01.09 — 100 років тому (1917) відкрито Гуляйпільську жіночу гімназію товариства “Просвіта”
Література:
Кушніренко, І. К. Освіта Гуляйпільщини : іст. аспект. Ч. 2 / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2012. – 724 с. : іл. – Із змісту : Кушніренко, І. К. Жіноча гімназія товариства «Просвіта». — С. 8-18.
Коростильов, В. Дві гімназії у степовій слободі Гуляйполі // Слово Просвіти. — 2007. — № 23 (7-13 черв.).
01.09 — 80 років від дня народження Віктора Миколайовича Орлова (1937-2001), поета, голови Мелітопольського літературного об`єднання ім. П. Ловецького (1994-2001)
01.09 — 25 років тому (1992) розпочалися заняття в Запорізькому духовному училищі
04.09 — 125 років від дня народження Сергія Ернестовича Радлова (4.09.1892, Санкт-Перербург — 27.10.1958, Рига), театральний режисер, педагог, заслужений артист РРФСР (1933). У роки окупації Театр ім. Ленінградської ради, який він очолював, перебував в м. Запоріжжі (серп. 1943 — верес. 1944 рр.)
Творче натхнення – це п`янкий, шалений, жаданий процес творення, який не зважає на зовнішні обставини, навіть такі, які загрожують власному життю. Це стосується і театру під керівництвом Сергія Ернестовича Радлова, який працював в окупованому Запоріжжі з лютого по вересень 1943 року.
Своє коріння родовід дворян Радлових тягне з Чехії, з містечка Радло. У своєму гербі вони мали зображення сохи, назва якої чеською звучить як «радло». Прізвище Радлових – відоме в культурних верствах колишньої Російської імперії, оскільки серед них – відомі філологи, філософи, художники, театральні діячі.
Сергій Ернестович Радлов (1892-1958) народився в Санкт-Петербурзі, в сприятливій творчій атмосфері людей міркуючих, шукаючих. І якщо старший брат Микола (1889-1942) перевагу віддав мистецтву графіки (він став лауреатом Сталінської премії другого ступеня незадовго до своєї передчасної смерті), то Сергія приваблював театр: у 1928 році він створив свій власний, який працював під назвою Молодий театр, театр-студія С. Радлова, театр імені Ленінградської ради.
З початком війни театр С. Радлова перейшов на воєнний стан. Актори були поділені на фронтові бригади, які постійно виїздили на фронт, на бойові кораблі, на збірні пункти, навіть на риття протитанкових ровів. Але творчий процес тривав: 12 жовтня 1941 року відбулася вистава комедії В. А. Диховичного «Весільна подорож». А за тиждень – прем’єра драми Лессінга «Емілія Галотті». У першу сувору блокадну зиму була поставлена також вистава «Дама з камеліями» О. Дюма. Переживаючи усю важкість ленінградської блокади, актори театру з величезною віддачею виконували свій професійний обов`язок перед мешканцями міста, які навіть в цей важкий час продовжували заповнювати глядацьку залу. В кінці січня 1942 року театр Радлова вже не міг продовжувати свою роботу: не було електрики, актори падали на підлогу від голоду і холоду. У лютому місцевою владою було ухвалено рішення про евакуацію театру до міста П`ятигорськ, де 30 квітня 1942 року відбулася перша вистава — «Весільна подорож». У червні 1942 року Сергій Радлов відновив свою виставу «Ідеальний чоловік» О. Уайльда, 6 серпня показав прем’єру «Гамлета». Фронт був зовсім близько, але театр продовжував працювати: його евакуація означала би паніку серед місцевого населення. Тільки в ніч на 8 серпня частина акторів, в основному з родинами, відправилися на попутних військових машинах до Нальчика, а вранці 9 серпня 1942 року в П`ятигорськ увійшли німці. Так режисер С. Радлов разом з дружиною – завідуючою літературною частиною театру і перекладачкою Ганною Радловою – і деякими акторами свого театру опинився в окупації. Незабаром при реєстрації населення німецька влада виявила акторів і наказала відновити роботу радлівського театру. Одночасно з ним у місті відкрили театр оперети. Потім актори згадували: «Був наказ про роботу. Ми, скільки могли, тягнули: відговорювалися тим, що склад трупи неповний — потрібен час для відновлення вистав, багатьох виконавців не вистачало і т. п. Але і це не могло тривати вічно. Були прийняті дехто з акторів, які випадково залишилися, дехто прийшов до нас зі складу оперети. І почали працювати…».
Першим відкрився театр оперети під керівництвом 75-річного актора і режисера Ф, І. Кремлівського (фон Ельтермана). Театр Радлова німці відвідували рідко — російська драма, та ще російською мовою їх цікавила мало. Глядачами, як правило, було місцеве населення, яке так тепло ще зовсім недавно прийняло ленінградців. Відновили вистави: «Безприданниця», «Ідеальний чоловік». В кінці 1942 року Радлов відновив «Гамлета» з Крюковим в головній ролі замість актора Б. Смирнова, якій встиг евакуюватися. Населення ходило в театр, і вистави (актори це бачили) багато значили і для глядачів, і для самих акторів. В атмосфері вистави всі сильніше відчували тимчасовість окупації, не втрачали віри в перемогу. Червона Армія вела бої не так далеко і всі сподівалися на швидке звільнення У січні 1943 року район Кавказьких мінеральних вод був звільнений, але перед своїм відходом з П’ятигорська німці під конвоєм відправили акторів до Запоріжжя. Тут «Петроградський театр під керівництвом Радлова» — так тепер називався колектив — працював до жовтня, дружно жили під одним театральним дахом з українською трупою, яку очолював режисер Микола Макаренко. З колись великої трупи до Запоріжжя прибули лише актори Н. Владимирова, А. Касаткіна-Трофимова, Є. Суйковська, О. Томіліна, Т. Якобсон, П. Антоневич, Б. Виноградов, С. Голубєв, Є. Котов, М. Крюков, М. Трофимов, Г. Радлова. Головним прагненням режисера Радлова в тяжкі часи як для країни, так і для трупи, було за будь-яку ціну зберегти театр, в який було вкладено так багато зусиль.
Тут, у Запоріжжі, в лихий окупаційний час мешканці міста змогли побачити виставу «Гамлет» — високий злет Радлова-режисера. Відзначимо, що це була відновлена вистава 1938 року, де художнє оформлення здійснив В. Дмитрієв, а музичне – С. Прокоф’єв. Переклад В. Шекспіра зробила дружина режисера – Ганна Радлова. Готуючи виставу, Радлов проаналізував усі постановки «Гамлета», які були здійснені до нього. Своє бачення Гамлета як людини Відродження, яка випередила свою епоху, режисер відобразив у трактуванні образу як людини активної, яка діє за покликом совісті і обов’язку серед оточення – друзів та ворогів, а його коливання і хиби пояснювалися надзвичайно важким завданням, яке лягло на його плечі. У виставі, високо оціненій критиками («Боротьба Гамлета, справжнього гуманіста, з оточуючим світом підлості, хижацтва і лицемірства»), роль Гамлета спочатку грав актор Д. Дудников, потім Б. Смирнов, і, нарешті, М. Крюков.
Фронт наближався. Залишаючи Запоріжжя, німці вивезли акторів до Берліну. Тут було вже не до роботи: бомбардування союзників, місто горіло. Трупа розпалася. Одні вирішили йти на північ Франції, інші — Радлови Сергій та Ганна, М. Крюков, Т. Якобсон, Н. Трофімов та ін. дісталися до містечка Ла Фоссет на півдні. Щоб якось прожити, виступали перед жителями і в таборах для російських військовополонених. Після звільнення Франції союзниками працювали в Марселі, де зустрілися з представниками радянського командування. У січні 1945 перебралися до Парижу, звідки незабаром Радлова, а потім і його акторів відправили до Москви, де вони були засуджені «за зраду батьківщині і співробітництво з окупантами». Ганна Радлова померла в ув’язненні в 1949 році, Сергій Радлов вийшов на волю в 1953 році, 1957 року був реабілітований. Помер 27 жовтня 1958 року в Ризі.
Література:
Історія української культури : у 5 т. Т. 5 : Українська культура ХХ — початку ХХІ століть. Кн. 2 / голов. редкол.: Патон Б. Є. (голов. ред.) [та ін.] ; редкол.: Алєксєєнко І. Р. [та ін.] ; редкол. тому, кн. 2: Жулинський М. Г. (голов. ред.) [та ін. ; Нац. акад. наук України]. – К. : Наук. думка, 2011. – 1032 с. : іл. – Бібліогр.: с. 960-990. – Із змісту : [С. Радлов]. — С. 648, 656.
Гайдабура, В. Театр між Гітлером і Сталіним. Україна. 1941-1944. Долі митців / В. Гайдабура. – К. : Факт, 2004. – 320 с. : іл. — Із змісту : [Театр С. Радлова]. — С. 121, 152, 146, 147, 241, 270.
Гайдабура, В. М. Театр, захований в архівах : сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації (1941-1944) : Історія. Політика. Документи. Ідеї. Художні реалії. Людські долі / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – К. : Мистецтво, 1998. – 224 с.
Макаренко, М. Дві зими надії. — К. : Рад. письменник, 1970. — 192 с.
***
Гайдабура, В. Радлов — зранене ім`я / Валерій Гайдабура // Укр. театр. — 1993. — № 1. — С. 30-32.
Гайдабура, В. У пеклі війни // Запороз. Січ. — 1993. — 23 берез.
Гайдабура, В. Заложники історії // Запороз. Січ. — 1992. — 6 жовт.
Гайдабура, В. “И наша первая любовь горит последнею любовью” // Наш город. — 1992. — 6 окт.
04.09 — 70 років (1947) Любові Олексіївні Бєляєвій, українському бібліографу, завідуючій довідково-бібліографічним відділом Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки (1979-2008)
Любов Олексіївна Бєляєва: керівник, наставник, колега
Бібліотека увійшла в життя Любові Олексіївни з юності, і ось вже більше ніж 40 років це не просто місце її роботи, а розрада для душі, сенс життя.
Народилася Любов Олексіївна 4 вересня 1947 року в с. Ольгіне Горностаївського району Херсонської області в учительській родині. Все своє дитинство та юність провела у мальовничому селі Іванівка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області, куди згодом переїхали батьки. Саме там вперше вона познайомилась із професією бібліотекаря, почавши трудову діяльність в Іванівській шкільній бібліотеці.
Потім — навчання у Харківському державному інституті культури, з 1970 року і по цей час — плідна праця у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці спочатку на посаді бібліографа у довідково-бібліографічному відділі.
Відданість справі, бажання передати свою зацікавленість іншим не лишилися непоміченими. У 1978 році вона очолила відділ інформації з питань культури і мистецтва, а з липня 1979 по 2009 — довідково-бібліографічний відділ. Також очолювала комісію по координації інформаційно-бібліографічної роботи Міжвідомчої ради по координації бібліотечної роботи при управлінні культури облдержадміністрації. Практичним втіленням ідеї інтеграції інформаційних ресурсів став Зведений каталог періодичних видань, які одержують бібліотеки м. Запоріжжя” та “Зведений краєзнавчий каталог”.
Як умілий організатор, висококваліфікований спеціаліст, вимогливий до себе і до підлеглих, вона немало зробила для поліпшення діяльності відділу, який і зараз стабільно працює та виконує поставлені плани та завдання. Завдячуючи її кропіткій праці, сектор краєзнавчої роботи, який був у структурі ДБВ, переріс у повноцінний відділ та відокремився у 2002 році з чудовим колективом однодумців, які шлях свого професійного становлення пройшли під її уважним керівництвом.
У доробку Любові Олексіївни бібліографічні покажчики, безліч доповідей і консультацій із різних аспектів та напрямів бібліографічної діяльності, підготовлених та проведених Днів спеціаліста та Днів бібліографії, інформаційних списків та бібліографічних оглядів. Всі вони нестандартні та цікаві. Свого часу, вивчивши досвід інших бібліотек, була ініціатором створення сервісної служби «Віртуальна довідка» та започаткувала видання щоквартального аналітичного огляду для бібліотек області “Бібліографічні ідеї та технології”.
Багато років очолювала профспілковий комітет ЗОУНБ і запам’яталась як чуйна, уважна до проблем кожного, справедлива людина.
Діяльність Любові Олексіївни Бєляєвої неодноразово відзначалася почесними грамотами Міністерства культури і туризму України, місцевих органів влади.
І зараз Любов Олексіївна працює у своєму рідному колективі, щедро передаючи набутий за десятиліття професійний досвід та життєву мудрість молодим співробітникам, виховуючи їх на кращих традиціях бібліотечного життя.
Твори:
Читати — це важливо, це модно, це необхідно : рек. список літ. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР, від. наук. інформації та бібліографії ; [уклад. Л. Бєляєва]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 2015. — 16 с.
Чи легко бути молодим? Соціально-правові проблеми молоді : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Л. Бєляєва ; відп. за вип. І. Степаненко ; передм. Д. Єрмоленка ; вступ до окр. розд. Е. Позднякової-Кирбят’євої]. — Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 2013. — 120 с. – Імен. покажч. – с. 96-119.
Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів. Вип. 1 / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запорізької облради ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 100 с. : фото. – Із змісту : Бєляєва Л. О. «Мозковий центр Бібліотеки» (з історії довідково-бібліографічного відділу) / Бєляєва Любов Олексіївна. — С. 14-20.
Бібліографічні ідеї та технології : аналіт. огляд / уклад. Л. О. Бєляєва. — Запоріжжя : [ЗОУНБ], 2006.
Феномен світової історії : (бібліогр. покажчик) / Обл. упр. культури, ОУНБ ім. О. Горького ; [підгот. Л. О. Бєляєва, Ж. Н. Жданова , М. В. Маслова ; наук. ред. Т. К. Шевченко]. – Запоріжжя : [Комунар], 1992. – 152 с. – До 500-річчя Запорозького козацтва.
Памятники истории и культуры Запорожской области : науч.-вспомогат. библиограф. указатель / Обл. упр-ние культуры, ОУНБ им. А. М. Горького, обл. орг-ция Укр. о-ва охраны памятников истории и культуры ; [сост. А. Н. Нагорная, Е. П. Беляк ; ред. Л. А. Беляева ; отв. за вып. И. П. Степаненко]. – Запорожье : [б. и.], 1985. – 188 с.
Література:
Українські бібліографи. Біографічні відомості. Професійна діяльність. Бібліографія. Вип. 3 / М-во культури України, Держ. заклад «Нац. парлам. б-ка України» ; [авт.-уклад. : Н. І. Абдуллаєва]. – К. : [б. в.], 2011. – 192 с. – Із змісту : Бєляєва Любов Олексіївна. — С. 18.
Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів. Вип. 1 / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. облради ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 100 с. : фото. – Із змісту : Маслова, М. В. Любов Олексіївна Бєляєва: керівник, наставник, колега / Маслова Марина Володимирівна. — С. 67-68.
«Повний вік моїй бібліотеці…», 1904-2004 : (Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. М. Горького: історія і сучасність) : бібліогр. покажч. / Упр. культури ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; уклад. : О. Дутова, І. Шершньова, Г. Нагорна. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – 88 с. – (100 років). – Із змісту : [Бєляєва Л. О.]. — С. 32, 50, 51, 52, 62, 64.
05.09 — 225 років тому (1792) розпочалося переселення запорозьких козаків на Кубань
05.09 — 20 років (1997) від дня заснування Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького та бердянського осередку ЗНТН
Література:
Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запоріз. від-ня [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 376 с. – Із змісту : Білівненко, С. Запорізьке наукове товариство імені Якова Павловича Новицького / С. Білівненко, В. Козирєв ; Сергій Білівненко, Валерій Козирєв. — С. 21-26 ; Лиман, І. Бердянський осередок ЗНТН / Ігор Лиман. — С. 27-30.
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2015 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип., ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2014. – 300 с. – Із змісту : 6.12 — 20 років (1995) від дня заснування науково-дослідницької лабораторії з історії Південної України ХУІІІ — поч. ХІХ ст. (ЗНУ) : [її правонаступником є наук. тов. ім. Я. П. Новицького]. — С. 179-182.
Логанов, Є. У Запоріжжі створений потужний центр досліджень історії Півдня України : [Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького — 10 років] // Запоріз. правда. — 2007. — 6 лют. (№ 18). — С. 1.
06.09 — 80 років (1937) тому було відкрито дитячу залізницю в м. Мелітополь
06.09 — 80 років тому (1937) народився Олег Олександрович Бурбовський, запорізький фотохудожник, заслужений працівник культури України (1999), один із засновників, член правління та голова приймальної комісії Національної спілки фотохудожників України (1991), голова Запорізької організації НСФУ, почесний громадянин м. Запоріжжя (2009), кавалер ордену «За заслуги перед Запорізьким краєм» (2012)
Література та електронний ресурс:
Шиханов, Р. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Принт, 2015. — 146 с. — Із змісту : Шиханов, Р. Б. Бурбовський Олег Олександрович. — С. 99-100.
Бурбовский, О. А. Избранные фотографии / О. А. Бурбовский ; Олег Бурбовский. – Запорожье : Дикое Поле, 2013. – 136 с. : фото, автопортрет.
Запорожский фотоклуб, 1963 — 2013 : 50 годовщине Запорожского фотоклуба посвящается : [юбилейный каталог] / [ред. А. Разгонов]. – [Запорожье] : Привоз Принт, 2013. – 132 с. – Из содерж. : Олег Бурбовский. — С. 25.
Кирьянова, Е. 7 вещей Олега Бурбовского / Елена Кирьянова // Vip club. — 2013 (дек.) — 2014 (янв.). — № 45. — С. 22-23.
Дворний, Б. Ювілейний день майстра об`єктива / Борис Дворний // Запоріз. правда. — 2012. — 8 верес. (№ 133). — С. 4.
Кириленко, В. Запорожскому фотохудожнику Олегу Бурбовскому вручили медаль [Запорож. гор. совета “За личніый вклад в развитие г. Запорожья”] / Виктория Кириленко // Позиция. — 2012. — 13 сент. (№ 37). — С. 11. — (Запорожье вечернее).
Поддубная, Е. Черно-белая часть жизни Олега Бурбовского / Елена Поддубная // Запороз. Січ. — 2012. — 13 верес. (№ 180-182). — С. 20.
Чуприна, А.Фотохудожник Олег Бурбовский: «За всю жизнь я «запорол» только одну съемку» / Алла Чуприна // МИГ. — 2012. — 6 сент. (№ 36). — С. 38-39.
Олег Бурбовский // Афиша Запорожья. — 2008. — № 20. — С. 37.
Стадніченко, О. О. БурбовськийОлег Олександрович[Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=54508lang=ukr
08.09 — 145 років тому (1872) було відкрито приміщення Бердянської чоловічої гімназії
08.09 — 65 років (1952) Тамарі Павлівні Курочкіній, почесному журналісту України, заступнику редактора Оріхівської районної газети «Трудова слава», автору книг «Орехов» (1986), «Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів» (2006), двотомника поезій «Осінь мені нагадає призабутий сюжет» (2008)
Тамара Андріївна Курочкіна народилася 8 вересня 1952 року в м. Оріхів.
У 1977 році закінчила навчання на факультеті журналістики Київського
державного (зараз – Національного) університету ім. Т. Г. Шевченка. Член
Національної спілки журналістів України. У пресі працювала з 1970 року.
Остання посада – заступник редактора, відповідальний секретар Оріхів-
ської районної газети “Трудова слава”. Нині перебуває на заслуженому від-
починку.
Вона автор двох видань збірки краєзнавчих нарисів з історії рідної Орі-
хівщини: “Орехов” (1986), “Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів” (2006);
двотомника публіцистичних нарисів “Осінь мені нагадає призабутий сю-
жет” (2008); багатьох публікацій у ЗМІ різних рівнів. Зараз активно працює
над підготовкою документально-публіцистичного видання “Вони не знали,
що йдуть на війну” – про долі земляків воїнів-інтернаціоналістів, які були
учасниками бойових дій у Афганістані та на території інших держав.
За вагомий внесок у розвиток вітчизняної журналістики Т. А. Курочкіну
нагороджено Почесною грамотою Секретаріату НСЖУ (2005) та Дипло-
мом Секретаріату НСЖУ і Почесним знаком НСЖУ (2006) за довгорічну
роботу в пресі, високу професійну майстерність і активну громадську ді-
яльність.
Окремі видання
Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів / [Курочкіна Т. А.]. – Запоріж-
жя : Запоріжжя, 2006. – 112 с.
Орехов : краевед. очерки / Т. А. Курочкина. – Днепропетровск : Промінь,
1986. – 80 с. : ил.
Публіцистика
Досвід – річ безцінна // Запоріз. правда. – 2011. – 4 черв. (№ 82). – С. 4.
В Оріхові з`явилася школа імені земляка-академіка : [Оріхів. навч.-вихов.
комплексу № 2 присвоїли ім`я В. А. Лазаряна, вченого в галузі механіки;
уродж. м. Оріхів] // Запоріз. правда. – 2009. – 17 жовт. (№ 153). – С. 2.
Віддаючи пріоритет книгам : [роздуми після виставки-ярмарку “Хор-
тицькі джерела-2008 “] // Трудова слава. – 2008. – 18 жовт. (№82). – С.5.
Якби знову почати…: [спогади] // Трудова слава. – 2005. – 20 серп. (№
64). – С. 2.
Література про життя та діяльність
http://zounb.zp.ua/resourse/2012/9m.html
Курочкіна Тамара Андріївна // Пером і словом. – Запоріжжя, 2010. – С.
110–111, 280.
Кліковка Г. Жіночий характер // Запоріз. правда. – 2008. – 15 берез. (№
39). – С. 4.
Її життя – це творчість і натхнення // Трудова слава. – 2007. – 8 верес.
(№ 69). – С. 2.
Курочкіна, Т. До кожного слова — з особливою вимогливостю : [роздуми журналіста] / Тамара Курочкіна // Запоріз. правда. — 2015. — 6 черв. (№ 63). — С. 4.
12.09 — 115 років від дня народження Олександра Петровича Чекмарьова (1902-1975), фахівця в області металургії, академіка ; уродженця с. Велика Знам`янка Кам`янсько-Дніпровського району
Олександр Петрович Чекмарьов народився 12 вересня 1902 р. у селі Ве-
лика Знам’янка, неподалік від Нікополя, в сім’ї селянина. Закінчив сільську
двокласну школу та Мелітопольське реальне училище. Подальша біографія
вченого пов’язана з Катеринославом (Дніпропетровськом). У 1927 р. закін-
чив металургійний факультет місцевого гірничого інституту, працював
на металургійному заводі ім. Петровського, брав безпосередню участь у
підготовці технічних кадрів, виступав з лекціями та доповідями. У 1930 р.
перейшов на викладацьку роботу у металургійному інституті. У 1931 р.
він прийняв від свого вчителя А. П. Виноградова кафедру обробки металів
тисненням, якою керував майже 40 років.
Наукові праці О. П. Чекмарьова присвячені розробці основ прокатки
металів, рейковому, трубо-, сорто- і листопрокатному виробництву. Він
зробив великий внесок у перехід металургійних заводів на виробництво по-
легшеного перерізу прокату, завдяки чому була одержана економія в сотні
тисяч тонн металу за рік. У 1934 році вийшла його перша наукова робо-
та – монографія “Рейки, їх служба, якість і виробництво”. У 1941 році в
Ленінградському політехнічному інституті Чекмарьов блискуче захистив
докторську дисертацію.
У 1948 р. О. П. Чекмарьов був обраний академіком АН УРСР, а у 1968
р. академіком АН СРСР. За видатні заслуги у галузі обробки металів тис-
ненням О. П. Чекмарьову у 1972 р. було присвоєне звання Героя Соціаліс-
тичної Праці, він нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами
Трудового Червоного Прапора, орденами Червоної Зірки, “Знак Пошани”
та багатьма медалями.
За розроблений вченим метод точної прокатки з автоматичною на-
стройкою прокатних валків і розробку механізмів і апаратури для процесу
він був удостоєний в 1941 р. Державної премії СРСР. У 1970 р. за розроб-
ку одночасної прокатки двох зливків колективу авторів під керівництвом
Чекмарьова була присуджена Державна премія УРСР. Вчений опублікував
майже 30 монографій, понад 500 наукових статей, отримав 25 автор-
ських свідоцтв. За роки завідування кафедрою О. П. Чекмарьов підготував
близько 4 тисяч інженерів-прокатників, 127 кандидатів і докторів техніч-
них наук.
Помер 11 березня 1975 р. Похований на Запорізькому кладовищі Дніпро-
петровська.
Література про життя та діяльність
http://zounb.zp.ua/resourse/2012/9m.html
Моє Придніпров’я : календар пам’ят. дат Дніпропетров. обл. на 2007 р.
/ Дніпропетров. обл. універсал. наук. бібліотека; упоряд. І. Голуб. – Дніпро-
петровськ, 2006. – С. 105–107.
Ученые Академии наук УССР – Герои Социалистического Труда // Ис-
тория Академии наук Украинской ССР. – К., 1979. – С. 801.
Исаенко Н. Ф. Днепропетровский металлургический. – К.: Вища школа,
1974. – С. 104–114.
Шаповал І. Академік Чекмарьов. – Дніпропетровськ, Промінь, 1971. –
86 с.
Немошкаленко В. Академія наук Української РСР. 1969 / В. В. Немош-
каленко, М, В. Новиков, В. М. Пелих. – К. : Наук. думка, 1969. – 272 с. – Із
змісту : [Чекмарьов О. П.]. – С. 253, 256.
Попов В. Учені вузів Української РСР / В. М. Попов, В. І. Полурез, Ю. П.
Дяченко. – К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1968. – 516 с. – Із змісту : Чекмарьов Олек-
сандр Петрович : [Дніпропетров. металург. ін-т]. – С. 8, 9, 10, 11, 16, 458.
***
Олександр Петрович Чекмарев : [специалист в области мета-
ллургии. 1902–1975 гг. : некролог] // Металлургическая и горнорудная
промышленность. – 1975. – № 2. – С. 91.
12.09 — 110 років від дня народження Олександра Дмитровича Кеткова (12.09.1907, с. Зеленівка Примор. р-ну — 29.01.1991, м. Київ), українського літературознавця-болгариста, перекладача, громадського діяча, заслуженого працівника культури УРСР
Закінчив Український інститут журналістики (1936). У 1920-1930 роках працював перекладачем, був відповідальним редактором видань болгарською мовою творів
Т. Шевченка, М. Коцюбинського, П. Панча, та українською мовою творів Х. Ботева, І. Вазова, Х. Смирненського, Л. Стоянова, А. Каралійчева. У 1930 -1938 роках працював у редакціях болгарських періодичних видань (газета «Колективіст» і журнал «Будь напоготові!»).У 1936 -1941 роках обіймав посади відповідального редактора болгарського сектору, директора Укрдержнацменвидаву (Харків, Київ). На фронт пішов з перших днів війни. Брав участь у боях за Україну, Дон, Кубань, Північний Кавказ. Був редактором фронтової газети «Боевое знамя». В липні 1943 року направлений на роботу до Всесоюзного радіокомітету (Москва). Готував передачі, спрямовані на слухачів у Болгарії, піднімав патріотичний дух поневоленого народу. Від 1944 до 1968 — заступник голови комітету з радіомовлення. Олександр Дмитрович був заступником голови правління Товариства українсько-болгарської дружби (1958-1991), засновником і почесним головою Київського товариства болгарської культури «Родолюбіє» (1990-1991). Виступав у пресі, перед громадськістю України та Болгарії з питань українсько — болгарських культурних і літературних зв’язків, дружби та співробітництва. Переклав українською мовою понад 30 художніх творів, 8 п’єс класиків болгарської літератури та сучасних письменників.(серед них — твори Х. Русева, П. Вежинова, С. Карастоянова, А. Дончева, І. Давидкова, Г. Джагарова, Д. Габе) ; є автором понад 140 статей про болгарських письменників в «Українській радянській енциклопедії», «Антології болгарської поезії», брав активну участь у міжнародних та республіканських з’їздах, конференціях славістів, болгаристів, істориків. Олександр Дмитрович Кетков нагороджений двома орденами Вітчизняної війни 2-го ступеню, орденом «Знак Пошани», болгарським орденом Кирила і Мефодія 1-го ступеню, почесними грамотами, медалями.
Література:
Енциклопедія Сучасної України. Т. 12 : Кал — Киї / голов. редкол. : Дзюба І. М. [та ін.]. – К. : [Фенікс], 2012. – 712 с. – Із змісту : Захаржевська, В. О. Кетков Олександр Дмитрович. — С. 619-620.
Книга пам’яті України. Запорізька область. Т 22 (1) : Переможці / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – 512 с. – Із змісту : Кетков Олександр Дмитрович : [уродж. с. Зеленівка Примор. р-ну ; з листоп. 1944 р. — заступник голови Держкомітету радіо при Раді Міністрів України]. — С. 214.
Приморск : годы и судьбы. Кн. 1 : Память огненных лет / авт. проекта В. В. Папу. – [Запорожье : Дикое Поле, 2005]. – 192 с. : 16 с. цв. вкл. – Из содерж. : Корниенко, В. Кетков Александр Дмитриевич (1907-1991). — С. 12-15.
Українська журналістика в іменах : матеріали до енцикл. словника. Вип. ІV / за ред. М. М. Романюка ; НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики. – Львів : [Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника], 1997. – С. 109.
Тигов, Д. Строки, зовущие в бой // МИГ. — 1996. — 31 мая. — С. 12.
Шаталинский, В. Щедрость души // Примор. степь. — 1980. — 8 апр.
12.09 — 90 років (1927) Єлизаветі Олександрівні Давиденко, Герою Соціалістичної Праці, працівниці Запорізького метизного заводу
Література:
Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави — народна святиня = Запорожская Аллея славы — народная святыня : [нариси та документи про Героїв Рад. Союзу, Героїв України та Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; під загал. ред. І.Р. Щербахи ; перекл.: С.М. Кириченко, М.О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – 776 с. : фото. – Із змісту : Давиденко Єлизавета Олександрівна. — С. 560-561.
12.09 — 80 років від дня народження Віктора Антоновича Чабаненка (1937-2014), доктора філологічних наук, завідувача кафедрою загального мовознавства ЗНУ
Література:
Здесь живем : список запорож. улиц, которые переименовали запорож. депутаты : в т. ч. о переименовании ул. Советской в ул. акад. Чабаненка // Запорож. пенсионер. — 2016. — 24 февр (№ 8). — С. 2.
Шевченко, В. Ф. Лицар слова // Музейний вісник. — 2014. — № 14. — С. 340-343.
13.09 — 60 років тому (1957) в смт Якимівка відкрито районний Будинок культури
В ньому простора глядацька зала, розрахована на 430 місць, зручні кімнати для гуртків художньої самодіяльності, обладнані кімнати відпочинку, просторе фойє. Тоді на сцені Будинку культури встановили спеціальне електрообладнання, за допомогою якого можна було створювати будь-яке оформлення театралізованої вистави, спектаклю чи концерту. Встановлено парове опалення та вентиляцію.
Зали були прикрашені виробами малярів з бригади Віктора Чугрєєва, штукатурів з бригади Марії Житник, ліпників з бригади Дмитра Недєльчева, столярів з бригади Іллі Арабаджієва, будівельників Віктора Івановича Солодкого та ін.
Директором нового районного Будинку культури було призначено О. Корнелюка.
13 вересня 1957 року пройшло урочисте відкриття районного Будинку культури. Запрошено було близько 500 трудівників району.
Для присутніх відбувся великий концерт Запорізької обласної філармонії. За перші три дні роботи районного Будинку культури тут побувало в якості гостей 1500 чоловік.
В 1966 році при РБК організований вокальний дівочий ансамбль «Васильок». Вже через два роки своєю високою виконавською майстерністю та регулярними виступами ансамбль здобув велику повагу в районному центрі та селах Якимівського району.
Майстерністю вокаліста виділявся учасник художньої самодіяльності при районному Будинку культури Іван Самофалов.
Заслуженою повагою у глядачів Якимівки та Якимівського району користувався колектив танцювального гуртка під керівництвом Надії Каршиної.
При районному Будинку культури діяв театр народної творчості, який мав власні постановки і надавав методичну допомогу культпрацівникам сільських творчих самодіяльних колективів району, проводив конкурси на створення кращого репертуару та кращу виконавську майстерність.
Районний будинок культури – центр просвітницької діяльності. При ньому було організовано в рамках Якимівської спілки «Знання» народний університет широкого профілю з факультетами здоров’я, культури, економіки та сільського господарства. Ректором народного університету був співробітник Південного відділення УНДІМЕСГ Т.К. Продан. Для проведення занять запрошувались лектори та викладачі з інститутів міста Мелітополь. Особливий інтерес представляло проведення на факультеті культури для всіх робітників культури Якимівського району конкурсу «Грай мій баян».
В 60-х роках велике значення мало створення любительських колективів. При районному домі культури активно функціонували драматичний гурток, оркестр струнних інструментів, танцювальний колектив, вокальний ансамбль «Южанка», хоровий колектив під керівництвом Трохима Кіндратовича Продана, який успішно виступав на сценах сіл Якимівського району, неодноразово підкоряв своєю майстерністю глядачів міст Запоріжжя та Василівка.
Особливе місце в діяльності районного Будинку культури та всіх сільських будинків культури і клубів в 1960-1980-х роках займає організація роботи агіткультбригад, які під час сільгоспробіт виступали на полях перед сільськими працівниками.
На сцені Будинку культури виступали і продовжують виступати відомі українські естрадні співаки та гурти. В даний час Якимівський РБК є центром масових святкових і урочистих заходів. При закладі працює методична служба.
З 1978 року і донині (з деякими перервами у зв’язку із службою в Радянській Армії) колектив районного будинку культури очолює Віктор Олексійович Фєсик, який одночасно є керівником естрадного гурту «Рада старійшин».
(Гнєдашев В. М.)
Література:
Гнедашев, В. Н. Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 316 с. : фото. – Библиогр.: с. 290-293 (166 назв.). – Из содерж. : Акимовка. Культура : [в т. ч. о район. Доме культуры]. — С. 207-231.
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2011 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [відп. за вип. : ред. І. Степаненко, уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 200 с. – Бібліогр. в тексті. – Із змісту : 4.12 — 90 років від дня народження Л. Ю. Шермейстера (1921-1995), поета, композитора, почесного громадянина м. Мелітополя : [1950-1957 рр. працював у Якимівці ; на респ. огляді сільської самодіяльності в м. Києві хор Якимів. район. Будинку культури виконав пісню «У нас в Акимовском районе», написану Леонідом Юлійовичем спеціально з цієї нагоди (він же й був хормейстером)]. — С. 144-147.
Якимівка : від сивої давнини до сьогодення : (1833-2008) : (бібліогр. покаж.) / [уклад. І. Шершньова] ; КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : [б. в.], 2008. – 60 с. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 1). – Із змісту : Якимівський районний Будинок культури. — С. 42.
Гнедашев, В. Районному Дому культуры — полвека / Виктор Гнедашев // Акимов. вестн.). — 2007. — 29 нояб. (№ 48). — С. 5.
Дементьев, С. Дарить песню людям : [Н. П. Калинина 5 лет проработала методистом в район. Доме культуры] // Слово трудівника. — 2007. — 4 серп. — С. 7.
13.09 — 40 років (1977) від дня заснування Клубу друзів кіно «Сходження» (м. Запоріжжя)
Главная задача киноклуба – это развивать зрительский вкус. Причем развивать мягко, без насилия, просто давая человеку соприкоснуться с чем-то более высоким, чем окружающая действительность.
І. Гармаш
Історія запорізького кіноклубу розпочинається з 1977 року. Його предтечею був клуб “Романтики”, організований у 1969 році міською радою студентів при Запорізькому міськкомі комсомолу, головою якого на той час був В. Каліка. Та ще на початку сімдесятих років в Запоріжжі були люди, які мріяли створити Кіноуніверситет культури.
Ініціатором створення кіноклубу “Клуб друзів кіно” був журналіст С. Колосов, а першим керівником – Володимир Кириченко. Пізніше його назвали на честь популярного на той час фільму кінорежисера Лариси Шепіть-
ко “Сходження”. Свого часу клуб був одним із найвідоміших в Радянському Союзі. Тоді ще не було відео, інтернету, в кінозалах показували тільки ті стрічки, що пройшли цензуру. Місцем, де можна було побачити шедеври світового кінематографу, був саме кіноклуб. Влада неодноразово намагалися його закрити, та він вистояв і став орієнтиром для інших. В столиці подібний заклад з`явився тільки через вісім років.
У різні роки керували клубом відомі в місті люди, інколи взагалі не пов`язані ні з кіно, ні з закладами культури, та це не заважало С. Колосову, В. Кириченку, Д. Дундичу, О. Лазутіну, Є. Комарову, О. Шинкаренку, І. Гармашу любити свою справу і затрачувати багато сил для того, щоб кіноклуб і надалі розвивався.
Був в історії клубу важкий час з 1994 по 2004 рр., коли клуб працював на квартирах активістів зусиллями першого керівника В. М. Кириченка.
Сьогодні клуб знаходиться у приміщенні Театру молоді. Підтримує його компанія “Кераміст” і особисто її керівник Д. Зусманович, який є шанувальником кіноклубу. Завдяки йому в клубі з`явилася якісна апаратура для
демонстрації фільмів.
Сьогодні члени клубу, як і раніше, спочатку дивляться кіно, а потім – обговорення. За модними стрічками не ганяються. В основному дивляться класику, елітарне кіно, яке можна рідко побачити на телеекрані або в кіно-театрах. Глядачі риходять різні, від 15 до 80 років. Тут можна зустріти художників і музикантів, політиків і бізнесменів, студентів, артистів та інших любителів кіно. У клубі не тільки показують фільми. Він завжди був і залишається місцем зустрічі однодумців. Після показу фільму всі зацікавлені глядачі залишаються в залі, щоб обговорити фільм та поспілкуватися.
http://zounb.zp.ua/resourse/2012/9m.html
17.09 — 60 років Віктору Олександровичу Кошелю (1957, с. Роботине, Токмац. р-ну), актору, заслуженому артисту України (1987), члену Союзу кінематографістів (2004)
В 1979 році закінчує Київський інститут театрального мистецтва (викладач М. Рушковський). Після закінчення інституту працює в Запорізькому театрі молоді (1979-1995). В 1991 році знімається у першому фільмі «Я – той, хто є»(режисера Ольга Володіна). 1992 р. – В. Кошель одночасно з акторською діяльністю працює режисером у цьому ж театрі. З 1995 року Віктор Олександрович вже у Київському національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки працює режисером. Але актору і режисеру цього мало: він освоює майстерність викладача.
1999 рік – Віктор Олександрович викладає акторську майстерність, риторику та сценічний рух в Київській дитячій Академії мистецтв. Має природну вокальну обдарованість. 13 березня 2011 року в Києві був створений новий театр – Київський художній альтернативний театр. Засновниками його були актор Віктор Кошель та драматург, режисер, актриса театру і кіно Катерина Синчилло. Віктор Олександрович стає його головним режисером. Крім того, він працює на телебаченні. В. Кошель також бере участь в суспільному житті країни як громадський діяч.
Головні віхи в житті Віктора Олександровича Кошеля.
1983 – Член Спілки театральних діячів України. Лауреат Міжнародних конкурсів художнього слова та акторської пісні.
1987 – Заслужений артист УРСР
1990 – Викладач акторської майстерності, риторики і сценічних рухів.
1991 – Телеведучий.
1992 – Режисер в Запорізькому театрі молоді.
1994 – Автор книг “Курс акторської майстерності”, «Кольцо Сегеди» (2001)
1995 – Актор Київського національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки.
2004 – Член Союзу кінематографістів.
2008-2009 – Громадській діяч (лідер акції акторів та поетів: “Ні” духовному геноциду на українському ТВ).
2011 – Презентація КХАТ в Італії, Палестині, Ізраїлі.
Література:
Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. – К. : Громадянська злагода, 2001. – 152 с. – Із змісту : Кошель Віктор Олександрович. — С. 60.
21.09 — 120 років (1897) від дня заснування в м. Олександрівську жіночої гімназії (нині — корпус № 3 ЗНУ)
У 90-ті роки XIX ст. опікунська рада м. Олександрівська починає займатися питанням відкриття міської жіночої гімназії. Особливо велику роль зіграла дружина предводителя дворянства графиня В. П. Канкрина. Вона вклала у жіночу гімназію немало своєї праці та грошей.
21 вересня 1897 року відкрили спочатку перші три класи прогімназії. Розміщалася вона в орендованому приміщенні (нині — школа № 5). 12 вересня 1902 року нова будівля жіночої гімназії була урочисто відкрита. Головою гімназії стала донька дійсного статського радника З. С. Яновська.
В гімназії навчалися представниці всіх соціальних верств та віросповідань. Термін навчання — 7 років, 8-й рік навчання був педагогічним. Навчальний курс гімназії включав : Закон божий, російську мову та словесність, арифметику, краснопис, геометрію, історію, географію, іноземні мови (німецьку та французьку), навчали малюванню, танцям, рукоділлю.
Форма одягу учениць мало відрізнялась від форми радянських шкіл. У будній день вихованці носили коричневі плаття та гарні фартухи, а у свята — білий фартух та білу пелерину. Весь одяг був з абревіатурою “ОЖГ” (Олександрівська жіноча гімназія).
Оплата за навчання складала 60 крб. на рік. По закінчені 7-го класу випускниці гімназії одержували атестат на звання вчительки початкової школи, хто закінчив 8-й клас педагогічний — домашньої вчительки, а одержавши при цьому медаль — домашньої наставниці. Останній випуск гімназисток відбувся в 1919 році.
Гімназія припинила своє існування 25 жовтня 1920 року у зв`язку з наказом про реорганізацію у семирічну трудову школу № 12 ім. Пролетарської революції.
У 1930 році будівлю було передано Запорізькому педагогічному інституту, після війни там знаходилася школа № 65, а з 1985 року і до сьогодення в корпусі розташовується біологічний факультет Запорізького національного університету.
Література:
150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – 126 с. : ил. – Из содерж. : Третий корпус Запорожского национального университета. — С. 21.
Северная Таврия на почтовых открытках ХХ века / [рук. проекта В. И. Резник]. – К. : КВИЦ, 2010. – 340 с. – Из содерж. : Женская гимназия : [фото]. — С. 47.
Козыряцкая, С. И. История Александровской городской женской гимназии // Музейний вісник. — 2010. — № 10. — С. 182-205.
Стойчев, В. Храмы старого Александровска. Домовая церковь городской женской гимназии / Валерий Стойчев // МИГ. — 2010. — 25 февр. — С. 46.
Пуха, И. Женская гимназия — первая средняя школа / Иван Пуха // Суббота. — 1999. — 8 апр. (№ 15). — С. 11.
23.09 — 90 років від дня народження Павла Івановича Зінченка (23.09.1927, с. Роботине Токмац. р-ну — 4.06.2005, м. Запоріжжя), Герою Соціалістичної Праці
Трудову діяльність Павло Іванович розпочав у 16 років, зразу по визволені рідного села у 1943 році. Працював механізатором та на загальних роботах. Згодом був призваний на службу до лав армії. Після демобілізації у 1951 році Павло Іванович не повернувся до рідного села, а зваблений індустріальною романтикою, приїхав до міста Запоріжжя, де почав працювати на Запорізькому абразивному заводі. Зінченко переймався проблемою полегшення праці плавильників, активно виступав за механізацію металургійних процесів, один з яких — відбивка шлаків. Його задум підтримали алюминщики, за принципом пневматичної відбійної машини створили свою, що зараз знана як «машина Зінченка».
В травні 1960 року на Всесоюзній нараді передових бригад член Президії Верховної Ради СРСР С. М. Будьоний вручив Павлу Івановичу першу нагороду — медаль «За трудову доблесть».
У 1952 році відбулося введення в експлуатацію нового цеху з виплавки електрокорунду. Павло Іванович разом з товаришами опанували технологію виплавки, досягли в цьому високої майстерності і до 30 грудня 1968 року, коли електрокорундівці виплавили мільйонну тону електрокорунду, стали найкращою зміною.
Серед кращих машинобудівників моторобудівного заводу та комунарівців почесне звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та золотої медалі «Серп і молот» було присвоєне плавильнику Запорізького абразивного комбінату Зінченку Павлу Івановичу.
Павло Іванович брав активну участь і в громадському житті комбінату, району, міста. Кавалер двох орденів Леніна став засновником робітничої династії: на комбінаті працювала і його дружина, працюють сини, невістка, а тепер вже й онуки.
Література:
Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави — народна святиня = Запорожская Аллея славы — народная святыня : [нариси та документи про Героїв Рад. Союзу, Героїв України та Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; під загал. ред. І.Р. Щербахи ; перекл.: С.М. Кириченко, М.О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – 776 с. : фото. – Із змісту : Зінченко Павло Іванович. — С. 576-577.
25.09 — 140 років тому народився Янц Бенджамін Бенджамінович (Веньямін Веньямінович) (25.09.1877, с. Довге Чернігів. р-ну Запоріз. обл. — 16.10.1964), менонітський релігійний і громадський діяч
Народився в колонії Контеніусфельд Гнаденфельдської волості (нині — в межах с. Довге Чернігівського району) в бідній сім’ї. Після закінчення сільського училища і центральної школи в Гнаденфельді (1892-1895), вчителював у Криму (1896). Пізніше працював вчителем, директором школи в колонії Шпаррау. В 1897 році його було баптизовано, і він стає одним з активних діячів церкви Бретрен колонії Шпаррау (нині — в с. Довге Чернігівського району). Співає в церковному хорі, працює в недільній школі. З 1908 року він працює вчителем в колонії Тіге, де одночасно є головою конгрегації церкви Бретрен. В Першу світову війну служив на альтернативній службі в бердянському лісництві. Прийшовши до влади, більшовики не давали можливості менонітам проходити альтернативну службу, а призивали до лав Червоної Армії. Оскільки це суперечило релігійним переконанням менонітів, вони провели 19 лютого 1921 року Всеменонітську конференцію в Олександрволі (нині — с. Світле) і утворили „Союз південно-російських менонітів”, одним з завдань якого було відстоювання права альтернативної служби менонітами. Б. Янца обирають головою цього союзу (1922-1926). Він проводить переговори з представниками уряду і добивається прийняття Статуту союзу, який перейменовують в „Союз голландських вихідців”. Незважаючи на те, що їм не вдалося позитивно вирішити питання альтернативної служби, було вирішено багато інших проблем менонітів. Вони отримують права нацменшин. У період голоду 1921-1923 років Б. Янц проводить активні переговори в Харкові та Москві з надання допомоги голодуючим менонітам міжнародною організацією „Американська Менонітська Допомога”. З 1922 року такий дозвіл було отримано, це врятувало багато наших земляків від голодної смерті. Значні зусилля докладає Б. Янц для вирішення проблеми відбудови менонітських колоній. Бенджамін Янц проводив активну роботу по підготовці та проведенню еміграції менонітів у середині 20-х років. У цей період завдяки зусиллям Янца з Росії емігрувало 26000 менонітів. У 1926 році, вважаючи своє завдання на посаді голови союзу виконаним, він емігрує до Канади, де стає фермером. Здійснивши ряд подорожей по церквах Бретрен США, він збирає кошти для хворих новоприбулих емігрантів. Потім його обирають старостою місцевої церкви Бретрен, і він будує нове приміщення. Багато зусиль докладав для будівництва та заснування шкіл Бретрен у Канаді. Після Другої світової війни його запрошують з місією примирення в Парагвай та Бразилію. До кінця свого життя вів активну громадсько-релігійну діяльність.
(Єременко М. М.)
Література:
Винниченко, І. Німці в Україні : біо-бібліограф. довід. / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т дослідж. діаспори. – К. : [Геопринт], 2011. – 356 с. : іл. – («Діаспори в Україні»). – Із змісту : Янц Веньямін Веньямінович. — С. 336.
Єременко, М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігів. р-ну / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : Єременко, М. Янц Бенджамін. — С. 417-418
25.09 — 100 років від дня народження Івана Микитовича Дем’яненка (25.09.1917, с. Олексіївка Куйбишев. (нині — Більмац.) р-ну – 23.11.1978, м. Львів), командира батареї гаубичного артилерійського полку, Героя Радянського Союзу
Література:
Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Демьяненко Иван Никитович. — С. 423.
Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.]. [Т.] 1. Абаев — Любичев / редкол. : И. Н. Шкадов (пред.) [и др.] ; М-во обороны СССР, Гл. упр. кадров [и др. ; А. А. Бабаков и др.]. – М. : Воениздат, 1987. – С. 418.
Лукаш, И. М. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Сов. Союза — уроженцах Запорож. области / И. М. Лукаш ; [предисл. Н. М. Скоморохова]. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – С. 69-71.
27.09 — 40 років (1977) від дня заснування в м. Запоріжжі Української дослідної станції олійних культур (на її базі в січні 1989 р. заснований Інститут олійних культур Академії аграрних України)
Українська дослідна станція олійних культур
На теренах України олійні культури вирощувалися віддавна. В середині 20-го сторіччя кількість виробництва олійно-зернових культур досягло того рівня, коли екстенсивні шляхи розвитку було вичерпано. Таким чином, виникла необхідність у створенні науково-дослідної організації, що систематично займалася б створенням нових сортів, технологій та гібридів пов’язаними з південним регіоном та його кліматичними умовами. 27 вересня 1977 року, згідно Постанови Державного комітету Ради Міністрів СРСР з науки та техніки, в центрі зони найбільшого виробництва соняшнику, рицини та інших олійних культур, тобто Запоріжжі, була створена Українська дослідна станція Всесоюзного науково-дослідного інституту олійних культур на базі радгоспу «Хортиця». Структура станції складалася з чотирьох лабораторій, а штат налічував від 17 співробітників. Директором станції було призначено кандидата сільськогосподарських наук Дмитра Івановича Нікітчина.
З нарощуванням темпів виробництва, наукового розвитку галузі, збільшення площ вирощування дослідних зразків, станція потребувала реорганізації та укрупнення. Так у 1989 році на базі дослідної станції створено Український науково-дослідний інститут олійних культур, назву якого у 1992 році було змінено на Інститут олійних культур Української академії аграрних наук, а у 2010 році він отримав остаточну назву Інститут олійних культур Національної академії аграрних наук України.
Наразі заклад містить в собі 4 наукових відділи, 12 лабораторій, 2 наукових сектори. Науковий колектив складається зі 142 співробітників.
Інститут має сталі наукові зв’язки з закордонними та вітчизняними організаціями, здатен вільно конкурувати в галузі, бо має високий кадровий потенціал: над виконання програм наукових досліджень працюють 74 наукових співробітника, в тому числі 4 доктора наук, 16 – кандидатів, для підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації функціонує аспірантура.
Пріоритетними напрямами науково-дослідницької роботи Інституту являються теоретичні основи селекції, селекція та технології вирощування олійних культур.
ІОК НААНУ є єдиною науково-дослідною організацією, де зібрано повний спектр олійних культур, проводиться селекційна робота як з відомими, так і з малопоширеними рослинами.
З 2006 року Інститут є Центром наукового забезпечення агропромислового виробництва Запорізької області. Експериментальна база Інституту складається з 5 державних підприємств дослідних господарств, площа пашні, яка обробляється, складає 19 тис. гектарів.
Сьогодні Інститут олійних культур – провідна науково-дослідна організація України в галузі, яка скеровує свої зусилля на вирішення актуальних питань селекції, генетики, біотехнологій, технологій вирощування та переробки олійних культур, створенню інновацій та впровадженню їх у виробництво, що матиме змогу забезпечити продовольчу безпеку держави і вільно конкурувати на світовому ринку.
Література:
Институту масличных культур НААН 25 лет ; Достижения по селекции подсолнечника в Институте масличных культур НААН / Кутищева Н. Н., Шудря Л. И., Одинец С. И., Середа В. А., Цыс И. С. // Науково-технічний бюлетень Інституту олійних культур НААН : фахове видання (сільськогосподарські науки) / НААН України, Ін-т олійних культур ; [редкол.: Шевченко І. А. (голов. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : Кругозір, 2014. – Вип. 20. – С. 6-10 ; 136-149.
Коханий, А. А. Пути становления Института / А. А. Коханий // Науково-технічний бюлетень Інституту олійних культур УААН / ред. кол.: Д. І. Нікітчин (гол. ред.) та ін. – Запоріжжя : ІОК УААН, 1997. – Вип. 2. — С. V-ІХ.
Институт масличных культур. – Запорожье : [Запоріжжя, 1996]. – 8 с. : ил.
Дудек, Л. Выдающиеся сорта масленичных культур создают в Запорожье // Позиция. — 2008. — 26 июня (№ 26). — С. 12.
Юбилеи : [Ин-ту маслич. культур Академии аграрных наук Украины — 20 лет] // Наш город. — 1997. — 2 июля. — С. 1.
28.09 — 75 років Анатолію Володимировичу Тарасенку (28.09.1942, с. Варварівка Гуляйпіл. р-ну), книговидавцю, журналісту, письменнику, почесному (позаштатному) консулу України в м. Костанай (Казахстан)
Література:
http://zounb.zp.ua/resourse/2012/9m.html
Бережний, М. Залишається гуляйпільцем і в Казахстані : [президент ВАТ “Костанайский печатный двор”, письменник А. В. Тарасенко] / Мирослав Бережний // Голос Гуляйпілля. — 2012. — 3 берез. (№ 16). — С. 2.
30.09 — 30 років (1987) Якимівській районній організації Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
Від першого дня заснування організації її очолює воїн-інтернаціоналіст, учасник бойових дій в Демократичній Республіці Афганістан В’ячеслав Вікторович Доросевич (нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За звитягу», орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» 3 ст., Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України).
Література:
Гнєдашев, В. М. Воїни-інтернаціоналісти Якимівського району. — Мелітополь, 2015. — 78 с.
Цього місяця виповнюється:
15 років тому (2002) на базі обласної клінічної лікарні заснований Центр екстреної медичної допомоги.