Я вже давно хотів відгукнутися на чудову розвідку Людмили Настенко-Капалєт «Розуміймо «Слово о полку Ігоревім», зрозумівши ослов`янені слова» («Всесвіт», №7-8, 2012р.). Вона несподівано підтвердила моє припущення відносно назви острова Хортиця.

Але початок революції Гідності, потім війна, а потім доопрацювання моєї розвідки «Думки проти течії» («Всесвіт», №3-4, 2015р.) відсунули кудись убік роботу над моїм відгуком.

Тепер, коли стало трошки вільніше, можна повернутися до нього. Що я і роблю із задоволенням.

Дослідниця помітила у «Слові о полку Ігоревім» «…збіг деяких українських слів з англійськими не тільки за звучанням, але й за значенням» (стор.218). Тобто, дивним чином, у двох мовах, які розвиваються так далеко одна від одної за географічною ознакою, співпадають деякі слова.

Для читача це буде дивною річчю, якщо не знати, що на землях Причорномор`я колись сусідами слов`ян були готські племена до ІУ століття нашої ери. І тому не дивно, що від сусідства слова однієї мови перейшли у іншу і там закріпилися.

Дослідниця наводить багато несподіваних для нас прикладів. Я їх всіх переповідати не буду, ось деякі з них.

Матір – matir,

кума – kummer,

тин – tine,

ринва – runway,

шопа – shop, і навіть

путини – put in, тобто пути, кайдани. Ось, виявляється, хто такий Владімір Владіміровіч!

Відомий запорізький вчений-археолог Олександр Всеволодович Бодянський (1916-1992), учень академіка Дмитра Яворницького, розповідав нам у свій час, що під час війни, коли він знаходився в окупації, то приймав участь в розкопках німецького археолога Міллера, який шукав сліди готів на берегах Дніпра. Потім вже в 70-х роках Міллер видав книгу в Німеччині про результати археологічних розвідок, і написав, що брав участь в експедиціях «студент Бодянський із Запоріжжя», і Олександр Всеволодович, коли йому розповіли про цю книгу, злякався, що коли довідаються про це у КДБ, то його «заметуть», але пронесло. Мабуть, часи були вже не ті.

Повертаючись до відкриття пані Людмили, зауважу, що воно підтверджує моє припущення відносно назви острова Хортиця.

Існує дуже багато версій походження назви острова. Більшість дослідників виводять назву острова від тюрксько – половецького слова орт, орта, що означає «середній», тобто посеред Дніпра. Але таких островів багато на Дніпрі але всі мають різні назви.

Є ще думка, що назва острова походить від слова Хорт, тобто пес. Бо острів з височини нагадує хорта, тобто собаку. Але хто міг піднятися над островом тисячу років тому, щоб побачити того пса?

Ще є версія, що назва походить від давньослов`янського бога сонця Хорса. Теж не зовсім доказово.

Вперше назва острова трапляється у праці імператора Костянтина УІІ Багрянородного (908 — 959) «Про управління імперією» (948-952). Там острів називається островом Святого Григорія (Даємо по книзі: Константин Багрянородный, Об управлении империей, Москва, «Наука», 1989г., стор.49). Кого саме, Костянтин Багрянородний не уточнює.

Вперше назва Хортичий острів згадана у зв`язку з походом руських князів проти половців у 1103 році: «І пішли на конях і в лодіях, і спустилися нижче порогів, і стали в Протолчах і на острові Хортичім…» Цитую по книзі «Повість врем`яних літ: Літопис (За Іпатським списком), Переклад з давньоруської, післяслово, коментарі В.В.Яременка, Київ, «Радянський письменник»,1990р., стор.429.

І тут ми підходимо до самого головного, до відкриття пані Людмили!

Horse – на англійській мові це значить – кінь. Від готів із берегів Дніпра воно потрапило у англійську мову, а в нас збереглося у назві славетного острова. А чому саме англійське, вірніше готське, слово перетворилося у Хортицю? Тому що саме на Хортиці і навколо неї наші пращури вперше у світі приручили дикого коня.

Це підтверджує археологічна культура мідної доби, яка отримала назву Середньостогівська культура, яка була поширена у Придніпров`ї та Приазов`ї і названа по скелям Середній Стіг, які знаходяться між островом Хортиця і сучасним Дніпрогесом.

Саме на них було знайдено поховання молодих жінки та чоловіка і поруч них лежали псалії, давні деталі вудил. Були кістяні, бронзові, пізніше залізні.

Середньостогівська культура існувала від другої половини 4 тисячоліття до н.е. і до першої чверті 3 тисячоліття до н.е. Саме тут, навколо Хортиці, приручили коня для верхової їзди. Тому і Хортиця!

В кінці своєї статті пані Людмила пише: «У нашому дослідженні давнього твору використано дві групи індоєвропейських мов. А, можливо, варто було б порівняти ще і з лексемами індоарійської та санскритської груп, чи з шведської та норвезької мовами?»

Я б до цього ще додав би мови казахську та іврит, бо вони увібрали в себе половецьку мову, яка теж з берегів Дніпра та Азову.

03.06.2015р.

Суть проблеми

Дискусії, які мені іноді доводиться вести на нашому сайті «СТИХИ.ПРО», показують, що багато відвідувачів сайту, а це люди з високим розумовим рівнем, бо всі письменники і поети, і це вимагає від них всебічної підготовки, ранимої на всі негаразди оточуючого світу душі, іноді залишаються у світі не завжди вірних уявлень. В першу чергу з-за того, що володіють старими стереотипами і, відверто кажучи, не дуже хочуть перебудовуватися.

Так спокійніше для себе, бо нові факти чи уявлення, вимагають не відставати від життя. Виникає якийсь дискомфорт. Хоча для творця, по определенію, це повинно бути постійно.

Позаяк у нас російськомовний сайт, то виникає питання саме взаємодії української та російської мов.

Кожний в цьому питанні має свою думку і прислухатися до протилежної сторони не бажає. І ось тут я хотів би нагадати чудові слова чемпіона світу з шахів в 2000-2007 роках Володимира Крамника (Росія), людини, яка за своїм фахом вміє аналізувати ситуацію і бачити набагато вперед.

Ось що він сказав нещодавно в одному із своїх інтерв`ю, кажучи про непорозуміння у суперечках: «Наверное, негибкость ума, неспособность к восприятию другой точки зрения, твердолобая упертость в своей правоте. Очень боюсь людей, подчиняющих свои действия некой идеологии, фанатиков, воспринимающих мир исключительно в черно-белых цветах, не желающих прислушиваться к другому мнению. Дискуссия, обогащающая обе стороны – лучшее, что есть в этом мире. И если бы все были к ней готовы, мы жили бы совсем иначе. Сейчас же есть возможность легко промывать мозги людям, а те, к сожалению, не утруждают себя, чтобы проделать элементарный логический анализ…»

Мені, як теж шахісту, дуже було приємно побачити такі слова одного з найвидатніших шахістів сучасності.

Тож повертаючись до нашої розмови, на яку так влучно накладаються слова Володимира Крамника, треба спокійно і виважено розібратися що до чого в наших постійних дебатах.

По-перше, треба вияснити які в нас основоположні моменти.

Перший такий момент, це – з 1654 року, коли Україна потрапила у склад московської імперії, йшло постійне нищення української мови до самого 1991 року, від Олексія Михайловича до Михаїла Сергійовича. І що симптоматично – виключення із цього списку керівників держави, спочатку Російської імперії а потім СРСР – не було!

Тут є різні моменти і різні нюанси, але не будемо відволікатися на них, бо вийде тоді надзвичайно велика стаття. Краще це зробимо іншим разом.

Причому, треба підкреслити, що в московській державі нищення української мови йшло досить відверто, заборонялось, і все. При більшовиках це робилося хитріше, підкреслюючи весь час, що «в першу чергу ми розвиваємо інтернаціоналізм». А хто піде проти цього? Ну, звичайно, закляті націоналісти!

Треба підкреслити, що ці помилкові уявлення досить живучи, бо людина до них привикає з самого дитинства.

Але ми будемо оперувати фактами. На території сучасної Росії закрили усі українські школи та газети, навіть українську Кубань записали у якихось «казаков». І що? А нічого! Росія проковтнула це спокійнісінько.

Повернення до нормального стану, коли колонія стала незалежною, сприймається у штики! Знову ж не хочу встрявати у дискусію. Наведу такий факт, чому виникло таке мовне становище на Україні. В 1933 році були вилучені із бібліотек і навчальних закладів і знищені ось такі словники, щоб надати переваги тільки російській мові. Подивимося їхній список.

Ось він:

1.Білик Я., Політичний словник, Харків, 1925р.

2.Булда С., Словник будівельної термінології, Харків, 1930р.

3.Василенко П., Шелудько І., Словник гірничої термінології, Харків, 1931р.

4.Веретка С., Практичний російсько-український правничий словник, Харків, 1926р.

5.Вовчанецький В., Словник ботанічної термінології, Харків, 1932р.

6.Галин М., Російсько-український медичний словник, Київ, 1928р.

7.Горецький П., Словник термінів педагогіки, психології, Київ, 1928р.

8.Дарморос М., Дарморос Л., Словник технічної термінології, Київ, 1926р.

9.Діденко О.,Російсько-український словник математичної термінології, Запоріжжя, 1926р.

10.Дорошенко М. та інші, Словник ділової мови, Харків, 1930р.

11.Дубровський В., Російсько-український технічний словник, Київ, 1926р.

12.Журківський В., Російсько-український транспортовий словник, Харків, 1926р.

13.Зенкевич С., Словник хемічної номенклятури (неорганічна хемія), Київ, 1928р.

14.Калинович Ф., Астрономічна термінологія і номенклатура, Київ, 1930р.

15. Калинович Ф., Словник математичної термінології, Київ, 1926р.

16.Калинович Ф., Термінологія теоретичної механіки, Київ, 1926р.

17.Кисільов В., Медичний російсько-український словник, Одеса, 1928р.

18.Корчак-Чепурківський О., Номенклятура хвороб, Київ, 1927р.

19.Крамаревський В. та інші, Словник медичної термінології, Харків, 1931р.

20.Кривченко Г., Словник економічної термінології, Київ, 1930р.

І таких словників, знищених друзями із Росії, цілих 45! Ось вам практичний приклад отієї дружби народів, про яку продзижчали нам так старанно різні фальсифікатори. Наведу ще два словника з цього списку, які створили всесвітньовідомі вчені і письменники:

21.Кримський А., Російсько-український словник правничої мови, Київ, 1926р.

22.Підмогильний В., Фразеологія ділової мови, К, 1927р.

Академік Агатангел Кримський, знав біля 100 мов, знавець історії Сходу, в 1941 році вивезений насильно в Казахстан, де він і помер невідомо як. А Валер`ян Підмогильний, письменник з когорти Миколи Куліша та Миколи Хвильового, загинув на Соловках теж невідомо коли.

Скільки я в своєму житті зустрічав людей, які задоволено казали:

— Українська мова, це сільська мова! А всю термінологію на Україну принесла російська культура. Ось так!

А виявляється все дуже просто: знищ словники і будеш мати іскомий результат!

І нічого не скажеш проти, бо вийде із кущів той, хто все знає і до всього дослухається і скаже:

— Пройдемте!

Додам тільки, що більшість авторів словників були теж репресовані. Бачите як? Спочатку знищити, а потім казати, що так історично склалося.

Людям, які нічого не хочуть знати, потрібно просто нагадати, що на усій землі є тільки одне місце де існує українська мова, це – Україна і обов`язок держави її захищати. Оце і все. І ніяких тоді дискусій не буде. Все зрозуміло.

І коли ми хочемо до цього повернутися, це зовсім не значить, що хтось збирається знищувати російську мову, як і інші, які є на Україні чи десь в іншому місці.

Ось подивіться, що робиться в Криму, яка захоплена Росією і зразу ж там почалися проблеми з українською та кримськотатарською мовами. Якщо Росія повернеться в Україну, то зразу ж почнуться знищення і висилання, як це було до цього триста років. Не думайте, що щось зміниться, бо система в Росії ніколи не мінялася.

Ось саме цього ніхто із опонентів і не хоче слухати. Найменший крок в сторону відновлення української мови після трьох століть постійного нищення, однієї з найкрасивіших мов у світі, сприймається в штики. Що тільки не почуєш при цьому!

До речі, я не підтримую політику, яку проводить Спілка письменників України, яка загнала сама себе у глухий кут. Відгородилися від усіх залізним парканом, що ми бачимо і у нас в Запоріжжі.

Тобто, на закінчення скажу, що потрібно спокійно відноситися до нових історичних реалій, бо життя не стоїть на місці, і не треба бачити завжди чиїсь змови. Просто одна справа колонія а інша справа незалежна держава.

11.07.2015р.

Уважно читайте!

Книга, про яку піде мова (Денисова М.А., Без объявления войны. Гродненский укрепрайон, Запорожье, АА Тандем, 2014г., 144стр.), — унікальна. Якщо не помиляюся, вперше в післявоєнний час автор розповідає історію та долю людей на окремій ділянці фронту.

За цей час написано та надруковано тонни літератури про так звану Велику Вітчизняну війну, і спогади генералів, і офіційні багатотомники затверджених різних історій, різних фронтів та армій, а історії подій, які торкнулися нашого народу у 1941 – 1945 роках немає і досі.

А тим більше розповісти докладно про невеличкий підрозділ хоча б у обмежений час та на конкретній ділянці (а звідси починається справжня історія), такого в нас ще не було.

Уважний погляд дослідника не оминає жодної деталі, факту, людини. Все, без уникнення, береться до уваги і до спостереження. І поступово перед читачем виникає картина трагедії, в яку вступила країна 22 червня 1941 року.

Об`єктивно кажучи, злочинні дії були як з однієї сторони, так і з іншої, а постраждав народ. Переможців не було, всі потерпіли поразку, навіть ті, хто вважав себе «освободітелямі».

Коли читав книгу, то мимоволі згадував сучасні події в Криму і на сході України, така ж сама методика, такі ж самі підходи, там казали «фашисти», а зараз «бандерівці», а люди гинуть з обох сторін.

Але повертаючись до нашої теми, підкреслимо, що інтуїтивно автор книги, М.О.Денисова, віднайшла вірний шлях. Потрібно переписувати усю історію війни і починати її писати з кожного окремого підрозділу, з роти, батальйону, полку.

Показувати, хто воював у цих підрозділах, скільки їх було, хто загинув і де, хто пішов далі, хто дійшов до кінця війни. Тільки тоді буде створена справжня історія війни, де буде місце кожному загиблому воїну.

Перший крок зроблено, треба робити наступні кроки.

03.01.2015р.

Хай ця історія залишиться для людей

Цю історію я почув від моєї доброї знайомої Маргарити Львівни Писарєвої, а вона, в свою чергу, почула її від Івана Івановича Семешкіна, з яким разом працювала.

Він народився років за 10 до початку війни у німецькій колонії в Запорізькій області, де мешкали німці, які приїхали на наші землі ще за часів Катерини ІІ-ї. Тому всі діти між собою вільно розмовляли німецькою, не дивлячись на те, хто якої був національності.

Але раптом почалася війна. Чоловіки були мобілізовані, а діти разом із жінками залишилися удома, крім, звичайно, німців, їх усіх примусово виселили кудись у внутрішні райони велетенської країни.

З їхнього села відправляли у тил велике стадо корів і одним із погоничів був призначений і Ваня Семешкін.

Гнати корів на схід було дуже важко, бо на дорогах творилося щось неймовірне. Відступаючі війська, а серед них і мирне населення, пішки, бо транспорту майже не було, усе це рухалося і день і вночі кудись у невідомість. Коли налітали німецькі літаки, то всі тікали з дороги і ховалися від них, хто як міг. А Йвану, та ще таким, як він, треба було не загубити своє стадо.

Отак вони усі рухалися по дорозі, поки не втупилися у якусь ріку, через яку був міст, на ньому творилося щось неймовірне. Усі хотіли якнайшвидше перейти на той берег, щоб бути у безпеці і рухатися далі, та всім зразу це зробити було неможливо. Гвалт, крики, сльози дітей і жінок, ревіння худоби.

І тут несподівано налетіли знову німецькі літаки і почали бомбардувати обидва береги і міст. Хто куди зміг, той тікав і ховався.

Десь неподалік від Йвана розірвалася бомба. Він відчув, як навколо нього наступила тиша і він кудись полетів – полетів… і все. Коли він отямився, не знає, але навколо вже була темрява, рухатися хлопчик не міг. Почув десь біля себе німецьку мову, хтось розмовляв у темряві неподалік від нього.

Він зрадів і обізвався:

— Допоможіть мені… допоможіть… бітте!

Зразу ж прибігли німецькі солдати, підняли його, і обережно понесли до офіцера. Той нахилився над Ванею і спитав:

— Ві іст ду наме?

— Іван…

— О-о-о, Йоган! – чомусь зрадів офіцер і наказав солдатам мерщій нести контуженого у шпиталь.

Коли його принесли туди, то збігся увесь шпиталь дивитися на хлопчика. Вони його поклали на ліжко, прийшов головний лікар, обстежив Ваню і прописав лікування.

І поки він там лікувався, то кожного дня приходили солдати, приносили цукерки, питали, як його самопочуття, показували йому фото із своїми рідними:

— Майне фрау… драй зенхен…

— Цвай тьохтер…

Кожний намагався поправити подушку під головою у хлопчика, підіткнути ковдру, доторкнутися до його руки, посміхнутися йому. А коли його виписали з шпиталю, то дали йому в супровідники солдата, щоб той довів хлопчика додому.

Ось таку історію розповів Іван Іванович.

Навіть така жорстока війна не знищила простих людських почуттів.

Івана Івановича з нами вже немає, але його історія хай залишиться для людей.

30.10.2013р.

Хортиця – душі моєї пісня

В цьому році Національний заповідник «Хортиця» відзначає 50 років з того часу, коли острів Хортиця був оголошений Державним історико-культурним заповідником.

Великий український поет Т.Г.Шевченко у листі до П.І.Гессе (1 жовтня 1844р., Санкт-Петербург) влучно сказав про нашу землю: «История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная. (…) Мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле – и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всех Италий. Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать, ее детям? Должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью». (Тарас Шевченко, Твори у п` яти томах, Том У, Київ, «Дніпро», 1971р., стор.238).

Ці прекрасні слова великого поета з повним правом відносяться і до нашої Хортиці.

Хортиця – найбільший острів Дніпра – розміщується в центральній частині міста Запоріжжя. Довжина острова 12,5км, ширина – від 1,5 до 3км. Загальна площа острова біля 3000га.

З геологічного погляду острів Хортиця являє собою частину Українського кристалічного щита. Долина ріки Дніпро в районі Хортиці є єдиною збереженою ділянкою порожистої частини ріки. Геологічною основою острова служать докембрійські породи віком близько 2,6 млн. років, у першу чергу граніти, покриті шаром більш молодих осадових порід.

У північній частині Хортиці над берегом скелі піднімаються заввишки 40-50м, що знижаються до півдня.

Рельєф острова різноманітний, що призводить до наявності тут більшості ландшафтних зон України (гірська, степова, байрачна, плавнева, лугова, пустеля й напівпустеля). Найвищі урочища острова це Верхня Голова, Середня Голова та Нижня Голова.

Флора Хортиці нараховує понад 1000 видів рослин, з яких 15% є ендеміки. На острові стикаються різноманітні природні зони, різнотрав`янисті ковилові степи, дубові і хвойні ліси, заплавні луки. Завдяки особливим мікрокліматичним умовам, утвореними могутньою рікою, рослинні угрупування істотно відрізняються від материкових.

Фауна Хортиці представлена 245 видами: всі земноводні плазуни, ссавці, і 39 видів птахів. Із них 17 видів залишаються у зимовому сезоні на острові.

Перша письмова згадка про Хортицю наводиться в праці візантійського імператора Костянтина УІІ Багрянородного (905 – 959) «Про управління імперією», в якій він писав: «Пройшовши Крарійський перевіз, вони, руси, причалюють до острова, який носить ім`я Святого Георгія. На цьому острові вони вчиняють свої жертвоприношення: там стоїть величезний дуб…»

Вчені по різному пояснюють походження назви «Хортиця». Одні дотримуються думки, що вона пішла від імені давньослов`янського бога Хорса, інші пояснюють назву від тюрксько-половецького слова «орт», «орта», що значить «середній».

Професор Одеського університету Ф.Брун вважав, що назва виникла від слова «хорт», що означає «борзий пес».

Юрій Шилов вважає, що назва пішла від слова «харт», що означає «захист».

Запорізький історик і краєзнавець Віталій Шевченко пропонує свою версію походження назви острова Хортиця. Він виводить назву від готського слова «кінь»,яке перейшло у англійську мову – «horse». Horse – на англійській мові це значить – кінь. Від готів із берегів Дніпра воно потрапило у англійську мову, а в нас збереглося у назві славетного острова. А чому саме англійське, вірніше готське, слово перетворилося у Хортицю? Тому що саме на Хортиці і навколо неї наші пращури вперше у світі приручили дикого коня.

У руських літописах острів звався Хортичим, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським.

Перша згадка у руських літописах про острів Хортицю зустрічається в давньоруському літопису «Повість врем`яних літ» за Іпатським списком під 1103 роком: «И поидоша на конях и в ладьях и приидоша ниже порог, и сташа в протолчех и в Хортичим острове».

Польський хроніст Мартин Бєльський називає острів Хортиком, Еріх Лясота і Г.Боплан – Хортиц, Хіртиця.

Зокрема, Е.Лясота, який побував на острові 1594р. занотував у своєму щоденнику, що це «прекрасний, гористий, веселий острів».

В Атласі Дніпра 1786р. адмірал Пущин іменує його Хортицьким, а історик України Олександр Рігельман (1720 – 1789) – Хордецьким.

Земля Хортиці приховує десятки й сотні різних археологічних пам`яток і культур. Потужність окремих стратиграфічних шарів археологічних культур в хронологічному вимірі становить десятки, сотні, тисячі років.

Матеріальні рештки минулих цивілізацій на території острова являються цінним фактологічним матеріалом, що характеризує значення Хортиці на протязі всієї її історії. Це поховання, стоянки, культові споруди, кічкаські давньослов`янські поселення, літописне Протолче в південній частині острова.

На Хортиці археологічні пам`ятки досліджували відомі вчені – археологи В.Беренштам, Я.Новицький,Д.Яворницький, А.Добровольський, П.Смолічев, В.Пєшанов, О.Бодянський, А.Сокульський.

В наш час продовжують археологічні дослідження Хортиці нове покоління вчених – Максим Остапенко, Дмитро Кобалія.

Підводними дослідженнями навколо Хортиці займалися Г.Шаповалов, Є.Спінов та В. Нефьодов.

Багато зусиль поклали для вивчення Хортиці відомі запорізькі краєзнавці Володимир Шовкун, Геннадій Марченко та Юрій Вілінов.

Починаючи з кінця ХУ століття Хортиця стає одним з опорних пунктів, де проходило формування запорозького козацтва. Тут, як і на інших островах за дніпровськими порогами, будували свої укріплення низові козаки.

Після Дмитра Вишневецького на Хортиці будували укріплення Яків Шах та Петро Конашевич-Сагайдачний.

На протязі всього існування Запорізької Січі острів Хортиця входив в територію Вольностей Війська Запорізького. Тут постійно розміщувався козацькій гарнізон.

Чисельні пам`ятки (стоянки, укріплення) пов`язані з перебуванням запорізьких козаків в період російсько-турецької війни 1735-1739 років. На Хортиці виявлені місця розташування зимівників запорізьких козаків І.Шевця, Кравцова, Семена Кравця.

Після скасування Запорозької Січі у 1775р. за новим адміністративним поділом Хортиця відійшла до Новомосковського повіту. Григорій Потьомкін одержав острів Хортицю в подарунок від Катерини ІІ. Згодом він у 1789 році передав острів казні.

І в цьому ж році на Хортиці поселилося 18 сімей німців-менонітів із Данцига. На острові меноніти проживали до 1916 року.

Хортиця завжди була символом волі українського народу та джерелом натхнення для митців. В героїчному творі Миколи Гоголя «Тарас Бульба» оспівана Хортиця. Цю героїку втілив у музику композитор М. Лисенко, написавши оперу «Тарас Бульба».

Великий Кобзар Т.Г.Шевченко, отримавши волю, в першій подорожі по Україні, у 1843 році відвідав Запоріжжя і Хортицю, яку він згадує в творах «Гайдамаки», «Гамалія», «Іржавець», «І мертвим і живим…», «Не хочу я женитися».

Після відвідин острова у 1896 році Іван Бунін написав оповідання «Козацьким ходом». Працюючи над своїм монументальним полотном «Запорожці» Ілля Рєпін відвідав Хортицю 1880, 1888 та 1890 роках.

Козацький степ, козацька звитяга давали наснагу майстрам пера і пензля. У 1883 році поет Яків Щоголів теж відвідав легендарну Хортиці і написав відому баладу «Хортиця».

Часто бував на Хортиці Дмитро Іванович Яворницький – оспівувач запорізького козацтва. Хортиці він присвятив окрему працю – «Остров Хортица на реке Днепре» (1886р.).

Із великих подвижників Хортиці треба в першу чергу сказати про Миколу Петровича Киценка і його книгу «Хортиця в героїці і легендах», яка вийшла у Дніпропетровську у 1972 році.

Захисниками Хортиці були у свій час Олесь Гончар, Олена Апанович, Петро Ребро. Зберігала рослинний світ Хортиці кандидат біологічних наук Клавдія Євгенівна Корещук, яка довго працювала у заповіднику.

Із сучасних дослідників і популяризаторів Хортиці треба нагадати в першу чергу бувших директорів заповідника Арнольда Леонідовича Сокульського та Костянтина Івановича Сушка.

Поєднання унікальних природних і історичних комплексів дає змогу вважати Хортицю одним із семи чудес України.

Хочеться закінчити цю оповідь словами незабутнього Миколи Петровича Киценка: «Ідуть роки, минають століття. Тільки, як і колись, чарівним гігантським кораблем витягся посеред Дніпра і пливе у майбутнє, несучи на своїх берегах, велику народну славу, острів Хортиця, — оспівана колиска Запорозького козацтва…»

Тамара Шевченко, історик, м.Запоріжжя.

Позабутий товариш

Сивий коник — то ж мій брат.

Народна пісня.

Так високо поцінував народ свого товариша і помічника, з яким разом пройшов по звивистому шляху тисячоліть, розділяючи з ним важку працю будень та радощі рідких свят.

Що ми знаємо про нього, нашого товариша? Фільми та книги про громадянську війну, в яких розповідається про відважних кіннотників із блискучою шаблею над головою, які безстрашно штурмували підупалі бастіони Капіталу.

Захоплюємося дзвінкими та незрозумілими словами — кірасири, улани, ментики, палаші та іншою атрибутикою, яка прийшла до нас з полів битв часів Наполеона.

Запам`яталися з далекого дитинства і книги про орди войовничих кочівників, які раз у раз накочувалися на Європу із таємничих глибин Азії.

Ось, мабуть, і усе. Ще, можливо, у когось із читачів збереглися дитячі спомини, пов`язані із конем.

Запам`яталася перша поїздка на ньому. Батько посадив вас на коня, а сам йде поруч, підстраховуючи, а ви вчепилися руками у гриву і нічого не бачите і не чуєте навколо.

Бурхливий розвиток науки та техніки призвів до того, що цей невибагливий і покірливий друг степів був відсунутий на задвір`я сучасної цивілізації, зберігшись десь у відсталих господарствах, вивозячи в бочках воду до людей у поле в літню спеку. Та інколи протрюхикає по вулицях міста, везучі у возі старий мотлох та викликаючи у малих дітях непідробний захват.

А чи справедливо це? Чи так ми поводимося з тими, хто буквально виніс нас із пітьми віків?

Бо саме приручення коня є серед перших найважливіших досягнень людства: 1) використання і первинна обробка каменя і дерева, 2) стадне мисливство на тварин, 3) виготовлення одягу із шкіри, 4) вміння добувати і використовувати вогонь, 5) удосконалення звичних знарядь праці і винахід нових, 6) обробка землі, 7) винахід лука та стріл, 8) приручення коня та скотарство.

До того ж все це відбувалося в житті людства дуже і дуже повільно. Наприклад, первинну обробку каменю і дерева відділяють від розквіту первісно — общинного ладу, вершини ручної обробки каміння первісною людиною, запаморочливі 132 тисячі років! А від приручення коня і до їзди верхи лежить шлях довжиною у цілих дві тисячі років.

А для того, щоб видовбати човен кам`яним або кістяним інструментом, треба було цілих три роки, а якесь нещасне корито вимагало роботи цілий рік.

Тому приручення коня дуже високо підняло виробництво праці людини. На нього він переклав багато видів діяльності, з якими раніше з великими труднощами справлявся сам. Це і обробка землі, і перевезення вантажів, і використання коня у військових цілях.

Кінь міцно зайняв провідне місце у житті людства. Навіть саме життя вже не уявляється без нього.

У статті «Кінь», яка була уміщена в першому томі енциклопедії «Мифы народов мира», її автор, радянський вчений В.Іванов досить туманно повідомляє, що центром одомашнення коней була Південно — Східня Європа, одночасно помилившись у даті — не в другому тисячолітті до н. е., як у нього, а в четвертому тис. до н. е.

Автори «Археологии Украинской ССР» (т.1, Київ, «Наукова думка», 1985р., стор.305 — 311) уточнюють, що під Південно — Східною Європою потрібно розуміти територію степного межиріччя Дніпра і Дону, а також південну частину лісостепу Лівобережної України, тобто зону розповсюдження середньостогівської культури епохи міді. Центром цієї культури є сучасна Запорізька область. Саме наші предки 6 тисяч років тому приручили коня, а вміння їздити верхи з території Півдня України поширилось на увесь світ.

Вчені Д.Телегін, В.Бібікова та В.Цалкін вважають, що приручення коня змінило життя усієї Європи і що люди середньостогівської культури докорінно змінили обличчя Європи, зробивши його сучасним, таким, яким є сьогодні ми з вами. Отакі були наші предки!

Саме на території Запорізької області, біля Мелітополя, на Кам`яній Могилі, були знайдені перші зображення коня.

Первісна людина обожнювала все, що було навколо нього — і сонце, і місяць, і зірки, і ліс, і річку, і кожне дерево, і всі трави. Обожнив він і коня.

В поселенні Дереївка, яке розкопав відомий український археолог Д.Телегін у 1960 — 1961рр біля сучасного села Дереївка в Кіровоградській області, знайдений череп коня із слідами ритуального обряду. Тут же були знайдені одні з найбільш ранніх зразків псаліїв (вуздечкових при — належностей), без яких випасати табуни коней було б неможливо.

А найперші псалії знайдені саме на острівках Середній Стіг біля острова Хортиця.

Обожнення коня зберігається до часів Київської Русі. Наприклад, під час розкопок поселення Протовче, в південній частині острова Хортиця, був знайдений череп коня біля входу в землянку, тобто він був поміщений тут як т о т е м, який слугував об`єктом релігійного шанування у цій місцевості. А звичай розміщати підкову біля входу у помешкання на щастя, зберігся навіть до наших днів!

Деякі дослідники, наприклад, С.Бессонова, М.Москаленко та інші, вважають, що релігійні уявлення первісної людини про коня приходять до нас з індо — європейських релігій.

Вважаю, що це невірно. Вивчаючі найстародавніші тексти народної пісні, які збереглися (деякі з них сягають до ІУ тисячоліття до н.е.), бачимо, що образ коня, художньо переосмислений, вже присутній у релігійному уявленні первісної людини на нашій землі.

Кінь, як посередник між небом і землею, наділяється ознаками неба. В казках зустрічається образ, близький до пісні — «в нього (коня) по боках багато зірок, у лобі ясний місяць. Головою він дістає небо, а ногами впирається в гори».

У стародавній пам`ятці індусів «Рігведі» кінь присутній як символ неба. Як символ неба він відомий і в пам`ятках слов`ян.

Спільним для багатьох народів є образ бога сонця на бойовій колісниці, що запряжена кіньми, до того ж само сонце подається у вигляді колеса.

Цікаво знати і таке. В індоєвропейських міфах є божественні близнюки, які представлені у вигляді двох коней. Відомі, наприклад, Діоскури у давньогрецькій міфології, «діти боги» в балтійській міфології і тому подібне. А в німецькій міфології один із цих коней — богів має ім`я Х о р с а!

Симптоматично, чи не так? До сих пір вченими не з`ясована назва острова Хортиця. Чи не з тих глибин століть прийшла ця назва, коли саме на цих землях йшло приручення коня? А чому б і ні? І носить Хортиця ім`я бога сонця Хорса, божественного коня, який колись басував на неозорих зелених просторах України.

Відомий сучасний дослідник і вчений Б.Рибаков зауважує, до речі, що ім`я божества сонця — Хорс — можна поставити в один ряд із слов`янськими та грецькими словами, які позначали «коло», «околиця», «округу».

Наприклад, хоровод, хороми, хоро (болгарський хоровий танець), українське коло. Навіть

у «Слові о полку Ігоревім» сонце названо Великим Хорсом!

Уявіть собі людину, яка жила тут шість тисяч років тому назад і яка вийшла весною з мотикою обробляти ділянку землі. Як довго прийдеться йому виконувати цю роботу і скільки разів він обіллється потом, доки обробить землю. І та ж сама ділянка землі, але оброблена з допомогою коня. У скільки разів буде це швидше! Ну, як тут не повірити у божественне походження коня!

Таким чином, середньостогівська культура є тим середовищем, де відбулося приручення коня, пристосування його до верхової їзди і де він, вперше в Європі, широко використовувався в господарстві.

І в наступні епохи кінь на території півдня України залишався священною твариною. Наприклад, у скіфів.

І вже в новітні часи славного козацтва зберігається пієтет перед конем у місцевого населення півдня України, та і не тільки півдня. Згадайте хоча б народну картину «Козак Мамай». Під дубом сидить запорожець, грає на бандурі. А за його спиною обов`язково присутній його бойовий товариш — кінь.

Про це говорять легенди та повір`я, які збереглися. Ці легенди підтверджуються документами. Посол австрійського імператора Еріх Лясота, який побував у запорожців, повідомляє у своєму щоденнику, що на острові Хортиця козаки «тримають зимою коней».

А розводили вони їх біля села Григорівка Оріхівського району, або, як в давнину воно називалося — Консьководівка! Тобто, місце, де водили, виводили коней.

Зараз, коли ви де — небудь на узбіччі сучасного шляху, по якому мчаться гордовиті БМВ і «Мерседеси», побачите похнюплену конячку, яка скромно чекає, коли дозволять обережно перетнути розжарену асфальтну смугу, не посміхайтеся звисока. Бо перед вами герой шеститисячолітньої історії, з яким поруч пройшла цей довгий шлях людина.

14.04.2002р.

Понад усе — Україна!

Мабуть, тепер тільки вузькі фахівці пам`ятають, що ще в ХVII столітті українська абетка мала три літери «З», «С» і «Н», які писалися латиною — «Z», «S» та «N».

Всім, кому доводилося читати книги Климентія Зіновієва чи Івана Величковського або сиділи в архівах над документами ХVII століття, звертали на це увагу.

Але, щоб міцніше прив`язати Україну до Росії, в кінці ХVII — на початку ХVIII століть ці літери вилучили з української абетки, зробили їх такими же, як і всі інші. Правда, дивлячись на сучасний стан вивчення української мови, не бачимо, щоб це допомогло деяким особам оволодіти мовою!

Якщо на сході України робилося все для злиття мов — української і російської (зрозуміла річ, під зверхністю російської, але так і не злили!), то на заході України, навпаки, все робилося для того, щоб роз`єднати через мову єдиний народ.

Тому виношувалися плани перевести українську абетку на латину, і на початку ХIХ століття в Західній Україні було досить багато таких і вчених і політичних діячів. Якби ці плани здійснилися, то можна собі уявити, які б були негативні наслідки для нашої України.

Але тим більше вагомим є для сучасників видання у 1837 році альманаху «Русалка Дністровая» єдиною українською абеткою, після чого розмови про латинізацію припинились.

Цей науковий і громадянський подвиг здійснили троє молодих людей — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Цим виданням вони навіки записали себе в історію українського народу.

Але цікаво знати ще й те, що Яків Головацький походив з козацького роду. Відомо, що серед соратників Богдана Хмельницького був полковник Ічнянський Петро Головацький, який улітку 1648 року піднімав Білорусь на боротьбу проти шляхти.

Після того, як він перейшов в Переяславський полк, то Ічнянський очолив Степан Головацький, ймовірно, його родич, а може й брат, який загинув у 1649 році.

Петро Головацький був на чолі переяславців у поході під Збараж 1649 року, також він згадується у таборі повстанців під Берестечком.

Цікаво, що ці факти не тільки збереглися у сім`ї Головацьких, але деякі вчені, наприклад, М.Костомаров та Д.Зубрицький, знайшли їх підтвердження у архівах.

Невмирущий той народ, якщо має таких синів та дочок. У 1648 році Петро Головацький став поруч, плече в плече, з бойовим побратимом Богданом Хмельницьким, щоб відновити українську державність, а через двісті років його нащадок, продовжуючи славну естафету, піднявся і з товаришами не дав роз`єднати наш народ.

Остання адреса. До 60-річчя соловецької Трагедії,

В трьох томах, Видавництво «Сфера»,

Том 1, Київ,1997р., с 1 — 326.,

Том II, Київ, 1998р., с 1-286.,

Том ІІІ,1999г., с1 -394.

Гортаєш сторінки цієї книги і стає моторошно, піднімається тиск і очі мимоволі шукають валеріанові краплі, щоб заспокоїти серце.

В ній розповідається про трагічну долю 1111 людей , в`язнів Соловецького табору , які були розстріляні з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандормох під Мєдвєж`єгорськом (Карелія).

Доля об`єднала їх усіх у цьому урочищі, назва якого облетіла весь світ і стала, на жаль, в один ряд із сумно відомими назвами — Бухенвальд, Освенцім, Бабин Яр, Базар, Биківня… І тепер от Сандормох…

Відомі і невідомі, старі і молоді, різних професій і звань. І навіть жінки. Їх не помилувала ота народна влада…

Тепер ми знаємо, що саме тоді була розстріляна ціла плеяда талановитих письменників і поетів з України — Микола Зеров і Павло Филипович, Олекса Слісаренко і Валер`ян Підмогильний, Михайло Яловий і Валер`ян Поліщук. І геніальний драматург Микола Куліш…

Серед розстріляних є і запоріжці. Чорнороб електровозу Катеринівської залізниці з Бердянська Григорій Михайлович Чайковський, 1906 року народження, чехи з Чехограда Мелітопольського району селянин Йосип Іванович Балаш, 1894 року народження, кустар Антон Васильович Павлас, 1895 року народження і селянин Олександр Йосипович Ваврин, 1893 року народження, педагог, директор технікуму в Ленінграді, німець з Молочанського району (тепер Токмацький район) Герберт Фрідріхович Ваккер, 1903 року народження, викладач інституту Червоної Професури в Ленінграді, теж німець із села Фюрстенау Велико-Токмацького району (тепер село Лугівка Токмацького району) Петро Гергардович Левен, 1900 року народження…

Що об`єднало їх усіх у цьому трагічному списку? Коли розмірковуєш над цим, то бачиш, що об`єднало їх — незалежність у судженнях, чесність, власна особиста думка на все, порядність, якщо хочете, інтелігентність, незалежно від освіти та професії, іншими словами, особистість, якій не місце у тоталітарній системі.

І тоталітарна система їх свідомо винищувала. Бо їй потрібен був натовп, який би покірно будував світле майбуття для всього людства.

Серед 1111 розстріляних є Катерина Миколаївна Нечаєва, 1911 року народження, до арешту була студенткою Московського педагогічного інституту. Що такого зробила вона, щоб 4 листопада 1937 року кат вистрелив їй у потилицю?

В цих же списках надибуємо Пушкіна… Івана Дем`яновича, 1897 року народження, виконуючого обов`язки Директора Інституту інженерів промислового транспорту, Лермонтова… Івана Дмитровича, 1900 року народження, інструктора по праці, Котляревського… Григорія Порфировича, 1887 року народження, педагога…

І проти кожного прізвища стоїть страшне і невблаганне слово — «розстріляти». Ніщо не зупинило ката, ні молодість Катерини Миколаївни, ні святі для кожного росіянина і українця прізвища.

Але саме в той, 1937 рік, широко в країні Рад проводилися заходи по відзначенню 100 роковин від дня смерті Олександра Сергійовича Пушкіна і влада фарисейські критикувала царський уряд за смерть поета, заявляючи, що якби Пушкін «жив сьогодні, то ми б йому створили всі умови для життя і творчості».

Але, як показує книга «Остання адреса», це була відверта брехня, бо якби жив при радянській владі Пушкін, то він був би першим кандидатом у ГУЛАГ.

Розстріляний у ті ж дні з іншими в`язнями в Сандормозі відомий академік — історик Матвій Яворський за рік до цього пророче сказав: «Про все, що нині коїться, історія згодом скаже своє слово».

Так, історія сьогодні каже своє вагоме слово, згадуючи невинно убієнних і тавруючи навіки катів від Сталіна, Ягоди, Єжова і Берії і до тих, хто виконував їхні злочинні розпорядження, і в тому числі і такого собі капітана Матвєєва, у якого не здригнулась рука розстріляти усіх 1111 безневинних душ.

І справжньою пам`яттю для всіх безневинно загублених душ було б те, щоб в кожній школі і інституті України була ця книга. Бо кожна дитина, вступаючи в самостійне життя, повинна знати, що найбільша цінність на світі — людське життя і ніхто не має права її відбирати.

14.07.2000р.

«Снились люди, убитые мной в детстве…»

Аркадій Гайдар. Світлі та темні сторінки його біографії

Мою увагу давно привертала постать відомого дитячого письменника Аркадія Гайдара. Особливо після того, як мені стало відомо, що він доводиться родичем геніального російського поета Михайла Лермонтова. Але довгий час не вдавалося дізнатися про це більш конкретно.

Бо, як відомо, в радянські часи вивчення родоводів, навіть відомих людей, не заохочувалося. Може, тільки за виключенням Олександра Пушкіна. Та люди і самі не дуже цим займалися, бо боялися вийти на щось таке, що могло б зацікавити компетентні органи. А їх пильна увага завжди закінчувалася неприємностями.

Але коли мені вдалося впритул зайнятися біографією Аркадія Гайдара, то несподівано для мене самого відкрилося багато інтересних фактів, що, я думаю, зацікавить і уважного читача.

Хотів би тільки попередити його, що при вивченні кожної теми, кожного історичного діяча, потрібно бути виваженим і уважним, спокійним і об`єктивним і тоді істина відкриється навіть там, де ви її і не чекали.

І ще одне зауваження. В радянські часи повну і об`єктивну картину життя і діяльності Аркадія Гайдара дати було неможливо. Бо герой громадянської війни, з одного боку, і популярний дитячий письменник, з іншого, не міг мати недоліки. А ми знаємо, що такого не може бути. Людина є людиною, навіть геніальна, і щоб про неї відверто писати, потрібно не мати ніяких заборон. Отоді ми зможемо об`єктивно висвітлити перед читачем навіть найскладнішу фігуру людського буття.

Аркадій Петрович Голіков (майбутній Аркадій Гайдар) народився 22 січня 1904 року в місті Льгов Курської області в сім`ї скромного сільського вчителя Петра Ісидоровича Голікова і Наталії Аркадіївни (дівоче прізвище Салькова), родички М.Ю. Лермонтова. Але про це трохи згодом.

Брак батьків Аркадія Голікова був класичним mesalliance, тобто нерівним шлюбом. Вона належить до старовинного дворянського роду, відомого ще з початку ХVІІ століття, а він — простий сільський вчитель.

Батьки Наталії Аркадіївни не дали дозволу на цей шлюб, але на дворі вже були інші часи, і дівчина, захопившись молодим вчителем, незважаючи на заборону, виходить за нього заміж, якраз в дусі часу і під впливом любимих літературних героїв.

Щоб не переповідати усі подробиці, підкреслимо, що батьки мали великий вплив на Аркадія, як і на його молодших сестер Наталю, Ольгу та Катерину. В сім`ї панувала добра, творча атмосфера, любов один до одного, можна б сказати, дворянське виховання початку ХХ століття, яке з приходом до влади більшовиків, було знищено по всій країні.

Але батьки виховували дітей чесними, відважними, вміти тримати своє слово, ніколи не брехати. Дивно про це читати сьогодні, коли сучасна педагогічна наука десь застрягла на невідомому перехресті сьогодення.

Треба ще до цього додати, що батьки були прогресивно налаштовані люди, вели серед робітників революційну агітацію, в роки Першої російської революції активно допомагали революціонерам, зберігали нелегальну літературу, допомагали ховатися від переслідувань. Тому зрозуміло, що діти непомітно для себе всотували ці ідеї боротьби за краще майбутнє. Але хто міг тоді передбачити, що чудові ідеї інтелігентних людей перетворяться у кирзові чоботи охоронців ГУЛАГу.

Коли почалася перша світова війна, батько, Петро Ісидорович, був призваний на фронт і де в окопах імперіалістичної війни він поступово почав підтримувати більшовиків, навіть був вибраний полковим комісаром. Це, безумовно, не могло не впливати на його сина, з яким він листувався. Тому не дивно, що з початком революційних подій, Аркадій Голіков теж підпадає під вплив більшовиків, мріє прийняти участь в боях проти експлуататорів.

Він так і сказав матері:

— Скоро поїду воювати!

Мати, розуміючи, що дитину нічим не спинити, умовляє свого знайомого, Єфімова, який був призначений в кінці 1918 року командуючим військами по охороні залізниці Республіки, щоб він взяв сина до себе ад`ютантом. Він погодився, і так у 14 років Аркадій Голіков став військовиком.

Зрозуміло, що романтика війни у ті часи запаморочила голову не одному Аркадію Голікову. Військова форма, зброя, амуніція, накази, їх виконання, це впливало і впливає на підлітків і досі. Не оминув цього шляху і Аркадій Голіков. Збереглися фото часів громадянської війни, де він у військовій формі, обвішаний усякою амуніцією, дуже грізний на погляд, але все одно видно, що він ще дитина. І рветься на фронт, щоб прийняти участь у боротьбі з контрреволюцією. Та яка контрреволюція може бути у 14 років?!

Але отой Єфімов знайшов і в таких умовах чим зайняти юнака, призначивши його начальником команди зв`язку свого штабу. І тут вперше проявилися здібності цього хлопця. Скоро Голіков знав напам`ять, де, на якій станції і в якій кількості та з чим знаходяться вагони, паротяги. Як з якоїсь станції доправити у пункт призначення потяг з необхідним вантажем.

І коли Єфімов йшов на якусь нараду, то він почав брати з собою і Голікова. Не потрібно було тоді зазирати у різні папірці, досить спитати свого ад`ютанта і отримати чітку відповідь.

Одночасно, приймаючи участь у штабних нарадах, уважно слухав і запам`ятовував усе, що відбувалося на них, непомітно для себе робив висновки, аналізував, бачив, як можуть розвиватися події, починав і собі пропонувати більш оптимальне використання оцих усіх вагонів та потягів. Виявилося, що у хлопця надзвичайні аналітичні здібності. Та він усе одно рвався на фронт, у вир революційної боротьби.

Та коли виникла необхідність послати когось від штабу у Москву на навчання на командирських курсах, то вирішили, що краще кандидатури Голікова нікого немає.

Але часи були тоді непевні, більшовиків відтискали то до самих Тули чи Орла, то їм вдавалося знову повернути свій вплив на більшість територій європейської частини бувшої імперії. І тому курсанти командирських курсів потрапили на Україну, де командуванню Республіки потрібні були бійці, щоб переломити стан речей на свою користь.

А ми знаємо, що Україна в той час відчайдушно боролася за свою незалежність. Тепер сьогодні ми можемо написати, що саме червоні війська захопили територію сусідньої держави і встановили там на довгі роки диктатуру пролетаріату, і яка, як виявилося, межує з одним із найкривавішим режимом у всій історії наших земель. І в цьому приймав активну участь на боці червоних хлопчина Аркадій Голіков.

У своїй біографії він пише (даємо мовою оригіналу): «В марте 1919 года уехал вместе с 6-м Киевским пехотным полком имени Подвойского на Украину. Участвовал почти все лето в боях против отрядов атаманов Григорьева, Струка, Шекеры, Тютюника и Соколовского».

Я родом з невеличкого містечка Крижополя Вінницької області, що лежить на дорозі між Києвом і Одесою. І якось, вже у 60-х роках спитав маму:

— А хто у нашій місцевості боровся проти більшовиків у громадянську війну?

Вона відповіла:

— Соколовський. Він був вчителем. Захищав людей.

Тепер в книзі «Так творилося українське військо» роздивляюся його фотографію. Розумне, інтелігентне обличчя. Вчитель. Захищав людей. Загинув у 25 років в 1919 році. А люди його пам`ятають і досі.

А за радянської влади для них було тільки одне слово: «бандити». Як тут не згадати інші слова, слова нашого класика:

«Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане…»

В цих боях Аркадій Голіков був поранений та контужений, наслідки які будуть для нього у майбутньому найтяжчі, але про це трохи згодом.

Після одужання він у 16 років знову потрапляє на навчання у Вищі командирські курси «Выстрел». Спочатку на відділення командирів роти, потім, коли побачили, що він переріс це відділення, його переводять до відділення командирів батальйону. Там теж швидко зрозуміли, що йому тут нема чого робити і переводять до відділення командирів полку.

Взагалі то, це єдиний випадок за всю історію Червоної Армії, щоб у такому віці бути командиром полку. Можливо, щось подібне відбувалося в роки Великої Французької революції 1789 року.

А він ще, після того, як призначено командиром полку, був направлений у армію Тухачевського для боротьби з повстанням братів Антонових проти радянської влади на Тамбовщині. І там, в ході бойових дій, навіть виконував тимчасово обов`язки командуючого цілого бойового району. Тобто, у 17 років тимчасово був командиром дивізії. Генеральська посада.

З одного боку проявилися блискучі аналітичні здібності, з іншого, в Червоній Армії не вистачало освічених людей. І це допомагало у військовій кар`єрі.

Після придушення Антоновського повстання в 1922 році, ЦК РКСМ клопочеться перед штабом ЧОНу, кому був підпорядкований Голіков, про те, щоб направити його на навчання у Військову Академію Генерального штабу РСЧА. Це, мабуть, знову ж таки єдиний випадок за всю історію існування російської Академії Генерального штабу (1832 — 2010), щоб до неї направлявся на навчання бойовий офіцер у 18 років.

Але в цей час у штабі ЧОНу сушили голову над тим, як придушити народне повстання у Хакасії і прийняли рішення надіслати туди здібного офіцера, який би зумів швидко виконати поставлену перед ним задачу. І вони призначили на цю посаду Аркадія Голікова. І замість того, щоб проходити медичну комісію і здавати вступні екзамени, він їде у далеку Хакасію.

Штаб військ ЧОНу у Москві допустив помилку, направивши в Хакасію офіцера з досить відповідальними повноваженнями (покінчити з бандою Соловйова), але залишивши його під підпорядкуванням місцевої влади. Вона, побачивши, якого молодого офіцера надіслали їм з Москви, замість того, щоб йому допомагати, навпаки, заважала виконати поставлену перед ним задачу.

Майже рік, (вересень 1921 — червень 1922) Голіков намагався виконати завдання, але так і не зумів це зробити. Чому саме, є дві протилежні думки, одна, відомого гайдарознавця Бориса Камова, що йому заважали це виконати, інша, теж відомого письменника, Володимира Солоухіна, що Голікова відсторонили за зловживання і перевищення влади (найтяжче звинувачення — розстріл мирного населення) і провели службове розслідування, після якого відправили до Москви. Крім того, його виключили з партії на два роки. Але замітимо собі, що Голіков після цього так ніколи і не поновив свого членства. Теж існують різні думки з цього приводу.

Як завжди, істина, мабуть, десь посередині. Енергійний офіцер з Москви швидко знайшов шлях виконання поставленої задачі — розгром банди Соловйова, який мав велику підтримку у місцевого населення. До всього він ще проголосив вихід Хакасії зі складу Росії, підтриманий усіма хакасами.

Та тоді виникало питання, а що тут робить місцева влада? Але відсторонення від виконання службових обов`язків і проведене розслідування мало для Аркадія Голікова фатальні наслідки. Після повернення у Москву він захворів. І виявили це саме на медкомісії, коли Голіков знову почав оформлювати свій вступ до Академії Генерального штабу. Медкомісія встановила, що у Голікова травматичний невроз і порекомендувала спочатку підправити своє здоров`я а потім вже навчатися в Академії Генерального штабу.

Та хвороба виявилася невиліковною, далися взнаки поранення та контузії, про які вже писалося. Бо нічого безслідно не проходить. Періодично у Голікова виникали тимчасові порушення нервової системи, особливо тоді, коли він переносив тривалі переживання та розумове перенапруження. А це у нього вийшло саме у Хакасії.

Через рік, коли лікування не допомогло, Голіков у 20 років звільнився з Червоної Армії. Військова кар`єра, яку він зміг зробити в армії, раптово закінчилася. Треба було щось робити інше.

На відміну від свого знаменитого сучасника, Миколи Островського, який був прикований до ліжка, хвороба наздоганяла Голікова періодично. Не всі про це здогадувалися, вигляд у нього був здорової людини. Але, як і Микола Островський, Голіков спробував писати. І в нього вийшло!

Чи гени зіграли свою роль, як не як родич Лермонтова, чи те, що завжди вів щоденника та багато чого занотовував для себе, але вже перші спроби почали вдаватися. Отак припинив своє існування червоний командир Голіков і з`явився письменник Аркадій Гайдар.

Він швидко знайшов свою тему, — діти у громадянській війні або діти і Червона Армія, те, що Аркадій Голіков найкраще знав. За десять років став знаменитим дитячим письменником. Його творами «Школа», «Військова таємниця», «Доля барабанщика», «Тимур і його команда», «Чук і Гек», «Голуба чашка» зачитувалося не одне покоління радянських дітей.

У далекому тепер 1949 році на мій день народження тітка Маруся принесла і подарувала мені, а ми тоді мешкали у Львові, двохтомник творів невідомого мені письменника Аркадія Гайдара. Прочитавши залпом двохтомник, я на довгий час потрапив під вплив героїв цього письменника, наслідував їх, хотів хоч чимось бути на них схожим.

Часи змінилися і багато творів і письменників відійшли на marginalis сучасної літератури, але, думаю, «Тимур і його команда» буде в ній, бо великий етичний заряд твору залишиться на озброєнні не одного покоління дитячих душ.

Особисто мене дивує, як Аркадій Гайдар написав і видрукував свою повість «Доля барабанщика» у 1938 році, коли скрізь по країні йшли арешти, а він розповідає про долю хлопчика, який залишився на самоті, коли його батька заарештували органи. І хоч причина арешту була нетипова для тих часів (розтринькав державні гроші), але, думаю, читачам було цього досить, бо кожний бачив за цим своє.

Письменник повинен вміти передати своєму читачеві навіть те, що прочитується між рядками. І сила письменника саме в цьому. Згадайте хоч Кафку.

Та минуле ніколи його не покидало. Тимур, син Аркадія Гайдара, згадував, що коли по вулиці проходили повз строєм червоноармійці, то батько завжди відкривав вікно і дивився на них, обличчя його при тому ставало задумливим. Він тоді поринав у свої думки, може, згадував про те, що могло бути, та не відбулося.

Так, минуле його не відпускало. В своєму щоденнику, який вів усе своє життя, письменник занотував таке (даємо мовою оригіналу): «Снились люди, убитые мною в детстве».

Коли, після закінчення університету, я працював у сільській школі (село Яськи Біляївського району Одеської області), то зі мною був такий випадок. На Дев`яте Травня запросив до себе сусіда, мій однофамілець. Під час розмови він мене спитав: — Ти вбив німця?

Я відповів:

— Я був замалий для війни.

А він, не дуже прислухаючись до моєї відповіді, сказав:

— А я вбив…

Трохи помовчавши, додав:

— А тепер він мені сниться кожної ночі…

І подивився кудись у куток хати невидющими очима.

Ось так поранене сумління починає з часом наздоганяти. Мого однофамільця після війни і Аркадія Гайдара теж після війни. Бо з часом починаєш розуміти, що найбільша цінність, яка дана Господом, це життя і ніхто не має права її відбирати у людині.

Я думаю, що і писав свої твори для дітей Гайдар саме тому, що хотів спокутувати свій гріх перед Богом і людьми.

А тепер нагадаю про родинний зв`язок Гайдара з Лермонтовим. Виявляється, що через матір він належав до старовинної дворянської родини, Салькових, які ще у ХVII столітті породичалися з Лермонтовими.

Перший в ряду Салькових, який згадується в документах державного архіву, був Захарій Сальков. В 1613 році він воєвода містечка Парфеньєв від Галича «полста верст» у Костромській губернії. У тому ж році, коли Захарій Сальков був воєводою, перейшов на службу до московського царя Георг Лермонт, який також отримав землі біля Галича.

Так Лермонти і Салькови стали сусідами. Відставний секунд-майор Михайло Петрович Лермонтов був предводителем Галичського повіту, а предводителем у сусідньому Кологривському — відставний поручик Геннадій Іванович Сальков — дід Наталії Аркадіївни, матері Аркадія Голікова.

Але прийшов час і сусіди стали родичами. Ось як це вийшло. Петро Юрійович Лермонтов (1698 — 1753) та Матвій Юрійович Лермонтов (помер 1790року) рідні брати. Одночасно Петро Юрійович є прапрадідом Михайла Лермонтова (1814 — 1841). А дочка Матвія Лермонтова, Єлизавета, вийшла заміж за Микиту Баскакова. В них народилася дочка Марфа, яка вийшла заміж за Івана Васильовича Салькова, у них народився син Аркадій Геннадійович Сальков (1850 — 1907). Дочка його, Наталія Аркадіївна Салькова (1881 — 1924), є мати Аркадія Голікова (Гайдара) (1904 — 1941). Тобто, Михайло Лермонтов і Аркадій Голіков — родичі.

Думаю, що про це в сім`ї Голікових знали завжди, але по зрозумілим причинам мовчали.

З початком війни Гайдар зробив все, щоб потрапити на фронт. Він не міг по іншому. Писав про людей, які захищали Батьківщину і коли виникла загроза, то треба було зробити так, як писав.

Коли німці були вже під Києвом і останнім літаком міг повернутися до Москви, то відмовився і залишився разом з бійцями в оточенні. А через якийсь місяць загинув у партизанському загоні.

Поступив так, як справжній солдат. Генерал Петров все життя собі не пробачив, що покинув свою армію, оточену під Севастополем у 1942 році. Бо командир не повинен залишати своїх солдатів. Як це зробив Аркадій Гайдар.

Закінчилося його земне життя. Воно припало на складну і трагічну епоху його країни і його народу.

Часи міняються і ті, проти кого воював на Україні Аркадій Голіков, повернулися до свого народу. Як і в далекій від України Хакасії поставлять таки пам`ятник отому Соловйову, який боровся за незалежність Хакасії і був знищений радянською владою.

Та залишиться в історії і Аркадій Голіков, як приклад того, що навіть видатні здібності не приводять до добра, якщо це хибний шлях і письменник Аркадій Гайдар, який своїми кращими творами намагався спокутувати свій гріх, бо, як сказано у Святому Письмі, тільки це «очистить наше сумління» (Послання до євреїв, 9, 14 ).

ЛІТЕРАТУРА.

1. Аркадій Гайдар, Доля барабанщика, Київ, Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1984р., 264с з іл..

2. Аркадий Гайдар, Повести и рассказы, Киев, «Радянська школа», 1986р. 544с.

3. Аркадий Гайдар, Жизнь и творчество: Иллюстрации. Документы. Дневники. Воспоминания. Письма. Портреты. Книга для учителя. Составитель Н.И.Рыбаков, М, Изд. «Просвещение», 1991г. 208с; иллюстрации.

4. Е.Путилова, О творчестве А.П.Гайдара, Очерки, Ленинград, Государственное издательство детской литературы Министерства просвещения РСФСР, 1960г. 168с.

5. Вера Смирнова, Аркадий Гайдар, Очерк жизни и творчества. Второе, дополненное издание, Москва, Издательство «Советский писатель», 1972г. 256с, иллюстрации.

6. Борис Камов, Партизанской тропой Гайдара, Рассказ — поиск, Москва, Издательство «Детская литература», 1965г. 260с. + 52стр фотоиллюстраций.

7. Камов Б. М. Аркадій Гайдар, переклад з російської, К, «Молодь», 1978р., 376 стор., іл. (Серія біографічних творів «Уславлені імена», Випуск 41).

8.Борис Камов, Аркадий Гайдар. Мишень для газетных киллеров: спецрасследование, Москва, Издательство «ФАИР», 2009г. 560стр. + иллюстрации.

9. Владимир Солоухин, Соленое озеро, «Роман — газета», №15 (1237), М, «Художественная литература», 1994г., 64с.

10. «Так творилося українське військо». 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 — 1920-х років, Упорядник, вступне слово, примітки, додатки, біографічні довідки Р.Коваля, Київ — Вінниця, ДП «Державна картографічна фабрика», 2008р., 200с з іл..

28.05.2010р.

Справжній Горький

Відома сентенція, що час ставить все на свої місця, виявилася вірною і у випадку зі знаменитим пролетарським письменником М.Горьким.

Змінилася країна, з`явилась можливість працювати в архівах, читати заборонені книги і виявилося, що основоположник соціалістичного реалізму М.Горький негативно ставився до української мови і літератури.

Ось що записав у своєму щоденникові 8 квітня 1927 року знаменитий поет — неокласик Михайло Драй-Хмара (1889 — 1939): «Одержав сьогодні копію з листа М.Горького до «Книгоспілки». Ось зміст цього надзвичайно цікавого й повчального для українців документа:

«Уважаемый Алексей Андреевич, я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком» — но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие же действуют как раз наоборот. А. Пешков».

Це слова М.Горького, що належав колись до лівих угруповань і до певної міри репрезентував ліберально настроєні кола російської дореволюційної інтелігенції. Що говорити про інших!

Ось де справжній, непідроблений, невигаданий шовінізм, а в нас намагаються пошити всіх українців в шовіністи через те тільки, що вони українці. Стара, як світ, і нудна, як мітингова промова, історія, а проте з Історією цією ми ніяк не можемо розпрощатись. З «наречия» ми хочемо зробити «язык»! Який жах це для російського інтелігента! Йому так не хотілося б випускати нас із своїх лабетів, втрачати ласий шматок, що не має охоти сам лізти в пельку! Для цього він ладен навіть збрехати, пустивши чутку про «угнетенных великороссов». На думку Горького, українці, будуючи спільно з москалями Вавилонську башту (бо що ж таке «всемирный язык», як не Вавилонська башта!), повинні зректися своєї мови і своєї культури, що їх створив 40-мільйоний народ протягом тисячоліття, для того тільки, щоб не заважати своїм «братьям». Ні, якраз оцей російський, старорежимний, невмирущий шовінізм заважає людям допомагати одне одному, а зовсім не те, що українці роблять, чи вже й зробили з «наречия» «язык».

Щоб було зрозуміло читачу, нагадаю, що один із керівників української «Книгоспілки», відомий український письменник Олекса Слісаренко (1891 — 1937), звернувся до М.Горького з проханням дозволити перекласти на українську мову відомий роман «Мать». І отримав у відповідь заборону це робити.

До цього уривку нема що додати, настільки він яскравий і виразний. Пролетарський письменник відмовляє у праві на мову і літературу цілому народові, який на Сході Європи живе вже не перше тисячоліття.

Але М.Горький на цьому не зупинився. Він примудрився на кінці свого життя ще підтримати і благословити систему ГУЛАГу, яка почала тоді активно формуватися в країні робітників і селян.

З біографії письменника відомо, що в 1929 році, під час його подорожі по Країні Рад, М.Горький в червні-липні побував на Соловках та на будівництві Біломоро-Балтійського каналу. Він ознайомився з умовами праці та життям людей, яких на мові того часу перевиховували з представників бувших класів у людей нового суспільства. У ролі вихователів були найкращі педагогічні кадри з НКВС.

А насправді це були нещасні люди, яких невідомо за що виривали з сімей і відправляли в лабети ГУЛАГу. І ця стара людина, на порозі смерті розтоптала все, що було кращого в його житті, благословила каторжну працю в енкавеесівських буцегарнях.

Інтернаціоналіст став служити вірою і правдою катюзі, який заморив і звів з квітучого кола життя мільйони людей.

А що ж «націоналісти» Олекса Слісаренко та Михайло Драй-Хмара?

Ще за життя М.Горького був заарештований (29 квітня 1934 року) Олекса Слісаренко, засланий на Соловки і розстріляний 3 листопада 1937 року у сумно відомому Сандормосі (Карелія) разом із групою видатних українських письменників і поетів — Миколою Зеровим, Валер`яном Підмогильним, Миколою Кулішем та режисером Лесем Курбасом.

6 вересня 1935 року був заарештований і Михайло Драй — Хмара за стандартним звинуваченням: націоналістична контрреволюційна діяльність. Після пролетарського «суду» йому «впаяли» п`ять років і відправили на Колиму. Помер Драй-Хмара 19 січня 1939 року «від ослаблення серцевої діяльності», як вказано в документах про реабілітацію.

Але існує й інша версія смерті класика української літератури.

Начальник табору, в якому знаходився поет, розважався тим, що виганяв в`язнів на плац, шикував їх, а потім кожного п`ятого в шерензі власноручно розстрілював…

Мав отаке собі хобі цей будівничий нового світу! Чом не який-небудь штандартенфюрер у дружній в той час Німеччині!

Під час одного з чергових розстрілів, коли Драй-Хмара побачив, що біля нього стоїть молодий хлопець, який був п`ятим в шерензі, то він став замість нього і був розстріляний. Тим зберігши неповторне життя, яке єдиний раз дається у цьому Всесвіті…

Та М.Горький цим не дуже переймався, а він же, за словами Михайла Драй-Хмари, «репрезентував ліберально настроєні кола російської дореволюційної інтелігенції». Своєю поведінкою він перекреслив усі свої найкращі твори і програв творче змагання Леоніду Андреєву та Івану Буніну.

Отой далекий тепер, написаний ще у 1927 році, лист виявився, на жаль, справжньою оцінкою усьому життю та усій творчості цієї непересічної людини.

Через десять років, якби М.Горький дожив до 1937 року, він би міг зустрітися із своїм адресатом на Соловках. Щоб тоді він сказав своєму опонентові? Швидше за все промовчав, як це він зробив при першій зустрічі з нещасними у 1929 році на Біломорканалі, допомагаючи «чудесному грузину» (за виразом Леніна) створювати атмосферу будівництва соціалізму в одній, окремо взятій, країні.

Це будівництво ми відчуваємо на собі і досі, бо ніяк не звільнимося від стереотипів того часу, які авторитетом своєї постаті стверджував Буревісник пролетарської революції.

27.06.2003р.

Таємнича дошка

Цей документ привернув мою увагу, як тільки я його знайшов. Не кожний день виявляєш в архіві матеріали, пов`язані зі Сталіним!

Але спочатку приведу його повністю.

№1/54 18.01.1950г.

Председателю исполнительного комитета

Областного Совета Депутатов трудящихся

тов. Пономаренко В.Н.

Секретарю областного комитета КП(б)У

тов. Енютину Г.В.

Исполнительный комитет городского Совета депутатов трудящихся и городской комитет КП(б)У просят Вас, разрешить установление мемориальной доски нашему Великому вождю и учителю ИОСИФУ ВИССАРИОНОВИЧУ СТАЛИНУ в ознаменование его пребывания в 1920 году на станции Александровск — Южная, по руководству разгромом врангелевских войск.

Мемориальная доска изготовлена на мраморной плите размером 100см Х 80см со следующим текстом:

«Здесь, на станции Александровск — Южная 9-го августа 1920 года, руководя военными операциями по обороне Юга Украины от наступления Врангеля, останавливался Великий полководец революции Иосиф Виссарионович Сталин».

Доска намечается быть установленной на здании вокзала ст. Запорожье I.

Председатель Секретарь городского

Исполнительного комитета городского комитета КП(б)У

Совета Депутатов трудящихся (підпис) Г.Беловол підпис (В.Скрябин)

ДАЗО, Фонд П-102, оп.2, спр.1773, арк. 3.

Його поява зрозуміла. Для режиму, який панував у державі, наближалися тридцяті роковини їхнього утвердження на цій землі і святкувати вони збиралися гучно. А для місцевих партійних діячів це було особливо виграшно, бо вони могли таким чином засвітитися перед самим вождем. Ось, думаю, основні причини виникнення цього листа.

Та чи була установлена ця дошка на будинку вокзалу станції Запоріжжя — Перше? Місцеві краєзнавці, яких я розпитував, і люди, які пам`ятають той час, мені одноголосно відповіли, що такої дошки на будинку вокзалу не було.

Що ж не спрацювало у злагодженій до найменших гвинтиків партійній машині? Думаю, кілька причин.

Керівники області, коли отримали цей лист з пропозицією встановлення дошки, самі це питання, як не дивно, вирішити не могли. Їм треба було його узгодити із вищим начальством у Києві. Такий був час. В тоталітарній державі місцева ініціатива тільки тоді була ініціативою, коли вищі органи на це давали згоду.

Але і Київ, мабуть, сам не міг вирішити це питання, треба було узгоджувати в Москві. І там, як в Запоріжжі і в Києві, самі не могли вирішити, треба було звертатися до того, про кого йшла мова у дошці. А той, про кого йшла мова, Йосип Віссаріонович, прочитавши напис, залишився невдоволеним і заборонив встановлення дошки.

Отримавши відлуп, перелякані партійні та радянські боси Запоріжжя сиділи по своїх кабінетах ні живі ні мертві.

Зрозуміло, це один із можливих варіантів, бо встановлення дошки могли зарубити і в самому Києві. Хоча я думаю, що ніхто в цьому партійному ланцюжку не наважився б особисто заборонити встановлення дошки самому вождеві і вчителю!

Що ж тут могло викликати невдоволення Йосипа Віссаріоновича?

Коли уважно читаєш текст, який пропонувався, то звертаєш увагу на те, що він дещо не конкретний. «Руководя…» «останавливался…» Так тексти дошок не пишуть.

Потім це формулювання: «Великий полководец революции…» Хто-хто, а Сталін добре знав історію громадянської війни, і хоча він все зробив, щоб переписати її на свою користь, але був досить розумним, щоб бачити двозначність цього словосполучення, бо написане пером слово сокирою не вирубити. До кожного, хто буде підходити на вокзалі і читати цей напис, у голову не залізеш. Тут місцеві партійні керівники перестаралися.

Всі вони, і голова виконкому Запорізької облради Василь Микитович Пономаренко (1907 — ?), і перший секретар Запорізького обкому партії Георгій Васильович Єнютін (1903 — ?), і голова виконкому Запорізької міськради Георгій Микитович Бєловол (1905 — ?), і другий секретар Запорізького міського комітету партії Володимир Володимирович Скрябін (1908 — 1988) пройшли жорстоку школу партійного виховання тридцятих років, і вміли не висовуватися, до того ж за фахом були «технарями». В історії та літературі не дуже розбиралися, тому і вийшов у них такий конфуз.

До речі, під листом підписався другий секретар міськкому партії В.В.Скрябін, а де ж перший? Першим був Г.В.Єнютін, він займав обидві посади, в сталінські часи це було звичайним явищем. Тобто, Єнютін писав листа сам собі!

Тепер подивимося, що ж відбувалося 9-го серпня 1920 року на нашій території. Як відомо, врангелівські війська почали на півдні України воєнні дії 6-7 червня 1920 року і вже 25 липня біла кавалерія зайняла Оріхів і рушила на Олександрівськ а 2 серпня їй вдалося захопити місто, але вже 4 серпня радянські війська відбили Олександрівськ, а 6 серпня вони вибили врангелівців із Оріхова та Пологів.

Ось тоді десь на запасній колії у Олександрівську і стояв літерний потяг Йосипа Віссаріоновича. Можна з далекою натяжкою сказати, як в написі на дошці, що він тут керував військовими операціями, але загальновідомо, що саме військовими операціями проти врангелівців керував М.В. Фрунзе. Та й події серпня 1920 року не завершилися остаточною перемогою радянських військ.

В 1920 році принаймні ще двічі врангелівці захоплювали Олександрівськ — у вересні та жовтні. Наприкінці жовтня врангелівців було остаточно вибито звідси. Так в усякому разі пише «Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область» (Киів, УРЕ, 1970р., стор.81).

Так що, з огляду на це, писати так, як пропонували автори напису на дошці, було трошки поверхово, якщо не сказати більше!

Щоб остаточно переконатися, що дозволу на встановлення дошки не було, я передивився обласні газети «Червоне Запоріжжя» та «Большевик Запорожья» за серпень 1950 року. Якби щось відбувалося, то газети обов`язково висвітлили б цю історичну подію.

Ні, газети писали про все, що було дозволено але про встановлення дошки ні слова.

9 серпня 1950 року, а це була середа, «Большевик Запорожья» надрукував передову «Решающий квартал последнего года пятилетки». На першій сторінці під шапкою «Труд советских людей — могучий вклад в дело мира» було вміщено аж дев`ять заміток!

На другій сторінці поміщена велика теоретична розробка місцевого автора І.Петрова «Гениальное обоснование большевистской тактики» з підзаголовком «К 45-летию выхода в свет книги В.И.Ленина «Две тактики социал-демократии в демократической революции». Сьогодні ми вже знаємо до чого призвело це «геніальне» обґрунтування.

Полковник П.Яхлаков дав військовий огляд «К событиям в Корее».

Не дуже відрізнялася від коллег і газета «Червоне Запоріжжя». Теж підборка матеріалів «Трудящі радянського Союзу — на вахті миру». Позаяк газета орієнтувалася на сільського читача, то й передова була відповідною — «Ще раз про заготівлю кормів для тваринництва». Лектор обкому партії Г. Нефьодкіна теж видрукувала статтю «Тактичні основи більшовицької партії» до 45-річчя виходу роботи В.І.Леніна.

Той же невідомий полковник П. Яхлаков дав той же самий огляд «До подій у Кореї», тільки розбавлений подячними листами Кім Ір Сену від населення визвольних районів Південної Кореї. Сьогодні ми тільки зазначимо, де тепер Південна Корея і де Північна!

А про відкриття дошки на честь перебування на запасних коліях в Олександрівську «Великого полководця революції» жодного слова! З оглядом на те, що в тоталітарній державі все було до найменших подробиць регламентовано, ми можемо зробити висновок, що дозволу на встановлення дошки не було.

А якби і був дозвіл, то провісила б вона тільки до ХХII з`їзду партії в 1961 році, коли було прийнято рішення знести всі пам`ятники та перейменувати всі вулиці, присвячені «Великому вождю и учителю».

Ось і все, про що нагадав цей документ. Історія наука точна, і про це не слід забувати, щоб потім не опинитися на місці авторів цієї дошки.

08.05.2004р.

Терниста путь

Щоб уквітчав чоло смарагд мого вінця,

Пройти потрібно від початку до кінця

Тернисту путь.

Олекса Запорізький

Цей епіграф, який я виніс на початок моєї розповіді, точно передає життєвий шлях його автора, українського поета і байкаря Олексія Ілліча Сеника (1909-1968рр), більш відомого під псевдонімом Олекса Запорізький.

Він народився в селі Миролюбівка Вільнянського району Запорізької області у селянській сім’ї. Доля його склалася таким чином, що він майже незнаний у своєму рідному краї.

Ще у молоді роки «несучи з собою ідеал і всі свої риси і уподобання, якими мене нагородила проста селянська сім’я і барвиста українська природа… залишив рідну землю… і пішов у вигнання» — пише він у своїй «Автобіографії» (Олекса Запорізький, Нові байки, Київ, «Смолоскип», 1996р.стор.12. Далі – Олекса Запорізький). Це сталося під час другої світової війни, коли німецькі війська відступали на захід, з ними пішов і Олексій Сеник. Залишатися не міг, бо на той час він був уже автором п’єси «Марко Отава», яка йшла в театрі ім. Шевченка міста Кам’янська (Дніпродзержинська). І хоч вона була заборонена німцями, але там йшла мова про голодомор на Україні 1933 року, теми, забороненої більшовиками (Валерій Гайдабура, Театр, захований в архівах, Київ, «Мистецтво», 1998р.стор.195-196).

І якби про це дізналися енкаведісти, то сидіти Олексію Іллічу другий раз у більшовицьких буцегарнях. А так він через Німеччину (1945-1949рр), де одружується із такою, як сам, дівчиною з України, Бразилію (1949-1961рр), потрапляє у США (1961-1968рр), скрізь терплячи нестатки, але постійно працюючи над удосконаленням своєї поетичної майстерності.

Ще у Бразилії випускає збірник «Нові байки», які роблять йому ім’я. «Будь благословенна Куритиба (місто у Бразилії, де проживали Сеники – В.Ш.), що подарувала світові найкращого сучасного українського байкаря!» — пише Ярослав Славутич в листі від 29 вересня 1953 року до Сеника (Олекса Запорізький, стор.11).

Але тяжка хвороба, яка підточувала Олексія Ілліча під час його закордонних поневірянь, передчасно вирвала з кола життя, «тоді, як сяк-так улаштувався й починав жити», як пише його дружина у передмові до книги байок, що вийшли вже у незалежній Україні (Там само, стор.10).

Все, що ми досі знали про Сеника, відомо від його дружини Надії, яка у вступі до книги переповіла те, що розповідав про себе її чоловік (Там само, стор.5-10).

Правда, ще на початку 30-х років в газеті «Червоне Запоріжжя» можна було зустріти надруковані вірші Олекси Сеника. Так, в номері від 1 листопада 1931 року в літературній сторінці ВУСППу і «Молодняка» зустрічаємо його вірш «Комсомольський комбайн», а через місяць, 1 грудня 1931 року, серед творів запорізьких аматорів красного письменства знову надруковано вірш Сеника «Цегельня».

Цього ж року в Запоріжжі почав виходити журнал «Темпи». Вже в першому випуску зустрічаємо вірш О.Сеника «Колгоспна веснянка» (П.Ребро, Літературне Запоріжжя – Письменники Запорізького краю, Запоріжжя, «Хортиця», 2002р., стор.14). А в 1934 році газета «Червоне Запоріжжя» повідомляє про творчий вечір поета О.Сеника, автора першої книжки «Бої в долині» (Там само, стор.16).

Саме тоді разом з ним з’являлися на шпальтах запорізьких видань твори Миколи Шпака і Юрія Костюка, Ілька Попова і Миколи Сидельникова, Володимира Дончака і Василя Сергієнка. А потім його ім’я зникає. Що ж трапилося з Олексою Сеником?

З повідомлення тієї ж дружини знаємо, що Олекса із своїми товаришами був засланий у Сибір (Олекса Запорізький, стор.5). Після повернення, поневірявся у пошуках роботи і з допомогою друзів, які від нього не відвернулися, сяк-так влаштувався на роботу (Там само, стор.5-7). А потім вже вигулькує у 1942 році в Дніпродзержинську із своєю п’єсою «Марко Отава».

На багато питань так і не було б відповіді, якби не знайшлася у Державному архіві Запорізької області кримінальна справа «По звинуваченню Лютого І.С., Павлова І.О., Погорілого Д.І., Турчика Ф.С. та інших» в чотирьох томах, де мова йде і про Сеника О.І., бо він проходив якраз по цій справі. (ДАЗО, Фонд Р-5747, Оп 3, Спр 822-825).

По-перше, виявляється, що Сеник був звинувачений із шістьма своїми товаришами, а не з чотирма, як пише його дружина – Турчик Федір Степанович, 1908р. народження, педагог, Погорілий Дем’ян Іванович, 1909р. народження, педагог, Башмаков Павло Петрович, 1906р. народження, вчитель, Зігало Олексій Петрович, 1903р. народження, викладач, Лютий Іван Сидорович, 1900р. народження, хімік-лаборант на заводі «Запоріжсталь», Павлов Іван Олексійович, 1902р. народження, викладач.

Справа допомагає також встановити коли народився Сеник – 12 серпня 1909 року. І що в нього був 21-річний брат Сеник Григорій Ілліч, теж вчитель, працював в селі Олександрівка – Перша Запорізького району Запорізької області.

На момент арешту, 2 квітня 1935 року, Сеник був викладачем Запорізьких підготовчих курсів авіатехнікуму. Під час допиту 3 квітня 1935 року Сеник трохи розповів про себе: «В Запоріжжя я приїхав в 1929 році. В 1930 році я закінчив 1 курс педтехнікуму і поступив на навчання в педінститут, який і закінчив влітку 1934 року. В Запоріжжя в 1929 році я прибув із Ново-Миколаївки, де вчився в сільгосппрофшколі. До того, як виїхати в Ново-Миколаївку, я мешкав в с. Миролюбівка, бувшого Софієвського району у діда (після його смерті у дядька)». (Там само, справа 822, аркуш 200).

Під час обшуку у Сеника вилучено: «загальні зошити із різними записами – 3 штуки, рукописна поема «Долина Щастя» — 3 екземпляри, різних рукописів – 57 листів». (Там само, аркуш 197).

Такі матеріали ви знайдете у кожного літератора, кожного викладача. А звинувачення у Сеника було досить серйозне, ось що було написано в зверненні слідчого до прокурора, щоб той дав згоду на арешт: «…Сеник Олексій Ілліч є членом контрреволюційної націоналістичної групи у Запоріжжі». (Там само, аркуш 195).

Майже теж саме було знайдено під час обшуків і у інших звинувачених. У Погорілого вилучено «Записки кирпатого Мефістофеля» Винниченка (Там само, аркуш 112), а у Павлова – книгу Зерова «До джерел» та твори Хвильового (Там само, аркуш 5).

Микола Зеров ще на свободі, він буде заарештований тільки через три тижні – в ніч з 27 на 28 квітня (З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій, Київ, «Радянський письменник», 1991р., випуск 1, стор.196), а його книги вже є компроматом в очах слідчих.

Якщо таке серйозне звинувачення, як «участь у контрреволюційній націоналістичній групі», то що ж мають проти них слідчі? А нічого! Бо те, що вони висувають проти заарештованих, не витримує ніякого здорового глузду.

Сеника тричі допитують – 3, 8 та 26 квітня, де його повідомляють про те, що він є активним членом української контрреволюційної організації і що він провадив контрреволюційну роботу разом із своїми товаришами – Зігалом, Турчиком та Погорілим.

Сеник розуміє, куди хилять слідчі і тому 28 квітня 1935 року пише заяву, в якій роз’яснює слідчим, що з активними членами угруповання він майже не зустрічався.

«Із Зігалом випадково зустрічався 4 рази, із Турчиком бачився випадково один раз, із Погорілим жив на одній квартирі з 5 листопада 1934 року до 12 грудня 1934 року». (ДАЗО, фонд Р-5747, оп.3, справа 822, аркуш 214).

В справі також збереглися свідчення Погорілого, який розповідає, що Сеник казав про те, що «голод весною 1933 року на селі – є результат невмілої, помилкової політики партії і Радвлади» (Там само, аркуш 138).

Сьогодні ми додамо – і злочинної.

А один із свідків, який жив на квартирі разом із Сеником, згадав, що той казав: «Наша епоха не може висунути таких талантів, як Пушкін і Лермонтов, бо сьогодні не можна відкрито сказати те, що в тебе на душі» (Там само, аркуш 215).

І це вірно. Оці цінності минулої епохи ми добре пам’ятаємо. В умовах диктатури думка розумної людини завжди була крамольною.

Ось на таких звинуваченнях був побудований увесь процес. Один із потерпілих, Іван Лютий, потім згадував, що нікого із співпроцесників не знав, а Погорілого побачив тільки на суді (Там само, справа 823, аркуш 188зв).

А Павлов згадував у 50-х роках, що «в 1935 році разом зі мною по одній справі проходило семеро людей, із яких я знав тільки Лютого Івана Сидоровича і Погорілого Дем’яна Івановича» (Там само, справа 824, аркуш 26).

Але суд, який відбувся у Дніпропетровську 15-19 липня 1935 року виніс цим молодим людям, самому старшому з них, Лютому, було тільки 35 років, досить суворе покарання: І.Павлову – 10 років таборів, І.Лютому і Д.Погорілому – по 7, Ф.Турчику і О.Зігалу – по 5. Саме менше пролетарський суд відміряв П.Башмакову і О.Сенику – по 3 роки.

За що? А за розмови, які вони вели між собою.

В кінці цієї судової справи є Постанова Президії Верховного Суду Укр.РСР від 10 жовтня 1958 року: «Вирок… скасувати, а справу відносно них переведенням закрити за недоведеністю складу злочину» (Там само, справа 823, аркуш 306).

Тобто, через 23 роки їх усіх реабілітовано, але молоді роки не повернути. Павлов, Лютий і Погорілий були ще живі у другій половині 50-х років, Сеник знаходився у далекій Бразилії, а про інших ми нічого не знаємо.

Отак змарнувати людське життя це великий злочин перед Богом і людьми. Але саме Сенику судилося сказати за всіх них оте єдине слово, що залишиться в історії літератури нашого народу.

Він у далекій, екзотичній Бразилії написав нову сторінку в історії байки і там, далеко за межами України, допомогла йому це зробити рідна земля, яка наповнювалася звірами і птахами, зеленими травами і брунатними деревами, посміхалося до нього з синього неба сонечко та вклонялося до ніг жовте жито у полі.

А він уважними очима все помітив, зберіг і вихлюпнув це багатство на сторінки своїх книг.

08.11.2002р.

«СНОВА ВЫПЛЫЛИ ГОДЫ ИЗ МРАКА…»

Мені вже доводилося писати про підозрілі обставини смерті геніального російського поета Сергія Єсеніна (стаття "Зниклий піджак та недопалки на підлозі", "Запорозька Січ", 7 липня 2001р.).

Коли з розпадом Радянського Союзу відкрилися потаємні архіви і стало можливим в них працювати і одночасно була знята заборона відносно багатьох імен і тем, на які раніше було накладено табу, ось тоді і доторкнулися уважні і прискіпливі дослідники до таїни смерті улюбленого народом поета.

Спочатку дослідникам вдалося доказати, що поет не покінчив життя самогубством а його хтось вбив у номері № 5 готелю "Англетер" в Ленінграді. Про це й ішла мова в моїй попередній статті.

Труба центрального опалення, на якій, за офіційною версією, повісився поет, була під самою стелею і туди без сторонньої допомоги він сам ніяк не міг би дістатися.

В номері все було розкидане і перевернуте, поет відчайдушно боровся за своє життя, але ті, хто прийшов, вбили поета, а потім повісили на трубі. Порозкидали все в кімнаті, щось шукали, забрали з собою рукописи, лишаючи скрізь недопалки, бо знали, що їх ніхто розшукувати не буде.

На другий день, 28 грудня, і наступні дні газети в Ленінграді і Москві, а потім і по всій країні підхопили офіційну версію про самогубство поета. І так на довгі 70 років…

Тому навколо смерті геніального російського поета Сергія Єсеніна існують багато різних чуток, думок, версій. Воно і зрозуміло, в тридцять років всесвітньо відомий поет йде добровільно з життя — є над чим поламати голову.

Але істина, як би її не приховувати, з часом стає відомою усім людям, бо правду не заховати.

Отож і ми з вами давайте спокійно, на основі вивченого і підтвердженого фактами, свідками і документами розберемося в останніх трагічних днях поета.

Відомо, що 23 грудня 1925 року Сергій Єсенін виїхав із Москви до Ленінграда. 24 грудня, по приїзді, поет зупинився в готелі "Англетер", або як іще його називали — "Інтернаціонал". Зупинився тому, що хотів бути поближче до друзів — журналіста Георгія Устинова та його дружини Єлизавети, які теж мешкали в "Англетері".

25, 26, 27 грудня зустрічається в готелі з поетами Клюєвим, Приблудним та Ерліхом. В ніч з 27 на 28 в цьому ж номері готелю поет повісився, залишивши написаний кров’ю вірш "До свиданья, друг мой, до свиданья…"

Отака коротенько офіційна версія.

Вольф Ерліх та Єлизавета Устинова залишили спогади, в яких докладно розповідали про останні дні поета.

Ну, що ж, людина не захотіла далі жити і наклала на себе руки… Як не тяжко це визнавати, але що ж поробиш. Скільки б він міг ще написати шедеврів, але не захотів простувати по зеленому килимі життя.

Отак і думали з 1925 року по 1989 рік, поки слідчий вищої кваліфікації, полковник міліції Едуард Хлисталов, в журналі “Москва” не оприлюднив свої сумніви відносно тайни смерті поета.

Почнемо з самого початку. Чому Єсенін поїхав під кінець року, перед Різдвом, в чуже місто а не залишився зустрічати Новий Рік в колі друзів та рідних?

Письменник Василь Насєдкін згадує, що "… Єсенін вирішив їхати до Ленінграда. Про це він тільки й говорив. Попереду нове життя. Через Іонова (Ілля Іонов — директор Ленінградського відділення Держвидаву — В.Ш.) влаштує свій двотижневий журнал, буде редагувати, буде працювати."

Якщо людина їде працювати в Ленінград, то при чому тут самогубство?

Інші ж акцентували увагу на тому, що у поета останнім часом в житті було не все гаразд. Ось що, наприклад, згадував після смерті Єсеніна його знайомий поет Всеволод Рождественський: “Вже восени 1925 року почали доходити з Москви тривожні повідомлення. Єсенін лякав оточуючих зосередженою похмурістю, пригніченим станом, схильністю до маячні. Його чорна меланхолія вже межувала із психічним розладом. …Його дружина, С.А.Толстая, онука Л.М.Толстого, … внесла в його неспокійне, постійне кочове життя початок світла і заспокоєння. Але, мабуть, вже було запізно. Єсенін неухильно йшов до свого згубного кінця. Ніщо його вже не могло врятувати."

Як бачимо, ці, інші повторювали офіційну версію.

Занотуємо це собі і зробимо висновок. Виявляється, їхати Єсенін в Ленінград міг з двох причин. Перша — працювати, друга — покінчити життя самогубством.

Ну, що ж, йдемо далі по цьому ланцюжку. Сергій Єсенін вже в Ленінграді. Ранок 24 грудня. На Московському вокзалі він найняв візника і з речами поїхав до поета Вольфа Ерліха, того дома не було. Єсенін залишив Ерліху жартівливу записку, речі, і поїхав в готель "Англетер". В ньому жив з дружиною Єлизаветою старий приятель поета Георгій Устинов, який працював в ленінградській "Красной газете".

За допомогою останнього Сергій Єсенін зняв готельний номер (№ 5) і поселився в ньому. Потім прийшов Ерліх. Устинови покликали подружжя Колобових. Єсенін був радісним і збудженим, читав нові вірші, розповідав про свої плани. Тут, в Ленінграді, він збирався жити постійно, видавати літературний журнал.

Отак було усі чотири дні. Єлизавета Устинова та Вольф Ерліх залишили спогади і тому можна по них відтворити в загальних рисах життя Сергія Єсеніна в оці чотири дні.

Вони згадують, що до Єсеніна приходили поет Микола Клюєв (1884-1937), художник (скульптор?) Павло Андрійович Мансуров (1896-1983), журналіст Дмитро Ушаков, письменник Володимир Ізмайлов (1870 р. н.), поет Іван Приблудний, псевдонім Якова Петровича Овчаренка (1905-1937).

Крім Клюєва і Приблудного, інших тепер дуже важко розшукати в довідковій літературі. Десь позникали. Устинов повісився у 1932 році (чи повісили?), Ерліха, Клюєва і Приблудного розстріляли в 1937-му, інші розтанули в тумані Часу. Дивно! По-перше, есенінознавці проґавили їх, по-друге, вони самі чомусь не дуже хотіли, щоб їх помітили Чому? Можливо, боялися? Тоді чого?

В неділю, 27-го грудня, Сергій Єсенін готувався прийняти ванну. В присутності Є. Устинової він передав В. Ерліху папірець. Як потім згадає Ерліх, на папірці був написаний текст вірша "До свиданья, друг мой, до свиданья…" В номер до Єсеніна приходили Устинови, Ушаков, Ерліх. Обідали, пили чай, розмовляли. В шість вечора, залишилися утрьох: Єсенін, Ушаков і Ерліх. Як свідчив Ерліх, у вісім вечора він пішов додому. Але по дорозі згадав, що забув у номері портфель і повернувся. Ушакова вже не було. Єсенін сидів за столом спокійний і передивлявся старі рукописи. Взявши портфель, Ерліх знову пішов. Єсенін залишився насамоті. Ніщо не віщувало трагічного кінця.

Вранці 28 грудня Устинова пішла кликати Єсеніна снідати. Але ніхто двері не відкривав. Вона постукала у двері. Через деякий час підійшов Ерліх, почали стукати удвох. Знову ніякої відповіді.

Тоді покликали коменданта готелю Василя Назарова. Він і відкрив двері і зразу пішов геть. Чому? В номер до Єсеніна увійшли Є.Устинова і В.Ерліх. Побачивши, що Єсенін повішений, вони зразу ж вийшли і заявили про це Назарову. Той негайно викликав міліцію.

На місце події прибув дільничний наглядач 2-го відділення міліції і склав акт. Цей документ і став потім підставою для твердження, що поет заподіяв собі смерть.

Коли вивчаєш офіційну версію самогубства поета, то звертаєш увагу ось на які речі:

1. Єсеніна знайшли під самою стелею, підчепленого до труби центрального опалення, ноги від полу були на відстані біля 1,5 метрів. Дістатися туди без сторонньої допомоги він не міг.

2. Все в номері було перевернуто і розкидано, десь подівся піджак поета.

3. Права рука у Сергія Єсеніна була розрізана, а під лівим оком був синець.

Відповіді тоді ні міліція, ні ті, хто проводив розслідування, не дали. Швиденько підписали документи, за якими виходило, що поет покінчив життя самогубством.

Тому виникла версія, що, коли всі розійшлися і поет залишився сам, хтось до нього постукав, мабуть, знайомий, бо поет спокійно відкрив двері (вони були не пошкоджені), увірвався в номер, поет вчинив відчайдушний опір, але ті відібрали у нього життя і повісили на трубі центрального опалення, імітуючи самогубство. Все в номері поперекидали, щось шукаючи, забрали рукописи і пішли собі, закривши за собою двері.

А на ранок Устинова з Ерліхом увійшли в номер і все побачили. І далі все закрутилося, про що ми вже знаємо.

Спростувати те, про що я написав, досить важко. Тим більше, що, виявляється, труба йшла не паралельно стелі, а перпендикулярно. Спробуйте щось на ній підвісити, а тим більше, що, по всьому, Єсенін відчайдушно опирався, і ви побачите, що зробити це дуже і дуже складно.

Хоча факт убивства Сергія Єсеніна офіційно в Росії не визнається, але дослідники зробили свою справу, версія про самогубство поета лопнула на очах у всіх, як мильна бульбашка.

Хто повірить в те, що поет побив сам себе, перевернув усе догори ногами у номері, кудись подів власні рукописи, а потім видерся під саму стелю (яким чином?) і віддав Богу душу?

Скільки ми вже знаємо за часів радянської влади дивних самогубств (Володимира Маяковського, Володимира Івасюка), і кожного разу наша душа у це не вірить.

Пам'ятаєте, яка була остання картина з живим поетом? "Сидів спокійно за своїм столом і переглядав старі рукописи." До речі, саме вони і зникли.

На жаль, у 1987 році хтось в Ленінграді дуже постарався і, не зважаючи на протести громадськості, знищив готель "Англетер". Мабуть, боялися, що вивчаючи будівлю, можна відповісти на питання, що сталося в "Англетері" з поетом.

Але коли є сумнів до офіційної версії, то дослідника зупинити не можна. Так і санкт — петербурзький дослідник Віктор Кузнєцов, не зупиняючись перед перешкодами, зумів відкрити багато цікавого, яке, думаю, остаточно втопило офіційну версію.

Йому вдалося знайти і проаналізувати інспекційну бухгалтерію готелю "Англетер"… за 1925-1926 роки, які збереглися. І зробив сенсаційне відкриття: ні Устинова, ні його дружини в списках мешканців готелю немає!

Як і самого Сергія Єсеніна (як ви пам'ятаєте, Устинов домовився з керівництвом готелю, щоб поет поселився біля нього)!

Тобто, все, про що згадують Устинова і Ерліх, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Значить, жодному слову Устинових і Ерліха вірити не можна.

Далі Кузнєцов, працюючи в Санкт-Петербурзькому архіві, знайшов документи, якими довів, що і Ерліх, і подружжя Устинових були таємними агентами ДПУ. А сам готель "Англетер" був готелем ДПУшників, і що поселитися там з вулиці було просто неможливо.

Тобто, все, що пов'язане з самогубством поета в готелі, це інсценізація агентів таємного фронту. Сама Устинова досить цікава і утаємничена особа. Сліди її після загибелі поета губляться. Віктор Кузнєцов робить припущення, що під цим прізвищем ховалася зовсім інша особа. Поки що йому це не вдалося документально довести.

Йому також вдалося віднайти дуже цікавий і показовий факт. Прибиральниця Варвара Васильєва (р. н. 1906), яка обслуговувала 5-й номер, перед своєю смертю встигла розповісти знайомій, що 27 грудня вона почула якийсь галас в коридорі, визирнула і побачила, як незнайомі люди напідпитку тягнули в 5-й номер чиєсь мертве тіло.

Віктор Кузнєцов першим звернув увагу на те, хто був понятим і підписав цей документ. Про Ерліха та Всеволода Рождественського ми вже знаємо, далі стоять підписи ленінградського поета і перекладача Михайла Фромана (був товаришем Ерліха), Павла Медведєва (1891-1938), критика, літературознавця, педагога, був за сумісництвом штатним співробітником ЧК — ДПУ. В протоколах його ім’я нерідко стоїть поруч з іменами значних чекістів: Мессінга, Петерсона, Ульріха та інших.

Можна зробити висновок, що щось дуже багато солдатів невидимого фронту терлися навколо Єсеніна. Виходить, що всі поняті, можливо, тільки В.Рождественський стоїть якось окремо, були зв'язані із ЧК — ДПУ і віри їм не може бути. Бо одне з основних правил слідчого — брати понятими нейтральних людей. А тут це правило порушено.

Віктор Кузнєцов також довів, що поруч з "Англетером" (проспект Майорова, 10/24) знаходився будинок (проспект Майорова, 8/23), який був з'єднаний з готелем таємними ходами і який був слідчою тюрмою ДПУ.

Тепер, як бачимо, вибудовується трагічний ланцюг останніх днів у житті поета.

24 грудня він приїжджає у Ленінград. Позаяк ДПУ вже знало про його приїзд, поета зустрічають на вокзалі, арештовують і відвозять на проспект Майорова в будинок № 8/23. Там його допитують до 27 грудня. В цей день, під вечір, його необережно на допиті вбивають. І щоб замести свої сліди, роблять інсценізацію в сусідньому готелі “Англетер” (згадайте свідчення прибиральниці Варвари Васильєвої!) тим більше, що і потрібні люди, і приміщення були у них під рукою.

На закінчення їм залишилося тільки висвітлити цю подію в газетах. Безвідмовна радянська преса з готовністю це зробила. І пішов гуляти по всіх усюдах міф про самогубство поета.

Уже в наші дні російський журнал "Чудеса и приключения" (№ 6, 2000р.) видрукував спогади майора запасу, ветерана БАМу Віктора Титаренка, який розповів про зустріч на БАМі з колишнім зеком Миколою Леонтьєвим, співробітником ЧК, ДПУ, ОДПУ в Москві і Петрограді, який зізнався, що у 1925 році вбив Сергія Єсеніна, і своїм зізнанням підтвердив дослідження Віктора Кузнєцова.

Багато різних людей після трагедії писали, що поет йшов до самогубства, бо був уже давно на грані зриву. Але саме в останній рік поет створив справжні шедеври в ліриці: “Клен ты мой опавший, клен заледенелый…","Ты меня не любишь, не жалеешь…”, “Кто я? Что я? Только лишь мечтатель…” та інші.

І той, хто пише, знає: щоб створити такі шедеври, треба мати велике духовне здоров'я, бути в мирі з усім світом, і тільки тоді з вашого пера ляжуть на папір рядки справжньої поезії.

Колись, п’ятдесят років тому, в дев'ятому класі піонервожата нашої школи дала мені почитати вірші невідомого поета (звичайний шкільний зошит з переписаними туди віршами) Сергія Єсеніна, як вона сказала.

Я проковтнув їх, відчувши справжню поезію, і здивувався, що їх у школі не вивчають. І з тих пір на все життя я полюбив цього російського поета.

Не жалею, не зову, не плачу,

Все пройдет, как с белых яблонь дым.

Увяданья золотом охваченный,

Я не буду больше молодым.

Я теперь скупее стал в желаньях,

Жизнь моя? Иль ты приснилась мне?

Словно я весенней гулкой ранью

Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,

Тихо льется с кленов листьев медь…

Будь же ты вовек благословенно,

Что пришло процвесть и умереть.

Мы теперь уходим понемногу,

В ту страну, где тишь и благодать.

Может быть, и скоро мне в дорогу

Бренные пожитки собирать.

Знаю я, что в той стране не будет

Этих нив, златящихся во мгле.

Оттого и дороги мне люди,

Что живут со мною на земле.

Вони завжди у нашому серці

Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою. яром-долиною козаки йдуть.

Народна пісня

Та щоб наша козацькая слава,

Гей,гей, не пропала!

Народна пісня

Феномен Запорозького козацтва визнаний у всьому світі. Святі для кожного українця слова «Запорожжя», «Хортиця», «Запорозька Січ» відомі далеко за межами України, — в Європі, Азії, Америці, навіть у Африці.

Авторові приходилося водить екскурсії в музеї історії запорозького козацтва на острові Хортиця багатьом відвідувачам і особливо уважно вони слухали саме там, де починалась експозиція, присвячена історії нашим славним предкам. Всі, хто приходив тоді до музею, саме цікавилися в першу чергу тим, що було пов`язане із звитяжними сторінками історії Запорозької Січі. Звідки б вони не приїхали, з Далекого Сходу, Санкт-Петербургу, Середньої Азії чи Литви, з різних куточків України, Німеччини чи Франції, Австралії чи країн Африки, Сполучених Штатів Америки чи Канади.

Груди наповнювалися гордістю за наших знаменитих пращурів, за те, що їх пам`ятають до цього часу, що і ти належиш до народу, який дав світові цей феномен.

Треба підкреслити, що виникнення та існування Запорозької Січі, це творча самодіяльність українського народу. У важких умовах бездержавності(1240 – 1648) він створив потужну збройну організацію – Запорозьку Січ – яка зуміла захистити і зберегти свій народ від загибелі.

Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця ХУ століття. Польський хроніст Мартин Бєльський(середина ХУІ століття), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира ІУ, у Східне Поділля на татар 1489 року, зазначає,що польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні к о з а к и, добре обізнані зі своїми місцями.

Отакий був скромний і непомітний початок видатного соціально-економічного, політичного та духовного явища в історії українського народу. Колискою козацтва стали землі, які відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських феодалів. Ці землі перебували поза будь-яким політичним контролем і не мали постійного населення. Природні багатства цього краю вабили до себе людей. Втікачі від кріпосного ладу осідали і заводили господарство на незаселених землях Поділля й Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами.

Але життя в цьому благодатному краї проходило на межі смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд не давали можливості спокійно розвивати господарство. Тому ті, хто тут зумів затриматися, воліли займатися тими видами господарства, які не так страждали від татарських нападів, насамперед скотарством, мисливством, рибальством і бортництвом. Вони заводили свої зимівники і слободи на Південному Бузі, Синюсі, Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра – вздовж Трубежу, Сули, Псла. З кінця ХУІ століття козацькі набіги на татар та турків відбувались фактично щороку.

Козаки, що жили далі на півдні, далеко від міст і слобод, будували укріплення, які, хоча й часто змінювали своє розташування, загалом носили назву «Січ». Перша Січ була збудована на острові Мала Хортиця на Дніпрі, південніше від порогів. Оскільки ця і наступні Січі були закладені за порогами, козаки, що проживали тут, невдовзі почали називатися запорозькими козаками чи запорозьким військом.

Землі по обидва боки Дніпра, де запорозькі козаки зводили свою військову фортецю – Січ, називалися Запорожжям. Сама Січ була укріпленим фортом, оточеним з одного боку високими дерев`яними стінами, а з другого – болотами чи притоками Дніпра. Тобто, були недоступними для ворога. На Січ допускалися тільки нежонаті чоловіки, кількість їх іноді сягала десяти тисяч.

На центральній площі Січі стояли церква, школа, житла козацької старшини та козацькі курені. В різні часи куренів була різна кількість. Під стінами було передмістя, де розташувався «грецький дім», в якому жили іноземні посли, ремісничі майстерні, корчма та торгові ятки.

Запорозька Січ керувалася принципом рівноправ`я. Відповідно всі головні рішення, насамперед ті, які стосувалися військових справ та зовнішніх союзів, приймалися на загальних зборах, які називалися радами. На радах вибиралася на рік усіма присутніми січова старшина, яка керувала Запорозькою Січчю.

Під контролем січового уряду була територія, яка називалася Вольностями Війська Запорозького Низового, розміром близько 80555 кв.км, що більше території сучасної Литви. Володіння запорожців знаходилися в межах сучасної Дніпропетровської, а також Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей.

Запорозьке козацтво постало як результат самоорганізаційних зусиль українського народу. Відсутність підтримки з боку держави, якої після 1240 року не було, призводило до того, що в козацькому війську кожен сам повинен був забезпечувати себе зброєю, спорядженням, кіньми, провіантом та фуражем.

На середину ХУІІ століття козацька піхота була основним родом військ. Прибулі на поле бою кінні козаки спішувались і вели бій у пішому порядку. Невисока скорострільність тогочасної вогнепальної зброї не дозволяла піхоті вести на відкритій місцевості успішні бої з кіннотою. Тому козаки почали використовувати табір з возів, він став основним бойовим порядком козацької піхоти.

Важливим фактором неприступності козацького табору був масований і влучний вогонь із ручної вогнепальної зброї. Швидкість зарядження мушкетів в Європі змушувала шикувати підрозділ, озброєною такою зброєю, у десять шеренг. Козаки зуміли довести такі підрозділи до трьох шеренг. Коли ж було потрібно ще більш посилити вогонь, то стріляла лише перша шеренга, в якій збиралися найвправніші стрільці. Дві інші лише заряджали зброю. Вразливі місця табору прикривалися артилерією.

За необхідності такий табір міг використовуватися і в наступі. Гетьман Михайло Дорошенко в 1628 році з чотирма тисячами козаків за допомогою табору пройшов увесь Крим.

У ХУІ – ХУІІ століттях це були найкращі збройні сили у Європі. Перемогти запорозьких козаків було практично неможливо. Їх наймали на військову службу по всій Європі. Вони створили одну з перших в Європі демократичних республік, де існувала виборність всієї влади, від кошового і до самої маленької посади.

Як знаємо, на виборності влади тримається вся демократія у світі.

Запорожці створили на морі ч а й к у, бойове вітрильно-гребне судно, яке було пристосоване для морських походів. Це були міцні, маневрові, швидкісні судна, які найкраще пристосувалися до плавання на морях, по річках, дніпровсько-дунайських плавнях. На протязі двох століть козацький флот чайок успішно вів двобій проти сильного воєнного флоту Османської імперії(Туреччини).

Коли в морі козаки помічали турецький корабель, вони швидко знімали щоглу і підпливали до нього з боку сонця, щоб воно сліпило турків і ті не помічали ворога. Коли підпливали до корабля упритул, йшли на абордаж. А помітити козаків було важко, бо сонце сліпило очі а борти чайок були розташовані дуже низько над водою.

Протягом всієї історії запорозького козацтва місце розташування козацької столиці неодноразово змінювалося і ми знаємо кілька Січей: Хортицька (1552 – 1558), Томаківська (1564 – 1593), Базавлуцька (1593 – 1630), Микитинська(1628 – 1652), Чортомлицька (1652 – 1709), Кам`янська (1709 – 1711), Олешківська (1711 – 1734) та Нова Січ (1734 – 1775).

Всі вони тепер під водою Каховського водосховища, крім Кам`янської Січі, залишки якої збереглися біля села Республіканець Херсонської області, яка теж руйнується водами Каховського водосховища. Ось так невблаганний час і злі та байдужі люди розпорядилися нашим звитяжним надбанням.

Середовище запорожців висунуло зі своїх рядів видатних полководців. Найбільш відомі, це Дмитро Вишневецький(Байда) (? – 1563), Петро Конашевич – Сагайдачний(? – 1622), Тарас Федорович(Трясило) (? – після 1635), Богдан Хмельницький(близько 1595 – 1657), Іван Сірко(? – 1680), Кость Гордієнко(? – 1733), останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового Петро Калнишевський(1690 – 1803).

Досягнення запорожців в економічному житті України теж великі і значущі. Історично склалося так, що на землях Вольностей Війська Запорозького Низового селилися вільні люди, які тікали з Польщі, Московської держави та інших країн, бо кріпацтва на Запоріжжі не було. Тому у відносинах між господарем і найманцем використовувалася вільна наймана праця. Що заробив те й отримав! Запорозькі козаки створили особливу форму ведення господарства – зимівник, де саме ця вільна наймана праця і використовувалася.

Здебільшого на Запоріжжі культивувалися найменш трудомісткі культури: овес, гречка, ячмінь. Менше засівалося жита, а ще менше – пшениці. Вирощене зерно навіть вивозили на продаж у Крим. Крім хліборобства, розвивалося і городництво. З городини запорожці розводили огірки, капусту, кавуни, гарбузи, часник, цибулю, тютюн.

Фактично, запорожці у себе на території Вольностей вперше в Європі створили нову форму ведення господарства – фермерство. Зрозуміло, що воно було як більмо в оці у Російській кріпосній імперії. Там підневільна праця, а тут праця на себе. У цьому багатопрофільному фермерському господарстві заробітчанин міг розірвати трудову угоду і знайти собі нову роботу, в той час, як російський самодур-поміщик воду варив із своїх кріпосних.

Зимівники на півдні України проіснували до 1804 року. Тепер у нас на Україні вводиться так важко після колгоспно-радгоспного ладу те, що було в нашому житті ще в ХУІІ – ХУІІІ століттях. Ось куди відкинуло нас, на 300 років, перебування у складі кріпосницької імперії.

Зрозуміло, що царському урядові було дуже не до вподоби «держава у державі», та й ще з такими разючими особливостями і він поступово знищив Запорозьку Січ. 8 червня 1775 року російські війська оточили Нову Січ. Рядові запорожці хотіли битися з ворогом, але Петро Калнишевський їх умовив здатися, щоб не було непотрібних жертв, бо перевага була на боці супротивника.

Так перегорталась остання сторінка в історії Запорозької Січі. Але народ не забув своїх героїв. Він помістив їх у думи і пісні, картини і книги.

Наприклад, геніальний наш письменник Микола Гоголь написав широковідому повість «Тарас Бульба», на якій виховалося не одне покоління українців.

В найтяжчих умовах колоніального гноблення завжди знаходилися люди, які продовжували справу запорозького козацтва – боротися за Вільну Україну.

Коли обговорювалося, як писати статтю, російською чи українською, нагадалося, що однією з умов вступу до Запорозької Січі, було знання та використання у всіх сферах життя на Січі української мови. І тому ми наслідуємо це правило січовиків, бо без цього не були б ми українцями.

А ці кілька сторінок тексту статті хай будуть вінком пам`яті на пошану наших звитяжних лицарів-січовиків, які не шкодували себе заради нашої України.

23.05.2009р.

Геростратова слава

18 серпня 1941 року о 18 годині вечора, коли захисникам Запоріжжя вдалося відбити наступ німців, несподівано для населення міста і військ, які були на Хортиці і нижче греблі по Дніпру, був підірваний Дніпрогес.

Велика хвиля води, заввишки до 10 метрів, покотилася вниз по річці, знищуючи все на своєму шляху, солдатів, мирне населення, худобу. В старій частині міста люди, які мешкали у власних будинках, встигли вилізти на дах і тому врятувалися.

Хвиля докотилася до самого Нікополя. Скільки тоді загинуло людей, ніхто не підрахував. Офіційна історія це замовчувала.

Хто ж це зробив? І чи відповідав військовій необхідності підрив греблі, тим більше, що по ній, як розповідають очевидці, їхали на підводах та йшли пішки люди, евакуюючись у глиб країни.

Мені пощастило віднайти документ, який проливає світло на ці події. Ось він. Даємо мовою оригіналу.

Боевое донесение штаба Южного фронта

Верховному Главнокомандующему

о преждевременном

взрыве Днепровской ГЭС

19 августа 1941г.

В результате боев противнику удалось к исходу 18 августа прорваться к р. Днепр в направлении о. Хортица, стремясь овладеть переправами через р. Днепр (мостами). До исхода 18 августа части 274-й с.д., оборонявшие Запорожский тетдепон (застаріла назва передмостного укріплення — В.Ш.), несмотря на большие потери, успешно отражали атаки противника.

В 18.00 18 августа один из железнодорожных мостов, заранее минированный, расположенный восточнее о. Хортица, вследствие прямого попадания снарядом был взорван от детонации. Через некоторое время был произведен взрыв перемычки и Днепрогэса. Часть бойцов 274-й с.д. до 400 — 500 человек осталась на о. Хортица, где продолжают бой до настоящего времени.

Как установлено следствием, взрыв плотины и Днепровской ГЭС произведен без разрешения, самовольно подполковником Петровским и представителем Генштаба начальником Отделения научно-исследовательского военно-инженерного Института (г. Москва) военным инженером 1-го ранга Эповым, который на предварительном следствии показал, что он лично дал распоряжение произвести взрыв, объясняя тем, что получил указания от начальника Отдела военно — инженерного Управления штаба Южного фронта подполковника Петровского. Петровский на предварительном допросе заявил, что такого приказания он не давал. Петровский и Эпов арестованы, ведется следствие.

Преждевременный взрыв моста и плотины усложнил обстановку боя, вызвал ненужные жертвы, облегчил противнику условия форсирования р. Днепр.

В результате открытия шлюзов, упорного сопротивления частей 274-й с.д. и принятых решительных мер штаба фронта попытки противника переправиться на восточный берег р. Днепр отбивались с большими для него потерями.

Начальник штаба Южного фронта генерал-майор РОМАНОВ

Члены Военного Совета Южного фронта

Армейский комиссар 1-го ранга Запорожец и Корниец

(Центральный архив МО Российской Федерации, фонд 228, опись 754, дело 60, лист 95)

Висновок документу несподіваний. Висаджувати Дніпрогес було зовсім непотрібно. Захисники міста відбили атаки німців і без вибуху і зуміли оборонятися ще майже півтора місяці (18 серпня — 3 жовтня), забезпечивши евакуацію промислових підприємств Запоріжжя.

Якщо пригадаєте, Сталін під час оборони Москви дав наказ все випалювати на шляхах наступу німців до столиці (згадайте трагічну долю Зої Космодем`янської), залишаючи у мороз людей, дітей та жінок, просто неба на загибель. То що йому оте далеке місто Запоріжжя?

Як не дивно, в документі зафіксовано одне з імен виконувачів злочинного наказу, такого собі Епова, представника Генштабу начальника Відділення науково — дослідного військово — інженерного Інституту (м. Москва), військового інженера 1-го рангу.

Ті, хто писав цей документ, знали, що це за науковий заклад. Зараз дізнаємося і ми.

Цікаво, що людина з такими повноваженнями, хотіла звалити відповідальність за свої дії на когось іншого. Звернемо на це увагу.

В документі написано, що обоє військовиків заарештовано і ведеться слідство.

Але вдалося віднайти в бібліографії книгу, яка доводить, що організатори вибуху на Дніпрогесі не були покарані. Їх, як не дивно, випустили.

Ось ця книга: Б.А.Эпов, И.Г.Старинов, Мины в тылу врага, М, 1963г.

Значить, Епов не тільки залишився живим, а продовжував займатися своєю справою, в усякому разі, до кінця війни. І не тільки він, а і його співавтор Ілля Григорович Старінов (1900 — 2000), як пишуть у літературі про нього — «кращий радянський диверсант».

Тепер зрозуміло, чому їх випустили, бо вони виконували накази з Москви. Старінов ще до війни займався створенням міно — підривних загороджень і диверсійної техніки. Навчав диверсантів. Під час війни навчені ним інструктори підготували в різних школах більше як 5000 партизан — диверсантів.

В роки Великої Вітчизняної війни Старінов провів багато різних операцій але найвідоміші це вибухи радіокерованими мінами. Особистий винахід Старінова. Ось чим вони займалися у тому таємничому інституті.

По сигналу Старінова з Воронежа уночі 14 листопада 1941 року був підірваний під час банкету німецький штаб в Харкові разом із командиром 68-ї піхотної дивізії вермахту, начальником гарнізону генерал — лейтенантом Георгом фон Брауном, двоюрідного брата знаменитого ракетника Вернера фон Брауна.

Старіновим написані підручники, в тому числі цілком таємні, з питань ведення диверсійної роботи.

Після війни його біографія розвивалася нормально. З вересня 1946 року — начальник кафедри тилу Військового інституту МВС, з 1949 року — начальник оперативно — тактичної групи партизанської боротьби (з ким?), з січня 1956 року — у відставці (мабуть, таки вплинула хрущовська відлига!), але з 1957 року вже старший науковий співробітник інституту марксизму — ленінізму. Приймав участь у написанні офіційної шеститомної історії Великої Вітчизняної війни.

Диверсант пише історію! Тому таки в нас книги по історії!

Але з 1964 року знову викладач тактики диверсій на курсах вдосконалення офіцерського складу. До самого 1987 року викладав в учбових закладах КДБ. В кінці свого довгого життя він запропонував спосіб, як підірвати відомого усьому світові Басаєва. Але керівництво держави на це не пішло.

Ось така людина має безпосереднє відношення до вибуху Дніпрогесу.

Якщо уважно вивчити, що траплялося в тилах німецьких військ, то ми можемо ще вийти на загадкові вибухи, які відбувалися у той період.

Майже за два тижні до вибуху у Харкові, було висаджено у повітря (3 листопада 1941 року) Успенський собор Києво — Печерської лаври. Це шедевр світової архітектури, споруджений у 1073 — 1078рр.

Якщо поставити у один ряд всі три вибухи, то побачимо єдину руку виконавця. У всіх трьох випадках ніхто не звертає уваги на художню цінність пам`яток. У всіх трьох випадках ніхто не звертає уваги на те, що загине крім німців багато мирних людей. В усіх трьох випадках військова значимість вибуху досить мала.

Німці завоювали майже всю Європу і скрізь точилася боротьба проти окупантів, але ніде в Європі люди, які боролися з фашистським режимом, не руйнували власні архітектурні шедеври.

Старінов прожив довге життя і його, мабуть, не гризло власне сумління. Та пишатися йому з Еповим нема чим. Бо це слава Геростратова.

22.04.2010р.

‘’Господь передбачив щось краще для нас…’’

Уважно перечитую справу мого діда Івана Івановича Лінца, яка зберігається в Державному архіві Вінницької області * і в моїй уяві виникає те, чого немає в скупих рядках пожовклих документів але що наповнювало буття та життєві дороги цієї непересічної, талановитої і вільної духом людини.

Дід мій народився 28 січня 1881 року в селі Гориньград / мабуть, це тепер село Гориньград Перший, бо ще є Гориньград Другий / Ровенського району Ровенської області в бідній сім`ї чеського селянина.

В кримінальній справі написано, що це була Польща, так воно і було до 1939 року, але ще раніше це були землі Австро – Угорської імперії. Працюючи по найму в селі Невіркові, тепер Корецького району Ровенської області, він познайомився із дочкою хазяїна, Манею Гейдою, молоді люди покохали один одного і позаяк батьки Мані не дали дозволу на брак, бо мій дід був бідним, вони не погодилися із рішенням батьків і втекли через кордон в Російську імперію, спочатку в глухе містечко Калинівка, що на Вінниччині, де мешкали чехи, а потім десь приблизно у 1909 році переїхали у Крижопіль, теж на Вінниччині, де теж було багато чехів. Діду тоді було 28 років а його дружині 18.Треба ще уточнити, що діда насправді звали Францем Францевичем. Іваном Івановичем він записався, щоб було зрозуміліше російським чиновникам, які не звикли до якихось екзотичних імен. Тут у молодого подружжя народилося п`ятеро дочок і син, до речі, він, мій дядько В`ячеслав, згадується у кримінальній справі, бо коли діда арештували, йому було 12 років, а дочки вже на той час повиходили заміж і жили окремо від батька. Але це буде вже через 30 років у 1937 році, а тоді, коли дід з`явився у Крижополі, він працював не покладаючи рук, став гарним майстром ковбасних справ, мав вже свою ковбасну майстерню, єдиний цегляний будинок на весь Крижопіль, гарний фруктовий сад, який я ще пам`ятаю, і жив оточений дітьми і коханою дружиною. Як кажуть у таких випадках – сам себе створив. В сім`ї дід із бабунею розмовляли чеською мовою, а діти – українською і коли до них у гості приїхала дідова мати, то діти дуже дивувалися і сміялися, що їхня бабуся ні слова не розуміє по українські ! Дивні часи для теперішнього скрізь «понятного языка»! Єдина пляма на безхмарному житті подружжя, це коли бабуся із молодшими дітьми поїхала до своїх батьків у Невіркове, то батько не простив її за непослух, хоча мати і намагалася примирити дочку із батьком. Розповідали, що це дуже вразило бабусю і вона тяжко переживала. Та коли наступив 1917 рік а за ним революційні катаклізми і єдина Європа роз`єдналася по класовим кватиркам, то більше не довелося зустрічатися моїй бабусі, Марії Василівні, зі своїми батьками. Старий так і не вибачив свою дочку. А шкода, бо Господь велів нам прощати усіх, навіть тих, хто необережно образив нас. Революційні події дібралися і до тихої вулички маленького містечка Крижополя. В 1931 році дід був розкуркулений, у нього відібрали майстерню, і позаяк нові хазяї життя нічого в ній не второпали і швидко зруйнували квітуче господарство, то прийшлося їм поставити на чолі майстерні бувшого її власника. Отак дід дожив до сумно відомого 1937 року, коли молот пролетарської ненависті почав лупити у всі боки. Добрався він і до діда. Деякі працівники райспоживспілки запропонували йому здавати готову продукцію із завищеною ціною а різницю класти собі в карман, але коли дід відмовився це робити, то хтось із них написав донос на нього і 19 грудня 1937 року за ним прийшли.

В сім`ї якраз обідали. На обідню перерву прийшли дід а також середня дочка Софія з чоловіком Іваном Шевченком /мої мати і батько/, а бабуся подавала їм на стіл страви. І тут хтось постукав, відчинилися двері і в їдальню зайшли голова сільради Герценштейн /чомусь саме він прийшов арештовувати/ із слідчим місцевого районного відділення НКВС Щупарчуком.

— Іван Іванович, будь ласка, пройдіть із нами, — попросив Герценштейн.

Бабуся схопилася за серце і сіла на стілець.

— Маню, не хвилюйся,- сказав дід, -я зараз повернуся.

За дідом зачинилися двері. А в їдальні настала мертва тиша. Моя мати кинулася визволяти батька, але той самий Герценштейн сказав якось на вулиці, полохливо оглядаючись:

— Соню! Не ходи і не оббивай пороги, бо це для тебе погано скінчиться! – і побачивши когось із знайомих, метнувся кудись убік.

Тепер узнаю із справи, що дід був засуджений на 10 років ув`язнення. Із обвинувального висновку видно, що контрреволюційна діяльність дідова обмежується тільки тим, що він кілька разів зробив критичні зауваження відносно радянської влади. А головне, мав цегляний будинок і цегляний сарай. Щось не дуже багато звинувачень як для 10 років ув`язнення!

— Як це ти міг підписати оцю нісенітницю? – спитав я діда, коли він приїжджав до моїх батьків у 60 -х роках, я вже в той час вчився в Одеському університеті.

— Слідчий Щупарчук засунув мої пальці у двері і почав їх закривати, я не витримав і підписав, — відповів дід.

Саме на таких визнаннях і побудував свою «теорію» тодішній прокурор СРСР Андрій Вишинський. В 30-х роках він висунув твердження, що «пояснення звинувачених в державних злочинах неминуче набувають характер і значення основних доказів, найважливіших, вирішальних доказів.»** І на цьому стали будувати всі кримінальні справи в НКВС.

До речі, коли почалася війна і німці захопили Крижопіль, то виявилося, що отой самий Щупарчук жив тихенько на сусідній вулиці і ніхто його не видав окупантам.

— Як це так сталося? – запитав я у матері. Вона відповіла: — Ніхто не взяв гріх на душу.

В справі зазначається, що дід перебував під вартою у Вінницькій тюрмі.*** Тепер, коли вийшов перший том «Реабілітовані історією», присвячений Вінницькій області**** і в якому розміщені фотографії цієї тюрми***** я дивлюся на них і згадую розповідь діда:

— Коли німці підійшли до Вінниці, всіх, хто знаходився в тюрмі, почали ліквідовувати. Люди ховалися в камері, їх хапали за руки і тягнули униз, у двір і там розстрілювали. Ми чули постріли і розуміли, що там відбувається. Ніхто не хотів виходити з камери, тягнули силоміць. Скрізь стояв плач, ридання, зойк, крики. Витягли і мене, стягнули униз, переді мною стояв якийсь чоловік у білій сорочці, босий.

— Хто ти по професії? – спитав його начальник тюрми.

— Вчитель, — відповів той.

— Ліквідувати, — наказав начальник.

— А ти? – звернувся він до діда.

— Ковбасний майстер, — вимовив дід.

— Візьмемо із собою. Знадобиться.

Так дід залишився живим. Ось з того двору, що на фотокарточці у книзі,****** він потрапив аж на Урал. Його професія його і вберегла.

Розповідав, що якось табірне начальство наловило багато риби і повеліло йому її в`ялити. Прийшлося на ходу вчитися, як це робити. Не розповідати ж їм, що у нього зовсім інша професія. В 1944 році його достроково звільнили. Діждався, коли Крижопіль був звільнений радянськими військами і негайно приїхав додому. Знайшов своїх дітей, вперше побачив онуків. Але коли зайшов у хату до них, то першим питанням його було:

— А де Маня?

Дочки заплакали:

— Тату, мами немає. Вона померла.

— Як так померла? – дід не хотів вірити. Він пройшов пекельні кола ГУЛАГу і залишився живим а його кохана дружина померла дома, де б, здавалося, нічого їй не загрожувало. Розповіли йому і те, що наймолодша його дочка, Валя, передчасно померла у вісімнадцять років. Застудилася на сільськогосподарських роботах, куди поїхала разом із своїм курсом і за місяць якійсь її не стало.

Пам`ятаю, як дід довго дивився на фотографію своїх дітей, яка збереглася ще від довоєнних часів, заплакав і сказав мені:

— Якби я був дома, Валя не померла б!

Отаке батьківське серце, якби воно могло, воно б затулило собою свою дитину…

— Що тоді відбувалося? – спитав я ще діда.

— Знищували кращих людей України. – відповів він.

Залишається тільки додати, що після повернення дід продовжував працювати майстром у Крижопільській райспоживспілці, тобто у колишній своїй майстерні, поки не вийшов на пенсію.

Потім, коли діда не стало (у 1974 році), мені довелося познайомитися з книголюбом із Чечельника, районного містечка на Вінниччині, поблизу Крижополя.

— Ми завжди їздили до Крижополя по ковбасу. Найкращої за неї ніде не було. – згадував він.

І мені було приємно це чути. Бо це люди казали про мого діда, людину, яка чесно працювала все своє довге життя.

Примітки:

1.Державний архів Вінницької області (ДАВО). – Ф.Р-6023. – Оп.4.-Спр.4012.

2.А.Ваксберг.Царица доказательств. Вышинский и его жертвы. Москва. АО «Книга и бизнес».1992г.стр.180.

3.ДАВО. -Ф.Р-6023. -Оп.4. -Спр.4012. -Арк.17.

4.Реабілітовані історією. Вінницька область. Книга перша. -Вінниця. -Д П «ДКФ»,2006р.

5.Там само,стор.409 – 411.

6.Там само,стор.410.

28.05.2007р.

Жайвір над полем

Хай знають, що ми, українці, є, а то звикли

всіх нас собі приписувати…

Іван Козловський

Як зміг простий селянський хлопець піднестися до вершин світової культури, стати врівень із найвидатнішими особистостями свого часу і навіть випередити їх? Ось та вічна загадка любові і мистецтва, їхнього сплаву, яка завжди дивує людей.

Йдеться про Івана Семеновича Козловського (1900 – 1993), неперевершеного тенора, який понад півстоліття зачаровував своїм діамантовим співом вдячних слухачів.

Публікації та книги про нього, які вийшли в часи радянської влади, малюють в традиціях житійної (агіографічної) літератури таку собі імпозантну постать співака (без вад і яскравих вподобань), який йде від перемоги до перемоги. А навколо радісний та піднесений натовп шанувальників і друзів, які тільки те і роблять, що вдячно і захоплено аплодують.

І це про людину, яка пережила лихі роки революції і громадянської війни, голод 1921 та 1933 років, репресії, жахливий 1937 рік, війну 1941 – 1945 рр., голодний 1947 рік, смерть тирана у 1953-ому, хрущовську «відлигу» і мертвотне болото брежнєвщіни і дожив до часів руйнації тюрми народів і виникнення на її уламках незалежної держави Україна – його Батьківщини, куди він подумки линув весь час своєї блискучої кар`єри і де залишалися його рідні та близькі!

Що відчував тоді він, про що думав, що переживав? На ці та подібні питання в усій житійній літературі про співака відповіді не знайдете. Там розповідається про благополучну біографію самородка, який після завершення навчання у Києві пішов добровольцем у Червону Армію, опинився в Полтаві, там почав співати, командири всіляко підтримували молодий талант, звільняли від служби, і після її закінчення, потрапив у Харківську оперу. Наступного року він вже у Свердловській опері, а ще через рік Козловський поступає до трупи Московського Великого театру, в якому і залишається на все своє творче життя.

Козловський за цей час створив шедеври виконавської майстерності – партію Ленського в опері П.Чайковського «Євгеній Онєгін», партію Дубровського в опері Е. Направника «Дубровський» та партію Юродивого в опері М.Мусоргського «Борис Годунов». Дві тисячі разів він виходив на сцену Великого театру в майже п`ятдесяти ролях. Сюди ще треба додати численні концерти на багатьох сценах колишнього Радянського Союзу під час гастролей. Відзначений Державними та Шевченківською преміями, народний артист СРСР та народний артист України.

Але якщо уважно переглянути відоме про життя співака, то за хрестоматійним глянцем можна побачити живу людину.

Народився Іван Семенович Козловський у селі Мар`янівка Васильківського району Київської області, в сім`ї селянина Семена (розповідають, що в селі звали його Савою) Йосиповича та його дружини Ганни Герасимівни.

З ранніх літ дитина була оточена надзвичайно мелодійним українським мелосом – а сам батько любив грати на гармонії, і її чарівні звуки супроводжували хлопчину з самого початку його життєвого шляху.

Вже з трьох років Йванко підспівував батькові в імпровізованому хорі, виділяючись своїм чистим сріблястим голосочком, коли трохи підріс, почав співати у церковному хорі. Винятковий слух і надзвичайної краси від природи поставлений голос одразу виділив Івана Козловського після закінчення церковно-парафіяльної школи і переїзду з рідного села до Києва. Там його прийняли у хор Троїцького народного дому, а потім він став солістом Великого академічного хору, яким керував Олександр Кошиць (1875 – 1944). Ім`я цього видатного українського хорового диригента і композитора в радянські часи замовчувалося в музичній і не тільки в музичній літературі. А тим паче в біографії Івана Семеновича Козловського.

А Олександр Кошиць першим помітив надзвичайні музичні здібності юнака і допоміг йому в 1917 році поступити вчитися в Київський музично-драматичний інститут по класу професора О.О.Муравйової, який Козловський і закінчив у 1919 році. Але саме у 1919-ому Українська республіканська капела, якою керував Кошиць, виїхала за кордон і не повернулась, залишившись в еміграції.

Важко сказати, чому не виїхав з капелою Іван Козловський, можливо, він закінчував навчання, або була ще якась вагома причина. Та і залишитися в Києві він теж не міг, бо хтось обов`язково б нагадав новій владі, що він з отої самої капели! Тому молодий співак йде добровольцем у Червону Армію і це його звільняє від переслідувань.

Між іншим, це ж був вимушений зробити ще один його земляк, майбутній письменник Михайло Булгаков. Саме у ці дні він теж зникає з рідного міста, щоб не загинути у тодішній веремії. Та й багато інших людей теж не поверталися в рідні пенати, щоб не потрапити на недремне око ВЧК.

Ще на початку співацької кар`єри Івана Козловського Марія Заньковецька сказала йому:

— Співаєш, мов соловейко…

Все своє творче життя він так і робив, співав людям. Але був невиїзним, жодного разу його не пустили в зарубіжні гастролі. Чому? Ще одна таємниця Козловського, яку розгадати важко. Можливо, боялися, що залишиться за кордоном? Хто знає…

Іван Козловський любив український церковний спів і знав його хорові традиції, бо виріс на них. Так само, як знали їх Кирило Стеценко і Павло Тичина, Микола Леонтович і Олександр Кошиць, з якими він спілкувався у далекі роки молодості.

Розкуркулення не обминуло у 30-ті роки і рідну Мар`янівку. Його двоюрідного брата Миколу розкуркулили і вислали з села. Невже не знав про це Іван Козловський? Сумнівно.

На сцені Свердловського оперного театру він разом співав з видатним басом Михайлом Донцем (1883 – 1941), з яким потім зустрічався у Києві, куди Донець переїхав працювати.

В житійній літературі багато пишуть про те, як зустрічалися обоє видатних співаків – друзів на Київських кручах, милуючись Дніпром-Славутою. А потім Донець щезає зі сторінок біографії Івана Семеновича. Чому? Пояснення просте. На початку липня 1941 року, коли німці підступали до Києва, енкавеесівці стратили видатного співця. Козловський не знав про трагічну долю свого друга? Не віриться.

Отак і все в його житті. Надзвичайна популярність і… невиїзний, проспівав увесь світовий музичний репертуар тенора і… неможливість співати українські духовні пісні, від яких, коли чуєш їх, стає особливий, піднесений стан душі. Дружив або підтримував, тісні стосунки з найкращими людьми своєї епохи і не міг сказати про них жодного слова.

Немає в Україні (та й не тільки!) людей серед старшого покоління, які б не чули спів геніального співака по радіо чи по телебаченню, або, якщо дуже поталанило, то й на сцені. І кожний, без перебільшення, скаже, що ці хвилини свого життя відносить до найкращих, які йому довелося переживати.

Як той жайвір українського поля, він все своє життя співав людям, передаючи від серця до серця красу рідної землі, чудові вечори над Дніпром, гомін людей після важкої праці, золоту пшеницю на вранішньому полі, сонечко над батьківською хатою, щебетання пташок у вишневому садку, — словом, все те, що є Україною.

Наша розповідь була б неповною, якби ми не згадали тут про внучатого племінника Івана Семеновича Андрія Фролкіна, майстра ФІДЕ (2001р.) та чемпіона світу з шахової композиції у складі збірної України (1997р.). Він понад тридцять років чаклує над біло-чорними клітинами шахової дошки, створюючи на ній шедеври та перемагаючи у найпрестижніших конкурсах кращих шахових журналів світу.

За час свого захоплення Андрій видрукував близько 700 композицій усіх жанрів і серед них в улюбленому своєму жанрі – ретроаналізі, найскладнішому з усіх жанрів шахової композиції. Завоював понад 90 призів, серед яких не менше 50 перших.

Одночасно пише вірші англійською мовою та перекладає українських поетів англійською. Як його уславлений родич, який завоював безмежне співоче поле, Андрій підкорив собі чорно-білі клітини шахової дошки, викрешуючи з неї довершені композиції.

Старовинний український рід своїми новими галузками продовжує квітнути на цій благословенній землі…

Осип(Йосип)

Селянин села Мар`янівки

—————————————————————————————————————

Юлія + Семен + Олексій + Ольга + Йосип + Андрій + Опанас

(Сава) 1 1 (Андріян)

(? – 1927р.) Федір дочка? (? – 1936?)

Дружина Ганна Герасимівна 1

( ? – 1921р.) Василь + Володимир + Микола

1 (1907 – 1979)

Федір + Іван + Анастасія дружина Марія Феліксівна

(1900 – 1993) (1910 -1991)

тенор 1

1 Людмила

1 (1930 – 1991)

Ганна чоловік Микола Фролкін

(1930 — 2005)

Андрій

(1957р.)

Майстер ФІДЕ

У Опанаса Лідія(? + 1995р.) та Олена, обидві жительки Києва. У Олени Сивко була донька Лідія Ратушна.

17.04.2004р.

Федір Достоєвський – українець!

Десь в жовтні – листопаді минулого року я збирався написати статтю про походження Федора Михайловича Достоєвського. Мене цікавило, в першу чергу, його українські корені, бо його батько, Михайло Андрійович (1788-1839), — українець з Подільської губернії, яка була розташована на території східного Поділля, в яку до 1925 року входили землі Хмельницької, Вінницької, частково Одеської, Миколаївської областей та Молдови.

Виявилося, що він народився в селі Війтівці Липовецького району Вінницької області, тобто, мій земляк, бо я народився в Крижополі Вінницької області, це вже не так і далеко від Липовця, в межах однієї області.

Погодьтеся, що завжди приємно відчувати спорідненість із великою людиною, яка опосередковано, через батька, всотувала в себе твою рідну землю і виплеснула це все на сторінки своїх творів. Чи виплеснула?

Ось із цим я і хотів розібратися. Та події кінця 2013 – початку 2014 року, коли був зметений режим Януковича, завадили мені працювати над статтею.

Саме в переддень написання статті я придбав дуже цінну книгу, «Достоевский, Энциклопедия, Составитель Н.Н.Наседкин, Москва, Алгоритм, Эксмо, Око, 2008г., 800стр., «Энциклопедия великих писателей», в якій вчений зібрав велику масу цікавих і важливих свідчень про життя та творчість письменника.

Але ось як він пише про батька письменника: «Родом из семьи священника села Войтовцы Подольской губернии». Дуже скупо, якщо не сказати більше.

Як бачите, непідготовлений читач не зможе зорієнтуватися в походженні і батька і письменника. Про це у книзі зовсім не пишеться, як і в інших матеріалах.

Почнемо з того, що Війтівці старовинне село на Поділлі, засноване воно у 1446 році. Сьогодні в ньому 603 мешканця і площа села дорівнює 3,371 кв км.

Мала Батьківщина батька письменника, яку він, на жаль, не зумів прищепити і передати своїм дітям, у тому числі і майбутньому письменнику.

З батьком письменника відбулося те, що ми спостерігаємо у багатьох українців, які з різних причин переїжджали до московської держави і вже їхні діти становляться росіянами. Отаке відбулося і з Федором Михайловичем. Його батько українець, а він вже росіянин.

Українська Вікіпедія пише, що батько Федора Михайловича, Михайло Андрійович, навчався у Подільській семінарії і звідти, як одного з найкращих учнів, його по рознарядці скерували на навчання до Медико – хірургічної академії у Москву, після закінчення якої працював все життя у Маріїнській лікарні для бідних. Тобто залишився жити і працювати у Москві. Як багато українців до і після нього.

До речі, батько письменника до 1812 року підписувався як Михайло і тільки після війни почав підписуватися Михаил.

Подільська семінарія давала своїм випускникам гарну освіту. Наприклад, тільки в мовному питанні учні повинні були вивчати латину, французький, німецький, грецький та польський мови. Сюди ще додайте російську, як обов`язкову, та знали рідну, українську, то виходить цілих сім мов.

Зрозуміло, що не всі учні опановували всі ці мови, але те, що було розмаїття мов, це головне, хоча влада і тоді намагалася звести все до однієї мови.

Вже в наші часи, в статті «Помещик. отца убили…, или история одной судьбы» про батька Федора Достоєвського, дослідник Г.Федоров пише: «… линия рода Достоевских, к которой принадлежал Михаил Андреевич, свято сохранила все русское: как стойко защищенное наследство достались Ф.М.Достоевскому язык и вера» («Новый мир», 1988г., №10, стор.221).

Дослідник, м`яко кажучи, помиляється. Ось що пише Архієпископ мінський, ізяславський і брацлавський Віктор Святішому Синоду в 1794 році(тобто, батьку письменнику було тоді шість років): «В двух губерниях – изяславской и брацлавской, из 23 благочинных найдется, может быть, до пяти человек, которые могут назваться русскими, а прочие из поляков и, по своему незнанию русского языка, не могут понимать даже моих предписаний».

Ізяславська та Брацлавська губернії це сучасні Хмельницька та Вінницька області і розмовляють вони і сьогодні на своїй рідній, українській, мові. І потім треба мати на увазі, що там, де пишуть у документах ХУІІІ століття русский язык, це староукраїнська мова. Дивіться праці академіка Агатангела Кримського.

Французький вчений Ш.Н.Мартен в ХХ столітті довів, що у кожної людини в 10 коліні нараховується 1024 предків. Це приблизно через 300 років. Батько, мати, потім два діда і дві бабусі, далі чотири прадіда і чотири прабабусі і кожне нове коліно збільшується у геометричній прогресії.

Тобто, беремо 1788 рік, коли народився Михайло Андрійович Достоєвський, і віднімаємо 300 років і виходить 1488 рік. Саме біля цього року у родоводі Достоєвських 1024 предка і переважна більшість з них – українці.

А у двадцятому коліні прямих предків, стверджує вчений, 1 млн 50 тисяч 176 чоловік. І хто вони, коли люди живуть, не покидаючи своєї рідної землі?

Тобто, можна зробити висновок, — українець приїхав на навчання в Москву, закінчив навчання, одружився на москвичці, пішли діти і він якось непомітно для себе перевтілився у росіянина.

Зрозуміло, що імперський вплив був великий, але з свого боку, боротьби за збереження ідентичності у випадку із Достоєвськими немає і не видно. Хоча якісь невиразні сліди дійшли до нас.

Наприклад, дочка Федора Михайловича, Любов (1869 – 1926) свідчить таке: «…у моего отца были карие, чисто украинские глаза…» Значить, якісь розмови в сім`ї на цю тему були? Тобто, щось знали те, що пов`язувало їх із Україною і що не зуміли або не захотіли зафіксувати російські дослідники.

І ще один подібний факт. Брат Достоєвського Андрій Михайлович (1825 – 1897) зустрів у 1855 році старого слугу Савельєва, який прислужувався ще його батькам і поздоровкався із ним на вулиці:

— Здравствуй, Давыд!

Це вийшло у нього на генному рівні. По українські – Давид, а по російські – Давід. Дійсно, слово не горобець, вилетить, — не спіймаєш!

Безперечно, якщо шукати сліди зв`язку батька і його дітей з Україною, то щось вчені знайдуть, але до цього часу їх ніхто практично не шукав.

І на закінчення наших нотаток подивимося в якому стані зараз могили батьків генія світової літератури.

Мати Достоєвського, Марія Федорівна (1800 – 1837) була похована в Москві на Лазаревському кладовищі, яке при більшовиках було знищено, тільки могильний пам`ятник був перенесений до Музею Ф.М.Достоєвського. Що їм генії!

Батько Достоєвського, Михайло Андрійович, був похований на моногарівському кладовищі (село Моногарово розташовано неподалік від села Достоєвських Дарове).

Ось що пише дослідник А.Дроздов, який побував на могилі у 1924 році: «Каменная плита сброшена с его могилы, решетка разломана. Тропинка поросла травою, в которой путается нога. Жизнь забыла о нем».

Інших свідоцтв про могилу батька я не знайшов.

Ось така невесела картина. Легше скрізь писати, що ім`я російського письменника оточене всенародною любов`ю, ніж приїхати і привести могилку батька генія у порядок.

27.04.2014р. – 01.05.2014р.

ЯК ДОСТОЄВСЬКИЙ СЬОГОДНІ ДОПОМАГАЄ ПУТІНУ

Коли я готував свою розвідку «Федір Достоєвський – українець!» то серед чисельної літератури, яку мені довелося прочитати, я звернув увагу на те, що Достоєвський відстоював звичайні шовіністичні, імперські позиції. Тобто, йшов у руслі тієї російської, державницької політики, яку фактично започаткував ще цар Іван Грозний, а потім удосконалили творці російської імперії Петро І та Катерина ІІ.

Про це чисельні літературознавці та дослідники творчості Достоєвського кажуть скоромовкою, не уточнюючи деталей.

А вже при Миколі І вона прийняла класичний зразок: православие, самодержавие и народность, та проіснувала в Росії з різними варіаціями до сьогодні. Про що нагадує своєю діяльністю і Володимир Володимирович Путін.

Достоєвський тільки трохи скоректував цю формулу, замість народности додав почвенничество, про що наш народ дуже влучно сказав:

— Не вмер Данило, так болячка задавила!

В свій час Достоєвський відстоював особливий шлях російської держави і російського народу. Писав про особливу душу російського народу. Мовляв, вона врятує увесь світ. І таким чином, лляв воду на млин російської тоталітарної держави.

Один із ідеологів російського самодержавства, жандарм Бенкендорф, так сказав про Росію, перегукуючись із Достоєвським і не тільки з ним, а і з тими, хто сьогодні підтримує політику Путіна: «…прошлое России удивительно, настоящее прекрасно, будущее же выше всяких представлений».

Але, як ми бачимо, російський народ на протязі усієї своєї історії тільки те і робив, що приєднував до своєї держави «исконно русские земли».

Відомий російський письменник Микола Лєсков був присутнім, коли виникла суперечка між Достоєвським та Юлією Денисівною Засецькою, дочкою знаменитого поета-партизана Дениса Давидова, і записав цю розмову. Даю мовою оригіналу.

«- Не понимаю, — твердила Засецкая, — почему русский человек всех лучше, а вера его всех истиннее? Что именно в России лучше, чем в других странах?

— Все лучше, — ответил Достоевский.

— Не вижу этого.

— Это потому, что никто не научил вас видеть иначе.

— К кому же идти за учением?

— Ступайте к вашему… мужику – он вас научит.

— Чему же он меня научит? – продолжала недоумевать Засецкая.

— Он вас научит всему – пояснил Достоевский.

— Чему, чему это всему? – добивалась дама.

— Жить и умереть, — молвил Достоевский».

В цій розмові дуже добре видно, що ідея, хай, можливо, і непогана, нав`язується цілому народу, мовляв, ти гарний, великий, в тебе незвичайна душа, ти повинен врятувати весь світ, за тобою майбутнє!

Але непідкріплена нічим, в розмові з Достоєвським це добре видно, вона перетворюється під впливом часу у якесь месіанство, що врешті решт призводить до того, що цілий народ стає вірним слугою владі у державі. Що ми сьогодні і бачимо ув Росії.

І один із тих, хто увесь свій талант, здібності, свою непересічну творчість віддав на службу ідеям російської імперії, був, на жаль, і Федір Достоєвський.

Бачте, як виховали людей! Вони з вірою у Росію, у її світле майбутнє, вдерлися у Крим, а тепер у Донецьку та Луганську області, і з святим вогнем ув очах «звільняють» Україну від українців, як це робили на протязі усієї своєї історії їхні «папередники», куди діставав чобіт російського солдата.

Шкода, що до імперської гармати серед інших, снаряди підносить і класик світової літератури.

Він, до речі, критично відносився до європейського шляху розвитку Росії і що і сьогодні різні Медвєдєви та Зюганови нав`язують російському народу і його сусідам шлях, на якому застиг і Достоєвський.

Я думаю, що вже настав час переписати усю літературу про Достоєвського і назвати явища своїми іменами. У всякому разі там, де це можливо.

А в самій Росії, на жаль, ще не прийшов час звільнятися від імперського забарвлення творчості Федора Достоєвського. Там і досі вірять, що можуть ощасливити увесь світ.

Але тільки залишається питання, як може нещасний народ ощасливити усе людство?

30.05.2014р.

Хто такий Дмитро Донцов?

— Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви

не є большевиком?

— Якраз тому, Мануїльський, — відказав я.

З Щоденника, 5 липня 1918р.

І пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить!

Євангеліє від Іоана,8,32.

Начну свій нарис здалеку. З того, що прочитав на сайті у Світлани Іванівні Скорик гарну статтю шанованого мною Євгена Миколайовича Грінберга про літературну критику, чи потрібна вона взагалі і які дії вона виконує своїм існуванням.

Думаю, що вона потрібна, бо критика, з одного боку, виконує важливу роль пропаганди самої літератури, читачі, таким чином, отримують у руки компас, щоби орієнтуватися у неосяжному морі літератури, згадайте того ж самого Бєлінського чи вже нашого Корнія Чуковського. А з іншого боку, критика допомагає письменнику розібратися з самим собою, зрозуміти, хто він є у цьому великому океані літератури, куди йти, як писати, що посилювати у своїй творчості, від чого відмовлятися. Зрозуміло, коли ця критика толерантна, виважена, дружня. Але і в негативній критиці є своє раціональне зерно, треба тільки його спокійно знайти.

Я, наприклад, дуже багато для себе зрозумів, коли прочитав оповідання Василя Стефаника. Побачив, як треба писати, куди треба рухатись, що відтворювати у своїх творах. Ходив, як і багато з моїх колег, на засідання обласної спілки письменників, але розмови, які там виникали, нічого не давали для професійного росту, ні мені, ні всім тим, хто приходив туди, щоб почути живе, доброзичливе слово про ті пошуки, які вів кожний із нас. Тут Євген Миколайович правий, нікому така критика непотрібна.

Але я вислуховую і прочитую все, що стосується моїх творів. Людині збоку завжди бачиться більше від тебе. Щось таке може розпізнати, що ти сам тільки про це починаєш здогадуватися або зовсім не знаєш.

Тому з увагою прочитав зауваження Павла Борисовича Бауліна на мій матеріал про внесок наших земляків у історію тієї держави, де віками знаходились українці і який теж з`явився на сайті Світлани Іванівни Скорик. Попри всі ідеологічні розбіжності з Павлом Борисовичем, я до нього, як поета і творчу людину, відношусь з повагою, бо на зорі моїх літературних спроб, коли я ще писав російською мовою, Павло Борисович активно підтримував мене, друкуючи мої оповідання в обласній газеті «Наш город», де він працював.

Я якось розбирав свій архів і подивувався, як багато тоді було надруковано моїх новел саме у цій газеті. Кожний, хто пише, зрозуміє, як це багато значить для самоствердження літератора. І тому Павлу Борисовичу я можу тільки сказати велике спасибі за це!

Але коли Павло Борисович написав, що Дмитро Донцов не гордість нашого краю, а ганьба, то, зрозуміло, що тут треба спокійно і виважено розібратися що до чого. Бо, як сказав Арістотель: «Amicus Plato, sed magis amica veritas!» Тобто, «Платон мій друг, а істина – ще більший друг!»

Дмитро Іванович Донцов відноситься до тих постатей, біографії яких у виданнях радянського часу знайти було неможливо.

Пригадую, як під час навчання в Одеському університеті, лаборант кафедри історії України, людина енциклопедичних знань, Василь Терентійович Галяс, сміявся, тримаючи в руках якійсь том радянської енциклопедії:

— Троцькізм є, а Троцького немає!

Дійсно, Донцова ви не знайдете ні в «Радянської енциклопедії історії України», ні в «Краткой литературной энциклопедии», які були видані в 60-х – 70-х роках ХХ століття. Хоча на всіх ідеологічних перехрестях того часу Донцова безупинно лаяли. Але ця критика не приставала ні до Донцова, ні до тих, хто слухав цю критику. Бо радянські люди звикли до подібного явища, знали, що раз критикують, то значить там щось є.

Перша біографія Донцова з`явилась в другому томі «Енциклопедії Українознавства» у 1955 році, яка почала виходити за кордоном зусиллями видатного українського вченого Володимира Кубійовича.

До речі, саме ця «Енциклопедія Українознавства» прислужилася до того, що на Україні терміново почали видавати «Українську радянську енциклопедію», на чолі з поетом — академиком Миколою Бажаном.

Дмитро Донцов народився 17 серпня (за старим стилем) 1883 року в Мелітополі, тепер Запорізька область, в сім`ї заможних людей. Донцови мали великі прибутки з маєтків, які здавали в оренду, та з торговельного підприємства, яке успішно розвивалося.

Батьки Донцова повмирали в ранньому віці, коли йому було тільки одинадцять років. Батько помер у 1894 році на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, у наступному році. По смерті батьків ним, його сестрами і братами опікувалася рідня по матері.

Дмитро Донцов здобув початкову й середню освіту в Мелітополі, закінчивши там реальне училище, яке готувало кандидатів до вищих технічних учбових закладів. Але Донцову не подобалися технічні науки і тому він склав додаткові іспити за гімназію, яка давала право на вступ до університету.

Донцов покинув Мелітополь у 1900 році й переїхав до Царського Села біля Петербургу, де доповнив свою середню освіту. Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету.

Він отримав блискучу освіту, бо крім занять у Санкт – Петербурзькому університеті, Донцов студіював право, так склалися обставини, ще у Віденському і Львівському університетах. Закінчивши навчання, став доктором юридичних наук.

Блискуче знав кілька європейських мов – німецьку, англійську, французьку, польську… Вільно володіючи ними, писав для багатьох видань Німеччини, Австро – Угорщини, Польщі, Швейцарії, а після війни і у Сполучених Штатах Америки, не кажучи, про майже всі українські видання в еміграції. До цього треба додати, що Донцов до 1908 року, до своєї еміграції, активно друкувався в російських і українських виданнях.

В нього навіть є коротенька екзотична біографічна сторіночка, коли він був редактором журналу «Батава» у 1940-1941 роках у Бухаресті!

Вирізнився він серед багатьох учасників антицарського соціалістичного руху на Україні і в Росії у липні 1913 року, коли виступив у Львові, куди занесло його емігрантське життя, на ІІ Всеукраїнському студентському конгресі з промовою «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», де він виклав свою програму «сепаратизму», тобто цілковитого відокремлення України від Росії і заснування незалежної Української держави.

Його виступ спричинив ефект несподівано розірваної бомби. Російські газети різко засудили цей крок. А такий впливовий тоді політичний діяч Росії, керівник партії кадетів, професор Павло Мілюков навіть виступив у Думі з гострою критикою Донцова.

У тодішній соціал-демократичній пресі проти нього також висловлювався і Ленін. Тобто, чи не вперше проявилося це об`єднання усіх спектрів політичної думки в Росії, коли справа стосувалася незалежності України, — від правих (Мілюков) до лівих (Ленін)!

Один з учасників конгресу згадував потім, що після промови зал ошелешено дивився на доповідача широко відкритими очима. Ніхто не чекав, що якійсь невідомий емігрант з під російської України може виступити з такими революційними вимогами.

Але для Донцова це був перший крок у титанічній боротьбі за відновлення Української Самостійної Держави. З незабутнього його реферату у 1913 році і до самої смерті у 1973 році – цілих 60 років свого свідомого життя він бив у одну й ту ж саму точку: Україна повинна бути незалежною, українці повинні створити свою власну, незалежну державу!

Мені це нагадує слова римського сенатора Катона, який кожний свій виступ у Сенаті у вічному місті закінчував словами «Ceterum censeo Carthaginem esse delendam!».Тобто, «Я думаю, що Карфаген повинен бути зруйнований!»

За 60 років своєї невсипущої, безупинної праці Донцов написав сотні статей, випустив більше як півсотні монографій і збірників статей.

За ним полювали агенти царської охранки, Директорії та більшовицьке ДПУ, а згодом і польська таємна поліція defenzywa, німецьке гестапо, а після війни агенти НКВС.

Та ніщо йому не заважало йти по раз обраному шляху: Україна повинна бути незалежною!

В передвоєнні роки він видавав журнал «Літературно – Науковий Вістник», згодом «Вістник», який став дуже популярний серед читачів. Навіть потрапляв у підсоветську Україну.

Роль його у формуванні думки українського читача можна порівняти з впливом журналу «Новый мир», коли його редагував видатний російський поет Олександр Твардовський, який багато зробив для виховання незалежної думки у радянського читача.

1 вересня 1939 року, коли почалася ІІ — га світова війна, польська поліція арештувала Д.Донцова і відправила його до концтабору у Березі Картузькій, де він знаходився аж до падіння польської держави.

Цим завершується перший, найбільш плідний етап, в діяльності Дмитра Донцова.

Після того, як закінчилися поразкою національні змагання за Українську Державу у 1917-1921рр, він ґрунтовно проаналізував ці події і дійшов висновку, що треба робити, щоб Україна наступного історичного підйому перемогла.

Головний висновок, який зробив Донцов, це те, що суспільство на Україні не було готове до розвитку подій, не була озброєна ідеєю створення української незалежної держави, не робила потрібні організаційні кроки. Наприклад, більшість членів Центральної Ради вірили у союз із Росією, намагалися оформити з нею федерацію. А коли з цього нічого не вийшло, то час був безповоротно втрачений і вони, а потім і Директорія, пливли вслід подій, не могли опанувати становище.

Те, що це була фатальна помилка, показує подальший розвиток подій. Всі члени Центральної Ради, а серед них була більшість соціалістів і федералістів, які потрапили до рук більшовиків, були знищені.

Якби Петлюра об`єднався із Махном в боротьбі проти більшовиків, то радянська влада ніколи б не встояла на Україні. Це Махно почав розуміти тільки в еміграції у Франції. Та було вже запізно.

Замість того, щоб будувати українську незалежну державу, Махно весь час, коли виникали обставини, об`єднувався із більшовиками а вони, при першій нагоді, розстрілювали своїх союзників, а Махно, не дивлячись на це, уперто сунув голову у пащу революційного Молоха. Добре ще, що йому самому вдалося емігрувати.

Коли на березі річки чи якогось водоймища знаходяться двоє людей, один вміє плавати, інший – ні, і їх зіпхнули у воду, то один, той, що вміє плавати, поплив собі, а інший, що не вміє триматися на воді, починає захлинатися, намагаючись не загубити під собою землю.

Отак, за Донцовим, ведуть себе люди у політиці, ті, хто озброєний українською національною ідеєю, пливуть собі упевнено по бурхливому морі політики, а інші, неозброєні, топчуться на місці, події їх застають зненацька, вони не знають, як на них реагувати і в кінцевому результаті програють.

Ось так розвивалися події на Україні у 1917-1921рр. Поки Центральна Рада плямкала собі на березі соціалістичної думки, більшовицька Росія напала на неї і зуміла перемогти.

Таким чином, після закінчення війни на Україні за національну державу, Донцов, аналізуючи події, зрозумів, що потрібно виховувати самосвідомість нації, щоб, коли виникне нова ситуація, нація встала у всеозброєнні і була готова боротися за свої цілі. І він усі свої непересічні здібності публіциста та літературного критика у міжвоєнний час кинув на це.

Статті і наукові розвідки, монографії і літературні огляди, як з рогу достатку, посипалися з-під пера Дмитра Донцова. В них він обстоював одну, єдину думку: Україна повинна бути незалежною.

Дійсно, у росіян є Російська держава, яка захищає свою титульну націю, у поляків Польща, яка теж стоїть на обороні свого народу, у євреїв є Ізраїль, який пильно дивиться, щоб ніхто ніде у світі не образив єврейський народ! А коли мова йде про українців, які хочуть теж мати свою власну державу, то тут і починається! І Мазепа зрадник, і Петлюра зрадник і бандит, і Бандера бандит, бандит і зрадник! І взагалі увесь український народ зрадники і бандити і їм місце тільки десь під Воркутою, а ще краще, на Магадані.

І вже був підписаний у 1944 році такий наказ про переселення з України увесь зрадницький народ, та тільки в останню мить виявилося, що немає стільки вагонів, щоб вивезти увесь братній український народ у Сибір несходиму. Та й ще заважали чотири українські фронти на Заході, хто знає цих українців, як вони себе поведуть у такому випадку.

Вирішили інтернаціоналісти з Кремля утриматись, скрегочучи зубами, хоч і дуже хотілося. Але коли могли, то робили свою чорну справу, використовуючи відсутність в українців власної держави.

Це і голод 1921 року, і знищення українського селянства у 1929-1933 роках, і голодомор 1933 року, і знищення української інтелігенції у 1934-1937рр, і залізні граблі 1941-1944рр в обидві сторони по Україні, і голод у 1947 році, все було зроблено радянською владою, щоб українці забули про незалежність.

Та пропаганда Донцова зробила свою справу. Хоч йому досягти до підсоветської України майже не вдавалося, але на Західній Україні він вів пропаганду досить вправно.

Нові покоління українців піднялися в шеренгах ОУН спочатку проти польських шовіністів, а коли почалася Друга Світова війна, то проти німецьких і радянських імперіалістів.

Дружина згадує, як вони у Марганці, куди їх занесло після війни, переносили голод у 1947 році, як було важко і як люди скрізь голодували.

Наша сім`я жила після війни у Львові і такого голоду у нас не було. Хлопці з УПА не дали владі вивезти із сіл врожай, а у Львові сама влада забезпечувала місто хлібом, щоб показати, що у неї все гаразд і все під контролем.

Мама вистоювала нічні черги під магазином і брала, як найстаршого, мене з собою і я теж стояв під зачиненими дверима магазину і напружено чекав, коли ж прийде робітник і почне продавати хліб по карточках.

І коли ми вже з мамою поверталися з магазину і я йшов біля неї і вдихав приємний запах скоринки хліба, то навіть і не підозрював, що це вперше у своєму житті перетинаюсь із Дмитром Івановичем Донцовим.

Це, мабуть, найбільша нагорода для мислителя, політичного діяча, коли за ним йдуть люди. А Донцов своєю пропагандою чинного націоналізму підняв молодь а за нею й інші верстви населення Західної України на боротьбу за відновлення української державності.

І це йому найбільший пам`ятник на землі. Бо це святе: національно-визвольна боротьба поневоленої нації. Хто може в неї кинути камінь?

Коли в 60-х роках минулого століття африканський континент звільнявся від колоніальної залежності, то трудящі Радянського Союзу аплодували їм. А коли справа дійшла до народів Радянського Союзу, уярмлених в цій державі, то тут і почалося: «Ріжете по живому!» «Всім можна, а вам ніззя!» І багато чого чули і чуємо з цього приводу.

А якщо відверто казати, то Росія, це кілька областей навколо Москви, оце і все. А все інше завойоване московськими царями. І якщо Шотландія збирається відновити свою державність, то я думаю, що і народи Росії теж мають на це право.

Незважаючи на те, що за Донцовим полювали все життя, але йому пощастило і він помер у солідному віці, у 1973 році в Канаді на 90-му році свого життя.

Його вважали своїм вчителем такі непересічні особистості нашого народу, як поети і прозаїки Є.Маланюк, О.Теліга, Л.Мосендз, Ю.Клен і О.Ольжич.

Є.Маланюк в одній із своїх робіт написав: «…часом ми задихалися. Аж ось несподівано… перше число відновленого Літературно-Наукового Вісника. Ім`я редактора – «Д-р Д.Донцов» — ми вже чули, але тільки ім`я… Але від того першого числа ЛНВ вже дихнуло на нас першим передчуттям можливої відповіді. Це вже було щось як би прорив облоги…»

Донцов постійно відстоював українські інтереси і залишався запеклим ворогом Росії, як «білої» так і «червоної». На жаль, демократичної Росії і досі немає.

Але подивіться, що відбувалося в Європі після першої світової війни! Пілсудський, Масарик і Маннергейм зробили у себе, відповідно, у Польщі, Чехо-Словаччині і Фінляндії те, що пропагував Донцов на Україні і не змогли зробити Михайло Грушевський і Симон Петлюра. А Версальський післявоєнний договір розірвав Україну поміж чотирма державами: більшовицькою Росією, королівською Румунією, відродженими Польщею і Чехо-Словаччиною.

Чому Версаль дав дозвіл на розподіл між цими державами одного із самого багато чисельного народу Європи, українців, категорично відмовивши йому в праві на волю і на власну державу? Чому цивілізований світ мовчав, коли в страшних муках від голоду в 1932-1933 роках гинули мільйони українців в підсоветській Україні?

Як можна після всього цього кидати каміння у людей, які відстоювали право на вільне життя свого народу?

Хотів би ще звернути увагу на те, що воїни УПА були не поодинокі в своїй боротьбі. В Європі під час війни були ще кілька подібних армій. У Литві, Польщі, Югославії, Греції. І саме українська армія УПА довше всіх боролася. Їй вдалося протриматися до 1953 року.

Незважаючи на те, що проти неї застосовувалися всі методи боротьби. Від виселення населення з сільських місцевостях, яке підтримувало боротьбу хлопців УПА до розпилення літаками над місцевістю, де знаходилися бази УПА, вірусів тифу.

Дмитро Донцов і сьогодні залишається в шерензі борців за Нову, Незалежну Україну. У статті «Перед кінцем більшовизму (1917- 1967рр)» він наполегливо рекомендував майбутнім політичним і державним діячам, які стануть на чолі України у період розпаду радянської імперії, врахувати гіркий досвід їх попередників, зайняти чітку й принципову позицію в українсько — російських взаєминах, не дати себе ввести в оману демократичними гаслами і всілякими обіцянками.

На жаль, його рекомендації сьогодні в Україні не почуті. Тому так і живемо. Кожний раз на наступних виборах вибираємо людей, які думають про що завгодно, тільки не про Українську Державу.

Коли дивишся на 450 депутатів Верховної Ради, Уряд і Президента, то бачиш, що вони займаються усілякими справами, тільки не думають про добробут власного народу.

Сьогодні влада на Україні найгірша за всі 20 років незалежності, хоча і попередники були не кращі. Відверта антиукраїнська пропаганда на телебаченні і в засобах масової інформації, існують партії, які постійно і наполегливо ведуть пропаганду проти української держави, міністр освіти відвертий українофоб. З уст посадових осіб, що не слово, то відверта брехня. Цей ряд можна продовжити безкінечно.

Але свій нарис я хочу завершити оптимістично. Коли в свій час піднявся Дмитро Донцов, на Україні він був майже один. А сьогодні, завдячуючи його діяльності, нас багато і нас не подолати!

Україна стане європейською державою!

22.12.2011р.

Чому Леніна не заарештували у сімнадцятому році?

Ленин… — паметник около магазина.

Даша Т., 1 «А» класс, школа №686, г.Москва, 2006г.

Готуючи статтю про життя та діяльність відомого діяча революційного руху Росії Георгія Валентиновича Плеханова (1856 – 1918) я несподівано для себе зіткнувся, як не дивно, бо про це писали усі, хто хотів, з маловідомою сторінкою в житті Леніна і його найближчих помічників і соратників у сімнадцятому році.

Коли я почав більш докладніше вивчати події від липня до жовтня сімнадцятого року, в яких приймав участь вождь більшовизму, то побачив, що не все потрапило на очі дослідників та письменників.

Думаю, що і читачам буде цікаво познайомитися із результатами моїх пошуків.

Нагадаємо, що Ленін, прибувши в Петроград, начав активну агітацію за соціалістичну революцію і вже в липні місяці була зроблена спроба захопити владу збройним шляхом. Але ця спроба не вдалася і Тимчасовий Уряд видав розпорядження про арешт Леніна та відомих керівників більшовиків, які керували повстанням і відання їх до суду.

Хоча в радянській історіографії довгий час писалося, що це була мирна демонстрація, яку розстріляли війська Тимчасового Уряду. Але залишимо це на совісті тих, хто це писав.

Більшість керівників повстання здалася і була заарештована. Але суд так і не відбувся і заарештованих поступово звільнили. Згадайте, що було з подібними заарештованими ДПУ або іншими революційними органами за часів радянської влади!

Але Ленін терміново пішов у підпілля. Він не захотів з`являтися на суд. Не будемо коментувати його рішення. Зробив так, як зробив. Всі роки радянської влади нам розповідали, що його збиралися при арешті вбити. Але з усіх заарештованих по справі липневого повстання жодного не було вбито.

Першу ніч, 5 липня, Ленін переховувався у Сулимових. 6 липня він вже ночував у сім`ї Василя Миколайовича Каюрова (1876-1936), про нього напишу трохи нижче докладніше. 7,8 та 9 липня він ночував ще в одного відомого партійця Сергія Яковича Аллілуєва (1866 – 1945). Його молодша дочка Надія (1901 – 1932) була дружиною Сталіна (1879-1953).

А вже у ніч з 9 на 10 липня він перебував в сім`ї робітника сестрорецького заводу Миколи Олександровича Ємельянова (1872 – 1958). Через кілька днів Ємельянов переправив Леніна у Розлив, тепер всесвітньовідомий, в якому Ленін знаходився цілий місяць, до початку серпня.

Ховався він там разом із Г.О. Зінов`євим (1883-1936). До хрущовської відлиги цей факт замовчувався. Скрізь писали, що він там був один і ретельно писав свій геніальний твір «Держава і революція».

А виявилося, що поруч із ним був іще інший партійний товариш, Зінов`єв. Першим про це написав Еммануїл Казакевич (1913-1962) у своїй повісті «Синій зошит». В свій час її з-за цього зачитували до дірок. Хоча тепер, перечитавши її, бачу, що багато в ній сьогодні помилок і замовчувань. Про це я напишу трохи згодом.

Коли Ленін відчув, що його можуть заарештувати у Розливі, то він переправився у Фінляндію. Там вже було трохи легше. Фінляндія йшла повним ходом до незалежності. І юрисдикція Тимчасового Уряду була тут трохи обмеженою.

6 серпня Ленін виїхав з Петрограду. Його переправили у село Ялкала до сім`ї П.Г.Парвіайнена, батька члена партії Лідії Петрівни Парвіайнен (1892-1970), тестя бойовика Ейно Рахьї (1886-1936). Але там він не затримався, бо батько Лідії Парвіайнен здогадався, хто у нього в домі переховується. І Ленін поїхав аж до Гельсінгфорсу (на шведській мові це – Гельсінкі). Там він переховувався в помешканні начальника міліції міста Густава Ровіо (1887-1938).

Потім, відчувши, що забрався далеко від Петрограду, вирішив повернутися поближче до міста майбутньої соціалістичної революції. Був деякий час у Виборгу. А потім знову, перед самим переворотом, приїхав до Петрограду.

Дослідники пишуть, що за цей час він мешкав на 17 конспіративних квартирах.

З останнього помешкання, Маргарити Фофанової (1883-1976), 24 жовтня увечері Ленін пішов у Смольний, щоб втягнути Росію у веремію подій, які ми і досі не можемо залишити у минулому.

Хто сумнівається в цьому, хай подивиться, як Янукович підписував угоду з Євросоюзом у Вільнюсі.

Весь цей час зв`язував Леніна із ЦК партії більшовиків відомий діяч партії Олександр Васильович Шотман (1880-1937).

Ось я приблизно намалював коло людей, які були поруч із Леніним у цей час від липня до жовтня, а також ті місця перебування, де йому довелося переховуватися.

Цікаво, що остання адреса, звідки Ленін пішов у безсмертя, така: вул.Сердобольська, 1 кв 41.

Як казав Чехов, «говорящая фамилия», так і тут, Ленін в результаті своєї діяльності, зробив «сердобольскою» усю країну.

Постає питання, чому, як писали у радянські часи, Леніна не піймали і не заарештували? Охороняли його двоє чи троє фінських робітників, які не мали спеціальної підготовки по охороні людини, в даному випадку Леніна.

Все роз`яснюється дуже просто. В уряді Керенського міністром юстиції був меншовик Павло Миколайович Малянтович (1869-1940). Давайте уважніше придивимося до нього. Відомий адвокат, захищав учасників демонстрацій в Сормові та у Нижньому Новгороді у 1902 році. Серед його підзахисних був знаменитий робітник Павло Заломов (1877-1955), який став прототипом Павла Власова, героя відомої повісті М.Горького «Мати». Усього провів більше, як 100 політичних процесів.

В 1905 році його помешкання було явкою для Московського комітету РСДРП, а в 1909 році дав гроші РСДРП для підкопу під тюрму з метою звільнення в`язнів. Ось така перед революцією заслужена фігура.

Але головний факт в біографії Малянтовича ось який! Він виграв цивільний процес у спадкоємців фабриканта Сави Морозова (1862-1905), який мав необережність залишити 100 000 карбованців у спадок Марії Андрєєвій (1868-1953), дружині М.Горького, після чого його знайшли вбитим.

Отримавши гроші, Марія Андрєєва передала їх одному з лідерів більшовиків Леоніду Красіну (1870-1926), який, в свою чергу, приніс це бабло своєму лідерові, Леніну. Ще треба нагадати, що в 1915 році Малянтович прийняв до себе на роботу помічником учасника революційного руху меншовика Андрія Януарійовича Вишинського (1883-1954).

У вересні 1917 року став міністром юстиції Тимчасового Уряду. Вважав, що більшовики це його товариші по боротьбі. Підписав доручення про арешт Леніна.

Не вірю, що така людина, яка сидить на двох стільцях, могла арештувати Леніна. Так і вийшло. Але в житті нічого не минає безслідно.

В листопаді 1937 року він був заарештованій, а 21 січня 1940 року Малянтовича засудили до розстрілу і наступного дня розстріляли. Мабуть, комусь дуже хотілося оцього старця засудити на смерть саме у день смерті дідуся усіх дітей.

Малянтович після арешту звернувся до свого робітника у минулому, Вишинського, щоб той його врятував, але цей захисник соціалістичної законності відмовив йому. Отака дяка!

Мабуть, коли його вели на розстріл, Малянтович подумав, що у 1917 році він помилився, потрібно було йому виконати обов`язок міністра. Та було вже пізно.

А як же склалася доля тих, хто оберігав та ховав Леніна весь цей час?

Про М.Сулимову не вдалося нічого розшукати. Можливо тому, що мала якесь відношення до Данила Єгоровича Сулимова (1890 -1937), голови Ради народних комісарів РРФСР (1930 -1937), розстріляного у 1937 році. Якщо це так, то тоді все зрозуміло. А ось Василь Миколайович Каюров дуже цікава фігура. Він у 30-х роках створив партію боротьби проти диктатури Сталіна, так звану групу Мартем`яна Рютіна (1890 – 1937), який написав усі документи групи. Зрозуміла річ, їх усіх заарештували і розстріляли. Разом із Каюровим розстріляли і його сина Олександра (1899 – 1937).

Доля Миколи Олександровича Ємельянова, наступного діяча у вервечці тих, хто опікувався Леніним, теж дуже цікава. Він, мабуть, з-за того, що переховував Леніна у Розливі, найбільш відомий.

Після захоплення влади більшовиками у жовтні 1917 року Ємельянов на радянській і партійній роботі. В 1932 році пішов на заслужений відпочинок, але у грудні цього ж року заарештований, бо виступив на захист Зінов`єва, який теж переховувався у нього в Розливі.

Дружина, Надія Кіндратівна, яка готувала їжу світочу світового пролетаріату у халабуді, теж була заарештована з чоловіком. Старші діти Ємельянова, Кіндрат (1901-1937), Микола (1905-1937 чи 1938) та Олександр (1899-1982), а дітей у подружжі було семеро, після 1934 року були теж заарештовані, а Микола та Кіндрат, ще до всього, були розстріляні.

Олександр двічі відбував строки ув`язнення і тільки після 1956 року був реабілітований. Разом із Олександром ворогами народу стали і його діти, Микола та Ніна.

Олександр Миколайович був реабілітований з батьком і братами ще у 50-і роки, а його діти були реабілітовані тільки у 2007 році.

Еммануїл Казакевич у своїй повісті розповідає, що Ленін в якійсь бесіді з дітьми Ємельянова у Розливі жартівливо віщує ким стануть хлопці після завоювання у державі влади більшовиків: Кіндрат – адміралом флоту, Микола – буде вченим, а Олександр стане керівником великого заводу, який буде випускати залізні плуги та трактори.

Як бачите, з Леніна ніякий не пророк, бо двох хлопців розстріляють у радянській буцегарні, а Олександр буде мучитися на засланні і не в таких умовах, в яких перебував сам Володимир Ілліч у Шушенському.

Я думаю, що коли Казакевич писав свою повість, то він знав майбутнє своїх героїв. І може він у такій спосіб привертав увагу читачів до своїх героїв? Хто знає!

Коли, нарешті, вже онуки Ємельянова повернулися до себе додому у Розлив, то адміністрація музею була дуже незадоволена їхнім поверненням, бо треба було потіснитися. Онука Ємельянова, Ніна, розповідає у своїх спогадах, що було дуже важко жити усім у тій же самій будівлі разом із музеєм.

Тепер залишається розповісти про долю отих фінів, які так дбайливо оберігали Володимира Ілліча.

Відомий вже нам Густав Ровіо після революції був першим секретарем Карельського обласного комітету ВКП(б) (1929 – 1935). 10 липня 1937 року (як раз двадцятиріччя, коли він переховував у себе Леніна!) був заарештований, 21 квітня 1938 року (знову спів падіння з датами!) засуджений до розстрілу, і в той же день розстріляний на полігоні «Коммунарка» під Москвою. Мабуть, теж встиг подумати, кого він переховував у себе в Гельсінкі.

І Шотмана постигла та ж участь: арештований 25 червня 1937 року, 29 жовтня 1937 року засуджений до розстрілу, а наступного дня розстріляний.

Що вони всі думали тоді перед розстрілом? Що, мабуть, помилилися у житті.

Дивні почуття від усього цього. Боротися за щастя для усього людства, та одночасно топтати всіх, хто поруч із тобою, навіть тих, хто рятував твоє життя.

І на закінчення розповім, як я сам майже не доторкнувся до Леніна. Було це у 1966 році, ми на останньому курсі історичного факультету Одеського університету поїхали з нашим деканом Заїрою Валентинівною Першиною до Москви на музейну практику. Були там цілий місяць і передивилися усі музеї Москви. Було дуже цікаво.

Але одного разу нам об`явили, що сьогодні підемо до Мавзолею Леніна. І я ще з двома студентами Іваном Брагинцем та Валерою Арбичем відмовилися туди йти.

— У нас уже є уявлення про Леніна. Не підемо. – сказали ми.

Заїра Валентинівна здивовано подивилася на нас, як і інші студенти, але не заперечувала.

Пішли вони. Але після відвідування чомусь усі мовчали, наче язика проковтнули. Правда, ми їх не дуже і розпитували.

А ось моя дружина теж була у Москві із своєю двоюрідною сестрою Валентиною Дідик у 1965 році і занесло їх теж тоді до Мавзолею Леніна.

— Ну, як? – спитав я її, коли писав оцю розвідку.

— Жах. Краще б ми туди не ходили. – відповіла вона. – Лежить у приміщенні мертва людина. Які можуть бути почуття? Ви вірно зробили, що не ходили дивитися.

Ось так. Мабуть, давно вже потрібно його поховати, там, де він заповідав, біля своєї матері.

Ось така не дуже весела історія. Але її треба знати. Бо знання історії допомагає нам в житті.

01.12.2013р.

Література.

1.Эм. Казакевич, Синяя тетрадь, Госуд. изд. худ. литературы, М, 1961г., 148 с.

2. Сергей Есин, Константин Петрович, Роман, М, «Советский писатель», 1987г., 256 с.

3. Евгений Данилов, Ленин: тайны жизни и смерти, М, АСТ: Зебра Е, 2007г., 656 с.

4. Сергей Есин, Дорога в Смольный, июль-октябрь 1917 года. Страницы великой жизни, М, Политиздат, 1985г., 240 с.

Чому не вбили Гітлера в Запоріжжі?

Колись наш викладач на кафедрі історії стародавнього світу в Одеському університеті Марко Юхимович Беркович на своїх лекціях любив повторювати ось таку сентенцію:

— В самій маленькій книжці більше знань, ніж в самій розумній голові людини!

І він задоволено дивився на нас, своїх студентів, з-під великих окулярів.

Згадав нашого викладача, прочитавши книгу австрійського історика Ганни Марії Зігмунд «Путь к власти» про життя і діяльність її сумно відомого земляка Адольфа Гітлера.

Дійсно, у не зовсім великій книжці, усього 320 сторінок, я знайшов багато цікавого, що дивно навіть, бо про «героя» книги надруковано стільки, що здавалось б усе вже відомо.

Але це на перший погляд, а серйозна дослідниця Ганна Марія Зігмунд звернула увагу читача на такі факти, які невідомі широкому загалові.

Ну, по-перше, російська назва книги невдала, бо в оригіналі книга названа автором досить точно і відповідає змістові: «Diktator, Demon, Demagoge. Fragen und Antworten zu Adolf Hitler», тобто з німецької перекладається ось так: «Диктатор, демон, демагог. Питання і відповіді Адольфа Гітлера»

У передмові автор наголошує, що «завдання цієї книги – дати відповіді на найважливіші питання , що найбільш частіше виникають про Гітлера та його режим», а не про його шлях до влади. І автор ґрунтовно досліджує цілих сім питань, які вона виносить у назви своїх глав. Наприклад, такі: «Почему личность Гитлера вызывала восторг у такого количества немцев?» Дійсно, чому? Або таке: «Почему никто не помешал Гитлеру захватить власть?»

Книга написана блискуче. Окрім великої кількості невідомих фактів, ще і виклад змісту чудовий. Словом, талановита дослідниця і авторка.

Але мене зацікавили дві останні глави: «Почему Гитлер скрывал свое происхождение?» та «Почему никто не убил Гитлера?»

В першій розповідається про долю австрійських родичів Гітлера. Вони мали нещастя опинитися у радянській зоні окупації і їх усіх «підібрали» енкавеесівці і відправили до таборів ГУЛАГу, де вони всі і повмирали, не доживши до приїзду Аденауера у Радянський Союз у 1955 році, коли була об`явлена німцям амністія.

Наприклад, була арештована кузина Гітлера, Марія Коппенштайнер, уроджена Шмідт, 30 травня 1945 року, в своєму рідному селі, коли вона саме пекла хліб. Її чоловік, Ігнац, який не захотів залишати дружину, добровільно пішов із ними.

Четверо їхніх дітей залишилися сиротами, і ніколи більше не побачили своїх батьків.

Марія Коппенштайнер бачила свого кузена Адольфа останній раз в 1908 році, коли їй було 9 років. Ігнац Коппенштайнер взагалі не був із ним знайомий.

Марію, як «немецко-фашистскую преступницу» після 5 років (1945-1950) попереднього ув`язнення присудили до 25 років позбавлення волі.

У вироку було сказано: «Как родственница Гитлера, Коппенштайнер Мария поддерживала с ним контакт, получала от него денежные средства и поддерживала его преступные планы против СССР и других миролюбивых государств».

Вона померла в 1953 році в тюрмі у Верхнєуральську у віці 54 років від порушення серцевої діяльності. А її чоловік Ігнац помер у московській тюрмі Лефортово ще у 1949 році від інфаркту.

Братам Марії, кузенам Гітлера, також не вдалося уникнути наслідків споріднення. Йогана Шмідта в червні 1945 року побили до смерті. Усіх інших вивезли з країни і присудили до тривалих термінів ув`язнення. Із усіх родичів Гітлера, які потрапили до рук НКВС, пережив радянські табори один Йоган Шмідт — молодший, якому у 1945 році було 20 років. Його теж засудили до 25 років суворого режиму, але в 1955 році його звільнили по амністії.

І тільки на початку 1998 року (мабуть, до 110-річчя з дня народження Адольфа Гітлера!) родичі Гітлера були реабілітовані російською військовою прокуратурою.

Даю цитату із книги: «По этому поводу в газете «Комсомольская правда» вышла статья под названием «Гитлеровское отродье реабилитировано – теперь очередь за Гитлером?» Русские военные ветераны выразили свое крайнее возмущение».

Як кажуть в таких випадках – без коментарів. Залишимо це на совісті авторів статті.

В іншій главі «Почему никто не убил Гитлера?» теж авторка відкриває несподівані речі. Виявляється, на Гітлера за час його політичної діяльності готувалося і проведено більше як сотня різних спроб і замахів на його життя.

Від самого знаменитого у 1944 році «замаху генералів» і до невідомих, які тепер тільки знайдено в архівах гестапо.

Гітлері у цьому плані надзвичайно щастило. То хтось робить підкоп під трибуну, на якій у 1933 році збирався виголосити свою промову Гітлер, і гестапо встигло його знайти, але хто саме робив його, встановити гестапівцям не вдалося.

Або в 1939 році якийсь терорист Ельзер підготував вибух біля трибуни у пивниці в Мюнхені, де любив виступати Гітлер перед своїми старими камрадами по партії. І на цей раз Гітлер почав свій виступ, але за 13 хвилин до вибуху Гітлер перервав свій спіч і терміново пішов з пивниці.

І так кожного разу. Але головне не в цьому. Головне в тому, що ця глава розвінчує оту легенду, яку пропагувала радянська влада, що, мовляв, Гітлер та Німеччина єдині. Ніколи цього не було. 100 змов проти Гітлера це підтверджує.

На краю загибелі Гітлер був, як це не дивно, у нас… в Запоріжжі!

17 лютого 1943 року Гітлер прилетів у Запоріжжя, важливий опорний пункт німецького вермахту на порогах Дніпра в Україні. Збирався проконсультуватись із своїми генералами.

На третій день перебування Гітлера в Запоріжжі, по шляху, який вів у аеропорт, де стояв літак Гітлера, почали рухатися радянські танки. Їх відділяли від аеропорту дві години часу.

Гітлер ще знаходився на нараді із своїми військовиками. Коли нарешті три «кондори» з Гітлером на борту піднялися у повітря в цей час радянські танки в`їхали зі східної сторони на аеродром. І… зупинилися! Бо в них закінчилося пальне. Гітлеру і тут поталанило. Ще б якась хвилина і танки розстріляли б літаки із фюрером!

Думаю, що кожному, хто цікавиться історією війни, потрібно прочитати цю невелику, але таку насичену багатьма фактами, книгу.

02.08.2013р.

Чому російська нація саме така а не інакша?

До цієї теми я доторкнувся цілком випадково, хоча вона зараз у всіх на слуху. Як так вийшло, що велика російська нація, яка має великих російських письменників (Лев Толстой, Михайло Лермонтов, Іван Бунін), великих російських вчених (Павлов, Менделєєв) і перетворилася ув відсталу фашистську громаду, яка стала загрозою для всіх її сусідів і загалом для всієї Європи.

Мені потрапили на очі «Записки Андрея Тимофеевича Болотова» (1738-1833), в яких він розповідає про своє життя. І коли я почав їх читати, то здивувався, як його епоха (друга половина ХУІІІ століття) накладається на наш час.

Ось тут, мабуть, ключ для розуміння того, що відбувається сьогодні в Росії. Перед тим, як докладно розповісти про це, нагадаю читачу хто такий оцей Андрій Тимофійович Болотов.

Він походив із незаможної дворянської родини, самотужки отримав освіту, вивчив іноземні мови( німецьку та французьку), перший в Росії письменник, який почав писати на сільськогосподарську тематику, приймав участь у Семирічній війні (1756-1763рр), був дуже уважною людиною, запам`ятовував все, що бачив і чув, все це потім зафіксував у своїх записках. Творець перших в Росії сільськогосподарських журналів «Сельский житель» (1778-1779рр) та «Экономический магазин» (1780-1789рр).

Склалося так, що основний його твір «Жизнь и приключения Андрея Болотова, описанные самим им для своих потомков, 1737-1796», був видрукуваний вперше тільки у 1870 році і той не весь. Тільки тоді він прийшов до читача, як бачите, із запізненням.

Не вступаючи у полеміку із Андрієм Тимофійовичем Болотовим, людиною свого часу, використаємо його записки, як дуже цікавий матеріал для несподіваних висновків.

Вже на самому початку своїх записок Болотов пише: «Итак, приступая теперь к самому делу, прежде всего скажу вам, любезный приятель, что я природы татарской! Вот такое странное начало, однако вы тому не дивитесь. Я говорю самую правду и нимало не стыжусь тем, ибо подобных мне между российскими дворянами очень много… Ибо сие ничто иное значит как то, что первые наши предки были татары и выехали в Россию из Золотой Орды, сего славного в древности восточного и великого царства, владевшего некогда многие годы всем Российским государством» (стор.11).

І далі: «А в сие время (час Івана ІУ), как известно, многие татарские фамилии к нам выехали и, в здешних местах поселившись, приобщены были к российскому дворянству и натурилизированы» (стор.12).

Ось так несподівано для читача! Те, що замовчує і сьогодні уся офіційна російська історична наука, автор дає відкритим текстом. І цілком вірно: власної історії цуратися не треба.

Зробимо тут і інший висновок, що оці постійні волання, мовляв, два братні слов`янські народи, ні до чого. Один має свою історію, а інший – свою. І тут нічого поганого немає.

Болотов, як бачимо із його записок, розумна і добра людина, але він зовсім не сумнівається в тій системі, в якій він знаходиться. Тобто, він має право володіти йому подібними людьми, яких він називає на протязі усіх своїх записок «чорными» та «подлыми людьми», і одночасно вірить у Бога.

Одне другому йому не заважає. Він належить до «наилучших людей» і його зовсім не хвилює, що поруч нього живуть інші люди, такі ж самі, як і він, яких він називає «чорными людьми».

І це так думає не звичайна а освічена і добра людина! І такий заведений лад, від Бога та Государя, його, як і інших людей навколо нього, влаштовує.

В нього навіть і думки не виникає заперечити це, чи хоч засумніватися в цьому. Джон Локк, англійська буржуазна революція ХУІІ століття, врешті решт, Велика релігійна війна у Німеччині де знаходився Андрій Тимофійович, і книжки, які він постійно читав у Кенігсберзі, все пройшло повз Болотова.

Оце, мабуть, одна із причин, чому російський народ такий млявий і важкий на підйом.

У нас на протязі всієї історії, у містах існувало магдебурзьке право, селянство гнобити сильно не можна було, бо йдуть тоді вони у запорозьке козацтво, яке стає на чолі усіх антифеодальних повстань, а в Росії в цей же час — віра в Бога і в Царя – батюшку. І це збереглося і до сьогодні.

Цікаво порівняти сучасні події у Криму, коли вся Росія сьогодні співала, що, мовляв, «Крым наш!», з тим, що відбувалося із російською армією, коли вона у 1758 році вступила у Пруссію і захопила Кенігсберг.

За наказом командуючого армією, графом Фермором, все місто було приведено до присяги і весь Кенігсберг і королівство Прусське «стало нашим»(стор.189).

Об`явили, що німці стали росіянами і все. Тепер їм потрібно підкорятись російській владі. Як у Криму, обшукали всіх, відібрали усі підозрілі книжки, і тепер можна навчатися по іншому, бо – «Крым наш!». Знайома картина.

А тепер про відносини між українцями та росіянами у часи Семирічної війни, про що теж пише Болотов.

Ніяких тобі братніх народів та вічної слов`янської єдності. Болотову прийшлося охороняти каторжників під час будівництва фортеці Рогервик біля острова Рогер. І він пише, що йому прийшлося перевіряти цих каторжників кожний ранок і кожний вечір. Даємо йому слово: «Первое было то, что я должен был в каждое утро и в каждый вечер ходить в острог и во всех казармах перекликать по списку всех каторжных поименно. (…) Я затвердил их списки почти наизусть и любовался еще согласием их странных имен, оканчивающихся по большей части на «енко», как например: Ванко, Терещенко, Осип Григоренко и так далее» (стор.106).

Болотов подивувався дивним прізвищам і пішов по життю далі. Ніяких тобі «теорій», які розквітли у радянські часи після 1954 року!

А ми знаємо, що це були запорозькі козаки, яких царський уряд гнав будувати Санкт-Петербург і усі воєнні фортеці на березі Балтійського моря і які були побудовані на їхніх кістках.

А про споконвічну дружбу російського та українського народів у Болотова і не тільки у нього, немає жодного слова. Ось чому російські війська сьогодні так спокійно увалюються на Україну. Бо у них немає в душі добрих почуттів до народу, який живе поруч із ними.

Якщо вони завоювали сам Кенігсберг, то що їм отой Донецьк або Луганськ!

Ну, а про лихослів’я (стор.80), розікрасти, що погано лежить (стор.187 у другому томі), пияцтво, а після цього бійки(стор.357 у другому томі), це звичайне явище у сучасній Росії, а корені, виявляється, йдуть ще з часів Болотова.

Тому не дивно, що голова Конституційного Суду Росії Валерій Зорькін зробив заяву, що кріпосне право в Росії є основною скріпою, яке втримувало внутрішню єдність нації. Ось як! Прийнято рішення, щоб спеціальна комісія Ради Федерації Російської Федерації вивчила легітимність указу імператора Олександра ІІ про відміну кріпосного ладу.

Якщо це робиться на повному серйозі, то чому ми маємо дивуватись. Які підлеглі така й голова!

Ось такий можна зробити висновок, читаючи Болотова і дивлячись, як російські танки утюжать українські землі.

І на закінчення моїх нотаток, зауважу наступне. Російській нації треба лікуватися, щоб залишитися на цій Богом даній землі. І починати треба з інтелігенції, бо її вплив на народ великий. Бо якщо вони теж танцюють у ці танці: «Крим наш!», то лікування тоді буде довге.

25.10.2014р. – 26.10.2014р.

«Чье же возникнет лицо из осыпанных инеем кружев?»

Вже давно мою увагу привертала до себе загадкова постать російського письменника Леоніда Андрєєва. Ну, по-перше, тим, що був родичем нашого генія Тараса Шевченка. Його перша дружина, Олександра Велигорська (1881-1906), була онукою троюрідного брата поета Варфоломія Шевченка (1821 – 1892).

Хоч про це російські дослідники не дуже писали, але сам письменник знав про родовід своєї дружини, та і його діти від Олександри – Вадим (1902-1976) та Данило (1906 – 1959) не забували, що об`єднали у одне ціле материнський та батківський родоводи.

І хоча відомо, що на дітях генія природа відпочиває, але у випадку із Леонідом Андрєєвим це не спрацювало. І Вадим і Данило стали відомими письменниками і поетами. А Данило ще й оригінальним російським философом.

Правда, і діти якоюсь мірою повторили долю батька. Вадим друкувався за кордоном, бо і жив там, а Данило втрапив у ГУЛАГ, а коли звідти вийшов, то скоро помер і рукописи його випадково збереглися. Тобто, діти письменника на батьківщині були такі ж маловідомі, як і їхній батько, класик російської літератури.

Чому так трапилося? Що призвело до того, що один із самих популярних російських письменників початку ХХ століття, його ім`я стояло в одній шерензі зі Львом Толстим, Антоном Чеховим, Максимом Горьким, і потім якось в часи радянські було потихеньку засунуто кудись на узбіччя російської літератури.

Довгі роки його взагалі не друкували, ні за Леніна, ні за Сталіна, Горький визнавав його своїм найталановитішим другом, згадував його у своїх статтях, а коли доходила справа до друку, щось уривалося у налагодженій системі радянського друкування і все завмирало. І тільки під час хрущовської відлиги вийшов зелененький том (1957р.) вибраних творів письменника і читацький загал був вражений високим рівнем прози, почав заново опановувати творчість одного з найкращих письменників Росії.

Нічого дивного немає в цьому, просто треба заглибитись у життєпис письменника.

Свою літературну діяльність Леонід Андреєв почав, як більшість інших літераторів, газетним фейлетоністом і судовим репортером. Писав багато. За п`ять років співробітництва, спочатку у «Московському віснику» а потім у «Кур`єрі» тільки одних фейлетонів написав більше двохсот.

Але цим не обмежився. Перейшов на оповідання. Вже на перше з таких оповідань, «Баргамот і Гараська» (1898р.), звернув увагу Максим Горький, якому цей твір дуже сподобався, і який після цього почав підтримувати молодого письменника. Залучив до співпраці у двох популярних у ті часи видань – «Журналу для всіх» та «Життя», де навколо Горького згуртувалась велика група демократично налаштованих письменників-реалістів.

Він же організував видання першої книжки Леоніда Андрєєва («Оповідання», СПБ, 1901р.).

Швидко письменник став із початківця знаним майстром рідної літератури. Успіх серед читачів був незвичайний. За кожну нову річ письменника журнали билися між собою, щоб першими її надрукувати. Паралельно Андрєєв почав писати п`єси, які йшли в кращих театрах Росії і збирали повні зали глядачів.

Письменник писав про маленьку людину, її життя і болі, відгукувався на всі проблеми сучасного буття. Отримував за свої твори великі гонорари – п`ять карбованців золотом за рядок, і це в той час, коли курка на базарі коштувала 14 копійок. Із прозаїків отримував такі гонорари тільки він, так платили поетам.

Під впливом Горького почав підтримувати революційні партії. Він навіть у лютому 1905 року відсидів два тижні у тюрмі за те, що надав своє помешкання членам ЦК РСДРП, які там провели конспіративне засідання.

Але революція 1905 року подіяла на Леоніда Андрєєва витверезляючи.

Він чи не єдиний тоді у Росії далекоглядно побачив, що за революцією стоїть тільки кров, вбивства, смерть, знищення невинних, руїна. Майбутні часи російської історії підтвердили це бачення письменника. І він після 1905 року рішуче залишає революційний табір. Це співпало з особистою трагедією Леоніда Андрєєва. 28 листопада 1906 року у Берліні помирає після пологів кохана дружина письменника Олександра Михайлівна, внучата племінниця Тараса Григоровича Шевченка.

Це був справжній удар для Леоніда Андрєєва, від якого він довго не міг отямитися. Сучасники дуже високо цінували дружину письменника.

«У неї, — свідчив Максим Горький, — був тонко розвинутий слух до музики слова, до форми мови. Маленька, гнучка, вона була витончена, а іноді якось кумедно, по-дитячому поважна».

«Тонесенька, чорнява, — повторює за ним письменник Микола Телешов, — вона усюди супроводила Леоніда Андрєєва. Це була красива пара…»

«Кращої письменницької дружини і подруги я не зустрічав, — стверджує Вікентій Вересаєв, — В неї було велике інтуїтивне розуміння того, що хоче і може дати її чоловік – художник…»

Він же згадує у своїх споминах про Леоніда Андрєєва, що під час якоїсь зустрічі, після смерті дружини, письменник сказав йому:

— А я її кохаю, продовжую кохати. Сиджу ось за письмовим столом, розмовляю з вами, випадково подивився на її портрет, — дивиться живе обличчя, яке слухає. Вона дивиться, вона щось сказала мені своїми очами. Коли я щось кажу, її немає, а коли замовк, вона знову повертається до мене. Вона скрізь зі мною, в моїх думках, у моїх снах, надзвичайно жива, я з нею розмовляю, вона мені заперечує… Коли помирала, вона мені сказала: «Ти повинен залишитися і жити, ти… Ти великий письменник, ти повинен завершити все, що задумав…» — І Леонід Андрєєв заплакав.

Можна тільки пожалкувати, що така трагічна випадковість стала на перешкоді двох люблячих сердець і письменник не зумів до кінця реалізувати те, що було записано на його скрижалях долі…

Але і після смерті коханої дружини його погляди на події, які відбувалися в Росії, на життя, яке оточувало його навколо, не змінилося. Сюжетів Андрєєв

майже не придумував – він просто вмів їх відділити з того, що відбувалося навколо нього і трішечки їх повернути у потрібний йому бік. А на це здібний тільки справжній талант!

Через два роки Леонід Андрєєв удруге одружується з Ганною Іллівною Денисевич (прізвище першого чоловіка Карницький), будує дім на Чорній річці (Ваммельсуу) у Фінляндії, неподалік Виборгу, і переїжджає туди всією сім`єю. Від нової дружини він мав троє дітей, яка, в свою чергу, теж мала дитину, дочку Ніну, від першого шлюбу. Леонід Андрєєв з цього приводу жартував: «У нас діти свої, чужі і спільні!»

Коли почалася перша світова війна, то Леонід Андрєєв, як і багато людей його кола, стояв на патріотичних позиціях, вболівав за успіх російської армії на фронтах. Тільки в страшному сні могла примаритись позиція більшовиків, коли вони почали агітувати за поразку Росії у війні!

Леонід Андрєєв з ентузіазмом сприйняв Лютневу революцію, вважав, що Росія стала на шлях будівництва демократичної держави. Але жовтневий переворот більшовиків перекреслив усі надії письменника.

Тут ми підходимо до найневідомішої сторінки життя Леоніда Андрєєва. Про те, що він був принциповим противником більшовиків, в радянські часи ніколи не згадувалося. Навколо цього була створена зона мовчання. З 1917 року по 1957 рік його ніколи не друкували. В радянській країні виросло кілька поколінь читачів, які не мали можливості схилятися над сторінками творів письменника. Чим же насолив Леонід Андрєєв більшовикам?

Той же Вікентій Вересаєв згадує: «Більшовизму, зрозуміло, він не міг прийняти ні

єдиним атомом своєї душі».

В 1918 році Фінляндія добилася незалежності і Леонід Андрєєв разом із своєю сім`єю опинився за межами Росії. Але він тоді підкреслив, що опинився за кордоном «не тільки в розумінні територіально – політичному, але і у відношенні «душевному», бо називав більшовиків «не урядом а зграєю».

Воно і не дивно, бо Петроград був неподалік від Ваммельсуу, і там знали, що більшовики, як тільки прийшли до влади, почали розстрілювати людей. Та й ще вивішували списки страчених і друкували прізвища розстріляних у своїй партійній пресі.

Треба сказати, що проти безчинств більшовиків виступили кращі люди епохи: Володимир Короленко, Іван Бунін, навіть Максим Горький не погодився із своїми колишніми друзями. Виявляється, рішуче критикував більшовиків і Леонід Андрєєв.

Саме в цей час виступив із своїми статтями і він, де одним з перших відчув і передбачив прийдешню катастрофу країни і навіть встиг розпізнати майбутню лиховісну роллю в ній Леніна (статті «Скоморох революції» та «Veni, creator!», які були написані у вересні 1917 року).

Але головне, що ще встиг зробити Леонід Андрєєв, це видрукувати свою статтю «S.O.S.» брошурою ( по назві міжнародного сигналу на англійський мові – Save our souls! – Рятуйте наші душі! – який подається , коли потопає пароплав, скорочено – SOS!).

В ній він звернувся до народів Європи з проханням допомогти Росії і її народові у боротьбі проти більшовиків. Ця стаття була перекладена майже на всі європейські мови і неодноразово друкувалася в російських закордонних газетах.

Це, безумовно, одна з найкращих публіцистичних сторінок в історії російської думки. Даємо звідти уривок мовою оригіналу.

«Надо не иметь глаз, как слепому, — или иметь глаза, но ничего ими не видеть, — чтобы не различить на поверхности земли этой огромной России, сплошь превращенной в попел, огонь, убийство, разрушение, кладбище, темницы и сумасшедшие дома, каким стал от голода и ужаса целый город Петроград, да с ним и многие другие. Надо совсем не иметь ушей или иметь, но ничего ими не слышать, — чтобы не услыхать этих воплей и стонов, воя женщин, писка детей, хрипения удушенных, треска непрерывных расстрелов, что составляют неумолчную песню России в течение последних полутора лет. Надо совсем не знать разницы между правдой и ложью, между возможным и невероятным, как не знают ее сумасшедшие, чтобы не почувствовать социалистического бахвальства большевиков и их неистощимой лжи: то тупой и мертвой, как мычание немого, как декреты Ленина, то звонкой и виртуозной, как речи кровавого шута Троцкого…

Ибо теперь, после полуторагодичного властвования большевиков в России, их выступления в Германии и других странах, только безумный может не знать, какую силу зла и разрушения представляют собою эти дикари в Европе, восставшие против ее культуры, законов и морали».

На жаль, Європа не почула, як вона не чує, коли не хоче, і сьогодні, і більшовизм захопив владу на довгих 74 роки, перетворивши одну з найміцніших держав Європи у відсталу країну із зубожілим населенням.

Леонід Андрєєв ще планував поїхати по Сполучених Штатах Америки з антибільшовицькими лекціями. Але 12 вересня 1919 року письменник раптово помер у 48-річному віці.

Казали, що серце не витримало. Але є припущення, що в цьому йому допомогли більшовики.

Як ми знаємо, в цій царині у них є багато «досягнень». Можливо, новим дослідникам пощастить і вони зуміють відчинити завісу таємниці смерті письменника.

А на закінчення приведу думку Миколи Рериха, товариша Леоніда Андрєєва: «Не вступайте в лави правителів більшовизму. Звідти нема повернення».

Так думав і сам Леонід Андрєєв. Тому стільки років його замовчували. Але замовчати правду неможливо і тепер він, письменник, який поставив свій талант на служіння людям, до нас повернувся. А разом з ним і його кохана дружина.

Хай ці кілька сторінок будуть їм пам`яттю у 140-річчя з дня народження Леоніда Андрєєва.

22.09.2011р.

Що чекало Європу?

В історії більшовизму є невеличка, але досить симптоматична сторінка. Це відносини лідера російської соціал-демократії Володимира Леніна із своїм улюбленим учнем Романом Малиновським. Постійно йому протегував, за його рекомендацією цього талановитого оратора та організатора в січні 1912 року вибирають на Празькій конференції у склад ЦК. Але ніхто тоді не знав, що вже з травня 1910 року Малиновський був агентом царської охранки.

Коли він захотів під впливом якихось обставин, відкрити Леніну дещо зі свого непривабливого минулого, то той його рішуче перебив, кажучи, що «для більшовиків подібні речі не мають жодного значення». «Я збираю до свого оточення «всякую дрянь», головне, щоб вони клялися на «Капіталі» Маркса і вміли «працювати».

Серед оточення Леніна, яке вміло «працювати», можна назвати в першу чергу Бабушкіна, Дубровинського, Свердлова, Сталіна, Дзержинського. Якщо перші двоє загинули передчасно, не встигши розкрити свої таланти, то останні троє показали народам бувшої царської імперії, як вони вміють «працювати»!

Навіть коли в партії виникли підозри щодо Малиновського і була створена комісія у складі Я.Ганецького, Г.Зинов`єва та самого В.Леніна по перевірці цих підозр, то Ленін рішуче став на захист свого протеже. У своїй статті з цього приводу він писав: «…вы позволяете мерзавцам, гадинам, вонючкам, мимо которых с презрением прошел рабочий класс, копаться в этом! И кто судьи? С вашей стороны дурачки соколовы и крестинские, тайно способные жать руку Мартову?!»

Але коли відбулася лютнева революція, відкрилися архіви і стало відомо, що Малиновський був агентом охранки, то Ленін сказав:

— Экий негодяй! Надул – таки нас. Предатель! Расстрелять мало!

І коли у листопаді 1918 року Малиновський мав необережність повернутися до Росії, то був схоплений більшовиками і розстріляний «без всякой идиотской волокиты», за словами того ж самого Леніна.

Треба сказати, що більшовики якраз і не відзначалися особливою «идиотской волокитой».На їхньому рахунку багато таких розстрілів і вбивств.

Саме в ці січневі дні, коли Україна, як і весь православний світ, святкує Різдво Христове, 90 років тому був підступно убитий співробітником НКВС у хаті свого батька геніальний український композитор Микола Леонтович, мелодію якого «Щедрик» ( на англійській мові «Carol of the Bells») співає і досі увесь світ. І буде співати завжди, доки буде йти по всій землі Ісус Христос, захисник сірих, убогих, бідних і слабких.

А скільки їх загинуло від катів більшовицьких, ніхто і не знає.

Коли згадують розстріляних польських офіцерів, то весь час намагаються зрозуміти, чому це зробив Сталін, що він мав на думці. І пояснюють тим, що, мовляв, Сталін помстився полякам за поразку у 1920 році, коли більшовикам, а серед них був і Сталін, прийшлося відступати з Польщі.

Але я думаю, що пояснення досить просте. І на цю думку мене наштовхнули публікації редактора журналу «Музеї України» Віктора Тригуба, відомого журналіста, про долю еліт Литви, Латвії, Естонії та Молдови. Після трагедії польських офіцерів табори НКВС стали вільними для нових партій європейської еліти, які потрапили б до рук Сталіна. Він, як і Ленін, марив світовою революцією і ніколи її не скидав з порядку денного.

Після Польщі у 1939 році наступила черга у 1940 році народів Прибалтики та Молдови, а в 1941 році Сталін планував звільнити народи Німеччини, Румунії, Австрії, Болгарії з Югославією, Франції та інші країни Європи від засилля світового капіталу. І скрізь було б одне і теж саме: арешт і вивіз еліти у заздалегідь обладнані табори НКВС, де їх б чекали розстріли, як польських офіцерів.

Так планувався насаджуватись новий більшовицький, революційний, пролетарський порядок у Європі.

Але Гітлер мав свою, особисту, думку на всі ці сталінські плани, тим поламавши усі розрахунки майбутнього генералісимуса.

Після війни ніхто вже не згадував про «освободітєльниє» походи на Париж, Відень або Тірану. Так і залишилися розстріли польських офіцерів десь на узбіччі світової історії, поки існував Радянський Союз. Ніхто не здогадувався, що це був тільки початок і слідом повинні були йти розстріли інших народів Європи.

Та на щастя людей, вони не реалізувалися. Хоча у себе в країні і в найближчих сусідах «всякая дрянь» кров випила багато…

07.01.2012р.

«Я писала про те, що бачила власними очима…»

Пусть Ваша жизнь звучит поэмой.

Сквозь годы пронесли Вы свято

Патриотическую тему

И все заветы Гиппократа.

Медицинские работники г.Запорожья

13.12.1976г.

У кожної людини є за плечима оте родове дерево, яке йде з старовини від діда – прадіда, переходить до неї з усіма звичками та особливостями і вже від нього, через його дітей, прошкує у майбуття.

Зеленіє він на цьому вічному дереві листочком або цілою гілкою, уособлюючи в ньому своїм життям і справами, які йому вдалося здійснити, вічність і залишається він тоді у пам’яті народу тільки тим, що зробив за своє життя. Все інше щезає і тому обдурити людей чи історію – неможливо. Вічність не обманеш.

Як казали колись розумні люди, «приходиш на Суд Божий», а там нікого дурити. Там стає зрозумілим, що ти за людина, що зробила у своєму житті.

Ось про це подумалося, коли випадково доторкнувся до життя і діяльності Ольги Петрівни Джигурди (1901-1986рр), письменниці, Заслуженого лікаря УРСР, Почесного громадянина міста Запоріжжя.

В цьому році (у грудні) їй виповнюється 110 років з дня народження.

Це – слушна нагода нагадати про славну людину, яка жила у нашому місті.

Ольга Петрівна встигла ще отримати блискучу середню освіту, закінчивши у 1919 році на відмінно Вовчанську жіночу гімназію.

Цікаво знати, що Вовчанськ, в якому жила Ольга Петрівна, був кращим повітовим містом у царській імперії по соціально-економічним показникам.

Його повітовий голова Василь Григорович Колокольцов (1867-1934рр) був кращим повітовим головою, або сучасною мовою, — мером, — в усій тодішній державі.

Перебуваючи на чолі міста Колокольцов за свої кошти вибудував в ньому дитячий притулок на 100-150 дітей, земську лікарню з амбулаторією, земську кінно-поштову станцію, виділив власну землю під ділянку, де будувалось за його кошти для хворих дітей відділення інфекційної лікарні, побудував школу садівництва та городництва, виділив ділянку для спілки земських службовців, побудував двохкласне училище та квартири для вчителів. Побудував ще обладнану машинами сушарню для консервування фруктів і овочів.

Недаремно вже в наш час, вдячні земляки поставили у 2007 році на центральній площі міста Вовчанська пам’ятник своєму славному землякові.

Онук Ольги Петрівни, Василь Васильович, згадує, що сім’я Джигурди мешкала на дачі у Колокольцових.

Тепер зрозуміло, що такий моральний авторитет не міг не вплинути на саму Ольгу Петрівну.

Наслідуючи батька, вона поступила у Харківський медичний інститут і теж закінчила його на відмінно у 1925 році, після чого більш як 60 років пропрацювала лікарем — фтизіатром, з 1934 року — у Запоріжжі.

Надзвичайно скромна людина, вона не намагалася робити собі кар’єру. Просто робила те, що потрібно людям. Лікувала. Виявляється, важливішого за це, мабуть, у природі і в стосунках з людьми немає. Просто нести людям добро і радість, виліковувати від хвороб і нещасть.

Вона мені нагадує ще одного письменника, лікаря за фахом, класика російської літератури, українця за походженням, Антона Павловича Чехова, який теж все життя не відмовлявся від лікування людей, незважаючи на те, що вже міг не практикувати. Не міг по — іншому.

Але є в житті у Ольги Петрівні сторінка біографії, яка виводить її із звичайного ряду людей і ставить в особливу, героїчну лаву тих, хто зветься героями. Хоча вона і не любила це підкреслювати у повсякденні.

Мова йде про участь Ольги Петрівни у Великій Вітчизняній війні. Вона була воєнно-морським лікарем у Севастополі під час оборони міста, спочатку вивозила поранених з Севастополя на теплоході «Абхазія», а після його загибелі працювала лікарем у підземному шпиталі, звідки евакуювалася однією з останніх.

Потім продовжувала працювати у фронтових шпиталях на Кавказі до самого повернення у звільнений Севастополь.

Про це вона розповіла в своїх документальних повістях «Теплоход «Кахетия» (1948р.), «Подземный госпиталь» (1950р.) та «Тыловые будни» (1961р.).

Перші її публікації видрукувані у журналах «Советский Крым» та «Знамя», привернули до початківця увагу відомих на той час письменників: Петра Павленка (1899 – 1951рр), Вадима Кожевникова ( 1909 – 1984рр), Петра Вершигори (1905 – 1963рр), Олександра Твардовського (1910 – 1971рр) та Олександра Фадеєва ( 1901 – 1956рр).

У 1949 році Ольга Петрівна була прийнята в члени Спілки письменників СРСР. Це, як на той час, висока оцінка зробленого нею в літературі.

У Запоріжжі, куди вона після демобілізації у 1948 році повернулася, було усього двоє письменників на той час: вона і поет Василь Лісняк. З цього починалося повоєнне літературне Запоріжжя.

Сучасні літературознавці та критики, пишучи про Ольгу Петрівну, обминають обставини повоєнного літературного життя. Забувають, що письменник, який створював свої твори, був обтяжений з усіх боків літературними заборонами та необхідністю висвітлювати в своїх творах іноді не те, про що він намагався писати.

Згадаємо відому історію з талановитим романом Олександра Фадеєва «Молода гвардія». Письменнику довелося наново його переписувати, бо перша редакція не сподобалася головному читачеві країни. Мовляв, в ньому немає керуючої і спрямовуючої ролі партії.

З цього погляду твори Ольги Петрівни унікальні. В них немає і слова про керуючу і направляючу роль відомої організації. Дійсно, унікальний випадок. У своїх документальних повістях вона розповідає про те, що з нею відбувалося у 1941 – 1944 роках на флоті, у шпиталях, як вона і її колеги – лікарі боролися у важких умовах за життя поранених у Севастополі і на Кавказі. Про це вона розповідає спокійно, ґрунтовно і з великою любов’ю до людей.

Вже на самому початку першої повісті вона пише: «Мы идем одни и везем самый ценный, самый дорогой груз – наших людей».

А коли в порту прибуття, Новоросійську, Ольга Петрівна в розмові з випадковою зустрічною, старою жінкою, дізнається, що та знає, що теплохід «Кахетія» наскочив на німецьку міну і дивується з цього, то чує у відповідь:

— Узнали. Мы все знаем. Мы – народ. От нас ничего не скроешь.

У цьому позиція письменниці. Головне для неї той народ, серед якого вона живе і часткою якого вона сама є.

Ольга Петрівна пише в традиціях красного письменства ХІХ століття, воно і не дивно, бо основи освіти в неї закладені ще з того часу і такими великими письменниками, як Антон Чехов, Лев Толстой, Іван Тургенєв.

У наше ХХІ століття, після усіх літературних експериментів, це якось призабулося, що головне було і є у літературі, — писати правду. Що і робила письменниця у своїх творах.

До найкращих сторінок її творчості, безумовно, належать розповідь про загибель дітей на заводі у Туапсе в повісті «Теплоход «Кахетия», випадок із командиром роти Феоктистовим в повісті «Тыловые будни», і в цій же повісті розповідь про дитину Любу, знайдену на пустирищі під час бою, від якої починає боліти серце.

Письменниця настільки точно передає бачене, що навіть дивуєшся.

Сучасні дослідники підкреслюють, що командування не берегло своїх підлеглих, ганяючи їх у атаки цепом, так, як колись воювали у ХІХ столітті. І Ольга Петрівна це підтверджує, пише у «Теплоходе «Кахетия»: «Вместе в атаку шли, в одной цепи. Когда «он» стрелять стал, мы легли». Нічого не змінилося на війні, і це письменниця, як уважний дослідник, підтверджує.

Своїми творами вона дає відповідь і на слова одного з керівників сучасної російської держави, мовляв, у війні перемогла одна нація. Ні, пише Ольга Петрівна, воювали усі нації Радянського Союзу, і кожний вніс у спільну Перемогу все, що мав із собою, а мав він єдине, — неповторне своє життя. І не треба це ніколи не забувати!

Ольга Петрівна якраз про це і розповідає у своїх творах.

Одна з перших, якщо не найперша, з творців документальної прози у Запоріжжі і не тільки в Запоріжжі.

Про це теж не слід забувати. Вона завжди казала, коли її намагалися заставити прикрашати дійсність: «Я это не видела, не знаю и писать это не буду!»

Своїм словом вона зафіксувала час, а ми вже самі повинні робити висновки, якщо не хочемо повторювати помилки минулого.

04.05.2011р.

Як Радянський Союз залишив євреїв фашистам

Про це я здогадався випадково, коли працював над книгою «Подвиг за порогами». Вона готувалася до 70-річчя оборони Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників. Там йшла розповідь про те, що з 18 серпня по 3 жовтня 1941 року керівникам оборони вдалося майже весь промисловий комплекс Запоріжжя вивезти вглиб країни.

Там я наштовхнувся на документ, в якому розповідається про те, що з «Дніпроспецсталі» вивезли навіть кілька ешелонів платформ із піском. Так дбайливо все вивозили! І тут в мене виникла думка: а людей?

Влітку – восени 1941 року в Україні протягом декількох днів близько 500 000 етнічних німців було депортовано до Сибіру і Казахстану. Тут вони змушені були перебувати в спец поселеннях і працювати в трудовій армії. Майже третина з них загинула від голоду, сибірських морозів і важких умов життя. А тих, хто залишився в живих, у 1955 році звільнив канцлер Німеччини Аденауер, коли приїхав до нас, вже за Хрущова, на перемовини.

Тобто, якщо влада вивезла усіх німців, то могла вивезти і усіх євреїв. Але цього вона не зробила, хоча знала, що буде з цими нещасними людьми. Фашисти їх потім майже усіх розстріляли.

Зрозуміло, розстрілювали фашисти, але ж комуністи їх не врятували! А потім лили крокодилячі сльози над ними.

Коли я це зрозумів, то мені потрібно було знайти ще підтвердження моїх думок. І оце нещодавно я знайшов додатковий доказ того, що мої спостереження слушні.

Мені потрапила до рук книга канадського історика українського походження Олександра Матли «Історичні нотатки» (Торонто, Видавництво «Гомін України», 1985р., стор.304), де він підтверджує мій здогад.

Його збірник статей вийшов за кордонами радянської цензури, вона не змогла на нього впливати і тому він написав те, що знав і відчував.

«Коли німецькі війська зайняли територію Польщі, хвиля євреїв з великих і малих міст разом з колишніми членами Комуністичної Партії Польщі, почали поселюватися на землях, що їх окупувала Червона армія» (стор.248), — пише історик.

Далі він продовжує: «Маючи директиви з «центру», чекісти з НКВД почали відразу прочищувати міста і села з підозріло-непевних елементів», (там само). І «Коли советські пограничники щільно замкнули кордон на Сяні і Бузі, то майже кожної ночі пливли трупи. Дуже часто зимою на льоду було видно трупи євреїв, що їх застрелили російсько-більшовицькі пограничники. Були й випадки, коли совєтські пограничники гнали євреїв зі свого боку і передавали німцям, як, мовляв, «їхніх людей» (там само), — пише Олександр Матла.

І потім додає, що були випадки, коли німці євреїв не приймали і повертали назад. Знали, чим може закінчитися їхнє повернення.

Ось так розважалися на кордоні енкавеесівці!

І далі автор пише про те, про що і я сьогодні здогадався: «Сотні тисяч євреїв залишено на українських, білоруських і балтицьких землях зовсім свідомо… Кремль добре знав про те, як гітлерівці «розв`язують» єврейське питання» (стор.249).

Ось так! Радянська влада все знала і нічого не зробила, коли почалася війна, щоб захистити беззахисних людей. І не кажіть мені, що був такий час, було не до цього. Краще згадайте платформи з піском у Запоріжжі.

Коли я вже написав статтю, мені до рук потрапила книга Анатолія Кузнєцова «Бабий Яр», видану у Києві видавництвом «Саммит-книга» у 2008 році (шкода, що я її не побачив раніше!). І там я натрапив на такі слова, цитую мовою оригіналу: «Когда вышел приказ, девять евреев из десяти слыхом не слыхали о каких-то фашистских зверствах над евреями. До самой войны советские газеты лишь расхваливали да превозносили Гитлера – лучшего друга Советского Союза и ничего не сообщали о положении евреев в Германии и Польше. Среди киевских евреев можно было найти даже восторженных поклонников Гитлера как талантливого государственного деятеля» (стор.78). Вони повністю підтверджують мою думку. Це написано про київських євреїв, але так само було у Запоріжжі і в інших містах і селах України. Щоб читачу було зрозуміло, в цитаті згадується наказ німців, по якому всі євреї Києва повинні були з`явитися із речами та документами у понеділок 29 вересня 1941 року, після чого їх усіх розстріляли у Бабиному Ярі.

Коли я почав готувати цей матеріал, то побачив, що точних цифр загиблих євреїв в окупації немає. Дійсно, встановити їх дуже важко, тому я буду приводити ті цифри, що я знайшов у різних виданнях.

В одних виданнях написано, що в Україні євреїв під час окупації загинуло 485 000, в інших – від 850 000 до 900 000. В Єрусалимському меморіалі Яд Вашем наведені такі дані, що на 22 червня 1941 року на територіях Радянського Союзу під окупацією нацистів залишилось 2,6 – 2,7 мільйона євреїв. Живими після війни залишилось не більше 100 – 120 тисяч євреїв.

У нас в Запоріжжі теж не можна встановити точну цифру. Під час окупації міста загинуло понад 20 000 євреїв. Прізвища загиблих не встановлені.

Бо в радянські часи ці цифри замовчувалися, влада не хотіла сказати людям, скільки євреїв загинуло на окупованій території, як вона же і досі не хоче сказати, скільки солдатів загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Можна тільки схилити голови перед пам`яттю наших земляків, які були убієнні фашистським режимом… І тільки додати, що сталінський режим нічого не зробив, щоб відвести від них зброю, яка вбила їх.

Вже у 1953 році в Ізраїлі був заснований Меморіал Яд Вашем – Голокосту Мученикам і Героям Пам`ять і Шана, в якому проводиться велика робота по ідентифікації всіх загиблих. Можна тільки схилити голову перед цією титанічною працею!

Українському народові теж треба слідувати нашим єврейським братам і створити музей, в якому були б зафіксовані прізвища усіх вбитих радянським режимом від 1917 року і до 1991 року.

В меморіалі Яд Вашем є зал, де викарбувані імена тих, хто рятував євреїв під час окупації. Таким людям присвоюється ім`я праведників народів світу, на івриті хасидей умот ха-олам. Серед них є і українці, які, незважаючи на загрозу смерті, рятували життя євреям.

Сьогодні у Яд Вашемі праведників народів світу з України є 2441 чоловік. Але, я думаю, що і тут точної цифри немає.

В Яд Вашемі є пам`ятник «Невідомому праведнику» і я думаю, що там біля нього невидимо знаходяться всі ті, хто під час війни зуміли зберегти хоча б по одній людській душі!

Бо, як кажуть представники єврейської громади, «до початку 90-х років взагалі не було можливості розшукувати в Радянському Союзі тих, хто рятував єврейське населення. В умовах прихованого радянського антисемітизму люди боялися слави захисників євреїв, тому до розпаду СРСР на теренах Союзу відшукали лише трохи більше 200 героїв».

Незважаючи на покарання смертю за допомогу євреям, багато українців, зокрема митрополит Андрій Шептицький (1865-1944) та родина головного командувача УПА Романа Шухевича (1907 – 1950) ховали і рятували євреїв. Один із керівників ОУН на Дніпропетровщині Федір Вовк став праведником народів світу.

А з вересня 1942 року по лютий 1943 рік Наталія Шухевич, дружина головного командира УПА Романа Шухевича, переховувала в своєму будинку від переслідування нацистами сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг, якій у той час було сім років.

В спогадах Юрій, син Романа Шухевича, згадує, що на початку війни сім`я Шухевичів мешкала у Львові на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім`я Вольфа і Ружі Райхенберг, які володіли магазином тканин. Їхню старшу дочку Ірму Райхенберг німці застрелили на вулиці в 1942 році, а молодша Ірина почала жити в сім`ї Шухевичів.

Роман Шухевич, використовуючи свої можливості, допоміг з виготовленням для дівчинки нових документів на ім`я українки Ірини Василівни Рижко. Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера.

Після арешту Наталії Шухевич гестапо в 1943 році Роману Шухевичу вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок при жіночому греко-католицькому монастирі Василіанок в Пилипові, поблизу містечка Куликів, що за 30 кілометрів від Львова, де Ірина і перебувала до кінця війни.

Прізвище Райхенберг міститься в базі даних жертв нацистів меморіалу Яд Вашем в Єрусалимі.

Як зазначалося вище, не всім у радянські часи було присвоєно звання праведника народів світу. Наприклад, мати моєї дружини, Анастасія Михайлівна, перебуваючи з родичами в окупації в селі Рубанівка Великолепетиського району Херсонської області врятувала єврея, чоловіка років 30.

Він жив у їхній хаті всю окупацію, а в селі стояли німці і якби хтось доніс, то вбили б і його і усіх, хто переховував. А це четверо дорослих і троє маленьких дітей. Серед них і моя майбутня дружина.

Та ніхто, слава Господу, не доніс, хоча в селі всі знали. І хоча офіційно це ніколи не було визнано, але мене тішить, що я майже двадцять років мешкав з людиною, яка тихо, спокійно, не висовуючись, робила свою справу: зберегла людське, неповторне, життя.

Бо, як написано на медалі, яку видають праведникам народів світу: «Той, хто рятує одну душу, наче рятує увесь світ». На івриті це так: «Коль іткаєм нефеш ехат кеілу кієм олам мале».

04.12.2013р.

P.S. Коли я вже написав статтю і виставив її в інтернеті, то мені випадково вдалося знайти ще один факт, на підтвердження моєї думки.

Перед новим роком я розмовляв по телефону з моїм давнім товаришем, однокурсником моєї дружини, Серьожою Калитко, кандидатом історичних наук, вже на пенсії, але продовжує працювати у Вінницькій обласній групі «Реабілітовані історією». Він розповів, що на початку війни, десь приблизно через два тижня, у його бабусі, а вони жили в районному центрі Калинівка Вінницької області, Мотрони Платонівни Церковнюк захворів син Федір, 1926 року народження, на дифтерію, заклало горло, не можна було нічого ковтати.

І вона побігла у магазин купити білого хліба, щоб допомогти синові. І там вона звернулася до продавщиці Тойзер. Та їй відпустила хліб і вони почали ділитися враженнями від подій.

Мотрона Платонівна сказала, що в неї дочка щойно закінчила школу, комсомолка, що буде, коли прийдуть німці? І на це продавщиця відповіла:

— Что вы беспокоитесь, мадам Церковнюк, ведь люди придут!

А потім прийшли німці і усіх євреїв розстріляли, серед них і Тойзер, крім тих, кого зуміли врятувати люди.

Багато подібних свідоцтв пропало, не записаних, ніхто ними в свій час не цікавився. Хай хоч це буде зафіксоване для правдивої історії.

10.01.2014р.

Який з Путіна історик? Ніякий!

В сучасній політиці на світовому рівні, мабуть, один тільки Путін дозволяє собі виголошувати різні сентенції.

Одне твердження, що Росія самостійно могла б без України перемогти у війні 1941-1945 років, чого тільки вартує! По-перше, без американської допомоги по ленд-лізу Росія програла б вже у 1941-1942 роках.

Крім того, у складі Червоної Армії було цілих 4 Українських фронти, якщо їх зняти з обліку, то чим би Путін закривав дірки на фронтах. Коли Сталіну доповіли, що Україна у Львові проголосила Незалежність, то він перелякався і казав: «А як же ми будемо? Це ж всі українці підуть з Червоної Армії!». Та Гітлер виявився не далекоглядний. Заарештував усіх керівників Української держави і протримав їх усю війну у німецьких концтаборах.

Я вже не кажу, про те скільки українців загинуло від головотяпства та бездарності керівників Червоної Армії під час звільнення України.

Видані сотні, якщо не тисячі, монографій, десятки тисяч статей, де все це розписано, а Путіну по барабану. Сказав, а його держава за ним все повторює, як попка: «Ми самі змогли б перемогти!»

Або ще одне. Зібрав біля себе рабинів у Росії і починає їм повідомляти, що Геббельс (1897 – 1945) дуже великий розумник. І це він розповідає тому самому народу, якого дуже талановитий Геббельс збирався знищити. Це вже не історія а психіка.

Ну, розумні люди послухали собі та пішли, навіть коментувати нічого, хай коментують лікарі.

Я вже не кажу про його сентенції відносно історії України. Працюють тисячі вчених, які вивчають досконало історію України (зрозуміло, не в Росії!), а Путін випнувся десь на якомусь форумі і чеше: «Україна ніколи не мала своєї держави!»

Хоч би подивився у підручники з історії України! Я вже не кажу про якісь серйозні наукові монографії. Те ж саме відносно Новоросії. Претензії накинути цю назву на південь України смішні. Бо це те ж саме, що заявляти, що в складі Росії завжди було місто Калінінград. І все, крапка. А те, що він був німецький і в ньому навіть збереглася могила німецького генія Іммануїла Канта (1724-1804) це Путіну, дивлячись з його сентенцій, невідомо.

Він вважає, що тут завжди був Калінінград, навіть у часи Римської імперії.

Ну, і останній внесок Путіна у світову історію, це його заява, що казахський народ ніколи не мав своєї держави.

Помиляєтесь, Володимире Володимировичу! Мав! І має!

В історії Казахстану є сторінки, коли казахський народ мав таки свою власну державність. Щоб не дуже йти углиб віків, зупинимося на ХУІ столітті.

На початку ХУІ століття казахські кочові племена об`єдналися для створення великої імперії під проводом хана Касима. Однак дуже швидко це об`єднання розсипалося.

Але після цього на території Казахстану сформувалися три основних державних утворення: Велика Орда (Ули Жуз) у південно-східній частині сучасного Казахстану, Середня Орда (Орта Жуз) у центральній частині степу і Мала Орда (Кіши Жуз) між Аральським морем і річкою Урал на Заході.

Хан Хак-Назар досягнув успіху в об`єднанні казахських жузів у 1538-1580 роках, однак у ХУІІ столітті це об`єднання казахських племен знову розпалося.

На жаль, джунгарські племена постійно нападали на казахські степи і щоб якось їм протистояти, Жузи звернулися до Російської держави, щоб вона допомогла казахам.

Врешті решт, поміч Росії скінчилися тим, що Жузи втратили свою незалежність. Середній Жуз у 1822 році, Малий Жуз у 1824 році і Великий Жуз у 1848 році.

Казахські землі підвело те, що в свій час підвело і Україну, не змогли об`єднатися і відстояти власну державу, від чого довгий час потерпали.

Але це не для Путіна, він готовий знову щось сказати, тим здивувавши усіх, і вчених, і просто любителів історії.

Йому наука не потрібна, йому подобається вбивати людей на початку нового ХХІ століття! Тут з ним змагатися ніхто не може, як і з його сентенціями по історії.

31.08.2014р. – 01.09.2014р.

Метастази війни

Скільки не пишуть про війну а все одно в ній залишаються білі плями. Сьогодні, в переддень 22 червня, хотів би нагадати не зовсім веселі сторінки, про які мовчить офіційна історія, не добралася до неї всюдисуща журналістика і відвертаються письменники і поети, знаходячи для своєї фантазії більш зручніші теми.

Як не дивно, з першою сторінкою я зіткнувся ще у 1959 році, коли після закінчення школи, влаштувався працювати у «Чорноморгідробуді» в Одесі. Наш гуртожиток знаходився біля парку Шевченко, туди ми ходили дивитися гру «Чорноморця», зрозуміло, що всі ми були вболівальниками нашої чудової одеської команди.

Підходячи до центрального входу, ми, на розі вулиці Чичеріна, яка метляла навколо парку, проминали якийсь заклад, обгороджений високими залізними гратами, за ними на лавках сиділи чоловіки в темних окулярах і в лікарняних халатах.

— Хто це? – спитав я якось у своїх товаришів по гуртожитку.

— Це сліпі. Вони втратили зір на війні. Оце тепер їх тут утримують, — відповіли мені хлопці.

— А чому їх не забрали додому? – наївно спитав я.

— Тому що одним нема куди їхати а інші не хочуть самі, щоб не бути тягарем для рідних, — роз’яснили мені.

Я так і ходив повз них у парк, поки мене не забрали в армію восени 1959 року. Після демобілізації я в цей куточок Одеси не потрапляв і не знаю, що було далі з цим закладом.

Чому саме вони мешкали на вулиці Чичеріна, зрозуміло, бо неподалік знаходився інститут Філатова, знаменитого на весь світ вченого-офтальмолога.

А тепер давайте підрахуємо. В 1959 році минуло після війни 14 років. Воювали в основному 1921-1925рр народження, в 1945 році їм було 20-24 роки, приплюсуйте ще 14, виходить їм було по 34-38 років, коли я ходив повз них. Коли я це зрозумів, в мене мороз по шкірі пройшов.

А де ви про це читали чи чули? Ніде!

А тепер друга сторінка. Про неї мені розповів вчитель математики вечірньої школи №5 по вулиці Брюллова на Шевченківському мікрорайоні у Запоріжжі Микола Ананійович і де я теж працював. Він жив після війни саме на Зеленому Яру і бачив закриті лікарні, де утримували учасників війни, хворих на туберкульоз.

— Вони були такі молоді і мерли, як мухи! – розповідав мені Микола Ананійович. – І їх тут було так багато!

На жаль, вчительська робота у вечірній школі (а це було у 1973-1976рр) забирала багато часу і енергії, що крім розповідей Миколи Ананійовича, я нічого додатково не взнав. Як і в попередньому випадку, про це ніде нічого ніколи не писали.

І третя сторінка. З нею я зіткнувся у 1989-1990 роках, коли вже працював в Заповіднику на Хортиці. У нас з`явився новий співробітник Вадим Ільїнський, і якось він розповів, що раніше, десь в кінці 70-х років, працював директором інтернату на Валаамі, в якому утримувались інваліди часів Великої Вітчизняної війни і у яких не було рук або ніг, або ні рук ні ніг, таких називали огірками. Вони теж або не мали куди їхати, або не хотіли бути тягарем для родичів.

Підрахуйте тепер. 1945-1975рр, це 30 років і знову додати у середньому ще 20-25 років. Виходить 50-55 років. Ось скільки їм тоді було. І весь час вони були десь поруч із нами. А ми навіть і не здогадувалися.

Вадим розповів, що одна жінка знайшла свого чоловіка, приїхала до нього, а він років три перед тим помер.

— Вона так плакала на кладовищі! – згадував Вадим.

У цей Валаам звозили інвалідів без ніг і без рук з усього Радянського Союзу. А на тому тижні я знайшов в інтернеті розповідь про цей Валаам. Монастир запрошує до себе бажаючих подивитись красоти острова, а ось про те, що там був (і є?) такий заклад, ні слова.

І знову всі мовчать. Може, вже час розповісти і про них і про тих, хто ще в якихось географічних місцинах країни був захований від свого народу?

01.06.2012р.

«Не треба вже поводирів. Нація не сліпа…»

Не пригадую, коли я оце останнім разом отримував таку велику естетичну насолоду від прочитаного, як від роману Ліни Василівни Костенко «Записки українського самашедшого» (Київ, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2011р., 416с.).

Починав читати з деякою пересторогою, бо встиг ознайомитись у деяких газетах з інформацією, що, буцімто це 400-сторінковий негатив, мовляв, навколо життя і так тяжке а ще оці негативні емоції, зосереджені в романі і виплеснуті на читача.

Але зразу позбувся цієї перестороги і з великим задоволенням пірнув у гущу твору і коли закінчив читання, то пожалкував, що воно так швидко закінчилося, хотілося і далі насолоджуватися романом.

Я думаю, що ті, хто дозволив собі критикувати твір, або відкладати його убік, не дочитавши, нічого в ньому не зрозуміли. Блискуча проза, яка точно передає почуття людей, які пережили 2000 – 2004 роки.

Герой, який вміє точно і безпомильно аналізувати, переживає те, що переживають мільйони українців, — втрачає роботу, знаходить її, покладається на свої сили, кохає любиму жінку, свою дружину, національно свідома кадра, знаходить себе під час Помаранчевої революції, стає на бік тих, хто сказав владі рішуче «Ні!» Він в мене викликає тільки позитивні емоції.

Взагалі, Ліна Василівна написала чудовий роман, який закрив рота усім отим авторам, які без матюччя не можуть писати свої твори. Виявляється, можна! І без матюччя!

Мабуть, просто таланту у них немає, бо писати тонко, виводити героя у розмаїтті сучасного життя треба вміти. Бо, як казав ще один класик літератури, Шолом Алейхем: «Талант або є, або нема, і на базарі його не купиш».

А скільки перлин розсипано по роману! «Мова солов`їна, а тьохкають чортзна – що», «З`явились теоретики, які можуть заморочити кого завгодно», «Висвистіло нашу Незалежність у підземну трубу», «…комуністичних карателів ніхто ніде не видворяє і не карає», «…а на березі (пам`яті – В.Ш.) стоять дорогі мені люди», «Я надійна одиниця електорату, по таких як я, ще не одна мавпа видереться на верхні гілки влади», «Сидять по три каденції, і ще хочуть», «У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у такого великого, як наш, самі лише керівники та голови фракцій», «А тещин репродуктор на кухні бубонить без упину… Я розумію ці сентименти старих, їм це було єдине вухо у світ», «Люди як бігли, так і біжать, кожен у своєму напрямку», «…зношені маски вчорашніх теоретиків соціалізму», «Не-громадяни вибирають не-громадян», «Судів більше, ніж честі і гідності», «Жити в Україні і не любити Україну!»

Цей ряд можна продовжити безкінечно. Не побоюся зробити припущення, що роман буде «розтягнутий» на цитати, як це завжди робиться з великими творами.

Взагалі, «Записки українського самашедшего» це енциклопедія народного життя на переломі тисячоліть, як вийшло у Пушкіна з його «Євгенієм Онєгіним» на початку ХІХ століття.

Письменниця в своєму романі зробила точний аналіз стану сучасного українського суспільства. Чому саме він такий і що робити усім нам, щоб з нього вийти і хто винен, що ми в нього потрапили. Думаю, мабуть тому деякі читачі виявилися невдоволеними, бо на сторінках роману побачили себе.

Мені, як історику, дуже подобається, як Ліна Василівна блискуче проаналізувала у своєму творі взаємодію людини і суспільства. Бо на місці героя я бачу себе і моїх сучасників, які теж мучаються і думають, чому це у 1991 і в 2004 роках було таке велике піднесення нації і це піднесення закінчилося торжеством чиновництва. А це потрібно зрозуміти, щоб рухатися уперед.

І відповідь, якщо уважно прочитаєш роман і до якої почали достукуватися люди, — це вина в першу чергу лідерів нації. Обидва рази вони виявилися слабкішими, ніж сам народ. Обидва рази їх купили за «Злато і срібло». І обидва рази вони звалили вину на народ, бачте, він не такий, як потрібно!

Але народ в своїй суті не змінився, він той, який був і є, хоча переніс і перетерпів багато, але рух до нормального життя залишився, І роман Ліни Василівни це підтверджує.

Каліфи на час прийшли і підуть, а народ залишається і він зробить все у свій час, коли той прийде, щоб змінити своє життя остаточно на краще.

До такого висновку приходиш, прочитавши роман. Спасибі Вам, Ліно Василівно, за це!

08.03.2011р.

Невідома дочка Польщі

Германию и СССР можно сравнить с двумя

ворами, которые договорились вместе кого-либо

обобрать, поделить добычу, но готовы подраться,

чтобы обобрать друг друга.

Зубной врач А.Данек, узник Грязовецкого

лагеря НКВД,1940г.

Офицеры с Германии пишут своим семьям и никто не боится семейной переписки. Только у Вас такая азиатская привычка, неприменяемая в цивилизованном мире.

Из письма матери Славы Билевич ее сыну Витольду Билевичу, узнику Козельского лагеря НКВД, расстрелянному в Катыни.

Хто вона, ця невідома жінка, останки якої знайдені у 1991 році серед поховання польських офіцерів, розстріляних в квітні-травні 1940 року у Харкові?

Відомо, що тоді із Старобельського табору НКВС було відправлено у Харків у внутрішню тюрму управління НКВС з 1 квітня по 12 травня 1940 року 3807 поляків. Серед них було вісім польських генералів, 55 полковників, 130 підполковників, 320 майорів, 850 капітанів, 2528 інших категорій офіцерів, серед яких було 600 офіцерів-льотчиків, біля 400 лікарів, а також представники духівництва і вищого державного чиновництва. Серед розстріляних були також 20 професорів вищих учбових закладів, інженери, вчителі, студенти.

Це була еліта Польщі, її гордість і надія, її найкращі сини. Але в списках цієї жінки не було. Хто вона? Як вона потрапила у підвали НКВС міста Харкова?

Мовчать поодинокі свідки, не пояснюють скупі документи. Тільки знаємо, що розстрілював такий собі комендант УНКВС старший лейтенант держбезпеки Т.Ф.Купрій. І не здригнулася у нього рука піднести до потилиці молодої, красивої жінки нагана і натиснути курка! А може, дивлячись на свою жертву, яка завмерла перед ним, він перший раз у своєму сірому житті подумав про те, що щось в ньому робить не так? Та мабуть за все, що ні, не подумав. Сталін знав, які добирає кадри на службу!

Як тепер кажуть про нього: найталановитіший менеджер! Який гарний ряд цих менеджерів виписується: Гітлер, Сталін, Гіммлер, Берія, Геббельс, Молотов! Один краще іншого! Усі вміють організовувати!

Але повернімося до його, Сталіна, таборів. Виявляється вони ще організовували соціалістичні змагання між співробітниками таборів. Ось витяг із документу, даємо мовою оригіналу: «Работники Старобельского лагеря включились в предоктябрьское социалистическое соревнование и вызывают на соревнование сотрудников Козельского лагеря».

Соціалістичні змагання між таборами смерті! Додуматися до такого не кожний зможе. А ось подивіться, які лекції читали лектори в таборі перед вищим командним складом польської армії та державними чиновниками високого рангу. Даємо теж мовою оригіналу. «СССР – самая демократическая страна в мире», «Братский союз народов СССР. Осуществление ленинско-сталинской политики», «Буржуазный и социалистический демократизм! «Книга И.В.Сталина «Марксизм и национальный вопрос».

Виголошувати такий маразм перед людьми, які володіли вищими надбаннями людської думки, треба вміти!

Та, на жаль, повертаємося знову до безіменних харківських могил жертв сталінського терору.

Харків`яни стихійно встановили, що на 6-му кварталі лісопаркової зони поховані польські офіцери і вже в наш час, з 1991 по 1996 рік там проводилися розкопки, в яких приймали участь і представники польської археологічної групи.

Таким чином, вдалося встановити, що в Харківській тюрмі було розстріляно 3811 польських військовополонених. Причому, саме в одному з перших розкопів серед польських офіцерів була виявлена оця невідома жінка. Хто вона? Як потрапила сюди, до польських офіцерів? Що вона бачила в останню мить свого життя? Оту дірку на людстві, Купрія?

Серед похованих розстріляних поляків, де була знайдена жінка, виявився польський прокурор зі Львова Станіслав Мальчевський. Його прізвище під №1838 числилось в київському списку серед 3435 людей – польських офіцерів, прикордонників, поліцейських, жандармів і представників державних структур Польщі, які утримувалися в тюрмах західних областей України.

Можливо, і вона, ця невідома жінка, потрапила таким чином сюди, у Харків? Тільки час розвіє її таємницю.

А зараз давайте підійдемо подумки до пам`ятного знаку радянським і польським громадянам, які загинули в результаті радянських репресій в місті Харкові у 1938-1941рр, і покладемо квіти на її могилу.

Спи спокійно невідома дочка Польщі… Ми тебе не забудемо…

04.01.2012р.

«Поздний день мой будет тих и сух…»

Доля не пожаліла цієї дитини. Коли він народився, від цього померла його мати, Олександра Михайлівна Велигорська (1881-1906), дружина класика російської літератури Леоніда Андрєєва (1871-1919).

Леонід Андрєєв так кохав свою дружину, що не міг бачити сина. Тому з Москви приїхала сестра Олександри Михайлівни, Єлизавета Михайлівна Доброва (1871-1942) і відвезла дитину, майбутнього релігійного поета-духовидця, автора знаменитої «Рози Світу» ( яку він зумів написати у Володимирській тюрмі і яка була надрукована тільки через 30 років після його смерті у 1991 році) у Москву і цим врятувала його.

Але коли йому було сім років, він захворів на дифтерит і бабуся його, Фросина Варфоломіївна Велигорська (1847-1913), виходила, але сама заразилася і померла. Йому довго не казали, що бабусі немає.

Потім придумали історію, що бабуся повернулася до своєї коханої дочки, його мати, і одного разу спіймали хлопчика, коли він збирався плигнути з моста, щоб приєднатися до своїх коханих матері і бабусі.

Склалося так, що він виріс у сім`ї старшої сестри Олександри Михайлівни Єлизавети Михайлівни Добрової і її чоловіка, московського лікаря Пилипа Олександровича Доброва (1869-1941). Це була патріархальна, релігійна сім`я. Вона мешкала в двохповерховому будинку, який зберігся ще з часів донаполеонівських. Він був розташований у Малому Левшинському провулку. Будинок був відкритий для всіх. Саме в цьому будинку малий Данило бачив Шаляпіна і Горького (хрещеного батька дитини), Буніна і Скрябіна, артистів Художнього театру і багато інших відомих людей, які бували тут у Добрових.

Кожний із мешканців мав свою, окрему кімнату а в центрі розташовувалася велика зала, в якій стояв рояль і на якому любив грати після роботи сам Пилип Олександрович.

Малий Данило любив блукати старою Москвою і ця звичка збереглася на все життя. Він блукав старими московськими вуличками, виходив до Кремля, перетинав Червону площу, зупинявся перед собором Василя Блаженного, йшов далі, розчинявся десь серед маленьких будиночків і вуличок, зупинявся перед раптово виниклою перед ним старою дерев`яною церквою, яка збереглася ще з давніх часів, хрестився перед нею і йшов далі.

Доброви були релігійною сім`єю і тому дитина всотувала в себе оте віровчення, яке колись заснував своїм словом Ісус Христос.

З самого дитинства почав писати і Данило. Це в нього було природним, гени його батька і знаменитого родича, поета-кобзаря далися взнаки. Писав вірші, оповідання, романи, релігійні трактати.

Коли прийшли до влади більшовики, вже при них закінчив школу, а у 1924 – 1927 роках вчився на Вищих літературних курсах, але кинув їх. Щоб якось заробляти гроші на прожиття, його двоюрідний брат, Олександр Пилипович Добров (1900? – 1957), архітектор, навчив Данила писати шрифти, тим він і заробляв якусь копійчину.

Більшовики придумали ущільнення житлової площі та комунальні квартири і у доктора Доброва в його будинку з`явились якісь невідомі люди: начальницька дама зі запухлою щокою, яка вранці любила довго запиратися у туалеті, тим напружуючи усіх мешканців, якийсь обірваний слюсар, двоє підозрілих суб`єктів, він і вона, про щось завжди шепочуться у своїй кімнаті. Словом, справжні герої оповідань Михайла Зощенка!

А потім накотився 1937-й рік. Згадувала Алла Олександрівна (1915-2005), дружина Данила: «Не знаю, як описати оту атмосферу знесилюваного, огидного страху, в якому ми жили оці роки… Я думаю, що такого страху, на протязі довгого часу, не пережив ніхто у всій історії цивілізованого людства. І це неправда, що 1937 рік був самим жахливим. Просто в цьому році велика змія репресій підповзла упритул до комуністів, ось причина волання. А насправді почалося все звідти, з 1917 – 1918 років. Ми були духовним протистоянням доби, при усій нашій слабкості і беззахисності. Саме цим протистоянням і були небезпечні для усевладній тиранії. Я думаю, що ті, хто проніс слабкі вогники запалених свічок крізь бурю і негоду, не завжди навіть розуміючи це, свою справу зробили».

До таких відносилися сама Алла Олександрівна із своїм чоловіком, Данилом Андрєєвим. Вона сказала ще гарні слова, які мені подобаються і які я хочу привести отут: «Церква пронесла тихий вогонь свічок в руках, скутих кайданами».

Я, коли прочитав оці слова, побачив перед собою римські підземелля і перших християн, які ховалися там з новим словом у душі, захищаючись від старих володарів-римлян. А тут перед моєю уявою були люди, які зберігали старі істини про Добро, Людяність та Любов від нових ненажерливих вбивць. І ці беззахисні люди врешті-решт перемогли!

Напередодні війни Данило починає писати роман «Мандрівники ночі». Але війна перериває ці плани, в 1942 році його мобілізують на фронт, і він закопує у землю свій незакінчений рукопис. Виявилося, що він настільки хворий, що відправити на фронт навіть не змогли призивні команди, направили у похоронну команду на Ленінградський фронт і він там йшов за армією разом з такими, як він, і ховав вбитих і померлих у братських могилах, читаючи над ними православні заупокійні молитви. Мабуть, це єдиний випадок у всій Червоній Армії.

Після війни Данило витяг із землі свій рукопис роману, щоб продовжувати над ним працювати. Виявилося, що рукопис, написаний чорнилами, розкис, літери розпливлися і потрібно його спочатку відновити. Але робота над рукописом призвела до того, що автор почав кожну главу переписувати знову, роблячи його краще.

Та лихо прийшло з несподіваної сторони. Разом із дружиною вони у себе в квартирі, бувшому будинку Доброва, влаштовували вечори, де Данило читав свій роман. Приходили друзі, знайомі, родичі. Навіть сусіди. Серед них виявилася якась жінка, що отримала колись кімнату в оселі Доброва по ордеру НКВС. Зрозуміло, що вона доповіла, куди слід. І 21 квітня 1947 року Данило був арештований, а через дві доби, 23 квітня, була арештована і його дружина Алла Олександрівна.

Під час арешту були вилучені усі папери, де був написаний хоч якійсь рядок. Як і рукопис роману. Потім все це загинуло у НКВС. Як і листи Леоніда Андрєєва до свого сина і родичів. Було заарештовано біля 19 чоловік родичів, друзів, знайомих. Усіх їх звинуватили по стандартному на ті часи звинуваченню – підготовка замаху «на товариша Сталіна».

Позаяк якраз на той час був відмінений смертний вирок, то Данило отримав разом із дружиною максимальний строк: він 25 років тюрми, вона – 25 років таборів.

Але на їх щастя, через шість років помер Сталін, почалася хрущовська відлига, почалися передивлятися справи, з таборів повертатися в`язні.

Ось що згадувала Алла Олександрівна: «В 1956 році почала роботу хрущовська комісія по перегляду справ політув`язнених. Ці комісії працювали по усім таборам і тюрмам. На волю вийшли, я вважаю, мільйони в`язнів. На тому табірному пункті, де була я, з двох тисяч жінок до кінця роботи комісії залишилось усього одинадцять. Один з «Великих арештантських шляхів», — залізниця Москва-Караганда, через Потьму, влітку 1956 року усіма поїздами везла звільнених, а обабіч дороги стояли люди і махали руками, вітаючи ці поїзди».

Коли дружина приїхала у Москву, то вона кинулась визволяти чоловіка і їй це вдалося. У 1957 році Данила звільнили, але вийшов він з тюрми хворим і через два роки, 30 березня 1959 року, помер, на день Олексія Божої людини.

Поховали його на Новодівочому цвинтарі, поруч з матір`ю і бабусею, на місці, яке було ще куплене у 1906 році Леонідом Андрєєвим для себе.

23.09.2011р.

Русь це Україна а не Росія!

Історична істина завжди перемагає. Але шлях до перемоги буває дуже довгий і непростий. Іноді він розтягується на кілька століть. Буває, щоб розпізнати істину, потрібно тільки уважно придивитись до фактів і тверджень, пов`язаних з якоюсь теорією, і під прискіпливим поглядом дослідника воно не витримує і розсипається.

Але коли ці факти чи теорії впроваджує якась впливова сила, тоді, якщо їх навіть обґрунтовано здолати, то залишається великий обшир народу, який продовжує у це вірити.

Щось подібне ми спостерігаємо відносно походження українського народу. Наука давно довела, що український народ ближчий до чеського та хорватського а білоруський до литовського. А «об`єдінітелям» все це до лампочки! Вони все одно гнуть своє: східні слов`яни це три братніх народи: російський (обов`язково на першому місці!), білоруський та український. І нічого на них не впливає, ніяка теорія, ніякі докази. Три братніх народи і все! Наче інші народи не братні.

І дудять в цю дуду московські царі, більшовицькі генсеки, сучасні російські президенти. Ніхто навіть і не подумає, а з якого дива вони об`єднались навколо цього братського корита!

Я колись у свій час дуже здивувався, що як не доторкнешся уважно до якоїсь історії російської або діяча російського, або взаємин між Україною і Росією, то все в цих фактах і теоріях летить шкереберть, майже нічого не зберігається перед неупередженим поглядом. Все фальсифікація і брехня.

Колись прочитав в журналі «Огонёк» твердження російського історика, що, власне, історії, як науки, в Росії немає, бо вона тільки обслуговує найвищу верству населення країни. І це, як не прикро, дійсно так.

Ще у 1648 році у Вестфальському мирному договорі Росія іменується як Magnus dux Moscoyiae, тобто, Велике Московське князівство. Де тут Росія? А Московія прийняла християнство на два віки пізніше від України, де тут тисячолітнє християнство у Росії, про яке так піклується, навіть переходячи усі благочестиві рамки, сучасний Кирило?

Російський візантист ХІХ століття В.Васільєвський у свій час навіть сказав таке: «Так як Росія успадкувала всю спадщину Візантії, то кожен православний став росіянином».

Це як на теперішній Кубані: «Православний? Православний! Ну, значить ти вже росіянин!»

Але, по-перше, спадщину Візантії успадкували і балканські слов`яни разом із Болгарією та Грецією. І з-за цього вони не вимагають вважати усіх росіян болгарами, греками чи сербами. А по-друге, вплив на Росію Візантії не такий вже і великий.

Я в свій час на другому курсі вибрав тему курсової «Московський Кремль. Історія його виникнення». Часу було обмаль, тому, коли я написав чернетку курсової то поніс її зразу же показувати керівникові курсової доценту кафедри історії СРСР Є.В.Сизоненко. Я там написав так, як було у московських хроніках: «Приїхали італійці і побудували Московський Кремль. Бо московіти не могли навіть кладки класти, все в них розсипалося і вище людського зросту нічого у них не виходило».

Мій керівник уважно прочитала мій опус і наодинці мені сказала: «Розумієте, якщо ми так залишимо нашу з Вами роботу, то крім неприємностей, ми нічого не одержимо. Є багато відповідної літератури, я бачу, що ви її опрацювали, то йдіть за усталеними зразками і висновками. Московський Кремль це апофеоз архітектурного генія російського народу!»

Отак я, може чи не в перший раз у своєму житті доторкнувся до фальсифікації історії. Я написав так, як сказала викладач. Здав і захистив курсову і пішов далі хисткими коридорами науки. І, як сказав Михайло Жванецький: «Все добре, тільки настрій зіпсувався!» Істориком, виявляється, бути важко. Завжди знаходяться люди, на догоду яких треба переписувати історію.

Росіяни і досі вірять, що Кремль це вообче! Ось на таких моментах їх постійно ловлять.

Але історія з Кремлем для мене на цьому не закінчилася. На четвертому курсі ми поїхали на музейну практику до Москви. І якогось дня нас повезли до Кремля. Вела екскурсію екскурсовод, середніх літ жінка, і розповідала нам про Кремль те, що я колись написав у своїй курсовій. Я слухав і посміхався, бо знав, що все це трішечки не так. Кремль вразив своєю старовиною і ми обходили його увесь, куди тільки нас пускали мовчазні охоронники. Але чого боятися правди?

Навіть у виникненні Радянського Союзу у 1922 році є симптоматична брехня. З`їзд відбувся 30 грудня 1922 року у Москві. В ньому прийняли участь чотири радянські республіки: РСФРР (1727 депутатів), Українська СРР (364 депутата), Білоруська СРР (33 депутата) і Закавказька СФРР(91 депутат).

Як вони голосували, я напишу трохи нижче. А ось візьміть калькулятор і спробуйте підрахувати, як це високе зібрання могло прийняти доленосне рішення для своїх народів, бо 1727 більше від 488, якщо ми складемо всіх останніх депутатів.

«Голосуйте, не голосуйте, а результат будет правильный!»

Як в наш час, коли Засуха отримала на 10000 голосів менше і стала народним депутатом. Треба буде з неї стягнути всі преференції, які вона отримала і отримає від депутатства, коли суди стануть справжніми.

І тепер я вам повідомляю, що під час голосування за створення СРСР делегації України і Закавказзя проголосували проти, Білорусь утрималась, і тільки Росія була за. Тобто тих же самих 1727 голосів проти 455. Ось вам радянська демократія, як найвища демократія у світі у дії!

А скільки літературної патоки вилляли на голови людей з 1922 року і до сьогодні! А росіяни знову кажуть: «Нельзя резать по живому!» А воно ніколи не було живе і ціле!

І останнє, чого я хотів торкнутися у своїх замітках.

Назва Русь це притаманне Україні з давніх давен. І російським фальсифікаторам треба вже заспокоїтись і не оббріхувати власний народ, бо Русь це Україна, і Росія до цього немає ніякого відношення.

Не хоче називатися Московією, як було до Петра І, обрала собі свою нову назву – Росія, — хай буде так, як кажуть, — вольному воля! Але не лізьте до нас і не кажіть, що Росія це Київ, Київська держава і таке інше. Живіть на своїй землі. Вам її вистачить.

А наш народ поступив мудро і шляхетно. Побачив намагання своїх сусідів відібрати все, навіть назву народу і державу і перейменував наші землі у красиву назву – Україна!

Бо ми були Руссю і залишаємося Руссю і сьогодні, без Росії. На цьому стояли, стоїмо і будемо стояти!

15.11.2012р.

Україна – Божа земля

Кому дано – прочитають.

Славомисл, поет кінця ХІІ — початку ХІІІ ст..

Мені завжди подобалася історія. Я навіть з-за неї залишився у другому класі на другий рік. Бо в дитинстві був хворобливим і мене відправили у Боярку в санаторій на цілий рік. І я там записався у четвертий клас, щоб вивчати історію, і цілий рік насолоджувався підручником історії. А коли повернувся додому, то благополучно провалився на переекзаменовці по математиці і залишився на другій рік у другому класі.

В кінці кожного підручника з четвертого і по шостий були приведені дати для запам`ятовування і до 1 вересня я їх усі вже пам`ятав. І моя перша вчителька по історії, Марі Борисівна, викликала мене на першому уроці і починала питати ці дати, ганяючи по всьому списку. І я їх усі називав. І досі пам`ятаю її усміхнене обличчя. Вона просто насолоджувалася цим.

Тому і не дивно, що у свій час закінчив історичний факультет. І незважаючи на те, що в житті займався різними справами, так би мовити, відволікався від історії, але її не забував, все життя професійно нею займаюся, думаю, написав кілька цікавих робіт з неї. Видав кілька книжечок. Видав би більше, але немає на це коштів, а з пенсії не розженешся.

І ось до моїх рук нещодавно потрапила книга «Священні тексти Україні – Русі. Золоті руни» Сергія Васильовича Піддубного (Кіровоград, «Поліграф – Сервіс», 2012р.).

Враження від неї таке саме, яке було в мене в дитинстві, коли відкривав новий підручник історії і поринав у таємничий світ богині Кліо. Не побоюся цього слова, я зустрів такого ж самого фаната історії. Української історії.

Перегорнув разом із ним священну книгу, дивом збережену від знищення, «Велес книгу», довідався, що автора її звати Іларом Хоругином, саме в цій книзі збереглося справжнє ім`я грізного полководця, якого боялася уся Європа, Аттили (звали його Сегенею). І він був нашим земляком, належав до нашого народу.

Автор розповідає, що біблійний Соломон, це насправді скитський поет Солон, який увійшов у давньогрецьку історію, як знаменитий законодавець. На першому курсі істфака я писав курсову роботу про Солона – законодавця, благополучно списуючи рекомендований список літератури нашим знаменитим археологом, доцентом кафедри стародавньої історії Мусієм Сергійовичем Синіциним, не здогадуючись, що пишу роботу про земляка!

Сергій Васильович у своєму блискучому дослідженні роз`яснює читачу, яку країну насправді оспівували давньогрецькі поети Гесіод та Гомер, і хто вони були самі. Як ви вже здогадалися – Україну і самі вони були українцями.

Взагалі, тут ми потрапляємо у невідомий світ знань. Крім них, ще Піфагор, Арістарх, Архімед теж українці! До нас належали ще Демокріт та Анаксагор. Тобто, майже весь пантеон знаменитих давньогрецьких філософів і вчених належали нашому народові.

Це і не дивно. Сербський вчений ХІУ століття Костянтин Граматик сказав у свій час точно і влучно: «Усі божеські писання українською мовою писані, всі українською мовою прикрашені».

Далі – більше! «Історії» Геродота, це історія України! Яке пояснення цього дива? Воно, на жаль, просте і неприємне. Все пояснюється тим, що, не маючи власної державності, наш народ не зумів зберегти свою історію, свої священні книги у цілості і збереженості. Від ворогів, які чатували їх з різних боків. Народ, який віднайшов колесо, віз, вуздечку та рало, приручив коня, не міг бути безкрилим. Тому у нас святий острів – Хортиця, а Україна перекладається, як Божа Земля.

В стародавні часи від нашої історії відірвали все, що їм було потрібно греки та римляни із візантійцями, а вже в нові часи це саме зробили московіти, які тепер відомі під іменем росіян.

Сергій Васильович зумів вперше зібрати майже все, що випадково збереглося і не було знищено у свій час греками, римлянами та московітами і все послідовно викласти у своїй книзі, яку, безперечно, повинна прочитати кожна освічена людина на Україні, щоб доторкнутися до нашої священної історії, бо вона, як і наша мова, незважаючи на те, що їх знищують вже кілька тисячоліть, як та казкова птиця Фенікс все відновлюється і відновлюється, і говорить справжній душі українця про все, що було з нашим народом тисячоліття буремної і звитяжної її історії.

І знищити це неможливо, як неможливо знищити Всесвіт.

04.08.2012р.

«ГЕЙ, СІЧ ІДЕ!..»

Этому ли учат сейчас на уроках украинской литературы и истории Украины? Достойно ли потомкам казаков, принимавших в свои ряды вовсе не по национальному признаку, но по играющей силе, по доблести и таланту – по «харизматичности», говоря современным языком, – достойно ли третий век подряд плакать вместе с Шевченко, искать виноватых и гордиться своей обиженностью как чем-то исключительно приятным?

Светлана Скорик

В статті вельмишановної Світлани Іванівни Скорик «Мои поэтические учителя» наштовхнувся на слова, які виніс епіграфом до цієї статті. При всій повазі до Світлани Іванівни, повинен зауважити, що це місце в її статті потребує деяких роз`яснень.

Як людина, яка довгий час викладала в школі історію, наголошую, що на уроках української мови і літератури викладають тільки той предмет, який записаний у програмі. Іншого не може бути за визначенням. Не можна ж на уроці української мови і літератури викладати англійську.

Тепер відносно викладання історії України в школі. До 1991 року в школах України українську історію не викладали. Де ви бачили якусь європейську країну, де б учням не викладали історію народу, до якого вони належать? Такої немає, не знайдете. А в Радянському Союзі і в Російській імперії це було можливо.

Можна погодитися з Світланою Іванівною, що підручники в школах по історії були не дуже кваліфіковані, але ж подивіться, хто їх створював: ті, кому було потрібно оглядатися весь час на різних Кравчуків та Кучм, Ющенків та Януковичів. Як казав Кравчук: «Маємо те, що маємо».

Головне інше, — діти на Україні вперше з 1654 року мали можливість опановувати історію народу, до якого вони належать. Можна тільки дивуватись, що в таких умовах існування український народ не розпорошився по всіх усюдах, а все ж таки зберіг свою мову, землю, культуру і історію.

Тепер відносно запорозьких козаків. Вони з`явилися в кінці ХУ століття і були знищені Катериною ІІ в кінці ХУІІІ століття. Це були збройні сили України, які захищали свій народ від знищення.

Які були умови прийняття людей з усіх усюд в склад Запорозького козацтва? Були ось такі умови: а) людина повинна бути вільною і нежонатою; б) повинен володіти українською мовою; в) бути православним. Крім того, треба знати, що на Січі були школи, де молоді козаки навчалися грамоті і військовому мистецтву. Про це дуже добре написав Григорій Бабенко у своєму творі «Шляхом бурхливим».

Тепер відносно того, що український народ третє століття рюмсає разом із Шевченком. Відносно Тараса Григоровича Шевченка я напишу трошки нижче. А відносно українського народу скажу тільки одне, — не плакав він ніколи а боровся за свою державність, за волю, за те, щоб бути вільним на своїй землі.

Катерина ІІ знищила Запорозьку Січ, але не знищила Запорозьке козацтво, частина з них пішла за межи України на Захід і створила Задунайську Січ, частина пішла на Схід і створила Кубанське козацтво. А на Україні вільні люди не йшли безборонно в кріпацтво, піднімали повстання. Найбільш відоме повстання, це Турбаївське повстання у 1789 – 1793рр.

Народ навіть створив пісню:

Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці

Як побили Базилевців у п`ятницю вранці.

Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, —

Як побили Базилевців – усім панам дивно.

Мені довелося після закінчення університету працювати у селі Яски Біляївського району під Одесою в сільській школі. Там я взнав, що місцеві селяни нащадки отих турбаївців, які повстали у 1789 році. Після розгрому повстання частину їх виселили у Яски. Достойні нащадки, бо у 1920 році вони підняли повстання проти більшовиків і знову розгромили гнобителів.

Частину турбаївців переселили у Чаплинку (тепер це Херсонська область), там народився геніальний драматург Микола Куліш (1892-1937), розстріляний сталінськими сатрапами у Сандормосі (Карелія). Теж нащадок борців за волю України.

Крім Турбаївського повстання ще були Чугуївське повстання (1819р.), Повстання Чернігівського полку (1826р.), Шебелинське повстання (1829р.) і саме знамените повстання, це Київська козаччина (1855р.).

Як бачить шановний читачу, Україна не плакала, а боролася.

Тепер відносно поезії Тараса Шевченка. Це могутній геній, який підняв і згуртував навколо себе націю, своїм словом він звертався до людей і «глаголом жег души…» Недарма, що майже у кожній селянській хаті на Україні був «Кобзар». В цій книзі Тарас Шевченко розповідав людям, які його читали, про нашу історію, що були ми колись вільними людьми, мали власну державу і що прийде час, коли ми знову станемо вільними.

Поезія Шевченка, це ковток вільного повітря, це слово до свого народу, а звертаючись до свого народу, він звертається до всіх людей на землі. Тому його слово безсмертне. Ось що він зробив в історії нашої літератури і нашого народу.

Він запалив свічку у темряві і вона освітила шлях, по якому пішла уся українська громада до Волі.

І тут я хочу нагадати, що умови боротьби були дуже важкими. Заборонена була українська мова в школі, як і історія і література. Вважайте все ХІХ століття. І можна дивуватися, що в таких умовах постали дивні чарівники українського слова як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Архип Тесленко.

Я називаю найвидатніших, були і інші, але це вже тема іншої статті. А якщо продовжити і перейти у ХХ століття, то і тут є велетні, якими має пишатися український народ.

Микола Вороний, Олександр Олесь, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Володимир Булаєнко, Олена Теліга, Іван Багряний, Григір Тютюнник, Олесь Гончар, Ліна Костенко… І вони, знову ж таки, не плакали а творили і творять не завжди у добрих умовах, а іноді і під кулею, яка скорочувала їхнє безсмертне життя.

Ось чому уже в ХХІ столітті наш народ двічі піднімався на Майдані, щоб повалити владу чиновників і олігархів, бо в його жилах буяє козацька кров! А саме цього не розуміють ті, хто не знає нашої історії.

Тому можновладці повинні знати, що наш народ не заспокоїться до тих пір, поки не побудує демократичне суспільство. А що це значить? А це значить, що буде і Третій Майдан і Четвертий, поки народ не переможе. Бо ми козацькій народ!

Як там співається в нашому гімні?

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля!

21.06.2015р.

«З НЕВОЛІ,З НЕБУТТЯ ДОЛИНУВ ГОЛОС ТВІЙ…»

На фото, що збереглися, він, батько, із своєю донькою. Зрозумілі їхні почуття, які зафіксовані на плівці невідомим фотомайстром. Вона вступає у життя, багатобарвне і чудове а поруч її батько і вона обережно спирається на нього своєю маленькою ручкою а він лагідно підтримує її на стільці і обоє дивляться у об`єктив, наповнені любов`ю один до одного. Вона до свого батька а він до своєї дитини, заради якої він і живе у цьому навколишньому і багатовимірному світі. Що їм до того, що відбувається навколо них у Всесвіті і в їхній державі, яка з 1917 року заходилася будувати новий, не бачений досі справедливий порядок.

Вони ще не знають, що з цього вийде, їм байдуже, вони посідали перед об`єктивом фотографа і на хвильку завмерли перед ним, на хвильку, а вийшло назавжди. Бо крім цих фото, які випадково збереглися у родичів, нічого не залишилося, слідчий, який проводив обшук у квартирі 14 лютого 1938 року, забрав усі фото, листи і ніколи ніхто їх сім`ї не повернув.

Звали батька Степаном Петровичем Литвиновим, народився він 9 травня 1902 року в селі Березівка Курагінського району Красноярського краю в багатодітній сім`ї українця-селянина, у якого було восьмеро чи десятеро синів і двоє дочок і який десь в кінці позаминулого століття переїхав до далекого Сибіру із Мелітопольщини в пошуках щастя.

Його син Степан закінчив перед революцією Минусінське комерційне училище а потім, під час громадянської війни, був разом із двома старшими братами навіть у партизанах. Важко сказати більш докладніше про його життя бо збереглися скупі свідчення. Відомо тільки, що якийсь час залишався у Червоній Армії, потім демобілізувався і працював у себе дома в Березівці головою сільради, як про це писали у своїх творах Андрій Головко і Михайло Шолохов, потім знову опиняється на військовій службі, яка приводить його до 90-го Уральського полку, що був розташований в місті Запоріжжі.

Отак він сам, його дружина Олена Калістратівна та дочка Ніна опинилися в нашому місті. Скупі спогади єдиної людини, яка ще пам`ятає його, дочки Ніни Степанівни, вимальовують його як особистість. Виявляється, що він не повідомив кого слід, що в далекому Сибіру розкуркулили його двох братів.

Вчинок, гідний поваги. Бо в атмосфері доносів, арештів, які охопили всю країну, коли діти відмовлялися від батьків, коли доносили на своїх родичів, молодий, бо було йому всього тридцять років, командир відмовився повідомляти про своїх братів. Перевели до Дніпропетровська у штаб 30-ї стрілецької дивізії і понизили у званні і посаді. Але і там він довго не затримався, бо через якийсь невеликий час опиняється у полку, що був розташований у військовому містечку м. Чугуєва на Харківщині.

Там його теж не залишили у спокої, в серпні 1937 року його виключили з партії і увільнили з рядів Червоної Армії як ворога народу і з відміткою в документах, що він взятий на особливий облік, що допомагало органам НКВС слідкувати за людьми і вирішувати їхню долю, і був викинутий напризволяще. Він із сім`єю повернувся до Запоріжжя, але ніде не брали на роботу, нарешті влаштувався начальником охорони заводу ім. Енгельса (нині «Запоріжкабель») на Верхній Хортиці. Пропрацював до арешту усього чотири місяці…

В довідці, яку видало Ніні Степанівні Управління Служби національної безпеки України по Запорізькій області 10 березня 1992 року, повідомляється, що Степан Петрович Литвинов був звинувачений «в приналежності до антирадянської військово-фашистської змови, яка ставила перед собою мету повалення радянської влади і відновлення капіталізму».

Помовчимо в цьому місці нашої розповіді і подумаємо про людину, яка кожного дня ходила на роботу, поверталася з неї у сім`ю, була оточена коханою дружиною і улюбленою донькою, був веселою, товариською особистістю і раптом йому на голову звалюється отаке звинувачення…

Зрозуміло, що все це суцільна брехня. Нам зрозуміло, а людину вбили. Вирок був винесений 2 вересня 1938 року і в той же день у Дніпропетровську його розстріляли. Але про це сім`ї стало відомо тільки через довгих п`ятдесят чотири роки… Хоча реабілітували Степана Петровича у 1958 році, але причину смерті не повідомили.

На фотографіях, що збереглися, він весела, усміхнена молода людина. Вдома, у колі сім`ї любив виконувати знамениту арію Карася із опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»:

— Тепер я турок, не козак,

Здається, добре одягнувся.

Як воно зробилось так,

Що в турка я перевернувся!

…………………………………

Що в турка я перевернувся!

Де б не був, у Запоріжжі, Дніпропетровську чи Чугуєві, завжди після служби, повертаючись додому, кожного разу ніс якогось гостинця своїй доньці. Вона зустрічала батька на вулиці, бігла йому назустріч, притискалася до нього, а він підхоплював на руки, кружляв з нею, сміючись і радіючи з того, що вона є у нього, його дитина.

Любив перед сном розповідати їй казки про Козу-Дерезу, Котигорошка і вона слухала їх, поки не засинала. Коли мешкали у Чугуєві, то їх будинок, де жили військові, знаходився як раз проти частини, де служили батьки і їхні діти часто бігали до військового клубу у кіно чи на якийсь концерт. Вартові всіх дітей знали і пропускали їх у розташування частини. Але в той день, коли батька звільнили з армії, вартовий перегородив рушницею із штиком дорогу маленькій Ніні, вона повернулася додому і більше туди не ходила.

Коли в квартирі робили трус, то слідчий Гонтаренко, який його проводив, взяв з етажерки батьківській та материн годинники, що лежали там. Це побачила маленька Ніна і сказала йому рішуче:

— Це мамин годинник!

Слідчий, мабуть, не чекав такої реакції дитини, розгубився і поклав годинника назад на етажерку. Повернув на місце те, що ніколи туди не клав.

Батько ще зумів передати з тюрми записку, яку зберегли його рідні. Це як «Слово перед стратою» Юліуса Фучика, де дав останні розпорядження дружині і серед них мою увагу привернули рядки в кінці записки: «Постарайся отримати гроші, які я роздав вахтерам. Скоро побачимося. Цілую мою донечку.3.3.38.»

Цей рядок більше говорить про нього, як людину, ніж будь що інше. Загнаний владою у глухий кут, він і там був людиною, не забував інших…

Після війни довгі роки чекали повернення батька. Поверталися з навчання чи роботи а десь в душі жевріла надія, що прийдемо додому, а він вже там, сидить і чекає їх… А потім ця надія зникла, зрозуміли, що батько вже не повернеться. – До війни для мене найстрашніше слово було НКВС, — розповідала Олена Калістратівна своїй дочці. Воно і зрозуміло, бо НКВС можна порівняти хіба що з Гестапо.

Людина живе до тих пір, поки його пам`ятають. Тому я пишу ці рядки, щоб ми завжди пам`ятали його, цю веселу, добру, гарну і красиву людину, Степана Литвинова…

29.01.2008р.

Забутий захисник Батьківщини

Мільйони загинули на війні, але кожний з них мав свою особисту долю, біографію, на щось надіявся, чогось хотів досягти, мріяв, виношував плани на майбутнє. Та все забрала з собою війна…

І там, де вона ступала, залишились братські могили… Від Сталінграду і до Берліну. Вся Україна покрита ними.

Час безжально рухається вперед, виросли нові покоління, вони теж планують, мріють і надіються на гарне майбутнє. Бо життя безсмертне і це нормально, а ми розповімо тут про одного з тих, хто загинув на цій війні.

Жив собі до війни у Нікополі хлопець Сашко Безган. Мріяв про море, а тут, під боком річковий причал, бігав туди зустрічати пароплави, влітку, коли підріс, плавав матросом на буксирі, що водив по Дніпру каравани барж, які були наповнені вщерть овочами та кавунами. Що може бути краще для хлопця у його віці?!

А ще любив часами слухати дядька Гарасима, старшого брата матері, який колись служив на броненосці «Потьомкін».

Тому і не дивно, що після школи поїхав поступати у «мореходку». А після її закінчення потрапив служити на лінкор «Паризька комуна».

Коли почалася війна, то увесь Чорноморський флот, про який зараз так багато говорять, потопили у берегів Батумі та Поті, щоб він не дістався німцям, а особовий склад списали на берег, де після переформування, відправили воювати на сушу. Так Олександр Безган разом із іншими матросами попав воювати на Ленінградський фронт.

Там він і загинув 3 грудня 1942 року. Про це рідні дізналися не зразу, бо були в окупації та ніхто і не збирався їм повідомляти про долю їхнього сина та брата.

Тільки в 1944 році до них у Нікополі, коли Україна була звільнена від гітлерівців, зайшов якийсь молодий солдат без ноги на милицях, розповів, що бачив Олександра ще в 1941 році… Оце і все…

Потім, після Перемоги надійшов лист від командира корабля, в якому він писав про загибель Олександра в районі села Ляліно Новгородської області. Вже в 1970 році його сестра Клавдія, розшукуючи сліди свого брата, отримала від воєнкома міста Стара Русса листа, який ми наводимо повністю.

Старорусский Запорожский Горком КПСС

объединенный тов. Безган Клавдии

городской военный Александровне

комиссариат г. Запорожье (областной)

Новгородской области

7.05.1970г.

№1929

г. Старая Русса

На Ваш телефонный запрос сообщаю, что воины Советской Армии погибшие и похороненные в период ВОВ в районе д.Лялино, которая после войны не существует, перезахоронены после войны на благоустроенное воинское кладбище д. Кузьминское, Новодеревенского с/совета в настоящее время Парфинского района, Новгородской области. На воинском кладбище установлен общий гранитный обелиск ограда металлическая. Красноармеец БЕЗГАН АЛЕКСАНДР АЛЕКСАНДРОВИЧ 1916 года рождения значится погибшим 3.12.1942 года и похороненным на воинском кладбище д. Кузьминское п №1163 алфавитной книги захороненных воинов на воинском кладбище д. Кузьминское. Один экземпляр книги хранится по месту захоронения в Новодеревенском с/совете. Другими какими-либо данными о судьбе погибшего воина не располагаем. При желании навестить место захоронения погибшего воина сообщаем маршрут следования: По ж. д. если через Москву, то с Ленинградского вокзала до станции Пола Окт. ж. д. от ст. Пола до Новодеревенского с/совета 12 км. автобусом от Новодеревенского сельского совета до д.Кузьминское 12 км. попутным транспортом.

Старорусский Горвоенком

— подполковник: — підпис /Пономарев/

исп. Ремизов

Документ приведений мовою оригіналу, без скорочень і виправлень.

Клавдія Олександрівна згадує, що перед війною брат приїхав у відпустку і вона з ним ходила гуляти по Нікополю. «Він був такий високий і красивий, що дівчата, яких ми зустрічали, не зводили з нього очей. Мені було так приємно.»

Ось так обірвалося життя молодого хлопця. Не одружився, не став батьком. В документі приводиться вражаючий факт. У книзі обліку, що зберігається в сільраді, Олександр Безган числиться під №1163. А це ж тільки друга літера алфавіту! Боже, скільки там полягло наших хлопців!

Батькам так і не вдалося побувати на могилі сина. Бо взнали вони де похована їхня дитина, тільки у 1970 році з листа староруського військкома, коли батька вже не було, він помер у 1956 році. А мати сама поїхати теж не змогла, бо вже вік був не той.

Держава про це не піклувалася. Легше написати, мовляв, ніхто не забутий, нічого не забуто. Якби Клавдія Олександрівна не шукала могилу свого брата, то ніхто б їй і не написав отого листа.

Мене особисто завжди дивує такий факт, що перед боєм усі живі, здорові і кожний має прізвище, а після бою хтось пропав без вісті. І що, не можна про це повідомити рідних?

Мій брат Альоша десь пропав в Німеччині на початку 1945 року, коли вже закінчувалася війна, і ніхто ніколи не повідомив про це мою рідну тітку Наталку.

Отак і стоїть перед моїми очима оте «благоустроенное воинское кладбище» десь поблизу озера Ільмень. Чи живуть там люди, чи може із села їх теж розвіяла доля, як з інших сіл на теренах бувшого Радянського Союзу?

Тихо там навколо, сплять вічним сном матроси Чорноморського флоту… І ніхто їх не згадав поіменно вже ось 65 років після війни.

Але рідні їх пам`ятають і подумки несуть до забутої могили квіти своєї душі, бо це вічний їхній біль. І хай ці кілька рядків будуть на 9 Травня присвятою для них усіх, «невинно убієнних у цій проклятій війні», як писали завжди у наших літописах мудрі літописці.

01. 05. 2010р.

Захистив

Уповноважений райкому подивився на присутніх в кабінеті голови сільради і значуще додав:

— Сам товариш Сталін приділяє цьому питанню велике значення, — і тицьнув пальцем кудись уверх у непобілену стелю кабінету, звідки звисало павутиння.

«Давно казав цій Мефодівні, щоб прибрала», — невдоволено подумав хазяїн кабінету, Мурашко, з відбитою правою долонею десь на фронті.

Глянув і собі уверх дільничний, молодий хлопець, щойно демобілізований з Червоної Армії і загітований, як член партії, служити у міліцію, Вересай, але там нічого не побачив.

Уповноважений помовчав, походив по кабінету, обперся об стіл, покатав по ньому олівця, присунув до себе чистий лист паперу, вирваний із шкільного зошита і додав:

— Ну, так кого будемо виселяти?

Відчуваючи підтримку самого товариша Сталіна, завовтузилася у кутку баба Христя, найстаріший член партії у їхньому осередку, стілець під нею запитально рипнув, прислухаючись до людей у кімнаті:

— Треба виселити отого п`яничку, Герасимовича, хай йому чорт, покрав у мене курей… тьху…

Уповноважений запитально подивився на бабу:

— Як його прізвище?

— Прізвище… той… — розчервонілася від уваги баба, — прізвище… пишіть Герасимович… одним словом…

— Ну, товариші, — розсердився уповноважений, — так працювати не можна, — і він роздратовано озирнувся на Мурашка.

Голова сільради завагався, скоса зиркнув на бабу, цей Герасимович вчора поставив йому шибки у світлиці, промимрив:

— Добре… пишіть… Калічка… Іван Герасимович…

Потім видавив із себе:

— Цей Герасимович… Іван… у тридцятому році перший вступив у колгосп… «Наша радість»… Якщо його виселимо, то… приміром… люди нас не зрозуміють… — і подивився на присутніх, чекаючи від них підтримки.

— Дійсно, — висунувся Іван Оберемко, бригадир рільничої бригади, сорокарічний здоровань, — Гнате Семеновичу. Ти, бабо Христя, краще не лізла б сюди із своїми курми. Тут государствєнноє дєло.

— Бач який, — не погодилася баба, — від цього аліменту на селі не пройти, не проїхати…

— Цить, — знову розсердився уповноважений, — так кого записувати? Хто у вас найгірше працює? — звернувся він до Мурашка.

Той зазирнув і відомість, що лежала перед ним на столі:

— Хто ж тут у нас найгірший?

Але знову вихопився Оберемко:

— Ну, хто як не Ганна Федорченко! За рік виробила 37 трудоднів, не працює, значиться, а спекулює, їздить у Велику Лепетиху, скупає там крам і у селі перепродує… Одним словом, виселити! — і він переможно подивився на присутніх.

Уповноважений почав писати:

— Ганна… як по-батькові? — звернувся до Мурашка.

— Миколаївна… — відповів той.

— Миколаївна… — задоволено повторив уповноважений, — Федорченко… Кого ще?

У Вересая щось тьохнуло в грудях, він згадав, як сьогодні вранці зустрів її на базарі. Стояла там біля входу і продавала масло, яке лежало в неї у кошику. Коли він підійшов і спитав її скільки воно коштує, то вона обпекла його своїми чорними очима і сказала:

— Тобі можу віддати і задарма!

— Ні, — відмовився він, — за гроші!

І вона назвала ціну таку саму, як і в магазині, але там масло не завозили вже з місяць.

Він віддав їй гроші, взяв завернуте у газету масло, потримав у руках, хотів щось сказати, але не знайшовся, і пішов собі.

А тепер ось маєш, виселити!

Вересай глипнув на Оберемка і сказав:

— Та на оті трудодні, що ви виставляєте, ноги простягнеш, а їй треба ще годувати хвору матір.

Оберемко не встиг і рота відкрити, як уповноважений знову напосів, тепер на Вересая.

— Нє государствєнноє дєло єто! Як можете так казати! Підриваєте доверіє к радянській владі! І хто? Государствєнний человек!

Баба Христя підтримала хлопця:

— Ти б, Оберемко, мовчав. Знаємо тебе… Отримав відкоша від Ганни, тому і згадав її.

Оберемко надувся, як жаба:

— Я тобі, бабо, цього не прощу!

— Йди собі! — баба Христя схотіла по звички перехреститися, щоб дурне до неї не прилипало, але вчасно згадала, де вона знаходиться: — Тьху…

Мурашко, щоб якось вийти зі становища, цей уповноважений приїхав собі і поїде, а йому працювати з людьми і ось із дільничним теж, запропонував компроміс:

— Ви… теє… Сидоре Артемовичу… пождіть… ми завтра проведемо збори у себе… і тоді… визначимось… дамо вам список… повний…

На тому і порішили. Вже на вулиці баба Христя сказала Вересаю:

— І куди ви, молоді люди, дивитесь, вона ж, Ганна ця, і роботяща і жаліслива, бач, як до матері, і красива, все в неї є…

Похитала головою:

— Оце тільки долі немає…

Помовчала і додала:

— Мабуть, десь ще блукає по світу…

А Ганна Федорченко, нічого не підозрюючи, заходилася у себе в хаті прибирати. Наближалися першотравневі свята, а за ними через тиждень, Дев`яте травня, треба скрізь навести лад. У цей день вони з матір`ю обов`язково поминали батька, який не повернувся з війни. Мати часто хворіла, оце і сьогодні вона скаржилася на здоров`я, тримаючись за груди і Ганна казала їй:

— Оце зараз домию поли і дам вам ліків.

Вона підіткнула вище колін плаття, щоб не заважало їй, відкривши красиві ноги, а вище колін білі, як сметана, і мати замилувалася донькою:

— Ти в мене така красива. Пора б тобі вже заміж.

— Що ви, мамо, — засміялася Ганна, — ще не народився той, кого я покохаю. Що, нам удвох погано?

І тут чомусь згадала отого міліціонера, що підходив до неї на базарі. Дивний такий, стояв біля неї з отим маслом, віддала його за півціни а він і не здогадався. Вона дивилася йому услід, чи озирнеться? Ні, не озирнувся, не наважився. Зітхнула. Дівчата казали, що нежонатий.

Винесла відро з брудною водою, вилила біля сарайчика. Повернулася, щоб йти у хату і розгубилася, до неї від хвіртки йшов дільничний, посміхався до неї, схаменулася, поправила плаття, зашарілася, що побачив її у такому вигляді, стояла, не знаючи, що казати і що робити.

Але тут, слава Богу, виткнулася з хати мати, побачила їх, свою розгублену дочку, і незнайомого молодого чоловіка, серцем відчула, що відбувається між ними, запросила до хати:

— Заходьте до нас у хату.

Зайшли, посідали на лаві під образами, мовчки дивилися один на одного.

— Що привело до нас, молодий чоловіче? — спитала мати.

— Прийшов просити вашу дочку, щоб вийшла за мене заміж, — сказав Вересай і ковтнув ротом повітря, наче воно кудись щезло.

— А ми… ось… спитаємо у неї, — розгубилася мати, і повернулася до своєї дочки.

Ганна почервоніла, не дивлячись на них, поправила добре випрану скатерку на столі, Вересаю і матері здалося, що пройшла ціла вічність, і тихенько відказала: — Так.

07.08.2003р.

«І знаю я… я перейду поля й тисячоліття…»

Є відомий вислів Володимира Маяковського про те, що він у своїй творчості, щоб прислужитися робітничому класу і комуністичній партії, ставав на горло власній пісні, тобто, писав не про те, що рвалося з душі і серця, а про те, що було потрібно. Про це подумалося, коли ознайомлювався із творчістю одного з діячів українського авангарду ХХ століття, поета Майка Гервасійовича Йогансена(1895-1937рр). Тільки з тією різницею, що Йогансена, в кінці його життя, писати на потребу комуністичної партії і радянської держави, заставляла, власне, сама пролетарська держава.

Естетика пролетарського мистецтва, так вважали її апологети, повинна була відображати у багаточисельних творах придуманий ними соціалістичний реалізм, де буйним цвітом розквітали надумані, нежиттєві схеми. І відступ від цих схем сурово карався. В 30-х роках, саме тоді жив і творив Майк Йогансен, це було смертельно небезпечно, бо мускуляста пролетарська рука карала за це на горло.

Та у випадку із Майком Йогансеном все було набагато складніше. Надзвичайно і різнобічно талановитий, інтелігентний, досконало володів більше десятка іноземних мов, він рано чи пізно(вийшло досить таки рано, на 42 році життя!) повинен був викликати підозру у пролетарської держави, бо за всіма ознаками особистості не вписувався у сіре, одноманітне, невиразне суспільство будівників нового світу.

Злочин радянської влади полягає ще і в тому, що вона вибила всю міську літературу, до якої належав і Майк Йогансен і наслідки цього злочину позначаються в суспільстві і досі.

Мені вже довелося писати про перебування Майка Йогансена разом із Миколою Хвильовим, Володимиром Гжицьким та Мечиславом Гаско влітку 1930 року у Запоріжжі під час будівництва Дніпрогесу. Вони побували на Дніпробуді, виступили з читанням своїх творів перед трудящими міста, зустрілися з літературною молоддю зі спілки письменників початківців «Струм». Але крім цієї зустрічі, була ще одна, про яку писала газета «Червоне Запоріжжя» 11 липня 1930 року: «8 липня на зборах в машинобудівельному інституті виступили українські письменники М.Йогансен – член групи А, Г.Коцюба з «Пролетфронту», В.Сокіл – член БУСПП та Ткачук з групи письменників Західної України. Вище ми друкуємо новий твір М.Йогансена, що його вперше він прочитав на цих зборах та вперше подає до друку».

Дійсно, зверху цієї замітки вміщена балада Майка Йогансена «Червоноармієць». Треба відверто сказати, що вона не належить до найкращих віршів поета, хоча він потім її видрукував у своїй збірці «Поезії» 1933 року під назвою «Отець». У найповнішому виданні творів поета, яке вийшло у 1989 році (Йогансен М.Г., Поезії, Київ, «Радянський письменник», 1989р., 196стор.), ця балада видрукувана з невеликими стилістичними правками. Єдине уточнення порівняно з першодруком, це у рядок, який був у газеті такий:

« Селянських комун, селянських бригад»,

В книзі стало так:

« Селянських комун, незаможних бригад».

Але, як я вже зазначав, балада не витримала перевірки часом. В ній розповідається про розмову червоноармійця з батьком у сні, син розповідає батькові, як стало добре «у новім, у щасливім, у нашім селі» і батько відповідає синові: «і я б до згоди з тобою дожив, Коли б мене вночі куркуль не убив».

І це було написано саме тоді, коли радянська влада знищила українського селянина, почавши на селі розкуркулення і силою створювати колгоспи, що призвело до виселення за межі України найпрацьовитіших українських селян. Воно й стало однією з причин голодомору 1933 року. Поет не міг не знати у 1930 році про події 1929 року в українському селі. Знав, безперечно, але не зміг про це відверто написати, як і багато його сучасників.

Доля тих, з ким він виступав тоді у машинобудівному інституті в Запоріжжі, теж трагічна. Письменник Гордій Коцюба(1892 – 1938), автор багатьох збірок новел та оповідань, розстріляний у 1938 році. Письменник Іван Ткачук(1891 – 1948), автор теж багатьох збірок оповідань та нарисів, буде заарештований у 1933 році в Харкові, за приналежність до міфічної Української військової організації. Засуджений до п`яти років позбавлення волі, в 1936 році він тікає з табору, але був впійманий і засуджений табірним судом додатково ще на три роки. Йому вдалося відсидіти у сталінських таборах, тяжко хворим повернутися додому, на Україну, і оселитися у Львові. Там він і помер. Про письменника В.Сокіла нічого встановити не вдалося.

А Майк Йогансен своїми кращими творами повернувся до українського читача. І справдилося передбачення поета, що «…і знаю я… я перейду поля й тисячоліття…» і «прочитає хтось мій розмір древній…» Так, це сталося вже в наші часи, коли українському читачеві повертається без вилучень доробок справжніх митців.

Поет у далекому тепер 1927 році написав: «Гей, довго жити ще мені на світі…», та не вгадав, бо саме у тому ж році він пророче сказав: « Ось іду по рейці і хитаюсь, Чи дійду до краю, чи впаду…» Впав, через десять років його наздогнала енкавеесівська куля.

А серед його найкращих творів, безумовно, залишиться вірш 1933 року «Сестра», де поет розповідає про зустріч уві сні зі своєю улюбленою сестрою Тетяною, яка вмерла від голоду у 1921 році. Не дивно, що саме у 1933 році він про це згадав і написав, залишаючи свій геніальний вірш майбутнім читачам.

В далекому тепер 1923 році поет написав, звертаючись до прийдешніх поколінь:

«Мій любий, мій друже,

Ти, що співатимеш за мене,

Коли буде комуна,

Коли вже й комуни не буде…

(Комуни таки вже нема, як нема вже і Леніна, про що в іншому місці поет недвозначно сказав: «Я буду з вами довіку, — Сказав – і щез Ленін», — таки щез! – В.Ш.)

Тобі понад голови

Вчених,

Розумних,

Марудних

Передаю свою душу.»

У своїх кращих творах він таки передав нам свою душу, і нам залишається тільки берегти її, душу прекрасного українського поета Майка Йогансена.

13.01.2008р.

Ікона мільйонів замучених чердинських святих

Уявляю собі, як він тихенько входив у цей храм, розташований десь на самому краю землі, підходив до старої ікони вісімдесяти п`яти чердинських мучеників і завмирав біля неї з молитвою у душі.

«За що, Ти, мене, Боже, переслідуєш? Відірвав від моєї сім`ї, кинув напризволяще серед чужих людей, десь неподалік Льодовитого океану, на краю перм’яцької землі. Невже я перед Тобою завинив? Своєю невсипущою працею для сім`ї та людей?»

Та лики вісімдесяти п`яти чердинських мучеників безмовно дивилися з ікони на того, хто завмер там унизу під ними.

Збереглася ця дивна ікона, не знищили її під час атеїстичної лютості. І тепер може розповісти про себе і про те, що відбувалося навколо неї.

Вона знаходиться в Іоанно — Богословської церкві міста Чердинь, столиці стародавньої Великопермської землі на Північному Уралі. Ікона ХУІІІ століття, на якій зображені 85 шанованих місцевих святих, що у 1547 році захистили стародавню Чердинь від нападу сибірських татар. Захистили своїм життям.

Коли я побачив її в журналі «»Юность»(квітень 1993 рік), то зразу згадав свого діда, Григорія Шевченка, який був розкуркулений у 1929 році і засланий сюди у Чердинь, тут і помер десь на початку 30 — х років.

Один з мільйонів безневинних людей, замучених більшовицьким режимом у ГУЛАГу, але дорогий мені, хоча я ніколи його не бачив, бо народився вже після нього, та він передав мені все найкраще, що є в нашому роді, вмілих землеробів, на яких трималась і тримається українська нація.

Сучасному іконописцю в Чердині потрібно намалювати нову ікону для Іоанно — Богословського храму, ікону мільйонів чердинських мучеників, від поета Осипа Мандельштама, що мучився тут і до мого діда, який теж десь поряд ніс свою безвинну кару.

Хай вони теж безмовно дивляться на всіх, хто з чистою душею завітає до Храму, бо тільки доброта і щира молитва спасуть Світ і Людей. І тільки ця ікона зніме прокляття з цього краю і звільнить усіх людей для нового життя, вільного від катувань, переслідувань і зла.

І вірю я, що так і буде, бо Господь милосердний, він прощає всіх, навіть грішників.

Ікона Чердинських святих

Лист із туману часу

Газета «Запорозька Січ» в цьому році вирішила в честь Перемоги — 9 травня — видрукувати на своїх шпальтах фотографії учасників війни, що зберігаються в сімейних альбомах і які принесуть читачі газети до редакції. Після першої публікації люди відгукнулися і вервечка фотографій почала надходити до газети.

Серед них виявилася одна надзвичайно цікава фотографія, яку принесла наша колега, журналістка Людмила Пісковська, на якій зображений її прадід Микита Ронжін, солдат ще першої світової війни. На фоні якоїсь споруди стоїть солдат і дивиться кудись убік.

Саме зображення невідомий фотограф помістив у центрі фото у формі серця. А головне, на звороті, солдат написав листа дружині перед відправкою на фронт.

Вже майже сто років пройшло, але які пронизливі і як вони беруть за душу ці щирі слова, бо в кожній сім`ї в Україні десь у сімейному архіві зберігається щось подібне.

Приводимо цей текст мовою оригіналу:

«Здравствуйте!

И прощай моя дорогая жена и дети. Бог знает увижу ли я вас и (письмо) я вам последнее почтой. И посылаю карточку на мою искреннею любовь к тебе дорогая жена не забывай меня пока я жив на белом свете а убьют тогда забывай меня, как бы не жил я на свете.

Еще прощай дорогая моя жена Мавринья Семеновна. Едем мы далеко далеко Бог знает что случиться впереди. Ваш муж Никита Ронжин.

Прощайте».

Клаптик паперу на звороті а потрібно вмістити в них все саме головне, все, про що думаєш, що відчуваєш, всі свої почуття до єдиної людини, яку любиш на цьому білому світі. «Драстуй і прощавай…»

І як тонко, делікатно і щемливо водить по папері його рука «не забувай мене, поки я живий» але зразу же відпускає її у майбутнє, якщо він не повернеться з війни: «а якщо вб’ють , то тоді влаштовуй свою долю…»

Кілька речень, а як вони наповнені високою життєвою мудрістю цього невідомого нам солдата. Майже сто років минуло а вони не залишають нас байдужими, привертають нашу увагу, коли ми їх читаємо…

Колись Хемінгвей дуже влучно сказав, «що, якщо на війні загинув навіть один солдат, то це велика катастрофа, бо загинув цілий світ». І коли читаєш ці щирі слова, які долинули до нас із туману часу, бачиш, що письменник правий.

16. 07. 2010р.

P.S. Цей матеріал шість років тому назад був надрукований у «Запорізькій Січі». Але я знову пропоную його прочитати нашім читачам. Бо ми не повинні забувати про цю підлу війну, яка огненним колесом прокотилася по життям і долям людей.

Бо і зараз є багато тих, хто не бувши на війні, розповідає нам різні надумані картини.

НОВЕ ПРОЧИТАННЯ КЛАСИКИ

Имя девицы Мироновой вымышлено.

Роман мой основан на предании,

некогда слышанном мною, будто бы

один из офицеров, изменивших

своему долгу и перешедших в шайки

пугачевские, был помилован

императрицей по просьбе престарело-

го отца, кинувшегося ей в ноги. Роман,

как изволите видеть, ушел далеко от

истины.

Из письма А.Пушкина цензору П.Корсакову, 25 октября 1836г.

Брехня потрапляє в Лету,

А правда – живе в віках.

Борис Мозолевський

Кожна нова епоха завжди переосмислює творчу спадщину, критично оцінює минуле. І кожного разу хтось або щось не витримує нових підходів і з передових позицій сьогодення потрапляє на периферію науки чи громадської думки.

В наші часи це активно відбулося саме в царині гуманітарних наук. Виявилося, що твори багатьох письменників ніколи не відображали самого головного – життя народу. Саме з цієї позиції кожним новим поколінням переосмислюється минуле.

Тому з великою зацікавленістю прочитав есей Анатолія Ройтмана «Евангелие русской прозы или Взгляд на «Капитанскую дочку» из третьего тысячелетия» ( Дніпропетровськ, Видавництво Дніпропетровського національного університету, 2005р., 216 стор.).

Вже з самої назви твору читачу зрозуміло про що буде йти мова. В есеї зроблена спроба подивитися на «Капітанську дочку» Пушкіна свіжим поглядом. Це фактично останній твір, який Пушкін встиг надрукувати за своє життя. Як підкреслює автор, багато поколінь російських і радянських школярів виховувалися саме на цьому творі. Тому можна не переповідати його сюжет, він добре відомий. Зупинимося на тому, що нового вніс автор в пушкінознавство.

Автор широко використовує математичні статистичні досліди. Цікаво взнати, слідом за автором, що Маркс згадав Пушкіна у своїх творах два рази, Енгельс – один раз, Сталін двічі, а Ленін – жодного. Тобто, у класиків марксизму-ленінізму Пушкін не користувався увагою. Чому? Мабуть, тому, що для Маркса і Енгельса він був надто чужим а для Леніна і Сталіна Пушкін знаходився на протилежному боці класової барикади.

За роки радянської влади Пушкін видавався дуже багато і був за кількістю і тиражем видань на третьому місці після Леніна і Сталіна.

За своє життя Пушкін написав матері два листа, батькові п`ять, сестрі п`ять, брату 39, Жуковському – 12, Чаадаєву – три, дружині – 77 листів, В’яземському – 72, шефу тайної поліції Бенкендорфу – 58 листів. Треба, правда, взяти до уваги, що якась кількість листів просто загинула і тому це впливає на остаточні висновки. Але тим не менше видно, з ким Пушкін найбільше листувався.

Автор приводить відгуки Бєлінського, Гоголя, Писарєва, Горького та Цвєтаєвої про «Капітанську дочку» Пушкіна, але вони не обов`язкові для читача, бо кожне нове покоління прочитують цей твір по своєму. Далі автор повторює висновок російського дослідника Юрія Дружнікова про те, що при написанні «Капітанської дочки» Пушкін використовував теми і сюжет роману Вальтера Скотта «Роб Рой» і що свій твір поет писав по замовленню Миколи Першого. Треба додати, що на «Капітанську дочку» також зробив вплив «Кандід, або Оптимізм» Вольтера.

Та в світовій літературі багато прикладів, коли автор використовує відомий сюжет для свого нового твору, це не така вже і крамола а от відносно замовлення Миколи Першого – треба навести більш доказові аргументи.

Тут, до речі, можна не погодитися і з самим Дружніковим, який написав, що Пушкін відобразив Пугачова не таким, яким той був насправді. Ну, по перше, в «Капітанській дочці» Пугачов не такий вже і позитивний образ, він повісив і вбив батьків Маші Миронової а також поручика Івана Гнатовича, до всіх трьох у читача вже виникли симпатії і він зрозуміло на боці вбитих а не Пугачова. А по друге, кожний автор і Пушкін не виключення, має право відображати і вводити у свій твір історичних персон у такому ракурсі, в якому йому потрібно для вирішення своїх задач. Пугачов з`являється в творі там і стільки разів, скільки потрібно Пушкіну, щоб вирішити свої надзавдання.

В есеї скрупульозно підраховано, що в «Капітанській дочці» 76, разом із Гриньовим, діючих осіб. Автор есея робить висновок, що для невеликого роману це забагато. Чому? Деякі з них з`являються всього в одному реченні, але головне в іншому – вони усі потрібні і створюють необхідний фон для головних героїв, а це, без сумніву, сам Гриньов і його кохана Маша Миронова. Автор есея підкреслює, що число друкарських знаків «Повістей Бєлкіна», «Пікової дами», «Дубровського» і «Капітанської дочки» співпадають із «Філософськими повістями» Вольтера і робить висновок, що це не випадковість. Можливо й так, але крім статистики потрібні ще якісь додаткові докази. Тоді буде більш переконливіше.

Далі Анатолій Беніамінович наводить докази подібності між «Роб Роєм» і «Капітанською дочкою». Їх приблизно 23. Ну й що? Ми маємо по суті два різних романи на двох мовах. Якщо навіть Пушкін йшов так скрупульозно за Вальтером Скоттом, то ми, читачі, тільки у виграші бо маємо глибокий психологічний твір.

Анатолій Ройтман слідом за американським славістом Девізом Бетеа пише, що Пушкін скористався біографією Державіна для написання свого Петра Гриньова. Послужив прототипом також і Володимир Раєвський, друг Пушкіна. Так, подібність біографій велика, але ж ніхто не буде стверджувати, що у творі діють Державін і Раєвський.

Щоб не переповідати далі увесь есей, скажемо, що автор знаходить прототип Архипу Савельєву у слузі князя Андрія Курбського Василя Шибанова. Як воно насправді, читачу не дуже цікаво, бо пушкінський герой жива, чудова, гарна людина.

А ось відносно пушкінського інтернаціоналізму, то з автором есею можна повністю погодитися. На жаль, великий російський поет був звичайнісіньким великодержавним шовіністом. Це добре видно у «Капітанській дочці» і в інших творах поета.

Глава «Пугачев и Цветаева. 100 лет спустя» дуже цікава але треба звернути увагу на самогубство поетеси. Сьогодні надрукований щоденник її сина, Мура, з якого видно, що Цвєтаєва мала і помешкання і роботу, тому для неї в Єлабузі не було все так трагічно. Деякі дослідники вважають, що вона не повісилася а її повісили. Відомо, що вона дуже любила свого сина і матір піде з життя добровільно, залишивши сина напризволяще? Хто в це повірить!

Останнім часом стала відома доля брата українського поета Олекси Влизька Олександра, що підтверджує нашу думку. Під час війни, коли він перебував у Воронезькій області, його повісили в сараї евакошпиталю. Йому пощастило, його – ще живого — вихопили зі зашморгу шпитальні пацієнти. За словами Олександра, це зробили люди з каральних органів (Михайло Слабошпицький, Брат – «Літературна Україна», 28 лютого 2008 року).

В есеї є цікаві знахідки. Наприклад, наводяться такі дані, що за своє життя Пушкін написав 934 твори, з них було при житті надруковано 247 робіт, або 26%. Не було надруковано за життя поета 77% написаних ним віршів, 84% поем, 82% казок, 75% п`єс, 76% романів і повістей у прозі а також залишилися ненадрукованими 66 статей із 120 ним написаних. В есеї згадується, що Пушкіну був присвоєний придворний чин, але він був дуже незадоволений цим. В радянські часи на всі боки педалізували цей факт, мовляв, яка зневага до генія! І таке інше. А забували нагадати читачу, що Пушкін надіявся, що йому дадуть звання камергера, що відповідало воїнському званню генерал – майор, а дали камер-юнкера, що відповідало усього званню капітана. На його місці кожний був би незадоволений. І це цілком природно.

Залишається відповісти ще на одне питання. Чи застарів твір Олександра Пушкіна «Капітанська дочка» чи ні? Думаю, що ні. За 80 років до більшовицького перевороту Пушкін застеріг від російського бунту – безглуздого і немилосердного. Ще задовго до сталінського юриста Андрія Вишинського він словами свого героя Петра Гриньова дав відповідь сталінському сатрапу( даю мовою оригіналу): «…ибо, если отрицание подсудимого не приемлется в доказательство его невинности, то признание его и того менее должно быть доказательством его виновности».

Скільки замучили людей в сталінських катівнях, вибиваючи з них визнання своїх неіснуючих злочинів! Тільки хто тоді міг дослухатися до Пушкіна?!

Цікаво простежити також за допитом Гриньова після арешту, де його допитують, чому усіх офіцерів Білогорської фортеці вбили а його одного залишили живим? Чи не нагадує вам це питання те, як допитували полонених у 1945 році, коли їм пощастило повернутися додому, мовляв, чому ти не застрелився?

Можна зробити з цього єдиний висновок – в російській а потім радянській імперіях завжди було так – особистість ніколи там не цінувалася.

Гриньов під час допиту виявив себе справжнім радянським зеком, щоб не вплутувати у свою справу найдорожчу для нього людину, Марію Іванівну, він не назвав її ім`я і отримав строк.

Дивно, що пройшло 80 років, а життя в імперії зовсім не змінилося, І тому не треба скорочувати в шкільній програмі російської літератури «Капітанську дочку» Пушкіна, хай нові покоління читачів прилучаються до правди історії і захоплюються коханням Петра і Маші, героїв твору Олександра Пушкіна. А я на закінчення своєї рецензії дякую авторові есею Анатолію Беніаміновичу Ройтману за те, що він допоміг поринути в пушкінський світ відомого і невідомого.

05.03.2008р.

Осяяння

…один из самых великих художников… всего мира.

Лев Толстой

Він ще не бачить, що за ним спостерігають. Йде по крутій дорозі, замислився, наодинці зі своїми думками, ліворуч від нього червоний виноградник, сонце сідає, кидаючи на землю, виноградники, будівлі селян свої золоті промені, ще якусь мить і воно закотиться за виднокрай…

Він стомлено йде, видно, що дорога була важкою і довгою. Але за якусь хвилину Марія, що стоїть на порозі своєї оселі і напружено спостерігає за ним, введе його в свій дім і він вилікує її брата, Лазаря.

Ми вже знаємо те, чого Ісус ще сам не підозрює. Художник силою своєї майстерності вихопив із далекого минулого картину життя і зупинив її перед нами.

І ми з вами сотні разів прокручуємо в своїй уяві те, що має зараз відбутися. Ось це і є сила мистецтва. Вже біля 150 років глядачі зупиняються перед картиною, милуються нею, намагаються проникнути у світ майстра, зрозуміти його думки.

Здавалося б — йде звичайний перехожий, а насправді — один із найдивовижніших людей, яке знало людство за свою історію. Ісус Христос за мить до дива.

Художник у цій картині зумів передати такі прості і разом з тим надзвичайно важливі почуття, що властиві кожній людині — надію, яка не покидає нас до останньої миті і силу духа, яка може зробити щасливою.

Ця картина належить до однієї з моїх найулюбленіших – «Марія, сестра Лазаря, зустрічає Ісуса, який йде до них у дім» (І864р.). А ім’я майстра відоме усьому світові — це Микола Ге, наш земляк.

Так, українець Микола Ге, хоча скрізь в довідниках і книгах про нього можна прочитати, що він російський художник.

Але це не так. Треба тільки уважно опрацювати матеріал, який залишився від майстра і ми це самі побачимо.

Прадід Миколи Ге, Матвій Ге, французький дворянин, переїжджає в часи Французької революції 1789 року в Російську імперію разом із сім'єю. Його син, Осип, дід художника, одружується з дівчиною з старшинського козацького роду Одаркою Коростовцевою, в свою чергу, батько художника, Микола (1796-1855), теж одружується з місцевою дівчиною Оленою Садовською, а потім і сам Микола Ге взяв шлюб з Ганною Забеллою (зрусифіковане українське прізвище Забіла), теж дівчиною з українського старшинського роду.

Нескладний підрахунок з’ясовує, що в жилах Миколи Ге була крім французької ще й українська кров.

З п'ятирічного віку він живе на Україні, спочатку в Києві а потім в маєтку батька в Могильовському повіті Подільської губернії, закінчує Першу Київську гімназію, потім вчиться на математичному відділені Філософського факультету Київського університету.

В 1848 році їде до Петербургу продовжувати навчання, спочатку в університеті, а потім, в 1850 році, у 19-річному віці залишає його і переходить в Академію мистецтв.

Блискуче її закінчує в 1857 році і отримує право продовжувати навчання в Італії. Перед цим в 1856 році вінчається з Ганною Забеллою в церкві містечка Монастирище на Чернігівщині.

Після закінчення навчання в Італії, в 1870 році переїжджає з сім’єю в Петербург. А через п’ять років купує в Борзненському повіті Чернігівської губернії хутір, будує там дім і живе в ньому до самої смерті в 1894 році.

До цього треба ще додати, що родичем Миколи Ге був український поет-романтик Віктор Забіла (1808–1869), який теж жив у Борзненському повіті, а його брати Григорій Ге (1830-1911) та Іван Ге (1841-1893) були українськими письменниками. Цікаво, що Григорій Ге був першим директором першої громадської бібліотеки в Херсоні (1871-1873рр).

Більшість картин із своєї знаменитої серії з євангельської історії Микола Ге намалював саме в Україні на своєму хуторі, а це значить, що навколишнє середовище, сусіди, приїжджі, родичі залишились в картинах назавжди у вигляді учнів Ісуса, перехожих, суддів, римських воїнів, іудейських жінок.

Ге був видатним філософом свого часу, він йшов паралельно з пошуками Льва Толстого, створюючи систему поглядів, яка стала відома у всьому світі під назвою толстовства. І як людина діяльна, був одним із тих, хто створив в Росії товариство пересувних виставок, яке так багато зробило для утвердження в російському мистецтві реалістичної течії.

Приємно усвідомлювати, що така надзвичайна людина була українцем.

І саме тут я хотів би повернутися до головного, що створив за своє життя Микола Ге — це ота серія картин з життя Ісуса Христа, що вже згадувалася в цьому есеї.

Художники до нього в Західній Європі і в Росії вже писали Ісуса Христа у вигляді звичайної людини, без отих обов’язкових атрибутів, що використовувалися в церковному живопису.

Саме оця звичайність, вигляд Христа як пересічної людини, найсильніше вражала глядачів у картинах Миколи Ге, де він досяг найвищого щабля філософського, етичного та естетичного осмислення цієї загальнолюдської теми.

Вражає глядача картина «Вихід Христа з учнями з Тайної вечері у Гетсиманський сад» (І888р.). Місячне сяйво падає з лівої сторони картини на Ісуса, який йде останнім (на мить зупинився і подивився на небо) і апостолів, які вже пішли.

Бачимо, що Ісус вже знає, що з ним відбудеться і він вирішив йти до кінця по цій самотній дорозі. І ми знову ще і ще раз переживаємо з усім людством ці останні години перебування Ісуса на землі. Скільки буде існувати мистецтво, ми знову будемо бачити, як у сповільненому кадрі, як уходять геть один за одним апостоли, залишаючи вчителя, і як зупиняється на мить, прощаючись з ними Ісус.

Загалом десь біля п’ятнадцяти картин на сюжети з Євангелія написав митець і кожна з них глибоко проникає в душу чутливого глядача.

«Що є істина?» — питає, на хвильку зупинившись перед арештантом, Пілат, випещеною рукою махнувши перед Ісусом, і навіть не чекаючи відповіді пішов собі далі у своїх важливих державних справах.

А минуло дві тисячі років і виявляється, що істина саме на боці отої упослідженої людини, на боці тих, хто останнє виносить із своїх домівок, щоб продати і заробити якісь крихти і підтримати своє існування, а не на боці випещених і гладких «власть імущих», хто бундючно котиться по коридорах влади, нічого і нікого не помічаючи.

Смерть зупинила Миколу Ге під час роботи над цією серією, але саме ця серія зробила його безсмертним.

Колись, на початку свого творчого шляху, Ге намалював першу картину з біблійної тематики («Тайну вечерю» (1863р.), яка зробила йому ім’я і захопився нею на все життя.

І час підтвердив вірність його вибору. Мінлива мода приходить і йде, а картини майстра залишилися в мистецтві назавжди. А нас тішить, що цим митцем, який досяг найвищих вершин людського духу, є наш земляк, українець Микола Ге.

Література.

1. В.Порудоминский, Николай Ге, «Искусство», М, 1970г.

2. Н.Ге, Альбом, 2-е изд., Авт.-сост. Т.Горина, М, «Изобразительное искусство», 1977г.

З. Николай Николаевич Ге, Письма, статьи, критика, воспоминания современников, Вступ.статья, сост.и примеч.Н.Ю.Зограф, М, «Искусство», 1978г.

4. Микола Миколайович Ге, комплект репродукцій, автори-упорядники М.М.Кузнецов, О.С.Кузнецова, «Мистецтво», К, 1981р.

5. Украінська Літературна Енциклопедія, К, Головна редакція УРЕ ім. М.П.Бажана, 1988р.т 1, стор.401-402.

6. Юрій Шевельов, Слідами Миколи Ге: Париж і Київ — Світи Тараса Шевченка, Збірник статтей до 175-річчя з дня народження поета, Нью-Йорк, 1991р.

7. Юрій Шевельов, Микола Ге і Тарас Шевченко — Світи Тараса Шевченка, Збірник статтей до 175-річчя з дня народження поета, Нью-Йорк, 1991р.

8. Митці України, Енцикл.довідник, Упорядники М.Лабінський, В.Мурза, За ред.А.Кудрицького, К, УЕ, І992р.,стор.153.

28. 04. 2003р.

Родовід Ге.

Матвей (французский дворянин эмигрировавший в Россию во время В.Ф.Р. → Осип + жена Дарья Яковлевна (Дарка) Коростевцова →

Николай (1796-1855) + жена Елена Яковлевна Садовська (?-1831) + вторая жена → Осип (?-1892) + жена Юзефа → Григорий (1828-1910) + жена Мария Дмитриевна → Николай (1831-1894) + жена Анна Петровна Забелло (1832-1891) → Иван от второго брака (1852-1893), дочь в Одессе →

Мария (?-умерла после 1880 г.) → Зоя (около 1860 -?) + муж Григорий Семенович Рубан-Щуровский (1857?-1919/1920) → Николай (1857-1940) + жена Агафья Игнатьевна Слюсарева, от жены второй сын Иван (1890-1916) погиб на фронте 1-ой мировой →

Прасковья (1878-1959) → Петр (1859-после 1927) + жена Екатерина Ивановна Забелло (1859-1918). От них сын Николай (1884-1920) и дочь Анастасия (1890-?).

Пошуки батька і матір розтяглися на все життя

З незапам’ятних часів, коли з’явилася людина на землі, його супроводжувало кілька незбагненних див, і серед них диво появлення нового життя, дівчинки чи хлопчика, які з’являлися у щасливих батьків, матері і батька, і у дбайливому супроводі їхньому, робить перші кроки на цій, Богом даній землі.

І потім, з часом, ця дитина, перетворившись у дорослу людину, пам’ятає з усього цього якісь окремі уривки буття, які залишилися у її свідомості.

Щось десь воно було так у всіх, згадайте власне життя, його початок… Матір десь поруч тебе і батько, теж десь у цьому замкненому просторі.

Дідова хата, в якій з 1937 року, після арешту діда, крім окупації, і до сьогоднішнього дня розташувалася районна міліція, а тепер і поліція, а в окупацію жили ми, діти і онуки дідові, і серед них я, який робив перші кроки у своєму житті.

Пам’ятаю з усього цього якийсь вечір в хаті, мама на кухні готує вечерю, в нашій оселі розташований якійсь німецький штаб, в окремій кімнаті знаходиться німецький офіцер, я це розумію на підсвідомому рівні, з-за дверей спостерігаю, як німець перебирає якісь папери на столі і кидає їх у грубку.

Думаю собі, що, як він піде, залізу у грубку і заберу усі ці папери собі. Хоч читати, зрозуміла річ, не вмію ще зовсім. Тим більше не підозрюю, що всі ці папери на невідомій мені мові! Потім йду на кухню до мами. Мені п’ять років і це більш-менш зв’язана картина у моїй пам’яті.

Біля кухні іще одна кімната, де сидять німецькі солдати, відпочивають, деякі з них чистять зброю. Один з них, можливо, знаменитий німецький письменник, Вольфганг Борхерт, який встигне після війни перед смертю написати своє геніальне оповідання «Das Brot»(«Хліб»), повернувшись після наряду з вулиці, поклав біля мами на грубку пачку вологих цигарок, щоб їх просушити, і пішов до себе в кімнату відпочивати.

Я, почекавши поки мама відвернеться від грубки, схопив пачку і кинув у вогонь. Вона миттєво згоріла. Через деякий час повернувся отой можливий Вольфганг Борхерт, не знайшов своїх цигарок і сказав мамі. Вона перелякалася і повідомила про це тата. В пам’яті збереглася постать батька, вся в білому, мабуть, біла сорочка і білі галанці і він почав мене бити ременякою. Я відчайдушно волав.

Знову з’явився Вольфганг Борхерт, відібрав мене у батька і сказав, що маленьких дітей бити не можна, тим урятувавши мене від батьківської розправи.

На другий день в нашій хаті німців вже не було. Їх замінили солдати Червоної Армії, які наступали на Захід. Спали вони в нашій хаті на підлозі. А їхній командир розважався тим, що наводив на мене наган і натискував на курок. Від його звуку я здригався і закривав очі. Він так зробив разів п’ять, поки медсестра, яка була теж в кімнаті, не сказала йому: «Не лякай дитину! Бачиш, він боїться!»

Я ще встиг зазирнути у грубку і побачити там попіл. Папери зникли! Уявляєте моє розчарування?

Коли згадую початок свого життя, в пам’яті завжди виникає оця історія. Вона першою закарбувалася у моїй свідомості. Це була весна 1944 року в маленькому містечку Крижопіль на Вінниччині.

Тепер я вже знаю, що війська 2-го Українського фронту ввійшли у Крижопіль 17 березня 1944 року, і те, що відбувалося зі мною в дідовій хаті, було в ніч з 16 на 17 березня.

А десь через півмісяця, 5 квітня 1944 року, далеко від Крижополя, в центрі Європи, у Німеччині, у фашистському концтаборі Ravensbruck народилася дівчинка Ingelore. Можна собі тільки уявити, що відбувалося із нею в перші дні та місяці її життя…

Мабуть, найгеніальніші творці мистецтва ХХ століття ще не відтворили те пекло, в якому вона знаходилася до травня 1945 року, в перший рік її життя. Я навмисне розповів, що я перше пам’ятаю у своєму житті, і це запам’яталося мені, коли я вже мав п’ять років. Інгелорі п’ять років було у 1949 році, коли вся Німеччина ще переживала часи відродження після воєнної катастрофи.

Україна в цьому відношенні зовсім не відрізнялася від Німеччини, скрізь руїни, удовиці, сироти, немає хліба, хочеться постійно їсти. Майже вся Україна пережила післявоєнний голод 1947 року, крім Західної України, де воїни УПА не дозволили владі вивозити врожай із сел.

Ще збереглося в пам’яті Ingelore з перших картин буття, це постійний голод, весь час хотілося їсти. Перші усиновлювачі привезли дівчинку з Равенсбрюку до Берліна, де вони жили, але в них Ingelore довго не була. Вона весь час плакала і сусіди пожалілися на них, мовляв, вони за дитиною не дивляться, вона весь час в них плаче, мабуть, знущаються над нею. І влада відібрала в них дитину, повернула її до дитбудинку. Їй було тоді п’ять років і вона мала вагу усього дев’ять кілограмів.

В цей час нова бездітна пара захотіла її удочерити, в новій сім’ї їй було набагато краще. І в них вона прожила до того часу, поки не вийшла заміж за гарного хлопця, Клауса, який з нею тепер усе життя. Спочатку вони мешкали у Берліні, а в 1974 році переїхали в Білефельд, де живуть до сьогоднішнього часу.

В середині 80-х років названі батьки померли і Інгелоре разом із Клаусом почали пошук її справжніх батьків.

«Хто і де моя мама?» — оце питання було постійно в Інгелорі у її свідомості. «Wer und wo ist meine Mutter?» — ця думка билася в її серці.

Тільки в середині 80-х років Інгелоре разом із своїм чоловіком почали поступово відкривати таїну її походження.

В новорічну ніч 1947-1948 років її мати залишила дівчинку в таборі для біженців у Зігені (Вестфалія) і поїхала невідомо куди. Не будемо кидати каміння у молоду матір, їй тоді було усього 22 роки, і можливо вона не відчувала в собі сил влаштуватися у житті разом із дитиною або була ще якась причина, яка випливала із тодішнього життя в Німеччині. Таких історій багато і в Україні. Нас було у батьків чотири хлопця і мама все життя жалкувала, що не наважилася прийняти сирітку, віддали сусіди у дитбудинок. Боялася, що не вистачить їжі. Але там де чотири рота, там і п’ятий не залишиться без їжі.

Інгелоре у 80-х роках знайшла свою матір, Renate Lutz, geboren Rohde. Мати не захотіла йти на контакт з дочкою. Єдине, що вона сказала своїй дочці, це хто її батько. Якийсь в’язень з Польщі. Такий самий, як і вона. Більше нічого, чи не хотіла, чи не знала, сказати не змогла.

Коли Німеччина об’єдналася, то Інгелоре вперше поїхала разом із чоловіком у Равенсбрюк, побувати там, де вона народилася і зробила перші кроки у своєму житті. Вона ходила по концтабору, уважно все роздивлялася, бо зуміла на цей час все прочитати, що було написано про концтабір і розуміла, що ті жінки, які народжували своїх дітей у таких страшних умовах, створювали справжній гімн життю і без допомоги усіх, хто був там біля них в цей час, не залишився б жити ніхто. І у Інгелоре сльози стояли в очах, вона була вдячна усім цим невідомим жінкам, які зуміли перемогти смерть і зберегти життя їй і іншим дітям.

Знайшла вона і свого батька. В пошуках батька їй допоміг журналіст Томас Муггенталер (Thomas Muggenthaler), який займався вивченням заборонених контактів польських примусових робітників з німецькими жінками.

Його ім’я та прізвище Ян Гавронський. Він народився 15 червня 1909 року у Свардзе (Swardze), Польща, за фахом муляр. Ці дані надала Інгелорі Міжнародна служба пошуку, яка розташована у м. Бад-Арользен. Коли вона поїхала туди з чоловіком, то знайшла там навіть фото батька! Він туди писав до 1993 року, тобто, якщо б вона про це знала, то могла б зустрітися зі своїм батьком.

Але все одно, пошук, який вона почала у 1986 році, завершився у 2011 році, тобто 25 років вона шукала і знайшла своїх батьків. І це головне. Бо, як пише Інгелоре, «Минулого не змінити, але в наших силах пильнувати, щоб подібне не трапилося з людьми знову».

Німеччина це зрозуміла давно, а Україна починає це розуміти сьогодні.

Під час однієї з останніх зустрічей «дітей Равенсбрюка» Інгелоре познайомилася із польським священиком, який теж народився у березні 1945 року у концтаборі. Коли Інгелоре представилася йому як ще одна «дитина Равенсбрюку», він притиснув її до своїх грудей і впевнено сказав: «Dann bist du meine Schwester!» — «Отже, ти моя сестра!» І Інгелоре це дуже зворушило. Дійсно, всі, хто народився у Равенсбрюці у той час, брати і сестри.

Але, якщо подивитися ширше, то ми всі, хто народився у ці страшні часи війни, — брати і сестри. І тому я кажу звідси, із Запоріжжя, Інгелорі Прохнов: «Ich Liebe Dich, Ingelore! Meine Schwester…»

31.08.2017р.

«A la guerre comme a la guerre»

Присвячується Марині, Гриші, Ірі та Саші. Коли Олексій Півень утрапив на передову, то йому там не сподобалося. Замість того, щоб бити німців із своєї героїчної гармати і тим наближати таку жадану для всіх перемогу, його старшина, коли він опинився в артилерійській частині, поставив їздовим до коней.

Ну, по-перше, його вчили стріляти з гармати по німецьких танках, а по-друге, він боявся коней. В своєму куцому дев’ятнадцятирічному житті він ще не мав можливості їх обслуговувати.

Так і сказав старшині:

— Я прийшов сюди воювати, а не крутити хвоста вашим коням.

Старшина, літній чолов’яга з розкішними каштановими вусами, вирячився на нього:

— Ти… ти… той… відправлю у штрафбат за непослух…

Але тут нагодився командир першої батареї капітан Серебряников. Він здивовано подивився на молодого бійця, зазвичай їх на передову не витягнеш і кліщами, і спитав:

— А що ти вмієш?

— Дайте мені гармату і я покажу вам, що вмію! – відповів зухвалець.

— Ну, ну, — мугикнув капітан і повів Півня до гармати.

— Показуй! – коротко наказав він і відійшов убік.

Півень скинув шинелю і взявся до діла. Схопив снаряд, загнав його в казенник гармати, навів її на три дерева, що росли поодаль від байраку, крикнув капітану:

— Стріляю по танках! – і натиснув на важіль. Снаряд розірвався біля отих дерев а Півень кинувся за новим.

Та капітан його зупинив:

— Досить, а то ти мені всі снаряди змарнуєш. – і посміхнувся Півню: — Дійсно, тебе треба поставити до гармати.

Отак Півень опинився в обслузі старшого сержанта Корисова. Сам Корисов і ще його троє підлеглих були набагато старші за Півня – всім було за сорок.

Коли він із ними познайомився, то зразу ж і спитав:

— Коли почнемо воювати?

Троє мовчки посміхнулися, дивлячись на Півня, а Корисов сказав:

— А ми вже воюємо, синок!

І послав його з одним із бійців на бідарці отримати на складі снаряди. Це Півень зробив з великою охотою, справжню військову справу йому доручили. І він перетягнув сам і поскладав ящики із снарядами на бідарку. Отой боєць тільки очима його проводжав.

Коли повернулися назад до гармати, боєць сказав уголос:

— Носився як навіжений.

Та Півню було байдуже, тільки спитав:

— Коли виїдемо на позиції?

— А ми вже на позиції, — відповів Корисов і Півень почав пильно роздивлятись обрій, чи, бува, не з`явиться несподівано супротивник, а тут вже він, Півень, напоготові у всеозброєнні, чатує їх.

Та виявилося все буденним до не схочу. Надійшла команда їхати їм кудись уперед. І бійці запрягли коней у гармату і ті потягли її по бездоріжжю кудись назустріч невідомості. За гарматою їхала ота бідарка зі снарядами, а за нею ще одна, на якій лежало все їхнє майно.

Бійці ще спитали Півня:

— А де твоя амуніція?

— Немає! – відповів Півень, стискуючи гвинтівку, оце все, що в нього було. Вони похитали головами, мовляв, який ти необачний. Корисов ще сказав тоді:

— Треба нагадати старшині, щоб він йому все видав.

Та Півень йшов біля гармати і коли та застрягала у багнищі, підставляв своє плече і допомагав бійцям витягнути її і штовхав до тих пір, поки коняки не тягли самі далі. З`явився капітан Серебряников, наказав своїм підлеглим:

— Тут десь тече річка, перейдемо її і займемо оборону.

З-за спини Серебряникова визирнуло маленьке дівчисько, санітарка, вона з цікавістю дивилася на Півня. Такий високий і ставний, зовсім не схожий на оцих старих артилеристів.

— Звідки ти взявся? – спитала вона.

Півень, обеззброєний її поглядом, в перший раз не знав що сказати. Мовчав. Позаду засміявся Корисов:

— З неба звалився.

Засміялися всі навколо Півня, але по доброму, і він вирішив не ображатися.

Дівчина ще спитала:

— Як тебе звати?

— Олексієм. – відповів він.

— Альоша, значить, — посміхнулась вона.

Її звали Мариною і вона йшла разом із ними, а через плече у неї висіла санітарна сумка.

Коли коні пристали тягнути по бездоріжжю гармати а про бійців і годі казати, з`явилася перед ними ота річечка, про яку казав капітан. Заросла очеретом, а десь далеко вліво виднівся слабенький місточок, з якихось дощечок.

Вирішили не ганяти туди коней, перейти прямо по воді. Так і зробили. Посадили Марину на підводу з бебехами і так усі перебралися.

Вода доходила Півню по груди і він йшов позаду і дивився, як Марина гучно сміялася, лякалася, коли підвода застрягала і вона тоді хапалася за бійця, що сидів попереду і Півню чомусь було це неприємно.

На тому березі вони зайняли оборону а потім сіли їсти. Вийшло так, що сам Корисов та його бійці якось непомітно попідкладали у казанок до Півня їжу. І він сидів і їв, бо їсти хотілося, та ще й Марина підсунула йому частину своєї порції.

Він хотів відмовитися, але вона сказала:

— Ти такий великий і тобі треба більше їжі, ніж мені.

І Півень здався, бо дійсно, їсти хотілося, та ще й плечі горіли, попідставляв же їх під гармату та підводи за оцю довгу дорогу.

Потім бійці, хто де влаштувався, позасипали. Крім, зрозуміла річ, Півня. Він подивився у приціл, прикинув, як стріляти по танках, коли вони з`являться он біля того рівчака і тут наткнувся на Марину. Вона з цікавістю спостерігала за Півнем.

— А чого ти не відпочиваєш? – спитала вона. – У кожну хвилину можемо піти далі.

Але тут з`явився капітан Серебряников, підняв бійців і наказав копати землянку.

— Прийшов наказ боронити ці водні рубежі, — пояснив він бійцям і знову кудись ушився.

Півень схопив лопату і кинувся попереду всіх копати землю. Потім, коли викопали яму, Корисов послав його на берег збирати гілляччя, щоб було чим прикрити яму. Півень там знайшов якісь довгі деревини і попритягував їх до ями.

Коли землянка була готова, Марина взяла його за руки і сказала:

— Бач, як позбивав. Давай я тобі поприпікаю йодом.

Півень засоромився і сховав їх за спину:

— Ні, не треба… я ніколи… само пройде…

І тут із рівчака тихенько виповз німецький танк і якось так по-домашньому покотився на них. А за ним виповз другий, третій… І всі вони, розходжуючись віялом, посунули до річки.

— Батарея, до бою! – гаркнув Корисов, бо капітан Серебряников десь подівся, і всі бійці кинулися до гармат.

Не встиг Корисов стати до гармати а Півень вже підносив йому снаряда. Корисов дивився у приціл, наводячи дуло на танк. Вистрелив, снаряд розірвався перед танком. А Півень вже підносив йому новий снаряд.

Танки почали стріляти у відповідь. Один з німецьких снарядів розірвався неподалік від гармати і Корисов заточився і впав. Тепер вже Півень прикипів до прицілу, наводячи гармату.

«Стріляти по оглядовій шпарині!» — згадав він слова викладача у них на курсах. «Ага, ось вона!» — і натиснув на важіль. Визирнув з-за гармати. Точно! Снаряд розірвався прямо там, куди його послав Півень. Танк призупинився, потім рвонув уліво-вправо і став.

Хвиля радощі огорнула Півня. «Єсть! Підбив!» Він озирнувся, Марина перев`язувала Корисова неподалік від ящиків із снарядами.

— Забери його і відповзай убік, — крикнув Півень. – Не сиди біля снарядів!

А сам кинувся за черговим набоєм, приніс, штовхнув його у казенник, прикипів до прицілу. Накочувався новий танк. Він знову знайшов оглядову шпарину. Вистрілив. Той теж підскочив на місці, рипнувся вліво, вправо і став.

Третій зупинився і почав відходити. Півень озирнувся на всі боки. Уціліла тільки його гармата. Марина відтягла Корисова подалі від снарядів, прибігла до Півня, але перев`язувати більше нема було кого. Всі загинули.

Півень сидів на лафеті, витираючи піт з лоба. Дрижали руки.

— Як Корисов? – спитав.

— Тяжке поранення. Але буде жити. – відповіла Марина.

І тут під`їхала легкова машина з тилу, БМВ, якийсь офіцер виліз звідти.

— Хто тут старший? – спитав.

— Я, — відповів Півень, — єфрейтор Півень.

— Молодець, — сказав офіцер і пішов у землянку.

Півень хотів піти слідом, але водій не пустив. Наставив автомата на Півня:

— Не можна!

За дверима залунали зойки Марини і Півень кинувся туди. Водій подивився риб`ячими очима на нього і сказав:

— Застрелю!

І Півень побіг назад до гармати, де була його гвинтівка. В цей час в землянці пролунав постріл і звідти вирвався офіцер, тримаючись за руку:

— От наволоч… упеку в штрафбат… поїхали…

І вони удвох швидко заметляли до БМВ.

Півень кинувся у землянку, біля стіни лежав застрелений Корисов, а на підлозі у розтерзаній гімнастерці ридала Марина, з губи стікала кров, а одне око запливло.

У Півня опустилося серце:

— Що він тобі зробив? – спитав.

— Побив, тому що не піддалася йому. Сказав, що відправить у штрафбат. – схлипувала Марина.

Півень вилетів наверх, ті, двоє, якраз вибралися на той берег, кинувся до гармати, повернув її убік тих, двох. Загнав снаряд у казенник, прицілився, і вистрелив. Попав точно у машину, вона на хвильку підлетіла уверх, а потім розсипалася на тисячу частин у різні боки, разом із тими, хто за секунду до цього був іще цілий.

Одне колесо покотилося кудись уперед, потім погойдалося на місці, завмерло і впало.

— Посадять у тюрму! Посадять у тюрму! – розпачливо сказала за спиною у Півня Марина. – Що робити?

Півень озирнувся, побачив розтерзане обличчя Марини, обійняв і поцілував у голову, завмер разом із нею:

— Не посадять! Собаці собача смерть!

І тут звідкілясь вибіг капітан Серебряников. Він кинувся до них:

— Герої! Герої! Врятували нас усіх! – кричав він, обіймаючи Півня і Марину. – Висуну вас на Героя Радянського Союзу! Молодці! Я в тобі не помилився. Герой! Герой! Боже, як би не ти, щоб ми тут робили! Загинули б! Загинули б!

Що Вам, дорогі читачі, наостанок сказати? Півень із своєю коханою дійшов до кінця війни і навіть зробив напис на Рейхстазі. А що ж з нагородою? Як буває в житті, оминула вона нашого героя, але погодьтеся, це не головне.

18.06.2011р.

«Cas leti…»

Відгукнутися на твір, який тобі сподобався, завжди приємно, тим більше, коли він якимсь чином торкається твоєї душі, твоїх почуттів, ти бачиш за ним навіть щось більше, ніж вклав в нього автор. Він зумів торкнутися чогось такого, що десь було заховано до слушного часу у твоїй душі.

Щось подібне трапилося зі мною, коли я читав (не просто читав, а насолоджувався!) чудовий переклад Миколи Шатилова автобіографічного роману Мілана Матєйчика «Помирати треба натще». Пожалів навіть, що це тільки розділи, а не весь роман.

Микола Шатилов зумів відтворити оте життя, яке десь котилося у Чехословаччині, починаючи з серпня 1945 року, паралельно, не перетинаючись з життям людей, які жили у Крижополі Вінницької області і були невеличкою купкою чеських колоністів, які опинилися на цих українських землях у середині ХІХ століття, і разом із новою Батьківщиною працювали, жили, кохали, народжували дітей, і переносили все те, чим мучився і боровся за найкраще життя народ, який став йому рідним і з яким він переносив все це разом: революцію, війну за незалежність у 20-х рр. ХХ століття, Голодомор, лиху війну у 1941-1945 роках.

І серед усього цього велетенського роздоріжжя був і я, тоді ще маленький хлопчик (народився у 1939 році), мати – Софія Францівна Лінц, чешка, і батько, Іван Григорович Шевченко, українець.

Дивно для мене було, що у всіх є діди, а у нас з братами і сестрами їх немає. І тільки багато пізніше я довідався, що один дід, Григорій Шевченко, загинув у ГУЛАГу, а інший, Франтішек Лінц, повернувся звідти вже після війни.

Мати колись розповідала, що в 30-х роках чехи поверталися назад на Батьківщину, і хто хотів, той повернувся. Тоді повернулися у Чехословаччину родичі бабусі, Гейди, тепер вони мешкають десь біля Карлових Вар. Мій брат Олег був у Чехії по туристичній путівці разом із дружиною в 2008 році, але не зміг їх розшукати.

Я вже потім, коли вчився в Одеському університеті, спитав діда, коли він був у нас в гостях:

— А чому ти не виїхав тоді у Чехословаччину?

І дід мені пояснив:

— Побоявся з купою дітей їхати на нове місце, не знав, як там буде.

Не поїхав, і загримів у ГУЛАГ, його кохана дружина, а моя бабуся, Марія Василівна, померла від цього, а всі його діти, п’ятеро дочок і один син, розпорошилися по білому світу.

Я пам`ятаю, як ми приїздили до Одеси, де мешкала найстарша сестра мами, тітка Євгенія, і ходили з нею у гості до місцевих чехів. Це був якийсь свій, особливий світ, відгороджений від того, що галасував поруч на вулицях міста, будуючи щось таке, чого не знали і самі будівники.

Те, що ми чехи, завжди ховали від оточуючих. Таких людей у бувшому Радянському Союзі було багато. Не можна було відверто сказати, що ти чех, або єврей, або німець, чи ще якась у тебе нормальна нація. Для тебе нормальна, а для інтернаціоналіста привід познущатися або зробити ще якісь неприємні дії.

Мій молодший брат Серьожа призивався до армії у сумно відомому 1968 році і якийсь офіцер, коли побачив, що мати в нього чешка і що він не комсомолець, пильно спитав його:

— Признайся, що це мати вмовила тебе не вступати у комсомол?

Але мій брат не розгубився і відповів йому:

— Моя мати була комсомолкою ще тоді, коли ви сиділи на горщику під столом!

Після прочитання роману Мілана Матєйчика, побачив, що і в них було невеселе життя, одне до одного, як і в нас, коли прийшли до них на цілих сорок п`ять років «визволителі».

Колись наш Іван Якович Франко влучно сказав:

— Маркс із Енгельсом придумали гарну державу, але хто нею буде управляти?

Як у воду дивився. Так і до сьогоднішнього дня у нас «управителі» ще ті!

Слава Богу, що хоч Чехія, земля моїх предків, звільнилася від цього «дива»!

Звільниться і Україна, треба тільки трохи більше часу.

Ось про що нагадалося, коли читав прекрасний переклад Миколи Шатилова. Спасибі йому велике за це, як і журналові «Всесвіту» (№3-4, 2011р.), що дав можливість поринути у паралельний світ, який дивовижно переплівся із тим, що відбувалося у моєму житті, майже так само, як у героїв роману Матєя та його коханої дружини Ярміли.

29.05.2011р.

Wie heißen Sie?

Лейтенант Григоренко озабоченно рассматривал незнакомую улочку. Не знал куда идти. Перед ним были маленькие, аккуратные, старинные домики. Брусчатая мостовая заворачивала за угол. А невдалеке, справа, смотрела на него своими выбитыми окнами немецкая кирха.

— Черт, — выругался он, — куда это они все подевались?

Уже целый час колесил поэтому, отбитому ночью у немцев, городку в поисках батальона Сидорчука и все никак не мог его найти.

— Напиши о них, хорошо воюют! – сказал редактор дивизионной газеты «Сталинские соколы» капитан Жихарь, отправляя его вчера на передовую.

Из дверей ближайшего дома выглянула старуха, увидела Григоренко, замерла, и тут же растаяла в дверном проеме. Григоренко уже писал о них. Когда освобождали Белоруссию.

Он к ним пришел, когда только что закончился бой за железнодорожную станцию. Это было его первое редакционное задание, и он старался запомнить все, что видел и потом написать большой, красивый очерк. Чтобы все прочитали и поразились.

Поэтому все запоминал, и разбитое здание железнодорожной станции, вверху первая буква названия обвалилась, остальные сиротливо смотрели на мир: «…айманово», и раненный немец, сидевший на перроне, тяжело опершись спиной о почерневшую кирпичную стенку станционного пакгауза, и застрявшую на путях цистерну, возле которой оживленно суетились солдаты с котелками и флягами.

Из здания выглянул незнакомый командир. В руках у него был тоже котелок.

— Серегин! – остановил он солдата, намеревавшегося прошмыгнуть мимо.

— Да, товарищ капитан, — неохотно остановился тот.

— Лей, — приказал он, подставляя свой котелок под котелок солдата.

— Ну, товарищ капитан… — начал было солдат, и они в этот момент увидели Григоренко. Солдат, пользуясь заминкой, исчез со своим таинственным котелком, а капитан уставился на незнакомца черными, немного на выкате, глазами.

— Кто таков?

Григоренко представился, и подозрительность тут же улетучилась с лица капитана.

— Давай сюда! – сказал он, вовлекая Григоренко за собой в здание станции.

Там в углу на полу была расстелена шинель, на которой в центре красовался котелок, а рядом замерла в ожидании раскрытая банка тушенки.

— Пей! – приказал капитан, это был Сидорчук, протягивая Григоренко котелок. Тот нерешительно поднес его к губам и почувствовал острый запах спирта.

— Да! – утвердительно мотнул головой Сидорчук, — Спирт! Отбили у немцев целую цистерну. Пусть отдыхают! – он махнул куда-то в пространство рукой: — Зззаслужжили…

Целую ночь просидел он тогда у них на станции и только когда утренний рассвет подкрался к разбитому зданию, покинул их, нетвердо переставляя ноги и помня еще, что надо обязательно написать очерк.

Поравнявшись с кирхой, услыхал там чьи-то голоса, заглянул в окно. Несколько солдат оживленно переговаривались, рассматривая что-то в углу. Через разбитые двери зашел внутрь. Солдаты, увидев незнакомого офицера, расступились.

На полу, на немецкой шинели сидела молодая немка, лет семнадцати, не больше. Длинные волосы рассыпаны на плечах, ладони прижаты к груди, рядом растерзанная одежда. Что-то быстро говорила по — немецки.

—Nicht toten…nicht toten… — спешила сказать она.

— Вы, что, ребята? – он не узнал собственного голоса.

— Не вовремя ты пришел, лейтенант, — услыхал за спиной голос Сидорчука и оглянулся. Капитан неприязненно смотрел на Григоренко:

— Давай, уходи!

Из-за Сидорчука выглядывал какой-то солдат, держал перед собой гору толстых подушек.

— Нет, — сказал Григоренко и вытащил из кобуры пистолет, — давай, шнеллер, — крикнул он той, на полу. Немка вскочила и кинулась к Григоренко:

— Herr Offizier, Herr Offizier… — дрожали у нее губы.

Кто-то из солдат потянул за ремень автомат, висевший у него за спиной.

— Стреляю без предупреждения! – Григоренко толкнул перед собой девушку, повернулся к ней спиной и стал медленно отходить к выходу, держа стоявших перед ним на прицеле.

— Ну, лейтенант, — Сидорчук буравил своими черными на выкате глазами: — Ты меня запомнишь! Я тебя и в редакции достану!

На улице они уходили, прижимаясь к стене, чтобы их не обстреляли из кирхи, а оттуда несся яростный голос Сидорчука:

— Кто пустил сюда лейтенанта?

Повернув за угол, Григоренко остановился, остановилась и девушка, испуганно смотрела на лейтенанта.

Григоренко снял с себя шинель и неловко накинул ее на плечи девушке:

— Одень… холодно…

Посмотрел на ее ноги, босая, бежала по битому кирпичу и стеклу и не порезалась. Не заметила даже. Повернул к ближайшему дому, толкнул входную дверь, поднялся по лестнице, за ним спешила немка, боясь отстать, открыл следующую дверь, прошел по коридору, открыл еще какую-то дверь, оказался на кухне, там сидела старая женщина, изумленно смотрела на вошедших. Что-то забормотала вопросительно, ей ответила девушка, быстро – быстро говорила, кивая в сторону Григоренко. Потом заплакала, и старая немка обняла ее и стала успокаивать.

Так и стояли втроем, он с забытым пистолетом в руке, они, старая и молодая, прижавшись друг к другу, шинель сползла с плеч девушки, открывая исцарапанную спину и длинные волосы, почти до самого пояса.

Старая немка подошла к нему и стараясь говорить внятно, спросила:

— Wie heißen Sie, Herr Offizier?

Он ничего не понял и вопросительно уставился на нее.

Она рассмеялась и добавила:

— Name… Johann…Friedrich…

— А-а, — он догадался, — имя? Павел, Павлом меня зовут.

— О-о, zer gut, — немка почему-то обрадовалась, — Paul… — И добавила, старательно выговаривая незнакомые слова:

— Ошен карашо…

04.11.1996г.

Zpev zimni

Шкода, що ми живемо у різних вимірах…

Ольга Ареф`єва

— Ніч яка, Господи, місячна, зоряна, — легенько вивів мій колега по «Реабілітованій історії» Іван Семенович слова народної пісні, — видно, хоч голки збирай…

— Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай! – другим голосом приєднався до нього Олександр Якович, від задоволення мружачи свої очі.

В кімнаті, де сиділа за святковим новорічним столом наша група «Реабілітовані історією», стояла тиша. Всі з насолодою слухали їхній чудовий спів, а я згадав далекий тепер 1942 рік, мені тоді було всього три роки і я вперше в житті долучався до прекрасного.

В дідовій хаті зібралися всі його діти і онуки і зустрічали Новий Рік. Самого діда з нами не було. Він в цей час мучився у ГУЛАЗі. Про це я дізнався через багато років.

За стінами гриміла війна, дві велетенські армії схопилися в смертельному двобої, а тут за столом знаходилися всі, кого на якійсь час обминув волох війни. Це я потім зрозумів, а тоді сидів на руках матері і дослухався до розмови дорослих.

— Ve jmeni Otce I Suna I Ducha Svateho. Amen. – сказала найстарша дочка діда тітка Женя і перехрестилася. Всі дорослі за столом теж перехрестилися.

— Vezdejsi chleb svuj si jiz dobudeme sami – тітка Женя із сумнівом подивилася на дітей, застиглих біля батьків і знову перехрестилася.

В цей час хтось постукав у двері, ще одна материна сестра, двадцятирічна тітка Маруся, побігла їх відчиняти і на дверях з`явився німецький солдат.

— Guten abend, freulen und frau, — чемно привітався він із присутніми.

Тітка Женя, як найстарша і яку усі слухали, повільно підбираючи слова, запросила гостя приєднатися до гурту.

Дядько Євген, чоловік тітки Марусі, налляв з карафки у стопку якоїсь рідини і підсунув до німця. Той узяв її, чемно розкланявся із усіма:

— Prosit! – і ковтнув, кривлячись.

Я з подивом дивився на нього. Чого б це йому стало так зле? Та дядько Славик, шістнадцятирічний хлопець, який сидів біля матері, сказав, насмішкувато дивлячись на непроханого гостя:

— Ruda armada… Stalingrad…

— Pst! – тітка Женя притулила пальця до губ, не даючи дядьку Славику продовжувати.

В цей час підхопилася з свого місця ще одна сестра моєї мами, тітка Люся, взяла мене на руки, і закружляла зі мною по кімнаті:

— Kdo to je? Kdo to je? To je nas Vitek!

Німець витяг із кишені якусь невеличку річ, підніс до рота і почав в неї дудіти. Як я потім взнав, це була губна гармошка. Красива мелодія заполонила хату, віденський вальс, всі підхопилися і стали танцювати. Тітка Женя танцювала із своїм чоловіком дядьком Едвардом, намагаючись одночасно затулити дядька Славика від німця.

А тітка Люся, притискуючи мене до своїх грудей, все мурмотіла мені на вухо:

— Kdo to je? Kdo to je? To je nas Vitek!

А потім заспівала народну пісню, яку дуже любив дід, про це я теж взнав пізніше, із відомим приспівом:

— Vikrucaj! Vikrucaj!

Стільки часу пройшло з тих пір, вже нікого немає з них, один тільки дядько Славик залишився, ветеран Rudy Armadni, іноді ми з ним передзвонюємося на свята. Я ж поступово відірвався від рідної чеської мови і минаючи великий континент російської мови, вріс у масив української мови і мене за це тепер шпетить basnik Петро Павлович, мій начальник, який сидить якраз навпроти мене, зачудований співом моїх колег, як і усі ми.

— Видно, хоч голки збирай… — продовжував співати Іван Семенович. А до нього приєднувався другим голосом Олександр Якович:

— Хоч на хвилиночку в гай!

29.12.2006р.

Аглаида Обручева

Все минає, все минає,

наче в тому сні, а любов – ні!

Этот мир придуман не нами,

Этот мир придуман не мной…

Слова из песен

Ты знаешь, я люблю там, за лазурным сводом,

Ряд жизней мысленно отыскивать иных…

Алексей Толстой

Комиссар вырвал из ее рук тощую тетрадку, спросил презрительно:

— Что это?

Увидал лиловые строчки стихов, скривился, читая:

— «графиня»… «княгиня»… Чушь!

Бросил на стол:

— Уведите! – и коротко махнул рукой, мол, все, кончайте.

А она широко открытыми глазами смотрела на мир, все впитывая в себя.

…Неровные панели коридора, стертые ступеньки, часовой, сочувственно замерший возле крыльца, рыжие муравьи на дорожке, обошла их, чтобы не раздавить, зеленая трава, белый кирпичный забор, черная яма возле него…

Заглянула туда… желтые лица убитых офицеров… босые ноги в земле…

Потом в Лозанне она часто, до мельчайших подробностей, вспоминала свой расстрел. Со временем он стал еще ярче вырисовываться в памяти.

… Мертвая тишина за спиной, втянула голову в плечи, ожидая залпа, вот сейчас прозвучит… и все… Но пауза затянулась, обернулась, а там никого нет, пустой двор, даже часовой у крыльца исчез. Все бежали. Только приоткрытая дверь в здание удивленно уставилась на нее.

В той же Лозанне через много лет ее кузен князь Аблесимов вспоминал:

— …Ворвался во двор чрезвычайки… а там ты… застывшая возле ямы… живая… я даже не поверил своим глазам…

Потом они вдвоем обыскали все здание чрезвычайки, от подвалов до чердака и нигде не нашли ее мужа, поручика Мишеля Обручева, ни среди живых, ни среди мертвых.

Исчезла и тетрадка стихов. А сам комиссар далеко не ушел. Хотел спрятаться в рабочем поселке, но его там увидели и убили на месте. Даже в штаб не отвели.

Следователь потом просил ее пойти туда и опознать труп.

— Я понимаю вас, мадам, но это надо для установления истины… преступление должно быть покарано…

Комиссар лежал, прислонившись спиной к чьему-то забору, широко раскинув руки и ноги, с разбитой головой… Никто не стал ждать тщательного судебного разбирательства и сами определили меру наказания, как потом скажут в конце века – были приняты адекватные меры.

— Да, это он, — выдавила она из себя, пересохло горло.

— Вы его раньше не видели? – спросил следователь.

— Нет, не видела, — отрицательно покачала головой.

— А говорят, что он из вашего города! – все-таки настаивал следователь.

— Мы принадлежим к разным кругам общества! – надменно вскинула она голову.

— Хорошо… хорошо… — поспешно согласился следователь, отпуская ее.

А уже в Варшаве вспомнила, что в той, прошедшей, жизни она все-таки однажды встречалась с ним. На даче у писателя Евгения Федорова. Она на Евгения Платоновича смотрела снизу-вверх, мэтр, печатается в столичных журналах, дружен с Чеховым, у него в гостях бывал Куприн, переписывается с Львом Николаевичем Толстым.

Поэтому долго не решалась показать свои опусы, написанные тайно от всех. Как ни странно, Евгений Платонович не стал строить из себя Бога — Саваофа, с нимбом на розовом челе, сошедшим к смертным, по – доброму отнесся к творениям соседке по даче.

Внимательно прочитал ее тощую тетрадку, встал, походил по веранде, щурясь близорукими глазами на море, которое неподалеку от них ритмично накатывалось на берег.

— Знаете, Аглаида, чтобы стать писателем, хорошим писателем, надо упорство, — неожиданно заговорил он, может быть оттого, что она с таким усердием внимала ему. – А все остальное придет. – Вселяя тихую надежду в ее душу, говорил мэтр.

Вот в один из приходов к Евгению Платоновичу она и встретила там группу молодежи, пришли с подписным листом, собирали деньги для арестованных студентов Новороссийского университета. Евгений Платонович дал сразу же, сколько просили, потом долго смотрел им вслед, даже когда они исчезли за поворотом.

— Знаете, — сказал он Аглаиде, — вроде бы сделал все правильно, а все равно, что-то тревожит душу. Но что – не пойму!

Среди пришедших к Евгению Платоновичу был, тот, комиссар. Теперь она точно вспомнила его. Каштановая прядь волос, небрежно упавшая на глаза, а в руках тетрадка, так и не решился показать мэтру.

— Они вас сколько продержали в каземате? – спросил ее следователь.

— Трое суток.

— Допрашивали?

— Нет.

— А потом что?

— А потом привели к комиссару, он отобрал у меня тетрадку, единственное, что было со мной, и все.

— И все?

— Да.

В Париже она поселилась у своей старой хозяйки, приезжала к ней еще до войны, это помогло ей привыкнуть к новой жизни.

Все бы ничего, но вот встречи с бывшими соотечественниками угнетали. Вставала тогда перед глазами прошлая жизнь, недоступная и навсегда исчезнувшая. Напоминала о пропавшем муже.

И когда в Париж зачастили советские писатели, избегала их. Не могла видеть этих самодовольных пропагандистов великого учения, из-за спин которых выглядывало недремлющее око чрезвычайки.

Поэтому, встретив однажды на одной из парижских улиц Владимира Маяковского, постаралась мимо него побыстрее прошмыгнуть, но тот сам остановил:

— Поздравляю, Аглаида, ваше эссе в «Новых путях» очень и очень недурное.

— Да, кстати, — добавил он, — видел вашего мужа, Мишеля, собирался…

Но здесь некстати вынырнул за спиной у Маяковского некто в шляпе, с независимым видом прислушиваясь, и поэт оборвал фразу, и она так и осталась в неведении, где тот видел мужа и куда Мишель собирался. Главное, он жив, жив!

Это помогло ей закончить одну вещицу, которая в последнее время никак не давалась.

Иван Бунин, прочитав ее рукопись, восхитился:

— Вы, мадам, растете не по дням, а по часам!

Но Мишель все не объявлялся, и это сжимало ее душу, мешало писать, часами она просиживала за письменным столом у окна, рассматривая до боли знакомую улочку – на углу магазин, у входа постоянно толпятся посетители, обычный городской пейзаж.

Однажды она получила письмо из Швейцарии, ее кузина, графиня Мещерская, сообщала, что на ее имя в швейцарском банке, в Лозанне, открыт счет, успели вывезти кое-какие сбережения, часть из них принадлежит ей, Аглаиде Обручевой.

Это было как нельзя кстати, ее занятия литературой почти не давали средств к существованию.

Граф Алексей Толстой, встретившись с ней как-то в ресторане на Монмартре, посоветовал:

— Езжайте в Совдепию, там такие, как вы, нужны, платят щедро…

А Илья Эренбург, тряся лохматой головой, наоборот, отсоветовал туда возвращаться:

— Только между нами, радуйтесь, что вырвались из этого ада.

И уж совсем ее разочаровал Виктор Шкловский, когда она узнала, что он вернулся назад.

— Грош цена его писаниям! – и снесла букинистам все его книги, даже с дарственными надписями, на мост Александра ІІІ, где обычно собирались книголюбы.

Там в книжных развалах встретился ей роман Михаила Булгакова «Белая гвардия» и Аглаида поразилась тому, как точно он описал все то, что пережила она сама. После этого всегда брала роман с собой, куда бы ни ехала.

А Мишель все не появлялся… В эти дни она закончила писать роман «Ожидание». Борис Зайцев, когда прочитал рукопись, расплакался:

— Боже мой… за что… такое…

Вскоре при невыясненных обстоятельствах исчез сосед Аглаиды, тихий поэт Петр Гордеев. Возле дома был найден его туфель, а в конце квартала другой…

Когда потом пришел из полицейского участка следователь месье Совар, то перепуганные жильцы дома, в котором жил поэт, дружно отнекивались, они ничего не видели и не слыхали.

А она вспомнила, что видела незадолго до происшествия каких-то подозрительных типов, все вертелись у входа в магазин, стараясь ничем не выделиться среди остальных покупателей. Собственно, она обратила внимание на одного из них, высморкался так, как сморкались у нее дома биндюжники.

— Да, месье, — сказала она Совару, — так французы не сморкаются.

Из окна разглядеть его было тяжело, высокий, сутулится, черная пиджачная пара, вот, пожалуй, и все.

— Не густо! – вздохнул утомленный трудными беседами с ее бывшими соотечественниками Совар.

На всякий случай она приняла меры предосторожности. Стала возвращаться домой до наступления темноты.

Через неделю Совар вызвал ее в комиссариат опознать труп. Длинный, широкая грудь, под левым соском маленькое отверстие от пули, а на правой руке, на предплечье виднелся фиолетовый якорек.

— Пожалуй, не он, — заколебалась она, — я ведь видела его со спины.

— Хорошо, — сказал Совар и выложил перед нею четыре фотографии, — кого-нибудь опознаете?

На нее смотрели молодые лица незнакомцев.

— Нет, — вздохнула она, — никого не узнаю!

Обручева собиралась уже уходить, но здесь Совар неожиданно сказал:

— Вы сегодня вечером не заняты?

И она растерялась, давно не баловали ее вниманием молодые мужчины.

— Ннет, — нерешительно ответила она.

— Вот и хорошо! – обрадовался Совар.

Они встретились у ресторана «Ванюша», обычное место свиданий всех захожих и заезжих эмигрантов из бывшей империи. На ней было длинное фиолетовое платье, неожиданно подчеркнувшее ее ладную фигуру, а на матовом лице сияли большие серые глаза.

Близость молодого мужчины пьянила, почему-то вспомнила свой первый бал в институте благородных девиц, юного кадета Павлушу Вагнера, с которым танцевала свой первый вальс. Где-то он теперь?

В ресторане люду было немного, обычный рабочий день среди недели. Они сели сбоку у входа, отсюда была хорошо видна вся улица, и любой, кто подходил к ресторану, попадал им на глаза.

«Профессиональная привычка!» — не сдержала она улыбки. Впрочем, ведь писатели, как и следователи, постоянно анализируют все, что происходит вокруг них. Официант пришел и ушел, вновь пришел и вновь удалился. Она решала, сколько может себе позволить выпить.

— Не бойтесь, — засмеялся Совар, — я вас спаивать не буду.

Она наклонилась к нему и тихо сказала:

— За вашей спиной сидит один из тех, кого вы мне показывали на фотографиях.

Улыбка слетела с лица Совара. Он сразу потерял интерес к беседе, прошептал:

— Ждите меня. – И исчез.

Тот, за соседним столиком, громко потянул в себя содержимое стакана. «Господи, — подумала она, — опять бывший соотечественник!»

Время шло, а Совар не возвращался. Ушел и тот, кого она видела на фотографии. Аглаида поднялась и вышла из ресторана. На улице уже потемнело, и почти не было прохожих. Но уйти отсюда она не могла. За рестораном начинался какой-то тесный переулок, и она повернула туда. Сделала несколько шагов и увидела, как кто-то сидит, облокотившись спиной к стене. Она подошла ближе. Это был Совар.

— Я знал, что вы меня найдете! – сказал он.

— Боже! – Аглаида наклонилась над ним.

— Ничего! – сказал Совар, — сейчас за мной приедут. Мы их взяли.

Не обращая внимания на кровь, она прижала его к себе:

— Лучше бы мне не говорить вам…

Мишель так и не объявился…

Вот и все, что мне удалось узнать о судьбе Аглаиды Обручевой. Еще раз ее имя мелькнет на страницах российской газеты «Известия» 23 июля 1997 года, когда та опубликует список всех имеющихся неопознанных счетов времен второй мировой войны в швейцарских банках. Что помешало Аглаиде Обручевой использовать эти деньги так и останется тайной…

28.09.1997г.

Антоша, Антон, Антон Павлович

Целую ночь шел снег.

И, когда утром Антон вышел на крыльцо, то ахнул от восхищения. Зимушка-зима всю землю вокруг заботливо укрыла толстым иссиня-белым снежным одеялом.

Деревья в саду стояли, умиротворенно замерев под приятной тяжестью. Возле конюшни уже возился с лошадью соседский мужичок, Аким Полупуднев.

— Что, ты уже готов, Аким? – крикнул ему Антон и, поперхнувшись свежим морозным воздухом, закашлялся.

— Да, барин! – ехать было недалеко, с версту, но Аким все равно основательно готовился в дорогу.

Антон вернулся в кабинет, взял приготовленные с вечера чернильницу, ручку, переписные листы, все это сложил в портфель, одел старенькое пальто и собрался было уходить, как тут заглянула в кабинет мать:

— Антоша, я тебе приготовила чайку. Выпей на дорогу.

Антон вновь кашлянул, и чтобы не тревожить мать, пошел вслед за нею в столовую.

Там, несмотря на раннее утро, уже сидела одна девица, гостившая у них, пожалуй, с месяц:

— Антон Павлович, я у вас пробуду еще неделю!

— Да, да, сударыня, — согласился он, — извольте-с!

Попив чаю и посоветовав девице прочесть роман Эртеля «Гарденины», можно взять у него в кабинете на столе, Антон ушел. Надо было сегодня обязательно закончить переписывать Бершово, чтобы не выбиться из графика.

-И-и-и, мила-а-ай! – завертел над головой кнутом Аким, и они выехали со двора прямо в бескрайнюю снежную пустыню.

Антон прикрыл одеялом грудь, чтобы не так дуло, положил возле себя портфель и залюбовался мелькавшими мимо деревьями. Особенно хороши были березы, их стволы, сливались с белой пеленой и, казалось, что кроны зависли над землей, таинственно паря в воздухе.

Вспомнил, как в детстве радовались снегу, который на юге у них был крайне редок, и они спешили им наиграться в снежки, пока он не растаял.

Въехали в деревню и подкатили к самой крайней избушке, притулившейся у оврага. Там их уже ждали.

— Здравия желаем, барин! – кланялся в дверях хозяин, Михаил Потапов, держа шапку в руках, и пропуская в избу Антона. Там он сел на скамью у окна, достал из портфеля переписной лист и чернильницу, обмакнул в нее перо и своим легким, стремительным почерком старательно вывел фамилию хозяина.

Вокруг, замерев от любопытства, стояли, мал мала меньше, его дети. Самая маленькая стояла впереди, почти дотрагиваясь до колен Антона и держа пальчик во рту.

— Ну, что, — спросил их Антон, — будем переписываться? — И они все согласно закивали ему в ответ своими белыми головками.

— Как вас, Михайловны, величать-то? – засмеялся Антон.

— Анюткой… Пелагеей… Любушкой… Домной… Дарьюшкой…

— А тебя как звать-то? – спросил Антон самую маленькую, легонько щелкнув ее по носику.

Та, вытянув пальчик изо рта, прошептала:

— Капитолина…

А еще одна девочка, стоявшая рядом, вдруг заплакала и слезы побежали из ее глаз.

— Что такое, деточка? – огорчился Антон, недоуменно смотря на нее.

— Я тоже хочу быть Михайловной… как все… — и горючие слезы катились у нее по лицу.

— Она у нас Львовна… приемыш из воспитательного дома… — объяснил Михаил Потапов, улыбаясь Антону.

Антон погладил девочку по головке:

— Ну, что ж, называйся Михайловной! – и записал ее тоже в переписной лист.

Все дети обрадовались, зашумели, а у новой Михайловны мгновенно высохли слезы на глазах, и она заулыбалась, смущенно глядя на барина.

В сенях, когда Антон уже уходил, она подбежала и ткнула ему в руку маленький сухарик, с одной стороны изгрызенный ее мелкими зубками.

Он так и вышел вместе с ним во двор, покашливая и бережно держа его перед собой, не хотел обижать ребенка.

Сколько времени прошло с тех пор, а мы помним.

Барабашка, где ты?

Серега Балабуха притормозил у своего дома, выглянул из машины и остолбенел. У калитки, прямо перед ним, стояла высокая, ладная дивчина в одних только красных сапожках. Он не мог отвести от нее глаз.

— Что уставился? – высокомерно спросила дива, — девушек не видел? – Перелетела через забор и мерно покачивая бедрами обогнула Серегин дом, скрываясь в темноте.

Первым движением Сереги было кинуться за ней, но тут он вовремя вспомнил своих соседей. Оставь здесь незапертую машину, через час ее по кочкам разнесут, до последнего винтика.

Поэтому, пока он загнал машину в гараж, закрыл на замок, и только после этого обогнул дом, то там, конечно, уже никого не было.

«Не почудилось ли?» — раздумывал Серега, напряженно всматриваясь в конец участка, где темнел сарай, построенный еще отцом. Крадучись, чтобы никого не спугнуть, подобрался к сараю, обошел его, постоял, наблюдая, как внизу журчит речка Березеноватка, вырываясь из захламленных людьми берегов, в камышах кто-то дико захохотал, на том берегу речки начиналось городское кладбище.

У Сереги мороз по коже пошел, и хотя он был парень не робкого десятка, но тут поспешно повернулся и заспешил к себе в дом.

«Наверное, привиделось!» — успокаиваясь, решил он.

Если бы он заглянул в сарай, то увидел бы, что ошибся.

— Сколько раз тебе говорил, — выговаривал там диву высокий бородатый старик, Дворовой, — не цепляйся к парням!

— Ничего с ними не станет! – повела крутой бровью Летавица, а это была она, ловко затягиваясь сигаретой, удобно усаживаясь на чурбан и небрежно забрасывая ногу на ногу.

— Тьфу, прости Господи! – ругнулся Дворовой, — а если бы он заглянул сюда? Сорвала бы нам собрание!

— Да… да… ишь ты какая! – затрясли седыми головами, застучали клюками лешие и ведьмы и другая нечистая сила, сидевшие на скамейке у стены сарая в ожидании начала собрания и завистливо рассматривавшие молодую красавицу. Все уже собрались, кроме Водяного, но он что-то запаздывал.

— Когда я была молодая, — захихикала старая Мавка, наклонившись к своему соседу, сморщенному от времени Лешему, — эх и погуляла я!

-Что, что, что? – приставил руку к своему уху совсем оглохший дедуган.

— Да ну тебя, старый пень! – отмахнулась Мавка.

— Барабашки все пришли? – поинтересовался Дворовой.

— Да, да! – загудели в ответ маленькие, волосатые, одни глаза и уши видны, существа.

Но тут же оказалось, что Барабашки из дома Сереги Балабухи нет.

— Мы же сказали всем явиться! – рассердился Дворовой.

Одна Барабашка виновато зашевелила ушами:

— Хозяин уж больно хороший! – и добавила: — И красивый!

Самой заинтересованной особой была здесь Летавица, она даже шею вытянула, слушая.

Наконец появился и Водяной. Его появление было замечено сразу – под ногами в сарае начала хлюпать вода. Так и есть. Вырос в дверях в подчеркнуто строгом костюме, зеленые волосы и борода мягко контрастировали с голубыми глазами. Он был основной докладчик. Поэтому сразу же перешли к делу.

— Итак, дорогие друзья, — постучал по столу длинным желтым ногтем Дворовой, — собрались все, кого приглашали, кроме Барабашки хозяина сарая. Но мы с ним отдельно разберемся.

Все в сарае задвигались, засуетились, поудобнее устраиваясь, прекратили разговоры, наступила тишина.

— Главная тема нашей встречи, — продолжал Дворовой, — невозможность нам, духам, жить на этой земле.

— Да, да, — закивали головами присутствующие, — от этих людей житья нету.

— Вот мы и собрались, чтобы принять решение, как дальше быть. Слово по этому вопросу имеет Водяной!

Водяной, хлюпая водой, вышел к старому столу, за которым сидел Дворовой, выплеснул воду из карманов, откашлялся и серьезно посмотрел на своих коллег:

— Да, Дворовой прав! – начал он. – Надо принимать экстренные меры. Речки и водоемы в городе замулены, завалены мусором, на берегах строят гаражи, дома. Одним словом, беда. Нам уже негде жить. Предлагаю затопить дома, те, которые на берегах водоемов, водой.

Наступила тишина, все смотрели на Дворового, что он скажет. Но здесь в углу закряхтел, завозился низенький старичок, Никола:

— Нельзя так рубить с плеча! Мы уже и так затопили поселок Леваневского, Пески, вот эту улицу Марата…

Он пошамкал беззубым ртом и добавил:

— Для начала можно ограничиться ультиматумом.

На том и порешили. На столе появились чернильница, кусок пожелтевшего пергамента, с грамотой у нечистой силы было не все в порядке, поэтому они засмущались, заелозили на своих местах, стараясь держаться подальше от Дворового. Тот окинул взглядом присутствующих и окликнул Берегыню:

— Иди сюда, будешь писать.

Склонив головку набок и прижавшись тугою грудью к столу, Берегыня стала медленно, старательно выводить буковки на пергаменте.

«Территориальная громада нечистой силы, живущей у реки Березноватки, уведомляет городские власти, если не будет наведен порядок на реках и водоемах города…»

Когда бумага была составлена, Дворовой обвел взглядом собравшихся:

— Кто отнесет бумагу в горсовет?

И здесь пробилась к столу Летавица, ревниво выхватила пергамент у Берегыни, боялась, что та ее обойдет:

— Я занесу!

На том и порешили. Пользуясь темнотой, все разошлись по своим жилищам. Летавица подкралась к дому Балабухи, но там было темно. Серега спал, и она решила сегодня к нему не приставать, тем более, что мимо быстро пронеслась Берегыня. Та увидела свою соперницу и не захотела с ней связываться.

Заместитель городского головы рано утром, еще солнышко спало за горизонтом, начал свой рабочий день. Как обычно, обзвонил свои службы, убедился, что все нормально, газы не превышают допустимые нормы, заглянул в свой календарь, что там на сегодня записано?

И здесь скрипнула дверь в кабинет, он поднял голову от стола и опешил. Перед ним стояла молодая, симпатичная особа, в одних красных сапогах и протягивала ему желтый кусок пергамента.

— Что вы здесь делаете? – растерялся он.

— Вот наши требования, выполняйте их… а не то! – многозначительно погрозила пальчиком неизвестная особа, легко вспрыгнула на подоконник, юркнула в форточку и была такова.

— Анжела… Анжела…! – закричал заместитель головы, — кого ты ко мне сейчас пустила?

Секретарша выросла в дверях кабинета:

— Никого, Александр Николаевич…

И они оба недоуменно смотрели друг на друга.

А Летавица не мешкая, очутилась перед домом Сереги Балабухи, проникла в комнаты, заглянула в одну, другую. Прогнала Барабашку, замешкавшегося у нее под ногами.

От этого шума Серега проснулся, увидел перед собой диву, и обалдело смотрел, как она медленно к нему подходила. Потом подняла одну ногу и сказала:

— Сними с меня сапоги, дурачок!

22.02.1998г.

Бувші

…серце людське… осереддя всього тілесного й духовного

життя людини, …найістотніший орган і щонайближче

містище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і

думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками.

Памфіл Юркевич

З вікна аудиторії було видно старовинний парк, запущені алеї, засмічені листям, яке залишилося ще з минулого року. Вона відійшла від кафедри, подивилася на студенток, милі дівочі обличчя, уважно слухають, щось нотуючи у своїх зшитках. Захопилася і не помітила, що їхня увага перейшла від неї на щось інше.

Дівчачі обличчя, як ті соняшники до сонця, повернулися до вікон, і щось там розглядають. Підійшла і собі. На алеях парку, що виходили до будинку університету, їхні сусіди, курсанти морського училища, прибирали сміття. Засміялась:

Женихів побачили!

Аудиторія відповіла сміхом, знову повертаючись до неї, але увага була вже роздвоєна, і слухали її і дивилися на хлопців.

Вона і собі звернула увагу на незнайомого офіцера, що супроводжував курсантів. Працював разом із ними, вперто тягнучі граблями опале листя до купи. Здивувалася, бо зазвичай його колеги стовбичили на доріжках, роздаючи гучні команди у всі боки.

Але тут пролунав дзвоник і вона пішла з аудиторії. Коли поверталася додому після лекцій, то на залізних вхідних воротях парку курсанти чіпляли велике біле полотнище, на якому були красиво виписані кармінові літери гасла: «Хай живе рідна партія – наш Рульовий!»

І знову серед молодого юрмища вирізнявся отой незнайомий офіцер. Впала в око його білозуба посмішка. Щось промовляв до своїх підлеглих, а вони всі так і липли до нього.

Саме тут їй зустрілася колега, викладачка кафедри історії літератури Серафима Іллівна Будько, перезріла дівиця.

Ти що, Трощинська, на цивільну оборону не йдеш? – спитала вона здивовано.
Ні, йду, — встигла зорієнтуватись, — це я вийшла подихати свіжим повітрям.
Справді? – по-змовницькі посміхнулась Будько і уважно подивилась на офіцера. Але той стояв спиною до них і нікого не помічав, захоплений своєю справою.

Потім Трощинська сиділа на заняттях і якийсь молодик у цивільному ретельно пояснював їм, як захищатись під час газової атаки, а вона думала про своє, про те, що було б непогано видрукувати статтю про вплив Гофмана на сучасну літературу. Вона вже і приклади підібрала.

Згадала, як парторг факультету, довгий, як жердина, будьонівський вояка Пишкін дивувався:

А де тут керівна роль партії?

Вона навіть не знала, що йому відповісти. Бо не скажеш, що ніякої керівної ролі не треба.

Я подумаю, — ухильно відповіла вона.
Нема чого думати, Трощинська, — просторікував їй залізобетонний партійний лідер, — читай «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Володимира Ілліча Леніна, там все є.

І тепер вона сиділа і думала, як втулити у статтю хоча б дві цитати, щоб замилити очі. Коли виходили з аудиторії, її перестрів Пишкін.

Трощинська, — сказав він, — в статті треба ще помістити цитати товариша Сталіна з його останнього виступу на Пленумі. Зрозуміло?
Аякже! – погодилась вона, — Обов’язково.

Дивно, як вона до цього не додумалася сама. Сказати б, про тяжку артилерію і забула. Бо тоді ніхто не наважиться підняти руку на її статтю. Може і Гоголя згадати, як попередника декого із сучасних письменників?

І вона із задоволенням думаючи про таку можливість, йшла і не бачила, як стояв і дивився їй услід Пишкін, вщент забувши про класиків марксизму-ленінізму і самого найкращого із них Йосифа Віссаріоновича Сталіна.

«Яка гарна молодиця!» — думав відчайдушний рубака, який волею партії потрапив у філологічний вуз – піднімати пролетарську культуру. «Шкода, що я не зустрів її під час революції!»

Удома мати, радісно посміхаючись, казала:

Приходив мій бувший учень, Сашко Обідовський, ти його пам’ятаєш?
Ні, — відповіла вона, у мами тих учнів, як сіна в скирті.
Його перевели служити з Балтійського флоту до нас у місто, — торохтіла собі мати, — він питав про тебе…

Але вона була зайнята своїми думками. Швидко проковтнувши вечерю, пройшла до себе, дістала рукопис, газету з доповіддю Сталіна і почала примірювати, куди б оце втелющити цитату. Хоча б одну. Знайшла таке місце і задоволено почала її переписувати.

Закінчивши цю справу, сиділа поруч із матір’ю, не слухаючи її воркотіння.

Тобі вже пора заміж… Що ти собі думаєш? Але дівчині твого походження сьогодні таки дійсно важко знайти достойну партію.
Візьму і вийду заміж за нашого секретаря комячейки! — засміялась вона, згадуючи масні очі Пишкіна.
Що ти! Що ти! – з жахом замахала на неї руками мати, — і не смій. Як можна!

На другий день вона здала свою статтю на кафедрі. Встигла, як раз у строк. Тут її перестрів Пишкін і покликав до себе в кабінет. Там він відкинув усю недоречну дипломатію і поставив питання рубо:

Трощинська, зроблю тебе доктором наук, якщо… той…

Вона засміялась:

Слухай, Пишкін, тобі твій тютюнчик єврейські дівчата не відірвали у громадянську війну? – і залишила його, остовпілого, в кабінеті.

А в цей час керівництво факультету звітувалось перед високою партійною комісією. Чи не пробрався, бува, в лави наукових працівників хтось з гнилою душею. І виходило, що таки пробрався. Викликали Пишкіна.

Як це вони не додивилися, що Трощинська за походженням із заклятого старшинського роду. Її предки із самим Богданом Хмельницьким билися за волю України. І тут Пишкін проявив себе з несподіваної сторони.

Трощинська наша кадра, – підкована з усіх боків. – Помахав її рукописом: — На високому науково-ідейному рівні і пропагує геніальне вчення нашого Йосифа Віссаріоновича…

І тим врятував її і себе. А вона нічого цього не знала, йдучи додому. Була задоволена собою, і на роботі все нормально і відбила кавалерійську атаку цього пришелепуватого Пишкіна. Удома її чекав сюрприз.

А у нас гість! – таємниче посміхаючись, казала її мати, коли вона переступила поріг єдиної кімнати, що їм виділив житловий комітет у їхньому власному будинку.

За столом сидів той самий незнайомий морський офіцер, що так дивно працював тоді у парку.

Знайомтеся, — казала мати, — це моя дочка.

Він піднявся їй назустріч.

А ми знайомі! – посміхався їй.

І вона згадала. Дійсно, вони були знайомі, грали у робітничому клубі «Щаслива дорога» в самодіяльному спектаклі під назвою, здається, «Бувші». Вона дочку фабриканта, він – сина графа. І ховали один від одного своє походження.

Здрастуй. – тихо промовила вона. – Де це ти так довго був?

30.06.2001р.

Будни социализма

— Я сегодня получила двойку! – расплакалась дома после школы Катенька Музыченко.

— Подумаешь, — сказал отец, — завтра исправишь!

— А за что получила двойку? – поинтересовалась мать.

— Я не знала, где родился дедушка Сталин, — всхлипнула дочь.

За столом наступила мертвая тишина. Отец, Николай Музыченко, барабанщик в местном клубе инженерно-технических работников, чуть не подавился галушками.

— Ты чё, — воззрился он на свое чадо, — вся страна знает, а ты не знаешь!

Но настроение у всех испортилось, дочь оттого, что получила двойку, а родители боялись последствий. Вот возьмут и кому следует подумает, что они специально учат этому своего ребенка!

Дворовой стукач, дворник дядя Паша ненароком заглянул к ним в окно, но ничего интересного для себя не увидел и отвалил в сторону. Они, поглощенные услышанным, ничего не заметили.

За стеной сосед, лишенец Забегайло с аристократическим именем Артур и рабоче-крестьянским отчеством Пантелеевич горестно вздохнул, завтра надо было опять идти на ненавистную службу.

«Чего это он вздыхает?» — бдительно подумал дядя Паша, ненароком заглядывая и к нему в окно, — «Третий раз!»

Забегайло лежал на кровати поверх одеяла и чесал себя подмышкой.

«Тьфу!» — возмутился дядя Паша явным бездельем подопечного и направился к воротам. На вверенном ему участке пока было все нормально.

В это время к дому подкатила «эмка» и из нее вышли длинноногая красавица Маруська и наглухо застегнутый на все пуговицы военного френча незнакомец. «Не иначе, как шпиён!» — утвердительно определил дядя Паша, — «К Маруське другие не ходють!»

Шпиён галантно расцеловал руки у Маруськи и укатил на «эмке» к себе в штаб. А Маруська, проходя мимо дяди Паши, обдала его запахом дорогих заграничных духов, и сунула ему в ловко протянутую руку червонец, и бдительному стражу порядка расхотелось писать донесение в местное отделение НКВД.

«Буду и далее нести наружное наблюдение!» — решила мелкая ячейка будущего коммунистического общества.

Дом погрузился в темноту, только на втором этаже в окнах комнаты Маруськи горел свет, она сидела перед зеркалом и расчесывала свои буйные кудри. Больше ничего дядя Паша не мог разглядеть, как ни старался.

Забегайло спал, ему снились старые времена, и он блаженно повизгивал от удовольствия во сне.

Зато в комнате Музыченко стояла напряженная тишина, дочь уже спала, а родители тревожно вздыхали, прислушиваясь к звукам на улице. Вот проехал автомобиль, слава Богу, мимо, вот еще один, затормозил, остановился? Нет, слава Богу, и он мимо!

— Я так больше не могу, — простонала во тьме супруга, — пойду завтра куда следует и признаюсь, что я поповская дочь!

— Ты шо? – горячим шепотом обдал супругу Музыченко. – Тогда нам всем крышка. Отправят туда, где Макар телят пасет!

Супруга горестно вздохнула – и так плохо и эдак еще хуже!

Рано утром все жильцы дома устремились кто куда – родители на службу, а их дети в школу. Одна только Маруська спала, ей спешить было некуда, да у ворот бдительно дремал дядя Паша. Ему Музыченко успел сунуть трешку, так, на всякий случай. Авось, замолвит, где надо, словечко.

В школе Катенька Музыченко исправила свою двойку, правильно ответила учительнице, строгой даме во всем сером. Мама ее целый день бойко считала на счетах, забыв о своем предосудительном происхождении. А отец, Николай Музыченко, так громко колотил по барабану, создавая апофеоз победившего и торжествующего класса, что вызвал одобрение у дирижера, и с этим мажорным настроением отбыл на обед в составе целого оркестра.

15.04.1996г.

В ГЛУХИХ КОРИДОРАХ ЖИЗНИ

Все на свете позабудется,

Все — но только не любовь…

л. щипахина

— Чем я могу быть вам полезен? — услыхала она за спиной чей-то голос и недовольно обернулась. Кто это так к ней по-старомодному обращается?

Возле нее стоял, услужливо наклонившись вперед, незнакомый мужчина с саквояжем в руках.

Откуда-то сбоку дунул сердитый ветер, и она обеими руками схватилась за шляпку, чтобы он не унес ее с собой. Чемодан, стоявший возле рыжего баула, не удержался на месте и упал, увлекая за собой трость.

— Спасибо, не надо! — вся вспыхнув, отрезала она, наклоняясь к чемодану. Но незнакомец ее опередил. Он первым поднял упавшие чемодан и трость, и она увидела рядом с собой добрые, близорукие глаза его, смотревшие на нее с жалостью и пониманием. От этого она еще больше вышла из себя и, почти вырвав из рук мужчины чемодан и трость и подхватив баул и хромая пуще прежнего, ринулась к вагону, у которого уже толпились пассажиры.

Поезд был пригородный, вагоны — общие и потому надо было спешить занять свободное место. Стараясь не отстать от быстро вливающейся в пространство вагона толпы, она, цепко держа в руках баул с чемоданом, пробилась вперед и села на ближайшее свободное кресло, облегченно вздохнув, что не придется теперь стоять всю дорогу в тамбуре. Не любила, когда ей начинали услужливо бросаться уступать место.

Рассовав свои вещи, она посмотрела в окно. На перроне сновал в разные стороны возбужденный народ, спеша все успеть до отправления поезда.

Возле вагона стоял тот, незнакомец, время от времени посматривая по сторонам. "Жену выглядывает. Кого же еще!" — подумала она, отворачиваясь и доставая книгу. Ехать предстояло часа два с небольшим.

Впереди свистнул паровоз, потом осторожно дернулся вагон, заскрипев рессорами, еще раз и медленно-медленно отправился в путь. Она снова выглянула в окно, но того, с саквояжем, уже не было видно.

Из репродуктора, затерявшегося под самым потолком вагона, бодро доносился голос артиста, читавшего басню Сергея Михалкова. Досадливо поморщившись, голос мешал читать, она отложила книгу и увидела, как по проходу медленно шел тот, незнакомец, ища свободное место.

Отвернувшись стала глядеть в окно. Там, сменяясь, летели, наплывая друг на друга, картины чужой жизни. Вот зеленый грузовик медленно подъезжает к переезду… вдруг вынырнула откуда-то подвода и тут же пропала, запряженная двумя серыми лошадьми, на ней парень с большой копной рыжих волос, за его спиной весело ржущие три девки…

— Простите, что надоедаю вам, но позвольте возле вас присесть! — вновь прозвучал, обращаясь к ней, мягкий голос незнакомца и на пустое место напротив осторожно присел тот, с саквояжем.

— Да мне какое дело! — досадливо двинула она плечом. — Сидите раз сели.

— Видите ли, вокруг все занято, — продолжал тот, удобнее размещая на коленях свой видавший виды коричневый саквояж, — а то бы я …

Она оглянулась. Действительно, в вагоне свободных мест нигде не было. "Вот назойливый субъект, и чего это он все время лезет в глаза?" — подумала недовольно, вновь открывая книгу и отгораживаясь ею от остального мира.

Мерно накатывались со страниц на нее картины давно угасшей жизни.

… Он, губы дрожат, взор устремлен в сторону, еле выдавливает из себя:

— Они хотят меня увезти отсюда…

А та, к кому обращены эти слова, медленно поворачивает к нему голову, бледнея.

… А вот они уже вдвоем стоят перед человеком, затянутым в кожаные ремни, на широком поясе у него сбоку висит кобура с маузером.

— Слюшайте, гаспадин комиссар, я поеду с ним вместе! — лицо ее выражает непреклонную решимость и презрение одновременно.

— Как вам будет угодно, Александра Федоровна! — галантно раскланиваясь, отвечает комиссар, придерживая рукой тяжелый маузер, которым он вскоре убьет их обоих.

И она, раскрасневшись и не отрывая взгляда от книги, не замечает, как незаметно любуется ею ее невольный и такой надоедливый сосед.

… Они бредут вдвоем по аллее старинного парка. Слышно, как где-то рядом в кустах весело посвистывает какая-то птица. Он смотрит в ее большие, как озеро глаза, и медленно-медленно тонет в них:

— Боже мой, Аликс, вы… вы очаровательны!

В ответ раздается ее чистый, как серебряный колокольчик, счастливый смех.

Она прижимает книгу к груди и задумчиво смотрит в окно. Странно, не правда ли, ведь уже знает, что будет с ними через много лет, а все равно каждый раз радуется их встрече.

— Вы меня не узнали? — улыбается ей со своего места назойливый незнакомец.

— Нет! — сухо ответила она, — Мы с вами не знакомы.

Эти случайные попутчики бывают такими надоедливыми!

— Забыли! Жаль… — незнакомец помолчал, разглаживая рукой саквояж, и видя ее недоуменный взгляд, продолжил: — Мы должны были с вами встретиться у Анны Васильевны. А вы не пришли…

Она с изумлением смотрела на своего попутчика.

— А я вас сразу узнал, как только увидел на перроне, — долетал до ее сознания его тихий голос.

— Может быть, вы с кем-то спутали меня? — скорее по инерции спросила она, погружаясь в далекое-далекое зимнее утро, отшумевшее лет десять назад в ее жизни.

Мать попросила сходить в магазин сделать покупки и она, осторожно налегая на палку, чтобы не упасть, шла по засыпанной снегом тропинке.

Уже около самого магазина ей навстречу попался незнакомый молодой человек. Он вышел со двора соседки и сошел в снег, пропуская ее. Отойдя немного, она оглянулась, он по-прежнему стоял в снегу и смотрел ей вслед.

— Не пойду, все равно я ему не понравлюсь.

Мать пробовала было настоять, но увидев, что дочь близка к истерике, отступилась. А он оказывается, ждал.

Просидела тогда весь вечер у окна, наблюдая, как сеется с неба снег, постепенно заметая протоптанную тропинку к воротам, как будто отрезал от всего света…

Почему-то вспомнились те, двое, их первая встреча. У окна. И впереди — полная неизвестность, известная теперь всем.

Из репродуктора доносилась тихая музыка, не то Гендель, не то Бах. А может быть наши Ведель или Березовский.

За окном мелькнул переезд с застывшей машиной у шлагбаума.

От него оставалось минут пять езды и надо было собираться. Стоянка всего три минуты. А там, если не встретят, домой еще целых три километра. Пока дойдет…

Она положила книгу в баул и поднялась.

— Я вам помогу! — сказал он, с готовностью наклоняясь к чемодану.

— Не надо, я сама, — ответила тихо, но музыка из репродуктора помешала ему услыхать, и он направился в тамбур.

Удивленно постояла, поправляя шляпку и пошла за ним следом.

Велика таїна кохання

— Ми з ним домовилися, що хто з нас залишиться живим, то обов’язково повідомить родичам про його загибель і де він похований. Вийшло так, що я повернувся, а він залишився назавжди під Берліном… — Віктор Гречко схилив голову перед родичами, які зібралися і раділи, що він повернувся живим та здоровим.

Особливо раділа мати, вона не відходила від нього, світилася своїм стареньким обличчям назустріч синочку, підкладаючи йому у таріль не таку вже і багату їжу.

— А де він мешкав? – спитав його старший брат Микола, теж повернувся з фронту, але поранений, одне око у нього було закрите чорною пов’язкою.

— Та неподалік від нас, у селищі Південне, провулок Комінтерну, вісім, — пояснив Віктор, — він був одружений і мав трьох діточок, мал мала менше, я навіть знаю їхні імена: Васильок, Микитка і Вірунька. Він мені завжди про них розповідав.

— Господи! – сказала мати, — сирітками залишилися! – і вона перехрестилася у куток, де сумно виблискувала стара ікона. – Допоможи їм, Боже!

Вона посміхнулася сину і знову переключилася на нього:

— Ми тобі знайдемо гарну дівчину, одружися, заведеш діточок… — вона підклала зі сковорідки щось Віктору у таріль і продовжила:

— Їж… їж… синок…

Старший брат засміявся:

— Та він сам одружиться, мамо, зараз стільки дівчат і молодих жінок самотніх після війни залишилося! – і він обережно притис до себе свою дружину, Агафію, яка світилася йому назустріч з любов’ю і радістю. Нарешті, діждалася з фронту свого чоловіка, а на руках у Миколи, ще й дитинка, Ганнуся, теж радісно тримається за батька своїми рученятами.

Віктор подивився на них, зітхнув:

— Ні, спочатку я з’їжджу туди, до Південного, виконаю свій обов’язок. А вже потім подивимося…

І Віктор не став відкладати у довгу шухляду свою обіцянку. Тільки купив кульок цукерок, подушечок, для дітей, і пішов на залізничну станцію. Там з’ясував, що у бік Південного буде пасажирський тільки у дві години, довго чекати, вирішив добиратися товарними поїздами, ці йшли частіше.

В одному з них у тамбурі і поїхав до Південного. Таких, як він, було багато, навіть деякі відчайдухи їхали на даху вагону, підставляючи свої груди назустріч свіжому повітрю. Але він не схотів лізти наверх, йому і в тамбурі було добре.

До Південного їхати години три, і вже десь біля годин дванадцяти Віктор був на місці. Знайшов цей провулок, розташований на самій околиці селища. За малесенькими хатками добре видно зелене колгоспне поле. А на ньому рідкі постаті колгоспниць.

Ось і хата під номером вісім. На дворі бігає на ланцюгу собака, зупинився, гавкнув у бік незнайомої людини, замахав хвостом, з хати виглянув хлопчик, утупився теж у незнайомця. «Мабуть, Васильок».

— Привіт, Васильок! – сказав Віктор. – Поклич маму.

— Мати пішла до магазину по хліб. – сказав Васильок. – А звідки ти мене знаєш?

— Я все знаю! – загадково сказав незнайомець і простягнув йому цукерку. – На з’їж!

Той не відмовився і з задоволенням почав катати по роту солодку подушечку.

— Зайти в хату можна? – спитав Віктор.

— Можна, — дозволив Васильок і наказав собаці:

— Цить, Рябко, лізь у будку.

Той не став кидатися на Віктора і з охотою поплентався у будку. Звідки тільки виглядав його чорний носик.

В хаті були ще двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. Вона була найменшою і сиділа на підлозі. І вони теж не відмовилися від солодощів.

— Добрий день Микитка і Вірунька! – привітався з ними Віктор.

— Звідки ти нас знаєш? – знову здивувався Васильок.

В хаті було прибрано і чисто. Діти сиділи в чистому одязі і умиті. В цей час на подвір’ї загавкав Рябко. Віктор виглянув у вікно і побачив, як до хати йде молодиця із сумкою в руці а навколо неї танцює на ланцюгу Рябко.

— Мама! – сказала Вірунька і простягнула свій пальчик до дверей.

— А де це мої хороші? – проспівала молодиця у сінях і зупинилася на порозі, побачивши молоду незнайому людину у кімнаті.

— Він нас усіх знає! – доповів із боку Васильок.

— Добрий день, Настя! – привітався Віктор.

Вона мовчки дивилася на нього і в очах у неї з’явилися сльози, але стрималася, не хотіла лякати дітей.

— Ви Віктор! – сказала вона.

— Так! – підтвердив він. – Товариш Івана.

Вона підійшла до нього, обійняла і поцілувала:

— З поверненням… живим і здоровим…

Віктор розгубився але взяв себе в руки, теж не хотів лякати дітей, притримав її за плечі, сказав:

— Так вийшло… ми з ним домовилися…

— Я знаю, — відповіла Настя, — Іван мені писав у листах…

— Ой, — огляділася вона, — треба вже готувати обід!

Але Господь послав їм у цей закуток землі не дуже багато, і Віктор зголосився ще раз піти у їхню лавку і купити щось до обіду.

— Там взагалі нічого немає… можна і не йти! – засміялася Настя, дивлячись на Віктора. Він вже виклав на кухні свої цукерки і Васильок із Микиткою зразу же до них прилипли. Але мати їх сховала:

— Знаю вас, зразу же все поїсте. – відмахнулася вона від дітей.

Віктор пішов у лавку, де товару майже не було, один хліб, але продавщиця, побачивши Віктора, подобрішала і витягла із під прилавку консерви з якоюсь рибою і нагороджуючи його нею і своєю найгарнішою посмішкою, сказала:

— Оце тільки привезли з району!

Віктор купив її, потоптався ще трохи у лавці і пішов назад. Коли повернувся, Настя щиро здивувалася:

— Нічого собі! Така скупердяга, як ця Вітрючка, і ще й дала консерву! Мабуть, хтось іздох у лісі! – вона засміялася і її дзвінкий сміх обійняв усю хату і навіть вибрався на двір, де Рябко увесь час терся біля дверей, надіючись і собі отримати щось із барського плеча.

— Пообідаєш із нами! – вирішала Настя і повернулася до плити. Він зам’явся:

— Я, мабуть, поїду додому. Що я вас буду об’їдати…

Настя рішуче замахала руками:

— Ні, ні, навіть і не думай! Правда, діти? – звернулася вона за підтримкою до дітей. Васильок, як старший, кивав головою, Микитка без усіляких церемоній ухопив Віктора за палець, тільки Вірунька посміхалася йому з лавки.

— Ну, добре, — погодився він, — що тобі тоді допомогти по господарству, щоб не сидіти без діла.

— Ти можеш сидіти біля мене! – вихопилося у неї. І вона зразу зашарілася:

— Тобто, якщо хочеш, то перенеси дрова у сарай, щоб вони не намокли під дощем. Васильок покаже!

Він пішов на двір до сараю, перевірив дах, Васильок показав де у них стоїть драбина, підправив у двох місцях дах, щоб не текло, а потім переніс усі дрова і ретельно поскладав ліворуч і праворуч від входу, щоб було зручно для господарки. «Треба їх ще поколоти!» — майнула думка.

Бачив, як якісь жінки заходили до Насті у хату, потім виходили, здоровкалися з ним і допитливо і здивовано дивилися на нього. Мовляв, що це за фрукт такий у нас з’явився?

Він не бачив, як з вікна кухні Настя теж дивилася на нього. З подивом і збентежено. Потім усі сиділи за обідом, Настя смачно все приготувала, і діти швидко їли, дивлячись на несподіваного гостя.

Тільки Вірунька спитала:

— Ти хто?

І він закашлявся і не знав, що відповісти дитині. Настя швиденько переключила увагу Віруньки:

— Зараз будемо пити узвар із грушок!

Після обіду Настя пішла вкладати дітей спати. Вони не хотіли, все чіплялися до Віктора, а Микитка навіть спитав:

— А ти не підеш від нас? – чим заставив обох дорослих почервоніти.

— Ні, — пообіцяв він, — не піду від вас.

Настя подивилася на нього і несмілива посмішка з’явилася у неї на обличчі:

— Краще не обманюй дітей. Вони все відчувають.

— Та ні… я не обманюю… — похитав він головою.

Після того, як діти позасипали, вони сиділи на призьбі, розмовляли.

— Ти одружений? – спитала Настя.

— Ні, не встиг, — відповів він.

— Ну, тепер встигнеш! – засміялася вона. – Такий красень! Кожна дівчина тобі не відмовить!

— Я ще не думав про це, — зніяковів Віктор.

Вона подивилася на нього і сказала:

— Пробач мені, ви там таке перенесли і не всі живі повернулися… — і сльози закапали у неї з очей.

Він доторкнувся до її руки, затримався на мить:

— Ти… не плач… вже нічого не зміниш… діти у тебе гарні…

А коли діти повставали, то вони знову причепилися до Віктора, навіть Вірунька захотіла сісти йому на руки. Так він бавився із ними до самого вечора. А Настя причепурилася, одягла своє саме красиве плаття, білі квіти по синьому полі.

Віктор навіть не втримався, сказав:

— Тобі дуже личить ця сукня!

— Правда? – вона, мабуть, перший раз невимушено посміхнулася до нього.

Поклали його спати у кухні і він довго ворочався на незручному ліжку, прислухаючись, як Настя бореться із дітьми, які не хотіли засипати.

Не помітив, як заснув. А вранці прокинувся від того, що Настя почала палити плиту, треба було готувати їжу для дітей.

Вона думала, що він спить і підійшла подивитися на нього. А він глипнув на неї очима, вона побачила і засміялася:

— Пробач, розбудила тебе…

— Ні, треба вже вставати! – засміявся і він у відповідь.

Настя відвернулася і він швидко натягнув свої армійські штани. Вмився на дворі. Причепурився теж. Рябко підійшов до нього і лизнув за руки.

Після сніданку, вони пішли з хати. Настя на роботу, залишивши Василька за старшого, а Віктор на станцію.

Наостанок Настя притулилася до нього і поцілувала у щоку:

— Спасибі тобі! Ти добрий…

— Ну, я піду, — стиха сказав Віктор і стояв і дивився, як вона швидко пішла у якийсь провулок і щезла в ньому.

Зітхнув і пішов на станцію. Повернувся додому так само, як і приїхав, в товарняку. Вдома його вже чекала з нетерпінням мати:

— Чого так довго, синок? – спитала його, мружачи свої очі.

— Розумієш, вона там з трьома маленькими дітьми… сама… допомоги ніякої немає… не міг зразу поїхати, — винувато казав син.

Цілий день він не знаходив собі місця. Тинявся по хаті, по двору. Згадував, як Вірунька вилізла до нього на руки і притулилася голівкою до його грудей і щасливо зітхнула, як Микитка міцно тримав його за палець, як Василько показував йому де у них знаходиться драбина, як Настя схилилася над ним ранком, думаючи, що він ще спить…

І він пішов у хату, дістав свій речовий мішок, з яким повернувся з фронту, сказав матері:

— Мамо, дай мені харчів, які є, я їм відвезу! Я не можу їх так кинути…

Мати все зрозуміла, сказала, уважно дивлячись на сина:

— Дивись, синок, троє діток, це важка ноша, не можна їздити туди-сюди!

— Я це розумію, мамо! – він поцілував матір і заходився збиратись.

З важким речовим мішком пішов на станцію. Сів на перший товарняк, але на цей раз щось у всесильному господарстві залізничних доріг не спрацювало і їм прийшлося десь у полі на запасних коліях довго стояти, пропускаючи пасажирські і товарні ешелони.

Нарешті рушили. І Віктор дістався до Південного серед глухої ночі. Дібрався до їхньої хати. Рябко не гавкав, лизнув кілька разів його руку.

В хаті спали і він не захотів будити дітей, лякати їх усіх. Сів на призьбі, довго дивився на зоряне небо і не помітив, як заснув. Рябко куняв за компанію поруч.

Вранці, ще сонечко тільки піднялося над обрієм, Настя вискочила з хати і завмерла. На призьбі біля дверей спав Віктор а біля нього притулився великий речовий мішок. Рябко вскочив і лизнув руку Насті, крутячі на всі боки хвостиком.

Вона схилилася над ним і щаслива посмішка замайоріла на її обличчі. Стояла і боялася порушити його сон.

22.06.2016р.

Вечное постоянство

Молоденькая фурия Тисифона опоздала на экзамен и теперь нерешительно топталась перед дверьми в классную комнату. Оттуда доносился громкий голос учителя Арея.

— Ты, что, йолопе, не можешь запомнить, где право, а где лево? Иди и подготовься… — гремел из-за дверей рассерженный учитель.

Из класса вылетел взъерошенный Котт — высокорослый детина, в каждом классе сидит по два года, вытирал своей ручищей вспотевший лоб. Его бы уже давно отчислили из школы, но он был сын самой Геры.

— Ну? – кинулись к нему со всех сторон одноклассники.

— Топит! – односложно буркнул Котт.

— Тебе что попалось? – поинтересовалась высокая с длинными стройными ногами Мегера, испуганно пялясь на соученика.

— Гадание по небесным светилам, — ответил он.

— Вот дурак, — хмыкнула стоявшая рядом Геката, длинные темные волосы ее струились со всех сторон, закрывая до самых колен всю фигуру и оставляя открытыми две большие груди, — я ведь тебе разъяснила… повернись лицом на юг… пошли молнию слева… лучше справа… Арею нравится…

— Да… запомнишь…. Он как крикнул…. Я все и забыл… — жаловался Котт.

— Он не обыскивает? – деловито спросила еще одна фурия, Селена, густая растительность покрывала почти все ее тело.

— Нет! – буркнул Котт.

И Селена стала прятать шпаргалки в курчавые волосы, которые росли у нее ниже пупка.

Надо было уже кому-то заходить, но все пугливо жались к сырым стенам коридора, не решаясь войти, и смотрели на Тисифону. Она была любимица Арея и поэтому все кивали ей:

— Заходи… заходи… авось после тебя он станет добрее!

Тисифона вздохнула, свела пальцы пучком:

— Чур, чур меня! – и ступила на порог.

— Кто следующий? – Арей оторвался от бумаг и увидев вошедшую, с удовольствием залюбовался золотистой кожей ее тела.

— Проходи… проходи… — он постарался придать своему скрипучему голосу самые добрые интонации.

Тисифона подошла к столу, растерянно уставилась на белые квадратики бумаги, лежавшие на столе, машинально поправила волосы, закрывавшие ее плечи и груди, вздохнула и вытащила билет.

— Какой номер? – спросил Арей.

— Третий! – радостно вымолвила Тисифона. Она успела его повторить перед тем как идти сюда.

Через плохо закрытую форточку в окне в комнату струился прогорклый запах чего-то горелого. Где-то жарили грешников.

Арей шумно потянул воздух ноздрями:

— Говорил этому Плутону, не подкладывай столько дров. Дышать нечем!

— Иди, готовься! – приказал учитель Тисифоне.

Она села у монитора, посмотрела в билет. Первый вопрос был знакомый: «Обычная современная пара. Он и она. Знакомы, незнакомы, малознакомы (необходимое подчеркнуть). Психологическая несовместимость, негативное влияние родителей». И так далее. И где-то в самом конце мелким шрифтом было набрано: «Любовь». Тисифона помедлила, вздохнула и обвела его карандашом.

Экран монитора засветился и на нем ярко засверкал вестибюль большого дворца культуры, он был переполнен военными и гражданскими, слышны были говор и шум. У входа в зал празднично сияла огромная цифра «пять». Отмечали юбилей армии. Вот молодой офицер, только что сдал в гардеробной свою шинель и фуражку, повертел в руках номерок, нерешительно глянул по сторонам. Рядом, спиной к нему раздевалась девица, сиреневое платье, вишневые туфли, в руках сумочка, прихорашивается у зеркала, оборачиваясь, встречается взглядом с лейтенантом, он из той же части, где работает и она, улыбается ему.

— Ну, давай, отвечай, — говорит Арей и экзаменующаяся возвращается к столу учителя.

— Они должны здесь, на торжественном вечере, познакомиться, она работает в спецчасти, ее бросил жених…

— Очень хорошо! – удовлетворенно улыбнулся Арей, довольный ответом ученицы, — Продолжай!

— Она хотела уволиться, да ее не отпустили… живет одна с мамой… стеснена в средствах…

— Прекрасно! – потирал руки экзаменатор, — ну и что дальше?

— Они встретятся и полюбят друг друга… — ответила Тисифона.

На экране было видно, как лейтенант покупал что-то в буфете, а рядом стояла смущенная девушка.

— Постой, — недоумевал учитель, — а где трудности… сложности… непреодолимые препятствия… разрыв… и так далее? – он грозно смотрел на свою любимую ученицу.

— Они все преодолеют, — тихо ответила Тисифона.

— Как так, преодолеют? – не согласился учитель, — Подкинь им квартирный вопрос. Ну, например, пусть они после свадьбы проживут этак лет десять с тещей в одной комнате… коммунальной квартиры…

— Подкинула… — ответила любимая ученица.

— Ну, и что? – оживился Арей.

— Выдержали, — виновато вздохнула Тисифона.

— Ну, что из вас выйдет! – раздраженно стукнул кулаком по столу учитель. Он несколько раз прошелся по классу, остывая, и вернулся к столу.

— Ну, ладно, — махнул рукой, — какой там у тебя второй вопрос?

— Гадание по кукушке, — обрадовалась Тисифона. Хвала Богам, спихнула первый вопрос!

На экране появились молодожены, слышен был свадебный марш, и на фоне его куковала кукушка.

Арей прислушался и недоуменно повернулся к Тисифоне:

— Сколько ты им отмерила?

— Восемьдесят пят лет… — робко сказала она, но посмотрев, как краснеет лицо у Арея и начинает дрожать его козлиная борода, поспешно добавила: — девяносто… И чтоб умерли в один день…

Арей снова хлопнул по столу рукой, от этого экран монитора вспыхнул и угас, и раздраженно сказал Тисифоне:

— Ну, что вы такие все бестолковые… даже ты… ведь так вы никогда не научитесь ремеслу…

Он посмотрел на притихшую Тисифону, помолчал и добавил:

— Не получится из тебя ведьмы… уж слишком ты всех жалеешь… а я хотел тебя поставить у входа в Аид… все-таки тепленькое местечко…

Подвинул к себе зачетку и там, где было написано «спецкурс ауспиций» — мелким почерком старательно вывел – «зачет» и расписался.

— Иди! – кивнул он Тесефоне, и та облегченно устремилась к дверям. Арей вспомнил свой собственный экзамен, когда он сдавал курс по мифологии самому Зевсу и тот сердился, если Арей путался в сложных взаимоотношениях богов и богинь. Вздохнул. Ничего не менялось под этими вечными Солнцем и Луной.

«Вечной мужественности взмах…»

Янчика несподівано осяяло, коли він вже йшов з роботи додому. «Я ж вже готовий письменник. І досвід в мене великий є, і знань потрібних теж багато. Можу вже писати!»

Від цієї думки, що потрапила йому в голову, він навіть зупинився на вулиці. Подивився навколо себе. Люди йшли у різні напрямки, не здогадуючись, що проходять повз генія.

Прямо по дорозі, трошки збоку, був розташований «Амстор».

«О-о, дуже добре, треба щось взяти на вечерю», — вирішив майбутній Чехов.

В «Амсторі» він не затримався, взяв хліба і до хліба і вже збирався йти далі, та тут згадав, що потрібно ще взяти й пляшку. Повернувся до відділу, де з усіх боків посміхалися йому назустріч різні симпатичні карафки із красивими назвами напоїв і вибрав по своїм грошам підходящого Бахуса.

Що воно таке, «Бахус», не знав, вирішив, як прийде додому подивиться ув інцикльопідії.

«Письменник повинен все це знати, бо він відображає життя і залишає його для нащадків». – урочисто подумав новий Достоєвський.

Удома мати здивувалася, що він не сам приперся з роботи, як завжди, а й ще щось купив для вечері. Задоволено покивала головою:

— Молодець, синку! Я вже вечерю приготувала, йди поїж! – і пішла на кухню.

Янчик швиденько попоїв і всунувся у свою кімнатку, де за невеликим столиком біля вікна йому подобалося сидіти і дивитися, що діється на вулиці.

Але сьогодні йому було не до цього. Він витяг чистого листа паперу, взяв у руки ручку і втупився у папір.

«Щоб це такого утнути?» — подумалось йому. Але в голову нічого не йшло. Ще трохи посидів, як на зло, на вулиці теж нікого не було.

«Куди це всі поділися?» — незадоволено подумав Янчик. Прислухався, мати на кухні дивилася якусь передачу по телевізору. Артистка читала якийсь текст і він почув, як вона виразно промовляє фразу: «Вечной мужественности взмах…»

Що воно таке, він не дуже розібрався, взмах та взмах, але красиво і взяв і записав собі на папері, не здогадуючись, що в серйозних людей це називається плагіатом. Він ще й такого слова не чув.

Посидів трохи, до цієї першої фрази нічого було додати, а з кухні линула музика, мабуть, мати закуняла, бо вона не терпіла слухати музику.

Тут на виручку прийшов товариш Янчика, Сьома Євтухов, разом вчилися в школі, в одному класі. Він теж утупився у папір, уважно прочитав написане:

— … Мужественности… взмах… Що це таке? – він здивовано дивився на свого товариша.

Янчик поскрипів стільцем і відчайдушно сказав:

— Я сьогодні став письменником. Ось!

— Ну, ти, блін, дайош! – хіхікнув Сьома. — Тебе Юлія Мойсеївна не впізнає!

Юлія Мойсеївна була їхнім класним керівником і викладала у них російську літературу.

— А, що, я гірше за… — Янчик покопався у своєму мізку і видав на гора прізвище першого-ліпшого письменника, що підвернувся: — Грибоєдова?

— Это дело надо отметить! – зразу же погодився Сьома, йому було по барабану, яка буде причина, аби тільки випити.

Янчик солідно поклав перо на стіл і пішов на кухню за пляшкою та хоч якоюсь закускою.

— О, це по нашому, по письменницькі, — схвально потер руки Сьома і заходився наливати чарки.

— Ну, вип’ємо за твій новий роман! – зразу беручи бика за роги, сказав Сьома, чокаючись із майбутнім Тургєневим.

Коли випили по другій чарці, Янчик схопив ручку і надряпав на папері ще одне речення: «В кімнату зазирнув Янукович».

В цей момент знову із кухні вихопився красивий жіночий голос:

— Строй заново разбитой жизни зданье…

Письменники подивилися один на одного:

— О! – сказав Янчик і потягнувся за ручкою.

— О! – сказав і собі Сьома, — В этом что-то есть! Записывай! Знадобиться!

— Ось! – сказав Янчик, записуючи і додав: — Я бачу, що письменницька справа дуже важка і копітка.

— А що ти думав! – підтримав його Сьома, — Що, даремно нам ставила завжди двійки Юлія Мойсеївна?

— Ну, — скривився Янчик, — знайшов що згадувати. Краще давай підкажи, про що написати роман. Такий, як у Толстого «Війна та мир», якраз на сьогодні тема дуже актуальна.

— А ти, що, подужаєш? – засумнівався Сьома, — це ж стільки треба паперу!

— Паперу знайдемо, це не проблема! – ствердно сказав Янчик. – І біографії наші підходящі, письменницькі. Я тільки де не працював, електриком, у котельні, двірником, сторожем, кочегаром, а зараз в охороні разом із тобою. Вражень досить не на один роман! – і Янчик наповнив ще чарчини.

Але зразу же поставив пляшку, притягнув до себе папір і швидко записав ще одне речення: «А в ній вже сиділи Кучма із Порошенком».

— Ну, ти дайош! – засміявся Сьома, — Порошенко ніколи не сяде біля Януковича!

— Не заважай! – відмахнувся Янчик, — Я бачу, як вільно розвивається даль роману.

— Що ти голову собі ламаєш! – підказав Сьома. – Візьмеш у долю, то я тобі зразу скажу, як треба зробити! Згодний?

— Згодний! – зразу же погодився Янчик.

— Українську літературу зараз мало хто читає. Візьмемо «Фату Моргану» Коцюбинського і дію перенесемо у наш час, і все, і не будемо голови морочить. Ніхто не здогадається. Тим більше, я бачу, що ніхто, крім нас з тобою, не читає.

Геніальне, як завжди, дуже просте. На цьому письменники і погодилися. Вирішили завтра ж і починати писати шедевр.

03.10.2015р

Вот наступают дни

Повесть — элегия

1.

Уже третий день шел дождь, и поэтому все в Ерушалеме были радостные и умиротворенные. Будем с урожаем!

Даже пророк Бен-Цви, изрыгавший неделю подряд проклятья небесам, куда-то запропастился, исчез с городской площади.

Радовалась вместе со всеми и Саломия, глядя, как несутся с небес потоки животворящей воды, как льется она через край из забытого у стены кувшина, как несутся ручьи со двора прямо на улицу, а там, соединившись с такими же потоками из других дворов, бурно неслись в канаву, притаившуюся в конце ее.

Саломия, вбежав на крыльцо, подставила дождю свои ладошки и с удовольствием смотрела, как на них весело танцевали дождинки незамысловатый, но такой приятный для сердца, танец.

— Не стой под дождем, намокнешь! – выглянула из-за дверей мать, с улыбкой глядя на свою не

в меру расшалившуюся дочь.

— Не-а, не намокну! – та, сорвав с головы голубой платок, подставила и ее под журчащие струи дождя.

Над оградой появилась мокрая фигура Исаака, соседа, он радостно воззрился на Саломию с матерью:

— Голода не будет! Хвала Всевышнему!

И здесь Саломия увидела, как некто в белых одеждах появился на их улице. Он шел по середине ее, вернее, плыл по ней, легко ступая босыми ногами по воде, а дождь, мягко прикасаясь к его фигуре, тут же отскакивал в сторону, создавая вокруг него сияющий нимб.

Медленно проплыл мимо них и скрылся за поворотом. От всей его небольшой фигуры веяло такими добротой и покоем, что невольная свидетельница не замечала, как дождь проникал сквозь ее одежды и холодил разгоряченное тело.

— Кто это? – спросила Саломия, пораженная его красотой, небольшая черная бородка оттеняла смуглое лицо, на котором сияли большие, как спелые сливы, глаза.

— Учитель Праведности из Назарета, — ответил Исаак, и осторожно обходя лужи, направился к себе домой. Дождь стал меньше, и можно было приниматься за работу.

На улице появился патруль и женщины сразу же укрылись в доме, подальше от греха. В окно хорошо было видно густо шедших солдат, их длинные копья блестели под лучами только что выглянувшего из-за туч заходящего солнца. Мерно шагая, они ушли в ту же сторону, что и незнакомец.

Саломия увидела, как у ворот вновь показался чем-то очень встревоженный сосед. Он постоял, растерянно вертя во все стороны головой и не разбирая дороги, засеменил вслед ушедшим.

А тот, кто так поразил Саломию, Учитель Праведности, не торопясь, подходил к домику на окраине города, который робко притаился среди акаций и маслин, да так, что еле были видны окна среди ветвей и листьев.

Здесь его уже ждали. И как только он взялся за дверную клямку, чтобы войти в дом, дверь, взвизгнув несмазанными петлями, сама отворилась и на пороге появился улыбающийся Иоанн:

— Учитель, все в сборе, и мы ждем тебя!

Иоанн отступил, пропуская вперед вошедшего и тот оказался в маленькой, тесной комнатке, где за столами, прижавшись друг к другу, чтобы всем поместиться, сидели его ученики. Перед ними в мисках находилась их скудная трапеза, но они не приступали к еде, терпеливо ждали учителя.

Один только Иуда недовольно отщипывал лепешку, что лежала у него на тарелке, давайте, будем уже есть. Но, заглянув в глаза Петру, сидевшему напротив, сдержался.

— Благослови, Господи, нашу трапезу. Аминь. – коротко вскинул к небесам руки учитель и все за столом потянулись к еде. Ели в тишине, спеша утолить голод. А учитель, почти не прикоснувшись к яствам, молча ждал пока все не насытятся.

Хотел что-то сказать. Но тут робко постучали в окошко. Все замерли, стараясь рассмотреть, кто это там стоит возле него, самые ближние различали фигуру в капюшоне, она подождала и осторожно царапнула раз, другой по стеклу, привлекая к себе внимание.

— Впустите его, — кивнул Учитель и Андрей, оказавшийся ближе всех к дверям, открыл ее.

На пороге стоял незнакомец, он растерянно скинул капюшон с головы, и все увидели мокрые, слипшиеся волосы, прилипшие ко лбу. Он неуверенно осматривал присутствующих, не думал, что их так много и не знал, как начать.

— С какой вестью пришел, добрый человек? – помог ему Учитель.

— Сейчас сюда придут римляне, я их только что обогнал на улице, — сказал Исаак, а это был он и все задвигались и зашумели, поспешая к выходу.

Один только Учитель спокойно поднялся и не спеша, вместе с Исааком, которого все оттеснили в сторону, последним покинул хижину.

Они только успели укрыться в масличной рощице, тревожно шелестевшей им навстречу об опасности, как во дворе под лунным светом заблестели копья римских солдат. Кто-то из них уже ломился в дверь хижины, остальные стояли плотным строем вокруг, готовые ко всему.

Но оказалось, что они пришли поздно, в хижине никого не было, хотя по остаткам еды на столе было видно, что те, за кем они пришли сюда, буквально перед их приходом ушли.

Вновь сыпанул дождь и солдаты, защищаясь, натянули на головы капюшоны. Оставив стражу из троих легионеров охранять хижину, остальные вновь медленно и плавно ушли назад.

— Кто-то их предупредил, — спокойно сказал Учитель и все почему-то посмотрели на Иуду. Тот, застигнутый врасплох, чуть не подавился лепешкой, прихваченной со стола.

Луна, выглянувшая из-за туч, вновь осветила рощицу и всех, сгрудившихся вокруг Учителя.

Исаак, оказавшийся рядом с ним, неуверенно улыбнулся:

— Равви, переночуй у меня. Куда ты сейчас пойдешь?

И вновь набежал теплый ветерок, и запели, зашумели ветви маслин, с благодарностью принимая слова человека. Учитель глянул на своих замерших учеников и кивнул, соглашаясь. И все, как и ветви маслин, зашумели, переговариваясь и с готовностью направляясь за Исааком. А он, далеко не отпуская от себя Учителя, заспешил впереди всех восвояси.

Когда стемнело и мать зажгла светильник, залаяла во дворе собака и тут же замолчала. И Саломия вышла на порог посмотреть, кто там пришел? Под платаном, росшем неподалеку во дворе соседа, мелькали какие-то незнакомые фигуры. Отсюда было плохо видно, кто это.

Но тут из-за туч выбежала луна, осветив все вокруг, и Саломия узнала того, кто шел по улице во время дождя. Казалось, что и сейчас его фигура была объята каким-то мягким светом. А рядом с ним радостно семенил сосед, Исаак, направляясь вместе со всеми к дому.

Через мгновение в окошке у соседа зажегся огонек, призывно бросая в темень неяркое пламя. И Саломие захотелось побывать там, еще раз посмотреть на этого, совсем не похожего на всех, человека.

И она стояла в растерянности на пороге своего дома, подставляя груди ветерку, прибежавшему сюда с Кедрона.

А по улице, в это время, проходил наряд римских солдат, были слышны тяжелые шаги их сандалий по булыжнику, и над забором появились, мерно колеблясь в такт шагам, длинные копья, помедлив, они исчезли, растворившись в темноте переулка.

И здесь помогла, сама того не ведая, мать.

— Саломия, доченька, — сказала она, — отнеси Исааку посуду, а то я забыла днем ее вернуть. Он просил.

— Сейчас, — с готовностью отозвалась дочь и подхватив тяжелые амфоры, осторожно понесла их к соседу, чтобы (не дай Бог!) не разбить в темноте.

А ему было не до них. Он, как и все остальные в доме, молча вслушивался в то, что говорил Учитель, восседавший за столом со своими учениками.

— На земле все люди – братья! Пришли мы на этот свет, чтобы делать добро. С открытым сердцем, жаждущим любви, ко всякому подходите и сторицей вам воздастся, — доносились до Саломии необычные, доселе не слышанные, слова.

Она застыла у стены, внимая тому, что говорил этот такой непохожий на всех, человек. И его слова проникали в ее душу, находя там горячий отклик.

— Равви, даже тем отвечать добром, кто делает зло? — недоуменно спросил Фома, разводя руками. На его почерневшем от загара лице светилось удивление.

Учитель помолчал, разглядывая спросившего, и улыбнувшись, повторил:

— Да, Фома, не удивляйся, добро не имеет границ, и ты скоро убедишься в этом.

Все поразились непонятным словам, но каждый остался со своим мнением.

Саломии надо было уходить и она, с сожалением вздохнув, тихонько отворила дверь и вышла из дома.

На дворе стояла месячная ночь. Неподалеку негромко шелестели листьями оливковые деревья, устраиваясь на ночлег, на соседней улице скрипели подошвами о гравий уставшие за день римские легионеры. Где-то залаяла собака. А Саломия шла к себе домой, и в ее ушах звучал голос Учителя, он обращался к ней:

— В каждом из нас есть перст Божий и имя ему – любовь!

А на другой день, рано утром, кто-то осторожно постучал к ним в окно. Саломия выглянула и увидела соседа, Исаака, он держал в руках какой-то сверток.

— Посмотрите на это. Настоящее чудо! – говорил он, одновременно пугливо оглядываясь по сторонам.

И только очутившись в комнате, подальше от чужих глаз, развернул сверток. Оказалось, что это полотенце.

— Я его дал равви сегодня утром, когда он умывался. Посмотрите, что он с ним сделал!

И Саломия с матерью увидели на полотенце лик Учителя. Большие голубые глаза его смотрели в душу Саломие, и ей казалось, что она слышит мягкий, тихий голос:

— Вот наступают дни, дочь моя, запомни их.

И пораженная, она оглянулась. Но нет, в комнате были только Исаак с матерью. Они стояли и не сводили глаз своих с полотенца, откуда испытующе смотрел на них Учитель Праведности из Назарета.

Он любовно погладил кусок смоковницы, лежавшей перед ним на верстаке и подумал, что у себя дома обязательно сделал бы из него удобные сандалии. Еще раз провел рукой по дереву и ощутил, как ткань древесины мягко поддается под его пальцами.

Вздохнул, с сожалением вспоминая те давние дни, когда он жил у себя дома в Назарете и трудился в мастерской отца, выполняя заказы соседей. Радовался, когда под его руками получалась хорошая вещь, которую он потом безошибочно узнавал на чужой ноге в любой, даже самой многочисленной, толпе. Светлели глаза у отца, когда он видел, как все уверенней становится рука сына. Уже и невесту стали подыскивать ему, чтобы женился, завел семью, как все люди…

Да все пошло иной дорогой. Вспомнил, как мать, еще в самом начале, сказала:

— Смотри, сынок, тяжкий крест взваливаешь себе на плечи.

Он тогда ничего не сказал, только наклонился и поцеловал ее в щеку.

Скрипнула дверь и в мастерскую, приткнувшуюся к самому дому, заглянул Исаак:

— Ты здесь, учитель? А я тебя искал на винограднике. Думал, что ты там.

И, помолчав, добавил:

— Тянет к ремеслу?

— Да! – просто ответил он. Положил на место кусок смоковницы и улыбнулся:

— Зарабатывай хлеб свой насущный потом своим!

— Идем, учитель, нас уже ждут, — позвал Исаак, — они хотят тебя видеть.

Вышли из мастерской, направляясь к дому, с небес сеялся мелкий дождик, почти у самого забора тихо лопотал навстречу прохожим свои нехитрые новости молодой ясень, у входа в дом стояла бочка, наполненная до краев, и Учитель набрал из нее в сосуд воды.

Зашли в дом. Учитель подошел и опустился перед матерью Саломии на колени, налил из сосуда в умывальницу воды и стал мыть матери ноги.

— Сынок, ради Бога, не надо, — растерянно лепетала та. В комнате стояла такая тишина, что было слышно, как журчит вода в умывальнице. Вымыв ноги матери, Учитель вытер их насухо полотенцем, висевшем у него на поясе и перешел к Саломии.

Та, вся вспыхнув, попыталась спрятать ноги под себя, но Учитель, мягко прикоснувшись к ним, подставил под них умывальницу и Саломия покорно опустила в нее ноги. Тоже проделал и с Исааком.

Тот застонал от растерянности:

— Господи, тебе ли мыть мои ноги?

На что Учитель ответил:

— Если это я делаю вам, то и вы должны так поступать между собою.

Потом сидели за столом и вкушали яства.

И тихо звучал голос Учителя, доходя до каждого, до самых удаленных тайников их душ:

— Не убий!

— Не укради!

— Если тебя ударили в щеку, подставь другую!

— Люби ближнего своего!

— Подай милостыню страждущему!

И эти простые, такие необычные и такие понятные всем и каждому слова, мягко падали на благодатную почву, находя отклик в душе каждого из присутствующих.

А по улице в это время проходили легионеры, бдительно неся свою службу во имя императора.

Из Храма, расположенного в центре Ерушалема, вышли двое в багровых одеждах и остановились на ступенях.

— Каиафа! – обратился старший к своему, более молодому, спутнику. – Пора уже кончать с этим проповедником. Или дождемся, когда весь народ пойдет за ним?

— Хорошо! – откликнулся Каиафа. – Сегодня все сделаем. Не беспокойся, АннА! Я уже думал об этом.

И каждый пошел дальше своей дорогой. Встречные почтительно обходили их.

10.

Кипарис запел, зажурчал ему навстречу, протягивая свои серебряные ветви. Луна вышла из-за облака и осветила все вокруг в темном дотоле Гефсиманском саду.

Вверху под самой горой виднелось селение. Они только что ушли оттуда и вовремя, отсюда, снизу, было хорошо видно, как блестят под луной доспехи римского патруля, как мерно движутся длинные копья в такт шагам. Но они уже были вне опасности, по крайней мере, сейчас.

С другой стороны, от них, за рекой, город готовился ко сну. Редкие огни выдавали его присутствие.

— Придется здесь переночевать, — сказал один из учеников, Яков, удобно устраиваясь под соседней маслиной и запахиваясь туникой. Остальные последовали его примеру.

Учитель Праведности помедлил, обдумывая решение, но, посмотрев на уставших спутников, согласился. Конечно, лучше уйти за Кедрон, так безопаснее, но это смогут они сделать и завтра утром.

11.

— Тридцать грошей тебе хватит? – спросили его, брезгливо поджимая губы.

— Да, — он боялся поднять голову и посмотреть в глаза спросившего.

Болело избитое тело, босые ноги зарылись в теплый песок, какой-то легионер отобрал у него сандалии, сквозь разорванные одежды виднелись жилистые, загорелые бока.

— Какой он из себя? – вновь спросили его, отворачиваясь.

— Очень заметный! – оживился спрашиваемый, — сразу можно узнать, что это он.

— Да? – насмешливо глянули. – Подойдешь и поцелуешь его, чтобы не спутать.

— Хорошо, хорошо, — согласно закивал, облизывая пересохшие губы.

— Ну, тогда пошли! — и этими словами отрезал ему путь к прошлому.

12.

А может все-таки уйти за Кедрон? Он сидел, опершись о ясень, и наблюдал, как луна медленно-медленно скрывалась за облако, чтобы в следующую секунду вновь выскользнуть из-под него и озарить все вокруг серебристым светом.

Его немногочисленные спутники, остальные разошлись до завтрашнего утра, намаявшись за день, уже спали.

Один только Петр еще бодрствовал, изо всех сил отгоняя от себя сон.

— Отдыхай, Учитель! – еле ворочая языком, сказал он. – Завтра нам предстоит тяжелый день.

Он кивнул, соглашаясь, и тут же чутко прислушался, не донесется ли что-нибудь подозрительное? Но нет, вокруг была тишина, только изредка прерываемая лаем собак, да доносились из города звуки флейты. Кто-то играл в преддверии праздника.

И все-таки он был настороже, что-то смущало его. Да, надо было уйти за Кедрон, так безопаснее. Опустив голову на грудь, задумался. Вспомнил своих вчерашних слушателей, Саломию и ее мать, их глаза, с таким вниманием смотревшие на него, по-детски открытые уста Саломии, усмехнулся.

Где-то далеко-далеко в темном пространстве неба ярко сверкнула и угасла, летя к земле, звезда.

И здесь он увидел их, римских солдат, подходивших к нему вместе с Иудой.

— Учитель, — успел тот сказать, пряча глаза, и целуя его в щеку, — учитель…

Бледная луна растерянно смотрела на них с далекого небосвода.

13.

Кто-то яростно колотил в двери и испуганные мать с Саломией открыв ее, увидели на пороге Исаака. Он, задыхаясь от быстрого бега, еле выговорил из последних сил:

— Учителя… ведут… на казнь…

Стояли обе, окаменев, и не сводя глаз своих с соседа:

— Боже мой, как можно?

А улицы, ведущие к Голгофе, уже наполнялись народом. Все стремились занять поближе места к горе, чтобы увидеть, как будут его вести мимо. Поэтому неудивительно, что Саломия с матерью вскоре потерялись в этой кричащей, разноликой и разношерстной толпе, объединенной одним – увидеть того, чье имя в последнее время было у всех на устах.

Саломие удалось протиснуться к самому первому ряду, между нею и дорогой был только один легионер с копьем, равнодушно смотревший по сторонам и ждущий сигнала об окончании казни, чтобы уйти назад к себе в казарму.

Стучала кровь в висках, лихорадочно билось сердце и вот тот миг, когда из-за поворота, шагов в десяти появился, между двумя легионерами, со связанными назад руками и в терновом венке на голове, Учитель Праведности, у Саломии оборвалось все внутри, и она остановившимся взором смотрела как он медленно приближался к ней.

Какие-то крики раздавались вокруг нее, кто-то в искренней злобе подымал руки в сторону шедшего, но она ничего не слышала, смотрела, как все ближе и ближе, колеблясь, плыл крест, на котором он будет сейчас распят.

И когда он поравнялся с ней, и на какой-то миг затихло все вокруг нее, вскрикнула от самого сердца:

— Господи!

Он обернулся к ней и улыбнулся, узнавая.

14.

А потом там, на горе, когда приблизился смертный час и за секунду до того, как римский воин всадит в него, под самую ложечку, копье, он успеет сказать, обращаясь к небесам:

— Отец, не покидай меня!

И последнее, что будет перед его глазами в этой жизни – темные тучи, медленно плывущие прямо на него, на Голгофу.

15.

Саломия с матерью стояли и смотрели, как Иосиф обмывал тело Учителя Праведности, потом обвернул его в плащаницу и с другими людьми занес в пещеру.

— Идет, идет, — прошелестело в толпе, и из нее вышла мать Учителя, Мария.

Медленно, поддерживаемая другими женщинами, она приблизилась к лежащему сыну и склонилась над ним:

— Сынок… сыночек мой… — только и сказала.

Потом прибудет римский патруль и прогонит их отсюда, заперев пещеру на огромный камень и оставшись на ночь дежурить возле нее. И все разойдутся по домам, в тоске и плаче, не мирясь со случившимся.

16.

На другой день, рано утром, Саломия пошла вновь к пещере, где лежал Учитель Праведности. Патруля там уже не было, да и камень лежал, сдвинутый набок, освобождая проход в подземелье.

Саломия заглянула туда и увидела, что пещера пуста, только у стены лежит плащаница. А где Учитель? Куда его унесли?

Услыхала, как кто-то сзади идет. Оглянулась, вновь ее сосед Исаак, только лицо его почему-то сияет.

— Саломия! Доченька! Я только что с ним разговаривал… — Исаак говорил, захлебываясь от распиравшей его радости.

— Что? Что? Что он говорит такое? – недоумевали все вокруг.

Но недоумение быстро развеялось от слов появившегося Петра, который тоже разговаривал с Учителем, и Учитель ему сказал, что скоро вернется.

Тихая радость охватила Саломию, она повернулась и заспешила домой рассказать матери обо всем, ведь та еще ничего не знает.

Увидела, как кто-то в белом плаще в конце улицы быстро шел ей навстречу. Екнуло сердце, неужели это он? Но отсюда, издалека, разобрать очень трудно, лицо было прикрыто капюшоном, вроде бы он, но неизвестный, не доходя Саломии, повернул в переулок и ветви акации закрыли его.

Саломия, спеша, подбежала к повороту, но только в самом конце переулка оседала пыль на дороге.

17.

Саломия всю свою долгую жизнь ожидала возвращения Учителя Праведности, но он так и не пришел. Она рассказывала о нем своим детям, а потом и внукам, водила их в Гефсиманский сад, чтобы и они услыхали тихий шелест деревьев, видевших когда-то Учителя.

Ей казалось, что еще немножко и расступится зеленая чаща и на лужайку, под лунным светом, выйдет тот, кто так поразил ее в далекой молодости, посмотрит на нее своими большими глазами, цвета спелой сливы, и скажет какие-то слова, что обожгут ее душу, как тогда, в далекие-далекие годы, на заре ее жизни.

06.08.1992г. – 25.11.1992г.

Живые цветы

В бабушкином альбоме долго хранилась эта фотография – молодой поручик на стуле небрежно облокотился на эфес шашки, а вокруг него три гибкие девичьи фигурки и все весело, с улыбками смотрят в объектив фотоаппарата. За их спинами виднеется нарисованный на холсте пруд, с берега склонились над водой зеленые камыши и перед ними застыли двое лебедей, смотрят тоже на нас, зрителей.

Бабушка всегда долго рассматривала ее, вздыхала и бережно ставила на прежнее место, в самый конец альбома.

Правда, обнаружил я фотографию в начале пятидесятых, в классе пятом, не раньше, до этого ее в альбоме не было. Думаю, что бабушка хранила ее в другом месте.

— Кто это? – спрашивал я бабушку, показывая на военного, что он поручик, я узнал позже.

— Вырастишь, узнаешь! – уклончиво отвечала она, и как я ни старался, ни разу не поддалась на мои уговоры.

Позже я узнал, что на фотографии были друзья бабушки – поручик князь Дмитрий Андронников и ее гимназические подруги Варенька Мещерская, Полинька Кутепова и Вера Сидур.

— Сфотографировались, когда Дмитрия провожали на театр военных действий, — старомодно выражаясь, пояснила бабушка.

— А почему тебя нет с ними? – неосторожно спросил я и тут же пожалел об этом. Бабушка расстроилась, спрятала альбом, отпустила меня во двор гулять, а сама весь оставшийся вечер принимала сердечные капли. Своим неожиданным вопросом я разбередил ее душу.

После этого неожиданно закончившегося разговора, бабушка долго не вынимала альбом, а когда вновь к нему вернулась, то сказала:

— Мы все были влюблены в Дмитрия, а он среди нас выделял Полииньку… — и долго смотрела в окно, отсюда в него был виден старинный городской сад, а за ним жила своей жизнью центральная улица имени Ленина, до революции она называлась Александровской.

Уже занимаясь в университете и проходя архивную практик у, я в одной из городских газет наткнулся на список расстрелянных заложников, среди них были Варенька Мещерская и Вера Сидур. Но к этому времени бабушки уже не было в живых, и подробностей никаких я не узнал.

Но тайна манила к себе, хотелось узнать побольше о Мещерской и Сидур, куда поделись Полинька Кутепова и князь Дмитрий Андронников, почему бабушке удалось выжить. Но кроме скупых газетных строк ничего не узнал.

Поделился своими мыслями с мамой. Она как-то притихла и долго смотрела на меня:

— Сынок, бабушка тогда болела тифом… Это ее и спасло…

Потом, несмотря на то, что день клонился к вечеру, оделась, на улице была зима, и повела меня вглубь городского сада, в самый пустынный его уголок. Здесь темнел белый снег, никого сегодня тут не было, постояла у небольшого бугорка, перекрестилась, для меня это было неожиданно, и сказала:

— Здесь лежат те, кто был тогда расстрелян, — помолчала и добавила, вздыхая: — Здесь покоятся и Варенька с Верой. Не забывай об этом.

И потом долго, долго мы шли назад, домой. А когда подходили к подъезду, мама сказала:

— А что было с Дмитрием и Полинькой, не знаю. Говорят, ушли вместе с белыми…

Когда развалился Советский Союз, то я поставил на могиле крест и теперь там всегда лежат живые цветы.

15.03.1998г.

ЖИТТЄВІ ЗАМАЛЬОВКИ

Солдат другого року служби Олексій Мишин, представник великого російського народу, вмазав так по пиці солдата першого року служби Шукуруллу Каримова, представника великого узбецького народу, що той зразу же вмився юшкою.

Ти, що, падла, вкрав мої шкарпетки? Вони лежали у тумбочці! – заволав представник великого російського народу.
Я не крав, я не крав! – зарепетував представник великого узбецького народу, закриваючи руками своє обличчя.

Тут у приміщення для сну зазирнув ще один солдат з їхнього взводу, теж другого року служби,

Дальтон Бабаян, представник великого вірменського народу:

Це я їх взяв! – об’явив він, — я йшов на тренування і вони були мені потрібні.

Мишин не став зв’язуватися із Бабаяном, бо той був вище за нього і однією рукою міг загилити

так, що він зразу б опинився у себе на подвір’ї у Липецькій області.

Тут у приміщення зайшов ще один солдат другого року служби, Михайло Опанасенко, представник великого українського народу, і сказав:

Не протягуй руки! У Шукурулли слабенькій зір, може його загубити!

Мишин хотів зірвати свою злість на Опанасенку, цьому хлипкому очкарику з Одеси, але за його

спиною виглядав ще один солдат другого року служби, Бухуті Гегечкорі, представник великого грузинського народу, товариш Опанасенка, і йому розхотілося це робити, бо можна отримати теж по пиці.

Для солдатів другого року служби залишалося служити ще один рік три місяці та дев’ятнадцять днів…

Олеся не запізнилася, прийшла вчасно на репетицію. Роля в неї в цьому спектаклі була маленькою. Потрібно вийти в останньому акті на сцену з якоюсь книжкою, підійти до столу, що застиг посередині кімнати, зупинитися, і в цей час головний герой п’єси, підійде до неї і спитає:

Щось я раніше не бачив вас отут!

І вона повинна відповісти:

Дійсно, не бачили!

Оце і все. Але Олеся вже на прем’єру запросила своїх батьків, хай подивляться і порадіють за свою доньку. Хтось сказав, що квитки на виставу вже усі продані.

І Олеся хвилювалася, вона ще не виступала у такому повному залі. Режисер, місцеве світило, Амфібрахій Анаперстович , вибрав Олесю з усього їхнього курсу, здивувавши в першу чергу саму її, бо на курсі були і талановитіші від неї і, що визнавала і сама Олеся, красивіші. Та мама Олесі сказала на це просто:

Дівчинка моя! Треба до цього відноситися спокійно. Ніхто не знає, коли Господь дає, а коли

забирає!

Спектакль котився своєю ходою, режисер робив зауваження артистам, уточнював мізансцени і Олеся вийшла із якимось журналом, бо книжки не знайшлося, до столу і головний герой, сорокарічний красень, Натан Опудаленко, підійшов до неї, виблискуючи вставними зубами і замість репліки, несподівано обійняв її, обдаючи Олесю дорогим одеколоном, мабуть з Парижу, бо у цього Дон Жуана були якісь родичі у столиці Франції, і поцілував.

Олеся забула, що треба сказати, бо цієї мізансцени не було в тексті п’єси і сердито спитала:

Що ви собі дозволяєте? – і вперіщила підтоптаного красеня долонею по його червоній пиці.
Стоп! Стоп! Дуже добре! – закричав від свого режисерського столика Амфібрахій Анаперстович, — Цю мізансцену закріплюємо і вносимо в спектакль!

Натан Опудаленко теж не чекав такої реакції від якогось дівчиська і кібцем дивився на Олесю,

але слово режисера – закон і потрібно йому підкорятися.

Давайте, ще раз повторіть! – забажав Амфібрахій Анаперстович від режисерського столику.

На цей раз Олеся вже чекала репліку світила і знову відчайдушно врізала його по мармизі. Амфібрахій Анаперстович був у захваті.

Спектакль котився далі а Олеся перевдягнулася у гримерній і пішла і сіла у залі, щоб подивитися до кінця виставу. Сіла біля акторів, що були вже не зайняті на сцені.

Добре ти його врізала! Від усіх нас! – шепнула їй Наталка Манюня, так її називали на курсі, а

прізвище у неї було Маненко. Поруч захихотіли хлопці, теж з її курсу, а крайній був незнайомий. Дивився на неї широко відкритими очима. І Олеся підняла голівку і подивилася на хлопця. Він не зводив з неї очей. Перший раз у своєму житті так близько бачив актрису. І таку красиву.

Якщо йти по березі цієї річечки, то непомітно втупишся у хатиночку на курячих ніжках. З трьох боків вона відгороджена від зацікавлених очей огорожею із людських кісток, а на самих високих з них ще й черепа зверху висять для залякування перехожих.

А з четвертого боку непролазне болото, що лежить на березі цієї річечки, яка зветься Дзвінкі Джерельця, у водах якої живе Бабай, сердитий дідуган, який увечері шастає на березі, підходить до хат, де живуть люди, і лякає дітей. Вони чують, як він заглядає у вікна і бояться, що Бабай їх забере з собою.

Із хатиночки вийшла, як якійсь олігарх, Баба – Яга і подивилася на всі боки і задоволено посміхнулася, все в неї було в порьядку, все під контролем.

На городі порпалася Прія, молода красива жінка з довгою гарною косою, богиня кохання та родючості. Збирала огірки та баклажани на сніданок Бабі-Язі

Молодець! – звернулася Баба-Яга до своєї робітниці. – Будеш і далі так гарно працювати, знайду тобі бойфренда.
Нащо мені бойфренд, — випросталася від кущів Прія, — я хочу вийти заміж за коханого чоловіка!
Добре! Підберу тобі такого, щоб тебе носив усе життя на руках!

І Прія з надією подивилася убік Дзвінких Джерельців, де плескалися у воді і сміялися одна до одної засмаглі від сонця молоді фараонки, виставляючи на огляд свої інтимні місця, і тим зваблюючи персон протилежної статі, які ненароком потрапляють сюди.

Може прилетить сюди Фініст Ясний Сокіл, на якого Прія вже поклала своє блакитне око.

У дванадцять годин в мене буде нарада, — повідомила Баба- Яга Прії, — так що ти приходь. Обіцявся прилетіти Кощій Безсмертний! – і Баба- Яга з приємністю згадала його міцну статуру.
А Фініст Ясний Сокіл… буде? – вирвалося у Прії.

Баба Яга пильно подивилася на молоду богиню. Ось воно що!

Буде! – впевнено відповіла вона. – Я його причарую… для тебе…

І Прія із полегшенням схилилася до своїх огірків.

А вже до хатиночки почали сходитись члени Бюро. Пришкандибав Бабай, а за ним прийшла Лада, красива, співуча особистість, та й ще у білому одязі. Всі, хто був отут протилежної статі , уп’ялися у Ладу. Навіть Баба – Яга сховала свою дрімучу злість подалі, прибереже її комусь іншому. Прилетів Кощій Безсмертний і теж утупився у Ладу. Та Ладі подобався Дажбог і вона сіла біля нього, намагаючись непомітно привернути до себе його увагу. Підбила свої цицьки рукою і направила на хлопця: «Дивись, Дажбоже, вся ця краса буде твоєю»!

Та Баба – Яга призвала всіх до порьядку!

Увага! Слухайте уважно! Є кілька важливих питань. Перше. Чи будемо продовжувати оренду острова Буяна. А також кілька особистих питань. – проказала Баба – Яга і подивилася на товариство.

Всі присутні замовчали і утупилися в Бабу – Ягу, якщо щось їй не сподобається, то вона так уперіщить своєю кістяною ногою, що мало не покажеться. Тим більше, що все товариство знало, що Кощій Безсмертний літає на острів до своєї коханки Алконост, красуні з сумними очима.

Та Кощій Безсмертний не витримав мовчання і прохрипів:

Ні, оренду треба продовжувати, бо це стільки прибутку дасть в наш бюджет!
Добре! – погодилася Баба – Яга, — тільки з одним уточненням, Алконост я переведу у головну контору, до себе у хатинку, де вона буде ретельно оприбутковувати нові надходження до бюджету, а на її місце переведу Переплута.

Всі погодилися з пропозицією Баби – Яги і подивилися на Переплута, доброго товстуна, ще того трудягу! Навіть Кощій Безсмертний промовчав, гавкнули його ширяння над островом Буяном.

А тепер слово має Лада. – продовжила повістку зібрання Баба – Яга, задоволена вирішенням питання по острову.

Лада піднялася, і зразу же спалахнув за її спиною екран, на якому з’явився представник великого українського народу Михайло Опанасенко. Він сидів десь у залі і не зводив своїх очей з когось.

Ми повинні вирішити, чи зустрінеться цей гарний хлопець із своєю дівчиною Олесею, ось вона, — і всі побачили молоду симпатичну дівчину, яка невимушено повернула голівку до цього Опанасенка, і Лада додала: — Якщо зустрінеться, то на все життя! – і вона звабливо посміхнулася Дажбогу.
Ні, хай не зустрінуться! – проскрипіла Кикимора. Всі подивилися на цю маленьку, злу бабу, у негарній одежині, де світилися латка на латці.

Товариство загуділо, не згоджуючись.

Ні, — голосно сказав Фініст Ясний Сокіл , — хай зустрінуться і не будуть ніколи розлучатися! – і отримав від Прії найкращу її посмішку.

Баба – Яга кивнула своєю предковічною головою, хай будуть разом. Вона зробила сьогодні гидоту Кощію і була дуже задоволена. Дивилася, як молоді і красиві Прія та Лада в’ються біля своїх пасій і зітхнула: «Згадала баба, коли була дівкою!»

27.11.2016р. – 03.12.2016р. – 04.12.2016р.

З життєпису достойної людини

Давно хотів розповісти про мого друга Миколу Щасливого (це у нього такий псевдонім) та його подругу Клавку Кістяну Руку (так її прозвали на вулиці, де вона живе).

А чому б і ні? Ось, бачите, про всіх відомих і не дуже людей, журналісти у своїх газетах пишуть великі нариси і отримують за це пристойні гонорари. А я просто безоплатно, можна сказати, з загрозою для життя, бо коли Клавка взнає, то може добряче відметелити, довожу до всього товариства майже крихітки з її багатої автобіографії, щоб просто знали, яка достойна людина живе у нашому місті, на нашій вулиці.

Це вам не секретар горкома партії або начальнічек з якогось великого підприємства, а людина з вулиці, яка народилася і виросла серед нас і живе так само, як ми, на п’ятдесят гривень у день, надіючись, що, нарешті, прийдуть нові Ющенки чи Порошенки і життя розквітне, як у якогось поміщика.

Про його художній образ нам усі вуха продзижчали у школі наші любі вчителі на уроках літератури, розповідаючи про героїв Івана Тургенєва або Панаса Мирного.

Так от я про своїх баранів. Звернули всі увагу на Клавку, тоді вона була просто Клавка, ще без Кістяної Руки, коли вона охмурила Миколу ( він тоді теж був ще не Щасливим) Онопченка і женила його на собі.

Він завжди був якийсь як не з цього світу, коли ми билися із хлопцями з сусідньої вулиці і до нас вже почала підпрягатися і сама Клавка, починаючи випробувати свою руку, або ходили у походи на річку або на Хортицю, то він не вилазив із своїх бібліотек, або стояв на вулиці стовпом і дивився на місяць, щось шепочучи собі під носа:

— З твого лиця я пив воду… Ні, краще так: Я воду пив з твого лиця! Стоп. Це я вже десь чув!

І ось тоді його і застукала Клавка. Вона одяглася у кращу свою сукню, побувала у палекхмахерській і з’явилася перед Миколою, він якраз у газеті утнув свого першого вірша і підписався: Микола Щасливий.

— Онопченко це дуже просто. Крім того, пів вулиці Онопченки. А так я один. Щасливий. – пояснив він мені.

Вона підійшла на вулиці і стала перед Щасливим. Він якраз рахував зірки на небосхилі. І тут перед ним з’явилася голівка Клавки у новій сукні із палікмахерській з нашої вулиці. Підстриг і уклав її волосся сам Абрам Мойсейович, веселий товстунчик, який це робив нашим батькам, коли вони були ще нежонаті.

— Я тобі, Клавочка, зроблю за півціни, бо ти теж Мойсеївна, як і я, — заспівав їй на вушко майстер гребінця та ножиць.

— Ні, заплачу скільки треба по прейскуранту, аби тільки хлопці зупинялися біля мене! – відповіла Клавка.

І ось тепер стояв біля неї Микола, високий, блакитноокий, чорновусий, ну, прямо тобі живий запорозький козак, і не зводив з неї очей.

— В тебе така гарна зачіска! – промовив Микола, вже Щасливий.

— А я уся така! – відповіла Клавка, торкаючись рукою до своїх грудей. – Подивишся?

І я повинен сказати вам, дорогі читачі, що в нашому нарисі саме тут з’являється перша лакуна. Що там було, ніхто не знає, але після цього Микола з Клавкою побралися.

Ми тільки помітили, що Клавка почала активно відпрацьовувати удари ногами та руками і особисто по перехожих чоловічої статі.

Одного разу її занесло у наш парк відпочинку та розваг імені Анжели Буряк і в бійці, яка виникла між місцевими хлопцями і тими, хто всунувся на нашу територію і почав приставати до наших дівчат, то Клавка перебила всіх супротивників, вперше піднявшись над всіма нами.

Дуже був задоволений завідуючий парком Аристарх Аристархович, бо тепер ніхто не зривав його заходів, а тренер по фізкультурі Боніят Гурзуфович терміново повів Клавку до своїх спортивних лікарів перевірити, що це за диво з’явилося у нього в секції.

Лікарі перевірили і сказали, що в неї під час несподіваного психологічного струсу виділяється гексорінодербитова кислота, яка йде в руки і ноги, і вони перетворюються у такі сталеві кінцівки, що краще під них не потрапляти.

Цього не знав один місцевий мажор. Він їздив по тротуарах наче по дорозі і там зупиняв свою круту тачку. І якось перед вікнами Клавки він в’їхав в тротуар і розігнав дітей. Клавка побачила це з свого вікна, вийшла і так спокійно його спитала:

— Тобі, що, повилазило? Куди це ти заїхав?

Здоровань остовпів, якась дівуля робить йому зауваження!

— Йди ти в сраку! Хто ти така?

І після цього Клавку не можна було зупинити. Вона поклала мажора біля його машини, відкачали тільки спільними зусиллями лікарі, які понаїхали з усіх усюд. Відірвала від його машини бампер і закинула у найближчий підвал, щоб не їздив по тротуарах. Навколо водії машин, які теж розмістилися на тротуарі, миттєво ускочили у свої тачки і щезли.

А коли набігла охорона, то вона їм теж показала де раки зимують. І пішла до себе додому.

Прилетів увесь районний відділ поліції, прикуплений олігархом. Але навколо машини мажора стояв насуплений і мовчазний люд з вулиці і начальник районної поліції зрозумів, що собі краще буде, коли вони тихенько уберуться до себе у відділок і далі берегтимуть у своїх кабінетах законність і право від людей.

А тепер на закінчення розлогого життєпису Клавдії Мойсеївни Онопченко напишу, що коли, нарешті, Клавці захотілося мати дітей, то вона народила двох дівчаток і одного хлопчика і, щаслива, тепер займається справами молодої мами.

— Виховаю таких, як я сама! – сказала вона мені.

Так і буде, бо Клавка на вітер слів не кида.

07.09.2016р.

З них зробили нам вождів

Тоді я ходитиму як непереможний бог

Крізь руїни світу

І, вкладаючи в слова потужну силу,

Відчуватиму себе рівним творцю.

Карл Маркс

Зграя безбожних,

самопроголошених богів.

Генріх Гейне

Вперше я зустрівся із Марксом і його «Капіталом» при досить дивних обставинах. Я відбував строкову службу в 1959-1962 роках в Баку, в Сальянських казармах, у полку зв`язку, який обслуговував штаб армії.

І ось одного разу при розводі зміни, яка заступала на добу у штаб армії обслуговувати вузол зв`язку, я захопив, щоб при вільній хвилині щось почитати, «Капітал» Маркса. Нічого іншого під рукою не виявилося, та і командир роти, капітан Меліксетов, відбирав усю літературу, крім уставів. Думав, що і цього разу він мене не пожаліє.

Коли він мене побачив з грубезною під пахвою книгою, то налетів на мене, як кібець. Але углядівши, що я тримаю, віддав мені «Капітал» назад. Так я почав потихеньку проносити різні книги, іноді навіть художні, якщо Меліксетов до мене не доходив.

А того разу я приніс на зміну «Капітал», коли уночі ніхто не дзвонив на комутатор, відкрив його і намагався читати. Але далі другої сторінки справа не пішла.

«Богатство обществ, в которых господствует капиталистический способ производства, выступает как «огромное скопление товаров», а отдельный товар – как элементарная форма этого богатства. Наше исследование начинается поэтому анализом товара».

Ось такий сухий і нецікавий початок цієї знаменитої книги. Я ще, пам`ятаю, погортав тоді цей великий том, з надією, що знайду більш цікаві сторінки. Але виявилося, що всі майже 800 сторінок цього дослідження однакові.

І я її відклав на підвіконня нашої невеличкої кімнатки, де був розташований комутатор, за яким ми чергували. Пам`ятаю, що я ще тоді подумав, що, мабуть, в мене мало знань з марксизму, і тому я в нашій полковій бібліотеці взяв книгу англійського філософа Кроуфорда «Діалектичний та історичний матеріалізм», з метою більше розібратися в цій теорії.

Її читати було легше і я уважно вивчив усю книгу. Здивувало мене тоді те, що в книзі багато розмов було про майбутнє людства, а коли треба якоїсь конкретики, як це взагалі і слід чекати від наукових марксистів, то там вони пишуть про те, що у майбутньому суспільні туалети будуть усі із золотом, як у Януковича, бо ціна цього металу впаде і не буде у новому суспільстві еквівалентом грошей.

Я тоді ще посміхнувся до себе, що, мовляв, фантазія у них, цих марксистів, якась куца. Але життя брало своє, неслося своїми потічками і відтиснуло кудись на узбіччя і Маркса і його незрозумілий «Капітал» і взагалі увесь його марксизм.

В університеті я вже не робив спроб читати Маркса, як і його незмінного товариша Фрідріха Енгельса, тільки «проходив» їхні твори по мірі необхідності. Мабуть, як і всі студенти навколо мене.

Тепер, коли ми вже знаходимось на руїнах бувшого Радянського Союзу, зникла суцільна цензура, як і спостерігаюче за нами око КДБ, цікаво було б взнати а як насправді було все з Марксом і його марксизмом.

І виявляється, що все було не так, зовсім не так, як нам розповідали довгі роки вірні марксисти-ленінці.

Як не дивно, про те, що родовід Карла Маркса пов`язаний із Україною, в радянські часи не писали. Бабуся Карла Маркса по батькові Єва Мозес Льву довгий час мешкала у Львові а потім в кінці ХУІІІ століття переїхала у Німеччину, поселилася у Трірі, де і познайомилася з майбутнім чоловіком Марксом – Леві. Дівоче прізвище Єви було від польської назви міста Львову, по польські Львув. До речі, один із предків діда носив ім`я Авраам Марк Галеві, але при переписуванні документів Марк перетворився у Маркса. Та так все і залишилося. Маркси були рабинами у місцевій єврейській громаді.

Але вже його син, батько Карла Маркса, вивчився на юриста і так добре пішли його справи, що у Трірі він мав вже свою власну юридичну контору, і щоб його не лишили права, як єврея, продовжувати працювати юристом, він вийшов із юдейської віри і став протестантом.

Тому його діти були вже не юдеями а протестантами. На це було накладене табу у радянські часи, і тому не писалося, але для самого Маркса це було досить складне становище. З одного боку начебто єврей, а з іншого боку все ж таки німець. До речі, німецькою його звали Karl Heinrich. І це, зрозуміло, впливало на Маркса усе життя.

Уважно вивчаючи його життєпис, помічаєш, що єврейські гени дуже таки впливали на нього. А ще треба нагадати читачеві, що і мати Карла Маркса, теж була із голландської сім`ї рабинів, які мали якісь родинні зв`язки із Філліпсами, нині відомими на увесь світ багатіями.

У дитячі роки я мешкав у Львові на вулиці Московській, і в нашому будинку жив рабин, з дружиною якого, тіткою Хаєю, товаришувала моя мама, і мені доводилося бувати у них. І ось той рабин мав таку саму бороду і вуса, як і у Карла Маркса на відомих його портретах. Як кажуть, один в один. Ось звідки йде Марксова зачіска!

Та головне, зрозуміло, не в його зачісці. Звернемося до того, що не потрапляло на сторінки біографії Карла Маркса у радянські часи.

Треба сказати, що, як не дивно, біографія вождя світового пролетаріату є досить не розробленою. А ми наведемо ті факти, які більш відповідають дійсності.

Karl Heinrich був третьою дитиною у сім`ї і одночасно улюбленцем батька. А ми знаємо, що у єврейських сім`ях діти завжди найрозумніші, найталановитіші, кращі за всіх оточуючих дітей. І це взагалі непогано, бо навколо дитини створюється сприятлива психологічна аура, яка допомагає їй самостверджуватися у навколишньому світі.

Так було і з майбутнім основоположником наукового комунізму. Батько його дуже любив, панькав і виконував усі його забаганки. Сім`я Марксів була досить заможною, батько мав землі, будинки, здавав їх ув оренду, тобто, робив те, про що Маркс у майбутньому писав тільки негативно. Мовляв, капіталістична експлуатація! Але все це буде попереду.

А зараз, в 1835 році, він блискуче закінчує трірську класичну гімназію і перед ним стало питання, як і перед кожною молодою людиною в свій час, що робити далі. Він поступає до Боннського університету, де провчився усього один рік. Там він пиячив, як мінімум, брав участь в одній дуелі, розтринькував наліво і направо батьківські гроші.

Батько, не витримавши, перевів сина до Берлінського університету, де були більш суворіші порядки.

Американський дослідник біографії Маркса Томас Совел пише про це таким чином: «Але безвідповідальність, богемні звички і марнотратство, які Маркс продемонстрував у Бонні, продовжились і в Берліні, де він отримав декілька позовів за несплату боргів. В листах батька можна прочитати розпач не тільки через здатність сина марнотратити, талант, який залишиться у нього на все життя, але і більш тривожну рису характеру – самозакоханість».

Саме з тих часів зберігся один з віршів молодого Маркса, уривок з якого я виніс епіграфом до цієї статті. Тобто, помітимо собі, що він ще нічого не зробив у своєму житті, ще нічого не досяг, але вважає, що всі інші йому щось винні, і він має право стояти над ними вище.

Потім, у свій час, він заявить, що нова сила, пролетаріат і його вожді мають право стояти над усім світом, бо вони відстоюють найсправедливіший у світі устрій. А що з цього вийшло, ми вже знаємо.

Таке життя у Karla Heinricha продовжувалося і далі, але тут несподівано помирає батько (у 1838 році) і йому прийшлося терміново закінчувати навчання. Для захисту докторської дисертації, щоб потім викладати наукові дисципліни, Маркс вибирає Йенський університет, де вимоги для захисту були не такі складні, як у Берлінському і захищає дисертацію, таким чином маючи спочатку намір продовжувати наукову кар`єру викладача в якомусь вищому науковому закладі десь у Німеччині.

Але плани його змінюються, і він, після одруження, весною 1842 року стає журналістом а потім і редактором опозиційної газети «Rheinische Zeitung».

Газета під керівництвом Карла Маркса, швидко стає рупором нещадної критики прусського уряду. Зрозуміло, що починаються утиски, а через рік – 17 березня 1843 року газету закривають.

Щоб не переповідати відому біографію Маркса, зазначимо, що через п`ять років, з 1 липня 1848 року по 19 травня 1849 року, під час революції, яка прокотилася по європейськім країнам, він був ще раз редактором новоствореної газети «Neue Rheinische Zeitung», яка продовжила попередній курс «Rheinische Zeitung», але теж була закрита прусським урядом.

Оце і увесь трудовий стаж у геніального мислителя. Погодьтеся, що це досить замало, щоб робити висновки з оточуючої дійсності, яка котилася навколо основоположника наукового комунізму.

Приблизно в лютому 1844 року Маркс робить висновок, що єдиною силою, яка може вести послідовну революційну боротьбу є пролетаріат. Саме він може звільнити усе людство від експлуатації. Яким чином? І у Маркса є відповідь на це питання: знищивши приватну власність і побудувавши комуністичне суспільство.

Але виявилося на практиці, що не все так просто. Ще відомий давньогрецький мислитель Платон сказав (розумна голова!), що соціалізм неможливо побудувати ні в якому іншому суспільстві, окрім рабовласницького.

А інший філософ, який жив у ХХ столітті, Микола Бердяєв, писав, що соціалізм, це ідеологія заздрощів. Воно і не дивно, бо люди, у яких нема власності, перетворюються у натовп, вони залежать від влади, що ми і спостерігали в Радянському Союзі і бачимо у Північній Кореї і відчуваємо це і сьогодні в нашій країні.

Тобто, коли ми хочемо провести якійсь експеримент в суспільстві, то його треба десятки разів перевірити, що відбудеться після того, як він увійде у життя. Цього, зрозуміла річ, у геніального мислителя і його послідовників не було.

Маркс намагався розбурхати революцію у своїй рідній країні – Німеччині, але це не вийшло, ні робітничий клас, ні селянство не повелися на агітацію революціонера, потім, коли революція виникла у Франції, він зробив спробу і там реалізувати свої ідеї, і теж не вийшло. Навпаки, в серпні 1849 року, в 31 рік свого життя, він опинився в еміграції у Лондоні, в Англії, де і прожив решту свого життя.

Тому і «Маніфест Комуністичної партії», який він написав разом із Фрідріхом Енгельсом для різних соціалістичних та комуністичних гуртків, які потім переросли у І Інтернаціонал, показав, що ніколи не зверне зі шляху, який вибрав для себе Маркс.

Але шлях цей, як показало життя, був хибний. Та незважаючи на те, що Маркс був людиною освіченою, і мав нахили до наукової роботи, він не побачив, навіть не почув від деяких своїх сучасників, що ідея його веде у глухий кут.

Ще в кінці ХІХ століття наш український поет і мислитель Іван Франко сказав про ідеї Маркса таке: «Маркс з Енгельсом придумали гарну державу, тільки хто буде нею керувати?» Як у воду дивився, це при тому, що до Росії тоді не добралися марксисти із ленінцями.

В еміграції, у Лондоні, Маркс потратив усі свої сили на написання свого головного твору життя «Капітал», де він ґрунтовно розібрав економічні стосунки при капіталізмі між капіталістами та найманими робітниками. Перший том ще вийшов за життя Карла Маркса, другий і третій підготував Фрідріх Енгельс після смерті мислителя, а четвертий підготував вже Карл Каутський після смерті соратника Маркса Фрідріха Енгельса.

Але і досі вважається, що у другому, третьому та четвертому томах вийшло не так все, як хотів сам Маркс. Зрозуміло, що автор завжди працює над своїм твором до останньої крапки. Але після ґрунтовного дослідження вже в першому томі, який вийшов у Гамбурзі в 1867 році, він робить несподіваний висновок, який в нашій країні приведе до катастрофи і руїни. Даю ці слова по книзі Карл Маркс, Критика политической экономии, том 1, книга1. Процесс производства капитала, М, Политиздат, 1983г – «Экспроприаторов зкспроприируют» (стр.773).

Це, мабуть, найвідоміша фраза з усієї цієї грубезної книги. Людство на протязі усієї власної історії віднайшло єдиний регулятор у своєму житті, це – приватна власність. І де людина була позбавлена неї, наприклад, у рабовласницьких державах, ми бачили, як людина від цього потерпає.

А тут, хай мене вибачать за такий несподіваний, але ґрунтовний, висновок: це ніяка не геніальна фраза, ніяка не геніальна книга і ніяка не геніальна людина. Бо знищити приватну власність, це значить поставити кожну окрему особистість на край загибелі, що ми і бачили у Радянському Союзі. Крім того, що були знищені цілі верстви населення у російській імперії, сам пролетаріат залишився беззахисним, бо над ним опинилися нові пани в обличчі керівників партії.

Все, що понавідкривав у своєму житті і що не зумів сам використати у революціях в Німеччині і у Франції (ще й Паризька Комуна!), використала інша людина, Ленін, у Росії. Але це вже тема для іншої статті.

Тут тільки нагадаємо, що ні селянство і робітничий клас в Німеччині, ні селянство у Франції не дало себе обдурити пропагандистам Марксових ідей. А обдурити себе дозволив тільки робітничий клас Російської імперії, від чого ми і досі потерпаємо.

Що тут щось не так із Марксовими ідеями, писали в свій час багато людей. Достоєвський написав свій знаменитий роман «Бесы», який не дуже популяризували в радянські часи, в якому він показував, що насильство не може довести до добра.

Ще один російський письменник, який, до речі в свій час жив і працював у Києві, Микола Лєсков (1831-1895), теж у своїх романах «Нікуди» та «На ножах» передрікав, що революція в Росії, може бути тільки руйнівною і кровопролитною. Що ми і побачили після 1917 року в країні.

Про Маркса і марксизм написано тепер гори літератури, але, на жаль, вона важко доходить до читача, незважаючи на те, що цензури, на щастя, у нас немає і ми можемо про все це прочитати, якщо буде у нас потреба в цьому. Але вияснити, як було насправді, як виникло все, хто дав такий руйнівний поштовх, — це наш обов`язок.

Бо обезвласнене суспільство («все вокруг колхозное, все вокруг мое!» ) це терор на практиці, у одних у руках влада і можливість розпоряджатися усім, що є в державі, а у інших нічого немає. У ліпшому випадку хоч якась робота, щоб утримувати свою сім`ю і ходити у куфайках, як це зараз роблять у Північній Кореї і дякують їхнього керівника, що він дав їм усім життя. Ось вам ідеї Маркса у житті.

Карл Маркс у Парижі познайомився з німецьким поетом Генріхом Гейне, російським анархістом Михайлом Бакуніним і французьким письменником П`єром Жозефом Прудоном. Гейне та Маркс спочатку потоваришували, але згодом Гейне позбувся симпатій до Маркса, як і двоє інших, через зарозумілість і догматизм останнього.

Потім Гейне назве паризьких радикалів, серед яких був і Маркс, «зграєю безбожних, самопроголошених богів», дуже влучно, тому його слова я теж виніс епіграфом до статті.

Серед цих знайомих був молодий німець – Фрідріх Енгельс. Дружба з ним пройшла через усе життя обох. Енгельс признав зверхність над собою Маркса, тому ця дружба і вціліла.

Батько Енгельса не був таким поблажливим, як батько Маркса, він відправив сина до Бремена, для отримання досвіду роботи на родинній фабриці. Тут його не дуже «перевантажували», як не як був сином власника, і відомо, що Енгельс пив пиво, курив сигари, читав вірші і листувався на робочому місці, а також полюбляв жінок і неквапливо обідати та відпочивати по обіді в гамаку. А якби були б автомобілі, як в наш час, то ганяв би по дорогах Німеччини та Англії, як наші мажори.

Енгельс в університеті не навчався, але був начитаний і в середньому віці вмів читати і писати майже двома десятками мов. Тобто, був людиною талановитою. А, головне, все життя допомагав Марксу грішми, бо той практично не працював усе своє життя, хоча і мав велику сім`ю.

Коли Маркс виїхав у еміграцію, йому було 32 роки, Енгельсу 30, і жоден з них ніколи не був на самозабезпеченні. Досі вони жили на допомогу і подарунки від своїх родин ( у тому числі родини дружини Маркса), з невеликого спадку від родичів, продажу свого майна, позик, допомоги друзів і колег, та мізерних доходів від своїх праць.

В Англії все це майже припинилося, мати Маркса відмовилася утримувати дорослого сина із його сім`єю. Але тим не менше наприкінці 1849 року нелюбима Марксом мати надіслала йому стільки грошей з його майбутнього спадку, що йому повинно було вистачити на багато років безбідного життя.

Однак Маркс примудрився розбазарити ці гроші протягом одного року. Більшість грошей пішла на закупівлю зброї для провальних заколотів та на фінансування газети. Коли мати про це взнала, вона схопилася за голову і відмовилася утримувати дорослого Karla Heinricha із його сім`єю, той, звичайна річ, дуже розлютився.

Ось такі були основоположники наукового комунізму! Придумали файну теорію для когось, а собі не могли дати ради! Енгельса, до речі, коли він переїхав за наказом батька працювати на власну фабрику у Манчестер в Англії, дуже нервувало те, що йому потрібно обов`язково приходити на фабрику не пізніше 10 годин ранку.

А згадайте, скільки мільйонів людей кожного дня приходило на роботу на 8 годину ранку! Молодий Енгельс називав свою роботу «примусовою працею», досить іронічно тепер це виглядає, коли ми знаємо і про концтабори, і про колгоспи з радгоспами і виснажливу працю на заводах і фабриках у кращій країні світу, яка була побудована на творах оцих двох марксистів.

Наша розповідь про двох основоположників наукового комунізму затяглася і я думаю, що уважний читач вже розібрався що до чого.

Коротенько підсумуємо те, про що ми ще не казали. Марксу з Енгельсом було начхати на демократичні порядки у державі, наприклад, у Швейцарії, бо там їм було нічого робити. Енгельс в кінці свого життя в листі до Августа Бебеля ( 24 жовтня 1891 року) признався, що вони з Марксом найкраще почувалися серед неосвіченого і наївного робітництва, бо тільки вони слухають їхні теревені, а розумників ми знищимо, коли прийдемо до влади (П.Балей, Обезвласнене суспільство, Київ, «Смолоскип», 2003р., стор.20).

А відомий вчений ХХ століття Людвіг фон Мізес написав у своїх творах, що «марксизм припинив, а де й викоренив, гуманітарний розвиток як у міжнародних взаєминах, так і у внутрішньо — державних, що почався… двісті років тому в країнах західної Європи», тобто, з початком діяльності Маркса з Енгельсом.

Відомий російській вчений Микола Михайловський (1842-1904), в свій час розкритикований Леніним, написав у 1877 році таке: «… ми повинні сім разів подумати перед тим, як назавжди відрізувати собі всі шляхи, крім показаного нам німецьким економістом». Не прислухалися до думки розумної людини…

З усіх писань Маркса з Енгельсом випливає, що «діалектика успішної марксистської революції обертає диктатуру пролетаріату в диктатуру над пролетаріатом» (П.Балей, Там само, стор.109).

П.Балей у своїй монографії влучно підкреслює: «З моментом захоплення політичної влади марксистською партією, суперники й конкуренти поступово зникають, бо зразу стали «реакційним елементом» (П.Балей, Там само, стор. 116).

Все так точно і відбувалося у радянській державі. Маркс, наприклад, пропонує такі соціально-політичні та економічні умови, в яких індивід стає беззахисним гвинтиком і одночасно запевняє цю ж саму людину, з властивим йому пафосом пророка, що навпаки – він пропонує цій людині цілковите визволення і безтурботне життя взамін за покірність вимогам його системи. Що це все не так, як у його теорії, ми бачили на власні очі. Досить нагадати відкриті партійні збори, в яких ми оберталися на тій роботі, куди нас заносила рука диктатури пролетаріату.

Маркс списав скирти паперу, доказуючи гнітюче насилля держави «буржуазної диктатури» над працюючими людьми, але ми бачимо сучасні Велику Британію, Швейцарію, Норвегію із Фінляндією, Швецію із Данією, де при владі ота сама «буржуазна диктатура», про яку писав Маркс і порівнюємо ці країни із республіками бувшого Радянського Союзу і плакати хочеться, бо така велика різниця між тими демократіями і народами, які видерлися із соціалістичного раю, куди нас заштовхнули Маркс і Енгельс зі своїми послідовниками.

Маркс і Енгельс ніколи не пробували вести нормальну наукову дискусію зі своїми опонентами при допомозі аргументу. Вони їх ображали, висміювали, глумилися над ними, паплюжили і лихословили. А їхні спадкоємці робили теж саме. Згадайте Леніна, Сталіна, Хрущова і інших комуністичних мислителів.

Правда, деякі послідовники Маркса і Енгельса пишуть, що Ленін з товаришами звихнув науку Маркса, мовляв, у Маркса все було логічно і гарно. Але це не так. Вже з перших своїх робіт класики власного вчення писали, що треба знищити «буржуазну демократію», встановити диктатуру пролетаріату, захопити владу, знищити експлуататорські класи і одночасно з цим приватну власність, і… настане рай соціалістичний на усій землі. Бо Маркс із Енгельсом збирались зробити одночасну революцію у всьому світі, але так і не дочекалися революції, хоча разів тридцять за своє життя пакували валізи, щоб при першій нагоді їхати туди, де вже димилася революція. Але так і не дочекалися.

Тому навіть немає ніяких застережень проти того, що якщо Маркс із Енгельсом десь у світі захопили б владу, вони б робили те ж саме, що і Ленін у Росії. Тільки на щастя для людства, такої країни для них не знайшлося.

Тобто, обидва марксисти віднайшли шлях у глухий кут, і те, що у Росії відбувалося у 1917 році це марксистська теорія у розквіті. Я думаю, цього досить, щоб зрозуміти всю реакційність цієї марксової теорії. Бо приватна власність, проти якої все життя писав свій «Капітал» Маркс, якраз і є захисником людини у тому житті, яке обертається навколо нього.

А вже проста людина у цьому суспільстві повинна сама вибудовувати власний захист від «неприємностей» світу, як ми бачимо у розвинутих країнах західного світу.

Навіть слово «куркуль», таке трагічне в нашій історії, вперше застосував Енгельс в листі до Маркса (20 липня 1851 року). І хоч моя розповідь вже досить розтягнулася, але не можна його не привести, бо вони красномовні: «Більший і середній ганноверський селянин… який, крім землі, нічого більше не має… цей жилавий німецький куркуль (підкреслення моє!-В.Ш.) зробить все, що в його силі, щоб не йти в «червоне море», хіба що присилуваний…»

У своїй праці «Обезвласнене суспільство» відомий український вчений Петро Балей зазначає, що «…комуністична революція з метою обезвласнення суспільства ніщо інше, як небувалий в історії злочин». Не можна не погодитися із ним, знаходячись у центрі однієї з держав комуністичного раю. Практика перекреслила усю теорію. Створюючи свою розгалужену теорію, Маркс, як не дивно, про людей не думав. Вони були для нього цеглинами у тій будові, яку він вибудовував у своїй уяві. Бо в зносинах з людьми, які не зразу визнавали в ньому свого Вчителя, був дуже різкий, злобний і некомунікабельний.

Маркс любив подивитись лютим поглядом на того, хто насмілився поставити під сумнів його висновки, і сказати: «Я тебе знищу!» Навіть спокійний і терплячий Енгельс ледь не порвав з Марксом через незграбні і глумливі зауваження про смерть цивільної дружини Енгельса в 1863 році.

Він тоді написав Марксу: «Всі мої друзі, в тому числі знайомі міщани, цього разу поставилися до мене з набагато більшою симпатією і доброзичливістю, аніж я мав право очікувати. Ви знайшли найкращий момент, аби показати мені зверхність вашого способу мислення».

Марксу прийшлося, мабуть, чи не перший і єдиний раз у житті, просити вибачення, отримав прощення і дружба двох велетнів робітничого руху продовжилась.

Тому і не дивно, що в кінці свого життя він був самотнім. Коли він помер, то біля нього були тільки Енгельс і служниця Ленхен Демут, якій він зробив дитину, і Енгельс, щоб врятувати подружжя Маркса з Женні фон Вестфален, перебрав вину за ті народини на себе.

Сентиментів зайвих у Маркса не було, він, мабуть, їх загубив, коли писав свій «Капітал». Ось що він написав Енгельсу (8 березня 1855 року), коли довідався про смерть дядька своєї дружини: «Дуже радісний випадок. Вчора ми довідались про смерть 90-літнього дядька моєї дружини. Моя жінка отримає коло 100 фунтів стерлінгів; можливо, навіть, більше, якщо старий собака не залишив якоїсь частини із своїх грошей для жінки, що була господинею його дому».

Навіть коли померла його мати ( грудень 1863р.) він написав Енгельсу таке: «Дві години тому наспіла телеграма з повідомленням про смерть моєї матері… Мушу їхати до Трієра в справах спадку». Оце і все про смерть рідної матері.

В радянські часи списали гори літератури, розписуючи, який Маркс був уважний сім`янин, як він вболівав болями усього людства, але коли читаєш тепер те, що було заховано від нас довгі роки, бачиш нещасну людину, яка не змогла дати щастя навіть власній сім`ї, своїй дружині, не те, що вже якомусь там людству. Писав усе життя отой свій таємничий «Капітал», якого ніхто так уважно і не прочитав.

Колись геніальний російський поет Сергій Єсенін дуже влучно написав:

«Давай, Сергей,

За Маркса тихо сядем,

Понюхаем премудрость

Скучных строк».

Дійсно, цікаві вони сьогодні тільки вузьким спеціалістам, тепер вони відсунуті на маргінес суспільної думки і хай там завжди знаходяться, як пам`ятники помилкового шляху людства.

16.05.2013р. Віталій Шевченко.

ЗАБЫТЫЕ ИГРУШКИ

Небольшая пьеса для взрослых и детей.

Раннее утро в современной квартире. Окно почти на весь задник. На нем в беспорядке лежат забытые детские игрушки. Владельцы квартиры только что ушли. Кажется, что в воздухе еще звучат их голоса.

Он. (Стараясь не смотреть на нее). Я сегодня задержусь после работы. (Помолчав). Профсоюзное собрание.

Она. (Одевая Машеньку) А я думала, что ты заберешь Машеньку из садика.

Он. Нет, не могу. Пусть Евдокия Ивановна заберет. Позвони ей.

Она. Мама записалась к врачу на вечер. Она не сможет.

Он. (Недовольно) Ну, не знаю.

Она. (Со слезами в голосе) Да, ты все свалил на меня.

Он. (Одеваясь) Ладно, позвоню тебе после обеда (Уходит).

Машенька. Папа у нас нехороший, да, мама?

Она. (Хватаясь за голову) Боже мой, что мы делаем! (Смотрит на дочь) Кто тебе это сказал?

Машенька. Бабушка.

Она (Искренне) Никогда не говори этого! Слышишь? Никогда! (Они уже собираются уходить, и здесь Машенька вспоминает о своей кукле, Танюше, забытой на окне).

Машенька. Ой, мамочка, я возьму с собой Танюшу.

Она. (Спешит) Нет, некуда, возьмешь в другой раз.

Машенька. Я уже ей обещала.

Она. Кому, ей?

Машенька. Танюше.

Она. Что за чушь!

Машенька. (Ей не хочется уходить без куклы) Ну, мамочка…

Она. (Вдруг срываясь) Что это вы сегодня все против меня! Сил моих нету! (Уходят).

Стукнула входная дверь, отзвучали голоса на лестнице, тишина… И здесь на окне проснулась Танюша, с удивительными голубыми глазами, от которых, если в них заглянуть, кружится голова у особ противоположного пола.

— Ой, уже утро! А мы все спим. Вставайте! – поднимаясь и свешивая вниз ноги говорит она, обращаясь ко всем. Тут Танюша замечает, что в комнате они одни.

— А где Машенька? Она уже ушла? – слезы выступают у нее на глазах. — И не взяла меня с собой? А обещала! (Всхлипывает).

— Хватит тебе плакать! – соскакивает с окна на пол Антошка, бравый малый с большой копной светлых волос на голове, — Не видишь, люди заняты, не до тебя. Лучше бы взяла и приготовила нам завтрак. А то есть хочется.

Выбирается, кряхтя, из ящика с игрушками старый солдат. Зеленый мундир порван под мышками, синие галифе выцвели на солнце.

— Ой, болят мои раны, сил нету терпеть, наверное, на дождь. (Подносит ладошку к глазам. Смотрит в окно.) Да, так и есть, затянуло небо тучами.

— Идите умываться, сейчас будем завтракать! – объявляет Танюша, возясь на кухне у плиты.

Антошка обгоняет медленно идущего старого солдата:

— Я первый! Я первый! (Плескаясь над раковиной) Ох, води-и-ичка! Холодна-а-ая!

— Не расплескивай воду! Некому убирать за тобой! – отзывается от плиты Танюша.

— Да, да, — подхватывает старый солдат, — Попал бы ты ко мне в ррроту (показывает кулак), я ттебя быстро научил любить порррядок!

— Подумаешь, порррядок! – повторяет Антошка, расчесываясь, — что-то я не видел его у взрослых.

— Плохо смотрел, потому и не видишь! – не сдается старый солдат.

— Ну, ладно, хватит вам, — решает Танюша, — садитесь за стол, а то еда остынет!

Она начинает раскладывать пищу всем поровну в тарелки. Старый солдат и Антошка с нетерпением ждут. Наконец можно уже приступать к еде, и они первое время молчат, занятые ею.

— Моя мама готовит лучше! – заявляет неожиданно для всех Антошка и тут же получает ложкой по лбу от старого солдата. А Танюша обижается и молча уходит на кухню.

— Ты понимаешь, что говоришь? – рассерженно спрашивает его старый солдат.

— А что я сказал такого? – недоуменно разводит руками Антошка, — вон папа Машеньки все время говорит такое.

— Ну и дурак! – простодушно выпаливает старый солдат и тут же спохватывается: — Ой, что это я такое говорю? (Закрывает рот рукой) Буду молчать, а то не ровен час все перессорятся.

— Молчи не молчи, а папа с мамой Машеньки разводятся. Вот! – заявляет Антошка.

— И неправда! – Это откликается из кухни Танюша. – Вовсе не разводятся.

— А ведь когда ухаживал за Машенькиной мамой, то клялся ей в любви! – не удерживается и вставляет свое слово старый солдат.

— Мне так Машеньку жалко! – чуть не плачет Танюша.

-Надо не плакать, а помочь Машеньке! – предлагает Антошка.

— Правильно! – радуется старый солдат. – Мы же друзья Машеньки. А настоящие друзья всегда приходят на помощь в беде.

— А что мы будем делать? – недоуменно смотрит на них Танюша.

— Я знаю, что надо делать! – громче всех кричит Антошка.

— Что? – Старый солдат забыл о своих ранах.

— Надо показать, что мы его не любим! Вот! – выпаливает Антошка.

— Ну да, — сомневается старый солдат, — так он и обратит на нас внимание.

— Эх, если бы заставить его маршировать, — добавляет он, — целый день, так он сразу бы…

— А как это, показать, что мы его не любим? – хлопает глазами Танюша.

— Ну, откуда я знаю? – начинает сердиться Антошка, — Показать и все!

— Перепутать все его книжки! – первым догадывается старый солдат.

— И сказать ему все, что мы о нем думаем! Вот! – подхватывает Антошка.

— Тогда надо спешить! – волнуется Танюша. – Он скоро должен придти на обед.

Старый солдат лезет на этажерку и оттуда сбрасывает книги.

— «Анну Каренину», нехорошая книга. (Смотрит, как она летит на пол.) О разводе. И эту, как ее, «Братьев Карамазовых», (провожая взглядом) об убийстве. И «Муму». Бедная собачка.

— Хватит, хватит! – снизу-вверх смотрит на него Антошка, — Мы с ними не управимся и до вечера (Пыхтит, таща «Анну Каренину» в угол).

— А я везде уберу, чтобы он пришел, а у нас чисто, — решает Танюша.

— Ну да, уберу! – смеется Антошка, — Наоборот! Все должно быть разбросанно.

Он хватает подушку с дивана и кидает ее на пол:

— Вот так!

Старый солдат выхватывает саблю из ножен и размахивает ею:

— Я, как только он войдет, зарублю его одним ударом (Показывает). До самого седла.

— Надо вылить в раковину бутылку его любимого пива! – злорадствует Антошка и устремляется к буфету на кухне (Оттуда слышно, как булькает жидкость).

— Ребята, осторожно, — предостерегает старый солдат. – Он нам этого не простит. Я в своей жизни перевидал всяких командиров. Самые опасные эти, любители горячительных напитков.

— Эх, сжигать мосты так сжигать! – выкатывается из кухни Антошка с пустой бутылкой.

— А теперь туда нальем воды! – иезуитски предлагает он.

Танюша с ужасом смотрит на все их проделки.

— Боже мой! – Всплеснула она руками. – Мальчики, остановитесь!

— Ха! – исполняет какой-то замысловатый восточный танец Антошка. – Мы еще и не такое можем!

Слышно, как кто-то у входной двери возится с замком.

— Ой! – старый солдат забыл о своей сабле и лезет назад в ящик с игрушками. Антошка и себе опустился на четвереньки и пополз под диван. Одна лишь Танюша, совершенно растерявшись, осталась стоять возле этажерки с книгами.

В комнату заходит Машенькин папа. Он хмур и задумчив. Садится на диван и машинально поднимает с пола подушку и кладет ее возле себя.

— Что делать? – говорит он. – Так дальше продолжаться не может.

Он встает и рассеянно ходит взад-вперед по комнате, спотыкаясь о разбросанные вещи и не замечая их.

— Что же делать? Что делать?

Потом наклоняется и берет в руки Танюшу.

— Мы вас не любим. Вы нехороший, — говорит она.

— Почему? – удивляется Машенькин папа.

— Дать бы тебе как следует! – откликается из-под дивана Антошка.

— Так настоящие солдаты не поступают! – отзывается и себе из ящика с игрушками старый солдат.

Машенькин папа совсем в растерянности и садит Танюшу на диван. Она садится удобнее и поправляет платьице на коленях:

— Когда вы женились, то обещали быть верным, любить и заботиться, а что сейчас делаете?

— А что сейчас делаю? – машинально повторяет папа.

— Бросаете такую хорошую девочку, как Машенька! – машет из ящика кривой саблей старый солдат.

— Дать бы тебе как следует! – храбрится из-под дивана Антошка.

И тут до Машенькиного папы доходить вся странность этой сцены.

— Боже мой! С кем это я! – стонет он. – Совсем ум за разум зашел!

Он в задумчивости ходит по квартире. Подошел к гитаре, что висит на стене, тронул струну.

Гитара: — Тэ-эн-нн-н. Преда-а-ате-е-ель!

Отшатывается:

— И ты, Брут?

Останавливается в растерянности посередине комнаты. Слышно, как кто-то пытается ключом открыть дверь, потом звонит. Это пришли мама с Машенькой. Он стоит еще секунду, решая что-то важное для себя, и потом направляется к двери. Танюша, Антошка и старый солдат с надеждой смотрят ему вслед.

Загадки відомої фотографії

Якщо проїхатися по історії тарантасом, то нічого не побачиш і не зрозумієш. Бо історична істина ніколи не лежить на поверхні. Треба зусилля, щоб її побачити і зрозуміти. І це вдається не всім. Самим настирливим і наполегливим вдається це зробити. І тоді їхні твори сяють дороговказом у пітьмі незнання не одному поколінню читачів.

Але буває і так, що звернеш увагу на якийсь маловідомий факт, почнеш його вивчати і він поступово розкриває перед тобою свої таємниці і ти навіть і не подумаєш, що він стільки цікавого ховає у собі від прискіпливого читача.

Ось так в мене вийшло із відомою фотографією, яка друкується останнім часом у різних виданнях і сайтах.

Зазвичай ця фотографія друкується з таким підписом: «Гудеріан під час спільного німецько-радянського параду з нагоди виводу частин Вермахту з Брест – Литовська та зайняття його Червоною Армією. Праворуч – командир 20 — ї легкої танкової бригади РСЧА комбриг С.М. Кривошеїн (22 вересня 1939р.)»

Тобто, фотографія фіксує той дивний період в історії другої світової війни (1 вересня 1939 року – 2 вересня 1945 року), коли гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР були вірними союзниками з 17 вересня 1939 року по 22 червня 1941 року.

Зрозуміло, що автори багаточисельних історій другої світової війни з боку Радянського Союзу багато дали б, щоб подібна фотографія ніколи не з’являлася на світ! А вона десь збереглася і з’явилася, розповідаючи отетерівшому глядачу про унікальну дружбу фашиста із комуністом. І це в 1939 році, коли в Німеччині вже шостий рік йде на повних парах Голокост!

Але давайте все по порядку. Про двох людей на цій фотографії ми знаємо точно. Зліва стоїть генерал-полковник (в майбутньому) танкових військ Хайнц Вільгельм Гудеріан (1888 – 1954), належав до роду бідних прусських поміщиків – юнкерів, видатний полководець другої світової війни. Підлеглі його називали «Schneller Heinz», тобто «швидкий Хайнц». А за його спиною стоїть ще один німецький генерал Моріц фон Вікторін.

Гудеріан завжди був попереду своїх танкових колон. Один з перших застосував у війні тактику бліцкріга, — танки Гудеріана йшли уперед, оточуючи супротивника і виходячи йому глибоко в тил. На початку війни 1941 року проти СРСР ця тактика Гудеріана мала феноменальний успіх. Застосовуючи свою, таку передову на той час, тактику, Гудеріан швидко просувався уперед.

28 червня впав Мінськ, 16 липня Смоленськ (по радянській версії – 28 липня). Західний фронт Червоної Армії терпить поразку. Танки Гудеріана з’єдналися на схід від Києва з танками 1-ї танкової армії Пауля Людвіга Евальда фон Клейста (1881 – 1954), в результаті чого у Київському котлі опинився увесь Південно-Західний фронт Червоної Армії, який згодом був розгромлений.

Таким чином, Клейст і Гудеріан провели найкрупніше оточення за всю історію війн, в котлі під Києвом опинилося 5 радянських армій.

Досягнення другого героя цієї фотографії, командира 29-ї танкової бригади Червоної Армії, комбрига Семена Мойсейовича Кривошеїна (1899 – 1978) скромніші. Народився в сім’ї бідного єврея-кустаря. Він генерал-лейтенант танкових військ і Герой Радянського Союзу (1945р.). Як учасник громадянської війни, систематичної, м’яко кажучи, освіти не мав. В червні 1937 року написав донос на комкора Єлисея Івановича Горячева (1892 – 1938). Дивлячись тепер на рік смерті Єлисея Івановича, розуміємо, чим цей донос скінчився…

Але в 1939 році, саме 22 вересня, вони, обидва героя фотографії, живі і здорові і посміхаються один до одного.

Автори підпису під фотографією пишуть, що це був спільний німецько-радянський парад. Критики цього підпису твердять, що це перед Гудеріаном та Кривошеїним продефілювали німецькі війська, залишаючи Брест, щоб передати в ньому владу своїм друзям, радянським військам.

Є гарна українська поговірка: «Не вмер Данило, так болячка задавила!» Вона якраз про цю фотографію. Щоб там не робили перед командирами їхні підлеглі, а факт залишається фактом: стояли разом на саморобній трибуні, а потім, мабуть, ще й випили на bruderschaft!

А тепер мені залишається розповісти, а що ж там відбувалося тоді у Бресті!

Виявляється, вже на другий день війни, 2 вересня 1939 року, Брестська фортеця, де були розташовані польські війська, вперше була піддана бомбардуванню з боку німців. В той час в казармах фортеці були розташовані маршеві батальйони 35-го та 82-го піхотних полків та інші частини, які дислокувалися у фортеці.

Начальником цього польського гарнізону 11 вересня був призначений бригадний генерал у відставці Костянтин Плісовський, який сформував із бувших під його орудою бійців боєздатний загін з 4 батальйонів (3 піхотних та 1 інженерний) у складі 2 – 2,5 тисяч польських жолнерів.

Крім того, гарнізон мав на озброєнні кілька артилерійських батарей, два бронепоїзда і кілька танків часів першої світової війни «Рено FT – 17».

Вже 13 вересня з фортеці були евакуйовані сім’ї військовослужбовців, мости та проходи заміновані, головні ворота заблоковані танками, на земляних валах викопані окопи для піхоти.

На Брест наступав 19-й бронетанковий корпус генерала Гудеріана. Гудеріан дав наказ знищити захисників фортеці і не дати їм можливості відступити на з’єднання з польськими частинами групи «Нарев».

Фашистські частини мали перевагу над захисниками фортеці у піхоті в два рази, в танках теж у два рази, артилерії у шість разів.

14 вересня 77 танків Гудеріана зробили спробу взяти місто і фортецю з нальоту, але захисники фортеці встояли. На наступний ранок 15 вересня після жорстоких вуличних боїв фашисти оволоділи більшою частиною міста. Польські жовніри відступили у фортецю.

Ранком наступного дня, 16 вересня, фашисти знову повторили штурм фортеці, але польський гарнізон його відбив. При штурмі був смертельно поранений ад'ютант Гудеріана.

Усього з 14 вересня захисники фортеці відбили 7 атак, загубивши при цьому до 40% особового складу, сам Плісовський теж був поранений.

В ніч на 17 вересня, коли стало відомо, що Червона Армія героїчно вдарила у спину польським військам, генерал Плісовський віддав наказ залишити фортецю і перейти через Буг на південь. Через непошкоджений міст війська вийшли з оточення і приєдналися до військ генерала Франтішка Клеберга. 28 вересня 1939 року генерал Плісовський потрапив у полон і був розстріляний, як і інші польські офіцери, у сумно відомому таборі НКВС у Харкові.

В фортеці залишилися польські добровольці з 82 – го піхотного полку на чолі з капітаном Вацлавом Радзишевським, які прикрили відхід польських військ.

Вони зуміли протриматися до 22 вересня, бо фашисти вели тільки сильний артилерійський вогонь, чекаючи, коли їхні союзники, радянські війська, на чолі з комбригом Кривошеїним, займуть їхні позиції, бо по додатковому секретному протоколу до Пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною Брест – Литовськ переходив до СРСР.

Тому 22 вересня відбувся парад фашистських та радянських друзів або просто проходження військ перед двома високопоставленими офіцерами. Гудеріан відступив із своїми військами за річку Західний Буг, залишивши фортецю Брест своєму kamerad’у Кривошеїну.

Поляки ще протрималися до 27 вересня, але коли стало відомо, що польський уряд відбув у еміграцію, то капітан Радзишевський віддав своїм підлеглим наказ розійтися і самостійно пробиватися до своїх домівок і сім’ям.

Незважаючи на блокування фортеці радянськими військами, спроба вирватися з оточення вдалася. Сам Радзишевський зумів теж пробратися до своєї сім’ї у Кобрін (тепер Білорусь), пізніше був заарештований НКВС. Далі що сталося із капітаном невідомо. Є дані, що він залишився навіки у Катинському лісі серед інших польських офіцерів, розстріляних органами НКВС. Вчені сьогодні вважають, що тоді було розстріляно приблизно 25700 військовополонених.

5 березня 1940 року нарком внутрішніх справ Л.Берія представив на розгляд Політбюро ЦК ВКП(б) доповідну записку, в якій запропонував розстріляти польських полонених. На цьому документі особисто розписалися «за» Й.Сталін, К.Ворошилов, В.Молотов і А.Мікоян. А М.Калінін та Л,Каганович погодили свою згоду по телефону. Одноголосно! Гарно працювали кращі менеджери ХХ століття!

А на фото Гудеріан з Кривошеїним люб’язно один до одного посміхаються. Бо ж союзники! А вся війна ще попереду, на якій загинуть мільйони людей…

P.S. Як не дивно, до трагедії польського офіцерства я доторкнувся у далекому тепер 1947 році. В нашому будинку у Львові по вулиці Московській, де ми тоді жили, на першому поверсі мешкала тиха бабуся пані Барбашова. В неї ще був білий пудель Амор. Я тоді дивувався, чому у нього така дивна назва – Амор. Тільки потім я взнав, що на французькій мові це значить Любов.

Вона вранці прогулювалася із своєю собакою, вигулювала її. Розмовляла із сусідами з іншого під’їзду на польській мові. Потім ті сусіди виїхали у Польщу. А пані Барбашова залишилася. Так от в будинку у нас розповідали, що в неї син у полоні і вона чекає його повернення.

Це я взнав приблизно у 1947 році, коли пішов у перший клас, вона чекала свого сина і у наступному році, і в 1949 році, і в 1950 році, і до 1953 – го року, бо в 1953 році ми виїхали зі Львова і більше про пані Барбашову я нічого не знаю.

Мене якось мама послала до неї з якимось дорученням. Я постукав у двері, вона мене впустила у своє помешкання і я опинився в квартирі «бувших» людей, квартири яких я бачив потім у різних революційних фільмах. Пані Барбашова до нас, дітей, завжди добре відносилася, то цукерку суне, то якогось печива, любила дітей, не пропускала нас ніколи повз себе.

А тепер давайте разом із Вами, дорогий читачу, і з тими, кому історія подобається, як наука, і з тими, кому ця наука не подобається (розумієте, закон Ома він не визнає!), подумаємо, де подівся син пані Барбашової у 1953 році? Війна ж бо вже давно закінчилася.

Відповідь одна, трагічна: якщо офіцер Барабаш потрапив у 1939 році в полон до радянського війська, то він, як і всі полонені польські офіцери, був розстріляний десь у енкавеесівський буцегарні. Бо іншої відповіді немає. А коли польська сторона звернулася до російської сторони, щоб оприлюднили списки розстріляних, то російська сторона відповіла, що цього робити не буде, бо на сьогодні це державна таємниця.

Ось вам справжній кінець цієї великої війни. Не знаю, як для вас, а для мене це бабуся пані Барбашова, яка чекає із своїм песиком Амором повернення із полону свого сина…

24.09.2016р. – 01.10.2016р.

Залишився жити

Цю історію мені розповів відвідувач музею історії запорозького козацтва на острові Хортиця, де я в 1988 році працював. Звали його Бахрітдін Халматов. Він приїхав з Узбекистану відвідати ти місця, на яких він у 1943 році воював і був поранений на Правому березі, на так званій «малій землі» і щасливо залишився живим.

Ось що він розповів.

Інструктаж був короткий і небагатослівний. Їхній командир, лейтенант, такий, як і вони, двадцятирічний, сказав:

— Будемо переправлятися тихо. Не розмовляти, не палити, не учиняти галас. Бо німці почують і тоді нам усім буде гаплик. Зрозуміло?

Більшість солдатів його підрозділу, азербайджанці та узбеки, промовчали, бо мови не знали, а Бахрітдін знав, тому коротенько переклав сусідам, мовляв, ні пари з вуст, бо тоді усім буде кінець.

Пішли на катер, який темною плямою коливався на воді. Повантажилися. Відчалили. І тихенько попливли у бік правого берега, де чекала їх невідома «мала земля».

Бахрітдін стискував свою гвинтівку і вдивлявся у берег. Нічого не було видно, якась темна смуга і все. Відчував, ніж бачив, поруч своїх земляків, теж затаївши подих, вони вдивлялися у невідоме. Що ж там їх чекає на тому березі?

І тут зрадницькі звідкілясь від німців вилетіла угору ракета і освітила все навкруги своїм жовтим, мертвим світлом. Бахрітдін на хвильку побачив усіх навколо себе, закляклих і переляканих хлопчаків.

І зразу заторохтіли з берега по них кулемети і заверещали, підгавкуючи, німецькі автомати, почали бити міномети, підтримуючи своїх солдатів.

— Вперед! За мною на берег! – закричав десь поруч лейтенант і Бахрітдін кинувся за ним у воду. Слава Богу, вона була до пояса і Бахрітдін швидко опинився на березі, серед якихось валунів і стріляв кудись у темряву, де, мабуть, були німці.

Катер за спиною бійців підбили і він застиг чорною громадою на воді, увіткнувшись у берег, непорушний і безпорадний. З-за хмар вигулькнув місяць, здивовано дивлячись униз, на берег вічної ріки, де солдати, вже без лейтенанта, намагалися відбити атаку німців і залишитися живими.

Та на цей раз не вийшло. Бахрітдін відчув, як щось боляче вдарило його по ногах і він заточився і впав біля якогось валуна. Швидко хотів піднятися, та ноги його не слухали. Підтягнув до себе гвинтівку, та патронів у ній вже не було.

Лежав, прислухаючись, що відбувається навколо. Зрозумів, що бій вони програли. Поблизу ходили німці і дострілювали поранених.

Ось з-за валуна підійшов один з них. Бахрітдін зустрівся із ним очима і закрив їх, не хотів бачити, як його застрелять. Та миттєвість затягнулася. Бахрітдін відкрив очі і побачив, що той відійшов за валун, стрельнув кудись убік і пішов собі далі.

«Пожалів!» — майнула думка. Отак Бахрітдіну прийшлося цілий день лежати отут на березі, і тільки наступного вечора, коли приплив новий катер, його знайшли і підібрали бійці. Так він залишився живим.

Дивна історія, несподівана, що воно таке було, хто пояснить? Але була вона на цій невідомій і жорстокій війні.

11.07.2013р.

Звездное небо над нами

Свой талант Жорж Григорьевич Очерет проявил еще со школьной скамьи. Не было такой задачи в учебниках и задачниках по физике и математике, которую бы он не решил. Не успеет учитель математики Иван Епифанович Бедан задать классу задачу, а Жорж Очерет ее уже решил.

— Ты чего сидишь, не пишешь? – спрашивает учитель.

— А я уже решил, — отвечает ученик.

— Как решил? – не верит учитель.

— Устно, — усмехается Жорж.

И если за урок остальные ученики решали еле-еле одну, от силы две задачи, то Жорж Очерет решал их десять-двенадцать.

Учился он в средней школе №1 в Пологах, а жил в селе Шевченко-2, что прилепилось неподалеку от районного центра (сегодня оно уже срослось с Пологами), в семье главного энергетика рудоуправления Григория Трофимовича Очерета. Отец провоевал всю войну танкистом, вернулся домой после демобилизации в 1947 году. А мать, Нина Павловна, на руках двое детей, была в оккупации, а потом трудилась в местном колхозе.

Жорж уже в школе научился перематывать моторы. Все технические кружки были его. С учителем физики Иваном Григорьевичем Гороховцом сидел допоздна в школе, все выдумывали какие-то новшества, изобретали. Сидели до часу ночи, пока не приходила его жена, тоже учительница, Лидия Павловна, и не выгоняла их со школы домой.

Впервые в Пологах в школе сделал вращающуюся елку, приводили на экскурсию детей со всей округи.

— А она, убранная под Новый Год, вращается по оси вокруг себя, переливается разноцветными огоньками, было так красиво, — вспоминает теперь Жорж Григорьевич.

За эту работу получил в награду редкий по тому времени трехтомник произведений Пушкина.

Создал еще модель трамвая с дистанционным управлением: идет вперед, останавливается по команде, дает задний ход. Словом, полная имитация движения настоящего трамвая.

Поэтому, когда после школы выпускники обдумывали будущую жизненную дорогу, то для Жоржа загадок не было – в авиационное училище.

Его манило небо, космос, ведь недаром знаменитый философ Кант верно заметил в свое время, что есть две загадки бытия: звездное небо над нами и наша собственная душа.

На экзамене в училище произошел казус, Жорж, как обычно, быстро решил свои задачи и стал помогать окружающим абитуриентам. Это заметил преподаватель, поставил двойку Жоржу и выгнал из аудитории. Да тут, к счастью, зашел на экзамен полковник, начальник училища, посмотрел в формуляр Очерета, а там среди царства пятерок, красуется единственная двойка. Спросил преподавателя, в чем дело, тот ответил, мол, сам решил, а другим начал подсказывать, ну, я его и выгнал.

Полковник не согласился:

— Такие знатоки как раз нам и нужны!

И оставил Жоржа Очерета в училище. А тут приехал еще один полковник, начальник Прибалтийского военно-технического училища войск ПВО, отбирать курсантов, лучших из лучших, в свое училище. Отобрали туда и Очерета. Здесь готовили первых в Советском Союзе специалистов по ракетной технике. Так Жорж Очерет стал еще ближе к звездному небу над нами.

Жорж Григорьевич блестяще учился и закончил училище в 1959 году первым из первых. После окончания училища имел право первым выбрать место службы в любом уголке Советского Союза. Но Жорж Очерет тогда на распределении сказал: «Куда Родина пошлет, там и буду служить». Идеалист. Но ведь на идеалистах и мир стоит.

Попал служить в Киев, но ездил везде, где надо было ставить ракетные точки: в Одессу, Казахстан, Запорожье и т.д.

Все было хорошо, любимая работа, молодая семья, как говорят народные сказки в таких случаях, остается только «жить поживать, да добро наживать!»

Да пришла беда. В 1962 году на одном из полигонов Жорж Григорьевич получил большую дозу облучения. Его поместили в Московский центральный военный госпиталь для лечения. Когда приехала жена, ей врачи сказали, что ему осталось жить месяца три. Она повернулась и уехала назад. Это была первая потеря в жизни Жоржа Григорьевича.

Лечение не дало особых результатов и в 1964 году его комиссовали. Приехал в Запорожье, получил квартиру, стал работать.

Кстати, с получением квартиры была любопытная история, вполне в духе того времени. Он получил из Москвы, из Совета Министров СССР письмо, в котором указывалось, что подателю сего письма, Очерету Жоржу Григорьевичу, в трехмесячный срок выделить квартиру и доложить.

Жорж Григорьевич с этим письмом пришел в облисполком, он тогда находился в здании теперешнего областного краеведческого музея, к тогдашнему председателю облисполкома Петру Москалькову. Попал к его референту.

— Что вы хотите? – спросил тот.

— Мне надо получить квартиру, — ответил Жорж Григорьевич.

Референт посмотрел на странного посетителя, снисходительно улыбнулся и сказал:

— Вы ошиблись. Здесь квартиры не дают.

Потом помолчал и добавил:

— Сколько вам лет?

— Двадцать семь.

— Сильно быстро хотите получить. Я в вашем возрасте квартиры еще не имел.

Однако, когда Жорж Григорьевич протянул ему письмо, то и тон, и поведение сразу же изменилось:

— Вот с этого и надо было начинать!

И уже через три месяца Жорж Григорьевич был обладателем отдельной уютной квартиры на Космосе.

Жизнь постепенно вошла в нормальную колею. Начал работать в машиностроительном институте, потом на заводе «Радиоприбор», а уже после завода в «Пентагоне». Запорожцы хорошо знают это засекреченное предприятие.

Потом создал и возглавил уникальный завод «Электроавтоматику». Встретил прекрасного человека, Анну Леонидовну, с которой идет по жизни, вместе деля и радости, и трудности.

Имел непосредственное отношение к созданию космического корабля многоразового использования «Буран». Это великое достижение советской науки. Над его созданием принимали участие 1286 предприятий всего Советского Союза, около 2,5 миллионов работников. Жаль, что идея не получила дальнейшего развития. А само существование «Бурана» окончилось неожиданно.

В 1988 году его вывели на орбиту, полет продолжался 205 минут, потом он самостоятельно приземлился и сел. После этого триумфа он простоял в ангаре монтажно-испытательного корпуса на «Байконуре» до 2006 года, а потом на него упала обветшавшая крыша ангара и уничтожила его.

А ведь только взлетно-посадочная площадка у «Бурана» была 15 километров длиной и 50 метров в ширину. Большое достижение советских ученых, к которому имел непосредственное отношение и Жорж Григорьевич.

О важности его работы говорит такой факт: в его кабинете стоял аппарат правительственной связи. А в Запорожье такую связь имели считанные лица: «Искра», «Мотор-Сич», «Радиоприбор», Атомная станция, «Пентагон», первый секретарь обкома партии, председатель облисполкома, начальник областного управления КГБ, начальник областного управления внутренних дел, и… Жорж Григорьевич Очерет!

Наверное, он один в Запорожье получил медаль имени К.Э. Циолковского «за активное участие в обеспечении выполнения космических программ в СССР».

Жаль, что новые поколения руководителей не сохранили достижения таких уникальных самородков, как Жорж Григорьевич. Они только думают о том, как нахапать бабло. А ведь давно народ точно сказал, что не в деньгах счастье.

Сегодня Жорж Григорьевич возглавляет комиссию по работе с ветеранами военной службы городского совета ветеранов. С ним приятно общаться и работать. По первому впечатлению не догадаешься, кто он и что за ним стоит. Но это, наверное, всегда так, если человек настоящий.

03.03.2012г.

Виталий Шевченко

Знак неба

Посвящается Евгении Афанасьевне

Главчевой

Дверь визгливо заскрипела давно несмазанными петлями, и лейтенант недовольно поднял голову. Кто это его там отвлекает от работы?

С порога несмело заглядывала в кабинет девушка в серой фуфайке и стиранной-перестиранной синей юбчонке. Увидев недовольное лицо лейтенанта, нерешительно остановилась:

— К вам можно?

Он помолчал, разглядывая её, великоватые сапоги со стоптанными каблуками, узелок в руках, большие настороженные глаза и кивнул:

— Проходите.

Она закрыла за собой вновь заскрипевшую дверь и робко подошла к столу.

Лейтенант выжидательно уставился на вошедшую. Та поспешно стала копаться в узелке и, не находя того, что искала, занервничала и от этого большие глаза ее стали еще большими. Наконец, протянув извлеченное из узелка удостоверение, облегченно вздохнула. Слава Богу, нашла!

Лейтенант взял беленький листочек тоненького картона, сложенный вдвое, развернул его и громко прочёл:

— Анна Владимировна Кекис. Из немцев, что-ли?

Его лицо покрылось гримасой враждебности, и он с неприязнью уставился на вошедшую. Та испуганно покосилась на огромный портрет вождя, висевший за спиной лейтенанта, он тоже враждебно рассматривал непрошеную гостью, сглотнула набежавшую слюну и охрипшим голосом ответила:

— Украинка я… с Коломыи…

— Та-а-ак, — протянул лейтенант, доставая из верхнего ящика стола толстый гроссбух, куда были записаны все ссыльные, раскрыл его и стал искать страницу на букву «к». Нашел, долго и придирчиво рассматривал, изучая страницу, убедился, что все в порядке, и протянул девушке, пододвигая к ней ручку с чернильницей. Смотрел, как та старательно, даже кончик языка высунула от усердия, расписалась в книге. Но отдавать удостоверение не спешил.

— Как получилось так, что вы живете в этом, как его… — он заглянул снова в гроссбух, — …Нижнекаменске, а отмечаетесь у нас в Лобве?

— Я закончила здесь техникум, хотела перевестись туда, где живёт моя мама, там и работу нашла, — робко ответила девушка, — да гражданин майор не открепил. «Не нахожу нужным!» — сказал.

— Ну, не нашёл так не нашёл, — этими словами лейтенант как бы поставил точку в разговоре и, отдав удостоверение девушке, отпустил ее.

Лейтенант вновь склонился над бумагами, но вскоре почувствовал, что работа не идет, что-то мешает. Он встал, прошёлся по кабинету, посмотрел в окно, там на пустыре сидели две кошки с поджатыми хвостами и смотрели друг на друга.

Теперь вновь приедет через месяц. Туда полтора часа езды, да оттуда столько же и здесь часов шесть, вот тебе, считай, и целый день.

Вождь испытующе смотрел на него со стены, отставив в сторону свою знаменитую трубку. В спецкомендатуре лейтенант работал недавно, всего месяца три, не больше. И поэтому еще не привык. Он тяжело вздохнул, подошёл к вешалке, снял фуражку, одел её по уставу, насунув на самый лоб, и вышел, решив прогуляться и тем самым вернуть себя в рабочее состояние.

До этой станции он служил в Германии, его выпустили из училища в мае сорок пятого и на фронт они не успели. Но всё равно считал себя фронтовиком и готов был к самой важной государственной службе. А тут вот сиди целый день в душном помещении да отмечай ссыльных. Было отчего огорчиться.

На пустыре кошек уже не было. Через него трусцой бежал известный станционный пёс Капут. Увидев офицера, из осторожности отбежал подальше. Этот Капут целыми сутками носился вокруг в поисках пищи и поэтому никто уже не обращал на него никакого внимания.

На перроне было безлюдно. Ближайший поезд, которым должна уехать та, с удостоверением, будет через четыре часа. К приходу поезда начнёт потихоньку собираться люд. Тогда можно снова выйти, понаблюдать, кто уедет, а кто сойдет с поезда. Все развлечение.

Медленно прогуливаясь, он миновал небольшой скверик в центре площади и оказался возле местного кинотеатра. С афиши, висевшей у входа, призывно улыбалась Любовь Орлова, но он этот фильм уже смотрел и поэтому собирался пройти мимо. Да заметил, что у входа стоит та, в фуфайке. Мимо проходили редкие зрители, сеанс должен был вот-вот начаться, и она за каждым заглядывала в раскрытую дверь.

Он подошёл и незаметно стал за её спиной. В одной руке она держала уже знакомый узелок, а в другой книжку и лейтенант, слегка наклонившись, сумел прочесть фамилию автора. Буало. Ишь ты!

И тут она оглянулась и, увидев лейтенанта, сразу сгорбилась, и хотела было прошмыгнуть мимо. Но он успел раньше спросить:

— Что, в кино хотите? – и этим заставив её остановиться.

— Да нет, — делая безразличное лицо, ответила она, — мне совсем без интереса.

Лейтенант понимающе усмехнулся и сказал:

— Подождите меня здесь.

А сам пошёл к кассе, купил два билета и, выходя, оценивающим взглядом окинул площадь. На ней было пусто и тихо. Оторвал один билет и, протягивая его ей, уточнил:

— Вы зайдете сейчас, а я чуть задержусь. Подойду позже.

Сомнение мелькнуло на её лице, но уж очень хотелось посмотреть фильм. Поэтому протянула руку и осторожно, как будто боясь обжечься, взяла билет:

— Спасибо! — и скользнула в дверь.

Лейтенант еще постоял у входа, осматривая площадь, но на ней по-прежнему было всё спокойно, и он шагнул следом.

Дождавшись, когда начнется фильм и потухнет свет в зале, он, пригибаясь, чтобы не мешать зрителям, пробрался на своё место. Сначала ничего разобрать нельзя было, но потом глаза привыкли к темноте, и он разглядел её.

Она сняла фуфайку и без неё оказалась совсем худенькой. А на лице сияли её глаза. Она не сводила их с экрана, сопереживая всему тому, что там происходило. По — детски полуокрыла рот и напоминала сейчас воробышка, отогревшегося в тепле.

Лейтенант почувствовал, как что-то ранее неведомое всколыхнулось в его душе и подступило к горлу. Его рука осторожно поднялась и мягко легла на её руку. Она вся напряглась и съежилась, пытаясь высвободиться. Но он держал крепко, она дернулась раз, другой, но не освободившись, покорно вздохнула рядом. И этот покорный вздох образумил его. Он отпустил её року и стал смотреть на экран.

Когда фильм должен был уже заканчиваться, лейтенант наклонился к девушке и прошептал:

— Я вас подожду на улице.

И тем же путем, пригибаясь, выбрался из зала. Чтобы не маячить перед входом, он перешёл улицу и остановился у сквера, мельком огляделся, нет, всё в порядке.

А уже покидала зал шумная толпа зрителей, громко обсуждая подробности фильма и Любовь Орлову. Почти последней шла среди них девушка.

Увидев лейтенанта, стала его с любопытством рассматривать, как будто увидела впервые. А подойдя, молча остановилась рядом.

— Понравился фильм? – сказал он первые пришедшие к нему слова, чтобы не молчать.

— Да, очень, — радостно кивнула она головой.

— Такая красивая жизнь! – вздохнула и затеребила свой узелок.

Лейтенант поперхнулся и не нашёлся, что ответить. Так они стояли и смотрели друг на друга.

Потом он нерешительно сказал:

— Мне надо идти на службу. – И остался стоять на месте.

Она вся съёжилась и поникла, возвращаясь в действительность.

Он ещё потоптался, потом резко козырнул и повернувшись, пошёл. Когда отошёл шагов десять, оглянулся, она продолжала смотреть ему вслед. Как воробышек на крыше в ненастную погоду.

Но в кабинете не сиделось, лейтенант походил туда-сюда, нервно похлопывая себя по галифе. Вождь со стены равнодушно смотрел куда-то мимо. Сегодня решительно не работалось. Гулкая тишина кабинета раздражала, и он вновь направился к выходу.

На перроне появились первые пассажиры, они уныло подпирали станционное здание вокзала, в ожидании поезда, но среди них, той, в фуфайке не было. Вернулся на площадь к кинотеатру, и здесь её не было видно. Прошёлся мимо магазинов, заглядывая в них, и там нет.

Вздохнул и остановился, не зная, что делать. Ладно, надо выйти к поезду, она наверняка будет там. Назад возвращался через сквер, так было короче. И уже при выходе что-то остановило его. Какой-то всхлип. Прислушался. Оглянулся. И увидел на садовой скамейке, под широкой елью, ее узелок с книжкой, сиротливо лежавшие там. Широко шагнул назад. И вплотную столкнулся с девушкой, отчаянно боровшейся под елью с сержантом Глушковым, шофером из их спецкомендатуры, зажимавшем ей рот, чтобы она не кричала.

Глушков, почувствовав, что кто-то стоит за ним, оглянулся, ослабив напор, и девушка этим воспользовалась, она неожиданно скользнула под руку сержанта и кинулась к лейтенанту.

— Гражданин лейтенант… гражданин лейтенант… — только и нашлась что сказать, вцепившись в его руку. Её большие глаза застыли от ужаса.

— Лейтенант, уходи, не мешай, это же ссыльная, — лейтенант увидел налившиеся кровью глаза Глушкова.

У девушки был почти оторван рукав от фуфайки, юбка разорвана до самого пояса, открывая выше колена багровый синяк, и лейтенант, сжав кулаки, засунул их поглубже в карманы галифе, подальше от греха.

— Сержант Глушков, потрудитесь уйти, — холодно сказал он.

— Ну, ладно, лейтенант. Это я тебе так не оставлю, — прохрипел, уходя, Глушков, злобно блестя глазами.

— Я, я… собралась пообедать, села на скамейку, а тут он появился и стал приставать, я встала, чтобы уйти, а он не пускает, — губы ее дрожали, вот-вот и она разрыдается.

— Ладно, Анна Владимировна, — сказал лейтенант, принимая решение, и шагнул к скамейке, чтобы захватить забытые там узелок и книгу, и услыхал в кустах глухое рычание. Оглянулся и увидел, как Капут доедал оброненные на землю куски черствого хлеба. Весь обед девушки.

— Идёмте, до поезда осталось совсем мало времени, — мягко сказал лейтенант. Она с готовностью, забегая вперед, заспешила рядом с ним, чтобы не отстать, придерживая рукой порванную юбку.

У себя в кабинете он достал из нижнего ящика стола толстый моток ниток с иголкой и сказал:

— Приводите себя в порядок, — вышел в коридор, плотно прикрыв за собой дверь.

— Мешков! – громко позвал он старшину, ведавшего у них хозяйственными делами.

— Ась? – выглянул тут же из своей каптерки Мешков. Он прошёл всю войну от начала до конца и повидал на ней всяких командиров и к этому лейтенанту чувствовал симпатию.

Если бы позвал майор, то Мешков сделал бы вид, что не слышит и только когда рассвирепевший майор, окончательно вышедший из себя, заорал рядом с ним, искренне удивился бы:

— Ты смотри, не услыхал!

— Идите сюда! – лейтенант не хотел кричать на весь коридор.

— Что тебе, Пантелеич? – по-крестьянски спросил Мешков, подходя к командиру.

— Надо покормить человека. Щи у вас остались?

— Нетути. Все слопали, — простодушно ответил Мешков. – Картошка есть. Остыла правда.

— Ну, придумайте что-нибудь. Яишницу. И сала побольше. Да, — добавил он, отпуская Мешкова. – там у меня две банки тушенки остались. Одну откройте и сюда, а вторую отдайте. И посмотрите, чтобы не отказалась.

— Сделаем, Пантелеич! – Мешков хитро улыбнулся и предложил:

— А может и стопочку?

— Стопочку отставить!

— Ясно, товарищ лейтенант! – Мешков засеменил к себе в каптёрку.

Лейтенант не стал входить в кабинет, чтобы не смущать девушку, и, дождавшись, когда Мешков ушёл к себе с пустой сковородкой и котелком, только лишь тогда вошёл.

Девушка чинно сидела на табуретке, явно потяжелевший узелок лежал на ее коленях.

Вождь озадаченно смотрел, ничего не понимая, на то, что происходило в кабинете. Такому вроде бы не учил! В ее больших глазах светилось радостное удивление.

Он помедлил, а потом решился, времени ведь оставалось в обрез.

— Давайте ваше удостоверение, — и увидел, как оживление сбежало с ее лица, зацепившись на мгновение в уголках глаз. Она заколебалась, но потом, вновь покопавшись в узелке, достала оттуда беленький картон удостоверения.

Открыл гроссбух, вновь перелистал страницы, нашёл её фамилию и напротив размашисто написал: «Снимается с учёта в связи с выбытием в Нижнекаменскую спецкомендатуру». Поставив печать и дату, расписался. То же проделал и в её удостоверении.

Потом еще подумал и вписал ей три дня. Сегодня суббота, завтра воскресенье, никто не работает, понедельник – день тяжёлый. Вот во вторник пусть и явится ставать на учёт. А от майора как-нибудь отделается.

Она не сразу поняла, что написал в удостоверении лейтенант и со страхом туда заглядывала. Удивление, недоверие, радость – всё было написано на её лице, когда она, наконец, сообразила, что сделал лейтенант. Даже от неожиданности не знала, что сказать.

— Я… я… — и замолчала.

До прихода поезда оставалось минут двадцать, если не опоздает. И поэтому надо было идти.

— Сейчас пройдете на перрон и с него не уходите. Я буду неподалеку, — сказал на прощанье.

Она хотела что-то сказать, но не решилась.

На перроне народу прибавилось, все в нетерпении поглядывали в ту сторону, откуда должен был появиться поезд.

Лейтенант стал под стеной вокзала так, чтобы ее видеть. Мало ли что.

Наконец появился поезд, впереди натужно пыхтел паровоз, волоча за собой длинный состав, медленно прокатился мимо, замедляя ход, наконец, остановился. И все заспешили разом, ища каждый свой вагон.

Она тоже кинулась вместе со всеми к длинному составу, вскарабкалась на ступеньки ближайшего вагона, хорошо, что не надо бежать дальше, видно было, как прошла одно окно, второе, в третьем остановилась и замерла, прижавшись к стеклу. Так и стояла, пока паровоз тонко не засвистел, отправляясь в путь.

Тогда рука её оторвалась от стекла и робко помахала ему на прощанье. Лейтенант хотел ответить, но здесь на перрон вышел Глушков и, поднявшейся было рукой, он только глубже натянул на лоб фуражку.

Вот и последний вагон скрылся вдалеке, а лейтенант всё стоял, не уходил.

Вновь опустел перрон, до следующего поезда. Скрылся и Глушков, в последний раз злобно уставясь на застывшего под стенкой лейтенанта.

Ладно, недалеко все-таки отсюда, полтора часа туда, полтора часа назад, отпросится у майора как-нибудь на денёк.

Оглянулся и увидел, что невдалеке лежит Капут. Подошёл к нему, собака встала и настороженно следила за каждым движением лейтенанта.

— Что, пёс, съел у сироты хлеб? Разве так можно? А ещё друг человека! – тихо сказал лейтенант Капуту. Тот подошёл, виляя хвостом, и лизнул сапог.

«І галавой за шчасьце нашае плацілі»

В своїх розслідуваннях, які я намагаюся проводити, кожне слово має бути виваженим. За ним повинна стояти правда, тільки правда, яка б гірка вона не була. І тому наш обов’язок, тих, хто пише, казати правду. І робити це тільки через документи та достовірні факти.

І тому ми повинні бути з читачем відвертими і чесними. Не подобається те, про що я пишу? Добре, але іншого не буде, бо це правда і її потрібно знати, а не ховатися за брехнею, яку часто густо видають за правду. Тому що тільки правда звільнить нас від брехні.

І тут я хочу розповісти про маловідому сторінку загибелі у передвоєнні роки під час репресій білоруських та єврейських письменників. Про них згадують не дуже охоче і тому у поминальні дні це зробити наш обов’язок.

Зелік Аксельрод (1904 – 1941), Сергій Астрейко (1912 – 1937), Михась Багун (1908 – 1938), Олександр Вазілло (1888 – 1937), Анатолій Вільний (1902 – 1937), Тишка Гартний (1887 – 1937), Ігнатій Дворчанин (1895 – 1937), Алесь Дударь (1904 – 1937), Тодор Кляшторний (1903 – 1937), Макар Кравцов (1891 – 1939?), Мойсей Кульбак (1896-1937), Хаїм Ленський (1905-1943?), Юрка Лявонний (1908 – 1937), Лариса Морозова (? – 1948), Валерій Моряков (1909 – 1937), Сергій Мурзо (1912 – 1937), Зяма Пивоваров (1910-1937), Ігор Романович (1908 – 1943), Алесь Сологуб (1906 – 1934), Юлій Таубін (1911 – 1937), Ізі Харік (1898 – 1937), Михась Чарот (1896 – 1937), Арон Юдельсон (1907 – 1937).

Вільний, Дударь, Лявонний, Моряков, Пивоваров, Харік, Юдельсон розстріляні у ніч з 28 на 29 жовтня 1937 року разом із ще 15 білоруськими та єврейськими письменниками. Це страшний удар по національній культурі двох народів. Білоруська література це відчуває і досі, а єврейська література на ідиш та на івриті практично була знищена в Білорусі та Україні і єврейські письменники на Україні, у всякому випадку тепер, дружно пишуть на російській мові.

На жаль, не помилюсь, якщо скажу, що їхні прізвища ви чуєте вперше. Хоча Тишко Гартний та Михась Чарот у свій час були надзвичайно популярні у читачів, а Мойсей Кульбак, Хаїм Ленський та Ізі Харік це класики єврейської літератури на ідиш та івриті. Тому і загинули.

Про всіх я написати, на жаль, не зможу, бо це буде не стаття, а багатосторінкова доповідь. Тому я зупинюся тільки на окремих біографіях загублених письменників.

Зверну увагу читача на долю білоруського поета Валерія Морякова. Пішов з життя у 28 років. Багато з прозаїків та поетів починають задумуватися над чистим листом паперу пізніше цього строку. А Моряков до свого арешту у 1935 році вже був автором шести збірників віршів. Щоб він ще зміг створити, якби до нього додому у 1935 році не прийшли сталінські соколи!

Протримавши у буцегарні три місяці, відпустили, але знову арештували 6 листопада 1936 року. І 28 жовтня, практично через рік катувань, покаліченого Морякова за звинуваченням «как члена контрреволюционной национал-фашистской организации» (це вам нічого не нагадує?) присудили до розстрілу. І в ніч з 28 на 29 жовтня 1937 року розстріляли.

Ще один поетичний самородок – Юлій Таубін. З 1926 року почав друкувати свої вірші. А в 1930-1932 роках видав 5 збірників своїх поезій. В 1931 році вступив вчитися у Білоруський державний університет, але 25 лютого 1933 року був заарештований. І йому присудили два роки заслання у Тюмень.

Там він перекладав вірші Гейне та Маяковського на білоруську мову. В засланні його знову заарештували 4 листопада 1936 року і відправили у Мінськ. 29 жовтня 1937 року ВКВС СССР присудив його до розстрілу і 30 жовтня був розстріляний, як «член антирадянської організації».

Не можна не сказати кілька слів про популярного у 20-ті роки білоруського поета Михася Чарота. Його вплив на білоруську літературу того часу надзвичайно великий. Він очолював літературне об’єднання «Маладняк».

Серед білоруських літераторів того часу був такий крилатий вираз: «Прийшов Чарот – а з ним сімсот!» Стільки молодих літераторів гуртувалося навколо Чарота. Не треба бути дуже спостережливим, щоб не зрозуміти, що таке об’єднання довго не проіснує. Чарот був арештований влітку 1937 року і 29 жовтня розстріляний.

А на неподатливій стіні камери-одиночці рукою Михася Чарота видряпаний вірш, можливо, останній в його житті:

ПРЫСЯГА

Я не чакау

Я не гадау,

Бо жыу з адкрытаю душою,

Что стрэне лютая бяда,

Падружыць з допытам,

З турмою.

Продажных здрайцау ліхвяры

Мяне заціснулі за краты.

Я прысягаю вам, сябры,

Мае пали,

Мае бары, —

Кажу вам – я не віноваты!

А тепер розповім, як рідна радянська влада знищила єврейську літературу на ідиші та на івриті. Почнемо свою розповідь з життя письменника Моше Кульбака. Історія літератури ХХ століття без його імені буде неповною. Це був блискучий поет і прозаїк. Він народився в сім’ї ремісників у Сморгоні, тепер Гродненська область в Білорусі. У дідуся із бабусею було 17 дітей, останній був батьком Моше. І дід і багато чисельні дядьки працювали шкіряниками, смолокурами, сплавляли по річкам ліс. Малого хлопця віддали вчитися у школу, спочатку у казенну єврейсько-російську а потім тільки в єврейські, бо він навчався в кількох таких школах.

Моше вчився відмінно, знав і Танах, і Талмуд, і притчі, і сказання про життя єврейських мудреців і пророків, єврейську філософію та містику, а потім вже почав вивчати західну філософію, літературу та театр. Читав і Аристотеля і стародавнього китайського філософа Лао Цзи, був закоханий у Генріха Гейне та Верхарна.

Коли почалася Перша світова війна працював вчителем в єврейському будинку для сиріт в Ковно. В 1918 році мешкав у Мінську, потім в 1919 році виїхав у Вільно. В 1920-1923 роках проживав у Берліні, працював суфлером у театрі. В 1923 році повернувся і мешкав у Вільно до 1928 року, викладав у єврейських гімназіях і в учительській семінарії, багато виступав з лекціями та статтями з єврейської літератури, разом із своїми учнями ставив п’єси з класичного єврейського репертуару. Був обраний головою заснованого в 1927 році Всесвітнього єврейського ПЕН-клубу.

В кінці 1928 року Моше Кульбак переїхав у Мінськ, працював в єврейському секторі Академії Наук Білорусі, у редакції журналу «Штерн», який виходив на ідиші, до самого арешту в 1937 році.

Вже у 1934 році відповідні органи склали про Кульбака довідку, де було зафіксоване таке(даю мовою оригіналу): «Прибыл в 1928 году нелегально из Польши в БССР. Будучи в Польше, состоял заместителем председателя национал-фашистской еврейской литературной организации. Группирует вокруг себя националистически настроенных еврейских писателей, выходцев из социально чуждой среды, имеющих связи с заграницей». Як кажуть у народі: «З такою довідкою і в тюрму не приймуть!»

Через тридцять років учні Моше Соломоновича згадували свого вчителя: «Коли він заходив до нас у клас, ми забували про все. Він розповідав, жартував, сміявся, ділився із нами своїми думками, коли в тебе щось боліло або в тебе була якась проблема, вмить все щезало і перед нами був наш дорогий вчитель.» Не кожний вчитель може пишатися такими словами учнів.

Серед великої кількості його творів найбільш популярна повість «Зэлмэнянэр» («Зелменяні»), (1931р.). Там письменник розповідає про невеличке єврейське містечко в Білорусі. Коли його повість перевидали у 1960 році на російській мові, то весь тираж розмели в перший час продажу.

Повість була написана на ідиш. Я приведу звідти уривок на російській мові у перекладі Рахіль Баумволь.

«У одной зелменовки есть одна единственная серебряная ложка, так этого уже достаточно для того, чтобы она колебалась, идти ли ей с пролетариатом или – не идти? Ей, видите ли, не выгодно». Чудовий стьоб! Увесь марксизм-ленінізм спотикнувся об цю срібляну ложку!

Ось такі були у нас блискучі попередники!

Не можна не згадати з цього приводу і Хаїма Ленського (1905-1943?), який писав на івриті. Ось один із його шедеврів в перекладі В.Слуцького.

* * *

Охранник юный, черный зев ружья

Не наводи, моей горячей крови

Не проливай в дверях небытия,

Покуда немота на полуслове

Мой голос не сковала. Солнцу дня

Позволь мне гимн закончить вполнапева

И прошептать, чуть голову склоняя:

«Шалом! Шалом!» — направо и налево.

Він народився в містечку Слонім Гродненської області в Білорусі. Вчився в хедері і в німецькій гімназії. Свій перший вірш написав у 12 років. Після революції його батько опинився в Баку і покликав хлопця до себе. В кінці 1924 року Хаїм дібрався до Баку і там заробляв собі на життя викладанням івриту та публікаціями оповідань та віршів на ідиш. В 1925 році переїхав до Ленінграду, де через деякий час ввійшов у гурток молодих івритських поетів.

Дуже скоро Хаїм Ленський став душею ленінградського гуртка поетів. В літературному середовищі він вважався найталановитішим поетом Радянської Росії, який писав на івриті. Це його і згубило.

В 1927 році в СРСР почався рішучий наступ на іврит. Губліт не давав дозволу на публікації, Ленінградська спілка письменників відмовилася прийняти івритських письменників у свої ряди. На звернення до «всесоюзного старосты» Калініна з проханням або прийняти закон, який забороняє іврит, або не переслідувати їх, його заступник Петро Смідович відповів в дусі часу: «…иврит – мертвый язык, а у мертвого нет прав».

Саме цікаве в цій історії те, що коли в 1934 році виникла Єврейська автономна область, то невеличке селище Ін перейменували у Смідович, ще за життя цього «видатного» мовознавця!

Приблизно така сама відповідь була і в Смольному. Ленський ще намагався попасти до Крупської, але його до неї не допустили. Зрозуміло, дуже зайнята справами!

Але поети не здавалися, вони організували ще листи до прокуратури, Центральної ревізійної комісії ВКП(б) і, нарешті, самому Сталіну. Мабуть, ці листи і були причиною їхнього арешту, і вночі 29 листопада 1934 року їх усіх пов’язали. Ленський, як керівник, отримав п’ять років таборів, а всі інші по три роки.

Після закінчення строку оселився у 1939 році у Новгородській області, бо в великих містах йому заборонили жити. Там він переписав всі свої вірші в загальний зошит і передав своєму другу, доктору медичних наук Володимиру Іоффе на зберігання. І той виконав прохання поета, у 1958 році надіслав цей зошит разом із останніми листами Ленського в Ізраїль.

А після початку війни, 30 червня 1941 року Хаїм Ленський був знову заарештований, на цей раз йому «припаяли» 10 років таборів.

За офіційними даними, Хаїм Ленський вмер 22 березня 1943 року в таборі у Красноярському краї. А позаяк у них офіційні дані були майже завжди брехливими, тому чи справді це було так, ніхто не знає. А світова література втратила одного з талановитіших поетів, яким повинні пишатися не тільки єврейський народ, а і всі ми, бо поезія кордонів не знає.

Залишилося тепер розповісти про білоруську поетесу Лесю Білоруску (? – 1948). Ми про неї знаємо дуже мало. Навіть коли вона народилася і яке у неї було дівоче прізвище. Не збереглося і її фото.

Народилася вона в білоруському місті Молодечно Мінської області. Звали її так, як і нашу Лесю Українку, Ларисою Петрівною, за фахом була педагогом. Мала великі здібності до мов, коли навчалася в педагогічному інституті, вивчила досконало англійську та французьку мови, а вже перебуваючи в таборах, консультуючись у знайомих жінок-єврейок, вивчила іврит.

Вийшла заміж за офіцера НКВС Олексія Морозова. Тут теж якась дивна історія. У день весілля їх обох арештували і відвели до відділку. Щось з цим Морозовим було не так, бо він був пізніше арештований і розстріляний. Десь у 1937 чи 1938 році, але про це Леся Білоруска теж взнає не зразу. Вона сама була арештована пізніше за чоловіка і за приналежність до організації націоналістів (аякже, якщо розмовляєш на своїй мові, то ти вже націоналіст!) трійкою НКВС засуджена до 10 років таборів.

Знаходилася в ув’язненні на Магадані і в знаменитому жіночому таборі в Якутії «Ельгені» (по якутські це значить «мертвий»). Саме в таборах вона почала писати вірші. Писала де прийдеться – у перервах на лісоповалі і вночі, коли вже всі спали, при світлі палаючих дров в грубці-діжці.

Саме в таких нелюдських умовах життя народилася геніальна поетеса. Приводжу кілька її віршів у перекладі і білоруською мовою.

КОЛЫМСКАЯ МОЛИТВА

Даль застилает мгла…

Ни хлеба тут, ни любви…

Матушка Колыма,

только не умертви!

Хлеба краюшкой нам,

Месяц на небе, гори.

Матушка Колыма,

голодом не замори!

Белой тьмы ореол,

заметены пути…

В небе – кремлевский орел.

Матушка, защити!

Магадан, пересылка, 1939

ТИШИНА

Им, что безвременно ушли из жизни, — великомученицам – лагерницам

Павлине Мельниковой, Ляле Кларк, Асе Гудзь – с душевной болью и любовью

ПОСВЯЩАЮ

Над заснеженной долиной – тишина.

А в глубинах этой горестной земли

Чьи-то дочери родные, как одна,

Замордованы неволей, полегли.

Тишина… И только голос не затих

Этих мучениц страдалицы-земли.

И немецкие овчарки рвали их,

И свои же, в униформе, кобели.

В дом нагрянула беда в глухой ночи.

Крик ребячий: «Мама, мамочка, куда?!»

Обещала: «Я вернусь, ты не кричи…» —

И не знала, что уходит навсегда…

* * *

Впереди – полюс холода,

Охотское море – сзади.

Между ними моя молодость

С замерзшей слезой во взгляде.

Больница «Левый берег», 1944

СИМВОЛИКА

Железным колом бытие расколото.

И сброд страною правит, и разброд.

Союз народы жнет серпом…

И молотом по головам всех без разбору бьет.

Мылга, 1947

Перевод Галины Умывакиной под редакцией Олега Хлебникова.

* * *

Умереть боюсь…

На кого и я оставлю

родные

города и веси,

Мою матулечку Беларусь?!

Перевод Василия Малагуши

* * *

Прысягаю роднаму краю,

годнасцю дачкі яго клянуся:

паміраю, ціха паміраю,

паміраю – толькі не здаюся!

Лагер «Эльген», снежань 1947

В 1948 році закінчувався її строк перебування в таборах і Леся Білоруска почала готуватися до звільнення, радіючи майбутній зустрічі з чоловіком, існування якого, як і у багатьох зеківок, допомагала їй встояти у цьому пеклі.

І тут вона взнає, що її чоловік розстріляний ще у 1937 році… Вона, як стояла роздягнена у бараці, так і вийшла з нього і пішла у тайгу, який був навколо табору, у 40-градусний мороз, і там замерзла, залишивши нам свої геніальні вірші, щоб будити ними наше сумління.

22.04.2018р.

І дощ, і сніг, і віхола, і вітер…

На сцені клубу сиділа за роялем худа жінка у куфайці та грала якусь невідому мелодію. Бліде обличчя її почервоніло, вона вся віддавалась музиці, поринаючи у мерехтливий світ чарівних звуків. Спочатку Tempo Rubatto а потім molto rallentando виспівував рояль під її

пальцями.

Ця мелодія кликала когось у невідомий світ загадкових мрій, де буде спокій, затишок, нарешті прийде той, хто змахне сльози з вій… І знову Tempo Rubatto… а за ним molto rallentando…

Коли вона закінчила грати і згорбившись, якусь хвильку ще сиділа за роялем, в накуреній залі прозвучали рідкі оплески.

— Хто це? – спитав він у свого знайомого.

— Це бувша зеківка, працює тепер вільнонайманою, — відповів той.

— Так, — підтвердила його мати, коли він ввечері поцікавився і в неї, — вони живуть тут після звільнення, бо їхати нема куди.

На другий день він пішов поблукати селищем, звичайнісінькими вуличками з мазанками, що розсіяні в степу, як горіхи на підлозі у хаті, де розсипала їх необережна хазяйка. Не помітив, як вийшов на околицю, внизу, з півкілометра, жовтів очерет на якомусь озерці. Побачив рідкі постаті людей, які щось там робили. Повільно підійшов до них. Морозець брався за нього, але йому було байдуже в теплому одязі та хутряних рукавичках.

Виявилося, що то жінки, різали очерет і складали у снопики. Серед них помітив і ту, піаністку. Вона працювала з самого краю, і біля її ніг бовванів один єдиний снопик…

Побачивши незнайомця, вона випросталася і подивилася на нього. А він не міг відвести погляду від її почервонілих, набряклих пальців, що тримали завеликий, як для неї, серп.

Під його поглядом вона знітилася і переступила з ноги на ногу і в її ботиках чвакнула вода. І він розгубився, вона стояла перед ним в якомусь старому, витертому пальтечку, що ніяк не захищав від вітру, який дмухав зі степу та від морозу, що настирливо нагадував про себе сердитими доторками до почервонілих щік.

— Візьміть… візьміть… — він зняв рукавички і незграбно тицяв їй у руки. Потім забрав у неї серп і почав різати отой очерет, провалюючись у воду, але льотчицькі унти і не таке витримували.

Коли він закінчив роботу, то біля її ніг височила ціла гора снопиків, з сотню, не менше.

— Я оце перший раз за десять років перевиконала норму, — посміхнулась вона йому.

— А норма яка? – здригнувся у нього голос.

— Сімдесят снопів, — відповіла вона, зітхнувши, бо і сімдесят не завжди виходили. Він тільки подивився на ті ботики.

Коли вони розставалися, вона зняла рукавички, повертаючи їх, але він відвів її руку:

— В мене є ще такі дома, — збрехав.

А дома він довго вагався, а тоді сказав матері:

— Мамо, я тобі, коли повернуся в частину, надішлю нового кожуха, а цей віддай мені.

— Добре, синок, — відповіла вона, — роби як знаєш.

Захопивши ще й нові, не ношені, валянки, він пішов до неї додому. Довго стукав у двері, ніхто не виходив, і в вікнах не світилось, бо вже було темно і мабуть всі полягали спати. Нарешті клацнула клямка і відхилились двері, впускаючи непроханого гостя.

Хазяйка здивовано дивилася на нього, не розуміючи, що він хоче:

— А, ота, — відповіла і відступила, пропускаючи в хату.

Вона стояла біля своєї кімнати, в латаному – перелатаному платтячку, боса, не помічаючи холодного повітря, що дмухав з усіх боків і серйозно дивилася на нього.

— Для вас розвага, — сказала тихо, — а я вже другий раз не витримаю…

У нього щось підкотилося до горла і він стояв перед нею з кожухом і валянками в руках. А десь над ними, невідомо звідки долітаючи, бриніла ледь чутна знайома мелодія, спочатку Tempo Rubatto а потім molto rallentando, переходячи поступово в crescendo, але залишаючись весь час grazioso…

30.09.2000р.

Китайська стіна

За Вихрецьким прийшли глупої ночі, коли він умовляв жінку віддатися йому. Вона прийшла з буряків, не чула під собою ніг, від тяжкої праці не могла поворухнути руками, а тут ще цей чортів Славко пристав, як банний лист…

— Ласочко, — гаряче шепотів він у вухо, — ну ж бо…

І тут хтось постукав у двері.

Віхрецький зірвався з теплого ліжка, мерщій до дверей, щоб випровадити небажаного гостя, але там вже стояло троє військових. Серед них він побачив свого однокласника, Мишка Підлісецького.

— Чого тобі, Мишко, у такий час? – спитав він.

Але той удав, наче він не впізнав Славка:

— Тут мешкає В`ячеслав Вацлавович Вихрецький? – прочитав з папірця.

— Тю… — здивувався Славко, — ну, я…

— Пройдемте! – сказав другий, худий, як шкапа, і глузливо посміхнувся.

Заплакала дружина у ліжку, але Славкові дороги назад вже не було.

Отак він опинився у районному НКВС. Почали тягати на допити.

— Зізнайся, що керував контрреволюційною організацією, — казала шкапа, виграючи перед обличчям Славка нагайкою.

Славко подивився на товсту шкіру і зізнався:

— Так, керував…

— А хто був членом організації? – вела своє далі шкапа.

— Ну, хто, — здивувався Славко, — ну, я…

Слідчий уперіщив його так, що тріснула сорочка на спині і Славко погодився:

— Дійсно, був ще дід Тарадай.

— І які були у вас плани?

— Ну, які плани? – Дід Тарадай у минулому році помер, то можна на нього валити, хай там простить і Славко подивився на стелю:

— З дідового городу збирались прокопати підземний хід до китайської стіни, щоб передавати важливі шпіонські свєдєнія.

Худющий слідчий швидко писав, потім підсунув папірці Славкові:

— Підпишись.

І Славко старанно розписався. Його відвели у камеру і цілу ніч не чіпали.

Наступного дня привели в якусь кімнату, там сиділо троє незнайомих людей, вони один одному передавали Славкову справу і останній, в окулярах, і з товстою пикою, промимрив:

— За контрреволюційну діяльність і згідно статті Закону… громадянин В`ячеслав Вац… вац… лавович… до розстрілу. Вирок оскарженню не підлягає.

Славко відчув, як у нього все відібралось, він навіть не міг поворухнутися:

— Як так не підлягає? Ви що?

Ті, за столом, на нього не дивилися. Копирсалися у паперах. Славка штовхнули у спину, випроваджуючи з кімнати:

— Давай, давай, пошлі…

А в цей час по коридору йшла Муська Марченко, секретарка начальника. Високі груди коливалися від її ходи, довгі ноги починалися десь біля вух, а блакитні очі сяяли назустріч так, що всі зупинялися і стояли, забувши, де вони.

Тільки Славко не дивився на неї, статеве питання для нього зараз не існувало. Він з усієї сили штовхнув конвоїра і вистрибнув у вікно.

— Стой! Стой, сволочь! – лунало позаду і хтось звідти бабахнув з гвинтівки, але він перестрибнув через паркан і щосили біг, не розбираючи дороги, поки не зупинився в лісовій гущавині, серед болота.

Це його і врятувало. Сидів там, поки не прийшли німці. Тільки тоді вийшов із схрону. А туди заховав Муську Марченко, бо вона не встигла виїхати разом із своїми орлами, втекли, залишивши її напризволяще.

— Ти мене врятувала, а тепер я тебе, — вирішив Славко.

Але залишатися вдома не захотів:

— Поїдемо у Німеччину, бо повернуться наші, знову буду сидіти на болоті, — пояснив дружині.

Після війни подався у США, там розбагатів, став містером, а дружина народила йому трьох синів та дочку, яка була схожою на оту Муську.

І коли стало вільно повертатися на рідну землю, приїхав, хоча дружина і відмовляла:

— Куди ти їдеш? Ще знову заарештують, що тоді я буду робити?

— Ні, хочу дітям показати свою батьківщину.

Поїхали. Майже нічого не змінилося, оце тільки все чомусь стало маленьким.

Батьківська хата не збереглася, хтось побудував там нову.

А райвідділ НКВС стояв на тому ж місці, тільки синіла нова вивіска. Зайшов у коридор, отут його вели, заглянув до чергового:

— Вам к кому? – люб`язно спитав той, а сам їсть очима.

— Мені б до начальника, — вагається Славко, — хочу, щоб мене реабілітували.

— По вопросам реабилитации пройдите в третий кабинет, — посміхається черговий.

Пішов туди, відчинив двері, а там за столом сидить його однокласник, Мишко Підлісецький.

Такий самий, тільки чуба немає, облисів.

— Заходь, заходь, Славко, — не забув, виявляється, однокласника, — ти, я чув, розбагатів.

— А ти що тут робиш? – запитанням на запитання відповів Славко.

— Займаюся реабілітацією. Роботи багато, — хіхікнув Мишко.

Славко хотів був піти але роздумав, реабілітуватися все ж таки треба.

Потім сиділи у привокзальному ресторані за пляшкою доброго коньяку і Мишко вчив Славка, що треба робити, щоб його реабілітували. Бо в справі Славка є такі обтяжливі обставини, як виїзд з окупантами за кордон. А проти цього перти важко. Скажемо Мусьці, щоб вона дала свідчення, що Славко переховував комуністку під час окупації.

— Її за перебування в окупації більше в органи не взяли, — додав Мишко, — ну, то таке…

18.02.2000р.

Кого до себе забирають Боги…

Це ім’я – Леонід Кисельов (1946 – 1968) – ви повинні запам’ятати, бо Господь таких людей приводить на землю дуже рідко, — автор «Слова о Полку Ігоревім», Пушкін, Лермонтов, Шевченко, Гете, ось, мабуть, і все.

І разом із ними оцей київський школяр. Закінчив школу і встиг ще поступити у Київський університет. Оце, мабуть, і все його коротеньке життя.

Десь в 16 років він здогадався, що хворіє на невиліковну хворобу – лейкемію – і зрозумів, що на святі життя він буде недовго. А народився він у сім’ї київського письменника Володимира Кисельова, який писав на російській мові, отримав прекрасне домашнє виховання і вчився у школі теж чудово. Читав, цікавився усім, що було навколо нього і не тільки.

Почав писати вірші російською мовою, а потім, в останній рік свого життя, перейшов на українську. Ходив по Києву красивий юнак, придивлявся до всього навколо себе і встиг написати такі вірші, які запам’яталися усім, хто чув і знав про них.

І дебют його в літературі був блискучий. У березневому номері за 1963 рік журналу «Новый мир», головним редактором якого тоді був сам Олександр Твардовський, видатний російський поет, була надрукована добірка його віршів.

В кінці цієї добірки було написано: «Леонид Киселёв, ученик 10 класса школы №37, г. Киев». Скільки поетів за своє довге творче життя намагалися видрукувати хоч одного свого віршика у Олександра Твардовського, і не вдавалося. А тут ціла добірка, і кого? Якогось невідомого учня! Публікація була помічена і в Києві і в Москві. В Києві викликала радісне здивування, а в Москві, як кажуть в Одесі, піднявся кіпіш.

«Як так? – заревіли академіки і доктори наук, — якийсь учень, десятикласник, буде вчити нашої історії!» І добилися, щоб Леоніда більше не друкували у знаменитому часопису.

Та й цього було досить. Бо планка, піднята поетом, фактично початківцем, була надзвичайно високою. І не кожний може її досягти у своєму житті. Можемо тільки собі уявити, щоб він ще написав, якби не пішов так рано з килиму життя…

* * *

Этой ночью умер Сталин.

Восемь лет назад.

Рано утром люди встали —

Флаги с лентами висят.

Этой ночью в знак печали

Рано на заре

Управдомы прикрепляли

К флагам черный креп.

…В серой мартовской кадрили

Снега и дождя

Управдомы хоронили

Своего вождя.

1961

Цари

Ещё мальчишкой удивлялся дико:

Раз все цари плохие, почему

Царя Петра зовём Петром Великим

И в Ленинграде памятник ему?

Зачем он нам, державный этот конник?

Взорвать бы, чтоб копыта в небеса!

Шевченко, говорят, односторонне

Отнесся… Нет, он правильно писал:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну…

Не Петр, а те, голодные, босые

В болоте основали Петроград.

За долгую историю России –

Ни одного хорошего царя.

1963

* * *

Я позабуду все обиды,

И вдруг напомнят песню мне

На милом и полузабытом,

На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны,

Чужие лица без конца,

Взорвутся черные бутоны –

Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете – только песня

На украинском языке.

1963

Катерина

Доки буде жити Україна

В теплім хлібі, в барвних снах дітей –

Йтиме білим полем Катерина

З немовлям, притнутим до грудей.

Освятивши невимовним болем

Все прийдешнє, кожну нашу мить,

Йде вона, і мов велике коло,

Біле небо навздогін летить.

Про дівочу цноту, про калину

Не співай, поете, не квили,

Бо іде сьогодні Катерина

Тим шляхом, що наші кревні йшли.

Вилами розхитували трони,

Руйнували все старе дотла,

Тільки би Шевченкова Мадонна

В сніжне небуття не полягла!

Тільки би вона донесла сина

До свого народу, до людей.

Біле поле. Біла Катерина

З немовлям, притнутим до грудей.

1968

Осінь

Така золота, що нема зупину,

Така буйна – нема вороття.

В останніх коників, що завтра загинуть,

Вчуся ставленню до життя.

1968

* * *

Рано ще, рано.

Ще і мати не вставали

І до мене не гукали:

Вставай, сину!

Ще і батько не вставали

І до мене не гукали:

Ходім, хлопче!

Рано ще, рано.

Ще Марія не вставала

І до мене не гукала:

Вставай, Йванку!

Старшина ще не вставав

І до мене не гукав:

Кроком руш!

Рано ще, рано.

Ще і донька не вставала

І до мене не гукала:

Вставай, тату!

Ще й онук мій не вставав

І до мене не гукав:

Ходім, діду!

Рано ще, ой, рано.

1968

31.12.2017р.

Віталій Шевченко, м.Запоріжжя.

«Коли вгорі не звалося ще небо…»

Присвячується Івану Яковичу Франко – нашому Генію.

Світило піднялося над тим місцем, де закінчується земля і враз побігли животворні промені у всі сторони, освітивши під собою усе живе, що терпляче ховалося під габою ночі.

І рослини, і дерева, і вода у прохолодному джерелі, всі усміхалися, сміялися, раділи, що знову можна було набиратися сил і вітхнення на великий проміжок часу, поки воно знову не сховається за ті гори.

«Цікаво, якщо видряпатися на них, що можна звідти побачити?» — майнула думка у Мумму. І зразу же вона зникла, бо який він буде мати з цього хосен? Він вже один раз намагався дістатися до того краю, звідки визирає світило, тільки забив ноги і дуже хотілося їсти і він тоді відмовився від свого задуму. Краще збирати ось тут, під ногами, корінці. Краще така безмисність і одночасно заховувати свій час.

Мумму не здогадувався, що він вже двадцять літ отут тиняється на самоті. Він підібрав ще один корінець, з’їв його і завмер. Перед ним, під деревом на зеленому листі спала невідома істота.

Поклавши голівку на руку, вона спокійно дихала, віддавшись цілющому сну. Широко розкритими очима дивився Мумму на невідоме йому створіння. Скільки себе пам’ятає, нічого подібного не бачив.

До щоки у неї прилип зелений листочок і це чомусь у нього викликало якісь невідомі йому почуття. Дивно, бо раніше він такого не відчував.

Ой, — скрикнула істота, підхоплюючись із листя і в свою чергу завмираючи перед невідомою їй персоною, — ти хто?

Я живу тут! – відповів Мумму.

Правда? – здивувалася невідома. – І я живу отут! Чому ми раніше не зустрічалися?

Не знаю! – дивуючись і собі, відповів Мумму. – Як тебе звати?

Хава! – відповіла незнайомка. – А тебе?

Мумму. – сказав він і додав: — Давай, підемо зберемо корінців, бо їсти вже хочеться.

Давай! – відповіла Хава і посміхнулася йому, — Я завжди в цей час їм.

А як ти сюди потрапила? – ще спитав Мумму.

Я тікала від Фулюгана, він увесь час намагався мене звалити, та я втекла. – і вона знову посміхнулася Мумму.

Мумму від її посмішки кинувся мерщій збирати корінці і хутко відійшов на якусь відстань від неї. Зупинився і дивився, як вона повільно йшла йому назустріч, теж збираючи корінці. Підтягнутий животик, довгі ноги, а між ними чорняві волосики, і посмішка, від якої у Мумму завмирало серце.

Коли вона підійшла до нього, він простягнув їй самий великий корінець:

Це тобі… — сказав.

І хоча в неї була повна жменя корінців, вона взяла його і притулила до свого обличчя.

Дякую тобі! – звичайні слова, може вперше на цій землі прозвучали вони.

А Мумму із Хавою навіть і не помітили, що Світило вже дібралося до гір і збиралося туди завалитися, знову ховаючись за ними на цілу вічність. Мумму заходився ховати корінці, щоб було чим ранком поснідати, а Хава теж не гаяла часу, займалася зарядом дому. Знайшла велике дерево, під ним поклала багато зеленого листя, щоб було м’яко спати, і посміхнулася Мумму:

Бач, яка гарна у нас фамілія!

І від цих слів заспівало серце у хлопця і він сказав дівчині:

Як добре із тобою!

28.06.2017р.

Мої літературні та історичні студії — Віталій Шевченко

«Снились люди, убитые мной в детстве…»

Таємнича дошка

Геростратова слава

‘’Господь передбачив щось краще для нас…’’

Жайвір над полем

Хто такий Дмитро Донцов?

Чому не вбили Гітлера в Запоріжжі?

«Чье же возникнет лицо из осыпанных инеем кружев?»

Що чекало Європу?

«Я писала про те, що бачила власними очима…»

Русь це Україна а не Росія!

Україна – Божа земля

Забутий захисник Батьківщини

«І знаю я… я перейду поля й тисячоліття…»

Лист із туману часу

НОВЕ ПРОЧИТАННЯ КЛАСИКИ

Щось десь воно було так у всіх, згадайте власне життя, його початок… Матір десь поруч тебе і батько, теж десь у цьому замкненому просторі.

Знову з’явився Вольфганг Борхерт, відібрав мене у батька і сказав, що маленьких дітей бити не можна, тим урятувавши мене від батьківської розправи.

Я ще встиг зазирнути у грубку і побачити там попіл. Папери зникли! Уявляєте моє розчарування?

Тепер я вже знаю, що війська 2-го Українського фронту ввійшли у Крижопіль 17 березня 1944 року, і те, що відбувалося зі мною в дідовій хаті, було в ніч з 16 на 17 березня.

В середині 80-х років названі батьки померли і Інгелоре разом із Клаусом почали пошук її справжніх батьків.

«Хто і де моя мама?» — оце питання було постійно в Інгелорі у її свідомості. «Wer und wo ist meine Mutter?» — ця думка билася в її серці.

Тільки в середині 80-х років Інгелоре разом із своїм чоловіком почали поступово відкривати таїну її походження.

Німеччина це зрозуміла давно, а Україна починає це розуміти сьогодні.

31.08.2017р.

В ГЛУХИХ КОРИДОРАХ ЖИЗНИ

1.

«Коли вгорі не звалося ще небо…»