Володимир Січинський ЧУЖИНЦІ ПРО УКРАІНУ

З ПЕРЕДМОВИ ДО 1-го ВИДАННЯ

Описи подорожів по Україні та інші писання чужинців про нашу Батьківщину і наш нарід, — це незвичайно цінний скарб для пізнання минувшини і сучасности українського народу у всіх проявах його життя і творчости.

Поруч з історичними документами і памятками минувшини, мемуари, записки, ітінерари та інші писання сучасників від­творюють більш живо і рельєфно саме життя, а не лише сухі факти, наслідки, відгуки, що попадали, часами зовсім випад­ково, на перґамени та інші писані памятки.

Вартість ріжних описів, мемуарів, подорожів, реляцій, пе­реказів і т. д. — ріжна, в залежности від обставин, часу, особи автора, його завдання, мети, тенденції. Одначе не рідко і най­більша тенденція дає цікавий матеріял для освітлення малознаних фактів минувшини. З окрема описи подорожів менше вартісні з погляду реєстрації певних подій або — насвітлення так званої фактичної історії, зате дають вони величезний і до­рогоцінний матеріял про географічні, побутові, економічні особливості країни у всіх найріжнородніших галузях краєзнав­ства. Бо коли у кожного автохтона, що постійно сидить на своїй землі, витворюється якась інертність, байдужість до свого „знаного» оточення, то в чужинця, що приїздить до нової для нього країни, спостережливість завжди загострюється, увага зосереджується на нових для нього явищах і зявляється орга­нічна потреба поділитися своїми вражіннями зі своїм оточенням.

І так з тих писань чужинців маємо силу відомостей про такі, наприклад географічні особливости України, як вигляд території, підсоння, рослинність, тваринність, комунікацію та ін.; далі — про національні змагання, військо, духову і матеріяльну культуру; з етнографічних особливостей — про побут, звичаї, вдачу народу; з господарських відносин — про торговлю, промисл, соціальні відносини і т. д.

Власне, завданням автора було зібрати всі ці відомости з українського краєзнавства порозкидані в писаннях ріжних чужоземних письменників — арабських, візантійських, західньо-европейських, східних, ближчих і дальших сусідів і більше віддалених народів.

І цікаво, хоч ці чужинці часто приїздили з неприхильним до нас наставленням, не рідко навіть як неприятелі або як союзники наших ворогів, проте у більшости їх писання були (або бодай кінчалися) прихильно до українського народу, а тим більше, коли порівнювали нас з іншими народами і нашими ближчими і дальшими сусідами!

Отже, знайомство з такими авторами-чужинцями мимоволі збуджує і зміцнює нашу національну свідомість, нищить зневірря і шкідливе почуття менше-вартости (порівнюючи з ін­шими народами) та закріплює й загартовує нашу національну гідність.

АВТОР

З ПЕРЕДМОВИ ДО IY-го ВИДАННЯ

Успіх першого видання і прихильна оцінка літературною критикою цієї книги, спрямували автора до дальшої інтенсивної праці над розшуком і опрацьованяям чужинецьких мате-ріялів про Україну. Крім того, у першому львівському виданні, через обмеженність розміру книги, могла бути уміщена лише частина виготовлених матеріялів і то в скороченому вигляді. Тому це четверте видання є значно поширене, передовсім но­вими авторами, а також доповненнями текстів тих авторів, які вже були в першому виданні.

АВТОР

ПЕРЕДМОВА ДО V-го ВИДАННЯ

Видання цієї книжки має вже свою історію — не зовсім звичну для видавничого руху і цензурних умов.

Перше видання „Чужинці про Україну» було видане літо­графічним способом у праці автора „Вступ до Українського краєзнавства» (Прага 1937, ст. 128, вел. 8°), що мав служити підручником для старших клясів української гімназії. „Чужинці про Україну» займали другу частину „Вступу», як хрестоматія для читання.

Друге, значно поширене видання, що друкувалося звичай­ним друкарським способом, появилося у Львові в 1938 p., як додаток до часопису „Літопис Червоної Калини». Тоді при кож­ному з 12 чисел часопису, додавалося 1—2 друкованих арку­шів „Чужинців», книжкового формату зі своєю власною пагі­нацією. Кількість друкованих примірників „Чужинців» (коло 3.000) значно перевищувала наклад „Літописи», так що в кінці 1938 року появилась окрема книжка (коло 2.000 прим.) „Чу­жинці про Україну» (Львів 1938, ст. 212, мал. 8°, з 7 ілюстр. в тексті і 15 ілюстр. на окремих таблицях). Останнє видання ріжниться від додатків „Літописи Червоної Калини» тим, що польська цензура наказала усунути або замазати деякі місця тексту чужинецьких авторів та вирізати „Maпy України голяндського походження кін. XVII ст. (Бібліотека Баворовських у Львові)» з надписом „Utemie» і „Okraina» (після стор. 128). Це друге (друковане) видання дуже швидко розійшлося і ви­давництво видруковало в початку 1939 р. другий наклад книжки стереотипом, не повідомивши автора про свій замір. Це III видання ріжниться від П-го тим, що в передмові (яка складалася наново ручним способом) зроблено 6 друкарських помилок!..

Третє видання, так само як і друге, теж дуже швидко розійшлося і автор приступив до друку четвертого видання, яке появилося у Празі в 1942 році (ст. 244-) — 8 табл. з 28 ілюстр., 8°, наклад 3.000). Одначе пражське видавництво не погодилося за­значити, що це четверте видання, лише „Друге виправлене і значно доповнене видання», мотивуючи тим, що перше ви­дання було літографоване, а третє вийшло „нелегально».

Пражське видання (IV-те) значно доповнене, порівнюючи з першими двома виданнями, не тільки текстовим матеріялом і новими авторами-чужинцями, але також ілюстраціями, довід­ковим матеріялом та літературою предмету. Хоч книжка пе­рейшла подвійну німецьку цензуру (в Празі і Кракові), одначе в березні 1944 р. „Гестапо” заборонило продаж і розповсюдження книжки…

Це пяте видання „Чужинці про Україну» задумане, як по­пулярне видання, в скороченому вигляді. Причиною до того були труднощі з друком більшої книжки та бажання дати книжку не дорогу, доступну для найширших верств громадян­ства. З цієї ж причини довелось відмовитись від цілого довід­кового матеріялу, що в IV-му виданні займало цілих 32 сторі­нок. Одначе в цьому пятому виданні зібрано все найважливіше — найбільш цінне, цікаве і поучаюче, що писалось про Україну чужинцями.

Як і в попередніх виданнях, автор старався не обтяжувати читача довшими історичними екскурсами і не переладовувати тексту примітками та бібліографічними нотатками, зате пода­вати, поможности, оригінальні тексти цитованих авторів. З дру­гого боку, додані тут необхідні інформації, пояснення, заува­ження, висвітлення про характер кожної доби, їх діячів, провідників та самих авторів-чужинців.

Для більшої ясности, в текстах перекладів уживано двох родів дужок: в округлих дужках ( ) писано синоніми—відміни значення слів чи цілих виразів, а в прямокутних дужках [ ] пояснення, висвітлення або розшифровання назв тощо цито­ваного тексту.

Автор перекований, що такою синтетичною формою ви­дання та більш популярним і стислим способом викладу, „Чу­жинці про Україну» будуть більш доступні і користні для шир­ших верств читача.

АВТОР

І. НАЙСТАРШІ ВІДОМОСТИ ПРО УКРАЇНУ

Про нашу землю найстарші відомости належать гре­кам і арабам. Коли перші чисто описові і торкаються лише самої території, то арабські — вже чимало говорять про самий нарід. В IX—X ст. араби були дуже культурним на­родом, як купці багато їздили по ріжних землях і тому на свій час вважалися першими географами в світі.

Майже всі арабські письменники ясно відріжняють славян від „Руси», при чім головним містом славян вважають Київ, який називають „Куяб». Про самий нарід кажуть, що вони займаються хліборобством та почасти скотарством, є суворі і войовничі.

„Як у кого з них родиться син — пише Ібн-Даст в X ст. — він бере голий меч, кладе перед новонародже ним і каже:

— Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, мати­меш тільки те, що здобудеш цим мечем…

Міст у них велике число і живуть вони просторо».

Аль-Масуді, письменник 20—50 pp. X ст. подає не тільки географічні відомости, але також поділ славян на племена та їх особливости. Про славян говорить, що „вони поділяються на багато народів і деякі з них христіяни, є поміж ними також погане і ті що поклоняються сонцю». Окремо від цих народів згадує „русів». В другому місці, оповідаючи про „поган в країні хозарського царя» пише, що „деякі племена з них є славяни і русини». Кажучи про славян зауважує: „Вище ми вже оповіли про короля, котрому в минулі часи підлягали інші (решта) їх королів, себто про Маджака — короля Валинани [Волиняки або Поляне] — нарід котрий є одним з основних (корінь зі славянських корінів) славянських народів, вони поважа­ються поміж їхніми народами і мали перевагу поміж ними. Але потім пішло розєднання поміж їхніми народами, лад їх був порушений, вони прийшли до занепаду (поділилися) і кожне племя вибрало собі короля, як то ми вже казали про їх королів, з причин, які оповідати було б занадто довго».

Знова про „Русь» говорить таке:

„Руси складають численні народи, що поділяються на розріжнені племена. Поміж ними є нарід, що називається Лудана, котрий є одним з найчисленніших поміж ними. Вони мандрують з крамом в країну Андалус [Еспанію], Румію [Рим, Італія або Візантійська держава], Кустантинію [Царгород] і Хозар. Після 300 року Гиджри [912—913 р. і Хр.], трапилося, що коло 500 кораблів, де на кожному було 100 людей (з Руси), увійшли в протоку Найтаса, що зєднується з хозарською рікою [Хозарським морем?]». Далі оповідається, що Руси з успіхом воювали з ріжними народами на побережжі Каспійського моря і досягнули на­віть Баку.

Знова інший арабський письменник 70-их pp. X ст. Ібн-Хаукаль в книзі „Книга шляхів і держав» пише, що Русь знищила своїх сусідів: „Тепер не залишилося і сліду ані від Булгара, ані від Буртаса, ані від Хазара, бо Русь напала (знищила) всіх їх, забрала в них всі ті краї і при­вернула до себе».

Про нашу землю і звичаї наших предків найбільше пише згаданий вже Ібн-Даст:

Поміж країною Баджнаків [печенігів] і країною сла­вян десять днів дороги; на початку славянської землі є мі­сто Куяб [Київ]. Шлях до їх країни йде степами, бездо­ріжжям, через потоки і густі ліси. Країна славян — край рівний і лісистий; в лісах вони і жиють. Вони не мають ані виноградів, ані ріллі. З дерева виробляють подібне до кухлів в котрих і вулики для пчіл і мед пчіляний захову­ється; це зветься у них — улигидж і один такий кухоль містить коло 10 кварт його. Вони пасуть свиней, також овець. Як котрий умре, вони палять його труп. Жінки їх, як хто вмре, деруть собі ножем руки й лице. На другий день після палення небіжчика, йдуть до того місця де це сталося, збирають попіл, складають в начиння і ставлять на горбі. За рік по смерти небіжчика, беруть кухлів двад­цять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, несуть на той горб, там само збирається й родина небіжчика, їдять, пють і потім розходяться.

Найбільше сіють просо; в жнива беруть просіяні зерна проса в корці, підносять до неба й кажуть:

— Боже, ти дав нам страву, дай і тепер її досить!

Є в них ріжні кобзи, гуслі і дудки; дудки довгі на два лікті, а кобза має вісім струн. Напиток роблять собі з меду.

Що до Руси, то вона на острові, що оточений озером. Той острів, де живуть вони (Русини) має просторінь на три дні дороги, вкритий лісами і болотами, нездоровий і такий вогкий, що як ступиш ногою, то вона трясеться, бо так пересякнута водою. Вони мають короля, що зветься Ханан-Рус; чинять наїзди на Славян (!), приїздять кораблями, висаджуються, забирають їх в неволю, везуть в Харван (Хазран) і Булгар [над Волгою] і спродують там. Ланів не ма­ють, а живуть з того, що привозять з землі Славян.

Вони не мають ані нерухомого маєтку, ані міст, ані ланів; єдиний їх промисл — торговля соболями, вивірками та іншими футрами, які й продають хто купить — заплату грошову завязують міцно до своїх пасів… З рабами пово­дяться добре і дбають про їх одяг, бо використовують їх при торговлі. Гостей шанують і добре поводяться з чужин­цями, що шукають у них оборони; і з усіма хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити і утис­кати таких людей. У випадку, як хто скривдить, або при­тисне чужинця, допомагають й боронять (скривдженого).. Мечі мають [схожі?] сулаймонові. Як котрий з поміж ро­дів просить помочи, всі виходять до боротьби; між ними нема розріжнення, але воюють з ворогом одностайно, поки його не переможуть. Як котрий має справу проти другого то кличе на суд до короля і перед ним сперечаються як король скаже свій присуд, виконують, що він сказав. Ко­ли ж обидві сторони не вдоволені королівським присудом то за його наказом мусять остаточне рішення зробити зброєю: чий меч гостріший, той і має верх. До цієї бо­ротьби родичі (з обох сторін) приходять озброєні і стають тоді суперники починають битись і хто переможе той справу виграє після своїх вимог.

Вони відважні і хоробрі. Як нападають на інший нарід то доти не відступлять, доки не знищать (його) цілком гнетуть переможених і роблять їх невільниками. На зріст високі, гарні на вигляд і в нападі сміливі, та цю сміливість не виявляють на коні, але всі свої напади і походи чинять на кораблях. Штани носять широкі — сто ліктів матерії йде на кожні. Одягаючи такі штани, збирають їх коло коліна і прив’язують до нього. Усі постійно носять при собі мечі, бо мало вірять один одному, а що підступ в них річ звичайна: кому вдасться здобути хоч малий маєток зараз же рідний брат або товариш починає заздро позипати і силкується, щоб як небудь того вбити або грабувати».

Ібн-Якуб, арабський письменник 60-их років X ст. у своїх „Записках» подає таку загальну характеристику наших предків: „Взагалі Славяни — люди сміливі, здатні по походу і як би не було розріжнення серед їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися ані один нарід у світі. Вони замешкують краї найбагатші оселями і життєвими засобами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток, переважають всі на­роди півночи. Крам від них йде морем і суходолом до Руси і Царгороду».

Грецькі, візантійські джерела VI—X ст. торкаються переважно боротьби візантійських імператорів з київськими князями передхристіянських часів. Тому з цих джерел до­відуємось про військову силу, велич та політичну й еконо­мічну експанзію старої України-Руси.

Один з найдавніших візантійських письменників Про-копій в другій половині VI ст. писав: „Народами Склавинами і Антами не править один муж, але з давних часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі чи лихі, йдуть до громади. Не знають долі (фа­туму) і зовсім не признають, щоб вона мала якусь силу над людьми. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з цих жертв ворожать собі».

Більш докладні відомости про тих же Словен і Антів подає інший візантійський письменник і цісар Маврикій (582—601):

„Словени й Анти, мають однаковий спосіб життя й од­накові нахили; вони вільні й ніколи не даються намовити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Коли б, через недбайливість господаря, гість по­терпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому госпо­дареві, підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю — пімстити кривду гостя. Тих, що попадають до них в по­лон, не задержують, як це роблять інші народи, але при­значивши їм якись час, лишають їм до вибору, чи захо­чуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні і приятелі… їхні жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям… Вони цілковито віроломні й не тривкі в догово­рах. Уступають радше перед силою, аніж подарунками. Та коли поріжняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому. Тому, що в них багато князів, що живуть у незгоді, не шкодить так радить Маврикій — позискати одних проти других, чи слушністю, чи подарунками, головно тих, що живуть при кордоні».

Патріярх Фотій (+ 891 p.) — свідок облоги Царгороду нашими предками, пише про них: „Нарід дикий і суворий, без страху… все руйнує, все нищить… Чи пригаду­єте той час незносний, тяжкий, коли прийшли до нас вар­варські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погибель­ним… Коли вони йшли попри місто, несучи, виставляючи і пловців з четами, мов би загрожуючи місту смертью від меча… Коли переляк і темрява опанувала розум, і вухо прислухалося тільки до одної вістки: варвари перелізли стіну, і вороги опанували місто! І то яке місто! — Місто (Царгород) оздоблене здобичею з багатьох народів, який нарід хоче зробити тебе здобичею і ти, що здобував багато тро­феїв над ворогами Европи, Азії і Ливії, як підняла над то­бою тепер спис, варварська, проста рука, щоб над тобою поставити трофей!»

1. Мала світу Беатуса X—XI ст. З територією України.

2. Україна на мапі в „Записках» Герберштайна 1556 р.

3. Львів у виданні „Civitates orbis terrarum», Кельн 1617 в.

4. Перемишль на голяндській ґравюрі 1659 р.

Лев Диякон з Малої Азії [що мала живі звязки з Україною], у своїх писаннях коло 990 р. так характери­зує наших предків, що далеко не віддаляється від вдачі сучасних українців, хоч писалося це тисячу років тому:

„Нарід нерозважний, войовничий, сильний, що напада­ють на всіх сусідів — вони ніколи, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів і якщо не сподіваються вирва­тися, (то) встромляють собі в нутро меч і так себе забивають». Про кн. Святослава пише, що він „палкий, сміли­вий, відважний, діяльний». На пропозицію візантійського імператора забратися з Мізії (сучас. Болгарія), яку Свято­слав обсадив зброєю, князь відповів, що „як Ромеї (Візан­тія) не схотять заплатити (за його втрати) — нехай скорше забираються з Европи, бо то їм не належить, і до Азії переходять!»

Тут знаходимо також одинокий свого рода в історії опис, як виглядав київський князь:

„Середнього зросту, не занадто високий, але й не низь­кий, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода ого­лена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний (вищий) рід; шия здорова, плечі широкі і взагалі дуже до­бре збудований».

Відомости про Україну старокняжої доби в західньо-европейських джерелах, зокрема хроніках, попадаються рідко і випадково. Не багато було мандрівників XI—XIV ст., що записували свої вражіння. У відміну від арабів і греків, вони більше уваги звертали на матеріяльну сторінку життя, їх дивує багацтво землі, пишність княжого життя, розміри столиці — Києва, кількість будов та ріжних ужиткових ви­робів. Починаючи з середини XIII ст., після татарської на­вали, подорожники оминали Україну, більше їх зявляється в XV і XVI століттях.

Бруно з Кверфурту, коло 1008 р. писав про Во­лодимира Великого, що це „князь великий і багатий воло­дар», дуже гостинний і добрий.

Тітмар еп. Мерзебурґський коло 1017 року за­писує у своїй „Хроніці», що у „Хитаві» (Києві) столиці ко­ролівства, яке велике і сильне є „більше 400 церков і 8 ринків, люду несчисленна сила».

Жільбер де-Лянуа, посол Франції, Англії і Бургун­дії, що був на Україні та ін. краях Східньої Европи в pp. 1412 і 1421, пише м. ін. про Камянець Подільський, як „прегарно розташоване місто», де лицар-капітан Поділля Гедигольд „пишно мене приняв, дав мені прекрасні пода­рунки, харчі і прекрасні обіди». В той же час про свій по­бут у Новгороді і Пскові пише, що тут обіди „найбільш дивні і незвичайні з усіх, які мені коли небудь доводилося бачити». Дивувало посла також, що в Новгороді жінок ку­пували на базарі, як худобу, але монет не вміли вибивати, тільки вживали кусники срібла та ріжні футра, як грошеві засоби…

Альберт Кампензе, в листі до папи Климента VII, коло 1523—1534 p., пише про московське князівство (Моscovia), що воно заселене ріжними народами: юґри, карельці, печоране, вогуличі, череміси. Далі згадуючи про наші землі пише: „Київ столиця давнішої держави Росів (stato de Rossi), при річці Бористені [Дніпро], є одним з найгарніших і найбагатших міст, не зважаючи на те, що був пограбований і спустошений до краю жорстокістью і несамовитістю татар, котрі ще і тепер сусідуючи з Лит­вою, роблять часті напади на землі Росів, від чого ці землі під цей час дуже мало заселені.

С. Герберштайн, визначний дипльомат, що двічи їздив на Московщину і Литву, а можливо був також на Україні, у своїх „Записках», що витримали в XVI ст. ба­гато видань у швайцарському Базелі, теж називає Москов­щину не інакше як „Moscovia», а їх мешканців „московитами». Згадує про провідника українців Евстахія Дашкевича — „муж дуже досвідчений у військовій штуці і слав­ний визначною хоробрістю… він часто ставив перед вели­кою небезпекою і самого царя московського, у котрого ко­лись був у полоні. В той рік, коли ми були у Москві, він розторощив Москвинів завдяки незвичайним хитрощам».

Про Київ чи Chiovuia пише: „Пишність і справді ко­ролівська велич цього міста підтверджується самими його руїнами і памятками, від котрих залишилися рештки». Опо­відаючи про ріжні українські звичаї між ін. зауважує: „У Києві є гора, через котру купці мусять переїздити трохи тяжкою дорогою; коли по вїзді на неї випадково зало­миться яка-небудь частина воза, то річи (майно), що вез­лися цим [попсованим] возом забирають до державного скарбу»…

Особливо цікавий Денник подорожі Михайла Лит­вина (по походженню справді литвин), що 1550 році був на Україні, — цікавий тим, що подає відомости про бо-гацтво української землі: „Ґрунт. Київщини до такої міри родючий і зручний для обробу, що лан (земля) виораний раз парою биків, дає великий урожай; навіть необроблене поле дає рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Тут ростуть дерева, що дають рїжноманітні ніжні овочі: плекається виноград, що дає великі грозна винограду, а місцями на схилах зустрічається дикий виноград [с. т. звичайний виноград для їди, що сам собі росте]. В старих дубах і буках, в котрих зробилися дупла, обильно водяться рої бджіл зі щільниками меду, який відзначається чудовим кольором і смаком. — Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а мясо через велику їх кількість ви­кидають, окрім спинної частини; ланів і диких вепрів на­віть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кіль-кости перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячи на рік. По бере­гах річок у великій кількости зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбиру­ють цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебе­дів, а пізніще їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля піря, котре чіпляють до стріл. Псів годують мясом диких звірів і рибою, бо ж річки пе­реповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими вели­кими рибами… Тому багато річок називають „золотими», особливо Припять, котра в одному місці коло Мозиря при гирлі Тури (Уборть?), в час наповнення свіжою водою з джерел, щорічно з початком березня, наповнюється та­кою силою риби, що кинутий до неї спис насаджується (на рибу) і стоїть повисно, ніби встромлений у землю — так густо збивається там риба. Я би не повірив тому, коли б сам не бачив частенько, як відтіль безперерви чер­пали рибу і наповнювали нею за один день до 1000 возів, що належали купцям, котрі щорічно зїздяться в цім часі». Так само дивується багацтвом української землі фран­цузький подорожник Блез де Віженер, у своїй книжці виданій в Парижі в 1573 році: „Кажуть, що ґрунт цієї країни [має на увазі Поділля] такий добрий і плодючий, що коли залишити в полі плуг, то він протягом двох чи трьох днів так заростає травою, що знайти його тяжко. Країна наповнена медом і воском і могла би прогодувати величезну кількість отар, коли би була можливість їх розводити». [Тут має на увазі часті напади татар].

Про Галичину, Волинь і Поділля Блез де Віженер пише, що вони заселені одним народом, а „їх мова, побут і зви­чаї майже тотожні».

Про звіринність Правобережжа, Волині і Галичини пи­ше, що тут були тур, зубр і лось. Тур водиться на кор­донах Мазовії і Литви, причім уже тоді була охорона цього звірря у штучних огорожах.

„Тур є породою дикого бика, але без порівнання біль­ший від домашнього (бика) і серед усіх звірів менший лише від слона. Ціла його шерсть чорного кольору і тільки вздовж хребта йде біла смуга… Тури можуть єднатися з до­машніми коровами, але в такому випадкові їх вже не прий­мають потім ніколи до загальної череди (турів); їх виганя­ють з великою впертістю і навіть іноді б’ють до смерти… Мясо тура не гірше і не краще від звичайного волового мяса, найбільше ціниться їх шкіра, Особливо для пасів». [Цей опис тура сплутано з зубром].

„Зубр чи бізон — звірина дика і сердита. Зверху шерсть зубра нагадує льва, але в одміну від нього він має на підборіддю велику довгу бороду; голова його невелика,’ очі великі, вогнисті, погляд косий і дикий, лоб широкий, величезні роги так розведені, що поміж їх кінцями могли би уміститися три грубі чоловіки. На спині — високий горб, як У верблюда, покритий довгою хвилястою шерстью». Далі описує Б. Віженер полювання на зубра як дуже небезпечне.

П. ВІДОМОСТИ ПРО ЗАПОРІЖСЬКУ СІЧ

Міцна державно-творча організація Запоріжської Січи, її справді демократичний устрій, оригінальність лицарського побуту та беззастережена відданість народнім ідеалам — звертала увагу цілої Европи. Одверта боротьба за цілковите визволення свого народу, проголошення як головних засад — рівність людини перед, законом, справедливість і свобода, це ті новітні гасла, що імпонували світові. Чужинці праг­нули на власні очі побачити цю Вільну Україну та ще більше переконатися про військову силу Запорожців. А це була справа не легка, бо ворожа пропаганда старалася за всяку ціну викривляти правду та представляти Запоріжську Січ у гіршому світлі. Та читаючи описи чужих подорожни­ків, переконуємось, оскільки їх безсторонні відомости ріж-нилися від тенденційних інформацій наших найближчих пів­нічних і західних сусідів.

Ґамберіні, італієць, ще в 1584 році так характери­зує українських козаків:

„З козаків можна зібрати 14.000—15.000 добірного, добре озброєного війська, жадібного більше слави, як на­живи, готового на всяку небезпеку. їхня зброя шаблі й руш­ниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пі­шої й кінної… дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі».

Л. Міллер, курляндський герцог у своїх „Записках», що були видані в Ляйпціґу в 1585 p., торкаючись доби кор. Стефана Баторого, подає цікаві, джерельні відомости про Івана Підкову — його арешт та страчення:

Підкова був знаменитою людиною, наділений незви­чайною силою. Нову, не уживану підкову він міг зломати руками, як якись прутик. Цього Підкову приграничні ко­заки [на кордоні Молдавії і Валахії] обрали собі за провід­ника (гетьмана) і жорстоко громили турків. Тоді король [що був у добрих відносинах з Туреччиною], придумав, щоби які-небудь добрі приятелі Підкови написали до нього листа з запрошенням приїхати на умовлене місце або місце для переговорів і в лісі запевнили Підкову, що король обіцяє зберігти за ним його честь і віру. Підкова, як чесний вояк, вірить і їде до цих своїх добрих приятелів (не називаю їх зі скромности), котрі йому зараз же і проголосили королів­ський наказ залишити козаків і їхати до його королівської величности, запевняючи, що і волосок з голови його не впаде»…

Про Київ у Л. Міллера читаємо: „Місто Київ у старо­давні часи мусів бути чудовим і величезним містом. Видко це по старовинних мурах, що оточують його на вісім миль, і по чудових великих церквах. У цих церквах є гарні, пре­красні підземні склепи (печери)… великі камяні кольони, ніби моноліти… З цього можна собі уявити, яким чудовим було місто Київ у старовину».

Про Чорноморські степи Міллер пише: „Трава там ро­сте така висока і така густа, що їхати по ній у возі не­можливо: трава заплутує колеса і не пускає воза. У лісах там на деревах, сила бджіл».

Особливо обширний опис Запоріжжя посла цісаря Ру­дольфа II до козаків Еріха Лясоти, що на Запоріжжі був цілий місяць, літом 1594 р. Переїзжаючи через Львів, Е. Лясота записує: „Львів — столиця Червоної Руси. В місті, є єпископська катедра, воєвідство, кастелянія [залога фортеці] і староство; має два замки: один у місті, інший поза містом на високій горі, звідки відкривається вигляд на декілька миль. В цьому місті багата торгівля: її ведуть переважно вірмени, які тут посе­лилися і мають прекрасну церкву, де і провадять богослуження за звичаями свого обряду».

Про Камянець на Поділлі пише: „В місті є єпископ­ська катедра, воєвідство, кастелянія і староство, і лежить воно в місцевости сильно укріпленій самою природою, з яким не може дорівнятись ніяке інше місто в Польщі; є там за­мок, зєднаний з містом за посередництвом високого мосту». Про Прилуки зауважує: „Прилуки, велике, нове укріплене місто з замком; в ньому є чотири тисячі домів над річкою Десницею… Місто є оточене прекрасними, просторими і ро­дючими ланами і пасовиськами, серед котрих розташовані поодиноко маленькі дивні будинки зі стрільницями, куди ховаються селяни, заскочені з нечевя татарами і обороня­ються від них; тому кожний селянин, йдучи на працю в поле, завжди має з собою рушницю на плечах і шаблю або те­сак при боці; бо вони дуже часто є в небезпеці перед та­тарами і майже ніколи не бувають у безпеці від них».

Про Київ Е. Лясота каже, що колись він був „слав­ною столицею і самостійним князівством… Він великий і сильно укріплений, був давніше прикрашений силою пре­красних церков і будинків, як громадських, так і приват­них… Особливо славний прекрасний і величавий собор св. Софії, котрому нема рівного по величині і котрий побудо­ваний цісарем Володимиром за зразком катедри св. Софії в Царгороді. Під цей час церква хоч і збереглася, але пе­ребуває у великому занедбанні; горішні склепіння її, особливо всередині, прикрашені мозаїкою, долівка вистелена гарним кольоровим камінням; на горі галєрія або хори, поруччя від одної кольони до другої складаються з су­цільних плит блакітного каміння з прозорою (ажуровою) різьбою… Далі з хорів виходять по шрубоватих сходах на вежочку, в котрій Володимир, за переказами, мав звичай скликати Раду; це легке, ясне приміщення, котре має назву „столиці Володимира».

Належить ще звернути увагу на руїни прекрасних во­ріт, котрі і в сучасну добу заховують це саме значіння, одні називають їх золотими, інші — залізними воротами, це була гарна і прекрасна будова, оскільки можна собі уя­вити зо збережених решток».

Про Золотоверху Михайлівську церкву читаємо: „Це прекрасна будова, в середині котрої є округла баня, дах котрої позолочений; всередині теж прикрашена мозаїкою, а підлога виложена маленькими кольоровими камінчиками».

Загально про Київ Е. Лясота каже: „Там, де видніють руїни і де колись стояло місто, в сучасну добу майже зов­сім нема будинків, або є їх дуже мало, а сучасне місто побудоване внизу в долині, на правому березі Дніпра; воно займає досить великий простір, тому що майже при кож­ному домі є садок. В ньому багато церков, вони майже усі деревляні, лише одна камяна — стоїть на площі. Там є та­кож катедра католицького єпископа, але соборна церква зов­сім занедбана, деревляна. Тут жиють також вірмени, зрештою не особливо заможні; вони також мають свою церкву. Замок стоїть високо, на окремій горі і займає великий простір;, він також немурований а деревляний, обмазаний глиною». З таким самим захопленням і признанням пише, Лясота про Печерський монастир і „прекрасну муровану церкву в ній».

З опису свого перебування у Запоріжській Січі виходить, що запоріжська старшина була добре ознайомлена зі всіма європейськими особливостями дипльоматичних зно­син, тонкощами дипл. етикети та не раз дивувала Лясоту своєю чемністю та добірною виховою. Прибувши до Запоріжської Січи, що була на острові Базавлук на Чортомлицькім дніпровищі, Лясота пише, що запоріжська старшина зустріла його з почестями, навмисне для того вислана на зустріч; при тім на славу посла стріляли з гармат. „Ран­ком (дня 19. червня) вожд (Запоріжський гетьман Богдан Микошинський) прийшов до нас з візитою разом з кількома старшинами, а потім приймав у себе. Після обіду вони ви­слухали московського посла… Але передтим козаки його ви­слухати, їх вождь прислав нам з кола прохання, щоби авдієнція, яку вони дали московському послові раніш ніж нам, не була приводом до непорозуміння, бо їм добре відомо, що його цісарська величність стоїть вище усіх інших європей­ських королів і що тому його послів треба було би вислу­хати першими. Але тому, що вони передбачають, навіть почасти переконались в тому, що москаль хоче висловити свої міркування відносно вербування військових сил, тому вони вважають можливим передтим вислухати його». Під­ час переговорів запоріжська старшина зауважила, що їм „тяжко положитися на молдавського господаря, та і самі молдовани від природи несталий, зрадливий нарід, віролом­ство котрих добре знане козакам». Притім „козаки казали, що вони не мають звичаю вступати на службу та йти в по­хід при непевних умовах, і тому бажають, щоб я зробив з ними договір в імя цісаря». Тут же з’ясувалася фальшива роля Казимира Хлопицького (польського аґента), який ви­давав себе за бувшого „козацького гетьмана» та ніби посередничав в переговорах поміж цісарем і козаками, а в дійсности, як каже Лясота „своїм самозванством сам подав привід до поважних непорозумінь». Знова про московського посла Лясота пише, що він ще перед Запоріжжям, у гирлі Псла, коли зустрів Лясоту, то вдавав ніби московський князь мав у своїй службі запоріжських козаків, „але, що він (московський посол) і далі буде зноситися з Запоріж­цями з почестями і подарунками». Ця фальшива роля мос­ковського посла згодом зясувалася, бо москов. посол прий­шов до Запоріжської Січи в ролі прохача і спостерігача, а вже ніяк не в ролі покровителя. Лясота називає Запо­ріжців „хоробрими і підприємчивими людьми, котрі з ран­ніх років вправляються у військовому ділі і прекрасно вив­чили ворога — турків і татар. Вони мають власні гармати і багато з них вміє поводитися з цією зброєю, так що при них зайвим наймати і утримувати окремих гарматчиків», (як це водиться в іншому війську, зокрема німецькому!), „їх старшина задовольняється загальним пайком, не вима­гаючи більшої платні».

Е. Лясота робить наприкінці також цікаві заключення про ролю і значіння Запоріжжя та українських козаків: „Через те, що внутрішні справи Польщі, як видно було, за­грожували переворотом в недовгому часі, то я вважав спра­вою незвичайної ваги запевнити собі приязнь цього товариства (Запоріжських козаків), котре не тільки користується величезними впливами на Україні (с. т. Волині і Поділлі), але на котре оглядається і ціла Польща».

Цікаві відомости про козацький побут подає м. ін. по­ляк Папроцький (1544—1614) у своїй книжці „Panosza» 1599 p. Про військову науку на Запоріжжі він пише: „Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Руси, Поділлі й Польщі, їздять туди, щоби привчитися до лицар­ського діла, бо між ними можна добре вишколитися в ли­царському (військовому) порядку й чуйности».

Щоби зрозуміти відмінність відносин у цілому житті і побуті України і Московщини кінця XVI ст., не можна не згадати великого твору ьнглійця Джильса Флетчера. що був у 1588 році послом при московському дворі. Сам доктор юридичних наук, людина незвичайно спостережлива і тонка, Д. Флетчер у праці „Про російську державу або спосіб правління російського царя (котрого звичайно нази­вають московським царем)» подає безсторонні і достовірні відомости про Московщину і дещо про українців. Цікаво, що перша спроба видати переклад Флетчера у російській мові скінчилася невдачею. Переклад Д. Флетчера спорядив відомий український вчений, професор московського Уні­верситету О. Бодянський та видрукував у „Чтеніях» Това­риства історії і старовини при московському університеті 1858 р. Але російський уряд сконфіскував і знищив цілий наклад цього видання, а самого проф. О. Бодянського „суспендував» і заслав до провінціонального казанського університету.

Про спосіб правління московською державою Д. Флет­чер пише: „Правління в них (московських царів) чисто ти­ранське, всі кроки царя розраховані на те, щоби були ко­рисні лише для одного царя, а крім того найбільш безо­глядним і варварським способом». У податковій системі „не притримуються найменшої справедливости. Шляхта і прості люди у відношенні до свого майна є нічим іншим, лише охоронцями царських прибутків тому, що все придбане ни­ми, раніше чи пізніше переходить до царських скринь».

У спеціяльному розділі під заголовком: „Про засоби збогачення царської скарбниці майном підданих», автор пи­ше, що цар притримується таких засад: „Не противитися насильству, видиранню і всякого роду хабарам, яких ужи­вають князі, „дякі» (губернатори на місцях) та інші урядовці над простим народом в областях, але дозволяти їм все це до закінчення речинця їх служби, доки вони цілком не нажеруться; потім поставити їх на „правеж» [себто під батіг] за їх поведінку і вимордувати з них усю або більшу частину здобичі (як мед виточується бджолою), награбова­ної ними у простого народу і зложити її до царської скар­бниці, але ніколи, не вертаючи нічого справжньому власни­кові яка не була б велика і очевидна спричинена їм (влас­никам) шкода. Для цієї мети дуже „корисні» бідні князі і дяки», яких посилають до областей на місця, а котрі перемінюються дуже часто, а саме кожнорічно, не вважа­ючи на те, що як самі по собі, так і за прикметами на­роду, могли б залишитися далі. В дійсності настановлені знову над простим народом, вони ссуть з новим завзяттям, як оси цісаря Тиверія, котрі прилітали завжди свіжі на стару рану і з котрими він порівнював, звичайно, своїх преторіїв та інших обласних урядовців. Показувати іноді прилюдно приклад справедливости (суворости) над урядов­цями, що грабували нарід, коли якись із них став осо­бливо відомий з найгіршого боку, щоб нарід міг думати, що цар обурюється гнобленням народу, і таким чином ски­нути вину за погані прикмети його урядовців. Так, між ін­шим, зробив покійний цар Іван Васильєвич з „дяком» однієї своєї области, котрий крім ріжних поборів і хабарів приняв печену гуску, начинену грішми. Його (урядовця) при­вели на ярмаркову площу в Москві, де цар був присутній особисто і промовив:

— От добрі люди, ті, котрі готові вас зїсти, як хліб і т. п.

Потім він запитав своїх катів, хто з них вміє різати гуску, і наказав одному з них спочатку відрубати дякові (губернаторові) ноги на половину литок, потім руки вище ліктя (усе запитуючи його, чи смачне гусяче мясо) і нарешті звелів відрубати голову, щоб він зовсім був подібний до печеної гуски. Це могло би служити достаточним прикладом справедливости (як розуміють судову правду у Московії), коли б вона не мала на оці хитру мету закрити той гніт, якого допускається сам цар».

Про українців, яких називає Флетчер, за тодішньою московською термінологією, „черкасцями» чи „черкасами” згадується в XV розділі:

„Винаймлених жовнірів у Московії з чужинців яких називають Німцями [!] у них тепер 4.300 осіб, іменно поляків, себто Черкесців (підвладних Полякам) коло 4 000 з яких 3.500 розміщено по твердинях». Отже на 4 300 „ німецьких” жовнірів — 4.000 складали Українці!

В розділі XIX Д. Флетчер каже, що „черкесці жиють на південно-західньому пограниччю Литви». Вони дуже гарні собою і шляхотні в поведінці… деякі з них підвладні польським королям і є христіянської віри».

П. Петерсон, швед, що був у Московщині 1608 р і написав у шведській мові історію заворушень на Москов­щині претендента на московський трон Дмитра, зазначує велику ролю українських козаків, котрі збройно виступили проти Москви. Отже Дмитро вступив на границі Москов­щини за поміччю українських козаків, які заволоділи чернигівською фортецею. „Провідник козаків був Кореля сприт­ний „чорнокнижник”, котрий чудодійством багато допоміг Дмитрові».

Зовсім виняткове значіння має для нас „Опис України» ‘ французького інженера Бопляна. В роках 1630-1647 Боплян перебував на Україні на польській службі Не раз доводилося йому брати участь у війнах з українськими ко­заками, але коли він добре пізнав наш нарід і козаків, став нашим симпатиком. Поруч праці над будовою фортець, Бо­плян переводив ґеодезійні поміри України та пильно студі­ював краєзнавство України. В 1650 році вийшла книжка Бопляна у французькій мові „Опис України», що в скорому часі була переложена на мови латинську, англійську, ні­мецьку, а в новіші часи на польську і російську. Тут скуп­чені цінні відомости з географії, історії та етнографії укра­їнського народу. „Опис» трактує Україну як цілком само­стійну географічну і політичну одиницю, що має свої, своє­рідні природні, господарські і культурні особливости. Нашу Батьківщину Боплян інакше не називає, як тільки Украї­ною а нарід—український. Власне Боплян був одним з тих, що найбільше прислужився до спопуляризування нашого на­ціонального імени в Европі. Боплян дослівно говорить, що Україна простягається від границь Московії до границь Трансильванії і поділена на кілька провінцій Польщі». В ін­шому місці зачислює до території України не тільки ціле За­поріжжя, Київщину, Чернигівщину, Поділля, Волинь, але також Люблинщину, Белзщину, „Червону Русь” (Галичину) і Покуття !

Про українських козаків Боплян пише, що вони „Хо­робрі побідники, загартовані у боротьбі, завжди готові по першому наказу, за тиждень, виступити в поле… Не можна надивуватися, з якою сміливістью вони перепливають море… Під час плавання козаки зовсім не пють горівку і взагалі не беруть її з собою, а як що знайдеться у човні пяний, то його отаман наказує кинути за борт… Козаки з при­роди сильні і рослі, люблять вбиратися, але лише тоді, коли вертаються переможцями… Не багато з них вмирає на ліжку і то у великій старости; більша частина залишає свої го­лови на полі чести…

Про козацький устрій Боплян пише, що гетьмана ко­заки обирають таким способом, що збирається Рада „старих полковників і сивих вояк, що користуються загаль­ним довіррям». З цього кола вибирають гетьмана поміж со­бою більшістью голосів. Козаки, каже Боплян, „сліпо слухають” гетьмана і його „влада необмежена», але трохи далі той же Боплян додає»: „Одначе без згоди Ради, або (інакше кажучи) Військової Ради, нічого (гетьман) не розпочинає.. Очолюючи військо вони (гетьмани) мусять памятати, щ₀ у небезпеці повинні відзначатися розумом, хитрістью, хоробрістью і передовсім вистерігатися невдачі: бо козаки трусливого провідника забивають як зрадника, і на місце його становлять нового». Так само вибирають і похідного ота­мана (на час військових походів), причім задумуючи йти в похід „козаки просять дозволу не в короля, але у (свого) гетьмана».

Про вдачу українців Боплян пише, що „вони мають нахил до лінощів, багато пють ріжних напитків, одначе під­час походів козаки зовсім не піячать… Загалом „крім одягу не можна помітити в козаків нічого грубого. Єднаючи з хи­трим і гострим розумом, щедрість і безкорисність, козаки страшенно люблять свободу; смерть вважають кращою за рабство і для оборони незалежности часто повстають проти своїх гнобителів — поляків… Будовою, тіла міцні, легко пе­реносять холод і голод, спеку і спрагу,; на війні невтомні, відважні, хоробрі або ліпше сказати зухвалі і мало доро­жать своїм життям. Мітко стріляють з пистолів, звичайної своєї зброї. Козаки найбільше виявляють хоробрости і моторности у таборі, огороженому возами, або при обороні фортець… Не можна сказати, щоби вони були погані г на морі; але не такі (добрі) на конях… Сотня (українських козаків) в таборі не боїться ні тисячі Ляхів, ні кілька ти­сяч Татар».

5. Типи Запоріжської старшини на мапі України Бопляна.

6. Козацький човен з „Опису України» Бопляна 1650 р.

Про рослинність на Україні Боплян пише, що на За­поріжжі були цілі ліси вишневих дерев, які в початку сер­пня приносять ягоди величиною сливки,, а які (смаком) не гірші садових вишень. Так само були малорослі мигдалеві дерева з гіркими овочами, але вони вже не росли цілими лісами. Береги Запоріжських порогів покриті диким вино­градом [таким добрим як і садовий].

Зі звіринности відмічає багацтво риб — коропів, щук „незвичайної величини», осетрів та ін. В річці Домоткань були раки довжиною 9 дюймів! Серед великої кількости риб у річці Самарі були також оселедці і осетри. З птиць зга­дує на берегах Дніпра пеліканів і журавлів. З копитних зві­рів — цілі отари оленів, ланів, сайгаків і т. зв. супаків. Можна було здибати кабанів „незвичайної величини». Було також багато диких коней, одначе вони „неспосібні до ні­якої праці», але „мясо їх незвичайно смашне і навіть делікатніше за телятину… Буйволів і взагалі великої худоби багато на кордоні з Московщиною; так само є і білі зайці і дикі коти. На кордоні Валахії здибаються вівці з довгою шерстью…Пани мають прекрасних коней тарантоватих, с. т. смугчастих як леопарди; їх запрягають до карет, коли треба подорожувати».

З мінералів Боплян згадує сіль, яку українці мусять привозити з Покуття — з границь Трансильванії, де сіль виварюють з солених джерел. Добувають сіль також з ольхової і дубової золи. Отже тут йде мова про досить склад­ний процес добування соли хемічним способом, що був тоді вже відомий на Україні.

Про ремесла і промисл Боплян пише: „В країні Запоріжській ви знайдете людей, що вміють усі ремесла, по­трібні для громадського життя: теслярів для будування домів і човнів, стельмахів, слюсарів, мечників (зброярів), гарбарів, шевців, боднарів, кравців і т. д. Козаки великі мистці в добуванні салітри, котрою переповнена Україна, та у виготовлюванні гарматного пороху. Жінки прядуть лен і вовну, тчуть для свого вжитку полотно і сукно. Усі козаки вмі­ють орати, сіяти, жати, косити, пекти хліб, виготовляти страви, варити пиво, мед і вино, виробляти горілку і т. д. Вони взагалі спосібні до всіх мистецтв».

Нарешті торкаючись торговлі Боплян зауважує, що мешканці Києва „витворюють досить значну торговлю для України хлібом, футрами, воском, медом, салом, соленою рибою та ін.».

Ш. ДОБА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Часи козацької держави відбилися в західній історичній і політично-мемуаристичній літературі широким відгомоном. Козацька сила, що „струснула навіть польським троном» — як каже один французький автор, та визначна індивідуальність самого гетьмана, розуміється, дуже зацікавили найближчих і дальших сусідів, зокрема державних мужів, дипльоматів і письменників. Від тепер чужинці старалися на власні очі побачити українську землю та спішилися здобути собі прихильність козаків та їх провідника. Французи, італійці, англійці, німці, шотландці, данці, шведи, голяндці, сирійці звичайно описують нашу землю в прихильному тоні, нерідко з захопленням і подивом.

З ріжних послів, що їздили до гетьмана Б. Хмельниць­кого, один з найбільш цікавих записок залишив посол Венецької Республіки Альберт Віміна, що був на Україні в 1650 році. Про богацтво землі на Запоріжжі пише, що вона до тієї міри плодюча, що не тільки може бути по­ставлена поруч з найбільш культурними країнами Европи, але й задовольнити вимоги найбільш завзятого хлібороба». Про козацький побут пише: „По зовнішньому вигляді і манірам козаки видаються простими, але вони не простаки і не позбавлені бистрого розуму. Про це можна судити по їх розмовах і способу правління». Далі Віміна каже, Ш° найвищим державним орґаном є Рада, на котрій присутній Гетьман, „У Раді козаки обмірковують справи, підтримують свої погляди без чваньства (не остентаціино), все маючи на меті спричинитися до загального добра. Якщо визнають кращим погляд інших, то того не встилаються (з цим не ховаються) без впертости відмовляються від власного по­гляду і приєднуються до більш правдивого. Через те я сказав би, що ця Республіка може рівнятися спартанській, коли б тільки у козаків таксамо шанували тверезість». Далі Віміна висловлює цікавий погляд, що козаки лише тому не жиють у повному достатку і комфорті, бо зайві свої прибутки пропивають і взагалі за ніщо вважають багацтво і задовольняються малим, зате понад усе ставлять свободу. Не менше інтересна характеристика самого геть­мана. Віміна пише, що Б. Хмельницький „росту скорше високого, ніж середнього, широкий в костях і міцної бу­дови. Його мова і спосіб правління вказують, що він во­лодіє розсудливою думкою і проникливим розумом. У по­ведінці він мягкий і простий, і тим зєднує собі любов во­яків, але з другого боку, він тримає їх у дисципліні гос­трими вимогами. Усім, хто входить до його кімнати, він простягає руку і всіх просить сідати, якщо це козаки». Також світлиця гетьмана навмисне уряджена просто, „щоб памятати про своє становище і не захопитися духом черезмірної гордосте». „Одначе гетьманський стіл (страви) не бідний доброю і смачною стравою і звичайно уживаними в країні напитками: горілкою, пивом і медом. Вино, котрим мало запасаються і рідко пють, подається до столу лише в присутності визначних чужинців. Як я мав нагоду пере­конатися, за столом при напитках нема недостачі у веселости і дотепносте. Я міб би подати кілька таких прикла­дів, але бажаючи коротко говорити оповім один. Якось мій Урядовець ретельно вихвалював перед козаками велич і чуда міста Венеції і його жадібно слухали.

Оповівши досить про положення, будови і багацтва міста і зясувавши його величину, оповідач додав, що «вулиці міста такі широкі, що самим горожанам трапляється в них заблукати.

— Ну, ні! — заперечив один з козаків. Цим ти не хвастайся зі своєю Венецією. Я тобі скажу, що то саме зі мною буває у цій тісній хаті: коли посижу трохи за цим столом, то вже не траплю у двері, щоб вернутися додому»

Оскільки Україна в той час була знана, а навіть по­пулярна в Західній Европі, служать також ріжні образки і гравюри політичного і сатиристичного змісту, що розхо­дилися поміж європейським громадянством. Як приклад може служити голяндська гравюра коло 1650 року, видрукована у місті Дельфт з заголовком: „Чужоземно-европейські, як також французько-голяндські збори». В цій гра­вюрі невідомий ґравер хотів осудити безпомічність христіянської Европи супроти Туреччини та взагалі вказати на недостачі та дволичність деяких держав. Поруч фіґур, що персоніфікують собою головні європейські держави -.- Еспанію, Англію, Швецію, Францію, Німеччину, Польщу і Мос­ковщину — є також фігура козака, що представляє собою Україну (під числом 9). Над цією постатью українського ко­зака є надпис в голяндській мові: „Моє серце в грудях хоче розірватися», а в тексті під тим самим числом є наступ­ний вірш:

„Козак є дуже сердитий, його серце у грудях хоче розірватися. З великою ненавистю (до Туреччини) гострить він шаблю на-Україна тремтить, гремить» (Die Ucraine zilternd bebt). [ново…

Натомість про Московщину говориться, що вона загро­жує Европі — хоче запалити та нацькувати на неї Туреччину!

Коли ми досі подавали голоси західньо-европейських подорожників, що побували на Україні, то для порівняння вкажемо також на подорожників, які приїздили до нас зі Сходу. З таких обширних описів України особливо цінний денник подорожі Павла Алепського (з міста Алепо в Сірії), секретаря антіохійського патріярха Макарія І11, що подорожували по Україні в роках 1654 і 1656. Про Україну пише Павло Алепський з захопленням, як про „прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гра­натове яблуко зерен». Уперше вступивши на українську землю у Рашкові над Дністром, П. Алепський зразу помі­тив високий рівень культури: „Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, на­віть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священники вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тиня­лись по вулицях». В іншому місці пише: „В козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, — не так, як у молдавськім або волоськім краю, де вони юр­бою ходять по церквах і не дають людям молитися».

Звертає увагу також на прекрасні будови по всіх мі­стах і містечках та упорядковання їх. Тут є скрізь лазні для мешканців, скрізь на дзвіницях і вежах бачив він гарні годинники, на площах — водограї.

Вказуючи, що ціле населення України грамотне, П. Алеп­ський відмічає велику освіченість української верхівки „Серед монастирських (київської Лаври та ін.) наставників є люди вчені, правники, промовці, знають льоґіку і філолософію та працюють над глибокими питаннями».

Про київських жінок пише, що „вони гарно повдягані, заняті своїми справами, ніхто не кидає на них нахабним оком».

Особливо багато пише П. Алепський про українське будівництво — мінське, оборонне і найбільше, розуміється, церковне. „Ми мали нагоду відвідати маєстатичні церкви зимові та літні з пребогатими шкляними вікнами, які раду­вали наші серця; всі вони побудовані недавно, від часу, як до керми прийшов гетьман Зиновій Хмель». Скрізь по міс­тах відзначає „великі, прегарні, чудові» церкви. Про св. Софію у Києві не находить слів до похвали: „Людському ро­зуму не сила їх охопити — такі ріжноманітні барви ЇЇ мар­муру [очевидно думає про мозаїки], такі їх сполуки, такий гармонійний розклад частин її будови, та безліч високих кольон, такі високі її бані і вся вона простора, має багато портиків і притворів»… Про іконостас св. Софії каже, що він „чудовий і величавий; він новий, черезмірно великий, глядач з дива не сходить, на нього дивлячись. Ніхто немає сили його описати, такі гарні, ріжноманітні його різьби і позолота».

Переїзжаючи через Україну Алепський пише: „Дорога через Україну йшла здебільша серед численних садів, що їм нема ліку і ланів усякого збіжжя заввишки людини, неначе те море безкрає, широке та довге. О яка це благословенна країна! Що. за благословенний нарід! Який ви численний»!

У Києві, пише далі Алепський „при кожному домі, не­наче при яких палатах, є великі садки, де ростуть усі ово­чеві дерева, які тільки в них удаються; безліч дерев алепської шовковиці… є також великі оріхові дерева, багато в цих садах росте винограду. Серед прегарних грядок з огір­ками вони сіють багато крокосу, рути і гвоздиків ріжних барв». Про ліси за Києвом каже, що там росте кедр, про ліс з Прилук до Густинського монастиря — що він увесь складається з оріхових дерев, вишень і слив.

З України через Путивль П. Алепський з патріархом поїхали до Москви, де були майже 2 роки. Побут свій у Москві П. Алепський описує в дуже непривабливих фарбах і не зважаючи на те, що патріярх там одержав великі подарунки, Москва їм не подобалася. Про москалів він пише, що „всі від великого до малого, мають пятий темперамент, саме лукавство… чужинцям нічого не скажуть… Життя москалів дуже звязане, та ніхто з чужинців не може зно­сити цього, і людині все здається, ніби вона у вязниці». Загально про свій побут у Москві сирієць Алепський пише так: Жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві мос­калі підглядали нас і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».

Зате віддихнули патріярх та його оточення, коли знову стали ногою на українську землю. Перед Києвом ночуючи на березі Дніпра, П. Алепський записує: „Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що зда­леку виблискувалася своїми банями, та як лише до нас до­летіли премилі пахощі цих цвітучих земель, наші душі за­тремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися і ми розливалися в подяках Господеві Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був гетьчисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим і за­доволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хочби ми, навіть ставши панами цілої країни (як па­тріярх!), ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас на­чебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі»!

Досить докладно описує П. Алепський побут у столиці гетьмана Чигирині та приняття у Б. Хмельницького. Передмістом „писар, себто секретар Хмеля, вийшов нам назу­стріч з великим відділом .козаків і провів нас до міста головною дорогою… Замок своєю висотою і щодо будови нагадує замок в Алеппо, видко його здалеку. Коли ми під-їхали до міста, молодий гетьманич вийшов нам назустріч із процесією та духовенством, і нас провели до старої деревляної церкви Успіння Богородиці, що стоїть біля геть­манської палати. Після Служби Божої ми пішли до гетьмана на обід. У понеділок нас повезли в монастир за містом, він зветься Троїцький. Тут ми вистояли Службу Божу, а опісля неї пішли на обід до писаря [Івана Виговського], бо він основник монастиря… Замок (Чигирин) немає собі рівні на всю Козацьку землю, щодо свого простору та ве­ликих болот, що кругом нього. Тим то він дуже сильний, але під теперішній час він — у руїнах. Всередині його ба­гато круч. Деякі замкові гармати дуже гарні, вони такі ясні, вилискуються, наче те золото… Нам тут оповідали, що під цю добу ця країна виставляє 300.000 козаків, кож­ний зі своєю зброєю… В суботу 2 серпня Хмель приїхав провідати нашого владику-патріярха, й після цього ми ви­їхали з міста».

Не менше цікаві відомости про Україну Б. Хмельниць­кого подає К. Я. Гільдебрандт — член шведського по­сольства до гетьмана Хмельницькою, який був на Україні в 1556—1557 роках. Він докладно описує приїзд і витання у Чигирині, гостину у гетьм. Б. Хмельницького та ін. До формальної угоди поміж Швецією і Україною тоді, як зна­ємо з „Реляції» шведського посла, не дійшло, бо гетьман і Старшинська Рада головною умовою союзу бажали, щоби шведський король признав „за ними [Українською козаць­кою державою] право на всю стару Україну або Роксолянію, де була грецька віра і мова (їх) ще існує — до Висли».

В опису українського побуту, Гільдебрандт м. ін. спи­няється на одязі і вдачі українських жінок. Пише, що „їх одежею в зимі був довгий кожух без жадного покриття. Окрім того, вони мають навколо нижньої частини тіла чер­вону запаску, виткану з вовни й перетикану білими нит­ками. Нею, вони дуже обтягаються, так що сильно висту­пають форми тіла. Проте зпереду підвязують фартух, но­сять чоботи, а зверху голови білу хустку з бавовни та хо­дять здебільшого у шнурованих [очевидно вишитих] сороч­ках без блюзи. Вони добре танцюють, достроюючись зви­чайно до ходи й кроку чоловіка, а проте в танці пово­дяться легковажно і з серцем (завзято)». Зауважує також, що „козацькі жінки теж такі відважні, підпивають доброго хмелю, заглядають до чарки, а працювати кажуть чоло­вікові».

Сам шведськй посол Веллінґ у своїй реляції подає докладні відомости про розмови з Генеральним писарем Виговським, які є прекрасним свідоцтвом оскільки була неза­лежна політика Б. Хмельницького та його відношення до Московії.

Посол Веллінґ м. ін. говорив Виговському слідуюче: „Як королівська величність (шведський король) були не­справедливо ображені Московитами і понесли великі шкоди, і що б вийшло для них (козаків), коли б вони сидячи тихо пустили це повз себе. Канцлер (Виговський) схвилювався сими представленнями, висловив великий жаль з приводу того, що так несправедливо поступалося з королем, за­клявсь і писанням своїм хотів доказати, що приложить всі зусилля аби відвести (царя) від його намірів. Той (цар) не тільки не відчув цього, але був невдоволений на козаків за те, що вони йому не помагають проти короля. А тепер побачивши, що йому (цареві) не йде так (у війні зі шведами), як він собі то уявляв, і затрівожився, що (козаки) теж мо­жуть проти нього виступити, — він (цар) незадовго перед моїм приїздом прислав посла до гетьмана з виправданням за те, що він учинив перемирря з Поляками. Він хоче його зірвати, раз воно не подобається гетьманові, і взагалі го­тов зробити все, що гетьман схоче. На се гетьман дорік­нув, що цар не послухав його ради і почав несправедливу війну зі шведським королем. Казав упімнути вел. князя (царя), щоб він постарався, аби війна зі швед, королем була якнайскорше скінчена, і попередив, що він (гетьман) шведсь­кого короля приятель, і доки буде живий, нічого не почне проти шведського короля». Також при кінцевих розмовах український уряд запевнив шведського посла, що буде за­кликати князя (московського), щоб він стримався від яких небудь ворожих кроків проти швед, короля, а за всі вчи­нені шкоди вчинив сатисфакцію і реституцію; в противному разі, він (гетьман) пошукає інших способів. Своєму полков­нику Антонієві він уже наказав, на випадок коли б в Польщі знайшлися якісь Московити, трактувати їх як неприятелів».

Оскільки український уряд доби Хмельницького відчу­вав себе певно і незалежно, свідчать переговори посла семигородського князя Ракоці — Франца Шебеші. Підчас цих переговорів український уряд зажадав присяги семигородського князя. На це семигородський посол зауважив, що у князів і королів нема такого звичаю, щоб вони пер­сонально складали присягу. На це була відповідь українсь­кого уряду, що „Князі міняються і союз не може стояти, коли він не асекурований краєм».

Під датою 28. червня 1656 р. Шебеші також записує розмову Виговського з другим московським послом. „Мос­ковський посол сперечався про те, як се без відома царя зложено союз зі Шведами і семигородським князем, і чому гетьман ніколи не приїде персонально порозумітися з ца­рем, а посиляє послами простих; козаків. Виговський на се говорив, що як цар в своїй землі цар, так і гетьман в своїм краю князь або король, він свій край шаблею здобув і з ярма визволив. Коли хочете, заховуйте приязнь і жийте з нами по доброму, коли ні — будемо боротися і наведемо на вас Татар, Шведів, Угрів».

До другої половини XVII ст. відноситься кілька ціка­вих подорожів та інших писань, що змальовують Україну в добу гетьманів І. Виговського і І. Самойловича, добу, яка ще жила традиціями та побутом часів Хмельницького.

До таких належить передовсім подорож по Польщі й Україні У. Вердума в pp. 1670—1672. Його помічений українського життя особливо рельєфні на тлі опису життя поляків. Вердум писав: „У ввічливости і розумі полякам не бракує; одначе вони легковажні і змінливі та віддані зайвій розпусті. Коли мають у чомусь інтерес і є слабшою сто­роною, вміють поводитися дуже покірно і миролюбно, алеж коли зустрічаються з слабшою стороною і запанують, то стають горді, зарозумілі й жорстокі; так що або понижено служать, або гордо панують, як такий характер (поводжен­ня) описує Лівій. У звичайному житті й товариській роз­мові вживають так багато компліментів і підлесливосте, як може ніякий інший нарід… Зрештою польський нарід у ці­лому недбалий і лінивий, управляють лише найбільш необ­хідні ґрунти, а решту залишають пустувати».

Описуючи ріжні польські страви, які „виготовляють по­ляки дуже неохайно», пише: „Після дуже солоних і перче­них страв, Полякам добре смакують напитки. Піятика є тут так розповсюджена у вищих і нижчих верствах, мужчин і жінок, як нігде на світі. Спеціяльно дуже люблять водку, котру по польськи називають горалькою, по русинськи „horylka», а у своїй латині crematum… При великій кіль-кости випитого приходить у них часто до бійок, при чім мусить завжди блищати шабля. Тою шаблею тнуть і руба­ються взаємно по грудях, по обличчю і де тільки можна і це береться у них як оборона і так позначених тут і там, спеціяльно на обличчю, добрими загоїнами і шрамами, як то вже у Гетів і Сарматів — найближчих сусідів Поляків, ще більше як перед 1000 роками — уважалося за щось по­хвальне… Також цілий спосіб життя польського народу ще дуже грубий і власне варварський».

Кажучи про вбрання Поляків, зауважує: „їх сорочки сягають по пас, а коли є дуже охолоджені, мають з пра­вого боку продовгасту хустку до носа, завішану коло ножа на пасі від шаблі, а зрештою не уживають жадного полотна. Ще дуже визначні пани уживають сорочки, спідні убрання і пошевок на постіль з турецького шовку, і носять їх не перучи доти, доки тримаються купи… Нарешті нема в Польщі багато старих людей, чи то тому, що їдять замало хліба і забагато коріння та забагато пють водки і тим способом спалюють і нищать життєздатність, чи тому, що самітне і так непорядне життя не дозволяє їм дожити до старих років».

Про українців У. Вердум пише: „Найбільше ласкавости в словах і жестах знайдеш на Руси, спеціяльно у жінок, до чого спричиняється також русинська мова, вимова кот­рої не така тверда як польська. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі невісти, як зреш­тою нігде на цілій земній кулі. Зустрів я там сам порядну жінку, котра, коли я щось хотів у неї купити, вміла мені сказати чемний комплімент у латинській мові і вміла вис­ловитися в дуже підлесливих виразах».

„На Руси носять мужчини й жінки селяне гніду опанчу з сукна, яку самі виробляють. Шляхта і купці носять блакітну. Селяне-козаки носять літом опанчу з білого сукна, зимою з баранячих кожушин, котрі сягають від шиї аж до ніг вишивані на плечах взорами червоними, жовтими, гні­дими та ін. кольоровими шкірками; виглядають дуже добре… Літом ходять лише в сорочці; у селянок сорочки з грубого полотна, у міщанок і заможніших дівчат з гаптованої ки­тайки, при чім всі форми тіла видно так добре, як би хо­дили голими. Горішня частина таких сорочок є коло шиї і паса стягнена у збори, як плащ і чепурно обрамована ріжнокольоровою бавовною. При тім вони підперезані по­над бедрами червоним, жовтим, зеленим чи іншого кольору паском і виглядають так цілком не зле. Що до оздоби го­лови, то вона визначається великою зграбністю. Оздоблю­ють її літом свіжими квітками і зеленими вінцями, зимою ‘ мусять їх заступати восковими вінцями. Уживають також перстенів на пальцях і дуже великих кульчиків в ушах і на­миста з кришталю, шкла, міді, мосяжу, згідно з фантазією . та засобами… Польські селяне не є так гарно прибрані (одяг­нені), мало одначе ріжниціміж міщанською і тою людністью».

Вердум, що походив з Центральної Европи дивувався гігієнічними засобами українців у вихованні дітей: „На Руси купають дітей аж до року щоденно два рази в теплій воді, кладучи їх цілих у воду, так що тільки вистає голова. Так вони лежать у воді довше як годину й полощаться як жаби. Вважають, що це сприяє зростові дітей».

В другій половині XVII ст. зявляється вже чимало ріжних подорожних книжок — щось подібне до сучасних ту­ристичних провідників, — які не рідко згадують також Україну.

Один з таких провідників по південно-східній Европі і Малій Азії, торкається також України — „Суапеае», видана в Авґсбурзі в 1687 р.

„На Дніпрі — читаємо в „Суапеае» — на численних островах живуть Козаки, що мають також свої осідки, доми і землю в Київській і Брацлавській окрузі. Є вони частинно грецької релігії, добрі вояки, багато клопоту завдали Тур­кам на Чорному Морі… Вони погорджують усім, навіть влас­ною смертью… За короля Стефана їхнім визначним вождем, що є великим героєм, був Підкова. Він робив своїм ворогам немалі шкоди. Козаки вживають малих човнів-кораблів, у яких могло сидіти 60 чоловіка досить забезпечених хар­чами, котрими їздили по Чорному Морі, — часами захоп­люючи містечка і села коло Царгороду»…

Про гетьмана Б. Хмельницького читаємо, що „був це досвідчений і вчений вояк. Після перемоги під Корсунем він приєднав до повстання проти Поляків селян і Татар та ви­вів у поле 200.000 війська».

Описуючи ріжні міста України „Суапеае» спиняється над Камянцем: „Угорі на північ по Дністру лежать на По­діллі дуже міцні міста й замки, серед них найбільшим є Камянець, званий Подільським. Був заснований Дакійцями (!), а укріплений за короля Зиґмунта». Як відомо, Камянець був побудований на скелях на острові, навколо котрого тече ріка Смотрич серед високих повисних скель. В’їзд до міста через одинокий міст боронив сильний замок-фортеця, побу­дована теж на скелях. Тому Камянець вважався зовсім не­доступним містом. З приводу цього в „Суапеае» оповіда­ється відому лєґенду, що коли в 1621 році турецький сул­тан підійшов до Камянця, то запитав місцевих людей:

— Хто так міцно укріпив недоступний Камянець?

— Бог це зробив! — була відповідь.

• То нехай Бог його і здобуває! —сказав на це Осман і наказав трубити відступ…

8. Збори», з участью України (українського козака). Голяндська ґравюра 1650 р.

9. Деталь Камянецького замку, римська гварюра 1687 р.

10. Гетьман Петро Дорошенко. Голяндська гравюра кін. ХVII ст..

IV. ДОБА МАЗЕПИ

Після доби Хмельницького, найбільше займала чужин­ців доба Мазепи, що викликала цілу низку спогадів, реляцій і ділових пресових та дипльоматичних звідомлень, у яких нераз зясовується справа української державносте та від­ношення України до Московщини. Не малий інтерес збу­джувала у чужинців також українська культура, зокрема мистецтво, що в цю добу досягло свого золотого віку, знане у світі під назвою осібного стилю „українського бароко». Ця західньо-европейська література про Україну кінця XVII і поч. XVIII ст. величезна і тут наводимо лише деякі уступи з важніших джерел. Цікаво, що чужинці, які мали можливість бачити та розмовляти з великим гетьманом, писали про Його особу з великим признанням і пошаною, а саме, що була це людина освічена, з тонким, проникли­вим розумом, великої інтелігенції, так що, — як писав один француз, — „міг говорити з кожним мовою свого спів­бесідника» — значить бути на рівні та схоплювати псіхологію та круг заінтересовань свого співбесідника. З обличчя був гетьман „вельми негарний», але при тім стрункий з блискучими очима, білими делікатними руками, з гордим і задумливим поглядом, а понад усім „визначалися у по­статі величність і суворість, яку злагіднювала елєґанція»

Дипльоматичний аґент французького уряду у Москві Деляневіль, що був там 5 місяців, у своїх „Записках про Московію» робить інтересні порівнання поміж „Московією» і „москвинами» — як він називає росіян та „Украї­ною» і „українцями» (ці назви в оригіналі „Записок»!). Описуючи ворохобню Ґоліцина проти Петра І в Москві, між іншим зауважує: „За ввесь час, коли гетьмани вважалися підвладними московському царю, вони ніколи не приїздили до Москви. Але Ґоліцин, під претекстом відзначення геть­мана перед царем, а в дійсности зовсім з іншими намірами, закликав Мазепу до Москви з 500 особами його вищої старшини. Під час перебування гетьмана в Москві я не міг дістати у москвитян дозволу бачити його і тому кілька ра­зів у ночі, я переодягнений, відвідував його». Про самих мос­квитян (росіян) Деляневіль пише в дуже непривабливих фар­бах, як напр., що вони „справжні варвари, недовірчиві, брехливі, жорстокі, розпустні, обжерливі, користолюбні» та ще гірші річи. Зате про Мазепу пише: „Цей князів об­личчя негарний, але людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою. Він родом козак».

Ще більше цікавий опис подорожі до Батурина іншого французького дипльомата Жана Балюза, який був у Батурині в кінці 1704 р. (Переховується в Паризькій Націон. Бібліотеці, знайдено І. Борщаком): „З Московщини — пише Бадюз — я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька днів гостем волрдаря (Prince) Мазепи, що держить найвищу владу в цій країні… На кордоні України мене зустріла по­чесна козацька варта й з великою пошаною допровадила до міста Батурина, де в замку резидує володар Мазепа».

Балюз підкреслює, що Мазепа перфектно й досконало володів латинською мовою. „Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мов­чати та слухати інших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв із господарем України ла­тинською мовою, бо він запевняв мене, що не добре воло­діє французькою мовою, хоч у молодих літах відвідав Па­риж і південну Францію, був навіть на принятті в Луврі, коли святкували піринеиський мир (1659 p.). He знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі та голяндські». Далі про Мазепу каже: „Він дуже поважаний у козацькій країні, де нарід, загалом свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твер­дою владою і великою воєнною відвагою… Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у полі­тиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах. Він показував мені збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також , добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки».

Серед яких умов доводилося І. Мазепі провадити свою державну політику, найкраще свідчить незвичайно рідка книжка Й. Ґ. Корба під заголовком „Diarium itineris in -Moscoviairi Perillustris», видана у Відні коло 1700 p. Як дуже спостережливий мандрівник, Корб подав докладні ві­домости зі всіх ділянок московського життя, але зустріча­ємо тут також чимало відомостей про українське військо та ряд цінних ґравюр укріплень і міст Пріозівського краю.

Подаючи ріжні характеристичні практики московських судів, каже, що „серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що штука обманювати рахується майже ознакою високого розуму». А далі: „У жовнірів Московії є у звичці жорстоко і зовсім самовільно, без поваги до осіб або обставин, бити затриманих пястуком, рушницею і па­лицями і, запхавши їх у найгірший кут, всякими способами катувати. Особливо поводяться вони так з богатими, котрим без встиду заявляють, що кінця їх биття не буде раніш, ніж ті виплатять певну суму грошей; бють кожного чи йде він під багнетами добровільно чи насильно». Військо і нарід московський все виконує не через свідомість, а лише зі страху перед царськими карами. „Не мають почуття гідио-сти, неосвічені, мають вялий і тупий розум». В проханні до царя москвини підписуються зменшеними іменами, на­приклад, замість Яків — „Якушка», конче додаючи при цьому „холоп» і „подлїійшій и презр^ннйшій раб». Тут Корб подає слова іншого подорожника англійця Барклая, котрий писав:

„Навіть у Турків нема такого пониження і такого огидного раболюбства перед скіпетром своїх Оттоманів… В них (московитів) нема ніякого встиду перед брехнею, ні­якого збентеження перед відкриттям обману. З цієї країни до такої міри викинене зерно дійсного добродійства, що самий злочин має славу добродійства».

Багато місця присвячує Й. Корб військовому повстанню „стрільців» проти царя Петра І в 1698-9 pp. Автор опи­сує нечувано-жорстокі катування повстанців, у яких брав участь сам Петро І: „Дня 27. жовтня 1698 р. цар нака­зав своїм вельможам і полковникам, що кожний з них му­сить власноручно відрубати кілька голов стрільцям. „Сам цар, сидячи у кріслі, дивився сухими очима на всю цю таку жахливу траґедію і забиття стількох людей, обурюючись лише тим, що багато з бояр приступали до цих незвичних обовязків з дрожачими руками»…

Під датою 4. лютого 1699 р. Корб оповідає, як уря­довці одного посольства бажаючи побачити московські вязниці відправились у передмістя Москви Преображенське. Оглянувши ріжні вязниці з увязненими, рушили вони туди, де найбільші зойки свідчили на найбільш жахливі муки. Дрожачи від жаху, обійшли вони три вязниці, але зловіщі зойки і нечувано жахливий стогін змусили їх подивитися на жорстокости, які діялися у четвертій будові. Як лише увійшли туди, миттю хотіли покинути це приміщення, бо зі здивованням побачили там царя і бояр»…Ледве втікли звід-там, бо „цар і бояре були дуже невдоволені, що чужинці застукали їх при такому занятті»…

Про українське військо Корб пише: „Важливим скрі­пленням для царських (військових) сил є козаки. Московити схиляють їх на свій бік щорічними подарунками і стара­ються втримати їх вірність найщедрішими обіцянками, щоби вони (козаки) не задумували перейти до поляків, бо разом зі своїм переходом вони можуть забрати з собою цілий нерв московського війська; цей нарід (Козаки) сильний і пе­ревищує Московитів і військовим умінням і хоробрістью».

Не бракувало відомостей про особу гетьм. І. Мазепи також по тогочасних європейських часописах. В місячнику „Europaische Fama», що виходив у Ляйпціґу і був поши­рений при королівських дворах та читаний політиками та вищими державними мужами цілої Европи, у виданні 1704 p., багато уваги приділено гетьманові з долученням його пор­трету. Про українське військо читаємо, що воно „стоїть під командою їхнього провідника Мазепи, котрий завдяки своїй спритности і великому воєнному досвіду, має у світі велику славу. З біографії гетьмана довідуємось, що він „був народжений і вихований поміж козаками». В молодих ро­ках перебував при польському королівському дворі і при­дивляючись сваркам поміж королем і шляхтою, „Мазепа, як хитра голова, мав найкращу нагоду вивчити при цьому дуже важний державний устрій і використати все з майбут­ній потребі… Відомо, що Мазепа при козацькому провідни­кові Івані Самойловичеві був менше-більше так, як спершу при польському дворі на становищі тайного секретаря й каммергера, які то становища в цьому випадку найважніші і можуть бути добре сполучені в одній особі. При цьому відзначався Мазепа не тільки розумом, але також у війні хоробрістю і тому був спочатку Генерал-лейтенантом, а пізніще, коли Самойлович мав досить причин для своєї димісії, заняв його місце, як провідник. В цій ролі (гетьмана) старався він укріпити кордони проти татар і побудував Самару [або (Новоселиця над притокою Дніпра — річкою Самарою]. Наступного року був коло Перекопу окружений, але не переможений. Бо хоч московський провідник кн. Ґоліцин розпоряджав армією, що складалася більше як з 50.000 людей, то він (Ґоліцин) все таки дав намовитися турками й французами на таку нечувану зраду, що не тільки добровільно перед цією місцевістью змарнував час і кошти, але також при відступі, що слідував після цього, знищив головну частину свого війська через спричинену ним самим пожежу в густих степах; все це хитрий Мазепа до­бре доглянув і своєю дипльоматичною мовою (хистом) поріжнив цього Ґоліцина з його людьми і випер його з краю»…

Про полтавську трагедію, цікаві спогади шведських старшин, що мали можливість спостерігати українське вій­сько та бачити самого Мазепу під час полтавського бою:

Петре пише, що українські козаки мали „гарні тяг­нені рушниці», з яких стріляли „на ворога в лісі сидячи і спричинили йому значні втрати». Ця обставина, що укра­їнські козаки стріляли сидячі — не мало дивувала шведа, хоч він і визнає, що цей спосіб зовсім добрий.

Обширні* спогади іншого швед, старшини Вейге, що писав не тільки про військові події, але також про геогра­фічні особливости України, її побут, господарство, промисл, вдачу українців і т. ін. Він каже, що Україна дуже плодо­вита, „ласкава природа не забула тут нічого, що належить до вигідного і задоволеного життя мешканців; мають вони копальні соли і заліза… також шкляні гути, де виробляють багато шкла до вікон і всяку шкляну посуду. Збіжже росте тут усюди в безмежній кількости… Воли і вівці їх мають прекрасну величину і добру породу… Коні дуже витревалі і люблені більше інших (тварин), задля швидкого бігу… Ко­заки ведуть всі однаковий спосіб життя і однаково вбираються». Спиняючись досить докладно над описом україн­ського одягу, між іншим зауважує, що у жінок спідниця складається з тонкого волосяного сукна ріжноманітних ко­льорів, що прилягає досить тісно до тіла і віддає його форми. І чоловіки і жінки ходять у чоботах і люблять дуже горілку; навіть визначні жінки не соромляться випити на ярмарку кілька мірок; тому то не дивниця, що вони мають велику охоту до любовних пригод». Про самих козаків пи­ше, що вони добрі їздці на конях, „бються також пішо… стріляють тягненими рушницями дуже докладно і тому ма­ють славу найліпших вояків поміж усіх». Про бій під Пол­тавою Вейге пише: „Наші запорожці знищили своїми тяг­неними рушницями багато московської піхоти, так що ся скоро потім… відступила через заросляки і король також малим об’їздом завернув під Полтаву». Безпосередньо після полтавського бою, коли король з великими труднощами уник полону, Вейге пише: „Появилися тут (в королівському обозі) у ранці ворожі драґони, одначе* не мали відваги на­падати, як тільки поставлено проти них полишених тут кінних вояків і піших запорожців»… Так само і під час переправи через Дніпро Вейге підкреслює видатну ролго українських козаків, завдяки котрим урятувалося шведське військо.

Про велику відвагу українських козаків підчас пере­прави шведських та українських військ через р. Бог, пише також інший свідок Даниїл Крман, словак, що був висланником лютеран до шведського короля (Видано в мадяр­ській мові в 1894 р.).

Полтавська траґедія та негідне і варварське поступовання московського війська на Україні, викликало в Захід. Европі чимале обурення і осуд. Так наприклад представник французького ^ряду в Царгороді Феріоль так пояснює крок Мазепи: „Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за те, що, бачучи як нищать їх вільности, вони підняли повстання».

Вебер у своїх спогадах (Франкфурт, 1720) у фран­цузькій мові, писав: „Московський Генерал (general Mosco-vite) Меньшіков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчестно катовано. Україна залита кровю (L’Ukraine est inondee de sang), зруйно­вана грабунками і виявляє скрізь страшну картину варвар­ства переможців».

Торкаючись культурного стану і характеристики життя українців, Вебер м. ін. пише про сина гетьмана Апостола — полковника Петра Апостола: „Хоч він ніколи не був за­кордоном, проте говорить дуже добре по латині, французьки, італійськи, німецьки, російськи та польськи і ро-зумієтьсь дуже добре на фортечній інженерії».

Великий інтерес мають обширні спогади данського посла Юля Юста, що в роках 1709—1712 перебував в Росії, а в році 1711 їздив на Україну. Посол не тільки докладно описує свою подорож через цілу Україну, але робить ши­рокі порівнання життя, побуту і культури України Мазепиної доби 3 життям Московщини. І хоч данський посол перебував на Московщині в характері представника союзної держави, то все таки опис життя і побуту Московщини ви­падає некористно для них. Застає він Московщину в добу найбільших так зв. „реформ» та „європеїзації» цілого жит­тя. Юль Юст м. ін. пише: „Таким чином, хоч під цю пору у своїй поведінці росіяне стараються наслідувати, як малпи, інші нації, хоч вони і вдягаються у французький одяг, хоч по зовнішньому вигляді вони трохи стесані, але всередині їх по старому сидить хлоп».

Досить багато пише данський посол про побут і життя росіян та не може надивуватися диким, грубим і варварсь­ким звичаям:

„Коли росіяне розсердяться, то називають один одного злодіями і „мошенниками», і за дуже розповсюдженим тут звичаєм, плюють один другому в лице». Це торкається на­віть найвищих російських верств. Описуючи приняття у царя Петра І в Нарві, данський посол занотовує: „Окруження царя поводилося без совісти і встиду: кричали, свистали, ригали, плювали, лаялися і навіть нахабно плювали в об­личчя порядних людей».

„В Росії від усіх недуг лікують три лікарі, уживаючи для того хорих і здорових: перший лікар — це російські лазні (;,бані»), другий — горілка, котру пють як воду або пиво всі ті, котрим дозволяють засоби, і третій — чесник, котрий росіяне вживають не тільки як приправу до кожної страви, але також їдять сирий серед дня».

Характеристика російських урядовців у данського посла страшна. М. ін. підмічає він таке: „Що можна було доброго сподіватися від людей (російських урядовців), котрі проголошують, що все роблять тільки для власної користи і ви­годи та не звертають уваги на те, чи добре чи зле ви­словлюються про них чужинці».

Перебуваючи поміж росіянами цілих два роки, робить данськии посол таке зауваження:

„Іноді при зносинах з росіянами допомагає лайка… За­галом, коли маєш діло з росіянами, треба говорити 3 ними гостро й по грубіянськи, тоді вони уступають; коли ж по­водитися з ними ласкаво, то від них не можна нічого до­битися».

Торкаючись освітних справ Юль Юст каже, що оди­нокою школою вищого типу у Росії була т. зв. „Патріярша школа» чи гімназія в Москві. Ректором цієї школи був Теофілакт Лопатинський, „що народився і вчився у Львові», всі професори були виключно з українськими і білорусь­кими призвищами, яких посол називає „православними з Польщі», а навіть студенти цієї школи „виключно пра­вославні з Польщі».

Про культурність і освіченість російських достойників і державних мужів пише, що „князь» Меньшіков — „друга особа після царя — не вмів ні читати ні писати». Не знали ніякої іншої мови крім російської — канцлер Головкін, новгородський митрополит, духовник Петра І. Ні один з достойників не знав латинської мови, що панувала тоді в освічених колах і на Королівських дворах. При царському дворі була одинока особа, що знала латинську мову — Мусін-Пушкін. Знова з царем данськии посол порозумівався голяндською мовою, якою „цар з трудом володів».

Про державні податки на Московщині читаємо: „Цікаво, що нема ніодної ділянки народніх прибутків, котрі б цар не монополізував і з котрої не брав би своєї частини. На­віть шинки по цілій Московщині тримає цар і одержує від них прибутки. Кожна рибальська сітка, котра біднякові дає харч, і та обложена тут річними податками». Про суд чи­таємо: „У Московщині закон оминають на кожному кроці і вирішають справу без суду. У всьому (коли когось притягли до суду) можна було зрештою відкупитися, даючи Меньшікові „взятку» 10, 20 чи ЗО тисяч рублів. При чім з того цар (Петро „Великий») дістає „свою частину» — пише дан­ськии посол. „Зрештою, що можна очікувати кращого в кра­їні, де ..вищі достойники постійно повторяють: нехай цілий світ, говорить, що хоче, а ми все таки будемо робити по свойому».

Лише прочитавши цю частину спогадів данського посла Юля Юста, в котрій він пише про Московщину, більш рель­єфно виступає його опис подорожі по Україні. Побачивши «вперше українські села і міста, посол був приємно здиво­ваний їх чистотою і порядком.

Загально про українців зауважує, що „Козаки будучи народом вільнолюбним, невдоволені царем за призначення до їх фортець московських командантів… Вважаючи себе вільним народом вони огірчені, що постійно мусять прислу­жуватись царю і виконувати його накази». В резиденції гетьмана Івана Скоропадського — Глухові, посла приняв „віце-гетьман» Андрій Мартинович тому, що сам гетьман був у поході на чолі 30.000 козацького війська, при чім уперше за весь свій побут у Росії посол не згадує про це приняття як дику піятику, як це було на Московщині. Нав­паки це приняття прийшло йому до вподоби і він називає його „прекрасним». Далі пише: „Мешканці Козацької Укра­їни жиють в добробуті і приспівуючи. Вони без мита продають і купують ріжні вироби (крам), займаються яким за­бажають ремеслом і чим хотять промишляють. Платять вони тільки невеликий податок гетьманові» (отже порівняти з вищезгаданими царськими податками!). Оповідаючи про ціни продуктів, посол підкреслює, що мука, риба, сіль, го­рілка, тютюн тут коштують дуже дешево й доброї якости. Про цілу свою подорож по Україні посол з особливою приємністью пише, що скрізь його витали, гостили й виявляли особливу увагу не тільки по містах, але й по селах, чого не було в Росії. „Місцеві мешканці —каже посол про Чернигівщину — як взагалі усе населення Козацької України, відзначаються великою ввічливістью і охайністью, вдяга­ються чисто і чисто утримують доми». В іншому місці за­уважує, що українські козаки „у всіх відношеннях чистіші й чепурніші від росіян». Подаємо приклад опису українсь­кого міста у спогадах данського посла: „Королевець велике $. місто… Вулиці в ньому прекрасні, котрих я в Росії нігде, не бачив; будинки гарні, міцні, чисті, виступають на вулицю, як у Данії, а не стоять у глибині подвірря як у Росії. Пе­ред Службою Божою дзвонять тут у дзвони в три голоси, як у нас, а пізніше під час самої відправи рідко подзвоню­ють, між тим як росіяне виключно „трезвонять» (без по­рядку, галасливо)».

„Ніжин велике торговельне місто, укріплене прекрас­ним валом. У місті стоять дві чудові великі, восьмикутні церкви прекрасної архітектури». Одвідуючи ріжних україн­ських достойників, як Генерального судью, київського ми­трополита та ін,, підкреслює їх велику вихованність, освіту та чемність. Дивується, що не тільки всі українські достой­ники прекрасно володіють латинською мовою, але й прості монахи Київо-печерської Лаври вільно розмовляли з дайським послом латинською мовою. Далі, по українських селах селяне ходять до церкви з молитовниками, с. т. усі грамотні!

Вступаючи на Поділля, яке називає „Польською Украї­ною», посол зауважує, що ця країна після останніх війн, дуже зруйнована, зокрема місто Немирів, „одначе — до­дає посол — і останній його будинок чистіший від найпишніших московських (російських) палат»‘ (ст. 246).

Переїзжаючи через Львів посол хвалить красу міста та їх камениць. Про мешканців Львова пише: „Мужчини у Львові носять — польський одяг, жінки — французький. Загалом у місцевих жінок непомітно нічого польського»!..

Далі посол оповідає про вмішування росіян у внутрішні справи міст Галичини, що викликало у місцевого населення обурення і нехіть до росіян тим більше, що шведи „пово­дилися ввічливо, тоді як росіяне по-грубіянські». Росіяне зявилися як союзники, одначе вимагали від поляків податків, а тепер їх діставши, забирають все з домів, у яких мешкають, крадуть, відкрито роблять усяки насилля, заби­рають усе з домів, у яких мешкають; безсовісно, навіть у час посту, коли не сміють їсти мяса, забивають худобу, тільки для того, щоби продати шкіру, а туші кидають псам, та роблять інші численні надужиття, опис котрих заняв би надто багато місця».

Зі Львова посол їхав до Ярослава, а далі баркою плив по Сяну до Варшави. Перепливши 26. вересня Синяву, посол згадує „останню православну церкву на мойому шляху» в Улянові (над Сяном коло Ніско).

До характеристики поступовання Мазепи цікаві „Ре­ляції» (Штупгарт 1730 р.) принца віртемберзького Максиміліяна Емануїла, участника походу Карла XII і свідка полтавської траґедії. Цікаві вони не так думками самого принца, як головно переказом подій під Бендерами. Отже „Карло — читаємо там — дістав відомість, що цар поси­лав до турецького султана посольство й його просив, щоб козацького провідника або (на їх мові) гетьмана Мазепу в охорону не брали, тільки йому його з племінником Войнаровським видали». Цар хоче мати гетьмана якнайскоріш і вірить, що „справедливий султан» його не візьме під свою охорону, за що він, цар з „нововибраним гетьманом» обі­цяє султанові „все добре та вірне сусідство». „Хоч це про­хання — читаєма далі в „Реляції» — здавалося не так не­справедливим, то все таки воно не знайшло на турецькому дворі жадного одобрення, бо там не вважали цього дома­гання за важливе, щоб таку особу видавати, яка так ревно дбала про волю, звичаї й права свого народу, та так ба­гато перетерпіла переслідувань і тортур тільки тому, що зі своїми підвладними вона не захотіла понижатися під мос­ковським ярмом, а змушена від такого утікати та шукати вперше королівської шведської, а тепер турецької охорони». Тому посла московського царя відправили турки з такою відповіддю: „Що не гадають, і це також не згідне було б з турецькими законами, відмовляти охорони особі, яка її по справедливости шукає». На це „Реляція» додає: „Вели­кодушність султана була тим більше гідна подиву, що він осягнув би тоді дуже блискучу можливість помститися на цьому гетьманові», очевидно за попередні його війни з крим­ськими татарами і самими турками. І так турки зали­шили у себе недоторканим „колишнього справжнього во­рога без помсти і кари» — закінчує „Реляція».

До доби Мазепи належить характеристика гетьмана Пилипа Орлика французького амбасадора у Варшаві Де Монті в листі з дня 9. листопада 1729 р. до французь­кого премієра міністрів Флері. Де Монті пише: „Козацький гетьман Орлик, що служив під прапором славетного геть­мани Мазепи, гетьмана України, як Генеральний комісар і секретар, що вважається першим, після гетьманського, урядом у козаків, був обраний козацьким гетьманом на місце вищезгаданого Мазепи, після смерти останнього в Бендерах. Пилип Орлик залишився з кошем 7.000—8.000 чо­ловік на службі блаж. памяти його Величности короля Карла XII. Після насилля, яке турки виконали на особі шведського короля, козаки перейшли під опіку Порти, але гетьман Орлик, пішов за королем у Швецію, де користу­вався привілеями і прерогативами „шефа союзної армії», і де знайшов разом зі своєю родиною піддержку навіть після смерти короля… Ми знаємо гетьмана [Пилипа Орлика], як людину великої ворожости до москалів, розумну й від­важну, дуже поважану й люблену на Україні між козаками, яким цар відібрав майже всі давніші вільности. Але козаки, хоч 18.000 московських драґонів тримає Україну в тяж­кому гніті та неволі, тільки шукають нагоди, щоби пов­стати проти гнобителів і повернути свою давнішу вільність». (Архів Міністер. Закорд. Справ у Парижі).

Огляд доби Мазепи був би неповний, як би не згадати ще великого французького письменника-історика Вольтера. В 1731 р. в Руані вийшов у світ знаменитий твір Вольтера „Histoire de Charle Х11″, („Історія Карла XII»), який до кінця XIX ст., перевидано понад 100 разів! В цьому творі дві сторінки присвячені Україні та особі гетьмана Мазепи, що незвичайно спричинилося до популяризації ве­ликого гетьмана в цілій Европі. Оскільки Вольтер був за­цікавлений українським питанням у своїй історії Карла XII, свідчить його власний лист до Шуазеля з дня 16. грудня 1767 р. (Бібліотека Chantilly в Парижі): „Щоб не казали, а над історією Карла XII я багато працював… Треба мати на увазі, що я був перший, хто писав про це. Наприклад про Україну. У нас знали тільки книжку Бопляна, але ж Цю книжку написано людиною прихильною до поляків. За Цей час Україна була за гетьмана Хмельницького майже незалежною державою (presque un Etat independent), потім в союзі з москвинами… Я в свій час багато збирав матеріялів про Мазепу».

Крім деяких географічних данних про Україну, Воль-тер м. ін. писав:

„Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав. Україна під-% далася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завжди є звичаєм у Московитів. Спочатку користувалися Україні (les Ukramiens) привілеєм обирати собі володаря під назвою гетьмана, але скоро позбавили їх того права, й гетьмана стала призна­чати Москва». Про самого Мазепу Вольтер пише, що „Од­ного разу, як Мазепа був у Москві, звернувся до нього цар, щоб він (Мазепа) поміг зробити козаків більш залежними. Мазепа відповів, що становище України і характер її нації є непереможні для здійснення царських планів. Пяний цар назвав Мазепу зрадником і загрозив, що посадить його на паль. Повернувшись на Україну, вирішив Мазепа повстати. Він хотів стати незалежним володарем і створити могутнє королівство з України та відламків Росії. Це була відважна людина, далекозора, невтомна в праці, хоч поважного віку». Торкаючись невдачі Мазепи і шведських військ, Вольтер за­уважує, що Мазепа „одначе приніс королеві (Карлу XII) надію на підтримку своїм розумом у тій невідомій країні та любов усіх козаків, що розлющені на Московитів при­бували у шведський табор… Один лише козацький володар Мазепа дав змогу втриматися шведам. Без його допомоги шведська армія загинула б від голоду та мізерії. Цар за­пропонував Мазепі повернутися під його владу, але козак залишився вірний своєму новому союзникові»…

11. Україна на голяндській мапі кін. XVII ст. На північному сході невелика округа з надписом „Okraina». (Бібліотека Баворовських у Львові).

12. Селяне з Галичини, ніренберґська ґравюра 1794 р.

13. Місто Черневці, з книжки Й.Г. Коля,1841 р.

V. ДОБА ВІД СЕРЕДИНИ ХУШ СТ.

В цю добу значно міняється характер описів подорож­ників. Коли раніш Україна була предметом міжнародньої політики, а ріжні знатні чужинці старалися приєднати для свого уряду, козацьку силу чи, у всякім разі, приєднати собі їх симпатії, — то тепер, після ослаблення і знищення козацької сили Москвою, Україна стала предметом чужи­нецької експльоатації. Отже більшість чужинців, що тепер вештається по Україні, хоч захоплені красою природи, хва­лять наші звичаї і стару культуру, однак в першу чергу придивляються до того, що може стати предметом визиску з скарбів країни, яка „текла молоком і медом». Рідше зу­стрічаємо подорожників, які цікавляться українським жит­тям та більш ідеалістично оцінюють змагання українського народу.

З 1736 р. походить цікава реляція англійського резиден­та в Петербурзі Клавдія Рондо про Запоріжжа, коли після першого зруйновання Січи, українські козаки повернулися з Олешок і Камінки і заложили Нову Січ. Про запоріжців Рондо пише, що це „дуже сильний і витревалий нарід… Запоріжці це є рід лицарів, котрі не допускають до свого товариства жінок… Як що в них трапиться крадіж і злодія пристукають на місці вчинку, то його негайно вішають за ребро. Сконстатувавши душогубця, викопують яму, кладуть забитого на душегубця і закопують їх разом»… Цими судовими справами запоріжців займаються вибрані особи, в кількости 6—7 судьїв та їх рішення має виконну силу після затвердження Брацтвом. „Звання лицаря може здо­бути в їх товаристві лише люди дуже сильні і добре збу­довані [після 7-ми літнього вишколу], але кожний може бути принятий, яко хлоп або помічник (послуговач), а де­які (козаки-лицарі) тримають таких по два або по три». „Як що який з брацтва відходить, таких не переслідують, але вважають їх негідними свого товариства. Запірожці поділені на тридцять великих частин чи куренів, кожний курінь має свого команданта чи отамана, котрі притім обовязані підпорядкуватися кошовому чи Генералу. Усі лицарі мають право голосу при виборі Генерала чи кошового».

Джозеф Маршал (Mardiall), англієць, що був на Україні в 1769—1770 роках і описав свою подорож в 1772 p., говорить про Україну слідуюче:

„Україну застав я, як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі про Україну, на основі прочитаних книжок»… Переїзжаючи через Україну (Київщину і Чернигівщину) Маршал підкрес­лює, що „відчував себе вільним і безпечним, як у першому ліпшому англійському ґрафстві (области), хоч тоді була війна з Туреччиною». Про український нарід англіцєь пише : „Сучасне українське покоління — це моральний і добре вихований нарід; українські селяни — найкращі хлібороби в цілій Росії, а Україна, з огляду на скарби своєї природи, є найважніша провінція Росії». Взагалі Україна не тільки подобалася, але й заімпонувала вибагливому англійцеві. Скрізь де тільки мова про українське хліборобство, лад і чистоту, порівнює наш край з найкращими провінціями Англії. Пише дослівне таке: „Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкращі провінції Англії, як це я зауважив на Україні». Опис подорожі Д. Маршала вийшов в мовах англійській, німецькій і французькій.

Подібне вражіння зробила Україна також на іншого англійця, професора мінералогії кембріджського універси­тету Едварда Даніеля Кларка (Klarke), який у своїй книжці „Подорож до Росії, Криму й Туреччини» (Льондон 1812) писав: „Ми зустріли валки українців, що ріжняться під кожним оглядом від інших мешканців Росії. Це дуже шляхотна раса. Вони виглядають кріпкіше та краще від москалів і перевищують їх у всьому, де лиш може одна кляса людей перевищувати другу. Вони є чистіші, запопад­ливіші, гостинніші, побожніші та менше забобонні.

Хати на Україні чисті і білі, як в Уельсі — мандрівни­кові здається, що він перенісся до Голяндії або до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верховинців з Шотляндії… За сто­лом українського селянина більша чистота, аніж за сто­лом у московського князя… Після повстання Мазепи, росій­ський уряд не перестав нищити привілеїв України»…

Але може англійці були якісь односторонні в посуджу-ванні українців XVIII ст?.. Тоді звернимося до інших чужинців.

Відомий письменник, філософ та етноґраф Йоган Ґотфрід Гердер в свойому „Деннику моїх подорожів» 1769 р. писав: „Україна стане колись новою Грецією: пре­красне підсоння цього краю, весела вдача народу, його му­зичний хист, родюча земля, колись прокинуться: з тільки малих племен, якими чейже були колись греки, повстане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного Моря, а відтіля ген у далекий світ».

Поляк Карло Хоєцький, шляхтич з Кракова, що був узятий в полон російськими військами у Кракові і від­правлений разом з іншими барськими конфедератами через Україну на Сибір, залишив свої „Записки» з pp. 1768—1776, в яких згадує гайдамаків з Запоріжжя, що брали участь в уманських подіях.

До партії польських конфедератів приєднали росіяне полонених гайдамаків у кількости 90 осіб в Полонному (осінь 1768 p.). У Києві московська влада тримала польських конфедератів і українських гайдамаків в касарнях у страш­них умовах, у перелюднених приміщеннях, так що люди там вмирали по 5—8 осіб денно, при чім трупи їх по 3 дні і більше перебували разом з живими і хорими.

„Ми кожний день бачили, як виводили (гайдамаків з касарень) по кілька осіб, карали їх батогами, видирали їм ніздрі — по звичаю москалів, і потім відправляли на до-смертне заслання».

Далі переїзжаючи через Україну на заслання в Сибір, К. Хоєцький відмічає добре, людяне ставлення до них (до польських конфедератів) українського населення, яке в де­яких місцевостях було навіть привітливе:

„Ніжин — місто упорядковане і многолюдне, добре роз­будоване; будинки переважно деревляні, але є і кілька му­рованих; мешканці займаються торговлею на більшу скалю, а серед них є багато купців — почасти греків, почасти українців. Мешканці, виявилося, були дуже людяні; не тільки господарі приділених нам мешкань поводилися з нами лас­каво і чемно, але й інші мешканці, коли ми виїздили, пе­реганяли нас на санках, кидали нам хліб житний і пшенич­ний та гроші. Ми були глибоко зворушені людяністю цього народу».

Але коли полонені переїхали український кордон і опи­нилися у Московщині, зразу ж змінилися відносини: „Ми зустріли зовсім нове для нас населення, що різко ріжнилося [від українців] своїми звичаями… Коли ми вїздили до московського) села, майже усі мешканці збігались диви­тися на нас, як на видовище; вони насміхалися над нами, кидали в нас снігом і грудками нечісти -— поводилися з нами по ворожому; не хтіли нам нічого продати, а як що і по­годжувалися, то вимагали неімовірні ціни».

Росіянин Рубаков у передмові до своєї книги „Краткія политическія и историческія свіьдіьнія о Малой Россіи» (Петербург 1773 р.) писав: Український нарід визначився в минулому своїми воєнними подвигами й замилуванням до знання і лицарства, а своєю талановитістью і свободолюб­ством та своєрідним устроєм вславився перед цілим світом».

Німецький лікар і природник Самуель Ґотліб Ґмелін, у своїй чотирьохтомовій „Подорожі по Росії» (1770— 1784) писав про українців, що вони „дуже пильні, вдачею веселі, привітливі, замилувані до музики, а ще більше до пиття… Люблять і пильнують чистоти, для того і в най­простіших хатах у них значно краще, ніж у найбагатших дворах у росіян. Страва їх також делікатніша»… Спинякк чись на зовнішньому вигляді та одязі українців пише: „Во­лосся на голові в них навколо оголене. Нижній одяг носять бавовняний, шовковий і суконний, котрий міцно підперезують шовковими пасами. Верхній одяг довгий до пят і бу­ває завжди суконний. Вони не носять нічого на шиї. Капе­люхи в них округлі… Жінки також у добрих суконних контушах».

Ґмелін спиняється над хемічною промисловістью Украї­ни, зокрема говорить, що українці спеціялісти у салітряному виробництві; дивується, що на Україні вже з давних часів знали ріжні хемічні ліки, також розповсюджене було нащіплювання віспи!

Про настрій українців та лад і порядок на Україні, подібні міркування до англійських подорожників, подає невідомий автор у ґеттінґенському „Маґазині науки і лі­тератури» в статьї „Замітки по дорозі з Петербургу на Крим у 1771 p.». Переїзжаючи через бувшу резиденцію Батурин, автор зауважує: „Цілий нарід з приємністью згадує часи, коли Україна була самостійна та з обуренням відноситься до спроб теперішньої влади, звернених до обмеження його давніх вільностей… По землях цього народу можна подо­рожувати куди безпечніше, аніж по найбільш поліційних державах. Цю ріжницю помітно головно з моментом пере­їзду з Московщини на Україну. Бо на Московщині поштарі звикли попереджувати подорожних про небезпечні місця, але на Україні нема таких місць».

Натомість відмінна була характеристика російського жит­тя і відносин. Напр. англійський відомий дипльомат Гарісон (або Мальмсбюрі) у листі до Вільяма їдена, з Петербургу дня 2. лютого 1778 p., так характеризує життя столиці доби Катерини II (що походила з Ансбаху коло Нірнберґу!).

„Велика пишнота і невелика моральність, здається роз­повсюджені у всіх верствах; підлестливість і плазування ха­рактеризує нижчі верстви громадянства, самопевність і гор­дість — вищі (верстви). Легкий, але пестрий полиск покри­вають найбільш нерозвинені і неосвічені мозги. їх забави, прибранство покоїв і кількість слуг носить зовсім азійський характер і, що дуже дивно, хоч може і вповні природньо, не дивлячись на те, що вони все переймають від чужинців і не мають (я кажу про вищі верстви громадянства) ні в зви­чаях ні в характері нічого власного, що загалом кажучи, чужинець, який зявляється поміж ними, буває зле принятий».

Дуже цінний опис подорожі по Україні академіка Ґіль-Денштедта, що подає відомости головно з господарського життя України. У своїй першій подорожі по побережжі Озівського моря 1771—1774 р., Ґільденштедт описує міста, їх торговлю і промиел, також рослиннність, річки і кому­нікацію Приозівського краю.

Описуючи Ростов, спиняється над Козацькою осадою коло міста і досить докладно говорить про корабельні вар-стати і типи кораблів коло Ростова і Таганрога, які були ділом рук головно українських майстрів. Над розбудовою пристані і реґуляцією річок працювали там полонені турки, а також українці.

Досить докладно спиняється автор на приготовлюванні українцями сушених та ін. способом консервованих риб, що було тоді важною галузю харчової промисловости Укра­їни. В іншому місці говорить про добування соли з солених озер, яку „Запоріжці добувають для своїх рибних фабрик». Коло Азова описує шкіряну фабрику.

В Озівських степах були ще табуни диких коней — „тарпанів», згадує також про бажантів, яких називає „мажарськими курами».

По дорозі з Ростова на захід, автор бачив багато камяних „баб», які зберігалися по берегах річок Ягорлика, Манича, Донця і Тузлова.

З опису виходить, що безлюдні степи Чорноморря ро­сійська адміністрація старалася заселювати головно донсь­кими козаками, які розмовляли російською мовою, тоді як українцями користувалися переважно як „спецами» в госпо­дарстві, промислі, корабельництві і т. д.

З українських поселень коло Таганрогу, на оборонній лінії по річці Міус згадує три свободи, кожна по 100 родин.

Описуючи рибальство, автор каже, що коло Таганрогу в селі Обрив у ночі ловили рибу „одним неводом 1.000 саж­нів довгим і 1¹lz саж. широким і піймали 60.000 риб, а се­ред них били осетри, соми, коропи, сірюги, чечуги, най­більше судаків („суми» і „підсуми»), сіньгів і чехоні (Cyprintts cultratus), за те мало резуби (Cyprinus pignus), скарбії (Scomber) і тарані. Та назагал тарані „така сила заходить до Дону, що її на побережжі загребають лопа­тами. Рибу скуповують українці, які тут були і за моїм побутом. На віз запряжений парою волів, навантажують цієї „боковини» (дрібної риби) до 5.000 штук і продають на Україні за 10 карб, тисячу».

Українські села були також недалеко фортець Міус і Павловськ. Кажучи про хати над Міусом зауважує, що донські козаки „здебільшого жиють у курних хатах, але українці у своїх мазанках улаштовують з вербових прутів коміни, до яких дим проводиться у сіни через рукав». Укра­їнці вживають великих плугів, тоді як донські козаки — московську „соху».

„Наказом (московського уряду) ріка Каль-Міус була проголошена кордоном поміж Донськими і Запоріжськими козаками». Але перед війною з турками, в якій рішаючу ролю відограли українські козаки, запоріжці мали хутори аж по Міус.

„А коли околиці Таганрогу були ще пустелею, запо­ріжці за певний податок, який брали вівцями, дозволяли кримським татарам переходити через Кальміус з. худобою, котру вони пасли літом на цілому просторі до Самбека, звідки вони в осени верталися на Крим».

На березі Кальміуса „ми приїхали до форпосту, що був занятий запоріжським полковником з залогою 200 козаків».

Описуючи Бердянську Косу каже, що тут є камбала, ‘ коропи, тараня, літом сила лебедів і баб (Onocrotali, в ук­раїнських літописях „неасит» на Дніпрових порогах).

Другий опис подорожі Гільденштедта 1774 р. повний важних інформацій про природні багацтва, ремесла і тор­гівлю України. Знаходимо там чимало відомостей про Київ.

Між іншим читаємо: „Овочеві дерева можна знайти майже коло кожного будинку в Києві», в них росте багато волось­ких горіхів і морви (шовковиці). „На Подолі є державна шовковична плянтація з 500 великими морвами. Є також виноградники». ^v

Про Хорол і Камишин Миргородського полку чита­ємо, що розвинено там гончарство з виробництвом кахлів і посуду.

В Решетилівці „славні тутешні завивані смушкові шкірки на цілій Україні вживані для виробу шапок. Сотня таких шкірок в Ромнах продається тепер по 60—70 руб., раніш по ЗО руб.». Ці смушки „визначаються особливо гарним виглядом».

Один з найважніших торговельних осередків на Укра­їні був Ніжин, де купцями були українці, росіяни і греки. „В Ніжині можна зустрінути крам (вироби) найріжноманітнішого походження: європейські, турецькі, кримські, московські, сибірські». До Данціґу, Ляйпціґу і Шлеська ви­возять футра, віск, юхту, клей, щетину; звідтам приво­зять тонке середньої якости голяндське і англійське сукно, шлеське полотно, французькі і німецькі шовки і бавовняні вироби, галуни, штирські коси і ріжний блаватний крам. До Польщі вивозять футра, тютюн в необробленому вигляді, юхту, кримський сапян; звідтам привозять сіль і вже оброб­лений тютюн. До Молдавії і Туреччини вивозять грубе по­лотно, футра і юхту; привозять з Молдавії і Валахії вино і камяну сіль, а з Туреччини — шовк і кольоніяльні ви­роби — бриндзу, риж, каву, миґдал, грецькі горіхи, фіґи, родзинки, коріння, цитрони, південні овочі (сирові і конден-зовані та наливки з них). До Криму вивозять грубе полотно, футра; звідтам привозять сіль, сапян, смушки, горіхи, риж і вино.

На ніжинські ярмарки привозять українські вироби: зі Стародубського полку — головно грубе полотно (2 ко­пійки за і аршин!), з Добрянська на Дніпрі — добру юхту, з Ромна, Івангорода на Острові та з Умані — прекрасний тютюн, з Коропа — добру горілку.

Автор подає також ріжні ціни, які згодом після лікві­дації Запоріжської Січи, раптом і значно зросли, як ми ба­чимо, порівнюючи ці ціни з відомостями Меллєра 1787 р.

Про промисловість Ніжина читаємо, що крім ремісниц­тва тут відоме виробництво ткацьке і виріб капелюхів. Ве­ликі суконні фабрики були в с. Рясці коло Прилук і Батурині. Грубе сукно цих фабрик продавалося по 1 коп. за ар­шин. Ремісники виробляють також канати, шкіри. Багато виробляють льняного полотна по селах Стародубського полку (2 коп. за 1 арш.). У Вишенці над Десною — тонке по­лотно подібне до шлеського (25—35 коп. за аршин). Коло Тонелі є парусна фабрика.

Все це свідчить про великий розвиток української про­мисловосте в другій половині XVIII ст., коли Україна жила ще старими господарськими здобутками козацької державности.

Прихильно висловювались про українців не тільки ті чужинці, що мали змогу побувати на Україні, але також ті, що зустрічалися з українцями поза межами нашого краю або ознайомлювалися з документальними і безсторонніми науковими матеріялами. До таких належить Жан Бенуа Шерер, автор „Аналів Малої Росії» (Париж 1778). У пе­редмові Шерер писав: „Хроніка, яку оце ми видаємо, це історія більш славного, аніж відомого народу, народу, якого первопочини сягають більше аніж 800 літ в глибину ми­нувшини, але ймя якого знаємо ледве 200 років». Україн­ський нарід, на думку автора, гідний уваги кожного осві­ченого європейця, „бо коли образ зусиль цього народу для збереження своїх вільностей, віри, устрою і звичаїв, словом усього, що є дороге людині, цікавить наше жадібне наук століття, то ми не в силі достаточно оцінити запалу і спо­нук, які оживлюють цей нарід». Про українських козаків читаємо, що вони „воліли невигоди важких походів, аніж спокійне життя рабів. З їхньої історії довідуємось, як то батьки переказували синам горде почуття незалежнести як найдорожчу спадщину, при чім клич — „Смерть або Воля» — був їх одиноким заповітом, шо переходив з батька на сина, разом з прадідівською зброєю».

„Українські козаки були спокійним народом; вони від­повіли на узурпації польських магнатів і клиру спочатку уступками; згодом, коли вони помітили, що існує тільки одна думка — їх роздавити, нема нічого дивного, що вони взялися за шаблі, щоб скинути важке ярмо, та затвердити свій нахил до незалежносте… Нарід цей, багатий на пере­кази про своїх прадідів, скинув ярмо неволі, й цього йому не можуть простити. На те, що козаки зробили, щоб за­безпечити себе, дивились, як на революцію, а кожне пов­стання уважають за злочин, коли сили не відповідають роз­початій справі», (ст. VII).

„Україна — це незвичайно багата країна, вивінувана усіми скарбами природи». Вдачу українців Шерер окреслює так: „Українці це рослі, сильні люди, привітливі й гостинні, ніколи нікому не накидуються, але й не зносять обмежу­вання своєї особистої свободи. Невсипущі, сміливі і чесні, але — трохи мають нахил до піяцтва».

Йоган Христіян Енґель, автор першої наукової історії України, в передмові до своєї „Історії України й українських козаків, як теж Галичини й Володимирії» (Halle, 1796) пише:

„Україна під оглядом простору рівна королівству, плодовита й щедро вивінувана природою країна, межева стіна поміж культурною Европою й некультурною Азією, кочовище й входова брама для стільки азійських орд мандру­ючих в Европу, вже тим самим заслуговує на більшу увагу. Тепер творить Україна помітну частину великої російської держави. Але як прийшла вона під Росію? Як воно прийшло до того, що незалежні козаки опинилися під московським ярмом, як це вдалося московинам окайданити козаків, що колись були пострахом турків, татар і поляків? Як це ста­лося, що на місце конституційного, запорученого козакам гетьмана, зайняв губернатор? Історія козаків мала теж ве­ликий вплив на історію Польщі, Швеції, Семигороду. Без неї не можна уявити собі величі ні упадку Польщі. Наслідники Карла Ґустава й Карла XII були б може до сьогодні володіли в Варшаві, Москві й Петербурзі, як цього захотів був Хмельницький чи козаки Мазепи. І може був би Ракочі другим Баторієм, коли, б його були не спинили козаки в поході 1657 p.».

„Історія козаків повчаюча сама по собі. Енерґія цілого народу, як теж поодиноких осіб, що одушевляє нас у гре­ків і римлян, виявляється тут на побоєвищах Білгороду, Корсуня й Збаража, як теж у геройських подвигах Хмель­ницького й Мазепи. Треба тільки мати таке перо, як мав цей, що так повчаюче й по мистецьки змалював відокрем­лення Нідерляндів».

В кінці XVIII ст. російський уряд, як відомо, розпочав кольонізацію Чорноморських степів, здобуття котрих кош­тувало велику скількість українських жертв протягом бага­тьох століть. Цю кольонізацію Москва переводила за по­міччю закликаних ріжних чужинців, даючи їм ріжні приві­леї, пожички, реманент, звільнюючи від податків і т. д. По­дібні привілеї мали також росіяни, що зліталися сюди зі всіх кінців Московщини. Натомість російський уряд зовсім від­мінно ставився до українців. Вони не тільки не мали подіб­них привілеїв, але мусіли платити великі податки. Крім того, російська адміністрація ставиласа до них з великим підозрінням, бож це були переважно козаки, бувші запоріжці і „мазепинці», що вміли шанувати волю, відстоювали свою політичну і культурну незалежність та людську гідність.

На це ненормальне явище один з перших звернув увагу Дігуров, професор харківського університету, з похо­дження француз, призвище котрого перекрутили на мос­ковський лад. У своїй праці „De la Civilisation des Tatars» nogais», що /торкається нової кольонізації Чорноморря, пише, що Українці, які селилися поруч з ногайцями коло р. Молочної, а які прийшли з центральної України, пере­бували в жахливому положенні. „Головна причина їх біди була та, що вони прийшли майже без ніяких засобів на нові місця, де їм потрібно було здобути усе необхідне, а в той же час платити значні податки, а між тим землі в них було мало». Спиняючись далі над засобами, які б поліпшили стан цих українських кольоністів, Дігуров пише: „Але чому не дати їм у вигляді авансу хліборобське при­ладдя, худобу і гроші на будову хат? Вони все це напевно виплатили б з неменшою акуратністью, ніж італійці, німці, жиди… Звільнення їх на 5 років від влади „капітанів-ісправ-ників» [московська адміністрація] і від відомих податків, (котрі треба було би довго перераховувати!), було би для них великим добродійством». Був це, розуміється, „глас вопіющого в пустині».

До кінця XVIII ст. належать також „Memoires sec­retes sur la Russie», c. т. „Секретні спогади про Росію» Шарля Франсуа Масона, француза з походження, що був на російській службі в pp. 1762—1802 і близько стояв коло царського двору, його справ та інтриґ. Хоч автор висловлюється про московську тиранію досить обережно „стараючись — як каже — затримати рівновагу між вдячністью для нації, яка його приняла а нехітью до уряду», все таки його зауваження, що до України та українських змагань досить цікаві. Він не зле зорієнтований у взаємо­відносинах поміж Україною і Московщиною і виразно розріжняє „russe» від „ukrainien». В XIV розділі своїх „Се­кретних споминів» Масон пише (цитовано за перекладом Ю. Косача):

„Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так як зникли інші, на яких затяжив російський скипетр, хіба що якась ща­слива революція прийде в швидкому часі, щоб визволити її зпід ярма, яке її нищить і давить… Козаки, не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію і зіпсуту мову. їхні звичаї, навпаки, спосіб життя, їжі, війни — цілком відмінні, коли не брати під увагу загальних схо­жостей, які завжди істнують між межуючими народами. Козаки є далеко гарніші, вищі, активніші, зручніші, вига­дливіші й особливо далеко чесніщі за росіян, менше звиклі до рабства. Вони щирі, відважні й говорять сміливіше. їх зверхність менш одноманітна і тавро, що їх накладає раб­ство, їх ще не цілком споганило та не дало скарлуватіти… Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розгарі військової дії, росіянин є з природи холоднокровно-безпощадний і суворий…

Козацька нація тратить незалежність, яку мала перед своїм обєднанням з Росією. її перестають щадити з хвилиною, коли впевняються, що це увійде їм безкарно. Повстання великого гетьмана Мазепи викликане лихим трактуванням, дало початок до гноблення їх (козаків-українців) ще за царювання Петра І. Цей імператор відобрав їм право виби­рати свого провідника. Він переводив примусові затяги в їх країні і обмежив козацькі контингенти, що від тепер могли бути тільки періодичні і тимчасові. Розгніваний їх відданістю Кардові XII, він згнобив козацькі плетена й роз­кинув їх войовників по ріжних областях своєї безмежної держави. Одначе його наступники, що поважали останні козацькі військові і громадські інституції, бо боялись, щоб остаточно, утискаючи їх безмежно, не кинути в підданство туркам або Польщі, або кримським татарам. Та з хвили­ною, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинились у рабстві царату. Тепер їхня прадавня республіканська конституція не істнує, рівність поміж ними зникла…

Унія козаків з Росією була добровільна й умовна — їхні землі з бідою достатні для їхніх мандрівних черед та людности колись чисельної, були спільною власністю цілої нації. Жаден чужинець, навіть росіянин, не міг там осісти без дозволу загалу і Республіка з великою відвагою боро­нила своїх кордонів проти замахів сусідів.

Ось який був колись стан козаків, стан щасливий, коли порівняти їх колишню цілковиту незалежність з те­перішнім цілковитим поневоленням росіянами, нинішними їхніми панами або товаришами рабства. Від часів Мазепи, вони не мали більше великого гетьмана обраного зпоміж себе. Ця гідність була скасована і титул служив лише для декорації кількох фаворитів російських імператриць, як напр. . Розумовського та Потьомкіна…

Російський уряд завжди затрівожений і завжди підо­зрілий, через те, що він завжди гнобить, не обмежився од­ним забезпеченням себе супроти нації, яка має так багато кігтів. Не вистарчає йому того, що він відбирає їй ЇЇ військову силу, розчленовує її територію й втілює в давні ро­сійські провінції. Оце недавно він розпочав розчленування самої нації». [Тут, очевидно, натяк про т. зв. „трансплянтацію» 50 тисяч українців на Кубань і побережжя Криму]. Закінчує автор свій уступ про українців так: „Козацька нація є нині в стані крізи, вона хвилюється і бється під ногою кольоса, що її розчавлює»…

Закінчуємо свій огляд кінця XVIII ст. уступами з праці_> члена французького Конвенту і генерального прокурора Ґарона де Кульона. У свій праці „Політичні досліди над старою і новою польською державою» (Париж 1795 p.), цілий шостий розділ присвячує він Козаччині та Україні — країні, як він пише, „широкій і родючій, гарній та великій, як пів Франції, де панувала приємна атмосфера свободи, незалежности, братерства й рівности». Торкаючись історії України від часів унії Литви з Польщею, коли Україна стала васальною державою, автор більш докладно спиняється на добі Б. Хмельницького і російської супремаціі в XVII ст. (подаємо за І. Борщаком): „Цар Петро дав легко козакам ко олівські обіцянки, яких володарі ніколи не відмовляють, але ніколи й не додержують». Та після скасування україн­ської автономії, „велику частину українських земель роз­дано тому родові кріпаків, яких називають російською шляхтою (дворянством). На Україну наслано російські суди, найбільш підкупні в Европі, й офіцерство російського по­ходження. Наостанку, як Катерина зібрала рабів із усіх своїх провінцій, щоб скласти кодекс, чого так ніколи й не зроблено, і коли підчас того козаки вимагали повернення своїх законів та автономії України — їх делегатів сковано, перевезено у Петербург, де майже всі померли у вязниці від голоду і холоду. Нещасні козаки зробили останню спробу, щоб звільнитися від російської кормиги і на початку цьогостоліття зєдналися зі шведами… Коли вже на Україні за­панував мир, що йде слідом за поневоленням, одного дня Европа дізналася про абсолютне винищення Запоріжців. У свойому маніфесті чеснотлива Катерина [фон Ансбах] закидала запорожцям їх розпусне (!) життя, їх відданість своїм законам, на які вона сама — ця релігійна цариця — присягала, що їх не порушить. З того часу Україна все більше і більше западала у дикий стан».

„Але природа у своїй творчости та свободі могутніша, ніж тиранство» — закінчує Ґарон де Кульон свій уступ про Україну і „Жменя ґотів, що втікла в гори Астурії, зу­міла вигнати маврів з усіх провінцій Еспанії; також і ґеній незалежносте ходить-блукає поміж нещасними останками українських козаків. І може бути, що недалекий час, як враз з кримськими та кубанськими татарами, під проводом нового Пугачова, українські козаки змінять обличчя Росії, а Україна, поневолена в ріжні доби сиоєї історії, не зазна­ватиме більше сорому, щоб бути скованою від рук, при­значених до роботи голкою та веретеном». (Натяк Кульона на російську царицю Катерину з Ансбаху).

VI. ДЕВЯТНАДЦЯТЕ СТОЛІТТЯ

З кінцем XVIII ст., коли російська тиранія насильно скасувала автономні й устрій України, знищила українське військо і господарську окремішність, Україна стала звичай­ною провінцією російської царської імперії. З того часу, а особливо з початком XIX ст., посунуло на „землю сбі-товану» чимало росіян ріжних професій, стану і віку, що жадібно описували усі багатства „Малоросії». Але при Слиж—чому пізнанні країни та її мешканців мусіли признати прав­диве обличчя України під оглядом культурним і національним.

Російський вчений Васілій Зуєв, що подорожував по Україні в pp. 1781—1782 з доручення російської Ака­демії наук, подає цікаві відомости головно про Слобідську Україну („Подрожные записки Василія Зуева сь Петер­бурга до Херсона вь 1781 и 1782 гг.», Петербург, 1787). В. Зуєв виразно зазначає, що на Харківщині нарід своєю мовою, одягом і звичаями зовсім відмінний від росіян. Зо­крема про оселі українців каже, що вони дуже розлогі, всі будови деревляні, вимазані зовні глиною і вибілені; всере­дині хат дуже чисто. Земля на Харківщині дуже родюча — „куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого і збіжжям, а далі баштани, або овочеві садки». При тім мос­каля дивує, що українці хоч і мали подостатком „земних плодів», не знали розкошів, не гналися за грішми і наживою, продаючи лише надвишку своїх сільсько-господарських продуктів, а приїзжим купцям продавали лише те, що вже не мопи самі використати. Дуже поширені були ярмарки, а на більші ярмарки, наприклад в Сумах, Харкові тощо, зїздилися купці не тільки з російської держави, але також з Польщі, Німеччини, Молдавіі, Греції.

П. Шаліков („Путешествіе вь Малороссію», Москва 1803—1804) вїзджаючи до теж України в 1803 р. висав:

„Побачивши Малоросію, очі мої немогли налюбува­тися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, лас­кавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок». Ав­тор залюбки вписуючи життя і приняття поміж українсь­кою шляхтою, був здивований, що поруч зі шляхтою (був. козацькою старшиною), він зустрчав на балях і родини священиків, а на балі в Полтаві захоплювався одною кра­сунею попівною, яка прегарно танцювала. „Цей факт — каже П. Шаліков — може свідчити про ступінь просвіти поміж тутешніми попами і про те, як вони виховують своїх дітей». При тім зауважує:, „Чи бачили ви коли-небудь у Ро­сії (с. т. на Московщині) попівну на балі „прыгающую контреданцы?» Загалом — каже автор — не можна рівняти українського священника з московським. „Українські свяще­ники своїм поводженням служать приміром для всіх і тому вони корі стуються особливою повагою». Живуть вони у дос­татку, бо „просвіта їх відповідає укладові їх життя».

Про українських жінок пише: „Загалом жінки тут милі, майже всі з „томними» і разом з тим палкими очима, в кот­рих так яскраво виявляється чулість душі і серця. Природа наложила на їх обличчях знак любови і ніжности». Пове­дінка українок також відмінна: „Тут не Москва: не скоро господиня дому вас уласкавить — не буде зараз же запро­шувати вас на вечірку, на обід, на вечерю».

П. Сумароков („Досуги крьімскаго судьи», Петербурґ 1803), коли вперше вступив на українську землю, за­нотував: „Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший уст­рій і чую іншу мову. Невже тут межа імперії? Чи не до іншої в’їздимо держави?»

Живо описує побут і вигляд українців В. Ізмайлов („Путешествіе въ полуденную Россію, вь письмахь», Москва 1800). Про подружнє життя він пише, що воно в українців відзначається великою любовю, пошаною і довіряй: „Взаємна любов створює в їх домашньому господарстві кращу гармонію і порядок, ніж влада і послух у нас (росіян)… Дівчата мають вільну поведінку, кожна з них є гарна, про­ворна і приваблива. Вони [селянські дівчата] стрункі і зграбні як на селянок… Усі села і хутори їх розташовані у чудо­вих місцевостях. Кожна хата чиста і біла, в окруженні цві­тучих садків». І супроти цього автор зауважує, що в ро­динному житті» москалів панує деспотизм, моральна розхитанність, неестетичність росіянок — не дбають за зовніш­ній вигляд хат, навколо хат нема рослинности, вбрання не­гарне. Загально про нас Ізмайлов каже: „Українці люблять свою батьківщину і її славу, бо… слава ця завжди була тісно звязана з обовязком патріотизму».

На великі ріжниці поміж росіяними і українцями вка­зує також А. Левшин у своїх „Открьівкахь изг. писемь о Малороссіи» (1816 p.). В українських селян він відмічає такі характерні риси: побожність, палку любов до батьків­щини, войовничість, патріярхальний родинний лад, невин­ність у молоді і чистоту звичаїв. У селян розвинене по­чуття зласности, а тому нема крадіжок. Українські жінки працьовиті, а мужчини… ледачі. Наприкінці з жа ем додає: „Я мушу сказати про ненависть українців до великоросіян..

Ти легко можеш тут в тому перекоптися, бо часто почуєш, як вони (українці) говорять:

— Добрій чоловік —а москаль (як протиставлення!). Матері лякають своїх дітей словами „москаль».

Про ворожість українців до москалів писав також Іван Сбітцєв у своїх „Пойздкахь вь Харьковь» („Вьстникь Европьі», 1830 p.):

„Тубільці (українці) Охтирки на Слобожанщині вороже ставляться до мсскалів, так що навіть на заїздах не хотіли розуміти по московському… Побачивши проїзжих (москалів), українці-селяни залишають працю, починають співати на їх адресу лайливі і сатиристичні пісні, в супроводі го­лосного сміху І довготривалого гомону».

І. Долґорукий („Дневникь путешествія вь Кіевь вь 1817 г.») переїхавши московсько-український етногра­фічний кордон в Сівську, зразу зазначає: „Інша мова, інші звичаї», помічає також інший вигляд ланів, доріг тощо: „Дороги тут обсаджіні деревами», чого нема на Московщині. Говорячи про церкву на Україні відмічає, що український обряд відріжняється від великоросійського, відмінний спів і архітектура.

Пробувши деякий час на Україні московський „князь»-мандрівник пише: „Недалеко Ніжина зустрілися нам гуляки, я почув російські [московські] пісні, серце моє схвилюва­лося. Я по пас вихилився з карети і закричав:

— Наші русскіє!..

„Я їм зрадів, як приятелям: от що значить батьків­щина! І після цього чи можна мене переконати, що я в своїй вітчині, коли буваю на Україні, Курляндії чи Вятці?»

Переїхави и Чернигівщину пише: „Уважайте, що в ту­тешній країні по селах і містах багато церков побудовано Мазепою. З одних уст і моляться про спасіння його душі і проголошують [за московським наказом] його анатему (прокляття)». Цікаво, що Долґорукий зазначає ріжні школи на Україні, як продовження українських традицій в куль­турно-освітній праці козацьких часів, які тепер утримува­лися на місцеві кошти міст і навіть приватних осіб. І так в Чернигові відмічає велику ремісничу школу і Гімназію, в Ніжині „Училище вищих наук» Безбородька, повітову гім­назію, грецьке училище і французьку школу для дівчат, в Полтаві — гімназію, на чолі з І. Котляревським.

За Глуховом, переїзжаючи через Товстодуби, Долґору­кий зауважує, що тут „граница Малороссіи».

„Пращаючись з Україною, я кінчу моє оповідання про неї останнім зауваженням: Оскільки я помітив, придивляю­чись і прислуховуючись, Україна не гочувається щасли­вою, не дивлячись на всі .благодати природи. — Політичне сонце її не так гріє, як небесне світло. Вона (Україна) зму­чена, терпить ріжні тягарі і почуває цілковито — втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне».

Михайло Поґодін, професор московського універ­ситету, відомий теоретик „офіційної (російської) народности», духовний батько галицького москвофільства, все таки не міг не признати відрубности українців від москалів. У 1842 р. він писав:

„Я люблю малоросійські села. Яка це принада — білі хати в тіні зелених, пишних дерев, розсипаних по схилах гори. Видно з першого погляду, що мешканець їх приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби. Зовсім не так у Великоросії; часто рос­линки не побачите коло „ізби» і рідко коли сидить вдома клопотливий господар; він поспішає з промислу на промисл. В нього хата лише для переспання».

Більш цікаві для нас писання про Україну інших чужиців, що не рідко торкалися славної минувшини України та постійно підкреслювати своєрідний характер української культури.

Мальт-Брюн, знаменитий географ данського походження писав у своїй праці „Tableau de la Pologne» виданій у Парижі в 1807 p.:

„Українці (les Ukraincis) — це нащадки київської Руси Селяни на Україні ощадніщі ніж московські: вони не пустошать у хижацький спосіб своїх лісів. Будинки українсь­ких селян гарні і міцні, ніхто з них не носить лаптів як на Московщині. Вони кремезніше збудовані і більше освічені, ніж селяни, наприклад Литви… Українці вельми інтеліґентні, вільнолюбний дух почувається, вільнолюбний дух почувається в їх зверхньому вигляді». Губерт Вотрен, француз у своїй книжці „L’ obser vateur en Pologne» (Париж 1807) пише, що українці сла­ветна раса, від якої тремтіли мури Царгороду, Білгороду та Трапезунту», а в новіші часи московський уряд наки­нув кріпацтво цій „славетній расі, що мала такого ґенія, як Хмельницький».

Інший француз Шарль Люї Лєсюр, публіцист і член міністерства закордонних справ, у своїй праці „Histoire des Kosaques» (1812 р.), так характеризує українців:

„Українці більш великодушні, більш отверті, більш ввіч­ливі, більш гостинні і мають більший торговельний хист ніж росіяни. Вони — українці — уявляють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі».

Про гетьмана Б. Хмельницького Лєсюр пише, що гетьман однаково вільно розмовляв мовами турецькою татар­ською, українською, польською і латинською.

„Ніколи козаки не мали вождя, якого можна б було рівняти з Хмельницький. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпаний у втратах і засобах, активний у і перемозі, гордий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістью характеру, варварської пове­дінки супроти ворогів, але справедливий і великодушний для своїх товаришів».

Про гетьмана Івана Мазепу Лєсюр пише, що він „до глибокої старости зберіг очі повні вогню, здорового духа і блискучий талант до розмови». Про союз зі шведами каже: „Роздивляючи добре, ситуацію Карла XII, не можна не помітити користи, які мусів йому дати союз із Мазепою».

Козаччина, за Лєсюром, цікава „не тільки своїм впли­вом на тогочасні сусідні держави, але й тим, що мала двох великих мужів: Хмельницького й Мазепу. Для всесвітньої історії Козаччина цікава двома великими подіями, а саме спробою Володислава IV за допомогою козаків зробитися справжнім королем Польщі й окрім того упадком Карла XII. Для політиків історія Козаччини подає приклад незвичайно оригінального урядування на зразок Спарти та Риму. На­решті для статистиків історія Козаччини цікава тим, що показує, як збільшилася російська держава через приєд­нання Козаків і України».

Французький лікар Де ля Фриз, у своїх „Записках» про полон 1812 р., перебуваючи на Чернигівщині, подає деякі відомости про українські звичаї. З захопленням описуючи українські танці, зокрема „козачок», зазначує, що ук­раїнки „виконували танець з такою досконалістью і ґрацією, що навіть і на парижській сцені вони заслужили б оплески». Дивується також незвичайним можливостям укра­їнського ґрунту і підсоння. Перебуваючи у відомій родині, що походила з козацької старшини, гр. Завадовських у Ляличах на Чернигівщині, на принятті „дивувався великій кіль-кости ананасів, у Франції зовсім невідомих. Ці овочі виро­щують у графських оранжеріях». Далі пише: „Заходили до великої оранжерії, де були цілі алєї столітніх помаранчових дерев, повних овочів; звідси перейшли до теплиці, де виро­щували ананаси — ці тропічні овочі».

А. Пішчевич, по походженні серб, що був на росій­ській службі старшиною війська, у своїх „Записках», як су­часник і свідок — подає автентичні відомости про події з так званими „військовими поселенцями» на Україні, що провадилися російською владою під проводом відомого гр. Аракчеєва. На жалі, деякі місця цих „Записок» редакція „Київської Старини» 1886 р. мусіла, з цензурних причин, проминути,„як „надто різкі» (проти російського уряду!).

Описані події відносяться до часів „урядування началь­ника українських козаків» — призначеного російським уря­дом — гр. Віта (поляка), того самого, котрий, як каже Пішчевич, „возив свою прегарну жінку за головним шта­бом „князя» Потьомкіна і продавав її цьому вельможі; після він продав її графу Потоцькому». Отже в 1817 р. російсь­кий уряд задумав спровадити московські уланські полки до станиць богських українських козаків, а козаків „привер­нути» до уланів.

„Чотири уланські полки були приведені до Вознесенська. Богські козаки спочатку вирішили їх навіть не впус­кати до своїх домів, але вкінці не могли протиставитись силі, коли гр. Віт покликав на поміч не тільки два батальони піхоти, але і дві роти гарматчиків. В інших стани­цях прийшло до боротьби, багато козаків було побито і по­топлено в Возі, заслано на Сибір і бито… В деяких міс­цевостях жінки, бачучи московських уланів, які йшли на їх чоловіків, кидалися кінноті назустріч з дітьми на руках, думаючи заступити собою загибель, що була приготована їх чоловікам, але це нічого не помогло… Сам Віт відпра­вився до Михайлівської станиці, де скликав усіх мешканців, вимагав від них послуху царській волі, але вони відмови­лися. Тоді він причепився до найстаршого літами козака і вимагав, щоби він показав приклад іншим. Але коли цей сивий старець твердо стояв на тому, що не зрадить і не дасть згоди на те, що принесе біду його співгромадянам, тоді Віт сказав:

— Отже ти будеш служити прикладом для інших.

І наказав стати батальонові піхоти у лаву і тоді 70-літнього старця пустили через лаву, переганяючи його „шпіц­рутеном», наказуючи двом мушкетерам йти перед ним з наставленими багнетами, щоби він (старець) йшов рівним кроком і щоби кожна різга трапила до його достойної спи­ни; а він і без того не міг через свій вік йти інакше, як вельми помало. Старець, бачучи їх перед собою, твердим голосим сказав графу, що був тут присутний:

— Непотрібно. їх передімною, я піду таким кроком яким накажете і всемогутній Бог прийме мій дух…

Барабани вдарили, труби затрубіли і старець пішов на смерть. Не довго треба було йому йти: на другий раз він віддав дух…

Tpe6a уявити собі цей жахливий образ: пригнічений віком мучився під биттям, а фронт оточували усі мешканці михайлівські, поміж котрими були цього старця сини синів і правнуки». .,

Оповідаючи про інші сцени. Пішчевич подає слідуюче:

„До повстанців зачислено було також одного урядовця козаків, молодого і гарного собою чоловіка, що воював проти французів і був нагороджений медалями і „георгієвським» хрестом. Його теж перегнали „через строй», при чім був присутний сам гр. Віт. По скінченні екзекуції, при­крили тіло побитого урядовця його мундуром, на котрім висіли знаки царської милости. Він мав ще стільки відваги, що здер їх (знаки) і кинув їх до очей гр. Віта з такими словами:

— Нащо вони мені, коли я ними не міг себе оборо­нити від безчестної кари?

Це вважалося вже другим проступком цього нещасного. При другій екзекуції урядовець — поки ще міг говорити, виголошував ганьбу новим постановам (наказам), лаяв на­чальників — і цим закінчив своє життя молодий вояк».

З цілого XIX ст., можливо, найбільш цікавий опис по­дорожі по Україні Й. Ґ. Коля під заголовком „Die Ukra­ine, Kleinrussland» (1841). Коль, визначний учений і ман­дрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля

Спеціяльно звертає увагу Коль на житлові умови та побут, вказуючи, що українці „жиють у чисто утриманих хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тиждня їх миють, як це роблять Голяндці, але ще що два тиждні їх білять. Тому їх хати виглядають білі неначе свіжовибілене полотно». В іншому місці пише про хати коло Одеси: „Я був дуже мило заскочений внут­рішнім уладженням назовні так мало обіцюючої хати. Лише жити в цій чепурненькій світлиці. На дворі було дуже горячо, а тут мило та холодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита травою, а на стінах зілля — все було чисте та чепурне. Я це можу, щодо цього, нахва­лити українців, якщо рівняти їх з поляками та москалями». Кажучи, що по українських містах багато квітників по дво­рах, додає: „В неділю йдуть дівчата в ці городи, рвуть величаві квіти і заквітчуються неначе князівни. Ба навіть ці українські стрункі дівчата так дуже люблять квіти, що в будні при роботі заквітчуються й тоді подобають на жрекині фльори. А, що вони люблять співати, то переживається по цих селах таке, що рідко деінде стрінеться. Жінки, завінчані, за найтяжчою працею, безустанку співають, мов соловьї. І тяжко живо переказати читачеві лише словами цю повну життя картину!

Коли ми читаємо описи українців деяких письменни­ків (Клярка чи Гофмана), то треба вірити, що це нарід са­мих Апольонів. Але мандрівник, що вперше побачить цих опалених сонцем і обліплених чорноземним пилом худощавих і змучених людей, подумає, що має перед собою расу огидних варварів. Це так зразу. Бо по докладній обсервації й абстрагуванні від припадковости, зовнішний вид учить про краще. Бо українець, що старанно робить туалету, плекає тіло та бере козацький або Гвардійський однострій, вихо­дить своїм обличчям більше ніжно вироблений і блищий досконалости ніж москаль, а також шляхотніший і кращий». В іншому місці додає: „Українці — чесніші, пильніші, обичайніші та загалом поводяться ліпше від москалів, що їм приписується усі можливі злочинства та нечесности».

Коль не раз торкається взаємовідносин поміж україн­цями і москалями, вказуючи на ріжницю поміж ними, при чім підкреслює культурну вищість українців над москалями.

„Відраза Українців до Москалів, їхніх гнобителів, є така велика, що це можна назвати ненавістью. Ця ненавість радше зростає ніж слабшає. За те Українці ніколи більше не симпатизували з Поляками, як від часу, коли визволи­лися з під їхнього панування. Найгіршим словом, яким пятнує Українець Поляка, є „безтолковий Поляк’¹, тоді як Москаль в уяві Українця завжди „проклятий»… Українці ма­ють приспіви:

— Він людина собі нічго, але Москаль.

— З Москалями дружи, але камінь за пазухою держи.

Українці дуже погані російські патріоти. Властива Мос­калям любов і обожання царя, є .для Українців цілковито чужі і незрозумілі. Українці слухають царя, бо інакше не можуть, але його владу вважають чужою й накиненою… Коли ви не хочете образити Українця, то не смієте гово­рити йому про завойовання України Московщиною, бо Украї­нець свідомий того, що його батьківщина заключила союз з Московщиною, яка зі свого боку обманула Україну».

Наприкінці Коль пише; „Нема найменшою сумніву, що колись велитенське тіло російської імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є на­ція з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріял для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра зявиться будівничий, що збудує з тих матєріялів велику незалежну Українську Державу»!

Подібну характеристику вдачі українців та їх великий змисл до мистецтва подає Гакстгавзен (1792—1866) у своїх „Студіях» (Гановер 1847):

„Українці є протилежність москалів. Українець є вдум­ливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і коха­ється у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати: хто він, то відповість, з радістю і гордістю:

— Я козак !

Українці це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко собі уявити, яка сила народніх пісень і переказів у них зберіглась. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке ухо й па-мять… Непорівняно більше ніж у москалів розвинене в укра­їнців і естетичне почуття. Вони мають теж талант до ри­сунків і малярства. В цілій низці поменших рис характеру, помічається, що українці мають куди більше змислу для краси, ніж москалі».

Дуже цікаві спостереження двох учених-природників Блязіюса і Петцольда, що мандрували по Україні в сере­дині XIX ст.

Й. Г. Блязіюс, професор „Collegio Carolinoin» в Брауншвайґу в своїх „Reise durcfi Ukraine» (1844), ро­бить широкі порівнання поміж Московщиною і Україною та побутом і психологією обидвох народів. Переїхавши мос­ковсько-український етнографічний кордон, автор зразу відмічає цю різку ріжницю:

„Ми дійшли до міста Городна, вступили на Чернигівщину… Місто робить миле вражіння, воно дещо розкинене. Будинки дуже старанно побудовані та чисті, мешкальці кім­нати побілені, а широкі вулиці, хоч без камінного бруку, утримувані доволі старанно та добре проїздні». Про самих українців лише: „Їх гордий хід, відмінний від інших одяг, Острі характеристичні риси обличчя, великі вуси на цілком голеному обличчі — вказують уже на перший погляд цю зовсім відмінну (від москалів) людність, яка у своїй повній своєрідности показується нам де-що далі, а саме в околиці Чернигова і Києва, на Полтавщині та в Харкові. Наглядна зміна в характері мешканців, їх звичаїв, їх способу життя, їх мешкань нас вражає, тим більше, що незалюднені прос­тори на півдні могилівської губернії не творять якогось особливого постепенного переходу».

,. На Чернигівщині автор зауважує, що населення „як і всі українці, вважають москвинів за своїх гнобителів, утискачів, за ворогів їх свободи… Українці мають зовсім інший контакт з життям та природою, як москвини — нащадки кривичів».

Досить докладно спиняється автор над описом краєви­дів та ґрунтів України, говорить про „своєрідний чар» укра­їнських степів, про „надзвичайний вигляд чорнозему» та мін­ливість вегетації, що надає їй інтензивної та могутньої краси»

Кажучи, що українські села є незвичайно великі і роз­логі, додає, що „хати стоять поможливости вільно і не дуже правильно, кожна хата має свій овочевий садок з чис­ленними яблунями, грушками, сливками та черешнями. На­глядний доказ, що ці села в білшости належать вільним людям. Великий контраст для порівнання з тульськими (мос­ковськими) селами, в яких всі хати села стоять в один ряд на одному боці вулиці під одним дахом і де село ділиться взагалі тільки в два ряди. Хат під двома схилами даху годі знайти. Даремно шукати у всіх сторонах Великоросії і у всіх тих селах, які через кріпацтво були поневолені у своїм вільнім змаганню праці, якусь управлену культуру овочів. «Великоросові вистарчає буряк та капуста замість овочів і він їсть їх так, як ми овочі з руки — як ми яблуко чи грушку».

Про самі українські хати Блязіус пише: „Відколи ми залишили північну Росію, ми нігде не бачили так чистенько удержуваних хат, як в Козаків. Стіни з деревляних брусів у всіх українських мешканнях обліплені знадвору і всере­дині глиною і чисто побілені. На тих білих глиняних сті­нах не терплять жадного найменшого сліду бруду».

В одязі українців автор також підкреслює велику ріжницю з ношею москалів і білорусів: „В крою та способі шиття своїх одягів українці значно більше зближаються за­хідним славянам, ніж великоросам… Великорос кладе багато ваги на те, щоби бути пишно та коштовно одягненим — але зовсім не переймається прогріхами проти чистоти; украї­нець в кожнім разі держиться чисто, а одяг його за те скромний та невибагливий».

Засаднича ріжниця в типі, москаля українця та, що „обличчя українців гладко поголене і тільки чорні вуси ма­ють право залишитися непорушними», тому риси обличчя зачеркнені „значно маркантніше і гостріше». Українці ма­ють „продовгасте обличчя з гострими обрисами, чітко за­рисовані губи, гостре підборіддя, струнку майже худу шию».

Торкаючись музики, Блязіус каже, що на Московщині він не бачив музичних інструментів ні в поодиноких людей, ні в публичних приміщеннях. „На Україні звучать кожної неділі і у відпочинкових годинах з кожного вікна, з кож­ної світлиці смичкові або дуті інструменти і жадне публичне свято не відбувається без спільної музики». В укра­їнців є вроджений талант до музики і вчаться вони грати-зі слуху… „Цю здібність мають українці для кожного уміння та мистецтва, до яких потрібно дещо самостійности, тільки що вони свої таланти нерадо використовують для загаль­ного добра. Майже у. всіх духових прикметах і здібностях українець просто протилежність до москаля. В українців жиє ніжне поетичне почуття, яке виявляється іноді в сен­тиментальній романтиці. Великорос не показує найменшого нахилу до романтики у своєму світогляді; його жвава прак­тична, часами навіть грубо реальна вдача не може збаг­нути тонкости в собі замкненого українця і його наскрізь вражливу вдачу. Пісні та фантазії українців нагадують серб­ську поетичність та лицарський романтизм поляків; їх по­етичні туги легко переходять поза межі вузького життьо­вого рівня. Великорос задовольняється тим світом, який він сприймає і вживає життя повною парою; його поезія тільки

97збільшує та сприймає цей світ, але не перетворює його. Однобічний та упертий українець в щоденному житті, має жваве ріжностороннє та необмежене велике поетичне від­чуття. Гнучкий та податливий в житті великорос, навпаки, односторонній та обмеженій в своїй поетичній творчости».

Петцольд, прибувши на Чернігівщину, пише: „Ми по­трапили до якогось іншого світу; ми опинилися вже на Україні; усе тут стало відмінне: ґрунт, люди, їх звичаї, їх-житла, знаряддя і т. ін. На Україні, починаючи з Чернигів-щини, бачимо зовсім інших людей — українців або мало­росів, це є галузь славянського племени, що зовсім відріж-няється від усіх інших віток цього племени; ріжниця вел; ка і щодо духового характеру та нахилів, щодо мови, до спо­собу життя, звичаїв та хатнього урядження (побуту)».

Петцольд з захопленням пише про красу українського краєвиду, пишні українські садочки навколо хат, селянську садибу, любов до чистоти. Нарешті про науку читаємо такі рядки:

„Українець поводиться на полі науки рішуче з біль­шим нахилом, хистом і самостійністю, ніж великорос. В той ‘ час, коли українець вважає науку за завдання свого життя й віддається їй без сторонніх міркувань, — здається, що великороси взагалі вбачають у ній частенько тільки засіб на те, щоби досягнути зовнішнього відзначення… Між укра­їнцями ми знайшли приклади людей, що були багаті на ре­зультати власних дослідів і власних міркувань, але не на­магалися робити з того галасу».

До половини XIX ст. відносяться також питання відо­мих чеських письменників та громадських діячів. Хоч вони, під впливом російського „славянофільства», були наставлені * проти „сепаратизму» українців, все таки, коли пізнали українців — не могли не признати їм рації в їх боротьбі за власні національні права.

Відомий чеськй історик Ф. Палацький в 1830 р. про українців писав: „Русинський нарід, що до мови відмінний як від росіян (Rusu) так і поляків, вже за давніх віків… На південь русинський нарід простягається аж до Угор­щини, ціла Східня Галичина є русинська, звідтам простя­гаються русини по Поділля, Волинь, Україну аж за Дніпро, ,до Полтави, також в південній Руси до ріки Кубань… Ко­заки всі властиво русини, а не росіяне… Мушу констату­вати… що русини не „винайдений» нарід. Є цілком само­сійним народом».

Як. Коубек, професор Гімназії, що жив у Львові, 1833 р. писав: „Мова Русинів, як розмовна так і цер­ковна тепер є предметом мого головного заняття, що для Чexa с дуже приємно… Для Чеха є правдивою розкішю розмовляти з Русином».

Також чеський письменик Карель Тавлічек-Бороврький писав у часопису „Narodni Noviny» в 1848 p.: [русинська мова дуже подібна до чеської, а тому, і доступна». А після своєї поїздки до Росії, у статті „Славянин і Чех» так схарактеризував українську проблему у Росії: Малорус — Україна це постійне прокляття, котре самі над собою проголосили її гнобителі. Так над ними мститься пригноблена воля України… Доки не буде направлена кривда Дроблена українцям, доти неможливий справді міжнародній спокій».

Цікавий обширний опис подорожі по Галичині чеського письменника К. В. Запа (Прага 1844). Автор приходить дo висновку, що „поміж народом чеським і малоруським велике споріднення: положення країни; мова, фізична по става, деякі звичаї, приповідки». По селах Зап „пересвідчився, що тутешній русинський говір з уст русинських дівчат — звучить дуже добре, а що лише поляки, своїми наклепами, завели її в таке пониження… Ваш чоловік (с. т. чех) в русь­кому краю, навчиться говорити по русинськи значно ліпше, ніж по польськи тому, що тутешня русинська мова (розу­міється малоруська) вимагає значно менше ломання язика і шепелявення (ніж польська мова) і вислів (вимова) її при­ємніший».

З великим захопленням та зворушенням пише автор про народній творчість і звичаї. „Думи малоросів промов­ляють до глибини душі… Деякі різдвяні напіви незвичайно мене зворушили». Живо описує також Різдвяну ніч на укра­їнському селі:

„До мого уха долітали згуки колядників-співаків; на­повнювали тихе повітря, як подув лагідного вітру в шум­ному гаю, як хвиля тихого озера. Ніколи не забуду цього першого вражіння, яке на мене зробили… найзворушливіші хвилини, котрі денебудь переживав при проявах чисто-славянської народности».

В кількох місцях Зап пише про українську, народню архітектуру і мистецтво:

„Архітектурний стиль русинських селянських церков, найчастіше деревляних, є оригінальний і дуже мальовничий. Рідко котра не має принаймні одної прегарної бані; часто триповерхові бані, з яких середня вища і гарніша. Коло церкви стоїть деревляна дзвіниця, скрізь після одного взірця, звичайно трохи привітливіша, ніж більшість деревляних дзві­ниць старих костелів у Чехії. Всі ці деревляні церкви бу­вають твором простих теслів, котрі також чимало прикла­дають рук до різьбарського мистецтва прикрас Храму Бо­жого. Внутрішній вигляд такої церкви буває кращий, понад сподіванки, спеціяльцо на іконостасі заховується мистецька різьба, ясного кольору, позолочена і пофарбована». Про селянські хати каже, що вони чисті і більше схожі на чеські, ,ніж на польські.

Про українську церковну обрядовість, автор — сам римо-католик, каже, що мусить у кожного „викликати, як що не прихильність,- то бодай хоч цікавість —а в мене, почи­наючи від першого вражіння, завжди було предметом уваги і поваги». Будучи в Монастирисках на Службі Божій у деревляній церкві, пише: „Хто би в тому моменті, бачучи ціле зібрання (нарід, шо молиться) — міг залишитися незворушеним глядачем? О, як би я бажав назавжди заховати (в собі) те живе почуття, котре наповнювало в ту хвилю душу!.. Як близько в тому моменті був мені той нарід, котрий окрім грубої лайки від цілого світу, не чув доброго слова — той нарід, котрому доля завдала такі терпкі, такі довговічні терпіння— пізнав (я) потомків народу смирен­ного, котрому рука, творця вложила до сердець поклад чис­тої людяности, як найкращу запоруку щасливого життя».

Наприкінці своїх записок К. В. Зап, торкаючись зви­чаїв, вдачі і виховання українців, подає такий випадок: Їхавши до Перемишлян, дав візнику-українцеві 2 ґроші на снідання. Той — каже автор — за 1 ґрош купив горілку, до того дав собі „з власних засобів» хліб, а другий ґрош: віддав старому жебракові, що стояв перед коршмою.

„В ту хвилю стало мені — каже чех — перед ним (візником) встидно»… А візник — молодий хлопець додав,

— Як я про старого діда не забуду, то за мене Біг не забуде!..

Співробітник згаданого Ф. Палацького, чеський народ­ний діяч, поет і критик Франтішек Ріґер 0818—1903) більш рішучо висловлювався про права українців на само­стійне життя: „Я визнаю українців за самостійний нарід

знаю Галичину особисто і знаю рівно ж їх літературну мову… Поважайте національні прагнення цього пересліду­ваного, але до самостійности покликаного народу!..»

Часами і серед росіян були люди, що не встидалися казати правду в порівнянні московського і українського життя. Письменник Іван Аксаков писав про свій побут на Україні в 1848 p.:

„Переїхавши поза Харків, я відчув себе в Малоросії — у країні, де здається мало приязни до Руси; не дивлячись на православя, на найближчий звязок, ви одначе не почу­ваєте себе вдома; впрочім це відноситься до нас (інтелі­генції), але московський чоловік (хлоп) скрізь проходжу­ється без соромливости, хазяїном, і з незвичайним почуттям поблажности… Це властиве і мойому послуговачу Никиті. Він… вельми дурний, неписьменний, недогадливий, сонний і дивиться як колода. Посміх постійно утримуваний на його обличчі на вигляд „хахлів» — розломив йому щелепи. Якось побачивши одного старшину, якого везли на возі парою волів, він реготався протягом цілого перегону на 25 верстов; найкращим його заняттям було дратувати хахла-візника».

Іншим разом в листі з 1865 p., як старшина московсь­ких військ, що переходили через Україну, Аксаков пише:

„На Україні нас зустрічають [підчас походу} безпорівнання краще ніж в Росії [на Московщині]: майже скрізь священники з хрестом, образами і хоругвами виходять на зустріч з натовпом цікавого народу; впрочім і по хатах мешканці, особливо господині, з жіночою дбайливістью за­здалегідь нагрівають світлиці, лаштують постіль і наварю­ють всякої всячини; в їх очах ми спочатку є досить ціка­вими людьми, змученими, бідними мандрівниками, що від­правляються на таке страшне діло — як на війну. Але швидко це почуття охолоджується і вони не дочекаються коли їх залишить військо бородатих москалів. Давно вже Малоросія не бачила бородатого російського війська і при новій зустрічи з ним мусить зазнати то саме почуття об­рази і обурення, яке зазнала колись. Наші вояки залиша­ються зовсім байдужі до згаданої уваги, навпаки, грубіян­ством і цинізмом жартів ображають українок, вимагають ще раз (їжі) від господині, що стільки клопоталася над го­стиною, насміхаються над „хахлами», як ненажерливі вовки на овець, кидаються на горілку, перепиваються і пяні до огиди; а на ранок господиня побачить, що в нагороду за її гостинність у неї багацько гусей і кур покрадено і по­різано. Так що на другий день, коли трапиться „дньовка» (перехід війська) — господиня або нічого не готує, або за­микає усі річі на колодку»…

Українська пісня завжди робила велике вражіння своєю високою культурою не тільки на кожного мандрівника, а також на знавців цієї справи. От наприклад поет Фрідріх Боденштедт, що в pp. 1840—1845 подорожував по Росії, Україні і Малій Азії, у передмові до своєї збірки пе­рекладів українських народніх пісень на німецьку мову („Поетична Україна», Штутґарт 1845) писав:

„Український нарід, що хотів оборонити свою свободу перед поляками й москалями, пережив довгу й тяжку бо­ротьбу й нарешті знемігся… Та мало в кого є таке при­вабливе й поетичне минуле, як в українців. Відокремлення лицарських запорожців і організація українських козаків; їх вожді, від Остапа Дашкевича до Хмельницького; відтак Виговський, Дорошенко, Тетеря, рознузданий Брюховецький зі своєю чернею; Мазепа славний на весь світ старець, якого життя є так само загадкове, як кохання дочки Кочубея; вченість київського духовенства, що виявило стільки добродійного впливу на ^Московщину; лицарскість у характері української аристократії; буйність народу, — оце наз­вані тільки по імени елементи поетичности й принади укра­їнської історії». Про саму українську пісню читаємо:

‘ „Нехай запашні українські пісні мов жалібні вітри ві­ють на німецькі левади і оповідають, як діти України ко­лись любили й боролися… У ніякій країні дерево народньої поезії не видало таких великих плодів, нігде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почу­вання в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніж­ність у парі з мужеською силою пронизує його любовні пісні… Справді, нарід, що міг співати такі пісні і любуватися ними, не міг стояти на низькому ступні освіти. Ці­каво, що українська народня поезія дуже подібна іноді, своєю формою, до поезії найбільш освічених народів Західньої Европи… Важну ролю грає всюди жінка, з її мягкими, ніж­ними почуваннями, бо ж і в історії України багато схожого з лицарським середньовічним світом. Дуже тісно живе украї­нець з природою і бере з неї ці чудові «малюнки, що є в його піснях».

Подібні думки висловлює також інша авторка пере­кладів українських історичних пісень на німецьку мову Тальві (1866 p.): „Визвольна боротьба проти ворогів Укра­їни зродила дуже багато гарних і могутніх (українських) пісень. Формою і характером та сміливістью поетичних почувань вони дуже й дуже відмінні від великоросійських. Сміливий розмах історичних українських пісень нагадує шотляндські баляди. Козак не піддається долі, а з нею бо­реться, бо українська пісня зродилася під свист куль, під брязкіт шабель у часі довгих воєн, що століттями кипіли від Карпат аж поза Дніпро».

До 1847—1850 років відноситься перебування на Україні відомого французького письменника-романіста О. Бальзака. Жив він у селі Верхівні на Київщині у своєї коха­ної Еви Ганської, з котрою одружився в Бердичеві в 1850 p., за кілька місяців перед своєю смертью. О. Бальзак, у своїх листах до родини, подає загальні риси українського життя,, зокрема торкається господарських відносин, ґрунту, підсоння, рослинности України, згадує першорядну фабрику сукна у Верхівні і т. д. „В царстві квітів і зелені» — як називає О. Бальзак Україну — є багато контрастів і див:

„Не можна уявити собі просторів та врожаю на цих землях, котрих ніколи не гноять, і на котрих щороку сі­ють жито». Про Київ читаємо:

„Я бачив північний Рим, місто православя з 300 цер­квами, багацтвами Лаври, св. Софії, степів. Цікаво раз по­бачити… На протязі 15 або 20 днів контрактів (ярмарку) до Київа приїздять зі всіх кутів Росії, буває такий рух у спра­вах, забавах, що неможливо, щоб я описав тобі, або ж кому іншому… Я бачив на контрактах у Києві чудесні ки­лими в такому роді, як мені подарувала в останньому році п. Г. І між іншими річами 12 крісел чудового виробу».

Про химерні здібности українців до куховарства Баль­зак пише: „Можливо, що мені вдасться Вас подякувати за цю приятельську послугу, як Ви приїдете на Україну, в цей рай земний, де я запримітив уже 77 способів приготовлення хліба, що дає високу ідею про винаходи населення комбінувати самі прості речі. Чи так воно само й на Литві? Готуєте Ви там каші на 77 відмін»?

Інший французький письменник та історик П. Меріме у розвідці „Козаки України та їх останні гетьмани» (Париж 1854) писав: „Перехід українських козаків (до Мос­ковщини), наніс жахливий удар Польщі, і навпаки, зменьшення Польщі приспішило страту ними самостійности».

В іншій його праці про Б. Хмельницького читаємо: „Виборний представник невеликої нації, оточеної мо­гутніми сусідами, він посвятив своє життя на боротьбу за її самостійність. Здібний розєднувати своїх ворогів, як і збе­рігати єднання поміж вільними групуваннями, якими сам заправляв, неустрашимий, войовничий, багатий засобами по­літик, обережний в успіху, незломної твердости в невдачах… Б. Хмельницький був відважний, хитрий, завзятий; мав ін­стинкт війни… Вся його влада спиралася на переконанні всіх козаків, що він міцно звязаний з їхніми інтересами. Його амбіція, правдиво сказати, була наслідком патріотизму або абсолютної відданої:™ до цієї дивної спілки, яку нази­ваємо Запоріжською армією… Він хотів заснувати таку аристократію, як польська, але менш жорстоку й доступну для кожної відважної й порядної людини. Ідеї підняти селян до ранги козаків він не мав ніколи, але ж розбуджував її скрізь навкруги до такої міри, що навіть Німеччина, чужа славянським звичаям, серьозно спалахнулась».

Закінчуємо свій огляд знаменитою подією у французь­кому Сенаті, що сталася в 1869 р. Відомий французький сенатор, політик і редактор впливового часопису „La Раttie» К. Делямар, вніс до французького Сенату петицію в укра­їнській справі, яку пізніше видав окремо під назвою „15-ти мільоновий європейський нарід, забутий в історії». Там чи­таємо такі знамениті слова:

„В Европі існує нарід, забутий істориками — нарід Ру­синів, 12¹/₂ міл. під-російським царем і 2 1/2 міл. під Австро-Угорською монархією. Нарід цей такий же численний, як нарід Еспанії, втричі більший за чехів і рівний по кіль-кости всім підданим корони св. Стефана. Цей нарід існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну ін­дивідуальність, за яку бореться. Історія не» повинна забу­вати, що до Петра І той нарід, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами і його земля зва­лася Русью і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля -— Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Европі добре вміли відріжняти Русь від Московії».

Був це останній, шляхотний голос Західньої Европи другої половини XIX ст. про українську справу, останнє пригадування про українців! Пізніше прийшла найтемніша сторінка „віку гуманізму», коли російський уряд, підсиче­ний московським шовінізмом, уживає найбільш рафінова­них способів для цілковитої нівеляції і заглади української культури, побуту і псіхологічних особливостей українців, Европа про нас стала забувати… Але перша і друга рево­люція на Україні та відродження Української Державности 1917—1920 років і дальші роки, зробили справжній пере­ворот в справі пізнання України серед чужинців. Ця цікава і важлива сторінка нашої сучасности може стати темою другої книги.

ЛІТЕРАТУРА

Аделюнґ Ф., Kritisch-literar. Ubersicht der Reisenden in Russland bis 1700, deren Berichte bekannt sind. Bd. I—II. Петерб. 1846.

Аксаков, И. С. Аксаковь вь его письмахь, Москва 188S.

Александренко М., The Zaporogue Cossacks as described by an English Ambassador in Russia. „The Academy», London, t. XXXV, No. 902.

Алепський П., Подорож патріярха Макара, „Життя і Знання», Львів 1935, ч. 4—12; 1936, ч. 1—8.

Андрусяк М., Слобідська Україна в очах російського подо­рожника в 1781 р. „Жит. і Зн.», Львів 1936, ч. 2, ст. 55—56.

Баталій Д., Колонизація Новорос. края. „Кіев. Старина», Київ 1889, IV.

Барвинський Б., „Україна Бопляна», „Стара Україна», Львів

1924, ч. І.

Библіотека иностранньїхь писателей о Россіи, С.^Петербургь 1836. Блязіюс Й. r.,Reise in Europaischen Russland…Брауншвайґ, 1844. Блез де Віженер., La description du royaume de Pologne… Париж 1573.

Бодештедт Ф., Die poetische Ukraine, Штутгарт, 1845.

Боплян, Description de l’Ukraine. Rouen. Вид. pp. 1650, 1651

1660, 1601. …

Борщак І., Бібліографічні мандрування, „Книга», Відень 1921,

ст. 4—6. — Великий Мазепинець Григорій Орлик, Львів 1932_;

— Вольтер і Україна, „Україна», Київ 1926, ч. І, ст. 34—42.’

— Мазепа людина й. історичний діяч. Записки Наук. Тов. Шевченка, т. 152, Львів 1939. — Гетьман Пилип Орлик і Франція, Записки НТШ, т. 134—135, Львів 1925, ст. 79—136. —Мазепа і тодішня франц. преса, „Гром. Думка», 1920, 15.УШ.

— Наполеон і Україна, Львів 1937. — L’Ukraine dans la litterature de l’Europe occidentale , „Le Monde slave» Париж,

1935, т. I.

Бочкарев, Московское государство XV—XVII вв. по сказаніяхь иностранцевь, Петербурґ, 1914.

Брик І., Матеріяли до історії українсько-чеських взаємин, За­писки НТІП., Львів, т. XV.

Брун Ф., Путешествія и посольства г. Гильбера де Ланнуа… вь 1399—1450 годах. Записки Одес. Общ. Ист. и Древ., III,

-Одеса 1853, ст. 433—465. ‘

Вебер Ф., Das veranderte Russland… Frankfurt 1721.

Велінґ Г., Донесеніе Готарда Веллинга… о переговорахь съ Бог. Хмельницкимъ (1657), „Архивь Юго-Зап. Рос», ч. III, т. VI, ст. 201—207.

Віміна A., Historia della guerre civili di Polonia. Венеція 1671. — Донесеніе о козакахъ и Хмельницкимъ (1651), „Кіев. Стар.», 1900, т. 68. Вольтер, Histoire de Charles XII, Руан, 1731. (Згодом б. 100 видань!).

Вотрен Г., L’observateur eh Pologne, Париж, 1807.

Гакстгавзен, Studien uber die inneren Zustande… Гановер1847. H a c q u e t B., Neueste… Reisen… durch die Dacischen und Sarmatischen oder nordlichen Karpathen, Ніренберґ. 1794.

Гаркаві А., Сказанія мусульманскихь писателей о славянахт» и русскихь. Петербурґ, 1870.

Герберштайн С, Rerum Moscoviticarum Commentarii, 1549. Записки о Московіи бар. Герберштайна. Оь латин, базельск. изд. 1556 г., пер. А. Анонимовт,, Петербурґ 1866.

— Записки о московитскихь дълахь, Петербурґ 1908.

Гільдебранд К,Dreyfache Konigl. Schwed. Legations-Reiss-Beschreibung in Siebenburgen, die Ukrain, und Turkey nacher Constantinopel, Alss ihr Konigl. Mayt. zu Schweden Carolus Gustavus glorwurdigsten Andenckens, den Legaten Ao 1656 et 1657 an solche Orter abgesand, zum stetswehrenden GedachtniS auffgezeichnet. (Рукопис в архіві в Штеттіні).

Ґмелін С. Ґ., Путешествіе по Россіи… Самуила Георга Гмелина, вь 1768 до 1771 гг. Петербурґ, 1773—1785.

— Reise durch Russland… Петербурґ 1770—1784.

Голубець М., Україна перед лицем Европи, „Н. Час», Л. 1935.

Горленко В., Украйна вь изображеніяхь французовь. В. Горленко, Южно-русскіе очерки и портрети, Київ 1898, стор. 131—152.

Грушевський М., Виїмки з жерел до історії Україяи-Руси до пол. XI в. Львів 1895. — Історія Україня-Руси, т. І—IX.

ДеЛямар К.,Un peuple europeen de quinze millions oublie devant l’histoire. Petition au Senat de l’Empire demandant une reforme dans l’ensegnement de l’histoire, Париж 1889, ст. 24, 8″.

Де Ля-Невіль, Relation nouvelle et curieuse de la Moscovie, Па­риж-1698.

Долгорукій И., Дневшись путешествія вь Кіевь вь 1817 г. Чтенія в И. Общ. Ист. и Древ. при Моск. Унив., кн. П, Москва 1870.

Дорошенко Д., Die Ukraine im Lichte der west-europaischen Literatur, 1927, ⁱ

Замисловеький Е., Герберштейнь и его историко-географи-ческія изввстія о Россіи, Петербург 1884.

Заплеталь Ф., Rusini a nasi buditele, Прага 1921.

Запп К. В., Cesty a prochazky po Halicke zemi, Прага 1844.

Зола Е., Бальзакь,„ВіЬстникь Европьі», 1877, кн. І, ст. 257—296.

Зуев В., Путешественньш записки Василія Зуєва, оть С.-Петер­бурга до Херсона вь 1781 и 1782 гг., Петербурґ 1787.

їмельянов, Путешествія Гильбера де-Ланяоа вь восточнмя земли Европы. „Универс. Изввс», Київ 1873, ч. 8, ст. 1—46.

Europaische Fama», Ляйшцґ 1704, 1708. ..

Ізмайлов В., Путешествие вь полуденную Россію, вь письмахь. Москва 1800—1805.

Cyaneae, oder die am Bosphoro Thracico, Ligende TSohe Stein-Klippen, Авґсбурґ 1687.

Клепатський П., Огляд джерел до історії України, Камянець 1921.

Кларк Е. D., Part the First, Russia, Tartary and Turkey, London 1811.

— Travels in varions countries of Europa, Asia and Africa, London 1810—1813.

Ключевський Е., Сказанія иностранцевг о Россіи,Москва 1865. озубеь-кий Е., Замітки нвкоторьіхь иностранньїхь писателей о Россіи вь ХVII в. „Журн. Мин. Нар. Прос», 1878.

Кокс В.., Travels in to Polajid, Russia^ Sweden and Danemark, London 1785, 1787.

Колесса О., Погляд на історію українсько-чеських взаємин од X до XX ст. Прага 1924.

Коль Й. Ґ., Reisen in Sudrussland, Дрезден, 1838.

— Die Ukraine. Kleinrussland. Дрезден-Ляйпціґ, 1841.

— Reisen im Inneren von Russland und Polen. Дрезден 1841.

Комарніцкі 3.,’Kronika Dytmara biskupa Merseburgskiego, Жи­томир 1861.

Корб Й. Ґ.,Оіагшт itineris in Moscoviam Perillustris. Відень 1701-

Кордт В., Чужоземні подорожі по Східній Европі до 1700 р. (бібліографічний огляд). Київ 1926.

Косач Ю., Україна в „Секретних мемуарах про Росію» Ф. ПІ. Масона, „Діло», Львів 1938, ч. 5.

Крупницький Б., Гетьман Мазепа в освітленню німецької лі­тератури його часу, „Зап. ЧСВВ», т. IV, ч. 1—2, Львів 1932.

Лев шин А., Письма изь Малороссіи, Харків 1816.

Лелєвель Л., Gilbert de Lannoy і jego podroze, Познань 1848.

Лєсюр Ш. JI.j Histoire des Kosaques, Париж 1812, 18ІЗ.

Л і с к є Кс, Cudzoziemcy w Polsce, Львів 1876.

Лянскоронський В., Гильом Левассерь де Боплань и его исторично-географ. труды относит. южной Россіи, Київ 1901.

Лянуа Ж. Voyages et Ambassades 1399—1450. Mons, 1840.

— Путешествіе по Литві вь XV в. Жяльберта де Лануа, „Вьстникь Зап. Россіи», Бильно 1867, ч. 7, ст. 38—47.

— Путешествіе по Южной Россіи вь 1421 г., Одеса 1852, Лясота Е., Путевьія записки Зриха Лассотьі. Перев. сь примьч. Ф Бруна, Одеса 1873.

— Tagebuch des Erich Lassota von Steblau, Галле 1866. Мальмсбюрі Гаррис, лорд о Россіи, „Русск. Архивь», 1866 ст. 1466—1512.

Мальт-Брюн., Tableau de la Pologne ancienne et moderne, Па­риж 1807.

Маршал Й., Travels… in the Years 1769—1770. London 1763, 1792.

Массон ІП. Ф.,Метоігез secrets sur la Russie,Париж, 1800—1802. Англійський переклад, 1895.

Мемуары, относящіеся кь исторіи Южной Руси. Т. І, Київ 1890» Т. П, Київ 1896.

Меріме П., Les Cosaques d’autrefois, Париж 1863.

Міллер Л., Sententzionalische Historien, oder warhaffte Beschrei-bung der ftirnembsten polnischen, lifflandischen, moscowiter-tschen, swedischen und andern Geschichten, *Ляшщіґ 1585.

Мінко П., Semper idem, „Діло». Львів, 1935, ч. 165.

Минцлов С. P., Обзорь записокь, дневниковть, воспоминаній, писем, и путешествій относящихся кь исторіи Россіи, Вьш. І—V, Новгород 1911—1912.

Молчановський Н., Англійское извістіе 1736 г. о Запорож-цахь. „Кіевс. Старина», Київ 1889, XI, ст. 444—447. — Донесеніе венеціанца Альберто Вимина о козакахь и Б. Хмель-ницкомь, „Кіевская Старина», 1900, І, ст. 62—75.

Monumenta Poloniae historica, Львів 1864, т. І.

Нъсколько ръдкихъ й малоизвъстныхъ иноязыческихъ сочиненій, относящ. до Петра Вел. и его віка. „Отеч. Запис.» 1856, II, ст. 145—394. Огоновський В., Літ тому сто, „Наша Батьківщ.», Львів 1937, ч. 7—8, ст. 163—165; ч. 10, ст. 221—227; ч. 11, ст. 250—254.

Олянчин Д., Опис подорожі шведського посла на Україну 1656—1657. Записки HTHL, т. CLIV, Львів 1937, ст. 41—69.

Омельченко Г., Карель Гавлічек-Боровсьний, „Літ.-Науковий Вісник», 1926, ст. 335—345.

Папроцкі, Panosza to jest wystawienie panow і paniat ziem rusich і polskich, 1599.

Пеленський Є. Ю., Райнер Марія Рільке й Україна, „Діло», Львів 1935. Переяславський О., Україна XVII в. в світлі тогочасного Заходу, Записки ЧСВВ., т. VI, в. 1—2, Львів 1935, ст. 326.

Петцольд А. Reise im westlichen und sadlichen Europaischen Russland im Jahre 1855.

Пішчевич A. C, Бугскіе козаки и украинскіе уланы. „Кіев. Стар»., Київ 1886, ч. 2, ст. 387—394.

Пржездзецкі A., Podroze po Polsce w XII, XV w. „Biblioteka Warsz.», 1844, т. IV, ст. 165—174.

Савченко Ф., Бальзак на Україні, „Україна», Київ 1924, 1—2. — Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме, „Україна», Київ 1925, ч. 5, ст. 38—59.

Січинський В., Вступ ДО українського краєзнавства, Прага 1937, ч. II, ст. 57—119: Чужинці про Україну.

— Данський посол про Козацьку Україну і Московщину, „Літ. Черв. Калини», Львів 1936, ч. 7—8, ст. 7—10; ч. 9, ст. 9—13.

— Нові знаходи старих мап України XVII—XVIII ст. Праці Географічної комісії Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові, Львів 1935, ст. 119—128.

— „Diarium» Йогана Корба про Московщину й Україну доби гетьм. Мазепи, „Український Вісник», 1941, ч. 32—33

— Подорожна книжка 1687 р. про Україну, „Калєнд. для всіх» на 1935 p., Львів 1934, ст. 59—62; „Нар. Воля», Скр^нтон 1934, ч. 25.

— Чужинці про Україну, Львів 1937, ст. 210; III вид. Львів 1939, ст. 210; ГУ вид., Прага 1942, ст. 244.

— Україна на європейських мапах, Збірник „Українське |Срае-знавство», Прага» 1945, ст. 27—50.

Сиповський В., Україна в російському письменстві, Киїі 1928. Сумароков П. И., Досуги крьімскаго судьи. Петерб. 1803,1805.

— Путешествіе по веЬму Крьіму и Бессарабіи вь 1799 г. Москва 1800.

Томашівський С, Із записок Каролінців. Записки Наук. Тов. Шевченка, т. 92, Львів 1909.

— Словацький висланник на Україну. Наук. Збірник присв. М. Грушевському, Львів 1906, ст. 301—345.

Ферраро Ґ.,Ее1агіопе dell’ origine e dei costumi dei Cosacchi, fata l’anno 1656 da Alberto Vimina, ambasciatore della Republica di Venecia, e publicata del Prof. G. Ferraro, 1890.

Флетчер Д., Of the Russe Common Wealth, or maner of gowerne-ment by the Russe Emperour (commonly called the Emperour of Moskovia), 1591.

— О государствъ Русскомь, Льондон 1857, П вид. Петер. 1905. Хоецький К, Записки (1768—1776), „Кіев. Стар.», 1883,4.1,3,11,12. Шаликов’ь К. П., Путешествіе въ Малороссію I—II,Москва 1803.

— Другое путешествіе вь Малороссію, Москва 1804.

Шемякин А. Н., Жизнеописанія древнихь, средневъковыхъ и нового времени путешественниковь, посещавшихі, Россію, Москва 1865.

Языков, Собраніе путешествій кь Татарамь, Петербурґ 1825.