович Ряшин народився 12 липня 1970 року в місті Запоріжжя. По закінченні 8-ми класів запорізької гімназії № 11 мріяв стати курсантом суворівського училища. Але вступити не сталося, і тоді Влад став студентом Запорізького технікуму електронних приладів (Радіотехнікум), який закінчив з червоним дипломом. Після цього у 1989 році мрія стати військовим привела Влада до Мінського вищого інженерного училища зенітно-ракетних військ ППО СРСР, де він навчався до 1991 року і покинув його, зрозумівши, що військове життя не його шлях. Повернувшись до Запоріжжя, Влад вчився та закінчив Запорізький національний університет, факультет романо-германської філології за спеціальністю «Англійська мова».

            На телебаченні з 1991 року: перший досвід отримав у Мінську, де створив кабельне телебачення для воєнного містечка. З 1992 року з успіхом працював як автор, сценарист, продюсер та ведучий популярних програм запорізького телеканалу «Хортиця», з яких найвідоміша – музична програма «Стробоскоп».

            У 1996 році переїхав до Києва, де до 2001 року – ведучий та продюсер телеканалу «Інтер», на якому створив і вів популярну музичну програму «Мелорама».

            З 2001 по 2006 роки – голова правління телеканалу «Інтер». За час керівництва Влада Ряшина «Інтер» став провідним телеканалом України, безумовним лідером телеефіру. Було створено потужну інформаційно-аналітичну, новинну і розважальну базу, налагоджено власне виробництво серіалів, а мюзикли, вироблені телеканалом, протягом наступних 4-5-ти років, були законодавцями мод новорічного телеефіру України та країн СНД.

            У січні 2006-го полишив «Інтер» і створив міжнародну кінокомпанію Star Media, яка за короткий час стала одним із лідерів з виробництва телевізійного контенту для провідних телеканалів СНД (повний цикл виробництва кіно- і телеконтенту, власна дистрибуція та рентал).

            Влад Ряшин сьогодні – відомий та успішний продюсер художніх та документальних фільмів, серіалів, анімаційних циклів, телепрограм та мюзиклів, права на які купують телеканали Східної і Західної Європи, Китаю, Японії, США, Ізраїлю, Близького Сходу та інших країн і регіонів. Номінант і переможець українських і міжнародних нагород в галузі кіно і телебачення. Він є дійсним членом Української телевізійної академії, Української кіноакадемії, Міжнародної академії телевізійних мистецтв і наук (International Academy of Television Arts & Sciences (EMMY)), а також членом The European Film Academy.

            Навіть після переїзду до столиці України в кінці 90-х Влад не перериває зв’язок з рідним містом, у якому живуть його друзі. Як меценат та продюсер підтримує Запорізький академічний Театр молоді, постійно приїжджає на його прем’єри.

            “Запоріжжя – це моє дитинство та юність, які назавжди відображені в пам’яті, – каже Влад Ряшин. – Це перша любов, перші розчарування та перемоги. А головне – саме у Запоріжжі я зробив правильний вибір професії та почув своє покликання”.

            Серед найгучніших фільмів та серіалів, що створені Владом Ряшиним та його міжнародною кінокомпанію Star Media, можна відзначити “Таємне кохання”, “Принцип насолоди”, "Східні солодощі", "Подорож до центру душі", "Специ", "Мата Харі", "Анна-Детективъ", "Анна Герман", "Острів непотрібних людей", "Життя та пригоди Мішки Япончика".

            Окремої уваги варті мюзикли "Вечори на хуторі біля Диканьки", "За двома зайцями" та "Попелюшка".

(О. Гранішевська)

 

            Література про життя та творчість:

            Влад Ряшин // Запорожье. Персональній гид : путеводитель / [Мордовской М. М.]. - Запорожье, 2012. - С. 36.

            Шиханов, Р. Б.  Ряшин Владислав Віталійович // Шиханов, Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біограф. довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 155.

***

            Запорожцы в кино. Продюсеры: Влад Ряшин // МИГ. - 2011. - 8 дек. (№ 50). - С. 46.

            Ряшин, В.  Разносторонний треугольник / [беседу записала Е. Стахова] // Наш город. - 1992. - 22 июня.

 

            15.07 - 120 років від дня народження Володимира Автономовича Грінченка (15. 07.1900, хут. Цокурівка Дикан. р-ну Полтав. обл. - 19.04.1948, м. Полтава), археолога, музеєзнавця, краєзнавця, учасника Дніпрогесівської експедиції (1927-1932);

 

            Володимир Автономович Грінченко народився 15 липня 1900 року на хуторі Цокурівка Диканського повіту на Полтавщині в родині селянина-бідняка. Незважаючи на складні часи, В. Грінченко зумів отримати пристойну освіту. У 1920 році він працював лаборантом в археологічному відділі Центрального пролетарського музею Полтавщини.

            На той час в музеї працювали відомі науковці В. М. Щербаківський, М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко та інші. Разом з ними Володимир Грінченко взяв участь у комплексній історико-етнографічній експедиції в с. Яресько Шишацького району. Пізніше під керівництвом М. Я. Рудинського він набув досвід проведення розвідок та розкопок.

            У 1925 році В. Грінченко поступає до Катеринославського інституту народної освіти та влаштовується на роботу у місцевий історико-археологічний музей. Там, завдяки підтримці та наставництву Д. І. Яворницького, він був запрошений працювати до Дніпрельстанівської експедиції 1927-1932 роки під керівництвом Д. І. Яворницького, до складу якої увійшли визнані дослідники - А. В. Добровольський, П. І. Смолічев, М. О. Міллер, молодші археологи: П. А. Козар, В. І. Грінченко, Ф. Н. Сап’ян та інші. Володимир Грінченко брав участь у розвідках або керував розкопками третини археологічних об’єктів, які досліджувались експедицією. І саме тоді відкрив визначну пам’ятку — Вознесенський комплекс, керамічну майстерню у балці Канцирка, поселення в урочищі Сагайдачного, поселення на о. Перун, черняхівські поселення біля сіл Привільне, Федорівка та багато іншого.

            Після закінчення навчання в інституті народної освіти В. А. Грінченко вступив до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті матеріальної культури у Харкові та одночасно працює у історичному музеї. У 1936 році В. А. Грінченко отримав запрошення до Києва на роботу у Центральний Історичний музей. Тут він очолив відділ рабовласницького суспільства та здійснив величезну роботу з прийняття,  зберігання  та впорядкування колекцій реорганізованих музеїв - Етнографічного, Музею діячів АН України, Всеукраїнського історичного музею і численних збірок, переданих Музейним містечком, Музеєм західного мистецтва, матеріалів з розкопок Ольвії за 1935-1936 роки. З лютого 1937 року він виконував обов’язки директора музею. Але 18 квітня 1939 року В. А. Грінченко був заарештований. Його звинуватили у контрреволюційній діяльності, участі в антирадянській націоналістичній організації. За рішенням Особливої наради НКВС 17 жовтня 1939 року В. Грінченко отримав вирок — 5 років виправно-трудових таборів . 21 грудня 1939 року його відправили етапом до селища Канська Красноярського краю. Всі спроби переглянути його справу виявилися марними. Відбувши покарання, В. А. Грінченко не зміг повернутися на Україну - йшла війна, і лише в 1947 році повернувся до сім’ї. У лютому 1948 року влаштувався на роботу в Інститут археології і отримав завдання попрацювати з археологічними матеріалами у Полтавському музеї. Однак 19 квітня 1948 року В. А. Грінченко помер. 18 липня 1956 року був реабілітований.

            21 вересня 2012 року офіційна делегація Республіки Болгарія з віце-президентом країни Маргаритою Поповою перебувала у Запорізькій області з нагоди 150-річчя переселення болгар у Таврію. У цей день товариством болгарської культури було відкрито меморіальну дошку археологу В. А. Грінченко на фасаді заводоуправління “Запоріжкокс”.

            У кінці квітня 2013 року Запорізьке товариство болгарської культури та Запорізький центр татарської культури “Алтин-Ай” відмітили день пам’яті першовідкривачів та дослідників Вознесенського поховання - українського археолога В. А. Грінченка та болгарського вченого Г. Костова.

            Участь у цьому заході взяли донька археолога Світлана Грінченко та доктор І. Сімєонов. Перша частина заходу проходила на території ПрАТ “Запоріжкокс”, друга - у Запорізькій обласній науковій бібліотеці. В лекційній залі Світлана Грінченко показала слайди із родинного альбому Грінченка, слайди артефактів Вознесенського поховання із чорновими записами археолога.

(Н. В. Романів)

            Праці:

            Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі / Грінченко В. А. // “Вознесенський скарб” : дві долі, два погляди... / Упр. культури і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культурної спадщини. - Запоріжжя, 2012. - С. 12-48.

 

            Література про життя та творчість

            Дровосєкова, О. В.  [Володимир Автономович Грінченко] // “Вознесенський скарб” : дві долі, два погляди... / Упр. культури і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культурної спадщини. - Запоріжжя, 2012. - С. 5-6.

            Білецький, А. В.  Вознесенське поховання : проблема інтерпретації // Проблеми археології Подніпров’я : наук міжвуз. зб. з проблем археології та давньої історії / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Дніпропетров. нац. ун-т ім. О. Гончара. - Дніпропетровськ, 2012. - С. 40-49.

            Пустовіт, Т. П.  Грінченко Борис Автономович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2006. – Т. 6 : Го - Гю. - С. 510.

            Нестуля, О. О.  Сплюндрована доля (В. А. Грінченка) // Репресоване краєзнавство (20-30 роки) / Ін-т історії України. - Київ, 1991. - С. 204-209.

            Ковалева, И. Ф. Очерки древнейшей истории племен Степной Украины : (по материалам Днепрогэсовской экспедиции НКПроса УССР 1927-1935 гг.) : учеб. пособие / И. Ф. Ковалева. - Днепропетровск : ДГУ, 1980. - 72 с.

***

            Граб, В. І.  Місце народження Володимира Грінченка // Археологія. - 2014. - № 4. - С. 131-133.

            Ангелов, И.  В память первооткрывателей Вознесеновского захоронения : [Запорож. об-во болгарской культуры и Запорож. центра татарской культуры «Алтын Ай» отметили день памяти укр. археолога В. Гринченко и болгарского ученого Г. Костова, участие в этом мероприятии принимала дочь археолога С. Гринченко] / Иван Ангелов // МИГ. - 2013. - 23 мая (№ 21). - С. 50.

            В Запорожье появился мемориальный знак известному археологу : [В. А. Гринченко] // Репортер. - 2012. - 27 сент. (№ 21). - С. 11.

 

17.07 - 60 років від дня народження Олега Анатолійовича Григор'єва (17.07.1960, селище Верхня Хортиця Запоріз. р-ну (нині - в межах м. Запоріжжя)), заслуженого артиста України (2009), арт-директора історичного комплексу “700-річний Запорозький дуб”, помічника головного режисера Запорізького муніципального театру танцю;

 

            Олег Анатолійович Григор'єв народився 17 липня 1960 року в селищі Верхня Хортиця, Запорізької області (нині в межах м. Запоріжжя).

            Навчався у школі № 82. Почав захоплюватись сценою ще зі шкільних років.

            Після закінчення школи Олег поступив на факультет фізичного виховання  Запорізького педагогічного інституту, бо з дитинства захоплювався гандболом. Але так як у цьому вищому навчальному закладі не було військової кафедри, то, не закінчивши навчання, він був призваний до армії. Службу проходив у м. Пушкін (нині - у складі Пушкінського району м. Санкт-Петербург, РФ). Після демобілізації з армії вступив на вечірнє відділення факультету фізичного виховання Ленінградського державного педагогічного інституту ім. Герцена (нині - Російський державний педагогічний університет ім. Герцена).

            І одночасно на службу в групу захоплення оперативного полку МВС Ленінграду (1981-1987 рр.). У цей час, навчаючись і працюючи, він створив у пітерській міліції оркестр народних інструментів,почав виступати в театрі оперети - співав, грав та показував фокуси. У зв'язку з пораненням звільнився з міліції, розпочав кар'єру артиста. Виступав в театрі музичної комедії, в дитячому оперному театрі “Задзеркалля”, також в Ленінградському театрі оперети Арташеза Араратяна. Навчався професійній їзді на конях у відомого каскадера Анатолія Хадюшина.

            Але став відомим і реалізувався як актор та людина саме у Запоріжжі. Так, навесні 1990 року, перебуваючи у відпустці в Запоріжжі, прогулюючись стежками Хортиці, Олег познайомився з хлопцями, які працювали над створенням історико-етнографічного шоу для жителів та туристів міста. Захопившись цією ідеєю і побачивши в ній перспективу, 27 січня 1991 року актор остаточно повернувся до рідного Запоріжжя і почав працювати в Кінному театрі “Запорізькі козаки”.Під час роботи в театрі виявились організаційні здібності, які призвели до того, що він став художнім керівником цього театру.

            У 2011 році пішов з театру і до сьогодення працює в Муніципальному театрі танцю разом з дружиною, Ларисою Неверовою. Також був укладений контракт з київською фірмою, яка займається “розкручуванням” образу козака.

            За довгий період роботи у Кінному театрі, а це майже 20 років, Григор'єв знявся у багатьох рекламних роликах, музичних кліпах та телепроектах. Найбільш відомі серед них кліп Руслани “Світанок”, рекламний ролик “Козацька розвага”, художній фільм “Дума про Тараса Бульбу”(2009), “Козак і смерть” запорізького режисера Антона Жадька, музичний фільм “Як козаки...”, виконання кінних трюків у фільмі “Князь Срібний”(в прокаті - “Цар Іван Грозний”, 1991), “Кримінальний талант” (в епізодичній ролі ресторанного шулера)  телепроект “Большая разница”. Був ведучим багатьох заходів обласного і міського масштабу, а також ведучим і членом журі міжнародних фестивалів різного рівня.

            Влітку 2018 року призначений на посаду арт-директора історичного комплексу “700-літній Запорізький дуб”.

            Заслужений артист України (2009).

(І. С. Мосур)

            Література про життя та діяльність:

            Локтев, О.  Товарное лицо / Олег Локтев // Суббота плюс. - 2019. - 6 июня (№23). - С. 8-9.

            Третьяк, С.  Олег Григорьев: “Де народився, там і згодився” / Светлана Третьяк // Верже. - 2019. - 17 янв. (№ 2). - С. 12.

            Захарова, Н.  Олег Григорьев : “В Египте я - Али-баба, в Турции - Тарас Бульба, а в Запорожье стал Дедом Морозом” / Наталья Захарова // Суббота плюс. - 2015. - 30 дек. (№ 53). - С. 10-11.

            Маяковская, Л . Не совсем казак / Лана Маяковская // VIP club. - 2011. - № 33 (нояб. - дек.). - С. 8-13.

            Давидов, С.  Під козацькою зорею удачі / Сергій Давидов // Запоріз. правда. - 2010. - 17 лип. (№ 104). - С. 4.

           

18.07 - 80 років Марку Петровичу Шевельову (18.07.1940, м. Мелітополь), письменнику, публіцисту, досліднику рідного краю;[83]

 

Марко Петрович Шевельов народився 18 липня 1940 року в місті Мелітополі, де закінчив семирічну школу, технікум механізації, вечірнє відділення загальнонаукового факультету педінституту, потім – заочне відділення факультету журналістики Київського університету.

Працював монтером-електриком, кореспондентом районної газети «Серп і молот», редактором молодіжних передач на Запорізькому телебаченні, співробітником обласної газети «Запорізька правда». Тривалий час завідував кабінетом молодого автора Запорізької обласної організації Національної Спілки письменників України. З 1985 року – на музейній роботі: науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця», директор Народного музею історії  Запорізького автозаводу.

Пише зі шкільних років. Перший сатиричний вірш «Бородані» було опубліковано в армійській газеті «На бойовому посту» (1960).

Доктор філологічних наук Ірина Павленко, описуючи поетичну творчість М. Шевельова, відмічає, що назви поетичних збірок М. Шевельова («Южное шоссе», «Далекое пламя костра», «Призванья призрачный приют», «Свой берег») відображають пошуки ліричного героя – пошуки точки опори, моральної домінанти, сполучної ланки між минулим і сьогоденням. У цьому контексті цілком визначені і конкретні топоніми (Межева, Молочна-ріка, Бердянський міст) набувають нового значення. Це не лише частинка рідної землі, а й частина біографії, духовного і морального становлення героя, втілення його духовних цінностей та ідеалів. Вона пише, що автор постійно відчуває свій зв'язок з минулим, чим обумовлений пошук фамільних коренів, увага до історії власної душі, становлення характеру і особистого морального кодексу («Желание чуда», «Огонь», «Жалкий свет от лампадки убогой...»). У ліриці М. Шевельова часті мотиви творчої праці, долі повоєнних поколінь, моральних пошуків, природи, що гине від варварського ставлення. Його ліричний герой – носій високої моральності і душі, здатної до співпереживання. Екологія душі – одна з наскрізних тем ліричних творів поета.

Науковиця відмічає, що прийоми віршування Марка Петровича постійно змінюються. В одних збірках відчувається тяжіння до метафори, метафоричного порівняння, гіперболи, в інших – вірш більш чіткий і прозорий. Художня проза М. Шевельова представлена збірками оповідань і повістей сучасної тематики, наприклад, «Романов цвет», «Старая пластинка». Історія і сучасність – одна з головних ідей усієї творчості письменника. Його повість «Романов цвет» і цикл оповідань відзначені преміями престижних літературних конкурсів. У прозі та поезії Марка Шевельова немає розгорнутих пейзажних замальовок, однак, за словами Ірини Павленко, присутність нашого приазовського степу відчувається постійно. Через усю творчість проходить образ акації, що стала для М. Шевельова не лише символом краю, його бід, нещасть, втрат і мужності («Тревожный акации шорох», «Вася-Василек»), а й втіленням краси, життя, пам'яті, вічності («Акация»). Одним з плідних жанрів літературної діяльності М. Шевельова є особливий вид художньої прози, що досліджує історичні події та явища суспільного життя шляхом аналізу документальних матеріалів, відтворюваних у викладі. Головні герої названих повістей – молоді люди, які волею долі опинилися в центрі бурхливих подій століття, що відстоюють ідеали добра і гуманізму. Деякі повісті та оповідання цієї документальної серії перекладені українською, молдовською і чеською мовами. Стали подвигом і знайшли відтворення в книгах і трудові будні наших земляків.

Відмічається, що в роки активної газетної практики М. Шевельов удосконалювався і в сатиричних жанрах. Особливо значними слід визнати досягнення його в жанрі літературної пародії та епіграми. Збірка віршів-пародій «Лелеки з Мекки» відзначена премією Міжнародного літературного конкурсу гумору і сатири в Філадельфії (США, 1995). Найбільш повно літературні пародії та сатиричні монологи Марка Петровича представлені в поетичній збірці «Арія аграрія».

М. Шевельов – автор літературно-краєзнавчих досліджень «Пушкінський проїзд», «Над синню буйного Славути» (про перебування на Запорізькій землі О. Пушкіна, Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Буніна, М. Горького, В. Маяковського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та ін.). Ірина Павленко підкреслює, що в цих роботах автор розкриває ряд нових обставин створення класичних творів про Запоріжжя, на що звернули увагу відомі літературознавці І. Дзюба, С. Фомічов, поет Євген Євтушенко.

У творчості та в дослідницькій краєзнавчій роботі Марка Шевельова однією з головних ідей є історія і сучасність. Так само і в його житті сьогодення нерозривно пов’язане з минулим та з малою батьківщиною. Працюючи в Запоріжжі, а тепер і проживаючи в Німеччині, Марко Петрович підтримує тісний зв’язок з Мелітополем, з найстарішою, 97-річною газетою Мелітопольщини «Новий день» (попередні назви видання – «Радянський степ», «Серп і молот»). Тут знаходимо як «відбитки» перших кроків молодого поета й журналіста, так і нинішні яскраві публікації-спогади: з історії міста, з його власного дитинства та юності, а також про творчу атмосферу тих часів, про знаменитих людей, які бували в Мелітополі - славнозвісні Маркові «Літературні прогулянки». 

Марко Петрович – досвідчений журналіст. Колеги по роботі в обласній газеті «Запорізька правда» пам’ятають його ініціативність, організаторські здібності та наполегливість, з якими він щиро прагнув відродити зруйновану фашистськими загарбниками мелітопольську Дитячу залізницю, і цим самим зробив великий внесок у створення Дитячої залізниці в Запоріжжі.

Марко Петрович – скрупульозний дослідник-краєзнавець з енциклопедичними знаннями, зокрема, з історії та краєзнавства. Невипадково він багато років присвятив музейній справі. Та в його творчості є особлива сторінка, яку він пише протягом усього життя, не залежно від місця роботи. Це Шевченкіана. У травні 2003 року Марко Шевельов був нагороджений Дипломом лауреата Міжнародної премії Фонду Т. Г. Шевченка за серію розвідок Запорізької  Шевченкіани, низку популярних краєзнавчих книжок та вагомий подвижницький внесок у справу дослідження і збереження пам’яток історії та культури. Нагороду в Каневі на Тарасовій горі йому вручила президент Фонду, правнучка поета по сестрі Катерині Людмила Красицька.

Навесні 2011 року Марко Петрович «поділився» своєю Шевченкіаною з численними читачами «Нового дня». Саме поділився, бо колоритна стаття «Моя Шевченкіана починалася в Мелітополі» не пройшла повз увагу вдячних земляків. Крім того, для Кобзаревого музею Мелітопольської Малої академії наук учнівської молоді автор підготував перелік власних тематичних публікацій. Шевченкіана Марка Шевельова стала однією з провідних тем  дослідницьких робіт старшокласників у МАН.

Шанобливо і з натхненням працювали зі своїми вихованцями молоді вчительки української мови та літератури Тетяна Науменко і Юлія Кудіна. Зібрано багатий матеріал, створена цікава пізнавальна брошура «Марко Шевельов у відгуках колег, друзів, шанувальників творчості». Далі була презентація, захист дослідницьких робіт юних краєзнавців. За підсумками Всеукраїнського конкурсу учнівських наукових робіт 2012-2013 навчального року обласне управління освіти та науки відзначило мелітопольських старшокласників за дослідження в номінації "Шевченкознавець Марко Шевельов". А робота ентузіастів серед школярів Мелітополя продовжувалась, і це були Шевченківські тижні, святкування 200-річчя Великого Кобзаря, лекторії «Шевченкознавець Марко Шевельов».

Літературно-краєзнавчі розвідки письменника і журналіста, уродженця Мелітополя Марка Шевельова включені до ювілейних бібліографічних покажчиків "Шевченко-художник" (Національний музей Тараса Шевченка, 2014), "Шевченко і Запорізький край" (Запорізький національний університет, 2014) та “Т. Г. Шевченко і Запоріжжя” (Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека, 2014).

З 2003 року Марко Петрович Шевельов мешкає в м. Любек (Німеччина). Серед російськомовних мешканців створив організацію «Привал», бере активну участь і здобуває перемоги в міжнародних поетичних конкурсах. А мелітопольці, як і раніше, чекають нових публікацій свого видатного земляка на сторінках старійшини серед ЗМІ Мелітопольщини – газети «Новий день». Многая літа майстру слова і хранителю історичної пам’яті рідного краю!

(Т. В. Полухіна)

Окремі видання творів:

Молочных Вод былое волшебство : литературные прогулки / М. П. Шевелёв ; Марк Шевелёв. – Любек : Привал, 2011. – 136 с.

Арія аграрія : пародії / М. П. Шевельов ; Марко Шевельов. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2000. – 101 с.

"Над синню буйного Славути..." : запорізькі адреси літературної класики / М. П. Шевельов. – Запоріжжя : [Дніпров. металург], 1998. – 195 с.

Субботние свечи : стихотворения и поэмы / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Запорожье : Выдавэць, 1995. – 76 с. : портр.

Пушкинский проезд / М. Шевелев ; Марк Шевелев ; народный музей Запорожского автозавода. – Запорожье : [АвтоЗАЗ, 1994]. – 20 с. : ил.

Свой берег : стихи / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Запорожье : Выдавэць, 1993. – 48 с.

"Вы не исчезли, словно тени..." : этюды, очерк, повесть / М. П. Шевелев. – Запорожье : Выдавэць, 1992.– 182 с.

Призванья призрачный приют : стихотворения / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Запорожье : Выдавэць, 1992. – 48 с.

Далекое пламя костра : стихотворения / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Днепропетровск : Проминь, 1990. – 56 с.

Пристань нашего детства / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев ; [худож. Л. Хайлов]. – Москва : Мол. гвардия, 1989. – 173 [3] с. : ил. – (Юные герои).

Старая пластинка : рассказы, повесть / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев ; [худож. А. М. Пугачевский]. – Київ : Рад. письменник, 1989. – 336 с. : ил.

Вася-Василек : повесть. - Москва : Мол. гвардия, 1987. - 173 с.

Монолит : днепростроевцы : повесть - документ / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев; [худож. С. Астраханцев]. – Москва : Мол. гвардия, 1985. – 174 с. : ил. – (Пионер - значит первый ; вып. 84).

Южное шоссе : лирика / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Днепропетровск : Промінь, 1985. – 38 с.

Закон доброты / М. П. Шевелев. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – 32 с. : ил.

Берег был виден / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Москва : Мол. гвардия, 1981. – 112 с. : ил. – (Юные герои).

Здравствуй, Снежеть! : [докум. повесть и очерки] / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев; [худож. А. И. Пауков]. – Москва : Изд-во ДОСААФ, 1981. – 111 с. : ил.

Романов цвет : повести, рассказы / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Днепропетровск : Промінь, 1980. – 159 с. : ил.

Живі у пам'яті людській / М. П. Шевельов. – Дніпропетровськ : Промінь, 1975. – 135 с.

В тринадцять хлоп'ячих літ / М. П. Шевельов ; [іл. : Г. Дубцов, С. Дубцова]. – Дніпропетровськ : Промінь, 1972. – 80 с. : іл.

***

Через роки і відстані : розповіді із заводського життя [виробничого об'єднання "АвтоЗАЗ"] / упоряд. М. П. Шевельов. – Дніпропетровськ : Пороги, 1993. – 173 с.

 

Публікації в Мелітопольській міськрайонній газеті “Новий день”:

            Суха верба / Шевельов М. // Новий день. - 2018. - 11 квіт. (№ 59-62). – С. 14.

            Зірки з неба / Шевельов М. // Новий день. - 2017. - 14 жовт. – С. 4.

            Две любви / Шевелев М // Новий день. - 2017. - 19 лип. (№ 123-126). – С. 14.

            Роза ветров / Шевелев М. // Новий день. - 2015. - 15 лип. (№ 147-152). – С. 22.

            Был под Мелитополем разъезд / Шевелев М. // Новий день. - 2013. - 11 верес. (№ 206-211). - С. 7.

            Лесева стежина : бесіди з літ. краєзнавства / Шевельов М. // Новий день. - 2013. - 10 квіт. (№ 81-86). – С. 7.

            Там, за тополями сріблястими / Шевелев М. // Новий день. - 2012. - 8 серп. (№ 152-155). – С. 6.

            Моя Шевченкіана починалася в Мелітополі / Шевелев М. // Новий день. - 2011. - 18 трав. (№ 97-101). – С. 13.

            Разъезд «Терпенье» / Шевелев М. // Новий день. - 2011. - 20 квіт. (№77-81). – С. 15.

 

            Література про життя та діяльність:

            Федина, В. Я.  Автографи пам'ятних написів : Марк Шевельов : [автограф автора на книзі “Вы не исчезли, словно тени...” з посвятою В. Федині] // Федина В. Я.  Два крила моєї долі : спогади диктора, журналіста Запорізького обласного радіо, заслуженого працівника культури України / В. Я. Федина ; Василь Федина. – Запоріжжя, 2014. – С. 174.

            Кумок, В. Н.  [Марк Петрович Шевелёв] // Кумок, В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 637, 662-663.

            Москалюк, Т.  Шевельов Марко Петрович / Москалюк Тетяна // Пером і словом. – Запоріжжя, 2010. – С. 254-255.

            Шевельов М. П. (1940), письменник, дослідник рідного краю // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліографічний покажчик / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2009. – С. 26-27. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

            Москалюк, Т.  Як виникла дитяча залізниця… / Москалюк Тетяна // Вони слави не шукали. – Запоріжжя, 2002. – С. 153-154.

            Павленко, И.  Марк Шевелев / Павленко Ирина // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки ХХ століття). – Запоріжжя, 2002. – С. 275-279.

  •  

            Полухина Т.  Литературные прогулки с Марком Шевелевым: «Молочных Вод былое волшебство» (маршрут «Литературных прогулок» проходит через «Серп и молот» - «Новый день» (презентация книги) / Татьяна Полухина // Новий день. - 2012. - 16 листоп. (№ 228-232). – С. 14-15.

            Полухіна Т.  Шевченкіана Марка Шевельова : заповіт нащадкам / Тетяна Полухіна // Новий день. - 2012. - 28 берез. (№ 62-66). – С. 14.

           

18.07 - 50 років від дня народження Алли Анатоліївни Сєрової (літературний псевдонім - Алла Полянская, Ванда Сокольная) (18.07.1970, м. Нікополь), письменниці. Мешкає в Запоріжжі;

Твори:

Вдвоем против целого мира / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Э], 2015. – 352 с. : портр. – (От ненависти До любви).

Моя незнакомая жизнь / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Эксмо], 2015. – 384 с. – (Бриллиантовая лихорадка).

Невидимые тени / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Эксмо], 2015. – 352 с. : портр. – (От ненависти До любви).

Невозможность страсти / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Э], 2015. – 352 с. : портр. – (От ненависти До любви).

Часовой механизм любви / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Эксмо], 2015. – 352 с. : портр. – (От ненависти До любви).

Найти свой остров / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : Эксмо, 2014. – 352 с. – (От ненависти до любви).

Правила игры / А. А. Серова. – Запорожье : Премьер, 2002. – 270 с. – (Детектив ХХІ века).

 

Література:

Гранишевская, Е.  Запорожская писательница Алла Полянская: «Мой Александровск потихоньку заполняется позитивными людьми» / Елена Гранишевская // Суббота плюс. - 2015. - 23 июля (№ 30). - С. 42.

Серова, А.  «13 лет я буквально билась башкой о стенку в родной стране!» : в детективах рос. издательства есть [кафе] «Маленький Париж» и другие запорожские реалии / [беседу записала Светлана Олейник] // Индустр. Запорожье. - 2015. - 1 авг. (№ 111). - С. 4.

Гаев, Ю.  Победительница конкурса «Коронация слова» Алла Серова: «В тот же день мою должность на работе сократили» / Юрий Гаев // Факты. - 2001. - 18 янв.

Зубашенко, Н.  Запорожская Агата Кристи / Николай Зубашенко // Досье. - 2001. - 1 марта (№ 9). - С. 12.

Лучшие украинские детективы пишутся в Запорожье // МИГ. - 2000. - 28 дек. (№ 52). - С. 1.

 

19.07 - 40 років від дня народження Михайла Володимировича Волощука (19.07.1980, м. Вільнянськ - 12.08.2014, місце поховання невідоме), підполковника. У зоні АТО (ООС) служив у складі добровольчого батальйону “Дніпро-1”. Загинув 12 серпня 2014 року, коли вдень автобус з бійцями ДУК потрапив у засідку на блок-посту під Донецьком, на об'їзній трасі поблизу залізничної станції Мандрикине;[84]

20.07 - 90 років від дня народження Зінаїди Петрівни Лисак (20.07.1930, м. Запоріжжя - 10.07.2006, м. Одеса), української співачки, народної артистки УРСР (1978)[85];

 

            Зінаїда Петрівна Лисак народилася 20 липня 1930 року в м. Запоріжжі. Вона володіла дуже яскравим голосом (мецо-сопрано).

            Вокальну освіту вона здобула в Одеській консерваторії (нині - національна музична академія) ім. А. В. Нежданової (1952-1957 рр., клас У. Райченко-Скуфаті). Після закінчення навчання Зінаїда Петрівна була прийнята солісткою до трупи Одеського театру опери та балету, де пропрацювала тридцять три роки (1957-1988).

            Володіючи яскравою сценічною майстерністю, акторською виразністю - вона являла собою одну з найкращих українських мецо-сопрано тих років.         Їй доручали головні партії в операх російських, українських та зарубіжних композиторів. В 1978 році Зінаїді Петрівні Лисак було присвоєно звання народної артистки України.

 

            Партії:

            Мати - “Арсенал” Г. Майбороди.

            Оксана - “Загибель ескадри” В. Губаренка.

            Любаша - “Царевна наречена” М. Римського-Корсакова.

            Марина Мнішек - “Борис Годунов” М. Мусоргского.

            Графиня - “Піковая дама” П. Чайковского.

            Амнеріс - “Аіда” Дж. Верді.

            Азучена - “Трубадур” Дж. Верді.

            Еболі - “Дон Карлос” Дж. Верді.

            Ульріка - “Бал-маскарад” Дж. Верді.

            Кармен - “Кармен” Ж. Бізе.

 

            Померла Зінаїда Петрівна Лисак 10 липня 2006 року в Одесі.

(І. М. Бичева

Література про життя та діяльність:

Гамкало, М. І.  Лисак Зінаїда Петрівна // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2016. – Т. 17 : Лег - Лощ. - С. 202.

Лисенко, І.  Лисак Зінаїда Петрівна // Лисенко, І.  Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ, 2011. – С. 317.

 

20.07 – 90 років від дня народження Володимира Вікторовича Юрченка (20.07.1930, с. Роздол Вільнян. р-ну - дата смерті невідом., м. Запоріжжя), Героя Соціалістичної Праці (1971), плавильника цеху № 1 Запорізького феросплавного заводу;

21.07 - 100 років від дня народження Миколи Івановича Глобіна (21.07.1920, хут. Овдянський Лебедин. пов. Харків. губ. (нині - с. Овдянське Лебедин. р-ну Сум. обл.) - 18.06.1989, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу (1945), полковника авіації. Мешкав у м. Запоріжжі;

Література та інтернет-ресурс:

Варяник, О. ВГлобин Николай Иванович // Варяник, О. В.  Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 325-326 : ил.

 

Голдобін, А. І.  Глобін Микола Іванович // Голдобін А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 227-230.

Глобін Микола Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5631&lang=ukr

 

24.07 - 70 років від дня народження Анатолія Івановича Горбенка (24.07.1950, смт Покровське Покров. р-ну Дніпропетров. обл.), заслуженого лікаря України (2008). З 2000 року - головний лікар Запорізького обласного клінічного онкологічного центру;

 

            Анатолій Іванович Горбенко народився 24 липня 1950 року в смт Покровське Покровського району Дніпропетровської області. Отримавши середню освіту, юнак вступає до Запорізького державного медичного інституту за спеціальністю «Лікувальна справа».

По закінчені навчання 1973 року, молодого спеціаліста направили працювати головним лікарем лікарні ст. Леньки Західно-Сибірської залізниці. Наступного року Анатолій Іванович пішов на строкову службу до лав армії.

            1975 року він повертається на Запоріжжя, отримує посаду заступника головного лікаря поліклінічного відділення Новомиколаївської центральної районної лікарні. З 1986 року А. І. Горбенко очолює роботу Петро-Михайлівської дільничної лікарні Вільнянського району. 

            Новим етапом для спеціаліста стала робота в Запорізькому обласному клінічному онкологічному диспансері. На посаду головного лікаря важливого для області медичного закладу Анатолія Івановича призначили 2000 року. Наш регіон - один із лідерів по Україні з кількості онкозахворювань. Всього в ЗОКОД лікується понад 7 тисяч онкохворих, виконується понад 3,5 тисяч операцій на рік. Тому для головного лікаря А. Горбенка першочерговим завданням  стало відновлення інфраструктури лікарні та господарських служб. Так, стали ремонтуватися корпуси лікарні, закуповувалося нове обладнання, онкодиспансер став першим медичним закладом області, де застосували енергозберігаючі технології. Головний лікар вирішував питання, пов’язані з розвитком онкологічної служби області, оптимізацією ранньої діагностики онкозахворювань на місцях шляхом підвищення рівня знань спеціалістів, впровадження сучасних технологій протипухлинного лікування.

            З 2006 року Анатолій Іванович - депутат Запорізької обласної ради, очолював постійну комісію з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства.

            За значний особистий внесок у розвиток охорони здоров’я, впровадження сучасних методів діагностики і лікування та високий професіоналізм А. І. Горбенко 2008 року  нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ст. та йому присвоєно звання «Заслужений лікар України».

(Л. М. Чубенко)

            Література про життя та діяльність:

            Шиханов, Р. Б.  Горбенко Анатолій Іванович // Шиханов Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік  : біограф. довід. / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 47.

            Горбенко Анатолій Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=56753&lang=ukr

 

25.07 - 60 років від дня народження Володимира Васильовича Коцуби (25.07.1960, м. Ровеньки Луган. обл. - 26.05.1981, м. Кам'янка-Дніпровська), учасника бойових дій в Афганістані;

            26.07 – 50 років Борису Єфимовичу Чаку, скульптору, члену Спілки художників України.

 

            Можна вважати, що художню освіту майбутній скульптор почав здобувати з раннього віку. Батько – Єфим Борисович Чак – професійний художник, викладач креслення та малювання. “У три роки я знав, як правильно заточити олівець”, – згадує Борис.

            Потрапивши у батьківське художнє коло – а він товаришував із Г. Рубаном, С. Гомольським, Ф. Зайцевим – Борис почав ліпити. “Батько не тиснув. Але вимагав”, – згадує син. Тож ще до художньої школи Борис встиг отримати досвід творчої роботи.

            З викладачів Запорізької художньої школи (1982-1985) із вдячністю згадує А. Беспалову та особливо – С. Рибницького, чиїми настановами користується досі. Підтримує теплі стосунки із скульптором Ф. Зайцевим.

            З 1986-го по 1990 рр. навчався у Харківському художньому училищі за спеціальністю «скульптор» (викладачі А. Бережний, П. Юрченко).

            Перше робоче місце – скульптор по договору у Запорізькому художньо-промисловому комбінаті, встиг виконати, спільно із Ф. Зайцевим, бюст генерала В. Ватутіна (1990 р.) та був призваний на військову службу. Повернувшись, до 2003 року працював у Запорізькому художньо-промисловому комбінаті.

            Член Спілки художників з 2003 року.

            Борис Чак у студентські роки був одним із організаторів групи Red Horse, яка провела у Харкові чотири виставки робіт молодих художників.

            Приєднавшись до творчого життя Запоріжжя, щороку, з 1993 р., двічі-тричі на рік виставляє свої роботи. У 1999 р. – перша персональна виставка у alma mater, у Харкові. У 2003 р. – персональна у Запоріжжі та участь у всеукраїнській виставці у Києві. Дві персональні виставки у 2005 р. (одна у Бердянську, друга у Запоріжжі), а також у Запоріжжі у 2008 та 2018 рр.

            Починаючи з 1999-го, бере участь у творчих симпозіумах: у 2002-му, 2017-му рр.

            У 2014 р. закінчив з червоним дипломом Київський інститут культури за спеціальністю «Дизайн середовища та графічний дизайн».

            Важливіші роботи – пам'ятники О. Пушкіну (1999 р., бетон, кована мідь), Т. Шевченку (2000 р. та 2002 р., бетон, кована мідь,), бюст Д. Поддерегіна (2003 р., бетон, кована мідь), А. Візиру (2004 р., бронза, литво), «60 років Перемозі» (2005 р., литво, силумін) – всі у співавторстві із Ф. Зайцевим; пам'ятник Л. Голіцину (2008, м. Новий Світ, силумін, литво, тонування), В. Сташису (2008 р., гіпс), барельєф і пам'ятник Ю. Бочкарьову (2013 р.).

            “Скульптура – лише зовнішня частина, для мене важливіше передати характер людини”, – вважає Борис Чак.

            Художник створив меморіальні дошки, які стали важливим елементом міського пейзажу. Увічнена пам'ять О. Трегубенка (2004 р., граніт, силумін, литво, у співавторстві із Ф. Зайцевим), В. Берковського (2008 р., силумін, литво), Ю. Левітанського (2010 р., м. Донецьк, алюміній), О. Галіча (2016 р., м. Дніпро, поліефірна смола), В. Попова (2017 р., поліефірна смола).

            Є деякі камерні роботи: «Святий Лука», (1993 р. гіпс, тонування), «Царівна-лебідь (1996 р., латунь, литво), «Очікування» (1998 р., бронза, литво), «Піщана відьма» (2004 р., бронза, литво), «Народження дракона», (2005 р., мідь), «Зустріч» (2007 р., латунь), «Феміда» (2008 р., гіпс).

            З останніх виконаних робіт великий резонанс мала скульптурна композиція «Батьки» (2018 р., поліефірна смола), для якої обрано місце у відновленому сквері навпроти театру ім. В. Магара. Сентиментальність образу пом'якшена реалістичною манерою виконання, рисами, близькими та зрозумілими кожній людині, яка бачить скульптурну пару старих людей на лавочці.

(І. В. Атаманчук)

            Література про життя та діяльність:

            Чак Борис Юхимович // Запорізька організація Національної спілки художників України. - Запоріжжя, 2007. - С. 176-177.

***

            Олейник, С.  “После работы над скульптурой князя Голицина я полюбил шампанское”: известному запорож. художнику Борису Чаку исполнилось 40 лет // Индустр. Запорожье. - 2010. - 30 июля (№ 112). - С. 9.

 

28.07 - 120 років від дня народження Віктора Гавриловича Фоменка (28.07.1900, с. Обіточне Чернігів. р-ну - 08.10.1976, м. Запоріжжя), дослідника історії рідного краю;[86]

 

            Відомий дослідник історії Запорізького краю Віктор Гаврилович Фоменко народився 28 липня 1900 року в с. Обіточне Чернігівського району Запорізької області. Трудове життя Віктора Гавриловича розпочалося з 14 років і далі було тісної пов’язане з історією країни. Брав участь у громадянській війні, навчався у військово-інженерній школі, на командирських курсах, працював на будівництві Нижньо-Тагільського металургійного та Уральського вагонобудівного заводів, потім - Всесоюзна академія кольорової металургії (закінчив її у званні “горный генерал - директор II ранга”), після якої працював головним інженером Кунродського рудника, директором свинцево-срібного рудника „Ельбрус”, що в Грузії. У 1954 році Віктор Гаврилович, захворівши на силікоз, пішов на пенсію і переїхав на свою малу батьківщину. Решту життя він присвятив дослідженню історії, географії, культури рідного краю, активно цікавився його топонімікою. Стає читачем Всесоюзної бібліотеки ім. Леніна у Москві, Публічної бібліотеки ім. М. Е. Салтикова-Щедріна у Ленінграді, стає членом географічного товариства при АН СРСР. Така самовіддана дослідницька робота не могла не дати результатів. З’являються його дослідження в “Известиях Всесоюзного географического общества”, у центральних і республіканських журналах, обласних і районних газетах. У нашій області немає жодної річки, села, міста й урочища, історія яких не була б досліджена невтомним краєзнавцем. В. Г Фоменко входив до комісії по складанню тому “Запорізька область”, що увійшов до 26-томного видання “Історії міст і сіл УРСР”. У 1969 році у видавництві “Промінь” виходить його книга “Звідки ця назва”, якою користуються читачі і по сьогоднішній день. Краєзнавець підготував до друку багато своїх праць, на жаль, вони так і не побачили світ. В. Г. Фоменко не був професійним істориком-краєзнавцем, але те, що він устиг дослідити, назавжди залишить його ім’я серед інших почесних дослідників нашого краю. В.Г. Фоменко зарекомендував себе авторитетним знавцем не тільки літопису Запорізького краю. Його праці були опубліковані в журналах „Дон”, “Волга,” в „Археологічному журналі” АН СРСР та інших виданнях. Краєзнавець розшифрував і витлумачив близько п’яти тисяч топонімів та гідронімів.

            Помер 8 жовтня 1976 року. Похований в м. Запоріжжі.

(М. М. Єременко)

Окремі видання:

Днепровская линия крепостей : к двухсотлетию начала строительства новой Днепровской линии крепостей, оградившей поселения юга России от грабительских набегов крымских татар и положившей начало заселения Приазовья / В. Г. Фоменко. – Изд. 2-е, перераб. – Запорожье : [Тандем-У], 2008. – 48 с. : ил. – (Запорізький родовід ; вип. 1).

Днепровская линия крепостей / В. Г. Фоменко. – Запорожье : Тандем-У, 2006. – 48 с. : ил.

Страницы из летописи Александровска / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1976]. - 79 с. - Машинописний текст.*

Звідки ця назва? : [історія виникнення назв річок, населених пунктів, урочищ, курганів на Запоріжжі] / В. Г. Фоменко. – Дніпропетровськ : Промінь, 1969. – 104 с.

Записки краеведа. Ч. I : Хортицкая старина / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1969]. - 112 с. - Машинописний текст.*

О летописных датах / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1969]. - 73 с.

К двухсотлетию начала строительства новой днепровской линии крепостей, оградивших поселения юга России от грабительских набегов крымских татар и положивших начало заселения Приазовья / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1968]. – 54 с. – Машинописний текст.*

Южные пути Киевской Руси на Запорожье ; О названиях Днепровских порогов ; Днепровские пороги ; Легенда о Запорожском крае / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1968]. – 12 с. + 4 с.+ 5 с. + 8 с.Машинописний текст.*

Тюркские элементы топонимики Запорожья / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1963]. – 22 с. – Машинописний текст.*

Краткая история Запорожской области. Ч. II : борьба с царизмом (от начала XIX в. до 1917 года / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1963]. – 273 с. – Машинописний текст.*

Города Запорожского края / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1962]. – 56 с. – Машинописний текст.*

Материалы к истории переселения бессарабских колонистов в Приазовье в 1861-1863 гг. / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1961]. – 30 с. – Машинописний текст.*

Заметки краеведа о запорожской старине / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1961?]. – 107 с. – Машинописний текст.*

Краткая история Запорожской области. Ч. I : до половины XIX ст. / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1960]. – 200 с. – Машинописний текст.*

Страницы из истории происхождения и значения наименований некоторых рек, могил, урочищ и населенных пунктов с краткой историей их заселения и особых событий / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1959]. – 177 с. – Машинописний текст.*

История города Бердянска / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, б. г. и.]. – 44 с. – Машинописний текст.*

 

Публікації в збірках:

Хортицкая старина / В. Г. Фоменко // Заповідна Хортиця : збірник праць співробітників заповідника. – Запоріжжя, 2006. – Вип. 1. - С. 74-150.

Кічкаська переправа і городок на Малій Хортиці / В. Фоменко // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. – С. 12-21.

Військові печатки запорожців / В. Г. Фоменко // Історичні джерела та їх використання / Архівне упр. при Раді Міністрів УРСР ; Ін-т історії АН УРСР. – Київ, 1972. – Вип. 7. – С. 152-160.

О названиях Азовского моря / В. Г. Фоменко // Природные условия и хозяйство Северо - Запада Приазовья : известия Мелитопольского отдела : (сборник статей). – Ленинград, 1972. – С. 106-109. – (Географ. об-во СССР. Мелитопольский отдел ; вып. 2).

Кічкаська переправа і городок на Малій Хортиці / В. Г. Фоменко // Історичні джерела та їх використання / Ін-т історії АН УРСР, Архівне упр. при Раді Міністрів УРСР. – Київ, 1966. – Вип. 2. – С. 110-122.

Материалы к топонимике Запорожской области / В. Г. Фоменко // Известия Мелитопольского отдела географического общества УССР и Запорожского областного отделения общества охраны природы УССР / Географ. об-во УССР, Укр. об-во охраны природы и содействия развитию природ. богатств ; редкол. : П. П. Орлов [и др.]. – Днепропетровск, 1965. – С. 156-166.

Тюркские элементы в топонимике Запорожья / В. Г. Фоменко // Известия Всесоюзного географического общества. - Москва - Ленинград, 1964. - Т. 96. - С. 70-73.

Где был древний Протолчий брод? / В. Г. Фоменко // Известия Всесоюзного географического общества. - Москва - Ленинград, 1963. - Т. 95. - С. 547-550.

 

Література про життя та діяльність:

Єременко, М.  Фоменко Віктор Гаврилович / М. Єременко ; Микола Єременко // Дослідники історії Південної України: біобібліограф. довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. – Київ, 2016. – Т. 2. - С. 435-437.

Пачев, С.  Болгарська тема у краєзнавчих студіях В. Г. Фоменка // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспірантів. - Київ, 2010. - Т. 21. - С. 334-343.

Ахрамеев, В. Н.  [Фоменко Віктор Гаврилович] // Ахрамеев В. Н.  Рекою жизни / В. Н. Ахрамеев. – Запорожье, 2008. – Кн. 2. - С. 176-183.

Єременко, М.  Фоменко Віктор Гаврилович // Єременко, М.  Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігів. р-ну / М. Єременко ; Микола Єременко. – Запоріжжя, 2006. – С. 416.

Сушко, К.  Жизнь, вперед! // Сушко, К. И.  Тени забытых городов / К. И. Сушко ; Константин Сушко. – Запорожье, 2003. – С. 164-173.

Степаненко, І. П.  До питання формування повнотекстового електронного ресурсу : [в т. ч. про оцифровку колекції праць Ф. Г. Фоменка, яка знаходиться у відділі краєзнавства ЗОУНБ] // Електронні ресурси бібліотек : за підсумками Всеукр. наук.-практ. конф. директорів держ. та обл. універсал. бібліотек (14-17 жовт. 2003 р., м. Кіровоград). - Кіровоград, 2003. - С. 92-97.

Пуха, І.  Незабутні зустрічі / Іван Пуха // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. - С. 22.

***

Єльников, М. В.  В. Г. Фоменко - першовідкривач городища Кінські Води / М. В. Єльников // Музейний вісник. – 2010. – № 10. – С. 237-245. – Бібліогр.: 15 назв.

Краевед - патриот Запорожского края // ПравДа. - 2010. - 22 июля (№ 29). - С. ?.

Мірущенко, О. П.  “Без правди фактів нема правди часу” : (до сторіччя з дня народження видатного краєзнавця В. Г. Фоменка) // Музейний вісник. - 2001. - № 1. - С. 77-83.

Денисова, М.  Мой дядя Виктор Фоменко // Майя Денисова // Суббота плюс. - 2000. - 19 нояб. - С. 6. - (Земляки столетия).

Нагорна, Г.  Дослідник історії Запорізького краю : (до сторіччя від дня народження В. Г. Фоменка) / Ганна Нагорна // Созвездие : альманах. - 2000. - № 1. - С. 59.

Шаповалов, Г.  Без правди фактів нема правди часу / Георгій Шаповалов // Запоріз. правда. - 2000. - 28 лип.

***

Фоменко Віктор Гаврилович // Чернігівці - 230 : бібліографічний покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Токмак : Трибуна, 2014. – С. 40-42. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 6).

Картографічна колекція В. Г. Фоменка [в фонді відділу краєзнавства ЗОУНБ] : (путівник) / уклад.: Г. Нагорна. – Запоріжжя : Поліграф, 2001. – 24 с.

Фоменко Віктор Гаврилович (1900 - 1976) : бібліографічний список / ОУНБ ім. О. М. Горького, Обл. краєзнав. музей ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : [б. в.], 1996. – 11 с. – (Дослідники рідного краю ; вип. 4).

***

Ігнатуша, О. М.   Фоменко Віктор Гаврилович // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7733&lang=ukr

 

29.07 – 100 років від дня народження Аркадія Євгеновича Гашинського (29.07.1920, м. Мелітополь – 13.12.1991, Київ), українського актора театру і кіно, викладача, народного артиста СРСР (1971);[87]

 

Аркадій (Авраам) Євгенович Гашинський народився 29 липня 1920 року в Мелітополі в родині уродженця м. Лохвиці Полтавської губернії Зейліка Абрамовича Гашинського та Міни Шльомовни (уродженої Манькової).

Аркадій мріяв стати архітектором (вчився в Мелітопольському архітектурно-будівельному технікумі), але неочікувана зустріч з театром визначила його подальшу професійну долю. Вперше на сцену він вийшов на прохання хворого приятеля із драматичного гуртка при архітектурно-будівельному технікумі. Після цього він і сам почав відвідувати цей гурток, а пізніше – вступив до Харківського театрального інституту. В 1945 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва у Москві (так званий ГІТІС). Аркадія Гашинського прийняли в трупу Київського державного театру УРСР (1946), а пізніше він перейшов до Київського українського драматичного театру ім. І. Франка. На його сцені він грав упродовж 1948 - 1990 років, став народним артистом СРСР (1971). Його партнеркою по сцені тривалий час була дружина – актриса Валентина Макарівна Півторадня.

Найбільш значущими у театральній діяльності А.Є. Гашинського були ролі: князь Ярослав («Ярослав Мудрий»), Хома («Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), Апраш («Циганка Аза»), Андронаті («У неділю рано зілля копала»), Ольшанський («Весілля Свічки»), Гроза («Сторінка щоденника»), Мастаков («Старик»), Ібрагім-Огли («Угрюм-река»), Дервиш («В ночь лунного затмения»), Глостер («Король Лир»), Дон Хозе де Сантарен («Дон Сезар де Базан») та інші. Так, наприклад, після спектаклю «Антігона» глядачі не давали йому змоги пройти, його автомобіль був буквально засипаний квітами.

Аркадій Євгенович знявся у фільмах «300 лет тому …» (1956), «Иван Франко» (1956), «Кровь людская – не водица» (1960), «Серебряный тренер» (1963), «Почтовый роман» (1969), «Как закалялась сталь» та «Рожденная революцией» (1974), «Бриллианты для диктатуры пролетариата» (1975), «Красное поле» (1980), «Казнить не представляется возможным» (1982) та ін.

Паралельно з роботою у театрі імені Івана Франка Аркадій Гашинський викладав у його студії, а в 1969 - 1975 рр. - у Київському театральному інституті. 1985 року йому присвоєне вчене звання доцента.

Аркадій Гашинський був надзвичайно працьовитим, цінив і виконував усі настанови режисера, не входив у жодне театральне угруповання. Він завжди був елегантним і доглянутим, за що його театрали називали князем. Серед інших акторів трупи його вирізняла надзвичайна людяність у кожному сценічному образі. Гашинський стійко переніс свій вимушений вихід зі сцени, тяжку хворобу дружини і загибель сина.

Помер Аркадій Гашинський 13 грудня 1991 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

(В. П. Воровка)

Література та інтернет-ресурси:

Кумок, В. Н.  Аркадий Евгеньевич Гашинский // Кумок, В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 648-649.

Капельгородська, Н. М.  Гашинський Аркадій Євгенович // Капельгородська, Н. М. Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ, 2004. – С. 124.

Панкратьев, С. Аркадий Гашинский мог пить вино из женской туфельки, танцевать лезгинку и был любим Екатериной Фурцевой [Електронний ресурс] / Сергей Панкратьев // Факты. - 2000. - 29 июля. – Режим доступу до статті:

https://fakty.ua/111629-arkadij-gashinskij-mog-pit-vino-iz-zhenskoj-tufelki-tancevat-lezginku-i-byl-lyubim-ekaterinoj-furcevoj

Аркадий Гашинский [Електронний ресурс] // Livejournal. - 2012. - 29 июля. – Режим доступу до статті https://191966v.livejournal.com/249193.html

Гашинський Аркадій Євгенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5613&lang=ukr

 

29.07 - 60 років від дня народження Володимира Юрійовича Панкова (29.07.1960, с. Ушакове Костанай. обл., Казахстан - 22.09.2016, с. Любимівка Вільнян. р-ну), учасник АТО / ООС. Старший сержант 23-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї механізованої бригади загинув біля с. Гранітне Волноваського району Донецької області. Нагороджений орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно);[88]

30.07 - 110 років від дня народження Юрія Августиновича Шульте (30.07.1910, м. Дебальцеве Донец. обл. - 18.08.1995, м. Запоріжжя), професора, член-кореспондента АН України, вченого в галузі електрометалургії та ливарного виробництва, завідувача кафедри Запорізького машинобудівного інституту (1947 - 1987) (нині - Запорізька політехніка);[89]

31.07 - 90 років від дня народження Григорія Петровича Добриніна (31.07.1930, с. Червоноармійське (нині - м. Вільнянськ) - 21.04.2000, м. Запоріжжя), запорізького художника;[90]

31.07 – 75 років від дня народження Яна Петровича Табачника (31.07.1945, м. Чернівці), українського акордеоніста-віртуоза, народного артиста України (1994), доктора мистецтвознавства, професора, політика, громадського діяча, почесного громадянина м. Мелітополь (2009).[91]

Література про життя та діяльність:

Ян Табачник // 100 облич української естради / І. Лепша ; Іван Лепша. – Чернівці, 2010. – С. 360-362.

Капельгородська, Н. М.  Табачник Ян Петрович // Капельгородська, Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ, 2004. – С. 579.

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 90 років (1930) Запорізькому будівельному технікуму;

- 80 років (1940) від дня заснування Запорізької торгово-промислової палати;[92]

- 30 років (1990) від дня заснування Організації солдатських матерів України (ОСМУ) (засноване в Запоріжжі за ініціативи та безпосередньої участі Запорізького комітету солдатських матерів;

 

Серпень

 

02.08 - 60 років від дня народження Коваля Юрія Геннадійовича (02.08.1960, с. Борисівка Примор. р-ну - 30.07.2016, м. Бердянськ), учасника АТО / ООС. Командир бронемашини 93-ї окремої механізованої бригади загинув у районі Лисичанська. Похований в м. Бердянську. Нагороджений медаллю “Захисник Вітчизни” (посмертно).[93]

03.08 - 70 років від дня народження Валентини Степанівни Вініченко (03.08.1950, м. Ковилкіне, Мордовія), директора ПП “Вініченко В. С.”, провідного екскурсовода Запорізького регіону. Нагороджена відзнакою Міністерства оборони України - медаллю “За сприяння Збройним Силам України” (2016) та орденом “За розвиток Запорізького краю” ІІІ ступеня (?).

Окремі видання:

Путешествие из Александровска в Запорожье. 1770 - 2002 / В. Виниченко, Ю. Страшков ; Валентина Виниченко, Юрий Страшков. – Запорожье : [б. и.], 2002. – 20 с. : ил.

 

Література про життя та діяльність:

Пойда, А.  Путеводная звезда запорожских туристов / Анастасия Пойда // VIP club. - 2019. - № 78 (июнь - июль). - С. 22-23.

 

03-05.08 - 30 років тому (1990) вперше відзначалися Дні козацької слави, присвячені 500-річчю від першої писемної згадки про українських козаків. Особливого розмаху урочистості набули на о. Хортиці в Запоріжжі та с. Капулівці на Січеславщині.

Література та інтернет-ресурс:

До 500-річчя Запорозького козацтва // Феномен світової історії : (бібліогр. покажчик) / Обл. упр. культури, ОУНБ ім. О. Горького ; [підгот. Л. О. Бєляєва, Ж. Н. Жданова , М. В. Маслова ; наук. ред. Т. К. Шевченко]. – Запоріжжя, 1992. – С. 94-97. – До 500-річчя Запорозького козацтва.

Слава козацька не вмре, не загине // Тої слави козацької повік не забудем : рекомендац. бібліограф. покажчик / М-во культури України, Держ. б-ка України ; [складач В. М. Лой ; відп. ред. В. О. Кононенко]. – Київ, 1992. – С. 51-54.

Болебрух, А. Г.  500-річний ювілей запорізького козацтва // Історія запорізького козацтва: сучасний стан та проблеми дослідження / Т-во "Знання" УРСР, Дніпропетров. філіал вид. відділу правління т-ва "Знання" УРСР. – Дніпропетровськ, 1990. – С. 3-6.

Гриценко, О.  Акції та фестивалі, присвячені козацтву [Електронний ресурс] / О. Гриценко, Олександр Гриценко // Гриценко О.  Президенти і пам'ять : політика пам'яті президентів України (1994 - 2014) : підґрунтя, послання, реалізація, результати / Інститут культурології НАМ України. - Київ, 2017. - С. 498-501. - Режим доступу : https://books.google.com.ua

 

05.08 – 80 років тому помер Дмитро Іванович Яворницький (07.11.1855, с. Сонцівка Харків. пов. Харків. губ. (нині - Борисівка Дергачів. р-ну Харків. обл.) - 05.08.1940, м. Дніпропетровськ (нині - м. Дніпро)), український історик, археолог, етнограф, письменник козацтва;[94]

Література:

Абросимова, С.  Яворницький Дмитро Іванович / Світлана Абросимова // Апанович, О. М.  Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – Київ, 2009. – С. 693-697.

 

11.08 - 340 років тому помер запорозький кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко (між 1605 та 1610?, с. Мурафа Шаргород. р-ну Вінниц. обл. - 11.08.1680, с. Грушівка, похов. с. Капулівка Нікопол. р-ну Дніпропетров. обл.);

 

            11 (1 - за старим стилем) серпня 1680 року не стало одного з найвідоміших кошових отаманів Війська Запорозького Низового Івана Дмитровича Сірка.

            Іван Сірко народився на Поділлі (тепер - с. Мурафа Шаргородського району Вінницької області). На жаль, точної дати народження не встановлено, але в науковій літературі ця подія вважається між 1605 та 1610 роками.

            Дуже мало відомо й про першу половину життя славного отамана. Повитуха Окулина розповідала, що хлопчик з’явився на світ 29 лютого, у високосний рік з двома зубами та оселедцем на голові. Місцевий священик його навіть не хотів хрестити. Тільки коли батько Дмитро жартома сказав, що цими зубами хлопець буде гризти ворогів – охрестив.

            Розповідають, що старожили Мурафи завжди бачили малого Івана в компанії із сірим вовченям, тому й прозвали його Сірком.

            Через багато років інгулецький чаклун Ага-Бахту зізнавався, що з раннього дитинства Івана оберігав і натаскував звіриних хитрощів теж чаклун Токбол, який загинув 1672 року під Куяльником, коли рятував Сірка від засідки хана Нуреддіна.

            Той же Ага-Бахту стверджував, що в кожен молодик лютого високосного року Сірко   отримував магічні знання. А на новий молодик омолоджувалось усе його тіло.

            За свою блискучу військову кар’єру Іван Сірко прийняв участь у більш як п’ятдесяти битвах – і жодної не програв!

            Завдяки літопису Самійла Величка дуже викривлено трактуються деякі події 1675 року. Перша з них пов’язана з Різдвяними святами. Саме завдяки літописцю панує версія, що коли до Чортомлицької Січі вдерлися майже 15 тисяч яничар, то врятував її якийсь козак Шевчик, який нібито вийшов на вулицю, побачив яничар і сповістив січове товариство. Насправді ж це була військова операція, чітко спланована самим кошовим отаманом. Дізнавшись від власної розвідки про вихід 40-тисячного війська Кримського хана і приданих до нього п’ятнадцяти тисяч яничар, Іван Сірко дав доручення двом молодим козакам, що готові були вмерти, тільки б виконати наказ свого отамана (а це були козаки Живчик і Тихоня), виїхати в район Чортомлицьких хуторів. Вмостившись на кургані, зробили так, щоб татари змогли їх взяти у полон, спочатку нічого татарам не розповіли. І лише згодом, нібито злякавшись, розповіли, що Січ зранку святкує Різдво, усі козаки нібито перепились, в тім числі й вартові. Так, вони можуть показати потайний лаз, яким можливо потрапити до Січі. Так Іван Сірко заставив майже п'ятнадцять тисяч яничар зайти у Січ, де вони опинились у пастці, бо козаки їх вже чекали. Вибивши шибки, козаки почали обстрілювати яничар. Було знищено більше тринадцяти тисяч ворогів, а сам хан так накивав п’ятами, що не поховав навіть своїх полеглих бійців. Що стосується якогось козака Шевчика, якому Самійло Величко приписує нібито спасіння Січі, то вийшовши на двір, він не встиг би й рота розкрити в такій ситуації, як був би ув’язнений, а то й убитий.

            Інша подія пов’язана із літнім походом січовиків того ж року в Крим. Знову той же С. Величко приписав Івану Сірку таку звірячу жорстокість, що навіть зараз, коли читаєш про це – кров стигне у жилах. Та чомусь ні в кого не виникає питання: якщо Іван Сірко дійсно запропонував звільненим полоненим повернутись до Криму, то навіщо їх було вести за сотні верст від Криму, дійти до Чорної долини, годувати, поїти, охороняти на всьому шляху, не ліпше було б спитати про це ще в Криму? Насправді, була змова у частини «туків» (обернених у мусульманство колишніх православних) і вночі під час відпочинку, перерізавши вісьмох козаків охорони, близько трьох тисяч людей повернули назад у Крим. Звичайно, Сірко був у страшному гніві за це, чому й наказав молодій сотні козаків наздогнати збіглих та знищити всіх. Наказ було виконано. Говорять, після цього І. Сірко, під’їхавши до знищених, так сказав: «Спіть, браття, до Страшного суду Божого. Він розсудить. А всю провину перед Богом я беру на себе».

            В останнє десятиліття свого життя Іван Сірко став свідком і учасником громадянської війни в Україні, коли гетьмани дуже часто змінювали один одного. Сам Сірко про цей час писав так: «Тепер у нас чотири гетьмани – Самойлович, Суховій, Ханенко, Дорошенко, а ні від кого нічого доброго нема; сидять вдома і тільки між собою християнську кров проливають за гетьманство, за маєтності, за млини».

            До речі, Іван Сірко, як й Іван Богун, не підтримав підписання Переяславської угоди і не присягнув на вірність царю Московії у січні 1654 року.

            Через вісімнадцять років – у 1672-му - при певних обставинах, Іван Сірко міг стати Гетьманом України. Не судилося… Натомість завдяки полтавському полковникові Жученку Іван Сірко спочатку опиняється в Москві, в казематах Кремля, а згодом, на засланні у м. Тобольську.

            Тільки наполегливість запорожців та короля Речі Посполитої, 1673-го року Сірка знову повертають на Січ. І вже з того моменту до самої смерті 1 серпня 1680 року Сірко не полишає Запорожжя.

            Все своє життя Іван Сірко присвятив боротьбі проти турецько-татарських поневолювачів. В архівах є згадка про те, що одним із султанів Османської імперії було  видано фірман(указ) про те, щоб в усіх мечетях кожної третьої п’ятниці молилися за погибель «Урус-Шайтана»(руського диявола) Івана Сірка. До речі, ім’ям Івана Сірка татарські та турецькі матері лякали своїх дітей.

            Та навіть до своїх ворогів – татар – ставився кошовий інколи досить прихильно. Якось І. Сірку пожалілась татарка в роках,що його козаки забрали в неї останню корову, яка годувала всю її чималеньку сім’ю. Сірко розпорядився повернути корову, навіть видав кілька кусків сукна для її дітей. Ще приклад. Перша половина 1670-х років видалась у Приазов’ї досить засушливою і татари звернулись до Сірка, щоб він дозволив їхнім кочівлям випасатись на землях запорожців. Сірко дозволив, за що отримав від гетьмана Самойловича дуже різкого листа. Та І. Сірко відповів І. Самойловичу так: «Якщо б і чорт допомагав людям у нужді, то й цим нехтувати не годиться! Нужда  й закон міняє».

            Таким був насправді Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий Війська Запорозького Низового, таким він залишиться в нашій пам’яті.

            І останнє, що хотілось би сказати про нашого славного полководця. Майже три з половиною століття пройшло після смерті Івана Сірка. Народ пам’ятає про славного сина України, уже й фестивалі, присвячені його пам’яті, проводяться. Немає лише музею Івана Сірка. А так напрошується його створення!

 

            Література про життя та діяльність:

Коляда, І. А.  Отаман Іван Сірко / І. А. Коляда, Є. В. Биба. – Харків : Фоліо, 2015. – 64 с. – (Патріотична бібліотека).

Сергиенко, Г.  Иван Сирко // Запорожское казачество: от прошлого - к грядущему. – Запорожье, 2012. – С. 240-249.

Маслійчук, В.  Кошовий отаман Іван Сірко / В. Маслійчук, Ю. Мицик ; Володимир Маслійчук, о. Юрій Мицик. – Київ : [Видавець ПП Н. Брехуненко], 2007. – 76 с. – (Наші полководці). – Про Україну з гонором і гумором.

Іван Сірко // Тої слави козацької повік не забудем... : рекомендаційний бібліограф. покажчик з історії укр. козацтва / ред. В.О. Кононенко ; Нац. парламент. бібліотека України. – Київ : Київська правда, 2004. – С. 187-189.

Сірко Іван Дмитрович // Провідники духовності в Україні. – Київ, 2003. – С. 96-97.

Іван Сірко // Золота книга української еліти : інформ.-імідж. альманах : у 6 т. – Київ, 2001. – Т. 2. - С. 390-391. - Текст укр. та англ. мовами.

Мицик, Ю.  Отаман Іван Сірко / о. Юрій Мицик. - Запоріжжя : Тандем-У, 1999. -  44 с. - (Запорозька спадщина ; вип. 11).

Котляр, М. Ф.  Кошовий отаман (Іван Сірко) // Котляр М. Ф.  Історія в життеписах / М. Ф. Котляр, В. А. Смолый. – Київ, 1994. – С. 227-237. – (Україна. Голоси історії).

Апанович, О. М.  Славетний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко // Апанович О.  Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – Київ, 1993. – С. 134-148.

Мицик, Ю. А. Іван Сірко - національний герой українського народу // Історія запорізького козацтва: сучасний стан та проблеми дослідження / Т-во "Знання" УРСР, Дніпропетров. філіал вид. відділу правління т-ва "Знання" УРСР. – Дніпропетровськ, 1990. – С. 17-29.

Яворницький, Д. І.  Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська Запорізьких низових козаків / Д. І. Яворницький ; [пер. з рос. В. Чуйка ; передм., комент. та прим. Г. Я. Сергієнка]. – Дніпропетровськ : Промінь, 1990. – 190 с. : іл.

Данилевич, В.  Нові дані для біографії Івана Сірка / В. Данилевич ; Василь Данилевич. – Київ : [б. в.], 1907. – 140-148 с. – Відбиток із "Записок Українського Наукового Товариства в Київі". К. ІІІ. 1907.

 

Могила Івана Сірка:

Афанасьєв-Чужбинський, О. С.  [Могила Сірка] // Афанасьєв-Чужбинський О. С.  Нариси Дніпра / О. С. Афанасьєв-Чужбинський ; [пер. з рос. І. Лемка]. – Львів : Апріорі, 2016. – С. 260-262.

Перепоховання Івана Сірка в 1967 р. : зб. документів / НАН України [та ін. ; упоряд.: В. В. Грибовський]. – Київ : [б. в.], 2013. – 96 с.

[Сегеда, С.]  Іван Сірко // Український пантеон / [авт. С. Сегеда]. – [Київ, 2013]. – С. 84-87.

Жуковський, М. П.  Доля могили І. Д. Сірка // Заповідна Хортиця : матеріали IV міжнар. наук.-практ. конф. "Історія запорозького козацтва: в пам'ятках та музейній практиці" : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури і туризму України, Нац. заповідник "Хортиця". – Запоріжжя, 2010. – С. 302-306.

           

            Образ Івана Сірка в літературі, фольклорі та мистецтві:

            Вальд, В.  Останній бій Урус-шайтана : [роман] / В. Вальд ; Віктор Вальд. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. – 496 с. – На обкл.: Коронація слова.

            Галичин, Н.  Легенды Великого Луга : (по мотивам сказов знахаря Еремея) / Николай Галичин. - Херсон, 2017. - 220 с.

            Морозенко, М.  Іван Сірко великий характерник / М. Морозенко ; Марія Морозенко. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2012. – 176 с. – (Українська сила).

            Павленко, І. Я.  Сірко: ім'я і герой // Павленко, І. Я.  Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини: буття у просторі та часі / І. Я. Павленко. – Запоріжжя, 2006. – С. 114-122.

            Федоренко, Д. Т.  Кошовий лицарів чубатих. Іван Дмитрович Сірко в українській етнопедагогіці, фольклорі та етнології : нетрадиційний навч.-вихов. посібник. / Д. Т. Федоренко. – Кривий Ріг : Видав. дім, 1999. – 144 с.

            Кошлатий, В. П.  Остання битва Івана Сірка : [повість] / В. П. Кошлатий. – Запоріжжя : Дике Поле, 2007. – 184 с. : іл.

            Богуш, П. М.  Зображення в мистецтві могили кошового отамана Івана Сірка // Козацька спадщина : альманах Нікопол. регіонал. від-ня НДІ козацтва Ін-ту історії України НАН України. – Нікополь - Запоріжжя, 2005. – Вип. 1. - С. 158-161.

            Мордовець, Д.  Дві долі : повість [про І. Сірка та Ю. Хмельницького] // Заклятий козак  : історичні повісті та оповідання. – Київ, 1994. – С. 112-243.

            Кулаковський, В. М.  Іван Сірко : роман / В. М. Кулаковський ; Віталій Кулаковський. – Київ, 1992. – 320 с.

***

            Іван Сірко // Тої слави козацької повік не забудем... : рек. бібліограф. покажчик з історії укр. козацтва / Нац. парламент. бібліотека ; ред. В. О. Кононенко. – Київ, 2004. – С. 187-189.

 

11.08 - 90 років тому (1930) засновано Запорізький педагогічний інститут (з 10 листопада 1985 р. - Запорізький державний університет, з 2004 р. - Запорізький національний університет - ЗНУ)[95]

 

Він постав на березі Славути

Біля давніх хортицьких узвиш,

І по всіх країнах стало чути

Про козацький вимріяний виш.

(Гімн Запорізького національного університету)

 

Запорізький національний університет - один з відомих та престижних навчальних закладів України, який продовжує кращі освітні традиції минулого та вдосконалює сучасні педагогічні процеси. Його літопис ведеться вже 90 років.

Запорізький край історично відзначався високим рівнем освіченості населення. В ХІХ столітті тут працював видатний педагог та громадський діяч М. О. Корф, а повітове земство міста Олександрівська намагалось охопити початковою освітою всіх дітей регіону. Становлення та розвиток радянської держави передбачали нову систему освіти. До початку 30-х років педагогічна система в Україні діяла самостійно, була відмінною від російської і складалася з інститутів народної освіти, вищих трирічних курсів та педагогічних технікумів. Відповідні курси працювали і в Запоріжжі.

Предтечою сучасного університету стали саме 3-річні педагогічні курси, засновані в Запоріжжі 1 грудня 1921 року, які 1925 року були реорганізовані в педагогічний технікум. За роки існування вони підготували сотні кваліфікованих педагогів, показавши ефективність української системи освіти. У липні 1930 р. союзний уряд ухвалив постанову “Про реорганізацію вищих навчальних закладів, технікумів і робітничих факультетів”, а в серпні того ж року була прийнята постанова “Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні”. Ці документи визначили єдині типи навчальних закладів для всіх республік Радянського Союзу: вищі педагогічні школи - педагогічні інститути, середні педагогічні школи - педагогічні технікуми та короткотермінові педагогічні курси.

З початком будівництва Дніпрогесу та розвитком міста виникла проблема відсутності педагогічних кадрів, тому у 1930 році педагогічний технікум був реорганізований в інститут.

11 серпня 1930 року Раднарком України затвердив перелік інститутів і відділів, серед яких під № 27 значився Запорізький інститут народної освіти з двома секторами: соціального виховання та професійної освіти. На 1 січня 1931 р. в інституті навчалися 318 студентів, працювали 30 викладачів.

У перші роки становлення інституту його цільове спрямування неодноразово змінювалося. Спочатку інститут був орієнтований на підготовку вчителів для семирічних шкіл і професійних навчальних закладів. У 1933 році його перейменовано на Запорізький державний педагогічний інститут, у зв’язку з чим відбулася переорієнтація на підготовку викладачів для середньої загальноосвітньої школи.

Тепер вищий навчальний заклад мав чотири факультети: історичний (з історичним та економічним відділеннями), мовно-літературний (українська мова та література), фізико-хіміко-математичний, з якого у 1935-1936 навчальному році відокремився природничий (з біологічним і хімічним відділеннями). Історичний факультет у структурі педагогічного інституту функціонував до 1936 року. Потім його перевели до Одеси.

Нововведенням та черговою реорганізацією Запорізького державного педагогічного інституту стає утворення у 1934 році окремого структурного підрозділу інституту — вчительського інституту, який протягом двох років готував вчителів за тими ж спеціальностями для неповної середньої школи.

З року в рік авторитет інституту серед вузів України зростав, відчувався професіоналізм викладачів. Наприкінці 30-х років значно пожвавилась науково-дослідницька робота кафедр інституту. У травні 1940 року дев’ять співпрацівників завершили роботу над кандидатськими дисертаціями.

Напередодні війни інститут посідав одне з провідних місць серед педагогічних вузів України. Якщо в 1933-1934 навчальному році кількість студентів складала 1628 чоловік, то в 1940-1941 їх чисельність зросла до 4062. Бібліотека вишу нараховувала понад 100 тисяч примірників навчальної та художньої літератури. На 12 кафедрах працювали 86 викладачі.

Початок Другої світової війни розколов життя студентів та викладачів на “до” і “після”. Та навіть в умовах воєнного часу були завершені семестрові екзамени - 1203 студенти успішно склали державні іспити, але набір абітурієнтів більше не оголошувався.

Під час нацистської окупації гітлерівці знищили інститут вщент.

Після звільнення міста від німецько-фашистських загарбників 14 жовтня 1943 року нарада колективу інституту  прийняла рішення розпочати заняття 10 грудня 1943 року.

1 січня 1944 року інститут урочисто відзначив початок своєї роботи. У першому післявоєнному навчальному році інститут мав 13 кафедр, на яких працювали 54 викладачі, з них 7 кандидатів наук та доцентів. Протягом часу кількість студентів та викладачів інституту постійно зростали.

Друга половина 50-х та початок 60-х років стали роками освітянських злетів закладу. В інституті працювали вже 15 кафедр. Були внесені зміни у структуру інституту - відкрилися факультети підготовки вчителів музики та співів, англійської, німецької, французької мов, фізичної культури. На початку 70-х років відновив свою роботу історичний факультет. Керівництво вишу більше уваги приділяло саме розвитку наукових досліджень. В інституті проводилися республіканські наукові конференції, в роботі яких брали участь провідні вітчизняні вчені, всесоюзні наукові конференції вчених-мовознавців України, Білорусі, Росії,  науково-практичні конференції з питань ефективності роботи навчально-виховних закладів системи народної освіти.

В історії сучас