Виталий Шевченко. Ця мовчазна богиня Кліо

Давні хлібороби України

Богиня історії Кліо завжди з великим небажанням відкриває свої таємниці. Ось так в неї вийшло і з трипільською культурою.

Коли восени 1897 року київський археолог Вікентій Хвойка на пагорбах та в долинах навколо містечка Трипілля, неподалік від Києва, відкрив перші сліди цієї загадкової цивілізації — глиняні «площадки» з чудовим посудом, статуетками, він і не підозрював, що знадобиться біля ста років кільком поколінням археологів, щоб хоч трохи розібратися, що вони відкрили та розкопали.

І сьогодні в Україні вже відомо понад тисячу трипільських поселень. Зараз вчені можуть узагальнити працю своїх попередників, які заглибились у таємничий світ Трипілля, пояснити свої знахідки та створити цілісну картину буття людей, які жили на цих землях біля восьми тисяч років тому.

Трипільці займали досить велику територію — від румунської Молдови та південно-східної Болгарії на заході та півдні і до східних кордонів сучасної України.

Вченими встановлено, на основі ізотопних досліджень, що жили вони приблизно з другої половини шостого тисячоліття до першої чверті третього тисячоліття до Христа.

Трипільці створили першу цивілізацію в Європі, одночасно з тими, які виникли на Давньому Сході. Навчилися їсти хліб та плавити метал, з них починається історія України і всієї Європи, вони започаткували собою сучасну цивілізацію народів Європи.

Сьогодні вже можна більш докладніше розповісти про наших далеких пращурів, про їхній внесок у світову цивілізацію.

В науці за нею закріпилася назва культури Трипілля-Кукутені, за назвами двох найбільших відомих поселень, розташованих на західному (Кукутені) та східному (Трипілля) кордонах цієї загадкової цивілізації.

Трипільці навчилися, під впливом сусідів з Балкан, обробляти метал, мідь, тому ще їхній час називають мідним віком, це період, коли людина вперше в своїй історії досить помітно вплинула на навколишнє середовище. Саме у них з’являються проблеми екологічного характеру. Для обробки землі їм приходилося спалювати ліс на великих територіях.

Зрозуміло, їхні екологічні проблеми незрівнянні з нашими, але початок цих проблем людство веде саме від трипільців.                                                                                                                       

А що ж вони внесли позитивного у скарбницю досягнень людства?

Виявляється, досить багато. Серед прикрас вчені виявили скляні намистини (найдавніше у світі скло!), навчилися замість шкіряного одягу шити текстильний (первісні Версаче та Вороніни!). Цікаво, що на статуетках, що збереглися на поселенні Кошилівці (сучасна Тернопільська область), вчені змогли відтворити одяг та взуття і виявилося, що основними компонентами вони нагадують одяг і взуття сучасних жінок Західної України.

Причому, трипільська красуня вміло підкреслила всі достоїнства своєї фігури, знала (і вміла!), що треба ненавмисне випнути перед протилежною статтю, щоб сподобатись!

А на поселенні в Дрегушень (Румунія) вчені знайшли глиняні ложки — перші ложки в історії людства. Знову трипільці! Їм же були відомі меблі виготовлені з дерева. Довгі лави, які стояли під стінами осель. Знову ця традиція збереглася в українській хаті і дожила до XX століття, а подекуди збереглася і до сьогодні.

Так само, як і традиційна українська хата-мазанка, білі стіни, підлога, яку неодноразово ремонтували шляхом нанесення тонкого шару глиняного розчину.

Все це збереглося від трипільців до сьогоднішнього дня. Пам’ятаю, як ми в дитинстві приїхали в гості до татової сестри тітки Наталки в Ульянівку на Кировоградщині і вона заходилася для дорогих гостей прибирати світлицю. Побігла кудись і принесла відро із глиняним розчином і заходилася наносити його по всій підлозі.

Коли закінчила, то сказала нам, дітям, які стояли, здивовані, біля дверей, не заходити, поки підлога не висохне. Через деякий час я зайшов у світлицю і босими ногами пройшовся по кімнаті. Холодна підлога так приємно студила ноги. Я тоді, зрозуміло, не здогадувався, що доторкнувся до восьмитисячолітньої традиції!

Ще, як вважають вчені, свідками того далекого часу залишилися на нашій землі гідроніми, тобто назви річок. І тому, коли ви десь зустрічаєте річечку, яка тече у синє море під невибагливою назвою Протока, постійте на її березі, доторкнетесь до сивої давнини і вічного часу, який отак невловимо пронісся над нею.

Останнім часом вчені використовуючи аерофотозйомки, зробили видатне відкриття. На території розповсюдження трипільської культури відкрили міста, найдавніші в історії Європи. Серед цих міст перше місце, безумовно, займає поселення біля села Майданецького (зверніть увагу на назву!) Тельнівського району Черкаської області.

Площа — два квадратних кілометри, біля двох тисяч глинобитних будівель, біля 10 000 жителів. В Європі тоді не було ні Парижу, ні Лондону, ні Берліна, навіть Рим ще не існував, не кажучи про Мадрид та Київ, про Москву і мови не було, а отут неподалік сучасних Черкас (усього 142 кілометра) розкинулось перше місто Європи — Майданецьке!

Вчені підрахували, що на території трипільської цивілізації було не менше, як 80 протоміст. Причому, серед них були досить великі. Наприклад, протомісто, яке було розташоване між селами Тальянки та Легедзине Тальнівського району Черкаської області, мало розміри 4,5 кв км, або 450 гектар, що відповідає площі Києва часів Ярослава Мудрого.

По всій Європі ходять ще невеличкі групи людей в пошуках їжі, а на нашій землі розкинулися перші протоміста. Забулося це нині, а шкода!

Відомий був трипільцям і домашній кінь (VI тисячоліття до Христа), так що вони йшли попереду у розвитку усього європейського регіону.

На жаль, вчені сьогодні не можуть відповісти однозначно, коли, чому і як зникли трипільські протоміста. Найпізніше з відомих на сьогодні протоміст біля села Вільховець на Черкащині припинило своє існування у першій чверті ІІІ тис. до Христа, за часів Давнього Царства у Єгипті.

Археологи і сьогодні вважають, що трипільська цивілізація зникла через екологічні проблеми — вирубані та спалені трипільцями на величезних площах ліси, спустошений тваринний світ призвів до того, що виникла криза ресурсної бази і ієрархічна система в суспільстві не змогла витримати, розвалилася і самоліквідувалася.

Урок, який людство сьогодні, після Чорнобиля, легковажно обходить.

Та все ж в історії нічого не зникає безслідно! Трипільці залишили після себе мистецтво знаків, давні розписи, орнамент, в першу чергу на посуді. Вже кілька поколінь вчених намагаються розшифрувати їх, почути голоси наших далеких предків.

Трипільці впритул підійшли до створення ієрогліфічної писемності (такої, як в Китаї та Японії), але через припинення свого існування, вони не встигли цього зробити.

Та все ж таки археологи зуміли узагальнити матеріал, який зберігся на трипільському посуді. І відкрили для себе і для людей, що в цих знаках була закодована Пам’ять людей про предків, їхні уявлення про минулі часи і одночасно це знак майбутнім поколінням берегти свого землю, свою культуру, бо саме в їхньому розвитку і збереженні запорука людського безсмертя, їхньої неповторної душі.

І на цьому можна було б поставити крапку, але хотілося поділитися спогадами сорокалітньої давності. В 1965 році на другому курсі історичного факультету Одеського університету ми повинні були проходити археологічну практику. Звичайно її проходили на давньогрецькому поселенні Роксолянах неподалік древнього містечка Білгород-Дністровський на березі дністровського лиману.

Але в цей раз до нас на курс зайшов Володимир Петрович Цибесков, лаборант кафедри археології істфака Одеського університету і запропонував поїхати з ним на розкопки трипільського поселення

Березівка, що знаходилася на півночі Одеської області в Савранському районі, мовляв, коли добре попрацюєте, то я вас раніше відпущу. Оцей останній аргумент спрацював. Погодилися з ним їхати з десяток студентів, серед них і я.

Отак ми випадково стали учасниками розкопок трипільського поселення біля села Завалля, більш відомого в науці під назвою Березівська ГЕС або Березівка.

Тоді ніхто з нас, у тому числі і я, не дуже переймалися науковими проблемами трипільської цивілізації. Ми добре і швидко виконували те, що вимагав Володимир Петрович, але його розповіді вечорами та сам процес розкопок десь таки залишився у нашій підсвідомості. Хоча після закінчення університету наші дороги розійшлися і ніхто вже серйозно археологією не займався.

Я ще із дружиною побував на науковій конференції, де Володимир Петрович доповідав про підсумки своїх розкопок за кілька сезонів.

Його висновки керівники конференції П.Й.Каришковський та М.М.Шмаглій, прийняли у багнети. А все через те, що Володимир Петрович висунув теорію, що трипільська культура прийшла до нас із Заходу, з Румунії. В радянські часи це була крамола, бо культура світова могла виникати тільки на одній шостій земної кулі!

Та час все розставив на свої місця. Ідеї Володимира Петровича перемогли, хоча йому особисто тодішній науковий світ і не дозволив захиститись.

Ми були на боці Володимира Петровича, бо допомагали йому своїми руками розкопувати одну із таємничих сторінок буття нашої землі.

Сьогодні, коли наука відкрила стільки цікавого в історії трипільської культури, приємно усвідомлювати, що і ми, хоч і випадково, доторкнулися до таїн людської цивілізації.

21.10.2004 р.

Відблиск багаття

На довгій дорозі історії людства було багато особистостей, які впливали і впливають на розум, душу та серце людей. До тих, хто мав найбільший вплив, належать, безумовно, засновники світових релігій.

На сході це китайці Лі Бо-янь (початок VI ст. до н.е.), більш відомий під іменем Лао-цзи, що в перекладі значить старий вчитель та Кун Фу-цзи (552-479рр до н.е.), що перекладається як вчитель Кун, він більш відомий в Європі під ім’ям Конфуцій та індієць Сідхартха Гаутама (563-483рр до н.е.), теж більш відомий під ім'ям Будди.

На Сході і зараз під впливом їх віровчень знаходяться мільйони людей.

На Заході до таких людей ми можемо в першу чергу віднести іудея Ісуса Христа (І ст.н.е.) та араба Мухаммада (570-632рр). Вони створили світові релігії — християнство та мусульманство — під впливом яких практично знаходиться майже все сучасне людство.

Кожний з них вибудував свою власну систему поведінки людини, яка знайшла багатьох послідовників. Та незважаючи на величезний вплив, вони ніколи не були на наших землях. Вони прийшли до нас тільки своїми ідеями.

Але в історії нашій є призабутий тепер випадок, коли побував у нас один із творців світової релігії. І звали його Заратуштра. Встановити точні дати його життя майже неможливо, але базуючись на його власних висловах, можна припустити, що жив він біля І200р.до н.е.

Сучасні дослідження виявили, що жив Заратуштра в азіатських степах на схід від Волги, а це не так вже далеко і від Дніпра, тому і не дивно, що під час однієї з подорожей пророк завітав і на береги Славутича, до славнозвісної Хортиці.

Як і скрізь, в той час місцеві племена жили патріархально-родовим ладом, що був на початковій стадії розкладу. Це так звана зрубна культура бронзового віку, ранній період якої одержав назву сабатинівської від села у Кіровоградській області, де вона була вперше відкрита.

Вони займалися землеробством, скотарством (розводили велику й дрібну рогату худобу, коней). Знали металургійне виробництво. Пам’ятки сабатинівської культури знайдені і на Хортиці.

Десь тут побував божественний Заратуштра та ділився з нашими далекими пращурами своїми богоспасенними думками.

На відміну від інших засновників віровчень, Заратуштра був священнослужителем і відштовхуючись від старої релігії виклав свою систему поглядів. Не всім вона спочатку сподобалася і Заратуштрі прийшлося піти у вигнання.

Отоді, мабуть, він і завітав на береги Славути. Після повернення Заратуштра продовжував пропагувати своє нове вчення. Воно було записано і дійшло до нас у давньо-іранській пам’ятці «Авеста».

Мабуть, один із перших на землі Заратуштра замислився над питанням — у чому, власне, сенс неспокійного людського існування? І шукав на нього відповідь.

Він бачив у своєму житті багато кривд, образ, був свідком насильств та нападів на мирні общини з метою їх пограбування, вбивств та угону худоби.

Заратуштра сповнився жагучим бажанням створити моральний закон однаковий для всіх — для сильних і для слабких, щоб установився спокій і порядок в суспільстві і щоб усі змогли вести добропорядне життя.

І тому він зробив реформу релігії, якій до цього служив.

Як відомо, первісні люди мали анімістичні уявлення про навколишній світ, тобто, вони вірили, що все навколо них має живу душу. І ліс, і поле, і кожне дерево в лісі, і кожна травинка в полі мали своє боженятко. Поступово людина починала вірити, що є добрі а є злі боги, яким приносили жертви, дякуючи добрих богів за їх ласку до людей і задобрюючи злих, щоб вони не робили їм зле. Отак люди жили віками.

Заратуштра перший серед них зрозумів, щоб змінити життя на краще, треба поставити над всіма одного єдиного бога, доброго, який опікується кожною людиною, дбає про неї, підтримує слабких та карає недобрих. І тому поставив він над всіма на землі і на небесах Ахуру-Мазду, що в перекладі означає Господь Мудрості.

Він бореться із своїм постійним супротивником Ангром-Маінйу, тобто Злим Духом і в кінцевому результаті перемагає. Але людина не повинна тільки спостерігати цю боротьбу, вона повинна жити у відповідності до добрих думок, добрих слів та роблячи добрі справи. Цим вона допомагає Ахурі-Мазді перемагати Ангру-Маінйу. Це — другий закон, який вивів для людей Заратуштра. Тобто те, що робили до цього тільки священнослужителі, Заратуштра переніс на всіх без винятку людей. Ось звідки прийшло до нас оце правило — робити добрі справи.

Але Заратуштра на цьому не зупинився. Він сказав, що кожна людина, після закінчення свого життєвого шляху на землі, стане на суд перед Богом і той вирішить куди направити людину — у рай чи пекло.

Також він перший сказав про прийдешнє воскресіння людей, про Останній Суд та про вічне життя з’єднавшихся душі і тіла.

Саме оці постулати були згодом запозичені іудаїзмом, християнством та ісламом.

Заратуштра вивів, що спасіння людини залежить від сукупності його думок, слів та справ, тобто, від нього самого. І на це не може впливати ніяке божество.

Проповідь Заратуштри була одночасно і благородною і вимагала зусилля від кожної людини йти по дорозі добра та гарних справ.

Оце, мабуть, і є внесок Заратуштри у загальну скарбницю людської мудрості.

Не всім, звичайно, подобалося нове вчення і за легендами, Заратуштра загинув під час молитви. Його заколов кинджалом якийсь жрець-язичник, що не поділяв погляди Заратуштри. По іншій версії його вбив туранський воїн.

Ось така людина побувала на нашій землі, майже три з половиною тисячі років назад. Сидів біля багаття на березі вічної ріки і думав свої божественні думи. А відблиск цього багаття ми відчуваємо і досі.

04.05.2002р.

Смерть на бобовому полі

Якось так склалося, що Піфагор (2-га пол.6 ст. – поч.5 ст. до н.е.) більше відомий як математик, ніж як один із перших в світовій історії авторів політичних теорій, що повинно було удосконалювати людство.

Його знаменита теорема, об яку спотикалося не одне покоління учнів в усіх школах усього світу, що квадрат гіпотенузи прямокутного трикутника дорівнює сумі квадратів двох інших сторін, знала і знає сьогодні кожна освічена людина.

Ще приписується Піфагору відомий вислів, що «все є число». Тому не дивно, що його учні вважали, що числа, які входять до складу першої десятки, мають особливі магічні властивості.

Безсумнівно, що дослідження Піфагора стали тим поштовхом, що призвели до подальшого розвитку арифметики, геометрії, астрономії, і навіть спричинилося до розробки нової наукової дисципліни – геометричної алгебри.

Піфагор також першим висловив ідею кулястості Землі, яку ми тепер сприймаємо як загальне місце, а його послідовники першими в Греції навчилися розпізнавати п’ять планет – Меркурія, Венеру, Марса, Юпітера та Сатурна.

Піфагор першим назвав Всесвіт космосом а також своє вчення філософією а себе самого філософом.

Він бачить найвищу моральну мету людини в уподібненні Богові:

— Йди за Богом.

Піфагор проголосив рівноправність усіх живих істот і заявив, що тим, хто скоїв насилля над твариною загрожує невмолима кара.

            Піфагор першим став переконувати жителів Еллади (тобто, однієї окремо взятої держави!) володіти всім майном спільно.

            Тепер, коли наука здійснила гігантські досягнення в усіх сферах діяльності людини, не треба забувати, що Піфагор із своїми учнями зробив перші кроки у цьому напрямку.

Що нам відомо про життя вченого? Досить мало. Піфагор народився на острові Самос,  який знаходиться якраз навпроти малоазійського міста Мілет, де існувала знаменита мілетська школа філософів на чолі з Фалесом, першим філософом Стародавньої Греції, який вважав, що все походить із води. Збереглися свідоцтва, що юний Піфагор навіть бачився з Фалесом.

Після того, як тиран Полікрат захопив владу на Самосі, Піфагор покинув батьківщину. Він здійснив подорож по країнах Сходу, де прилучився до досягнень східної науки і влаштувавшись на постійне мешкання в південно-італійському місті Кротоні, заснував власну філософську школу, яка швидко стала відомою в усій Греції.

Крім занять наукою Піфагор став вимагати також від учнів виконання цілої системи аскетичних розпоряджень та заборон. Наказував вести пуританське життя, додержуватися суворої дієти, бути ввічливим і витриманим.

Коли його розпорядження виконували тільки в самій школі, це було нормально, бо в ній вчилися ті, хто хотів вчитися. Але коли учні Піфагора захотіли створити в Кротоні ідеальну республіку, щоб допомогти людям навести порядок у їхньому хаотичному житті, то тут вони наткнулися на спротив суспільства.

Жителі міста одного дня з подивом виявили, що вони живуть під зверхністю людей, які вимагають від них робити щось не так, як їм заманеться, а як наказують піфагорійці. Забороняють їм вино, м’ясо, яйця, боби і навіть любов і сміх.

І реакція людей була зрозумілою. Городяни оточили школу, схопили всіх, хто там був і розправилися з ними. Піфагор спочатку втік, але добігши до бобового поля, не встиг в ньому сховатися, був настигнутий і на тому бобовому полі вбитий.

Ім’я Піфагора стоїть першим в довгому списку благодійників людства. Останнім в цій шерензі можна поставити Леніна з його послідовниками. Але як виявилося вже в першій історії з Піфагором, що заборони існують для когось, а для себе вони залишають і м’ясо, і яйця, і боби з вином. Тому ці «ідеальні» держави довго не існують.

Але попри все ім’я Піфагора як геніального математика і творця першої в історії людства наукової школи не забудеться ніколи.

Хоч і загинув він на бобовому полі.

29.06.2003 р.

В Цариграді на риночку…

Елегійне есе.

1.

Хто ця людина, про яку так поетично сказав народ: «В Цариграді на риночку та п’є Байда мед-горілочку…»? Що зробив він у своєму житті, з-за чого народ виокремив його з багатьох подібних діячів і помістив в думу, тим самим обезсмертивши його ім’я?

Чому саме йому вдалося залишитися в пам’яті народній і це при тому, що багато інших його сучасників мали, здавалось б, на це більше прав?

Побудував фортецю на Малій Хортиці проти турок і татар? Так не тільки він один зводив фортеці! Ходив походами у Крим? Знову ж таки не тільки він!

І все ж таки ім’я Дмитра Вишневецького не загубилося на вітрах історії, не щезло зі сторінок фоліантів істориків, не вивітрилося з пам’яті нащадків.

2.

Знаємо про цю людину дуже мало. Належав до старовинного українського княжого роду, який володів великими земельними маєтностями на Україні. Рік народження невідомий, але, мабуть, не пізніше 1523 року. Володів родовим маєтком Вишневцями, тепер – Збаразькій район Тернопільської області.

Вперше його ім’я з’являється в люстрації 1545 року, куди були внесені матеріали ревізії Волинського воєводства, а вже у 1550 році польський король і великий князь литовський Сигізмунд ІІ Август призначає його Канівським та Черкаським старостою.

Таким чином він стає головним захисником південних кордонів Великого князівства Литовського від кримських татар. Там і перебуває цілих чотири роки.

На початку 1554 року Вишневецький повернувся у Литву, де він був доброзичливо зустрінутий королем і знову отримав в управління Канівське та Черкаське староства.

Через два роки, в 1556 році Вишневецький здійснив свою першу військову операцію проти татар. Він скористався конфліктом між Московським царством і Кримом і на чолі війська з козаків у 300 чоловік приєднався до загону дяка Іжевського, який йшов на південь.

В червні 1556 року союзники спустилися вниз по течії Дніпра, пограбували район Іслам-Кермену (тепер – Каховка) і навіть атакували турецьку фортецю Очаків.

Але на зворотньому шляху татари їх наздогнали та оточили на одному з дніпровських островів, проте після недільної облоги союзникам вдалося вирватись і втекти.

Через деякий час, в серпні та вересні 1556 року Вишневецький на чолі невеликої особистої армії спустився по Дніпру й зайняв острів Малу Хортицю. Тут він побудував фортецю, яку багато істориків розглядають як предтечу Запорозької Січі, а інші дослідники вважають, що Вишневецький будівництвом фортеці заснував Запорозьку Січ на Хортиці.

Перебуваючи на Хортиці, Вишневецький починає вести переговори з московським царем Іваном Грозним про перехід до нього під протекцію. Одночасно він знову напав на Іслам-Кермен, пограбував його і навіть захопив декілька гармат.

Передбачаючи контрнаступ татар, Вишневецький наполегливо прохав польського короля Сигізмунда ІІ Августа надіслати йому гармат і солдатів, щоб він міг укріпити фортецю на Хортиці.

В травні 1557 року король остаточно відмовив йому і Вишневецький вирішує вийти з-під його підпорядкування. Через деякий час хан Девлет-Гірей здійснив напад на фортецю, яку він оточував на Хортиці на протязі 24 днів, але захопити її хану не вдалося і Вишневецький зразу ж повідомив про це московського царя.

В кінці літа 1557 року Девлет-Гірей знову підійшов до Хортиці з татарським військом і після тривалого опору Вишневецький змушений був залишити фортецю. Він втік у Черкаси, звідти звернувся до царя Івана Грозного з офіційним проханням про заступництво. Іван ІV погодився і виділив Вишневецькому у його володіння московське місто Белєв. Московська держава стояла на порозі війни з Польщею та Кримським ханством і царю потрібно було зміцнити свої південні кордони.

Кінець 1557 року, весь 1558 рік і першу половину наступного Вишневецький виконує поставлені перед ним завдання – захищає кордони Московської держави. Відомо, що восени 1558 року він ще раз з’являється, правда, на короткий час, на Хортиці.

3.

Діяльність Дмитра Вишневецького не залишилась без уваги з боку Оттоманської імперії. І це зрозуміло, бо він був єдиним супротивником імперії, який насмілювався замірятися на оттоманські володіння в той самий час, коли непереможні армії великого султана не мали собі рівних на полі бою.

В турецьких архівах досить повно збереглися документи, які відображають цей період. Їх наводить у своєму дослідженні про діяльність Дмитра Вишневецького французька дослідниця Ш.Лемерсьє-Келькеже.

Згідно оттоманським джерелам, перший напад на володіння султана, а саме на Азов, відбувся весною 1559 року. Незважаючи на те, що напад відбили, тривога була великою. Вперше Азов, військовий форпост оттоманської імперії в причорноморських степах, важливий форпост на старому торговельному шляху, який через Астрахань був зв’язаний з Туркестаном, наражався на серйозну небезпеку.

Занепокоєння в імперії буде зрозуміле, якщо знати, що будь-яка загроза, скерована проти Азова, негайно відбивалася на продовольчому стані Стамбула. Особливо в період надзвичайного дефіциту продовольства, а також під час голоду, від якого нерідко страждала султанська столиця, через те, що Азов був портом досить великого сільськогосподарського району, який постачав Стамбул харчування.

Звідси везли в імперію хліб, ячмінь, сухі овочі, олію і навіть будівельне дерево з Московії. Його сплавляли по Дону і вантажили на кораблі у Кафі та Азові і відправляли в Турцію. Облога Азова та спустошення навколо міста призвели до голоду навіть в самому Азові.

Не дивлячись на те, що напад на Азов відбили і момент раптовості був втрачений, Вишневецький не відмовляється від своїх намірів заволодіти Азовом.

Повторний наступ «Дмитрашки», як називали Вишневецького в турецьких документах, на місто прийшовся на осінь цього ж таки 1559 року. Він також закінчується невдачею, тому що на допомогу гарнізону турецьких військ в Азові підійшов адмірал Чорноморського флоту Алі Реїс з флотилією.

Був ще третій похід Вишневецького зимою 1559-1560 року на Азов, але він також закінчився поразкою. В штурмі Азова приймали участь крім загону Вишневецького ще й його союзники черкеси. Але захисники фортеці відбили нападників.

Під час атаки керівники черкесів були вбиті, а їх голови, як і голови інших загиблих, були відправлені в Стамбул.

Незабаром Вишневецький посварився з московським царем і в 1561 році його остаточно залишає, повертаючись у Литву, де король Сигізмунд ІІ Август повернув йому усі його права та земельні володіння.

Що стало причиною розриву Вишневецького з царем?

В першу чергу те, що постійні напади Вишневецького на окраїни Оттоманської імперії призвели до того, що султан провів часткову мобілізацію у восьми прикордонних турецьких бей ликах (областях) і почав серйозно готуватися до війни з Московською державою. А Москві, яка на той час вела тяжку війну з Польщею на заході своїх володінь, було невигідно починати воєнні дії ще й на півдні, та й ще з таким могутнім супротивником, як оттоманська імперія. Тому Москва швидко відмовилася від послуг Дмитра Вишневецького.

На протязі наступних двох років про Вишневецького нічого не відомо. А в 1563 році він втрутився в міжусобицю в Молдавії, потрапляє в полон, його відправляють в Стамбул і там скидають на гак з кріпосної стіни, де він висить цілих три дні, доки турки не розстріляли його з луків. По іншим відомостям це відбулося з ним у Галаці.

Історія з Вишневецьким – єдиний раз в історії Оттоманської імперії, коли велика держава боролася не з державою, а проти окремої особистості, так високо оцінив султан свого суперника.

Гадаю, що султан зумів розгледіти в досить небезпечній діяльності бродячого загону, яким було військо Дмитра Вишневецького, ще й те, що постійно присутній на кордоні мобільний військовий загін дуже небезпечний для імперії, що майбутня історія Запорозької Січі і довела.

4.

А народ не забув відважного воїна, який знехтував феодальними умовностями і на самому краю землі де зійшлися кордони чотирьох держав – Литовсько-Польської, Московської, Турецької та Кримського ханства – намагався знову підняти українську державність, яка впала під ударами монголо-татар в ХІІІ столітті. Так у всякому разі проникливо підмітив у свій час видатний український історик Михайло Грушевський.

…Ой, п’є Байда – та не день не два,

Не одну нічку тай не годиночку!

Відчайдушний, провів життя в походах та битвах, склав свою буйну голову, мабуть, в розквіті життєвих і творчих сил, Дмитро Вишневецький зумів зачепити найтонші, ліричні струни душі народної.

Там він і залишиться назавжди, бо народ своїх героїв не забуває, якби йому не було часом сутужно.

Підручник для сестри

Се талант сильний…

            Іван Франко

Ми з особливим пієтетом відносимось до всього, що пов’язано із життям великої людини. Завжди приємно довідатися про нього щось таке, чого раніше не знали. Ось так нещодавно у мене відбулося із Лесею Українкою. Довідався про неї таке, чого нас не вчили у школі.

Ще на початку Лесиного літературного шляху її запримітив Іван Франко і сказав добре слово, підкресливши, що чекає від неї творчого злету.

Так і сталося, перемагаючи хвороби, що постійно підточували життя поетеси, вона створює видатні твори, які увійшли у золотий фонд світової літератури. І серед них геніальна «Лісова пісня».

Кохання лісової чарівниці Мавки до простого сільського хлопця Лукаша – одна із яскравих сторінок світової драматургії.

Життя не можна вбити, воно перемагає, перемагає любов’ю – такий лейтмотив цього шедевру Лесі Українки. І завдяки поетесі не одне покоління учнів вирушає у життя саме з цим заповітом. Та зберігаючи у серці невмирущі образи наївної, але сильної своєю наївністю, Мавки та того, на кого вона звернула свою увагу і тим підняла його над повсякденністю, — трошки простуватого Лукаша.

Але серед розмаїття створеного Лесею Українкою є маловідомий твір, який так і не потрапив у жодне зібрання її творів.

Йдеться про «Стародавню історію східних народів», яка вийшла друком у Катеринославі 1918 року у незалежній Україні. Спочатку власним коштом Ольги Петрівни Косач-Кривинюк, рідної сестри Лесі Українки, а вдруге як одна з книжок серійного видання Українського кооперативного видавництва. Нині вони обидві є великим раритетом.

Це перший україномовний підручник із стародавнього сходознавства. Леся Українка його написала для своєї молодшої сестри Ольги, яка основи початкової і середньої освіти здобувала вдома.

В 1910 році Леся Українка повертається до свого юнацького твору, починає над ним знову працювати, готуючи його до друку.

Мовного бар’єру для ознайомлення з іноземними джерелами для поетеси не існувало. Леся Українка ще юною дівчиною, маючи від природи дар легкого засвоєння іноземних мов, вивчила французьку, англійську, італійську, німецьку, польську, болгарську, іспанську, грецьку та латинську мови. Якщо додати сюди ще українську та російську, то виходить що вона знала цілих одинадцять мов. Справжній поліглот!

В підручнику йдеться про історію та культуру стародавніх індусів, мідійців, персів, єгиптян, ассірійців, вавилонян, фінікійців та євреїв. Такого докладного підручника, призначеного для середньої ланки освіти і самоосвіти, тоді не знали не лише українська школа, де взагалі не було чогось подібного, а й російська. А забігаючи наперед, треба додати, що подібного підручника не маємо й сьогодні. Леся Українка обігнала свій час у цій ділянці історичної науки на цілих сто років.

Мені, як історику, приємно усвідомлювати, що видатна поетеса, професійно займаючись історичними штудіями, в орієнталістиці створила справжній педагогічний шедевр.

І хай ці кілька моїх слів любові та пам’яті прилучаються до всенародного святкування 130-ї річниці з дня народження нашої великої поетеси.

Вона ще у далекому 1892 році молодою дівчинкою запалила досвітні вогні, які і досі промовляють всім «хто живий, в кого думка повстала…»

09.02.2001 р.

Він повернувся у кожну хату

Ми, мабуть, не забули отой вірш («Швачка») з шкільних часів, який, чомусь, тяжко запам’ятовувався:

— Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…

Боже, чи довго тягти?

З раннього ранку до пізньої ніченьки

Голкою денно верти.

Ще знали, що звали цього поета Павло Грабовський. Він був заарештований реакційним царським урядом і засланий у Сибір, де і помер.

Оце, здається, і все. Потім у більшості з нас складалося так життя, що нових знань про Павла Грабовського ми не одержували, щоправда від цього не дуже засмучувались.

І ніхто не міг нам сказати, чому так жорстоко розправились з поетом, йому ж у 1882 році, коли його вперше арештували, було всього 18 років, та й коли вдруге заарештували у 1886 році за поширення листівок, йому було тільки двадцять два.

Написані від руки (скільки їх там можна було написати?) листівки потрапили до поліції і отакий жорстокий вирок – кілька років заслання у Сибір. Двадцятидвохрічна молода людина звідти більше не повернулась.

Знаємо, що царат до деяких революціонерів не дуже присікався. Побудуть рік, два і повертаються додому, а тут отаке.

Вся справа в тому, що Павло Грабовський обстоював незалежну Україну. Тому нам ніхто про це у школі не розповідав, може і самі не знали. А якщо, навіть і знали, то мовчали.

У двадцять два роки заслали у Сибір а в тридцять вісім – помер. Оце і все. Тільки став там поетом, класиком української літератури, писав свої вірші і надсилав їх у Львів до Івана Франка а той друкував.

Перед смертю, у 1900 році, одружився на такій як і сам, бувшою поселенкою, Анастасією Миколаївною Лук’яновою, що вчилася тоді в Тобольській фельдшерсько-акушерській школі. Через рік народжується син, Борис, а ще через рік, у 1902 році, Павло Грабовський помирає.

24 листопада, за п’ять днів до смерті, він пише листа до Бориса Грінченка: «Я тяжко занедужав, нема надії прожити зиму. Вада серця. По моїй смерті, якщо прийде хіть та ласка, складіть… ще яку збірочку, бо самому, мабуть, вже не доведеться…

Ось ще просьба: стрінете мого маленького сина де-небудь, так поможіть йому прибитись до якого щиро українського гурту. Бувайте здорові, та й сили писати немає більш… України так і не побачу».

Борис Грінченко не встиг допомогти синові Грабовського, бо передчасно вмирає від хвороби у 1910 році і той застає Жовтневий переворот вже у Киргизії.

Далі його життя складається, як у більшості молодих людей того часу – комсомол, Червона Армія, потім закінчує Ташкентську радпартшколу, Середнєазіатський державний університет. Працює лаборантом. До нього приходять перші успіхи.

У 1923 році Борис Грабовський винаходить і виготовлює катодний комутатор.

Через рік переїжджає до Саратова. Тут він сходиться з талановитою молоддю, багато експериментує. Нові друзі та вчителі допомагають Борису теоретично розробити принцип сучасного телевізора, який він назвав «телефот».

Восени 1928 року у Ташкенті Борисом Грабовським, вперше у світі, було передано зображення людей та різних предметів на відстань, яке мало велике наукове значення.

У цьому апараті на передавальному боці вперше в світі була використана катодно-промінева трубка.

Ось так син Павла Грабовського започаткував таке сучасне потужне явище, як телебачення. Все життя віддав науці та техніці, він автор 50 заявочних свідоцтв та 12 патентів. Жив ще у шістдесятих роках у Бішкеку.

Сьогодні ми з повним правом можемо сказати, що Павло Грабовський повернувся на Україну, у кожну хату та квартиру, де є телевізор, який був створений і за допомогою його сина…

Зниклий піджак та недопалки на підлозі

Час від часу на сторінках преси або по телебаченню з’являються сенсаційні повідомлення про щось незвичайне, що завжди привертає увагу людей.

Так, московський журналіст Валентин Скорятін провів журналістське розслідування і встановив, що причиною смерті Володимира Маяковського було далеко не його самогубство.

Не дивно, що швидко зібралось досить авторитетне зібрання, яке намагалося довести, що Скорятін помиляється. На жаль, Скорятін помер. І суперечка сама собою припинилась.

Із смертю російського поета Сергія Єсеніна відбулося теж саме. Журналіст Сергій Куняєв провів своє розслідування і заперечив самогубство поета. Знову піднялась хвиля незадоволення, були проведені відповідні заходи, після яких пресі, а через неї і всім нам, читачам, «довели», що поет таки покінчив життя самогубством.

І ось знову професор Московської медичної академії ім.Сеченова Олександр Маслов, багато років віддавший судово-медичній експертизі, авторитетно стверджує, що вбивство Сергія Єсеніна – це просто міф.

Він займався дослідженнями причин загибелі Михайла Фрунзе, Надії Крупської, Володимира Маяковського та інших і зрозуміло, що йому і карти в руки.

Ну, що ж, подивимось, як це він робить. Віднайшов нові факти, докази, свідків? Провів слідчий експеримент? Ні, про це нічого не відомо. Просто професор заявив, що на його думку вченого цього не може бути, бо не може бути ніколи.

Але, як колись сказав поет:

«Послушайте!

Ведь, если звезды зажигают –

Значит – это кому-нибудь нужно?»

Давайте і ми подивимось неупередженим поглядом на те, що нам відомо, тим більше, що сьогодні відкриті для дослідників життя і творчості Сергія Єсеніна матеріали слідства по «Справі про самогубство С.О.Єсеніна».

Нагадаємо, що 24 грудня 1925 року Сергій Єсенін приїхав до Ленінграду на постійне мешкання. Прожив він в Ленінграді лише чотири дні з 24 по 28 грудня. 28 грудня в 10 годин 30 хвилин ранку в номері 5 готелю «Англетер» був знайдений його труп.

Зрозуміло, що тепер кожна деталь повинна мати велике значення, бо може кинути світло на причини події, допомогти відкрити істину.

Спочатку давайте подивимось, що відбувалося напередодні. Це можна відтворити і за спогадами людей, які перебували із Єсеніним у той час.

Чому саме Єсенін зупинився в «Англетері»? Тому, що тут у номері 130 мешкали його друзі письменник Георгій Устінов разом із дружиною, художницею Єлизаветою, а він хотів бути до них ближче. Казав їм, що починає нове життя, буде працювати над новими віршами. В ці ж дні поруч із Єсеніним був також поет Вольф Ерліх, який теж залишив спогади.

27-го, зранку, Ерліх поголив Єсеніна, потім сніданок, який приготувала Єлизавета Устінова.

Саме під час гоління Єсенін передав Ерліху вірш, про який потім писали, що це його заповіт:

До свиданья, друг мой, до свиданья.

Милый мой, ты у меня в груди.

Він був написаний кров’ю, бо в номері не виявилося чорнил, а Єсеніну було потрібно терміново записати слова, які юрмилися в його голові. Хто пише, той знає, що це таке.

Ерліх в спогадах приводить симптоматичну сценку:

«Він (тобто Єсенін – В.Ш.) каже:

— Так… Ліза, слухай! Це неподобство! Щоб у номері не було чорнил! Ти розумієш? Хочу написати вірші, і нема чорнил. Я шукав, шукав, шукав, так і не знайшов. Дивись, що я зробив.

Він засукав рукава і показав руку: надріз. Піднявся лемент. Устінова дуже розсердилася. Домовилися вони так:

— Серьоженька! Кажу тобі в останній раз. Якщо ще раз повториться отакий жарт, ми з тобою незнайомі.

— …Ліза! А я тобі кажу, якщо в мене не буде чорнил, я ще розріжу руку! Що я, бухгалтер якийсь, щоб відкладати на завтра!

— Чорнила будуть. Але якщо тобі ще раз захочеться писати вірші вночі, а чорнила висохнуть, можеш дочекатися ранку, нічого з тобою не буде.

На цьому і домовились».

Як бачите, заповітом ці вірші не були.

Потім з’явився Устінов, з ним прийшов журналіст Ушаков. Так вони в розмовах просиділи до шести вечора. В шість годин залишилися утрьох – Єсенін, Ушаков і Ерліх. Устінов пішов до себе у номер відпочивати, за ним пішла його дружина.

Біля восьми годин Ерліх теж пішов. Але з дороги повернувся, бо забув портфель. Ушакова вже не було. Єсенін сидів за столом спокійний, без піджака, накинув шубу і передивлявся старі вірші. На столі була розкрита папка.

На другий день портьє, даючи свідчення, повідомив, що біля десяти годин вечора Єсенін спустився з проханням: нікого до нього в номер не пускати.

Оцей портьє і був останнім, хто бачив Єсеніна живим.

В пів на одинадцяту ранку Устінова пішла звати Єсеніна снідати, довго стукала у двері, потім підійшов Ерліх і вони вже удвох стукали, але безрезультатно. Устінова покликала нарешті коменданта відкрити кімнату відмикачкою. Той відкрив і пішов.

Устінова зайшла в кімнату – ліжко було незайманим, на кушетці теж нікого, і на канапі пусто, підійняла очі і побачила його у зашморгу біля вікна…

Було одинадцять тридцять ранку 28 грудня 1925 року.

Ось тепер прийшов час привести акт, який склав викликаний у готель працівник міліції. Даю його мовою оригіналу.

«Акт о самоубийстве Есенина 28 декабря 1925 года составил участковый надзиратель 2-го отделения Ленинградской милиции Н.Горбов в присутствии управляющего гостиницей «Интернационал» («Англетер»- В.Ш.) тов. Назарова и понятых. Прибыв на место мною был обнаружен висевший на трубе центрального отопления мужчина в следующем виде, шея затянута была не мертвой петлей, а только одной правой стороной шеи, лицо было обращено к трубе и кистью правой руки захватился за трубу, труп висел под самым потолком и ноги от пола были около 1,5 метров, около места, где обнаружен был повесившийся лежала опрокинутая тумба, а канделябр, стоящий на ней, лежал на полу. При снятии трупа с веревки и при осмотре его было обнаружено на правой руке выше локтя с ладонной стороны порез, на левой руке на кисти царапины, под левым глазом синяк, одет в серые брюки, ночную белую рубашку, черные носки и черные лакированные туфли. По представленным документам повесившийся оказался Есенин Сергей Александрович писатель, приехавший из Москвы 24 декабря 1925 года. Удостоверение ТЦ №42 — 8516, и доверенность на получение 640 рублей на имя Эрлиха».

Як бачите, вже сам документ викликає багато питань, а міліціонер, щойно вступивши в кімнату, де відбулася трагедія, починає свою бумагу зі слів «Акт о самоубийстве Есенина». Йому все ясно. Він навіть не викликав слідчого. Не зафіксував, що в кімнаті знаходиться і де. Обмежився тільки складанням протоколів допитів Ерліха, подружжя Устінових і коменданта. Не був проведений, як потім виявилося, і слідчий експеримент.

Тобто, складається враження, що правоохоронним органам все вже було зрозуміло і вони хотіли якнайшвидше закрити справу.

На синець під лівим оком поета не звернули увагу ні свідки ні міліціонер. А ми вже знаємо, що ввечері його ще не було. Звідки він взявся?

Зберігся ще один документ, висновок судово-медичного експерта Гіляровського. Ось що він пише: «1925 года, 29 декабря, в покойницкой Обуховской больницы было произведено вскрытие трупа гражданина Сергея Александровича Есенина, причем найдено: покойному 30 лет. На середине лба, над переносьем – вдавленная борозда, длинною в 4 сантиметра и шириною 1,5 сантиметра (кінець речення неясний – В.Ш.). А под левым глазом – небольшая поверхностная ссадина; на шее над гортанью – красная борозда, идущая слева вверх и теряющаяся около ушной раковины спереди; справа борозда идет немного вверх к затылочной области, где и теряется; ширина борозды с гусиное перо; в нижней части правого плеча имеется рана на коже с рваными краями длинною в 4 сантиметра, в нижней трети левого предплечья имеется одна рана, идущая в горизонтальном направлении и 3 раны в вертикальном направлении. Эти раны длиною около 3-х сантиметров каждая. Других знаков повреждений нет. Хрящи гортани целы. Кончик языка прокушен…

На основании данных вскрытия следует заключить, что смерть Есенина последовала от асфиксии, произведенной сдавлением дыхательных путей через повешение. Вдавление на лбу могло произойти от давления при повешении.

Темно-фиолетовый цвет нижних конечностей, точечные на них кровоподтеки указывают на то, что покойный в повешенном состоянии находился продолжительное время.

Раны на верхних конечностях могли быть нанесены самим покойным и, как поверхностные, влияния на смерть не имели.

Суд.мед. эксперт Гиляревский».

На жаль, цей висновок не зберігся в повному вигляді, але сучасна експертиза допомогла прочитати місце, яке раніше не читалося. Тепер воно читається так: «На середині лоба, над переніссям – здавлюваний рівчак, довжиною в 4 сантиметри та завширшки 1,5 сантиметри, через який вийшли назовні 20 грамів мозку».

Уявляєте собі? Який це був удар, щоб вийшов мозок. І хто його зробив? Єсенін? Але після цього удару навряд чи він виліз би під саму стелю. Хтось інший? Але судовому експерту все зрозуміло, не помічаючи цієї рани, він пише, що «рани на верхніх кінцівках, могли бути нанесені самим покійним і, як поверхові, вплив на смерть не мали».

Цікава картина вимальовується. Єсенін спочатку собі наносить поверхові рани на верхні кінцівки, потім невідомо чим, з усієї сили б’є себе по лобі, так, що вийшов мозок, не знепритомнів, як на диво і лізе під стелю, щоб повіситися, а там ще чіпляється за водопровідну трубу. Та так, що на другий день його ледве від неї відчепили.

І все це треба кваліфікувати як самогубство? Щось тут не сходяться кінці з кінцями у шановного професора Олександра Маслова і його «славних» попередників.

І зашморг якийсь нетрадиційний. Пам’ятаєте, що написав міліціонер? «…шия була затягнута не мертвим зашморгом, а тільки однією правою стороною шиї…».

Складається враження, що хтось напав на Єсеніна, він відбивався не на життя а на смерть, звідси у нього всі пошкодження, але його таки підтягли до труби, яка знаходилася під самою стелею, на висоті 3 метрів і там повісили, імітуючи самогубство.

Але і професор і той, хто оформляв первинні документи, на всі ці невідповідності здоровому глузду зовсім не звертають уваги.

Як я вже казав, ніхто не зафіксував що і де в готельному номері знаходилось, після того, як туди ввійшли люди і зрозуміли, що сталося непоправиме. А цим діям вчать на любому юридичному закладі.

Але знову на поміч приходять спогади та показання свідків. Останній, хто пішов від Єсеніна був Ерліх, він бачив, як поет сидів за столом, спокійний, без піджака, розбирав рукописи.

Поет Всеволод Рождественський свідчить таке: «Набрякле обличчя було страшним, — воно зовсім не нагадувало колишнього Сергія. Одягнутий він був у модні, нещодавно розпрасовані штани. Ошатний піджак висів поруч, на спинці стула».

Звертаю вашу увагу саме на цей піджак. Ерліх його бачив, бачив і Рождественський, коли одним із перших увійшов у номер. А ось коли виносили Єсеніна і треба було його хоч чим не будь прикрити, піджака вже не було. Що трапилося з ним? Хтось знищив його як важливий доказ злочину або просто вкрав? У всякому разі зникнення піджака підтверджує нашу думку про те, що слідство, якщо можна так його назвати, велося на дуже низькому рівні.

Газети також писали, що «в кімнаті стояв повний погром. Речі були вийняті з чемодану, а на підлозі лежали розкидані недопалки та шматки розірваних рукописів».

І знову таки на це ніхто із слідчих органів не звертає уваги. Бо вони вже «вияснили» що це самогубство поета. Як, до речі, і шановний пан професор, який через сімдесят п’ять років, не притягуючи до своїх доказів нічого нового, просто підтвердив висновки своїх несумлінних (якщо не сказати більше) попередників.

Але ми вже знаємо слова поета про те, що «если звезды зажигают – значит – это кому-нибудь нужно?».

Лікар, який був викликаний на місце події, визначив, що «смерть настала за 6-7 годин до виявлення трупу». Тобто між пів четвертої і пів п’ятої ночі Єсенін загинув.

Тепер можна реконструювати трагічні події, що відбулися в номері. Єсенін сидів у себе в номері і працював, не вкладався спати. Хтось підійшов і постукав, Єсенін йому відчинив, бо цей «хтось» був йому знайомий (ось кого треба було шукати слідству!).

Увірвавшись у номер вони схопили Єсеніна, той відчайдушно боровся за своє життя, але сили були нерівні і вони його вбили, а потім повісили на трубу. Перевернули все в кімнаті, щось шукаючи, порвали і забрали із собою рукописи, лишаючи скрізь недопалки і пішли знову у безвість, бо знали, що їх ніхто розшукувати не буде.

А коли йшли, то зачинили за собою двері номера, імітуючи те, що до Єсеніна ніхто не заходив, і він нікуди не виходив. Але замок у дверях знов таки ніхто не вивчав. Щось дуже багато слідчих помилок, чи не правда?

Вранці події розвивались своїм чином, а коли труп був виявлений, залишалось тільки покликати міліцію, яка з готовністю написала акт про самогубство.

Все вони розрахували, тільки на одному прокололись. На недопалках. Вони ходили по номері і скрізь кидали недопалки, бо знали, що їх ніхто шукати не буде.

Де ви бачили злодіїв, які навмисне залишають речові докази на місці злочину? Отож. А вони залишили. Все розрахували, а недопалки кинули на підлогу.

Хто вбив Сергія Єсеніна? Через 75 років можна сказати ствердно (на відміну від шановного професора), що його вбили ті, хто вбив Миколу Леонтовича, Георгія Нарбута, Олександра Мурашка, Олександру і Тетяну Єфіменків, Володимира Маяковського, Миколу Хвильового, Володимира Івасюка, Василя Стуса.

Але як вони не ховались і не ховаються, нічого не вийде, бо все з часом проходить, а одна правда залишається.

10.02.2001 р.

За хрестоматійним глянцем

Скільки ще невідомого відкриється допитливому досліднику, коли він доторкнеться до життя і творчості геніального поета, коріння якого, як відомо, з України, Володимира Маяковського. Останніми роками, завдячуючи московському журналістові Валентинові Скорятіну, вдалося трохи відхилити завісу таємниці смерті поета. Але попереду ще багато уточнень та відкриттів.

Ось і я в своїх замітках хотів би теж зупинитися на деяких маловідомих сторінках життя і творчості Володимира Маяковського.

Виявляється, що поет у 1928 році, перебуваючи з виступами у Свердловську, виїздив на місце поховання імператора Миколи ІІ. Хтось йому сказав про це, можливо, раніше, і коли у поета трапилася нагода, він не проминув побувати там. Краще один раз побачити ніж сто разів почути.

В хрониці життя і діяльності В.Маяковського, надрукованій відомим дослідником творчості поета В.Катаняном (Катанян В.А. Маяковський. Хроника жизни и деятельности. Издание пятое, дополненное, М. «Советский писатель», 1985г.), про це немає жодної згадки. Тільки можна встановити, що з 26 числа по 30 (30 января выехал в Пермь», там само, стор.422) поет перебував у Свердловську.

Десь в ці дні Маяковський виїхав на місце трагічної події і під впливом побаченого написав вірша. Він так і називається – «Імператор».

Але якщо відкинути необхідні ідеологічні аксесуари, то можна там прочитати таке:

За Исетью, где шахты и кручи,

за Исетью, где ветер свистал,

приумолк исполкомовский кучер

и встал на девятой версте.

Здесь кедр топором перетроган,

зарубки под корень коры,

у корня, под кедром, дорога,

а в ней – император зарыт.

Лишь тучи флагами плавают,

да в тучах птичье вранье,

крикливое и одноглазое,

ругается воронье…

(Владимир Маяковский, Полное собрание сочинений, том ІХ, Госиздат, Москва, 1958г., стор.28-29).

Зовсім несподіваний Маяковський. Вірш добре передає атмосферу присутності на місці трагічних подій і почуття автора, який відчуває жаль від скоєного. Якщо ще нагадати, що в чорновому автографі поета залишилися невикористаними ось такі рядки:

«И как ни крошечен толк от живых

От мертвого меньше толку…» (Там само, стор.444).

Чи не вперше у поета виникає сумнів відносно зробленого. Бо життя людське це єдиний найбільший скарб на землі…

Взагалі, рядки цього вірша викликають подив. Про те, що сталося з Миколою ІІ було державною таємницею. А тут поет відверто пише:

«у корня, под кедром, дорога,

а в ней – император зарыт». (Там само, стор.29).

Це тільки сьогодні, коли відкрились архіви та зникла цензура, ми взнали та зрозуміли, яка трагедія відбулася тоді в Катеринбурзі 17 липня 1918 року.

В примітках до вірша надруковано: «17 июля 1918г. в Екатеринбурге, при приближении к нему белых армий, был по постановлению Уральського обласного Совета робочих и крестьянских депутатов расстрелян бывший российский император Николай Второй  и члены его семьи». (Там само, стор.543).

Отака офіційна версія переходила з книги у книгу. Вона не відповідає дійсності. Тоді були вбиті (бо слово «розстріл» до того, що відбувалося в будинку купця Іпатова, мало підходить) не тільки бувший цар Микола ІІ із своєю сім’єю а й їхня прислуга.

Крім того, посилання на рішення Уральської обласної Ради теж ні до чого, бо в усьому цивілізованому світі кваліфікується як безсудова розправа.

Щоб присудити людину до смерті, треба провести повне судове розслідування, чого в Катеринбурзі не було взагалі.

Щось, мабуть, ворухнулося у душі поета, коли він стояв на місці трагічних подій, де заховали людину з дітьми, яка добровільно відмовилася від влади…

Спливає думка, можливо, у Маяковського є ще вірші, які не вписуються у хрестоматійний ряд. Недарма ж після загибелі поета, так старанно порпалися в його рукописах багато артистів (так з легкої руки Михайла Булгакова стали звати енкавеесівців), починаючи від сумно відомого Агранова і закінчуючи незамінною Лілею Брік.

В своїй книзі «Тайна гибели Владимира Маяковського» (Москва, «Звонница – МГ», 1998г.) Валентин Скорятін відвів навіть цілу главу – «Прозрение», в якій показує, що в кінці свого життя Маяковський почав переосмислювати революційний шлях країни і свій особистий.

Саме під час роботи над «Императором» з-під пера поета вийшли ось такі рядки, які теж залишилися у чорновику:

«Мы повернули истории бег,

Старье навсегда провожайте,

Коммунист и человек

Не может быть кровожаден…»

(Владимир Маяковский, Полное собрание сочинений, том ІХ, Госиздат, Москва, 1958г. стор.444).

Але, на жаль, ці слова поета залишилися непочутими…

Тепер коротенько зупинюся на обставинах загибелі самого поета. Ранок 14 квітня 1930 року розписаний у багатьох дослідженнях і статтях. Здавалося б додати до відомого щось нове неможливо. Але ретельне опрацювання матеріалу, нового і напівзабутого, теж призводять до несподіваних висновків.

Нагадаю, що вранці 14 квітня Маяковський привіз до себе на Луб’янський проїзд актрису, двадцятидвохрічну Вероніку Полонську, хоча тій треба було на піводиннадцяту на репетицію в театр. Вів з нею різні розмови, які, зі слів Полонської, закінчилися сваркою.

І коли Полонська пішла на репетицію, вийшла з кімнати, зробила кілька кроків, то за спиною у неї пролунав постріл. Це все відомо зі спогадів самої Полонської, які пролежали в музеї Маяковського недрукованими сімдесят років і були оприлюднені тільки в 1987 році.

Якщо уважно їх прочитати, що і роблять дослідники, то виявляється, що і причин сваритися у Маяковського з Полонською не було. Вона з усім погоджувалася, все зробить, як поет хоче, оце тільки треба поїхати на репетицію. І з-за цієї дрібнички виникла суперечка…

Взагалі-то для Полонської рішення з’єднатися з Маяковським було доленосним, вона ним перевертала своє життя і поет, як тонка особистість, не міг не розуміти її вагань. Щось тут не так.

Тим більше, що в хроніці В.А.Катаняна читаємо: «На утро 14 апреля у Маяковского было назначено деловое свидание с писателями у него на квартире…» (стор.499). До речі, після ніхто так і не встановив, хто ж повинен був тоді зустрітися у Маяковського. Складається враження, що комусь дуже хотілося, щоб цій події (пострілу) був свідок. І його знайшли.

А ось що згадує у своїх мемуарах письменник, друг Сергія Єсеніна, Анатолій Марієнгоф: «Полчаса тому назад мне рассказал  Качалов: сегодня Вероника Полонская опоздала на репетицию к Литовцевой. Та, конечно, накинулась на нее с криком: «Безобразие!.. Распущенность!.. Возмутительно!..» Полонская стала оправдываться: «Простите, Нина Николаевна… Только что застрелился Маяковский… Я прямо оттуда». И осталась репетировать» (Мариенгоф А. Роман без вранья; Циники; Мой век, моя молодость, мои друзья и подруги, Романы, Ленинград, «Художественная литература», 1988г. стор.341).

Людина, яка була присутня при такій трагедії, навряд чи потім буде спокійно репетирувати. Тобто, напрошується єдиний висновок, що все, що пов’язане з Полонською в цей день, це справа режисерів з ДПУ.

Взагалі, коли вивчаєш найближче оточення поета, то виявляєш, що дуже багато з нього пов’язане з  ДПУ. Агранов, Блюмкін, Волович, Гендін, Горб, Горожанін, Альберт… Я назвав самих-самих, яких знав Маяковський, з якими спілкувався, і, зрозуміла річ, вони знали його. Але що їх об’єднувало? Геніального поета із спецагентами ДПУ, які залили кров’ю не тільки власну країну, але робили це і за кордоном (Волович, Альберт, Блюмкін, Гендін).

Комісар держбезпеки 1-го рангу, резидент ОДПУ на Ближньому Сході, резидент ОДПУ у Парижі, начальник контррозвідувального відділу ОДПУ, резидент ОДПУ в Берліні, заступник начальника Особливого бюро при секретаріаті НКВС СРСР і співробітник іноземного відділу ОДПУ…

Не дивно, що їхні прізвища так старанно обходить В.А.Катанян у своїй хроніці. Згадується там тільки Горожанін (як співавтор Маяковського) та Альберт (посилання на його спомини).

Я думаю, що саме тут треба шукати відповіді на всі питання. Бо ці майстри допиту і револьверу вміли робити свої справи так, що потім цілі покоління дослідників не можуть зрозуміти, що ж було насправді. Самогубство чи вбивство?

Офіційно всі погодилися, що це було самогубство але, коли згадуєш, що ж відбувалося тоді в країні, то не віриш жодній офіційній заяві. Бо скільки вже їх було за нашої пам’яті, а потім виявлялося, що все не так…

26.08.2002 р.

Ще раз про «самогубство» поета

Працюючи в обласному архіві, випадково побачив в газеті «Червоне Запоріжжя» за 1930 рік, яку я переглядав, повідомлення «Самогубство поета Володимира Маяковського».

Я вже кілька разів писав про це сумнівне самогубство і тому уважно прочитав текст.

«Москва 14. 14-го квітня о 10 годині 15 хвилин ранку у своєму робітничому кабінеті заподіяв собі смерть поет Володимир Маяковський. Попередні дані слідства вказують, що самогубство викликано причинами чисто особистого порядку, які не мають нічого спільного з громадською й літературною діяльністю поета. Перед самогубством поет довго хворів. Після хвороби він ще не зовсім одужав. Про час похорон буде оголошено окремо».

«Червоне Запоріжжя», 15 квітня, 1930 року.

Перше, на що я звернув увагу, це швидкість з якою текст з Москви досягнув до периферійного містечка, яким було тоді Запоріжжя, і надрукований в «Червоному Запоріжжі» на другий день після сумної події. В ті часи газету набирали вручну і щоб вона вийшла 15-го, потрібно було 14-го її набирати і практично вже уночі друкувати тираж.

Тобто, коли подія відбувалася напередодні, то треба було докласти неабияких зусиль, щоб повідомлення про неї потрапило на шпальти газети якомога скоріше. А в даному випадку, вважайте, навіть через півдня.

Зразу виникає думка, що комусь дуже було потрібно, щоб звістка про самогубство поета потрапила якнайшвидше до читачів.

Кому це було вигідно? Позаяк в ті часи була вже тільки одна державна преса, то виходить, що державі. Іншої преси не було.

Тепер придивимося до того, що було видруковано в повідомленні і що на довгі роки стало аксіомою в біографії поета.

Чи не здається вам, що фраза «Попередні дані слідства вказують, що самогубство викликано причинами чисто особистого порядку…» ми вже десь чули і причому зовсім недавно. Дійсно, коли загинули Кирпа та Кравченко, нам настирливо повідомляли, що це самогубство. Не встигали правоохоронні органи ознайомитися з місцем подій, а вже охоче повідомляли всім ЗМІ попередні дані слідства, що це самогубство!

Попередні дані слідства це – попередні дані і не більше. І, мабуть, в таких випадках не треба спішити з їхнім оприлюдненням. А у випадку з Маяковським на чому базувалися ці попередні дані? Зрозуміло, на передсмертному листі.

Вже в наші дні дослідник Валентин Скорятін провів блискучий аналіз цього передсмертного листа і довів, що Маяковський не міг його написати. Але ті, кому було потрібно якнайшвидше створити версію самогубства поета, не думали про такі дрібниці, як звичайна людська спостережливість і здоровий людський глузд.

Тому і «підказка» з боку тих, хто створював повідомлення, що начебто поет довго хворів і таким чином був готовий до самогубства, теж із ряду тих тверджень.

Бо, як відомо, хвороба, тим більше грип, не привід до самогубства.

Наступного дня, 16 квітня, «Червоне Запоріжжя» видрукувало ще передсмертний лист поета. Уявляєте собі, по всій країні у всіх газетах дозволено терміново видрукувати цей лист! А де ж попереднє (чи яке там?) слідство? Чи вже все ясно? За півдня? Геніальні Шерлоки Холмси зібралися під орудою ДПУ, не інакше!

А вам вдалося прочитати передсмертні записки, що залишили по собі Кирпа чи Кравченко? Ото ж бо й є!

Хтось дуже впливовий водив рукою слідчих у справі поета і давав дозвіл на термінове друкування. З чого б це? Щоб люди повірили у самогубство поета.

Коли я в той осінній день, перегортаючи пожовклі і ламкі від часу сторінки газети «Червоне Запоріжжя», наштовхнувся на повідомлення про самогубство поета, то вчитавшись в нього, зрозумів, що поет не вбивав себе.

Якби це була правда, то пройшло б не менше як два дні, поки ця звістка докотилася б до Запоріжжя і потрапила на сторінки місцевої преси. Бо тоді їй ніхто б не давав зелену вулицю.

26.11.2005 р.

Нові документи про Дмитра Донцова

Ім’я Дмитра Івановича Донцова (1883 – 1973), видатного українського мислителя, на жаль, на його батьківщині призабуте.

Це пов'язане, в першу чергу з тим, що діяльність Дмитра Івановича пройшла, в основному, в еміграції, де він опинився після падіння української державності на початку 20-х років XX століття.

60 років невсипущої діяльності в царині суспільних наук зробили йому ім’я. Філософ, теоретик української державності, полум’яний публіцист, непересічний літературний критик, есеїст — в творчому доробку Дмитра Івановича сотні статей та десятки монографій.

Зрозуміло, що в роки радянської влади його ім’я було заборонене. Тому вивчати життя та спадщину мислителя було неможливо.

Головне досягнення Дмитра Івановича, безумовно, в царині політичної думки. Ретельно проаналізувавши причини поразки української революції 1917-1920-х рр, Донцов прийшов до висновку, що головна причина поразки, це непідготовленість українців до боротьби за власну державу і всі свої сили він спрямував на виховання та підготовку українського суспільства для майбутньої боротьби за встановлення української держави.

Події 1991 року, а тепер і події Помаранчевої революції в Україні показали, наскільки був правий Дмитро Іванович і що його ідеї, оприлюднені ним на початку ХХ століття, не застаріли і сьогодні.

Час змінився і тепер на батьківщині мислителя проводяться донцовські читання, в яких приймають участь вчені з усієї України. Але в біографії Дмитра Івановича, зрозуміло, ще багато білих плям.

Працюючи в Державному архіві Запорізької області, мені вдалося віднайти два цікаві матеріали з біографії Д.І.Донцова, які я і пропоную увазі науковому загалу.

Документи приводяться мовою оригіналу. Дати також приведені за старим стилем.

Документ №1.

Александро-Невская церков

Мелитопольского уезда

Таврической губернии

Метрическая книга

Регистрации актов гражданского состояния о рождении за 1883 год

Протоиерей Павел Поддъяков

и.д. псаломщика Николай Юрковский

ДАЗО, Фонд Р-5593, оп.1,спр.53, арк.101 зв-102.

Таким чином, перший документ точно встановлює дату народження та хрещення Дмитра Івановича і хто були його хрещені батьки: губернський секретар Дмитро Єлисейович Сіпачов (часом, чи не в його честь була названа дитина?), мабуть, близький приятель сім’ї та дружина майора Пелагея Йосипівна Шумакова. Тут теж можна зробити припущення, що саме вона, сестра матері Дмитра Івановича, після передчасної смерті батьків дитини, виховувала його у своїй сім’ї.

Документ №2

Метрическая книга на 1895 год

Часть ІІІ: об умерших

ДАЗО, Фонд Р-5593, оп.1, спр.57, арк.. 184зв-185.

Другий документ якраз і встановлює дату смерті матері Донцова, її вік та від чого вона померла.

Залишилося п’ятеро осиротілих дітей… В 1900 році Дмитро Донцов поїде здобувати вищу освіту і залише Мелітополь назавжди. Але Батьківщина у людини одна, там де він народився і для Дмитра Івановича Донцова це українське містечко Мелітополь.

Батько Дмитра Івановича помер у 1894 році на 54 році життя, але, на жаль, метрична книга Олександро-Невської церкви за цей рік в архіві не збереглася.

Та, безумовно, у майбутньому архіви ще розкриють перед дослідниками свої таємниці.

23.03.2005 р.

Маловідомий лист академіка Д.І.Яворницького

Пропонуємо увазі читача лист академіка Д.І.Яворницького до М.М.Залізняка, що зберігається у фондах Музею історії Запорозького козацтва.

Уривок з нього був надрукований в №6 часопису «Наука і суспільство» від 1988 року, дослідницею творчості Яворницького М.Олійник-Шубравською. Але повністю він ще не друкувався.

Марко Микитович Залізняк, до кого звертався Дмитро Іванович у своєму листі, був фотографом у тій археологічній експедиції, яку очолював Яворницький під час Дніпробуду і яка досліджувала майбутнє місце затоплення.

Марко Микитович якраз і проводив зйомки Хортиці, порогів, лівого і правого берегів Дніпра.

Цей лист в першу чергу цікавий тим, що яскраво зображує умови в яких знаходився видатний історик України. Крім того, він розвінчує легенду, яку придумали радянські фальсифікатори, що буцім то Дмитру Івановичу були створені радянською владою усі умови для його наукової творчості. Як бачите, навпаки! Останні десять років свого життя вчений, який так багато зробив для збереження історії запорозького козацтва, майже зовсім не друкувався.

В листі згадується збірник «До історії степової України», який був виданий у 1929 році. Так от з 1929 по 1939 рік – цілих десять років! – академік нічого не видрукував. Ось ті умови в яких знаходився вдатний вчений!

І це в той час, коли ім’я академіка України Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940) назавжди увійшло в історію науки і культури нашого народу. Визнаний дослідник Запорозької Січі, історик, етнограф, фольклорист, лексикограф, археолог, письменник, краєзнавець, археограф, Яворницький, крім відомої тритомної «Історії запорізьких козаків», написав десятки книг, присвячених дослідженню Запорозької Січі, зібрав і видав величезну кількість документів про козаків, записав більш як дві тисячі українських народних пісень різних жанрів (198 із них наспівав сам).

До того ж учений занотував сотні переказів, казок, легенд, народних оповідок, прислів’їв, частівок, записав різні етнографічні відомості з життя і побуту українського народу, зібрав 85 тисяч експонатів для Катеринославського (тепер Дніпропетровського) історичного музею, засновником і директором якого був довгий час, зібрав 55 тисяч слів живої народної мови, яких немає в 4-томному словнику Б.Грінченка.

І такій людині заважали працювати! Але краще прочитайте самі.

«На Вашого листа маю одповісти Вам, Марку Микитовичу, от що – спершу скажу Вам, що я цілих півроку лежав тяжко хворий і був на волосинку од смерті. І тільки дякуючи чотирьом лікарям та дружині, я встав з ліжка і ходжу і тепер по кімнатах свого будинку. В музей я зовсім не ходжу і тепер там за директора якийсь Карпенко*. Мене і всіх моїх співробітників, опріч одного, тільки Садового*, вичистили із музею як «контрреволюційне кубло». Мої зложелателі написали ще  в Київ, щоб з мене зняли звання академіка. Але там їм сказали це вже «зась». З академіків мене не скинули, але чотири місяці не висилали мені утримання до того часу, поки не розібрали справи, бо Шаповал* доніс в Київ, начеб-то мене арештували. Всі ті часи дуже тяжкі були для мене і для членів моєї сім’ї. Приходилось нести на Озерку* різні речі та з того й жити. Тепер стало мені трохи легше, а все-таки повного душевного спокою я не знаю. Працюю тільки над словником, і коли у Вас є який там новий лексичний матеріал, присилайте його мені, за що буду дуже вдячний Вам. Опріч збірника, який надруковано в 1929 році, ми нічого не друкували і мабуть наші великі археологічні здобутки не скоро побачать світ. За минулий рік Академія наша через паперовий голод не друкувала і навряд, щоб в цьому році відновилися археологічні розкопки.

Во всякому разі я наперед одрікаюсь од всякого керівництва науковими справами після всього того, що я пережив. За Ваше вітання і Вас з Вашою дружиною з Новим Роком і от щирого серця бажаю всього найкращого що є в нас на широкій Україні.

25.01.1934.

Д,Яворницький.»

Примітки.

1.Карпенко – зараз у Дніпропетровському історичному музею ім. Д.І.Яворницького про цю людину нічого не знають.

2. Садовий – Садовий Юхим Платонович, доглядач, лаборант Дніпропетровського історичного музею.

3. Шаповал – письменник Шаповал Іван Максимович, відомий своєю книгою про Д.І.Яворницького «В пошуках скарбів».

4. Озерка – базар у Дніпропетровську.

Curriculum Vitae Григорія Бабенка

Публікації останнім часом дослідників Миколи Чабана (Дніпропетровськ)* та Олександра Ємця (Пологи)* про життя і діяльність українського письменника Григорія Бабенка окреслили те коло питань на які, на жаль, і досі немає відповідей. Це коли і де він народився та коли і де помер.

Ще раніше мені теж довелося торкатися цієї теми* але і я не зміг відповісти бодай хоча б на одне з цих питань. Та після ознайомлення із результатами досліджень дніпропетровського науковця та пологівського краєзнавця виникла досить плідна думка і собі попрацювати в обласному архіві. І хоча попередні питання так і залишилися нерозгаданими але дещо вдалося віднайти.

Вдалося знайти кілька документів і листів власноруч написаних письменником, уточнити деякі деталі його біографії. Можна тепер точно сказати, коли Григорій Бабенко приїхав у Пологи, де він працював, на якій посаді, коло його службових обов’язків.

З його короткої автобіографії (Curriculum Vitae) виходить, що він закінчив Харківський університет у 1911 році. Значить, поступив туди орієнтовно у 1905 році. В ті часи поступали в університет після закінчення гімназії. Тобто, Григорій Бабенко міг закінчити гімназію у 1905 році. Навчалися в гімназії 8 років, а поступали до неї у 9 років. Тобто, виходить, що Бабенко був приблизно 1888 року народження.

В 1931 році, коли він написав свою історичну повість «Шляхом бурхливим» йому було 43 роки. Якщо його не заарештували в 1937 році і він не загинув під час війни, то Бабенко міг дожити до 1961 року і було б йому тоді 73 роки. Але, на жаль, місцеві старожили сьогодні його не пам’ятають. Тому будемо продовжувати пошук.

Серед знайдених матеріалів згадуються два прізвища – Алексеніцер та Йоффе. Завідуючий окружною здоровінспектурою Лев Григорович Алексаніцер в 20-30-х роках відома в нашому місті людина. Був членом партії з часів громадянської війни, працював на різних посадах. Перед арештом був начальником відділу заводу «Запоріжсталь». Його заслали на п’ять років в Магадан, де він і помер у 1938 році.

Судячи з листів, Йоффе був добрим знайомим Григорія Бабенка і допомагав йому влаштуватися у Пологах. Можна також зробити припущення, що дружину Бабенка звали Єлизаветою Митрофанівною. Про це згадується в листі Бабенка до Йоффе (див. документ №8).

Дослідникам М.Чабану та О.Ємцю вдалося віднайти і видрукувати три листа Григорія Бабенка до академіка Д.І.Яворницького. Особливо цікавий другий лист, з яким Бабенко надіслав Дмитру Івановичу свою повість «Шляхом бурхливим». Ця повість з дарчим написом письменника збереглася в фондах Державного історико-культурного заповідника на о.Хортиця, куди її в свій час в 70-х роках минулого століття передав відомий запорізький археолог Олександр Всеволодович Бодянський. Текст дарчого напису приводимо в кінці документів.

Листи і документи друкуються без скорочень і в хронологічній послідовності.

Література і джерела.

1. Листи Г.О.Бабенка до Д.І.Яворницького – Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького, випуск 2, Дніпропетровськ, 1999р., стор.102-104.

2. Олександр Ємець, Повернення з туману минулого – «Дніпрові пороги», №6, березень 2001р., Олександр Ємець, З туману минулого – «Літературна Україна», 4 вересня 2003р.

3. Віталій Шевченко, Вони були! – «Слово і час», 1995р., №8, стор.77-80.

4. Шевченко В.И., Под сенью музы терпеливой, Днепропетровск, «Сич»1992г., стор.131, 146-147.

25.11.2005 р.

Документ №1

Лист Г.О.Бабенка Запорізькому Окрздороввідділу з проханням прийняти на роботу.

В Запорожский окрздравотдел

Прилагая при сем краткий Curriculum Vitae прошу предоставить мне место Завотделом медучастка и поликлинникой с роддомом в Пологах.

Врач Гр.Бабенко

Адрес: п/о Боковский Антрацит, Луганский окр., Боковская больница.

20/ІХ-28г.

ДАЗО, Фонд Р-676, оп.№1, Справа 360, аркуш 236.

Документ №2

Короткий життєпис Г.О.Бабенка

Curriculum Vitae

Врача Г.А.Бабенка

Окончил Харьковский университет в 1911 г. По окончании университета работал в качестве практиканта в Харьков-Николаевской больнице в 1910 г. Работал на холере в Бобровском уезде Воронежской губ. Заведывал эпидем. отрядом.

В 1912г. Поступил в Бердянское уездное земство, где работал (впоследствии в окрздраве) до 1 авг.1922г. при чем занимал следующие должности:

1/с 1912г. по 1914г. заведывал Вознесенским амбулаторным участком.

 2/с 1914-1916г. заведывал Покровской на 21 койку больницей;

3/с 1916-1922г. заведывал Царедворовской больницей и бараком на 30 коек.

Уволился по собственному желанию.

В том же 1922г. поступил во 2-ю Харьковскую рабочую поликлинику и заведывал 2-м медучастком.

Вследствие квартирных условий оставил службу в поликлинике и поступил в Боковскую рудничную больницу на 40 коек ординатором в том же 1922г.

В 1923г. принял в заведывание вновь открытый Щетовский медучасток; заведывал до 1926г. В 1926г. поступил старшим ординатором и заместителем главврача в вновь отстроенную Боковскую рудничную больницу, на 90 коек.

В 1927 году получил научную 4-месячную командировку в Харьковский институт для усовершенствования врачей. Работал по оперативной гинекологии и акушерству в 1-й сов. больнице и у проф. Розе по хирургии в быв. Николаевской больнице.

В настоящее время состою заместителем Главврача Боковской больницы Луганского округа.

Врач Г.Бабенко

Адрес: Почт.отд.Боковский Антрацит Луганск.округ. Боковская больница.

ДАЗО, Фонд Р-676, оп.№1,Справа 360, аркуш 237.

Документ №3.

Лист Запорізького окрздоровінспектури до Чубарівського райвиконкому з проханням влаштувати на роботу лікаря Г.О.Бабенка, вислати йому підйомні та одночасно відремонтувати його помешкання.

До Чубарівського Р.В.К.

789/5.ХІ.28р. ОЗІ повідомляє, що вона запросила на посаду зав.Чубарівського мед дільницею лікаря Бабенка Григорія Олександровича з 17-річним стажем. Прохання погодити це призначення та щоб прискорити його переїзд вислать йому на адресу Боковский антрацит. Боковская б-ца врачу Григорію Олександровичу Бабенко підйомні та проїздні одночасно прохання звернути увагу на ремонт помешкання головлікаря згідно доповіді що він Вам особисто зробив.

Одночасно ОЗІ повідомляє, що лікар Карпачов має на руках призначення на посаду лікаря Воскресенської лікарні і може туди переїхати, погодивши цю справу з Вами.

окрінспектор охорони здоров’я: підпис

окрінспектор: підпис

секретар: підпис

ДАЗО, Фонд-676, оп.№1, Справа 358, аркуш 38.

Документ №4

Телеграма секретаря Запорізького ОЗІ Василенка до Г.О.Бабенка з повідомленням, що йому вислані підйомні.

Боковский антрацит

Доктору Бабенко (Больница)

Послана телеграмма Райисполкому о высылке В/подъемных

Секретарь ОЗИ (Василенко)

Дата нерозбірлива

Можливо 15/ХІ-28г.

ДАЗО, Фонд Р-676, оп.№1, справа 360, аркуш 243.

Документ №5

Телеграма Г.О.Бабенка Запорізькому Окрздорову з повідомленням, що підйомні не отримав.

Окрздравлечподу Иоффе

Писал своем согласии РИКу Пологи подъемных и ответа нет две недели как (НРЗБ) телеграфируй Бабенко

ДАЗО, Фонд Р-676, оп. №1, справа 360, аркуш 244

На зворотній стороні телеграми є ще одна телеграма:

Пологи РНК

Невысылка подъемных доктору Бабенко задерживает его переезд поспешите выслать.

Підпис нерозбірливий.

ДАЗО, Фонд Р-676, Оп.№1, Справа 360, аркуш 244зв.

Документ №6

Телеграма Запорізького Окрздораву Пологівському Райвиконкому з вимогою негайно вислати Г.О.Бабенко підйомні.

Пологи, Райисполком

Не высылка подъемных доктору Бабенко задерживает переезд

Поспешите выслать

Окрздрав Иоффе

15/ХІ-28г.

ДАЗО, Фонд Р-676, оп.№1, Справа 360, аркуш 251.

Документ №7

Наказ 031 про призначення лікаря Бабенка лікарем Чубарівської амбулаторії.

   Наказ №73

Від5/ХІІ – 28р.

$3 т.Бабенко призначається гол. лікаремЧубарівської амб(НРЗБ) з 3/ХІ -;т.Карпачев переводиться лікарем Воскресенської л-ні

                   Зав.ОЗІ(Алексеніцер) підпис

ДАЗО,Фонд Р- 676, оп.№1, справа 70, аркуш 53.

Документ №8

Лист Г.О.Бабенка Д.Б.Йоффе

Дорогой Давид Борисович!

Посылаю копии смет по лечучрежд. Района. По всем бухгалт. правилам нет совершенно времени, да я и Башкатов (?) и секрпартячейки сочувственно относятся (?) к передаче семилетки под (НРЗБ) барак.

Вопрос этот будет у них дебатироваться на ближайшем пленуме или в президиуме. Пишите на эту тему в Рик, чтобы поддать жару. (НРЗБ) помощи. Проф. (НРЗБ) работу распределим между врачами; не знаю, как пойдет дело. Разъездной врач приехал, не видел ее уже дней 5. Получение подводы п/Рики по прежнему остается недосягаемой мечтой; был сегодня п/Конских раздоров оспопрививатель; говорит что кроме тех 4-х случаев скарлатины, которые были зарегистрированы новых заболеваний нет; Захаров и (НРЗБ) в Пологах, зарегистрировал 2 случая скарлатины; будет делать прививки в школах, как только получил скаралатинов – вакцину. Завтра делаю доклад о 10 лет совмед в сельраде. Часть (НРЗБ) кажется этим исчерпывается. Канцелярия – крест моей жизни. Купленный (НРЗБ) поламался на третий день после употребления, а остальной «новый» инструмент (НРЗБ) почернел как негр, после первого (первичного?) кипячения. Купленные мною часы – сволочь, идут только в лежачем положении, чуть поставишь останавливаются. Пока все. Привет Елене Владимировне и Вам от Елизаветы (?) Митрофановны. Ждем Вас к себе. Жму Вашу руку. Ув. Вас Бабенко.

Извините за (НРЗБ) письма; Страшно спешу.

4/1-29г.

ДАЗО, Фонд Р-176, оп. №1, справа 383, аркуш 4.

Документ №9

Лист Г.О.Бабенка до Запорізької окрздоровінспектури

Пологівська Радянська лікарня

Гуляйпільська Запоріжська губ. 9/ІV-29р.

№374 До Запорізької окрздоровінспектури

Прохаю надіслати для Чубарівської Поликлиники літеров для укушених бешеними животними а також для «душевно-хворіх».

Зав.уч.лікар Г.Бабенко (підпис)

Адреса: м.Запоріжжя

Окрздоровінспектура

ДАЗО, Фонд Р-676, оп.№1, Справа 69, аркуш 58.

Документ №10

Дарчий напис на книзі Г.Бабенка «Шляхом бурхливим» академіку Д.І.Яворницькому.

Шановному професорові Дмитру Івановичу Яворницькому від автора. 31/5-31р. Г.Бабенко

Д33К  634

          ——-

          П1911

Жива квітка на краю українського поля

Все – выбор слов…

Густаво Адольфо Беккер

Мені пощастило і я бачив Володимира Висоцького. В кінці 70-х років він був з гастролями у Запоріжжі. Давав концерти, точно не пам’ятаю скільки, в «Юности». І ми пішли з дружиною і друзями.

Зал був повний. Висоцький співав всі свої відомі пісні і коротко їх коментував. Враження було незвичайне.

Недалеко від нас сиділо двоє молодих людей. Один з них сказав:

— Я чекав від нього більшого. Повторює вже відомі речі.

Другий засміявся:

— А що ти хотів? В залі більше артистів, ніж на сцені.

Нагадаю, що з легкої руки Михайла Булгакова так стали звати прісно відомих співробітників КДБ.

Потім я десь вичитав, що Володимир Висоцький мав звичку, приступаючи до роботи, казати собі і присутнім:

— Все, працювати… працювати…

Подумав тоді, звідки він знає таке українське слово? Це і послужило поштовхом до вивчення родоводу поета. І як слушно зауважує дослідниця життя і творчості Висоцького Світлана Зубріліна: «…все же інтересно узнать… (родовід Володимира Висоцького – В.Ш.) потому как судьба человека всегда связана с жизнью родных, а в характере его иногда просматриваются черты предыдущих поколений». (Зубрилина С.Н., Владимир Высоцкий: страницы биографии, Ростов н/Д, изд-во «Феникс», 1998г., стр.11).

Виявляється, предки Володимира Висоцького походженням із старовинного українського міста Берестя, або як тепер його називають Брест. Берестейська земля до 1320 року входила в склад Київської держави (Турово-Пінське, згодом Волинське князівства). Після 1320 року це вже землі Литовської держави, потім Польської Речі Посполитої, а з 1795 року Берестейщина увійшла до складу Російської імперії.

Предки Висоцького належали до скловидувальників, професії, яка вимагала не тільки уміння а ще й художнього хисту. Звідси, мабуть, корені артистизму і натхнення у поета!

На початку ХХ століття дід Висоцького, Володимир Семенович, перебирається до Києва. Він здобуває три вищі освіти – юридичну, економічну та хімічну. Безсумнівно, і це увійшло в гени онука. Одружується із Одаркою Олексієвною Семененко, медсестрою за фахом, і у них тут у Києві в 1915 році народжується син Семен, майбутній батько Володимира Висоцького. В 30-ті роки Семен Володимирович приїхав у Москву, закінчує політехнікум зв’язку, потім курси позавійськової підготовки і стає військовим, як тоді, напередодні війни, було дуже модно. Пройшов від початку до кінця всю війну, після її закінчення вчився в академії зв’язку і вийшов у відставку полковником.

Під час служби змінив багато військових гарнізонів. І тому не дивно, ми до цього вже звикли, що в українців Володимира та Одарки Висоцьких син обрусів, а онук вважав себе росіянином.

Непомітно відірвалися від великого українського поля, як і їх батьківщина, Берестейщина. Яка в 1939 році знову повернулася до відновленої під виглядом Радянського Союзу Російської імперії. Але тільки за незбагненної волі більшовицьких комісарів замість України вона була приєднана до Білорусі.

І все ж, незважаючи на ці прикрі обставини, пишаємося, що відірвана від живодайних народних коренів чудова квітка творчості не засохла а збереглася і виросла, даючи всьому світові такий унікальний феномен мистецтва як Володимир Висоцький.

01.02.2001р.

Він оспівував Дніпробуд

Мені вже доводилося писати про групу письменників, які в Запоріжжі створювали для горьківської «Історії фабрик і заводів» «Історію Дніпробуду». Туди входили Володимир Кузьмич (1904-1943), Володимир Юрезанський (1888-1957), Ізраїль Немзер (1888-1937/38?), Яків Баш (1908-1986) та Володимир Дончак.

Коли «Історія Дніпробуду» була вже готова до друку, виявилося, що багато з тих, хто згадується на її сторінках, є «ворогами» народу і тому мова вже не йшла про видання а навпаки, стали придивлятися до самих авторів.

Зрозуміло, що видавнича група розпалася, дехто (Кузьмич, Юрезанський, Баш) терміново виїхав з міста, Немзер був заарештований і розстріляний як «ворог народу», а Дончак припинив свої заняття літературою і десь (як йому здавалося) заховався.

До цього треба ще додати, що Кузьмич буде теж репресований, Юрезанський в 1941 році потрапить у полон до німців і хоч йому вдалося звідти повернутися, але біографія його була назавжди зіпсована. І тільки у одного Якова Баша склалася блискуча кар’єра радянського письменника.

Але, зрозуміла річ, в передвоєнні роки про це ще ніхто не знав.

Серед усіх згаданих мною, самий загадковий, це, безумовно, Володимир Дончак. Відомо, що він писав вірші українською мовою, працював лікарем, з початком війни евакуювався з шпиталем на Північний Кавказ, після війни залишився там на постійне мешкання. Помер десь у 60-х роках.

Ось і все, що можна сказати про одного з тих, хто у 30-і роки оспівував найвідомішу будівлю світу. І хоч від виходу моєї книги (Шевченко В.И., Под сенью музы терпеливой, Историко-краеведческие очерки, Днепропетровск, «Сич», 1992г.) пройшло вже десять років і я за цей час займався багатьма іншими справами, але коли випадково в архіві наштовхнувся на справу Дончака, було таке враження, що зустрівся із старим знайомим.

Сама справа невелика, вона складається із заяви Дончака від 6 квітня 1940 року до партійної організації Ленінського райздороввідділу з проханням перевести його з кандидатів у члени ВКП(б) та анкети, яка допомагає відповісти на багато питань, пов’язаних з біографією Дончака та одночасно дає можливість зануритися у давно минулі часи, відчути аромат минулого.

Я думаю, що читачу буде цікаво з ними ознайомитися.

1.

В партийную организацию Ленинского райздрав отдела от кандидата ВКП(б) Дончак В.Д.

Заявление

Прошу перевести меня в члены ВКП(б). Выполняя партийные поручения, за время кандидатского стажа (с марта 1939г.) я политически вырос, окреп, политический и общественный кругозор мой благодаря изучению основ марксизма-ленинизма расширился.

Считаю себя подготовленным к переводу в члены партии.

6.04.40г.         В.Дончак

ДАЗО Фонд №164, опись №9, дело №492, коробка №5, лист 1.

2.

Анкета

Первичная организация – Ленинский райздрав

Дончак Владимир Дмитриевич

1900г. рождения, украинец, родной язык украинский, родился Слобода Борисовка, Курской губернии Грайворонского уезда.

Отец до 1917г. служащий–кассир

После 1917г. служащий–кассир.

Март 1939г. Ленинский РК г.Запорожья – время вступления в кандидаты.

Пребывание в ВЛКСМ – не состоял.

Образование – окончил Харьковский медицинский институт в 1927г.

Основная профессия – по образованию врач, стаж 13 лет.

По опыту работы врач, стаж 12 лет.

ДАЗО Фонд №164, опись №9, дело №492, коробка №5, лист 2.

На чотирнадцяте запитання анкети Дончак повідомляє що працює в Запоріжжі з грудня 1929 року лікарем-отіатром в поліклініці.

На п’ятнадцяте запитання: Яку участь приймає у роботі рад, профспілок, комсомолу, колгоспів і т.і. Дончак просто відповів – Редактор стінної газети.

А на вісімнадцяте питання – Які має нагороди – він написав: Значок Дніпробуду. Ось де виявилася його причетність до знаменитої будівлі! Бо в ті часи цей значок давали тільки учасникам Дніпробуду.

Не обминув Дончак і традиційного питання того часу: 28 Хто із родичів живе за кордоном?

Він відповів досить цікаво: небіж батька живе в Австралії.

Небіж батька це просто брат, двоюрідний брат. Але, як ми бачимо, Дончак хотів отим словом – небіж – віддалити від себе якнайдалі зв’язок із родичем, що мешкає за кордоном. Із анкети ми взнали коли і де народився Дончак, де він отримав вищу освіту і коли він приїхав до Запоріжжя.

Рішення загальних зборів було одностайним – прийняти Дончака Володимира Дмитровича у члени ВКП(б), а райком установив: партійний стаж рахувати з 23 травня 1940 року, з дня загальних зборів.

І покотилося потихеньку життя Володимира Дмитровича у лавах вірних ленінців, а його час спокійно минав на роботі та серед близьких.

Старі захоплення виявилися тільки при створенні нового номера стінної газети де, можливо, до якоїсь офіційної дати і тисне свій новий віршик Володимир Дмитрович…

25.08.2002р.

«Голос нормальный, в сапогах…»

Коли мені в обласному архіві зустрівся цей документ, то було таке враження, що я його вже десь бачив. І я згадав де саме. У знаменитому романі Михайла Булгакова «Белая гвардия».

Як пам’ятає читач, одного з героїв роману, Василину Лісовича, пограбували злодії. Постукали у двері, а коли Лісович із дружиною Вандою їх відчинили, назвалися представниками штабу 1-го січового куреня, провели трус, відібрали гроші, найбільш цінні речі і зникли. Письменник коротенько приводить їхній опис. Дозволю собі його зацитувати: «В первом человеке все было волчье, так почему-то показалось Василисе. Лицо его узкое, глаза маленькие, глубоко сидящие, кожа серенькая, усы торчали клочьями, и небритые щеки запали сухими бороздами, он как-то странно косил, смотрел исподлобья и тут, даже в узком пространстве, успел показать, что идет нечеловеческой, ныряющей походкой привычного к снегу и траве существа… На голове у волка была папаха, и синий лоскут, обшитый сусальным позументом, свисал набок.

Второй – гигант, занял почти до потолка переднюю Василисы. Он был румян бабьим полным и радостным румянцем, молод, и ничего у него не росло на щеках. На голове у него был шлык с объеденными молью ушами, на плечах серая шинель, и на неестественно маленьких ногах ужасные скверные опорки.

Третий был с провалившимся носом, изъеденным сбоку гноеточащей коростой, и сшитой и изуродованной шрамом губой. На голове у него старая офицерская фуражка с красным околышем и следом от кокарды, на теле двубортный солдатский старинный мундир с медными, позеленевшими пуговицами, на ногах черные штаны, на ступнях лапти, поверх пухлых, серых казенных чулок. Его лицо в свете лампы отливало в два цвета – восково-желтый и фиолетовый, глаза смотрели страдальчески-злобно».

Вихвачені з потоку життя зляканим оком Лісовича і виписані вправною рукою майстра всі троє яскраво стоять перед нашими очима. І якщо хтось з них – не приведи господи! — з’явиться перед нами, ми їх зразу ж впізнаємо.

«Біла гвардія» писалася в 1924 році і саме в цьому році в Запоріжжі повторилася ситуація, описана письменником. Щоб зрозуміти, про що йдеться, зацітую знайдений документ.

Секретно- В.Срочно

Почто-телеграмма №1439

Г.Екатеринослав – Начальнику Губмилиции и Розыска, Начгоррозыска, гор. Запорожье – Чрезвычайному Уполномоченному Постоянного Совещания по б/б при СНК и ГПУ УССР, Окрвоенсовещания, Секретарю Окружкома КП(б)У, Командиру 90 Уральского полка, Окрпрокурору, Начокротделения ГПУ, Нач ОДТООГПУ ст.Алек-вск Екат. и Юж.ж.д. Нач. секр. Милициям: Мелитопольской, Бердянской, Павлоградской и Екатеринославской с Криворогской.

Секретно-информационная сводка.

(…) Запорожской Окрмилиции и Розыска к 12 часам 15 декабря 1924 года

За время с 8 по 15 декабря 1924 г.

(……………….)

Гор.Запорожье

(Вооруженное ограбление квартиры)

9/ХІІ с.г. в 17 час.30 мин., в гор. Запорожье, на Южном поселке, по Пивоварной ул., неизвестными бандитами в числе 3-х человек, вооруженные револьверами, произведено ограбление квартиры арендатора пивоварного завода гр-на Янцена Генриха, при следующих обстоятельствах: 17 час 30 мин 9/ХІІ с.г. в дверь дома гр. Янцена кто-то постучался. На вопрос Янцена «кто там», последовал ответ: «Пиво есть». Ничего не подозревая гр.Янцен открыл дверь и в это время в квартиру ворвались три неизвестных лица, вооруженные револьверами, при чем вошедшие объявили всех находящихся в квартире арестованными и принялись производить тщательный обыск. Закончив обыск и забрав бывшие в квартире деньги в сумме 45 руб. и связав лучшую одежку в два узла, с награбленным скрылись неизвестно куда. Первоначально принятыми мерами выявить и задержать бандитов не удалось. Приметы бандитов: Один в кожанной тужурке, с черной бородкой, черной шапке, борода острая длинная, худощавый ниже-среднего роста, лет 35, голос нормальный, в сапогах. Второй – в суконном желтом жакете, лет 22, рост средний, нижняя часть лица до носа была завязана белой тряпкой, в русских сапогах. Третий – блондин с большими усами, высокого роста, в старой кожанной тужурке, кожаной шапке. Первый из них говорил о том, что он много пострадал и теперь работает не на жизнь, а на смерть. Дознание и розыски производятся.

…Нач окрдаминотдела Милиции и Розыска (Калитаев)

Секретарь (Грицай)

С подлинным верно: Зав.Столом Розыска (підпис нерозбірливий).

ДАЗО, Фонд П-220, оп.1, Справа 23а, Аркуш 290-291.

Знову троє грабіжників вдерлися в приватну квартиру і обчистили хазяїв, які необережно їм відчинили. Як і в романі грабіжники імітують арешт хазяїв, потім учиняють трус. Реквізують найбільш цінні речі і гроші і щезають.

Аналогій із знаменитим романом більш ніж достатньо. І там і тут грабіжники видають себе за когось із влади, там за петлюрівців, які щойно ввійшли у Київ, тут, мабуть, за компетентні органи, бо двоє з грабіжників в шкіряних куртках, які в той час носили тільки робітники ДПУ та комісари, і тут і там озброєні, і тут і там намагаються щось розповідати відповідно до прибраного статусу (там петлюрівець, тут – комісар).

Щиро дивує те, як точно підмітив це у житті геніальний письменник. Просто захоплюєшся тим, як він точно виписує своїх героїв, наче читав до цього документ із Запоріжжя.

Мабуть, якраз в цьому і сила генія, який вміє тонко відчути обставини і відтворити їх у потрібному місці у творі. Навіть у найменших деталях він точний.

Взбаламучене революційними подіями море народного життя підняло на поверхню соціальне дно, в даному випадку грабіжників, і вправне перо генія зуміло їх побачити і назавжди зафіксувати на сторінках свого талановитого роману.

Ось про що подумалося, читаючи віднайдений документ в Запорізькому обласному архіві.

24.11.2006р.

Доторк до вічності

З великим замилуванням завжди читаю історичні розвідки Валентина Лукича Чемериса. Мені, історику за фахом, вони дуже близькі. По своєму переповідають або осмислюють епоху, що відгула, відгомоніла і тепер застигла в товстих наукових фоліантах, куди іноді забреде в пошуках історичного нектару який-небудь сучасний спудей.

Мені довелося пропрацювати 13 років в середній школі і за цей час переді мною пройшли сотні, якщо не тисячі, учнів і серед цього розмаїття прізвищ, доль, облич знайшлося тільки п’ять-шість хлопчиків та дівчаток, в яких було історичне мислення.

Отака ця виняткова, рідкісна професія. Це тільки на перший погляд здається легким (на цьому й спотикається більшість), що можна прочитати кілька книг і вже бути спеціалістом в тій чи іншій проблемі.

Як виявляється, цього досить таки замало. Треба мати ще якесь незбагненне відчуття, щоб торкаючись невидимих струн історії, вміти їх віднайти в розмаїтті сучасного життя чи минувшини і переповісти людям.

Читаючи прекрасний есей Валентина Лукича про гетьмана Івана Остаповича Виговського, постійно згадував наші студентські аудиторії середини 60-х років Одеського університету, де я навчався тоді, і наших прекрасних викладачів, які нас наполегливо і обережно навчали важкої і не завжди вдячної професії історика. Вона за радянські часи була вкрай заполітизована.

Але наші викладачі, декан історичного факультету Самсон Михайлович Ковбасюк, як пізніше виявилося, учень самого академіка Слабченка, кандидати історичних наук Петро Іванович Воробей, Вадим Сергійович Алексеєв-Попов, Анатолій Демидович Бачинський, Ірина Володимирівна Зав’ялова пробудили в нас зацікавленість до історичної науки.

Пам’ятаю, як Самсон Михайлович казав нам:

— Ми вас тут навчаємо працювати з книгою. А далі вже будете думати самі.

І життя показало, що це був єдино вірний шлях. Згадую і Петра Івановича Воробея. На роботі в колгоспі, під час обіду, коли виникла якась розмова, він спитав нас:

— На яких умовах Україна об’єдналася із Московською державою?

І коли почув у відповідь – На умовах автономії – який він був тоді радий за нас, що і ми щось знаємо і розбираємося у цій складній історії.

Читаючи есей, згадував і обов’язкові характеристики перед іменем майже кожного гетьмана нашого – «зрадник українського народу» і виявлялося, що на чолі народу у нас завжди були зрадники і це чомусь викликало якійсь таємний спротив.

Мій однокурсник Іван Брагинець, наслухавшись одного особливо пунктуального щодо партійних вказівок, викладача, сказав у перерві, коли ми обмінювалися думками:

— Якщо вони були всі зрадниками, то звідки взялися ми?

Згадую добрим словом і Василя Терентійовича Галяса, лаборанта кафедри історії України, ходячої енциклопедії, яка з української історії знала все.

Ще у ті часи він сказав:

— Не пускають закордонних кореспондентів у Катинський ліс, бо кулі там радянські, а не німецькі.

Коли Горбачов у роки перебудови клявся і божився, що польських офіцерів перестріляли німці, то я завжди згадував нашого Василя Терентійовича.

Тобто, скільки б вони не намагалися нас отруїти своєю історичною отрутою, в кінцевому результаті у них нічого не вийшло.

Тепер, перечитуючи есей про нашого незабутнього гетьмана Івана Остаповича Виговського і про одного із генсеків, теж «незабутнього», Леоніда Ілліча, висловлюю щире спасибі авторові за ці прекрасні історичні роботи і думаю (уявляю собі, як це буде цікаво!), що було б непогано, коли під гарним пером Валентина Лукича з’явились би і нові чудові есе про інших наших гетьманів (а їх від Богдана у нас разом із Пилипом Орликом всього 16) де б спокійно і неназойливо була б викладена доля кожного з них і їхній внесок (позитивний чи негативний) у історію нашого народу.

Бо скільки б хтось не знаходився при владі, але завжди приходить час і треба йти від неї до богині історії Кліо звітуватись, яка устами істориків потім скаже про нього скупе слово – добре чи погане, по справам його.

І нічого тоді вже не можна змінити. Вмовити богиню нікому не вдавалося, ні кращому дідусеві усіх дітей на планеті Леніну, ні лічно Леоніду Іллічу, не вдасться це зробити і сучасним гетьманам.

Отакий висновок від читання історичних есеїв Валентина Лукича Чемериса про нашу минувшину.

30.07.2001р.

Гений и злодейство

Если бы вы имели право внести в Книгу Рекордов Гиннеса десять лучших людей всех времен и народов, то на ком бы вы остановили свой выбор?

Вот именно, стали бы, как и я думать о том, по каким признакам это делать, что является основным критерием для того, чтобы оказаться в списке.

Во-первых, не нарушать десять евангельских заповедей. Но этого мало, ведь это обычная человеческая норма. Надо еще что-то.

Естественно, словарь Ожегова определяет это слово, как высшая творческая способность и склоняется к тому, что гении олицетворяют собой добро.

Думаю, что это очень важно — быть добрым. Не отвечать злом на зло. Помните у Пушкина:

«…гений и злодейство –

Две вещи несовместные. Не правда ль?»

И, наверное, надо сюда еще отнести тех, кто, не колеблясь, отдали себя, свою жизнь на благо людей.

Итак, хоть и пунктирно, но что-то уже вырисовывается.

Если следовать этим критериям, то можно получить следующую картину.

Сразу оговоримся, что имена определим только в письменной истории, так как дописьменная история их почти не сохранила.

А этот список мог бы начинаться именами тех, кто изобрел колесо и приручил лошадь — два изобретения, которые резко изменили жизнь человечества (кстати, оба изобретения с наших земель, Среднего и Нижнего Поднепровья!).

Сюда бы еще отнес тех, кто первый стал рисовать и слагать стихи.

К сожалению, имена всех четверых мы навряд ли узнаем. Но держать в уме будем.

Итак, остается еще шесть вакансий.

Пожалуй, пятым в этот список я бы включил Сократа, древнегреческого философа. И вот почему.         

Он утверждал, что высокая нравственность равнозначна знанию и что человек, знающий, что такое добро не станет поступать дурно. Он считал, что основной метод нахождения истины — это диалог, т.е. с любым человеком, даже если он противоположных взглядов, необходимо вместе стремиться к истине.

Сократ считал себя не учителем мудрости, а человеком, способным пробуждать в других стремление к истине. Так и жил, согласно своим убеждениям, потому и остался в памяти людей как высочайший пример кристально честного, независимого мыслителя, ставящего искание истины выше всех других побуждений.

— Давайте вместе подумаем! — таков лейтмотив его жизни. Как это современно именно сегодня!

Следуюший, я думаю, по праву стоит Иисус Христос.

Сегодня наука окончательно склоняется к тому, что две тысячи лет назад в Древней Палестине, на берегах Кедрона жил человек с таким именем и без его морального учения нельзя себе представить историю человечества.

Десять заповедей, основы христианства, основы морали – все это результат деятельности Иисуса Христа.

Гениями, без сомнения, были Александр Пушкин и Тарас Шевченко. Поэтическое слово было в полном их подчинении. Наблюдая окружающий мир, сопереживая маленькому человеку, они на струнах своей души высекали божественные искры, превращая их в стихи. Думаю, что своими трудами и жизнью они заслужили пребывание в этом списке.

И остаются еще два свободных места.

Неужели весь двадцатый век не дал ни одного кандидата в этот почетный список?

Вспомните, что казалось вам гениальным среди ваших современников?

Мне лично кажется, что это Михаил Булгаков. Когда я впервые прочитал его «Мастера и Маргариту», то просто захлебнулся от восторга. Каждое слово поета в этом романе на своем месте, читаешь его со светлой и одновременно грустной улыбкой на лице. Пожалуй, подобной вещи нет больше в мировой литературе ХХ века.

И еще одним кандидатом в список я бы назвал Юрия Кондратюка, ученого по космонавтике.

 Диву даешься, как этот человек на земле, не покидавший никогда ее пределы, сумел предугадать жизнь Космоса!

Что-то, наверное, есть в нашей душе, о чем мы не догадываемся и что удается узнать и увидеть только избранным.

Объединяет всех их то, что они были добрыми и отзывчивыми людьми.

Все они, за исключением Сократа, прожили на земле недолго. Как тут не вспомнить слова древних, что боги выделяют своих любимцев и забирают к себе молодыми…

Но след их в жизни человеческой на века и века…

Где-то в горных высотах в пышном саду, на берегу тихого ручья видятся они все вместе – и Сократ, и Иисус Христос, и Пушкин с Шевченко, и Булгаков с Кондратюком, им есть о чем поговорить друг с другом. А на некотором расстоянии от них находятся те, кто больше всего досаждал им при жизни — сварливая жена Сократа Ксантиппа, кающийся Иуда Искариот, Николай I со своими верными соратниками Бенкендорфом и Дубельтом, подобострастно смотрящие на Пушкина с Шевченко, Иосиф Виссарионович, пытающийся что-то объяснить Булгакову и лже-ученые, так и не пустившие Кондратюка в большую науку…

Теперь они многое исправили бы, да время ушло и ничего нельзя изменить…

Давайте и мы будем в своей жизни стремиться к истине и добру и помнить, что каждый наш неверный шаг приближает нас к тем, чье общество нас совершенно не устраивает.

Этим руководствовались в жизни лучшие люди человечества и потому они победили всех своих врагов.

Где могила киевского князя Святослава?

История обычно неохотно открывает свои тайны. Бывает, пройдет не одно столетие, пока историки разберутся, что к чему, а от них уже общество усвоит тот или иной взгляд на ту или иную проблему.

Вспомните хотя бы историю с убийством царевича Димитрия в Угличе. Хотя это произошло в конце XVI века, а специалисты так и не сказали своего последнего слова. Вопрос, по сути, остается открытым и сегодня.

Или возьмите наше время. Сколько дискуссионных копий сломали вокруг деятельности Махно или Петлюры у нас на Украине! И клеймили, и обзывали, и прятали документы в архивах, а теперь, оказывается, и здесь не все так однозначно как казалось раньше.

Впрочем, если подумать, ничего удивительного в этом нет. Истории надо время чтобы во всем разобраться. Должны быть открыты и изучены источники и документы, если сохранились воспоминания действующих лиц – ввести их в научный оборот и т.д.

Такая работа иногда растягивается на многие годы. Не забывайте, что многие участники тех или иных событий стараются по разным причинам скрыть или сфальсифицировать свое участие в них. Прибавьте к этому войны или стихийные бедствия и станет ясно, что просто удивительно, что мы с вами еще что-то знаем!

Вот и проблема, о которой пойдет речь в этих заметках, тоже сложилась не сразу. Точнее, не ставилась вообще, а именно – где же могила киевского князя Святослав Игоревича?

Из «Повести временных лет» известны скупые сведения, мол, возвращался из похода против Византии, попал у порогов в засаду к печенегам, погиб, и из его черепа победители сделали чашу. Вот, пожалуй, и все.

Если бы его отвезли в Киев хоронить, то, думаю, летописец обязательно сообщил бы об этом. Но он молчит. Значит, похоронили где-то здесь. Где именно?

Вот мы с вами и прикасаемся к тысячелетней загадке нашего края! Действительно, где же могила князя Святослава?

По-видимому, должна находиться где-то здесь, на территории нашего города. Как ее обнаружить? Сделать это помогают археологические исследования времен строительства Днепрогэса. Следует отметить, что в то время была проведена обширная исследовательская работа на территории предполагаемого затопления и будущего строительства заводов.

В процессе работы ученых были собраны огромные материалы – до 40000 одних только отдельных предметов археологии, было отснято до 5000 негативов, выполнено большое число планов, карт, чертежей, рисунков и т.д.

Наиболее интересные находки связаны со средне-стоговской культурой (IV тыс. до н.э.), открытой археологом А.Добровольским и Вознесенским кладом (предположительно VII-Х в. в), найденным молодым археологом В.Гринченко.

В свете наших рассуждений вторая находка привлекает особое внимание. По существу, это найденная могила крупных военачальников, погибших в сражении и похороненных оставшимися в живых после битвы воинами.

Украинский историк А.Смиленко в своей работе «Славяне и их соседи в степном Поднепровье (ІІ-ХІІІ ст.)» осторожно замечает, что «…всего в братской могиле было похоронено около 33 убитых: один верховный вождь, два войсковых вождей, четверо знатных дружинников и приблизительно 26 рядовых дружинников и невооруженных слуг». Она же датирует находку концом VII столетия.

Другой же ученый, из Германии, М.Миллер датирует Вознесенский клад периодом VIII-Х в.в, ссылаясь на то, что основные материалы, найденные здесь, датируются VIII-Х в.в. и характерны для византийской культуры. Ну, что ж, достаточно убедительно.

Суммируя изложенное, ученый делает вывод, что Вознесенский клад и есть могила князя Святослава. Она простояла на самой высокой точке левого берега (теперь это территория алюминиевого и электродного заводов) тысячу лет и только лишь в 1930 году была уничтожена.

Остается только пожелать, чтобы на территории упомянутых заводов был установлен памятник украинскому князю-рыцарю Святославу, одному из создателей украинской государственности, какой была Киевская Русь в нашей истории.

Человек неспокойного духа

Польские историки Рышард Зеленский и Роман Желевский в своей книге «Ольбрахт Лаский» (Варшава, 1982г.) рассказывают интересные подробности о причинах гибели князя Дмитра Вишневецкого.

Можно привести любопытные отрывки из книги: «После сейма весь 1563 год О.Лаский провел очень напряженно: прежде всего, поехал на Волынь и Подолию. В Вишневце встретился с князем Дм. Вишневецким, подобно себе человеком неспокойного духа, только в отличие от него более примитивным». (Ну, еще бы! Ведь Лаский поляк, а тот — украинец! — В.Ш.). Мачехой князя была Деспотовна из Самоса, замечают в скобках авторы книги. Заметим и мы себе — в наших книгах этой подробности нет.

«Лаский представил Вишневецкому блестящую перспективу господства в Молдавии и сразу же покорил его, ибо князь издавна мечтал об этой стране…» (стр.31).

Перспектива, в конечном счете, оказалась достаточно неприятной, а вот то, что Вишневецкий издавна мечтал о Молдавии — здесь можно не согласиться с авторами.

«Через пару недель оба ударили на Хотин и внезапно захватили его. На этом, однако, успехи закончились. Из Хотина Лаский намеревался (имел 1600 всадников и немного поляков) направиться вглубь Молдавии, где трон господаря Гераклидеса уже зашатался, подстрекаемый со всех сторон заговорами бояр.

Реакция против Гераклидеса была вызвана распространением через него идей реформации в православном княжестве. Он обратился в Виттенберг, хорошо ему известной столицы Меланхтона, одного из лидеров немецкой реформации, прося о помощи в гуманизации Молдавии», (стр.32). И оттуда быстро начали оказывать помощь, появилась библиотека, несколько протестантских школ. Но как только началась конфискация церковного имущества — тут же возмущение реформаторами охватило весь край.

И поэтому уже в июле 1563 года появился боярский претендент на господарский трон, Стефан Томша.

«Лаский был полон веры, что сам лучше Гераклидеса приблизил бы Молдавию к Европе. Если бы только мог из Хотина ударить быстро! Подвел его, а собственно совсем бессмысленно предал, Вишневецкий. Сумасбродный князь посчитал, что лучше ему стать союзником Томши, чем Лаского.

Ольбрахт только собрал деньги за продажу имения своего Рытвяны, когда Вишевецкий въезжал уже в лагерь Томши», (стр.32).

«Новый претендент принял князя в шатре, окруженном вооруженной толпой и быстро решил, что лучше ему вместо опоры на шального союзника из Польши пленить князя и отослать в подарок султану в Константинополь. Вишневецкого повезли в оковах на Босфор, где его повесили немедленно за ребро на крюки.

Затем Томша захватил власть в Молдавии и казнил 6 ноября 1563г. Гераклидеса.

Сам он вскоре возбудил молдаван против себя и бежал в Польшу, где за смерть Вишневецкого заплатил своей головой», (стр.33).

Долгое время события, связанные с князем Дмитром Вишневецким, были под запретом. Поэтому, многие подробности его жизни были неизвестны.

Надеемся, что данная публикация даст возможность уточнить малоизвестные обстоятельства жизни «неспокойного» человека, оставившего значительный след в истории нашего края.

Польский шляхтич с Украины

К 415 годовщине гибели казацкого гетьмана Самуила Боровского

Первые века Казацкой истории сплошь состоят из зияющих провалов. Поэтому неудивительно, что патриарх украинской исторической науки Михайло Грушевский в своей «Иллюстрированной истории Украины», приводя «Порядок украинских гетьманов», делает симптоматичное замечание: «Гетьманская власть создавалась постепенно, поэтому можно с разного времени начинать реестр казацких предводителей, видя в них предшественников позднейших гетьманов. Начинаем здесь с Вишневецкого потому, что перед ним еще меньше знаем про тогдашних предводителей, но и позднее часто не можно отличить предводителей от гетьманов, ни составить ряд гетьманов без пропусков». (Киев-Львов, 1911г. стр. 549).

В этом ряду у Грушевского после уже упомянутого Дмитра Вишневецкого, а за ним Богдана Ружинского, Шаха, Лукьяна Чорнинского, стоит Самуил Зборовский.

Самуил Зборовский был младшим из шести сынов краковского каштеляна и владел городом Золочев под Львовом.

Во время коронации на польском престоле Генриха Валуа в 1574 году он затеял ссору с дворянином Яном Тенчинским и в состоянии аффекта убил перемысльского каштеляна Андрея Ваповского, заступившегося за Тенчинского, после чего бежал к трансильванскому господарю Стефану Баторию. Так судьба свела его с будущим польским королем (1576-1586гг.). Поэтому, когда Стефан Баторий стал королем, он облегчил положение Самуила Зборовского, не казнил его, как того требовали законы польского государства, только объявил изгнанником и то без лишения чести. Ясное дело, что после этого Самуил Зборовский верно служил Стефану Баторию, надеясь получить полное прощение.

Во время Ливонской войны с Московским государством Стефан Баторий послал Самуила Зборовского к запорожским казакам с предложением помочь в борьбе с московским царем. Одни источники сообщают, что это произошло в 1581 году, другие, что в 1583.

Польский историк Бартош Папроцкий (около 1543-1614гг.) в своем труде «Гербы рыцарства польского» (Краков, 1584г.) подробно останавливается на этой экспедиции Самуила Зборовского на Запорожье. Собственно, она единственный и наиболее достоверный источник наших знаний о данном событии.

Книгу Папроцкого обильно использовали, за неимением других материалов, все историки, пишущие о Самуиле Зборовском. Ознакомившись с трудом польского историка можно сделать вывод, что ему все это рассказал кто-то из участников похода на Запорожскую Сечь (тем более, что Зборовского, сопровождали 70 шляхтичей, не считая гайдуков), очень уж живописные подробности сохранились, навряд ли их мог выдумать сам автор. А рассказать о том, что видели у запорожцев, было кому.

Папроцкий подробно сообщает о самом маршруте, как двигались, где останавливались, кто встречал, что видели во время похода и так далее.

Из этого описания нас наиболее, привлекают следующие места — упоминание об острове Хортица и о ночевке отряда Самуила Зборовского. Историк пишет, что ночевали они на Хортицком замке, построенном еще Дмитром Вишневецким, т. е. двадцать лет тому назад. Приехав на Сечь, Самуил Зборовский был встречен казаками, которые объявили его гетьманом, а на следующий день на раде вручили ему гетьманскую булаву. Забегая вперед, скажем, что миссия Зборовского на Сечь закончилась неудачей, так как запорожские казаки отказались идти походом на Москву. Их устраивал поход против татар и турок. Но на это не мог пойти уже сам Зборовский. Он не мог нарушить мирный договор между Польшей, Турцией и Крымом без грозных для себя последствий. Удалось провести компромиссный поход в Молдову, закончившийся ничем. После чего Зборовский вернулся в Польшу, был арестован Яном Замойским, грозным своим соперником и с разрешения короля, не хотевшего ссорится со своим канцлером, казнен 26 мая 1584 года в Краковском замке.

Так закончил свой жизненный путь польский шляхтич с Украины, волею судьбы вписавший свое имя в историю запорожского казачества. Среди запорожцев он пребывал всего несколько месяцев, а остался в нашей истории навсегда.

В заключение следует добавить, что советская историография за долгий двадцатый век избрание Зборовского гетьманом напрочь отрицала, обвиняя Папроцкого в том, что именно он поместил в свою книгу «выдуманные известия об избрании запорожским «атаманом» С.Зборовского» (Радянська енциклопедія історії України», К., 1971р., том З, стор. 318).

Думается, что Папроцкому не было никакой необходимости врать. Он просто записал рассказ очевидца событий. Казаки были наслышаны о Зборовском, знали о его военных способностях, им был нужен предводитель, они его и избрали. Так было в жизни, и ничего странного в этом нет. Думаю, наоборот, именно его избрание и предопределило дальнейшую судьбу Зборовского и то, что Стефан Баторий за него не заступился. Запорожское казачество не любили не только советские историки, но и польские короли!

01.01.99г.

Ехал ли Пушкин через Александровск?

Принято считать, что Александру Сергеевичу Пушкину довелось побывать в нашем городе. Произошло это в 1820 году, когда он вместе с семьей генерала Раевского ехал из Екатеринослава на Кавказские минеральные воды лечиться.

Современный исследователь В.Рогов считает, что они выехали из Екатеринослава не позже 28 мая, значит, где-то 29 или, в крайнем случае, 30 мая, А.С.Пушкин вместе со своими спутниками проследовал через Кичкаскую переправу.

Приятно, что в первый свой приезд на Украину, Александр Сергеевич посетил, хотя и мимоходом, наш край.

Что мы знаем об Александровске времен Пушкина?

В 1806 году был образован Александровский уезд и Александровск стал уездным городом Екатеринославской губернии. Была учреждена должность городничего, открылась почтовая контора, действовали городская дума, уездный и нижний земский суды, уездное казначейство, дворянская опека, появились стряпчий, землемер, врач с двумя помощниками и бабкой-повитухой. Тогда же утвержден герб Александровска: на зеленом поле – черный лук с тремя стрелами, направленными вниз.

Уездный городок был одним из самых незначительных в Екатеринославской губернии. Так, в 1804 году в посаде (еще до объявления Александровска уездным городом) насчитывалось 387 дворов и две тысячи жителей.

Думается, что к моменту проезда Александра Сергеевича через Кичкаскую переправу в 1820 году город мало, чем изменился.

Сохранилась картина художника Г.Лисечко, на которой запечатлен старый Александровск в двадцатые годы ХІХ века.

В центре картины на огромной площади, вернее бы сказать, на огромном поле, возвышается собор. Его окружают со всех сторон низенькие глинобитные мазанки сплошь под соломенной крышей. На переднем плане расположен постоялый двор, посреди двора большая мажара, с которой носят под присмотром хозяина работники мешки в деревянный амбар, что стоит рядом. А за площадью и до самого Днепра, хатки александровских обывателей.

«Большая деревня», — как сказали бы мы сейчас.

За Днепром виднеется остров Хортица, а справа, почти у самого горизонта – Кичкаская переправа.

Немощенные улицы, по которым ранней весной и поздней осенью ни пройти, ни проехать. Убогость и нищета так и веет от всей картины.

Таким предстал наш город Александру Сергеевичу Пушкину, когда он в мае 1820 года проследовал через Александровск.

Так говорит традиция.

Но проследовал ли? Откуда мы знаем, что Александр Сергеевич и его спутники проехали через Александровск? Из единственного источника – из сохранившегося письма генерала Н.Н.Раевского своей дочери Екатерине с Кавказских минеральных вод. Привожу ту его часть, которая относится к Александровску, полностью:

«13-го июня (1820г.) Горячие воды.

Где ты, милая дочь моя Катенька? Каково твое здоровье и сестры твоей Аленушки? – вот единственная мысль моя, которая и во сне меня не оставляет. Я никаких планов не делаю, пока не получу от вас известия; последнее имел в Киеве от 6-го мая. Выехал я 19-го, 21-го ночевал в Смеле, отпустил сестер поутру в Каменку, сам же поехал в Сунки для некоторых испытаний на винном заводе и приехал к матушке вечером…

Я выехал из Болтышки после ночлега, позавтракал у Аграфены Ивановны (Величковской, соседки Раевских) и пустился в путь.

В Елисаветграде (ныне – Кировоград) остановился у Фундуклея, где нашел доктора Бетриха. Первый жаловался, что люди мало пьют водки, второй, что мало больных. Из Елисаветграда ехал я некоторое время Николаевской дорогой, потом повернул влево на Кременчугскую, не доезжая его, повернул вправо на Екатеринославль (ныне – Днепропетровск) вид у Днепра нагорным берегом; места прекрасные, река излучистая, во всей своей красоте.

В Екатеринославль приехал в десятом часу ночи, к губернатору Карагеоргию, который имел удар от паралича, но болезни своей не знает. Екатеринославль на прекрасном месте расположен вдоль Днепра. Город не обширный, улицы и дома чистые, и при каждом сад, что составляет картину весьма приятную.

С горы, которую предположено застроить, в хорошую погоду виден Павлоград в 70-ти верстах расстояния. На сей высоте заложена была церковь императрицей Екатериной, которой величиной мало в Европе равняться могут, — она оставлена, тут валится дворец, в котором жил князь Потемкин, при нем прекраснейший, но запущенный сад, обширный, с прекрасными деревьями, коим окружающие степи цену прибавляют.

Великий князь Николай Павлович, смотря на дворец, повторил слышанные слова: этот человек все начинал, ничего не кончил.

Потемкин заселил обширные степи, распространил границу до Днестра, сотворил Екатеринославль, Херсон, Николаев, флот Черного моря, уничтожил опасное гнездо неприятельское внутри России приобретением Крыма и Тавриды, а не закончил только круга жизни человеческой, не достигнув границы, ей предназначенной, умер во всей силе ума и тела!

В Екатеринославле переночевал, позавтракал и поехал по Мариупольской дороге. В 70-ти верстах переправился через Днепр при деревне Нейенбург (ныне – Малашевка), — немецкая колония в цветущем положении, уже более 30-ти лет тут поселенная. Тут Днепр только что перешел свои пороги, посреди его – каменные острова с лесом, весьма возвышенные, берега также местами лесные, словом виды необыкновенно живописные, я мало видел в моем путешествии, кои бы мог сравнить с оными.

За рекой мы углубились в степи, ровныя, одинакие, без всякой перемены и предмета, на котором бы мог взор путешествующего остановиться, земли способные к плодородию, но безводные и посему мало заселенные. Они отличаются от тех, что мы с тобой видели, множеством травы, ковылем называемой, которую и скот, пасущийся в пищу не употребляет, как будто бы почитает единственное их украшение. Надобно признаться, что при восходе или захождении солнца, когда смотришь на траву против оного, то представляется тебе чистого серебра волнующееся море. Близ Мариуполя открыли глаза наши Азовское море».

Здесь остановимся и прервем цитирование обстоятельного письма генерала. Дальше он с такими же подробностями поведал дочери о своем путешествии от Мариуполя до Железноводска. И закончил свое письмо писать 6 июля.

Вот тот единственный известный источник о путешествии А.С.Пушкина с семейством генерала на Кавказские минеральные воды.

При первом чтении бросается в глаза, что Раевский приводит в нем много красноречивых деталей, дает, пусть и краткую, но яркую характеристику своих впечатлений и ощущений от путешествия. Чего стоит одно упоминание владельца гостиницы Фундуклея и доктора Бетриха!

Далее. При упоминании деревни Нейенбург, генерал сообщает время ее основания, что указывает на то, что при проезде через нее и при переправе здесь на другой берег Днепра он разговаривал с кем-то из местных жителей.

За этим следует характеристика островов, из которой следует, что семья Раевских вместе с Пушкиным видела их только сбоку, не проезжала мимо Хортицы, ибо тогда впечатления были бы другие (вспомните: «…каменные острова с лесом» !..).

И самое главное – «За рекой мы углубились в степи» … Генерал сам сообщает, что они не ехали по дороге, соединяющей тогда переправу с городом Александровском. Она шла вдоль берега Днепра. Участок этой дороги, вымощенный булыжником, сохранился в районе Дома обуви, там, где теперь расположена трамвайная линия. Оттуда она поднималась к теперешней площади Пушкина и поворачивала по бывшей улице Школьной к форштадту.

Если бы Раевский по ней проехал, то, будучи человеком, очень наблюдательным, обязательно упомянул бы какие-то детали, как он обычно делал это до и после в своем письме к дочери. А так – «за рекой мы углубились в степи»!

На старых картах, которые мне удалось изучить, хорошо видно, что от Кичкаса одна дорога уходит по берегу Днепра к Александровску, другая – прямо поворачивает от Кичкаса в степь.

По ней, по всему видать, и проехали путешественники. Это подтверждается и следующим обстоятельством.

В только что переизданной «Летописи жизни и творчества А.С.Пушкина», составленной выдающимся пушкинистом М.А.Цявловским, под 28 маем 1820 года указывается, что «Близ Александровска (ныне Запорожье, 82 версты от Екатеринослава (переправа через Днепр»). «Летопись» …, стр.214).

Ученый, известный своей добросовестностью, на основании доступных ему фактов делает вывод только о переправе возле Александровска, а не проезд поэта через него!

И в заключение, не претендуя на окончательное решение данной проблемы, надеюсь, что эти заметки послужат толчком к дальнейшему внимательному изучению вопроса и его максимальному прояснению нашими краеведами.

«Добивался узнать что-либо о Мазепе…»

Эта история, связанная с Пушкиным, оказалась как-то на обочине пушкиноведения. Оно и понятно. В прежние времена интерес к Мазепе не поощрялся. Слишком уж он был одиозной фигурой. А если и заходил о нем разговор, то обычно сводился к традиционному шельмованию.

Но история эта интересна не сама по себе. В ней, как в двух каплях воды, виден весь Пушкин, его метод работы как историка, его интерес к историческому событию и ко всем без исключения сохранившимся свидетельствам.

И самое поразительное в том, что академической школы у него не было, а поступал он так, словно был дипломированным историком!

В повести «Арап Петра Великого» Пушкин обронил интересное суждение, ставшее афоризмом: «Следовать за мыслями великого человека есть наука самая занимательная». Последуем и мы совету Александра Сергеевича!

И здесь мы хотим прикоснуться к творческой истории создания поэмы «Полтава», наиболее связанной в наследии поэта с Украиной и украинской историей.

Как известно, она в основной своей части писалась осенью, в три недели октября, 1828 года в Петербурге с чрезвычайным творческим подъемом.

Специально для работы над «Полтавой» Пушкин изучил «Историю Малой России» Д.Н.Бантыш-Каменского (1822), одну из лучших работ на то время по истории Украины и которая была написана на основе многочисленных документов, сохранившихся в государственных архивах Москвы, Чернигова, Полтавы, частных собраниях, часть из которых погибла в более позднее время.

Кроме того, Пушкин основательно проработал всю известную на то время литературу вопроса – многотомный труд И.И.Голикова «Деяния Петра Великого» (1788-1789) и «Дополнения» к этому труду (1790-1797), «Журнал или Поденную записку Петра Великого», изданную М.М.Щербатовым в 1770 году, исторические труды Вольтера «История Карла ХІІ» и «История России при Петре Великом», «Военную историю походов россиян в ХVIII столетии» Д.П.Бутурлина и другие материалы и источники.

Перерабатывает творчески, не ограничиваясь только показом столкновения государств – России и Швеции, армий – русской и шведской, запорожских казаков, вводит в ткань поэмы судьбы людей – Мазепы, дочери Кочубея Марии, ее отца, генерального судью Василия Кочубея, его соратника полковника полтавского Ивана Искру, тем самым указывая будущим литераторам и историкам, что жизнь человеческая не винтик в государственной машине. И добиваясь этим приемом приближения поэмы к сердцу каждого читателя.

Конечно, мы теперь знаем больше, чем мог сказать тогда Пушкин, — и гибель столицы Мазепы Батурина, и разгром Запорожской Сечи и настойчивые обращения Петра к Турецкому султану с требованием выдать Мазепу (как мы понимаем, не для чаепития в дружеском кругу!).

Кстати, сохранился ответ турецкого султана, делающий ему честь – «Я не могу выдать человека, который столько сделал для независимости своей Родины!».

Но Пушкин – человек своего времени и требовать от него невозможное – смешно.

Тем более, что он и так изобразил в «Полтаве» Мазепу как нормального человека, государственного мужа, увлеченного молодой красавицей. Много ли мы можем назвать произведений советской литературы, где показан в нормальном человеческом облике Махно, Троцкий, или, скажем, Власов? То-то же! А Пушкин сумел это сделать!

Внимательно прочитывая «Полтаву», видим, как гений преломляет, казалось бы, разрозненные сведения в литые строфы поэмы.

И здесь следует упомянуть о пребывании Пушкина в бывшем лагере Карла ХІІ в Варнице, близ Бендер, где король вынужден был находиться после полтавского разгрома.

Произошло это в январе 1824 года, когда Пушкин вместе с братьями И.П. и П.П.Липранди побывал в Бендерах. Вот что пишет Иван Петрович в своих мемуарах: «Мы отправились на место бывшей Варницы, взяв с собой второй том Нортберга и Мотрея, где изображен план лагеря, окопов, фасады строений, находившихся в Варницком укреплении, и несколько изображений во весь рост Карла ХІІ».

Там им повезло, и они встретили 135-летнего казака Мыколу Искру, очевидца событий. «Рассказ Искры о костюме этого короля поразительно был верен с изображением его в книгах. Не менее изумителен был рассказ его о начертаниях окопов, ворот, ведущих в оные; и некоторые неровности в поле соответствовали местам, где находились бастионы и т.д., но не это занимало Пушкина: он добивался от Искры своими расспросами узнать что-либо о Мазепе, а тот не только что не мог указать ему желаемую могилу или место, но и объявил, что такого и имени не слыхал. Пушкин не отставал, толкуя ему, что Мазепа был казачий генерал и православный, а не басурман, как шведы, все напрасно». (Разрядка моя – В.Ш.).

Воспоминания Липранди сохранили нам очень колоритную сценку из жизни поэта. Он не довольствуется увиденным и услышанным, а хочет дойти до самой сути, — выпытать у свидетеля исторических событий колоритные подробности, какие-то особенности, характерные для Карла ХІІ и т.д.

В записях Липранди сохранилось как это делал Пушкин – ведь всем было известно, в том числе и Искре, что Мазепа был государственным преступником, изменником и каждый год его имя во всех церквах российской империи предавалось анафеме (это, как известно, сохранилось до наших дней!), поэтому и неудивительно, что Искра от настырных расспросов тут же замкнулся, а Пушкин ведь говорил совсем уж крамольные вещи, цитирую: «…Мазепа был казачий генерал и православный»!

Представьте себе, что в не такое уже и давнее время вас настойчиво бы расспрашивали о вашем мнении о Солженицыне, Викторе Некрасове или на худой конец, авторе «Бабьего Яра» Анатолии Кузнецове, а вы бы, возьми, в простоте душевной, и брякнули б, что они пишут правду! А Искра наверняка знал, чем такие расспросы заканчиваются!

Приятно подчеркнуть, насколько был выше Пушкин всех этих современных ему политических коллизий!

Когда сегодня перечитываешь строки «Полтавы», видишь, что пребывание Пушкина в Бендерах не прошло бесследно, все подметил и сохранил в своей памяти гений:

«В стране – где мельниц ряд крылатый

Оградой мирной обступил

Бендер пустынные раскаты,

Где бродят буйволы рогаты

Вокруг воинственных могил, —

Останки разоренной сени,

Три углубленные в земле

И мхом поросшие ступени

Гласят о шведском короле…»

У Пушкина ничего не пропало даром, вошло в поэму, которая пленяет высоким мастерством читателей уже не одного поколения.

08.05.1999г.

Сквозь пелену времени

Расследование историка.

Смерть будет тихой и сладкой,

Память же светлой и долгой.

Татьяна Ефименко.

Исследования историка имеют свою определенную технику. Там, где обыкновенный читатель, не владеющий особенностями профессии, пройдет, не задумываясь, мимо, историк остановится и приступит к работе, понимая, что официальная наука или политическая злоба дня хочет сокрыть что-то от глаз современников и потомков.

Причем умолчание бывает двух типов – слишком большой шум около той или иной проблемы или же наоборот – замалчивание ее. И в том и в ином случае люди, пытающиеся что-то скрыть, уподобляются страусу, прятающего голову под крыло – делают они это на время.

История ХХ века дает этому массу примеров.

Сколько убийцы Николая Романова и его семьи ни прятали концы в воду, а всем теперь ясно, что сделали они это по прямому приказу Ленина и Свердлова.

Когда-нибудь прояснятся обстоятельства покушения и на самого Ленина. И напишут о том, как отдубасили на митинге в Орле рабочие Свердлова, от чего он в одночасье и умер. Нигде ни одним словом официальная история большевиков за 74 года об этом не обмолвилась.

Только в наше время стали известны обстоятельства гибели в 1921 году Григория Чупрынки, выдающегося украинского поэта. Сколько грязи вылили на его имя после его смерти власть имущие, обвиняя поэта в контрреволюционной деятельности!

А оказывается тогда на улице Григорий Аврамович попал в облаву ЧК и заспорил с одетыми в кожаные куртки людьми, и они его здесь же и пристрелили. Вот вам и вся контрреволюция!

А загадочная смерть трех выдающихся украинских композиторов Н.Леонтовича, К.Стеценко и Я.Степового почти в одночасье?

В расцвете творческих сил, всем им не более сорока, уходят они из жизни. А мы знаем, что все они были активными строителями новой, независимой Украины. Вот вам и ключ к решению этой проблемы.

Этот ряд можно было бы продолжать долго, но я хотел бы здесь остановиться на обстоятельствах гибели известного украинского историка Александры Яковлевны Ефименко в 1918 году.

Перед тем, как осветить свою версию ее гибели, расскажу коротко о самой Александре Яковлевне. Тем более, что она стоит того.

Александра Яковлевна Ефименко (урожденная Ставровская) родилась в 1848 году в Архангельской губернии в семье мелкого государственного служащего. «Жили неприхотливо, если не сказать бедно» — сообщает современный историк В.Смолий. В 1857 году поступает в Архангельскую женскую гимназию, которую заканчивает с отличием в 1863 году. С этого же года начинает учительствовать в Холмогорах.

И здесь же Александра Яковлевна встречается с человеком, который определяет весь ее дальнейший жизненный путь. Им оказался Петр Саввич Ефименко (1835-1908гг), сосланный сюда на Север за участие в Харьковско-Киевском тайном обществе.

Наш земляк, Петр Саввич, родился в Токмаке Запорожской области, учился в Харьковском и Московском университетах, писал труды по этнографии, не бросал своих ученых занятий и в ссылке.

Под его влиянием начала пробовать свои силы на научном поприще и Александра Яковлевна. А в 1870 году они поженились. Александру Яковлевну даже не остановило то, что, выходя замуж за ссыльно поселенца она сама становилась ссыльнопоселенкой. Это говорит о том высоком чувстве, которое они пронесут оба через всю свою жизнь.

В 1874 году им удалось добиться прекращения ссылки и уехать в Чернигов, потом, в 1879 году переехать в Харьков.

Уже в Холмогорах Александра Яковлевна, под влиянием Петра Саввича, начала писать свои научные статьи.

Она оказалась способной ученицей. Уже первая ее научная работа «Артели в Архангельской губернии» привлекли внимание к ее имени. А с выходом в свет в 1882-1883 гг. в журнале «Русская мысль» фундаментальной монографии «Крестьянское землевладение на крайнем Севере» имя Александры Яковлевны прочно становится в один ряд с крупнейшими историками России того времени.

Новая страница в жизни и научном творчестве у Александры Яковлевны начинается с переездом ее на Украину. Она переключается на исследование истории Украины и здесь добиваясь выдающихся результатов. К моменту переезда в Петербург, в 1907 году, куда ее пригласили преподавать историю Украины на Высших Бестужевских женских курсах, она была уже одним из ведущих историков Украины. К этому времени она автор многих интересных работ – «Турбаевская катастрофа», «Очерки истории Правобережной Украины», «Дворищное землевладение в Южной Руси», двухтомного сборника работ «Южная Русь», заканчивает свое фундаментальное исследование «История украинского народа».

В 1910 году, по ходатайству Высших Бестужевских женских курсов, Харьковским университетом Александре Яковлевне была присвоена ученая степень доктора истории и состоялось ее избрание на профессорскую должность. Такое высокое звание в России впервые присваивается женщине!

Вот что написал о А.Я.Ефименко уже после ее трагической гибели академик Д.И.Багалий: «Александра Яковлевна была человеком с необычайно развитым умом, с выдающимися способностями к анализу и синтезу, с блестящим, ярким, художественно-историческим талантом изложения, с высокими мыслями и наклонностями в сторону философии, с кристально чистыми душой и сердцем, с чрезвычайно повышенной этикой и постоянным поиском правды и добра, составлявших для нее основу исторических событий».

Можно еще много писать об Александре Яковлевне, она стоит того, но рамки статьи не позволяют этого сделать.

Поэтому осталось только сказать, что в 1917 году Александра Яковлевна переезжает вместе со своей младшей дочерью Татьяной на Украину.

Журнал «Новый мир» (№11, 1989г. и №6, 1990г.) в своих публикациях о Татьяне Ефименко, поэтессе, издавшей в 1916 году свою единственную книгу стихов «Жадное сердце» тиражом в 500 экземпляров, объясняет этот переезд тем, что мать и дочь, думали здесь, на Украине, «пережить это смутное время» («Новый мир», №6, 1990г.стр.176).

Думаю, объяснение другое. Они ехали участвовать в строительстве новой, независимой Украины. Центральная Рада уже к этому времени объявила о создании независимого государства и остаться вне этого процесса Александра Яковлевна не могла – это была земля ее мужа и ее детей.

Мою мысль подтверждает и то, что после переезда А.Я.Ефименко активно включается в создание учебника по истории для школ независимой Украины и уже в феврале 1918 года направляет рукопись своей новой работы Д.И.Багалию, которую он опубликует уже после гибели автора.

Живут они на хуторе Любочка, теперь село Верхняя Писаревка Волчанского района Харьковской области.

И здесь в ночь с 17 на 18 декабря 1918 года происходит трагедия – Александру Яковлевну вместе с дочерью Татьяной и еще пятью людьми зверски убивают. Предполагается, что бандой петлюровцев. Так во всяком случае утверждает «Радянська енциклопедія історії України» (том 2, стор.134), а в след за ученым изданием и журнал «Новый мир» (№6, 1990г., стр.176). Но так ли это?

Современник Александры Яковлевны, академик Д.И.Багалий, в некрологе, посвященном помяти А.Я.Ефименко и опубликованном им в 1919 году, в Ученых записках Академии Наук Украины, (по следам событий!), ничего об этом не говорит.

Записки издавались уже в Советской Украине и скрывать, что убили петлюровцы резона не было. А вот сказать, что убили из противоположного лагеря, уже было невозможно! Вот та фигура умолчания, о которой я говорил выше.

Следует знать еще, что в конце декабря 1918 года – начале января 1919 года идут ожесточенные бои на тирритории Харьковщины между войсками Директории и вновь создаваемыми советскими войсками. Вот что сообщается в томе «Харьковская область» (Главная редакция УСЭ, К, 1976г.): «Украинские советские войска, Белоколодезская рабочая дружина и старосалтовский партизанский отряд в середине декабря 1918 года осуществили наступление на Волчанск. Петлюровские войска были разгромлены. (Заметьте, что это – законная власть! – В.Ш.) Крестьяне и рабочие взяли власть в свои руки и создали Советы» (стр.284). После ГКЧП и первых свободных выборов мы уже знаем, что это такое – «создали Советы»! Теперь ясно, кто из них — «Советы» или «петлюровцы» — были ближе к нарушению Закона.

И еще одна цитата из ученого издания – «6 января 1919 года (буквально на второй день после описываемых событий – В.Ш.) в Волчанске оформилась партийная ячейка, в которой к середине марта насчитывалось 38 членов партии и 59 сочувствующих. Она распространяла свое влияние на уезд». (стр.284). Как ГКЧП стало подновлять тюрьмы на второй день, чтобы распространять свое влияние, мы уже знаем.

Следует еще напомнить, что Верхняя Писаревка находится в 10 км от Волчанска и что впоследствии из этого уезда было создано четыре района.

И вот такая капля в народном море распространяла свое влияние на уезд. Каким образом? Оружием, конечно!

Если бы удалось установить, кто те пятеро, убитых вместе с Александрой Яковлевной и ее дочерью, то многие вопросы были бы сняты. К сожалению, сколько мне ни приходилось искать, ничего пока не обнаружено.

И еще одно обстоятельство, говорящее в пользу моей версии. Большевики удержались на Харьковщине с декабря 1918 – января 1919 года по июнь 1919 года. Потом их на некоторое время, до декабря 1919 года вытеснили деникинцы.

Так вот друзья Александры Яковлевны, пригласившие ее на хутор, и жившие рядом, муж и жена Колокольцевы (он – известный на Харьковщине земец, она – директриса гимназии в городе Волчанске), после гибели своих друзей спешно эмигрировали.

От кого? Петлюровцев? Но их власти как раз уже не было! Не здесь ли следует искать разгадку гибели ученого историка и ее дочери? Уехали, чтобы не быть убиенными каким-нибудь комиссаром.

Кто видел портрет Александры Яковлевны, тот не мог не обратить внимание на эту женщину. Красавицу с умным, одухотворенным лицом интеллигента, сделавшей так много в своей жизни и воспитавшей прекрасных детей. Дочь Татьяну, поэтессу, сына Петра, ученого-археолога с мировым именем, директора Института археологии АН Украины в 1945-1954 гг.

И в заключение как я пришел к этой теме. Еще будучи студентом истфака в Одесском университете я как-то после лекции столкнулся в коридоре с лаборантом кафедры истории Украины Василем Терентьевичем Галясом, ходячей энциклопедией у нас на факультете.

Он столько интересного рассказывал нам, когда мы заходили к нему на кафедру и зачастую было это в разрез тому, что говорили официально с кафедр наши преподаватели. И время подтвердило, что Василь Терентьевич был прав.

Вот и тогда он остановил меня и спросил:

— Что читали?

— Исторические взгляды Ефименко, — ответил я.

— А-а-а, — протянул Галяс, — ее убили большевики! – и пошел дальше.

По молодости лет я не догадался тогда расспросить его поподробнее, да, быстрей всего, он и не ответил бы. А теперь, чем больше погружаюсь в ту эпоху, тем больше склоняюсь к тому, что Василь Терентьевич был прав.

Смерть Александры Яковлевны не была тихой и сладкой, как написала в своем стихотворении ее дочь Татьяна, но память наша будет светлой и долгой, пока будут жить на земле люди с правдой и добром в сердце.

«Имя и число снегом занесло…»

Люблю рассматривать старые фотографии, перелистывать пожелтевшие рукописи, посещать музеи и картинные галереи, стараясь проникнуть в давно отшумевшую, прошедшую жизнь.

Вот здесь она на фотографии замерла пред объективом в подчеркнуто модной одежде, затаив дыхание, старательно смотрит туда, куда указал мастер. Вся жизнь еще впереди, будущее туманно, зыбко и загадочно и ей ничего не известно, а я уже знаю, ведь пролетело-пронеслось с тех пор целых полстолетия, что будет с ней, с ее семьей, с тем, за кого она выйдет замуж, где закончится ее жизненный путь – в лагере на Воркуте, в больничном бараке.

Все это будет впереди, а сейчас она морщит носик и лукаво смотрит в объектив, не подозревая, что лучший друг всех людей на планете осваивает в Смольном выделенный ему только что служебный кабинет.

В моем архиве долгое время находилась среди остальных бумаг общая тетрадка, старательно исписанная девичьим почерком Катеньки Зеленской, семнадцати лет, выпускницы Александровской гимназии. Самая ранняя запись, как можно установить, сделана 26 июля 1920 года, семьдесят шесть лет тому назад.

Обычный девичий альбом, куда заносились любимые стихи и песни известных поэтов и одновременно друзья и подруги вписывали туда и свои поэтические опусы, написанные по какому-нибудь поводу.

Потом передал в музей. Ведь что ни говорите – а редкая тетрадь!

Хотя на Украине к этому времени уже заканчивалась война и пролетарий, вооруженный до зубов самой правильной классовой теорией, приступал к строительству лучезарного будущего, события, шумевшие вокруг, почти не коснулись девичьего альбома.

На правой странице не совсем соблюдая размер, владелица тетрадки обращается к своим друзьям:

«Пишите, милые подруги,

Пишите, милые друзья,

Все, что вы хотите,

Все будет милым для меня».

И один из первых авторов, некто Николай Марковский, рисует букет симпатичных незабудок, пишет рядом «На память» и выводит ниже четыре строчки стихов, услышанные где-то или им самим сочиненные:

«Ваша милая головка,

Часто спать мне не дает,

И с ума, я знаю, скоро,

Окончательно сведет».

Подобные стихи густо покрывают страницы тетрадки – от Михаила Владимирова, Варюши Паниной, Леночки Коноваленко, Александра Погребняка, Саши Тарасова, Сашеньки Дзюбаненко, Маруси Христенко, Вити Благого, Николая и Григория Жуковских, Присеньки Симак, Дуни Ксьондз, неизвестного Васи, А.Гардеева, В.Воскобойник (кто это – он или она?), Васи Харлана, «від Галі, 16 лет», Х.Шевченко (Харитон или Харитина*), від Пилипа Середи…».

Вася Харлан вписал, например, такие, я бы сказал, традиционные для такого случая, стихи:

«Сижу и думаю о том,

Что написать тебе в альбом.

Ах! Знаю, напишу,

Что я тебя люблю!»

И рядом нарисовал большое знамя, развевающееся на ветру, на котором вывел разноцветными карандашами надпись (дань нового времени или уже сознательно стал под ним?): «Да здравствует пролетарій!».

Тот же Харлан через несколько страниц вписал старой орфографией чьи-то стихи:

«Въ альбомъ.

Въ тени задумчивого сада,

Гдъ по обрыву надъ рекой

Ползетъ зеленая ограда

Кустовъ акации густой.

Гдъ такъ жасминъ благоухаетъ,

Гдъ Ива плачетъ надъ рекой,

Въ прозрачномъ сумракъ мелькаеть

Твой образъ стройный и живой…»

Один из листиков альбома был загнут и зашит белой ниткой. Безопасной бритвой я осторожно разрезал нитку, отогнул листик и споткнулся о надпись, кем-то старательно выведенной выцветшими чернилами: «Не забувай нашу Україну».

Владелица альбома пронесла этот листочек через всю свою жизнь, не уничтожила, хотя могли ее сколько хотите обвинить в буржуазном национализме. А чтобы запись не попалась на глаза чересчур любознательных артистов (по Булгакову!), предусмотрительно зашила ее нитками и через семьдесят с небольшим лет я, из другого времени и эпохи, прочел ее.

Тихим шепотом донесся до меня, моего сердца этот вздох неизвестного мне человека.

Не забувай нашу Україну…Не забувай…

Дочь Катеньки Зеленской рассказывала мне, что ее мама в молодости перенесла тяжелую болезнь, осталась калекой, одна нога была немного короче другой, хромала, тяжелая жизнь, злыдни обступили со всех сторон, гибель мужа на войне, беспрерывный тяжкий труд, чтобы прокормить себя и дочь.

Своих друзей и подруг растеряла и осталась на память эта тетрадь в клеенчатой обложке, напоминавшая то время, когда только все начиналось и казалось, что жизнь будет долгой и прекрасной…

Где они, эти Вити и Маруси, Сашеньки и Александры, Николаи и Присеньки, как сложилась их жизнь, можно только догадываться.

Может быть, кто-то уже тогда в 1920-м году ушел вместе с белой гвардией, если пережили голод тридцать третьего года, то через восемь лет встретили 1941-й, и если пережили и войну, и оккупацию, то в который раз вместе со всеми начинали новую жизнь в разрушенном городе. И им, немногочисленным счастливцам, может быть, повезло и они встретили свой последний час в кругу родных и близких.

А ведь начиналось, как всегда думается в подобных случаях, так многообещающе, когда они заносили в альбом эти непритязательные, но такие искренние строки:

«Что написать тебе

в альбом право я

не знаю, разве счастья

от души я тебе желаю!».

Маяковский. Причина смерти

Все произошло 14 апреля. Официальная версия – самоубийство. Выстрел в сердце из револьвера – и все. Осталась записка на столе, датированная 12 апреля. Значит, два дня носил ее с собой или где-то тщательно прятал у себя дома, чтобы никому из посторонних ненароком не попала на глаза. А наука говорит, что такие поступки совершаются мгновенно.

Что же такое должно было в эти дни произойти, чтобы заставить поэта добровольно уйти из жизни?

Отказ в выдаче визы на поездку в Париж? А сколько советских людей в те годы даже боялись заикнуться о подобном желании! Булгаков так и не получил визы. Не застрелился же!

Критика ополчилась? Но на кого в те годы не ополчивалась критика! Вспомните Ахматову и Зощенко. Наверное, больше их никому не доставалось. Ну, может быть, еще Пастернаку. Для великих творцов подобная критика лай моськи на слона, спокойно идущего своей дорогой.

Разочарование в своих идеалах? Но у такой непростой личности, как наш поэт, идет постоянно и с большим напряжением подспудная работа мысли. Огромная масса фактов критически перерабатывается, одновременно являясь фундаментом для творчества. Что и подтверждает появление пьес «Баня» и «Клоп».

Это уже не тот поэт, который известен с семнадцатого по двадцать седьмой годы. Другими словами, поэт не замкнулся в силовом поле старых представлений стереотипов, а двигался в ту сторону, в которую двигался каждый честный и мыслящий индивидуум в стране.

Сплетничали, мол, разочарования в любви привело к этому. Лиля Брик и так далее. Но и здесь не состыковка. С Лилей отношения были к этому времени уже теплые, дружеские. Кстати, 14 апреля, в день смерти поэта, Л.Брик отправила ему из Амстердама открытку следующего содержания: «Волосик! До чего здорово тут цветы растут! Настоящие коврики – тюльпаны, гиацинты и нарциссы. Целуем ваши мордочки. Лиля, Ося (две кошечки)».

Согласитесь, что такая открытка не служит поводом для самоубийства!

Шведский литературовед Б.Янгфельдт заметил, что вся литература о Маяковском в советское время сплошная фальсификация! Может быть, кому-то очень хочется, чтобы версия о самоубийстве существовала?

Скажут, гений — это человек особенный, тонко переживающий и так далее. Но гений тоже не дурак. Скажут, а записка, в ней он все объяснил.

Но ГПУ подделывало и не такое. Вспомните, что квартира на Лубянке была коммунальной, несколько соседей. Длинный коридор, четверо дверей. Достаточно времени и места, чтобы совершить злодеяние и спрятаться.

Полонская вспоминала, что была уже на лестнице, когда прогремел выстрел. Кто-то свидетельствовал, что Полонская была невменяема. Значит, заметить что-либо она не могла.

В деле с самоубийством поэта нет протокола о вскрытии. Раз он исчез, так с самоубийством не все так гладко? Значит, там было что-то, что ставило под сомнение эту версию. Например, пулевое ранение не в сердце, как официально сообщалось.

Вот что читаем в «Протоколе осмотра места происшествия» составленном работниками угрозыска:

«На груди на три сантиметра выше левого соска имеется рана круглой формы диаметром около двух трети сантиметра. Окружность раны в незначительной степени испачкана кровью. Выходного отверстия нет. С правой стороны на спине в области последних ребер под кожей прощупывается твердое инородное тело незначительное по размеру».

Может быть, здесь разгадка тайны смерти поэта?

Кстати, на фотографии осмотра тела профессором В.Талалаевым хорошо видно, как за спинами профессора и его помощника стоит агент ГПУ. Может быть, отсюда версия о самоубийстве?

На фотографии четко видно, что правая рука поэта поднята, она окоченела в таком положении. Значит, он не просто лежал на диване, как раньше считалось, а как? И где? Если она была опущена с дивана, то почему теперь поднята?  В каком положении надо было ему находиться, чтобы рука зафиксировалась так, как на фотографии?

Можно сделать вывод, что и сейчас есть люди, которым почему-то хочется, чтобы версия о самоубийстве существовала. Почему?

На этот и подобные вопросы пока нет ответа. Но время, надеюсь, расставит все на свои места.

Слишком непростое время эти двадцатые – девяностые годы. Годы советской власти. Ни одной темы, ни одного факта не существует без лжи. Если к чему-нибудь прикасаешься, то обнаруживаешь, что все это откровенная фальсификация и подтасовка.

По-видимому, и здесь произошло подобное. Слишком уже все ясно. Человек, осознавший, что дорога, по которой все идут, ложная и стал во весь голос говорить об этом. Если хотите, первый диссидент в стране. Вспомните снова пьесы «Баня» и «Клоп», поэму «Плохо!».

Независимый и самостоятельный. Шел со всеми, но увидев, что не туда, остановился. А для мерзавцев такой человек опасен вдвойне. И у бандитов в таком случае решение одно – убрать. А уж как это конкретно сделать не важно.

И версия о самоубийстве наиболее подходящая.

Будем помнить и любить…

Как рождается гений? Пожалуй, объяснить невозможно. Та же река, тот же берег, деревья, выбежавшие к воде, ветерок, запутавшийся в зеленых листьях вербы.

Мимо всего этого проходят сотни людей, но только один из них остановится и унесет с собой в тайниках сердца, чтобы потом выплеснуть все это перед вами в стихотворении, повести или кинокартине…

Река Сугаклея уходит в камыш,

Бумажный кораблик плывет по реке,

Ребенок стоит на песке золотом,

В руках его яблоко и стрекоза.

Покрытое радужной сеткой крыло

Звенит, и бумажный корабль на волнах

Качается, ветер в песке шелестит,

И все навсегда остается таким…

А где стрекоза? Улетела. А где

Кораблик? Уплыл. Где река? Утекла.

Для меня Андрей Тарковский начался с «Соляриса». Были с женой у друзей на каком-то семейном торжестве, как всегда в углу мерцал экран телевизора. Громко хлопнула пробка, когда открывали шампанское, оживленные разговоры, тосты по случаю, а потом мы обнаружили, что сидим молча и не отводим своих взглядов от телевизора. Там перед нами нервно пульсировала чья-то жизнь на каком-то космическом корабле, всеобщий любимец еще с «Никто не хотел умирать» Банионис, язвительный Гринько… и другие знакомые и малознакомые артисты… Но не это было главное, главное было в том, что неведомая жизнь медленно разворачивалась перед нами, со своими болями, сожалениями, трагедиями, сознанием, что все что было, назад уже не вернется…

Я голос твой далекий слышу,

Друг другу нам нельзя помочь,

И дождь всю ночь стучит о крышу,

Как и тогда стучал всю ночь.

После этого захотелось посмотреть другие работы режиссера, узнать о нем побольше.

Имя его оказалось Андрей Тарковский… а работы одна другой лучше – «Иваново детство», «Андрей Рублев», «Зеркало», «Сталкер» …

И в каждой работе удивительный, пронзительный лиризм.

Все, что свято, все, что крылато,

Все, что пело мне: «Добрый путь!» —

Меркнет в желтом огне заката.

Как ты смел туда заглянуть?

Там ребенок пел загорелый,

Не хотел возвращаться домой,

И качался ялик твой белый

С голубым флажком над кормой.

Теперь о Тарковском вышли горы литературы, о каждом фильме в отдельности и о всех их вместе. Сборники воспоминаний, документальные фильмы о нем. Казалось бы, уже сказано все. Но это только начало. О гении никогда сказать всего нельзя.

На белом свете чуда нет,

Есть только ожиданье чуда.

На том и держится поэт,

Что эта жажда ниоткуда.

У Андрея Тарковского отец был известным переводчиком и поэтом, другом Анны Ахматовой, Арсением Тарковским (1907-1989). Родился он в Елисаветграде (нынешний Кировоград), в семье народовольца Александра Карловича Тарковского (1860-?). Умер уже после революции.

Его сестра, Надежда Карловна Тарковская, умерла от туберкулеза весной 1881 года, была замужем за классиком украинской литературы, драматургом Иваном Карповичем Тобилевичем (Карпенко-Карый, 1845-1907гг).

У них были дети, Назар (1874-1949), Юрий (1876-?), Ирина (1879-1955).

После смерти родителей Надежды Карловны, ее младший брат, десятилетний Александр Тарковский, воспитывался в семье Ивана Карповича.

Выходит, что его сын Арсений Тарковский и дети Ивана Карповича Карпенко-Карого были двоюродными братьями и сестрами. А Андрей Тарковский, будущий кинорежиссер, приходился через Надежду Карловну, жену Карпенко-Карого, внучатым племянником самому Ивану Карповичу.

Когда на роду мне написано было

Лежать в колыбели богов,

Меня бы небесная мамка вспоила

Святым молоком облаков…

Сестра Андрея Тарковского, Марина, вспоминает: «Это было их общим – и мамы и папы – любовь к природе и внимание ко всем ее проявлениям. Правда, папа больше любил юг: он родился и вырос на Украине, в теперешнем Кировограде. Он всегда тосковал от затянувшихся северных зим, ему всегда не хватало тепла и солнца».

Мой отец родом тоже из Кировоградской области. И сколько я его помню, всегда стремился туда поехать, в отпуск, командировку, с любой оказией.

Мама всегда сердилась:

— Что ты там забыл в своей Федоровке?

Уже взрослым мне довелось там побывать в этнографической экспедиции, и я поразился красоте этой земли, ее природе. Понял почему отец так всю свою жизнь стремился сюда. Если есть рай на земле, так он там, в Кировоградской области.

Вся экспедиция уже спит, а ты выйдешь потихоньку из автобуса и любуешься природой, месяц замер над ставком, вербы на берегу шелестят тихо между собою, белый шлях уходит в степь…

Все разошлись. На прощанье осталась

Оторопь желтой листвы за окном,

Вот и осталась мне самая малость

Шороха осени в доме моем.

Вот откуда это лирическое начало в творчестве и отца и сына! Выросши на бескрайних украинских степях, отец передал сыну хрупкую душу творца, умеющего откликнуться на малейшие движения человеческого сердца, увидеть полет ветра, услышать шепот травы и смех ручья, прослезиться над оброненным кем-то увядшим цветком.

Светает. Дождь идет, и темный,

Намокший дикий виноград

К стене прижался, как бездомный,

Как сорок лет тому назад.

……………………………

А где стрекоза? Улетела. А где

Кораблик? Уплыл. Где река? Утекла…

10.11.97.

Полузабытая страничка из истории Запорожья

Все началось с того, что пенсионер Семен Карпович Гавриленко передал в историко-культурный заповедник на о.Хортица материалы по истории нашего города. Эти материалы хронологически охватывают время с первой мировой войны до восстановления Днепрогэса.

Среди них оказались две фотографии и листок из школьной тетради. Изучение этих экспонатов, рассказ Семена Карповича и изыскания в областном архиве дали следующие результаты.

Оказывается, в 1939 году приезжал к нам в Запорожье Андрэ Лилиенталь, один из сильнейших шахматистов мира того времени, с чтением лекций и проведением сеансов одновременной игры.

Газета «Червоне Запоріжжя» в номере от 24 марта 1939 года в заметке: «Гроссмейстер Лилиенталь в Запорожье» сообщает, что 22 и 23 марта гроссмейстер Андрэ Лилиенталь прочитал лекцию и провел сеансы одновременной игры с шахматистами Запорожья. 22-го он дал сеанс одновременной игры на 32 досках с шахматистами завода «Запорожсталь». Гроссмейстер проиграл инженеру Дильману из проектного отдела и сыграл вничью с электриком листопрокатного цеха Гарбулиным. Остальные партии он выиграл.

На другой день, 23-го марта, Лилиенталь встретился с шахматистами Днепроэнерго. Других подробностей о встрече газета не сообщает. Экспонаты и рассказ Семена Карповича дополняют скупые строки газеты.

Сеанс 23-го марта на 28 досках проходил в клубе инженерно-технического персонала Днепроэнерго на правом берегу, в здании, где теперь распложена Запорожская фабрика швейных спортивных изделий (ул.Клубная, 22). К сожалению, недавно это здание снесли.

Лилиенталь 24 партии выиграл, одну проиграл (Акимову, инженеру масляной станции Днепрогэса), три свел вничью (с Деревянко, инженером проектного бюро Днепроэнерго, Крахмаль, женой Акимова и Скакун, учительницей). Две последние были единственными женщинами, принимавшими участие в сеансе и, как вспоминает Семен Карпович, гроссмейстер первый галантно предложил им ничьи.

Лилиенталь вторично приезжал в наш город в начале апреля этого же года. Он провел 8 апреля сеанс одновременной игры с шахматистами Днепрогэса в клубе Днепроэнерго, в том же здании, где теперь расположено ПЭО «Днепроэнерго» (бульвар Винтера, 10).

Гроссмейстер выиграл 32 партии, одну проиграл (инженеру Днепроэнерго Кочергину) и одну свел вничью (с Л.М.Блюмом, к сожалению, осталась неизвестной профессия участника).

Сам Семен Карпович Гавриленко тоже принимал участие в этих сеансах, играя за Днепроэнерго. Он вспоминает, что организовал встречу гроссмейстера с шахматистами Днепрогэса инженер Кочергин, бывший в то время председателем добровольного общества «Энергия» на Днепрогэсе, а Лилиенталь был, как раз, членом этого общества.

Оба раза перед сеансом Лилиенталь выступал с лекцией и демонстрацией интересных партий. На всех присутствующих особенное впечатление произвел финал партии, в которой белые делают рокировку и этим обычным развивающимся ходом ставят мат черному королю. По-видимому, партия между Э.Ласкером и Д.Томасом из лондонского турнира 1911 года.

Сеансы одновременной игры длились не более двух часов. В них приняли участие все желающие. На листочке, который сохранился у Семена Карповича, перечислены фамилии и результаты всех участников обоих сеансов.

По разному сложились их судьбы. Одни погибли в годы Великой Отечественной войны, других развеяла война по всей стране, третьи вернулись после войны в Запорожье. Сам Семен Карпович оказался в эвакуации в Туркмении, где он работал на трудовом фронте, пока не вернулся назад в родной город в 1946 году, сразу же включившись в восстановление Днепрогэса. Секретарь днепрогэсовской комсомолии Пирожок погиб в первые дни войны.

Кстати, на одной из фотографий сохранилось единственное его изображение и эту фотографию брал у С.К.Гавриленко уже после войны брат Пирожка, чтобы ее переснять.

Другой участник сеанса, Дядякин, работник Днепрогэса, также погиб на фронте. Третий – Армер, ушел с Днепрогэса добровольцем на фронт, прошел всю войну, после войны в звании капитана служил на Дальнем Востоке.

Еще один работник Днепроэнерго – Стрилец, также воевал, был майором артиллерии, после войны закончил артиллерийскую академию, стал доктором технических наук, живет в Ленинграде. После войны работал на Днепрогэсе еще один участник этих встреч – инженер Дубровский. Теперь он на заслуженном отдыхе.

Вот и все, о ком знает и кого смог вспомнить Семен Карпович, сам активный участник общественной жизни на Днепрогэсе, теперь он тоже на заслуженном отдыхе.

К сожалению, его рассказ о втором приезде Лилиенталя не удалось дополнить местной прессой, так как именно этих номеров начала апреля 1939 года в областном архиве не сохранилось.

Семен Карпович вспоминает, что Лилиенталь в Запорожье приезжал и третий раз, как раз на воскресенье, 22 июня 1941 года. Собирался вновь провести сеансы одновременной игры с запорожским любителями.

Но как только по радио объявили о начале войны, он тут же собрался и первым поездом уехал в Москву. Стало не до шахмат…

В глубь веков

Уважаемая Людмила Александровна!

Благодаря Анне Николаевне Нагорной, заведующей сектором краеведения Запорожской областной универсальной научной библиотеки имени М.Горького, с большим удовольствием ознакомился с Вашей книгой.

Особенно с интересом прочел Ваше эссе «Первоначальное исследование нашей родословной».

Хотел бы поделиться мыслями, которые возникли при чтении.

В бывшем Советском Союзе, как Вы знаете, заниматься изучением собственной родословной было практически невозможно. Ну, может быть, за редким исключением (Пушкин, Лермонтов, Гоголь, наверное, и все). Объяснение простое. С одной стороны, легче править обществом беспамятных, с другой – каждый в своем прошлом скрывал от «артистов» (воспользуемся терминологией Михаила Афанасьевича Булгакова!) что-нибудь такое, что они не должны были знать. Что, естественно, не способствовало изысканиям.

Теперь, слава Богу, другое время. И у нас на Украине в последнее время возник интерес к своему прошлому.

Особенность истории Украины в том, что со времен Богдана Хмельницкого Украина была казацкой республикой и практически до конца XVIII века на ней не было крепостного права.

Поэтому, у каждого, живущего на Украине родословная уходит корнями в казацкие времена и даже глубже.

Мне удалось в соавторстве с запорожским историком Арнольдом Леонидовичем Сокульским издать книгу, посвященную именно этим вопросам*.

Длительные занятия данной темой подтвердили мысль о том, что родословная украинцев уходят корнями в казацкое прошлое.

Одновременно следует согласиться с утверждением французского ученого Ш.Н.Мартена, что мы на земле, по крайней мере, на какой-нибудь локальной территории, являемся родственниками – у каждого человека есть отец и мать, потом две бабушки и два дедушки, восемь прадедов и 16 прапрадедов. Уже в десятом колене у нас насчитывается 1024 предка. А в двадцатом колене у каждого человека прямых предков уже 1 млн 50 тысяч 176 человек*.

То есть, когда выходят замуж или женятся, то в новой семье происходит объединение вот такого огромного числа людей, которые становятся родственниками.

Как тут не согласиться с ученым, что мы с Вами все родственники! Ведь где-то на дорогах истории могло произойти переплетение родословных древ, о которых мы, из-за отсутствия знаний, просто не догадываемся!

Фамилия Коваленко (от украинского слова Коваль, т.е. кузнец) на Украине старинная, уходит в далекие славные времена.

Наши земли (Запорожская область) заселена переселенцами из внутренних районов Украины. В «Реєстре Війська Запорозького 1649 року» записано много казаков под фамилией Коваленко. Например, в сотне Бужынской Чигиринского полка есть казак Павло Коваленко*, в Переяславском полку была сотня Ивана Коваленка, где записан сам сотник Иван Коваленко*, в сотне Ковалевской Полтавского полка есть казак Микита (Никита) Коваль*, значит его дети уже будут Коваленками.

Список можно продолжить, но надо знать откуда приехали Ваши предки в Бердянск (так теперь называется, как назывался и раньше, город Осипенко). Думаю, что это один из путей Ваших будущих поисков.

Теперь далее. Куйбышевский район (как и Таганрог) Ростовской области до 1925 года был в составе Украины*, поэтому, Ваш дед, как и прадед, жил на своей земле и только коллективизация заставила его покинуть землю предков.

Но, к сожалению, подобное произошло с миллионами украинских крестьян, произошло это и с моими предками. Благодаря самой демократической власти во всем мире. Верность моих рассуждений подтверждает и Ваше исследование*.

Теперь о Вашей бабушке Панасевич Агафье Семеновне. Действительно, в фундаментальном исследовании Юлиана Редько «Довідник українських прізвищ» (Справочник украинских фамилий) такой фамилии нет*.

Поэтому сербское происхождение фамилии Панасевич вполне вероятно. Тем более, что проследить это возможно.

Сербы на Украине появляются в 1751 году, когда из Австрии эмигрировало 218 сербов и венгров во главе с полковником И.С.Хорватом. Им выдели земли от Днепра на востоке до реки Синюха на западе, и от рек Большая Высь и Омельник на севере до рек Ингул и Ингулец на юге*.

Теперь, в основном, это земли нынешней Кировоградской области.

В 1653 году на Украине появились новые переселенцы из Сербии во главе с полковником Р.Прерадовичем и И.Шевичем. Им отвели земли, которые сегодня входят в состав нынешних Луганской, Донецкой и Полтавской областей*.

Поиск в этом направлении, думаю, будет легче, так как сербы, в основном, были записаны за дворянским сословием.

И в заключении о Ваших родственниках по фамилии Донцовы. Как видно из Вашего исследования, они тоже украинцы*. Но кроме этого они принадлежат к старинному казацко-старшинскому роду. И являются выходцами из южных районов Воронежчины, которые когда-то принадлежали к Острогожскому полку и входили в состав Украины*.

Самый знаменитый из них Дмитро Иванович Донцов (родился в Мелитополе Запорожской области в 1883 – умер в эмиграции в 1973), выдающийся украинский мыслитель ХХ века, политический деятель, публицист. С 1919 года жил в эмиграции. Отстаивал идеи независимого украинского государства*.

К сожалению, в годы советской власти даже имя Дмитра Ивановича было под запретом. Упоминание Донцова в каком-нибудь, даже безобидном, ракурсе могло повлечь для упоминающего большие неприятности, вплоть до тюрьмы.

Ни о каком исследовании над родословной мыслителя не могло быть и речи.

Сегодня, когда запреты пали, нам сам Бог велел расчищать завалы, нагроможденные несовершенной памятью, быстротекущим временем и недобросовестными людьми.

19.07.2000г.

Примечания.

1. Кольский родословец. Сборник статьей Мурманского родословного общества по генеалогии, Мурманск, 2000, выпуск 1, Альманах Мурманского родословного общества, 80с.

2. В.І.Шевченко, А.Л.Сокульський, Корінь і крона. Козацький родовід видатних людей, Запоріжжя, видавництво ВАТ «Мотор-Січ», 1999р. 130с.

3. Там же, стр.319.

4. Реєстр Війська Запорозького 1649 року, Київ, «Наукова думка», 1995р. стр.35

5. Там же, стр.319.

6. Там же, стор.423.

7. В.Боєчко, О.Ганжа, Б.Захарчук, Кордони України: Історична ретроспектива та сучасний стан, Київ, вид-во «Основи», 1994р, стор.67.

8.Кольский родословец, Альманах Мурманского родословного общества, выпуск 1, Мурманск, 2000, стр.27.

9. Ю.Редько, Довідник українських прізвищ, вид-во «Радянська школа», Київ, 1969р. с 1-256.

10. Радянська енциклопедія історіі України, Головна редакція Української радянської енциклопедії, Київ, 1971р. том.3, стор.242.

11.Там же, том 4, стор.122.

12. Кольский родословець, стор.30.

13. М.Сосновський, Дмитро Донцов. Політичний портрет, Нью-Йорк-Торонто, 1974р. стор.62-65.

14. Малий словник історії України, Київ, вид-во «Либідь», 1997р. стр.138-139.

«Тече вода в синє море та не витікає..»

Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є наше…

Велесова книга

Якби-то далися орлинії крила,

За синім морем милого знайшла…

……………………………………

Защебетав соловейко –

Пішла луна гаєм;

Червоніє за горою;

Плугатир співає…

………………………………….

Тече вода в синє море,

Та не витікає,

Шука козак свою долю,

А долі немає…

Чи не вперше торкаємося до велетенської постаті поетової, коли в далекому дитинстві зупиняємося над ось цими його рядками?

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Отак в кінці 40-х рр XX ст. їхали у село Федорівку Добровеличківського району Кіровоградської області, де народився батько. З обох боків дороги до самої Синюхи вітер гнув «тополю до самого долу», а мати на підводі нас все затуляла собою, щоб нам не було так холодно…

В селі ще пам’ятали діда, Григорія Васильовича Шевченка, розкуркуленого у 1929 році і висланого на Північний Урал, у містечко Чердинь, де він і загинув.

Коли мати пішла на другий день зі мною до центру і я йшов біля неї, заклавши руки за спину, поважно і неквапно, то люди, які стояли біля лавки, казали:

— Викапаний старий Шевченко.

Мої пращури переселилися в Федорівку з села Петроострів Новомиргородського району Кіровоградської області ще в середині XIX століття. Займалися святою селянською роботою, вирощували хліб, годували людей до самого більшовицького перевороту…

Де ж ти дівся, в яр глибокий

Протоптаний шляху?

Чи сам заріс темним лісом,

Чи то засадили

Нові кати?

Коли діда розкуркулили, то старші діти, дядько Гаврюша та мій батько втекли з села, щоб їх теж не забрали. Тим і врятувалися.

Згодом дядько Гаврюша став вчителем в Ульянівці, а батько головним механіком у Крижопільській МТС.

Брешеш.людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане…

Прадід мій Василь Митрофановнч і прапрадід Митрофан Петрович та й перший відомий в нашому родоводі Петро Шевченко були з того самого Петроострова, єдиного села з такою назвою на всю Україну і яке знаходиться в якихось 88 кілометрах від Шевченкової Кирилівки.

            І не встануть з праведними

Злії з домовини,

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть…

Коли в спогадах дружини Осипа Мандельштама,Надії Мандельштам, прочитав про їхнє перебування в Чердині, куди їх перший раз заслали, то все ввижалося, що читаю про діда.

Дядько Гаврюша тоді у 1933 написав листа до Калініна з проханням звільнити стару людину, яка окрім добра нічого не зробила у своєму житті і в табір прийшов наказ звільнити діда. Його повідомили про це, він прийшов в барак, сів на нари і вмер. Від розриву серця.

Жить тяжко в оковах!

Дядько Гаврюша все життя мучився від того, що ненавмисне вкоротив віку батькові…

Господь Бог лихих карає –

Душа моя знає…

Отаке знання про наших пращурів зберігається в нашій сім’ї. В часи «Велесової книги» люди знали про своїх пращурів до сьомого коліна.

Отаке-то, мій братику,

Було… в світі…

Приємно, що навіть у такий спосіб наближаємося до нашого генія.

От я крадусь попідтинню

До своєї хати.

В один з наших приїздів у Федорівку батько повів нас, малих дітей, гуляти і завів на якесь пустирище, звідусіль там росли дерева.

— Бачите? — сказав він. — Тут колись була дідусева хата.

І довго стояв, думаючи про щось своє.

Згадайте, братія моя…

……………………….

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?

Вже в наші часи я звернувся до СБУ, щоб повідомили про долю мого діда. Але, на жаль, вони не допомогли мені, бо не знаю коли і де народився мій дід, Григорій Васильович Шевченко, коли і де його арештували…

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла…

………………………………

І я згадав своє село.

Кого я там коли покинув?

Склалося так, що в Федорівці тепер близьких родичів не залишилося…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

……………………………

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Та садок вишневий коло хати дідусевої у моєму серці завжди… Бачу їх всіх молодими: дядька Гаврюшу з батьком, матір а біля них дядька Трохима із дружиною, тіткою Вірою, сидять біля хати, перемовляються між собою, усміхнені, їм так приємно бути усім разом, є про що погомоніти…

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає…

Яка то краса — вечір в селі над рікою Синюхою… Коники стрекочуть десь у траві… А найстарший брат наш, Толя, йде з хлопцями у нічне і не бере нас з собою і так нам прикро, що на очах виступають гіркі сльози.

Давно те діялось…

А ось як згадаю, то серце й щемить…

Ходімо в селища, там люде,

А там, де люде, добре буде.

……………………………..

Бо де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи…

З тих пір почав я вивчати життя і творчість нашого генія, Тараса Григоровича Шевченка. Навіть пощастило написати кілька статей, зробити деякі уточнення.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш, нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!..

Родовід нашого Кобзаря і досі не вивчений як слід. Багато працювало і працюють шевченкознавців, а ніхто не дослідив, скільки було братів і сестер у батька Тараса Шевченка Григорія Івановича і у діда Івана Андрійовича теж. Не дослідив, хто жив у Кирилівці за часів дитинства поетового, хто зустрічався йому кожний день у селі на стежках та вулицях… Здавалося б так просто — підняти відповідні архіви, але ніхто не підняв…

…Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать…

…Не описав, коли те село ще було живе…

…Книжечки

Мережаю та начиняю

Таки віршами…

В газеті «Слово Просвіти» (1999 рік) Людмила Бондаренко, правнучка двоюрідного брата Кобзаря Нестора Йосиповича Шевченка надрукувала статтю «Не так давно все те було», в якій розповіла перекази про Тараса Григоровича Шевченка, які зберігаються в родині і передаються з покоління в покоління.

Хіба самому написать

Таки посланіє до себе

Та все дочиста розказать…

Під статтею симптоматична примітка від редакції: «Ми сподіваємося, що шевченкознавці зацікавляться цією публікацією і визначать її достовірність.Якщо навіть ці спогади і не знайдуть підтвердження про нову гілку родового дерева Кобзаря, то все одно вони цікаві як свідчення народних переказів в Шевченківському краї».

Що ж викликало таке зауваження редакції?

Тії незримії скрижалі,

Незримим писані пером…

Людмила Бондаренко пише, що вона веде свій родовід від Остапа Шевченка, рідного брата Григорія Шевченка, батька Тараса Шевченка. А ще в них була сестра Олександра Шевченко, яка вийшла заміж за Олексія Олійника. В дослідженні Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (Київ, «Дніпро», 1991р., стор.29) перераховуються під роком 1806 діти Івана Шевченка, діда Тараса Григоровича; Омелян, Савва, Павло, Григорій, Демникія, Олена, Домникія.Ні Остапа, ні Олександри серед них немає.

Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі…

Мабуть, народилися пізніше і не потрапили під пильну увагу вчених.

А меж людьми ж вони жили!

Ось скільки ще невідомого в безкрайнім морі шевченкознавства! Треба просто старанно, з любов’ю, працювати і воно повернеться до нас новими знаннями та відкриттями, бо

Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм,

І чуєм Бога в небесах.

Французький вчений Ш.Н.Мартен довів,що в кожній людині в десятому поколінні є прямих предків — 1024, починаючи від батька з матір’ю, а в двадцятому коліні таких предків вже стає 1 млн 50 тис 176 чоловік.

І досі сниться:під горою

Меж вербами та над водою

Біленька хаточка.Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча…

Тобто, якщо люди живуть давно на одній території, то через двадцять поколінь вони практично всі родичі.

Не покидай мене. Вночі

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду…

Тому не помилялася Людмила Бондаренко, розповідаючи про своїх родичів, вони всі є з родовідного древа Тарасового.

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою…

…………………………….

Дай на себе подивитись.

Дай і пригорнутись,

Під крилом твоїм любенько

В холодку заснути…

А з Петроострова шлях простеляється до Шполи, усього тридцять кілометрів, на сучасний час, це якихось 15 хвилин їзди, звідти до Василькова 8 кілометрів, від нього до Стецівки рукою подати…

…І чудесам

Твоїм увірують на світі

Твої малі убогі діти!

Від Стецівки до Ватутіного 6 км, за 45 хвилин дійдемо, раніше було б швидше, так тепер літа пригинають до землі.

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало…

Від Ватутіного до Звенигородки 12 км, їхати годину, бо пішки, як ходили колись, нездужаємо, хоч люди ходили, бо транспорту, як кажуть тепер тоді не було.

 Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

………………………………..

Не лякайтесь дива, —

Се Бог судить, визволяє

Долготерпеливих

Вас, убогих. І  воздає

Злодіям за злая!..

Перепочивши в Звенигородці, направляємо стопи свої у Кирилівку, святу землю нашого Тараса, святу для кожного українця, для всіх нащадків поета, бо всі ми есмь його близькі… по крові і по духу…

По всьому світу розійшлись,

І іменем твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу…

Звідси з Кирилівки по всьому світові і

…слово нове

меж людьми криком пронесе

і люд окрадений спасе

Од ласки царської…

Отак і я припав до ніг Тарасової Правди колись у дитинстві і несу це слово з собою все життя…

Стояв із ним на Хортиці у дні святкування 500-ліття славного Запорозького козацтва. І в Києві на площі перед Київською мерією, коли піднімали там жовто-блакитний стяг, і в Одесі, де вперше у нові часи теж замайорів наш стяг біля Одеської мерії. І скрізь був з нами Тарас.

Він і зараз з нами, щоб спасти люд окрадений від ласки царської… Бо як сказав поет —

…мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

31.12.2003р.

Шевченкове (Кирилівка) → 22 км → Звенигородка → 12 км → Ватутіне 6 км → Стецівка → Васильків → 8 км → Шпола → 30 км → Петроострів. Кордон між Черкаською та Кіровоградською областями.

«І пішли вони, і скрізь проповідували»

Пам’ятаю, в дитинстві якось впав такий густий туман, а ми, діти, сиділи біля

вікна, батьки кудись пішли, і закрили нас у хаті, і почали вгадувати по звуках, що доносились до нас у вікно, хто в цей момент з’явиться перед нами з туману: якась бродяча собака, що на мить зупинилась перед нами, німецькі солдати, що ходили по хатах, сусідка, яка забігла по сірники.

На мить з’являться перед нами і через якусь хвилину знову розтануть в тумані.

Щось подібне відчуваю я сьогодні, коли обдумую життя героя мого нарису – апостола Андрія. Він так з’являється переді мною з тугої пелени часу (який?), зупиняється перед моєю уявою: високий, ставний, загорілий під пекучим палестинським сонцем, в білих одежах, які закривають його мускулясту фігуру.

Чому саме він, як каже традиція, пішов пропагувати Слово Боже в наші краї, перетинав скитські землі, побував на Хортиці, дістався навіть до місць, де згодом з’явиться Київ і сказав про це?

Пояснення може бути одне – знав мову місцевого люду. Бо тоді як він міг донести до них Слово Боже?

Щоб відповісти на це та інші питання, нам потрібно перенестися в Палестину часів Нового Заповіту.

Але перед тим я хочу нагадати читачеві, що великий пласт світової культури – біблеїстика – була від нас довгий час відгороджена високими завалами атеїстичних міркувань. І сьогодні, коли ми можемо напитися від чистих джерел Святого Письма, виявляється, що наука давно доказала, що те, про що пишуть євангелісти, було насправді.

Розуміючи це, нам буде легше йти по напівзабутих дорогах апостолів, учнів Ісуса Христа.

Отже, Палестина часів Нового Заповіту поділялася на власне Іудею, Самарію та Галілею. І хоч Ісус проповідував у всіх трьох областях але кожна з них мала свої властивості.

В Галілеї Ісус Христос провів більшу частину свого життя, молодість його пройшла у Назареті, звідси були його батьки, Йосиф та Марія. Саме тут він здійснив більшість відомих нам чудес.

Біблія підкреслює, і на це нам треба звернути увагу, що мешканці Галілеї були змішаного походження і мали особливий діалект. Жителі Самарії не відставали від ГалілеЇ. Вони теж були змішаного походження. Біблія навіть підкреслює – язичницького.

«І спровадив ассирійський цар людей з Вавилону, і з Кути, і з Авви, і з Гамоту, і з Сефарваїму, й оселив по містах Самарії замість Ізраїлевих синів». (Друга книга царів, 17, 24).

Звідки могли прийти ці люди?

З півночі. Саме в другій половині І тисячоліття почалося велике переселення народів і скіфів з причорноморських степів витиснули сармати, яких потім витиснули в свою чергу гуни. Частина з них пішла в Західну Європу, якісь племена вийшли на Північний Кавказ і Закавказзя, інші племена докотилися аж до Палестини, звідси і назва однієї з областей Палестини – Самарія.

Як підкреслює Михайло Грушевський, посилаючись на Геродота, всі вони розмовляли на мові, близькій до української.

Що до цього треба відноситься спокійно, не бачити тут ніякої політики, вчить нас історія. Наприклад, готи, які довгий час мешкали в Причорномор’ї, були сусідами слов’янських племен, навіть залишили свої сліди у назві острова Хортиця, потім переселились на північ Німеччини та Англії і прийняли участь в утворенні сучасних німецького та англійського народів.

Або іберійці, які із Закавказзя зуміли перекочувати до Пірінеїв і зберегли там навіть мову (баські племена говорять мовою, наближеною до грузинської).

Не дивно, що якась галузка сарматського народу докотилась до Галілеї і Самарії. В Біблії це навіть не приховується.

«Підійшли ж трохи згодом присутні й сказали Петрові (апостол, брат апостола Андрія – В.Ш.): «І ти справді з отих, та й мова твоя виявляє тебе» (Матвія, 26, 73).

Андрій був першим, хто почув Ісуса Христа. Він жив в галілейському місті Віфсаїді і займався рибальством. А зустрівши Ісуса, підпав під його вплив і пішов за ним.

Апостол Андрій проповідував у Скитії, Греції й Малій Азії. Відомо, що його розіп’яли на хресті в Ахаї (Греція).

Крім Андрія і Симона Петра із Галілеї походили й інші апостоли – із Кани Галілейської Симон Зилот та Варфоломій, із Віфсаїди двоюрідні брати Ісуса Христа Яків та євангеліст Іоанн та Пилип, Хома був теж уродженцем Галілеї, а євангеліст Матфій був із Капернаума.

Тільки один Юда Іскаріотський був із Іудеї, та відносно двох апостолів – Якова Молодшого та Юди Якового традиція умовчує звідки вони.

Тобто, можна зробити висновок, що переважна більшість апостолів – дев’ятеро! – знала або хоча б розуміла мову, на якій розмовляли скіфи та сармати.

Ось з якого оточення вийшли перші учні Ісуса Христа. Це і не дивно, як ми знаємо з історії, нове вчення спочатку завжди розповсюджується з тісного кола близьких родичів (брати Яків та Іоанн та брати Андрій та Симон Петро) або близьких знайомих (усі інші), бо не думаю, що б у Віфсаїді, маленькому містечку, Пилип не знав Якова з Іоанном чи Андрія з Симоном Петром або вони його.

Ісус Христос теж був з такого середовища. Ось що записано у Святому Письмі: «Відізвались юдеї й сказали Йому: «Чиж не добре ми кажемо, що Ти самарянин…» (Іоанна, 8, 48).

Тут варто нагадати цікаве спостереження відомого українського поета і дослідника Миколи Ткача, який зумів реконструювати останнє речення, сказане Ісусом Христом у житті.

Євангеліст Марк записав його так: «Елої, Елої, — лама савахтані» (Марка, 15, 34).

Звичайно, що римляни та іудеї, які спостерігали страту Ісуса, не зрозуміли його слів. Ткач реконструював речення так: «О, Лелю, лем мя ся востани», що з архаїчної мови карпатського регіону можна перекласти на сучасну таким чином: «О, Отче, тільки зостанься в мені!». Що цілком психологічно обумовлене – людина в хвилину смертельної небезпеки просить для себе мужності.

І щоб вже не повертатися до цього питання, нагадаю, що в сучасному «Етимологічному словнику літописних географічних назв Південної Русі» (Київ, «Наукова думка», 1985р.стор.129) виводиться єдине тлумачення для лівої притоки Дніпра Самари і палестинської Самарії. Тобто, вчені не розділяють ці два географічно віддалені пункти.

І тепер ми підходимо до самого головного. Як ці одинадцятеро змогли підняти такий великий масив людей у цілому світі – від Палестини і до Скитії та від Малої Азії і до Греції і Риму?

Уявляю собі, як вони розійшлися з Єрусалиму у всі боки, несучи людям Святе Слово. Ніщо їх не зупиняло – ні спека і ні дощі, ріки чи моря, гори чи долини, йшли і йшли, зустрічаючись із людьми, розповідаючи їм про Вчителя їхнього, Ісуса Христа, який заповів робити добро і жити по правді, прощати людям, не гніватися, бо хто вірує, той не має нічого неможливого.

Це був єдиний у ті часи засіб пропаганди – проповідь, інших не було. І апостол Андрій зайшов із проповіддю аж до Київських гір. Ніщо не зупиняло його у розповсюдженні Святого Слова.

І хоча більшість апостолів загинула, проповідуючи, але справу свою вони зробили. Головним аргументом у апостолів було те, що вони бачили воскреслого Ісуса Христа, який повернувся з того світу. І це найбільше впливало на людей.

Уявляю собі, як слухала їх схвильована аудиторія, який психологічний ефект робила ця розповідь на усіх присутніх. Як більшість починала вірити, тому, про що розповідали апостоли, живі свідки Чуда.

В своєму житті я це відчув на власному досвіді. У 1979 році в ранковий липневий день ми приїхали до мого брата Ігоря в Одесу і виявилося, що він за день до цього розбився на мотоциклі. Його принесли і він лежав в кімнаті, нерухомий, із заплющеними очами, і не вірилось, що його вже немає з нами.

Весь час знаходитися в кімнаті було важко і я вийшов униз у подвір’я, боліло серце і я не чув, що мені казав хтось із присутніх. І тут десь поруч зі мною, у арці дому, що вела на вулицю, засміялися жіночі голоси, в мене тьохнуло серце і я на мить повірив, що це з нами якийсь дурний сон, що зараз вийде до нас Ігор, посміхнеться, як завжди він це робив і скаже, що все гаразд.

Ні, не вийшов, не звернувся до нас, а жіночки, побачивши сумних людей, перелякано задріботіли геть.

Але оте всепоглинаюче почуття віри, що охопило мене тоді, я пам’ятаю усе життя.

Отакими були апостоли і серед них Андрій, вони розмовляли із воскреслим Ісусом, отримали від нього великий психологічний заряд, який зуміли передати усім наступним поколінням людей.

І хоч як буває іноді важко на душі, щось не виходить, а підійдеш до вікна і побачиш, як йде по вулиці апостол Андрій, трошки втомлений, бо за плечима стільки доріг, спішить до нас розповісти про єдиний випадок за всю історію людства.

Не знаю, як хто, а я його розумію.

09.07.2002р.

Свиснув Овлур за рікою

Раскрывая литературный памятник безымянного… автора…, мы не задаемся вопросом, было ли им написано еще что-нибудь, кроме этих двух-трех печатных листов, мы не задаемся этим вопросом, потому что для нас там написано все.

Андрей Битов

З далекого дитинства запам’яталося, оте диво – мене батько садить на велику тварину, яка фуркає і жує травичку, терпляче чекаючи, поки мене вмостять на сідло, поруч дядько Трохим набирає з криниці воду у відро, місяць з неба м’яко дивиться на нас, вода з відра біжить на землю срібною рікою. Нарешті ми виїджаємо з двору, батько сидить за мною, кінь міцно ступає по землі, мимо пропливають сонні хатки сусідів, ми прямуємо до Синюхи, десь загелкотів сонний гусак. Синюха під сяйвом місяця сріблистою рікою біжить кудись у невідоме, я вчепився ручками у гриву коня, мені і боязно і солодко, хтось з тої сторони Синюхи крикнув і луна побігла в усі боки.

Я це завжди згадую, коли читаю оте класичне:

672-673 Свиснув Овлур за рікою…

І бачу князя Ігоря, який обережно прямує до річки, оглядаючись, чи не помітила, бува, його сторожа…

680      І – Ігор князь поскочи

618      горностаемъ къ тростию

682      и белымъ гоголемъ на воду…

Бачу, як князь розсуває комиш і вибирається на течію, а потім швидко перепливає ріку, де на тому березі чекає його слуга із кіньми.

Геніальний наш земляк, невідомий автор «Слова», зумів кількома фразами занурити нас у те далеке дійство, зафіксувати і залишити його з нами назавжди.

Ще не знаючи цього, я опинився в українській історії, в побуті нашого народу, серед того, що з діда прадіда передавалося онукам і правнукам і збереглося в нашій підсвідомості і що зумів автор «Слова» передати нам через довгі століття, вже цілих вісім.

127      О руская земле!

128      уже за шеломянемъ еси!

Мабуть, у кожного українця (а може й не тільки у нього!) є та межа в житті, де б він відчув, що рідна земля, його країна, залишилася у нього за плечима, як у героїв «Слова».

В мене це відбулося вперше у житті в далекому тепер 1959 році, коли ми, призовники, їхали з Одеси в телячих вагонах у Армію. Десь в Ростові-на-Дону ми, коли потяг зупинився, сипанули на станцію, подивитися що там і як.

Коли перебігав колію, почув, як обхідник за моєю спиною сказав іншому:

— Хохлов везут в армию.

Це мене так вразило, що я зупинився. Відчув, що рідна земля вже за холмом!

Два рядочка, невеликих, а які змістовні! Вже навчаючись в університеті, почув від лаборанта кафедри історії України незабутнього Василя Терентійовича Галяса:

— На нашій землі завжди панувала українська мова. Не слухайте отих, що розповідають про якусь міфічну мову трьох братніх народів. Її ніколи не було! В ХІ-му столітті Закарпаття захопили угорські феодали, зверніть увагу, це була Київська Русь! А в 1944 році Закарпаття було возд’єднане з Радянською Україною і виявилося, що люди там розмовляють українською мовою! Звідки вона в них взялася, якщо вони ніколи не були в складі України, де за словами горе-вчених українська мова виникла у ХІV столітті? Висновок може бути тільки єдиний! – і Василь Терентійович задоволено посміхався.

Вже в наші часи я натрапив на твердження історика Михайла Юліановича Брайчевського, який сказав, що на початку ХІХ століття в Новгородській області (Росія) ще розмовляли українською мовою.

А наш сучасний історик, дослідник «Слова» Анатолій Володимирович Тарасенко зробив кілька розшифровок «темних» місць поеми саме використовуючи українські слова. До речі, самоназва у закарпатців – русини.

127      О Руская земле!

128      уже за шеломянемъ еси!

Я тоді, на ростовській землі виразно відчув, що рідна сторона «уже за шеломянемъ еси!».

716      Днепрь темнее березе

717      плачется мати Ростиславля

718      по уноши князи Ростиславле.

Вже кілька століть стоїть вона, мати, на березі Дніпра і плаче-ридає за своїм сином. Знову геній зумів кількома словами, рядочками створити картину, яка чіпляє наше серце, ми бачимо матір, яка плаче за своїм сином, згадуємо і своє в скороминущему житті.

Так і моя мати ридала-плакала за своїми синочками, а моїми братами, Ігорем і Сергієм, все своє життя, яке їй довелося прожити після загибелі її дорогих дітей…

Поет зумів доторкнутися до найпотаємнішого в душі людини і зафіксувати нашу увагу на цьому, та так зафіксувати, що ми бачимо цю скорбну матір на березі ріки, на березі нашої пам’яті…

304      Жены руския въ сплакашась, аркучи:

305      «Уже намъ своихъ милыхъ ладъ

306      ни мыслию смыслити,

307      ни думою сдумати,

308      ни очима съ глядати…»

І знову невідомий геній попав у саме яблучко! Воїни йдуть у похід та повертаються з нього не всі. І тим, хто не дочекався повернення, наступають дні сумні і невеселі.

Дружина згадує, що на день Перемоги у 1945 році, всі вийшли на вулиці міста і раділи перемозі, тільки мати стояла і плакала. Дружина не зразу зрозуміла, що мати плаче по своєму чоловікові а її батькові, який не повернувся з війни:

305      Уже намъ своихъ милыхъ ладъ

306      ни мыслию смыслити,

___________________________

308      ни… очима… съ глядати…

А в мене в пам’яті закарбувалася інша картина. Це був 1945 рік і ми мешкали на околиці Крижополя, за нашою хатою починалося колгоспне поле. Через нього навпростець йшла дорога у сусіднє село. Батько був ще в армії, мати на роботі і ми утрьох були самі у всьому світі…

З одного боку дорога у невідоме село… З іншого переїзд, по якому час від часу гуркотіли потяги, а ще в одну сторону бігла дорога до ставка, за яким виднілося ще одне село, Голубече, туди нам мати строго-настрого забороняла ходити, щоб ми, не дай Боже, не втопилися…

І ось запам’яталося, як йшов по цій дорозі через кукурудзяне поле солдат, вже, як я тепер розумію, немолодий, йшов, і його перші побачили жінки у полі, збіглися і щось запитували його, а він, коротко відповідаючи і посміхаючись до них, проминув оцю шеренгу і зник на повороті дороги, а жінки стояли, обпершися на сапки, і все дивилися йому услід…

Нічого не змінилося на цій землі, яку оспівав у своєму «Слові» автор. Вісімсот років на ній змінювалися покоління а «жены руския» те і робили, що «въсплакашась, аркучи» до тих, хто не повернувся з походу додому.

Тут я переходжу до одного із загадкових місць «Слова»:

394      Се бо готьскыя красныя девы

395      въ спеша на брезе синему морю:

396      звоня рускыме златом;

Деякі дослідники вважають, що в слові «готьскыя» переписувач помилився, написавши його так, мовляв, які готи на березі Азовського моря? Але зверніть увагу, що автор «Слова» точний у кожному своєму слові. Якщо він написав, значить так і було, просто ми сьогодні від нього відійшли на вісім століть і бачимо іноді трошки не так, як він. Або просто не здогадуємося, про що це він. Михайло Брайчевський підтверджує, що готи таки жили на нашій землі в ІІ-ІV століттях нашої ери. Потім частина з них відійшла на захід, а частина залишилася в Криму і змішалася з місцевим населенням.

Та нічого не зникає безслідно у цьому світі. Залишився цей народ на сторінках «Слова» та не тільки там. Залишилися вони у назві острова Хортиця. В англійській мові слово кінь перекладається як Horse, тобто Хорс, звідси, мабуть, назва острова – Хортиця.

А відомо, що саме на наших землях був вперше приручений кінь. І ось ті племена, що жили на березі Азовського моря, перекочували до Великої Британії, асимілювалися з місцевим населенням і передали йому слово Horse, тобто кінь, бо саме цю тварину привели з собою на подив місцевим бриттам.

Подібні випадки зафіксовані іще в історії наших земель. Іберія – старовинна назва Грузії та Іберія в Іспанії, сармати в степах Причорномор’я і Приазов’я і Самарія в Палестині. В науці треба вміти глянути на проблеми або факт по свіжому і таїна розкриється.

А я запам’ятав, як розпитував тещу про життя в Запоріжжі до війни. І вона мені розповіла, що:

— Я завжди все купувала на базарі на шостому селищі у німкень. Вони були завжди такі чисті, у фартушках, кожний огірок чи морковка теж чисті і гарно так розкладені! Обійшла їх і вже скупилася! Тепер цього вже нема.

Так, були колись «готьскыя красные девы» на нашій і своїй землі та вітрами історії та злих людей видули їх з рідних осель. А шкода! Бо було б нашій землі на одну неповторну квітку красивіше…

Не помилився автор «Слова», коли написав у поемі, що

610      «Суда божиа не минути».

Минуло багато часу, здавалося б, що все забулось, та ні, не забулось і про кожного князя історія і люди сказали своє правдиве слово. Одні потрапили на купюри молодої української держави, а іншим залишилися назавжди прізвища «Окаянний» та «Довгорукий».

І наостанок треба підкреслити, що невідомий автор «Слова», як геніально написав поему, так само геніально її і закінчив:

769      Княземъ слава а дружине

770      Аминь.

Прокотилося з тих пір сила-силенна часу, а нічого не змінилося у людей. Керівникам слава, а підлеглим – амінь. Так було і в останню війну. Генералам слава, а солдатам амінь! Навіть і сьогодні, вже пройшло 60 років після закінчення війни, а солдати і досі не поховані лежать в усіх усюдах, де їх застав смертний час.

Князям слава, а дружині – амінь! Настільки це було геніально підмічено, що сучасні перекладачі сором’язливо переводять так:

«Князъям і дружині Слава!

Амінь».

Але слова з пісні не викинеш! Першим це підмітив класик української літератури Степан Руданський, а повторив за ним уже в наш час сучасний казахський поет Олжас Сулейменов. Підмітили вірно. Так і треба відтворювати, як написав геній.

Обережно доторкнулися ми до «Слова» і до його автора, нашого невідомого земляка, який написав свій твір на всі часи та для всіх народів. Він зумів піднестися над своїм часом і розповісти про нього та про людей і їхні думки, що оточували його. І розповісти так, що і сьогодні ми чуємо його голос.

Бо тільки геніальні твори не вмирають з часом.

Примітка. В статті використана порядкова розбивка тексту дослідника «Слова» Анатолія Тарасенка(Казахстан).

14.01.2006р.

«Дар без брани побеждать…»

Цей рядок з вірша, який я виніс у заголовок, належить українському поету-сатирику початку ХІХ століття Якиму Миколайовичу Нахімову (1782-1814рр). Його ім’я сьогодні відомо тільки не чисельній армії дослідників, які займаються питаннями історії літератури. А крім того, що він є рідним дядьком знаменитого флотоводця П.С.Нахімова, Яким Миколайович був сам по собі дуже цікавою людиною.

Народився Нахімов на  хуторі поблизу Харкова, в старовинній козацько-старшинській сім’ї.

Його дід Мануйло був козаком Харківського полку, а батько Микола Мануйлович, хоч і не мав достатню освіченість, але до наук відчував щиру повагу і намагався дати своїм дітям добру освіту. Відомо також, що він любив у себе в домі приймати Г.С.Сковороду.

Як і багато вихідців з козацького стану, близькі Якима Миколайовича теж пробували свої сили на військовій службі. Але чинів великих там не заробили.

Так, поручником у відставці був батько Якима, секунд-майором – двоюрідний брат Степан, підпоручиком ще один двоюрідний брат Микола Матвійович, і лише двоюрідному племіннику Якима – адміралу Павлу Степановичу Нахімову посміхнулася безсмертна воїнська слава.

Сам Яким Миколайович теж спробував свої сили у військовій службі, але в кінці 1800 року він виходить у відставку в чині юнкера і стає чиновником у Петербурзі.

Під час служби у столиці з ним щось трапляється і він наступного 1801 року повертається назад до батька. Слід сказати, що вже тоді його твори друкувалися в столичних журналах Москви та Петербургу, але великого значення їм сам поет не надавав, друкуючи деякі з них під псевдонімами.

Що саме відбулося тоді у Петербурзі, можна тільки здогадуватися, але ті події, безсумнівно, вплинули на світогляд молодої людини і як покажуть майбутні події в житті поета, досить чітко сформували його світосприймання та громадську позицію.

Спочатку після відставки Яким Нахімов живе у своєму сільському маєтку. Але коли у Харкові у 1805 році був відкритий університет, він, на подив багатьох, туди вступає, добре вчиться і блискуче його закінчує.

Саме у студентські роки в Нахімова знову пробуджується потяг до творчості. Він багато пише, читає друзям, але нічого не друкує.

З 1809 по 1811 рік Яким Миколайович викладає в університеті. У 1811 році, одружившись, Нахімов припиняє читання лекцій.

Через деякий час його спіткало велике горе і втрати. Одне за одним померли його улюблена сестра, батько і син. Особливо дуже тяжко він переживав смерть сина і навіть народження двох доньок не втішило його. 17 червня 1814 року він помирає від сухот…

Але була в його житті одна сторінка, якою, говорячи словами Бєлінського, «Нахімов створив собі гучне ім’я в літературі свого часу…».

Час його настав, коли реформатор за царювання Олександра І Сперанський підготував відомий наказ від 6 серпня 1809 року про обов’язковий освітній ценз для чиновників, що готують себе до державних посад. Цей наказ мав тоді величезне значення для російської імперії, оскільки він закривав перед невігласами шляхи до державних посад, особливо в провінції, де засилля неосвіченого чиновництва було особливо сильним.

У ці дні він пише свою знамениту «Елегію» («Восплачь, канцелярист, повытчик, секретарь»), що принесла йому всеросійську славу. «Елегія» розійшлася по імперії у десятках списків. Із різних міст Росії люди писали своїм знайомим у Харків із проханням надіслати її текст. А один рядок із цього вірша Нахімова («О чин асессорский, толико вожделенный…») став крилатою фразою, що проіснувала в пам’яті народній до відміни «Табелю про ранги».

Олександр Пушкін в своєму «Путешествии в Арзрум…» приводить її без посилання на джерело: «Молодые титулярные советники приезжают сюда за чином асессорским, толико вожделенным» (А.С.Пушкин, Соч. в трех томах, том 3, М, «Худ.литература», 1987г., стр.388).

Тепер можна нагадати про те непорозуміння, що трапилося із Нахімовим у Північній Пальмирі. Мабуть, якийсь впливовий чиновник недобре обійшовся із молодиком із Малоросії, пихато підкреслюючи і своє походження і те, що мешкає у самій столиці. Звідки йому, царському телепню, було знати, що цей молодик походить із славного козацького роду з України, і що ніхто ніколи з них не гнув шиї перед можновладцями!

Думається, тому так талановито створив свою «Елегію» Нахімов і тому вона мала таку популярність серед читачів.

Але сам автор не спішив друкуватися і тільки після його смерті друзі випустили у 1815 році в Харкові зібрання його творів. Воно було настільки популярним, що через рік довелося його видати другим виданням, яке теж розійшлося серед читачів. Але інтерес до його творів не щезав і в 1828 році вже в Москві вийшло третє видання.

В 1849 році наступила черга шостому виданню а в 1852 році – сьомому. Сучасники ставили його твори поруч з творами Дмітрієва, Хемніцера, Крилова. Підкреслювали, що для них характерне неприйняття несправедливості.

Його сатири, басні, епіграми пережили свого творця, залишилися в літературі свого часу. І тому можна не погодитися з коментатором до пушкінських листів відомим вченим Б.Л.Модзалевським, що «они пользовались успехом у невзыскательных провинциальных читателей» («Пушкин, Письма, том1, М-Л, 1926г.стр.308), бо усіх читачів, де б вони не мешкали, цікавить тільки одне – правда. А це зумів зробити в своїх творах Яким Миколайович Нахімов.

Хоча він і ставився до своїх здібностей досить критично. Ось що він пише у своєму вірші «Заглавие к моим сочинениям»: 

Ну как назвать? Мои безделки,

Мои творенья мелки,

Мои и се и то…

О гордость! Что мой труд? Героев труд ничто…

Але він своїм життям та творчістю довів, що дійсно мав «дар без брани побеждать», бо завжди захищав маленьку людину перед різними рангами можновладців.

І вдячні читачі цього не забули.

15.05.99р.

«…Будете мене ви споминати…»

У літопису життя і творчості О.С.Пушкіна про це написано дуже просто, навіть скупо: «Травень, 28. З дозволу Лінзова від’їзд ранком хворого Пушкіна з Раєвськими – Миколою Миколайовичем-старшим, Миколою Миколайовичем-молодшим, Марією Миколаївною та Софією Миколаївною, гувернанткою Мятен, компаньйонкою Ганною Іванівною, французом Фурнье та лікарем О.П.Рудиковським на Кавказькі Мінеральні води. Ідуть у двох каретах та колясці…»*.

Дослідники, здається, перевірили кожний кілометр цього «вічного» маршруту від Катеринославу до П’ятигорська. І ми разом з подорожніми проїжджаємо ним багато разів, переправляючись через Дніпро, заглиблюючись у безкрайні таврійські степи. І зустрічаючи теплі хвилі Азовського моря…

І якби не те, що серед подорожніх був Пушкін, то ця поїздка, безумовно, канула б в Лету. А так ми вже більше як сто років придивляємося до всіх них, хто виїхав травневого ранку з Катеринослава, прямуючи на південь, на Кавказькі Мінеральні води. Але пелена часу та історії майже закрила їх від нас.

Проте, зразу ж треба зробити застереження, що розуміння того, хто ж такий Пушкін, прийде набагато пізніше і що потрібно записувати все, що пов’язане з його ім’ям. Тому крім Рудиковського ніхто не залишить спогадів про Пушкіна у цій поїздці. А більшість тих, з ким спілкувався Пушкін під час подорожі, могли це зробити, бо тільки Микола Миколайович-старший Раєвський та Фурнье померли раніше Пушкіна.

Тому слушно зауважує запорізький краєзнавець М.Шевельов про те, що Пушкін тоді нічим не виділявся серед інших мандрівників. Він наводить уривок із спогадів Рудиковського: «На рецепті треба написати кому. Питаю. «Пушкін», призвіще незнайоме, у всякому разі мені»*.

Дійсно, Пушкін на той час був автором лише трохи більше як трьох десятків надрукованих віршів, які були майже невідомі за межами Санкт-Петербургу та Москви, та коли вони подорожували півднем, вийшла у світ перша поема Пушкіна «Руслан і Людмила». Оце і все.

Тому і не дивно, що про більшість супутників Пушкіна ми знаємо дуже мало – гувернантка Мятен була англійкою*, компаньйонка Ганна Іванівна – татаркою*, повне ім’я француза Фурнье було Віктор-Андре Фурнье де Бафлемон. Він працював вчителем в сім’ї Раєвських, притягувався у справі декабристів але був звільнений з-під арешту після з’ясування, що він не належав до таємних товариств. Фурнье ще зустрічався із Пушкіним у Кишиневі в липні 1822 року. Помер 30 березня 1830 року*.

В раритетній книзі «Разговоры Пушкина», яку видали у свій час пушкіністи Сергій Гессен та Лев Модзалевський, навіть немає згадки про Мятен, Ганну Іванівну та Фурнье*.

Залишається один Остап Петрович Рудиковський (21.09.1784-1851). При найближчому розгляді він виявляється досить цікавою постаттю. В «Пушкінській енциклопедії» про нього написано досить стисло: «…вихованець Петербурзької медико-хірургічної академії, штаб-лекарь, супроводжував сім’ю Раєвських (і Пушкіна) у їх подорожі на Кавказ і Крим (травень-вересень 1820), автор записки «Зустріч із Пушкіним» (1841)…»*. Оце майже і все.

Ще відомо, що Пушкін написав на Рудиковського дружню епіграму. Вона приведена в його творах:

«Аптеку позабудь ты для венков лавровых

И не мори больных, но усыпляй здоровых».

Але обов’язково з приміткою: «Эпиграмма на доктора Рудыковського, писавшего плохие стихи»*.

Майже дослівно це надруковано і в «Пушкінській енциклопедії»: «Эпиграмма на сопровождавшего семью Раевских на Кавказ доктора Рудыковского, писавшего плохие стихи»*.

Хто перший написав таке, зараз важко з’ясувати. Рудиковський був, як пише відомий дослідник української літератури Григорій Нудьга, «здібним поетом»*. Але про це трошки нижче.

Якщо уважно проаналізувати текст епіграми, то бачимо, що Пушкін радить своєму товаришу по подорожі кинути лікарську справу і зайнятися поетичною творчістю. Зрозуміло, ця порада дається у гумористичному тоні (…усыпляй здоровых!), але відомо, що Пушкін не помилявся в своєму художньому чутті, не помилився він і цього разу.

Той же авторитетний дослідник Григорій Нудьга пише: «Рід Рудиковського походить від хорватів, що поселилися на Україні ще в середині ХVIII ст.. Батько Рудиковського був келейником у Києво-Печерській лаврі»*.

Потім він стає священником у с.Вільшанці, Васильківського повіту на Київщині. «Пройшовши немудру домашню науку, Остап поступив до школи при духовній академії в Києві, а далі став і студентом цієї академії»*.

Мається на увазі знаменита Києво-Могилянська академія, рівень навчання в якої, незважаючи на утиски уряду, зберігався на той час досить високим. Тому і не дивно, що Остап Рудиковський отримав там блискучу освіту. Вільно володів кількома мовами, добре знав класичну літературу, західноєвропейську, українську і російську.

«У 1806 році випускника О.П.Рудиковського духовна академія направляє вчитися до Петербурзької медико-хірургічної академії з умовою, що по закінченню він буде читати медицину в Київській духовній академії. Але в 1810 році, після закінчення медико-хірургічної академії, Рудиковського направляють військовим лікарем у Томський полк. Протягом 1812-1815рр Рудиковський бере участь у боях під Смоленськом, під Бородіним, біля Красного, побував у Сілезії, Саксонії, Баварії, Прусії та Франції. У 1818 році Рудиковського перевели до Київського військового госпіталю…»*.

«Після відкриття у Києві університету (1834) Рудиковський приятелював з М.Максимовичем, першим ректором цього університету, а також з деякими професорами»*. Під впливом Максимовича Рудиковський почав писати українською мовою. І вірші українською мовою показали, що Рудиковський дійсно мав здібності непоганого поета.

Але для того, щоб виписатися у гарного поета, треба постійно працювати над словом, що і радив своєму знайомому Пушкін.

Ця епіграма наводить також на думку, що, мабуть багато чого цікавого міг розповісти Рудиковський, дотепно і точно, своєму молодому товаришу. Так що, думаю, помиляються коментатори і в «Пушкінській енциклопедії» і редагуючи твори великого поета.

Підтверджує мою думку якраз вірш Рудиковського про «Наталку Полтавку», класичний твір Івана Котляревського.

Так, Рудиковський відзначає, що зречення Возним Наталки на користь Петра є нереалістичним, бо у житті: «він би Петра на порох стер і зм’яв…». Рудиковський застерігає, що в дійсності так не буває, що добрість Возного у творі штучна: «Багацько ще колись Петру він вчинить шкоди»*.

Цей уважний, критичний погляд бувалої людини Рудиковський зберіг і у своїх споминах про Пушкіна.

Писав він їх, коли слава Пушкіна як першого поета Росії піднялась над країною і Рудиковський міг би трошки підправити свої спомини, як це робили багато з мемуаристів. Але він скрупульозно точний навіть у дрібницях: не знав Пушкіна до поїздки – пише про це, прийшли з Раєвським-молодшим до хати, де мешкав Пушкін, а на столі якісь папери, спитав: Що ви тут робите?

— Пишу вірші.

«Знайшов, — думав я, — І час і місце»*.

Тому їм можна довіряти в кожному слові і тільки жалкуємо сьогодні, що Остап Петрович написав небагато. Але, мабуть, на те були свої причини. Це був тільки 1841 рік, Пушкін загинув, Лермонтов в засланні на Кавказі, Грибоєдов вбитий, багато декабристів, знайомих Рудиковського, теж у вигнанні, тому такий скупий на слова Остап Петрович.

На жаль, майже вся творча спадщина поета загинула, як завжди у нас трапляється у таких випадках, коли син поета перевіз її із Києва у Санкт-Петербург.

А те, що збереглося, надрукували через п’ятдесят років, коли вже нікого з сучасників Остапа Петровича не було в живих.

Як зазначає відомий запорізький поет Петро Ребро, «Благотворний вплив на поета атмосфери України, пронизаної ідеями декабризму і духом козацького волелюбства, важко переоцінити. Не випадково найавторитетніші пушкінознавці вважають, що саме «на юге России», а вірніше в Україні, де поет жив кілька років, він остаточно сформувався як художник і громадянин»*.

Відомий російський літературознавець Б.Бурсов підкреслює: «В новых условиях Пушкин сразу обнаружил иные качества своего гения». І трохи нижче: «Южная ссылка Пушкина, можно сказать, поставила точку над «і» в его поэтическом развитии»*.

І почалося все це з подорожі на Кавказькі Мінеральні води з сім’єю Раєвських, де він познайомився з Остапом Петровичем Рудиковським.

В одному з віршів Рудиковський пророче написав: «А вмру, то будете мене ви споминати».

І так і вийшло, як написав поет.

11.11.99р.

Примітки.

1. Летопись жизни и творчества А.С.Пушкина, 1799-1826, Составитель М.А.Цявловский, изд. 2-е испр. и доп., Ленингард, «Наука», 1991г. стр.213.

2. М.Шевельов, Над синню буйного Славути…, Краєзнавчі розвідки, Запоріжжя, видання автора, 1998р.стор.22.

3. Л.А.Черейский, Пушкин и его окружение, Ленинград, «Наука», 1976г. стр.264.

4. Там само, стр.15.

5. Пушкинская энциклопедия, 1799-1999, М, Изд. «АСТ», 1999г.стр.591.

6. Разговоры Пушкина, Собрали Сергей Гессен и Лев Модзалевский, Москва, Изд. «Федерация», 1929г.

7. Пушкинская энциклопедия, 1799-1999, М, Изд. «АСТ», 1999г.стр.507.

8. А.С.Пушкин, Сочинения в трех томах, том1, М, «Художественная литература», 1985г. стр.227.

9. Пушкинская энциклопедия, 1799-1999, М, Изд. «АСТ», 1998г.стр.672.

10. Бурлеск і травестія в української поезії першої половини ХІХ ст., Київ, Держ.вид. худ. літератури, 1959р.стор.30.

11. Там само, стор.579.

12. Там само, стор.580.

13. Там само, стор.580.

14. Там само, стор.580.

15. Там само, стор.32.

16. В.Я.Рогов, Далече от брегов Невы… Заметки о пребывании А.С.Пушкина в Екатеринославе в 1820 г., Днепропетровск, «Промінь», 1984г, стр.51.

17. Петро Ребро, О.Пушкін і Запоріжжя, Запоріжжя, «Хортиця», 1999р.стор.3.

18. Б.Бурсов, Судьба Пушкина, Л, «Советский писатель», 1986г.стр.373.

Амалія Різніч

Справжній творець вміє непомітно для себе використовувати у своїй творчості все, що його оточує. Власні переживання, підслухану розмову, розповідь друзів чи знайомих, прочитану книгу, долю близької йому людини, — все йде на священне вогнище натхнення.

Щось подібне відбулося і з долею одеської знайомої Олександра Пушкіна Амалією Різніч (1801-1825). Вона приїхала в Одесу разом із своїм чоловіком Йованом Різнічем весною 1823 року, а через рік, у травні 1824, чоловік відправив її за кордон лікуватися від сухот, де вона 23 червня 1825 року, в Трієсті, померла.

Коли Різніч мешкала в Одесі, її будинок на вулиці Херсонській був середовищем для місцевих молодих людей, які належали до вищого світу. Не дивно, що коли Пушкін у липні 1823 р. з’явився в Одесі, то він одразу ж став постійним гостем у будинку молодої красуні. Відомо, що поет захопився нею.

На жаль, портрета Амалії Різніч досі не знайдено, є кілька замальовок самого Пушкіна. Але збереглися свідчення сучасників, та і замальовки поета дають нам уявлення про молоду жінку. Вона дійсно була красунею, до того ж у взаєминах із знайомими і друзями поводилась, як тепер кажуть, без комплексів. І молодь це приваблювало.

Не дивно, що закохався в неї і Пушкін. Здавалося б, пересічна історія, нічого особливого. Але саме вона стала поштовхом для створення поетом кількох (саме скільки – до цього часу сперечаються пушкіністи) ліричних шедеврів.

А такий вірш, як «Для берегов отчизны дальной…» (1830), вважається одним з найкращих творів у пушкінській ліриці.

Тому і не дивно, що все, пов’язане з Амалією Різніч, вже більше ста п’ятдесяти років знаходиться під пильною увагою пушкіністів: здавалося б, знайдено та вивчене все, що тільки можливо. Але місце для відкриттів завжди є. У цих замітках хотів би поділитися з читачем відкриттям, яке мені пощастило зробити.

В «Пушкинской энциклопедии» (Москва, Изд. «Аст», 1999г.) в статті присвяченій Амалії Різніч, помилково наведені дати її життя: біля 1803 – травень 1825, там же наведено, що вона дочка віденського банкіра, а про її національність енциклопедія мовчить (стор.496-497).

Російський дослідник Микола Прожогін встановив рік і місяць народження Амалії Розалії Софії Елізабетти Ріпп (таке її повне ім.’я). Згідно документів, які збереглися у віденському архіві, вона була хрещена 29 грудня 1801 року в католицькій церкві святого Йогана Непомука. Тобто, вона народилася у Відні того ж таки місяця 1801 року.

Як не дивно, саме в цій інформації і закладена правда про походження Амалії Різніч.

Дослідники писали різне про її національність, від італійки (так, мабуть, вважав і Пушкін) до німкені і сербки. Миколу Прожогіна, мабуть, збило те, що її хрестили в католицькій церкві святого Йогана Непомука. Якщо Йоган, значить – німець. А насправді це церква святого Яна Непомуцького, чеського святого ХІV століття. Бо Йоган в перекладі на українську це Іван, а чеську та польську – Ян.

Тобто, батько Ян-Батист Прокоп Ріпп, коли народилася дівчинка, поніс її через увесь Відень до своєї церкви (чехи, як відомо, католики) і охрестив дитину там. Чехія тоді входила до австро-угорської імперії. Цілком зрозумілий вчинок для батька.

До речі, брат Амалії Різніч, Карл Ріпп, був професійним військовим, коли вийшов у відставку, поїхав доживати віку у Брно. Красномовна деталь!

В домі Амалії Різніч в Одесі розмовляли французькою та італійською мовами, це, мабуть, і збило сучасників і дослідників. Тим паче, що чехи чудово володіли ще й німецькою мовою і в Росії їх завжди приймали за німців.

Ось так чешка Амалія Ріпп стала дочкою віденського банкіра (за «Пушкинской энциклопедией»), а раз Відень, то безумовно – німкеня! До речі, слово ріпа збереглося в сучасній українській та чеській мовах (на чеській – ржепа) і означає воно звичайний буряк. А такий чудовий знавець пушкінської епохи, як Мстислав Цявловський, у складеній ним «Летописи жизни и творчества А.С.Пушкина», приводить на сторінці 352 прізвище Амалії як Ріппа. Мабуть, таким воно і було, бо загальновідомо, що дворянські родини завжди ушляхетнювали свої прізвища.

І сьогодні в Чехії зберігся культ Яна Непомуцького. День його пам’яті (16 травня) шанується як велике церковне і народне свято. Чехи вважають його заступником від наклепів та обмовлень. А позаяк чеський король Венцеслав ІV в кінці XIV століття (приблизно в 1383 році) втопив Яна Непомуцього за відмову розкрити таємницю сповіді, то народ вважає його ще і заступником на водах.

Амалія Різніч вільно володіла кількома мовами – німецькою, італійською, сербською, французькою, а тепер ми можемо додати, що володіла вона і своєю рідною мовою – чеською. Дійсно, людина була без комплексів, тим паче мовних. Можливо, почала оволодівати російською (хоч трошки), чула на вулицях Одеси і українську, особливо на Херсонському базарі, де вона безперечно бувала, бо мешкала неподалік від нього.

У всякому випадку, автор цих рядків, через сто п’ятдесят років, перебуваючи на цьому ж таки Херсонському базарі, чув тільки її.

Ось так судилося цій, безперечно, надзвичайній особистості доторкнутися до життя генія і залишити слід в його творчості. Але, на жаль, святий Ян Непомуцький її не захистив і вона померла молодою…

А нам залишилися рядки генія:

Мой голос для тебя и ласковый и томный

Тревожит поздное молчанье ночи темной.

Близ ложа моего печальная свеча

Горит; мои стихи, сливаясь и журча,

Текут, ручьи любви, текут, полны тобою.

Його голос був тоді для однієї неї, а вийшло для нас усіх… і назавжди…

Література.

1. Пушкин А.С., Сочинения в трех томах, т1, Стихотворения, Сказки, Руслан и Людмила, Поэма, М, «Художественная литература», 1985г.

2. Пушкинская энциклопедия, М, «Аст», 1999г.

3. Христианство, Энциклопедический словарь в трех томах, т2, М, «Большая Российская энциклопедия», 1995г.

4. Чешско-русский словарь, М, «Советская энциклопедия», 1967г.

5. Губер П.К., Дон-жуанский список Пушкина, М, СП «Эврика», 1990г.

6. Івченко Лариса, Карел Лау – капельмейстер екс-гетьмана Кирила Розумовського – «Україна – Чехія», ч1, «Хроніка – 2000», випуск 25-26, К, 1999р.

7. Прожогин Николай, «Для берегов отчизны дальной…» — «Дружба народов», №6, 2000г.

8. Цявловская Т.Г. «Храни меня, мой талисман…» — Прометей, том 10, М, «Молодая гвардия», 1975г.

9. Цявловский М.А., Летопись жизни и творчества А.С.Пушкина, 1799-1826, Изд.второе, испр. и доп., Л, «Наука», 1991г.

10. Черейский Л.А. Пушкин и его окружение, Л, «Наука», 1976г.

11. Ein hornovi Milada a Erich, Zlata Praha, “Panorama”, Praha, 1989r.

16.11.2003р.

«Любий друже…»

Лермонтовські зв’язки з Україною.

Про них сучасне літературознавство не дуже пише, якось воно залишилося десь на другорядних позиціях. А шкода, бо читач тут для себе може знайти багато цікавого.

По-перше, за свідченням сучасника поета О.В.Мещерського, Лермонтов «добре говорив малоросійською». Навіть збереглася така цікава деталь, що у Лермонтова був денщиком солдат-українець, з яким він розмовляв українською мовою.

Відомо також, що поет дуже любив і цінив український гумор. Знав багато анекдотів і вмів їх розповідати мовою оригіналу. Особливо любив Михайло Юрійович оцей анекдот.

«По широкій українській поштовій дорозі на волах їхав селянин. В дорозі він міцно заснув, воли його вибилися з колії, віссю зачепили за поверстовий стовп і зупинились. Від поштовху селянин прокинувся, оглянувся, побачив стовп, плюнув і, злізаючи в воза, сказав:

— Що за бісова тіснота, не можна й возом розминутись.»

Треба, мабуть, добре володіти мовою, щоб розповідати отакий анекдот!

Відлуння української мови проникають навіть в його твори – «Тамань», «Герой нашого часу», «Вадим».

В Пензенському архіві є відомості про те, що дитиною Лермонтов двічі бував з бабусею у Києві, а також у містечку Переволочне Прилуцького повіту (тепер це Прилуцький район Чернігівської області), де був розташований маєток Арсеньєвих.

Нині майже доведено і факт дружби Лермонтова з Шевченком. У вірші «Мені здається, я не знаю» Шевченко звертається до лермонтовської музи, називаючи поета «любий друже».

Вони могли зустрітись, як обґрунтовано припускає відомий літературознавець Мечислав Гаско, у 1839 році на квартирі художника Штеренберга у Петербурзі під час літературного вечора.

Крім того, у Лермонтова і Шевченка були спільні друзі. Так, відомий тісний зв’язок Шевченка з художником Григорієм Гагаріним, з яким Лермонтов перебував на Кавказі у травні 1840 року і навіть жив в одному наметі.

В свою чергу, Шевченко тривалі роки приятелював з С.В.Трубецьким, одним з секундантів Лермонтова у п’ятигорській трагедії.

Відомо, також про велику любов поета до княгині Марії Олексіївни Щербатової, вірші, які він присвятив цій жінці.

Вона була дочкою українського поміщика Олексія Петровича Штерича, за походженням серба. Як відомо, серби ще в кінці ХVIII століття отримали на Луганщині землі для заселення.

Дослідники встановили, що княгиня Щербатова народилася в селі Біле Слав’яносербського повіту Катеринославської губернії (тепер Луганська область) приблизно в 1820 році.

В 1837 році вона вийшла заміж за князя О.М.Щербатова (1810-1838), але брак був невдалий. Князь виявився дуже злою та розбещеною людиною. Незабаром він помер і княгиня стає вільною.

І тільки через два роки після загибелі Лермонтова, у 1843 році, княгиня виходить удруге заміж за полковника Івана Сергійовича Лужковського (1805-1888). Помирає Марія Олексіївна 15 грудня 1879 року.

Лермонтов мав багато знайомих серед українців. Один з них – Іван Петрович Ізабелло, був одружений на Лисаветі Яковні Макаровій. А їх дочка, Надія Іванівна, відома співачка, була замужем за знаменитим художником М.О.Врубелем.

Відомий дослідникам прозовий уривок – «У граф. В… был музыкальный вечер» — пов’язаний з Україною. В цьому уривку згадується прізвище Штосс.

Виявляється, що був такий кременчуцький поштмейстер Євстафій Федорович Штосс.

25 грудня 1839 року критик і літературознавець О.В.Никитенко записав у свій щоденник: «Институтка, приятельница моей жены, умненькая, хорошенькая Е.И.Ш. до сих пор очень бедная и жившая в гувернантках (або по словам поета П.А.В’яземського – «…какая-то бедная девица Штосс…»), вдруг сделалась обладательницей полумиллиона. Она выиграла в польскую лотерею 900 000 злотых».

Ось ця інститутка і була рідною племінницею Євстафія Федоровича Штосса, який служив поштмейстером у Кременчуці.

Документи підтверджують, що цей дідусь (в 1839 році він отримав «знак беспорочной службы» за тридцять п’ять років) в 1841 і навіть в першій половині 1842 року був ще живий і продовжував служити.

Виявляється, що про цю людину Лермонтов знав, принаймні про його племінницю і збирався ці відомості використати у своїй творчості.

На Україні вперше Лермонтов був надрукований ще за його життя, у 1840 році.

Два вірша («Узник» та «Ангел») побачили світ в «Одесском альманахе в 1840 году». Є здогади, що рукопис віршів до Одеси передав ротмістр Станіслав Адамович Городецький, товариш Лермонтова по службі.

Одеські читачі чекали від поета нових творів, але біда вже була на порозі.

2 серпня 1841 року «Одесский вестник» повідомив: «Здесь получено из Пятигорска прискорбное известие о кончине М.Ю.Лермонтова, одного из любимейших русских поэтов и прозаиков, последовавшей 15 минувшего июля».

Якщо знати, що ІІІ відділення видало суворий наказ цензурі обійти смерть поета мовчанкою, то тим більше показовим є той факт, що одеська газета не тільки повідомляє про смерть Лермонтова але й називає його «любимейшим русским поэтом…».

Ось такі тісні зв’язки були у російського поета Лермонтова з Україною.

Геній завжди бачить глибше і далекоглядніше ніж його оточення.

Тому нам приємно, що Михайло Юрійович в своєму житті і творчості не проминув нашу Україну.

Минуле не щезає ніколи

Дійсно, минуле не щезає ніколи, воно завжди непомітно біля нас, навіть тоді, коли ми про це не здогадуємося.

Це я відчув, коли прочитав гарну статтю Віктора Дзюби «Шевченків острів – у моїй долі», надруковану в «Літературній Україні» 22 березня 2001 року, де він згадує свою військову службу у 60-х роках ХХ ст. на островах Аральського моря. Саме там відбував покарання у 1848-49 рр. Тарас Шевченко.

Перебування Дзюби на островах було поштовхом для нього до поглибленого вивчення життя і творчості Тараса Шевченка і особливо у період заслання.

Щось подібне відбулося і зі мною.

Готуючи до друку цікаві спогади Іполита Миколайовича Моторного, уродженця станції Снігурівки Миколаївської області, де він розповідає, як його доля занесла на початку 30-х років від рідної хати у далекий Ташкент, куди він втік від розкуркулення, я наштовхнувся на його розповідь про те, як він рибалив на островах Аральського моря (на острові Уяли поблизу східного узбережжя), саме там, де майже сто років до нього карався, мучався, але не каявся наш геніальний поет.

Захотілося більш докладніше прочитати про перебування поета на казахській землі. Тим більше, що писали і вивчали це найретельнішим чином цілі покоління шевченкознавців.

Дуже швидко виявилося, що навіть у вивченому уздовж і впоперек матеріалі про поета є лакуни, на які потрібно звернути увагу, щоб краще уявити собі життя Тараса Шевченка на Аралі.

Як відомо, Т.Г.Шевченко приймав участь у 1848-49рр в експедиції під керівництвом лейтенанта Олексія Бутакова, яка займалася описом берегів Аральського моря.

Незважаючи на те, що Шевченку було заборонено малювати, він якраз цим і займався на порозі двох років, малюючи береги Аральського моря.

Ми на ті події дивимось з уявлень нашого часу, сприймаючи Аральське море як внутрішнє море в державі, по якому можна було спокійно плавати і його досліджувати.       

Але в ті часи це було не так. Південні береги Аральського моря належали Хівинському ханству, яке вороже ставилося до Росії, бо та поступово просувалася на південь, підкоряючи все нові і нові землі. Та і північні береги моря тільки нещодавно були приєднані до російської імперії, яка займалася їхнім облаштуванням. Про це свідчать і виникнення на самому півдні укріплень Раім, Новопетровського та інших.

Мабуть, тому і заслали сюди опального поета, бо далі засилати вже не було куди.

Про це скупо згадує у своїх щоденних записах плавання Олексій Бутаков.

«Залишив (на острові Барса-Кельмес – В.Ш.) прапорщика Акішева з одним унтер-офіцером та шістьма матросами для зйомки острова, дав їм тент для палатки, потрібну кількість зброї та набоїв і харчів на тиждень»*.

«Я поїхав із озброєною партією на берег для астрономічних спостережень»*.

«Сам я залишився на судні, та привів його в повну готовність відбити любий напад: гармати були заряджені картеччю, заряджені штуцера, мушкетони, мисливські рушниці і офіцерські пістолети, списи та шаблі – усе було нагорі, команда спала не роздягаючись та вогні корабельні були замасковані. Ніч пройшла, одначе, спокійно»*.

До цього ще додавались постійні бурі та урагани на морі. Вони кілька разів могли потопити шхуну «Константин», на якій знаходився Тарас Шевченко.

Ось що пише з цього приводу у щоденнику Олексій Бутаков:

«18 травня 1849р…Через що кожний бурун з жахливою силою бив шхуну, яка взагалі легко спливає на хвилі, і я щохвилинно чекав загибелі»*.

«Щастя наше, що цей шторм… був не з відкритого моря, бо тоді і самій шхуні не було б спасіння»*.

«Тим часом вітер посилився, розвів велику хвилю, і шлюпці… зробилося неможливим повернутися, тому знімальна партія, витягнувши шлюпку на берег, розташувалася на піску чекати, доки ущухне, вживши всі заходи проти нападу»*.

«…20 травня 1849 року… і пішов удвох з топографом Рибіним, взявши по штуцеру на плечі, усередину берега, щоб роздивитися з якого-небудь високого пагорба»*.

Ось у таких умовах знаходився Тарас Шевченко.

Команда на «Константине» постійно страждала від поганої їжі та відсутності у потрібній кількості питної води.

Тому не дивно, що поет після заслання повернувся хворою людиною.

В 1848 році шхуна «Константин», на якій був і Шевченко, досліджувала західний і південний береги Аральського моря, а у 1849 році – східний берег. Якщо інформації про перший рік досліджень, завдяки штабс-капітану Олексію Макшеєву, який потім більш-менш детально написав про це в своїх спогадах, було багато, то на другий рік біля Шевченка не знайшлося людини, яка б докладно розповіла про плавання. Знаємо тільки, що шхуна «Константин» близько продефілювала біля острова Уяли, де через майже сто років з’явиться наш земляк Іполит Моторний, якого зла доля теж занесла у той глухий кут.

Десь перед жовтневими святами 1929 року Іполит, йому було тоді 19 років і його встигли виключити з Херсонського інституту народної освіти, як сина куркулихи, взнав від знайомої, що всіх, подібних до нього, будуть висилати на лісо заготівки до Сибіру і вже складають списки.

І він разом із братом і ще одним товаришем тікають із Снігурівки, щоб не потрапити до Сибіру. Спочатку приїхали на Донбас. Але коли побачили, що там багато знайомих, які можуть про них донести, то вирішили тікати далі на схід, у глухі місця. Поїхали в Казахстан на Аральське море, на його острови. Там їх не знайдуть. Так вони 5 квітня 1930 року опинилися на острові Уяли, що розташувався біля самого східного узбережжя. Крім них, тут було ще багато українців з самої України, з Кубані, Далекого Сходу.

Новоспечені рибалки зустрілися з тим же мінливим Аральським морем, що і Олексій Бутаков із своєю командою. З ранку штиль, не встигли вийти в море, як звідкись налетів вітер, погнав хвилю на берег і вже не можна на рибальському човні виходити в море. Або, навпаки, вийшли в море, розставили рибальські сіті, а тут знову вітер, розкидав сіті, а човен погнав до берега, добре, що не втопив. Але, незважаючи на сувору природу, хлопці швидко стали гарними рибалками, добре ловили рибу і восени, коли закінчувався сезон, їм запропонували залишитися на наступний рік.

Але Іполитові хотілося вчитися і він, як тільки звільнився від рибальства, 10 жовтня 1930 року виїхав до Ташкенту. Де зумів поступити і відмінно закінчити Інститут інженерів іригації та механізації сільського господарства і стати інженером-механіком. Спочатку працював у Ростовській області, а потім повернувся до Ташкенту. На Україну їхати побоявся.

Іполит Миколайович в своїх спогадах розповідає, що у вільний від рибальства час вони утрьох написали по пам’яті два водевіля – «Сватання на Гончарівці» та «День правди». Підібрали артистів, зробили сцену, репетирували, а потім і поставили обидва водевілі українською мовою.

Успіх був великий, глядачі просили Іполита з товаришами ще щось поставити. І вони почали готувати по гоголівській «Ночі перед Різдвом» одноактний водевіль «Солоха», але так і не встигли його зробити. Треба було вибиратися з островів.

Цей маловідомий факт показує, яке сильне було національно-культурне середовище в Східній Україні до більшовиків, і дивлячись на сьогодення, бачиш, яку руйнацію вони зробили в нашій культурі.

І коли хлопці ставили свої аматорські, але такі щирі, спектаклі, то не здогадувалися, що тими спектаклями вони продовжують в цих місцях естафету, розпочату ще нашим Кобзарем, який майже сто років тому назад тихо підійшов на шхуні «Константин» до острова і пильно вдивлявся в нього своїми карими очима…

Примітки.

1. Дневные записки плавания А.И.Бутакова на шхуне «Константин» для исследования Аральского моря в 1848-1849гг, Издательство Академии Наук УзССР, Ташкент, 1953г., стр.16

2. Там само, стор.48.

3. Там само, стор.25.

4. Там само, стор.34.

5. Там само, стор.46.

6. Там само, стор.47.

7. Там само, стор.34.

04.11.2001р.

«До себе на батьківщину – в Київ…»

В цьому році пройшов непоміченим ювілей – 180 років від дня народження – людини, яка на теренах російської імперії в позаминулому столітті зробила цілу революцію в педагогічній науці. Власне, створила її.

Мова йде про Костянтина Дмитровича Ушинського (19 лютого 1823р. – 21 грудня 1870р. за старим стилем), українця і нашого земляка.

Можливо, це пов’язане з тим, що донедавна вважалося, що він народився у 1824 році і майбутні святкування планувалися наступного року, але думаю причина тут глибша.

З розвалом Радянського Союзу ідеологічні штампи та стереотипи зникли або послабшали та відійшли на другий план. І пояснювати в Росії, що українець Ушинський «великий руський педагог» стало важче, а в Україні ще не звикли до того, що у царині світової педагогічної науки мають такого велетня, як Ушинський, який по праву займає одне з чільних місць цієї науки поряд з титанами педагогічної думки, такими як Ян Амос Коменський, Песталоцці, Дістервег та інші.

Тому і не дивно, що в літературі, присвяченої Ушинському, стільки помилок і неточностей. Навіть у найостаннішому академічному виданні «Зводу пам’яток історії і культури України», присвяченому Києву, надрукованому у 1999 році, наплутані біографічні дані про Ушинського.

Російські автори у своїх творах виводять його росіянином, а українські – обережно натякають, що у нього є якийсь зв’язок із Україною.

А що ж було насправді?

Рід Ушинських відомий на України з першої половини ХVIII століття. Деякі з представників фамілії були священнослужителями в Чернігівській губернії. Про це збереглися документи першої половини ХІХ століття, в яких Ушинські намагалися довести своє дворянське звання.

Якраз цей факт і підтверджує українське походження Ушинських, бо українська старшина ставала російським дворянством на протязі кінця ХVІІІ- першої половини ХІХ ст.ст.

Батько Ушинського, Дмитро Григорович, був професійним військовим, з 1807 року викладав у військовому корпусі, ходив у закордонні походи, а під час Вітчизняної війни 1812 року приймав участь в битві під Бородіно. В 1820 році пішов у відставку в званні підполковника в зв’язку із хворобою.

Через рік, трохи підлікувавшись, повернувся на державну службу, щоб прокормити свою чисельну сім’ю. Його призначають служити в Тульську казенну палату. Де і народжується 19 лютого 1823 року (саме така дата його народження!) майбутній педагог.

За час служби батька Ушинського переводили у Полтавську, Олонецьку та Вологодську казенні палати. Ось так непомітно українець Дмитро Ушинський став російським дворянином.

До речі, Тульське дворянське зібрання відмовило йому в цьому важливому для нього і для його дітей званні, а признало дворянську гідність Ушинських саме Чернігівське дворянське зібрання!

Скільки ми знаємо таких випадків, коли юнак чи дівчина отримували після закінчення вузу на Україні призначення в Росію, починали там працювати, влаштовували свою долю, а вже їхні діти «ставали» росіянами! Ось щось подібне відбулося і з Ушинським.

Російські дослідники, безумовно, про цю сторінку з минулого Костянтина Дмитровича Ушинського, писали схематично, тільки підкреслюючи, що він народився в російському місті Тулі. А ми вже знаємо обставини появи Ушинських у Тулі.

Мати Ушинського, Любов Степанівна, належала до відомого на Україні графського роду Капністів. Самий відомий серед них, безумовно, поет Василь Васильович Капніст (1758-1823), автор знаменитої комедії «Ябеда» (1798).

Вплив Любові Степанівни на дітей і особливо на свого сина Костянтина, був дуже великий. Початкову освіту, на якій формується майбутній характер дитини, Костянтин Ушинський отримав саме під керівництвом матері. На жаль, в 1835 році вона передчасно помирає.

Ушинський залишається жити в українському містечку Новгород-Сіверському, там він закінчує гімназію. Тобто, середню освіту він отримав у себе на Батьківщині, в Чернігівській губернії. Після чого, в 1840 році їде в Москву і поступає на юридичний факультет Московського університету. В 1844 році блискуче закінчує його і залишається в ньому для підготовки до складання магістерських екзаменів.

А в 1846 році (в 23 роки!) призначається професором Ярославського Демидівського лицея. Перед молодим вченим відкривається блискуча кар’єра.

Щоб не переповідати біографію Ушинського, зазначимо, що він не поривав зв’язків із Україною навіть тоді, коли поїхав у Європу (1862-1866рр) вивчати стан педагогічної науки.

В 1851 році, перебуваючи в Чернігівській губернії, одружується з дочкою власника хутора Богданка Глухівського повіту (тепер Шосткінський район Сумської області) з славного роду Дорошенків Надією Семенівною.

Після повернення із закордонного відрядження, у 1868 році в листі до свого друга Л.М.Модзалевського повідомляє, що в майбутньому році думає повернутися «до себе на батьківщину – в Київ».

У вересні 1870 року таки переїжджає в Київ на постійне мешкання, але хвороба, хронічна пневмонія, яка підточувала вченого все життя, примушує його їхати в Крим на лікування.

Він зумів тільки доїхати до Одеси (на початку листопада), де захворів і 21 грудня в «Північному готелі» (тепер це провулок Чайковського, 12) помирає на 48 році життя.

Похований Костянтин Дмитрович Ушинський на території Видубицького монастиря, поблизу Георгіївського собору, як він і заповідав.

Я думаю, читачу вже досить доказів того, що Костянтин Дмитрович Ушинський був тісно пов’язаний з Україною.

Він створив наукові засади вітчизняної педагогіки та вибудував струнку систему навчання дітей в початковій школі, довів необхідність їхнього навчання рідною мовою, бо «мова народу кращий, ніколи не в’янучий і знову розквітаючий квіт усього його духовного життя… В мові одухотворяється увесь народ і вся його батьківщина…».

Підкреслив, що навчання дітей на нерідній мові загальмовує їхній розвиток, вони відстають від своїх однолітків, які, навпаки, з самого початку опановують рідну мову.

Скільки таких прикладів бачив автор цих рядків під час служби у лавах Радянської Армії в кінці 50-х на початку 60-х років минулого століття! Грузин або узбек, вирваний із свого рідного мовного оточення, поступався тим солдатам, які знали «язык межнационального общения», не здогадуючись, що всі ці аксіоми вже давно доведені Костянтином Дмитровичем Ушинським!

Тому, мабуть, і призабулося його ім’я, коли у брєжневські часи розквітла теорія злиття націй. Але порушити закони природи неможливо, що і було доведено життям на початку 90-х років ХХ століття, коли впала радянська імперія. Впала не без допомоги і мовного питання.

Для запоріжців буде цікаво взнати, що в кінці свого життя Костянтин Дмитрович Ушинський жваво листувався з одним із найвідоміших діячів нашого краю бароном М.О.Корфом.

Барон за власною ініціативою увів в 89 початкових школах повіту навчання по підручникам Ушинського. Це дуже зацікавило Костянтина Дмитровича і він збирався відкласти всі свої справи і поїхати в Олександрійський повіт Катеринославської губернії, щоб подивитися на результати праці власними очима.

Намітив приїхати у 1870 році але здоров’я не дозволило: «Розмірковуючи над різними маршрутами, які Ви мені повідомили, як добратися до Вас, з моїми виснаженими силами, я бачу, що це для мене неможливо: залізниця мене втомлює, а вирушити польовою дорогою я абсолютно не можу», — писав він баронові.

Відклав поїздку до найкращих часів, але вони, на жаль, не наступили. Через півроку вчений помер. Так і залишилася нездійсненною ця подорож, яка, безумовно, була б вписана золотими літерами в історію нашого краю…

Ушинський був, безумовно, однією з найвидатніших особистостей в історії ХІХ століття. Хто б з ним не спілкувався, непомітно для себе, підпадав під його інтелектуальний вплив.

Збереглася фотографія 50-х років ХІХ століття, на якій зображений Костянтин Дмитрович. Красиве обличчя, обрамоване чорною борідкою та бакенбардами. Добра посмішка, великі очі, які проникають вам у душу і ви не помічаєте, що вже слухаєте його уважно і готові виконати всі вказівки педагога.

Хто згадував пізніше Костянтина Дмитровича, діти, друзі, колеги, учні в один голос переповідають саме оцю рису непересічної постаті Ушинського – вміння розмовляти з дитиною, учнем, співробітниками, доводити до кожного з них найпотаємніші свої думки і бажання, переконувати та пояснювати найнезрозуміліше.

…Відгомоніло людське життя, пішло за вічну межу, але розумна і добра людина ніколи не щезає, бо, як написано на могильному пам’ятникові Ушинського, — «Мертві да спочивають від праці своєї, справи бо їх ходять услід за ними…».

Література.

1. К.Д.Ушинский, Педагогические сочинения в шести томах, М, «Педагогика», 1988-1990гг.

2. Віктор Скакун, Літературна Сумщина, Київ, «Музична Україна», 1995р.

3. К.Д.Ушинский, Избр. педагогические сочинения в 2-х томах, Т 2, М. «Педагогика», 1974г.

4. Ю.Сальников, Убеждение (Ушинский), Историческое повествование, М, «Молодая гвардия», 1977г.

5. Хрестоматия по истории школы и педагогики в России (до Великой Октябрьской социалистической революции), Учебное пособие для студентов пед. институтов, Составитель С.Ф.Егоров, 2-е изд. перераб., М, «Просвещение», 1986г.

6. Звід пам’яток історії і Культури України, К, «Українська енциклопедія», кн. 1, частина 1, 1999р.

7. Димітрій Капніст, Рід Капністів, «Літературна Україна», 26 березня 1998р.

8. Новое об Ушинском, Исследования и материалы о жизни, деятельности и пед. наследстве, Межвузовский сборник научных трудов, Ярославль, 1981г.

9. Струминский В.Я. Очерк жизни и педагогической деятельности К.Д.Ушинского, М, Учпедгиз, 1960г.

10. Грищенко М.М., К.Д.Ушинский, К, т-во «Знання УРСР», 1974р.

11. Из новых изысканий к биографии К.Д.Ушинского – «Советская педагогика», №2, 1974г.

12. И.Коломиец, По следам родословной К.Д.Ушинского – «Учительская газета», 26 декабря 1978г.

13. А.Петухов, Дело о рождении Ушинского – «Учительская газета», 5 августа 1969г.

14. Одесская пресса о кончине К.Д.Ушинского – «Советская педагогика», №2, 1974г.

16.12.2003р.

Осяяння

…один из самых великих художников… всего мира.

Лев Толстой

Він ще не бачить, що за ним спостерігають. Йде по крутій дорозі, замислився, наодинці зі своїми думками, ліворуч від нього червоний виноградник, сонце сідає, кидаючи на землю, виноградники, будівлі селян свої золоті промені, ще якусь мить і воно закотиться за виднокрай…

Він стомленно йде, видно, що дорога була важкою і довгою. Але за якусь хвилину Марія, що стоїть на порозі своєї оселі і напружено спостерігає за ним, введе його в свій дім і він вилікує її брата, Лазаря.

Ми вже знаємо те, чого Ісус ще сам не підозрює. Художник силою своєї майстерності вихопив із далекого минулого картину життя і зупинив її перед нами.

І ми з вами сотні разів прокручуємо в своїй уяві те, що має зараз відбутися. Ось це і є сила мистецтва. Вже біля 150 років глядачі зупиняються перед картиною, милуються нею, намагаються проникнути у світ майстра, зрозуміти його думки.

Здавалося б — йде звичайний перехожий, а насправді — один із найдивовижніших людей, яке знало людство за свою історію. Ісус Христос за мить до дива.

Художник у цій картині зумів передати такі прості і разом з тим надзвичайно важливі почуття, що властиві кожній людині — надію, яка не покидає нас до останньої миті і силу духа, яка може зробити щасливою.

Ця картина належить до однієї з моїх найулюбленіших – «Марія, сестра Лазаря, зустрічає Ісуса, який йде до них у дім» (І864р.). А ім’я майстра відоме усьому світові — це Микола Ге, наш земляк.

Так, українець Микола Ге, хоча скрізь в довідниках і книгах про нього можна прочитати, що він російський художник.

Але це не так. Треба тільки уважно опрацювати матеріал, який залишився від майстра і ми це самі побачимо.

Прадід Миколи Ге, Матвій Ге, французький дворянин, переїжджає в часи Французької революції 1789 року в Російську імперію разом із сім'єю. Його син, Осип, дід художника, одружується з дівчиною з старшинського козацького роду Одаркою Коростовцевою, в свою чергу, батько художника, Микола (1796-1855), теж одружується з місцевою дівчиною Оленою Садовською, а потім і сам Микола Ге взяв шлюб з Ганною Забеллою (зрусифіковане українське прізвище Забіла), теж дівчиною з українського старшинського роду.

Нескладний підрахунок з’ясовує, що в жилах Миколи Ге була крім французької ще й українська кров.

З п'ятирічного віку він живе на Україні, спочатку в Києві а потім в маєтку батька в Могильовському повіті Подільської губернії, закінчує Першу Київську гімназію, потім вчиться на математичному відділені Філософського факультету Київського університету.

В 1848 році їде до Петербургу продовжувати навчання, спочатку в університеті, а  потім, в 1850 році, у 19-річному віці залишає його і переходить в Академію мистецтв.

Блискуче її закінчує в 1857 році і отримує право продовжувати навчання в Італії. Перед цим в 1856 році вінчається з Ганною Забеллою в церкві містечка Монастирище на Чернігівщині.

Після закінчення навчання в Італії, в 1870 році переїжджає з сім’єю в Петербург. А через п’ять років купує в Борзненському повіті Чернігівської губернії хутір, будує там дім і живе в ньому до самої смерті в 1894 році.

До цього треба ще додати, що родичем Миколи Ге був український поет-романтик Віктор Забіла (1808–1869), який теж жив у Борзненському повіті, а його брати Григорій Ге (1830-1911) та Іван Ге (1841-1893) були українськими письменниками. Цікаво, що Григорій Ге був першим директором першої громадської бібліотеки в Херсоні (1871-1873рр).

Більшість картин із своєї знаменитої серії з євангельської історії Микола Ге намалював саме в Україні на своєму хуторі, а це значить, що навколишнє середовище, сусіди, приїжджі, родичі залишились в картинах назавжди у вигляді учнів Ісуса, перехожих, суддів, римських воїнів, іудейських жінок.

Ге був видатним філософом свого часу, він йшов паралельно з пошуками Льва Толстого, створюючи систему поглядів, яка стала відома у всьому світі під назвою толстовства. І як людина діяльна, був одним із тих, хто створив в Росії товариство пересувних виставок, яке так багато зробило для утвердження в російському мистецтві реалістичної течії.

Приємно усвідомлювати, що така надзвичайна людина була українцем.

І саме тут я хотів би повернутися до головного, що створив за своє життя Микола Ге — це ота серія картин з життя Ісуса Христа, що вже згадувалася в цьому есеї.

Художники до нього в Західній Європі і в Росії вже писали Ісуса Христа у вигляді звичайної людини, без отих обов’язкових атрибутів, що використовувалися в церковному живопису.

Саме оця звичайність, вигляд Христа як пересічної людини, найсильніше вражала глядачів у картинах Миколи Ге, де він досяг найвищого щабля філософського, етичного та естестичного осмислення цієї загальнолюдської теми.

Вражає глядача картина «Вихід Христа з учнями з Тайної вечері у Гефсиманський сад» (І888р.). Місячне сяйво падає з лівої сторони картини на Ісуса, який йде останнім (на мить зупинився і подивився на небо) і апостолів, які вже пішли.

Бачимо, що Ісус вже знає, що з ним відбудеться і він вирішив йти до кінця по цій самотній дорозі. І ми знову ще і ще раз переживаємо з усім людством ці останні години перебування Ісуса на землі. Скільки буде існувати мистецтво, ми знову будемо бачити, як у сповільненому кадрі, як уходять геть один за одним апостоли, залишаючи вчителя, і як зупиняється на мить, прощаючись з ними Ісус.

Загалом десь біля п’ятнадцяти картин на сюжети з Євангелія написав митець і кожна з них глибоко проникає в душу чутливого глядача.

«Що є істина?» — питає, на хвильку зупинившись перед арештантом, Пілат, випещеною рукою махнувши перед Ісусом, і навіть не чекаючи відповіді пішов собі далі у своїх важливих державних справах.

А минуло дві тисячі років і виявляється, що істина саме на боці отої упослідженої людини, на боці тих, хто останнє виносить із своїх домівок, щоб продати і заробити якісь крихти і підтримати своє існування, а не на боці випещених і гладких «власть імущих», хто бундючно котиться по коридорах влади, нічого і нікого не помічаючи.

Смерть зупинила Миколу Ге під час роботи над цією серією, але саме ця серія зробила його безсмертним.

Колись, на початку свого творчого шляху, Ге намалював першу картину з біблійної тематики («Тайну вечерю» (1863р.), яка зробила йому ім’я і захопився нею на все життя.

І час підтвердив вірність його вибору. Мінлива мода приходить і йде, а картини майстра залишилися в мистецтві назавжди. А нас тішить, що цим митцем, який досяг найвищих вершин людського духу, є наш земляк, українець Микола Ге.

Література.

1. В.Порудоминский, Николай Ге, «Искусство», М, 1970г.

2. Н.Ге, Альбом, 2-е изд., Авт.-сост. Т.Горина, М, «Изобразительное искусство», 1977г.

З. Николай Николаевич Ге, Письма, статьи, критика, воспоминания современников, Вступ.статья, сост.и примеч.Н.Ю.Зограф, М, «Искусство», 1978г.

4. Микола Миколайович Ге, комплект репродукцій, автори-упорядники М.М.Кузнецов, О.С.Кузнецова, «Мистецтво», К, 1981р.

5. Украінська Літературна Енциклопедія, К, Головна редакція УРЕ ім. М.П.Бажана, 1988р.т 1, стор.401-402.

6. Юрій Шевельов, Слідами Миколи Ге: Париж і Київ — Світи Тараса Шевченка, Збірник статтей до 175-річчя з дня народження поета, Нью-Йорк, 1991р.

7. Юрій Шевельов, Микола Ге і Тарас Шевченко — Світи Тараса Шевченка, Збірник статтей до 175-річчя з дня народження поета, Нью-Йорк, 1991р.

8. Митці України, Енцикл. довідник, Упорядники М.Лабінський, В.Мурза, За ред.А.Кудрицького, К, УЕ, І992р.,стор.153.

28.04.2003р.

Родовід Ге.

Матвей (французский дворянин эмигрировавший в Россию во время В.Ф.Р. → Осип + жена Дарья Яковлевна (Дарка) Коростевцова →

Николай (1796-1855) + жена Елена Яковлевна Садовська (?-1831) + вторая жена → Осип (?-1892) + жена Юзефа → Григорий (1828-1910) + жена Мария Дмитриевна → Николай (1831-1894) + жена Анна Петровна Забелло (1832-1891) → Иван от второго брака (1852-1893), дочь в Одессе →

Мария (?-умерла после 1880 г.) → Зоя (около 1860 -?) + муж Григорий Семенович Рубан-Щуровский (1857?-1919/1920) → Николай (1857-1940) + жена Агафья Игнатьевна Слюсарева, от жены второй сын Иван (1890-1916) погиб на фронте 1-ой мировой →

 Прасковья (1878-1959) → Петр (1859-после 1927) + жена Екатерина Ивановна Забелло (1859-1918). От них сын Николай (1884-1920) и дочь Анастасия (1890-?).

Невідомий Чехов

Радіоточка на кухні транслює якусь сумну красиву пісню і мелодія її невідомо як переносить мене у той час і, здається, у ту місцевість, де жила і працювала ця незвичайна людина.

У відкрите вікно схвильовано протягує до мене свої пожовклі, під впливом осені, листочки виноград, що вже вкладається спати на зиму, а навпроти срібна тополя тихо шелестить мені, переповідаючи новини, що сталися з нею минулої ночі.

І непомітно для себе опиняюся серед того оточення, про яке я останнім часом багато читаю і думаю.

І дивно, що ні я ні хтось інший раніше цього не помітив. Досить було тільки відкрити його книги. Але ми звикли до того шкільного Чехова і, мабуть, більшість з нас цим у своєму житті і обмежується.

Знаємо його хрестоматійні «Іонича», «Людину в футлярі», «Палату №6», «Степ» чи «Хамелеон» та «Товстого і тонкого». А далі не йдемо.

Можемо ще досить впевнено розібрати його п’єси – «Три сестри» та «Вишневий сад», в яких він розповів про добрих та дивних людей, оце і все.

А великий світ, неосяжний материк творчості митця так і залишився поза нашою увагою.

Про це шелестіло листячко срібної тополі, що тягнула до мене у вікно свої зелені гілки.

І мені здається, що я вже в іншій кімнаті, в тій, де Антон Павлович, написав свою знамениту «Чайку», дивлюся у вікно і бачу перед собою буяння квітів, що посаджені ним перед хатою – резеду, червоні троянди, далі за ними липи, ялини а на самому березі ставка мерехтить вишневий сад…

Антон Павлович дуже любив квіти і тому все навколо нього завжди розквітало і тут в Мелехові і потім в Ялті.

А я пригадую своє дитинство, коли ми їздили на татову батьківщину у Кіровоградську область і теж потрапляли у чудовий світ квітів – у кожного в селі на подвір’ї перед хатою буяли яскраві мальви, жовтогарячі чорнобривці, запашна матіола…

А коли батько вже побудував свою власну хату на півдні, в Одеській області, то там перед вікнами він створив чудовий квітник. А за хатою тулився невеличкий вишневий садочок, який нас, його дітей, до себе завжди принаджував.

Оце згадую зараз і бачу, що ці традиції, про які нам ніхто не говорив, закодовані в нашому єству, тому, мабуть, і виділяють нас, українців, серед усього людства.

Потім, з часом, уважно придивляючись до життя та творчості Антона Павловича, побачив, що до переїзду у Москву, де він поступив у Московський університет, Антон Павлович, тоді просто Антоша, завжди жив на Україні, бо Таганрог і навколишні землі до 1925 року вважалися українськими.

Більше того, всі його предки, включаючи і батька, народилися в селі Ольховатці Острозького повіту, Воронізької губернії, а це землі Слобожанщини, які входили до Острозького слобідського полку. Ще Центральна Рада ставила питання перед Тимчасовим урядом під час розмежування кордонів між Україною і Росією в 1918 році, щоб ці землі, населені переважно українцями (в Острозькому повіті, наприклад, частка українців становила понад 90% усього населення), залишилися в Україні. А потім українські комуністи у 20-х роках не зуміли відстояти їх перед Москвою.

Тобто, як не дивно буде це тепер звучати, але батько Антона Павловича, Павло Єгорович, в молоді роки переїхав з однієї частини України (з села) в іншу (в місто). А ми знаємо, що навіть в наші часи, коли молода людина переїжджає на навчання або на роботу з села у місто, то в більшості випадках дуже швидко намагається перейти на «городську» мову, тобто російську, щоб показати, що вона вже прилучилася до міського життя.

А що ж казати про те, що відбувалося сто, сто п’ятдесят років тому назад на Україні!

Нічого дивного в цьому немає, бо церква тоді в містах була російська, навчання на російській, мова в установах теж російська. І тому діти таких людей вже з самого дитинства звикали до іншої мови. Таке трапилося і з Антоном Павловичем.

На жаль, в його оточенні не знайшлося людини, яка б йому відкрила очі на красу українського слова та рідної мови.

Але гени змінити не можна! І тому так рясно в листах до рідних та друзів у Антона Павловича розкидані українські слова. Коли зустрічаєшся з ними, бачиш, що він чудово знав українську мову.

Зверну увагу, що Павла Єгоровича діти в листах між собою називали батьком, а свого дядька Михайла Єгоровича, теж в листах, називали старичиною, досить характерне українське слово.

А своїх племінників дітей старшого брата Олександра Павловича, з теплим гумором у листах Чехов називає… цуценятами. «Поклон… цуцынятам!». А в іншому місті зустрічаємо: «…сонные дришпаки и головы дынькой».

Ми вже й забули, що це таке за дрішпаки, про яке знав Антон Павлович. В словнику Б.Грінченка читаємо: «У овчинников: когтеобразный железный гребешок, которым расчесывают шерсть на обработанной уже овчине».

В листі до О.С.Суворіна він згадує старий український анекдот: «Коли б я був царем, то украв би сто рублів і втік».

А скільки поговірок та прислів’їв розкидано по листах Антона Павловича!

«Сказав пан – кожух дам…», «За дурною головою і ногам горе», «Не мала баба клопоту та купила порося», «Поперед батька в петлю не лізь», «Хто любить попа, а хто попову наймичку»…

Крім того, у нього ще – «театр ригоче», «бугай кричить», «чччерта вы уторгуете в такой холод!», на цепу скачет «Гапка» (собака), «Хведя» щось повідомляє та «я у него один из солидных бджіл» і «фури сделали свое дело»…

В листі до Т.Л.Щепкіної-Куперник Антон Павлович підписався «Кум мирошник, или сатана в бочке». Сьогодні не кожний знавець літератури скаже, що так називається водевіль українського актора середини ХІХ століття Василя Дмитренка, який ставив на сцені Антоша Чехов із своїми друзями.

Тому і не дивно, що про свого діда Антон Павлович писав, що він малорос – так офіційно в Російській імперії називали українців, а про себе Антон Павлович повідомляв, що він хохол. І знову ж таки це не дивно, бо і досі в Росії нас у просторіччі називають хохлами.

Головне не в цьому, а в тому, що створюючи чудові твори в російській літературі, які вплинули на всю світову літературу, Антон Павлович добре знав, хто він є.

У 1892 році Антон Павлович купив у Меліховому маєток, і почав його облаштовувати і постійно в ньому жити. І поїздки його під місто Суми, куди він наїжджав кілька років влітку для відпочинку, припинились. А шкода, бо хто знає, може він зумів би знайти шлях до того народу, звідки вийшов.

Ось що він пише в листі відомому російському поетові О.М.Плещеєву про власників садиби під Сумами, де вони разом з поетом відпочивали: «Украйнофильство Линтваревых – это любов к теплу, к костюму, к языку, к родной земле. Я же имел ввиду тех глубокомысленных идиотов, которые бранят Гоголя за то, что он писал не по-хохляцки…».

Сьогодні, коли в кінці ХХ століття надзвичайно загострилося національне питання, бачимо що і сто років назад воно теж впливало на життєвий шлях людини. Бо і тоді були люди, які вперто заявляли: «Якщо не пишеш по-нашому, то ти не наш!».

Але попри все – Чехов з нами і наш. Бо мав таку навдивовижу чудову і м’яку душу, переймався бідами кожної людини, відгукувався на кожне прохання, був закоханий у навколишню природу.

«Недавно я подорожував по Полтавській губернії. Був у Сорочинцях. Все те, що я бачив і чув, таке чарівливе й нове… Тихі, духмяні од свіжого сіна ночі, звуки далекої хохлацької скрипки, вечірній полиск річок і ставків, хохли, дівчата – усе це таке ж широколисте, як хохлацька зелень». І далі: «На які весілля ми натрапляли в дорозі, яка чудова музика звучала у вечірній тиші і як п’янко пахло свіжим сіном! Душу можна віддати нечистому за радість поглянути на тепле вечірнє небо, на річки й калюжки, в яких вигравало притомлене, печальне заходове сонце…».

І все це він щедрою рукою розсипав по своїх творах та листах.

Письменниця Т.Л.Щепкіна-Куперник згадувала: «Цветение фруктовых деревьев вызывало в нем какие-то радостные ассоциации – может быть, сады его детства в южном городке…».

Тому і не дивно, що ми зустрічаємо в листах до рідних чудові замальовки української природи: «Еду из города (Славянска) переулочками, буквально тонущими в зелени вишен, жерделей и яблонь».

Або таке: «Харцызская, 12 часов дня. Погода чудная. Пахнет степью и слышно, как поют птицы. Вижу старых приятелей – коршунов, летающих над степью… Курганчики, водокачки, стройки – все знакомо и памятно. Погода чертовски, возмутительно хороша. Хохлы, волы, коршуны, белые хаты, южные речки, ветви Донецкой дороги с одной телеграфной проволокой, дочки помещиков и арендаторов, рыжие собаки, зелень – все это мелькает, как сон…».

А нам залишається тільки доторкнутися до цього чистого джерела і жадібно пити, вгамовуючи свою спрагу.

Втомлене сонечко сховалося за дахами високих будинків, похолоднішало. Я встав і підійшов до вікна, визирнув з нього. Дивився, як день тихенько відраховує останні години і думав про людину, яка згоріла на початку століття, що закінчується, а тепло його душі і досі гріє нас.

07.10.99р.

«Дід мій був малоросом…»

«Дед мой был малоросс…» *

З листа А.П.Чехова чеському критику та перекладачеві Августину Врзалу від 14 серпня 1891р.

«…я хохол…»*

З листа А.П.Чехова О.С.Суворіну від 9 березня 1890р.

Родовід видатної людини завжди привертає до себе пильну увагу, бо, зрозуміла річ, цікаво взнати на якому тлі розвивався його талант, які гени впливали на формування його світогляду, його духовної аури.

В одних випадках історики та літературознавці прискіпливо вивчають все і доводять до широкої громадськості кожний факт, який тільки можна взнати, інтерпретують буквально кожний дріб’язок в житті та діяльності видатної людини, як це сталося з Тарасом Григоровичем Шевченком, Олександром Сергійовичем Пушкіним чи Михайлом Юрійовичем Лермонтовим.

В інших випадках їх увага обминає, з тих чи інших причин, постаті не менш цікавих і впливових на цілі покоління людей, якби не сказати на людство взагалі.

До таких я б відніс в першу чергу родовід Антона Павловича Чехова. В «Радянській енциклопедії історії України» про нього написано так: «Чехов Антон Павлович (29.1.1860 – 15.VII.1904) – великий російський письменник. Народився в Таганрозі в сім’ї дрібного крамаря»*.

Оце і все. Не густо. Але енциклопедія не вказує, що Таганрог завжди був українським містом. Исконно русской землей він став тільки після 1927 року. Тобто, коли народився Антон Павлович Чехов, Таганрог був звичайнісіньким українським містечком. А це значить, що в школі, церкві та різних офіційних установах розмовляли понятным языком, а дома між собою, на вулиці з сусідами розмовляли своєю, українською мовою. Так було скрізь по всій Україні і Таганрог не виняток.

Тобто, Антон Павлович ріс та виховувався в українському середовищі.

Ось що пише дослідник Михайло Шевченко: «Радісними подіями в непривабливому дитинстві Антоші були також поїздки влітку, на канікули, в село Княже кілометрів за вісімдесят від Таганрога. Там жив дід, Єгор Михайлович Чех, виходець з Воронезької губернії»*.

Княже було напівукраїнське село. Ось що згадує товариш Чехова по гімназії П.Сергієнко: «Найулюбленішим заняттям майбутнього письменника в селі було перебування в людській, де українська куховарка чудово готувала «затірку» і де був постійних притік поденних робітників і робітниць з їх своєрідною мовою і звичаями. Він цілими годинами розмовляв з ними, слухав їх чудові українські пісні, брав участь в їх жартах та іграх, милувався чудесними зорями… І коли наприкінці літа доводилося повертатися знову в Таганрог, то деякий час хлопець сумував і нудився, наче залишив у Княжій частину своєї душі»*.

А молодша сестра його, Марія Павлівна, яка багато зробила для збереження і популяризації життя і творчості брата, згадувала, що в молоді літа вони часто ставили у себе дома спектаклі і Антон Чехов грав у п’єсі І.П.Котляревського «Москаль-чарівник». Красномовна деталь!

Батько Антона Павловича Чехова в Таганрог переїхав у 1844 році із Ольховатки Воронезької губернії, Острогозького повіту, своєї батьківщини.

В цій Ольховатці Чехови жили, починаючи з кінця ХVII століття*.

Що то за земля, на якій жили предки Антона Павловича Чехова, допоможе нам відповісти історична географія.

Сучасні кордони України відрізняються від кордонів українських етнічних земель. Ще на початку ХХ століття, аж до 1916 року, у склад України входили землі південних Курщини та Вороніжчини, де проживала переважна більшість українців, нащадків козаків Острогозького полку.

Як пише сучасний дослідник Ф.Д.Заставний – «В Острогозькому повіті, наприклад, частка українців становила понад 90% усього населення»*.

Як відомо, на Слобідській Україні у XVII столітті було сформовано п’ять полків – Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Острогозький переселенцями з України, які тікали від польського гніту. Це в основному були українські козаки та селяни, які починаючи з 30-х років XVII ст.. стали засновувати тут поселення – слободи. Звідси назва – Слобідська Україна.

Ще в 1918 році, коли Україна стала незалежною, українська делегація оголосила пропозиції про розмежування з Росією Воронежчини і Курщини, згідно з якими більшість земель, переважно заселених українцями, повинна була відійти до України. Але громадянська війна зірвала ці переговори. Ще у 1927 році уряд Радянської України піднімав це питання, але воно закінчилося нічим. І землі Острогозького полку залишилися в Росії.

Але це відбудеться вже у ХХ столітті. А на протязі останніх трьох століть землі Слобідської України завжди були у сфері впливу України.

І все це має пряме відношення до родоводу Антона Павловича, бо всі його предки, включаючи батька, народжувалися і жили в селі Ольховатці Воронізької губернії Острогозького повіту, тобто теж мали пряме відношення до Острогозького полку.

Про прапрадіда А.П.Чехова, Омеляна Євстратійовича, відомо, що він жив у XVIIІ ст. в Ольховатці і був кріпаком Острогозького полковника І.І.Тевяшова, а його батько Євстратій Чех, мабуть, був ще вільною людиною. І, напевне, не належав до значного соціального стану.

В цей час, рубіж XVII-XVIIІ століть, йде наступ на козацькі привілеї з боку козацької полкової старшини та полковників. І не дивно, що вже син козака Євстафія Чеха, Омелян, стає кріпаком.

Це відбувалося по всій Україні і особливо швидко цей процес йшов на Слобідській Україні, на якій вплив московської адміністрації був більший.

В 1732 році на Слобідській Україні налічувалося близько 123 тисяч кріпаків, а за даними 1768 року їх вже було 196 336 кріпаків, і понад 50% землі належало поміщикам*.

Йшов постійний наступ з боку самодержавної влади, так у 1765 році Катерина ІІ ліквідувала козацьке самоврядування. Слобідські козаки і підпомічники були позбавлені козацьких привілеїв і перетворені на військових обивателів, а козацьку старшину зрівняно з російським дворянством.

Треба нагадати, що підпомічниками була переважно незаможна, позбавлена козацьких привілеїв частина українського козацтва, яка проіснувала до 1783 року, коли Катерина ІІ перетворила їх у державних селян. А військовими обивателями були нащадки колишніх козаків слобідських полків, за своїм станом наближені до державних селян. І тільки царським указом від 1816 року вони були прирівнені до селян.

Але це все вже обминуло Чехових, вони з самого початку потрапили до кріпаків.

Прадід Чехова Михайло Омелянович кріпак онучки острогозького полковника І.І.Тевяшова, Явдохи Степанівни, був людиною непохитної волі, своїх дітей виховував у винятковій суворості. На все життя вони зберегли до нього звернення: «Пан отче» (! – В.Ш.).

Проживав у білій хатці, із солом’яним дахом та димарем, сплетеним з лози та обмазаною глиною. (Українська хата! – В.Ш.).

Дід Чехова Єгор Михайлович (1799-1879) одружився із селянкою Шимко Єфросинією Омелянівною (1806-1878). Чоловіка вона називала тільки на «ви», а поза очі «вони», ходила в українській свитці та очипку. Ходила з Ольховатки в Київ пішки на прощу. Це до них маленький Антон їздив у Княжу на канікули.

Саме дід Чехова, Єгор Михайлович, людина сильної волі, наполегливою працею зібрав велику як на той час суму грошей 875 карбованців сріблом і викупив себе і свою сім’ю з кріпацтва.

А вже його син, Павло Чехов, переїхав у 1844 році з Ольховатки в Таганрог. І тут відбулося те, що відбувалося і відбувається у нас на Україні, коли людина переїжджає з села у місто. Дуже швидко він забуває батьківську мову і починає розмовляти понятным языком.

Отаке коріння у видатного письменника російської літератури, нашого земляка Антона Павловича Чехова. Слід тільки до цього додати, що Чеховим став батько Антона Павловича, Павло Єгорович, а до цього весь їх рід був Чехами.

Видатний український історик Федір Павлович Шевченко писав у своїй роботі «Участь представників різних народностей у Визвольній війні 1648-1654 рр на Україні» про те, що в складі запорозького війська були і чехи: «Після перемоги, здобутої в 1620р. на Білій Горі армією Габсбургів над військом чехів, тисячі останніх змушені були покинути свою батьківщину. Багато їх оселилося в Речі Посполитій, зокрема на Україні. Деякі чехи також потрапили до «Реєстру» («Реєстр Війська Запорозького 1649 року» — В.Ш.) – Роман Чехович, Яким Чехович, Розмисл Цирулик, Гаврило Чех, Фесько Жишка»*.

Як бачимо, серед них був і предок Антона Павловича Чехова.

А вже в 1652 році разом з переселенцями з Лівобережної та Правобережної України, які на чолі з полковником Іваном Дзиковським («У 1652р. був осаджений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогозьк; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловік, окрім сімейств, з полковником Іваном Зінківськім* і усією полковою та сотенною старшиною»*), тікаючи від польського гноблення, опинилися на Слобожанщині, де і заснували Острогозький полк, хоча в кінці XVII століття з вільного, козацького, стану опинилися кріпаками*.

Я пригадую, як у нас в армії разом зі мною служив хлопець з Білорусі Альберт Мукасей, а коли він демобілізувався, то був вже Мукосеєвим. Отаке сталося і з батьком Антона Павловича.

Але попри все наша земля подарувала світові видатного письменника, який народився, жив і виховувався в українському оточенні, розмовляв нашою співучою мовою, закохувався у чудову природу, милувався незрівнянними краєвидами, і все це зумів передати в своїх творах людям. Пригадайте хоча б його геніальний «Степ»!

Навіть хрестоматійний Ванька Жуков з оповідання «Ванька», списаний з українського хлопчика Гаврюшки Харченка, який прислуговував у лавці батькові письменника Павлу Єгоровичу*.

В листі до рідних від 25 квітня 1887 року під час подорожі по півдню України, Антон Павлович пише: «Вийшов уночі з вагону, а надворі справжні чудеса: місяць, неозорий степ з могилами… тиша… Картина така, що навіки не забудеш»*.

Не забудемо і ми людину, яка сказала так влучно: «В людині повинно бути все прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки…»*.

Примітки.

1. В Російській імперії так офіційно називалися українці.

2. І сьогодні в Росії на побутовому рівні так нас називають. Згадайте футбольний матч Росія – Україна 9 жовтня 1999р.

3. Радянська енциклопедія історії України, том 4, видавництво УРЕ, Київ, 1972р.стор.493.

4. М.Левченко, Чехов у зв’язках з Україною, Київ, Держ.вид.худ.літератури, 1960р.стор15.

5. П.Сергеенко, Детство Чехова, «Чеховський юбилейный сборник», М, 1910, стор.349.

6. М.Чехов, Вокруг Чехова, М, «Московский рабочий», 1960г., стор.288.

7. Ф.Д.Заставний, Українські етнічні землі, Львів, Видав «Світ», 1993р. стор.114.

8. Радянська енциклопедія історії України, том 4, Вид-во УРЕ, Київ, 1972р. стор.115.

9. «Український історичний журнал», 1978р. №11, стор.19.

10. Так в деяких документах називають Івана Дзиковського.

11. Д.І.Багалій, Історія Слобідської України, Харків, Вид-во «Дельта», 1993р.стор.28.

12. «Малий словник історії України», Київ, Вид-во «Либідь», 1997р.стор.289.

13. М.Левченко, Чехов у зв’язках з Україною, Київ, Держ.вид.худ.літ-ри., 1960р.стор.11-13.

14. А.П.Чехов, Полное собрание сочинений и писем в тридцяти томах, Письма, том 2, Изд.»Наука», М, 1975г.стр.73-74.

15. А.П.Чехов, Полное собрание сочинений и писем в тридцати томах, Сочинения, том 13, Изд. «Наука», М, 1978г., стр.83.

11.09.99р.

Добра пам’ять про людину

Одна лиш дверь приоткрыта…

Ион Ватаману

в…  …ту жизнь, которой больше не вернуть.

Владимир Котельников

Так, я хочу розповісти про життя, яке розквітло та буяло ще в позаминулому столітті, а захопивши першу чверть минулого віку і переживши громадянську війну тихо скінчилось, залишаючи нам на згадку та добру пам’ять свої труди та ім’я.

Мова йде про людину, яка вписана золотими літерами в книгу історії Запорозького краю і всієї України. Це – Яків Павлович Новицький (1847-1925), видатний запорізький вчений-краєзнавець, історик, археолог, етнограф, фольклорист та педагог.

Яків Павлович належав до старовинного козацького роду. Ще в XVII столітті жив і діяв його звитяжний пращур, запорізький козак Федір Новицький, і, мабуть, це у нього виходило непогано, бо вже його син Ілля (помер між 1703 і початком лютого 1709р.) був охочекомонним полковником у чотирьох гетьманів України від Івана Брюховецького і до Івана Мазепи.

Така кар’єра у ті часи розповідає багато про що – і в першу чергу про ділові якості. Його діти теж належали до найвищих верств тогочасної України. Син Григорій (70рр XVII ст.. – після 1729р.) був охочекомонним полковником та одружений на рідній сестрі дружини Пилипа Орлика, інший син, Іван, бунчуковий товариш, одружений на дочці ніжинського полковника Лук’яна Яковича Жураківського, дочка Марія вийшла заміж за племінника Івана Мазепи Степана Трощинського а ще один син, Яків, бунчуковий товариш, одружився на дочці переяславського полковника Настасії Дмитрівни Дмитрашко.

Але коли гетьман Мазепа програв, то найближчі його однодумці опинилися або з гетьманом за кордоном, або у Сибіру. Серед отих, других, виявився і Григорій Новицький. Але талант скрізь талант, навіть у Сибіру. Пербуваючи там на засланні, Григорій Новицький досліджував життя місцевих народів і на основі цього вивчення написав роботу «Краткое описание о народе остяцком» (вперше видану у 1720 році), наукове значення якої збереглося до цих пір.

Тому і не дивно, що вже у ХІХ столітті нащадків славного козацького роду Новицьких ми зустрічаємо лише серед губернського чиновництва. Хвиля репресій і незадоволення монаршого вихлюпнула Новицьких на далекий беріг невисоких чиновницьких посад.

Яків Павлович Новицький вже народжується у сім’ї колезького регістратора. Як сам Яків Павлович пише у автобіографії, він народився в старожитньому селі Аулах Катеринославського повіту, де батько мав садибу. Тут він ріс та вчився разом із селянськими дітьми, з ними-ж пас коней у степу, а в плавнях ловив рибу.

Першу освіту отримав у Олександрійській повітовій школі, але помирає батько і Яків Павлович не зміг вчитися далі через матеріальну скруту сім’ї. Залишається єдиний шлях – шлях самоосвіти.

Новицький так старанно займається нею, що вже у 1869 році його призначають вчителем у с.Вознесенку на Дніпрі, в чотирьох верстах від Олександрівська.

В той час на чолі шкільних справ Олександрійського земства стояв видатний діяч нашого краю, публіцист і педагог барон Корф. Він надзвичайно багато зробив для поширення освіти серед місцевого населення. Бачачи сумлінність і розум молодого вчителя, барон наближує Якова Павловича до себе, дає йому можливість користуватися своєю гарною бібліотекою. Саме з цього часу, десь з початку 70-х років, Новицький починає поступово займатися наукою.

І тут молодий дослідник виявив себе з найкращого боку. У 1876 році виходить виданий М.Драгомановим збірник «Малоруські народні перекази і оповідання», більша частина якого складена зі записаних саме Я.П.Новицьким народних оповідок, легенд, переказів у Олександрівському повіті.

Цей збірник робить ім’я молодому вченому, він стає відомим в наукових колах Катеринослава, Харкова, Києва, Одеси. Але одночасно цей же збірник приносить і першу неприємність Новицькому.

Весною 1877 року в Ольгівку, де тоді працював Яків Павлович, приїхав шкільний інспектор Лободовський і вчинив трус, під час якого вилучив у вчителя десять примірників книги «Малоруських народних переказів і оповідань», а також зошит рукописних оповідань, пісень, матеріалу для словника, зібраного Новицьким.

Трус був викликаний тим, що саме тоді в Україні йшли гоніння на тих, хто єднався із народом, говорив чи писав його мовою, за ними влада слідкувала. Серед таких опинився і Новицький. Розправа не забарилася. Через три тижні Яків Павлович отримав повідомлення від шкільної ради, що він звільнений інспектором «за распространение в народе украинофильских тенденций».

І тільки в 1881 році Катеринославська губерніальна рада поновила Якову Павловичу його вчительські права. Він становиться секретарем Олександрівської шкільної ради, а потім у 1896 році його обирають ще й секретарем Олександрійського повітового попечительства дитячих притулків. Там він пропрацює до самої революції.

Одночасно Яків Павлович продовжував займатися і науковими дослідженнями. Фактично він був першим краєзнавцем Запоріжжя. Як Геродот для греків, Таціт для римлян, як Нестор для слов’ян а Яворницький для запорозьких козаків, таким є для нас, запоріжців, Яків Павлович Новицький.

Він зберіг нашу історію. Його дослідження не дали потонути в мороку часу історії міста Олександрівська, перших поселенців.

Він зумів зафіксувати сотні легенд, розповідей, пісень українців, які мешкали на запорізьких степах. Яків Павлович зібрав багато козацьких речей, які поповнили експозицію Дніпропетровського історичного музею і стали основою для відкриття у Запоріжжі власного краєзнавчого музею.

За плідну 50-річну наукову діяльність у 1924 році його було обрано членом-кореспондентом Української Академії Наук.

У службових справах він об’їздив вздовж і впоперек увесь Олександрійський повіт (тепер це Запорізька область), знав де який курган зберігся (тепер їх на половину знищено), як він зветься і яка легенда пов’язана з кожним із них (де ви тепер знайдете такого чиновника який би знав хоч частину того, що знав Яків Павлович?!), де яка річка тече, дослідив Хортицю, зберіг назви всіх іі балок, зафіксував усі 129 курганів, що стояли колись на острові.

Він став отою ланкою, яка з’єднала нас з минулими поколіннями, з нашою неповторною історією. За зовнішньою стриманістю цієї людини виявилася така всепоглинаюча жага до науки.

Але за цією незворушністю ховалася тонка і легко ранима душа. Не всі про це здогадувалися. Ніде ні одним словом ця надзвичайно стримана людина не прохопилася про свою особисту трагедію.

З 1893 по 1914 рік він поховав 4-літнього сина Павла, дружину Юхимію Степанівну, котра хворіла на туберкульоз легенів, 16-річну дочку Катерину, 20-річну дочку Ольгу, 28-річну дочку Ганну, які померли від тієї ж хвороби і 28-річну дочку Марію, яку не вберегли лікарі.

Можна тільки уявити собі, що відчував Яків Павлович, кожний раз прощаючись назавжди із коханою людиною і не маючи змоги їй допомогти.

Єдиний син, що залишився живим, Костянтин, пішов не в батька і не в славний козацький рід Новицьких. Він приніс багато клопоту старій людині, так що Новицькому прийшлося в кінці життя ще ставити на ноги своїх онуків.

Час багато знищив з того, що зібрав Яків Павлович і в Дніпропетровську і в Запоріжжі (під час війни), багато рукописів його залишилося ненадрукованими.

Але кожна освічена людина, кожний дослідник, які займаються історією Запоріжжя, не можуть обійтися без того, щоб не вивчати наукову спадщину Якова Павловича.

Вже з’явилася в нашому місті вулиця його імені, започаткована обласна премія Новицького, якою нагороджуються кращі краєзнавці, котрі зробили вагомий внесок у вивчення історії Запорозького краю.

І живе в нашому місті його праправнук, дванадцятирічний Олексійко, який, безумовно, вибудує ту прекрасну, багату та щасливу Україну, про яку мріяв його великий предок.

Рід Новицьких.

Федір запорізький козак (? – до 1680р.)

↓

ім’я (?-між 1703 і початком лютого 1709р) охочекомонний полковник

↓

Ілля (нічого не відомо) + Іван (бунчуковий товариш) + Григорій (70рр ХVII- після 1729р, охоче комонний полковник) + Яків (бунчуковий товариш) + Марія + Ганна + В… (дочка)

↓

Андрій + Петро (полковник) + Агаф’я + Ганна

↓

Микола + Семен + Іван (губернський реєстратор)

↓

Данило + Григорій + Павло (1809-1864) колезький реєстратор + Георгій + Петро + Яків + Марфа + Тимофій + Яків

↓

Петро + Іван + Яків (1847-1925) + Федір + Ілля + Ганна + Олександра

↓

Костянтин (1879-?) + Марія (1884-1912) + Ганна (1886-1914) + Ольга (1888-1908) + Павло (1889-1893) + Катерина (1891-1907)

↓

Євген (?-1941) танцюрист в Дніпропетровськім театрі опери та балету + Лариса (1902-1979) чоловік Степан Максимович Бровко (1901-1981р) мікробіолог, кандидат біологічних наук

↓

Ніна + Юрій Бровко (1926р.) + Аркадій Бровко (1926р.) кандидат філологічних наук, доцент

↓

Валерій (1951р) + Євген (1958р) + Ігор (1952-1999) + Борис (1962 р) кандидат історичних наук, доцент університету

↓

Син Бориса — Олексій (1992 р.)

 Література.

1. Автобіографія Якова Павловича Новицького, — Україна, 1926 — №6.

2. Абросимова С., Ульяновський В., Поверненні із забуття, — «Наука і суспільство», 1991р. №12.

3. Ульяновський В.І., Авбросимова С.В. Листи Я.П.Новицького до Д.І.Яворницього, — Український щорічник, Нова серія, Випуск 1, Київ, «Наукова Думка, 1992.

4. Шубравська М.М. Д.І.Яврницький: життя, фольклорно-етнографічна діяльність. – Київ, Наукова Думка, 1972р.

5. Шубравська М.М., 50 листів Д.І.Яворницького до Я.П.Новицького, — Наука і суспільство, 1988 — №6-9.

6. Новицький Я.П. Острів Хортиця на Дніпрі, — Народна пам’ять про козацтво, Запоріжжя, 1991р.

7. Народна пам’ять про козацтво, Упорядник Л.В.Іванова, СП Интербук, Запорожья, 1991р.

8. Бровко А., Напишу про прапрадіда (Я.П.Новицького), Наука і суспільство, 1989. — №3.

9. Бровко А.С., Бровко Б.А., Яків Новицький та його імениті предки, — Запоріжжя. РА Тандем-У, 1997р.

03.03.2003р.

Розбита шибка

(Спроба дослідження)

Я вже давно звернув увагу на те, що в колишньому Радянському Союзі існувала якась дивна закономірність – молоді, дужі, у розквіті своїх сил, талановиті люди раптом покінчували життя самогубством, несподівано вмирали за станом здоров’я, яке зненацька погіршилося, або їх вбивали злодії, які невідомо звідки з’являлися і невідомо куди зникали.

Можна вибудувати ланцюжок таких смертей від 1917 року і аж до наших днів: Федір Вовк, Олександра Єфименко, Микола Міхновський, Микола Леонтович, Георгій Нарбут, Володимир Івасюк, Василь Стус, Вадим Гетьман…

В ряду цих дивних смертей стоїть і самогубство Миколи Хвильового, чиє ім’я, життя і творчість були довгий час під забороною. Але чим більше я дізнавався про письменника та його життя, тим більше сумнівався, чи справді це було самогубство чи, може…

У кінці 80-х років стали повідомляти, що 13 травня 1933 року Хвильовий зібрав своїх найближчих друзів, поспілкувався з ними, а потім вийшов до іншої кімнати і там… застрелився. Мовляв, так він висловив свій протест проти арешту найближчого друга Михайла Ялового і взагалі проти навколишньої дійсності. Але, занотуємо для початку, «навколишня дійсність» утвердилась на Україні ще в 1920 році, тобто була вже цілих 13 років, та й арештованому товаришу допомагають не стріляючи в себе, а зовсім іншими методами.

Тому треба спочатку розібратися, де і коли відбулися ці фатальні події.

Михайла Ялового заарештовано в ніч з 12 на 13 травня, а в його квартирі співробітники ДПУ УРСР провели обшук.*

Таким чином, відправна точка наступних подій відома – ніч з 12 на 13 травня.

І Микола Хвильовий, і Михайло Яловий мешкали в Харкові в одному будинку – знаменитому будинку «Слово» розташованому на вулиці яка називалася тоді вулицею Червоних письменників.

Будинок мав п’ять поверхів, стальки ж під’їздів, збудований у формі літери «С», тобто перший та п’ятий під’їзди розташувалися один проти одного, а другий, третій та четвертий – знаходилися між ними. На кожному поверсі було від двох до трьох квартир.

Окремо хотів би звернути увагу читача на те, що кожний під’їзд мав два входи та виходи – у двір і на вулицю.

Хвильовий жив у першому під’їзді, на третьому поверсі.

Щоправда, деякі із його сучасників, які залишили свої спогади, пишуть, що він жив на четвертому поверсі. Про це, зокрема, зазначає Юрій Бедзик, але в 1933 році йому було лише вісім років і він міг просто забути цю деталь. Але інше в його пам’яті відклалося на все життя, і про це ми скажемо трохи нижче.

Про арешт Ялового Хвильовий, як і всі мешканці будинку, міг дізнатися рано вранці. Всі згадують, що він відразу ж зібрав у себе в квартирі своїх найближчих друзів. З якою метою? Можливо, для того, щоб виробити якийсь план дій? І кого саме зібрав? Як не дивно, точного списку немає. Складається враження, що ті, хто там був, не хотіли «засвічуватися».

Юрій Бедзик пише, що це були його батько Дмитро Бедзик, Микола Куліш, Юрій Смолич, Майк Йогансен (він жив в одному під’їзді з Хвильовим, якщо не на одному поверсі) та Юрій Вухналь (псевдонім сатирика Івана Ковтуна)*.

Дружина Миколи Куліша, Антоніна, згадує зі слів свого чоловіка, що там були Досвітній, Остап Вишня, Епік, Дніпровський, Йогансен, Аркадій Любченко і «ще один» (хто саме, вона не пригадує)*.

Дружина Остапа Вишні, Варвара Губенко-Маслюченко, повідомляє, що ранком Хвильовий покликав до себе Досвітнього та Куліша, а з Епіком він перемовлявся з балкону, (Остап Вишня, згадує його дружина, вранці поїхав на письменницькі дачі під Харковом)*.

Сучасний літературознавець М.Наєнко вважає, що зібрались у Хвильового Епік, Куліш і Досвітній*.

Дослідник В.Агеєва певна, що з Хвильовим були Куліш, Досвітній, Епік, Йогансен, Дніпровський і Сенченко*.

Цих же письменників називає академік М.Жулинський*.

А Юрій Смолич переконаний, що бачив у квартирі Хвильового Куліша, Досвітнього та Епіка, і лише під кінець зайшов до них Йогансен*.

Заслуговують уваги також слова Володимира Куліша, сина драматурга, що друзями Хвильового були Досвітній, Остап Вишня, Куліш, Яловий, Йогансен та Слісаренко*.

Загалом вимальовується така картина: Епік був у себе на балконі, Вишня поїхав на дачі, Смолич сидів у своїй квартирі і дивився на вікна Хвильового (він якраз жив у п’ятому під’їзді). З іншими справа складніша. Найімовірніше у Хвильового були Куліш, Досвітній та Йогансен.

На очах у них їхній друг вийшов до іншої кімнати і там, через деякий час, застрелився. Тобто всі вони, якщо не прямі (все ж таки не на їхніх очах), то побічні свідки, останніми бачили Хвильового живим. І, хоч як це не дивно, практично жоден з них не сказав нічого ясного та зрозумілого про трагічну подію.

Щоправда, майже всі вони з часом загинули, але все ж могли щось залишити. І не зробили цього. Що їх стримувало чи лякало? А можливо, вони хотіли щось приховати?

Із спогадів Марії Гаврилівни, дружини Володимира Сосюри:

«Прибігає до мене задихана, схвильована Юля – дружина Хвильового. Ні до кого, а до нас же перших зразу прибігла. Запинаючись, ковтаючи слова, зі сльозами на очах благає:

— Маріє! Марієчко, ходімо… — перелякано вигукує. – Швидше! У нашій їдальні пролунав постріл. А я сама боюся туди заглянути. Ноги не несуть. Ой, боюся… Прошу тебе…

Побігли разом. Удвох. Обережно прочиняємо двері в ту кімнату. Та й сторопіли… Бачимо: за обіднім столом, в халаті й білизні на стільці Микола сидить. Правою рукою голову підпирає… Чи то голова на ній лежить… Ліва рука – звисає. Біля неї на підлозі наган валяється. У повітрі ще запах пороху від пострілу чути.

Марія Гаврилівна, ніби чекаючи ще запитань, констатує:

— Бачу – мертвий… Хвильовий – мертвий… Самогубство»*.

Зауважу, що причину смерті встановлює судово-медична експертиза. Якщо вона й була проведена, то результатів її ми досі не знаємо. Можливо, десь в архівах НКВС чекає свого часу.

Перед тим, як перейти до інших спогадів, звернімо увагу на дві особливості в розповіді Марії Гаврилівни.

Перша. У той час, як дружина Хвильового побігла до Марії Гаврилівни, друзі Хвильового сиділи в іншій кімнаті, чекаючи повернення господарки. Де ж тут логіка?

І друге. Як ми вже пам’ятаємо, Хвильовий жив у першому під’їзді, а Володимир Сосюра в п’ятому, отже дружині Хвильового треба було оббігти увесь будинок, щоб потрапити до Марії Гаврилівни, у подібній ситуації це виглядає більш ніж дивно.

Дружина Хвильового, якби була одна в квартирі, просто б вибігла до найближчого сусіда в під’їзді, як буває завжди в таких випадках.

Те, що побачили жінки в кімнаті, очевидно, відповідає істині, хоча й тут с неабиякі розбіжності.

Отже, за столом, у кріслі схиливши голову на стіл, сидів мертвий Хвильовий.

Правда, Марія Гаврилівна – єдиний свідок, яка вказує на їдальню, де відбулася трагедія, всі інші називають кабінет письменника.

Тепер наведемо спогади Варвари Губенко-Маслюченко, дружини Остапа Вишні:

«Неділя. Сонячний ранок. Я вийшла прогуляти свою знамениту Цяцьку – дога, яка ввійшла в літературу. По нашій коротенькій немощеній вуличці від Барачного провулка мчала швидка допомога, на приступці в неї стояв Микола Куліш, вказуючи дорогу. З машини вибігли лікарі й разом з Миколою Гуровичем побігли в перший під’їзд, біля якого купчилося 3-4 мешканці нашого будинку, зараз не пригадую, хто саме, бо на моє запитання вони мене так приголомшили відповіддю, що я начисто забула їхні обличчя: «Застрелився Микола Хвильовий».

Я прожогом кинулася сходами на третій поверх до квартири Хвильового. Мені назустріч сходами спускався Олесь Досвітній. Він хитався з відчаю, вхопився за мене й упавши мені на плече, заридав.

— Миколи немає… Все. (Зверніть на його слова увагу! – В.Ш.).

В кабінеті за письмовим столом, у кріслі з лози, відкинувшись і трохи схилившись вправо, сидів Микола. Із скроні бігла тоненька цівочка крові, права рука звисала до підлоги, з неї впав револьвер і лежав поряд з невеличкою калюжкою крові… Так. Це все.

На канапі сиділа, схилившись, дружина Хвильового, Юлія Григорівна. Вона обхопила голову руками – завмерла. Тиша. Проти вхідних дверей з передпокою велике вікно, спинкою до нього лозове крісло, перед ним стіл. Зліва під стіною полиця з книжками, канапа. Праворуч двері до їдальні…»*.

Варвара Губенко-Маслюченко згадує далі: «Ранком… він… покликав до себе Олеся (Досвітнього), Миколу Гуровича (Куліша). Сиділи в їдальні, пили чай і говорили, говорили, все про теж саме (про арешт Ялового)…

Раптом Микола підвівся, вийшов на балкон. На нижчому поверсі у себе на балконі стояв Грицько Епік. Вони перекинулися кількома словами. Епік нагадав Хвильовому про якесь засідання чи щось таке, не якому вони мусили обов’язково бути, і Микола відповів згодою (розрядка тут і далі скрізь моя – В.Ш.). І, декламуючи вірша, зайшов до їдальні, пройшов у кабінет. За хвилину товариші почули постріл. Вони зразу навіть не зрозуміли, що це за звук… Так ніби впала якась дерев’яна полиця.

Коли вбігли до кабінету, Микола ще тріпав головою, ніби хотів витрясти із скроні той шматочок свинцю, який всадив собі в голову і затих…»*.

Дружина Остапа Вишні сама бачила ту кімнату і в основному її розповідь збігається з розповіддю Марії Сосюри.

А ось друга частина її розповіді передає враження когось, хто був тоді в кімнаті. І це дуже важливе свідчення.

По-перше, виявляється, що Епік був у себе на балконі, нагадав Хвильовому, що вони мусять іти на якесь засідання, і той дав згоду туди йти (за мить до самогубства!) і що ті, хто сидів у кімнаті, не чули пострілу!

Хто мав колись справу із зброєю, той знає, що відчуваєш, коли за стіною лунає постріл, і чи може він здатися звуком падаючої дерев’яної полиці!

Останнє речення з наведених спогадів теж дуже важливе: воно підтверджує, що куля залишилася в голові загиблого. Запам’ятаймо й це.

Збереглися ще одні спогади – дружини Миколи Куліша, Антоніни Куліш. Зі слів свого чоловіка вона записала таке:

«У хаті Хвильового Куліш застав Досвітнього, Вишню, Епіка, Дніпровського, Йогансена, Арк.Любченка та ще одного. Хвильовий почав частувати всіх чаєм, настрій мав збуджений, піднесений і вдавано-веселий. Нікому не здавалося це підозрілим. Причина для всіх була ясна. Арешт Ялового подіяв на всіх приголомшуюче. І чи не найсильніше – на Хвильового. Всі були під тяжким враженням. Дехто пив чай, а господар узяв гітару й почав наспівувати слова Пушкінового вірша «Бесы».

Після цього поклав гітару й вийшов до свого кабінету.

Раптом всі почули з кабінету голосний постріл. Коли вбігли туди – Хвильовий сидів у кріслі, з правої скроні бігла цівка крові й падала краплями на підлогу, рука з кольтом звисла, і кольт випав.

Мій чоловік із жахом прибіг до хати й крикнув:

— Хвильовий застрелився!

Був блідий, як полотно, але підбіг до телефону і став викликати лікаря… Коли прийшов лікар, було вже пізно. Він констатував смерть. Хвильовий почав холонути. Його не рухали з місця – чекали на агентів ДПУ.

Я побігла до мешкання Хвильового і коли відчинила двері, зразу ж побачила Хвильового, що сидів за столом, уже мертвий. Зі скроні ще текла кров…

Це сталося об 11-й годині дня, а до третьої ДПУ уже зафіксувало його смерть як самогубство, що і підписали присутні письменники як свідки цього страшного акту…

Я згадувала слова Миколи:

— Це наш натхненник! Він перший нам відкрив очі на Україну…

Після смерті Хвильового НКВС покликало Миколу й вимагало з’ясувати причину самогубства»*.

Ці спогади цінні тим, що вони більш-менш точно передають хронологію подій. Але водночас показують, що така розумна людина, як Микола Хвильовий, мала дуже мало часу (від ранку, коли стало відомо про арешт Ялового, до 11 години, коли вже з самим Хвильовим відбулася трагедія), щоб допомогти другові. За дві чи принаймі три години це не вирішується.

Щось тут не так.

Тепер наведемо спогади Юрія Смолича. Він чи не єдиний з тих, хто був тоді в епіцентрі подій і дожив до наших часів.

Смолич разом із письменником Вражливим сидів у себе вдома. Вони теж не могли отямитися від несподіваного арешту Ялового. Вражливий був понятим при цій акції енкаведистів.

Ось що згадує Смолич: «Вікно в квартирі Хвильового було розчинено широко – то було вікно з його їдальні – і нам з моєї кімнати, було добре видно все, що там діється. Сонце скісно світило просто до їдальні Хвильового – крізь бокові двері на балкон – і проміння його лягали на стіл посередині кімнати. На столі стояли склянки з чаєм. Довкола сиділи Досвітній, Куліш, Епік, Хвильовий ходив по кімнаті сюди і туди – він завжди отак мотлявся, непосидючий, швидкий і рвучкий. Слів розмови нам з Вражливим через двір чути не було, але долинало бренькання банджо…»*.

Потім до них зайшов Йогансен, щось сказав і вийшов. Смолич далі згадує: «Хвильовий вийшов на балкон і, спершися на поручні, поглядав сюди і туди… Пересікаючи подвір’я, загинаючи за ріг будинку, йшов Іван Кириленко (теж письменник – В.Ш.). Хвильовий перехилився через бильця й помахав Кириленкові рукою:

— Здоров, Ваня! – долинуло до нас привітання Хвильового. Хвильовий подивився Кириленкові услід… і повернувся в кімнату. Ми бачили, як він пройшов повз стіл – у двері до сусідньої кімнати, свого кабінету. Куліш, Досвітній, Епік лишилися при столі. Вони пили чай і балакали між собою.

А раптом ми побачили, як усі троє зірвалися на рівні і кинулися до сусідньої кімнати. Ми не надали цьому якогось значення: ну, зірвались і побігли – мабуть, Хвильовий покликав їх…

І враз – не минуло й хвилини – ми побачили, як з під’їзду вибігла Антоніна Куліш і з нею ще хтось і, щось кричучи, побігли через двір до нашого під’їзду. Вони гукали голосно, але ми могли почути тільки:

— Хвильовий… Хвильовий…

Антоніна Куліш репетувала:

• Хвильовий застрелився… Хвильовий застрелився… Допоможіть»*.

Так вони взнали, що Хвильовий загинув. Вони швидко добігли до квартири

Хвильового: «Потім я побачив Хвильового. Він сидів за своїм письмовим столом, що стояв боком, перпендикулярно до стінки, сидів, схилившись трохи наперед і на правий бік – права рука звисала вниз (пістолета я не побачив), ліва лежала випростана на столі, на чвертці білого паперу. Перед столом, закам’янівши, стояла Уманцева, дружина Хвильового, — очі її були як мертві від жаху, вони дивились в одну крапку – крапка ця була на правій скроні Хвильового. Невеличка цяточка і лише одна краплинка крові»*.

Спогади Смолича підтверджують, що Хвильовий таки розмовляв з балкону з

кимось із знайомих: в одному випадку згадують Епіка, в іншому – Кириленка. Підтверджують також і те, що Хвильовий вийшов в іншу кімнату, до свого кабінету, сів і ось тоді з ним сталося лихо. І головне, на що треба звернути увагу у спогадах Смолича – вони з Вражливим не почули пострілу. Тоді звідки він пролунав? І ще одне. Хазяїн збирає у себе друзів, чи вони самі до нього приходять, спілкується з ними, а потім виходить в нішу кімнату і стріляється.

            Якщо до когось приходять гості, то хазяїн робить все, аби їх гарно прийняти, а тут самогубство майже на очах гостей. Повірити в таке важко.

І ще одна важлива деталь. Смолич згадує, що на столі у Хвильового була записка.

Всі її читали. І майже на очах у всіх, хто там був, вони зникає. А були там, як видно із спогадів, мешканці будинку «Слово».

            Тоді вона й зникла, а знайшли записку вже в наш час в архівах СБУ. Як вона туди потрапила і від кого?

            Спогади Юрія Смолича мають одну розбіжність із спогадами Антоніни Куліш. Вона згадує, що додому, де вона в цей час була, прибіг чоловік і розповів їй про смерть Хвильового, а Смолич подає так, нібито вона перебувала в першому під’їзді.

Вже на другий день, 14-го травня (НКВС дуже поспішало? – В.Ш.) відбувся похорон.

Збереглися спомини студента одного з харківських інститутів Юліяна Мовчана, які він надрукував у Буенос-Айресі у 1953 році.

Наводжу уривок: «Повільно посувалося авто. Чорне волосся небіжчика звисало з голови назад. Лице, смагляве, наче обсмалене на сонці, було ніби живе, і лише з кутиків уст і навіки заплющених очей можна було вичитати якийсь глибоко затаєний душевний біль і смертельний розпач…

Вітер, чудовий травневий вітерець, ніби й собі прощаючись з Миколою, своїм теплим подихом час від часу обціловував покійного, шаркаючи блакитну краватку на синій сорочці то в один, то в другий бік…

Якби не та маленька цяточка з білої марлі, приклеєна до правої скроні, можна було б подумати, що Микола живий…»*.

І тепер прийшов час привести спогади українського письменника Юрія Бедзика, сина Дмитра Бедзика.

Восьмирічний хлопець грався у дворі з такими ж однолітками: «І тут раптом почувся брязкіт розбитого скла… Ми позадирали голови. Перед нами було п’ятиповерхове громаддя, ми оглядали його, хмурилися, щось там вишукували. І таки побачили. На четвертому поверсі (так у Ю.Бедзика – В.Ш.) у квартирі Хвильових було розбите вікно. Але розбите дивно якось: вся шибка була начебто ціла, і тільки в середині її біліла павутинка потрощеного скла з маленькою дірочкою».*

Потім діти бачать, як у двір заїхав грузовик з міліціонером, під’їжджає до першого парадного. І знову цитуємо Юрія Бедзика: «Побільшало стражів правопорядку. Всі в довгополих шинелях, з наганами на ременях. Купчаться біля всіх п’яти парадних,  не випускають людей. Міліцейський кордон щільний, — не пройдеш.

Біля парадного пожвавлення… бачимо, як з низької ямини першого парадного виходять… тепер згадується важко… першим начебто був Юрій Смолич, за ним Йогансен, далі мій татусь Дмитро Бедзик, з другого боку Микола Куліш, іще хтось. Вони несуть на плечах великий матрац, а на ньому лежить горілиць дядько Микола, наш дядько Хвильовий.

Найперше мені впало в вічі його зжовкле обличчя, а на скронях з одного й з другого боку заклеєні смушками паперу ранки, і видно кров, що проступила.

Ми відходимо вбік, і віддалік спостерігаємо, як міліціонери втягують матрац на кузов машини, закривають задній борт, туди вскакує міліціонер… диркає мотор, і вантажівка виїжджає з двору».*

Це, мабуть, про те, що і в спогадах Антоніни Куліш, час, коли агенти ДПУ зафіксували смерть Хвильового.

В спогадах чітко фіксується розбите вікно від кулі. Але якої? Більшість свідків (крім якраз самого Юрія Бедзика) згадують, що в голові Хвильового була одна ранка. Якщо вона одна, то хто тоді пошкодив віконне скло?

І ще. Цікаво простежити, як друг Юрія Бедзика, майже такий же самий за віком, син письменник Сави Божка, поступово трансформує свою думку про події, які вони спостерігають, до загальновідомої.

Спочатку він каже:

— Пацани, там… у дядька Миколи застрелили людину!

Потім він сповіщає:

— Там у дядька Миколи була страшенна стрілянина! Одна куля… бачите?.. вибила скло.

Слідуючий етап:

— Якісь гади застрелили дядька Миколу!

І зовсім приголомшливе:

— Убивця був серед гостей Миколи Григоровича.

І нарешті останнє:

— Дядько Микола застрелився сам! Із свого нагана».*

Quod erat demonstrandum! (Що і треба було довести!).

Якби не оця куля, яка розбила шибку вікна письменника!

Юрій Бедзик згадує, що напередодні трагічного ранку мати сказала, що Микола Григорович збирається кудись у відрядження, дзвонив татові увечері, запросив його до себе на ранковий чай.* Тобто, ще до арешту Ялового?

Спогади Тетяни Пилипенко, дружини письменника Пилипенка, зберегли свідоцтва про те, як реагував Микола Хвильовий на голод на Україні, а це ж був той самий 1933 рік.

«…коли він приїхав і побачив цілі села, в яких не лишилося живої душі, він з жахом телеграфував до ЦК партії: «Село вимирає. Потрібна негайна допомога».

У відповідь Хвильовому наказали повернутися до Харкова для вияснень. Він повернувся, йому розтлумачили, що все йде за планом, згідно з директивами партії. «На горі» все відомо й ніякої помилки немає».*

А коли був заарештований його  друг Яловий, Микола Григорович, зачувши ту моторошну вість, настирливо телефонував до ЦК і ДПУ, намагаючись визволити нещасного. Але то була марна справа – його не чули.*

Як відомо, наступного дня після загибелі в усіх українських республіканських газетах вийшов некролог, який починався словами: «13 травня обірвав своє життя видатний радянський письменник Микола Григорович Хвильовий». А вже через два місяці почали писати про цю трагедію як «демонстративне самогубство» і що він скотився у… націоналістичне болото.

Націоналіст, який кинувся захищати свій народ та друга від загибелі,  в протилежність від інтернаціоналістів, які, виявляється, запланували голодомор, ті хто покрив трупом усю Україну і в решті решт довів до загибелі і самого захисника. Але чи було це самогубство?

Ми тепер, через шістдесят шість років, можемо тільки сказати, що Хвильовий сидів мертвий за своїм столом у кабінеті, де було двоє входів (з передпокою і з їдальні) у будинку, де теж були двоє входів – парадний та з двору. А за його спиною була ота шибка із слідом від кулі, яку помітив хлопчина Юрко Бедзик.

Все інше або в архівах служби безпеки, або вже ніколи й нікому не стане відомим.

Але відтворюючи обставини цієї події, бачимо, що вони дуже нагадують обставини смерті Володимира Маяковського. І якщо там був один свідок загибелі, то тут набагато більше.

Згадайте, як у Маяковського, — дзвонить сестрі, нагадує їй, що прийде в понеділок і занесе гроші, а у неділю стріляється. І в домі у Маяковського теж були парадний і «чорний» вхід і вихід. І теж незмотивоване самогубство.

Чому ж саме це сталося із Хвильовим?

Коли через рік заарештують Остапа Вишню, то він на допитах розповість про те, що говорив їм Хвильовий: «Хвылевой сообщил, что до тех пор, пока Украина будет входить в Союз ССР, она не сможет развиваться ни в экономическом, ни в культурном отношении, несмотря на свои богатства, т.к. всегда будет в колониальной или полуколониальной зависимости от РСФСР. Нам необходимо свое государство, объединить все украинские земли в одно государство, хотя бы для этого пришлось пожертвовать идеей социализма, — создадим свое государство, а там будет видно». *

І як висновок: «Для достижения этой цели нужно оставить все партийные, групповые и прочие разногласия, нужно действовать сообща единым фронтом».*

Ці слова Хвильового і сьогодні не втратили своєї актуальності.

«Він був до кінця на цілу голову вищий від усіх своїх українських літературних сучасників», — згадує про Хвильового його товариш письменник Іван Дніпровський.*

Юрій Смолич пише так: «І непримиренний, завзятий Григорович був не з таких, що виходять з гри, коли програють у якомусь ході…»*

А ось думка іншого сучасника Хвильового поета Євгена Маланюка: «Тут не місце докладно спинятися на окремих аспектах дуже складної постаті Хвильового. Підкреслимо один – і – на нашу думку – найістотніший: Хвильовий людина політичного думання й політичного діяння, що можна було б уняти короткою формулою: Хвильовий – політик».*

Там, кому це потрібно, це прекрасно розуміли. Як ми вже знаємо, від нас забирають найкращих.

«Смерть М.Хвильового сколихнула всю Україну. Письменники були розгублені», — підкреслює дослідник життя та творчості Миколи Хвильового Володимир Мельник.*

Єдина людина, яка на той час на Україні знала, що треба робити, була вбита.

Тільки сьогодні, коли відкрилися таємні архіви, розуміємо, що тоталітарна система з легкістю надзвичайною переступала будь-яку межу дозволеного, не зупиняючись перед злочином та тероризмом.

В структурі НКВС були спеціальні бюро, які займалися відповідною роботою. Крім праці за кордоном, на ці бюро покладалося виконання спеціальних завдань на території Радянського Союзу. Це компроментація. Секретне вилучення, фізичний вплив і усунення.

В російській газеті «Известия» в номері від 31 липня 1997 р. журналістка Е.Максимова в нарисі «Чистильщик» пише саме про такого працівника НКВС, який згадував: «…агентура заранее определяла, откуда легче снять объект, его маршруты или где у него совещание, сбор, явочная квартира. Изучал фотографии до родинки, до пятнышка на лице. Нас строго предупреждали: если  рядом другие будут, их – ни-ни! Место мне готовили где-нибудь напротив, на чердаке, в съемной квартире, если в городе. А на природе стрелял и с лодки, и с дерева в джунглях…»

Це він робив за кордоном, а у власній державі було, безумовно, легше. А потім розповсюджувалися легенди…

І на закінчення приведу рядки з вірша Івана Дніпровського про свого друга:

«Умер! Хто каже: вмер? Він спить.

Він тільки спить, наш друг коханий,

            Біля стола, і – капотить

            Велика кров з малої рани…»*       

            28.04.99р.

            Примітки.

            1. З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій, К, «Радянський письменник», 1991р., випуск 1, стор.483.

            2. Юрій Бедзик, Як убивали Миколу Хвильового – «Українське слово», 11 лютого 1999р., 18 лютого 1999р.

            3. Антоніна Куліш, Спогади про Миколу Куліша – Микола Куліш, Твори в двох томах, том 2, Київ, «Дніпро», 1990р., стор.739.

            4. «Смерть Хвильового», Спомини Варвари Губенко-Маслюченко – «Літературна Україна», 14 грудня 1995р.

            5. М.Наєнко, Прощальне слово Хвильового – «Радянське літературознавство», №8, 1989р., стор30.

            6. В.Агеєва, Микола Хвильовий – Микола Хвильовий, Новели, оповідання, «Повість про санаторійну зону», «Вальдшнепи», Роман, Поетичні твори, Памфлети, Київ, «Наукова думка», 1995р., стор.30.

            7. Микола Жулинський, Талант, що прагнув до зір – Микола Хвильовий, Твори у двох томах, том 1, Київ, «Дніпро», 1990р., стор.9-10.

            8. Спогади Юрія Смолича про Хвильового – «Вапліте і я» — «Літературна Україна», 1987р., 24 вересня, 1 жовтня.

            9. Володимир Куліш, Слово про будинок «Слово» — «Березіль», №5, 1991р. стор.90.

            10. Юрій Бурляй, Правда про смерть Хвильового – «Київ», №6. 1995р. стор.142.

            11. «Смерть Хвильового», Спомини Варвари Губенко-Маслюченко – «Літературна Україна», 14 грудня 1995р.

            12. Там само.

            13. Антоніна Куліш, Спогади про Миколу Куліша – Микола Куліш, Товри в двох томах, том 2, Київ, «Дніпро», 1990р. стор.739-741.

            14. Спогади Юрія Смолича про Хвильового – «Вапліте і я» — «Літературна Україна», 1987р., 24 вересня, 1 жовтня.

            15. Там само.

            16. Там само.

            17. Юліян Мовчан, Похорон Хвильового – «Соціалістична культура», №11, 1990р., стор.5. Передрук споминів із «Календаря-альманаха за 1953р.», Буенос-Айрес, Видавництво «Відродження» 1953р.стор.61-65.

            18. Юрій Бедзик, Як убивали Миколу Хвильового – «Українське слово», 11 лютого 1999р., 18 лютого 1999р.

            19. Там само.

            20. Там само.

            21. Там само.

            22. Спомини Тетяни Кардиналовської-Пилипенко, дружини письменника С.Пилипенка – «Сучасність», №2, 1990р. стор.93.

            23. Іван Ільєнко, Трагедія на вулиці Червоних письменників – «Урядовий кур’єр», 15 травня 1993р.

            24. Іван Ільєнко, Над фатальною могилою, Передмова до публікації споминів Варвари Губенко-Маслюченко «Смерть Хвильового» — «Літературна Україна», 14 грудня 1995р.

            25. Там само.

            26. І.Дніпровський про М.Хвильового – «Березіль», №11-12, 1996р. стор.180.

            27. Спогади Юрія Смолича про Хвильового – «Вапліте і я» — «Літературна Україна», 1987р., 24 вересня, 1 жовтня.

            28. Євген Маланюк, Книга спостережень, Київ, «Дніпро», 1997р.стор.307, «Київ», №1, 1990р.стор.46.

            29. Володимир Мельник, Початок трагедії Миколи Хвильового – «Кив», №1, 1990р.стор.46.

30. Михайло Наєнко, Одержимість, Київ, «Молодь», 1990р.стор.97.

                                «Три радості у мене неодіймані…»

                                                                                Чого ж твої очі в журбі?

                                                                                Володимир Свідзинський

Доля найталановитіших митців слова в Україні в XX столітті склалася трагічно. Геніальний Павло Тичина (1891-1967) був зламаний тоталітарною системою і з унікального співця, який приходить на землю один раз на сто років перетворився у пересічного другорядного поета, який штампував слабкі вірші на догоду наділених владою.

Микола Куліш (1892-1937), Микола Зеров (1890-1937), Євген Плужник (1898-І936), Михайло Драй-Хмара (1889-1939), Микола Хвильовий (1893-1933) були фізично знищені і не встигли створити все, що їм було написано у Книзі Долі.

Іван Багряний (1907-1963), Тодось Осьмачка (1895-1962) та Василь Барка (1908-2003) опинилися за межами України після війни 1941-1945рр і тому зберегли своє життя, але творили, знаходячись в еміграції, звідки їхній потужний голос не долинав до України.

У пізніші часи стан речей не змінився. Найвидатніші поети другої половини XX ст. Василь Стус (1938-1985) та Василь Симоненко (1935-1963) не мали можливості донести до власного народу свої твори. Загинули, перший у тюрмі, другий вдома.

Навіть благополучний (на перший погляд) Олесь Гончар (1913-1995), коли несподівано для всіх виступив із непересічним романом «Собор», в якому піддав критиці радянську дійсність, то був ошельмований і нагло вилучений на довгий час з літературного процесу.

А найвидатніша поетеса сучасності Ліна Костенко (нар.1930р.) не могла десятиліттями зі своїми творами вийти до читачів.

Та найтрагічніша доля була у видатного поета Володимира Свідзинського (1885-1941). Він був живим спалений у сараї енкавеесівцями неподалік від Харкова під час відступу радянських військ.

Тонкий, м'який лірик, який своїм серцем відчував найменьший порух природи.

Я плеканець полів сумовитих

і тиші грабових гаїв.

Я над озером днів пережитих

Віти серця глибоко склонив.

Де колихають темну зелень

Дощем побризкані сади.

За ними поле половіє,

Там мак цвіте, стежинка в нім…

Чому ж не йдеш, моя леліє?

Твій подих в вітрі запашнім.

Відповідь прийшла до поета у вигляді осіб у захисних гімнастерках та яловичих чоботях.

Володимир Свідзинський був заарештований 27 вересня 1941 року у Харкові, а 24 жовтня німецькі війська зайняли місто. Ось десь ближче до цієї другої дати і загинув поет.

Народився він у сім’ї подільського священика, отримав гарну освіту, вчився в Тиврівській духовній бурсі та Кам’янець-Подільській духовній семінарії, звідки вийшли видатні діячі української культури Степан Руданській, Анатоль Свидницький, Микола Леонтович.

Та Свідзинський не захотів завершувати духовну освіту і перейшов вчитися в Київський комерційний інститут.

Слухайся голосу правди

та й думки не май про насильство,

Цей-бо закон для людей

встановив олімпієць Кроніон…

Ці слова давногрецького поета Гесіода були дороговказом для поета, тільки шкода, що не всі в XX столітті ними керувалися.

Чудова українська природа, в якій виростав поет, помножена на виховання батьків та отриману освіту призвели разом до виникнення непересічної особи — поета з тонким ліричним струменем.

В воді озерець дощових

Рум’яний світиться, відтінок

Забутих тучею хмаринок…

………………………………

Ніч вереснева холодна.

Тихо. Тебе я не жду.

Сосни, як хмура сторожа,

Темно стоять у ряду.

На початку 20-х років поет живе у Кам’янці-Подільському, тут у 1922 році виходить його перша книга «Ліричні поезії».

У Кам’янці ж поет одружився з вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською. Незабаром в них народжується донечка Мирослава.

В 1925 році поет переїжджає до Харкова, працює до самої війни літредактором в журналі «Червоний шлях» (з 1936р. – «Літературний журнал»).

В 1927 році у нього у Харкові виходить друга книга поезій «Вересень», а в 1940р. у Львові вийшла третя книга «Поезії». В ній був поміщений ліричний шедевр під назвою «Угляр»:

Попродав чорний вугіль, чорний сам,

Купив вина і хліба, повечеряв

Та й похиливсь на свій візок дощаний.

Терплячий кінь уважно подивився

І взяв щипати жовклі бур’яни.

Поїде поночі. А путь далека.

Низовина, туман, очерети,

Тоді горбів піщаних білі ребра,

І віддаля коноплі млосний дух,

І довга ніч, і довга самота.

Над досвітком проїде через греблю,

Попід гіллям узенького заулка

Сколошкає застояне тепло –

І тихо пирхне коник, гуркне засув,

І спалахне з порога: «То вже ти?»

Мінімальними словесними засобами поет створив яскраву картину буття простої людини. Прочитавши цього вірша, зупиняєшся, щось торкається твого серця і не відпускає тебе.Чи не це і є справжня поезія?

Сучасники закидали поетові, що в його віршах немає досягнень радянської влади, трудових тріумфів робітничого класу, щасливого життя колгоспників.Чи не тому його творчість виявилася для всіх людей і навіки?

І час далекий, і земля далека,

А пам’ятаю все. Маленький двір,

Страпата стріха. На гнізді лелека

Задумався. В саду ласкавий мир…

Цілий день Володимир Свідзинський був на роботі, працював над чужими рукописами, над своїми вдавалося працювати тільки тоді, коли була глибока ніч. Тоді у поета народжувалися шедеври.

…На горби

збігає сад; під скелею початок

Струмка дзвенить — і двоє козеняток

Стоять на погребі… Чолом тобі

Землі ласкавої куточку милий!

………………………………….

Луска морозу срібнить вікно.

Марний смуток облиш.

Пий в самоті вино.

Там, над озером, мерзне комиш.

………………………………….

Холодна тиша. Місяцю надламаний.

Зо мною будь і освяти печаль мою.

Вона, як сніг на вітах, умирилася,

Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання. Туги злобної

Немає більше. Місяцю надламаний,

Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати…

Поетовою вершиною став окремий цикл із семи творів, присвячений померлій дружині. Без перебільшення можна сказати, що такої високої напруги почуттів, переживань, болю втрати немає більше у світовій поезії.

Скільки писали тоді, критикуючи Свідзинського, мовляв, нема у нього віршів про комуністичну партію. А де тепер та партія і де ті вірші!

А віршам Володимира Євтимійовича судилося вічне життя, допоки буде сяяти сонце на небі, рости соняшник у полі, співати пташки у гаю…

А тоді, у жовтні сорок першого, конвой десь біля Верхнього Салтова, під Харковом, відчуваючи за спиною смертельний подих наступаючих німецьких військ, загнав у сарай заарештованих, обілляв його бензином і підпалив, звільняючи собі руки.

Дивно, але в поета є вірш під назвою «Сарай» і там зустрічаємо такі рядки:

А що чужих нап’єшся сліз,

Коли надійде ніч осіння,

Наслухаєшся голосіння

На дрова рубаних беріз…

У тому сараї, теж плакали і проклинали своїх вбивць, і цей плач і досі лунає через поетові рядки…

В іншому вірші він пророче написав:

В полум’ї був спервовіку,

І в полум’я знову вернуся…

і як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє…

Але безсмертна душа загинути не може. Попіл того сараю змішався з землею, а вона кожного року народжує різнобарвні трави та квіти, одягає у зелень дерева, уквітчує прекрасну нашу Батьківщину і промовляє до кожного людського серця, до кожної душі словами поетовими:

Все непотрібне в цім крузі тліннім,

Дорогоцінна навіки любов.

________________________

Дорогоцінна навіки любов!

29.02.2004р. – 07.11.2004р.

«Вклоняюся зажуреній вербі…»

Він хотів «працювати й жити так, щоб все було і чесно, і сумлінно». А ще хотів «жити, прошуміти і, як лист осінній, впасти».

А ще він помічав, як «мерзне на межі петрів батіг», чи он там «вечір викинув червоні прапори…» Спостережливим оком поета фіксував на дні своєї тонкої душі, як «стоять хатки такі понурі», а там «пада лист, і райдуга, як ліра». Вихоплював із різнобарв’я картин, що оточували його, як «пасуться на ланах сумні корови», а «ось тополі вряд стоять…». Чи помічав – «а на горбі, ген мовчки бовваніє дзвіниці опустошений кістяк».

Словом, мав тонку, ніжну вразливу душу поета та судилося йому недовге життя, усього сорок років (31 грудня 1900р. – розстріляний 7 липня 1941р.). Мова йде про поета Михайла Тадейовича Дубовика.

Все в його житті покрите патиною таїни та замовчування. Навіть такі авторитетні видання як «Українська літературна енциклопедія» (том2, К, 1990р., стор.118) та «…З порогу смерті… Письменники України – жертви сталінських репресій» (Випуск перший, К, «Радянський письменник», 1991р., стор.172) повідомляють про місце його народження зовсім протилежне. Перша, що він народився у с.Межиріч Павлоградського району Дніпропетровської області, а друга – що він з’явився на світ в с.Межиріч Лебединського району Сумської області. Судячи з віршів поета, що збереглися, мабуть, він таки народився у Дніпропетровській області.

З 25 червня 1941 року, коли він став в’язнем Київської НКВС, поет та його ім’я і творчість перетворилися у табу. Ні згадувати, ні видавати, ні вивчати життя і творчість Михайла Дубовика було не дозволено. Навколо його імені виникла зона мовчання. Тому і продираємося ми тепер повз непевненість і невизначеність.

У поета була напівзабута сторінка його життя, пов’язана із Запоріжжям. В 1921 році майбутній поет закінчив Запорізьку педагогічну школу. Після цього два роки вчителює в селах Посуньки та Вільні Хутори Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.

Михайло Дубовик ходив по вулицях старого Олександрівська, вдивлявся у Хортицю, прошкував її берегами. Може, саме тоді вибруньковувалися в душі у нього одні з кращих його рядків?

«Падає листя пожовкле осіннє,

Небо туманами мріє.

Сій мені в душу утіхи насіння!

Ave, Маріє!

В 1927 році закінчує Дніпропетровський інститут народної освіти (так тоді називалися університети), продовжує вчителювати, потім переходить працювати журналістом в газетах Дніпропетровська і Києва, серед них «Селянська газета» та «Літературна газета», належав до літературної організації «Плуг».

В 1930 році видрукував дві поетичні збірки «Вежі» та «Змагання». Через десять років виходить третя збірка «Тепловій», а в останній рік життя, 1941, в першу його половину, встиг ще видати четверту збірку,  «Багряний листопад», до якого в тому році вже не дожив…

Ось такими пунктирними штрихами можна окреслити загадкову постать поета.

В 1957 році, після реабілітації, вийшли «Вибрані поезії» поета і знову до сьогоднішнього дня мовчання, ні в шеститомній «Антології українського сонету», його теж немає. Хоча його сонети, що були включені у «Багряний листопад», належать до найкращих сторінок поезії Дубовика. Особливо слід відзначити такі, як «Прощай…», «Хмурніють дні» та «Ліс шумить». Вони і досі належать до найкращих творів української поезії усіх часів.

Йому хотілося «схилившись на долоню, на старий похилений паркан, милуватись, як над оболонню світить місяць, стелеться туман…».

Та 25 червня 1941 року, на третій день війни, за ним прийшли. Звинуватили поета в тому, що він напередодні війни складав і розповсюджував «анонімні документи різко контрреволюційного фашистсько-терористичного характеру». Кивський інститут науково-судової експертизи актом від 23 червня 1941 року (на другий день війни!) зробив висновок, що ці документи писано рукою Михайла Дубовика і хоча поет категорично заперечив ці наклепи, на основі акту, за постановою наркома внутрішніх справ УРСР і прокурора УРСР, 7 липня 1941 року (саме коли починалася оборона Києва) він був розстріляний…

У 1955 році Михайло Дубовик був реабілітований посмертно. А повторна графічна експертиза, виконана в науково-дослідній криміналістичній лабораторії Всесоюзного інституту юридичних наук (акт від 27 травня 1954 року) не підтвердила авторства поета як виконавця документів, що розповсюджувалися анонімно в Києві напередодні війни. Думаю, що його арешт був одним із превентивних заходів, яка зробила влада, щоб звільнитися від осіб, яких вона вважала опозиційними до себе, коли, з початком війни, вона похитнулася.

Невже виявилися пророчими слова поета, «що згину я і всі мої пісні і відгуку в нащадках не почую?».

Ні, думаю, що в іншому місці своєї творчості Михайло Дубовик сказав вірніше – щоб його «текли слова, як води в ріках, щоб гули, як ліс у час нічний, щоб людей отак будив і кликав голос мій».

В далекому тепер 1973 році потрапила до моїх рук книжечка невідомого мені поета, Михайла Дубовика, і прочитавши їх, я вже не міг забути ні його, ні творчості поетової. Якась загадка відчувалася в його віршах. І тільки після 1991 року я взнав долю Михайла Тадейовича. Кращі його твори, безумовно, залишаться назавжди в історії українського красного письменства.

А ці кілька сторінок хай будуть живими квітами пам’яті поетової, який колись сказав пророче людям: «Я за вас умру, як треба, із ромашкою на грудях…».

27.11.2003р.

                                          Терниста путь

Щоб уквітчав чоло смарагд мого вінця,

Пройти потрібно від початку до кінця

Тернисту путь.

Олекса Запорізький

Цей епіграф, який я виніс на початок моєї розповіді, точно передає життєвий шлях його автора, українського поета і байкаря Олексія Ілліча Сеника (1909-1968рр), більш відомого під псевдонімом Олекса Запорізький.

Він народився в селі Миролюбівка Вільнянського району Запорізької області у селянській сім’ї. Доля його склалася таким чином, що він майже незнаний у своєму рідному краї.

Ще у молоді роки «несучи з собою ідеал і всі свої риси і уподобання, якими мене нагородила проста селянська сім’я і барвиста українська природа… залишив рідну землю…» — пише він у своїй «Автобіографії» (Олекса Запорізький, Нові байки, Київ, «Смолоскип», 1996р.стор.12. Далі – Олекса Запорізький) і пішов у вигнання.

Це сталося під час другої світової війни, коли німецькі війська відступали на захід, з ними пішов і Олексій Сеник. Залишатися не міг, бо на той час він був уже автором п’єси «Марко Отава», яка йшла в театрі ім.Шевченка міста Кам’янська (Дніпродзержинська). І хоч вона була заборонена німцями, але там йшла мова про голодомор на Україні 1933 року, теми, забороненої більшовиками (Валерій Гайдабура, Театр, захований в архівах, Київ, «Мистецтво», 1998р.стор.195-196).

І якби про це дізналися енкаведісти, то сидіти Олексію Іллічу другий раз у більшовицьких буцегарнях. А так він через Німеччину (1945-1949рр), де одружується із такою, як сам, дівчиною з України, Бразилію (1949-1961рр), потрапляє у США (1961-1968рр), скрізь терплячи нестатки, але постійно працюючи над удосконаленням своєї поетичної майстерності.

Ще у Бразилії випускає збірник «Нові байки», які роблять йому ім’я. «Будь благословенна Куритиба (місто у Бразілії, де проживали Сеники – В.Ш.), що подарувала світові найкращого сучасного українського байкаря!» — пише Ярослав Славутич в листі від 29 вересня 1953 року до Сеника (Олекса Запорізький, стор.11).

Але тяжка хвороба, яка підточувала Олексія Ілліча під час його закордонних поневірянь, передчасно вирвала з кола життя, «тоді, як сяк-так улаштувався й починав жити», як пише його дружина у передмові до книги байок, що вийшли вже у незалежній Україні (Там само, стор.10).

Все, що ми досі знали про Сеника, відомо від його дружини Надії, яка у вступі до книги переповіла те, що розповідав про себе її чоловік (Там само, стор.5-10).

Правда, ще на початку 30-х років в газеті «Червоне Запоріжжя» можна було зустріти надруковані вірші Олекси Сеника. Так, в номері від 1 листопада 1931 року в літературній сторінці ВУСППу і «Молодняка» зустрічаємо його вірш «Комсомольський комбайн», а через місяць, 1 грудня 1931 року, серед творів запорізьких аматорів красного письменства знову надруковано вірш Сеника «Цегельня».

Цього ж року в Запоріжжі почав виходити журнал «Темпи». Вже в першому випуску зустрічаємо вірш О.Сеника «Колгоспна веснянка» (П.Ребро, Літературне Запоріжжя – Письменники Запорізького краю, Запоріжжя, «Хортиця», 2002р., стор.14). А в 1934 році газета «Червоне Запоріжжя» повідомляє про творчий вечір поета О.Сеника, автора першої книжки «Бої в долині» (Там само, стор.16).

Саме тоді разом з ним з’являлися на шпальтах запорізьких видань твори Миколи Шпака і Юрія Костюка, Ілька Попова і Миколи Сидельникова, Володимира Дончака і Василя Сергієнка. А потім його ім’я зникає. Що ж трапилося з Олексою Сеником?

З повідомлення тієї ж дружини знаємо, що Олекса із своїми товаришами був засланий у Сибір (Олекса Запорізький, стор.5). Після повернення, поневірявся у пошуках роботи і з допомогою друзів, які від нього не відвернулися, сяк-так влаштувався на роботу (Там само, стор.5-7). А потім вже вигулькує у 1942 році в Дніпродзержинську із своєю п’єсою «Марко Отава».

На багато питань так і не було б відповіді, якби не знайшлася у Державному архіві Запорізької області кримінальна справа «По звинуваченню Лютого І.С., Павлова І.О., Погорілого Д.І., Турчик Ф.С. та інших» в чотирьох томах, де мова йде і про Сеника О.І., бо він проходив якраз по цій справі. (ДАЗО, Фонд Р-5747, оп 3, Спр 822-825).

По-перше, виявляється, що Сеник був звинувачений із шістьма своїми товаришами, а не з чотирма, як пише його дружина – Турчик Федір Степанович, 1908р. народження, педагог, Погорілий Дем’ян Іванович, 1909р. народження, педагог, Башмаков Павло Петрович, 1906р. народження, вчитель, Зігало Олексій Петрович, 1903р. народження, викладач, Лютий Іван Сидорович, 1900р. народження, хімік-лаборант на заводі «Запоріжсталь», Павлов Іван Олексійович, 1902р. народження, викладач.

Справа допомагає також встановити коли народився Сеник – 12 серпня 1909 року. І що в нього був 21-річний брат Сеник Григорій Ілліч, теж вчитель, працював в селі Олександрівка – Запорізького району Запорізької області.

На момент арешту, 2 квітня 1935 року, Сеник був викладачем Запорізьких підготовчих курсів авіатехнікуму. Під час допиту 3 квітня 1935 року Сеник трохи розповів про себе: «В Запоріжжя я приїхав в 1929 році. В 1930 році я закінчив 1 курс педтехнікуму і поступив на навчання в педінститут, який і закінчив влітку 1934 року. В Запоріжжя в 1929 році я прибув із Ново-Миколаївки, де вчився в сільгосппрофшколі. До того, як виїхати в Ново-Миколаївку, я мешкав в с.Миролюбівка, бувшого Софієвського району у діда (після його смерті у дядька)». (Там само, справа 822, аркуш 200).

Під час обшуку у Сеника вилучено: «загальні зошити із різними записами – 3 штуки, рукописна поема «Долина Щастя» — 3 екземпляри, різних рукописів – 57 листів». (Там само, аркуш 197).

Такі матеріали ви знайдете у кожного літератора, кожного викладача. А звинувачення у Сеника було досить серьозне, ось що було написано в зверненні слідчого до прокурора, щоб той дав згоду на арешт: «…Сеник Олексій Ілліч є членом контрреволюційної націоналістичної групи у Запоріжжі». (Там само, аркуш 195).

Майже теж саме було знайдено під час обшуків і у інших звинувачених. У Погорілого вилучено «Записки кирпатого Мефистофеля» Винниченка (Там само, аркуш 112), а у Павлова – книгу Зерова «До джерел» та твори Хвильового (Там само, аркуш 5).

Микола Зеров ще на свободі, він буде заарештований тільки через три тижні – в ніч з 27 на 28 квітня (З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій, Київ, «Радянський письменник», 1991р., випуск 1, стор.196), а його книги вже є компроматом в очах слідчих.

Якщо таке серьозне звинувачення, як «участь у контрреволюційній націоналістичній групі», то що ж мають проти них слідчі? А нічого! Бо те, що вони висувають проти заарештованих, не витримує ніякого здорового глузду.

Сеника тричі допитують – 3, 8 та 26 квітня, де його повідомляють про те, що він є активним членом української контрреволюційної ораганізації і що він провадив контрреволюційну роботу  разом із своїми товаришами – Зігалом, Турчиком та Погорілим.

Сеник розуміє, куди хилять слідчі і тому 28 квітня 1935 року пише заяву, в якій роз’яснює слідчим, що з активними членами угруповання він майже не зустрічався.

«Із Зігалом випадково зустрічався 4 рази, із Турчиком бачився випадково один раз, із Погорілим жив на одній квартирі з 5 листопада 1934 року до 12 грудня 1934 року». (ДАЗО, фонд Р-5747, оп.3, справа 822, аркуш 214).

В справі також збереглися свідчення Погорілого, який розповідає, що Сеник казав про те, що «голод весною 1933 року на селі – є результат невмілої, помилкової політики партії і Радвлади» (Там само, аркуш 138).

Сьогодні ми додамо – і злочинної.

А один із свідків, який жив на квартирі разом із Сеником, згадав, що той казав: «Наша епоха не може висунути таких талантів, як Пушкін і Лермонтов, бо сьогодні не можна відкрито сказати те, що в тебе на душі» (Там само, аркуш 215).

І це вірно. Оці цінності минулої епохи ми добре пам’ятаємо. В умовах диктатури думка розумної людини завжди була крамольною.

Ось на таких звинуваченнях був побудований увесь процес. Один із потерпілих, Іван Лютий, потім згадував, що нікого із співпроцесників не знав, а Погорілого побачив тільки на суді (Там само, справа 823, аркуш 188зв).

А Павлов згадував у 50-х роках, що «в 1935 році разом зі мною по одній справі проходило семеро людей, із яких я знав тільки Лютого Івана Сидоровича і Погорілого Дем’яна Івановича» (Там само, справа 824, аркуш 26).

Але суд, який відбувся у Дніпропетровську 15-19 липня 1935 року виніс цим молодим людям, самому старшому з них, Лютому, було тільки 35 років, досить суворе покарання: І.Павлову – 10 років таборів, І.Лютому і Д.Погорілому – по 7, Ф.Турчику і О.Зігалу – по 5. Саме менше пролетарський суд відміряв П.Башмакову і О.Сенику – по 3 роки.

За що? А за розмови, які вони вели між собою.

В кінці цієї судової справи є Постанова Президії Верховного Суду Укр.РСР від 10 жовтня 1958 року: «Вирок… скасувати, а справу відносно них переведенням закрити за недоведеністю складу злочину» (Там само, справа 823, аркуш 306).

Тобто, через 23 роки їх усіх реабілітовано, але молоді роки не повернути. Павлов, Лютий і Погорілий були ще живі у другій половині 50-х років, Сеник знаходився у далекій Бразилії, а про інших ми нічого не знаємо.

Отак змарнувати людське життя це великий злочин перед Богом і людьми. Але саме Сенику судилося сказати за всіх них оте єдине слово, що залишиться в історії літератури нашого народу.

Він у далекій, екзотичній Бразилії написав нову сторінку в історії байки і там, далеко за межами України, допомогла йому це зробити рідна земля, яка наповнювалася звірами і птахами, зеленими травами і брунатними деревами, посміхалося до нього з синього неба сонечко та вклонялося до ніг жовте жито у полі.

А він уважними очима все помітив, зберіг і вихлюпнув це багатство на сторінки своїх книг.

08.11.2002р.

                                                 Одне їм світило сонце…

То мій біль…

Платон Майборода.

Мабуть, нема на Україні освіченої людини яка б не знала композиторів братів Платона та Георгія Майбород. Опер «Тарас Шевченко» та «Ярослав Мудрий» Георгія та чудових ліричних пісень «Білі каштани», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі», «Рідна мати моя» його молодшого брата Платона, які увійшли у золотий фонд музичної культури українського народу.

А починалася життєва доріжка для них, як і у всіх, з батьківської хати в селі Пелехівщина на Полтавщині, заснованого запорозьким козаком Пелехом. Багато родин в селі вели своє походження від запорожців і можна тільки уявити собі, як маленькі діти слухали розповіді своїх сивовусих дідусів про славних запорозьких козаків, Запорозьку Січ, звитяжні їхні подвиги, і як переповнювалися їхні груди гордістю за своїх пращурів і радістю, що вони онуки цих звитяжців.

А для Георгія, а потім і для Платона ці розповіді були милі ще і тому, що в селі добре пам’ятали про їх прадіда Федора Майбороду, який ходив чумаком у Таврію і ще так співав, що про його спів згадували в навколишніх селах і через три покоління.

Їх батько, Іларіон Іванович, теж був музично обдарованою людиною, співав, грав майже на всіх інструментах, гітарі, мандоліні, скрипці, балалайці, бандурі, контрабасі, грав не тільки сам, а із братом Віктором а потім із своїми підростаючими синами. Самотужки навчилися музичній грамоті, створили сімейний оркестр, почали розучувати популярні твори відомих композиторів: «Слав’янський танець» Дворжака, «Чардаш» Монті і інші популярні мелодії.

Музикою вони займалися у вільні від важкої селянської праці хвилини.

Батько, Іларіон Іванович, пішов на імперіалістичну війну, потім повернувся, на Україні в цей час почалося відновлення власної державності, обтяжненої війнами, які, як хвилі на морі, котилися по Україні з усіх боків.

А коли перемогли більшовики і почали будувати «рай» на землі, то дібралися вони і до Пелехівщини.

Іларіон Іванович не захотів вступати до колгоспу. Його розкуркулили і він, як і багато людей у той час, втік до Запоріжжя, де будували Дніпрельстан і потрібні були робочі руки.

В Запоріжжі, куди він приїхав із сім’єю у 1932 році, вже працювали його син Георгій і брат Василь Майборода. Влаштувався експедитором на коксохімзаводі.

Почалося облаштування на новому місці, сини все частіше виходили на музичну дорогу. Старший, Георгій, приймав активну участь в самодіяльній хоровій капелі «Дніпрельстан», яку очолював композитор Л.Усачов.

Капела навіть вперше в Запоріжжі поставила фрагменти опер «Евгений Онегин» Чайковського та «Русалка» Даргомижського. Старі люди і досі згадують ті вистави.

В 1936 році Георгій став студентом композиторського факультету Київської консерваторії. В 1938 році вступив до консерваторії і молодший син, Платон.

Здавалося, все було добре. Але тільки сьогодні, коли відкрилися архіви КДБ, можемо сказати, що тоді трапилося.

9 березня 1938 року Майборода Іларіон Іванович (1885-1938) був заарештований у себе на квартирі на 9-му селищі, тепер там розташовані приватні гаражі. Під час обшуку у нього вилучили пашпорт ШЖ 094796, профспілковий квиток 040786, грошові чеки в кількості 13 штук і (увага!) схеми-плани на німецькій мові. Отож натішилися малограмотні енкаведісти – схопили надзвичайно небезпечну людину!

Правда, в справі ці схеми-плани більше не зустрічаються.

Тільки майже через місяць, 30 березня, Іларіон Іванович пише заяву на ім’я Єжова про своє щиросердне каяття. А 1-го квітня відбувається одни-єдиний допит, де він повністю визнає все, що від нього вимагає слідчий.

Іларіона Івановича звинувачують в тому, що він «є учасником контрреволюційної повстанської організації, яка діяла на Запорізькому коксохімічному заводі. З метою підготовки збройного повстання проти Радянської влади в момент виникнення війни». І яку очолює Яким Якович Мельніков (1897-1938), агент постачання Нікопольського водоосвітлення (фонд Р-5747, оп 3, справа №459 в Запорізькому обласному держархіві).

Всі, хто проходить по цій справі, такі ж самі, як і Майборода з Мельніковим – Кіло Павло Іванович (1886-1938), майстер монтажних робіт коксохімзаводу, Нечаєв Сергій Осипович (1900-1938), головний бухгалтер в Управлінні ринку м.Запоріжжя, Христич Андрій Андрійович (1897-1938), столяр в соцмісті Запоріжжя, Ніколаєв Олександр Васильович (1898-1938), начальник планово-виробничого відділу на Запорізькому деревообробному комбінаті.

Думається, що вони навіть і не були особисто знайомі до арешту.

Впадає в око і те, що Майборода, Нечаєв і Ніколаєв майже через місяць після арешту починають давати «правдиві» свідчення про свої «контрреволюційні злочини». Мельніков (керівник групи!), Кіло і Христич були заарештовані 24 березня. І у всіх шістьох в справі протоколи одного єдиного допиту.

Брат генерала Петра Григоренка, Іван, іанженер ливарного цеху заводу «Комунар», який сидів саме в той час у Запорізькому НКВС, розповідав потім, як там били в’язнів…

Те, що це було все шито білими нитками, свідчить і збережений в справі протокол очної ставки між Іларіоном Івановичем і Олександром Ніколаєвим. Під протоколом стоїть дата 4-го березня 1938 року, коли вони всі були ще на волі.

Після 4-го квітня допити усіх звинувачених припиняються до 20-го квітня. Саме в той день відбулося засідання трійки Управління НКВС по Дніпропетровський області.

Їх звинувачували у тому, що вони належали до контрреволюційної організації, яку створив колишній офіцер денікінської армії Едуард Прейс, засуджений ще в 1937 році.

Забігаючи наперед, скажемо, що постановою Військової колегії Верхвоного Суду СРСР від 4 червня 1957 року справу Прейса провадженням припинено за відсутністю в його діях складу злочину.

А в той день їх присудили до розстрілу… Майже через місяць, 16 червня 1938 року, всіх шестеро розстріляли у Запоріжжі. Про що сідчить акт розстрілу, який зберігся у справі.

Як завжди у таких випадках, близькі і родичі мовчали, бо боялися, що і до них доберуться караючі органи.

Мовчали і Платон з Георгієм.

Тільки через майже 20 років дружини Христича Ульяна Григорівна та Мельнікова Олена Олександрівна і дочка Кіло Надія Павлівна звернулись до прокуратури з проханням повідомити про долю їх чоловіків та батька. І в 1957 році всіх шестеро реабілітували за відсутністю складу злочину.

Сьогодні новим змістом наповнюється творчість композиторів-братів. Вони знали про долю батька і як справжні творці, не могли про це не написати.

Тепер по іншому звучать слова із «Пісні про Рушник», яка так популярна в нашому народі.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала…

…ти ночей не доспала…

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала…

…на зорі проводжала…

Не міг не згадати Платон Майборода той далекий і трагічний 1938 рік, коли писав музику до слів Андрія Малишка…

А все починалося так добре. Після важкої роботи у полі збиралися біля батьківської хати, сідали усі гуртом, настроювали інструменти, батько, дядьки, Георгій з Платоном, а мати готувалася співати, ось, ще хвилина, друга, і поллється музика з їхнього подвір’я на все притихле село…

Всі такі молоді і красиві і життя таке довге…

24.02.2001

            «Як приваблює земля, на якій… народився»

            І був рік 2002 від Різдва Христового, а від начала відновлення Української Держави одинадцятий, коли я схилився над чистим листом паперу, щоб поділитися думками про людину, яка народилася і виросла у Києві і звідти пішла у світи, ведучи за собою велику юрбу створених ним героїв і серед них жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї вершника Понтія Пілата.

            Звали цю людину Михайлом Булгаковим. За життя його твори майже не друкувалися. Кожна його нова річ вступала у протиріччя з існуючою ідеологічною системою. Опинялася за межею розуміння партійного функціонера. Але одночасно він надзвичайно високо підняв планку літератури, яка існувала в Радянському Союзі. І тільки одиницям вдалося досягти його рівня.

            Його шедеврами «Біла гвардія», «Майстер і Маргарита», «Собаче серце», «Фатальні яйця», «Театральний роман» зачитується вже не одне покоління читачів. Він умів на звичайні речі подивитися під несподіваним кутом зору, повертаючи їх до читача новим, нетрадиційним боком.

            З моменту опублікування «Майстра і Маргарити» йде непереможна хода Михайла Булгакова по всьому світові.

            Для кожної теми він знаходив блискуче її вирішення. Наприклад, щоб показати лихоліття громадянської війни в романі «Біла гвардія», він показав її через призму відчайдушної боротьби між петлюрівцями і білогвардійцями, залишаючи більшовиків десь на історичному обрії.

            Це призвело до того, що одна частина критики звинуватила письменника у симпатіях до білогвардійців, а інші звинуватили його в українофобії. Якщо до першої частини звинувачень час розставив все по своїх місцях, то звинувачення в українофобії письменника виявились досить стійкими.

            І хоч сучасні дослідники до поглядів великого письменника відносяться досить обережно, але деякі з них не відмовляють собі у приємності нагадати, що Михайло Булгаков, великий російський письменник, до України, у кращому випадку, відносився досить стримано.

            Ми теж звернемося до поглядів геніального творця «Майстра і Маргарити» з повагою, приймемо його таким, яким він є, але усі наші ствердження переведемо на точну мову наукових фактів.

            Михайло Булгаков народився і виріс у Києві і ця земля була йому рідною. Ось що він пише своїй дружині Л.Є.Білозерській-Булгаковій в 1928 році з Конотопу: «Еду благополучно, и доволен, что вижу Украину». Трошки нижче в цьому ж листі: «Как тянет земля, на которой человек родился» (Михаил Булгаков, Письма, Жизнеописание в документах, Москва, «Современник», 1989г.стор.133-134).

            А своєму брату Миколі у Париж в 1935 році, коментуючи фотографію, яку він надіслав, пише таке: «Мы в зелени. Это зелень моей родины. Это мы в Киеве, на Владимирской горке, в августе 34 года» (Там само, стор.328).

            В листі до свого друга юнацьких років Олександра Гдешинського у 1935 році пише: «Я был в Киеве с одной целью – походить по родной земле…» (Михаил и Елена Булгаковы, Дневник Мастера и Маргариты, Москва, «Вагриус», 2001г.стор.200).

            27 вересня 1935 року Олена Сергіївна Булгакова записує у щоденник: «Вечером приехал Дубровский (режисер із Харкова – В.Ш.), прочитал «Пушкина». С М.А. говорил по-украински» (Там само, стор.227).

            На наступний рік Олена Сергіївна робить у щоденнику такий запис: «14 марта. Вечером в Большом на «Наталке-Полтавке». Киевские гастроли оперные». (Там само, стор.243).

            Тобто не забув піти подивитися на земляків і зустрітися з ними.

            24 червня 1937 року Олена Сергіївна знову занотовує в щоденнику: «В городе М.А. купил украинский словарь» (Там само, стор.294).

            Якось язик не повертається назвати таку людину українофобом. Знав мову, любив свою рідну землю. Навіть поет з Кавказу Олександр Чачіков звертався до нього з проханням повідомити про зустрічі Пушкіна з Шевченком (там само, стор.392). І видно з усього допоміг.

            Цікаво з цього погляду було б передивитися листування між Михайлом Булгаковим і Олександром Гдешинським, яке зберігається у Санкт-Петербурзі, але, на жаль, воно досі не надруковане і не введене таким чином у науковий обіг. А там, я думаю, багато чого цікавого відкриється допитливому досліднику.

            Батько письменника, Опанас Іванович, знав чотирнадцять мов, товаришував із знавцем давньоукраїнської літератури, професором Миколою Івановичем Петровим, який, до речі, був хрещеним батьком Михайла Булгакова, сестра Віра співала в хорі знаменитого О.А.Кошиця – тобто майбутній письменник хоч трохи, але обертався в україномовному оточенні.

            Якщо людина володіє чотирнадцятима мовами, то вона вивчить і п’ятнадцяту. Якщо Михайло Булгаков з гімназійних часів знав латину, французьку, німецьку, то в нього не могло виникнути питань щодо мови народу, серед якого він жив. Він її знав блискуче, і це доводить уважне прочитання роману «Біла гвардія». Безумовно, симпатії автора на боці старого світу, того світу, який через обставини і більшовиків загинув. Воно і не дивно. Сформований і вихований старим світом, Михайло Булгаков не міг бути іншим.

            Але в тому і сила генія письменника, що він зумів піднятися над обставинами часу і розгледіти те, що більшість його сучасників не побачила. Він побачив, що громадянська війна, яка розвернулася на його рідній землі, знесилює всіх її учасників – і тих, хто б хотів залишити Росію такою, якою вона була до війни і тих, хто хотів на рідній землі створити власну державу. І в смертельному двобої вони не жаліли один одного. Одні не хотіли йти на реформи, а інші мали обмаль сил, щоб створити власну державу.

            Вигравали треті – більшовики. Використовуючи ситуацію, вони вперто йшли до влади.

            Михайло Булгаков показав трагічні сцени розгрому білого руху, зупинившись на цьому, і тому те, що відбувалося в Києві через місяць, після захоплення міста більшовиками, на сторінки книги не потрапило.

            Але ми знаємо, що тоді відбулося. Увірвавшись у місто, вони розстрілювали всіх, хто мав хоч якесь відношення до України, української мови, державності.

            Може, сам не підозрюючи цього, Михайло Булгаков показав «Білою гвардією», що переможців у громадянській війні немає.

            Київська газета «Наш путь» від 25 грудня 1918 року приводить таку симптоматичну розмову:

            « — Извозчик! На Малую Подвальную!

            — Пожалте, тридцать целковников!

            В моей измученной душе русского интеллигента начинает подниматься тоска по… Совдепии».

            Я думаю, що у автора з газети досить швидко пройшла туга по Совдепії, коли комісари у шкіряних куртках почали вчити людей, як жити.

            Коли прийшов Благословенний день 1 грудня 1991 року, Україна зуміла оминути страхіття громадянської війни, те, що не оминуло герої творів Михайла Булгакова і він сам.

            Треба було тільки почути одне одного і знайти компроміс і тоді більшовики, про що пише письменник, залишилися б там, за далеким кордоном, де сиві ліси (Михаил Булгаков, Изб.пр.в двух томах, т1, Киев, «Дніпро», 1989г.стр.73).

            Але склалося так, як склалося і нам залишається тільки перечитувати твори нашого геніального земляка із Києва, Михайла Булгакова, які він кров’ю свого серця написав для людей – про родину Турбіних та їх друзів, поета Івана Бездомного, Майстра з Маргаритою та жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї вершника Понтія Пілата.

Вони будуть радіти і плакати, закохуватися і ненавидіти, проповідувати і просто жити, а разом із ними і ми, їхні читачі, і це буде завжди, скільки існуватиме людство, бо Михайло Булгаков подарував своїм героям безсмертя.

25.07.2002.

Анна Ахматова.

Поетична мандрівка до самих початків.

Все равно было бы странно писать

об Ахматовой обычную статью…

Лев Никулин

Поэтическое слово долговечнее

всего и может преодолевать

пределы времени и пространства.

Аманда Хейт

Я ще їх застав на вулицях Одеси і вони завжди викликали до себе пильну увагу. В першу чергу своїм незвичайним виглядом: в руках незмінний ридикюль, на голові капелюшок, вдягнені були обов’язково в якийсь відмінний від пересічних радянських громадян (куфайка, гімнастерка, стандартна сукня) одяг — потім я прочитаю:

Так беспомощно грудь холодела,

Но шаги мои были легки.

Я на правую руку надела

Перчатку с левой руки.

…………………………….

Дверь полуоткрыта,

Веют липы сладко…

На столе забыты

Хлыстик и перчатка…

— Хто це такі? — спитав у тітки Жені, в якої я був у гостях.

— Це гімназистки, — відповіла вона і зітхнула: — Постаріли без

чоловіків…

Але значення її слів я зрозумів набагато пізніше.

З однією із них я, навіть, мав бесіду, вона жила в тому ж будинку, що і тітка.

Не пам’ятаю, як виникла розмова, але вона в ній назвала російського імператора Олександра П Визволителем, і моя комсомольська (щойно вступив в цю прикметну організацію) душа обурилась:

— Який він Визволитель? Він експлуататор! Його справедливо вбили революціонери! — не розуміючи тоді, що вбивати людину, яка звільнила селян та провела реформи в країні, просто несправедливо.

Вона подивилась на мене і відповіла:

— Людину вбивати неможна!

Так, вперше у своєму житті, я почув одну із головних Христових заповідей.

А у неділю ми з тіткою Женею та її чоловіком, дядьком Едвардом, завжди їхали трамваєм на 11 станцію Великого Фонтану на пляж, не підозрюючи, що саме тут, на цій станції, десь в одному з будиночків, повз яких ми йшли до моря, народилась видатна поетеса Анна Ахматова, одна із сучасниць отих гімназисток, що зустрічались мені на вулицях Одеси, а вам на вулицях Києва чи якогось іншого міста України, і яка чи не єдина серед свого покоління зуміла вистояти посеред більшовицького божевілля, і передати нам, її нащадкам, своє чесне і правдиве слово про свій час і людей.

Я написала слова,

Что долго сказать не смела…

Але це буде потім, зустріч з невідомою і таємничою поетесою…

Синий вечер. Ветры кротко стихли…

………………………………………..

На террасе силуэт знакомый,

Еле слышен тихий разговор.

……………………………………….

Тополя тревожно прошуршали,..

………………………………………

Я несу букет левкоев белых…

Ця музика слова і почуттів, як вони відрізнялися від того, що нам нав’язували у школі і бібліотеках! І що ми тоді не чули.

Вона народилася на березі Чорного моря, на краю тої Ойкумени, що сформувала в кінцевому результаті Європейську цивілізацію.

За походженням, Анна Горенко (бо таке її дівоче прізвище) належала до старовинного козацького роду. Предки поетеси були вихідцями з Бузького козацького війська, а її дід, Антон Горенко, вже служив полковником російської армії, брав участь в обороні Севастополя у Кримській війні. Батьки Анни Горенко переїхали з Миколаїва до Одеси, а після народження третьої дитини (Анни) поїхали до Санкт-Петербургу.

Але зв’язок з землями, звідки вони були родом, Горенки ніколи не припиняли. Кожного року всією сім’єю їздили до Криму, бо діти хворіли на сухоти, а коли батьки розвелися і засобів до існування поменшало, то Анна Горенко переїхала вчитися до Києва і один рік навчалася у Фундуклеївській гімназії, а два наступні — на Вищих жіночих курсах. Недаремно в першій її поетичній книзі «Вечер» є розділ «Из первой (киевской) тетради».

Саме зі сторінок цього розділу вона звернулась до всіх своїх майбутніх читачів:

Я эту ночь не спала,

Поздно думать о сне…

Как нестерпимо бела

Штора на белом окне.

Здравствуй!

«Здравствуй!» сказала вона кожному, хто відкривав, відкриває і буде відкривати, поки існує література, її поетичні книги і поринати у дивовижний світ видатної поетеси.

Я говорю сейчас словами теми,

Что только раз рождаются в душе…

Вона в своїй душі віднайшла такі неповторні слова, якими передала думки і почуття мільйонів своїх сучасниць і сучасників на порозі нового століття, тих, кого вона знала і невідомих, всіх отих, хто потім загине у вирі громадянської війни, або залишиться доживати віку на берегах великої еміграції чи так і не упишеться у галасливий світ «соціалістичного будівництва».

Дивна річ, скільки було їх, поетів і прозаїків, що були на «ти» із Словом, а так сказати про трагедію офіцерства, яке було знищене новим ладом, зуміла тільки вона, тоненька, як хворостинка, з профілем грецької богині, «не от мира сего» (на одній із перших світлин майстер зберіг її утаємничений, звернутий до самої себе погляд):

 Для того ль тебя носила

Я когда-то на руках,

Для того ль сияла сила

В голубых твоих глазах!

Вырос стройный и высокий,

Песни пел, мадеру пил,

К Анатолии далекой

Миноносец свой водил.

На Малаховом кургане

Офицера расстреляли.

Без недели двадцать лет

Он глядел на божий свет.

Під цим віршем стоїть дата — 1918 — вона, ця зачарована мавка, побачила тоді, зразу ж, те, що до багатьох прийде через довгі і довгі роки.

Її популярність була надзвичайна, дивує і сьогодні, як ці невеличкі поезії тримались постійно у полі зору читачів, тих, хто вперше схилявся над сторінками її книг і тих, хто продирався через хащі радянської псевдолітератури до невеличких, озонних, її поезій, які були такі несхожі з тим, що нав’язувала їм більшовицька ідеологія (всі оті конвейєри, новобудови, розкулачення, партійні збори, комсомольські зльоти):

Луна освещает карнизы,

Блуждает по гребням реки…

Холодные руки маркизы

Так ароматны — легки.

«О принц! — улыбаясь, присела, —

В кадрили вы наш vis-a-vis»,-

И томно под маской бледнела

От жгучих предчувствий любви…

……………………………………..

Последний луч, и желтый и тяжелый,

Застыл в букетах ярких георгин,

И как во сне я слышу звук виолы

И редкие аккорды клавесин…

 І кудись далеко-далеко відходили неприємності сьогодення, страшний час, що вирував надворі і вам здавалось, що оце зараз постукають у двері, і на порозі з’явиться ваш розстріляний батько, чи назавжди зниклий у вирі війни брат, живі і веселі, вони будуть дивитися на вас і посміхатися.

А за окном шелестят тополя:

«Нет на земле твоего короля…»

Ця витончена, тендітна жінка знайшла в своїй душі слова, що стали виразником Епохи, Часу і Людей тридцять сьомого року:

Хотелось бы всех поименно назвать,

Да отняли список и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров

Из бедных, у них же подслушанных слов…

І хоч вона сама про себе писала —

Меня, как реку,

Жестокая зпоха повернула.

Мне подменили жизнь. В другое русло,

Мимо другого потекла она,

И я своих не знаю берегов…

………………………………..

И сколько я стихов не написала…

— але зробила те, чого не зуміли інші, сильні і талановиті: з’єднати нас через усе лихоліття тоталітаризму з нашими попередниками, з тими, хто залишився на далекому березі 1917 року, зуміла схвильовано сказати нашим розтерзаним душам (і це підтверджує сьогодення), що найбільша цінність на цьому світі — це правда, любов і щастя кожної окремої людини.

А потім вона відійшла у Вічність (від того часу вже спливло тридцять п’ять років), встигнувши ще сказати нам:

Но я предупреждаю вас,

Что я живу в последний раз.

Але в плескоті морської хвилі, дзюрчанні чистого струмка, шумі весняного вітру, сміху безтурботної молоді, на широких просторах Дніпра, одеських гамірних вулицях, брунатній чарівності кримського узбережжя, зелених вулицях Києва буде завжди з нами наша геніальна землячка Анна Ахматова…

Течет река неспешно по долине,

Многооконный на пригорке дом,

А мы живем как при Екатерине:

Молебны служим, урожая ждем.

Перенеся двухдневную разлуку,

К нам едет гость вдоль нивы золотой,

Целует бабушке в гостиной руку

И губы мне на лестнице крутой.

…………………………………….

И губы мне на лестнице крутой…

Лето 1917

21.01.2001 р.

Віталій Шевченко