Глобальні політичні й економічні трансформації, які відбуваються в сучасному світі, важка фінансово-економічна криза, розбалансування світової системи стрімким розвитком нових економічних та військових надпотуг (Китай, Індія) змушує держави переглянути традиційні уявлення про засоби та цілі міжнародної політики. Тому зовнішньополітична діяльність України потребує сьогодні кардинального вдосконалення, визначення чітких пріоритетів і завдань, реформування інструментарію і механізмів.

 

 

 

Козаченко С.

Україна перед новими викликами.

 

Географічне розташування Украї­ни на карті Європи значною мірою визначає її геополітичне значення, а відтак і ставлення країн-сусідів та світових наддержав. Причому гео­графічне розташування нашої держа­ви має геополітичне значення як саме собою, так і завдяки сусідству Росії, яка уже кілька століть є одним із ключових гравців на карті Європи та світу.

Звичайно, Україна завжди була, є і буде для своєї великої сусідки зо­ною життєво важливих інтересів. Здобуття нашою державою неза­лежності та демократичний вибір ук­раїнського народу внесли корективи у відносини двох країн. Величезні ментальні відмінності українців і ро­сіян, зовсім різні традиції державот­ворення, формування національної, політичної, фінансової та промисло­вої еліти із власними інтересами не дали здійснитися планам Росії щодо включення України у свою орбіту як сателіта. Але реалії залишились. Йдеться навіть не про тісну взаєм­ну економічну інтегрованість, не про залежність від Росії в енергетично­му плані, не про надзвичайну заці­кавленість у величезних ринках збуту. Йдеться про те, що шлях неза­лежності - дуже дорогий, причо­му не в переносному, а в прямому значенні слова. І крокувати ним са­мотужки надзвичайно важко. Чого варта тільки належна оборона дер­жави. Тому наша зовнішня політи­ка за своїм характером - багатовекторна. Україна простягає руки і на Схід, і на Захід (те, що одну руку незабаром відкусять, а в другу пост­ійно плюють - питання інше). І якщо із Росією все більш-менш зро­зуміло, то, на перший погляд, співтовариство демократичних держав мало б зустріти свого молодшого партнера із розпростертими обійма­ми. Але цього не сталося.

Європа хотіла б бачити Україну незалежною демократичною і мирною державою, адже вона над­звичайно зацікавлена в існуванні бу­ферної зони із Росією, яка виключає можливість раптового нападу. Крім того, стабільна мирна Україна повин­на забезпечити стабільне постачання газу до Європи, а також виключити можливість повторення Чорно­бильської катастрофи, адже завжди залишається більша чи менша ядер­на загроза від будь-якої атомної станції.

Також ніхто не тягтиме Україну в систему колективної оборони. Захід запропонує Україні стати чле­ном оборонного альянсу тільки тоді, коли буде змушений це зробити. Тобто коли збройні сили України досягнуть рівня, який перевищить рівень достатності й нестиме загро­зу і зрушення військового балансу у Європі

Але чи можливо сьогодні створити сучасну мо­більну боєздатну армію, яка б вик­лючила можливість зовнішньої аг­ресії? Тим більше, що світова фінан­сово-економічна криза ще не мину­ла, деякі фахівці навіть прогнозують другу її хвилю. Звичайно, криза створює додаткові труднощі, але причини, які гальмують розвиток України, все-таки значною мірою внутрішні.

Олігархічний характер нашої дер­жавності політизує економіку, непри­родно ділить промислові й фінансові групи на провладні й опозиційні, а ка­бінети управлінців перетворює на транзитні зали залізничних станцій, де чиновники постійно сидять на ва­лізах, очікуючи відправки потяга у невідомому напрямку. Страх перед майбутнім «опозиційним» статусом змушує підприємців переводити свої кошти в офшорні зони і «тінь», а чи­новників вдаватися до різних корупційних дій, щоб забезпечити себе і свою сім'ю на випадок вимушеного безробіття. Погашення ПДВ і роз­поділ субвенцій також відбувається за клановим принципом. Якщо до цього додати відсутність системних реформ у економіці, податковій сис­темі, пенсійному забезпеченні та інших життєво важливих сферах, стає зрозуміло, що про якийсь «про­рив» чи «стрибок» не може бути й мови.

Увінчує всю піраміду державного безладу недоношене дитя Олексан­дра Мороза - реформована украї­нська Конституція, яка вже давно переконала громадськість у своїй по­милковості та нежиттєздатності. З часу її прийняття країну безперерв­но лихоманить. Недомовки, які да­ють можливість для кардинально протилежних трактувань, протирі­ччя різних статей Конституції трима­ють країну в перманентній політичній кризі, яка мало не призвела до по­вного паралічу влади.

Коли попередня коаліція та Уряд припинили своє існування, виникла безвихідна, патова ситуація, яка вик­лючала можливість стовідсотково ле­гітимного способу формування нової парламентської більшості - коаліції - і призначення Уряду. Громадсь­ка думка в Україні, а також оцінка цієї ситуації західними країнами не однозначна.

Го­ловна умова — досягнення стабіль­ності. Коаліція має бути дієвою, а Партія регіонів повинна співпрацю­вати з іншими політичними силами й опозицією.

Передвиборчі обіцянки Партії ре­гіонів та її кандидата в президенти передбачали зниження податкового тиску, регуляторних та адміністративних бар'єрів у сфері ліцензування, дозвільної системи, п’ятирічні податкові канікули для малого бізнесу, а також вирішення проблеми неповернутого ПДВ. Новій команді також належить вжити заходів з поновлення кредитування реального сектору економіки, бюджетної підтримки галузевих програм, відновлення державних капіталовк­ладень. Усе це повинно стати пози­тивним сигналом для бізнесу, для інвестування в українську економіку.

У кризові часи і період політичної нестабільності реалізувати подібні плани дуже нелегко. Тим більше, що зобов'язання новообраного Пре­зидента включають не лише фінан­сово-економічні заходи. Гуманітар­ний блок питань і рецепти їх вирі­шення виборчою програмою Партії регіонів є конфліктними апріорі, адже мешканці Західної України надзви­чайно чутливі до мовного питання, питань трактування недавньої історії щодо національно-визвольного руху в часи Другої світової війни, освіт­ньої політики тощо.

І щоб виконати надзавдання - ре­ально об'єднати Україну - новому Президенту доведеться пройти важку дорогу, небезпечні «мінні поля», обминути різні пастки, які ретельно облаштовували конфронту­ючі сторони та непрофесійні уряди, виявити максимум наполегливості, вимогливості, принциповості й по­міркованості. Тоді, можливо, брюс­сельські обіцянки щодо безвізових поїздок українців до Євросоюзу, роз­витку співпраці з ЄС, набуття Ук­раїною статусу асоційованого члена Євросоюзу буде реалізовано, при­марне світло в кінці тунелю виявить­ся не міражем, а реальним виходом у світ широкий, де наш народ, вільний серед вільних та рівний се­ред рівних, будуватиме заможне та щасливе життя у самостійній соборній і демократичній Україні.

Гетьман. - 2010.- № 6-1 (30).- С. 2-4.

 

 

 

Порошенко Петро

Зовнішня політика України: здобутки, проблеми, перспективи

До здобутків останнього часу в сфері забезпечення національної безпеки можна віднести просування у вирішенні хронічних проб­лем договірно-правового оформлення кордонів з Молдовою і Білоруссю та демаркації кордону з Російською Федерацією.

По висхідній розвивалося співробітництво з НАТО, запроваджено продуктивний формат відносин у рамках Річних національних програм (РНП). Українська сторона брала активу участь в обгово­ренні нової Стратегії Альянсу.

Однак, попри певні успіхи, Україні ще не вдалося домогтися реального зміцнення зовнішніх гарантій безпеки. Як українські, так і зарубіжні фахівці наголошують на поглибленні дефіциту безпеки України в умовах динамічних змін у безпековому середовищі Європи і світу.

У цьому контексті слід відзначити дві головні проблеми. Перша - в Україні досі немає консо­лідованого, узгодженого підходу до визначення та реалізації стратегічної моделі забезпечення національ­ної безпеки, належної обороноздатності держави.

Другою проблемою є відсутність чітких меха­нізмів реалізації зовнішніх гарантій національної без­пеки, незалежності, територіальної цілісності, непо­рушності кордонів України. Як відомо, визнання суверенітету, зовнішні гарантії безпеки України містяться в багатьох міжнародно-правових докумен­тах. Однак, досі не розроблені чіткі механізми забезпечення задекларова­них у цих документах гарантій. Не забезпечивши належний рівень обороноздатності власними силами, Україна сьогодні опинилася між двома потужними світовими центрами впливу. Таке становище є досить ризикованим і потребує невідкладних заходів з боку нової влади України.

Надійний захист прав громадян України за кордо­ном є першочерговим пріоритетом зовнішньої полі­тики. Необхідно, щоб наші співвітчизники всюди й завжди відчували реальну увагу та допомогу з боку власної держави. Це стосується мільйонів українських громадян, які з різними цілями виїжджають за кордон. Зокрема, відомо, що великими є масштаби трудової зовнішньої міграції.

Останнім часом у сфері захисту прав громадян за кордоном здійснено ряд кроків. З багатьма країнами укладені угоди у сферах працевлаштування, соціаль­ного захисту і пенсійного забезпечення (тривають аналогічні переговори з Грецією, Грузією, Естонією, Іспанією, Італією, Німеччиною, Польщею, Румунією, Угорщиною).

Продовжується діалог з ЄС з питань визначення та запровадження безвізового режиму подорожей громадян України до країн ЄС. З окремими країнами ЄС підписані угоди про безкоштовну видачу віз українським громадянам. Сподіваюся, ближчим часом буде запроваджено безвізовий режим з Аргентиною, Брунеєм, Ізраїлем.

З країнами-сусідами (Польща, Словаччина, Угорщина) укладені угоди про малий прикордонний рух.

Активізовано діяльність МЗС з практичної допо­моги громадянам України, які потрапили за кордоном у складні ситуації. Зокрема, забезпечені умови для звільнення захоплених піратами українських моряків, які перебували на борту суден "Фаїна", "Аріана". Україна прийняла рішення про приєднання до між­народної операції ЄС у Сомалі з боротьби з пірат­ством "Атланта".

Дії влади на світовій арені мають бути макси­мально сконцентровані на зміцненні торговельно-економічних відносин як на традиційних напрямах (ЄС, РФ, США), так і в інших регіонах світу, які становлять інтерес для України та українських виробників.

Діяльність зовнішньополітичного відомства у 2009 р. в напрямі економізації зовнішньої політики ускладнювалася світовою фінансово-економічною кри­зою. З іншого боку, саме криза виявила недоліки й зумовила необхідність пошуку нових шляхів та ефективних механізмів співробітництва України з країнами, які певною мірою залишалися на периферії її геоекономічних інтересів.

Зрозуміло, що географія геополітичних інтересів країни не обмежується трикутником ЄС-РФ-США. Як уже зазначалось, інші регіони світу є важливими для просування українських національних інтересів, нарощування продуктивного політичного, торговельно-економічного партнерства. Однак, традиційні напрями зовнішньої політики залишаються й будуть у числі пріоритетних. Головний напрям зовнішньополітичного руху України - європейська інтеграція. І сприятливими умовами для висхідної динаміки цього руху є зміцнення та розвиток парт­нерства на інших напрямах.

Головними напрямами поглиблення співпраці з ЄС є наступні. Перше. Необхідне створювати спри­ятливі умови для реалізації євроінтеграційного курсу шляхом розширення договірно-правової бази співро­бітництва у сферах, що становлять інтерес для обох сторін.

Друге. Слід докласти максимум зусиль для завер­шення переговорного процесу та імплементації Угоди про асоціацію. Зосередити політичну волю влади, інституційні, фінансові ресурси на ефективному виконанні цього документа, забезпечити відповідну нормативну базу його реалізації.

Третє. Як уже згадувалося, важливим є створення всіх необхідних внутрішніх і зовнішніх умов для запровадження в повному масштабі безвізового режиму з країнами ЄС.

Необхідно нарощувати продуктивність політико-дипломатичного діалогу у відносинах з РФ, зміню­вати на краще інформаційний фон співробітництва. В цьому плані було б доцільно провести в І півріччі 2010р. Медіа-форум "Інформаційний фон партнерства: від протистояння до співробітництва" за участі представників українських і російських ЗМІ, експертних співтовариств, громадських організацій.

Необхідно сформувати та послідовно виконувати середньостроковий план-графік вирішення спірних питань, що накопичилися в найбільш чутливих сфе­рах двосторонніх відносин: безпека (в т.ч. оформлення кордонів, перебування ЧФ РФ у Криму), енергетика, гуманітарна сфера.

Важливою умовою активізації двосторонніх відно­син є запровадження повномасштабного діалогу в рамках Українсько-Російської міждержавної комісії - з метою конструктивного розвитку співробітництва в різних сферах.

Потребують поглиблення партнерські відносини із США. Сторонам слід зосередити зусилля на конк­ретних заходах зі зміцнення контактів у сфері безпеки, торговельно-економічного, енергетичного, науково-технічного співробітництва, боротьби з тероризмом, нерозповсюдження зброї масового ураження тощо.

Ефективність зовнішньої політики великою мірою залежить від якості механізмів її реалізації. На жаль, в Україні ці механізми достатньою мірою не налагоджені. Крім того, на результативність їх роботи негативний вплив справляла постійна конф­ліктність між парламентськими політичними силами та інститутами влади. Внаслідок цього не належною була координація дій інститутів влади в зовнішньо­політичній сфері, спостерігалося певне дублювання функцій під час розробки та реалізації зовнішньо­політичних рішень. Актуальною проблемою залишилося нормативно-правове забезпечення зовнішньої політики.

Тому сьогодні необхідна комплексна модерніза­ція інституційного забезпечення зовнішньополітичної діяльності - з метою реорганізації системи форму­вання та ефективної реалізації зовнішньої політики, створення функціонально збалансованих, ефективних структур, оптимальної мережі дипломатичних пред­ставництв, запровадження ефективних механізмів, чіткої координації діяльності структур органів держав­ної влади у сфері зовнішньої політики.

Загалом, говорячи про перспективи зовнішньої полі­тики, доречно нагадати відому формулу Т.Рузвельта: "Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є". Водночас слід пам'ятати, що зовнішньополітична сфера - дуже чутлива та водночас інерційна, тому необхідно мати на увазі кілька обмежень.

По-перше, за короткий період неможливо розв'я­зати всі зовнішньополітичні проблеми, що накопичу­валися роками.

По-друге, конкретні результати у сфері зовнішньої політики проявляються на різних часових відтинках, що зумовлено специфікою переговорного процесу, склад­ною, часто забюрократизованою процедурою діяль­ності міжнародних інституцій. Тому багато рішень, що приймаються на дво- та багатосторонньому рівнях мають "відкладений ефект".

По-третє, заходи в зовнішньополітичній сфері реа­лізуються принаймні у двосторонньому форматі. Отже, конкретний результат дій влади залежить не лише від їх ефективності, але й від позиції партнера, світо­вої кон'юнктури, що впливає на диспозицію країн.

З огляду на ці обмеження, нова влада має усвідом­лювати, що її нинішні дії можуть мати конкретний результат у середній чи навіть довгостроковій перс­пективі. Головне - щоб ці дії були спрямовані на забезпечення національних інтересів України, прав і свобод українських громадян, інтересів і потреб національної економіки. Головний вектор забезпечення національних інтересів має залишитися незмінним - це європейська інтеграція.

Національна безпека і оборона. - 2010.- № 2.- С. 2-5.

 

Вонсович О.

Моделі інтеграції України до Європейського Союзу та механізми інтеграції до НАТО

Найактуальнішими та найцікавішими моделя­ми, інтеграції України до Європейського Союзу, є групова та поетапна.

Групову модель можна розглядати на прикладі трьох основних груп європейських країн: Вишеградської четвірки, країн Балтії та країн, що свого часу входи­ли до складу Югославії.

Ці країни мають спільну мету - інтеграцію до Євро­пейського Союзу. Україна повинна використати їхній досвід інтеграції до ЄС, а також способи та методи здійснення регіональної політики, зокрема в рамках Балто-Чорноморського співробітництва.

Групова модель є корисною для України. З практич­ного погляду, важливим є вивчення досвіду інтег­раційних процесів країн, що вже стали членами ЄС або мають намір набути членства. Завдяки посиленню співробітництва з державами, які входять до складу тієї чи іншої групи, з'являється можливість обговорення кризової ситуації, а головне - спільного пошуку шляхів виходу з кризи. Групова модель сприятиме підсиленню ролі України в регіональному співробітництві.

Вона є прийнятною для України й може бути вико­ристана в її європейських інтеграційних процесах як плацдарм для регіонального співробітництва насампе­ред з такими країнами-кандидатами на вступ до ЄС, як Туреччина, Хорватія, Македонія тощо, а також для запозичення досвіду набуття членства в Європейському Союзі країн Вишеградської групи, країн Балтії та групи країн, що свого часу входили до складу Югославії.

Поетапна модель. Є п'ять основних етапів набуття членства в Європейському Союзі, кожен із яких свідчить про ступінь і рівень зрілості країни-кандидата.

На першому етапі, коли країни лише роблять перші кроки до взаємного зближення, підписуються префе­ренційні торговельні угоди. Відповідно до них країни створюють одна одній сприятливіші, аніж третім країнам, умови.

На другому етапі інтеграції країни переходять до створення зони вільної торгівлі, що передбачає цілко­вите скасування митних тарифів у взаємній торгівлі то­варами й послугами за збереження національних мит­них тарифів у відносинах із третіми країнами.

Третій етап інтеграції пов'язаний із утворенням мит­ного союзу - погодженим скасуванням національних митних тарифів і запровадженням єдиного митного та­рифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі стосовно третіх держав. Митний союз передба­чає безмитну торгівлю товарами й послугами та повну свободу їхнього переміщення всередині регіону.

Коли інтеграційний процес досягає четвертого етапу - спільного ринку, країни, що інтегруються, домовля­ються про свободу руху не тільки товарів і послуг, а й чинників виробництва - капіталів, робочої сили й тех­нологій. Координація здійснюється на періодичних на­радах голів держав і урядів країн-учасниць.

На п'ятому етапі відбувається повна інтеграція - проведення єдиної економічної, валютної, бюджетної, монетарної політики, запровадження єдиної валюти, заснування органів наднаціонального регулювання всередині інтеграційного угруповання. Уряди узгодже­но відмовляються від частини своїх функцій на користь наддержавних органів, які наділяють правом ухвалю­вати рішення з питань, що стосуються організації, без узгодження з урядами країн-членів.

Протягом усіх цих етапів інтеграції до ЄС відбува­ються відповідна адаптація національного законодав­ства країни-претендента, необхідні реформи, постійний моніторинг ситуації з боку установ Євро­пейського Союзу, активне співробітництво й участь у програмах і проектах, що стосуються набуття членства, консультації, зустрічі, конференції, «круглі столи», фо­руми й презентації як на державному, так і недержав­ному рівнях.

Механізми інтеграції до НАТО. Розгляньмо три найактуальніші механізми євроінтеграції: План дій що­до членства в НАТО (ПДЧ), Програму «Партнерство за­ради миру» (ПЗМ) і механізм Вишеградської групи.

План дій щодо членства в НАТО - це програма НАТО з надання консультацій, допомоги та практичної підтримки, що враховує індивідуальні потреби держав, які задекларували прагнення вступити до альянсу. Про­цес надання допомоги країнам-претендентам багато в чому ґрунтується на досвіді, набутому внаслідок приєднання до альянсу Чехії, Угорщини та Польщі, які вступили до НАТО в 1999 році в рамках першого раун­ду розширення після завершення холодної війни.

Результати саміту НАТО в Бухаресті (2008 рік) свідчать, що розбалансованість у поглядах, неготовність України здійснювати відповідні заходи та брак загальної підтримки спричинили відмову нашій дер­жаві в наданні ПДЧ, що позначилося на її міжнародно­му іміджі. Також серед причин відмови потрібно виок­ремити енергетичну залежність від Росії і так званий російський чинник.

Доки не подолаємо внутрішньої кризи в державі, не вживемо відповідних заходів і не усвідомимо, що євро­атлантична інтеграція та участь у ПДЧ є істотним чинни­ком зміцнення національної безпеки та гарантом неза­лежності України, її територіальної цілісності, суспіль­ного прогресу та розвитку, запобігання виникненню нових загроз стабільності й безпеці в геополітичному просторі, ця модель не буде прийнятною для України.

Програму «Партнерство заради миру» започатко­вано в січні 1994 року з метою подальшого зміцнення стабільності й безпеки на всьому Європейському кон­тиненті. Головні цілі програми, викладені в 1994 році, актуальні й нині. Це насамперед збільшення прозорості у сфері військового планування та підготовки воєнного бюджету на національних рівнях; забезпечення демо­кратичного контролю над національними збройними силами; у подальшій перспективі - забезпечення мак­симальної придатності збройних сил країн-партнерів для участі в операціях разом зі збройними силами країн-членів НАТО.

Цей механізм є прийнятним для України, бо участь у ПЗМ сприяє: збільшенню досвіду участі України в проектах НАТО, зміцнюючи її авторитет як країни, що прагне долучатися до процесів забезпечення безпеки в Європі та світі; розвитку процесів європейської інтег­рації та входженню в структури європейської безпеки; активнішому проведенню реформування збройних сил відповідно до вимог і стандартів НАТО, й наближенню тим самим її членства в цій організації; здійсненню де­мократичного контролю над національними збройни­ми силами; проведенню виваженої та ефективної політики у сфері військового планування та підготовки воєнного бюджету; обміну досвідом із країнами-партнерами у військовій сфері, а також участі в багато­національних військових навчаннях. Використання по­зитивного досвіду, здобутого в результаті участі в цій програмі, дасть змогу Україні впевненіше проводити діяльність щодо інтеграції до НАТО та ЄС, а також підсилити та зміцнити національну безпеку.

Механізм Вишеградської групи. 12 травня 1999 року членами НАТО стали перші три з чотирьох країн групи: Угорщина, Польща та Чехія. А 29 березня 2004 року - Словаччина. До 2000 року ситуація в Словаччині для вступу до НАТО була несприятлива через слабке інфор­мування населення. Важливу роль у проведенні інфор­маційної кампанії відіграли неурядові організації. Завдяки членству в НАТО Словаччина змогла 1 травня 2004 року стати членом ЄС. У результаті консенсусу політичних сил інтеграція Словаччини в НАТО стала національним пріоритетом. Консенсус був всеосяжний - і урядові, і опозиційні партії знайшли спільну мову та підтримали вступ країни до альянсу.

Механізм Вишеградської групи є, єдиним оптимальним і для України. Маючи багато спільного з країнами Вишеградської групи щодо про­цесу набуття членства в НАТО, наша держава повинна обрати такий механізм як пріоритетний. Підсилює роль цього механізму й те, що під час зустрічі міністрів за­кордонних справ Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини та України 23 квітня 2008 року прийнято спільну заяву, в якій задекларовано підтримку приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО. Також країни-члени підтримали європейський і євроатлантичний проце­си в нашій державі. Співробітництво України з країна­ми Вишеградської групи сприятиме поглибленню співробітництва з ЄС.

Інші механізми є не менш важливими, адже пара­лельна участь у них України дає змогу ефективно діяти в різних сферах, а завдяки запозиченню позитивного досвіду країн-членів НАТО та проведенню відповідних реформ - поступово наближуватися до набуття член­ства в альянсі.

Віче.-2010.- № 8.- С. 5-8.

 

Жданов І.

Нова влада в Україні: виклики і тенденції.

 

Незаперечним досягненням нової владної команди є стабілі­зація політичної системи України: відновлено суперечливу управ­лінську вертикаль, канули в ми­нуле набридлі простому україн­цеві конфлікти між президентом і урядом, телевізійний ефір заби­тий сюжетами, де глава держави дає доручення міністрам, а вони їх негайно виконують.

Зрозуміло, що по-старому система працювати не могла. Один із постулатів теорії управ­ління свідчить: якщо якась сис­тема отримує більше двох управ­лінських сигналів одночасно, то не виконується жоден із них.

Втім, за кадром телевізійної картинки залишилися принайм­ні два «але», які рано чи пізно позначаться на якості роботи виконавчої влади.

Перше «але» пов'язане з тим, що так і не вдалося втіли­ти в життя гасло про «уряд про­фесіоналів». Кабінет міністрів Миколи Азарова формувався за попереднім квотним прин­ципом, проте з яскраво вира­женим «регіональним присма­ком».

Друге «але» полягає в тому, що вслід за розподілом урядо­вих посад почали ділити і по­сади їхніх заступників. Утім, справа цим не обмежилася, - предметом коаліційного торгу стали навіть позиції начальни­ків ключових управлінь у мініс­терствах.

На жаль, Партія регіонів уперто повторює помилки пома­ранчевих, які прийшли до влади п'ять років тому. Не втрималися вони й від «кумівства», яке самі запекло критикували ще кілька місяців тому.

Президент Віктор Янукович і його команда вирішили не об­межуватися лише виконавчою владою. Хоча політичний бліц­криг з формування більшості й захлинувся, все ж таки в порів­няно стислі терміни вдалося створити коаліцію у Верховній Раді.

За час перебування при владі нова команда продемонструвала, що може діяти досить оперативно й на позір ефектив­но. Однак при цьому мало зва­жаючи як на думку політичних опонентів, незалежних експер­тів, так і на думку принаймні частини суспільства. Швидше за все, такі дії можна порівняти зі швидкохідним паровим кот­ком, який рухається до мети, не помічаючи перешкод, а підми­наючи їх під себе.

Як, наприклад, в абсолют­но закритому режимі готува­лися угоди щодо подовжен­ня строку перебування на 25 років Чорноморського фло­ту Російської Федерації в Севастополі, якими Україна повертається в геополітичний простір виливу північного сусі­да, а національні інтереси обмі­нюються на удавані економічні преференції.

Гасла «усе й зараз» і «мета виправдовує засоби», очевид­но, стали політичним кредо нової владної команди. Що не може не тривожити суспільс­тво, яке вже отримало кілька серйозних антидемократичних сигналів.

По-перше, у вочевидь сум­нівний спосіб було розпущено попередню коаліцію. Одним з основних конституційних прин­ципів є аксіома «закон зворот­ної сили не має». Втім, це не за­шкодило спікерові Володимиру Литвину застосувати деякі норми ухваленого лише у лютому 2010 року Закону «Про регламент Верховної Ради України» для розпуску коаліції, створеної два роки тому.

По-друге, Верховна Рада скасувала місцеві вибори, що саме собою є прямим порушенням засад демократії, які передбачають періодичне проведення виборів, у тому числі й на місцевому рівні.

По-третє, рішення Консти­туційного суду про порядок формування коаліції шляхом у т.ч. індивідуального членс­тва взагалі перевело конститу­ційний орган у ряди політич­них гравців, підірвало рештки довіри до єдиного органу кон­ституційної юрисдикції, а голов­не — показало, що влада може проводити будь-які вигідні їй рішення.

Не може Регламент бути ви­щим за Конституцію, як і не мо­же Конституційний суд прий­мати рішення, які прямо супере­чать його ж рішенню дворічної давності.

По-четверте, свобода слова стискається в Україні як шагре­нева шкіра. Втім, це відбуваєть­ся, напевно, не стільки завдя­ки масованій атаці нової вла­ди, скільки через самоцензуру журналістів, а найголовніше - позиції власників телеканалів, яким не з руки з цією самою новою владою сваритися.

Нова владна команда діє рішуче й ефективно, проте її нехтування громадською дум­кою, обмеження свободи сло­ва, консолідація влади потен­ційно створюють умови для по­вернення України до керованої демократії і наростання авто­ритарних тенденцій.

У сфері економіки та прове­дення реформ президент Віктор Янукович залишився вірний собі — спочатку організаційні форми. Буквально в день інав­гурації було створено Комітет з питань економічної реформи та Національний антикорупційний комітет, які особисто очо­лив глава держави. Проводяться їхні засідання та круглі столи. Однак конкретних документів, які свідчили б про те, що прези­дент Віктор Янукович має сис­темне бачення реформування країни, наразі немає.

Навряд чи можна назва­ти таким документом миттєво внесену без будь-якого громад­ського обговорення та ухвалену в першому читанні Державну програму соціального та еко­номічного розвитку України на 2010 рік, що, як заявляють її автори, підготовлена на підставі в тому числі й передвиборної програми Віктора Януковича «Україна для людей».

Цей документ традиційно є компіляцією пропозицій, внесе­них міністерствами та відомс­твами, які часто не стикуються між собою. Поки що абсолют­но незрозуміло, як згадана про­грама пов'язана з проектом дер­жавного бюджету на 2010 рік, який влада лише обіцяє внести. Адже будь-яка програма ефективна лише тоді, коли її виконання забезпечене фінансовими ресурсами, у т.ч. бюджетними.

У програмі не знайшлося місця для розділів, присвячених боротьбі з корупцією, судово-правовій реформі, роз­витку свободи слова в Україні (частково окремі пропозиції «розсипані» по тексту доку­мента).

Нарешті, із цього докумен­та ви не довідаєтеся, коли ж Україна скасує призов і оста­точно перейде на контрактну армію.

Деякі розділи програми не відповідають тій політиці, яку реально проводить уряд. Так, у розділі про освіту ви не знай­дете жодного слова про змі­ни системи зовнішнього не­залежного оцінювання знань. Зате бадьоро рапортується, що ця система дає змогу вия­вити незадовільну підготовку учнів з математики та історії України.

Події минулої осені по­казали, що система охорони здоров'я не може ефективно працювати в умовах надзви­чайної епідеміологічної ситуа­ції. Проте будь-яких пропози­цій щодо побудови та рефор­мування цієї системи у від­повідній частині програми не­має.

Особливий інтерес викли­кає розділ, присвячений по­датковій політиці. У ньому не­має жодного слова про обіцяні п'ятирічні податкові канікули для малого бізнесу, щоправда, пропонуються такі самі кані­кули для сімейного підприєм­ництва. Програмою передба­чено проведення моніторингу пільг для платників податків та скасування необґрунтованих пільг, що, очевидно, пра­вильно.

Іноді доходить до курйозів. Автори програми переконані, що реалізація "Порядку денного асоціації Україна - ЄС" можлива шляхом створення зони вільної торгівлі з країнами СНД, підготовка Плану заходів щодо реалізації першого етапу (2009-2011 роки) Стратегії економічного розвит­ку СНД на період до 2020 ро­ку та Концепції підвищення продовольчої безпеки держав - учасниць СНД.

Отже, ні з реформами, ні з їхнім баченням у чинної вла­ди поки що не складається. Уряд Миколи Азарова на­магається лише закрити діри в бюджеті, розраховуючи на нові транші МВФ, за що ще зовсім недавно жорстко кри­тикував Юлію Тимошенко. Інакше доведеться скорочу­вати соціальні витрати бюд­жету, що нова команда не мо­же собі дозволити з політичних міркувань.

Особлива тема - підготов­ка до проведення Євро-2012. Складається враження, що са­ме цей проект буде реалізова­но досить якісно і своєчасно. Адже до нього причетні люди з нової команди, яким футбол не байдужий. У того ж таки віце-прем'єра Бориса Колеснікова багатий бізнесовий досвід реалі­зації масштабних футбольних задумів. Але сьогоднішні кон­флікти в українському футболі можуть створити істотні переш­коди для проведення Євро-2012 в Україні.

Час перестати мірятися, хто головніший, а просто почати працювати. Адже Євро-2012 — це та ідея, яка може об'єднати Україну.

Сьогодні поняття «влада» і «реформи» не корелюються. Адже саме перші місяці перебування на посаді прези­дента України, коли отримано суспільний карт-бланш, дають Віктору Януковичу можливість провести нехай непопулярні, але такі необхідні країні і людям реформи.

Дзеркало тижня. - 2010. - 24 квіт. (№ 16).- С. 1,2.

 

 

Фюле Штефан

 

"Шлях наближення до ЕС визначатиметься ходом і глибиною реформ."

 

Євросоюз об'єднує близько 500 млн. лю­дей. Якщо скласти економіки його країн-членів, то виходить найбільша економіка у сві­ті, яка забезпечує приблизно п'яту частину сві­тового ВВП. ЄС має надзвичайний економіч­ний, інтелектуальний та інвестиційний потен­ціал, який досі залишається цілком не вико­ристаним. Союз є найбільшим торговим пар­тнером України, на нього припадає третина її експорту. Чотири держави-члени ЄС мають з Україною спільні кордони.

Зі свого боку, Україна має населення 46 млн. людей і є другою за величиною тери­торії європейською державою. Вона — ве­личезна промислова, сільськогосподарська та людська сила, має великий потенціал. її демократія динамічно розвивається — це проявляється не лише у виборах, які пройшли відповідно до міжнародних стандар­тів, але також через її дедалі динамічніше громадянське суспільство, можливість від­критих публічних дебатів щодо питань, які мають ключову важливість для майбутньо­го країни.

З урахуванням усього цього, відносини між ЄС і Україною швидко розвинулися від на­буття Україною незалежності 1991 року. Це партнерство було базоване на ідеях, закла­дених в Угоді про партнерство і співробіт­ництво, яка набула чинності 1998 року. На практиці це означало розвиток тісних полі­тичних та економічних зв'язків між ЄС та Ук­раїною на всіх рівнях.

Останніми роками наші відносини набули нової та амбітнішої динаміки. Найчіткіше це проявилося на самміті ЄС-Україна у вересні 2008 року. Тоді лідери визнали, що нова угода, переговори щодо якої на той час успішно просувалися, повинна націлюватися на полі­тичну асоціацію і економічну інтеграцію. Внас­лідок цього вона отримала робочу назву: Угода про асоціацію. Лідери також наголоси­ли на «спільних цінностях та спільній історії» між ЄС та Україною. Було проголошено започаткування візового діалогу з метою до­сягти у довгостроковій перспективі безвізо­вого режиму для поїздок із коротким термі­ном перебування в ЄС.

Поняття політичної асоціації йде далі умов існуючого нині партнерства та співробітниц­тва у низці напрямків. Воно спонукає обидві сторони збільшити глибину та межі їхнього співробітництва. Це може простягатися від сфери зовнішньої та безпекової політики, де ми вже маємо тісну координацію (Україна є підписантом понад 90% заяв ЄС щодо зов­нішніх справ) — до «спільних цінностей», які ми поділяємо і які лідери згадували на самміті 2008 року в Парижі.

Політична асоціація також несе в собі ідею поглиблення нашого існуючого секторально­го співробітництва. Майбутня Угода про асо­ціацію між ЄС і Україною стосується не ли­ше чисто економічних питань, але також і таких сфер як транспорт, довкілля, юстиція, безпека і свобода, регіональний розвиток.

Нова угода забезпечить засоби для ради­кальної трансформації наших економічних відносин, її інтегральною частиною буде глибока і всеосяжна Зона вільної торгівлі, яка й озна­чає економічну інтеграцію України в ЄС.

Іншим великим започаткуванням Паризь­кого саміту став візовий діалог, націлений на встановлення безвізового режиму для укра­їнських громадян, які відвідують ЄС на ко­роткий термін перебування. 2008 року набу­ла чинності Угода про спрощення візової процедури. Це дало позитивний результат: зменшено плату за візи для всіх громадян, третина аплікантів отримують їх безкоштов­но, багаторазові візи надаються ширше та­ким категоріям як журналісти, бізнесмени, чле­ни сімей українців, що мешкають в ЄС, ре­гулярним учасникам академічних обмінів. Це — конкретні кроки й видимі досягнення.

І ЄС, і Україна стоять перед величезними викликами сьогодення. Економічна та фінансова кризи продовжують даватися взнаки і у Брюсселі, і в Києві. Лідери ЄС визнали, що економічне відновлення залежить від рішу­чих і часом болючих дій з їхнього боку.

Україна так само стоїть перед великими викликами. На економічному фронті надзви­чайно важливою є макрофінансова стабіль­ність. Не можна відкладати бюджетну ре­форму, реформу газового сектору, зусилля з викорінення корупції та покращення бізне­сового й інвестиційного клімату. На політич­ному рівні потрібно забезпечити стабільність, водночас продовжуючи демократичні рефор­ми, дотримуючись прав людини та, особли­во, верховенства права.

ЄС та Україна мають величезний потен­ціал до зближення. Є воля з обох сторін. Пропозиція Євросоюзу практична й містить видимі потенційні вигоди для обох сторін. Тепер справа за українцями — вони можуть скористатися цими можливостями у прове­денні реформ, які поведуть вперед процес європейської інтеграції.

Евробюлетень.- 2010.- № 5.- С. 4-5.