|
Дві зустрічі, а пам'ять на все життя
(Відгук Федора Пантова на радіопередачу Василя Федини про творчість Василя Діденка.)
Прослухав Вашу зворушливу радіоповість і довго-довго після закінчення радіопередачі сидів мовчки, роздумуючи над тим, що почув. Чому так нескладно буває в житті справжніх талантів? Вони, як зірка, спалахують і гаснуть, на превеликий жаль. Як схожі їхні біографії! Творчість Василя Діденка стоїть на одному шаблі з творчістю Василя Симоненка, Василя Стуса, та чомусь у шкільній програмі з української література я не знаходжу його ім'я. Яка несправедливість! Він оспівав у своїй поезії рідну Батьківщину, палко любив рідну мову, а ми за це віддячуєм йому мовчанням. Сумно. Та не все ще загублено, Ваш матеріал безцінний. Розмовляючи з колегами шкіл району, які слухали радіопередачу, я чув від них: Шкода, якщо цей матеріал не вийде. Чому б не запропонувати його нашому освітянському тижнеевику „Освіта" чи освітянському журналу „Рідна школа"? Здається, в грудні чи січні "Освіта" розповіла про Василя Симоненка, але то була суха розповідь. Прочитав я той матеріал, подивився на фото поета, але не
опушився так, як після Вашої радіоповісті про Діденка. Можливо тому, що Василя я знав особисто. Пригадую липень 1962 року. Завітав я до редакції „Комсомольця Запоріжжя". Зайшов до кімнати, двері якої були відчинені. За столом біля вікна сидів молодий симпатичний юнак. Він усміхнувся мені, як давньому знайомому, і простягнув руку: „Діденко, — потім додав, — Василь. Сідай. Що приніс? Я віддав йому рукопис нарису „Чемпіон".
— Я, правда, тямлюся на поезії, але нічого, — сказав Василь. Була обідня перерва. Василь налив з графина повну склянку води, взяв з підвіконня шмат хліба і, читаючи списані аркуші, почав їсти.
— По-студентському? — запитав я.
– Ага, — посміхнувся Василь.
Читав уважно, потім повернувся до мене:
— Слухай, Федю, непогано. А звідки ти такі тонкощі в авіації знаєш?
— Та я ж тільки з республіканського чемпіонату з авіаційного спорту, — кажу йому.
— А що ти там робив? — не зрозумів Василь.
— Літав. Я спортсмен-льотчик.
— Так ти льотчик? — здивувався Діденко.
— І студент Запорізького педінституту теж.
— Цікаво. І льотчик, і студент. А коли ж ти встигаєш?
— А отак і встигаю, — кажу Василю. — 3 ранку польоти, а о тринадцятій годині в інституті лекції.
Ми розговорилися. Не помітили, як пролетіла обідня перерва (правда, у журналістів це поняття відносне). Хтось із працівників Редакції зайшов до Василя і невдоволено запитав:
— Матеріал ще не здав?
— Здам, — відповів Діденко.
— Кінчай поезію, давай ділом займатися, —сказав той, що зайшов у кімнату, навіть не поцікавившись, чи справді літпрацівник зайнятий поезією.
Ця зустріч з Василем залишила приємне враження. Нарис "Чемпіон" був надрукований. Я дізнався про це тільки у вересні, коли приїхав до інституту на заняття. Зразу зайшов до редакції але Василя в цей час не було.
Навчання в інституті, польоти щодня в аероклубі забирали багато часу. До редакції не заходив. А потім на цілий рік поїхав на педагогічну практику. У Дубівській середній школі на Закарпатті де я практикував, уперше почув пісню „На долині туман". Директор школи, дружньо плескаючи мене по плечу, сказав: „Тільки у нас таку пісню можна написати". Якби ж я знав тоді, що це вірщі Василя!..
Друга зустріч відбулася тоді, коли я повернувся з педпрактики до Запоріжжя. Ми зустрілися біля драматичного театру.
— Де ти пропадав, друже? — зрадів Василь.
Я розповів, що був на Закарпатті і привіз звідти чудову пісню „На долині туман". Він щиро засміявся білозубою усмішкою.
— Найкраща з пісень на Закарпатті, — переконував я його.
— А ти моє що-небудь читав? — чомусь запитав Василь. Мені раптово стало незручно.
— Ні, — відповів.
На тій зустрічі він мені так і не сказав, що слова пісні „На долині туман" його.
З Василем я більше не зустрічався. І ось Ваша радіоповість знову повернула мене до спогадів… Не залишайте такий багатющий матеріал про поета Діденка в архіві. Він має бути надрукованим, щоб широке коло освітян України, учні-старшокласники ознайомилися з життям і творчістю прекрасного поета, відкрили для себе нову сторінку в історії української літератури.
З повагою. Федір Пантов, директор Дівненської загальноосвітньої школи 1-Ш ступенів Приазовського району Запорізької області, старший учитель вищої категорії, відмінник освіти України.
назад
Співуче серце
Кожний твір мистецтва, як і його автор, має свою долю. Сьогодні можна сказати, що в пісні „На долині туман" щаслива доля. На відміну від долі її авторів: і автор слів Василь Віденко, і компо-їитор Борис Буєвський рано, трагічно-добровільно пішли з життя. А пісня їхня продовжує жити. І разом з піснею живе в людській пам'яті й ім'я автора її та багатьох прекрасних віршів, відомого українського поета із запорізького краю Василя Діденка.
Завжди, коли я чую пісню „На долині туман", подумки переношуся то у свою червону альма-матір — Київський університет, то в студентський гуртожиток на старій Солом'янці по вулиці Освіти, 4. Справа в тім, що в університеті я навчався разом з Василем Діденком. Хоча він і був на курс молодший, та бачилися ми мало не щодня. Взагалі, в університеті того часу національно свідомих студентів, отих шістдесятників, мимоволі тягло одне до одного, незважаючи на різні курси і факультети. Одним з центрів такого єднання була університетська літературна студія. Ось пере-ді мною знімок, на якому група літстудійців. На звороті Василь зробив такий напис: „Василеві Федині від „молодих сил" української літератури Василя Діденка, Юрія Мушкетика, Миколи Сингаївського та Миколи Сома. Уповноважений Василь Діденко. 19 травня 1956року. Київ, парк Шевченка".
Так трапилося, що відразу після знайомства з Василем у 1954 році між нами встановилися товариські стосунки. І, забігаючи наперед, скажу, що такими вони були до останніх днів поета.
Народився Василь Діденко 3 лютого 1937 року в Гуляйполі Запорізької області в сім'ї хліборобів. Коли хлопцеві сповнилося 10 літ, батьки його переїхали на Херсонщину в село Гаврилівку Іванівського району. В тих краях і започаткувалися вірші юного степовика. З липня 1950 року по березень 1958 року (поки батьки не повернулися до Гуляйполя) біографія Василя Діденка була пов'язана з Вінниччиною.
Працювати, як і більшість наших ровесників, він розпочав дуже рано: причіплювачем, помічником комбайнера, різноробочим.
Мало було в нас шику та шовку,
Тільки ж у тому батько не винен…
Добре, що любим не повну кошовку —
Світ молодий от зірок до травини!
Тоді в університеті ми, приїжджі до столиці селянські діти, крім усього іншого, розповідали один одному про злидні і напіврабське життя земляків-колгоспників: Василь— про своїх земляків, я — про своїх рокитнянців, що на Київщині. Хоча, звичайно, найчастіше темою наших розмов була література.
Як поет Василь Діденко заявив про себе рано віршем „Я —15-річний капітан", що з'явився в обласній газеті 25 січня 1953 року, коли хлопець навчався в 9 класі. Відтоді це прізвище дедалі частіше з'являється на сторінках обласних і республіканських газет. Перші вірші Василя Діденка брали не силою голосу, а своїм тембром. Ось що писав у передньому слові до віршів Василя, вміщених у газеті „Київська правда" від 18 березня 1956 року, видатний український письменник Михайло Стельмах:
„ Василь Діденко — студент другого курсу філологічного факультету Київського університету. Йому тільки дев 'ятнадцять років. Це — початок юності і початок творчості молодого поета. Що ж насамперед приваблює в його поезіях? Любов до людей нашої радянської землі, любов до рідної природи передана схвильованим словом, своїм образом. Ось, наприклад, в одному з його віршів бачимо такий безпосередній малюнок: "Весняний грім колише небо, Дощем співає далина. "
Ці рядки не забудеш, бо треба мати справді поетичне око, щоб так просто, дохідливо, художньо і економно створити пейзаж. / такі знахідки у Василя Діденка непоодинокі…"
І ще хочу навести відгук на перші Діденкові вірші поета-академіка Максима Рильського. Якось восени Василь та інші початківці Київського університету (Тамара Коломієць, Борис Олійник, Микола Сом) уперше побували в гостях у видатного поета в Голосієво Тоді Василь був у солом'яному капелюсі і драній сорочці, підперезаний очкуром. Розповідають, що спочатку Максим Тадейович оторопів а як почув Василеву мову, його предивні поезії, то тут же у нього закохався. „У Діденка з кожної розпоріжки якийсь образ лізе' – так згодом висловився Рильський про його вірші.
Василь теж запам'ятав ту зустріч з Максимом Тадейовичем і беріг її в серці до останніх своїх днів:
Я в серці збережу не тільки дату, а й днину київську морознувату, І ялинковий стишений мотив, І східців скрип на ґанку, й ту кімнату, Де він мене у путь благословив.
Тепло привітав вірші молодого поета та його побратимів в університетській багатотиражці „За радянські кадри" й найніжніший український лірик Володимир Сосюра. Тут же були вміщені вірші юних авторів, зокрема, й поезія Василя Діденка „Виший сорочку мені, кохана".
У Діденка є кілька творів, присвячених вишитій сорочці. Він її дуже любив: у роки навчання в літню пору завжди ходив у вишиванці, а була вона в нього, якщо не помиляюсь, одна. Якось я звернув увагу на те, що на Василеві ще волога після прання сорочка: „Нічого, — відповів він, — поки доїду до Володимира Миколайовича, то вона й висохне".
Де Софії прадавньої мури
Іде хвиля Дніпрова дзвінка,
Я у гості піду до Сосюри,
Що, можливо, мене й не чека.
У сорочці, що мати пошила
Й розмережила в квіти ясні,
Стану так: „Молода ми ще сила…
Ваше слово потрібне мені.
Я у місто прийшов од волошок,
Од вітрів соковитих в степу.
тому по-синівськи вас прошу:
Оцініть мою пісню скупу".
На прощання промовлю:
„Спасибі.
Я, без сумніву, йтиму вперед"….
Сниться, сниться в зеленому хлібі
Український славетний поет.
До речі, в мене зберігається й університетська газета від 16 грудня 1955 року з дружніми шаржами на студентських поетів. Під шаржем на Василя Діденка були такі рядки:
То для мене зовсім не морока, Що цвіте у віршах синь та синь. Я — гібрид Єсеніна і Блока І Сосюри незаконний син.
Так, молодий автор вважав визначного поета України своїм хрещеним батьком, учителем. Їхні дружні творчі зв'язки продовжувалися і після закінчення Василем університету. В його київській квартирі на видному місці стояло фото: на лавці в саду сидять і ведуть задушевну розмову Володимир Миколайович і Василь Діденко. Як на мене, то в нашій літературі важко знайти іншого поета, творчість якого була б такою близькою до віршів Володимира Сосюри. Особливо помітний був вплив цього майстра слова на першій збірочці Діденка „Зацвітай, калино". Вона вийшла в 1957 році, коли юнак закінчував 3-ій курс університету. В книжці переважала пейзажна лірика, вірші про чисте, ніжне і по-хлоп'ячому наївне кохання. Газета „Молодь України" писала, що „…добра українська мова, задушевність, сосюринська плавність викладу засвідчили, що в українську літературу приходить інтересний самобутній поет".
По-своєму відгукнувся на збірку „Зацвітай, калино" Василь Симоненко:
Калина зацвіла — стоїть казково біла, І соловей пісні свої плете… Про що ж тоді співатимеш, Василю, Коли калина одцвіте?
Пам'ятаю, успішний дебют Василя Діденка— то була радість не тільки для автора. Білочубого, сором'язливого хлопця вітали друзі, товарищі, знайомі, яких у Василя в університеті багато (Не те, що в останній період його життя). У ті роки всі називали його Васьком. Правда, так до нього зверталися пізніше, коли після закінчення вузу він працював у журналі "Малятко" чи періодичній пресі Запоріжжя, а згодом, переїхавши до Києва перебував на творчій роботі.
Здорово, Васько! — писав Василь Симоненко. — Вірша твого надруковано. Гонорар відішлю твоїм батькам, оскільки тобі гроші не потрібні.
Ти написав би мені довжелезного листа про своє життя-буття. Я ж у Київ скоро, мабуть, не потраплю. А як заскочу, то чи ти ще подвизатимешся там — га?
Бувай здоров, друже. Твій Симон."
Ім'я Василя Діденка було назване серед талановитого поповнення і в доповіді Андрія Малишка на Всеукраїнській нараді, поетів. Друга книжка молодого поета „Під зорями ясними" вийшла друком у 1961 році (на той час Василь працював у Запоріжжі). У ній значно розширилося коло тем його поезій, Урізноманітнилися художні форми. Як і в першій збірці, тут було чимало поезій, присвячених „неподоланому народу, Україні моїй солов’їній.Серед них виділяється вірш „Україні", в якому Діденко воскрешає славне минуле рідного народу, образи його героїчних лицарів.
Україно моя!
З діда-прадіда рідна,
Кров'ю й потом омита священна земля -,
Сагайдаки і шаблі,
Хмеля слава побідна,
Ґонти звага і лють, тільки подиву гідна,
І Устим Кармелюк, що у пана стріля.
Україно моя! Яворова, співуча —
Скромний Пестеля дім у старім Тульчині,
Над ревучим Дніпром світла Канівська круча
І в народних руках, наче зброя разюча,
Гнів Шевченка живий, перелитий в ПІСНІ…
Василь Діденко добре знав героїчно-трагічну історію рідного краю. Їй присвятив багато віршів у третій збірці "Заповітна земля 1965 рік" Та це й зрозуміло – книжка написана в заповітній батьківській стороні. Великий її розділ так і називався — „Край дніпрельстанський": в ньому свої найніжніші почуття поет щедро віддавав землякам.
Цей мотив виразно звучатиме і в пізніших збірках Діденка, навіки закоханого у "свій таврійський степ, рідне Гуляйполе. "
"Добрий день, Гуляйполе натхненне, І чолом вам, любі земляки."
… Невдовзі Василь Діденко переїхав на постійне мешкання до Києва. Тепер ми бачилися вряди-годи. Спілкувалися здебільшого в листах. „Гонорар і листи присилай мені лише на Київ: я там одержав недавно квартиру— одну кімнату",— сповіщав Василь 2 жовтня 1968 року…
Близько двох десятків листів написав мені зі столиці Василь. Ті листи та ще спільні знімки під час навчання в університеті сьогодні зберігаються в мене як реліквії минулих літ. Час від часу переглядаю Василеві послання до мене і майже завжди знаходжу в них щось нове. Цього разу звернув увагу на те, що майже в кожному міститься якесь прохання. До речі, це характерно для всіх листів Діденка до близьких йому людей. І, як не прикро, найчастіше ці прохання стосуються грошей — їх не вистачало поетові все життя. Читаю і з болем думаю про жебрацьке існування нашої інтелігенції в усі часи.
Васильку! Вишли мені, будь ласка, гонорар, — це з листа вгд 23 червня 1974 року. Зараз я у великій матеріальній скруті. Повинен до осені мати гонорар за дві книжки: дитячу і дорослу, але поки що мені не дали ні копійки.
Дружина моя працює, але зарплату має невелику Я ж перебиваюся на гонорарах, більшу частину заробітку віддаю родині, а собі не лишається часом і на сигарети.
Щиро тебе обнімаю.
Василь.
І так з року в рік Діденко перебивався виключно на копійчаних гонорарах, бо ніде не працював, за винятком тимчасово, роботи літредактором у столичному журналі „Малятко" та обласних газетах Запоріжжя. Василь вважав, що „… вистачить з мене голошиї роботи — мистецтва складати вірші". (Так він писав у листі до дому)
А поки що маю до тебе велике прохання. Якщо зможеш віднайти текст мого виступу за серпень-вересень 58 року по Запорізькому радіо, то пришли його мені. Адже тих віршів я не зберіг ні в пам яті, ні на бумазі.
Така ж доля спіткала й вірш „Космічне світання, написаний до перших роковин польоту Юрія Гагаріна… Чи не зарадиш ти мені у пошуках майже втрачених речей. Міцно тисну руку. Обіймаю тебе. Р.S. Мій син Іван росте. На 25-те лютого цього року йому буде рівно 100 днів.
Привіт моєму Дніпрельстану.
Так листи поета на Запоріжжя — це переважно коротенькі записки на перший погляд, побутового характеру. Але за цим побутом – невлаштоване життя творчої непрактичної людини. Може, значною мірою тому він завжди відчував матеріальну скруту. Щоб якось прожити, Діденко часто розсилав свої поезії в обласні та районні газети, радіокомітети. Віддруковані на машинц. чи написані від руки, надходили вони і до нас, у Запоріжжя. Ось лист від 23 березня 1972 року:
Я оце йду у військові табори на два місяці (з 3-го квітня), старайся передати по змозі більше моїх віршів, аби моїй родині була якась матеріальна підтримка на час моєї відсутності, адже зарплати я не маю. Можливо, я щось надішлю тобі і з таборів. Весняних тобі радощів, світлого тобі запорізького цвіту на плечі.
Уже є в мене сигнальний примірник моєї нової, шостої, книжки „Дзвонять конвалії". Книжку цю пришлю тобі поштою.
Ця, як майже всі його книжки, надійшла на мою адресу з таким написом:
" Дорогому товаришеві по Київському університету, ніжному й скромному Васі Федині— од весняних сил душі моєї, од мого співучого серця, 12 квітня 1972 року. "
Дійсно, співуче серце було у Василя Діденка. Наспівало воно багато прекрасних поезій, що ввійшли до, крім уже названих, ще й таких книг, як „Степовичка", „Вродливий день", „Дивосвіти любові", „Червоний вітер", „Рання ластівка", „Дзвінка фонетика", „Диво-край". Кілька віршів талановитого поета покладено на музику і стали вони знаними піснями в Україні. Найкраща з них, безперечно, „На долині туман".
На жаль, я не чув виконання і тому нічого не можу сказати про найпершу пісню Василя „Солов'ї в калині відзвеніли", текст і ноти якої були надруковані в багатотиражці „За радянські кадри" від 6 січня 1956 року. Музику до неї написав теж студент університету Степан Музиченко. А ось пісня „Помереж мені, мила, сорочку" з музикою викладача спецшколи № 1 м. Запоріжжя Бориса Сладека, пам'ятаю, мала значний успіх у слухачів 60-х років.
"Помереж мені, мила, сорочку,
У червоні і чорні квітки,
Щоб сплелися у щастя віночку
Наші долі на довгі роки…
Щоб у мові твоїй і розмові
Мені голос твій солодко пах.
Щоб жаріли зірки малинові
На свайбових твоїх рушниках."
Мабуть, саме тут доречно буде сказати кілька слів про родину поета. Він, як і кожний з нас, мав у юності свій ідеал дружини, сімейного життя. На цю тему іноді заводив розмову, особливо в період нашого проживання в гамірних заводських гуртожитках: Василь— у запоріжсталівському, я— в моторобудівному. Одружився Діденко в Києві, пов'язавши свою долю з Надією Хоменко, дружиною відомого українського поета Івана Хоменка, якого так рано поклали в домовину радянські концтабори. Василь, як міг, піклувався про свою родину, над усе любив Івасика — (це видно і з листів на Запоріжжя), присвячував дорогим людям свої поезії:
"Мені тепер далеко до Бочан,
До Сігоря, до наших вуличан,
Та ручки звів до мене син Іван —
/ я несу кирпате і смішне,
Як батько мій носив колись мене.
Твоїх пісень прочується луна,
А в тебе, мамо, зморшки й сивина,
Моя колиска — де тепер вона?
Бере дружина миле і смішне
Отак, як брала ти колись мене.
Спасибі, мамо, що навчила ти
Мене в житті любові й доброти.
Що гарно все уміла повісти
Про степу синь, про соняхів ряди,
Де ми росли з роси та із води."
У поезіях Василя Діденка завжди присутня любов до всього живого на землі. Його інтимна лірика сповнена душевного тепла, неповторної молодості з радостями побачення й сумом розлуки. Кохання в нього чисте і земне:
"Летить журавлик понад житом,
Де хвиль зелених б'є прибій…
Давай, кохана, серцем пити
Настій духмяний степовий!"
А ще треба відзначити, що поезія Василя Діденка глибоко національна: у кращих його творах відчувається наслідування традицій української народної творчості, зокрема, тих колискових пісень, що їх у дитинстві наспівувала Василеві його мати:
"Співав пісні,
Оті, що мати научила,
Оті, що радості й жалі…
Тому й моїх пісень начало
Йдуть від народу, від землі. "
Василь Діденко був закоханий у багату мовну стихію рідного народу. Слово в його поезіях стоїть на своєму місці — воно вивірене, зважене. То результат копіткої творчої праці поета, який
"Немов чеканник той по міді,
Шукаю слово…
Немов у хащі мандрівник,
Збиваю в кров чоло й уста —
Шукаю слово.. ".
І нерідко продовжував шукати те єдине слово і після виходу книжок: у надісланих мені збірочках поезій рукою Василя зроблено не одну заміну окремих слів і навіть рядків. Так, у вірші, присвяченому Україні (збірка „Дзвонять конвалії", 1972), замість рядка „теплий мак на снігу, де світанок світав" Діденко вивів: „цокотіння копит, грім, що волю вітав…" То був час, коли йшли масові арешти патріотів рідного краю і до тієї волі — незалежності України — було так ще далеко.
Ліризмом, простотою, фольклорними традиціями позначені й образи, створені автором:
"Але очі твої незабутні — світлі очі з блакитних озер." Або: "Хай звисають коси русії, мов
достиглі колоски."
Все у віршах цього поета дохідливе, зрозуміле, легко запам'ятовується, бо йде від щирого серця талановитої людини. Саме в цьому принада й сила творчості Василя Діденка.
Поет не тільки прекрасно знав українську мову, яку „… виплекав у серці — і була та мова, як зоря" (це Діденків вислів), а й прискіпливо-ревно стежив за дотриманням її літературних норм іншими, особливо тими, хто пов'язав своє життя з рідним словом: поетам зауважував за невдало вжите слово, дикторам — за неправильний наголос. Але хочу сказати, що ці Василеві зауваження, зокрема й мені, були дружніми, тактовними. Я був за них щиро вдячний. І сьогодні вони є своєрідним нагадуванням, що рідне слово з уст працівника радіо і телебачення, а тим паче диктора, має бути еталоном грамотності. Його зауваження — то заклик до всіх нас ставитися до мови, як до найціннішого скарбу українського народу.
Як людина, Василь завжди відзначався щирістю, безпосередністю. Він умів легко й невимушено знаходити спільну мову з кожним. Хочу навести кілька рядків з його листа, які засвідчують сердечність, людяність поета. Лист датований 11 січня 1972 року:
Добрий день, Васю-Васильку! Щиро дякую тобі за новорічний привіт, за листівку. Був я останнім часом дуже зайнятий сімейними справами — тому й не написав тобі ані рядка, й віршів не посилав, і з новим роком тебе привітати не встиг. Причина дуже поважна — в ніч з 6 на 7 грудня в мого рідного сина Івана було зафіксовано клінічну смерть (температура була 41,3). Але все добре обійшлося…
Одне фото (післяцілинне), де я з тобою на знімку, в мене збереглося, друге зберігає Симоненкові мати {йдеться про нашого тезку)…
(Хочу уточнити: в 1956 році у складі студентського загону ми півтора місяця працювали в радгоспі „Іскра" Жовтневого району Кустанайської області: Василь— вантажником, різноробочим, я — на соломокопнувачі, причіплювачем, за що одержали значки „За освоєння цілинних земель" — В.Ф.).
,, За останні два місяці я майже не ходив на літературні вечори. Був тільки на Сосюринім вечорі — б січня. Вечір пройшов гарно, але письменників-професіоналів у залі було негусто, переважали початківці — учасники традиційного січневого семінару школярів, що пробують свої сили в літературі. На закінчення вечора демонструвався кінофільм про Володимира Миколайовича за сценарієм його рідного сина Володі.
Пиши мені. Щиро тебе обнімаю.
Діденко сумував за отчим домом, земляками, волелюбно-козацьким запорізьким краєм, і при першій же нагоді приїздив сюди, а ще:— завжди возвеличував його у своїх віршах:
"Запорізьке сонце тихо виграє,
Тут до плес дитинство бігало моє.
Запорізьке сонце — то любов моя,
Омива тут волю вітру течія.
Запорізьке сонце знову піднялось,
Побратало ріки — Вовчу, Дніпр і Рось.
Очерет у плавнях, камінь та вода
Про козацьку долю всім оповіда. "
Хочу відзначити ще одну рису Василевої вдачі: він ніколи — ні в убогі студентські роки, ні пізніше, коли вже мав деякий заробіток, не надавав значення своєму зовнішньому вигляду. У книжці Григорія Гусейнова „Незаймані сніги" описаний майже анекдотичний факт: в університеті Василь одного разу замість шнурків використав… гітарні струни, що їх купив його товариш Микола Сом для своєї сестри.
В останній же період свого життя Діденко зовсім збайдужів до свого вбрання. Боляче вразив мене його зовнішній вигляд під час останнього нашого побачення в Запоріжжі влітку 1987 року: на Василя навіть оглядалися перехожі і мало хто з них знав, що то був творець краси, автор тринадцяти книжок прекрасних поезій про радість буття на цій землі, про ніжно-бентежне кохання… Немилосердна, тяжка нервова недуга та нехлюйське ставлення нашої влади до інтелігенції, а також байдужість оточуючих зовсім вибили поета з нормального ритму життя, позбавили елементарних людських умов у побуті.
Я був у його невеличкій київській кімнатці на колишній вулиці Постишева, 14 (це поруч з майданом Незалежності). Захаращена, неприбрана, з потрісканими стінами, вона, ця кімната, швидше нагадувала пристановище для бездомних, якби „не книжок хороших етажерка" і на ній знімок, на якому господар оселі і Володимир Сосюра.
Згодом до цього безладдя в кімнаті додалося найболючіше для Василя горе — вийшла з ладу електромережа. А як же записувати вірші в ці довгі зимові ночі? І поет запалює свічки, а коли й вони закінчилися, прочиняє двері кімнати, щоб світло від коридорної лампи комунальної квартири падало на аркуші паперу, де він записує свою поезію, яка в усі часи була Діденкові єдиною незрадливою подругою, відрадою і, без перебільшення, смислом його життя.
13 квітня 1990 року Василя Діденка не стало. Поховали його на київському Північному кладовищі, що знаходиться майже за 50 кілометрів від столиці в селі Рожевці Броварського району.
Через кілька років після похорону я з болем і гіркотою прочитав у „Літературній Україні" замітку, де були такі рядки: „Поміж упорядкованих, з пам'ятниками могил впадає в око сиротливий горбик сірого піску зі стандартною в узголів'ї табличкою, на якій чорною фарбою написано: „Диденко Василий Иванович, 53 года". І все. А він же так добре знав українську мову, любив її, чисто говорив і писав нею! І Україну свою любив, як матір, прославляв її у своїх віршах…"
Нині з'явилося немало спогадів про поета Василя Діденка. їхні автори, особливо київські, часом хваляться своєю дружбою з покійним. Та при читанні цих спогадів нерідко виникає сумнів щодо справжньої щирості тієї дружби. Думається, що не було б такого трагічного кінця життєвого шляху поета (він наклав на себе руки), якби в ті кризові дні його змучена душа відчула підтримку теплої руки хоча б одного його вірного друга. Знову дивлюся на знімок 1956 року, на якому Діденко з університетськими товаришами. У Василя було їх багато… Проте зараз я не хочу ні на кого, боронь Боже, кинути тінь, бо знаю, як непросто жити в цьому розхристаному світі— нас завжди заїдають будні невлаштованого життя. І, може, саме тому ота поміч, ота підтримка, що так необхідні були Василю в ті тяжкі весняні дні, відкладалися на потім, на кращі часи. А те „потім" — запізнилося…
Прости нам усім, Василю, за нашу байдужість!
… Під час останньої зустрічі ми згадували студентські роки, спільних знайомих, говорили про так довго очікуване національно-духовне відродження. Тоді Василь поділився зі мною своїм наміром перебратися до Гуляйполя. Згодом він і хату купив. Та не судилося йому доживати свого віку на рідній землі. На превеликий жаль, і остання Василева воля — поховати його в Гуляйполі — не виконана.
Тихо, спокійно ввійшов свого часу в українську літературу Василь Діденко. Ще тихіше і непомітніше пішов він з життя. Така в нього доля…
І все ж сподіваюся, що з часом Україна стане на ноги і воздасть належну шану своєму вірному синові, прекрасному поетові і чесній людині Василеві Діденку.
назад
ЗАПОВІТ ВИКОНАНО
То вже після поховання Василя Діденка на київському Північному кладовищі став відомий його лист-заповіт „Поховайте мене в Гуляйполі". На Запоріжжі передсмертна мольба нашого земляка вперше була обнародувана в травні 1995 року в передачі обласного радіо „Співуче серце Василя". В листах-відгуках радіослухачі підтримали ідею перевезти прах поета до рідної землі, гідно вшанувати його пам'ять — їм було боляче, що ось така талановита людина похована далеко від столиці і його маленька сиротлива могилка загубилася на тому кладовищі. На жаль, через економічні негаразди та бюрократичні перепони тільки аж ювілейного для Василя Діденка 1997 року (3 лютого йому виповнилося 60 літ) вдалося виконати його останню волю. Завдяки турботі Гуляйпільської райдержадміністрації (Ігор Бірюков, Євген Коровка), народного депутата України Анатолія Єрмака, Спілки письменників України (Олесь Лупій, Олександр Михайлюта), місцевого підприємця Олександра Дудки, близьких поету людей та численних цінителів таланту свого земляка (на спеціальний рахунок у банку вони внесли свої кошти для гідного його вшанування) 25 червня Василь Діденко навічно приїхав до своїх рідних, друзів дитинства, своїх земляків і оспіваного у його віршах містечка.
Добрий день, Гуляпполе натхненне І чолом вам, любі земляки.
Наступного дня, незважаючи на літню спеку, на Сігорянському цвинтарі біля труни з прахом поета зібралося багато місцевих шанувальників його слова, приїхали гості з Києва та обласного центру. На мітингу з нагоди перепоховання Василя Івановича виступили мешканець вулиці Дачної Володимир Мажаєв (там пройшло босоноге дитинство і шкільні роки майбутнього поета), заступник голови райдержадміністрації Євген Коровка, київський поет і вірний Василеві побратим Петро Засенко, члени Спілки письменників України Олександр Михайлюта, Григорій Лютий та інші. Вони говорили про Василя Івановича як про самобутнього поета, справжнього патріота України, як про людину з прекрасною Душею, чутливим до чужої біди серцем.
Виконанням заповіту Василя Діденка „Поховайте мене в Гуляйполі" ми навіки утвердили себе на своїй землі, усвідомивши, Що ніщо не витравить з наших душ почуття любові до рідного слова, літератури і мистецтва, любові до національної духовності.
Пам'ять… На неї має право кожна людина. Я вже не говорю Про тих, хто залишив в історії культури рідного народу помітний слід. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить ім'я Василя Діденка. Меморіальна дошка відкрита і на будинку, в якому народився і жив ніжний український лірик.
назад
|
