Вы здесь

IV квартал

 

 

Матеріали, розміщені в останньому (четвертому) випуску 2010 року, продовжують висвітлювати питання щодо зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного курсу України.

 

 

* * *

 

Чекаленко Людмила

 

ООН у політиці України: реалії сучасності

Складовою зовнішньої політики незалежної України є ді­яльність у міжнародних структурах, які працюють над пи­таннями протидії світовим загрозам. Серед таких визначає­мо нарощування і розповсюдження озброєнь, несанкціоно­вану передачу ядерних технологій, тероризм, екологічні проблеми, економічні негаразди, які поглиблюють диференціацію між багатими і бідними країнами, загострюють соціальні протиріччя, демографічні проблеми тощо. Така політика визначається стратегічними національними інтересами у сфері безпеки та в процесі пе­реходу країни до стійкого розвитку. Система безпеки на глобальному рівні, дієвою одиницею якої є українська дер­жава, спирається на діяльність універсальної Організації Об'єднаних Націй, яка визнана стрижневою в загальнолюд­ській конфігурації протистояння викликам сучасності.

За принципом правонаступництва Україна із проголо­шенням незалежності посіла гідне місце серед суверенних держав - повноправних учасників Організації Об'єднаних Націй. Декларація про державний суверенітет України, текст якої був розповсюджений як офіційний документ ООН 1990 р., зумовила зростання інтересу до України, що сприяло розгортанню активної співпраці з багатьма країна­ми світу. Для зміцнення авторитету, поширення міжнарод­них зв'язків Україною зроблено чимало позитивного на міжнародній арені: запропоновано розробити нову програ­му ООН «Світ XXI століття - без ядерної зброї», посили­ти дієвість ООН у врегулюванні міжнародних конфліктів, укласти міжнародну конвенцію про захист персоналу орга­нізації; реформувати структури ООН тощо.

Водночас Ук­раїна, яка має значний досвід роботи в цій організації, упро­довж своєї незалежної історії (з 1991 р.) змушена була не­одноразово звертатися до ООН у пошуку міжнародної під­тримки та захисту свого суверенітету й територіальної ці­лісності. Ці звернення були пов'язані з питаннями про Крим (1992 р.) і м. Севастополь (1993 р.).

Враховуючи національні інтереси, Україна бере активну участь у творенні світової і, зокрема, європейської системи безпеки, одним з векторів якої є міжнародні заходи з під­тримання миру через діяльність в Операціях з підтримання миру (ОПМ) ООН. Українські миротворці виконують різ­номанітні функції у межах ОПМ: військові, гуманітарні, поліцейські, спостережницькі тощо. З метою ефективної реалізації цих завдань у Міністерстві оборони України було створено центр координації миротворчих операцій та спеці­алізований навчальний центр з підготовки миротворчих сил.

Україна здійснює підтримку міжнародних антитерористичних заходів, у тому числі підготовку конвенцій ООН, спрямованих на боротьбу з тероризмом. Саме Україна за­пропонувала оголосити 11 вересня Днем боротьби з міжна­родним тероризмом, створити нову міжнародну структуру, відповідальну за координацію зусиль держав-членів ООН у боротьбі з цим ганебним явищем.

Активну роботу здійснює Україна в рамках Комісії ООН із прав людини, до складу якої державу обрано на пе­ріод 2003-2005 рр.. Гене­ральна асамблея ООН уперше - 9-11 травня 2002 р. присвятила спеціальну сесію проблемам дітей, у якій ак­тивну участь узяла Україна. Учасники форуму схвалили програму заходів щодо захисту дітей від злиднів, голоду, хвороб і війн.

З 1958 р. Україна бере участь у діяльності Дитячого фон­ду ООН (ЮШСЕФ), який має вирішувати пріоритетні завдання у сфері захисту та розвитку дітей. Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) схвалив програму співробітництва Фон­ду з Україною на 2006-2010 рр., на фінансування якої приз­начено 12,3 млн. доларів. У програмі визначені пріори­тетні напрями роботи й проблеми, на подолання яких спря­мовуватимуться кошти. Насамперед цє профілактика хво­роб серед українських дітей, зокрема профілактика дефіци­ту йоду; профілактика ВІЛ/СНІД інфікованих і підтримка дітей, уражених цими хворобами; захист дітей, а саме запо­бігання жорстокому поводженню, проведення реформи системи опіки та піклування; кампанія, спрямована на ін­формування людей щодо прав дитини, ВІЛ/СНІД; допо­мога дітям-інвалідам та дітям-сиротам.

В Україні за сприяння ООН і Міжнародної організації праці (МОП) проводилося дослідження «Вимір бідності». Результати обстеження 1,1 млн. працюючих (або 32% усіх зайнятих у промисловості) показали, що в країні налічуєть­ся 79% таких, що проживають за межею бідності. Життєві стандарти цієї категорії населення є дуже низькими, люди не мають можливості задовольнити свої потреби в охороні здоров'я, житлі, одязі та ін.

У березні 2006 р. Міністерство праці та соціальної політи­ки України підписало програму співробітництва з МОП на 2006-2007 рр. «Гідна праця в Україні». Документ передба­чає вивчення проблем міграції працюючого населення, за­безпечення своєчасного соціального захисту, підвищення кваліфікації, а також перекваліфікацію працюючих і вве­дення комплексної системи навчання. Пріоритетними нап­рямами програми визначено розвиток соціального діалогу в Україні, підтримку рівних можливостей зайнятості для чоловіків і жінок, подальше наближення українського тру­дового законодавства до європейських стандартів.

Найважливішою формою практичного співробітництва України в Програмі ООН з навколишнього середовища (ЮІІЕП) є реалізація конкретних проектів та участь у гло­бальних і регіональних конвенціях і програмах екологічної спрямованості. Україна бере активну участь у розробці та реалізації регіональних планів ЮНЕП (захист Чорного мо­ря), механізмів оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВОС) для країн СНД, в удосконаленні природоохорон­ного законодавства, а також здійснює діяльність з виконан­ня низки конвенцій (про біологічне розмаїття; про міжна­родну торгівлю видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою зникнення — СИТЕС; про збереження ви­дів тварин, що мігрують тощо).

Окремою сторінкою співпраці України з ООН є подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Міжнародна спільнота досить оперативно відреагувала на квітеневі 1986 р. події в Україні Першою відгукнулась ООН та її організації: від них надійшла найвагоміша допомога у ліквідації наслідків аварії. На 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН було призначено Координатора ООН з питань ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, підготовлено Зведений план міжнародного співробітництва в цій площині. Були визначені такі пріоритетні напрями: здоров'я, переселення, економічна реабілітація постраждалих людей, продовольчих і сільськогосподарський моніторинг, екологічне оздоровлення навколишнього середовища. Резолюції Генеральної Асамблеї перед­бачали створення спеціальної Чорнобильської програми в межах системи ООН.

Радіологічні наслідки Чорнобиля досліджує МАГАТЕ. Ця організація, яка захищає інтереси атомної енергетики, намагалася з'ясувати причини аварії та виробити рекомендації для ліквідації її наслідків. У 1989 р. вона розпочала роботу над проектом щодо оцінок і впливу наслідків катастрофи на здоров'я людей і навколишнє середовище. 1990 р. у Відні представники Росії, Білорусі та Ук­раїни разом із МАГАТЕ підписали угоду про проведення міжнародних досліджень з Чорнобиля в науковому центрі «Прип'ять». МАГАТЕ сприяло в організації Чорнобиль­ського центру радіаційних досліджень: тільки у 1993 р. нею було здійснено п'ять проектів на суму кілька десятків міль­йонів доларів. Активну підтримку постраждалим регіонам надала ЮНЕСКО: у 1991 р. організація розробила Чорно­бильську програму, що охоплювала будівництво шкіл, дос­лідження й підготовку кадрів, аналіз соціальних, економіч­них наслідків аварії, збереження культурних цінностей. За­галом програма ЮНЕСКО «Чорнобиль» містила 70 проек­тів.

Для розповсюдження та популяризації досягнень країни, її історії, культури, стану освіти та науки широко викорис­товується трибуна міжнародних організації. За допомогою ЮНЕСКО опубліковано й розповсюджено іспаномовну «Антологію української поезії» (1993 р.), українсько-англо­мовний каталог «100 фільмів українського кіно» (1995 р.), відзначено 100-річчя від дня народження О.Довженка, 400-річчя від дня народження Б.Хмельницького, 400-річчя від дня народження П. Могили, 100-річчя від дня народження українського піонера космічної техніки Ю. Кондратюка (О. Шаргея) тощо.

Важливими компонентами зовнішньополітичного курсу в забезпеченні національних інтересів будь-якої держави є захист і посування економічних інтересів. Визначальне значення для всі­єї економічної політики України матиме, поза сумнівом, членство країни у Світовій організації тор­гівлі, яка розробляє систему пра­вових норм міжнародної торгівлі та здійснює контроль за їх дотри­манням. Основними цілями СОТ є забезпечення тривалого і стабільного функціонування системи міжнародних торговельних зв'язків, лібералізація міжнародної торгівлі, поступове скасування митних і тор­говельних обмежень. СОТ має статус спеціальної організа­ції ООН і являє собою організаційно-правову основу систе­ми міжнародної торгівлі.

Дедалі більших обертів набирає економічне співробіт­ництво України із структурами ООН, а саме розбудова комерційного співробітництва, що включає закупівлю не­обхідних для реалізації програм Організації товарів, а також надання послуг. Система ООН надає українським виробникам широкі можливості для продажу товарів, у тому числі за межами України. ООН, її спеціалізовані установи, програми та фонди - усього 21 організація - щорічно закуповують товари та послуги на загальну суму понад 10 млрд. доларів. Надзвичайно вигідним може бути співробітництво українських постачальників із Всесвітньою продовольчою програмою - найбільшим у світі агентством, що опікується питаннями гуманітарної допомоги. Координатором комерційних операцій, які здійснюються в Україні для проектів Програми розвитку ООН, є Центр бізнес-операцій Програми розвитку ООН.

На наступні роки розробляється нові програми співпраці України з ООН, реалізація яких сприятиме розвитку українського економічного потенціалу і гуманітарного простору.

Зовнішні справи. - 2010.- № 5-6.- С. 24-28.

 

 

 

Богданович Іван

Зовнішньоекономічні чинники євроінтеграції України

Важливе стратегічне завдання України на сучасному етапі полягає в пошуку власного місця в культурно-цивілізаційній структурі світу, що динамічно змінюється. На логіку та курс внутрішніх перетворень активно впли­ває участь України в міжнародних економічних відноси­нах. Соціально-економічний поступ нашої держави за­лежить від можливостей забезпечення паритетного еко­номічного співробітництва на засадах дотримання національних інтересів, а також оптимального викорис­тання геополітичного потенціалу України.

З огляду на сучасний дискурс розвитку відносин у форматі «Україна-Європа» доцільним вбачається роз­гляд проблеми двосторонньої співпраці з протилежної точки зору: яку користь матиме Євросоюз від активної співпраці з Україною? Для цього варто звернутися до та­ких гострих проблем сучасності, як забезпечення енерго­носіями, розвиток транспортних комунікацій, міжнарод­на безпека та модернізація економіки.

Провідні міжнародні експерти прогнозують, що в середньостроковій перспективі посилиться залежність роз­винених економік від країн-постачальників енергоносіїв - Росії, держав Перської затоки та інших. Одна з основ­них причин такого розвитку подій полягатиме в підне­сенні економічної активності, що відбуватиметься на тлі подальшого виснаження європейських родовищ вугле­водневої сировини в Північному й Норвезькому морях.

Водночас великі поклади вуглеводневої сировини на шельфі Каспійського, Азовського й Чорного морів мо­жуть розглядатися як реальна альтернатива. Багато ва­жить їх порівняна близькість до Євросоюзу, а також на­явність безпечних і рентабельних маршрутів доставлян­ня. Нині вже є кілька перспективних шляхів транспорту­вання каспійської нафти й газу, пов'язаних з Україною, адже тут не лише розташована потужна газотранспортна система, нафтопровід «Одеса-Броди» (з перспективою добудови до польського Гданська), а й найбільші в Європі підземні газосховища. Україна має розвинену га­лузь нафтопереробки.

Відповідно до проекту ЄС чотири з дев'яти трансмодальних коридорів у напрямку «Схід-Захід» мають про­ходити територією України. У зв'язку з розширенням ЄС за рахунок країн Центрально-Східної Європи зростає роль чорноморського комунікаційного коридору. Тож Україна, з найбільшою концентрацією торгових портів у Східній Європі, розви­неною інфраструктурою, в кооперації з Румунією і Бол­гарією може стати чорноморськими воротами Євро­пейського Співтовариства.

По завершенні основної фази міжнародної фінансо­вої кризи очікується зростання економіки Євросоюзу, причому інтенсивність цього процесу, за об'єктивними причинами, виявиться вищою в «нових» країнах ЄС. На­рощування обсягів виробництва та інновацій у «нових» країнах ЄС поступово спричинить наближення до основ­них економічних показників «локомотивів» Європи. У зв'язку з цим може початися процес «старіння» ЄС як бізнес-системи, який супроводжуватиметься домінант­ним станом сталості завдяки потенціалу розвитку - «простір доступу» виявиться вичерпаним. Водночас по­стане проблема людських ресурсів у провідних євро­пейських країнах - внаслідок скорочення міграційних потоків з периферії ЄС після істотного підвищення там рівня життя. США і надалі поглинатимуть найбільш кваліфіковані європейські кадрові ресурси.

Згідно з сучасною логікою розширення Євросоюзу наступним етапом має стати економічна, а згодом і політична інтеграція «нової периферії». її можуть склас­ти, внаслідок географічної обмеженості Європи на За­ході і Півночі, країни з прилеглої зони на Сході та Півдні (непрямим підтвердженням чого може слугувати прог­рама «Східного партнерства»). Тоді, порівняно з більш інтегрованою в РФ Білоруссю, а також з проблемними у військово-політичному й соціально-економічному плані кавказькими країнами й Молдовою, Україна розгляда­тиметься як найперспективніший претендент на членство в Євросоюзі.

Отже, нині основою європейського об'єднання є еко­номічний чинник із поступовим переходом до політично­го, а також верховенство права, дотримання демокра­тичних принципів формування ринкової системи й гро­мадянського суспільства. Соціокультурною та етнічною базою об'єднання Європи є ментально близькі народи, які ідентифікують себе із загальноєвропейським куль­турним середовищем, що засноване на загально християнських традиціях.

З геоекономічних причин членство в Європейському Союзі залишається домінантним напрямом для подаль­шого розвитку України. Водночас, реалізовуючи євроінтеграційні прагнення, офіційному Києву потрібно враховувати геополітичні інтереси Російської Федерації на пострадянському просторі й обережне ставлення Євросоюзу до перспектив подальшого розширення. У середньостроковій перспективі, окрім зближення право­вих систем і зміцнення демократії, основними сферами співпраці у форматі «Україна-ЄС» будуть енергетика, транспортна й гуманітарна сфери, а також міжнародна безпека.

Для успішної конкуренції з двома іншими світовими центрами економічного й технологічного розвитку (азіатсько-тихоокеанським і північноамериканським) Європейський Союз постійно потребуватиме припливу трудових, інтелектуальних, транспортно-комунікаційних ресурсів, освоєння нових ринків і розв'язання спірних питань на власних кордонах. Після економічної адаптації нових членів ЄС, яка постане із завершенням світової фінансової кризи, Євросоюз знову відчуватиме потребу в розширенні «простору доступу» і припливі зазначених ресурсів. Тоді й актуалізується питання членства України в Євросоюзі, адже це вигідно не тільки нам, а й усім країнам єврозони. Проте навіть за найсприятливішого збігу обставин вступ України до ЄС малоймовірний без істотної модернізації вітчизняної економіки відповідно до європейських стандартів.

Віче .- 2010.- № 20 (жовт.).- С. 8-12.

 

 

 

 

 

Глазьев С.Ю., Фрейдлин М.П.

Украина: новые смыслы развития

 

Этой статьей предлагается начать серьезное и широкое обсуждение на­циональной идеи социально-экономического развития, ее главных смыслов. Украина не может дальше терять время: извечный гамлетов­ский вопрос «Быть или не быть?» уже более чем актуален для нее. Стра­на стоит перед выбором: либо за­стрять на обочине мирового прогрес­са, либо стать процветающим и ува­жаемым в мире государством. И де­ло не в том, что выбрать, - кто ж тут станет спорить? - а в том, как этот выбор реализовать.

Украине необходимо по-но­вому осмыслить свое место и роль на континенте и в мире. Нужен свежий взгляд в будущее, ощущение уверен­ности в достойном завтра не только для живущих сейчас, но и для сле­дующих поколений украинцев. В со­временных условиях нет альтерна­тивы устойчивому развитию, повсе­местной и последовательной инновационизации производства. Это единственно возможный стратегиче­ский путь, апробированный передо­выми странами.

Речь идет о важнейшем смысле развития - инновационной пара­дигме государственного управления с амбициозными масштабными пре­образованиями в экономической, на­учно-технологической и образова­тельной сферах. Вспомним, каких экономических и социальных успе­хов достигли послевоенная Европа и Япония, каким неожиданным был рост азиатских «тигров» и «драко­нов» и как стремительно сейчас раз­виваются Китай, Индия, Бразилия, ряд других стран. У всех у них, несмотря на разли­чия, в стратегии развития был и оста­ется один «общий знаменатель» - выверенная государственная поли­тика, в подготовке которой участво­вали выдающиеся интеллектуалы этих стран и крупные исследователь­ские центры.

Пока Украина топчется на месте, ее уверенно обходят на мировых рын­ках, причем даже в тех сферах, где у нее всегда были конкурентные пре­имущества, - в металлургии, авиа­ционном, атомном, аграрном секто­рах, транспортном машиностроении, обходят даже те развивающиеся стра­ны, которые еще недавно были им­портерами украинской продукции, а теперь, вытеснив ее со своих рынков, вытесняют и с других. Среди них Китай, Бразилия, Индия, Турция, Иран и др.

Такое положение дел не может ус­траивать ни украинское общество, ни интеллектуальную элиту, ни бизнес, ни власть. Украина должна сделать свой пра­вильный выбор. Для этого надо оце­нить экономическое и технологиче­ское состояние страны, ее реальный потенциал, принять новую доктри­ну развития - сформулировать гене­ральное направление этого развития и определить его «точки роста». За­тем разработать и осуществить праг­матичную, лишенную каких-либо ил­люзий стратегию, открыто и в дета­лях проанализированную и осознан­но принятую всем обществом для нынешних и будущих поколений.

Стране необходимо обзавестись стратегией «опережающего» развития. Структурный кризис преодолевается внедрением новых технологий, обес­печивающих прорыв в росте произ­водства и его эффективности. Так, на фоне общего мирового спада эконо­мики и резкого падения спроса на продукцию традиционных произ­водств просматривается рост нового технологического уклада - подъем, в основе которого лежат кластеры в наукоемких био-. нано- и информа­ционно-коммуникационных техно­логических направлениях. В совре­менных условиях продолжение ин­вестирования традиционных направ­лений становится более рискован­ным, чем инвестирование в новов­ведения. И наоборот, инвестиции в ключевые направления развития но­вого технологического уклада спо­собны вывести экономику на новую волну роста.

Ниже приводятся основные направления преобразований:

1.Повышение образования адми­нистративного аппарата.

2. Создание национальной системы прогнозирования и стратегического планирования.

  1. Законодательно закрепленные сти­мулы для развертывания в стране «ин­новационного движения снизу», инвес­тиций в новейшие технологии, в соблюдение экологических требований, в по­вышение материального достатка и со­циальных стандартов населения.

  2. Создание инновационной инфраструктуры, пронизывающей всю экономику.

5. Рациональное размещение произ­водительных сил страны в регионах и городах.

На этой ноте можно было бы и за­кончить статью. Однако возникает существенный вопрос: может ли в условиях глобализации политических и экономических процессов «одна отдельно взятая страна» самостоя­тельно догнать ушедших вперед? Са­мостоятельно — вряд ли.

Есть два возможных сценария раз­вития событий: «прицепиться» к впе­реди идущим или объединиться с та­кими же «догоняющими» странами и взаимно ускорить процесс развития.

Опыт взаимодействия с развиты­ми странами убедительно показал, что они крайне неохотно позволяют заимствовать свои высокие техноло­гии и не делятся конкурентными преимуществами. Украина, так же, как и ее ближайшие соседи, рассмат­ривается ими как сырьевой придаток и рынок сбыта готовой продукции. Это - объективная реальность. Раз­витым странам нет смысла делиться накопленным за многие годы интел­лектуальным капиталом, который приносит им высокую ренту и поз­воляет воспроизводить достаточно высокий уровень жизни своих граж­дан.

Вот уже 15 лет Украина пытается интегрироваться в ЕС - но процесс идет крайне медленно и часто бук­сует. При этом жизнь постоянно возвращает украинскую экономику в ес­тественное лоно интеграции с рос­сийской. Все локомотивы роста укра­инской экономики - химико-металургический, агропромышленный и машиностроительный комплексы жестко связаны с российской - ли­бо сырьевой базой, либо рынком сбыта, либо столетиями сложившей­ся кооперацией производства.

Стратегия «опережающего» разви­тия предлагает возвращение Украины в процессы экономической интегра­ции на постсоветском пространстве, включая участие в Таможенном со­юзе в рамках ЕврАзЭС и, конечно же, участие украинского научно-тех­нического сообщества в создаваемом «Центре высоких технологий» стран ЕврАзЭС.

Перспективным является наращивание полноценного сотрудничества и с другими странами БРИК (Бра­зилия, Россия, Индия, Китай), ины­ми быстро развивающимися страна­ми — Индонезией, Кореей, Малай­зией и т. д. Используя свое выгод­ное геоэкономическое положение, транзитные преимущества, обладая интеллектуальным потенциалом. Украина может стать для этих стран плацдармом для финансовых и тор­говых операций с ЕС и постсоветски­ми странами. Такое сотрудничество принесет Украине немалую пользу.

Наиболее близкие и проверенные партнеры Украины - страны пост­советского пространства. В этом парт­нерстве, безусловно, есть и минусы, но гораздо больше плюсов и нуж­но отдавать себе отчет в том, что, на­ращивая взаимную торговлю, эти страны отстают в своем технологи­ческом развитии. Однако на первом этапе это позволяет создать больше ра­бочих мест, активизировать внутрен­ний спрос, расширить сырьевую базу, вместе противостоять внешним эконо­мическим угрозам.

Но для того чтобы Украина стала привлекательной для экономическо­го сотрудничества, для стратегиче­ских инвесторов, для инновацион­ного взаимодействия - надо менять законодательную систему. И здесь не стыдно было бы подсмотреть, как ра­ботают законодательные механизмы в столь разных странах, как, скажем, Швейцария или Китай. Подсмотреть, какие государственные инновацион­ные концепции придают в других странах ускорение развитию. Напри­мер, «Национальная нанотехнологическая инициатива» в США. Или но­вые подходы к инновационному раз­витию в России - уже действующие институты развития. Уверены, у Укра­ины есть все основания для взаимо­выгодного сотрудничества.

На новом пути развития Украину ждет множество проблем. Это и фор­мирование нового мышления, осно­ванного на экологических ценностях, и воспитание нового поколения управ­ленцев, и восстановление уважения к науке и образованию, и борьба с кор­рупцией, подрывающей инновацион­ный путь развития «на корню», и мно­гое-многое другое, с чем придется столкнуться. Но важно, чтобы новые смыслы развития были осознаны и по­няты властвующей и производствен­ной элитой. А для этого нужны об­щественная дискуссия, выдвижение лидеров новых направлений, актив­ное и плодотворное сотрудничество между бизнесом, промышленностью, наукой, государством.

Украина должна найти для себя новые смыслы развития и придать им государственное звучание!

2000. - 2010.- 22-28 окт. (№ 42).- С. В1, В4.

 

 

Чечель О.М.

 

Особливості інтеграції України до європейського співтовариства

Внаслідок свого географічного розташування Ук­раїна водночас належить до Центральноєвропейсько­го, Чорноморського та Східноєвропейського регіонів, а її територія є інтегруючою між їх складовими частинами. Проте за інерцією політичного мислення Україну відносять до пострадянського простору. Її специфічне геостратегічне та геополітичне положення у контексті глобальних тенденцій розвитку світових подій вимагає від української сторони зваженої і далекоглядної зовн­ішньої політики.

Становлення і зміцнення України як політично су­веренної та економічно сильної держави є одним із сут­тєвих факторів збереження миру і стабільності на євро­пейському континенті і в світі в цілому, важливою пере­думовою його поступального і безконфліктного розвит­ку. Через Україну проходять транзитні шляхи, життєво важливі для енергетичної безпеки Європи. Українська сторона продемонструвала, що може бути важливим партнером у сфері забезпечення стабільності на євро­пейському континенті. Головною ознакою процесів, що відбуваються у сучасному світі, є глобальна інтеграція економіки, політики, науково-технологічної сфери, при­родоохоронної діяльності.

Навіть поверхневий аналіз сучасної політики інтег­рації нашої держави дозволяє побачити три основні її напрями:

  • Подальше поглиблення економіко-політичних відносин з ЄС;

  • відновлення економічного та політичного співро­бітництва у рамках ЄЕП;

  • розвиток економічного та політичного співробі­тництва у світових підсистемах.

У даний час домінуючим вектором української зовшньоторговельної політики є європейський. Вперше цей напрямок інтеграції був проголошений в липні 1993 р. в документі "Основні напрями зовнішньої політики України", затвердженому Верховною Радою України. Там, зокрема, зазначалося, що "перспективною метою украї­нською зовнішньої політики є членство в Європейсько­му Співтоваристві й інших європейських структурах".

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами (далі - УПС) та їх державами-членами, яка була підписана у Люксембурзі 14 червня 1994 року та набрала чинності 1 березня 1998 року , а також План дій "Україна - Європейський Союз", який схвалено сторонами 21 лютого 2005 року у м. Брюссель. Дія Угоди закінчилася у березні 2008 року, проте сторони дійшли принципової згоди про про­довження її дії ще на один рік.

5 березня 2007 року Україна та ЄС розпочали пере­говорний процес щодо укладення нової угоди, яка після Дванадцятого саміту Україна - ЄС носить назву "Уго­да про асоціацію" між Україною та ЄС. На період до ук­ладення Угоди про асоціацію щороку автоматично про­довжується чинність УПС.

Говорячи про інтеграцію України в ЄС, в першу чер­гу, слід звернути увагу на те, наскільки її економіка відповідає Копенгагенським критеріям. Як відомо, в червні 1993 року в Копенгагені були сформульовані і встановлені умови прийняття країн Центральної і Східної Європи в ЄС. Їх можна розділити на декілька блоків - політичний, юридичний і економічний. Зокрема, еко­номічні критерії вступу країн Центральної і Східної Євро­пи в ЄС передбачають такі основні умови:

  • встановлення рівноваги між попитом і пропози­цією в результаті взаємодії ринкових сил;

  • лібералізація цін і торгівлі;

  • відсутність значних бар'єрів, які обмежують вхід
    на ринок (створення нових фірм) і вихід з нього (банк­рутство);

  • макроекономічна стабільність, складовою якої є стабільність цін, державних фінансів і балансу зовнішніх розрахунків;

  • достатній рівень розвитку фінансового сектора,
    здатного перетворювати накопичення на інвестиції у ви­робництво;

  • здатність конкурувати і витримати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку ЄС;

  • існування функціонуючої ринкової економіки, рівень стабільності якої достатній для того, щоб еко­номічні агенти приймали рішення в прогнозованому се­редовищі;

  • розвинена інфраструктура (постачання енерго­носіїв, телекомунікації, транспорт тощо), достатньо ви­сокий потенціал освіти, науки;

  • вплив держави на конкурентоспроможність ме­тодами торговельної політики, шляхом проведення відповідної політики в сфері конкуренції і надання дер­жавою допомоги середнім і малим підприємствам тощо;

  • достатній рівень і динаміка торговельної інтег­рації країни з Союзом до вступу (враховуються обсяги і структура торгівлі з країнами-членами Союзу);

  • питома складова малих фірм.

Оцінюючи сучасний стан економіки України можна зробити висновок, що формально вона відповідає ок­ремим Копенгагенським критеріям (здебільше це сто­сується загальних макроекономічних параметрів). Під­твердженням прогресу в цій сфері є той факт, що в кінці 2005 року ЄС надав Україні статус країни з ринковою економікою. Проте, незважаючи на своє прагнення інтегруватися в ЄС, Україна поки що не здатна його ре­алізувати.

Найбільш актуальним питанням співробітництва Україна - ЄС на сучасному етапі є ведення переговорного процесу щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС на заміну УПС, яка міститиме також суттєву складову про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Порівняно з існуючою Угодою про парт­нерство та співробітництво Угода про асоціацію з ЄС є якісно новим, поглибленим форматом відносин між Ук­раїною та ЄС. Угоди такого типу були укладені свого часу з країнами Центральної та Східної Європи і є важ­ливим та логічним кроком на шляху наближення в перс­пективі до наступного етапу - укладення угод про вступ до ЄС. Завдяки цьому Україна наблизилася до балканських країн, які кілька років тому уклали з ЄС угоди про асоціацію та стабілізацію.

В основі політичної асоціації - конвергенція по­зицій України та ЄС з усіх питань міжнародного миру та безпеки, забезпечення безпосередньої участі України у політиках, агенціях та програмах ЄС, спільність дій з метою забезпечення інтересів національної безпеки Ук­раїнської держави.

В основі економічної інтеграції - створення по­глибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі Ук­раїни з ЄС на основі чотирьох свобод, що буде вести до поступової інтеграції України до внутрішнього ринку Євросоюзу. Уточнення: всеохоплююча ЗВТ - означає лібералізацію торгівлі не лише товарами (включаючи продукцію сільськогосподарського виробництва та іншу чутливу продукцію), але й лібералізацію торгівлі послу­гами, вільний рух капіталу. Поглиблена ЗВТ - означає поступову конвергенцію з ЄС у регуляторних та інших сферах (стандарти, оцінка відповідності, санітарні та фітосанітарні правила, конкурентна політика, державні закупівлі тощо).

Важливим досягненням інтеграційної політики нашої держави є вступ до СОТ. 16 квітня МЗС офіційно нотою повідомив Генерального директора СОТ стосов­но завершення внутрішньодержавних процедур набут­тя членства в СОТ. Таким чином, 16 травня 2008 року Україна набула членства у Світовій організації торгівлі.

Членство в СОТ для будь-якої країни є необхідною умовою повноцінної інтеграції у світове господарство. Для України, з обсягом експорту товарів та послуг, який складає близько половини ВВП, вступ до СОТ забезпе­чив міжнародно-правовий рівень торговельних сто­сунків з країнами-членами Організації. Україна, за да­ними Секретаріату СОТ, за обсягами торгівлі займає 33 місце у світовій системі торгівлі.

Починаючи з 2005 року, за винятком 2009 року, коли глобальна фінансова криза торкнулася України, відмі­чається щорічне зростання показників промислового виробництва, зовнішньої торгівлі, ВВП та прямих іно­земних інвестицій. Тобто вступ України до СОТ здійсню­вався у сприятливих економічних умовах. Процес по­глиблення торговельно-економічного партнерства між Україною та країнами світу після набуття державою членства у СОТ було збережено.

Одним з основних позитивних факторів, що впли­нув на експорт промислової продукції після вступу Ук­раїни до СОТ, є припинення квотування експорту украї­нської металопродукції на ринку ЄС.

Сільське господарство було найважливішою складо­вою переговорного процесу в рамках вступу України до СОТ. Основною метою успішного завершення цих пере­говорів було забезпечення належного рівня підтримки агропромислового комплексу країни та створення умов для конкурентоспроможності вітчизняного сільськогос­подарського виробника після вступу до СОТ. Узгоджений рівень внутрішньої підтримки сільського господар­ства гарантує конкурентоспроможність вітчизняного аг­ропромислового комплексу в умовах членства в СОТ.

Водночас обґрунтований аналіз наслідків для украї­нської економіки набуття державою членства в СОТ з огляду на значний негативний вплив на всі сектори еко­номіки світової фінансової кризи, ураховуючи відсут­ність офіційних статистичних даних за повний річний період з дати вступу держави до Організації, зробити неможливо.

Інвестиції: практика та досвід. - 2010.- № 21 (листоп.).- С. 90-93.

 

 

 

Соколов Віктор

Євроінтеграційні прагнення України: досягнення та перспективи

Важливість ролі інтеграції України до Європейського Союзу засвідчує подання 2002 року Послання Президен­та України до Верховної Ради - «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціаль­ного розвитку України на 2002-2011 роки», де визна­чається низка практичних кроків щодо питань євро­пейської інтеграції, які за своєю природою цілком можна вважати державними орієнтирами європейського вибо­ру. Це, зокрема: отримання Україною членства у Світовій організації торгівлі; проведення переговорного процесу та підписання Угоди про асоціацію, створення зони віль­ної торгівлі й реальних передумов для вступу України до ЄС.

20 березня 2009 року на саміті ЄС затверджено нову модель співробітництва з країнами, котрі межують з ЄС, - програму Східного партнерства, розраховану на Ук­раїну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Біло­русь. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кор­донів ЄС. Це зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи управління кордонами як ефективного засобу протидії нелегальній міграції, до­помога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів країн-учасниць програми Східного партнерства тощо.

Прийнята стратегія Східного партнерства може допо­могти Україні виробити власний шлях і методологію успішної інтеграції до ЄС. Серед сучасних підходів щодо європейської інтеграції виокремимо три основні кон­цепції:

1) «останніх кордонів», до якої схиляється найконсервативніша частина політичної еліти ЄС. Основна її теза полягає в тому, що Європа «стомилася» від розширення;

  1. «тривалого зближення», яка визнає можливість приєднання до ЄС східних сусідів. Для України - це варіант політики Східного партнерства та зближення з європейськими країнами шляхом поступового розши­рення співробітництва;

  2. «Великої Європи», яка враховує існування двох ос­новних центрів політичного та економічного тяжіння - ЄС і Росії. Ідея створення «Спільного Європейського еко­номічного простору» передбачає тісний формат
    співробітництва у сферах - економіки, безпеки, науки і культури, що визначає його мінімізований інституціональний характер. Місце України в цій концепції, з геополітичної точки зору, - це «прикордонна» країна - як для європейського простору, так і для євразійського.

Приєднанню нашої держави до ЄС найближчим часом заважає низка чинників. Це, зокрема, низькій рівень життя в Україні - 15 відсотків від середнього показника по ЄС, незначна частка України в закордони торгівлі ЄС (лише 0,4 відсотка). Частка українського експорту дорівнює 5 відсоткам від того, що припадає на середнього мешканця ЄС, а частка закордонних інвестицій у перерахунку на одного українця становить від 1 до 2 відсотків порівняно з показником Євросоюзу. Наведене ілюструє величезну різницю між економічними рівнями нашої держави та ЄС. Превалювання владних і фінансових інтересів адміністративно-економічних груп над національними створює реальну загрозу стабільному розвитку українського суспільства. Це негативно впливає на формування та здійснення державної політики, яка дедалі більше націлена на обслуговування корпоративних інтересів вузького кола адміністративно-економічних груп.

За сукупними оцінками вітчизняних експертів, для безболісного вступу до ЄС Україні бажано збільшити ВВП до 300 млрд. дол. США, а сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій має досягти майже 80 млрд. дол. США. Для подолання відчутного розриву в обсягах ВВП на душу населення між Україною та членами ЄС щорічні темпи зростання ВВП повинні бути на рівні не менше 6-7 відсотків, а товарообіг повинен становити не 33, як нині, а як мінімум 60 відсотків.

На жаль, економічні й фінансові кризи, сплески яких цілком імовірні протягом наступних років, можуть віддалити цей термін на невизначений час. Це також вказує на необхідність поетапної інтеграції України до ЄС. Можна спрогнозувати такі її етапи, спираючись на тенденції економічного розвитку країни: створення зони вільної торгівлі - 2009-2010 рр.; асоційоване членство в ЄС і подача заявки на повноправне членство -2011-2013 рр.; 2013-2015 рр. - набуття статусу країни-кандидата на членство в Євросоюзі; 2019-2020 рр. - вступ до ЄС за умов отримання не­обхідних макроекономічних показників. У запропоно­ваній періодизації не враховано політичних важелів, які на сучасному етапі розвитку набувають більшого значен­ня, ніж соціально-економічні показники. За найкращого розвитку подій термін вступу до ЄС може зменшитися приблизно на три-п'ять років. Залежно від політичного діалогу й соціально-економічних умов розвитку, Україна може стати офіційним членом ЄС вірогідно в період 2015-2019 рр.

Подальший розвиток відносин України з Європейсь­ким Союзом потребує: досягнення відповідних якісних характеристик, макроекономічної стабілізації та підви­щення ефективності економіки нашої держави; дотри­мання умов, необхідних для вступу до ЄС; впроваджен­ня європейських норм і стандартів в економіку, соціаль­ну політику, освіту, науку та техніку; адаптації українсь­кого законодавства до правових норм ЄС; розвитку та поглиблення регіональної інтеграції, встановлення та поглиблення прямих контактів із державами-членами та кандидатами в члени Євросоюзу.

Основними шляхами розв'язання проблеми вход­ження до єдиного європейського ринку виступають: ди­версифікація українського експорту; отримання статусу країни з ринковою економікою від самого ЄС; гар­монізація законодавства України з європейськими нор­мами як необхідна умова створення зони вільної торгівлі.

Останні три-чотири роки розвитку політики євроінтеграції України можна визначити, з європейсько­го боку, як етап швидкої зміни оптимістичних надій європейської спільноти розчаруванням інтеграційною риторикою України та прагнення ЄС до створення східної зони стабільності навколо власних кордонів. Але й у цьому варіанті, зупинившись в інтеграційному поступі на півдорозі, Європа ризикує знову стати континентом ве­ликих конфронтацій. Українське ставлення до євроінтеграційних процесів не зазнало істотних змін: його, як і на попередньому етапі, характеризує превалювання рито­рики над практичними реформаторськими кроками. Та­ким чином, є підстави говорити про досить значний термін, упродовж якого відбуватиметься підготовка Ук­раїни до вступу в ЄС. За цей період нашій державі не­обхідно буде: по-перше, забезпечити динамічний внутрішній розвиток, який передбачив би створення надійних механізмів для подолання потенційних ризиків євроінтеграції; по-друге, побудувати конкурентоспро­можну економіку, здатну стабільно функціонувати в разі появи кризових явищ; по-третє, знайти оптимальну мо­дель українсько-російських відносин.

Віче. - 2010.- № 22 (листоп.).- С. 25-29.