Вы здесь

II квартал

 

 

Цей випуск продовжує оновлене у 2009 році видання прес-дайджесту «Український вибір: виклики та перспективи».

Сподіваємось, що різнобічне висвітлення спектру подій у сьогоденній політиці України: стратегія національної безпеки України, ставлення народу та влади щодо вступу країни до НАТО, привабливість позаблокового статусу України, стан взаємодії України з ЄС - не залишить Вас байдужими та допоможе зорієнтуватися у цих непростих, але дуже важливих питаннях, які все більше турбують не тільки політиків, а й пересічних громадян.

 

Сьогодні, як ніколи раніше, глибокого об’єктивного аналізу потребують процеси, пов’язані з реалізацією стратегії розвитку України, довгострокові наслідки економічної та політичної кризи, стан оборони, енергетики, їх вплив на національну безпеку.

 

* * *

 

 

Єлісєєв К.

Україна - ЄС: що день прийдешній нам готує?

Що таке європейські прагнення України? Мають рацію ті, хто характеризують їх як "цивілізаційний вибір". Поруч із нами ніколи не було й немає такого еталона успішного розвитку, як ЄС. Достатньо один раз побувати в тій же Польщі, Чехії або Угорщині, щоб переконатись: європейська ідея - це не політична абстракція. Це конкретний, практичний і неодноразово апробований іншими країнами рецепт успіху. Рецепт, яким Україна просто зобов'язана скористатись, аби переломити негативну інерцію нашої історії.

Наразі йдеться не про членство в ЄС, оскільки ми всі розуміємо, що це достатньо віддалена перспек­тива. Йдеться про реформування України за чеським, польським, угорським зразком. Ідеться про її "європеї­зацію", модернізацію та адаптацію до європейських стандартів. Тобто про реформи практично на всіх напрямах державного розвитку.

Велике значення надається практичним аспектам європейської інтеграції, насампе­ред, створенню зони вільної торгівлі та лібералізації візового режиму. Це - два питання, які (а) близькі і зрозумілі всім чи майже всім громадянам України і (б) не викликають ідіосинкразії у Брюсселя та інших європейських столиць.

У питанні започаткування поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ЗВТ) ми маємо пози­тивну динаміку. Цей процес був започаткований в лютому 2008р. синхронно з приєднанням України до СОТ. Створення ЗВТ стане інтегральною частиною Угоди про асоціацію України та СС.

Наприкінці січня 2009р. відбувся V раунд перего­ворів по ЗВТ, під час якого було продовжене обговорення проектів статей майбутньої угоди, які стосуватимуться ЗВТ. Безумовно, робота над таким широкомасштабним проектом, як створення життєздатної ЗВТ, потребує концентрації уваги, часу та зусиль обох переговорних команд. За великим рахунком, це буде чи не найбільш серйозний за останні роки тест на міжвідомчу узгод­женість дій України. МЗС готове й надалі відігравати тут провідну координаційну роль.

Те саме стосується інтеграції України до Договору про енергетичне співтовариство СС та спільного авіа­ційного простору ЄС. Реалізація цих проектів і стане практичним здійсненням тактики малих кроків (малих, з точки зору міждержавних відносин, але величезних з точки зору відповідних галузей), завдяки якій Україна реалізовуватиме свій цивілізаційний вибір на користь Євросоюзу.

Стосовно лібералізації візового режиму, то актив­ний процес у цьому напрямі розпочався, як відомо, у вересні 2008р. на Паризькому саміті ЄС. МЗС бачить цей процес як реальну можливість усунути явні "пере­гини", які допускались і на жаль, все ще допускаються щодо громадян України в посольствах і консульствах країн СС. Залишилися в минулому часи, коли Україна заплющувала очі на факти "пресингування" наших громадян європейськими консульськими службами.

Плоди більш наступальної позиції України оче­видні: у 2008р. українці отримали шенгенських віз на 25% більше, ніж у 2007р. Візові відмови знизи­лися з 10% до 5% загальної кількості заявок. Змен­шено майже вдвічі суму візового збору (з €60 до €35). Право на безоплатне отримання візи надане 14 катего­ріям українських громадян. І нарешті, з'явилася перс­пектива отримання до 2012р. безвізового режиму з ЄС.

Торкаючись більш масштабних, політичних аспек­тів наших відносин з ЄС, хотів би насамперед нагадати наш абсолютний пріоритет - укладення повноцінної Угоди про асоціацію з ЄС. Ідея полягає в тому, щоб розширити обрії нашої європейської інтеграції, підви­щивши рівень базового документа, який регулює від­носини Україна-ЄС. До цього часу вони ґрунтуються на стандартній Угоді про партнерство та співробіт­ництво, підписаній те в 1994р. В нашому розумінні, угода про асоціацію має підняти ці відносини на новий рівень, у якому прозоро проглядалися б і стратегічне значення України для ЄС, і її перспектива членства.

Ще одним новим елементом відносин Україна-ЄС має стати так званий Новий практичний Інструмент (НПІ) - тимчасова назва документа, який має прийти на зміну традиційним Планам дій Україна-ЄС з реалі­зації Угоди про партнерство та співробітництво.

Проект "Східне партнерство" з'явився у травні 2008р. як результат спільних інтелектуальних зусиль двох країн, які ми небезпідставно вважаємо партнерами України в ЄС - Швеції та Польщі. Ідея полягає в тому, щоб відійти від політичної "зрівнялівки", яка досі була дещо властивою політиці "сусідства". Тобто у виробленні диференційованого підходу до країн, які безпосередньо межують з ЄС, або є близькими до його кордонів.

Проект буде масштабним, лише якщо спиратиметься на достатню фінансову базу. Якщо ж виділених коштів вистачатиме лише на проведення самітів, конфе­ренцій і семінарів, то виникне питання, навіщо вони потрібні.

Крім міцного фінансового підґрунтя, лакмусо­вим тестом життєздатності цього проекту стане його спроможність чи неспроможність взяти під свою дієву опіку такі питання, як створення інтегрованої сис­теми управління державними кордонами України та подальша лібералізація візового режиму з перспекти­вою повного скасування віз.

Результат побачимо, коли в березні ЄС збереться на черговий саміт у Брюсселі.

Національна безпека і оборона. - 2009. - № 1. - С. 6 - 8.

 

 

Їжак О.І.

Форми правління і розподіл повноважень у сфері національної безпеки: європейський досвід і перспективи для України

 

Стратегія національної безпеки України вимагає розбудови ефективної та економічно виправданої системи управління національною безпекою. Це завдання має вирішуватися з урахуванням багатьох чинників. Традиційним є підхід, згідно з яким аналізуються зовнішні та внут­рішні загрози національній безпеці, здійснюється аудит наявних ресурсів і можли­востей країни і на підставі цього робляться висновки про оптимальну модель убезпечення національної безпеки, яка визначає необхідні сили і засоби, їх структуру і систему управління.

Саме такий підхід був закладений в основу проведення Комплексного огляду сектору безпеки започаткованого у 2005 році за рішенням Ради Національної безпеки та оборони України. За його результатами ще у 2007 році мала бути розроблена модель сектору безпеки на перспективу до 2015 року і відповідна програма скоординованих реформ. Протягом першого етапу огляду було проаналізовано зовнішні та внутрішні загрози, на другому - визначено стан і можливості силових інститутів. Проте модель сектора безпеки вчасно розроблена не була. Проведення Комплексно­го огляду збіглося в часі з набуттям чинності змінами до Конституції України, що спровокува­ли період політичної нестабільності.

Результати досліджень останніх років свід­чать, що основною причиною розбалансування системи управління національною безпекою України є невідповідність зміненого у 2004 році розподілу конституційних повноважень наявній структурі та нормативно-правовій базі діяльності сектору безпеки .

В Європі цій проблемі приділяється дедалі більше уваги, що зумовлено, по-перше, зміною характеру загроз і, по-друге, але не менш важли­во, необхідністю створення умов для міжнародної інтеграції у сфері безпеки та оборони, яка до останнього часу залишалася прерогативою національних урядів. Останній чинник на сьогодні перебуває в центрі уваги спеціальних досліджень Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та Європейської комісії Ради Європи за демократію через право (Венеціанською комісією).

Варто зауважити, що незалежно від форми правління визначення конституційних механізмів управління сферою національної безпеки суттєво відрізняється в країнах з віковим досвідом розбудо­ви демократичних інститутів і в країнах, що пере­жили у минулому столітті період тоталітаризму. Відмінність полягає в тому, що в конституціях першої групи країн механізми управління національною безпекою безпосеред­ньо не прописано. Вони визначаються виходячи із загальних принципів розподілу влади в країні й традицій державного управління. В конституціях країн, де за часів тоталітаризму силові інститути використовувалися як репресивний інструмент влади, такі механізми прописано досить детально.

Спільною рисою європейських країн щодо існуючих моделей забезпечення безпеки є наділення глави держави функціями верховного головнокомандувача збройними силами і гаран­та національної безпеки (крім Нідерландів. Німеччини і Швеції, де за конституцією так: повноваження закріплені за урядом) У той же час зміст цих функцій принципово відрізняється для країн з парламентською та президентсько-парламентською формами правління (прези­дентська модель влади для Європи не є харак­терною).

Отже, система управління силовими інсти­тутами залежить від конституційного ладу і форми державного правління, однак конкретні його форми здебільшого визначаються власним досвідом державного будівництва і традиціями кожної окремої країни.

У розвинених європейських країнах не існує єдиної інституційної моделі сектору безпеки. Так само, як і у решті країн світу, в країнах ЄС силові інститути здійснюють базові безпекові функції - оборону, захист конституційного ладу та громадсь­кого порядку, охорону кордонів, збір важливої для безпеки інформації. Те, що відрізняє європейські країни від інших, — це цінності і принципи, на яких побудовано роботу силових інститутів. Вони добре відомі - демократія, верховенство права й ефективність сил і засобів сектору безпеки (на основі демократичного правління й законності) - і спільно забезпечують добре врядування сектором безпеки.

Існуюча в Україні нормативно—правова база щодо безпеки і оборони характеризується значною термінологічною та понятійною невизначеністю, внутрішньою неузгодженістю, відсутністю механізмів, що забезпечують ефективність діяльності органів управління.

Діяльність переважної більшості силових структур в України регулюється законами. Це робить їх достатньо автономними у рамках міністерств та відомств, структура та склад яких визначається на рівні положень, що затверджу­ються постановами Кабінету Міністрів України. У той же час саме цими положеннями регулюється низка важливих питань функціонування силових структур, передусім тих, що не входять до складу міністерств. Зокрема на рівні постанов, як пра­вило, встановлюються процедури призначення, звітності та звільнення їх керівників. Недосконалість нормативно-правової бази при­зводить до фрагментарності управління сектором безпеки.

Модель управління сектором безпеки, яка сформувалася в Україні після 2004 року, не має аналогів у Європі. Для її визначення часто використовується термін «парламентсько-президентська», однак де-факто це гібридна модель, яка штучно поєднує дві різні моделі - парламентську та президентсько-парламентську. З одного боку, за чинною Конституцією уряд (і відповідно силові міністри, які входять до його складу) формується правлячою коаліцією депу­татських фракцій за церемоніальної участі Президента, що є характерним для парламентських республік. З іншого - Президент вносить на розгляд парламенту кандидатури або безпосеред­ньо призначає ряд керівників державних органів влади, зокрема міністра оборони, тобто формує певну частину виконавчої влади, що характерно для президентсько-парламентських республік.

Роздвоєність системи управління національ­ною безпекою є небезпечним явищем, оскільки, по-перше, заважає реформуванню сектору без­пеки; по-друге, робить неможливим ефективне використання його сил та засобів під час криз, надзвичайних ситуацій та воєнного стану. Це вкрай негативно відбивається на оперативному рівні. Силові структури втягуються у політичне протистояння, питання їх фінансово-ресурсного забезпечення хронічно не вирішуються, страждає кадрова політика.

Шляхи подолання цієї проблеми в Україні тільки починають пророблятися і готових рецептів не існує. Беззаперечною є необхідність віднов­лення ефективного централізованого управління силовими інститутами при забезпеченні принципу стримувань та противаг в межах збалансованого конституційного розподілу влади між її гілками.

Очевидно, вирішення зазначеної про­блеми неможливе без відновлення балан­су конституційних повноважень Президента. Кабінету Міністрів та Верховної Ради. Потребують уточнення також процедури демократичного цивільного контролю. Це вимагає ретельного опрацювання процедурних питань і комплекс­ного перегляду законодавства у сфері безпеки та оборони.

Українські дослідники розрізняють три складові управління національною безпекою: політичну (стратегічне планування і прийнят­тя рішень щодо застосування сил та засобів сектору безпеки), адміністративну (фінансове і ресурсне забезпечення) і оперативну (ство­рення ієрархій командування і повсякденного управління силами та засобами сектору безпеки).

Одним зі шляхів підвищення ефективності прийняття рішень є створення централізованих структур, що об'єднують і координують різні елементи сектору безпеки. Такі структури ство­рюються з метою здійснення консультативно— дорадчої діяльності, координації політики національної безпеки та її імплементації.

Консолідація сектора безпеки поклика­на гармонізувати та узгодити діяльність різ­номанітних інститутів, долучених до діяль­ності у сфері національної безпеки. На верхніх ланках управління централізація, як правило, реалізується через створення струк­тур, які узагальнено можна назвати радами національної безпеки. Залежно від форми прав­ління (президентсько-парламентська чи парла­ментська) вони можуть бути асоційовані або з інститутом президента, або з урядом. Як пра­вило, відповідні структури у рамках Кабінету Міністрів мають специфічні назви, за якими важко «розпізнати» раду національної безпеки, однак такі структури існують у більшості розви­нених країн.

Оскільки зазначені питання - розв'язання проблем політичного управління і удосконалення оперативного управління - мають вирішуватися одночасно, необхідно якнайбільше винести процесуальні питання управління національною безпекою поза межі конституційного проце­су. Головне питання, що має бути вирішене на рівні Основного закону, стосується фактично­го керівництва у сфері національної безпеки і законів, що ними регулюється ця сфера.

Оптимальним варіантом юридичного оформ­лення процедур управління сектором безпе­ки може стати розробка окремого «Закону про національну безпеку». На відміну від чинного Закону України «Про основи національної без­пеки», який визначає тільки концептуальні підходи до забезпечення національної безпеки, новий закон має створити юридичні основи для функціонування нової системи управління у сфері національної безпеки.

Стратегічні пріоритети. - 2009. - № 1. - С. 211 -218.

 

 

Фурман Е.

Украина и НАТО: отношения власти и народа

Для президента В. Ющенко и сил, пришедших к власти в результате "оранжевой" революции, вступление в НАТО - важнейшая стратегическая цель, одна из составляющих интеграции в Европу и тот этап этого процесса, который мо­жет быть пройден раньше и проще, чем вступление в ЕС, и стать подготовкой к нему, как это было в странах Балтии. В. Ющенко заявляет, что вступлению в альянс "нет ... достойной альтернативы" и "для Украины ... - это не вопрос выбора. Это вопрос времени".

Было бы неверно думать, что на Украине идёт борьба "оранжевых", которые за НАТО, и пребывающих сейчас в оппозиции "бело-синих", которые принци­пиально против него. Сближение Украины с НАТО возникло задолго до "оранжевой" революции, когда в стране господствовали силы, ставшие теперь оппо­зицией.

Не стали принципиальными противниками НАТО В. Янукович и ПР и после прихода к власти "оранжевых". В борьбе с ними Янукович начал "разыгрывать: антинатовскую карту". Но он же подписал в июле 2006 года Универсал национального единства, одним из пунктов которого является признание вступления в НАТО приоритетным направлением политики, и в период своего второго премьерства при В. Ющенко он принял концепцию государственной программы по информированию населения о НАТО. Он тщательно следит за тем, чтобы его высказывания и действия не звучали как антинатовские, всё время, подчеркивая, что он не против НАТО, а против навязывания вступления в эту организацию не готовому к этому обществу и за решение такого важного вопроса референдумом.

Принципиально антинатовскую позицию на Украине занимают лишь относительно маргинальные политические силы: не прошедшая в Раду Прогрессивно-социалистическая партия Н. Витренко, утрачивающие свое влияние коммунисты и русские националистические организации.

Украина - страна, где власть определяется конкурентными выборами, борьба за власть - борьба за голоса. И "теоретически" можно было бы предполагать, что если правящая политическая сила, получившая поддержку большинства, "очень" пронатовская, основная оппозиционная сила также не против вступления в НАТО, а лишь призывает к осторожности, а радикально антинатовски силы маргинальны, то в Украине должно быть пронатовское большинство. Между тем данные опросов показывают противоположную картину.

Удельный вес тех, кто голосовал бы за НАТО, в разные годы последние шесть лет колебался от 15,1 до 32%, а тех, кто против, - от 32,2 до 59,2%. Ни разу сторонники НАТО не оказывались большинством и ни разу их не было больше противников.

Украинские политики не могут не знать данных опросов, и соответственно их позиция в вопросе о НАТО не мотивирована желанием понравиться избирателям, говоря то, что тем приятно слышать. Более того, они не могут не понимать, что их позиция - электорально невыгодная и даже рискованная. Откуда же тогда такое расхождение между убеждениями политиков и большинства украинцев?

Прежде всего, нужно сказать, что в социальном аспекте политики не принадлежат к большинству населения. В массе своей они выходцы из более образованных и обеспеченных слоев, и даже если вышли из "низов", как В. Янукович, то давно уже со средой, в которой прошла их юность, встречаются в основном на митингах. Поэтому естественно предположить, что различия в отношении к НАТО украинских политиков и массы электората — это в какой-то мере отличия в отношении к НАТО более интеллигентных и "элитарных" слоев, к которым принадлежат политики, и социальных "низов".

И действительно, опросы свидетельствуют о значительных и систематических различиях в отношении к НАТО разных слоев населения. Сторонников НАТО больше среди мужчин, более молодых, более образованных (отличия между наиболее и наименее образованными очень заметны), среди украинцев, чем среди представителей меньшинств и особенно русских, и жителей Киева, чем жителей сёл, и особенно - маленьких городов.

"Абстрактное" стремление к обществу западного типа и интеграции "в Европу" - общее для большинства украинского населения. Тот же опрос 2002 года показал, что с утверждением: "Украине необходим такой же тип развития, как и в западных странах", согласились 51,5%, а не согласились только 20,5%. Но в массовом сознании они сочетаются с множеством других стремлений, (например, охранить тесные связи с Россией) и со страхами перед шагами в "западном" направлении, которые представляются рискованными и опасными.

В более "элитарных" слоях и среди более молодых стремление в Европу - активнее и сильнее, следствием чего является и большая поддержка вступления в НАТО. Но и в этих слоях в целом есть то же нежелание платить за это слишком большую цену. Люди заняты своими делами, они имеют множество разных интересов, среди которых политические занимают скромное место.

Иное дело - "политический" (и "околополитический") класс, группа людей для которых политика - профессия и основной интерес, которые постоянно думают о политике и как бы постоянно "на майдане". Здесь, хотя бы потому, что эти люди неизмеримо больше времени и сил уделяют размышлениям о политических вопросах, меньше противоречий в сознании. И в этой среде стремление "в Европу", которое в других слоях и группах - одно из многих и достаточно смутное, приобретает здесь характер сознательного и сильного.

Отношение к НАТО - не очень значительный фактор среди множества факто­ров, влияющих на оценку политика избирателями. Восприятие политика как спо­собного решить экономические проблемы, оценка его личных качеств, ощущение его как "своего" или "чужого" - все это настолько важнее отношения к НАТО, что политик относительно безопасно может в этом вопросе придерживаться позиции, которая не является позицией большинства населения и его избирателей.

Закономерен вопрос - может ли при таких различиях в отношении к НАТО "политического класса" и населения и при такой роли этого вопроса в массовом сознании всё-таки быть принято решение о вступлении Украины в Альянс?

Если бы оно могло быть принято просто большинством парламента, как в Болгарии и Румынии, то, на наш взгляд, особо сложной проблемы для сторонни­ков НАТО не было бы. И хотя такое решение, несомненно, вызвало бы протесты, маловероятно, что они достигли бы масштабов, аналогичных протестам против фальсификации результатов выборов в 2004 году. Революции из-за этого не произошло бы.

Но в Украине уже было провозглашено в Универсале национального единст­ва и затем принято как специальное постановление Верховной Рады, что вопрос о НАТО будет решаться референдумом. А это уже другое дело. Перед пронатовскими политиками стоит сложная задача сделать из меньшинства в одну пятую большинство.

Возможно ли это? Очевидно, пронатовские политики относительно легко согласились на решение о вступлении в НАТО через референдум во многом пото­му, что уверены, что вступление в НАТО - очень хорошо для Украины, и им ка­жется, что они легко переубедят других. Сторонники НАТО считают, что негативное отношение к НАТО связано, прежде всего, с незнанием и с вполне преодолимым наследием советских времен и что "разъяснительная работа" может изменить ситуацию. В доказательство приводится пример ряда бывших республик СССР и стран "соцлагеря", где в начале их посткоммунистической жизни под­держка НАТО была невелика, но в результате пропагандистской кампании под­нялась, и членство в НАТО было одобрено референдумами. Эти примеры действительно убедительны, хотя несомненно, что об­щий "прозападный" консенсус в странах Балтии или Польше всегда был боль­шим, а стремление сохранять тесные связи с Россией и влияние России на обще­ственное мнение - значительно меньшими, чем в Украине.

Современная Европа. - 2009.- № 2.- С. 64 - 75.

 

 

 

Семеній О.

Quo vadis Ukraine, або Час для змін у зовнішній політиці України

Сучасний світоустрій на очах зазнає кардинальних змін. Вони стосуються багатьох сфер, але передовсім йдеться про геополітичні та економічно-фінансові зрушення всієї системи. Украї­на не є винятком, понад те незалежно від нашої волі, ми зараз стоїмо на порозі кардинальних трансформа­цій. Події ж останніх років, особливо їх розвиток з по­чатку 2008 року, переконли­во свідчать, про необхід­ність суттєвих змін у сфері зовнішньої політики.

Сьогодні можна впевнено констатувати, що ми є свідками формування нової архітектури континентальної ­та глобальної системи безпеки. І питанням нашої державної спроможності є здатність осмислити ці зміни та сформулювати власні концепції та пропозиції стосовно нових моделей. Інакше ми вкотре будемо прирече на роль об'єкта в грі інших акторів.

Отже, ми маємо дати чіткі відповіді стосовно того, в якій ролі ми бачимо Україну в середньостроковій пер­спективі. Чи є орієнтація виключно на вступ до тих чи інших структур адекватною і професійною відповіддю? Переконаний, що ні. Членс­тво в будь-яких організаціях чи блоках має бути лише інструментом, а не метою нашої зовнішньої політики. Інакше відбувається небез­печна підміна понять.

Можна стверджувати, що весь час після здобуття не­залежності Україна була де-факто позаблоковою держа­вою, попри проголошені ці­лі та пріоритети. Ми зали­шаємося по суті єдиною великою європейською краї­ною, яка однозначно не при­єдналася до двох основних блоків по сусідству. В цьому розумінні наша фактична (а не декларативна) невизна­ченість містить загрозу не тільки нам самим, а й стра­тегічній стабільності як мі­німум всього континенту, про що наші партнери деда­лі частіше кажуть вголос. Чи бажаємо ми такої ролі дестабілізатора для Украї­ни? Чи готові ми й надалі залишатися полем для бо­ротьби інших сторін?

Тому ми, як і наші партне­ри, саме нині потребуємо визначеності щодо безпекового статусу України в но­вих реаліях. «Українське питання» фактично зали­шилося єдиним великим невирішеним питанням на континенті після завершен­ня «холодної війни». Відмо­вившись свого часу від ядерної зброї, Україна чітко не закріпила свій безпековий статус, не отримала юридично та фактично га­рантованої парасольки без­пеки.

Подальше зволікання з цим рішенням може приз­вести до значних проблем. Це переконливо доводить розвиток подій останніх ро­ків, коли геополітичне су­перництво між США, ЄС та Росією щодо України лише загострилося, що врешті не­гативно вплинуло не тільки на рівень довіри між зазначеними сторонами, а й спричинило розкол всередині України. Ни­нішні політичні еліти не спромоглися відвернути чи зменшити цю поляризацію, а їх постійні чвари суттєво погіршили імідж України у світі та зводили і зводять на­нівець багато зусиль україн­ської дипломатії, демотивуючи та деморалізуючи дип­ломатичний корпус.

Зважаючи на об'єктивні реалії та прогнози розвитку континенту в найближчі 15-20 років та реалістично оцінюючи наші власні мож­ливості, автор вважає найоптимальнішою для Украї­ни на середньострокову пер­спективу чітко закріплену політику позаблоковості (або рівнонаближеності до основних партнерів) за збереження довгострокової стратегічної мети інтеграції до ЄС (хоча й вона згодом може бути піддана корекції залежно від розвитку самого ЄС).

Це передбачає прове­дення жорстко-прагматичної проукраїнської (а не проєвропейської, проросійської чи проамериканської) політики на всіх зовнішньо­політичних напрямах. У різ­них столицях ми маємо за­являти одну позицію й каза­ти те, що відповідає бачен­ню національних інтересів України, а не те, що хоче по­чути від нас той чи інший ві­заві. Безперечною переду­мовою для цього є єдність всередині країни щодо тако­го вибору. На моє переко­нання, саме така модель здатна на сьогодні об'єднати суспільство і сприяти опти­мальній реалізації та захис­ту наших інтересів на зов­нішній арені.

Практичний механізм вті­лення такого рішення вбача­ється у фіксації нашого позаблокового статусу за результатами кон­сультацій у фор­маті трикутника НАТО - Росія - Україна або чотири­кутника США - ЄС - Росія - Україна. В такому разі Україна має шанс стати генератором створення нової моделі європей­ської безпеки, сут­тєво знизивши на­пругу по лінії Росія-Захід через відмову від попе­реднього конфрон­таційного підходу (або-або) на користь консенсусного. Україна, перебуваючи на перехресті геополітичних інтересів Сходу, Заходу і Півдня, могла би отримати статус «Швейцарії XXI сто­ліття» на просторах Великої Європи.

Уважно аналізуючи остан­ні заяви та кроки основних партнерів України, можна стверджувати, що саме цей варіант не викликає запере­чень в жодної зі сторін. Позаблоковий статус надасть нашій політиці передбачу­ваності та послідовності. Він також дозволить скон­центруватися на стратегіч­них завданнях внутрішньо­го розвитку, а не відволіка­тися на постійні дискусії щодо різних зовнішньополі­тичних орієнтацій.

Пропозиція політики по­заблоковості може наразитися на критику з боку прибічників однозначного при­єднання України до будь-якої зі сторін, але реальний розвиток подій демонструє його безальтернативність на сьогодні. На часі відвер­та дискусія між фахівцями у сфері зовнішньої політи­ки стосовно змін, які вже назріли, якщо ми справді хочемо проводити зовніш­ню політику, адекватну ви­могам часу, та брати актив­ну участь у створенні нової та дієвої системи європей­ської безпеки. Розвиток по­дій навколо нас переконли­во доводить, що Україна не може більше дозволяти со­бі курс, який буде неадек­ватний реаліям, і часу на прийняття відповідних рішень майже не залишилося.

Зовнішні справи .- 2009 . -№ 3. - С. 10-12.

 

 

Моцик О.

Східне партнерство - додатковий шанс на зближення з ЄС

Україна нині проходить важливий етап становлення моделі роз­витку суспільства та держави на найближчу перспективу. Взявши за основу європейський вибір, ми прагнемо максимально використа­ти доробок країн розвиненої демо­кратії й водночас зберегти свою на­ціональну ідентичність. Важливо на основі демократичних цінностей розвинути почуття власної гідності, яке опирається на надзвичайно ба­гату історичну спадщину та неви­черпний потенціал нашого народу.

Саме у цьому плані може зна­добитися досвід нашого західного сусіда - Республіки Польща. Впродовж останніх майже двадцяти років Польща пройшла непростий шлях внутрішнього ре­формування, починаючи з основ державного устрою - до найниж­чих ланок суспільно-економічного життя. За цей незначний відтинок часу країні вдалося розбудувати міцну правову державу, розвинене громадянське суспільство, істотно покращити економічне становище та посісти гідне місце у сім'ї євро­пейських народів.

У чому ж причина таких досяг­нень? Пояснення й оцінки можуть бути різними, але одна з головних причин такого успіху — приєднан­ня Польщі до Північноатлантичного альянсу і Європейського Союзу.

Не хотів би вдаватися в історію європейської та євроатлантичної інтеграції Польщі, проте зазначу, що на початку цих процесів ситу­ація багато в чому скидалася на ту, в якій зараз перебуває Україна: скептичність західних держав і спротив Росії, присутність інозем­них військ на території Польщі, низький рівень громадської під­тримки ідей вступу до НАТО і ЄС, побоювання втратити незалежність тощо. Проте елітам різних політич­них спрямувань поступово вдало­ся досягти порозуміння в тому, що інтеграція із західними структура­ми — головний державний інтерес, для реалізації якого слід зосередити всі можливі зусилля. І, як кажуть, «закотили рукави» й узялися до копіткої пра­ці.

З огляду на власний досвід, су­часні польські політики розуміють важливість подальшого добровіль­ного об'єднання всієї Європи для забезпечення стабільності і процві­тання на континенті. Це стратегіч­не бачення перетворило Польщу на одного з найактивніших при­хильників розширення ЄС і НАТО на схід, сприяло формуванню імід­жу «адвоката України в Європі». Як керівництво, так і населен­ня нашого західного сусіда всебічно і незмінно підтримують українсь­кі аспірації щодо вступу до ЄС та НАТО.

Польська еліта із власного до­свіду знає: досягти членства в ЄС без адекватного бажання та ро­зуміння з боку його членів немож­ливо. Відомо, що свого часу одним із головних зовнішніх локомотивів європейської інтеграції Польщі був Веймарський трикутник — формат взаємодії Варшави з Берліном та Парижем. Окрім того, для захисту власних інтересів східноєвропейсь­кі держави — кандидати на членс­тво в ЄС об'єднувалися в регіо­нальні групи. Одним із таких фо­румів міждержавної координації є Вишеградська четвірка (Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина), що діє й до сьогодні.

Висновок напрошується сам собою - успішність інтеграції за­лежить не лише від успішності двостороннього діалогу країни-кандидата з ЄС, а й від низки ін­ших, не менш важливих чинників. Тут можна говорити і про лобіювання українських інтересів з боку окремих держав ЄС, формування груп прихильників України в ЄС, об'єднання зусиль країн-претендентів, участь у політиках та проектах Євросоюзу у сфері євроінтеграції, залучення до місій ЄС тощо. Одне слово, слід роби­ти все, щоб Україну в ЄС сприйма­ли як свою, а наше прагнення стати повноправним членом Євросоюзу не тільки не піддавалося сумніву, а й знайшло підтримку в європейсь­кої спільноти.

У зв'язку з цим хочу доклад­ніше зупинитися на одному з ак­туальних сьогодні проектів, об­говорення якого викликає бурх­ливі емоції й породжує числен­ні дискусії по обидва боки кордо­ну Україна — ЄС. Ідеться про за­пропоновану у червні 2008 року Польщею та Швецією ініціативу «Східне партнерство», яка, прой­шовши відповідне опрацювання в рамках ЄС, у грудні 2008 року от­римала концептуальне оформлення у вигляді Комунікації Європейської комісії.

Перед розробниками цього про­екту, які прагнули започаткува­ти амбітну й комплексну програму поглибленої взаємодії ЄС зі своїми східними сусідами, що реально б діяла, стояло досить складне завдан­ня: узгодити її зміст з усіма країна-ми-членами та зробити її привабли­вою для країн-партнерів. У принци­пі, як на мене, вдалося і те, й інше.

У березні 2009 року «Східне партнерство» було офіційно схвалене висновками Європейської ради і затверджене як зовнішньополітична ініціатива ЄС. Якщо докладно розглянути пропонований двосторонній вимір «Східного партнерства», то побачимо, що він значною мірою від­биває сьогоднішній стан взаємодії України з ЄС. Справді, ми вже досягли домовленості про укладення годи про асоціацію з ЄС, завер­шуємо переговори про створення зони вільної торгівлі, розпочали переговори про шляхи запровадження безвізового режиму у майбутньому, тобто Єврокомісія не змогла «піти далі» напрацювань у форматі Україна — ЄС, поставивши таким чином нашу державу за взірець для інших партнерів у діалозі з ЄС. Постає резонне запитання: який тоді інтерес для України брати участь у цій ініціативі? Яку «додану вартість» може привнести «Східне партнерство» у на­ші євроінтеграційні прагнення? Відповідь криється у деталях.

Якщо виходити з інтересів України, «Східне партнерство» цінне з декількох причин. Насамперед, європейським країнам, які є сусідами ЄС, пропонується практичне сприяння у впровадженні та зміцненні європейських цінностей і стандартів. Поза сумнівом, посилення демократії, економічний розвиток та широкомасштабне співробітництво тільки сприятимуть зміцненню стабільності і безпеки в нашому регіоні.

Хоча формально «Східне партнерство» залишається частиною Європейської політики сусідства, ця ініціатива розмежовує зовніш­ньополітичні підходи ЄС до відносин із «південними» (неєвропейськими) та «східними» (європейськими) сусідами. Де-юре, європейські сіли мають чітке право набути членства в ЄС, південні - ні.

Важлива з погляду вдоскона­лення законодавчої системи та про­ведення адміністративної реформи ідея створення спеціальної про­грами допомоги для зміцнення ад­міністративної спроможності країн-партнерів. У цьому контексті мож­на не тільки скористатися досвідом європейських держав, а й отрима­ти конкретну фінансову та експерт­ну допомогу, забезпечити підготов­ку та перекваліфікацію відповідних українських фахівців тощо.

Привабливими для України є окремі інноваційні елементи багатостороннього виміру «Східного партнерства», зокрема реалізація так званих ініціатив-флагманів за умови їх належного фінансування. Зокрема слід відзначити ініціативи-флаг­мани щодо створення інтегрованої системи управління кордонами, а також у сфері енергетики.

До слабких елементів ініціати­ви варто зарахувати два ключові елементи — незначне фінансуван­ня та відсутність європейської пер­спективи.

Звісно, з формальної точки зо­ру, «Східне партнерство» потрібні­ше для ЄС, який до останнього ча­су не мав чітко сформованої полі­тики щодо східних сусідів. У разі успішності реалізації цієї ініціати­ви позитивний вплив ЄС на пост­радянський простір тільки зроста­тиме. Водночас це не вплив у «кла­сичному» його розумінні (читай — сфера впливу), а сприяння у зміц­ненні миру, стабільності, демократії та добробуту. Адже саме плекання цих цінностей перетворили ЄС у своєрідний «магніт» для більшості сусідніх країн.

Важливо також наголосити: ініціатива спрямована на зміцнен­ня добробуту, довіри, стабільного розвитку та демократії в нашому регіоні, що жодним чином не може становити загрози для третіх країн, зокрема Росії. Отже, ініціатива не тільки не має якогось антиросійського спрямування, а й покликана створити умови для покращення взаєморозуміння та співпраці всіх держав Європи.

Підсумовуючи викладене, хотів би висловити впевненість, що за­планований на 7 травня 2009 ро­ку у Празі інавгураційний саміт «Східного партнерства» стане справ­ді знаковою подією, дозволить «роз­ставити на місця» всі питання та розвіяти наявні сумніви, а також ок­реслить пріоритети розвитку ініціа­тиви на найближчу перспективу.

І ще одне, мабуть — найголовні­ше. Реальна віддача «Східного парт­нерства», як і всього євроінтеграційного процесу України, значною мірою залежить від нас, українців, від нашої солідарної позиції, здат­ності мобілізуватися і працювати ефективно. Перш ніж запитувати у партнера, що він зробив для реаліза­ції спільної домовленості, слід поста­вити це запитання самому собі і дати самому собі вичерпну відповідь.

Дзеркало тижня. - 2009. - 25-29 квіт. (№ 15). - С.1,4.