Білі стовпи

Височіє блакить і хмаринки лілові

Невагомим пушком під блакиттю пливуть,

А з-за обрію десь появляються знову,

Щоб, примчавшись, поринуть в плинку каламуть.

 

На полях, де метіль розгуляється скоро,

Сиротливо билинки від вітру тремтять;

Наче блискавки, пташки́ злітають угору

І, знесилившись, димом за вітром летять.

 

На шляху, що так манить і кличе додому,

Піднімаються пилу густого снопи.

Ні єдина душа вже не ходить по ньому,

Тільки поруч біжать телеграфні стовпи.

 

Телеграфні стовпи в марафонськім розгоні,

Ніби рідні брати, котрим бути у вічнім строю,

Простягають у даль тріпотливі долоні

І хуркочуть струною у скарзі на долю свою.

 

Крок за кроком вперед у пориві єдинім

У незатишну, вітром овіяну даль

Льотом тужних наспівів, клином лебединим,

Що націлений в синю небесну емаль.

 

Телеграфні стовпи в марафонськім розгоні

Пронеслись і злились у суцільну стіну,

Та нема устремлінь в їх холоднім бетоні,

Не чуття, а бездушшя торка їх струну.

 

А хмаринки пливуть і метаються птахи,

І билинки тремтять. Непорушні лиш білі стовпи,

Телеграфні стовпи, що хуркочуть над шляхом

Де здіймаються сірого пилу стовпи.

11.10.1978, ср.

 

Великодня пісня

Ти ходив по землі

Поміж грішних землян,

Ти учив їх добру,

Роз’ясняв Божу волю,

Розкривав їм Закон

І великий той план,

Котрий склав Наш Господь

На святому престолі.

 

Вони ж Божий Закон

Не хотіли прийнять –

Розп’яли на хресті

Тебе, Любий Ісусе,

Насміхалася з Тебе

Розбещена рать,

Захмелівши

В диявольськім дусі.

 

І помер Ти в муках

На тому хресті,

Всі гріхи від людей

Перебравши на себе.

Та не був то кінець

У Твоєму житті:

Ти воскрес в третій день

І вознісся на небо.

 

Ми говоримо нині:

Христос Наш воскрес!

Наше серце від того

Радіє.

Ти так пильно на землю

Глядиш із небес

І даруєш всім людям

Надію.

 

Де обрій кришталевий

Весна прийшла і нас вона застала

Потріпаними роками й життям:

На весни нам часу́ не вистачало,

Коли вони сміялись в очі нам.

 

То ж хоч тепер послухаймо, мій друже,

Врочисті гімни їх дзвінких відлунь.

І хоч тих весен ми не надолужим,

На схилі літ оглянемось на юнь.

 

Ходім туди, де обрій кришталевий

Заволокла легка весіння мла,

В той край, де цвіт над хатами вишневий,

Туди, де наша молодість пройшла.

25.08.1979, сб.

 

З висоти зрілих літ

Із висоти своїх вже зрілих літ

Дивлюсь туди, де юнь моя заснула,

Де зараз ледь угадується слід

Стежок, що ними вишите минуле.

 

Знайомий світ. Застиг він у імлі,

Як течія блакитно-золотиста.

По ній пливуть химерні кораблі –

То дивні сни наївного дитинства.

 

В тім світі ще попереду життя,

Тягар турбот, падіння й перемоги,

Там добрий намір, чисті почуття,

То тільки старт далекої дороги.

 

В тім світі день не тьмарив рій думок,

І не гнітили тугою розстання.

Там був шкільний заливчастий дзвінок,

Що вперше в клас покликав і востаннє.

 

Усе лишилось в юності моїй,

Між тим чуттів палких моїх роздолля

І лиш пучок юнацьких світлих мрій

Я прихопив, як квітів, йдучи з поля.

 

Я і тепер, коли на серці біль,

Його польотом мрій своїх лікую,

Хоч не легкий із долею двобій,

І я у нім поразками смакую.

 

Мені не світять більше у житті

Святої юності привабливі сузір’я –

Німою пасткою відкрилось на путі

Як рішенець, моє передвечір’я.

 

Проб’є мій час – переступлю поріг,

Ізчовганий підошвами мільйонів,

Покину все, що пестив і беріг,

На розтерзання правлячих піфонів.

 

Мій фатум буде вічна темнота,

Бездонна ніч і безпощадно темна.

 

І інший хтось дивитиметься в даль

Своїх найкращих років пережитих,

І так, як я, вкладе свою печаль

В рядках, сльозами прикрості омитих.

29.10.1972, нд. – 17.01.1981, сб.

 

За блакиттю морозного дня

Часто на спомин приходять картини,

Котрих не бачив ніколи в житті –

Чистого неба високе склепіння

І урізнобіг далекі путі.

 

Чується поклик, чується гомін,

Постать знайома мій погляд спиня.

Та мерехтить і зникає той спомин

Десь за блакиттю морозного дня.

 

Я в сьогоденні душі на догоду

Бачить далеку минувшину звик,

Ніби посланець забутого роду,

Ніби другої доби представник.

 

Манить на обрії біла споруда,

Вітер епох відшумілих жене.

Гулко й тревожно здіймаються груди,

Наче там ждуть сотні років мене.

 

Палахкотить передзахідний промінь.

У нетерпінні я шпорю коня.

Мчить нас обох вже не гаснучий спомин

Ген за блакить легкоплинного дня.

29.01.1991, вт.

 

Кострома

Є в світі місто, там де віхола і сніг,

В свідомості моїй одне із міст далеких,

Російське суто все від витоків своїх

Між чистих вод і трав у соснах і смереках.

 

Як скрізь, у нім народжуються й мруть,

Знаходять затишок у мріях і коханні,

Але лице його, його душа і суть

Несуть лише йому ознаки притаманні.

 

Навряд чи вернемось коли до Костроми,

А вже сьогодні на свій південь від’їжджаєм –

Тож на прощання не без смутку в серці ми

Їй тільки щастя-процвітання побажаєм.

02-06.08.1983 р.

 

Новорічне танго

Спливають миті в пориві дружнім і єдинім –

Від сімдесятих в душі лишиться тільки слід.

Вже від півночі нас відділяють півгодини.

Вісімдесяті от скоро пустяться в політ,

 

Вже до півночі лишилось тільки півгодини

Вісімдесяті от скоро пустяться в політ.

 

З тобою вкупі ми помахаєм на прощання

Тому, що більше вже не повернеться до нас.

У нім печалі, у нім надії-сподівання,

Життя дорога, що в нас позаду простяглась.

 

П’ятдесята весна

Опустила жовті коси

Іва стомлено на дах.

Спалахнули абрикоси

Білим полум’ям в садах.

 

Лине поїзд по рівнині

У блакитну далину…

Я в житті стрічаю нині

П’ятдесяту вже весну.

1989 р.

 

Про тіло мертвого

Як вірно сказано про вмерлого: «Його не стало».

Нема його в живих, як до народження не існувало,

Як от у цім дворі немає ні душі.

І пустота сама без міри і без межі,

 

А тіло мертвого ніщо – то прах.

Хоч побиваються над ним в сльозах.

І сил повірити у горе не стає,

Що тільки зовнішність померлого ще є…

 

Рештки цвіту

Тремтять на вітрі рештки цвіту,

На долю скаржиться душа.

Чергове вже злітає літо

І в самоті мене лиша.

 

Щороку в тлі тих днів прощальних

Я вириваю з глибини

Завітний цвіт від років дальніх,

Що ще своєї жде весни.

 

Та вже навряд вона настане,

Бо наближаюсь до межі,

Коли сягну і не достану

Пелюстки жодної з душі.

08.08.1982, нд.

 

Розставання з морем

Грузнуть шини в піску, залишаючи змійкою слід.

Лунко осінь бринить, осіда холодок на лимані.

Доцвітає кермек, свіжим духом дихнув галофіт,

І п’янять цілий світ, білий світ дикі айстри духмяні,

І п’янять цілий світ дикі айстри духмяні.

 

В теплий сонячний день я спішу, я до моря спішу,

Щоб зустрітися з ним певне вже в цьому році востаннє.

За добро і любов я йому частку серця лишу

І зітхнувши за ним, непомітно сплакну на прощання.

 

Нас розлучить зима, нас надовго розлучить зима,

Та я все ж буду рад, буду рад, що ти є десь на світі,

Бо ж про тебе мені шепотітиме в півночі тьма

І співатиме день у бринкім верховітті.

 

Після віхол і злив нове літо прилине до нас,

Ми зустрінемось знов, ми зустрінемось знову з тобою,

Тільки як пережить час розлуки і спогадів час,

Теплих мрій про наспів, про наспів голубого прибою?

Теплих мрій про наспів голубого прибою?

 

Я не можу собі уявити ніколи того,

Що наступить той рік, коли я не з’явлюся до тебе,

Бо розтрачу вогонь – чистий полумінь серця мого,

І стрічатись тоді, і стрічатись не буде потреби,

І стрічатись тоді вже не буде потреби.

 

То ж хай шини пружкі загрузають в піску аж по вісь,

То ж хай вітер спиня, то ж хай вітер в обличчя щосили,

Я до тебе лечу, як у юності мчався колись,

Як тепер і тоді Божі сили носили.

 

Я спішу, я до моря спішу…

24.09.1990, пн.

 

Ти там

Блакитна гладь широкого лиману,

І моря синь, і неба голубінь –

Усе мене те кличе невблаганно,

Щоб там між них твою узріти тінь.

 

Ти там, я знаю, вільний, наче сокіл,

Летиш на хвилях юності плинких.

Як зрілий плід, наповнений ти соком

Життя, кохання, пристрастей палких.

 

І я примчусь крізь бурі і крізь вири

Утомлений життям своїм нудним,

І зором сік той питиму без міри

І без надій насититися ним.

25.08.1984, сб.

 

Чуєш цокіт копит?

Чуєш цокіт копит по дзвінкому камінню бруківки?

То на конях баских мчать хвилини в своє небуття,

Залишаючи слід на душі, як на тлі кіноплівки,

Незбагненними хвилями ритмів життя.

 

Хай сьогодні вони відіб’ються на чистім екрані,

Щоб з висот вікових оцінити прожитий етап,

Щоб ясніші були горизонти святого старання

І чіткішою суть немудрячих життєвих приваб.

 

Хай буя і цвіте твоє працею виткане поле

І здійсняться усі сподівання і мрії твої.

І хоч буря в лице, ти не падай душею ніколи,

На покору і фальш не розмінюй ти велич її.

 

Хай же мчаться вперед по бруківці запінені коні,

Хай несуться хвилини, зливаючись в дні і роки,

Та поки не сріблять ще своїми тривогами скроні,

Не зімнуть на бігу устремлінь тріпотливі ростки.

 

Чуєш цокіт копит по дзвінкому камінні бруківки?

То на конях баских мчать хвилини в своє небуття.

І минає життя. Час веде до тієї домівки,

Із якої нікому нема вороття.

1990-1991 рр.

 

Юному сучаснику

Хвилини юності не тратиш ти даремно,

Твориш, крокуєш повсякденно уперед,

Не хмуришся, коли тобі приємно,

Без радості сприймаєш камуфлет.

 

Не сподіваєшся, що прийде все до тебе,

Що доля піднесе тобі сюрприз.

Ти сам береш у неї те, що треба.

Так дій! В житті ніколи не барись!

 

Я знав ще в юності, що я не маю права

Лишитись перед нею у боргу.

Тепер гнітить мене невиконана справа,

Коли в минуле я оглянусь на бігу.

 

Чуття ворушаться ліниво так і кволо.

Мені прийдешності таємній не радіть,

Мені не буть в твоєму віці вже ніколи,

Як ти, у завтра шанобливо не глядіть.

 

Та я відпрацювать тепер за вчора мушу,

Поки ще полум’я є в серці хоч слабе.

Прости, далека юність, мою душу,

Що так безжалісно розкидала тебе.

02.01.1971, сб.

 

Я тут колись бував

Дорога між ланів пружким потоком ллється.

Між верб-очеретів сріблиться тихий став.

Дивлюсь на край чужий – і мариться-здається:

Тут рідне все мені, я тут колись бував.

 

Ось там, за тим горбком, за гордими кленами

Будинки, як брати, привітні та ясні.

Я знаю, там колись мене чекала мама,

Я знаю, там пройшли мої найкращі дні.

 

А дальші межи скель в серпанку голубому

Містечка і міста – землі моєї цвіт.

Вони тепер чужі, але такі знайомі.

Я не бував у них вже, мабуть, сотні літ.

 

Я тут у цім краю, на цвинтарі старому,

Куди забуто шлях, лежить моя рідня.

Між інших і моя могила невідома

Топтателям землі сьогоднішнього дня.

 

А це своє життя тягну не в гіршім краї,

Не гірший тут народ, не нижчі тут клени.

Але по нім не раз промчались чорні зграї

І виклювали геть усе святе вони.

 

І я молю тебе, якщо ти є десь, Боже,

То виведи народ із твані і пітьми,

Бо більше вже ніхто допомогти не зможе

До світла нам прийти і стати знов людьми!..

28.02.1991, чт.