Січень. Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2017

01.01 — 90 років від дня народження Антона Федоровича Гуліча (1.01.1927, м. Іман, нині — Дальнєреченськ Приморського краю, РФ — 2007, м. Запоріжжя), запорізького художника (живопис, графіка), педагога, члена НСХУ (1981).
Виставкову діяльність розпочав у 1947 році, ще під час служби в армії. У 1949 році став дипломантом Виставки самодіяльних художників Владивостока. У 1953 році закінчив Біробіджанське художнє училище, а в 1965 році – хуожньо-графічний факультет Краснодарського університету (викладачі Г. Беда, В. Воробей). Після переїзду до Краснодарського краю працював у Сочинських майстернях художнього фонду, краєзнавчому музеї м. Туапсе. 24 роки займався педагогічною діяльністю, одночасно приймав участь у художніх виставках. Перша персональна виставка відбулася у 1974 році в м. Туапсе. Того ж року Антон Гуліч переїжджає до Запоріжжя, де працює на Запорізькому художньо-виробничому комбінаті художнього фонду. Активно бере участь у республіканських, всесоюзних та міжнародних мистецьких виставках. Персональні – у Запоріжжі відбулися у 1980, 1985, 1991, 1997, 2000 рр. Антон Федорович працював у різних техніках і мистецьких напрямах (реалізм, імпресіонізм, постмодерн). Наприкінці 70-х років художник змінив масляні фарби на прозору акварель. У живопису віддає перевагу індустріальним та сільським пейзажам, оспівуючи творчу працю робітництва, чарівні куточки рідного краю. Виконав декілька творів на тему козацтва, багато картин присвячені культовим місцям Запоріжжя та портретам знаних у місті людей. Цілий пласт творчості Антона Федоровича присвячений конструкторському бюро “Прогрес”, комбінату “Запоріжсталь” (брав участь в оформленні заводського музею). Антон Гуліч пішов з життя у 2007 році. Роботи майстра зберігаються в музеях та приватних колекціях різних країн світу.

Література:

Гулич, А. Ф. Живопись. Графика / А. Ф. Гулич. – Запорожье : Folium Poligrafy, 1997. – 20 с.

***

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – 226 с. – Із змісту : Гуліч Антон Федорович. — С. 191.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 6 : Го — Гю / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України ; голов. ред. кол.: І.М. Дзюба (співголова) [та ін.]. – К. : Поліграфкнига, 2006. – 712 с. – Із змісту : Латанський С. В. Гулич Антон Федорович. — С. 609.

Лебедева, Е. Полотна Антона Гулича — окна в светлый и красочный мир // Надежда. — 2010. — 3 дек. (№ 490. — С. 3.

Чуприна, А. Печаль и свет вечного искателя Антона Гулича // МИГ по выходным. — 2007. — 17 авг. (№ 31). — С. 9.

01.01 — 90 років від дня народження Бориса Львовича Барського (1.01.1927, м. Вінниця — 25.11.2007, м. Запоріжжя), режисера, заслуженого працівника культури України (1966).
В 1952-1954 рр. Борис Львович працював завідувачем одного із районних клубів в Запорізькій області. Потім його запросили до Будинку культури Запорізького автозаводу «Комунар» і призначили на посаду завідувача масового сектору. Працюючи на цій посаді, він вчився заочно в Ленінградській вищій школі профспілок за фахом «Культурно-освітня робота». В 1959 році Борис Барський закінчив вищу школу, і його через рік призначили на нову посаду – директора Запорізького обласного будинку народної творчості (1958-1971). За цей час було проведено багато різних концертів, звітів (обласних, республіканських). За досягнуті успіхи йому присвоєно звання “3аслуженого діяча культури України” (1966).

І знов нове працевлаштування, і теж на посаду директора, але Запорізького обласного будинку художньої самодіяльності профспілок, де він працював сімнадцять років (1971-1988). Наприкінці 80-х років Бориса Львовича призначають режисером-постановником масових театралізованих свят центру культури дозвілля обласної ради профспілок.

З 1994 року і до кінця життя Борис Львович Барський був головним режисером масових заходів (за контрактом). Його знали всі професійні та самодіяльні артисти міста.

На протязі 50 років більшість свят міста, карнавальні ходи, дні міста нового часу пройшли під керівництвом Бориса Львовича Барського.

Ювілейний вечір, присвячений 80-річчю відомого працівника культури, пройшов у ПК «ЗАлК».

Інтернет-ресурс:

Cердюк, А. В. Барський Борис Львович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=53048lang=ukr

01.01 — 75 років тому (1942) народився Євген Григорович Карташов, почесний громадянин м. Запоріжжя (2008) ; 27.01. — 23.11.1999 та 26.03.2001 — 29.07.2003 — голова ЗОДА; 8.06.2003 — 24.09.2010 — міський голова Запоріжжя
Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Принт, 2015. — 146 с. — Із змісту : Карташов Євген Григорович. — С. 95-96.

Евгений Карташов — портрет на фоне города / [Я. Иванов и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2012. – 112 с. : ил., фото. – (Почетные граждане Запорожья). – Библиогр.: с. 112.

Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991-2011 / [авт. ідеї Валерій Фоменко]. – [Запоріжжя] : Запоріжжя Медіа, 2011. – 164 с. : фото. – На облж. : 20 років незалежності України. – Із змісту : Карташов Євген Григорович. — С. 102-105.

Карташов Євген Григорович : біографія // Губернатор. — 2002. — № 6 (берез.). — С. 10-46.

Шиханов, Р. Б. Карташов Євген Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=60818lang=ukr

01.01 — 70 років тому народився Іван Кирилович Кушніренко (1.01.1947, станиця Чорноріченська Псебайського р-ну Краснодар. краю, РФ), журналіст, краєзнавець, письменник.
Загальну освіту здобув у Гуляйпільській середній школі-інтернаті (1965). Пізніше (1970) закінчив філологічний факультет (українське відділення) Запорізького державного педагогічного інституту (нині — Запорізький національний університет) та факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Я. Франка (1990). Кілька років (1970-1976) викладав українську мову та літературу в Полтавській школі-інтернаті Гуляйпільського району. Вся його подальша професійна діяльність пов’язана із районною газетою “Голос Гуляйпілля” (очолював її 1991-2011 рр.). Іван Кирилович — автор 11 художніх творів, 55 книг з історії Гуляйпільського району, із них — 46 у співавторстві з відомим місцевим краєзнавцем Володимиром Іллічем Жилінським (1930-2016), 5 книг — з іншими авторами. І. К. Кушніренко — член Національної спілки журналістів України (1984). Його невтомна праця на благо процвітання краю, бажання вшанувати земляків відзначені численними нагородами і відзнаками, серед яких медалі “За заслуги перед Гуляйпільським краєм” (2004), “За розвиток Запорізького краю” (2004, 2009).

Праці:

Історія Гуляйпільської медицини / І. Кушніренко. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2016. — 496 с.

Гуляйпілля сільськогосподарське : (сторінки історії розвитку сіл. гоп-ва Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл.) / І. Кушніренко, В. Жилінський. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2016. — 763 с.

Гуляйпільська прокуратура / Д. Семіголовський, І. Кушніренко ; Дмитро Семіголовський, Іван Кушніренко. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2016. — 128 с.

Гуляйпільці — борці за Україну / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. – 98 с.

Гуляйпілля (1941-1943 рр.). Окупація / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. – 112 с.

На щедрій землі Мирненській / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. – 194 с.

Гуляйпільці воїни-інтернаціоналісти : гортаючи сторінки пам’яті… / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 132 с. : фото.

Освітянська зоря Михайла Фоменка : життя і творчість / І. К. Кушніренко ; Іван Кушніренко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 134 с. : портр.

Гуляйпілля туристичне : путівник-довідник / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 240 с. : іл. – Бібліогр.: с. 230-232 (43 назви).

Гуляйпільське самоврядування : іст. аспект / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 576 с. : іл. – Бібліогр.: с. 570-572 (57 назв).

Нестор Махно: від анархізму до… республіки : дослідження махновщини / І. К. Кушніренко ; Іван Кушніренко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2013. – 230 с. : фото. – Бібліогр.: с. 223-228 (154 назви).

Спортивна слава Гуляйпілля : матеріали з історії розвитку фізкультури і спорту в Гуляйпільському районі Запоріз. області / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2013. – 668 с. : іл.

Село у долинці : матеріали з історії населених пунктів та колиш. колгоспу ім. Кірова Долин. сільради Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2013. – 364 с. : фото. – Бібліогр.: с. 361.

Освіта Гуляйпільщини : іст. аспект. Ч. 2 / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2012. – 724 с. : іл.

Воздвижівські горизонти : сторінки історії Воздвижів. сільради і ЗАТ «Агронива» Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. – 220 с. : іл. – На тит. арк. дубл. примірника № 966853 автограф автора. – Бібліогр.: с. 216.

Література та інтернет-ресурс:

http://zounb.zp.ua/resourse/2012/1m.html

Літописці Гуляйпільського краю. І. Кушніренко, В. Жилінський : біобібліограф. покаж. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – 64 с. : портр. – (Дослідники рідного краю ; вип. 10). – Із змісту : Іван Кирилович Кушніренко: журналіст, письменник, краєзнавець. — С. 5-46.

Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ / Мін-во освіти і науки України, ЗДУ ; упоряд. та автор біограф. довідок В. Чабаненко. – Запоріжжя : [ЗДУ], 2000. – 400 с. – Із змісту : Іван Кушніренко [коротка біограф. довідка]. — С. 244.

Борт, Т. Літописець історії рідного краю / Тамара Борт // Голос Гуляйпілля. — 2013. — 19 лют. (№ 13). — С. 2.

Біла, Л. У різнотрав`ї степової долі / Лілія Біла // Районка. — 2010. — 3 берез. (№ 9). — С. 7.

Куперман, Ю. Тернистые дороги краеведа / Юрий Куперман // Надежда. — 2010. — 19 февр. (№ 8). — С. 13.

Кушніренко Іван Кирилович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6340&lang=ukr

01.01 — 70 років від дня народження Бориса Юхимовича Чудновського (1.01.1947, м. Новокузнецьк Кемеров. обл., РФ).
Художню освіту здобув спочатку в Орловському державному університеті (художньо-графічний факультет, 1971), потім у Харківському художньо-промисловому інституті (1977), по закінченні якого отримав призначення до Запорізького художньо-виробничого комбінату, де за два десятиліття праці виконав чимало декоративних розписів та рельєфів у металі та кераміці. Головним видом творчості художника був вітраж, у техніці якого Борис Чудновський створив біля 20 об’єктів, одночасно займаючись станковим живописом та викладацькою діяльністю. Борис Юхимович — член Національної спілки художників України (1987). Художник завжди брав участь у міжнародних, республіканських та регіональних виставках. Його роботи знаходяться у музеях, галереях, приватних колекціях України, Росії, Німеччині, Франції, Швейцарії, Туреччини.

Останніми роками Б. Чудновський працює виключно в жанрі станкового живопису, орієнтуючись у своїй творчості на суцільно-людські цінності гуманізму, високої духовності та моральності.

Література та інтернет-ресурс:

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – 226 с. – Із змісту : Чудновський Б. Ю. — С. 178-179.

Чудновский Борис. Живопись : каталог / Б. Чудновский. – Запорожье, 2005. – 52 с.

Ботнарева, М. Надежда белокурого мальчика / Марина Ботнарева // МИГ. — 2012. — 29 нояб. (№ 48). — С. 19.

Владимирова, В. Б. Чудновский: художник как философ / Вера Владимирова // Позиция. — 2012. — 13 дек. (№ 50). — С. 10. — (Запорожье вечернее).

Московцева, В. «Записки на підрамнику» Бориса Чудновського / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. — 2012. — 11 груд. (№ 186). — С. 4.

Лики и торсы Бориса Чудновского // Запороз. Січ. — 1998. — 4 черв.

Чудновський Борис Юхимович [Електронний ресурс] // Художник и время. Выставка живописных работ Бориса Чудновского. – Режим доступу : www.virtualrm.spb.ru/ru/node13089

03.01 — 50 років від дня народження Юрія Миколайовича Сака (3.01.1967, м. Запоріжжя), радянського та українського футболіста, напівзахисника та захисника збірної команди України
04.01 — 280 років (1737) Дніпровській флотилії
4 січня 1737 року за активного сприяння віце-канцлера графа Остермана вийшов Указ Сенату про створення Дніпровської військової флотилії. У Брянському адміралтействі на річці Десна мали будуватися малі судна флотилії для дій на Дніпрі. Це були переважно дубель-шлюпки (довжина – 18 метрів, озброєння – 6 двофунтових фальконетів, вміщуваність 100 осіб), прами з малою посадкою (використовувались як плавуча артилерійська батарея), транспортні плашкоути (для перевезення вантажів річками і для створення ними тимчасових мостів), які були здатні пройти Дніпровські пороги. Флотилія створювалася для того, щоб Дніпровська армія генерал-фельдмаршала Б. К. Мініха взяла фортецю Очаків – головний опорний пункт Туреччини у Північному Причорномор’ї – йшла чергова російсько-турецька війна.

3 лютого 1737 року командування флотилією очолив контр-адмірал В. А. Дмитрієв-Мамонов. Терміново до Брянська були направлені 4 650 матросів, солдатів та корабельних майстрів. Навесні 1737 року різні судна флотилії числом 355, разом з військом, продовольством, артилерією для облоги та боєприпасами відправилися Дніпром, але труднощі плавання через мілини та пороги призвели до того, що перші судна флотилії (числом 76) підійшли до Очакова лише 17 липня, коли фортецю вже захопили російські війська.

З 3 вересня 1737 року Дніпровську флотилію очолив віце—адмірал Н. А. Сенявін, при якому суднобудівні роботи помітно посилилися. Але у жовтні 1737 року біля Очакова знаходились лише 16 дубель-шлюпок та 2 кочебаси: інші судна флотилії не змогли пройти Дніпром. 3 жовтня 1737 року 40-тисячна турецька армія за підтримки 12 галер штурмувала Очаків. “По храбрости здешнего гарнизона оный неприятель отступил с уроном, и город Очаков от такой злопыхательной бури освободился”, а російські судна під Очаковим“…сие время были все под пушками, и гарнизону всякое всевозможное вспоможение чинено”, — відзначалося в одному із військових донесень. Активні дії Дніпровської флотилії продовжувались увесь жовтень. Турецькі війська змушені були відійти від Очакова. Але вихід до Чорного моря був заблокований сильною турецькою ескадрою.

Узимку 1738 року північні вітри і жорстокий морський прибій знищили майже усі дубель-шлюпки у лимані. Замість них у Брянську почали будувати невеликі 4-гарматні бригантини. Навесні ці судна провели через дніпровські пороги порожніми, а увесь такелаж везли сухим шляхом до лиману. Тут бригантини озброїли і вивели в море, але, як виявилося, морехідні якості цих суден були дуже поганими.

Одночасно з бригантинами річкою Самарою до Неяситі відправили на барках ( у розібраному вигляді) прами. Але навіть за таких умов проходження важких суден було неможливим, прами зібрати не вдалося.

Друга невдала спроба сплаву через пороги довела необхідність будувати судна нижче порогів. Для цього віце-адмірал Н. А. Сенявін обрав нижче порогів острів Верхньо-Хортицький, де Мініх заклав Ново-Запорізьку верф. Тут і у Брянську були спущені: 1 прам, 40 галер, 30 бригантин, 60 ластових суден, 20 венеціанських ботів і 50 байдаків. Усі ці судна виявилися малими, неморехідними і не годилися для виконання основного завдання – вступати у бій з турецькими кораблями.

Навесні 1738 року в районах бойових дій розпочалася епідемія чуми. Після смерті 24 травня 1738 року віце-адмірала Наума Якимовича Сенявіна командування Дніпровською флотилією знову прибрав контр-адмірал Дмитрієв-Мамонов. Поширення епідемії змусило російські війська залишити Очаків та Кінбурн, а разом з армією в Україну відійшли судна флотилії, роль яких у бойових діях стала мінімальною. Чума забрала й В. А. Дмитрієва-Мамонова (18 січня 1739 року), тому командуючим Дніпровської флотилії був призначений капітан полковничого рангу С. Барш.

18 вересня 1739 року в Белграді була укладена мирна угода з Туреччиною, за якою Росії залишалося лише місто Азов, але без права плавання Азовським морем. Тому 15 жовтня 1739 року Дніпровська флотилія, яка на той час складалася з 657 суден, була розформована, а значна частина суден — знищена.

Література:

Сокульський, А. Л. Козацька Хортиця. Історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення запорозького козацтва : монографія / А. Л. Сокульський ; Класич. приват. ун-т, Нац. заповідник «Хортиця». – Запоріжжя : [КПУ], 2008. – 764 с. : іл. – Бібліогр.: с. 626-667. – Із змісту : Сокульський, А. Хортиця в часи російсько-турецької війни (1735-1739 роки) ; Запорозька верф біля острова Хортиця. — С. 393-403.

Енциклопедія історії України. Т. 2 : Г — Д / ред. рада: В. М. Литвин (голова) [та ін.] ; редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін. ; НАН України, Ін-т історії України]. – К. : Наук. думка, 2004. – 526 с. : іл. – Із змісту : Усенко, П. Г. Дніпровська (Брянська) флотилія. — С. 410.

Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспірантів. Т. 6 / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запоріз. від-ня. – К., 2001. – 365 с. – Із змісту : Кобалія, Д. “Новоманерныя казачьи лодки” за результатами останніх досліджень. — С. 146-155.

Фоменко, В. Записки краеведа. Ч. 1 : Хортицкая старина. — Запорожье, 1969. — 112 с. — (Машинописно). — Из содерж. : Фоменко, В. Запорожская верфь. — С. 60-67.

***

Кобалия, Д. Р. Обследование военной лодки из состава Днепровской гребной флотилии 1737-1739 гг. / Кобалия Д. Р., Денисено А. А., Деменко П. Г. // Музейний вісник. — 2013. – № 13. — С. 129-152.

Ленченко, В. Хортицький ретраншемент // Пам`ятки України. — 2004. — № 2. — С. 70-77.

Писковый, В. По следам Днепровской флотилии // Южная газ. — 2004. — 16 апр.

Шаповалов, Г. У истоков русского флота : [о Запорож. верфи] / Георгий Шаповалов // Индустр. Запорожье. — 1976. — 5 сент.

Фоменко, В. План Запорозької верфі // Архіви України. — 1969. — № 3. — С. 49.

05.01 — 100 років від дня народження Григорія Ульяновича Охая (5.01.1917, м. Токмак — 8.02.2002, м. Дніпропетровськ (нині — Дніпро)), Герой Радянського Союзу
Література та інтернет-ресурс:

Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – 192 с. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 7). — Із змісту : Охай Григорій Ульянович. — С. 59-60.

Охай Григорій Ульянович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6770&lang=ukr

05.01 — 75 років від дня народження Анатолія Васильовича Фатьянова (5.01.1942, Целин. р-н Ростов. обл., РФ — 10.10.1978, м. Запоріжжя), воїна-інтернаціоналіста. Закінчив Кіровську СШ (1959), працював слюсарем у тресті “Кавсантехмонтаж”
У 1961 року поступив на 3-й курс геологорозвідувального технікуму, звідки був призваний до лав Радянської Армії. З 1961 по 1964 роки служив у частинах ВПС Закавказького військового округу. Після строкової служби в 1964 — 1969 роках навчався у Новочеркаському політехнічному інституті, після закінчення якого працював на Криворізькому коксохімзаводі. В 1970 році Криворізьким ОМВК призваний до лав РА як офіцер запасу. В 1973 році виявив бажання залишитися в кадрах Збройних Сил СРСР. У 1974 році при Ворошиловградському (нині — Луганському) ВВАУШ склав іспити за повний курс середнього штурманського училища. Став штурманом загону (1975), службу проходив у Запоріжжі. 5 жовтня 1978 року був відряджений до Ефіопії, де загинув в авіаційній катастрофі (10.10.1978 р.). Капітан Фатьянов посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований на Капустяному кладовищі в м. Запоріжжі.

Література:

Книга пам’яті України. Запорізька область. Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Фатьянов Анатолій Васильович. — С. 81.

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. — Из содерж. : Фатьянов Анатолий Васильевич. — С. 68.

06.01 — 110 років від дня народження Поліни Олександрівни Ємельянової (6.01.1907, м. Мелітополь — 3.03.1983, м. Свердловськ (нині — Єкатеринбург), РФ), актриса оперети (сопрано), заслужена артистка РРФСР (1947)
Шторм жизни…

(памяти Емельяновой Полины Александровны)

Шторм. Ты смотри: настоящий шторм на Азове. Весьма редкое явление в это время года в пгт Кирилловка, на побережье Азовского моря. В середине августа я сижу на песке пляжа и наблюдаю картину, достойную кисти великого Айвазовского.

Резкие порывы юго-восточного ветра. Темно-синее небо, в цветовой гамме, у горизонта слилось бы с морем, если бы не такое количество волн и бурунов, несущих песок и поедающих пляж. Одинокие отдыхающие кутаются в полотенца и отворачивают лица от острого, как наждак, песка. Пляж в районе санатория полностью скрылся под ревущей водой, и отвесный берег, постепенно теряет свою власть над границей земли. Местные старожилы полагали, что с расчисткой промоины сокращение пляжной зоны закончилось, но… видимо, водный бассейн нарушен основательно. Мне четко видно, как волны с силой бьются в глиняный откос.

Вот так и человеческая жизнь поедается невзгодами и завистью.

«Если у вас дела идут хорошо, не обольщайтесь, – вы где-то допустили ошибку; если у вас дела идут плохо, не огорчайтесь,- придет время и вам этот час покажется раем».

Сидя на песке, вдруг подумал о том списке выдающихся людей искусства нашего города, который, уже порядка пятнадцати лет, я помню наизусть. Начиная от Выдающихся: Стамболи и Чухрая и заканчивая Барыкиным и Сухаревым. Как же так могло случиться, что столько лет посвятив изучению жизни этих людей, количество которых достигло почти двадцати, я ничего не знал о нашей выдающейся землячке – Емельяновой Полине Александровне. И если бы не предложение председателя Союза краеведов Мелитопольщины, в состав которого я вхожу, так никогда и не начал бы изучать биографию этого замечательного Человека, жизнь которой, что этот шторм, — ЖИЗНЕНЫЙ ШТОРМ.

Ведь трудно себе даже представить…

Человек, родившийся на окраине Империи, на периферии, переживший революцию, гражданскую и две мировые войны: через тернии к звездам – достиг таких величин.

«Перелопатив» Интернет, списавшись с архивами некоторых музеев, нахожу сжатые строки биографии:

Емельянова Полина Александровна! Родилась в начале двадцатого века, на перекрестке трактов в Северной Таврии; а именно – 25 декабря1906 года (6 января 1907 года по новому стилю), в городе Мелитополе.

1912, 1917, 1918-21 гг. – социальные шторма сотрясают устои, казалось бы, незыблемой Империи и «реками крови» заливают многострадальную Русь. Не могу судить до какой степени «волны революций» коснулись нашего обывателя в начале славных дел, но новоявленные хозяева жизни, разрушающие все до основания, затем уж сплясали на руинах, под аккомпанемент светлого будущего. Озлоблено отступающая Белая армия; штаб Красной Армии Южного фронта, под командованием М. Фрунзе; махновщина, орда «вольных стрелков» под командованием своих атаманов, рыщущая в поисках наживы… И повсюду: погромы, грабежи, поджоги, убийства и повальный голод. Могу лишь допустить, что чувствовал маленький ребенок, наблюдая прелести «новой жизни».

… Набираю в руку и сжимаю в кулак, горсть сухого песка, подымаю вверх и разжимаю кисть: песок моментально просыпается сквозь пальцы, а оставшиеся песчинки уносятся с порывом ветра.

Человеческая жизнь: такой длинный путь и всего несколько строк биографии после смерти. Поэтому включаю фантазию и умственно, проматывая ленту киноведения, пытаюсь обобщить жизнь Полины Александровны.

Представляю первые годы жизни Мелитополя и уезда по окончанию Гражданской войны: разрушенное хозяйство и дороги, продразверстка и коллективизация, нищета и голод. Средне статистическая семья того периода (на основе кадастров и земельных реестров) была многодетная, но были и такие, которые с трудом могли прокормить одного-двух детей. Семья Емельяновых, пусть и мещан, но все же имела четырех детей, а это на круг – шесть душ. Кормильцу не позавидуешь.

Видно, по этой причине девочка Полина, едва окончив церковно- приходскую школу и рано оставшаяся без отца, пошла на заработки. Полагаю, это был не легкий хлеб. Но тяга к искусству, видимо, была в ней заложена генетически. Поэтому с 16 лет, 1922-1923 гг., пошла учиться в балетную школу Е. И. Мейнгарда и окончила ее со свидетельством «Акробатичка. Солистка балета».

Что характерно: не статист, не массовка второго, третьего плана, а непременно солистка. Вот это природный дар и работоспособность!

Совдеп только-только пытается отстраивать новую жизнь, а для молодой Емельяновой все эти приливы и отливы будто бы нипочем.

В 1923-1924 гг., работая воспитательницей в детских яслях, писарем автобазы, она берет уроки фортепиано у хозяйки-учительницы музыки, при этом учится в музыкальной школе по классу скрипки.

Клавишные и смычковые… Мне бы овладеть хотя бы чем-то одним…

Воистину: талантливый человек – талантлив во всем…

Творчески состоявшись, Полина Емельянова попадает в Гольфстрим Мельпомены. Творческую деятельность начала в Мелитополе в 1925 г. балериной в Передвижном театре оперетты антрепренера И. В. Черномора, затем в Сухуми устроилась в опереточную труппу Леонидова, обслуживавшую Северный Кавказ, где приобрела первый опыт в амплуа каскадной актрисы. В 1930-1931 гг. работала в драматической труппе в Севастополе. В 1932 г. она — балерина и субретка (Стасси в «Сильве», Мариэтта в «Баядере» и др.). Роли в передвижной опереточной труппе, гастролировавшей в Минске, Витебске, Николаеве, Полтаве.

Город Свердловск, являл собой в то время эпицентр культурной жизни севера великой страны и дал советскому искусству большое количество легендарных имен. Таких, как Ильин В. А., Демьяненко А., Гуляев В., Грамматиков В. и многие другие… Судьбе было угодно, чтобы жизненный водоворот затянул туда и нашу легендарную землячку. В 1933 г. в составе своей труппы она была приглашена в организовавшийся в Свердловске театр музыкальной комедии на амплуа субретки. Участвовала в первом спектакле театра 8 июля 1933 г. в роли Ванды («Роз Мари» Р. Фримля и Г. Стотгардта).

В итальянском кинофильме «Синьор Робинзон» главный герой сетует на то, что опять фильм о море. Я бы «свой фильм» смотрел бесконечно, но такая картина мешает сосредоточиться. Пытаюсь вспомнить все роли в исполнении Полины Александровны. Тщетно. То ли их такое количество, то ли у меня что-то с памятью… Могу лишь констатировать:

П. А. Емельянова сыграла все основные роли своего амплуа в классических опереттах, привлекая танцевальностью, легкостью и задором. Ей было свойственно яркое чувство комического, умение создавать острые, живые сценические характеристики, часто обращалась к гротеску. В классическом репертуаре с возрастом перешла на характерные роли: Каролина в «Принцессе цирка» И. Кальмана и др…

Но жизнь не баловала штилем и когда грянула очередная буря, она не отошла в сторону, не спряталась в гроте. Во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. вела активную концертную деятельность в госпиталях. Избиралась депутатом Сталинского райсовета города Свердловска.

Рука в песке натолкнулась на что-то твердое, рассматривая – удивляюсь: вот это удача. Случайно нахожу отполированный водой камешек с отверстием, в народе именуемый «Куриный бог». Вот так радовался я в молодости своей первой награде: значку лауреата второго Всесоюзного конкурса театрального самодеятельного искусства. Оценка социально ничего не значащая. Что же должен ощущать человек, получивший государственное признание?..

В 1946 г. за исполнение роли мадам Нитуш в «Табачном капитане» В. В. Щербачева, П. А. Емельянова была удостоена Сталинской премии. В 1947 г. ей было присвоено почетное звание «Заслуженная артистка РСФСР».

Вышла замуж за актера Свердловского театра музыкальной комедии Анатолия Маренич, и они стали одним из самых ярких творческих дуэтов театра своего времени…

Тот, кто сгорал и возрождался, словно Феникс в мифах,

Свой разум, сердце, разгоняя, как машину,

Корабль жизни вел сквозь все шторма и рифы,

Тот Человек, и тот всегда найдет свою вершину.

Полина Емельянова ушла из жизни 3 марта 1983 года. И пусть большую часть жизни она прожила в Свердловске и похоронена на Широкореченском кладбище, в своих интервью и заметках, как утверждают ее друзья, она часто вспоминала город и край своего рождения, юности. Прекрасный Мелитополь, где она состоялась как личность…

Мне кажется, что имя Полины Александровны Емельяновой займет достойное место в списке выдающихся людей искусства города Мелитополя, к сожалению, уже ушедших из жизни…

Надвигаются сумерки. Ветер усиливается. Дай Бог и мне достойно перенести все жизненные ШТОРМА ЖИЗНИ…

(Исмаилов В. А.)

Інтернет-ресурси:

Емельянова Полина Александровна [Электронный ресурс]. — Режим доступа : ru,wikipedia,org> Емельянова,_Полина_Александровна

07.01 — 175 років тому (1842) слободу Новоолександрівка було перейменовано в місто Мелітополь
Іменним указом Миколи І, який був наданий Сенату, наказувалося розділити Дніпровський і Мелітопольський повіти на три, і новостворений повіт мав називатися «Бердянським». Повітовими містами було вказано назначити: «в Мелітопольському повіті казенне селище Новоолександрівку, назвавши його Мелітополем; в Бердянському, портове місто Бердянськ; для Дніпровського ж залишити, надалі до розсуду, повітовим містом м. Олешки».

(М. В. Крилов)

Література:

Северная Таврия на почтовых открытках ХХ века / [рук. проекта В. И. Резник]. – К. : КВИЦ, 2010. – 340 с. – Из содерж. : Мелитополь. Слобода становится городом. — С. 82-113.

Михайлов, Б. Д. История города Мелитополя / Б. Д. Михайлов. – Запорожье : Запоріжжя, Издатель, 1998. – 238 с. – Из содерж. : Михайлов, Б. Д. Дальнейшее развитие города и края во второй половине XIX – начале XX веков : [в т. ч. о переименовании слободы Новоалександровка в город Мелитополь]. — С. 84-85.

Алексєєв, М. О. Мелітополь : іст.- геогр. нарис / М. О. Алексєєв ; М. Алексєєв, Г. Барков, А. Хижняк. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид., 1962. – 68 с. : іл. – (Міста Запоріз. обл.). – Із змісту : [про перейменування слободи Новоолександрівка в місто Мелітополь]. — С. 16.

История города Мелитополя : изд. в память Мелитопольской Земской Сельско-Хоз. выставки / сост. П. К. Дзякович. – Мелитополь : Типо-Литографии Л. Л. Либермана, [б. г. и.]. – С. 25. – Копия.

Волчкова, Н. Мелітополю – 115 років // Запоріз. правда. – 1957. – 29 січ.

***

История Мелитополя в датах. 2017 год : календарь и краткие справки / сост. Н. В. Крылов и А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мелитопольщины, лаборатория комплексного краеведения МГПУ им. Б. Хмельницкого. — Мелитополь, 2016. — С. 6.

07.01 — 90 років тому (1927) відкрився робітничий клуб в м. Пологи
07.01 — 90 років від дня народження Василя Феодосійовича Маремпольського (7.01.1927, с. Маркуші Хмільниц. р-ну Вінниц. обл. — 2000, м. Запоріжжя), запорізького поета, літературознавця, кандидата філологічних наук (1979).
Народився в Маркушах на Вінничині, там закінчив у 1941 р. семирічну школу. З початком війни село було окуповано фашистами, і Василя разом з іншими юнаками вивезли до Німеччини. В’язень концтаборів В. Маремпольський спілкувався з англійськими та французькими учасниками руху Опору. До рідного дому повернувся в кінці 1945 р. Після закінчення середньої школи вступив до Бердичівського учительського інституту. Потім його направили в Запорізьку область, де Василь Феодосійович вчителював, був редактором студії телебачення. Вищу освіту здобув у Запорізькому педагогічному інституті (нині — національний університет), захистив дисертацію, отримав науковий ступінь кандидата філологічних наук. У рідному інституті працював доцентом кафедри української літератури.

З 1988 р. В. Ф. Маремпольський очолив Запорізьке обласне відділення Міжнародного союзу колишніх малолітніх в’язнів фашизму.

Василь Феодосійович не тільки вчений, а й поет. Вірші писав з дитинства, а з 1951 р. друкував свої твори в пресі. Виступав також у галузі прози і літературної критики.

В. Ф. Маремпольський — автор повісті “Сповідь джерсійського в’язня” — книги про долі дітей, яких вивозили на каторгу до Німеччини. Останні роки він працював над продовженням цієї книги, але не встиг довести роботу до кінця. 2000 року Василя Феодосійовича не стало. Після нього залишилися збірки поезій, публіцистичні твори, літературно-критичні статті та учні, які довго будуть пам’ятати свого вчителя.

Твори:

Сповідь джерсійського в’язня : докум. повість / В. Ф. Маремпольський. – Запоріжжя : Хортиця, 1998. – 207 с.

Кетяг калини : поезії / В. Ф. Маремпольський ; Василь Маремпольський. – Запоріжжя : Хортиця, 1997. – 78 с.

Заводська сторона : вірші / В. Ф. Маремпольський ; Василь Маремпольський. – К. : Молодь, 1962. – 56 с.

Хліб від зайця : (вірші для дошкільнят) / В. Ф. Маремпольський ; Василь Маремпольський. — Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. — 32 с.

Запоріжжя — славен край : поезії / В. Ф. Маремпольський ; Василь Маремпольський. — К. : Молодь, 1956. — 48 с.

***

Хортиця : [вірш] / Василь Маремпольський // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – — С. 461.

Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ / Мін-во освіти і науки України, ЗДУ ; упоряд. та автор біограф. довідок В. Чабаненко. – Запоріжжя : [ЗДУ], 2000. – 400 с. – Із змісту : Маремпольський, В. Ф. [Добірка віршів]. — С. 84-89.

Пам’яті Д. Яворницького : [вірш] / В. Маремпольський // Хортиця : літ.-худ. та громад.-політ. щорічник Запорізької організації Спілки письменників України. – Запоріжжя : Хортиця, 1995. – №4. – С. 54.

[Добірка віршів] / Василь Маремпольський // Вогні Запоріжжя : літ.-худож. альманах Запоріз. обл. літ. об-ня / [редкол. : А. С. Клюненко (ред.) та ін.]. – Запоріжжя, 1957. – Кн. 2. — С. 75-76.

Література та інтернет-ресурс:

Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ / Мін-во освіти і науки України, ЗДУ ; упоряд. та автор біограф. довідок В. Чабаненко. – Запоріжжя : [ЗДУ], 2000. – 400 с. – Із змісту : Василь Феодосійович Маремпольський : [біограф. довідка]. — С. 83.

Літературне Запоріжжя : бібліогр. покажч. / обл. упр. культури [та ін. ; уклад. С. Я. Вільчек, відп. за вип. А. І. Бальцер]. – 2-е вид., перероб. і доп. – Запоріжжя : [ОУНБ ім. О. М. Горького], 1980. – 68 с. – Із змісту : Маремпольський Василь Федосійович. — С. 46-47.

Літературне Запоріжжя : біобібліогр. покажч. / Запоріз. обл. упр. культури [та ін. ; уклад. С. Вільчек]. – [Запоріжжя : ОУНБ ім. О. М. Горького], 1967. – 72 с. – Із змісту : Маремпольський Василь Федосійович. — С. 46-47.

Черниш, Т. Про поета- земляка // Рідний край. — 2006. — 8 листоп. (№ 89). — С. 3.

Маремпольський Василь Феодосійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6515&lang=ukr

09.01 — 90 років від дня народження Василя Васильовича Антонова (9.01.1927, с. Рахковичі Лодєйнопол. р-ну Ленінград. обл., РФ)
Народився в селянській родині. На початку Другої світової війни у 1941 році родина Антонових була евакуйована на Урал, де мешкала аж до 1944 року, поки змогла повернутися додому. Сімнадцятирічний юнак відразу почав працювати слюсарем на Нижньо-Свірській ГЕС, звідки у1948 році був призваний до лав радянської армії. У 1952 році повертається слюсарем-монтажником гідроагрегатів до тресту “Спецгідроенергомонтаж”. Василь Васильович брав участь у монтажі гідроагрегатів при будівництві та реконструкції Майкопської, Горьківської, Новосибірської, Кременчуцької, Дніпродзержинської і Канівської гідроелектростанцій. В 1973 році приїздить до Запоріжжя на будівництво другої черги Дніпрогесу ділянки “Спецгідроенергомонтаж”, відтоді і мешкає у місті першої ГЕС Дніпровського каскаду. З 1975 по 1978 роки з командою провідних фахівців був командирований до Сирії на будівництво Єфратського гідровузла. Не залишався Антонов осторонь і від громадського життя. Запоріжці довіряли йому представляти їх інтереси у Ленінській (нині — Дніпровській) районній раді народних депутатів. За кваліфіковану працю та активну громадську позицію Антонову Василю Васильовичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1980 року було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці”. Також Василь Васильович є кавалером ордену Дружби Народів.

Література:

Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави — народна святиня = Запорожская Аллея славы — народная святыня : [нариси та документи про Героїв Рад. Союзу, Героїв України та Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; під заг. ред. І.Р. Щербахи ; перекл.: С.М. Кириченко, М.О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – 776 с. : фото. – Текст укр., рос. – Із змісту : Антонов Василь Антонович. — С. 521-522.

09.01 — 90 років від дня народження Петра Ларивоновича Симоненка (9.01.1927, м. Токмак — 12.1987, там само), запорізького прозаїка, критика, перекладача
У рідному місті пройшли дитячі та шкільні роки Петра Ларивоновича. Підлітком під час фашистської окупації брав участь у підпільному русі Токмаччини, після визволення рідного краю юнак записався добровольцем на фронт. З 1946 до 1952 року він лужив у Військово-морському флоті.

Після демобілізації Симоненко П. Л. закінчив Київський державний університет. 1946 року почав друкуватися в місцевих періодичних виданнях. Згодом працював за фахом: редактором у видавництвах. Перша книга “Шановна Марія Іванівна” вийшла у 1960 році. Це розповідь про доярку з Токмацького району, Героя Соціалістичної праці М. І. Сардак. Взагалі, героями нарисів П. Л. Симоненка були сталевари, машинобудівники, механізатори – люди чесні, скромні, порядні.

Відомим письменником Петро Симоненко став після виходу повістей “Літа орел” (1967) та “Понад вітрами” (1967). Це художньо-документальні розповіді про життя і пошуки винахідника літальних апаратів з токмацького села Каї-Кулак Григорія Чечета. Десятиріччя напруженої праці пішли на пошуки документів та інших архівних матеріалів, відбулися сотні зустрічей з людьми, які знали героїв повістей П. Л. Симоненка.

У творчому доробку письменника — 7 книжок (повісті, новели та нариси), сотні рецензій на книги, вистави, публіцистичні виступи. Газета “Літературна Україна”, журнали “Вітчизна”, “Дніпро”, “Прапор” неодноразово друкували гострі полемічні статті запорізького критика.

Петро Симоненко працював і на перекладацькій ниві: ним було перекладено твори письменників з англійської, російської та словацької мов.

Петро Ларивонович Симоненко — член Національної спілки письменників України.

Помер у грудні 1987 року.

Література:

Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «Запоріз. обл. універсал. наук. б-ка ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – 192 с. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7). – Із змісту : Симоненко Петро Ларивонович. — С. 107-110.

Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / упоряд. І. Т. Купріянов. – Запоріжжя : Хортиця, Дніпров. металург, 2002. – 579 с. – Із змісту : Науменко, І. Петро Симоненко. — С. 158-160.

***

Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 600 с. : іл. – Текст укр., рос. – Із змісту : Симоненко, П. Серце на радість / Петро Симоненко. — С. 61-67.

11.01 — 145 років від дня народження Феодосія Пилиповича Станкевича (11.02.1872 — 12.11.1950, м. Мелітополь), мелітопольського священника, протоієре
Священноісповiдник Феодосій Станкевич.
Феодосій Пилипович Станкевич народився 11 січня 1872 року в селі Черлінкове Юзвінської волості Вінницького повіту Подільської губернії в сім’ї дяка. У десять років він починає відвідувати духовне училище в містечку Шаргород Могильовського повіту Подільської губернії, потім навчався в Подільській духовній семінарії, яку закінчив 30 травня 1893 р. 22 червня того ж року Преосвященним Миколаєм, Єпископом Балтським, він був направлений псаломщиком Різдва-Богородичної церкви села Косиківці Ново-Ушицького повіту Подільської губернії. 14 серпня 1894 р. Єпископ Подільський і Брацлавський Димитрій висвячує Феодосія згідно з його проханням у диякони до Архангело-Михайлівської церкви села Завадівки Кам’янець-Подільського повіту Подільської губернії, а через тиждень, 21 серпня, – у священика до тієї ж церкви. Овдовівши, отець Феодосій подає прохання про переведення його для служіння на флот. У серпні 1901 р. Протопресвітером Військового і Морського Духовенства Олександром Желобовським о. Феодосій за власним проханням був призначений судновим священиком на ескадрений броненосець Тихоокеанської ескадри «Сисой Великий». Опiсля священоначалієм йому благословляється виконання пастирських обов’язків на броненосному крейсерi «Росія». У бою в Корейській протоці біля острова Ульсан священик був поранений, отримав контузію з пошкодженням слухових і зорових нервів. За сумлінне служіння і мужність в боях він був нагороджений золотим наперсним хрестом на Георгіївській стрічці, орденом Св. Анни II ступеня з мечами, золотим наперсним хрестом з прикрасами. Після закінчення російсько-японської війни о. Феодосій був переведений в Кронштадт на крейсер «Богатир». У вересні 1911 року його переводять до м. Миколаєва священиком Свято-Миколаївського Морського Собору, призначають благочинним берегових військових церков Одеського Військового округу, звідки на початку Першої світової війни (у вересні 1914 р.) відряджають до Севастополя в Чорноморський Флотський екіпаж. Під час громадянської війни о. Феодосій опікувався пораненими в госпіталях, служив в Свято-Миколаївській церкві в Татарській Слобідці. Після закриття цього храму в 1924 році він був запрошений Парафіяльною радою Свято-Митрофанівської церкви для служіння і виконання обов’язків настоятеля храму.

13 червня 1927 року уповноважений Секретного відділу ГПУ, «…рассмотрев имеющийся материал на настоятеля Митрофановской Церкви Станкевича Феодосия Фомича (?)», пише постанову, в якій дає свою оцінку діяльності о. Феодосія: «…своими проповедями натравливал одну часть верующих на другую, проводя идеи тихоновщины,… при совершении богослужений некоторыми формами обряда разжигает религиозный фанатизм верующих…». Наступного дня о. Феодосія ув’язнюють. 12 листопада 1927 року постановою Особливої Наради при Колегії ОГПУ священика висилають до міста Мелітополя. У серпні 1929 року громада села Семенівка запрошує о. Феодосія служити до Архангело-Михайлівської церкви. У 1933 році архієпископом Дніпропетровським Георгієм він переміщується до Іоанно-Богословської церкви в передмісті Дніпропетровська, а 11 липня 1934 року призначається другим священиком цвинтарної церкви в ім’я Усікновення глави Іоанна Предтечі села Піщане.

15 листопада 1937 р священика знову заарештовують і поміщають у Мелітопольську в’язницю. Цього разу його намагаються звинуватити в участі у т. з. «контрреволюційнiй фашистськiй організації церковників». Шістдесятирічного, практично глухого (про що у карнiй справі є висновок лікаря лікарні НКВД), священика звільняють тільки в кінці грудня 1938 р., утримуючи у в’язниці більше року так і не домоглися від нього визнання. У вересні 1941 року загальними зборами парафіян церкви в ім’я святителя Олексія митрополита Московського селища Круча о. Феодосій обирається настоятелем храму і затверджується на посаді єпископом Дніпропетровським Димитріє. Тут він служив майже до самої своєї смерті. Похований священик був у Мелітополі. Священний Синод Української Православної Церкви на своєму засіданні 25 серпня 2012 постановив: «Благословити місцеве прославлення та шанування в межах Запорізької єпархії протоієрея Феодосія Станкевича… Віддати вдячність Всемилостивому Боговi, дивному у святих своїх, що явив нам нового молитовника за Святу Церкву та наш народ».

18 вересня 2012 року відбулося набуття святих мощей священноiсповідника Феодосія. Чин обретення відправив Високопреосвященнійший Лука, архієпископ Запорізький і Мелітопольський у співслужінні кліриків Запорізької єпархії. Пам’ять праведного відбувається в день святкування пам’яті новомучеників та iсповідників Запорізьких — 13 (26) червня та у день обретення. Його чесні мощі спочивають у соборі на ім’я святого Благовірного князя Олександра Невського м. Мелітополя.

(Ковальов О.)

Література:

Авдеенко, С. И. С крестом на море и на суше : [докум. повесть] / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – [Изд. 2, доп.]. – Мелитополь : [Люкс], 2013. – 124 с. : ил. – Библиогр.: с. 123 (15 назв).

Ковалев, О. Свидетели веры Запорожского края / О. Ковалев ; протоиерей Олег Ковалев. – [Запорожье : б. и., 2012]. – 22 с. – Из содерж. : Ковалев, О. Исповедник Феодосий Станкевич. — С. 14-21.

Авдеенко, С. И. Претерпевшие за веру / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь : [Люкс], 2012. – 352 с. : ил. – Из содерж. : Авдеенко, С. И. С крестом на море и на суше. — С. 181-273.

Авдеенко, С. И. С крестом на море и на суше : [докум. повесть] / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – [Мелитополь : Люкс, 2011]. – 108 с. – На с. 2 обложки автограф авт. – Библиогр.: с. 105-106.

11.01 — 110 років тому народилася Анастасія Іванівна Морозова (1907-1984), народна артистка України
Працювала в Запорізькому театрі ім. М. Щорса (нині — академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара) з 1944 по 1983 рік. Була зіркою запорізької сцени. Грала головних героїнь у багатьох виставах театру. Найкращі ролі : Наталка — “Наталка Полтавка” І. Котляревського, Маруся — “Маруся Богуславка” Старицького, Аза — “Циганка Аза”, Анна — “Украдене щастя” І. Франка, Варвара — “Богдан Хмельницький” О. Корнійчука… У 1943 році Анастасії Іванівні Морозовій було присвоєно почесне звання “Заслужена артистка України”, а роком пізніше (1954) — “Народна артистка України”. Померла 9 лютого 1984 року, похована на Південному цвинтарі м. Запоріжжя. У 1997 році на будинку, в якому мешкала А. І. Морозова (вул. Горького, 32-А), встановлено меморіальну дошку із зображенням портрета акторки.

Література та інтернет-ресурс:

Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? : альбом пам’яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [К.] : Антиквар, 2011. – 240 с. : фото. – Із змісту : Гайдабура, В. М. Актриса. — С. 158-161.

Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм.о театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів : Н. Ігнатьєва ; упоряд. : Л. Смиченко; фото : О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя : Кераміст, 2009]. – 56 с. : іл. – На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929-2009. – Із змісту : Корифеї театру. Пам`ять : [в т. ч. про нар. арт. України А. І. Морозову]. — С. 30.

Морозова Анастасія Іванівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6619&lang=ukr

12.01 — 70 років тому народився Валерій Семенович Плохій (12.01.1947, с. Хитрівка Оріхів. р-ну), дипломат, державний діяч
Література:

Плохій Валерій Семенович [Електронний ресурс]. — Режим доступу : ru/wikipedia.org>Плохій,_Валерій_Семенович

14.01 — 50 років від дня народження Сергія Миколайовича Пишньова (14.01.1967, с. Дніпровка Кам’янсько-Дніпровського району — 28.08. 1986, там само), воїна-афганця, рядового, навідника кулемету
Після закінчення Дніпровської СШ № 2 навчався і працював теслярем у навчальному комбінаті Запорізької атомної електростанції. 9 квітня 1985 року Кам`янсько-Дніпровським РВК призваний до лав Збройних Сил СРСР. 8 серпня був направлений на службу до військової частини, дислокованій на території Афганістану (п/п 51863). Більше 10 разів Сергій брав участь у бойових операціях. Діяв сміливо, проявляючи рішучість і самовідданість. 28 серпня 1986 року при відбитті нападу противника на колону був тяжко поранений, від отриманих ран помер у шпиталі.

С. М. Пишньов нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

Література:

Книга пам’яті України. Запорізька область. Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Пишньов Сергій Миколайович. — С. 69.

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. — Из содерж. : Пышнёв Сергей Николаевич. — С. 56.

14.01 — 190 років від дня народження Петра Петровича Семенова-Тянь-Шанського (1827-1914), російського географа, ботаніка, статистика та мандрівника
Під його керівництвом створено багатотомне видання “Россия. Полное географическое описание нашего отечества” (19 томів, 1899-1914), в якому 7 («Малороссия») та 14 («Новороссия и Крым») присвячені Україні (в т. ч території, яку нині займає Запорізька область).

Праці:

Россія. Полное географическое описаніе нашего отечества : настольная и дорожная книга. Т. 14. Новороссія и Крым : со 150 политипажами, 46 діаграммами, картограммами и схематическими профилями, 1 большой справочной и 10 малыми картами / сост. : Б. Г. Карпов [и др.] / под ред. В. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго ; под общим рук. : П. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго, В. И. Ламанскаго. – СПб. : Изд. А. Ф. Девріена, 1910. – 984 с. : ил.

Література:

Алдан-Семенов, А. И. Семенов-Тян-Шанский. — М. : Мол. гвардия, 1965. — 304 с. : ил. — (Жизнь замечательных людей. Серия биографий ; вып. 24).

Застрожнов, И. А. Петр Петрович Семенов-Тян-Шанский // Вопросы истории. — 2010. — № 7. — С. 57-59.

Шевченко, В. Фундатор нової географії П. П. Семенов-Тянь-Шанський // Географія та основи економіки в школі. — 2008. — № 2. — С. 40-44.

15.01 — 40 років (1977) від дня заснування кінологічного центру УМВД Запорізької області (“Ревучі пороги”)
16.01 — 100 років від дня народження Олександра Михайловича Гіммельфарба (1917-2010), журналіста, члена Спілки журналістів України ; з 1999 р. мешкав у м. Оснабрюк (Німеччина)
Лицар мікрофону і пера

Олександр Михайлович Гіммельфарб… Патріарх запорізької і української журналістики, непересічна особистість, підполковник, фронтовик, щедра на добро людина з відкритим серцем і щирою душею. Таким його знають і пам’ятають не тільки колеги по професії всіх поколінь, але і багато запоріжців, з якими протягом кількох десятиліть творчого життя зводила його нелегка журналістська професія.

Він народився і виріс у Запоріжжі, тут закінчив школу і філологічний факультет Запорізького державного педінституту у 1939 році. Тоді ж прийшов працювати до обласної молодіжної газети «Комсомолець Запоріжжя». Був кореспондентом, відповідальним секретарем. А потім — 1941 рік, Ленінградський фронт, блокада. Воював на передовій, в протитанковій батареї, пройшов всю війну, до Перемоги. Осколок ворожого снаряду так і залишився біля серця на все життя.

Після закінчення війни підполковник Олександр Михайлович Гіммельфарб працював редактором військової газети на Камчатці, був військовим кореспондентом газети Північно-Кавказького військового округу. Газети з його нарисами та репортажами в армії передавали з рук в руки, бо матеріали журналіста підкупали теплотою, щирістю, глибиною висвітлення доль і характерів. Але всі ці роки військовий журналіст сумував за рідним містом. І, коли з’явилася така можливість, із радістю повернувся до Запоріжжя.

Працював редактором книжкового видавництва, яке в ті часи було в Запоріжжі. А в сімдесяті роки став головним редактором Запорізького обласного радіо. Цей період він сам вважав найщасливішим у своєму житті. Він прекрасно орієнтувався у всіх сферах життя області, чітко планував роботу редакції, мав прекрасне відчуття слова, майстерно редагував матеріали своїх підлеглих, терпляче навчав журналістській майстерності молодь.

Випадкових, прохідних матеріалів на Запорізькому обласному радіо в ті часи просто не було. Злободенні, ключові проблеми життя області прослідковувалися в часі, досліджувалися з різних боків. Нариси і замальовки про людей відрізнялися щирістю, проникненням у характери героїв, образною мовою.

О. М. Гіммельфарб був не тільки прекрасним керівником, організатором, але і непересічним журналістом, у якого навчалися майстерності, чиї матеріали в ефірі ставали подією для слухачів. Як у журналіста, було у нього дві найважливіші теми – економічна і військово-патріотична. Перша – тому, що доволі серйозна і непроста, а він вмів просто і зрозуміло розповісти про найскладніше. А друга – то, можна сказати, його життєве кредо – військово-патріотична. Розповіді про земляків — ветеранів Другої світової війни, героїв Радянського союзу, про славних земляків, про армійські будні Уральської дивізії, яка ще до війни розташувалася в Запоріжжі (місце дислокації нинішніх запорізьких військових частин в народі й досі за звичкою називають уральськими казармами). Там теж знали і поважали О. М. Гіммельфарба, завжди чекали біля динаміків його матеріали у виконанні самого ж автора. Гіммельфарбівський густий і водночас м’який баритон пізнавали одразу.

О. М. Гіммельфарб – автор двох книг — «Встречи на Запорожье» та «В памяти и граните», наставник молоді, з виходом на пенсію став першим відповідальним секретарем Запорізької обласної організації Спілки журналістів України (нині – Національної спілки журналістів України), багато зробив для розвитку спілчанського життя, організації творчого навчання, зростання лав журналістської творчої спілки.

І вже у доволі немолодому віці він, вірний головній своїй справі – навчати молодих, очолив студентську багатотиражку Запорізького національного університету. До нього, як і завжди тяглася молодь, а він охоче передавав їй свій досвід, перетворивши газету на майданчик практичних занять для студентів щойно відкритого (не без його безпосередньої участі і заслуг) факультету журналістики. Кілька випусків майбутніх журналістів навчалися у Метра не тільки журналістській майстерності, але й любові до нелегкої журналістської справи, відданості своїй професії.

О. М. Гіммельфарб для багатьох журналістів був і залишився взірцем у своєму ставленні до роботи, прагненні допомагати людям, відчутті красного слова і професійної майстерності.

(Манжура В. М.)

Окремі видання:

Встречи на Запорожье : путеводитель / А. М. Гиммельфарб, Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1980. – 142с. – На рус. и англ. языках.

В памяти и граните : путеводитель / А. М. Гиммельфарб. – Днепропетровск : Промінь, 1987. – 118 с. : ил.

Література:

Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – 328 с. – Із змісту : Юдавина, Л. Гиммельфарб Александр Михайлович / Лилия Юдавина. — С. 56-57.

Как чествуют наших ветеранов : [о запорож. журналисте А. Гиммельфарбе, проживающем в Германии] // Наше время плюс. — 2000. — 23 нояб. — С. 11.

Комановский, А. Такой у него характер // Запороз. Січ. — 1997. — 8 трав.

Шилин, Д. “На войне я не закрывал амбразуру, я просто делал тяжелую работу” / Дмитрий Шилин // Запороз. Січ. — 1995. — 1 берез.

Гіммельфарб Олександр Михайлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5625&lang=ukr

16.01 — 80 років від дня народження Василя Макаровича Басараба (16.01.1937, с. Кінські Роздори Пологів. р-ну — 5.09.2006, м. Київ), журналіста
Народився у сім’ї коваля. Вже у шкільному віці почав писати до районної газети. Закінчивши десятирічку, навчався у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики, який закінчив у 1961. Василь Макарович працював завідувачем відділом, відповідальним секретарем, редактором газет “Колективні лани” (нині — “Пологівські вісті”), “Комсомолець Запоріжжя” (1951-1958).

Протягом десяти років В. М. Басараб був відповідальним секретарем популярної обласної газети “Запорізька правда” (1963-1973). Як здібного відповідального секретаря, Басараба помітили у Києві, зокрема керівництво республіканської “Робітничої газети”. Маючи хист до аналітики, Василь Макарович завідував відділом аналізу громадської думки цієї ж газети. Неспокійний, гарячкуватий, щиросердечний він скрізь був лідером. До останніх днів життя працював редактором “Робітничої газети” (1973-2006). Нагороджений медаллю “За трудову доблесть”, Грамотою Президії Верховної Ради України, лауреат премії Спілки журналістів СРСР. У 2001 році В. М. Басараб нагороджений почесним званням “Заслужений журналіст України”.

Література:

Співати вміє кожен, заспівувати — ні : спогади про Василя Басараба / за ред. С. В. Басараба. – К. : Віпол, 2011. – 130 с.

Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – 328 с. – Із змісту : Клименко, М. Басараб Василь Маркович / Микола Клименко. — С. 26-27.

Козацькому роду нема переводу : біограф. довід. / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. – К. : Громадян. злагода, 2001. – 152 с. – Із змісту : Басараб Василь Макарович. — С. 14.

Балтянський, М. Слово про однолюба Василя Басараба // Журналіст України. — 2011. — № 5. — С. 31-32.

17.01 — 125 років від дня народження Дмитра Васильовича Котка (17.01.1892, с. Балки Василів. р-ну –18.11.1982, м. Львів), диригента, композитора, музично-громадського діяча
У 20-ті роки став яскравою та авторитетною постаттю в українській музичній культурі. Сформував на території Західної України й Польщі перший український професійний хор. Восени 1939 року на базі чоловічого хору Котка було засновано львівську хорову капелу “Трембіта”, а маестро став її першим керівником. Д. В. Котко був репресований радянським режимом і засланий у 1951 році в сибірські концтабори. Його ім’я понад півстоліття було заборонено в Україні. Відомості про Д. В. Котка увійшли до енциклопедії “Золота книга української еліти” в номінації “Хорові диригенти”.

Література:

http://zounb.zp.ua/resourse_/2012/1

Енциклопедія Сучасної України. Т. 15 : Кот — Куз / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) [та ін. ; НАН України, Наук. тов. ім Шевченка, Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України ]. – К. : [Ін-т енциклопед. дослід. НАН України], 2014. – 712 с. : іл. – Із змісту : Вардзарук, В. Д. Котко Дмитро Васильович (1892-1982), хоровий диригент, композитор, художник ; [уродж. с. Балки Василів. р-ну]. — С. 20.

Історія української культури : у 5 т. Т. 5 : Українська культура ХХ — початку ХХІ століть. Кн. 2 / голов. редкол.: Патон Б. Є. (голов. ред.) [та ін.] ; редкол.: Алєксєєнко І. Р. [та ін.] ; редкол. тому, кн. 2: Жулинський М. Г. (голов. ред.) [та ін. ; Нац. акад. наук України]. – К. : Наук. думка, 2011. – 1032 с. : іл. – Із змісту : [Д. Котко]. — С. 431.

Вардзарук, Л. Дорога до безсмертя / Лук`ян Вардзарук. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2003. – 204 с. – Із змісту : Вардзарук, Л. Маестро Котко. — С. 163-177.

Народжені Україною : меморіальний альманах : у2 т. Т. 1 : А-К / гол. ред. О. Онопрієнко. – К. : Євроімідж, 2002. – 896 с. : іл. – (Золоті імена України). – Із змісту : Дмитро Котко. — С. 804-805.

Золота книга української еліти : інформ.-іміджев. альманах : у 6 т. Т.5 / гол. ред.Онопрієнко О. ; худ. ред. Голуб К. – К. : Компанія ЄвроІмідж, 2001. – 640 с. : іл. – Текст укр. та англ. мовами. – Із змісту : Дмитро Котко. — С. 74-75.

Срібняк, І. В. Обеззброєна, але нескорена : інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921-1924 р. р.) / І. В. Срібняк. – К.: Філядельфія : Вид-во ім. Олени Теліги, 1997. – 187 с. – Із змісту : [Д. Котко]. — С. 68, 170.

КоткоДмитро Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6225&lang=ukr

18.01 — 50 років тому народився Євген Володимирович Воденніков (18.01.1967, с. Коптєлове Алапаєв. р-ну Свердлов. обл., РФ – 11.10.1986 с. Трояни Бердян. р-ну), воїн-афганець, рядовий, навідник-оператор БМП
Після переїзду батьків до України здобув середню освіту в Андровській середній школі. Працював у колгоспі “Схід” Бердянського району.13 квітня 1985 року Бердянським ОМВК Євген був призваний до РА. З жовтня 1985 року службу проходив у Афганістані (п/п 51883), брав участь у 12 бойових операціях в провінціях Герат, Кандагар, Гільменд. 11 жовтня 1986 року, за 13 км на південний захід від населеного пункту Гиришк провінції Гільменд, розвідувальний взвод вів важкий бій з групою противника. Євген діяв у складі мотострілецької роти, що підійшла на підкріплення. У бою він подавив 2 вогневих точки противника, при виконанні бойового завдання був смертельно поранений. Євгена Володимировича Воденнікова нагородженоорденом Червоної Зірки (посмертно ). Похований у с. Трояни Бердянського району.

Література:

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Воденников Евгений Владимирович (1967-1986),воин-афганец, рядовой, наводчик-оператор БМП. — С. 259.

Книга пам’яті України. Запорізька область. Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Воденніков Євген Володимирович. — С. 25.

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. — Из содерж. : Воденников Евгений Владимирович. — С. 22.

19.01 — 5 років тому (2012) зареєстровано Статут Спілки краєзнавців Мелітопольщини
Література:

Резник, В. И. Сделано немало, но предстоит еще больше : [пред. правления «Союз краеведов Мелитопольщины» выступил с докладом на отчет. собрании обществ. орг-ции] // Новий день. — 2014. — 23 квіт. (№ 102-107). — С. 16.

Чорноморець, В. С. Спілка краєзнавців Мелітопольщини // Музейний вісник. — 2013. — № 13. — С. 221-222.

***

Золотов, В. Поиски и находки краеведов : [презентация четвертого выпуска «Мелитопольского краеведческого журнала»] / Вадим Золотов // Новий день. — 2015. — 1 січ. (№ 178). — С. 6.

Балакина, И. «Мелитопольский краеведческий журнал» № 4 : выпуск «С ароматом эпохи» / Инна Балакина // Мелитоп. ведомости. — 2014. — 29 дек. — С. 15.

Воловник, С. Журнал о нашем крае : [вышел в свет второй номер «Мелитопольского краеведческого журнала»] / Семен Воловник // Мелитоп. ведомости. — 2014. — 15-21 янв. (№ 3). — С. 2.

Рыбальченко, Ю. Занимательное краеведение : [о первом выпуске «Мелитопольского краеведческого журнала»] / Юлия Рыбальченко // Главная газета Мелитополя. — 2013. — 14-20 авг. (№ 33). — С. 13.

25.01 — 165 років від дня народження Павла Михайловича Сивицького (1852-1921), лісничого Бердянського зразкового степового лісництва
Література:

http://zounb.zp.ua/resourse_/2012/1

Воловник, С. В. Возвращение Павла Сивицкого // Мелитоп. краевед. журн. — 2016. — № 7. — С. 24-30

26.01 — 120 років від дня народження Олексія Ілліча Данилова (26.01.1897, с. Мосіно Володимир. губ. — 23.06.1981, м. Москва), воєначальника, генерал-лейтенанта (1943), командувача 12-ої армії 3-го Українського фронту, яка брала участь у визволенні м. Запоріжжя, почесного громадянина м. Запоріжжя (1973)
Література:

Шиханов, Р. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Принт, 2015. — 146 с. — Із змісту : Данилов Олексій Ілліч. — С. 39-40.

26.01 — 50 років (1967)від дня заснування Кам‘янсько-Дніпровського консервного заводу (нині — агропромислова компанія “Солоха”)
27.01 — 145 років від дня народження Архієпископа Павла (27.01.1872, с. Велика Білозерка Мелітоп. повіту (нині — район. центр Запоріз. обл.) — 2.02.1946, м. Таллінн)
Архієпископ Таллінський і Естонський Павел (Дмитровський).

Архієпископ Таллінський і Естонський Павел (в миру Павло Григорович Дмитровський) народився 15 (27) січня 1872 року в селі Велика Білозерка Мелітопольського повіту Таврійської губернії в родині псаломщика. Після закінчення початкової школи вступив до Сімферопольського Духовного училища. Потім навчався в Таврійській Духовній семінарії, закінчивши її в 1894 році за першим розрядом. У вересні 1895 переведений завідуючим училища в с. Велика Білозерка Мелітопольського повіту. У 1896 року одружився і 5 травня того ж року висвячений у сан диякона, а 6 травня — на священика і призначений на посаду настоятеля Борисоглібської церкви села Астраханка Бердянського повiту. У 1899 році через хворобу дружини перевівся до Криму, в село Зуя Сімферопольського повіту, де займав також посаду члена Сімферопольського училищної Ради і був законовчителем кількох шкіл. У 1901 році овдовів. Після цього служив у парафіях Таврійської і Петербурзької єпархій, був слідчим консисторії. З 1908 по 1911 рік був вільним слухачем Санкт-Петербурзької Духовної академії. 9 березня 1909 року призначений для здійснення богослужінь в Іоанно-Богословську церкву, що знаходилася в селі Іванівському Ямбурзького повіту Санкт-Петербурзької губернії. Тут він священнодіяв і виконував обов’язки законоучителя земського училища. З початком Першої світової вiйни за пропозицією протопресвітера військово-морського духовенства подав прохання про переведення у військове відомство. З 25 квітня 1915 року по 8 серпня 1918 року служив в Кронштадті судновим священиком Балтійського флоту на госпітальному судні «Нiколаїв», одночасно був законовчителем Кронштадтської школи юнг і двох гімназій у місті. З серпня 1918 до липня 1919 року служив в Успенській церкві, що знаходилася на станції Струги Білі Варшавської залізниці, недалеко від міста Луги. У липні-серпні 1919 року він став священиком Кренгольмської Воскресенської церкви (Естонія). З 1 вересня 1919 року розпочав службу в Нарвському Спасо-Преображенському соборі позаштатним священиком. Був законовчителем Нарвських гімназій і членом Нарвської Єпархіальної Ради (Естонська апостольська православна церква). На початку 1921 року другу священницьку вакансію в соборі закрили. І лише 1 червня 1922 року отець Павел був відновлений на посаді другого священика за вільним наймом. 22 лютого 1925 року він був затверджений Митрополитом Таллінським і всієї Естонії Олександром (Паулусом) на штатну посаду другого священика собору. У 1926 році возведений у сан протоієрея. Викладав Закон Божий в Нарвськїй приватнїй об’єднанїй середній школі Комітету російських емігрантів. Влітку 1937 року загальноцерковними зборами обраний, а 3 жовтня 1937 висвячений на єпископа Нарвського. На початку 1941 року возз’єднався з Московською Патріархією і зберіг вірність їй в умовах німецько-фашистської окупації Естонії. Під час Другої Світової війни служив на окупованих територіях. За доносом двічі викликався до гестапо. 25 грудня 1942 року указом Екзарха Прибалтики Митрополита Сергія (Воскресенського) за великі заслуги зведений в сан архієпископа. Учасник Помісного собору Російської Православної Церкви 31 січня — 4 лютого 1945 року. Був на соборі єдиним архієреєм з числа тих, хто служив на окупованій території. У березні 1945 року указом Патріарха Московського і всієї Русі Алексія I призначений архієпископом Естонським і Таллінським. Помер 2 лютого 1946 року. Згідно з розпорядженням Святійшого Патріарха Алексія Митрополит Ленінградський і Новгородський Григорій 6 лютого здійснив в Олександро-Невському соборі м. Талліна відспівування покійного архієпископа Павла. У відспівуванні брали участь 18 священиків і 5 дияконів м. Таллінна і парафій Естонської єпархії. Напередодні 5 лютого був здійснений в соборі парастас. Тіло покійного поховано на місцевому православному цвинтарі. На богослужінні і при похованні були присутні багато вiруючих. Представники лютеранської консисторії поклали вінок на могилу покійного архієпископа1.

(Ковальов О.)

Література:

Шак, В. Беленький батюшка : [П. Дмитровский] // МИГ. — 2016. — 11 февр. (№ 6). — С. 33.

Архиепископ Павел — светило родного края // Сила Слова. — 2013. — 10 окт. (№ 41). — С. 5.

27.01 — 110 років від дня народження Галини Іванівни Гладишевої (1907-?), художниці, члена Спілки художників СРСР ; уродженки м. Олександрівськ (Запоріжжя)
Література:

Галина Ивановна Гладышева : графика : каталог выставки / авт. вступ. ст. И. И. Купцов. — М. : Сов. художник, 1985. — 22 с. : ил.

27.01 — 90 років від дня народження Геннадія Опанасовича Жиздика (1927-1991), заслуженого тренера України (1980), заслуженого працівника фізичної культури УРСР, президента ФК “Металург” та начальника футбольної команди “Металург” (1989-1991)
Геннадій Опанасович Жиздик народився 27 січня 1927 року в м. Гайсин Вінницької області. Учасник Великої Вітчизняної війни. Кавалер двох орденів Вітчизняної війни І ступеня, ордена Червоної Зірки; нагороджений п’ятьма бойовими медалями, медаллю «За трудову доблесть» та Почесною грамотою Верховної Ради України.

Виступав в амплуа воротаря за «Спартак» (Сталінабад, збірну Середньоазіатського воєнного округу, в ролі нападника – в динамівських командах Проскурова та Вінниці).

Тренував команди «Трубник» (Нікополь) та «Кривбас» (Кривий Ріг).

Працював начальником команд «Сахалин» (Південно-Сахалинськ), «Колос» (Нікополь), «Дніпро» ( Дніпропетровськ).

В 1989-1991 роках – президент ФК і начальник команди «Металург» (Запоріжжя). Заслужений працівник фізичної культури УРСР, заслужений тренер України. Помер 23 грудня 1991 року в Дніпропетровську (нині — м. Дніпро).

У 1942 році разом з батьками Гена Жиздик опинився в Душанбе. 15-річним школярем поривався на фронт, але не брали…Допомогло запрошення до місцевої спартаківської команди: щоб юний голкіпер отримав допуск до ігор, тренерам довелося завищити його вік на два роки.

Незабаром, після призову до армії, Геннадій Жиздик опинився у танковому училищі, по закінченні якого отримав офіцерське звання. В подальшому звільняв Білорусь, Польщу. Війна для Геннадія Опанасовича закінчилася достроково на Одері.

— “Йшли криваві бої, — згадує Жиздик – наш танковий екіпаж підтримував порядки піхоти, що атакувала, придушував шквальний вогонь фашистів. В одному з таких боїв прямим попаданням з «пантери» фашистам вдалося підбити нашу машину. В живих залишилося лише двоє: я і баштовий стрілець. Як витягли мене товариші з танка, який горів, не пам’ятаю”.

Півтора роки провів відважний танкіст у госпіталі. Втратив праву руку. Після цього ще не один рік лікувався. Але він не міг змиритися з тим, що дороги у спорт йому закриті. Звісно, з-за інвалідності на футбольних воротах він вже не міг стояти, але на футбольне поле все ж таки повернувся, а згодом повністю розкрив свій щедрий талант у ролі організатора спортивної справи.

Геннадію Жиздику довелося пережити часи, коли ділові, нестандартно мислячі люди були не в пошані. Із-за цього Геннадій Опанасович сьорбнув, як кажуть у народі, лиха. Але, на щастя, він не зламався, а залишився вірним своїм принципам.

П’ятнадцятирічний період своєї кар’єри спортивний організатор Геннадій Жиздик присвятив трудовому колективу Нікопольського південнотрубного заводу. Працював адміністратором, директором стадіону, начальником команди. Був ініціатором створення у Нікопольському районі Дніпропетровської області першого в країні міжколгоспного спортивного клубу «Колос». Місцева команда майстрів під керівництвом Геннадія Жиздика пройшла шлях від колективу фізкультури до одного з ведучих клубів першої ліги.

Геннадій Опанасович був хресним батьком першого в країні футбольного клубу «Дніпро» (м. Дніпро), який став працювати на господарському розрахунку. Будучи начальником цієї команди, Жиздик сприяв значним її перемогам: у 1983 році команда виграла звання чемпіона СРСР, двічі завоювала бронзові нагороди, один раз – срібну. У 1988 році, коли «Дніпро» спрямував свої зусилля завоювати другий чемпіонський титул, Жиздика урочисто проводили на пенсію.

Геннадій Опанасович пішов з «Дніпра» за власним бажанням, пішов, як йому здавалось, назавжди…Але через певний час відомий організатор спортивної справи став у керма запорізького «Металурга», висунув ідею створити футбольний клуб, який першим в СРСР перейшов на повний господарський розрахунок. За два роки команда «Металург» вперше у своїй історії увійшла до вищої ліги.

Геннадій Опанасович Жиздик, маючи свою родину та онуків, увесь свій час присвячував футболістам, їх сім’ям, батькам. Навіть перебуваючи у лікарні, він обирав хвилинку, щоб поцікавитися , як відновлюють своє здоров’я травмовані гравці, який настрій у лідерів. Ціною цього трудового подвигу стало життя.

В Україні свято вшановують пам’ять про Геннадія Опанасовича Жиздика. На Дніпропетровщині щорічно проводяться меморіали за участі команд ветеранів футболу, а в Запоріжжі гідним пам’яті цієї видатної людини став традиційний міжнародний юнацький турнір, який проводиться з 1997 року. Геннадій Жиздик – почесний громадянин м. Нікополя. У 2013 році його іменем названа вулиця в м. Дніпропетровську (нині — м. Дніпро).

(Копеліович А. Б.)

Література та інтернет-ресурс:

Звёзды запорожского «Металлурга» / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье : Просвіта, 2014. – 144 с. : фото. – Из содерж. : Жиздик Геннадий Афанасьевич. — С. 21-22.

Ласков, М. Р. Футбол как первая любовь : повесть-версия о Геннадии Жиздике / М. Р. Ласков. – Днепропетровск : Пороги, 1992. – 60 с.

[Первый международный Мемориал заслуженого тренера Украины Г. А. Жиздика] // Команда. — 1997. — 11 сент.

ЖиздікГеннадій Афанасійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5908&lang=ukr

28.01 — 70 років Світлані Миколаївні Ляшко (28.01.1947, м. Кременець Тернопіл. обл.), археологу, кандидату історичних наук
Народилася в родині військовослужбовців. 1960 року сім`япереїхала до Запоріжжя. В 1965 р. вона закінчила школу № 28 і поїхала на навчання до Московського державного педагогічного інституту (зараз — Російський державний педагогічний університет). Закінчивши навчання на історичному факультеті інституту, деякий час працювала вчителем історії в Кемеровській області (РФ), та невдовзі повернулася до Запоріжжя і з серпня 1970 року розпочала свою трудову діяльність в Запорізькому обласному краєзнавчому музеї. Під її керівництвом досліджено більше 200 курганів. Брала участь і в розкопках таких всесвітньо відомих курганів як Гайманова та Товста Могили. Під час роботи у відділі охорони пам’яток(1981-1983), обстежила і зафіксувала багато археологічних об`єктів в області, завдяки чому сотні курганів були взяті на державний облік як пам`ятки археології. У 1984 р. С. М. Ляшко переїхала до Києва і розпочала роботу в Інституті археології НАНУ. Її наукові інтереси торкалися доби енеоліту-бронзи. Вона — автор понад 70 робіт з археології, написаних, переважно, на матеріалах Запорізької області. З липня 1993 р. працює в Інституті біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Науковий і науково-практичний доробок Світлани Ляшко у галузі біографістики, археології, музеєзнавства сприяє розвитку історичної науки в Україні.

Праці:

Ляшко С. Н. Днепрогэсовская археологическая экспедиция 1927-1933 гг. и ее роль в развитии отечественной археологической науки / С. Н. Ляшко // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 14-27.

Література:

Світлана Миколаївна Ляшко : біобібліографія. До 60-річчя з дня народження / упоряд. О.М. Яценко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2007. – 60 с.

Сушко, К. І. Віщий Степ : загадки, дослідження, гіпотези, відкриття / К. І. Сушко ; Констянтин Сушко. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – 256 с. : іл. – Із змісту : [С. М. Ляшко]. — С. 34-36.

Гончаренко, Н. До 55-річчя Світлани Миколаївни Ляшко // Музейний вісник. — 2002. — № 2. — С. 132-133.

28.01 — 25 років тому (1992) Верховна Рада України затвердила блакитно–жовтий прапор Державним прапором України
В Запоріжжі синьо-жовтий прапор був піднятий 27 вересня 1991 р.

Література:

Турченко, Ф. Г. ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя / Ф. Г. Турченко. – Запоріжжя : Просвіта, 2011. – С. 124.

Над облрадою — українське знамено // Запоріз. правда. — 1992. — 30 січ.

Цього місяця виповнюється:
90 років (1927) від дня заснування заповідника “Кам’яні Могили”
50 років (1967) від дня заснування в м. Запоріжжя Центрального науково-дослідного інституту електрифікації та механізації тваринництва Південної зони країни
20 років (1997) від дня заснування НДІ «Біорізноманіття наземних та водних екосистем України» (МДПУ ім. Б. Хмельницького)
Науково-дослідний інститут

біорізноманіття наземних та водних екосистем України при Мелітопольському державному педагогічному університеті

імені Богдана Хмельницького

Науково-дослідний інститут біорізноманіття наземних та водних екосистем України при Мелітопольському державному педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького було утворено наказом Міністерства освіти України в січні 1997 року.

Головними напрямками діяльності НДІ є проведення фундаментальних та прикладних досліджень, що пов’язані з вивченням біологічного різноманіття та стану навколишнього природного середовища, проведення моніторингових досліджень наземних та водних екосистем на території України, вивчення та моніторинг орнітологічної обстановки в Азово-Чорноморському екологічному коридорі, вивчення міграційних шляхів, гніздування та зимівель птахів і розробка науково-практичних рекомендацій щодо охорони та використання окремих видів, розробка короткотермінових та довготермінових прогнозів орнітологічної обстановки на території півдня України, моніторинг та менеджмент водно–болотних угідь з метою їх охорони. Вченими інституту досліджуються питання впливу різноманітних антропогенних чинників на стан фауністичного різноманіття, прогнозу розвитку фауністичних комплексів в залежності від дії тих чи інших факторів, зменшення можливих негативних наслідків діяльності людини, виконуються роботи з підготовки наукових обґрунтувань на створення нових та розширення площ існуючих об’єктів природно-заповідного фонду України.

Серед найбільш важливих міжнародних проектів, реалізованих науковцями НДІ за останні роки, слід зазначити такі:

1. Проект «Проведення обліку зимуючих коловодних птахів на півночі Центрального та Східного Сивашу та взяття проб на пташиний грип, подальший моніторинг коловодних птахів». Грант — Угода № WCS-2007- 1.5. В рамках проекту „SupportforCollectionofDataonAvianInfluenzaPrevalenceinWildBirdsintheSouthernUkraine, угода WCL – 2007.01.04-1,WildlifeConservationSociety(USA). 2007 – 2009.

2. Проект «Збереження важливих водно-болотяних місцеперебувань птахів на Нижньому Дніпрі та у Дніпровській дельті України, менеджмент та визначення важливих територій як складових Нижньодніпровського національного природного парку»(Rufford Small Grant Programme – Грант Project 08-464. Велика Британія, 2008-2010).

3. Проект «Міжнародні середзимні обліки коловодних птахів: адаптація методик IWC та їх апробація, видання бюлетеня ROM» Грант Wetlands International (Нідерланди) для забезпечення впровадження української частини проекту „Зупинка у Чорному морі — проект NL1202.000.001)”.2010 – 2011 рр.

4. Проект «Охорона та управління ресурсом коловодних птахів, оптимізація функціонування орнітокомплексів у водно-болотних угіддях Азово-Чорноморського узбережжя України» (Програма BBI-MATRA/2008/020, Грант BuWA Project 08-043, 2008-2011).

5. Проект “CormorantcountsintheWesternPalearctic” — Україна (Програма International Cormorant Research Group (CRG) & The European Commission project ‘CorMan), 2012-2013 рр.

6. Проект «Формування потенціалу природних комплексів щодо спостереження за Чорноморським басейном задля підтримки сталого розвитку — Азово-Чорноморське узбережжя України» Грант №226740.Сьома рамочна ініціатива Євросоюзу («Building Capacity for a Black Sea Catchments Observation and Assessment System supporting Sustainable Development»), 2010-2013 рр.

За останні три роки науковцями науково-дослідного інституту на виконання Закону України «Про екологічну мережу», Закону України «Про загальнодержавну програму формування екологічної мережі на 2000-2015 роки» було розроблено регіональну схему формування екологічної мережі Запорізької області та місцеві схеми формування екологічної мережі Бердянського та Пологівського районів Запорізької області.

Прикладне дослідження «Розробка науково-інформаційної системи моніторингу, оцінки та прогнозу стану біорізноманіття на регіональних територіях та площадках вітрових та сонячних електростанцій, ліній електромереж в межах Азово-Чорноморського регіону», що виконується співробітниками інституту на цей час, має на меті вирішення завдань з розробки інтегральних методологічних та методичних основ проведення моніторингу з відповідним форматом проведення робіт щодо оцінки і прогнозу стану біорізноманіття на територіях ВЕС, СЕС і ЛЕП та створення комплексних та спеціальних моніторингових програм на основі підготовленого методичного забезпечення та програмних продуктів, системи збереження та використання моніторингових даних на всіх етапах технологічних процесів на майданчиках ВЕС, СЕС та ЛЕП у автоматизованих системах моніторингу довкілля з метою забезпечення оперативного доступу до результатів моніторингових робіт та якісної обробки моніторингових даних. Даний проект розрахований на виконання державного замовлення з розвитку альтернативної енергетики і одночасно максимально орієнтований на збереження природних комплексів та забезпечення мінімального впливу ВЕС, СЕС на довкілля.

Створення сучасних механізмів технічного вдосконалення досліджень сезонних трансконтинентальних міграцій птахів на Азово-Чорноморському узбережжі України є метою виконання науковцями фундаментальної теми “Розробка системи радіолокаційних спостережень за трансконтинентальними міграціями птахів у ключових природних та техногенних моніторингових полігонах Азово-Чорноморського регіону”.

З 1998 року виходить фахове видання «Бранта» — збірка наукових праць Азово-Чорноморської орнітологічної станції, що є провідним структурним підрозділом НДІ. Співробітники підрозділів науково-дослідного інституту є також членами редколегії Біологічного вісника МДПУ ім. Богдана Хмельницького та інших журналів, що входять до наукометричних баз даних.

(В. Д.Сіохін)

Перелік монографій за останні роки :

Колоніальні коловодні птахи дельти Дніпра, пропозиції щодо охорони важливих місцеперебувань / під загал. ред. Сіохіна В.Д. // Чорноморська програма Wetlands International – AEME, Бюро Ваарденбург – Нідерланди ; Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — 109 с.

Чисельність та розміщення водно-болотних видів птахів в ключових угіддях Азово – Чорноморського екологічного коридору. / під загал. ред. Черничко Й.І. ; ред.-видав. рада «Бранта», BBI-MATRA/ The Netherlands. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — 121 с.

Оцінка ландшафтного та біологічного різноманіття інтегральними біологічними індикаторами та маркерами : монографія / В.Д. Сіохін, Б.Г. Александров, Й.І. Черничко [та ін.]. – Мелітополь : МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2014. – 194 с.

Науково-методичні основи охорони та оцінки впливу на навколишнє природне середовище під час проектування, будівництва, експлуатації вітрових та сонячних електростанцій, ліній електромереж : методичний посібник / В. Д. Сіохін, П. І. Горлов, Ю. О. Андрющенко, А. М. Волох [та ін.]. – Мелітополь : МДПУ імені Б. Хмельницького, 2014. – 148 с.

Черничко, Й. І. Значение Азово-Черноморского побережья Украины в поддержании структуры внутриматериковых пролетных путей куликов в Восточной Европе: монографія / VestnikZoology (Saplement). – К. : Інститут зоології НАН України, 2015 — Ч. 1. – 125 с.

Черничко Й. І. Значение Азово-Черноморского побережья Украины в поддержании структуры внутриматериковых пролетных путей куликов в Восточной Европе: монография / SaplementVestnikZoology (Saplement). – К. : Інститут зоології НАН України, 2016. — Ч. 2 (друк). – 125 с.

Література:

Мелітопольський державний педагогічний університет : ювілейна книга. – Д. : АРТ-ПРЕС, 2008. – 160 с.

Аносов І. П. Мелітопольський державний педагогічний університет (2000 — 2005 рр.) іст. нарис. – Мелітополь, 2005.

10 років (2007) від дня заснування Мелітопольського українсько-білоруського товариства “Полісся”
За ініціативи групи білорусів, що мешкають у Мелітополі, та ансамблю бандуристів “Джерело” Будинку культури ім. Т. Г. Шевченко у січні 2007 року було засновано українсько-білоруське товариство “Полісся”. Першим головою товариства став Віктор Павлович Сидорчук. Творчі колективи ансамблю бандуристів “Джерело” (керівник З. І. Кривошей) та ансамблю білоруської пісні “Полісся” (керівник Є. Черненко), які працюють при товаристві, є учасниками багатьох фестивалів, конкурсів, засідань літературно-музичної вітальні та інших культурних заходів. У багатонаціональному Мелітополі мешкає більше 2 тис. білорусів, а у роботі товариства беруть участь понад 200 чоловік, які проводять різноманітну роботу з популяризації національної культури, знайомлять мелітопольців з діячами культури і мистецтв Білорусії. Так у 2010 році були проведені творчі вечори у Мелітопольському педагогічному університеті ім. Б. Хмельницького, автомоторному технікумі, технікумі гідромеліорації, дитячій бібліотеці ім. Гайдара. Проводиться робота з відродження білоруських традицій та обрядів, відзначаються національні свята. Дуже цікаво проходять волочебні обходи білорусів, що мешкають у місті, в перший пасхальний вечір та свято “Ой нічкою цемной, ды на Івана-Купалу”. Стало традицією проведення Днів білоруської культури у місті, на які запрошуються гості з Білорусії. Відбулися зустрічі з ансамблем “Пісняри”, народним артистом Білорусії Геннадієм Санько, ректором Брестського технічного університету, головою Білоруської асоціації жінок Сторопій Іриною Опанасівною та іншими цікавими людьми. У листопаді 2010 року від колективу “Полісся” стали лауреатами Всеукраїнського форуму національних культур у Києві художник В. М. Усіков, поет О. М. Гончаренко. Колектив “Джерело” взяв участь у фестивалі бандуристів України “На крилах мистецтва”, що проходив у листопаді 2015 року в Запоріжжі, і був дуже тепло прийнятий глядачами.

Література та інтернет-ресурс:

Ми — українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. – [Запоріжжя : Просвіта, 2012]. – 116 с. : фото. – Із змісту : Мелітопольське українсько-білоруське товариство “Полісся”. — С. 61.

Браво, мелитопольские бандуристы! [Электронный ресурс ] // Местные вести. — 2015. — 11 нояб. — Режим доступа: http://www.mv.org.ua/news/112433-bravo_melitopolskie_banduristy.html