Вирішальні світові події 2008 року. Наслідки для України

Сучасними світ залишається надзвичайно динамічним і в цьому є один з ключових виявів глобалізації. Будь-яка подія через незначний проміжок часу втрачає своє першочергове значення, поступається іншій. Проте кілька подій 2008 можуть бути віднесені до визначальних для долі європейського континенту в цілому та України зокрема, Йдеться про такі події:

• Визнання незалежності сербського краю Косово.

• Саміт НАТО в Бухаресті.

• Проголошення нової "Концепції зовнішньої політики" Російської Федерації.

• Російсько-грузинський збройний конфлікт.

• Прийняття нової "Білої книги" Франції.

Кожна з цих подій тією чи іншою мірою знайшла відгук в експертному середовищі. Мета цієї публікації полягає в попе­редньому узагальненні існуючих оцінок стосовно зазначених, по суті, досить різнопланових подій та аналізі можливих наслідків для України.

Проблеми забезпечення безпеки України, як суверенної держави, традиційно пов'я­зують з політикою Російської Федерації на пострадянському просторі. Запорукою збереження суверенітету й територіальної ціліс­ності України до останнього часу вважа­лася інтеграція до європейських та євро­атлантичних безпекових структур. Події 2008 року позначилися вкрай негативною для України динамікою, як на російському, так й на західному напрямах її зовнішньополітичної стратегії. Безумовно, це пов'язано передусім із загальною неефективністю органів державної влади, діяльність яких, з часів Помаранчевої революції, характеризується, насамперед, боротьбою за повноваження та прихильність електорату. Втім, до останнього часу управ­лінський хаос все ж не заважав Україні досить успішно балансувати на протиріччях між РФ, ЄС та США й підтримувати цим самим стан національної безпеки на при­йнятному рівні. На наш погляд, часи такої «багатовекторності» остаточно минули.

Проголошення 17 лютого 2008 р. парламен­том Косово відділення цієї території від Сербії та незалежність краю — подія, яка фактично розділила систему міжнародних відносин на "До та після Косово". Визнання суверенітету сербського краю Косово "Великою Сімкою" та більшістю країн Європейського Союзу стало каталізатором руйнації геополітичного статус-кво. Незалежність Косово спричинила так званий "ефект доміно", інші самопроголошені: й невизнані національно-територіальні утво­рення отримали прецедент міжнародно-правової легітимізації свого статусу.

Російська Федерація повертає собі статус. регіональної наддержави, сферою національних, інтересів якої є пострадянський простір. Ці пов'язано не стільки з посиленням російською військово—політичного потенціалу, скільки з загальною кризою НАТО та ЄС.

Північноатлантичний альянс фактично вичерпав ресурс розширення системи колективної безпеки з приєднанням країн Балтії. Європейській Союз, що традиційно зосереджував голов­ну увагу на фінансово — економічних аспектах інтеграції, фактично не сформував спільної. зовнішньої та безпекової політики. Політика США в Афганістані та Іраку зайшла в глухий кут. Зростаюча енергетична залежність спричи­нила відчутний дрейф Німеччини на стратегічне партнерство з Російською Федерацією.

Франція залишається чи не єдиним європейським геополітичним «важковагови­ком», спроможним протиставити російськім політиці на пострадянському просторі альтернативний проект. Про це свідчить підготовка нової «Білої книги з питань оборони і безпеки Франції» ("Білої книги"), яка була представлена президенту Н. Саркозі 17 червня 2008 р. Аналіз положень «Білої книги» свідчить про те, що Франція спроможна за рахунок власних ресурсів протистояти всім можливим загрозам суверенітету й територіальної цілісності країни.

Одним з визначальних чинників для розу­міння зовнішньої політики та політики у сфері національної безпеки Росії є підписана президентом Медведєвим 12 липня 2008 р. нова "Концепція зовнішньої політики Російської Федерації".

Концепція зовнішньої політики РФ — це система поглядів на зміст, принципи та основні напрями зовнішньополітичної діяльності дер­жави. Аналіз ключових положень Концепції доводить її суперечливий характер — фактичну політику "подвійних стандартів" у між­народних відносинах. В Концепції наголошується на непохитній вірності нормам міжнародного права. Запевняючи світ у своїй незмінній "повазі до суверенітету держав та їх територіальної цілісності", Росія одночасно: «визнає право народів на самовизначення». Особливо відверто "політика подвійних стандартів" відтворюється у визнанні грузинських автономій Абхазії та Південної Осетії з огляду на дві чеченські військові компанії, "зачистки" територій та ліквідації обра­них президентів Чеченської республіки.

Положення Концепції зовнішньої політики, які свідчать, що Росія: "…твердо виходить з того, що санкціонування застосування сили, з метою примусити до миру, правомочна лише Рада Безпеки ООН" та (особливо): "…буде дома­гатися політико-дипломатичного врегулювання регіональних конфліктів на основі колективних дій міжнародного товариства, виходячи з того, що сучасні конфлікти не мають силових рішень" і суперечать реальним діям Росії на пострадянсь­кому просторі.

Показовим є те, що на понад 20 сторінках Концепції, серед переліку національних інтересів, стратегічних партнерів Російської Федерації в усіх куточках Земної кулі Україна згадується лише один раз, у вкрай негативному контексті: "Росія зберігає негативне ставлення до поши­рення НАТО, зокрема до планів прийому в члени Альянсу України та Грузії, а також набли­женню військової інфраструктури НАТО до російських кордонів у цілому" — на наш погляд, межує з прямим втручання у внутрішні справи суверенної держави. Російська Федерація фактич­но регламентує зовнішньополітичну орієнтацію України та Грузії.

Вторгнення російських військ на територію Грузії викликало досить стриману та неодно­значну реакцію світової спільноти. У цьому контексті цікавою є позиція "нейтральної" сторони. Співдиректор шведсь­кого Інституту безпеки та розвитку С. Корнелл, аналізуючи нову політику Російської Федерації на пострадянському просторі, дійшов висновку, що вторгнення Росії в Грузію фактично змінило геополітичну карту світу. Окупація Російською Федерацією частини території суверенної держа­ви Грузія не була одностайно засуджена світовою спільнотою. Після визнання незалежності Косово, дії Росії в Південній Осетії фактично закріпили новий геополітичний статус-кво. Шведський експерт виділяє наступні його складові.

1. В арабському світі російська агресія отри­мала стримане схвалення.

2. Президентська адміністрація США напе­редодні чергових виборів, з огляду на довготривалі й непопулярні війни в Іраку та Афганістані, не готова до нового збройного конфлікту.

3. Країни-члени Європейського Союзу не сформували консолідовану позицію. Франція, як найменш залежна від поставок російських
енергоносіїв, очолила європейські зусилля зупи­нити конфлікт. В той же час Німеччина зайняла відверто пасивну позицію, фактично не засудив­ши політику Росії на Кавказі.

Реакція США та ЄС на дії Росії в Грузії стала лакмусовим папірцем для політичних еліт пострадянських держав, орієнтованих на євроатлантичну інтеграцію.

Підсумовуючи, зробимо деякі висновки. Дві події — Бухарестський саміт та війна Росії проти Грузії наочно продемонструва­ли вторинність пострадянського вектору у зовнішній політиці та політиці у сфері безпеки для ЄС та НАТО.

Одним з ключових висновків для вищого поличного керівництва України повинно стати критичне переосмислення існуючої системи

міжнародних відносин, з огляду, насамперед, на існуючу цілком реальну загрозу національному суверенітету й територіальній цілісності держави

Прийняття нової "Концепції зовнішньої політики РФ", "Білої книги Франції" та (особливо) збройна агресія Росії проти Грузії недвозначно засвідчили, що лише сильна, збалансована державна зовнішня політика та політика у сфері національної безпеки дає можливість таким країнам пострадянського простору, як Україна, забезпечити стабільне функціонування державним інститутам, національній економіці й суспільству на загал.

Для України пошук реальних зовнішньополітичних механізмів зміцнення національного суверенітету й недопущення «грузинського сценарію» на своїй території перебуває у площині прямих міждержавних домовленостей з ключовими геополітичними акторами — Сполученими Штатами, Францією та Великобританією, насамперед. Саме ці, до певної міри, самодостатні світові держави найбільш зацікавлені в існуванні на пострадянсь­кому просторі певної перестороги остаточній реанімації російського домінування в регіоні.

Серед внутрішньополітичних кроків ук­раїнської влади в нових геополітичних умовах актуальними є наступні.

Першочергова увага до питань забезпечен­ня ефективного функціонування національних Збройних Сил та всіх структур Сектору Безпеки повинна стати беззаперечним пріоритетом для всіх органів державної влади в Україні.

Вітчизняному політикуму, незалежно від ідеологічних уподобань, необхідно позбутися будь-яких ілюзій стосовно готовності та спро­можності іноземних держав чи міждержавних об'єднань забезпечити суверенітет й територіальну цілісність України. Необхідно неухильно викону­вати існуючі нормативні документи, щодо рівня фінансування та матеріального технічного забез­печення силових структур.

Забезпечення повноцінного функціонувань Збройних Сил неможливе без належної реструктуризації вітчизняного ОПК. За належ­ного фінансування та жорсткої виконавче дисципліни підприємства український ОПК у змозі забезпечити потреби національних Зброй­них Сил в танкобудуванні, транспортній авіації, ракетобудуванні та модернізувати інші зразки озброєння та військової техніки.

Зазначені кроки можливі лише за умови консенсусу основних політичних сил перед загрозою втрати національного суверенітету. У сфері національної безпеки необхідно впровадити режим абсолютної деполітизації та чіткого контролю за виконанням норм Конституції України та чинного законодавства.

Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 3. — С. 177-184.

Мельник О.

Україна у структурі регіональної і глобальної безпеки

У сучасному світі зовнішні і внутрішні аспекти без­пеки тісно взаємопов'язані. Постійно зростає увага до несилових методів забезпечення як націо­нальної безпеки, так і глобального миру та стабіль­ності. Водночас, як і раніше, залишається актуальним питання протидії загрозам традиційними силовими методами.

Однією із складових системи національної безпеки є наявність потужних оборонних можливостей. Проте, в нинішніх умовах жодна з країн світу не в змозі проти­стояти сучасним загрозам, спираючись лише на власні можливості.

Більшість країн з метою забезпечення національної безпеки прагнучі, до створення неворожого оточення шляхом розвитку багатосторонніх дружніх відносин: з сусідніми державами та активної участі в розбудові регіональної і глобальної систем безпеки.

Не заглиблюючись в теорію міжнародних відно­син, слід зазначити, що більшість держав у пошуку шляхів забезпечення мирного співіснування з іншими державами намагаються дотримуватися теорії політичного реалізму. Ця теорія стверджує, що загалом існують лише два перевірених часом варіанти забезпе­чення воєнної безпеки держави: (І) створення власних потужних оборонних можливостей; (2) об'єднання у воєнні союзи (блоки). Водночас держави і блоки праг­нуть досягнення балансу сил шляхом створення між­народних інституцій, домовленостей, договорів з контролю над озброєнням та роззброєння.

Стратегія національної безпеки України визна­чає стратегічну мету політики національної безпеки як забезпечення державного суверенітету та територі­альної цілісності, національної єдності на основі демо­кратичного поступу суспільства і держави, додержання прав і свобод людини і громадянина, створення умов для динамічного зростання економіки, забезпечення євро­пейських соціальних стандартів і добробуту населення. Отже, перша позиція відведена захисту державного суве­ренітету та територіальної цілісності. Це зовсім не озна­чає, що решта цілей є менш важливими, але коли сувере­нітет і територія країни під загрозою, то навряд чи можна говорити про досягнення інших цілей.

Стратегія національної безпеки України передбачає. серед інших заходів, наступні шляхи забезпечення сприятливих зовнішніх умов для розвитку та безпеки держави:

• приєднання України до європейської та євро­атлантичної систем безпеки;

• розвиток українсько-російського партнерства;

• розвиток гармонійних, взаємовигідних, добро­сусідських відносин з країнами регіону;

• розширення активної взаємодії зі США і Кана­дою, країнами ЄС, іншими країнами Європи та країнами-регіональними лідерами;

• підтримка міжнародного миру та безпеки шля­хом подальшої участі в міжнародній миротвор­чій діяльності, багатосторонніх заходах з проти­дії розповсюдженню зброї масового ураження, тероризму, транснаціональній організованій злочинності, торгівлі людьми, незаконному обігу наркотиків та іншим викликам міжнародній безпеці;

• активізація взаємодії з європейськими регіо­нальними організаціями та участі в реалізації багатосторонніх проектів, формування

• субрегіональних систем колективної безпеки в інтересах усіх держав регіону.

Якщо проаналізувати зміст цих заходів, то лише пер­ший пункт передбачає однозначну оцінку виконання. Більше того, він є ключовим, решта — спрямовані лише на доповнення такого якісно нового стану безпеки, якого досягне Україна після приєднання насамперед до євроатлантичної системи безпеки.

Чи існує альтернатива приєднанню України до системи колективної безпеки? Відповідь на це питання може бути дуже стислою: рішення прийняте — "проведення політики євроатлан­тичної інтеграції має кінцевою метою … вступ України до НАТО". Проте, воно досі не отримало підтримки більшості українського політикуму та суспільства, досі не припиняються спроби його перегляду різними політичними силами.

Тому є сенс розглянути більш детально аргументи "за" і "проти" вступу України до Альянсу і на цій під­ставі зробити певні висновки.

Прихильники ідеї позаблоковості/нейтралітету вважають, що такий статус є найбільш ефективним, з точки зору уникнення конфліктів, гарантування суве­ренітету та територіальної цілісності України. Так, у проекті Декларації про позаблоковий статус України стверджується, що такий крок є доцільним і необхід­ним "з політичної, економічної та соціальної точок зору" та відповідатиме адекватному забезпеченню національної безпеки держави на сучасному етапі.

При цьому, на думку автора проекту, Україна має роз­раховувати на гарантії безпеки, надані США, Російською Федерацією. Великою Британією, Францією і Китайською Народною Республікою у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і зафіксовані в Будапештському меморандумі 1994 р.

Загалом, прихильники ідеї позаблоковості досить часто розглядають її як синонім або крок до нейтралі­тету чи "активного" нейтралітету. Аргументуючи свою позицію, вони наголошують на ризиках загострення відносин з Росією, використання України США в якості інструменту конфронтації з Росією, підвищення ризиків терактів і т.п. Натомість нейтралітет розгля­дається як політика сильної і незалежної держави та як, мало не єдина, можливість проведення швидких та ефективних внутрішніх реформ. Водночас, навіть ті експерти, які відстоюють ідею нейтралітету, не виклю­чають, що в майбутньому Україні доведеться відмови­тися від такого статусу.

Гарантії безпеки, які надаються нейтральній дер­жаві з боку інших держав, стосуються недоторканності території, поваги нейтрального статусу, невикорис­тання території, повітряного та морського простору держави для ведення воєнних дій, перевезення вій­ськових вантажів чи створення військових об'єктів і пунктів набору військовослужбовців.

Водночас, на нейтральну державу покладаються численні зобов'язання, невиконання (явне або уявне) яких може миттєво позбавити її такого статусу. Серед них: не надавати свою територію, повітряний чи морський простір іншим державам для використання у військових цілях, для розміщення іноземних військо­вих баз та військових об'єктів, формування рекрут­ських пунктів, для переміщення військових вантажів і перевезення військових контингентів, не передавати та не продавати озброєння до зон воєнних конфліктів, не надавати військової, фінансової чи іншої допомоги, яка може бути використана у воєнних цілях.

Ще однією суттєвою умовою нейтралітету є те, що його головний гарант — сама нейтральна держава. Нейтралітет європейських держав ґрунтується, насам­перед, на їх власному оборонному потенціалі, геогра­фічному розташуванні та історичних традиціях.

Отже, підсумовуючи, можна стверджувати, що самопроголошений позаблоковий або нейтраль­ний статус не надасть Україні надійних гарантій безпеки. Навіть за умови отримання від потуж­них країн юридично оформлених зовнішніх гаран­тій військової безпеки, Україна повинна розрахо­вувати переважно на власні оборонні можливості. А щоб протистояти існуючим і потенційним загро­зам, покладаючись на власні сили, потрібні значно потужніші оборонні можливості, створення яких є неможливим і недоцільним ні зараз, ні в майбут­ньому.

Обираючи систему колективної безпеки, Україна теоретично могла б розглядати лише дві організації: Організацію Північно — Атлантичного договору (НАТО), що діє на підставі Вашингтонського договору 1949 р. та Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ), засновану Ташкентським договором у 1992 р.

Розглядаючи альтернативи союзів на довготривалу перспективу, слід мати на увазі, що можливість наро­щування власних військових можливостей має бути важливим, але не єдиним аргументом рішення. Якщо зважити всі переваги та можливі негативні наслідки приєднання України до східною, чи західного блоку, то НАТО виглядає більш привабливим принаймні з трьох причин:

• НАТО є більш потужним і дієздатним союзом, що надійно гарантує колективну безпеку своїм членам не лише воєнними засобами, але й стра­тегічними ініціативами, спрямованими па під­вищення рівня безпеки і стабільності в регіоні та світі;

• членство в НАТО надає держані не лише надійні зовнішні гарантії забезпечення суверенітету та територіальної цілісності, але й сприяє покра­щенню інвестиційної привабливості для зару­біжних інвесторів;

• членство в НАТО як організації, побудованій на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права, матиме глибоке цивілізаційне значення для України.

На нинішньому перехідному етапі Україна зали­шається досить вразливою і відкритою як для "захід­ного", так і для "східного" зовнішніх впливів. Резуль­тат такого протиборства може стати визначальним чинником як для її власного майбутнього, так і для майбутнього європейського регіону.

Поглиблюючи рівень партнерства з ЄС і НАТО, необхідно підтримувати конструктивний діалог з Кремлем та зберігати добросусідські відносини з Росією. Україна не може ігнорувати фактор Росії, перебільшувати або недооцінювати вплив "російського чинника". Вона має діяти виважено, але активно — з метою врегулювання можливої конфронтації, продовжуючи співробітництво у сферах спільних інтересів.

Водночас, політика Києва останнім часом висту­пає в ролі каталізатора зростання конфронтації Росії з країнами Заходу, а також розбіжностей між окремими державами-членами НАТО та ЄС, що суттєво впливає на розвиток відносин з Україною і на загальний стан безпеки в євроатлантичному регіоні.

Загальновідомо, що повноправне членство в між­народних організаціях, таких, як НАТО та ЄС, суттєво посилює позиції навіть невеликих держав у відноси­нах з більш потужними державами.

Виходячи з незмінності стратегічного зовнішньо­політичного курсу України на європейську та євро­атлантичну інтеграцію, з урахуванням висновків Бухарестського саміту стосовно перспектив набуття Україною повноправного членства в Альянсі, кри­тично важливим є питання збереження темпів роз­витку співробітництва Україна-НАТО. Суттєве змен­шення рівня зовнішніх загроз можливе лише за умови консолідації політичної еліти та суспільства, стабілі­зації внутрішньої політичної ситуації та ефективної реалізації зовнішньополітичного курсу держави.

Національна безпека і оборона. — 2008. — № 9. — С. 3-11.

Ліпкевич С.

Міжнародні відносини країн Європи в контексті зближення України і НАТО

Сучасний світ є надзвичайно складним, динамі­чним, багатоманітним. На початку ІІІ-го тисячоліття ми все частіше замислюємося над питаннями про подальшу долю світової цивілізації, про її майбутнє. Як подолати нові загрози й виклики, які майже щод­ня знову й знову виникають перед людством? Як забезпечити подальший стабільний і неухильний еволюційний розвиток світового співтовариства? Відповіді на ці питання багато в чому залежать від того, на яких засадах будуватиметься міжнародна політика, за якими магістральними напрямками, на основі яких цінностей, принципів і пріоритетів.

Масштабне розширення ЄС і НАТО за рахунок включення сусідніх з Україною держав Центральної та Південно-Східної Європи, новий зміст відносин Росії з НАТО створює для нашої держави якісно нову ситуацію, коли вона опиняється в оточенні країн, тією або іншою мірою інтегрованих до двох основних міжнародних Європейських структур — ЄС і НАТО.

На тлі сучасних змін у системі міжнародних відносин для України було 6 нелогічним і надалі об­межувати свій внесок у зміцнення Європейської безпеки з покращенням відносин із НАТО лише ме­жами особливого партнерства, дотримуватися позаблокового чи нейтрального статусу.

Свого часу Україна підкреслювала необхідність комплексної системи загальноєвропейської безпе­ки, маючи на меті уникнути створення нових блоків і розділових ліній, виступала за перетворення НАТО з організації колективної оборони на організацію ко­лективної безпеки, до якої входили б Україна і Росія разом з іншими європейськими країнами. Розширен­ня Альянсу й протидія цьому процесу з боку Росії створили б загрозу виникнення нових розділових ліній і перетворення території України на "буферну зону", а в найгіршому варіанті — на ймовірний театр війни. Концепція розширення Альянсу шляхом зміцнення політичної стабільності дозволила уник­нути цих побоювань. Основними умовами розши­рення Альянсу стали:

• пріоритет політичних інтересів НАТО над інте­ресами воєнно-стратегічними;

• досягнення компромісу з Росією;

• впровадження програми "Партнерство заради миру";

• відповідність нових кандидатів політичним ви­могам для вступу в Альянс.

Ці умови виявились досить позитивними для безпеки України (розв'язання територіальних пре­тензій з Польщею та Румунією). Україна сама відігра­ла важливу роль у досягненні компромісу між НАТО і Росією. її позиція базувалась на таких принципах:

• розширення НАТО має бути еволюційним;

• жодна держава не може накладати вето на членство інших держав в Альянсі;

• НАТО слід трансформуватися в ширшу органі­зацію євроатлантичної безпеки;

• функцію колективної оборони Альянсу варто замінити на функцію колективної безпеки;

• на території нових членів НАТО не повинна роз­міщуватися ядерна зброя;

• при розширенні НАТО варто враховувати інте­реси України і Росії.

Якщо проаналізувати інтереси Альянсу до Ук­раїни у сфері воєнної безпеки, то необхідно кон­статувати, що з самого початку свого розширення. НАТО сприймало Україну як частину радянського військового потенціалу, що залишився їй у спадок. Наявність цього потужного, передусім ракетно-ядерного потенціалу за відсутності в країні розви­нутих демократичних інститутів політичної влади викликало є країнах НАТО серйозну стурбованість. Як відомо, ядерна зброя, яка була розташована тоді в Україні, не становила безпосередньої військо­вої загрози для країн НАТО, однак існувала небез­пека її неконтрольованого поширення або несанкц­іонованого застосування, якого країни НАТО боя­лися понад усе, оскільки питання, контролю над цією зброєю були предметом суперечки між Украї­ною та Росією.

Однак головні інтереси НАТО в процесі розши­рення були пов'язані з Україною не у військовій сфері, а в політичній площині. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і всього того, що називається просуванням інтересів західної європейської цивілізації. Ці інтереси є більш глобальними, тривалими й важливими Вони, по суті, поля­гають у заповненні вакууму, що утворився внаслі­док краху комуністичної ідеології в країнах колиш­нього соціалістичного табору в Європі. Реалізація цих інтересів повинна, зрештою, адаптувати нові незміцнілі демократії, що виникли на цьому постко­муністичному просторі, до євроатлантичного співто­вариства.

Проголосивши курс на проведення ринкових і демократичних перетворень, керівництво України зіткнулось із серйозними проблемами його реалі­зації. Сповзання країни до економічного хаосу по­слаблювало підтримку з боку Заходу й посилюва­ло тиск із боку Росії з метою реінтеграції Російської Федерації. В умовах дефіциту бюджету виявилося неможливим підтримувати на належному рівні обо­ронний комплекс і збройні сили. Виникла гостра потреба в реформуванні оборонного сектора. Усі внутрішні та зовнішні обставини сформували розу­міння того, що відхід від європейського вибору або уповільнення процесу інтеграції ставлять під сумнів існування України як незалежної демократичної держави.

Усвідомлення такої загрозливої перспективи вик­ликає потребу у формуванні системи довготерміно­вих стратегічних інтересів України щодо НАТО, які лежать у сфері геополітики, безпеки й оборони, еко­номіки, зовнішньої політики.

Найголовніша особливість української геополіти­ки полягає в її багатовекторності. Така особливість зовнішньополітичного курсу виявляється в прагненні поєднати в єдиній стратегії кілька напрямів геополітичного розвитку, причому таким чином, аби обрані вектори не перекривали один одного, а, перетинаю­чись, не породжували нових ускладнень.

Однак рубіжність геополітичного положення Ук­раїни спонукає владну еліту до виважених оцінок. Ідеться про те, що розташування України репрезен­тує багато інтересів і зовнішньополітичних впливів. Україна важлива як для Європи, так і для Азії, де першим репрезентантом залишається Росія. "Чис­тий" нейтралітет позбавляє нашу державу вибору надійних союзників і може призвести до військово-політичної ізоляції, знизити авторитет України як ве­ликої європейської держави.

Основний зміст сучасної вітчизняної соціально-політичної трансформації полягає в тому, що під "європеїзацією" України розуміють її орієнтацію на європейську, більш високу за своїм рівнем цивілі­зацію, на забезпечення всебічного співробітництва з європейськими країнами в політичній, економічній і гуманітарній сферах, входження до європейських політичних структур.

Ставлення населення до євроатлантичної інтег­рації України, як зазначають аналітики, багато в чому визначатиметься тим, як буде розвиватися геополітична ситуація у світі й наскільки послідовною, ефек­тивною та зрозумілою для населення буде політика України у відносинах із Альянсом.

У загальному вимірі зв'язок між наміром України вступити до НАТО і внутрішніми реформами є оче­видним і не потребує доведення. Він полягає пере­дусім у заохоченні до реформ за зразком розвине­них демократичних держав. Фактично йдеться про доповнення внутрішніх рішень щодо реалізації пев­ної моделі суспільного розвитку відповідними міжна­родними зобов'язаннями й залученням зовнішніх чинників.

Схід. — 2009. — № 1. — С. 88-92.

Скрипник О.

Європейський вибір України: проблеми реалізації принципу законності

Процеси адаптації національного законодавства до вимог сучас­ної Європи не лише виявляють цілий ряд проблем суто нормативного та політичного характеру, але й став­ить перед нами складні теоретичні питання, які пов'язані в першу чергу з визначенням загальних умов гармонізації правової системи України та Європейського Союзу (далі — ЄС).

Разом з тим ця пробле­ма може бути вирішена спільними зусиллями вітчизняних законодавців і вчених-правознавців. Те саме стосується і політичної складової в про­цесі трансформації правової системи на шляху до європейського вибору. Вона може бути забезпечена завдяки розробці та цілеспрямованому запро­вадженню чіткої політичної стратегії, яка б, зрештою, визначила, що Україна у своєму правовому розвиткові прагне досягти тих результатів, які б дозволи­ли максимально гармонізувати систе­му вітчизняного права з європейським правом.

Однак, чи можна вважати на­явність загального політичного рішен­ня щодо необхідності гармонізації взаємостосунків правових систем ЄС та України, а також достатньо високий рівень нормативно-технічного забез­печення законодавчої діяльності до­статньою умовою, яка здатна в най­ближчій перспективі гарантувати бодай наближення до правових стан­дартів країн ЄС?

Обґрунтована наукова відповідь на це питання все-таки заперечна. Про це свідчить і без­посередня практика трансформації правової системи сучасної України. Адже, незважаючи на почасти високий рівень законодавчої техніки, належ­ний рівень фахової підготовки суб'єк­тів законодавчої діяльності та більш-менш злагоджену політичну позицію вищих органів державної влади в цих питаннях, ми не можемо стверджува­ти, що національна правова система діє так само ефективно, як і правова система країн ЄС, і головне — що вона реалізує ті функції регулювання суспільних відносин, забезпечення і захисту прав людині і громадянина тощо, які притаманні правовим системам європейських країн.

Справді, правова система — це не лише система законодавства, оскільки, крім законів та інших норма­тивно-правових актів, вона містить й інші елементи. Одним із таких еле­ментів є принципи права, які можна визначити як систему найбільш загальних і стабільних імперативних вимог, закріплених у праві, які є кон­центрованим вираженням найваж­ливіших сутнісних рис і цінностей, притаманних конкретній правовій системі і визначають її характер та напрями подальшого розвитку. Йдеть­ся про те, що будь-яка національна правова система, особливо якщо гово­рити про гармонізацію різних право­вих систем, не повинна розглядатись у відриві від тих базових вимог, що закладаються в її основу, а також становлять внутрішній стрижень усієї правотворчої діяльності.

Серед зазначених фундаментальні принципів, які одночасно є загальними стандартами розбудови європейської правової системи, маємо обов'язково назвати принцип законної. Поза ним не можна уявити ні практики дії європейського права, ні цілісної теоретичної основи європейської правової системи. Зважаючи на це, можна зробити обґрунтоване припущені що у разі, якщо цей, властивий європейській правовій системі, принцип залишатиметься в Україні тільки формальною декларацією, будь-які зміни у правовій системі не дозволять реалізувати "європейський вибір" у правовій площині.

Практика європейських країн має такі ефективні механізми гарантування законності, як відставка, усунення з посади тощо. У вітчизняних реаліях ці поняття ще далеко не стали фактами юридичної дійсності, а функціонують лише у формі наукових концепцій або пропозицій вчених — юристів. Виправлення подібного становища можливе лише за умови одночасного відновлення ав­торитету закону, загального підвищен­ня правової культури, і головне — че­рез реальне забезпечення принципу законності.

Наступною важливою властивістю для європейського способу розуміння принципу законності є намагання по­будувати таку правову систему, в якій би не було жорсткого протиставлення між такими явищами як закон і право. Тобто демократична правова система європейського типу не можлива поза існуванням правових законів, а правовий закон, у свою чергу, для своєї реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, із дієвим конституційно-правовим контролем та іншими юридичними засобами забезпечення принципу законності.

Наголошуючи на понятті «правовий закон» ми, перш за все, маємо на увазі | той механізм, що позбавляє можливості свавілля самого законодавця. Це у свою чергу, дозволяє зробити висновок, що необхідним кроком у наближенні України до європейських стандартів законності є обмеження законодавцем власної волі в загальній системі суспільно-правових відносин.

Загалом же проблема гармонізації правових систем на рівні фундаментальних принципів їх організації і функціонування є одним із основних питань, які повинні змістовно досліджуватися вітчизняною юридичною спільнотою в контексті реалізації стратегічної цілі, яка має назву "європейський вибір України".

Право України. — 2009. — № 1. — С.97-101.

Логінов Я.

Північний вибір євроінтеграції України — які перспективи ?

З початком липня Стокгольм перейме від Праги пре­зидентство в Євросоюзі. Для України це може означати початок нового етапу співпраці з ЄС, наповненого конк­ретними кроками на шляху до членства в цій організації. Адже Швеція — одна з нечисленних держав «старої Європи», яка однозначно підтримує євроінтеграційні прагнення Києва.

Можна сказати: ну то й що з того? Адвокати подаль­шого розширення ЄС на схід, крім Швеції, — мало не всі держави, які вступили до цієї організації 2004 року (зок­рема Польща та Чехія, що головує нині в ЄС), а перспек­тива українського членства як була примарною, так при­марною й залишається. Однак позиція таких столиць як Варшава, Прага чи Вільнюс, з одного боку, та Стокгольм і Копенгаген, з іншого, — це, як кажуть одесити, дві ве­ликі різниці. Тож спробуймо проаналізувати, чому саме так і в чому полягає відмінність між шведським та, нап­риклад, польським планом.

На перший погляд, становище Стокгольма і Варшави та мотиви їхньої східної політики — надзви­чайно збіжні. Так може здаватися, оскільки останнім часом дипло­матія двох сусідів по Балтиці нама­гається створити враження справ­ного тандема, який спільно лобіює ідеї "східного партнерства".

Однак насправді все зовсім інакше. Проукраїнське становище Праги, Варшави чи Вільнюса ніко­го в Європі не дивує і не вражає. Всі звикли, що "новачки" при кож­ній нагоді висловлюватимуть під­тримку розширення ЄС, керуючись вимогами "історичної справедли­вості", солідарності та іншими, рад­ше, морально-емоційними аргумен­тами.

Тим часом Стокгольм поводить­ся з точністю до навпаки. Тут емо­ційні чинники (наприклад, пам'ять про Полтавську битву) відіграють лише допоміжну, мотиваційну роль для конкретних проектів та завдань, які хоче здійснити Стокгольм. На відміну від Варшави та Праги, Стокгольм зробив ставку на парт­нерство з Києвом не тому, що "так треба", а виходячи з холодної каль­куляції власних інтересів.

Чого очікувати від шведського головування в ЄС? Крім пріоритету співпраці зі східними сусідами спільноти та протистояння імперським амбіціям Росії, Швеція має ще два пріоритети. А саме: турбота про екологію і розвиток соціального капіталу (що вписується у скандинавську моделі добробуту), а також співпрацю в басейні Балтійського моря. Що цікаво, і тут відведена певна ролі Україні — а конкретно Волинській Львівській та Закарпатській областям, які в номенклатурі ЄС належать до… Регіону Балтії.

До речі, недавно делегатів із цих областей запросили до праці в рам­ках єврорегіону «Балтика», і тепер секретаріат цієї організації чекає ре­акції української сторони. Зокрема в другій половині лютого в польсь­кому Ольштині відбудеться засідан­ня робочої групи "транспорт", і участь у ній українських делегатів більш ніж бажана.

Намагання Стокгольма привер­нути увагу Євросоюзу до регіону Балтійського моря не мають нікого дивувати. Пріоритетом шведського головування буде підготовка євро­пейської стратегії для Балтійського моря, над чим також можуть працю­вати делегати з України (за посеред­ництвом згаданого єврорегіону). І саме в такий спосіб Швеція планує поєднати два пріоритети: зміцнення Балтії та інтегрування південного сходу Європи в єдине європейське русло. Ефектом такої політики може бути формування північного виміру європейської інтеграції України, на­повненого конкретними українсько-польсько-скандинавськими проек­тами з царини екології, транспорту та гуманітарної сфери.

Спільною рисою цих проектів є те, що кожен із них на шляху інте­грування України з Європою при­бирає один із невеликих бар'єрів, які, з перспективи всієї країни, мо­жуть здаватися не вартими уваги. Саме тому вони й залишаються поза увагою більшості тих українських інтелектуалів та політиків, котрі го­ворять про необхідність "європей­ського вибору".

Так, наприклад, поза увагою ЗМІ залишився факт, що шведська Коаліція чистої Балтики проводить дослідження західноукраїнських рі­чок, аби за його результатами ви­значити джерело екологічних про­блем і запропонувати спільні дії для їх вирішення (за фінансового спри­янням скандинавів). Мало кого за­цікавила ініціатива Львівської об­ласної ради, яка закликала українсь­ку владу підписати Гельсінську конвенцію про охорону середовища водозбірного басейну Балтійського моря. Хоча саме такі ініціативи ма­ють на меті інтегрувати Україну (причому спочатку — її західні об­ласті) в русло екологічної співпраці країн Північної Європи. А це допо­могло б у розв'язанні багатьох про­блем і було б втіленням шведсько­го варіанту європейської інтеграції України.

Українських прихильників євроінтеграції важко зацікавити і кон­кретними транспортними проекта­ми, до яких Швеція запрошує Україну. Крім згаданого вже євроре­гіону «Балтика», ідеться про проект SONORA, Land Вгіdge та інші ініціа­тиви поліпшення залізничного спо­лучення портів Балтійського і Чорного морів або участі українсь­ких партнерів у мережі регіональних аеропортів Регіону Балтики та Центрально-Східної Європи. Те ж саме можна сказати й про бай­дужість еліт до питання поліпшен­ня ситуації з перетином кордону України з ЄС — боротьби з "човни­ковою" контрабандою чи запровад­ження системи SUM-2000 на-заліз­ниці. Або про ініціативу включення України на рівних правах до програ­ми "Марко Поло" чи будівництва нової залізниці (євроколії) на від­тинку Львів — Люблін.

Нудні, малопривабливі й, радше, прозаїчні проекти, правда ж? Наскільки ж приємніше слухати Леха Качинського, який каже гарні слова на підтримку України. Тим ча­сом саме ці конкретні проекти, а не політичні декларації роблять перс­пективу української євроінтеграції більш реальною.

Однак шведські намагання нічо­го не дадуть без тісної співпраці з транзитними країнами — Польщею або Литвою, Латвією та Білоруссю. Тим часом польське МЗС і Міністерство інфраструктури і не думають підтримувати проекти, які зміцнюють позицію України в Балтійському регіоні. Не те що вони мають якісь українофобські міркування — просто байдужі до цих шведсько-українських ініціатив. Тобто насправді формування північ­ного вектора євроінтеграційної полі­тики України може бути ускладне­не. Для Швеції це означає серйоз­ний виклик. Адже цілі президентс­тва Стокгольма в ЄС на "українсь­кому напрямі" — дуже амбітні, а тим часом вони не знаходять розуміння не тільки у польського союзника, а й у найбільш прозахідного прошар­ку українського суспільства. Чим це закінчиться, великою мірою зале­жить від активності України — при­чому не тільки уряду, а й органів са­моврядування та інтелектуальної еліти західних областей і Києва.

Дзеркало тижня. — 2009. — 31 січ. (№ 3). — С. 5.