Прес – дайджест
( ІІI квартал 2008 р.)
Соскін О. Хибні стереотипи щодо НАТО – перепона на шляху євроатлантичного розвитку України
Чекаленко Л. Зовнішньополітичний вибір України. Куди рухатися далі?
Палій О. Вступ України до НАТО: безліч "плюсів" і жодного "мінуса"
Хибні стереотипи щодо НАТО – перепона на шляху євроатлантичного розвитку України.
Уже понад 15 років Україна відновлює свій державний суверенітет, але досі не зробила остаточного цивілізаційного вибору. Точаться перманентні запеклі дискусії на всіх рівнях української та неукраїнської спільноти щодо того, яку модель розвитку обрати Україні — євроатлантичну чи євразійську — і відповідно членами яких міждержавних та наднаціональних структур стати — Північноатлантичного альянсу чи Ташкентського договору, Європейського Союзу чи Єдиного економічного простору під егідою Росії. А поки що українська держава «біжить на місці» й безповоротно втрачає час і можливості, тоді як усі країни навколо нас динамічно розвиваються, швидко рухаються в остаточно визначеному напрямі, нарощують енергію поступу, стають дедалі сильнішими, конкурентоздатними, а відповідно й успішними.
У своїй діяльності український народ та його правлячі кола так і не опанували базових засад державного стратегічного управління та планування. Наша еліта не спромоглася усвідомити, що успішною і ефективною буде тільки та організація (у нашому випадку — українська держава), яка формує параметри моделі свого розвитку, враховуючи прогностично окреслені й визначені риси зовнішнього середовища, майбутнього світу.
Чи готова нинішня Україна до функціонування в такому світі? Чи можемо ми бути в ньому успішними та ефективними? Відповідь однозначна: поки Україна остаточно не визначить модель свого розвитку як євроатлантичну, поки не подолає радянсько-комуністичних стереотипів і генетичної залежності від російсько-імперської матки, самостійного, суверенного буття як сучасна європейська держава наша країна не матиме.
На шляху до євроатлантичної моделі розвитку сьогодні у нас існує чимало перешкод. І більшість із них — у свідомості громадян, які мислять стереотипами. Вони насамперед стосуються Північноатлантичного альянсу (НАТО), істинну природу якого люди зазвичай не розуміють, а тому опираються вступу в цю організацію.
Перший стереотип: НАТО — організація, яка себе вичерпала, втратила свою конкурентоспроможність на міжнародному рівні, погрузла у внутрішніх протиріччях і, зрештою, розпадеться, тож Україні не потрібно прагнути набуття членства у структурі, яка не має майбутнього. Насправді Північноатлантичний альянс є одним із найбільш дієвих та успішних інструментів євроатлантичної цивілізації, що забезпечує країнам-членам ефективну національну безпеку і потужний економічний розвиток.
Другий стереотип: Організація Північноатлантичного договору була створена як агресивний військовий блок для окупації інших країн, що порушує норми міжнародного права. Подібні твердження не відповідають дійсності.
НАТО виникло 4 квітня 1949 року, на базі Вашингтонської угоди, підписаної дванадцятьма країнами, з метою створити спільну систему безпеки для протистояння агресії з боку СРСР. І саме це стало відправною точкою у формуванні Північноатлантичного альянсу. Він постав на основі 51-ї статті Статуту Організації Об'єднаних Націй (членом якої був і Радянський Союз), де записано, що кожна країна чи група країн мають право на колективний захист свого суверенітету, для чого можуть створюватися міжнародні організації. Отже, Північноатлантичний альянс був утворений на основі міжнародного права.
Третій стереотип: НАТО — наднаціональна організація, членство в якій звужує межі національного суверенітету, змушує країни поступатися своїми інтересами. НАТО — це міждержавна організація, а тому країна — її учасник не має підстав для втрати свого державного суверенітету. Жодне рішення в рамках Альянсу не може бути прийнято, якщо воно суперечить Конституції будь-якої держави — члена НАТО. Усі рішення в Північноатлантичному альянсі ухвалюються консенсусом.
Відповідно до статті 5 Вашингтонської угоди НАТО захищає кожного члена і всіх членів Організації від зовнішньої агресії. Сьогодні НАТО є надзвичайно потужною політико-військовою організацією, яка об'єднує найбільш розвинуті країни світу і забезпечує кожній із них захист та національну безпеку.
Четвертий стереотип: Україна не готова до вступу в НАТО. Але чому? І хто зробив такий висновок? Україна вже 14 років співпрацює з Північноатлантичним альянсом і є учасником майже всіх операцій НАТО. Ми підписали Хартію про особливе партнерство, а також План дій Україна — НАТО, який, починаючи з 2003 року, реалізується через щорічні цільові плани. У квітні 2005 року Україна та НАТО приступили до більш високої фази співробітництва, що дістала назву «Інтенсифікований діалог». Наша країна сьогодні знаходиться у кроці від приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Але є надія, що ми таки зможемо цим шансом скористатися і стати учасниками ПДЧ у 2008 році на саміті глав — держав НАТО.
П'ятий стереотип: країни, які ввійшли до НАТО, на відміну від України, були готові до вступу в Альянс. Однак це не зовсім так. Приміром, Греція і Туреччина приєдналися до Альянсу в 1952 році, коли їх народи ще не оговталися після Другої світової війни. їх роздирали жорсткі протиріччя щодо Кіпру. Завдяки набуттю членства в НАТО країнам вдалося цю проблему подолати. Португалія входила в НАТО в період кризи державної системи. Балтійські країни також не були стовідсотково готові до членства в Альянсі. Наприклад, Литва, яка межує з Калінінградською областю (Росія), опинилася у складній ситуації. її було врегульовано після вступу в НАТО, від чого виграла і Росія, і Литва, й інші Балтійські країни.
Шостий стереотип: для входження в Альянс Україна мусить обов'язково проводити референдум, щоб дізнатися думку народу. Проте, як показує практика, тільки Словенія та Угорщина вдавалися до загальнонаціонального опитування населення перед вступом в НАТО, оскільки така норма була записана в конституціях зазначених країн.
Отже, обов'язковість проведення референдуму — ще один стереотип, який штучно нав'язаний українській спільноті. Питання вступу до НАТО має вирішуватися на державному рівні. Тим паче, що в Конституції України відсутнє положення про необхідність проведення референдуму стосовно вступу в НАТО, оскільки це міждержавна організація, участь у якій жодним чином не впливає на суверенний статус держави.
Сьомий стереотип: входження до Північноатлантичного альянсу загальмує розвиток України, ми втратимо свою самостійність, нам диктуватимуть лінію поведінки. Хибність цієї тези не викликає сумніву. Країни, що входять у НАТО, є потужними, розвинутими державами. І бути в одному клубі з ними — це безпека і нові можливості. Як відомо, обсяги іноземних інвестицій до економік посткомуністичних країн, що ввійшли до НАТО, у середньому збільшилися у 5 разів. І зрозуміло, адже капітал прямує туди, де він захищений від несподіваних рішень та негативних внутрішніх процесів.
Якщо Україна стане членом Альянсу, у нас буде створено високотехнічну, оснащену за сучасними зразками професійну армію, зменшаться витрати на оборону. Адже колективна безпека, як відомо, коштує дешевше, ніж індивідуальна.
Восьмий стереотип: приєднання України до Альянсу погіршить відносини з Росією. Хоч така думка досить поширена серед українських громадян, однак її вади очевидні. Експерти не сумніваються, що вступ до НАТО стане підґрунтям для нормалізації стосунків із Росією. Пригадаймо, наприклад, що досить напружені відносини РФ із Балтійськими країнами значно поліпшилися після їх інтеграції в Альянс. Для Росії стабілізація її західного кордону є дуже вигідною.
Дев'ятий стереотип: зі вступом до Альянсу український оборонно-промисловий комплекс буде знищено. Слід зазначити, що жодна країна після приєднання до НАТО не втратила свій ВПК. Навпаки, він був модернізований та спеціалізований згідно з вимогами НАТО. Україна також має пройти подібний шлях, що, зрештою, дасть змогу вітчизняним виробникам різних видів озброєння, а також авіаційної, космічної, танкової, ракетної продукції вийти на ринки НАТО і відповідати його стандартам.
Альянс підтримує також українських військовослужбовців, звільнених у запас. Протягом останніх п'яти років нашій країні надана допомога у проведенні програми підготовки і перепідготовки сотень колишніх військовослужбовців. Вони пройшли мовні та спеціалізовані професійні курси.
Десятий стереотип: Україна, аби ввійти до Північноатлантичного альянсу, повинна заплатити внесок у сумі $90 млрд. У Військовій доктрині НАТО ніде не записано, що країна, яка набуває членства в Організації, має робити якісь вступні внески. Є інша норма — стосовно того, що країни — члени НАТО мусять виділяти до 2% свого ВВП для підтримки власних національних збройних сил у стані, який відповідає сучасним військовим стандартам та вимогам безпеки. Гроші з державного бюджету використовуватимуться лише на модернізацію національного військово-промислового комплексу, утримання і трансформацію армії.
Одинадцятий стереотип: вступ до НАТО ускладнить енергетичну ситуацію в Україні. Навпаки, членство в Альянсі посилить енергетичну безпеку нашої країни, зробить стабільною модель постачання нафти і газу, дасть можливість добудувати нафтогін Одеса — Броди до Плоцька (Польща), полегшить доступ до нафти Перських та Африканських країн і Каспійського моря.
Дванадцятий стереотип: Україна повинна бути нейтральною державою, мати такий самий статус, як Австрія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія. Висловлювання подібного штибу в сучасних геополітичних і геоекономічних умовах, що склалися на Євразійському континенті, є утопією. По-перше, нейтральний статус країни, яка його проголосила, повинні визнати інші держави. Зрозуміло, що у випадку України це неможливо. Відповідний міжнародний механізм визнання відсутній. По-друге, Австрія, Швеція та Фінляндія вступили до ЄС, увійшли в соціально-економічну систему безпеки на євроатлантичному просторі й тим самим фактично відмовилися від нейтрального статусу на міждержавному рівні.
Що стосується Швейцарії, то вона має потужні збройні сили. Усі особи чоловічої статі у цій країні є діючими резервістами, які проходять кілька разів на рік багатоденні військові збори, мають нові комплекти необхідної амуніції та сучасної зброї, які зберігають у себе вдома.
Система нейтралітету у світі формувалася впродовж не одного десятиліття. Вона можлива для застосування в дуже багатій, розвинутій країні на кшталт Швейцарії, а не в Україні, яка щойно звільнилася від багатовікової колоніальної окупації і тоталітарного комуністичного режиму, де відсутній середній клас та громадянське суспільство, а більшість населення — жебраки з притаманною їм постколоніальною, рабською ментальністю.
Україна знаходиться у своєрідній геополітичній та геоекономічній щілині між двома світами — євроатлантичним (ЄС, США, Канада) та євразійським (із центром у Росії). І саме між ними нам потрібно обирати.
Україна також повинна пришвидшити свою ходу в напрямі євроатлантичної спільноти. Звичайно, людям старшого покоління, світогляд яких формувався за часів комуністичного Радянського Союзу, непросто зробити такий вибір. Тож надія покладається на середнє та молоде покоління, яке не зазнало тортур того періоду і може торувати природний для України шлях до євроатлантичної цивілізації.
Освіта і управління . — 2008. — Т. 11, № 1. — С. 86-91.
Зовнішньополітичний вибір України. Куди рухатися далі?
Після завершення холодної війни, що забезпечувала певний баланс сил і інтересів, ми зіткнулися з різким поглибленням нестабільності, нестійкості і неусталеності світового порядку. Ми є свідками руйнування, здавалося б, усталених впливових схем взаємозалежності і союзів держав, зазнає нищівних ударів система суверенного захисту від зовнішнього втручання, поглиблюється прірва між можливостями розпорядників міжнародного буття та інших, не таких могутніх суб'єктів міжнародного права.
Світову гармонію не можна впровадити силовими методами, а хаос, що супроводжується новими зіткненнями, людськими жертвами, — зростає. До світового п'єдесталу рвуться новоявлені силові центри, а більшість населення планети Земля бореться за хліб насущний на сьогоднішній і завтрашній день.
Незважаючи на глибокі зміни у всій системі міжнародного буття, основними елементами міжнародних відносин і сьогодні залишаються суверенні держави, що мають здійснювати на своїй території всю повноту законодавчої, судової та виконавчої влади.
Сильні світу цього з метою виправдання власної далеко не демократичної поведінки формують нові теорії про утворення демократичного світу, кооперативну безпеку, гуманітарне втручання. А частіше ліквідують як суверенітет, так і неслухняні країни і без теоретичного обґрунтування, брутально втручаючись у внутрішні справи держави, яка не мас захисту. Такого захисту нині не має й Україна, яка внаслідок тиску провідних ядерних держав — Росії і США — відмовилася від власної ядерної зброї, передавши її Російській Федерації у 90-х роках. Хоча ядерна п'ятірка держав — США, РФ, Китай, Великобританія, Франція — і надали нам письмові гарантії, але фактично ці гарантії виявилися декларативними заявами про захист, що не мають реальних механізмів його реалізації.
Із загостренням відносин між провідними ядерними країнами світу щоразу нагадує про себе актуальне завдання: вироблення провідними ядерними державами міжнародного системного механізму захисту України у питаннях ядерної безпеки, що набуває особливої небезпеки в умовах зміцнення нових центрів сили: крім США і Росії, це Китай, Індія та ін.
Позбавивши себе ядерної парасольки, Українській державі необхідно шукати інші механізми і важелі, які захистили б її та гарантували безпеку від зовнішнього втручання. Таким механізмом може стати членство нашої держави в Організації Північноатлантичного договору…приходять на допомогу в разі зовнішніх зазіхань і загроз інших країн.
Участь в альянсі — це не тільки допомога при захисті у воєнному розумінні, а й матеріальна допомога, соціальна підтримка, навчання, створення робочих місць, вкладання коштів в оновлення військової техніки та ін. До речі, грант на кілька мільйонів доларів, запропонований НАТО на модернізацію застарілої радянської техніки, від якого відмовився уряд В.Януковича у 2006 р., спокійнісінько перехопила Росія, хоча на кожному кроці заявляє «не пушать Україну в НАТО». Тому що російські політики і фінансисти дбають про російські інтереси, і їм все одно, від кого гроші, аби їх давали.
Перебуваючи сам на сам зі своїми проблемами, Україні дедалі важче долати перепони на шляху реалізації зовнішньополітичних прагнень, забезпечувати свої національні інтереси, пристосовуватися до оновленої системи міжнародних відносин. Процес цей ускладнюється й тим, що найближчі європейські сусіди, що значно випередили нас, дивляться на Україну з євроінтеграційного і євроатлантичного поверхів сучасної Європи.
Адаптацію до сучасних безпекових європейських структур Україні буде досить легко здійснити, оскільки наші загальнолюдські цінності є ідентичними європейським і в цьому плані вони збігаються. Наші уявлення про зовнішню політику, практика реалізації зовнішніх завдань спираються на загальновизнані норми і принципи міжнародного права, серед яких принцип активної міжнародної співпраці є визначальним.
Які ж зовнішні виклики або загрози в нових реаліях сформуватися перед Українською державою? Не зупиняючись на ретельному перелічуванні новітніх і застарілих проблем, нагадаємо передусім про відсутність внутрішньополітичної єдності в нашій державі, що спричинено постійною внутрішньополітичною боротьбою між олігархічними кланами країни за владу і колишню державну власність.
Проголошений свого часу європейський вибір України потребує прийняття відповідного зовнішньополітичного закону, який має виконуватися. У зв'язку із зазначеним нагадаємо також про відсутність стратегічного плану розвитку або стратегії України, чітко означених критеріїв на найближчу і далеку перспективу тощо.
Зрештою, на наше переконання, обстоювання європейської стратегії на всіх рівнях державної влади припинить спекуляції навколо європейського або євразійського вектора зовнішньої політики України.
До зазначеного додамо, що чітка офіційна позиція сприятиме визначенню політики щодо України її стратегічних партнерів — США, Польщі, можливо, ФРН та інших, які могли б виступити гарантами нашої безпеки, нашого захисту і зрештою розвитку.
Сьогодні Україна, а вона має на це право, намагається використовувати різнопланові механізми протистояння загрозам на універсальному, регіональному і субрегіональному рівнях. Це інструменти та інституції міжнародної співпраці в межах ООН, ОБСЄ, ЄС, НАТО, Ради Європи, СНД тощо.
Водночас саме недосконалість механізмів захисту низки міжнародних структур, учасницею яких є Українська держава, їх неефективність стали однією з причин перегляду зовнішньополітичних орієнтирів країни (заяви про нейтралітет і позаблоковість), що обрала європейський і євроатлантичний напрям.
Досить складним питанням є проблема-загроза перебування на українській території іноземних військ, а саме Чорноморського флоту РФ. Фактично російське 20-тисячне військове угруповання не тільки здійснює військово-політичний контроль Росії над Україною, а й утримує Українську державу від участі в інших союзах і блоках, заохочуючи об'єднатись у військово-оборонний союз — Організацію Договору про колективну безпеку деяких країн СНД, натхненником і створювачем якої є Росія. ЧФ РФ є відвертою загрозою для України: за прийнятими міжнародними нормами Україна, у разі війни Росії з третьою державою, може бути визначена як агресор тільки на цій підставі, що тут розташована російська військова база (Міжнародна конвенція щодо визначення агресора).
Серед сучасних викликів України в економічній сфері — забезпечення енергетичної безпеки держави (загроза номер один), інтеграція в міжнародну економічну систему, підтримка українських експортерів, а в інформаційній — утвердження позитивного іміджу та інвестиційної привабливості України тощо. Зазначимо, що енергетична проблема є надзвичайно важливою і за своїм характером — всесвітньою. Російське керівництво, попри свої заяви про стратегічне партнерство з Україною, постійно шантажує українську сторону змінами цін на енергоносії, обсягами їх поставок в Україну. У такій ситуації логічним вбачається підвищити ціни за транзит до рівня європейських і звикати жити за енергоносії за європейськими стандартами: і щодо цін, і щодо енергозбереження.
У двосторонніх відносинах з Росією залишається також проблемною ситуація довкола власності колишнього СРСР, частка якої по праву належить Україні. Нагадаємо, що до зазначеного слід додати й історичні реліквії нашого народу, які російське керівництво не бажає повертати.
Неадекватне сприйняття загроз національній безпеці в етнонаціональній та релігійній сферах може провокувати внутрішні конфлікти і соціальні вибухи, що негативно позначиться на міжнародному рівні. Потенційна загроза таких явищ потребує своєчасних політичних і правових дій владних структур. Особливу роль у цьому питанні відіграє поширення позитивної інформації про здобутки держави, зокрема і щодо захисту прав людини.
Через концепцію безпекової тріади «особа-суспільство-держава», за якою захист людини та її інтересів зараховуємо до імперативів зовнішньої політики України, через здійснення моніторингу захисних схем, впроваджуваних для українських трудових мігрантів, можна було б поширювати позитивні приклади вирішення зазначених питань.
Проблеми виникають і поглиблюються тоді, коли центральні владні структури відсторонюються від виконання своїх прямих обов'язків. Сьогодні всі ці складні питання мають перебувати в центрі уваги працівників законодавчої і виконавчої влади.
З огляду на це, на наше переконання, в нав'язаній штучній дискусії щодо ускладнення вибору Україна — Європейський Союз або Україна — Єдиний економічний простір Співдружності Незалежних Держав вбачаються піарівські, популістські засоби деяких політичних партій, насамперед комуністів і регіоналів, спрямовані на підтримку власної популярності. Відповідь на питання щодо прийнятного стратегічного вибору нашої держави можна віднайти за допомогою порівняння двох згаданих економічних об'єднань.
Стратегічний вибір України — європейська та євроатлантична інтеграція. Цей напрям, що визначений як державна програма розвитку ще у 2002 р., не підлягає кардинальним змінам. В іншому варіанті Україні загрожуватиме остаточна втрата міжнародної суб'єктності.
Отже, захист національних інтересів у зовнішньополітичній площині має спиратися на:
а) механізми глобальної і регіональної безпеки;
б) прийнятний алгоритм взаємовпливів національних засад суверенності держави і наднаціональних повноважень міждержавних структур;
в) регіональне інтегрування з метою спільного протистояння сучасним загрозам; г) співробітництво за схемою — від оптимізації партнерства до ефективних стратегічних союзів;
д) міжнародний механізм захисту прав людини, що є однією з кардинальних передумов реалізації Україною європейського вибору.
З огляду на необхідність зміцнення політичного плюралізму, який створюватиме перешкоди будь-яким спробам поновити імперію, можна передбачити, що європейські структури сприятимуть включенню України в орбіту розширеного європейського співтовариства, в побудову в регіоні міжнародно-політичного механізму безпеки, який гарантуватиме стабільність і поступальність розвитку Української держави.
Персонал. — 2008. — № 2. — С. 18-23.
Реформа сектору безпеки та оборони України в рамках Інтенсивних консультацій Україна — НАТО: спільні пріоритети
Питання реформування сектору безпеки та оборони є важливими для будь-якої держави, у тому числі і для України. Проте саме в цій сфері в останні роки представники НАТО відзначали певний прогрес, досягнутий нашою країною.
Динамічні зміни, які відбулися в системі міжнародної безпеки на початку XXI століття, призвели до виникнення нових викликів, загроз і ризиків як на світовому, так і на регіональному та національному рівнях.
Безумовно, ці загрози вимагали та вимагають адекватної відповіді. Саме тому вибір України в 2002 році курсу на інтеграцію в НАТО і його закріплення в законі "Про основи національної безпеки України" у 2003 році був свідомим та обгрунтованим. Отже, не було сумнівів тоді і немає сумнівів сьогодні, що, будучи європейською державою, Україна найбільш комфортно може себе відчувати в координатах європейської та євроатлантичної безпеки, так як в умовах різноманітності загроз жодна країна не може повною мірою розраховувати на свої власні можливості.
Тому стратегічна мета України — набуття повноправного членства в Альянсі — цілком відповідає її власним національним інтересам.
Це прискорить демократичні процеси в Україні, зокрема, утвердження верховенства права, проведення судової і адміністративної реформи, боротьбу з корупцією, та головне — забезпечить цим процесам незворотній характер. Певні кроки вже зроблено в рамках запровадження заходів щорічних цільових планів у рамках Плану дій Україна — НАТО.
Наступним позитивним чинником вбачається подальше реформування сектору безпеки та оптимізація витрат на фінансування потреб національної оборони. І в цій сфері вже сьогодні можна пишатися певними досягненнями.
Протягом 2005 — 2007 років проведено комплексний огляд сектору безпеки, який здійснювався за сприяння та цільової допомоги країн-членів НАТО, з метою подальшого приведення структур і функцій його складових відповідно до європейських стандартів і економічних можливостей держави, вимог ефективної протидії реальним і потенційним загрозам національній безпеці. У рамках його другого і третього етапів здійснено аналіз реального стану сектору безпеки України в цілому та правоохоронних і розвідувальних органів зокрема, з подальшим розробленням їх моделей зразка 2015 року.
Нарешті, набуття Україною членства в НАТО дасть змогу нашій державі брати безпосередню участь у процесах вироблення і прийняття рішень щодо подальшого розвитку системи євроатлантичної безпеки, про необхідність реформування якої вже сьогодні заявляють експерти. Це також дало б можливість отримати додаткові гарантії забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України.
Безумовно, найбільш вагомою подією цього року стала підготовка та участь України в Бухарестському саміті НАТО (2 — 4 квітня) у контексті обговорення Північноатлантичним альянсом наміру України приєднатись до ПДЧ. Спільна позиція, висловлена Президентом, Прем'єр-міністром та Головою Верховної Ради України стосовно такого прагнення нашої держави, дала змогу зняти один з основних негативних аспектів, на який часто посилались наші партнери, — відсутність консенсусу між гілками влади в Україні з питання поглиблення співпраці з НАТО.
Вагомим політичним успіхом для України стала й позиція країн-членів Альянсу, яку було зафіксовано в Декларації Бухарестського саміту та погоджено на рівні глав держав і урядів держав-членів Північноатлантичної Ради в Бухаресті 3 квітня цього року.
Відносини України з НАТО були предметом розгляду в українському парламенті, який 6 березня цього року схвалив постанову "Про питання вступу України до Організації Північноатлантичного договору (НАТО)". У ній наголошується, що таке рішення може прийматися лише за результатами всеукраїнського референдуму, який може проводитися за народною ініціативою відповідно до Закону України "Про всеукраїнський референдум".
З огляду на поточну внутрішньо- та зовнішньополітичну ситуацію в Україні постає низка питань, які потребують роз'яснення, усвідомлення і прийняття відповідних рішень. По-перше, необхідно визначити, чи готова Україна до переведення співробітництва з НАТО на більш високий рівень.
Сьогодні, підбиваючи підсумки виконання п'яти щорічних цільових планів у рамках Плану дій Україна — НАТО, можна стверджувати, що наша держава відповідно до вимог і критеріїв об'єктивно досягла необхідного стану спроможності долучитися до Плану дій щодо членства в НАТО, який має бути наступним етапом наших взаємовідносин з Альянсом.
Що має зробити Україна для втілення своїх євроатлантичних амбіцій у життя?
Це питання, певною мірою, розглядалося на засіданні Ради національної безпеки і оборони України 21 березня цього року, рішення якого "Про перспективи дальшого розвитку відносин України з Організацією Північноатлантичного договору та стан забезпечення координації діяльності органів виконавчої влади України, інших державних органів у сфері євроатлантичної інтеграції України" введено в дію Указом Президента України № 402 від 25 квітня 2008 року.
Таким чином, удосконалення національної системи координації діяльності з підготовки до вступу до НАТО має на меті розбудову на всіх ланках управління прозорої вертикалі з чітким визначенням повноважень і розподілом сфер відповідальності.
На порядку денному — створення в органах державної влади, у тому числі і на регіональному рівні, структурних підрозділів (або визначення окремих конкретних посадових осіб), які мають безпосередньо займатися питаннями євроатлантичної інтеграції держави.
Доцільним є "продовження цієї горизонталі" у напрямі Київ — Брюссель, тобто встановлення безпосередніх робочих зв'язків з відповідними департаментами Міжнародного секретаріату НАТО.
Обговорення вищезазначених проблем відбувалося протягом березня — квітня цього року саме у форматі такої "ключової групи" у тісній співпраці з представниками Офісу зв'язку НАТО в Україні та Посольства Словаччини, яке виконує місію Контактного посольства Альянсу в нашій державі.
У чому полягають наші спільні пріоритети, зокрема у сфері реформування сектору безпеки та оборони?
Серед першочергових завдань вважається за доцільне:
1. Посилити співробітництво з НАТО в рамках Процесу планування та оцінки сил (ППОС), а також спільних програм у галузях протиповітряної оборони, контролю за повітряним простором, оборонних досліджень і технологій, науки, планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру, матеріально-технічного забезпечення і стандартизації. Обговорити можливість здійснення оцінки ППОС вже восени цього року.
2. Продовжити консультації щодо приєднання України до Сил реагування НАТО (СРН), зокрема в частині визначення ступеня і масштабів такої участі на підставі політико-військових рамок для країн-партнерів, затверджених за рішеннями Ризького саміту НАТО (2006 рік).
3. Провести експертні консультації з питань регіональної безпеки та нових загроз (кібероборона, протиракетна оборона тощо). Обговорити перспективи залучення України до співпраці з Центром співробітництва щодо кіберзахисту.
4. Провести робочі семінари за участю представників Міжнародного Секретаріату НАТО та відповідних радників від країн-членів Альянсу з метою розроблення методології оборонного огляду та огляду Центрального апарату Міністерства оборони України і Генерального штабу Збройних Сил України.
5. Поглибити співпрацю з НАТО в питаннях наближення структур розвідки і безпеки України до євроатлантичних стандартів, використовуючи існуючі механізми, а також двосторонні консультації з Офісом безпеки і Спеціальним комітетом НАТО, за умов забезпечення внутрішньодержавної координації розвідувальних структур України.
6. Організувати міжнародну конференцію за участю експертів країн-членів НАТО з обговорення проекту — концепції реформування системи органів Міністерства внутрішніх справ України. Заслуговує на увагу досвід країн Східної Європи, які пройшли подібний шлях.
7. На фоні тісної співпраці України з країнами-членами НАТО з числа східноєвропейських країн посилити співробітництво у військово-технічній сфері з країнами, які займають в Альянсі ключові позиції (США, ФРН, Франція, Великобританія та деякі інші). Основними напрямами такої співпраці можуть бути питання стратегічних авіаперевезень з використанням потенціалу УАТК, збільшення квоти участі представників Збройних Сил України та інших військових формувань (військовослужбовців і цивільних осіб) у миротворчих місіях Альянсу.
8. Поглибити співпрацю участю України в процесах, спрямованих на підвищення безпеки повітряного простору і системи управління повітряним рухом, зокрема, у контексті поширення загрози використання повітряних суден як засобу для здійснення терористичних атак
Отже, сьогодні об'єктивно настав час переходу від реалізації "стратегії намірів", що передбачала послідовний розвиток і поглиблення співпраці України з НАТО, до "стратегії приєднання", яка потребує вдосконалення (перетворення) існуючої системи державного управління у сфері євроатлантичної інтеграції.
Україна -НАТО. — 2008. — № 2. — С. 5-12.
Вступ України до НАТО: безліч "плюсів" і жодного "мінуса"
Якщо діяти за логікою «холодної війни» і супроводжувати вступ до НАТО розміщенням на своїй території великих іноземних військових баз — це справді потребуватиме значних витрат. Проте для України вигідний чисто «паперовий» варіант вступу до НАТО. Жодної потреби розміщення на території України іноземних військових баз не існує. Дійсно, окремі держави Східної Європи (зокрема Румунія та Болгарія) надали дозволи на розміщення на своїх територіях американських баз. Однак це відбувається на двосторонній основі, тобто поза рішеннями НАТО. Водночас військовий, людський і технологічний потенціал України є достатнім, щоб гарантувати власну безпеку, використовуючи лише політичний «дах» НАТО та маючи за спиною теоретичну можливість підтримки з боку 26 держав — членів НАТО у воєнний час.
Такий варіант розширення НАТО був застосований до всіх десятьох нових членів Альянсу. Лише на території Литви з'явився невеликий підрозділ НАТО у складі ста авіаторів і чотирьох літаків для забезпечення натовських стандартів охорони повітряного простору трьох країн Балтії, які не мають навіть такої мізерної кількості військових літаків.
Україні така «охорона», дякуємо Богу, не потрібна. Вітчизняна військова авіація, попри всі скорочення, є однією з найчисельніших у Європі.
Такий український підхід до вступу в НАТО міг би цілком зняти претензії з боку Москви — якби не одне «але». Там насправді ніколи й не боялися військових можливостей розширеного НАТО. Для ядерної Росії вступ до НАТО країн Східної Європи не становить жодної військової загрози, тим більше, якщо цей вступ є «паперовим», без утворення нових великих військових баз біля російських кордонів. Усі протести Москви з цього приводу зумовлені тим, що, вступаючи до НАТО, країни виходять із зони її геополітичного впливу — не більше і не менше.
Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, становитиме близько 40-50 мільйонів доларів США на рік (в межах внеску Польщі). Крім того, НАТО дозволяє гарантувати надійну безпеку за невеликі кошти для тих держав, які б не змогли забезпечити такий її рівень, навіть якби витрачали на оборону весь свій бюджет.
Конкурентною перевагою України є високотехнологічний оборонно-промисловий комплекс, здатний розробляти сучасні зразки озброєнь, а також створювати деякі конкурентоспроможні на світовому ринку зразки в замкнених циклах. Країни НАТО дедалі більше усвідомлюють недоцільність орієнтації на національне виробництво повного переліку основних озброєнь і прагнуть створювати загальноєвропейські структури ВПК.
Не девальвовані й успіхи України у таких важливих галузях, як літакобудування, танкобудування, суднобудування, ракетобудування та системи протиповітряної та протиракетної оборони.
Варто наголосити, що військово-технічна співпраця з іншими країнами, зокрема з Росією, не є перешкодою євроатлантичній інтеграції України. Співпраця у цій сфері існує між Росією і такими членами НАТО, як Італія, Німеччина та ін. Крім того, вона й сама почала застосовувати натовські стандарти, підписавши Угоду про приєднання до системи кодифікації НАТО.
Україна має досвід успішних відносин у військово-технологічній сфері з НАТО (створення суден на повітряній подушці для Греції, співпраця з Чехією в галузі артилерійських систем, використання найбільшого у Європі українського полігону «Яворів», на обслуговуванні якого задіяні тисячі наших громадян).
Досвід інтеграції до НАТО країн — сусідів України свідчить про мінімізацію витрат на розширення НАТО, без шкоди для розвитку їхньої економіки.
Вступ до НАТО сприятиме підприємницькій діяльності в Україні, покращить її міжнародний інвестиційний імідж, адже безпека й інвестиційна привабливість прямо пов'язані між собою.
Вступ України до НАТО також неминуче вплине на розвиток військово-промислового комплексу, який становить одну з найбільш технологічних складових економіки України. Українські науково-дослідні інститути мали відношення до 17 «критичних технологій» з 21, що розроблялися в СРСР (у т.ч. радіолокаційні станції та електроніка).
Український ВПК у його сучасному вигляді утворився на базі колишнього ВПК СРСР, що зумовлює наявність тісних коопераційних зв'язків та технологічних циклів у межах держав СНД. Водночас євроатлантична інтеграція України є процесом інтеграції з найбільш передовими в економічному сенсі державами світу. Потужності ВПК України можуть бути використані цими країнами. Насамперед це стосується держав Європи, які потребують оновлення свого оборонного потенціалу і на початку 2000-х років почали реалізовувати Європейську політику безпеки і оборони.
Від вступу до НАТО виграли оборонні комплекси тих країн Східної і Центральної Європи, які мали конкурентоспроможні сучасні виробництва (насамперед Польщі і Чехії). Отже, вступ України до НАТО, найімовірніше, збільшить привабливість українських оборонних підприємств для країн Заходу, підтвердить надійність військово-технічної співпраці країн НАТО з Україною та знизить фінансові та політичні ризики в галузі оборонної промисловості України, що, вочевидь, позитивно позначиться на обсягах інвестицій до ВПК України.
Вартість вступу України до НАТО залежить насамперед від політичних чинників. Якби у підходах до євроатлантичної інтеграції України було застосовано модель, коли НАТО вимагатиме від України попереднього виходу на стандарти НАТО за рівнем озброєння, підготовки військ тощо, то вартість вступу України до НАТО могла б вимірюватися десятками мільярдів доларів США. Однак досі НАТО при розширенні вимагало від претендентів на членство лише обмежених оборонних зусиль, які передбачали незначне (на кілька відсотків) збільшення оборонних витрат. Стосовно України, ймовірніше, що НАТО не вимагатиме значних витрат на переозброєння та підготовку української армії, оскільки її наявні оборонні можливості вже натепер є значно більшими, аніж у більшості держав, що вступили до НАТО у 1999-2004 роках. Крім того, стратегічна важливість України для безпеки та зменшення ризиків воєнного характеру в Європі роблять інтеграцію України до НАТО насамперед — політичним кроком, і лише другою чергою — військовим.
Військо України. — 2008. — №7. — С. 8-10.