01.03 — 50 років тому (1967) відбулися організаційні збори запорізьких письменників з нагоди створення в Запоріжжі філії Спілки письменників України
Запорізька обласна організація Спілки письменників України

в подіях і датах

12 листопада 1930 року в Олександрівську було відкрито філію Всеукраїнської організації пролетарсько-комсомольських письменників «Молодняк». У 1931 році тільки на Дніпробуді літорганізації ВУСПП’у і «Молодняк» нараховували у своїх лавах понад 100 «робітників-ударників, призваних у літературу»

1930 рік – заснування літературно-мистецького громадсько-політичного ілюстрованого альманаху «Темпи» — органу Запорізького міськкому комсомолу і філії «Молодняк»

1930-і роки – діяв літературний гурток «Струм»

20 липня 1935 року – створено літературну групу при газеті «Червоне Запоріжжі» — можна вважати прообразом майбутнього обласного літературного об’єднання, яке з часом виросло в обласну організацію НСПУ.

Грудень 1935 року – вихід першого номера газети «Літературне Запоріжжя».

1938 рік – Михайло Гайдабура стає першим членом Спілки письменників України на Запоріжжі, 1944 рік –Василь Лісняк вступає до СПУ.

1948 рік – відновило роботу обласне літоб’єднання після війни.

1949 рік – вихід першої збірки віршів В. Лісняка «Степові пісні» під редакцією П. Тичини.

1950 рік – молоді письменники Запоріжжя звітували вперше в історії у Спілці письменників України.

1955 рік – обласне літоб’єднання очолив Василь Лісняк, вихід першого номеру літературно-художнього альманаху «Вогні Запоріжжя.

1963-1964 рр. — у Запоріжжі працював літературний лекторій.

1965 рік – заснування літературно-мистецького свята «Поетичний травень»

25 грудня 1966 року – постанова № 17 правління Спілки письменників України «Про утворення в Запорізькій області відділення Спілки письменників України».

1 березня 1967 рік — відбулися організаційні збори запорізьких письменників з нагоди створення в Запоріжжі філії Спілки письменників України. Відповідальним секретарем обрано Петра Ребра, який очолював обласну організацію письменників до 1998 року.

1990 рік – почав виходити літературно-художній альманах «Хортиця» (гол. ред. П. Ребро), який з 2001 року видається як літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал (гол. ред. Г. Лютий).

1998 рік — головоюЗапорізької обласної організації Спілки письменників України став Григорій Лютий

20.04.2016 рік — головоюЗапорізької обласної організації спілки письменників України став Володимир Віхляєв.

Члени Національної Спілки письменників України

(живуть (жили) і працюють (працювали) на Запоріжжі

з 1920-х рр. ХХ ст. до наших днів)

Абліцов Олександр Іванович (15.09.1948, с. Новоукраїнка Куйбишев. р-ну), поет.1

Аніщенко Світлана Володимирівна (10.04.1978, м. Київ), поетеса.

Бездольний Борис Ілліч (19.10.1934, смт Розівка Куйбишев. (нині — Розів.) р-ну – 2001, м. Запоріжжя), прозаїк.2

Білокопитов Микола Григорович (11.02.1954, м. Мелітополь), письменник, гуморист-сатирик3.

Буряк Михайло Михайлович (3.07.1965, м. Совєтка Неклинів. р-ну Ростов. обл. (РФ), поет.4

Віхляєв Володимир Вікторович (23.06.1986, смт Приазовське Приазов. р-ну), поет.

Гайдабура Михайло Денисович (13.05.1909, с. Вербове Пологів. р-ну — ?.01.1942, м. Севастополь), прозаїк5.

Геньба Любов Григорівна (28.02.1960, с. Грушеве Гуляйпіл. р-ну), поетеса6.

Гнєзділов Анатолій Степанович (1936).

Гончаренко Олег Миколайович (5.08.1959, м. Теміртау Карагандин. обл., Казахстан), поет7.

Гомон Микола Володимирович (23.02. 1942, с. Вільна Україна Голопристан. р-ну Херсон. обл.), прозаїк, журналіст8.

Дашевський Олексій Григорович (1.03.1930, х. Зелений Петрів. сільради Гуляйпіл. р-ну – 13.03.2005, м. Дніпропетровськ (нині — Дніпро), прозаїк9.

Джигурда Ольга Петрівна (7.12.1901, с. ПеченігиЧугуїв. р-ну Харків. обл. — 10.12.1986, м. Запоріжжя), прозаїк10.

Доценко Іван Миколайович (20.03.1950, с. Ремівка Гуляйпіл. р-ну – 20.02.1985, там само), поет.

Єршов-Холодний Юрій Іванович (7.02.1949, с. Миколай-Поле Запоріз. р-ну), поет.

Забава Вікторія Володимирівна (4.12.1976, м. Гуляйполе), поетеса.

Катрич-Сугалова Тетяна Іванівна (29.06.1956, м. Маріуполь Донец. обл.), поетеса.

Кашпуров Іван Васильович (14.10.1926, с. КалиновськеОлександрів. р-ну Ставропіл. край (РФ) – 15.11.1997, там само), поет11.

Коваль Віра Миколаївна (29.09.1948, с. Біленьке Запоріз. р-ну), поетеса12.

Коваль Лариса Анатоліївна (20.06.1945, м. Омськ (РФ), поетеса13.

Купріянов Ігор Терентійович. (29.10.1937 м. Вінниця — 10.06.2015, м. Запоріжжя), критик, літературознавець14.

Ласков Михайло Рафаїлович (3.06.1923, м. Токмак – 20.07.2002, м. Запоріжжя), поет15.

Ликов Віктор Васильович (30.03.1930, м. Бердянськ – 7.08.1993, с. Миколаївка Бердян. р-ну ; похований в м. Бердянськ), прозаїк.

Лиходід Микола Хомич (1.11.1940, смт Михайлівка — 13.09.1993, м. Запоріжжя), поет16.

Лісняк Василь Андрійович (30.01.1908, с. Вербове Пологів. р-ну – 11.11.1963, м. Запоріжжя), поет, журналіст17

Літневський Геннадій Євгенович (10.11.1951, м. Іртиськ Павлодар. обл. (Казахстан) – 14.05.1989, м. Київ), поет18.

Ловецький Павло Феодосійович (1.02.1910, с. Куцеволівка Онуфріїв. р-ну Кіровоград. обл. — 29.10.1975, м. Мелітополь), прозаїк19.

Лупинос Анна (Дроздова Ганна Олексіївна), (1970, м. Запоріжжя), поетеса.

Лютий Григорій Іванович (7.02.1949, м. Гуляйполе), поет20.

Михайлюта Олександр Олександрович (20.01.1958, с. Заріччя Гуляйпіл. р-ну), прозаїк, публіцист21.

Моруга Василь Васильович (13.06.1947, с. Сонячне Донец. обл. – 14.05.1989, м. Київ), поет.

Нещерет Тетяна Іванівна (25.06.1931, с. Халеп`я Обухів. р-ну Київ. обл. — 6.01.2007, там само), поетеса, актриса22.

Ніколаєв Георгій Ілліч (21.07.1941, м. Запоріжжя — 2010), прозаїк.

Огульчанський Олексій Якович (30.03.1912, м. Луганськ – 13.08.1996, м. Бердянськ), прозаїк23.

Олексенко Іван Іванович (14.06.1931, с. Миколаївка Ромен. р-ну Сум. обл. — 6.09.2004, м. Мелітополь), поет.

Омельченко Володимир Іванович (7.03.1924, с. Лучин Попельнац. р-ну Житомир. обл. — 11.04.1975, м. Запоріжжя), поет, літературознавець.

Омеляненко Павло Данилович (12.05.1925, с. Гавронці Дикан. р-ну Полтав. обл. — 24.06.1984, м Запоріжжя), прозаїк24.

Педенко Марія Петрівна (21.06.1920, м. Молочанськ – 11.12.1957, м. Київ), прозаїк.

Пінясов Яків Максимович (29.12.1913, с. Мордовська Поляна Зубов.-Полян. р-ну, Мордовія — 22.05.1984, м. Саранськ), прозаїк, (працював на Запоріжжі у1960-70-і рр.).

Прудовський Владилен Наумович (28.03.1937, м. Новосибірськ, РФ), поет, гуморист, сатирик, (з 1994 р. мешкає у США).

Путінцев Альберт Григорович (24.06.1932, м. Омськ, РФ — 4.01.1995, м. Київ), прозаїк, сценарист (1973-1985 рр. — дир. кіностудії ім. Довженка)25.

Ребро Петро Павлович (19.05.1932, с. Білоцерківка Куйбишев. (нині — Більмац.) р-ну —22.03.2014, м. Запоріжжя), поет, гуморист-сатирик26.

Рекубрацький Анатолій Захарович (21.11.1945, с. Зеленопілля Розів. р-ну -7.10.2011, м. Запоріжжя), поет, публіцист, гуморист27.

Роман Микола Григорович (10.03.1936 — 2004), поет.

Симоненко Петро Ларивонович (9.01.1927, м. Токмак – ?.12.1987, там само), прозаїк28.

Стешенко Олександр Григорович(18.03.1939, с. Андріївка Вільнян. р-ну — 2001), поет.

Сухар Іван Потапович (27.07.1935, с. Омельник Оріхів. р-ну – 26.02.1999), поет29.

Сушко Костянтин Іванович (5.10.1946, с. Бабине Верхньорогач. р-ну Херсон. обл.), прозаїк, публіцист30.

Фесюк Олександр Артемович(26.10.1914 — 2001), поет.31

Чабаненко Віктор Антонович (12.09.1937, с. Єлизаветівка Василів. р-ну -9.02.2014, м. Запоріжжя), мовознавець, поет.

Черевков Віктор Дмитрович (12.01.1926, м. Миколаїв), прозаїк.

Чубенко Володимир Аврамович (12.11.1927, с. Дубівка Новгородків. р-ну Кіровоград. обл. — 14.10.2006), поет, гуморист-сатирик32.

Шевельов Марко Петрович (18.07.1940, м. Мелітополь), поет (з 2003 р. мешкає в м. Любек, Німеччина)33.

Шостак Олександр Олексійович (22.01.1944, с. Давидівка Якимів. р-ну — ?), поет.

Юрик Пилип Сергійович (1.12.1956, с. Баландине Кам`ян. р-ну Черкас. обл.), гуморист-сатирик.

Яковенко Яна Володимирівна (11.12.1976, м. Гуляйполе), поетеса.

(Віхляєв В. В.)

1Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : календар і короткі бібліогр. списки / Упр. культури та туризму ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. І. Шершнева ; відп. за вип. І. Степаненко]. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 97-98.

2Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2004 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / [уклад.: І. Шершньова, Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Поліграф, 2003. – С. 37-38.

3Там само. — С. 24-26.

4Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2015 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2014. – С. 101-102.

5Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 92-94.

6Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [ред. І. Степаненко, укладач І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – С. 14-15.

7 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 106-108.

8Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – С. 133-136. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

9Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. Вип. 1 / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. : І. Шершньова, Г. Нагорна ; відп. за вип. Л. Ізюмова]. – Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 1996. – С. 15-16.

10 Джигурда Ольга Петровна : библиогр. список / ЗОУНБ им. Горького ; сост.: А. Довбаш. – Запорожье : [б. и.], 1981. – 4 с.

11Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – С. 284-288.

12Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2013 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова ; ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С.147-149.

13 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2015 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2014. – С. 90-91.

14Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2007 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова ; упр. культури та туризму ЗОДА ; ОУНБ ім. О.М. Горького. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. – С. 76-77.

15 Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – С. 101-103. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

16Лиходід Микола Хомич : бібліогр. список / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; уклад. : І. Півненко. – Запоріжжя : [б. в.], 1990. – 8 с.

17Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : календар і короткі бібліогр. списки / Упр. культури та туризму ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. І. Шершнева ; відп. за вип. І. Степаненко]. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 59-61.

18Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2011 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова ; відп. за вип., ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – С. 136-138.

19Ловецький Павло Федосійович : біблиогр. список / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; уклад.: М. Маслова. – Запоріжжя : Б.в., 1991. – 8 с.

20″Мій хліб — любов…» : до 60-річчя з дня народження Г. І. Лютого : біобібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. – Запоріжжя : Тандем, 2009. – 60 с. : іл. – (Письменники Запорізького краю).

21 Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. Вип. 1 / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. : І. Шершньова, Г. Нагорна ; відп. за вип. Л. Ізюмова]. – Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 1996. – С. 52-53.

22Нещерет Тетяна Іванівна : бібліогр. список / уклад.: Г. Нагорна, Л. Хватікова. – Запоріжжя : Поліграф, 2001. – 32 с.

23 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2002 рік : календар і короткі бібліогр. описи / Упр. культури ЗОДА ; ОУНБ ім. О.М. Горького ; упоряд.: І. Шершньова, Л. Бєляєва. – Запоріжжя : Поліграф, 2001. – С. 32-34.

24 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2015 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова ; відп. за вип., ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2014. – С. 67-69.

25 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2007 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова ; упр. культури та туризму ЗОДА ; ОУНБ ім. О.М. Горького. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. – С. 53-56.

26Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ»ОУНБ ім. О. М. Горького»ЗОР ; [уклад. І. Шершньова ; ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – С. 103-106.

27Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – С. 47-48.

28 Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – С. 107-110. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

29 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – С. 34-35.

30 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2011 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова ; відп. за вип., ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – С. 113-115.

31Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліогр. покажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького»ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – С. 127-129. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

32Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2007 рік : (календар і короткі бібліограф. списки) / упоряд. І. Шершньова ; Упр. культури та туризму ЗОДА ; ОУНБ ім. О.М. Горького. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. – С. 82-84.

33 Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліогр. покажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького»ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – С. 26-27. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

01.03 — 50 років тому (1967) завод “Комунар”розпочав серійний випуск моделі малолітражного автомобіля “Запорожець-966”
Наприкінці 50-х років колектив запорізького автомобільного заводу “Комунар” встав перед викликом часу — розпочати випуск перших в країні зручних, економічних, дешевих малолітражних автівок, що розраховані на широке коло споживачів. Розпочалася реконструкція старих та будівництво нових цехів, устаткування обладнання, масова перекваліфікація кадрів. Конструкторсько-експериментальний відділ заводу за кресленнями Московського заводу малолітражних автомобілів доводив та виготовляв експериментальну модель. 18 червня 1959 року вийшла перша зразкова автівка, яка витримала всі технічні тести та навантаження. Так з´явилася модель ЗАЗ-965, на базі якої розроблялися модифікації для людей з обмеженими можливостями, ручним керуванням. У 1960 році розпочалося серійне виробництво малолітражок. За рік творчий колектив конструкторів та працівників експерементального цеху створив новий дослідний вдосконалений зразок автомобіля ЗАЗ-966. Максимальна зручність, комфорт, простота виготовлення — саме ці критерії стали керівними для комунарівців. Були враховані новітні розробки вітчизняних та зарубіжних виробників автомобілей, зважили також і на побажання та зауваження автомобілістів. Ця модель більш сучасна, має більші розміри салону та багажного відділення, має потужний двигун та більш плавну ходу. 1 березня 1967 року завод “Комунар” поставив ЗАЗ-966 на поточне виробництво. Цього ж року стала до ладу нова естакада відвантаженняавтомобілів на залізничні платформи, оснащена потужними мостовими кранами. В 1970 році з конвеєра заводу зійшов 100-тисячний автомобіль ЗАЗ-966.

Література:

Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. – [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. – 368 с. : фото. – Із змісту : ЗАТ “Запорізький автомобілебудівний завод”. — С. 19-26.

Сапожников, Л. А. Рождение автомобиля : для сред. шк. возраста / Л. А. Сапожников ; худож. Б. Волков. – К. : Вэсэлка, 1989. – 235, [1] с. : [4] л. ил.

“Коммунару” — 100 лет / [редкол.: … К. Н. Олейник (пред.) и др.]. — Запорожье : Кн.-газ. изд., 1963. — 119 с. : ил.

Шипилова, А. И. Микролитражный автомобиль «Запорожець» / А. И. Шипилова, Ф. М. Луценко. – Запорожье : Кн.- газ. Изд-во, 1960. – 19 с.+12 ил.

03.03 — 70 років тому (1947) став до ладу діючих відновлений перший гідроагрегат Дніпрогесу
03.03 — 65 років тому народився (1952) Олег Якович Бабак (3.03.1952, м. Оріхів), доктор медичних наук (1992), професор (1998), заслужений діяч науки і техніки України (2001), директор Інституту терапії ім. Л. Малої АМН України (2003-2012)
Закінчив лікувальний факультет Запорізького державного медичного інституту (1978), клінічну ординатуру при Харківському медичному інституті за фахом „внутрішні хвороби” (1984). Трудовий шлях О. Я. Бабака пов’язаний з Інститутом терапії імені Л.Т. Малої Академії медичних наук України. У стінах інституту пройшло його становлення як клініциста, організатора, вченого: з 1985 року обіймав посади молодшого, потім старшого наукового співробітника, вченого секретаря, завідувача відділення гастроентерології, заступника директора з наукової роботи. З 2003 по 2012 роки Олег Якович очолював Інститут терапії.

Учений розробив гіпотезу та концепцію системності ураження вірусом гепатиту В і С сполучної тканини печінки, клітин крові та кісткового мозку, довів, що при вірусних ураженнях печінки виникає порушення балансу цитокінів; розробив та впровадив нові методи діагностики і лікування захворювань внутрішніх органів.

О. Я. Бабак — доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, голова республіканської проблемної комісії «Терапія», президент Українського відділення Всесвітнього товариства гастроентерологів (UEGW), віце-президент Асоціації гастроентерологів України, член президії правління Українського товариства терапевтів, голова Харківського наукового товариства терапевтів, заслужений діяч науки і техніки України, головний редактор фахових видань «Сучасна гастроентерологія» та «Український терапевтичний журнал».

Він учень і послідовник терапевтичної школи академіка Любові Трохимівни Малої1, також нашої землячки. Підготував 22 кандидати та одного доктора медичних наук, автор 525 наукових праць, 24 монографій та 30 винаходів. Нині — він завідувач кафедри внутрішньої медицини № 1 Харківського національного медичного університету.

За видатні заслуги О. Я. Бабак нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України (2005), орденом «За заслуги» III ступеня (2008), Почесною грамотою Президії АМН України (2007, 2009), дипломом АМН України за найкращу науково-дослідницьку роботу (1998, 2007).

Література та інтернет-ресурс:

Новітня історія України: Імена. Звершення. Творчість. Вип. 1. Запоріжжя / авт.-упоряд. В. В. Болгов. – К. : Новий Світ, 2006. – 112 с. : іл. – Із змісту : Бабак Олег Якович. — С. 37.

Ларьков, Н. С. Все остается людям / Н. С. Ларьков. – Х. : Консум, 2004. – 180 с. – (Жизнь замечательных харьковчан). – Из содерж. : Бабак Олег Яковлевич. — С. 52-62.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 2 : Б — Біо / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) [та ін.; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України]. – К. : [Поліграфкнига], 2003. – 872 с. : іл. – Із змісту : Фадєєнко, Г. Д. Бабак Олег Якович / Г. Д. Фадєєнко. — С. 9.

Бабак Олег Якович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5270&lang=ukr

1Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 59-61. : іл.

04.03 — 70 років (1947) Петру Григоровичу Савченку, запорізькому художнику, члену ЗОНСХУ
04.03 — 65 років Олександру Юхимовичу Кисельову (4.03.1952, м. Порт-Артур, КНР), самодіяльному композитору (м. Запоріжжя)
Народився в сім’ї військовослужбовця. 1957 року він з батьками переїжджає до Запоріжжя. Закінчує останній клас і музичну школу по класу баяна. Потім три роки (1970-1973) відслужив термінову службу (Білорусь, Росія, Україна,). У цей же час написав свої перші пісні — «Квіти», «Двадцята весна», «Квітень». Після повернення з армії Олександр Юхимович працює на заводі «Перетворювач» (1973-1991), навчається в інституті (ЗМІ, нині — ЗНТУ), бере активну участь у художній самодіяльності заводу. У цей же час він починає працювати в жанрі музичної пародії. В 90-х роках з гуртом «Замкнуте коло» записує перший альбом. З 2002 року пісні Олександра Кисельова звучать в концертних програмах «Радіо-3» ,«Ностальжі», «Юніверс», ТРК «Алекс».Виконавці його пісень: Ігор Яненко, Ксенія Кривенко, Володимир Воронов, Наталія Гончарова, Юрій Іванов, Яна Калинчук — беруть участь в фестивалях «Зірки Славутича», «Пісенне суцвіття». Композитор пише пісні також для різних подій. Так, до Всеукраїнського турніру з боксу серед юнаків (2004) написав «Марш наших боксерів». У 2010 році Олександр Юхимович бере участь у конкурсі «Добра пісня», який проходив в Україні. Він також починає випускати музичні альбоми. Збірку пісень «Колекція українського шансону», потім «Колекція» (2011), «Кругозір шансона» (2012). О. Є. Кисельов – член Запорізької міської організації композиторів. У 2012 році Олександра Юхимовича нагородили дипломом Запорізької міської організації композиторів за багатолітній творчий професійний вклад в розвиток і популяризацію українського національного мистецтва, високий рівень виконавчої майстерності та активну участь у творчому житті Запорізької концертної організації. Олександр Юхимович — поет, композитор, виконавець, автор багатьох пісень (різних стилів). Його сценічний псевдонім – Юхим. Зараз композитор активно працює: випускає музичні альбоми, концертує в Запоріжжі, Криму, працює з новими виконавцями.

Композиторы Запорожья : информ. справ. / Запорож. гор. отделение композиторов; гл. ред.: Л.В. Жульева. – Запорожье, 2005. – 42 с. : ил. – Из содерж. : Киселев Александр Ефимович. — С. 14.

08.03 — 70 років від дня народження Володимира Анатолійовича Польського (8.03.1947, с. Зелений Луг Веселів. р-ну), директора КЗ «Новомиколаївська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат «Паросток» ЗОР
Створити себе — це необхідно !

Створити себе — це можливо !

Проявити себе — це реально !

Польський В. А.

Володимир Анатолійович Польський народився 8 березня 1947 року в с. Зелений Луг Веселівського району Запорізької області. У 1973році закінчив фізико-математичний факультет Бердянського педагогічного інституту. Трудову діяльність розпочав у 1965 році вчителем фізкультури і праці Барвінівської восьмирічної школи Новомиколаївського району Запорізької області.З1968 по 1971 рік працює головою Новомиколаївської районної ради ДСТ «Колос». У 1971-1975 роках працює вчителем математики Новомиколаївської середньої школи. У 1975-1976 роках обіймає посаду директора Софіївської середньої школи Новомиколаївського району. З 1976 по 1985 працює вчителем фізкультури, а з 1985 по 1986 рік — вчителем математики Новомиколаївської школи № 1. З 1986 року і донині — директор Новомиколаївської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для дітей з важкими вадами мовлення (з 2012 р. — КЗ «Новомиколаївська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат «Паросток» ЗОР).

Володимир Анатолійович досконало володіє методикою навчання та виховання дітей із вадами мовлення. Заклад — визнаний центр логопедичної роботи і протягом багатьох років посідає почесні призові місця за результатами обласного огляду шкіл-інтернатів. У 2009 році заклад став переможцем обласного етапу Всеукраїнського конкурсу навчальних закладів в номінації «Спеціальні школи-інтернати».

За ініці­ативи директора в школі-інтернаті неодноразово проводились обласні та всеукраїн­ські семінари інспекторів обласних управлінь освіти і науки, директорів, заступників директорів, логопедів. Володимир Анатолійович згуртував навколо себе творчий колектив однодумців, професіоналів справи, він є добрим наставником для молодих педагогів. Як педагог-наставник завжди радить слідувати словам В. Ключевського: «Щоб бути гарним вчителем, потрібно дві речі: любите те, що викладаєш і любити тих, кому викладаєш».

Педагог особливу увагу приділяє вирішенню питань соціальної адаптації і соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються в школі-інтернаті, ставиться до них по-батьківськи. Починаючи з 2003 року впроваджується досвід, який базується на родинному вихованні як першої природної і постійнодіючої ланки національного виховання. Впроваджується родинно-національне виховання дітей із мовленнєвими порушеннями на базі відродження традицій української етнопедагогіки, розвиток їх пізнавальної активності до історії своєї Батьківщини, свого народу. В школі проводяться щорічні педагогічні читання, відкриті семінари і засідання творчих груп. На базі школи-інтернату проводились обласні спартакіади з легкої атлетики серед вихованців шкіл інтернатів області (2006, 2007).

Володимир Анатолійович Польський — спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, старший вчитель, заслужений вчитель України (1996). Володимир Анатолійович має 50 років педагогічного і 30 років керівного стажу. Відмінник народної освіти УРСР (1979). Нагороджений Почесними грамотами Міністерства освіти СРСР (1984), Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом» (2003), Запорізької обласної ради (2003), нагрудним знаком «А.С. Макаренко» (2007). Нагороджений Дипломом за розвиток освіти області та участь у I обласній виставці «Освіта Запорізького краю» (2010).

Протягом багатьох років Володимир Анатолійович очолює районну депутатську комісію з освіти, культури і спорту.

Література:

Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991-2011 / [авт. ідеї Валерій Фоменко]. – [Запоріжжя] : Запоріжжя Медіа, 2011. – 164 с. : фото. – Із змісту : Польський Володимир Анатолійович. — С. 120-123.

09.03 — 65 років (1952) Сергію Івановичу Авдєєнку (9.03.1952, м. Мелітополь), мелітопольському письменнику, журналісту
Закінчив Мелітопольський машинобудівний технікум в 1973 році і Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (1983 р., заочне відділенння). Тривалий час працював в багатотиражній газеті заводу «Мелітопольхолодмаш»(нині — ВАТ «Рефма»). Член Спілки журналістів СРСР, України з 1987 року. Твори почав писати після повернення з армії. Першим читачем і критиком був відомий український письменник Павло Федосійович Ловецький, який на той час проживав у Мелітополі. Він і дав путівку молодому авторові у творче життя. 9 травня 1975 року у мелітопольській газеті «Серп і молот » було надруковане перше його оповідання «Медалі». Пізніше його твори були опубліковані в журналах «Україна», «Березіль», «Донбас», «Радуга», «Москва», «Дон», «Студенческий меридиан», «Барвінок», «Однокласник», «Костер», «Пионер», в літературно-мистецьких альманахах та інших. А в 1993 році Сергій Іванович став переможцем Всеукраїнського літературного конкурсу на кращий твір для дітей. Свої твори пише російською та українською мовами. З під його пера вийшли книги: «Последний атаман» (1995), «Медали» (1996), «Смерть сексота» (2003), «Тысяча й одна смерть» (2006), «Память»(2008), «Последний атаман. Тайна императора» (2008), «Ромкины журавли» (2008), «Павло Ловецький: людина і письменник» (2010), «Голгофа архиепископа Сергия» (2011), «Последний бой сталинского сокола» (2011), ”Любовь по объявлению” (2012), «Перетерпевшие за веру» (2012),“Павло Ловецький : людина і письменник” (2012), “С крестом на море и на суше”(2013), «Служили два товарища» (2013), «Александр Тышлер и Украина» (2014),Александр Фесюк. Старик с душой юноши (2014), «Иларий Чубич. Человек эпохи Возрождения» (2015), «Любкин клад» (2015), «Предсказания Иоанна Кронштадского» (2015). Сьогодні С. І. Авдєєнко живе і працює в Мелітополі.

Література:

http://zounb.zp.ua/resourse/2012/3m.html

Авдєєнко Сергій Іванович // Шевченкіана Мелітополя. — Мелітополь, 2007. — С. 63.

Літературні феномени Мелітополя: статті, нариси, есе : літературознавчі студії / Мелітоп. держ. пед. ун-т ім. Б. Хмельницького, філ. ф-т, кафедра укр. і зарубіж. л-ри ; [за загал. ред. Зайдлер Н. В.]. – Мелітополь : ВБ ММД, 2013. – 208 с. – Із змісту : Даниліна, О. В. Біографія майстра (книга Сергія Авдєєнка “Александр Тышлер и Мелитополь”). — С. 128-134.

Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : ( бібліогр. покаж.) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; уклад. Г. Нагорна. – Запоріжжя : Тандем, 2009. – 156 с. – (Міста і села Запорізької області; Вип. 2). – Із змісту : Авдєєнко С. І., письменник. — С. 119-120.

Книжная полка : [о нов. кн. С. И. Авдеенко «Голгофа архиепископа Сергия» и «Последний бой сталинского сокола»] // Колокол. – 2011. — № 4 (апр.). – С. 29.

10.03 — 100 років (1917) від дня заснування народної міліції в м. Олександрівськ (Запоріжжя)
Література:

Рев’якін, С. Д. Історія Запорізької міліції 1917-2007 рр. / С. Д. Рев’якін ; Степан Рев’якін. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2009. – С. 15.

14.03 — 50 років Світлані Володимирівні Шевчук (14.03.1967, м. Мелітополь), українській письменниці
15.03 — 90 років Анатолію Івановичу Волкову (15.03.1927, м. Дніпропетровськ), Герою Соціалістичної Праці (1960), вальцювальнику комбінату “Запоріжсталь”
Народився в родині залізничника. У 1947 році закінчив навчання в Дніпропетровському індустріальному технікумі. Свій трудовий шлях розпочав у цеху тонкого прокату на комбінаті “Запоріжсталь” підручним вальцювальника. Згодом і став вальцювальником. З 1951 по1968 роки працював старшим вальцювальником прокатного стану. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 травня 1960 року був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Крім своїх безпосередніх обов´язків, Анатолій Іванович брав активну участь у творчих розробках та раціоналізаторських ініціативах з метою поліпшення металургійного виробництва. У 1967 році він заочно закінчив навчання у Запорізькій філії Дніпропетровського металургійного інституту, що дало поштовх подальшому професійному зростанню. З 1969 по 1970 роки працював начальником зміни та начальником цеху слябінгів. У 1977 році став співробітником центральної заводської лабораторії. Все своє трудове життя Анатолій Іванович охоче ділився досвідом із молоддю, піклувався про своїх колег. І на заслуженому відпочинку він продовжує опікуватися металургами. З 1987 року стає директором бази відпочинку “Металург,” що розташований на острові Хортиця міста Запоріжжя. Має державні нагороди: орден Леніна, Орден Трудового Червоного Прапора, Орден Жовтневої Революції. Після остаточного виходу на пенсію мешкає у Запоріжжі й готується святкувати свій 90-річний ювілей.

Література:

Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район : присвячується 40-річчю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя / [керів. проекту О. Бірюк]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – 48 с. : фото. – Із змісту : Волков Анатолій Іванович. — С. 44.

Герои Труда «Запорожстали» : [в т. ч. об А. И. Волкове] // Вестн. профсоюза. — 2013. — 28 авг. (№ 8). — С. 6.

17.03 — 100 років від дня народження Леоніда Петровича Кальяна (17.03.1917, м. Мелітополь — 20.07.1991, м. Київ), Героя Радянського Союзу, льотчика
Народився в робітничійсім’ї. Під час навчання в семирічці № 4 у нього виникло тверде бажання стати льотчиком, коли почув, що в місті створюється аероклуб. У 1933 році до залізничного училища, де тоді вчився Кальян, прийшов інструктор аероклубу та розповів про польоти. А наступного дня ціла група «фезеушників» на чолі з худорлявим, світловолосим хлопчиною – Леонідом Кальяном прийшла до районного комітету Осоавіахіму.

Самі, під керівництвом інструкторів будували планери, а потім з допомогою гумових тяжів запускали їх у небо.

З планера пересів Леонід через рік на літак. Працюючи слюсарем-лекальником на заводі ім. Воровського, він у 1936 році закінчив без відриву від виробництва аероклуб, працював на ньому інструктором. В армії з 1937 року. В 1938 році закінчив Качинську школу льотчиків.

Війна застала Леоніда Кальяна вже на посаді командира ланки 34-го винищувального авіаційного полку в Люберцях під Москвою. Тут лейтенант Кальян прийняв перше бойове хрещення, захищаючи небо Москви. Кожен день доводилось вести повітряні бої, збивати ворожі літаки.

25 січня 1942 року до командира 487-го авіаполку надійшов лист: «21 січня 1942 року ваш екіпаж літака У-2, виконуючи завдання, побачив на землі палаючий літак ПЕ-2, збитий у повітряному бою. Проявивши мужність і героїзм льотчики сіли біля нього і врятували важкопораненого стрільця-радиста і вивезли решту екіпажу. Молодший лейтенант Гурарій і старший лейтенант Кальян ще раз показали товариську виручку в бою радянських пілотів, їх подвигом пишається командування і весь особовий склад 24-го Червонопрапорного бомбардувального авіаполку і палко дякує їх за цей вчинок».

За зиму 1942-1943 років ескадрилья, якою командував Кальян, збила у повітряних боях над важливим залізничним вузлом Валуйки (Белгородська область) 21 ворожий літак, у тому числі два методом тарану.

12 березня 1943 року 6 літаків, які вів капітан Кальян, зустріли неподалік від Валуйок 84 «хейнкелі» та «юнкерси». Сили явно нерівні, але не можна ж допустити, щоб десятки тонн бомб посипалися на станцію. Там ешелони з бійцями, що прибули на поновлення, з пораненими, з боєзапасами. Кальян передає команду: «Атакувати», і сам першим кидається на ведучого фашистської армади. Гітлерівці не чекали нападу, розгубилися Кальян першою ж чергою збив головного ХЕ-111, потім ще одного. Пішов на таран лейтенант Бухтіяров, за ним старший лейтенант Коковихін. Гітлерівці повернули назад, безладно скидаючи бомби на поле. Сім ворожих літаків було збито в цьому бою. Всі льотчики ескадрильї Кальяна повернулися до свого аеродрому. Літак Кальяна був пошкоджений вогнем ворогів, але він зумів довести його до аеродрому і посадити. За цей бій, за високий героїзм та виховання мужніх льотчиків капітану Леоніду Петровичу Кальяну 21 квітня 1943 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Багато було боїв і після цього. 7 червня 1944 року, при нальоті ворога на залізничний вузол Козятин, гвардії майор Кальян зумів у нічному темному небі розшукати «юнкерса», наблизитися до нього і з першої ж черги збити. 6 червня 1944 року авіація ворога робила груповий наліт на станцію Вінниця. 11 літаків під командуванням майора Л. П. Кальяна відбили атаку ворога, знищивши 3 ворожих бомбардувальника (2 з них знищив Герой Радянського Союзу майор Кальян). Всього ж під час війни Л. П. Кальян збив 6 літаків ворога сам і ще 5 — в групі. Після закінчення війни Кальян служив в армії. В 1953 році в званні підполковника Кальян був звільнений в запас. Проживав в м. Київ, працював старшим інженером підприємства «Укргіпроград».

Помер 20 липня 1991 року, поховано на Берковецькому кладовищі Києва.

В Мелітополі на будівлі, де розміщувався аероклуб, в якому навчався Герой, 17 серпня 2013 року встановлена меморіальна дошка. Меморіальна дошка і пам’ятник встановлені і в залізничному ліцеї, який в 1934 році закінчив Леонід Петрович Кальян.

(Сакун В. В.)

Література та інтернет-ресурс:

Книга пам’яті України. Переможці. Запорізька область. Т 22 (1) / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – 512 с. – Із змісту : Кальян Леонід Петрович. — С. 201.

Куперман, В. На берегах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується. Вип. ІІ / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь : Міська друкарня, 1994. – 100 с. – Із змісту : Куперман, В. Майстер вуличного бою / В. Куперман, М. Мохов. — С. 84-85.

***

Куперман, Ю. Гроза немецких асов / Юрий Куперман // Надежда. — 2015. — 29 июля — 4 авг. (№ 31). — С. 14.

Кальян Леонід Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6050&lang=ukr

17.03 — 80 років від дня народження Сергія Володимировича Данченка (1937-2001), режисера, народного артиста СРСР (1988), академіка Академії мистецтв України (1997), директора Київського (тепер – національного) українського драматичного театру ім. І. Франка ; уродженця м. Запоріжжя
Література:

Шевченківські лауреати, 1962-2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. – Вид. 3-є, змінене і доп. – К. : Криниця, 2012. – 864 с. – Із змісту : Данченко Сергій Володимирович (1937-2001) : [реж, нар. арт України (1977), нар. арт СРСР (1988), акад. Академії мистецтв України (1997) ; уродж. м. Запоріжжя]. — С. 173-174.

Історія української культури : у 5 т. Т. 5 : Українська культура ХХ — початку ХХІ століть. Кн. 2 / голов. редкол.: Патон Б. Є. (голов. ред.) [та ін.] ; редкол.: Алєксєєнко І. Р. [та ін.] ; редкол. тому, кн. 2: Жулинський М. Г. (голов. ред.) [та ін. ; Нац. акад. наук України]. – К. : Наук. думка, 2011. – 1032 с. : іл. – Бібліогр.: с. 960-990. – Із змісту : [про С. Данченка]. — С. 681, 684, 685, 690, 693, 694, 696-699, 701-703, 705, 708, 714-717, 722, 726, 727, 729-731, 734, 736-738, 740, 747, 748, 762, 763, 765, 810, 845, 849.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 7 : Ґ — Ді / гол. редкол. : Дзюба І. М. (співголова) ; НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енцикл. досліджень НАН України. – К. : [Поліграфкнига], 2007. – 708 с. : фото, іл. – Із змісту : Коломієць, Р. Г. Данченко Сергій Володимирович. — С. 224.

Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. – К. : Громадянська злагода, 2001. – 152 с. – Із змісту : Данченко Сергій Володимирович. — С. 35.

***

Т. Г. Шевченко і Запоріжжя : (бібліограф. покаж.) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., ред. І. Степаненко ; уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : [Валпіс], 2014. – Із змісту : Запорожці — лауреати [Національної] премії [України] ім. Т. Г. Шевченка : Данченко Сергій Володимирович. — С. 25-27.

24.03 — 145 років від дня народження Юхима Арсеновича Павловського (1872-18.05.1956, м. Запоріжжя), лікаря, земського статистика, учасника національного культурно-просвітницького руху
В історії медицини є імена багатьох подвижників-медиків, які самовіддано боролись за життя поранених та хворих. Є там і прізвище неабиякої особистості – лікаря, громадського діяча Юхима Арсеновича Павловського, життя і діяльність якого тісно пов’язані із Запорізьким краєм. Народився в родині священника, закінчив духовне училище, але обрав професію лікаря. Незважаючи на протести батька, закінчив Томський університет, отримав медичну освіту, працював земським лікарем, ординатором-хірургом Катеринославського товариства сестер милосердя Товариства Червоного Хреста. Коли в 1904 році в Катеринославі для найбідніших мешканців, які не мали сімейного лікаря і потребували екстреної допомоги, відкрили медичний пункт у центрі міста, то його штат складався з трьох лікарів-добровольців, в тому числі і з Юхима Павловського, який працював ночами у вівторок і суботу.

У 1910 році відкрилась лікарня Червоного Хреста, яка мала три відділення: амбулаторію, хірургічний стаціонар на 30 місць, терапевтичне відділення на 20 ліжок. Юхим Арсенович керував хірургічним відділенням. При лікарні знаходились і квартири для медичного персоналу, а в невеличкій амбулаторії проводились консультації. Плата була помірною – 25 копійок за один прийом, консиліум з трьох фахівців коштував 3 карбованці, але для незаможних вони були безкоштовними.

Професійну діяльність Юхим Арсенович поєднував із громадським життям: він був членом правління катеринославського товариства «Сокіл», метою якого було виховувати в молодих українцях єдність шляхом плекання фізкультури, а разом з тим і витривалість, і рухливість, і розуміння праці у спільному гурті, і дисципліну. Коли на злеті національного подвижництва в Катеринославі виникла «Просвіта», Юхим Арсенович став її членом і займався разом з просвітянами розповсюдженням українського друкованого слова, організацією бібліотек і читалень, поширенням знань і сприянням позашкільній освіті. Катеринославська «Просвіта» об’єднала біля 400 членів з оточення національно свідомих, щирих та енергійних громадян.

З початком Першої світової війни турбота про поранених і хворих, про родини героїв, які проливали свою кров на фронтах, охопила значне число населення. Медична спільнота міста також відгукнулася на трагічні військові події. Хтось пішов на фронт, дехто був мобілізований, а Юхим Павловський почав працювати в офіцерському лазареті в Катеринославі. Лікарня Червоного Хреста була реорганізована в головний військовий шпиталь на 200 ліжок. Самовіддано працював медичний персонал, допомагаючи пораненим фронтовикам. За необхідності проводились консультації у земській лікарні, яка на той час за своїм кадровим складом, матеріальним забезпеченням та якістю обслуговування стала найкращою в губернії. Юхим Арсенович Павловський працював у ній старшим лікарем. Для хворих і поранених у лікарні, крім лікування, влаштовувались прогулянки, організовувались лекції, концерти та інші заходи.

Події жовтня 1917 року Юхим Арсенович Павловський зустрів неоднозначно, але професійній честі він не зрадив: у 1921-1929 роках він сумлінно працює лікарем при заводі Петровського, у 1928-1929 рр. – в робітничій лікарні № 3.

«Вогонь великого відродження» 20-х років – це успішна політика українізації, тісно пов’язана із загальним процесом модернізації. Але кінець 20-х – це початок масових репресій в країні, під молот яких попав і Юхим Арсенович Павловський: він був заарештований у 1929 році, звинувачений в антирадянській діяльності і засланий до Південно-Кавказького краю, у велике село Сандата (нині — Ростовська область, РФ), де був фельдшер і навіть дві аптеки.

Після відбуття покарання Юхим Арсенович повернувся до Запорізького краю і п’ять років (1933-1938) сумлінно працював на ниві медицини — до другого арешту, який відбувся в 1938 році. Знову Павловського було засуджено, тепер на 6 років позбавлення волі та перебування у виправно-трудових таборах Казахстану (Карагандинський край). Повернувшись у 1947 році в Україну, Юхим Арсенович обрав для роботи лікарем Запорізьку область, зокрема, він працював у селах Велика Білозерка та Біленьке. Помер у Запоріжжі 18 травня 1956 року, був реабілітований лише через 40 років – 23 лютого 1996 року.

На приміщенні Біленьківської дільничої лікарні встановлено меморіальну дошку на честь 100-річчя від дня народження Сергія Юхимовича Павловського, сина Юхима Арсеновича, який продовжив справу батька.

Література:

Ахинько, Е. В селе Беленькое установили мемориальную доску врачу : [С. Павловскому] / Елена Ахинько // МИГ. — 2010. — 1 апр. (№ 13). — С. 7.

Трунов, В. Павловський — не лише лікар від Бога, а й фундатор сільської медицини / Володимир Трунов // Червоний промінь. — 2010. — 31 берез. (№ 25). — С. 1.

26.03 — 110 років від дня народження Олександра Павловича Любимського (26.03.1907, м. Мелітополь — 19.04.1981, м. Харків), живописця, художника монументально-декоративного мистецтва (панно, розпис), заслуженого діяча мистецтв УРСР (1968), члена Харківського відділення Спілки художників України (1938), учасника Другої світової війни
Закінчив Харківський художній інститут (1927-1932, викладачі: М. Бурачек, О. Кокель, С. Прохоров). 1947-1965 рр. — викладач цього учбового закладу, доцент (1949). З 1933 р. приймав участь в республіканських, всесоюзних, зарубіжних мистецьких виставках. У співавторстві з М. Рибальченком виконав низку творів на шевченківську тематику. Деякі роботи зберігаються в Національному художньому музеї, Національному музеї Т. Шевченка (обидва — в Києві), Шевченківському національному заповіднику (м. Канів Черкаської області).

Література та інтернет-ресурс:

Запорізька область : географічний атлас / ред. кол. М. М. Стрижак (голова) [та ін.]. – К. : Мапа, 2002. – 20 с. : іл. – (Моя мала Батьківщина). – Із змісту : Видатні земляки : [в т. ч. О. П. Любимський]. — С. 17.

Мистецтво України : біограф. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Любимський Олександр Павлович. — С. 380.

Шевченківський словник : у 2-х т. Т. 1. А — Мол / АН УРСР, голов. ред. Укр. рад. енциклопедії, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка ; [редкол.: Є. П. Кирилюк (відп. ред.) та ін.]. – К. : Вища школа, 1976. – 415 с., 15 л. іл. : іл. – Із змісту : Любимський Олександр Павлович [(1907-1981), укр. художник ; уродж. м. Мелітополь]. — С. 371.

Українські радянські художники : довідник : [на 1 січня 1971 р. / уклад.: Р. О. Даскалова та ін.]. – К., 1972. – С. 278. – (Спілка художників України).

ЛюбимськийОлександр Павлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6445&lang=ukr

28.03 — 80 років (1937) Владилену Прудовському, запорізькому поету
29.03 — 10 років (2007) від дня заснування Бердянської єпархії
29.03 — 5 років тому (2012) відбулася перша спільна репетиція Запорізького дитячо-юнацького симфонічного оркестру. (перший концерт-презентація відбулася 29 верес. 2012 р.)
Православний дитячо-юнацький симфонічний оркестр (ДЮСО)

Запорізької Єпархії УПЦ

Православний ДЮСО – це унікальний колектив, єдиний в Україні. Дата заснування – 29 березня 2012 р. Саме цього весняного дня відбулася перша репетиція майбутнього чарівного колективу. До складу оркестру входять учні музичних шкіл, шкіл естетичного виховання та музичного училища м. Запоріжжя від 12 до 19 років. У 2017 році ДЮСО святкує перший ювілей – 5 років! За цей час юні музиканти стали улюбленцями всього міста та постійними учасниками міських та обласних заходів, присвячених Дню Перемоги, Міжнародному дню захисту дітей, Дню міста.

З 28 березня 2013 р. оркестр знаходиться під опікою Запорізької Єпархії, його Високопреосвященства Високопреосвященнішого Луки, архієпископа Запорізького та Мелітопольського. Саме з цього часу починається активна концертна діяльність колективу. ДЮСО виступає з концертами по містах рідної області, влітку 2013 відбувається великий гастрольний тур містами Сумської та Чернігівської областей, неодноразовобув запрошений до Києва.

У січні 2014 року оркестр бере участь у міжнародному конкурсі ансамблів та оркестрів «Чарівний камертон» (м. Харків) та здобуває перемогу, отримав Гран-Прі фестивалю-конкурсу.

Репертуар колективу охоплює різнобарвну палітру жанрів – класичні твори, музика кіно, естрадні мелодії, фрагменти мюзиклів. У програмах ДЮСО беруть участь солісти Запорізької філармонії, випускники Дніпропетровської консерваторії, провідні солісти Дніпропетровського театру опери та балету.

Вражає численність та різноманітність концертів ДЮСО: естрадні концерти до Міжнародного дня студента, «У світі опери» (арії з опер Дж. Верді, П. Чайковського, О. Бородіна), концертні виконання опер М. Римського-Корсакова «Моцарт та Сальєрі» та Ж. Бізе «Кармен» (за участю солістів Дніпропетровської опери), концерти з рубрики «Казки з оркестром» («Піноккіо» та «Чарівне кільце»).

Творцем та головним диригентом колективу з його першого дня існування є талановитий музикант Сергій Скрипник. Здобувши освіту скрипаля та диригента у відомих своїм високим музичним мистецтвом містах (Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Казань), Сергій Скрипник набував досвід у театрах та філармоніях Росії, Казахстану та України. Саме за його ініціативи у м. Запоріжжі з’явився юнацький оркестр, що привернув молодь до справжнього музичного мистецтва. Разом зі зростанням та укріпленням оркестру відбувається відродження інтересу до гри на оркестрових інструментах. Тож завдяки юнацькому колективу в Запоріжжі 20 років по тому залунали співучі голоси гобою та фаготу.

Завжди поряд з юнаками-музикантами художній керівник та музикознавець ДЮСО Олена Скрипник, яка отримала освіту в Донецькій державній консерваторії. Олена багато років працювала музикознавцем Запорізької філармонії, викладачем у музичних школах, музичному училищі. Її ідеї надихають на появу нових проектів, музичних творів у творчому доробку колективу.

На базі Православного ДЮСО за активної підтримки владики Луки в червні 2014 р., у Запоріжжі пройшов Перший Православний фестиваль-конкурс дитячого та юнацького виконавського мистецтва «Слов’янське літо», що зібрав під свої крила понад 200 юних музикантів різних номінацій з Дніпропетровської, Херсонської та Запорізької областей.

Про цей дивовижний колектив відомо у різних куточках країни — від Львова до Сумщини; концерти ДЮСО неодноразово записувались телерадіокомпаніями; на просторах Інтернету, у міських газетах можна знайти численні статті професійних журналістів та відгуки шанувальників оркестру.

Керівництвом ДЮСО ведеться активна робота щодо зростання інтересу до музичного мистецтва серед молоді. ДЮСОвці завжди відкриті до співробітництва, до нових креативних проектів, завжди готові розділити з друзями радість творчості та музики.

(О. Скрипник)

Література:

Валик, О. Святая к музыке любовь / Олег Валик // Улица Заречная. — 2012. — 4 окт. (№ 40). — С. 5.

Дем`янова, Ю. З днем народження, оркестре! / Юлія Дем`янова // Запоріз. правда. — 2012. — 23 черв. (№ 91). — С. 4.

Симфоническая музыка идет в юные массы // МИГ. — 2012. — 25 окт. (№ 43). — С. 9.

Цього місяця виповнюється:
90 років тому (1927) розпочато будівництво Дніпровської ГЕС
ПОЧАТОК ДНІПРОБУДУ

(до 90-ї річниці початку будівництва Дніпрогесу)

Дніпрогес – простий завод з виробництва електрики і найвідоміша в Україні пам`ятка історії та промислової архітектури ХХ ст. Мабуть, нема споруди, яка б викликала більш протилежні почуття, ніж він. Для одних він – плід технічного генію, результат самовідданої титанічної праці, символ мрії про світле майбутнє. Для інших – індустріальний монстр, який пожер пам’ять предків та первісну красу ріки, сумний монумент мільйонам життів, покладених на досягнення утопічної цілі. Він грандіозний та гарний – хоч нема нічого прекраснішого із витворів природи. Він дав потужний поштовх розвитку Запоріжжя, хоч і позбавив сенсу ім’я міста, знищивши пороги на Дніпрі.

Пороги, які були символом ріки, довгий час вважалися благом як надійний заслон на шляху турецького флоту в Європу. Та з кінця ХVII ст., коли сила османів ослабла, цей заслон перетворився на проблему. В кінці ХVIII-ХIX ст. її намагалися вирішити шляхом будівництва судноплавних каналів, які бажаного результату не дали. Тим часом у суспільстві з’явилися побоювання, що через розчищення порогів Дніпро може «витекти в море» та зміліти! У 1863 р. інженер А. Головачев був навіть вимушений виступити з доповіддю, яка спростовувала цю думку.

У 1905 р. інженерами С. П. Максимовичемі Г. О. Графтіо був складений перший проект, яким передбачалося будівництво електростанцій при водопідіймальних греблях і створення водосховищ – тобто знищення порогів. Кількість гребель у різних дореволюційних проектах становила дві, три і навіть чотири. Тим самим інженери намагалися зменшити площу затоплених земель та полегшити наслідки болісного зламу звичного способу життя місцевих мешканців. Однак «більшовиків», які прийшли до влади незабаром, не переймали подібні дрібниці.

На початку ХХ ст. суспільство було натхнене ідеями тотального підкорення природи. Людям здавалося, що варто тільки поставити собі на службу її неприборкані сили, й настане загальне благоденство. Голова уряду радянської Росії Володимир Ленін цілком поділяв цю думку, вбачаючи в сучасній техніці знаряддя побудови «раю» на землі: «Комунізм, – казав він, – є радянська влада плюс електрифікація всієї країни». У розробленому 1920-го р. плані «ГОЭЛРО» (Государственная электрификация России) особливо важливе місце відводилося циклопічній ГЕС на Дніпровських порогах, спроектованій професором І. Г. Александровим на основі всіх напрацювань попередніх дослідників та інженерів.

Робота над проектом тривала протягом 1921 – 1926 рр. Загалом було розроблено 9 варіантів проекту Дніпрогесу, і перший з них дуже відрізнявся від того, що ми бачимо сьогодні. Згідно з ним фронт водоутримуючих споруд перетинав північну частину острову Хортиця. У Новому Дніпрі (лівий рукав ріки) мала розміститися водозливна гребля. Тут же, а також у Старому Дніпрі (правий рукав ріки), намічалися дві секції силової станції. Біля лівого берега Старого Дніпра та правого берега Нового Дніпра планувалося два чотирикамерних шлюзи: перший – для проходу морських суден, другий – для річкових.

Третій варіант проекту передбачав розташування споруд там де вони й знаходяться зараз, але гребля мала бути у вигляді прямої лінії. Презентований у 1925 р. варіант № 5, в якому до речі, з’явилися залізничні мости через острів Хортицю, був направлений на експертизу до Північно-Американських Сполучених Штатів. Пропозиції американської консультації в особі приватної фірми Х. Л. Купер і К° (Нью-Йорк) викликали до життя проект, затверджений Всеукраїнською конференцією КП(б)У 21 жовтня 1926 р. За ним то й збудували Дніпрогес, розташований сьогодні за 1 км на північ від острова Хортиця.

Бетонна гребля Дніпрогесу має форму дуги радіусом 600 м та довжиною 766 м Дугоподібна форма греблі дозволяє розмістити на ній більше водозливних прогонів для пропуску води під час найбільш катастрофічних повеней. Сьогодні, однак це вже не має значення, бо після зведення ще 4-х гребель на Дніпрі вище Днiпрогесу в повоєнний час стік води в річці був повністю зарегульований i сильні повені припинилися. Тепер ми вже не можемо спостерігати потужні водоспади поміж бичками навесні, як це було 50 років тому.

Висота греблі від основи – 62 м ширина біля основи – 40 м. Вона може витримати до 39 м напору води. Гребінь водозливу знаходиться на висоті 42,25 м. Гребля поділена бичками на 47 зливних прогонів шириною по 13 м кожен. Вони закриваються сталевими «щитами Стонея» вагою по 80 т кожен, котрі підіймаються двома портальними кранами вантажністю по 200 т. Ці крани пересуваються по спеціальному мосту, на висоті 62,90 м. Нижче, на висоті 54,20 м розташований шосейний міст. У 1934 р. цим мостом було прокладено трамвайні колії. Трамвай ходив по Дніпрогесу до німецько-радянської війни. У тілі греблі є оглядові галереї-потерни, що проходять по всій довжині споруди. Великою верхньою потерною може пересуватися транспорт, мала нижня призначена тільки для пішоходів.

На правому березі Дніпра безпосередньо до греблі прилягає будівля машинної зали гідроелектростанції довжиною 231 м. Тут розміщені дев’ять турбін, для роботи яких використовується підпор води, створений греблею. До тильного боку будівлі станції прилягає щитове відділення, куди спочатку надходить вода з водосховища. Вироблена генераторами Дніпрогесу електрика надходить у трансформатори, далі – до розподільчої підстанції на спеціальному майданчику, й нарешті – дев’ятьма лініями електропередачі – до споживачів.

Біля лівобережного стояну греблі знаходиться трикамерний шлюз, призначений для подолання суднами перепаду води у 37,5 м створеного греблею. Довжина шлюзу – 450 м довжина однієї камери – 120 м. Для управління воротами шлюзу споруджено будівлю пульта, поряд з якою – арковий міст, що ним проходила дорога між берегами. До шлюзу ведуть верхній і нижній підходи – суднові канали. Нижній канал відгороджується від річки довгою дамбою, що захищає від сильної течії, створеної потоками води, які падають з греблі. На відстані близько 1 км вище шлюзу, на лівому березі знаходиться гавань верхнього б’єфу. Бухта гавані утворена підпором води в результаті спорудження греблі. Нарешті, до значних об’єктів Дніпровського Будівництва належали два нових мости через Новий та Старий Днiпро в районі о. Хортиця, а також залізнична лінія Шлюзовий – Канцерівка.

Дніпрогес – центральний елемент грандіозного плану. Його гребля перегороджує Дніпро, підняттям рівня води затоплюються пороги, вся ріка стає судноплавною, водосховище використовується для зрошення посушливих земель. Вироблена ГЕС енергія живить заводи промкомбінату. Все це величезне будівництво привертає до Запоріжжя маси робітників і місто перетворюється на індустріальний мегаполіс.

Величезне значення Дніпрогесу для економіки Радянського Союзу пояснюється тогочасним політичним становищем країни. Комуністи вважали невідворотною майбутню війну СРСР з його «капіталістичним оточенням». Однак за час так званої «громадянської війни» Радянський Союз надзвичайно відстав у військовому та економічному плані від своїх майбутніх супротивників. Тому, щоб просто зберегти свою владу, комуністам було необхідно якнайшвидше побудувати сучасну важку промисловість – провести індустріалізацію. Часу на це було катастрофічно мало. Ось чому в СРСР індустріалізація проводилася скаженими темпами й особливо жорстокими методами.

Перший п’ятирічний план розвитку народного господарства на 1929-1933 років задавав небачені в історії темпи. Його виконання за рахунок нещадного пограбування селян, загнаних у підконтрольні державі колгоспи, призвело до катастрофічного голоду 1932-1933 років в Україні. Найменше невдоволення жорстким курсом керівництва використовувалося як привід для масових репресій, що наростали рік у рік. Відносно вільні люди, які розпочинали Дніпровське Будівництво у 1927 р., закінчували його, живучі в зовсім іншій країні…

У грудні 1926 р. начальником майбутнього будівництва було призначено О. В. Вінтера, що до того керував роботами на Шатурській торф’яній електростанції. Головним інженером Дніпробуду став Б. Є Веденєєв, який займав аналогічну посаду на Волховбуді. Посаду заступника з громадського будівництва обійняв П. П. Ротерт – колишній керівник зведення Будинку промисловості у Харкові. 8 березня 1927 р. до менонітської колонії Айнлаге-Кічкас прибули перші робітники. Вранці 15 березня вони вирушили на південь і, встановивши червоний прапор на правобережній скелі Кохання, почали її лупати.

Усе навколо тоді було геть по-іншому. По-перше, місце робіт знаходилося аж за 6 км на північний захід від околиці невеликого окружного центру – Запоріжжя, де за переписом 1926 р. мешкало 55,3 тис. людей. Поглинені сьогодні містом українські села Вознесенка та Павло-Кічкас, менонітські колонії Острів Хортиця, Айнлаге — Кічкас, Хортиця та Розенталь, були окремими населеними пунктами на різних берегах ріки. Зі знищеної будівництвом мальовничої скелі Кохання, де зараз стоїть машинний зал Дніпрогес-1, відкривався захопливий краєвид – незрівнянно прекрасніший, ніж тепер. Колись його називали «Дніпровською Швейцарією». Гляньте на північ – там на високі береги спирається ажурна арка залізничного мосту. Швидкий Дніпро, затиснений, мов у каньйоні, з’являється немов нізвідки, огинаючи скелі Кічкаського мису. Тепер подивіться на південь. Ось перед Вами – циклопічні скелі Три Стовпи, з’єднані з островом Хортицею величезною косою сніжно-білого піску. За Стовпами – гранітний велетень-острів Дубовий – також із піщаною косою, і «маленькі» скелі Два Стоги. Далі ж – знамените урочище Сагайдачне зі скелями Середня і Дурна й чудовим гаєм. Цей божественний витвір природи знищено кар’єрами та бетонним заводом Дніпробуду.

…Уже за два тижні після початку будівництва (на 1 квітня 1927 р.) тут працювало 790 робітників. Спочатку вони оселялися в Кічкасі, у місцевих колоністів та у старих, реконструйованих під житло будівлях заводів Унгера та Коппа. Жили також у Вознесенівці, Павло-Кічкасі, Верхній Хортиці та Запоріжжі. У червні було здано перші бараки. Їх, звісно, не вистачило, бо вже на початку липня на Будівництві рахувалося 3100 робітників. Більшість менонітів Кічкасу, передчуваючи великі зміни не на краще, влітку почали масово від’їжджати до Канади, й цим дещо полегшили проблему. Проте, зовсім ненадовго. У листопаді 1927 р. населення Дніпробуду складало 12750 душ (разом із членами родин). Для них до того часу на правому березі Дніпрабуло закладено перші п’ять номерних селищ. Тут була амбулаторія, водонапірна вежа та фільтраційна станція, що обслуговували водогін, пожежна та електрична станції, обсаджені деревами вулиці й кілька парків, зимовий та літній театр, школа-семирічка на 800 учнів. Отже, перші селища були непогано забезпечені всім необхідним для нормального життя. Однак населення їх зростало занадто швидко. Тому невдовзі на Дніпробуді з’явилися намети й навіть землянки, а нестача житла в «місті Кічкас» перетворилася на найгострішу проблему та причину жахливої плинності кадрів.

Головне управління Дніпробуду розміщувалося спочатку у «будинку Лена», у старому Кічкасі, що підлягав затопленню. Та незабаром біля майбутнього Дніпрогесу звели нову будівлю суперсучасної архітектури, яка, до речі, стоїть і тепер. Біля неї – «Американське селище» зі зручними капітальними котеджами, де були навіть кімнати для прислуги, а поряд – тенісні корти. Тут жили численні іноземні консультанти.

Та повернемося на будівництво, яке помалу розгорталося. Першими почали земляні роботи на майбутній гідростанції. 21 травня грабарі взялися й до шлюзу. Поки не надійшли закуплені за кордоном новітні механізми, доводилося працювати виключно вручну: використовували грабарки (перекидні вози на кінній тязі), тачки, лопати, кайла та ломи. Це навіть дало американцям привід жартувати: «Совєти будують свою греблю так як давні скіфи – свої кургани». Звести греблю допомогли два скелястих острівці: «Малий», який стояв ближче до правого берега, та «Великий» – до лівого. Вони поділяли русло на три протоки: праву, середню й ліву. Котлован, в якому можна було вести будівництво, отримували, перегородивши протоку двома так званими «зрубовими загатами» – верховою та низовою. 8 липня 1927 р. почалося будівництво загат у правій протоці, а 14 листопада – у лівій. Загата складалася зі зрубів (дерев’яних клітей), з’єднаних між собою залізними стрижнями. Перші кілька зрубів робилися на березі, відвозилися буксиром на місце й на плаву поступово заповнювалися камінням допоки не занурювалися на дно. Щоби зруб сідав щільно, водолази ретельно досліджували дно й видаляли наноси. Коли зруби було встановлено, з їх зовнішнього боку забивали довгий металевий шпунт, його обкладали мішками з соломою та щебенем. З напільного боку зруби присипали піском, вкривали фашинами. Такі загати були дуже міцними, вони витримали напір води 13 м під час повені 1928 р.

Будівництво найбільшої ГЕС Європи проходило у порівняно відсталій країні, якою був СРСР кінця 1920-х років. Безпрецедентні масштаби споруд та обсяг робіт, сучасна іноземна техніка, контраст старого та нового – усе це справляло приголомшуюче враження на пересічного громадянина й викликало його величезну цікавість. Не дивно, що незабаром Дніпробуд перетворився на туристичну Мекку.

1927 року роботи на Дніпробуді тільки-но почалися, але широка його пропаганда як туристичного об’єкту, розгорнулася повним ходом. Виходили численні статті в засобах масової інформації, науково-популярні книги, поштові листівки та путівники. Вже у травні побачив світ довідник з пароплавного екскурсійного маршруту «Дніпрельстан». У ньому попереджалося, що сезон 1927 р. буде напруженим, тому екскурсію треба було замовляти за 8-10 днів. На неї відводилося 2 дні. Прагнучи відвідати місце майбутнього будівництва, екскурсант мав півгодини їхати потягом з міста до менонітської колонії Кічкас, де екскурсбази поки не було. Екскурсантам рекомендувалося оглянути Кічкаський залізничний міст, будинок перших менонітсіких колоністів ХVIII cт., водомірну рейку на скелі з відмітками катастрофічних повеней, будівлю контори Головного управління Дніпробуду та місце майбутньої греблі. Другого дня можна було на човні відвідати скелі «Крісло Катерини», «Дівочу Купіль» та острів Хортиця.

Звісно, найбільше уваги приділялося численним мальовничим скелям та урочищам околиць Дніпрельстану, а про саме будівництво говорили поки що в майбутньому часі. Та навіть ледь розпочатий Дніпробуд вже воліли відвідати тисячі туристів. Відомо, що з 1 травня 1927 до 1 сiчня 1928 р. тут побувало біля 17000 осіб у складі 350 екскурсій.

«4250тисяч кубічних метрів! Спробуйте, товариші, уявити собі залізничний состав довжиною 5 тисяч кілометрів зі 100 тисяч паровозів та 400 тисяч американських думпкарів, на які покладено 500 мільйонів пудів землі та каміння. Мабуть, це дасть спрощене уявлення про те, що таке ці кубічні метри та якої складності задача стоїть перед земельно-скельним відділом Будівництва…». Голос завекскурсбази В. Г. Александрова схвильований та урочистий. Група селян-туристів з кошиками в руках захоплено дивитися на Дніпро з висоти понівеченої скелі Кохання. Люди намагаються уявити циклопічну греблю й широке озеро за нею. Невже це можливо?..

(Власов О. Ю.)

Література:

Днепровская гидроэлектростанция имени В. И. Ленина. (сб. документов и материалов 1920 — 1980). – Днепропетровск : Промінь, 1980. – 256 с.

Днепрострой. Рабочий проект гидротехнических сооружений и электротехнического оборудования. Т. 1. – Л.-М. : Объединенное научно-техническое издательство НКТП СССР, 1937. – 250 с.

Довідник екскурс-маршруту «Дніпрельстан» (Київ — Дніпрельстан — Одеса). – Харків : Держ. видав. України, 1927. – 63 с.

Запорожский индустриальный комплекс. – Днепропетровск : Промінь, 1975. – 272 с.

Иловайский, А. С. Днепровские пороги. – К., 1911. – 155 с.

Киселёв, Ф. Вопросы коммунального хозяйства и благоустройства на Днепрострое / Ф. Киселев // Днепрострой. Бюллетень Государственного Днепровского Строительства. – М., 1929. — № 1-2 (7-8). — С. 138-152.

Ковалевский, А. А. Днепровская гидроэлектрическая станция / А. А. Ковалевский. – Москва-Ленинград, Государственное энергетическое издательство, 1932. – 111 с.

Козар, П. На Дніпрельстан через пороги // На Дніпрельстан через пороги (вибране) / П. Козар. – Дніпропетровськ, УкО ІМА-прес, 2000. – С. 18-76.

Кржижановский Г. М. Электрификация / Г. М. Кржижановский, В. Ю. Стеклов // Большая Советская Энциклопедия. — М., 1957. – Т. 48 : Шербрук – элодея. – С. 446.

Юрезанський В. Т. Дніпрогес / В. Т. Юрезанський. – Дніпропетровськ : Промінь, 1970. – 184 с.

***

Ковалева, И. Ф. 80 лет: забвение и благодарная память. К юбилею Днепрогэсовской новостроечной экспедиции ; Власов О. Ю. До історії розвитку туризму на Запорожжі у зв’язку з будівництвом Дніпрогесу ; Попандопуло, З. Х. Фотопамять о Днепргэсовскойэкспедиции // Музейний вiсник. – 2012. – № 12. – С. 196-207 ; 219-225 ; 265-269.

70 років (1947) Мелітопольській трикотажній фабриці
У березні 1947 року за Указом Міністерства легкої промисловості УРСР у місті Мелітополі Запорізької області була створена фабрика з виготовлення панчох та шкарпеток. У 1952 році вона зазнає реорганізації та вдосконалення і перетворюється на трикотажну фабрику. Підприємство опановує випуск білизни. Висока якість продукції швидко та надовго знайшла свого споживача. Багато років шкарпетки й білизна з Мелітополя користувалися попитом як у країнах СРСР, так і за кордоном, а згодом і в країнах СНД.

1994-2001 роки для всієї країни були непевними, й економічна нестабільність заважала багатьом підприємствам працювати, болісно переживала цей час і Мелітопольська трикотажна фабрика. З 2001 року на підприємство приходить нове, креативне керівництво і розпочинає реорганізацію та модернізацію фабрики. Устаткування нового технічного обладнання відкриває нові можливості. Фабрика постійно моніторить ринковий попит, розширює асортимент товару, створює нові моделі.

70-річний ювілей Мелітопольська трикотажна фабрика зустрічає впевнено й потужно, досвід й новації обіцяють довге та успішне існування.

Література:

Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. / ред. кол.: Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Х. : Факт, 2004. – 520 с. : ил. – Из содерж. : Мелитопольская трикотажная фабрика. — С. 46.

10 років тому (2007) в м. Запоріжжі відкрили перший приватний єврейський дошкільний дитячий заклад