(Чубенко Л. М.)

Володимир Романович Манзуля народився 1 травня 1946 року в с. Мишковичі Овруцького району Житомирської області в багатодітній селянській сім`ї. Звичайне післявоєнне дитинство, школа, армія. І саме в армії, випадково, міцний, високий, з гарними кулаками солдат Володимир Манзуля став боксером. Перші вдалі бої надихнули хлопця, він став тренуватися.

Після закінчення служби Володимир приїхав до Запоріжжя, став працювати на заводі «Комунар» і одночасно тренуватися в СК «Стріла» у Едуарда Тарасенка, який виховав В. Манзулю як спортсмена і як тренера. Володимир брав участь в багатьох всесоюзних змаганнях: пам’яті Ковпака, Кузнєцова, 68 героїв-десантників. Провів 38 боїв, став кандидатом у майстри спорту. 

В 24 роки Володимир одружився. Оскільки в Енергодарі у 1970 році відкрилося ударне комсомольське будівництво, родина Манзулів переїхала туди. На будівництві (Володимир працював начальником охорони) познайомився з Тихоном Бобровим, в минулому майстром спорту з боксу. Обом прийшло одне рішення – створити секцію з боксу, щоб займатися улюбленою справою. Досягнуті результати вражають: тренер Володимир Романович виховав 23 майстрів спорту, 3 майстри спорту міжнародного класу, заслуженого майстра спорту України, більше 200 кандидатів в майстри спорту і понад півтори тисячі спортсменів масових розрядів. 

Світову славу школа тренера Манзулі отримала завдяки братам Сидоренкам – Валерію та Володимиру, чемпіонам Європи, учасникам Олімпійських ігор. Володимир Сидоренко став бронзовим призером Олімпіади в Сіднеї та чемпіоном світу WBA у найлегшій вазі. 

На 25-річчя міста Енергодара Володимиру Манзулю було присвоєне звання заслуженого працівника фізичної культури та спорту. Завдяки йому в місті побудований спортивний комплекс, декілька спортивних майданчиків. У 1998 році він став заслуженим тренером України.

Крім спортивно-виховної роботи Володимир Романович займався громадською діяльністю, був депутатом міської ради трьох скликань. Місто Енергодар визнало його заслуги перед мешканцями: Володимир Романович Манзуля – почесний громадянин Енергодару. 

Помер видатний тренер 5 листопада 2005 року. Похований в селі Зразкове на 1-му сільському кладовищі. 

На будинку, в якому 36 років мешкав В. Манзуля, встановлена меморіальна дошка на його честь. В Енергодарі проводиться щорічний боксерський турнір пам’яті Володимира Манзулі. Продовжує роботу енергодарська школа боксу, яка носить його ім`я. З нової плеяди, яку вже виховали учні Володимира Манзулі – Володимир Ненашев, Олексій Марієнко, Денис Проценко, - хлопці вже завойовують  медалі на міжнародних аренах. Призерами чемпіонатів Європи серед юнаків ставали Володимир Детсков, Іван Хойняк, Артур Пригода, Станіслав Гацько, Святослав Демкін. Ігор Магурін – призер чемпіонату Європи серед юніорів. Ілля Журавель – призер чемпіонату світу серед військовослужбовців. Олександр Меленюк двічі вигравав чемпіонати Європи серед юнаків, призер чемпіонату світу, наймолодший майстер спорту в історії України – в 14 років. 

Смерть владна забрати життя людини, але не владна над людською пам’яттю вдячних учнів Володимира Романовича Манзулі. 

 

Манзуля В. Асоціація боксу в Енергодарі / Володимир Манзуля // Запоріз. правда. - 1992. - 11 берез.

 

Література про життя та діяльність

 

Енергодар - промінь дивної краси! Рідне місто - дух чарівної весни!  – [Б. м. : б. в., 2012?]. – 16 с. : іл. – Із змісту : Почесні громадяни міста : Володимир Романович Манзуля. - С. 14.

Прохоров, Л. В. Железный поток / Леонид Прохоров. – [Запорожье : Дикое Поле, 2009]. – 128 с. : ил. –  Из содерж. : Энергодар : [в т. ч. о. В. Р. Манзуле]. - С. 106-114.

Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В.М. Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. – К. : [Олімп. літ.], 2005. – 464 с. : іл. – Бібліогр.: с. 461-463. – Із змісту : Манзуля Володимир Романович. - С. ?.

Енергодар : 30 років місту енергетиків / фото А. Масленков, С. Єгунов. – Енергодар : Тандем-Студія, 2000. – 39 с. – Із змісту : Спортивні досягнення : [в т. ч. про В. Р. Манзулю]. - С. 24

Рубахин, Э. Призрак маньяка витал над городом / Э. Рубахин. – [Запорожье] : Запоріжжя, 1998. – 63 с. – Спортивные звезды вчерашнего дня и сегодня Запорожского края. – Эдуард Тарасенко - наставник чемпионов. - С. 53-55.

Энергодар — 25 : людям, построившим город, посвящается : фотоальбом / [авт. кол. : Масленкин А. М. и др.]. – К. : [б. и.], 1995. – 64 с. : ил. – Тит. л., текст рус., укр. – Из содерж. : Тренировка боксеров. Тренер высшей категории В. Манзуля воспитал не одного чемпиона Украины по боксу : [фото]. - С. 43.

***

Бескоровайный В. Турнир памяти Владимира Манзули пройдет в мае / Валерий Бескоровайный // Рост. - 2011. - 8 дек.

Блануца Г. Установлена мемориальная доска на доме, где жил выдающийся тренер Владимир Манзуля // Здесь живем. - 2007. - 21 июня.

Алексеенко Д. Заслуженный тренер Украины Владимир Манзуля: «Бокс для меня — жизнь» / Дмитрий Алексеенко // Индустр. Запорожье. - 2006. - 11 нояб.

***

Манзуля Володимир Романович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=6511lang=ukr

01.05 - 30 років тому (1986) почав функціонувати музикальний фонтан на пл. Фестивальній (м. Запоріжжя)

Єніна Віра Михайлівна — прозаїк і поетеса, народилася 2 травня 1906 р. в с. Новотроїцьке Бердянського ра­йону в сім’ї сільського вчителя. Закінчила Київський ху­дожній інститут (1929). Працювала вихователькою у дит­будинках, у видавництвах Харкова і Києва. Член Спілки письменників СРСР з 1952 р. Померла 26 листопада 1977 р.

Окремі видання творів

Розступилися гори : повість. – К. : Молодь, 1951. – 237 с.

Нагорода : повість. – К. : Рад. письменник, 1955. – 292 с.

Нова трембіта : повість. – К. : Молодь, 1955. – 132 с.

Серце бажає щастя : оповідання. – К. : Рад. письменник, 1958. – 242 с.

Вирок вважати умовним : повість. – К. : Рад. письменник, 1962. – 183 с.

Минуле не минає : роман. – К. : Рад. письменник, 1965. – 319 с.

Сердолікова усмішка : повість. – К. : Веселка, 1967. – 95 с.

Українська квітка : повість. – К. : Дніпро, 1968. – 336 с.

Краса жіноча : оповідання. – К. : Молодь, 1970. – 158 с.

Істини розкриваються поволі : роман. – К. : Рад. письменник, 1971. – 166 с.

Чотири довгих роки : спогади воєн. літ : [про письменників, художників]. – К. : Рад. письменник, 1974. – 187 с.

Минуле не минає. Істини розкриваються поволі : романи. – К. : Дніпро, 1976. - 383 с.

Нехай лунає сміх : гумор, сатира. – К. : Рад. письменник, 1979. – 141 с.

Минуле не минає : романи, оповідання. – К. : Дніпро, 1982. – 478 с.

Література про життя і творчість

Єніна Віра Михайлівна // Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – Т. 2. – С. 185.

Віра Єніна // Письменники Радянської України. 1917-1987 : біобібліогр. довідник. – К., 1988. – С. 210-211.

Віра Єніна // Письменники Радянської України : біобібліогр. довідник. – К, 1966. – С. 215.

Віра Єніна // Письменники Радянської України : довідник. – К., 1960. – С. 170-171.

Забашта Л. Вірі Єніній — 70 / Л. Забашта // Літ. Україна. – 1976. – 7 трав.

Кравець І. Вірші Віри Єніної / І. Кравець // Півден. зоря. – 1995. – 30 трав.

Денисов Е. Неисчерпаемые родники / Е. Денисов // Азов. Вестник. – 2001. – 25 мая. С. 3.

Бабій М. Життєве і вигадане / М. Бабій // Літ. Україна. – 1963. – 2 серп.

Гундич Ю. Подих буремних літ / Ю. Гундич // Молодь України. – 1966. – 10 серп.

04.05 - 60 років (1956) В. М. Проніну, запорізькому художнику
04.05 - 50 років від дня народження В. О. Шила (1966-1985), воїна-афганця; уродженця с. Солоне Якимівського району

(Романів Н. В.)

Друга світова війна вогненним смерчем прокотилася землями України. Більше мільйона людей в нашій державі брали участь у партизанському русі, біля 200 тисяч нагороджені орденами і медалями. Час невблаганний, герої, що залишилися живими, відходять в безсмертя. В Запорізькому краї ще нещодавно нараховувалось 119 живих партизанів та підпільників. Серед них – Майя Іванівна Самсика.

Народилась майбутня легендарна партизанка 7 травня 1926 року в селі Балабине, що під Запоріжжям. Так сталося, що стала вона першою нехрещеною дитиною села, оскільки батько дівчинки працював інженерно-технічним працівником на заводі «Комунар». Батько був репресований 11 грудня 1936 року, і відразу мати, Майя та її брат Анатолій стали родиною «ворога народу». Але Майя завжди пишалася своїм батьком, і ту мужність, яку вона відчувала в собі під час війни, вона узяла  від Івана Самсики. 

Вчилася Майя відмінно, переборола всі перешкоди «дочки ворога народу» і в квітні 1941 року вступила до комсомолу. З початком фашистської окупації Балабинська школа закрилась, тому дівчина вирішила продовжити своє навчання у запорізькій школі № 15. 

В грудні 1941 року  до рук Майї випадково потрапила газета «Правда» від 7 листопада 1941 року. Їй дуже сподобалася фраза передовиці: «Пройде ще півроку, можливо, рік, і гітлерівська Німеччина лусне під вагою своїх злочинів». Так дівчина дійшла до думки про написання і поширення листівок на рідній окупованій землі. Вже в поважному віці Майя Іванівна Самсика відзначала, що коли прийшло розуміння про нацизм як загрозу для всієї країни, народ піднявся на боротьбу, і не тільки під армійським командуванням, а й просто зі своєї свідомості. 

Комсомолка Майя Самсика разом зі своєю тіткою, а за віком ровесницею, Валентиною Алексєєнко, писали від руки листівки і розклеювали їх по селу. Листівки закликали боротися з окупантами, вселяли в людей віру в неминучу перемогу Червоної Армії. Свою першу листівку Майя підписала дивними словами “ЯдКІМ”. Розшифровка їх була простою: “Я дочка Комуністичного Інтернаціоналу Молоді”. Ніхто навіть не здогадувався, що цю відчайдушну акцію провела 15-річна школярка. Пізніше, в жовтні 1942 року, з ініціативи Майї Самсики в селищі виникла підпільна молодіжна організація “За Радянську Україну”. Їх було всього шестеро – 14–16-річнихпідлітків: комсомолка Майя Самсика (керівник групи) і п`ятеро надійних хлопців – Іван Швець, Володимир Говорун, Василь Колядко, Анатолій Рибальченко і Анатолій Самсика, брат Майї. Штаб цієї групи діяв на вулиці Запорізькій, 46 (в жовтні 1981  р. на  цьому  будиночку була встановлена меморіальна дошка на честь мужніх патріотів).

На початку листопада 1943 року начальник оперативної групи при Військовій раді 8-ї армії підполковник М.І. Філіппов повідомив у бойовому донесенні: «При звільненні території Запорізької та Дніпропетровської областей нами проведена робота з виявлення партизанських загонів, груп та партизан-одинаків на звільненій території та з розшуку нами засланих загонів і груп. Особистим зв’язком з партизанами, опитуванням місцевого населення та перевіркою фактів із виїздом на місця встановлено:

Партизанська група с. Балабине Запорізької області. Командир Самсика Майя Іванівна, комсомолка, організувала групу з 6 осіб з молоді для партизанської боротьби. Активно група діяла з жовтня 1942 року по жовтень 1943 року. Учасниками партизанської групи Самсики здійснено ліквідацію трьох воїнських ешелонів шляхом механічного псування залізниці. Група поширила велику кількість антифашистських листівок та зведень Радянського інформбюро. Зараз Самсика М.І. та її група у повному складі знаходиться в с. Балабине Запорізької області. Матеріал складений на основі звіту партизанської групи, перевірений на місці та підтверджений місцевими районними організаціями. Вважаю, що група комсомолки Самсики Майї у повному складі підлягає поданню до урядових нагород…».

За свої подвиги юні патріоти отримали нагороди Батьківщини. Керівник групи Майя Іванівна Самсика була удостоєна ордена Червоної Зірки, її товариші нагороджені медалями “Партизан Вітчизняної війни” ІІ ступеня. Незалежна Україна також гідно оцінила хоробрість Майї Самсики під час другої світової війни, нагородивши її орденами «За мужність» ІІІ та ІІ ступенів. Має колишня вчителька й інші нагороди.

Після звільнення України Майя Іванівна працювала в обкомі комсомолу, потім стала викладачем і все своє життя пов’язала з системою освіти: вчитель історії в школі № 9 м. Запоріжжя, завуч школи-інтернату № 6, потім викладач в авіаційному технікумі. 

У 1957 році в журналі «Зміна» Булат Окуджава зробив героєм своєї публікації «ЯДКИМ» Майю Іванівну. Запорізький поет та письменник Петро Ребро присвятив підпільникам документальну повість «Грім під Запоріжжям», яка вийшла друком у 1969 році. 

На заслуженому відпочинку у Майї Іванівні час розписаний: вона - активний громадський діяч, відвідує школи та установи, бере активну участь у популяризації ролі партизанів у завоюванні Перемоги, розповідає про розвиток партизанського руху на Україні, солдатах, які віддавали своє життя заради майбутнього. 

Не згасити вогонь пам’яті: Майя Іванівна Самсика – голос людей своєї доби, свідок і сама героїня, розкриває дух народу, який гідний якнайбільшого оспівування, якнайкращих слів для того, щоб його зберегти, щоб він сяяв для наступних поколінь.

 

Література про життя та діяльність

 

Запорізький рахунок Великій війні, 1939-1945 : [монографія] / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : [Просвіта], 2013. – 416 с. : фото. – Із змісту : Радянський опір : [в т. ч. про керівника групи “За Радянську Україну” М. Самсику]. – С. 261.

Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Вип. XXXI / Держ. вищий навч. заклад "Запоріз. нац. ун-т" М-ва освіти і науки, молоді та спорту України ; [редкол. : Турченко Ф. Г. (голов. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : [ЗНУ], 2011. – 368 с. – Із змісту : Штейнле О. Радянський Рух опору на Запоріжжі (1941-1944) / О. Ф. Штейнле. - С. 107-178.

Весна Победы нашей / [авт. кол.: Короленко В. Д. (рук. проекта) и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – 288 с. : ил. – Из содерж. : Самсыка Майя Ивановна. - С. 101.

Народна війна 1941-1944. Антифашистський рух опору на території Запорізької області. Запорізький архів : зб. документів і матеріалів / Держ. архів Запоріз. обл. ; [авт.-упоряд. : В. О. Бондар, О. Г. Величко, І. В. Козлова]. – Запоріжжя : [Прем'єр], 2005. – 560 с. : іл. – Із змісту : Пояснювальна записка члена підпільної групи “За Радянську Україну” Самсики Майї стосовно діяльності групи. - С. 224-226.

Їх водила молодість : худож.-докум. оповіді / [упоряд. А. В. Півненко ; передм. О. Воробйова]. – Дніпропетровськ : Промінь, 1988. – 229 с. : іл. – Із змісту : [М. Самсика, керівник підпіл. комс. організації “За Радянську Україну”]. – С. 125-129.

Ребро П. Грім під Запоріжжям : докум. повість [про бойову діяльність підпіл. комс.- молодіж. групи "За Радянську Україну" с. Балабине Запоріз. р-ну] / П. П. Ребро ; Петро Ребро; [худож. В.І. Єрьоменко]. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Дніпропетровськ : Промінь, 1985. – 184 с. : іл.

История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область / редкол.: В.И. Петрыкин [и др.] / Ин-т истории АН УССР; гл. редкол. : Тронько П. Т. (пред.) [и др.]. – К. : Глав. ред. УСЭ, 1981. – 726 с. – Из содерж. : [Самсыка М. И.]. - С. 329, 330.

Тронько П. Защищая Советскую Родину : из истории борьбы комсомольцев и молодежи Сов. Украины против нем.-фашист. захватчиков в период Вел. Отеч. войны 1941-1945 / П. Т. Тронько. – М. : Мол. гвардия, 1979. – 336 с. : 8 л. ил. – Из содерж. : [о подпол. группе «За Советскую Украину»]. - С. 145-146.

Нам не забыть вас, ребята : комс.-мол. подполье в годы войны : очерки, документы, рассказы, воспоминания. - М. : Мол. гвардия, 1970. - ? с. - Из содерж. : Окуджава Б. «Ядким». - С. 357-358.

Тронько П. Подвиг твоих отцов : из истории борьбы комсомольцев и молодежи Сов. Украины против нем.-фашистских захватчиков в период Вел. Отеч. войны 1941-1945 / П. Т. Тронько. – М. : Мол. гвардия, 1970. – 446 с. : 24 л. ил. – Из содерж. : [о подпольщиках с. Балабино Запорож. р-на]. - С. 215-216.

Герои подполья : о подпол. борьбе сов. патриотов в тылу нем.-фашист. захватчиков в годы Вел. Отеч. войны : [сб. статей]. Вып. 2. – М. : [Политиздат], 1968. – 559 с. : ил. – Из содерж. : [М. Самсыка]. - С. 251-252.

Запорожская область в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.) : сб. документов. – Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1959. – 362 с. – Из содерж. : Запись рассказа участников боевой молодежной группы “За Советскую Украину” о их борьбе против немецко-фашистских захватчиков (окт. 1942 - окт. 1943 г.). - С. 153-160 ; Молодежная боевая группа «За Советскую Украину». - С. 206-207.

***

Матвиенко Г. Неуловимый «ЯДКИМ» : [М. И.  Самсыке исполнилось 89 лет] / Геннадий Матвиенко // ПравДа. - 2015. - 7 мая (№ 19). - С. 16.

Савощенко О. Молоді та відважні / Олена Савощенко // Запоріз. правда. - 2012. - 22 верес.(№ 141). - С. 4.

Синецька Н. Життя і подвиг Майї Самсики / Наталія Самсика // Черв. промінь. - 2012. - 10 листоп. (№ 88). - С. 5.

Моренко Т. Вони воювали за визволення краю / Т. Моренко // Запороз. Січ. - 2007. - 13 жовт. (№ 200). - С. 5.

Солонина Е. Исповедь партизанки / Евгений Солонина // Суббота плюс. - 2006. - № 29 (20-30 июля). - С. 36.

Зубчевский А. Подпись под листовкой : “Ядким” / А. Зубчевский // Верже. - 2003. - 23 окт. - С. 13 ; Запоріз. правда. - 28 жовт. - С. 4.

Сосницкий Л. Майя Самсика: жива легенда в інтер`єрі / Л. Сосницький // Запороз. Січ. - 2002. - 2 лют.

Самсика А. А насправді було так : сторінки історії / Анатолій Самсика // Запоріз. правда. - 1988. - 17 серп.

Шилін Д. Давним-давно була війна.../ Дмитро Шилін // Комсомолець Запоріжжя. - 1986. - 6 трав.

Клименко Н. Их было шестеро / Николай Клименко // Комс. знамя. - 1982. - 1 мая.

Мороз В. На честь мужніх патріотів : [про відкриття меморіал. дошки] / В. Мороз // Запоріз. правда. - 1981. - 16 жовт. ; Индустр. Запорожье. - 16 окт. ; Рабоч. газ. - 21 окт.

Помнит дом о подвиге : [об установлении мемориал. доски на доме, где в годы войны размещался штаб подпол. группы «За Советскую Украину»] // Рабоч. газ. - 1981. - 21 окт.

Ребро П. Це було на Запоріжжі / Петро Ребро // Прапор. - 1965. - № 5. - С. 56-83.

Самсика М. Стяг партизанський в чистоті пронесли / М. Самсика // Запоріз. правда. - 1965. - 9 трав.

Ребро П. Майя / П. Ребро // Молодь України. - 1964. - 16-25 верес.

09.05 - 50 років від дня народження Є. М. Кузіна (1966-1986), воїна-афганця; поховано на Бердянському кладовищі

(Савкіна О. А.)

З раннього дитинства маленького Євгена вражали яскраві фарби літа - пекуче помаранчеве майже червоне сонце, сочно-жовті абрикоси та персики, навіть повітря було червоним від спеки. А ще хлопчик полюбляв малювати, всю цю розкіш природи. Тому не дивно, що після закінчення школи, він поступив до Донецького державного художнього училища, яке успішно закінчив у 1985 році за фахом художник-графік. Потім відслужив у лавах Радянської армії і прийшов працювати до Запорізького художньо-оформительського комбінату, де робив багато чого, від планшетів до монументальних розписів. У цих майстернях Євген зустрів і свою любов, свою долю — разом з майбутньою жінкою працювали.

Але жага справжньої творчості, розкриття свого художнього потенціалу змусили Євгена залишити майстерні і знаходити свій особистий шлях у житті.

Вперше Євген Прокоф’єв увірвався у виставковий світ Запоріжжя 37-річним зрілим майстром — яскравими червоними букетами, майже не вірилось, що їх малювала не жінка. Він полюбляє квіти, полюбляє малювати квіти, дарувати їх жінкам і відчуває радість від цього. Одного разу Євген, єдиний представник сильної статі, пройшов відбір на київську виставку, присвячену 8 Березня, ввівши в оману (вважали, що автор робіт — «чарівна панянка»), а потім підкорив своїми букетами сувору комісію.

З тих пір Прокоф’єв неодноразово приймав участь в обласних Всеукраїнських виставках, і — рідкий випадок — його роботи не забракували жодного разу.

У 2007 році Євген Прокоф’єв, єдиний художник з країни, приймав участь у першому міжнародному фестивалі мистецтв «Традиції і сучасність» у Москві. На протязі чотирьох днів, що тривав фестиваль, його відвідало багато відомих людей. Наприклад, Нікас Сафронов, відомий російський художник, так написав йому: «Євген, ти геніальний майстер кольору. Ангела-охоронця тобі у всіх творчих випробуваннях».

У 2003 році відбулася перша персональна виставка Євгена Прокоф’єва — так звана «виставка претендента». Художник подав заяву на вступ до Національної Спілки художників України і запорізькі та київські колеги підтримали його. З того ж, 2003 року Євген став членом ЗНСХУ.

У художника багато творчих планов, в які чудово вписуються яскраві барви його акрилово-акварельного живопису, жаги до прекрасного у відображенні пейзажів, квітів, просто життя.

 

Література про життя та діяльність

 

Прокоф’єв Євген Олександрович // Чарівні барви Дніпра : альбом-каталог Всеукр. виставки образотворч. мистецтва з міст розташованих на березі Дніпра [В. В. Слобода] ; М-во культури і туризму України [та ін.]. - Дніпропетровськ, 2008. - С. 8.

Прокоф’єв Євген Олександрович : [станкова графіка; є фото] // Всеукраїнський пленер-виставка «Хортиця крізь віки» IV’ 2006 : каталог. - Запоріжжя, 2006. - С. 48-49.

***

Прокофьев Е. «Чтобы тебя заметили, надо выставляться» : [запорож. художник Е. Прокофьев стал единственным украинцем на І Междунар. фестивале искусств «Традиции и современность» в Москве] // МИГ по выходным. - 2007. - 23 марта (№ 11). - С. 8.

Олейник С. Евгений Прокофьев — жених с большой фантазией : [открылась персонал. выставка запорож. художника] // Запороз. Січ. - 2003. - 6 листоп. - С. 19.

Олейник С. Взрыв красок на листе бумаги : открылась первая персон. выставка Е. Прокофьева : [г. Запорожье] // Индустр. Запорожье. - 2003. - 5 нояб. (№ 249). - С. 6.

15.05 - 110 років від дня народження М. І. Львовича (1906-1998), радянського гідролога; уродженця м. Олександрівськ

(Пішванова Т. Г.)

Олег Анатолійович Лутков народився 15 травня 1966 року в Запоріжжі. Родина була спортивна: батько – Анатолій Васильович – майстер спорту з велоспорту, мати – Людмила Павлівна – кандидат в майстри спорту з велоспорту. Тому, здавалось батькам, спортивна кар’єра сина вже визначена наперед. Але Олегу велосипед чомусь не подобався. 

Під час дитинства малого Олега майже усі грали у дворах або у футбол, або у хокей. Хлопцю дуже подобалась гра у хокей, але у Запоріжжі, незважаючи на наявність палацу спорту з льодовою ареною, була відсутня професійна команда. Друзі вирішили запросили Олега до секції з футболу – у нього було велике бажання пізнати ази спортивної майстерності. Там і вирішилась випадково амплуа Олега - голкіпера: тільки у нього були рукавички для м’яча, тому його й поставили на ворота, як виявилось з часом, надовго. Тренером Олега став Валентин Гришин, потім Григорій Вуль – чудові люди та мудрі наставники. 

У 16 років Олег закінчив футбольну школу «Металург», поступив у Харківський інститут фізичної культури та спорту. 

У 1982 році став срібним призером чемпіонату СРСР з футболу в Москві серед гравців 1965-1966 року народження.

Відомий футболіст Сергій Зеленський запропонував Олегу переїхати до Узбекистану. Там Хлопець спочатку грав за «Хисар», потім отримав запрошення до команди  «Пахтакор», яка вже грала у вищій союзній лізі. Перший матч відбувся в Ростові зі СКА: Олег вийшов за дубль, зіграли з рахунком 0:0. Це був період, коли ташкентська команда тільки вставала на ноги після відомої трагедії. Склад був інтернаціональним: Едгар Гесс, Степан Юрчишин, Олексій Петрушин…Тренером був Іштван Секеч, відомий й авторитетний спеціаліст. 

Тут, в Азії, вважає зараз Олег Анатолійович, були найцікавіші  сторінки його футбольної  біографії: команда «Зірка» (Джизак), за яку грав Олег, з першої ліги перемістилася до другої. Команда була військовою, і керівництво за програш покарало гравців: всі футболісти відправились служити до армійської частини на кордон з Афганістаном ( до Кушки). Цілий рік Олег у кирзових чоботях сумлінно охороняв кордони СРСР. 

Після армії голкіпер повернувся до рідного Запоріжжя і півроку грав за «Торпедо». Його друг по «Пахтакору», Едгар Гесс, вже закінчив спортивну кар’єру і очолив «Заравшан» з Навої. Він і запросив Олега грати в його команді. А через два роки після пекельної Азії Олег опинився в Іркутську, де морози сягали мінус 40 градусів. Зустріли його добре: дали шапку, шубу та повезли на базу іркутської команди «Зірка». Місто голкіперу сподобалось, атмосфера в клубі була сприятливою, він став капітаном команди. Але за сімейних обставин змушений був покинути Сибір. 

В Україні Олег грав в мелітопольському «Торпедо», потім транзитом через запорізький «Віктор» опинився в рідній команді «Металург», де і пропрацював до кінця спортивної кар’єри. У 34 роки Олег Лутков, після серйозної травми, покинув кар’єру футболіста, але не сам футбол. Працюючи певний час з тренером голкіперів Сергієм Краковським, Олег зрозумів, що також хоче зайнятися тренерською діяльністю. 

У 2002 році Олег Лутков став головним тренером команди «Металург», в якій тоді були зібрані сильні футболісти – 18 легіонерів.

Команда вперше пробилась до Кубку УЄФА, гідно грала з англійським клубом «Лідс Юнайтед», була достойним суперником  (0:1, 1:1). В тих матчах першого раунду Кубку УЄФА тренер Олег Лутков заробив безцінний досвід.  Але у внутрішньому чемпіонаті «Металург» грав не зовсім вдало. 

Кримський період тренерської кар’єри Олега Луткова пов'язаний з командами «Кримтеплиця» та «ІгроСервіс», які зросли як в ігровому, так і в професійному плані, і стали міцними командами першої ліги. Так, з командою «Кримтеплиця» завоював бронзову та золоту медалі чемпіонату України серед команд другої ліги і вивів команду у першу лігу. Під його керівництвом команда провела 23 гри без поразки. 

Потім буде тренерська робота з командами «Львів», «Арсенал» (Біла Церква), «Титан» (Армянськ)  та іншіми.

З липня 2015 року Олег Лутков – головний тренер команди «Верес» (Рівне). 

Тренеру присутні максималізм, прагнення до красивого комбінаційного футболу, підтримка своїх талановитих, швидких, технічних українських футболістів. А ще Олег Лутков – патріот України, і цю якість дбайливо прищеплює своїм командам: їм не соромно виступати в рідному місті, яке дала їм путівку у великий спорт. Тренер любить і своїх вболівальників, завжди примовлячи: «Вболівальники – крила нашої команди». У будь-яких умовах він ніколи не здається і завжди готовий до боротьби. За плечима Олега Луткова - півстоліття, наповнені улюбленою роботою, а попереду – багато планів, які обов’язково будуть втілені у життя. 

 

Література про життя та діяльність

 

Лутков Олег Анатольевич [Электронный ресурс] // Википедия. - Режим доступа : ru,wikipedia,org>Лутков,_Олег_Анатольевич

(Павленко І.)

Літописець спортивної слави

 

16 травня 2016 року виповниться 75 років від дня народження відомого запорізького спортивного журналіста Аркадія Борисовича Копеліовича. 

Аркадій Копеліович народився в Запоріжжі. Виріс у воістину спортивному дворі. Досить назвати такі відомі в запорізькому спорті імена, як баскетболісти Віктор Венгеренко і Владислав Матусевич, плавці Олександр і Сергій Харькіни ... А навпроти, через дорогу, жив майбутній гандбольний метр Леонід Ратнер. Та атмосфера, в якій постійно перебував Аркадій, заронила в його душу зерна любові до спорту. Разом з такими ж хлопчаками він знаходив лаз в паркані стадіону «Локомотив», щоб подивуватися майстерності корифеїв шкіряного м'яча перших повоєнних років, в 50-х роках став відданим уболівальником «Металурга» ... В одному з цехів ЗМКБ «Прогрес», де Аркадій Копеліович працював у 60-х роках, на видному місці знаходився стенд «Футбол» з оперативними повідомленнями з різних футбольних арен. Це були перші репортерські проби, а зросла багаторазово читацька аудиторія Аркадія Копеліовича з появою його перших публікацій в газеті «Комсомолець Запоріжжя».

Закінчивши Запорізький машинобудівний інститут (нині ЗНТУ), він якийсь час працював за спеціальністю, але в 1977 році все ж пішов у професійну спортивну журналістику, як виявилося, за покликанням. Працював у газетах «Комсомолець Запоріжжя», «Индустриальное Запорожье», «Наш город», «Запорізька правда» (в останній і понині веде спортивну рубрику), співпрацював з центральними виданнями «Советский спорт», «Спортивна газета», щотижневиком «Футбол-Хокей», редагував тижневик «Запорожье спортивное». 

А. Б. Копеліович - член Національної спілки журналістів України, голова комісії «Засоби масової інформації та пропаганда олімпійського руху» Запорізького обласного відділення НОК України. Неодноразово був відзначений нагородами НОК України та Асоціації спортивних журналістів України, очолює обласний осередок цієї авторитетної спілки. Він плідно працював у прес-службах баскетбольних клубів «Козачка-ЗАлК» і «ФЕРРО-ЗНТУ», ФК «Металурзі» і «Торпедо», волейбольного клубу ЗДІА, гандбольного жіночого клубу «Мотор», з обласними Федераціями греко-римської боротьби, дзюдо, гандболу та футболу. 

Аркадій Копеліович – автор численних популярних календарів-довідників з футболу, які виходили великими тиражами у 70-90-х роках минулого століття, програмок до футбольних, баскетбольних, гандбольних, хокейних матчів у місті Запоріжжі, численних спортивних буклетів до змагань з багатьох видів спорту, що проходили на теренах Запорізької області.

Без сумніву, найвидатнішими творами під керівництвом авторських колективів на чолі з Метром спортивної журналістики Аркадієм Копеліовичем на цей час стали два видання до 80-річчя футбольної команди «Металург». Це - «Звезды запорожского «Металлурга» та «Запорожский «Металлург»: хроника футбольных событий», які побачили світ завдяки громадській організації «Запорожский вектор» і безкоштовно передані до всіх бібліотек Запорізької області.

Наказом Президента України № 807/2009 від 7 жовтня 2009 роки Аркадію Борисовичу Копеліовичу було присвоєно звання «Заслужений журналіст України». 

16 жовтня 2015 року в Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. В. Г. Магара проходило урочисте нагородження переможців регіонального конкурсу “Олександрівська премія — 2015”. В номінації “Спасибі вам на добрім слові” переміг голова запорізького відділення Асоціації спортивних журналістів України А. Б. Копеліович (за багаторічний внесок у спортивну журналістику та участь у підготовці літопису ФК “Металург” (Запоріжжя)).

 

Окремі видання

 

Запорожский "Металлург": хроника футбольных событий / [В. Власов и др. ; фотоил.: В. Биченко и др.]. – Запорожье : Керамист, 2015. – 256 с. : ил. 

Звёзды запорожского "Металлурга" / [В. Власов, А. Карчевский, А. Копелиович, И. Павленко ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье : Просвіта, 2014. – 144 с. : фото.

Футбол - 91 : справочник-календарь / авт.-сост. Аркадий Копелиович ; авт. кол.: Павел Алешин, Анатолий Павлик, Николай Травкин ; фото Бориса Дворного ; худож. Валентин Дружинин ; Фонд нар. дипломатии, Нар. акад. культуры и общечеловеческих ценностей, Футбольный клуб "Металлург". – [Запорожье] : Коммунар, 1991. – 96 с., 2 л. ил. : фото, табл. – На облож. Чемпионат СССР. 54.

***

Запоріжжя олімпійське / [відп. за вип. А. Копеліович]. – [Запоріжжя? : б. в., 2004?]. – 32 c. 

 

Література про життя та діяльність

 

Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – 328 с. – Із змісту : Копеліович Аркадій Борисович. - С. 95-96.

Аркадию Копелиовичу — 60! // МИГ. - 2001. - 17 мая. - С. 20.

Коваленко, А. «Александровская премия — 2015”: “Герои среди нас” / Анна Коваленко // Верже. - 2015. - 22 окт. (№ 41). - С. 11.

Зверева, Л. «Александровская премия — 2015» снова нашла своих героев / Лина Зверева // МИГ. - 2015. - 22 окт. (№ 43). - С. 11.

Народным героям вручили «Александровскую премию» // Запороз. Січ. - 2015. - 22 жовт. (№ 185-187). - С. 17.

Павленко, И. Звёзды «Металлурга» уже в библиотеках : [о презентации книги в ЗОУНБ им. Горького ; в т. ч. о А. Б. Копелиовиче] / Игорь Павленко // МИГ. - 2014. - 26 июня (№ 26). - С. 40.

17.05 - 75 років (1941) Є. Литвиненку, перекладачу; уродженцю с. Степанівка Перша Приазовського району

Володимир Солодовніков... У цьому році йому б виповнилося 70 років…. Тільки 70. I вже майже 5 років його немає з нами. Звістка про наглу смерть Володимира Григоровича від чергового інфаркту була приголомшливою. Ще й досі у це важко повірити. 20 років він був беззмінним головою створеного ним з декількома однодумцями в Запоріжжі літературного об’єднання «Пошук». Людина, яка любила життя, друзів, поезію (поезію – над усе!), спромоглася створити в об’єднанні таку неповторну доброзичливу атмосферу, що туди залюбки йшли і молодь, і його ровесники... Багато працюючи з молоддю, він був засновником фестивалю для юних «Джерельце», який щорічно проводиться у музичній школі № 4 та який вже вийшов за стіни цієї школи, ставши міським; постійним членом журі міського дитячого фестивалю «Квітневі дзвони». Давній член «Пошуку» Віра Щербина, талановитий поет, людина, прикута до інвалідного візка, ніколи не була обділена увагою керівника і друга. Свято «Поетичний травень» завжди супроводжувалося виступами Солодовнікова та інших поетів «Пошуку» у селах та містах області. Та не тільки у дні свята там проводилися зустрічи з «пошуковцями». Частими гостями поети Запоріжжя були у Василівці, Бердянську, Енергодарі, Червоно-Григорівці, Смоляному, Білозірці тощо. Росіянин за походженням, він був щирим патріотом України, який останні роки життя писав виключно українською. За 20 років не було жодного (!) пропущеного заняття. Навіть з лікарні він втікав до «пошуковців»! Він писав музику та співав пісні не тільки на свої вірші, а й на вірші інших запорізьких поетів... Ще згадується один випадок, про нього з захватом розповідали робітники заводу, де він працював. Цей вчинок допомагає зрозуміти, якою людиною був керівник «Пошуку». У важкі 90-і минулого віку працівники заводу багато місяців не отримували грошей. Володимир Солодовніков закрився у радіорубці, вимагаючи (на весь завод!) виплати робітникам, погрожуючи позбавити себе життя. Всі отримали гроші. Як бачите, багато добрих слів можна сказати про цю людину, яка залишила після себе дітей, онуків, друзів, однодумців і, не менш суттєве, – книги та музичні касети... I, звісно, пам’ять...

Миттєве розгублення від звістки про втрату змінилося рішучим бажанням за будь-яку ціну не дати загинути справі життя Солодовнікова. Ні на день не припинилися заняття з літераторами – як завжди, поетів та прозаїків (і початківців, і тих, хто вже виріс з «дитячих штанців», та хоче поспілкуватися з собі подібними) чекають гостинні стіни БК «Орбіта» у першу та третю середи кожного місяця о 17-ій годині. Фестивалі, конкурси, зустрічи з читачами відбуваються, як і раніше. I, як і раніше, звучать вірші поета, звучать його пісні.

В одному з його віршів були такі рядки:

 

Колись згадають і мене.

А хтось, дасть Бог, і добрим словом...

 

Вічна пам’ять тобі, Поете!

 

Твори

 

Любовь без ретуши / В. Солодовников. – Запорожье : Плюс 73, 2008. – 112 с.

О любви и не только... / В. Солодовников. – Запорожье : Плюс 73, 2007. – 148 с.

Мить : поезії / В. Солодовников. – Запоріжжя : Тандем-У, 2004. – 48 с. – (Літературна касета. Час пошуку).

Избранное = Вибране / В. Солодовников. – Запорожье : Плюс 73, 2006. – 320 с.

Автографи доріг : поезії / В. Г. Солодовніков. – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 80 с. : іл.

Молитви бабиного літа : поезії / В. Г. Солодовніков. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2000. – 135 с.

Проталины : стихи / В. Г. Солодовников. – Запорожье : Видавець, 1995. – 128 с.

***

Обрус : антологія творів літераторів Запоріз. краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 600 с. : іл. – Текст укр., рос. – Із змісту : Солодовников В. “Любов — не мед...” ; “По снежочку да хрустящему...”. - С. 412-413.

Перевесло : зб. творів членів Запоріз. обл. літ. об-ня ім. М. Гайдабури Запоріз. обл. орг-ції Нац. Спілки письменників України / ред. рада: Л. Коваль, В. Шмига, О. Гая, Л. Тесленко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2005. – 192 с. : іл. – Із змісту : Солодовніков В. Мрія : [вірші]. - С. 95-99.

Зачарований Дніпро : зб. творів членів обл. літ. об'єднання ім. М. Гайдабури Запоріз. від-ня Нац.Спілки письменників України. Вип. 2 / упоряд. Л.А. Коваль. – Запоріжжя : ЗНТУ, 2004. – 164 с. : іл. – Із змісту : Солодовніков В. Мрія ; Серпень : [вірші]. - С. 74-81.

Поиски крыльев : поэтич. сб. / [сост. Е. Спижаков]. – Запорожье : [Доля], 2003. – 120 с. : ил. – Из содерж. : Солодовников В. Голуби : [стихи]. - С. 96-97.

Хортиця : літ.- худ. та громад.- політ. щорічник Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. №4. – Запоріжжя : Хортиця, 1995. – 120 с. – Із змісту : Солодовников В. Уходят тихо ветераны . [стих.]. - С. 57.

Хортиця : альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. №3 / ред. П. П. Ребро; ред. рада: П. Баулин [та ін.]. – Запоріжжя : Запоріжжя, 1994. – 208 с. – Із змісту : “Тебе сказать, что больно очень...” : [стих.]. - С. 124..

 

Література про життя та діяльність

 

Композиторы Запорожья : информ.справ. / Запорож. гор. отделение композиторов ; глав. ред.: Л.В. Жульева. – Запорожье, 2005. – 42 с. : ил. – Из содерж. : Солодовников Владимир Григорьевич. - С. 24.

Моя любовь имеет имя // Правда ... и ничего, кроме правды. - 2008. - 29 мая (№ 22). - С. 11.

Памяти товарища // Вісник комбінату. - 2010. - 11 верес. (№ 34). - С. 4.

Кузьменко Н. Друг парадоксов / Наталья Кузьменко // Наш город. - 1996. - 4 дек.

(Пішванова Т. Г.)

«Картина - це те, що є в душі художника, це завжди портрет його душі», - говорив іспанський художник зі світовим ім’ям Пабло Пікассо (1881-1973). Запорізький художник А.Н. Фомін відзначав, що «писати, відображати ка картині можна тільки: тепло, добро, любов, ліризм. Дощ не має бути сумним, він має бути ліричним; буря має бути величною; сонячний спекотний день – млосним, а не палючим. Художник повинен нести радість, надію, віру у завтрашній кращий день».

Настанови свого батька художниця Юлія Анатоліївна Півень-Фоміна засвоїла на все життя, в кожній звичайній речі вона бачить красу. Особливо їй подобаються пейзажі – найулюбленіший жанр, коли художниця передає образ, знайдений у природі і пропущений через особисте сприйняття.

Народилася майбутня майстриня в родині художника Анатолія Никифоровича Фоміна (1925-2013) 18 травня 1966 року. Художник Анатолій Фомін – особистість доволі цікава. Він пройшов через горнило радянсько-німецької війни 1941-1945 рр., через катівні гестапо, чудом врятувався від смерті. Можливо, тому його картини з яскравими фарбами і сповнені любові до життя. 

Батько дівчинки радів як дитина, коли читав в шкільному щоденнику дочки про те, що Юлія малювала на уроках математики. Він дописував похвалу «Молодець!». Не сумніваючись, що юна пустунка продовжить його справу. Коли Юлії виповнилося 12 років, батько подарував дівчинці маленький етюдник і сказав напутні слова – «Вперед!». Так батько, яскравий представник живопису запорізької школи,  став першим і найголовнішим вчителем в житті художниці. 

Зростала вона в колі місцевих художників, імена яких тісно пов’язані з пейзажним жанром:  – Григорій Колосовський (1913-1988, засновник запорізької школи пейзажу),  Ю.А. Смирнов, Є.В. Чуйков, М.В. Акіншин, і це спілкування не могло не вплинути на вибір справи свого життя. 

У 1983 році Юлія Півень поступила у Харківське державне художнє училище і вже на першому курсі розпочала свою творчу діяльність: її полотно «Хліб» експонувалося на обласній виставці. Після закінчення навчання дівчина повернулась до Запоріжжя і продовжила своє навчання під керівництвом батька – А.Н. Фоміна, у 26 років стала членом Національної спілки художників України. 

Роботи майстрині були представлені на республіканських та регіональних виставках, а з 1988 року Юлія Півень розпочала співпрацю з французькою галерею «Арголь» у Парижі. Далі були тісні зв’язки з англійською «Галерею Едварда Кроша» у Лондоні (1991-1995), з галереєю «Ред Джелері» Челсі (Лондон, 1995-1998). Одночасно художниця виставляли свої роботи (78 картин) в галереях Німеччини, виконувала замовлення для колекціонерів Швейцарії, Греції, Польщі, США, Іспанії. Майстриня брала активну участь в аукціонах «Бонемс» та «Крісті» та в 19 аукціонах Шотландії. 

Останні дванадцять років Юлія Півень бере активну участь на обласних виставках картин, в щорічних виставках, які проходять у Києві, -«Мальовнича Україна». Дві роботи придбав художниці придбав Мелітопольський музей. 

Роботи автора виконані в стилі імпресіонізму, творча манера малювання пізнається відразу, очевидна характерна для запорізької школи пейзажу кольорова мажорність, ліризм, бадьорість.

Художниця вважає, що сучасне мистецтво утверджує справжнє на фундаменті школи та засадах майстрів минулого. На основі осягнення таємниці  краси, гармонії та довго тривалості мистецтва минулого можливий рух в майбутнє. Вона використовує такі абстрактні прийоми, як ритм, декоративні плями, колір, силует, лінія та їх взаємодія, витягує з натури закладені в неї можливості, а не копіює її. Художниця передає своє відчуття від натури, пишається творення божим, тією гармонією, яка присутня в довкіллі. 

В пейзажах Юлія Півень проглядаються різні темпераменти: від бурхливого, сповненого контрастів кольорових та тональних, до ніжних м’яких варіантів. В її роботах присутня радість буття, філософське осмислення краси світу. 

В творчій манері авторки поєднуються французький імпресіонізм і капітальність кольору, характерний для українського живопису 20-х років. Не часто в сучасних пейзажах зустрічається літературна основа у смисловому ґрунті, за якою автор, як добрий психолог, за допомогою кольорових плям, їх взаємодії або протиставлення, вирішує ці завдання і примушує глядача їх відчувати: «Шлях до Храму», «Захід над Сулою», «Легенда», «Зруб». 

В картині «Зимовий коловорот» вражає легкість кольорів, яка породжує якийсь язичницький містицизм у сприйнятті картини. 

Стримана, спокійна гама «Тетяниного двору» надає спокій і спочинок, пасторальний настрій.

У 2008 році Юлія Півень брала участь в акції на допомогу онкохворим дітям Запорізької області: половина коштів від кожної проданої картини передбачалась сім’ям з такими дітьми, а також на придбання медичного обладнання для Запорізької обласної дитячої лікарні. 

У 2015 році у Запорізькій картині галереї «Art'L» художниця представила свою виставку «Зачарована красою», на якій презентувала 35 картин, виконаних, на думку художниці, в стилі українського імпресіонізму. Цю виставку вона присвятила своєму батькові – Анатолію Фоміну. 

Творчість майстрині залежить від її особистості та від часу, в якому вона живе. Картини Юлії Півень відображають її світогляд, її погляди на життя та мистецтво. В творах художниці розкривається, як бутон троянди, вона сама, її розум та серце, відчувається її вміння передати глядачу своє судження про життя. А ще – заповіти батька. 

 

Література про життя та діяльність

 

Запорізька організація Національної спілки художників України 8 ред. І. Гресик. - Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. - 226 с. - Із змісту : Півень Ю. А. - С. 130-131.

Поэтические пейзажи Юлии Пивень : [в выст. зале ЗОНСХУ открылась персонал. выставка художницы] // Запороз. Січ. - 2008. - 24 січ. (№ 14-16). - С. 12.

***

Купив картину известной запорожской художницы, вы поможете тяжелобольным детям [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://deti.zp.ua/show_article.php?a_id=1483#biograf

(О.В. Варяник)

19 травня 1936 року на Державному союзному авіазаводі № 29 ім. П. І. Баранова (зараз – ПАТ «Мотор Січ») був заснований авіамоторний музей, де були зібрані експонати, які ілюстрували продукцію заводу – поршневі двигуни М-6, М-11, М-25, М-34. Вже тоді музей грав велику роль у популяризації та ознайомленні працівників заводу, гостей з новими марками двигунів та новими технологіями у виробництві. 

У 1976 році приймається рішення про відновлення заводського музею Трудової слави. Мета його - підвищення рівня виховної роботи на видатних традиціях трудової доблесті передових працівників підприємства, враховуючи великий внесок колективу у розвиток авіації країни в роки перших п’ятирічок, під час Другої світової війни та в дні мирного будівництва.

У заводській багатотиражній газеті надрукували Звернення до всіх працівників об’єднання: «Просимо колишніх працівників заводу і тих, хто працює і зараз, надати музею фотознімки, документи, газети, журнали, різні предмети, грамоти, пам’ятні дарунки урядових органів та інших організацій, які свідчать про героїчне минуле, трудовий та громадсько-революційний шлях нашого заводу. Все це буде використано в експозиціях музею…»

Розпочалась копітка робота зі збирання та систематизації інформації. За короткий час на основі архівних документів, матеріалів інформаційних джерел, спогадів спеціалістів, організаторів виробництва в хронологічній послідовності була відновлена майже столітня історія створення і розвитку заводу. 

У 1988 році постановою Колегії міністерства культури України №4/21-г від 28 квітня музею було присвоєне звання народного. У жовтня 2012 року на базі народного музею історії ПАТ «Мотор Січ» був відкритий Музей техніки Богуслаєва. 

В залах музею і на відкритому майданчику розташовані експонати різних видів техніки: літаки Ан-2, Як-18Т, винищувач МіГ-15, гелікоптер Мі- 24В, крилаті ракети Х-55СМ, пушки, артилерійський тягач «Бреда-32», вітчизняні трактори «Запорожець», «Універсал», СХТЗ-15/30 та іноземний «Фордзон», двигуни, мотоцикли, самовари, експозиція особистої колекції мисливської зброї Богуслаєва.

Музей особливо пишається авіаційними поршневими двигунами: М-6, М-11, М-11ФР, М-22, М-88Б,  АШ-82ФН, АІ-26В, АШ-62ИР. Відкриває експозицію восьмициліндровий (у вигляді букви V) двигун водного охолодження потужність 300 к. с. - М-6. Таких двигунів збереглося усього два: один знаходиться у Музеї ВПС в Моніно, другий – в нашому музеї. 8 жовтня 1928 року на ІІІ Міжнародній виставці у Берліні літак К-4 санітарної версії з двигуном М-6 був удостоєний Золотої медалі.

В експозиції також відображені початок і розвиток реактивної авіації: двигун РД-45Ф для літака МіГ-15; РД-500 для безпілотних радіокерованих літаків-ракет ФКР-1; АІ-20, серійне виробництво якого було розпочато у 1957 році і триває до сьогодення, завдяки високій надійності і значному ресурсу; АІ-24 для літаків Ан-24, Ан-26, Ан-30; АІ-25 для літака Як-40; Д-36 для літаків Як-42, Ан-72, Ан-74, Ан-74ТК-300, унікальний двигун Д-18Т, який встановлюється на неперевершені за своєю вантажністю літаки: Ан-124 «Руслан» і Ан-225 «Мрія». 

Особливе місце в колекції займає найпоширеніший гелікоптерний двигун ТВ3-117 різних модифікацій для сучасних гелікоптерів марки «Міль» і «Камов».

На другому поверсі музею розташована колекція мотоциклів іноземного та вітчизняного виробництва від 30-х до 80-х років минулого сторіччя. 

В залі виставлені вітчизняні мотоцикли заводу «Іжмаш»: Іж-350, Іж-49, Іж-Планета-2, Іж-Планета-Спорт; мотоцикли  київського заводу: Дніпро-11, Дніпро-14.9,  Дніпро КМЗ 8-955,  К-650. 

Є в колекцій також ціла низка мотоциклів США, Німеччині, Чехословаччини, Угорщини: Harley-Davidson, Sachs, Zundapp, BMW R-35, DKW-350, Simson (Star), Jawa-50, Jawa-350/634, CZ-501 («Чезета-501»), Pannonia T-5  та інші. 

В музеї експонується велика колекція тульських самоварів, виготовлених різними підприємствами та фабриками в кінці XIX – початку ХХ століття. 

Музею надана особиста колекція мисливської зброї В’ячеслава Богуслаєва. Вона складається  з 200 зразків. Тут є зброя з Росії, Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції, Англії, України, серед них зустрічаються унікальні зразки. Колекція охоплює великий історичний період – з початку ХІХ і до початку ХХІ сторіччя. 

За останні три роки Музей техніки Богуслаєва відвідало більше 100 000 людей. 

 

Література

 

Музей техники Богуслаева. - [Запорожье : б. и., б. г.]. - 20 с. : ил.

60 улюблених міст відпочинку : Запоріжжя туристичне / вип. ред. М. Котлярова]. - [Запоріжжя : Ін-Про, 2014]. - 68 с. : іл. - Із змісту : Музей техніки Богуслаєва. - С. 52.

Петербургские мастера : из коллекции охотничьего оружия В. Богуслаева и А. Богуслаева. - [Запорожье : ИК Мотор Сич, 2014]. - 62 с.

. -Охотничье оружие. Частная коллекция Богуслаева. - [Запорожье : ИК Мотор Сич, б. г.]. - 80 с.

Коллекция мотоциклов в экспозиции Музея техники Богуслаева : [набор открыток]. - [Запорожье : Златограф, 2013. - 26 экз.].

Експонат року : другий обласний музейний фестиваль : каталог / Упр. культури і туризму облдержадміністрації, КЗ "Запоріз. обл. краєзнавчий музей" Запоріз. обл. Ради ; [упоряд.: Архіпова Л. М. та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2010. – 16 с. : фото. – Із змісту : Народний музей ВАТ “Мотор-Січ”. Особисті речі О. І. Яценка [командира партизан. загону № 9, який діяв на території області]. - С. 8 ; Народний музей ВАТ “Мотор-Січ” : [коротка довідка]. - С. 14-15.

Експонат року : перший обласний музейний фестиваль, 15-20 травня 2009 року : каталог / Упр. культури і туризму облдержадміністрації, КЗ "Запоріз. обл. краєзнав. музей" ЗОР; [упоряд.: Архіпова Л. М. та ін.]. – [Б. м. : б. в., б. р.]. – 16 с. : іл. – Із змісту : Народний музей ВАТ “Мотор-Січ”. Книга “Живая память о войне. 1945-2005”. - С. 12.

***

В парке им. Климова, что в Шевченковском районе Запорожья, существенно расширилась экспозиция музея военной техники / МИГ. - 2013. - 14 марта (№ 11). - С. 6.

Дмитриева Л. Боевые машины застыли у музея / Лариса Дмитриева // Мотор Січ. - 2013. - 22 лют. (№ 13). - С. 2-3.

Дудек Л. Искреннее восхищение в глазах малышей и неподдельный интерес взрослых — это дорогого стоит / Лариса Дудек // Мотор Січ. - 2013. - 14 лют. (№ 11). - С. 3-4.

Писарева А. Музей «Мотор Сичи» завлекает легендарными новинками / Анастасия Писарева // МИГ. - 2013. - 8 авг. (№ 32). - С. 46.

Попадюк Ф. Полетаем? / Федор Попадюк // Афиша Запорожья. - 2012. - 24 дек. (№ 23-24). - С. 103.

В Запорожье открыли музей авиации и высоких технологий // Электрометаллург. - 2012. - 26 окт. (№ 40). - С. 15.

Котляр С. Мотор Сич раскрывает секреты / Сергей Котляр // Мотор Січ. - 2012. - 25 жовт. (№ 77). - С. 1, 6 ; Позиция. - 2012. - 25 окт. (№ 43). - С. 6.

Логанов Є. У 105-річчя “Мотор Січі” в Запоріжжі відкрився Музей авіації та високих технологій / Євген Логанов // Запоріз. правда. - 2012. - 23 жовт. (№ 158). - С. 1.

Петраков Г. ХХ столетие: от сохи до космоса // Рабоч. газ. - 2012. - 7 нояб. - С. 4.

5 авиационных музеев Украины :[в т. ч. музей авиации в Запорожье] // Фокус. - 2012. - № 49. - С. 46-47.

Скорик К. В мотоциклы влюбляешься с первого взгляда / Ксения Скорик // Мотор Січ. - 2012. - 5 квіт. (№ 24). - С. 4-5.

Сосницький Л. У Запоріжжі є музей авіації та високих технологій // Голос України. - 2012. - 23 жовт. (№ 199).

Стоноженко О. Музей УгМет приглашает гостей / Ольга Стоноженко // Мотор Січ. - 2012. - 6 груд. (№ 89). - C. 1, 3.

Елкина В. Многотомник моторовской истории // Мотор Січ. - 2005. - 18 квіт. - С. 6-7.

19.05 - 30 років тому (1986) у м. Запоріжжі був відкритий новий міський Палац піонерів та школярів
19.05 - 50 років від дня народження Д. І. Юрченка (1966-1986), воїна-афганця; уродженця с. Очеретувате Токмацького району
21.05 - 240 років (1776) від дня заснування таможні та прикордонної застави при Олександрівській фортеці (для торгівлі з Турцією)
21.05 - 80 років (1936) М. Д. Коваленку, фахівцю в галузі механіки, доктору технічних наук (1972), професору (1978), заслуженому діячу науки і техніки України (1998), лауреату Державної премії України в галузі науки і техніки (1987) ; працював у КБ “Південне” (1959-1972), Інституті технічної механіки НАНУ і Національної агенції України (1972-1996); уродженцю м. Токмак

(Руденкова І. Б.)

Віталій Миколайович Каліш народився 21 травня 1941 року в м. Запоріжжі, в родині військовослужбовця. Через місяць після народження дитини батько пішов на фронт. Мати з дітьми виїхала до с. Межиріч (Павлоградський район Дніпропетровської області). Закінчив середню школу у 1958 році. Доросле життя розпочалося з освоєння професії муляра тресту «Павлоградшахтобуд». У вересні 1960 року Віталій мобілізований для проходження армійської служби, після закінчення якої у 1963 році працював на заводі «Дніпроспецсталь» каменярем-вогнетривником, підручним сталевара, сталеваром. 

За ударний труд Віталій Миколайович Каліш нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1977) і одержав звання «Почесний металург СРСР» (1978), а 19 жовтня 1982 року присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна.

Віталій Миколайович неодноразово обирався делегатом районної, міської, обласної, всесоюзної партійних конференцій. У січні 1984 року він обирався членом бюро обласного комітету КПУ, був делегатом ХХУІ з’їзду КПРС, учасником ВДНГ УРСР і СРСР, нагороджений багатьма медалями. Колектив бригади сталеварів сталеплавильного цеху заводу, очолюваний В. Калішем, протягом низки років виходив переможцем у змаганні бригад металургів провідних професій на приз Героя Соціалістичної Праці, почесного громадянина міста Запоріжжя М. Я. Бойка. 

За особливі заслуги в розвитку металургійної промисловості сталевару. Віталію Миколайовичу Калішу присвоєно звання почесного громадянина міста Запоріжжя. 

 

Література про життя та діяльність

 

Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район : присвячується 40-річчю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя / керів. проекту О. Бірюк]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – 48 с. : фото. –Із змісту : Каліш Віталій Миколайович. - С. 46.

Голдобін А. Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня : [нариси та документи про Героїв Рад. Союзу, Героїв України та Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; під загал. ред. І.Р. Щербахи ; перекл.: С.М. Кириченко, М.О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – 776 с. : фото. – Із змісту : Каліш Віталій Миколайович. - С. 589-590.

Каліш Віталій Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=6045&lang=ukr

25.05 - 140 років (1876) Першотравневому заводові сільськогосподарських машин (м. Бердянськ)
26.05 - 50 років (1966) від дня заснування СПТУ № 38 (м. Запоріжжя)

(Пішванова Т. Г.)

Життєвий шлях Людвіга Броніславовича Годлевського – яскравий приклад жертовної ролі людини в лихі години епохи, зразок надзвичайно органічного поєднання в одній особі практичного і художнього мислення, багатьох талантів і високого гуманізму. 

Народився Людвіг 30 травня 1891 року в Києві в збіднілій польській родині. Рід Годлевських – великий спадковий шляхетний дворянський рід, який бере свій початок з середини ХУ сторіччя на території князівства Мазовія, Нурська земля. Доля і бурхливі вітри неспокійних часів розкидав поляків, і нащадків цього роду зокрема, по багатьох землях.

Освіту молодий Людвіг у 1907 - 1911 рр.  здобував у Петрозаводську, провінційному губернському містечку, навчаючись у чотирикласній чоловічій гімназії створеній ще у 1808 році (підпорядковувалась Санкт-Петербурзькому навчальному округу, утримувалась за рахунок державних коштів та оплати за навчання). Більшість гімназистів складали діти дворян та чиновників місцевих губернських закладів. У 1908 році, у зв’язку з 100-річчям з дня утворення, гімназії було присвоєно ім’я Олександра І – Олонецька чоловіча імператора Олександра Благословенного гімназія. 17-річний Людвіг, як й всі гімназисти – їх була невелика кількість: близько 250 юнаків, - брав активну участь з нагоди цього свята – в урочистих зборах. Закінчивши гімназію у 1911 році, Людвіг відразу вступив до медичного факультету Київського університету, який закінчив у 1916 році. Медичний факультет університету святого Володимира – один з найважливіших центрів підготовки лікарів у Російській імперії. Викладачі факультету майже всі мали європейське або світове ім’я. Так, кафедрою біологічної хімії керував український вчений Олексій Максимович Садовень (1857-1919), який, до речі, підписав у 1916 році диплом з відзнакою лікарю Михайлу Булгакову. Кафедру офтальмології очолював Олександр Федорович Шимановський (1860-1918), який вперше у світі (у 1911 році) зробив трьом пацієнтам пересадження переднього відділу ока - операцію, яка й до сьогодення вважається екстраординарною. Він також першим в Росії здійснив повне гомопластичне пересадження роговиці, узявши трансплантат з ока, видаленого у хворого глаукомою. 

Саме йому студент Людвіг Годлевський вдячний за введення обов’язкових практичних  занять, де майбутні лікарі засвоювали клінічні методи дослідження ока, займались клінічним розбором хворих та написанням історій хвороби. Потім набуті знання на кафедрі офтальмології він буде успішно застосовувати у своїй практиці: саме в цій галузі Людвіг стане найбільш відомим хірургом Бердянська, присвятивши хворобам ока  усе своє подальше життя. 

Зразу ж після закінчення навчання молодого лікаря мобілізували до армії. Служити йому випало в румунській кампанії 1916-1917 років. Людвіг прибув на фронт, в Добруджу. При кожній окремій частині діючої армії утримувався лазарет на 4-16 ліжок, у бойові періоди він перетворювався в передовий перев'язувальний пункт. Призначили Людвіга Годлевського служити лікарем-ординатором до дивізіонного лазарету: дивізіонний лазарет під час боїв служив головним перев’язувальним пунктом дивізії. Його завідування покладалося на дивізіонного лікаря, а господарська частина – на стройовому офіцері. 

Робота у лазареті була вкрай тяжка. Поранені союзні солдати  йшли нескінченним потоком. Калічні, страждаючі люди стали його лікарським хрещенням: він вчився приймати самостійні рішення та брати на себе відповідальність.  Людвіг вправно і сумлінно виконував свої обов’язки лікаря, рятуючи людське життя, і все частіше схилявся до думки  про безглуздість цієї війни: кров, рвані рани, обрубані кінцівки рук та ніг, постійне напруження морального поля, вкрай екстремальне повсякденне життя  – все це дуже  засмучувало молодого лікаря, і він прийняв доленосне  рішення: відійти від війн, революцій, присвятити себе виключно служінню хворим людям, виконувати клятву Гіппократа.  У 1917 – 1926 роках  Людвіг – лікар Ізюмського  повіту. Але і там було неспокійно, як і в усій країні. У лютому 1918 року в Ізюмі була проголошена влада Рад, але громадянська війна порушила мирне життя міста. Територія краю двічі була окупована: спочатку німецькими військами, пізніше – військами Денікіна. Радянська влада відновилася у грудні 1919 року, але ще до 1922 року в повіті продовжувалась боротьба з різними бандитськими формуваннями противників нової влади. Незважаючи на колізії та перипетії воєнної доби, місто намагалось жити мирним життям: виходить місцева газета, працюють школи, ФЗУ, медичний та сільськогосподарський технікуми, відкрились музей та бібліотека. А ще в Ізюмі у 1923 році, 13 травня, було зварене перше оптичне скло, яке відповідали світовим стандартам. Цей день став днем народження заводу і поклав початок розвитку усієї галузі оптичного скловаріння. СРСР увійшов до першої п’ятірки держав світу, які зуміли освоїти його виробництво. 

Звідси пішла й професійна спеціалізація Людвіга Годлевського – офтальмологія, корекція зору за допомогою оптичних лінз. Але  як неперевершений лікар-офтальмолог, який повернув зір багатьом людям, він розкрився в Бердянську, в який переїхав у 1927 році і вже не покидав до кінця своїх днів. 

До війни в місті була лише одна поліклініка і там же швидка допомога. Разом з Л. Годлевським працювали лікарі Парапанов та Бломбиндер, яких й до сьогодення згадують з теплом та незмінним захопленням корінні мешканці міста. «Лікар Годлевський» - так з повагою його називали, одночасно додаючи: «Гарна людина!». 

За його науковими роботами уважно слідкував всесвітньо відомий вчений В.П. Філатов. Листування між ними, полеміка на сторінках журналу «Радянська медицина» (1937), «Лікарська справа» (1938) сприяли удосконаленню методів лікування очної хвороби.

Війна стала серйозним моральним випробуванням для цієї людини. В перші дні війни він прийняв рішення йти на фронт, де особливо були потрібні талант і знання хірурга-окуліста. Але обставини склалися так, що він змушений був залишитися зі своєю родиною в окупованому Бердянську. Тоді й проявилося його громадянська мужність. Змушений працювати в комісії з відправки юнаків та дівчат на примусові роботи до Німеччини, лікар Годлевський робить все, що від нього залежить, щоб перешкодити цьому. Він радить, які потрібно приймати ліки, щоб викликати симптоми хвороби; ставить вбивчі діагнози, приписує потенційним невольникам невиліковні та заразні хвороби. Його могли перевірити будь-якої миті, але він не міг поступитися принципами. Ризикуючи своїм життям, рятував молодих людей від примусових робіт у Німеччині. Як член медичної комісії, Людвіг Броніславович розробив цілу систему з створення неправильних діагнозів, які свідчили про наявність у кандидата на примусові роботи ознак небезпечної  хвороби. Завдяки таким «діагнозам» молодь не виїздила до Німеччини. Підштовхнуло лікаря на ризик такий страшний факт: учнів Другої семирічної трудової школи імені Червоного Профінтерна   Зіну, Івана, Надію - цілу родину Лапотанових, Євгена Горбатенка було примусово вивезено до Німеччини, де вони й загинули.

Людвіг Годлевський дуже сильно ризикував , тому що така діяльність фактично була саботажем окупаційній владі і каралась розстрілом. 

Своєю сміливістю та доброзичливістю він заслужив вічні любов та повагу багатьох людей. Так, в далекому 1942 році лікар врятував від примусових робіт Миколу Пінчука,  який дочекавшись звільнення, був мобілізований  завдяки цьому Микола Пінчук дочекався звільнення, був мобілізований до діючої армії та брав участь в бойових діях проти фашистів.

В музеї «Подвиг» - філії Бердянського краєзнавчого музею – експонується лист-подяка колишнього військовополоненого В. Ксьонза з Клайпеди, датований 1 листопада 1949 року. Зокрема, автор листа відзначав: «Цей лист та моя скромна подяка викликані після навіть 6-річної перерви моїм прагненням віддячити вам за врятування мене від рабства у Німеччині, на яке у 1943 році посилали мене зрадники нашої Батьківщини. У вашій особі в той чорний час я зустрів людину, яка врятувала мені честь, життя і дала можливість після цього ще 2 роки зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину і мститися фашистським катам за кров та сльози нашого народу… За героїзм та відвагу при форсуванні ріки Німан у 1944 році я був нагороджений урядовою нагородою… У … танковому десанті при штурмі Шедюкай (Литва) я був поранений у 1944 році. Тільки за одне моє рятування к офіцера танкових військ від усієї душі вдячний вам, шановний Людвігу Броніславовичу! Пам’ять про Вас – людину-рятівника – буде вічно жити у моїй свідомості».

В наш час, коли девальвуються й розмиваються моральні орієнтири, життя і пам’ять про Людвіга Годлевського слугують чудовим прикладом для сучасної української молоді. Колеги лікаря, які багато років працювали разом з ним в одній лікарні, відгукуються про Людвіга Броніславовича як людину високої порядності й культури, інтелігента у найвищому смислі цього слова. 

Говорячи про Годлевського-лікаря, неможливо не сказати про Годлевського-художника. 

У далекій юності, під час навчання в Київському університеті, Людвіг Броніславович одночасно був «вільним слухачем» Київського художнього училища, осягаючи мистецтво живопису. Серед викладачів, в яких навчався Людвіг, були Федір Кричевський, Олександр Мурашко. Людвіг навчився вправно володіти мистецтвом малювати картини олійними фарбами та працювати в техніці графіки. 

Людвіг дружив з багатьма відомими художниками. Так, у Бердянську, в будинку № 15 по вулиці Горбенка часто бували під час відвідування курорту художники І.І. Бродський та П.П. Білоусов. Разом із Я. Хастом Л.Б. Годлевський підтримував художнє життя Бердянська у передвоєнні роки. Сам писав художні полотна з міфологічними сюжетами: «Спартак», «Гнів Ахілла». 

Життя митця в епоху сталінізму вимагало творити в стилі соціалістичного реалізму, тому на картинах художника ми бачимо людей праці в їх повсякденних турботах, реальні моменти справжньої історії Бердянська. Так, у 1930 році художник написав картину «Засідання ревтрибуналу». 

У 1939 році з художником був укладений контракт на картину «Сталін та Ворошилов на Царицинському фронті у 1918 році» для Всесоюзної художньої виставки 1942 року, якій не судилося відбутися. 

Особливе місце в творчості Годлевського займають роботи з трагічних часів фашистської окупації: «Фашисти утікають» (1943), «Відправка до Німеччини» (1944), «Допит у гестапо» (1944), «Окупанти» (1944), «Панфіловці» (1949), «Зустріч воїнів-визволителів» (1949), виконані в техніці графіки та олії.  Звільнення Бердянська художник Л. Годлевський відтворив у картині «Мітинг 17 вересня 1943 року у день визволення м. Осипенко від німецько-фашистських загарбників» ( 1967).

У 1940-1950-х роках лікар-художник працює над оформленням міського краєзнавчого музею. 

Жанрові картини та пейзажі митця представлені роботами: «Бригада на вивантаженні риби» (1930), «На березі» (1944), «Біля будівлі з вартовою будкою» (1944),  «Перший трактор» (1949), «Повернення у рідний колгосп», «Суботник з упорядкування м. Бердянська» (1949), «Момент механізованого вивантаження риби біля причалу» (1949), «Рибалки набирають сітки у баркас для виходу у море для ловлі риби» (1949),  Смолять човен» (1950).  «Зустріч» (1959), «Тихе море» (1959), «У лісі біля дерева» (1969).

Художник Людвіг Годлевський активно працював в портретному живопису, створюючи портрети видатних людей Бердянщини: лейтенанта  П.П. Шмідта (1948), академіка М.С. Державіна (1948), художника І.І. Бродського (1948), льотчиці  П.Д. Осипенко (1948), Героя Соціалістичної Праці М. Бобровної (1950). Писав також портрети на замовлення. Він виконав портрети цілої бердянської караїмсько-єврейської родини Акав – Соломона Давидовича, Давида Соломоновича, Євгенії Соломонівни – чудової й дружної родини, якій не судилось продовжити свій рід. 

Роботи художника експонувались на міських та обласних виставках. Творчий спадок митця становить понад 250 картин. 24 роботи митця знаходяться на державному обліку  у фондах Бердянського краєзнавчого музею у групі «Мистецтво» та у художньому  музеї імені І. Бродського.

Оригінальна художня творчість, життєвий подвиг та суспільне визнання є доказом неординарності цієї особистості і знайшло свій вираз в увічненні його пам’яті: на могилі відкритий пам’ятник на кошти польського парламенту, на стіні Бердянського медичного коледжу, де Л. Годлевський тривалий час викладав, встановлено меморіальну табличку. На будівлі колишнього офтальмологічного відділення Бердянської міської лікарні відкритий меморіальний ансамбль Людвіга Годлевського, який складається з меморіальної дошки та портрета Годлевського з етюдником на фоні моря. До 120-річчя з дня народження відбулася презентація каталогу його картин, виданого спільними зусиллями польського товариства «відродження» та Бердянського краєзнавчого музею. 

 

Література про життя та діяльність

 

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Денисов Е. Годлевский Людвиг Брониславович (1891-1974), врач-окулист, художник ; (1927-1974 гг. жил в Бердянске) / Е. С. Денисов. - С. 352-353. 

Людвіг Годлевський - художник, лікар, поляк, патріот : виставка картин Л. Б. Годлевського : каталог : живопис : графіка / Бердян. краєзнав. музей, Польське культ.-освіт. т-во "Відродження" ; [авт. ідеї та кер. проекту Л. Ф. Ноздріна]. – Бердянськ : [б. в., 2011]. – 24 с. : іл.

Михайличенко В. Бердянск: взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков. – 2-е изд., перераб., испр. и доп. – Бердянск : Південна зоря, 2007. – 432 с. : ил. – Из содерж : Людвиг Годлевский. - С. 351-352.

Цього місяця виповнюється:
120 років від дня народження І. Негребицького (1896-1950), поета-пісняра в армії Н. Махна, автора пісні “Розпрягайте, хлопці, коні...”
50 років (1966) Вільнянській дитячій художній школі