Цей випуск продовжує оновлене у 2009 році видання прес-дайджесту «Український вибір: виклики та перспективи».
Сподіваємось, що різнобічне висвітлення спектру подій у сьогоденній політиці України: стратегія національної безпеки України, ставлення народу та влади щодо вступу країни до НАТО, привабливість позаблокового статусу України, стан взаємодії України з ЄС — не залишить Вас байдужими та допоможе зорієнтуватися у цих непростих, але дуже важливих питаннях, які все більше турбують не тільки політиків, а й пересічних громадян.
Сьогодні, як ніколи раніше, глибокого об’єктивного аналізу потребують процеси, пов’язані з реалізацією стратегії розвитку України, довгострокові наслідки економічної та політичної кризи, стан оборони, енергетики, їх вплив на національну безпеку.
* * *
Єлісєєв К.
Україна — ЄС: що день прийдешній нам готує?
Що таке європейські прагнення України? Мають рацію ті, хто характеризують їх як "цивілізаційний вибір". Поруч із нами ніколи не було й немає такого еталона успішного розвитку, як ЄС. Достатньо один раз побувати в тій же Польщі, Чехії або Угорщині, щоб переконатись: європейська ідея — це не політична абстракція. Це конкретний, практичний і неодноразово апробований іншими країнами рецепт успіху. Рецепт, яким Україна просто зобов'язана скористатись, аби переломити негативну інерцію нашої історії.
Наразі йдеться не про членство в ЄС, оскільки ми всі розуміємо, що це достатньо віддалена перспектива. Йдеться про реформування України за чеським, польським, угорським зразком. Ідеться про її "європеїзацію", модернізацію та адаптацію до європейських стандартів. Тобто про реформи практично на всіх напрямах державного розвитку.
Велике значення надається практичним аспектам європейської інтеграції, насамперед, створенню зони вільної торгівлі та лібералізації візового режиму. Це — два питання, які (а) близькі і зрозумілі всім чи майже всім громадянам України і (б) не викликають ідіосинкразії у Брюсселя та інших європейських столиць.
У питанні започаткування поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ЗВТ) ми маємо позитивну динаміку. Цей процес був започаткований в лютому 2008р. синхронно з приєднанням України до СОТ. Створення ЗВТ стане інтегральною частиною Угоди про асоціацію України та СС.
Наприкінці січня 2009р. відбувся V раунд переговорів по ЗВТ, під час якого було продовжене обговорення проектів статей майбутньої угоди, які стосуватимуться ЗВТ. Безумовно, робота над таким широкомасштабним проектом, як створення життєздатної ЗВТ, потребує концентрації уваги, часу та зусиль обох переговорних команд. За великим рахунком, це буде чи не найбільш серйозний за останні роки тест на міжвідомчу узгодженість дій України. МЗС готове й надалі відігравати тут провідну координаційну роль.
Те саме стосується інтеграції України до Договору про енергетичне співтовариство СС та спільного авіаційного простору ЄС. Реалізація цих проектів і стане практичним здійсненням тактики малих кроків (малих, з точки зору міждержавних відносин, але величезних з точки зору відповідних галузей), завдяки якій Україна реалізовуватиме свій цивілізаційний вибір на користь Євросоюзу.
Стосовно лібералізації візового режиму, то активний процес у цьому напрямі розпочався, як відомо, у вересні 2008р. на Паризькому саміті ЄС. МЗС бачить цей процес як реальну можливість усунути явні "перегини", які допускались і на жаль, все ще допускаються щодо громадян України в посольствах і консульствах країн СС. Залишилися в минулому часи, коли Україна заплющувала очі на факти "пресингування" наших громадян європейськими консульськими службами.
Плоди більш наступальної позиції України очевидні: у 2008р. українці отримали шенгенських віз на 25% більше, ніж у 2007р. Візові відмови знизилися з 10% до 5% загальної кількості заявок. Зменшено майже вдвічі суму візового збору (з €60 до €35). Право на безоплатне отримання візи надане 14 категоріям українських громадян. І нарешті, з'явилася перспектива отримання до 2012р. безвізового режиму з ЄС.
Торкаючись більш масштабних, політичних аспектів наших відносин з ЄС, хотів би насамперед нагадати наш абсолютний пріоритет — укладення повноцінної Угоди про асоціацію з ЄС. Ідея полягає в тому, щоб розширити обрії нашої європейської інтеграції, підвищивши рівень базового документа, який регулює відносини Україна-ЄС. До цього часу вони ґрунтуються на стандартній Угоді про партнерство та співробітництво, підписаній те в 1994р. В нашому розумінні, угода про асоціацію має підняти ці відносини на новий рівень, у якому прозоро проглядалися б і стратегічне значення України для ЄС, і її перспектива членства.
Ще одним новим елементом відносин Україна-ЄС має стати так званий Новий практичний Інструмент (НПІ) — тимчасова назва документа, який має прийти на зміну традиційним Планам дій Україна-ЄС з реалізації Угоди про партнерство та співробітництво.
Проект "Східне партнерство" з'явився у травні 2008р. як результат спільних інтелектуальних зусиль двох країн, які ми небезпідставно вважаємо партнерами України в ЄС — Швеції та Польщі. Ідея полягає в тому, щоб відійти від політичної "зрівнялівки", яка досі була дещо властивою політиці "сусідства". Тобто у виробленні диференційованого підходу до країн, які безпосередньо межують з ЄС, або є близькими до його кордонів.
Проект буде масштабним, лише якщо спиратиметься на достатню фінансову базу. Якщо ж виділених коштів вистачатиме лише на проведення самітів, конференцій і семінарів, то виникне питання, навіщо вони потрібні.
Крім міцного фінансового підґрунтя, лакмусовим тестом життєздатності цього проекту стане його спроможність чи неспроможність взяти під свою дієву опіку такі питання, як створення інтегрованої системи управління державними кордонами України та подальша лібералізація візового режиму з перспективою повного скасування віз.
Результат побачимо, коли в березні ЄС збереться на черговий саміт у Брюсселі.
Національна безпека і оборона. — 2009. — № 1. — С. 6 — 8.
Їжак О.І.
Форми правління і розподіл повноважень у сфері національної безпеки: європейський досвід і перспективи для України
Стратегія національної безпеки України вимагає розбудови ефективної та економічно виправданої системи управління національною безпекою. Це завдання має вирішуватися з урахуванням багатьох чинників. Традиційним є підхід, згідно з яким аналізуються зовнішні та внутрішні загрози національній безпеці, здійснюється аудит наявних ресурсів і можливостей країни і на підставі цього робляться висновки про оптимальну модель убезпечення національної безпеки, яка визначає необхідні сили і засоби, їх структуру і систему управління.
Саме такий підхід був закладений в основу проведення Комплексного огляду сектору безпеки започаткованого у 2005 році за рішенням Ради Національної безпеки та оборони України. За його результатами ще у 2007 році мала бути розроблена модель сектору безпеки на перспективу до 2015 року і відповідна програма скоординованих реформ. Протягом першого етапу огляду було проаналізовано зовнішні та внутрішні загрози, на другому — визначено стан і можливості силових інститутів. Проте модель сектора безпеки вчасно розроблена не була. Проведення Комплексного огляду збіглося в часі з набуттям чинності змінами до Конституції України, що спровокували період політичної нестабільності.
Результати досліджень останніх років свідчать, що основною причиною розбалансування системи управління національною безпекою України є невідповідність зміненого у 2004 році розподілу конституційних повноважень наявній структурі та нормативно-правовій базі діяльності сектору безпеки .
В Європі цій проблемі приділяється дедалі більше уваги, що зумовлено, по-перше, зміною характеру загроз і, по-друге, але не менш важливо, необхідністю створення умов для міжнародної інтеграції у сфері безпеки та оборони, яка до останнього часу залишалася прерогативою національних урядів. Останній чинник на сьогодні перебуває в центрі уваги спеціальних досліджень Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та Європейської комісії Ради Європи за демократію через право (Венеціанською комісією).
Варто зауважити, що незалежно від форми правління визначення конституційних механізмів управління сферою національної безпеки суттєво відрізняється в країнах з віковим досвідом розбудови демократичних інститутів і в країнах, що пережили у минулому столітті період тоталітаризму. Відмінність полягає в тому, що в конституціях першої групи країн механізми управління національною безпекою безпосередньо не прописано. Вони визначаються виходячи із загальних принципів розподілу влади в країні й традицій державного управління. В конституціях країн, де за часів тоталітаризму силові інститути використовувалися як репресивний інструмент влади, такі механізми прописано досить детально.
Спільною рисою європейських країн щодо існуючих моделей забезпечення безпеки є наділення глави держави функціями верховного головнокомандувача збройними силами і гаранта національної безпеки (крім Нідерландів. Німеччини і Швеції, де за конституцією так: повноваження закріплені за урядом) У той же час зміст цих функцій принципово відрізняється для країн з парламентською та президентсько-парламентською формами правління (президентська модель влади для Європи не є характерною).
Отже, система управління силовими інститутами залежить від конституційного ладу і форми державного правління, однак конкретні його форми здебільшого визначаються власним досвідом державного будівництва і традиціями кожної окремої країни.
У розвинених європейських країнах не існує єдиної інституційної моделі сектору безпеки. Так само, як і у решті країн світу, в країнах ЄС силові інститути здійснюють базові безпекові функції — оборону, захист конституційного ладу та громадського порядку, охорону кордонів, збір важливої для безпеки інформації. Те, що відрізняє європейські країни від інших, — це цінності і принципи, на яких побудовано роботу силових інститутів. Вони добре відомі — демократія, верховенство права й ефективність сил і засобів сектору безпеки (на основі демократичного правління й законності) — і спільно забезпечують добре врядування сектором безпеки.
Існуюча в Україні нормативно—правова база щодо безпеки і оборони характеризується значною термінологічною та понятійною невизначеністю, внутрішньою неузгодженістю, відсутністю механізмів, що забезпечують ефективність діяльності органів управління.
Діяльність переважної більшості силових структур в України регулюється законами. Це робить їх достатньо автономними у рамках міністерств та відомств, структура та склад яких визначається на рівні положень, що затверджуються постановами Кабінету Міністрів України. У той же час саме цими положеннями регулюється низка важливих питань функціонування силових структур, передусім тих, що не входять до складу міністерств. Зокрема на рівні постанов, як правило, встановлюються процедури призначення, звітності та звільнення їх керівників. Недосконалість нормативно-правової бази призводить до фрагментарності управління сектором безпеки.
Модель управління сектором безпеки, яка сформувалася в Україні після 2004 року, не має аналогів у Європі. Для її визначення часто використовується термін «парламентсько-президентська», однак де-факто це гібридна модель, яка штучно поєднує дві різні моделі — парламентську та президентсько-парламентську. З одного боку, за чинною Конституцією уряд (і відповідно силові міністри, які входять до його складу) формується правлячою коаліцією депутатських фракцій за церемоніальної участі Президента, що є характерним для парламентських республік. З іншого — Президент вносить на розгляд парламенту кандидатури або безпосередньо призначає ряд керівників державних органів влади, зокрема міністра оборони, тобто формує певну частину виконавчої влади, що характерно для президентсько-парламентських республік.
Роздвоєність системи управління національною безпекою є небезпечним явищем, оскільки, по-перше, заважає реформуванню сектору безпеки; по-друге, робить неможливим ефективне використання його сил та засобів під час криз, надзвичайних ситуацій та воєнного стану. Це вкрай негативно відбивається на оперативному рівні. Силові структури втягуються у політичне протистояння, питання їх фінансово-ресурсного забезпечення хронічно не вирішуються, страждає кадрова політика.
Шляхи подолання цієї проблеми в Україні тільки починають пророблятися і готових рецептів не існує. Беззаперечною є необхідність відновлення ефективного централізованого управління силовими інститутами при забезпеченні принципу стримувань та противаг в межах збалансованого конституційного розподілу влади між її гілками.
Очевидно, вирішення зазначеної проблеми неможливе без відновлення балансу конституційних повноважень Президента. Кабінету Міністрів та Верховної Ради. Потребують уточнення також процедури демократичного цивільного контролю. Це вимагає ретельного опрацювання процедурних питань і комплексного перегляду законодавства у сфері безпеки та оборони.
Українські дослідники розрізняють три складові управління національною безпекою: політичну (стратегічне планування і прийняття рішень щодо застосування сил та засобів сектору безпеки), адміністративну (фінансове і ресурсне забезпечення) і оперативну (створення ієрархій командування і повсякденного управління силами та засобами сектору безпеки).
Одним зі шляхів підвищення ефективності прийняття рішень є створення централізованих структур, що об'єднують і координують різні елементи сектору безпеки. Такі структури створюються з метою здійснення консультативно— дорадчої діяльності, координації політики національної безпеки та її імплементації.
Консолідація сектора безпеки покликана гармонізувати та узгодити діяльність різноманітних інститутів, долучених до діяльності у сфері національної безпеки. На верхніх ланках управління централізація, як правило, реалізується через створення структур, які узагальнено можна назвати радами національної безпеки. Залежно від форми правління (президентсько-парламентська чи парламентська) вони можуть бути асоційовані або з інститутом президента, або з урядом. Як правило, відповідні структури у рамках Кабінету Міністрів мають специфічні назви, за якими важко «розпізнати» раду національної безпеки, однак такі структури існують у більшості розвинених країн.
Оскільки зазначені питання — розв'язання проблем політичного управління і удосконалення оперативного управління — мають вирішуватися одночасно, необхідно якнайбільше винести процесуальні питання управління національною безпекою поза межі конституційного процесу. Головне питання, що має бути вирішене на рівні Основного закону, стосується фактичного керівництва у сфері національної безпеки і законів, що ними регулюється ця сфера.
Оптимальним варіантом юридичного оформлення процедур управління сектором безпеки може стати розробка окремого «Закону про національну безпеку». На відміну від чинного Закону України «Про основи національної безпеки», який визначає тільки концептуальні підходи до забезпечення національної безпеки, новий закон має створити юридичні основи для функціонування нової системи управління у сфері національної безпеки.
Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — С. 211 -218.
Фурман Е.
Украина и НАТО: отношения власти и народа
Для президента В. Ющенко и сил, пришедших к власти в результате "оранжевой" революции, вступление в НАТО — важнейшая стратегическая цель, одна из составляющих интеграции в Европу и тот этап этого процесса, который может быть пройден раньше и проще, чем вступление в ЕС, и стать подготовкой к нему, как это было в странах Балтии. В. Ющенко заявляет, что вступлению в альянс "нет … достойной альтернативы" и "для Украины … — это не вопрос выбора. Это вопрос времени".
Было бы неверно думать, что на Украине идёт борьба "оранжевых", которые за НАТО, и пребывающих сейчас в оппозиции "бело-синих", которые принципиально против него. Сближение Украины с НАТО возникло задолго до "оранжевой" революции, когда в стране господствовали силы, ставшие теперь оппозицией.
Не стали принципиальными противниками НАТО В. Янукович и ПР и после прихода к власти "оранжевых". В борьбе с ними Янукович начал "разыгрывать: антинатовскую карту". Но он же подписал в июле 2006 года Универсал национального единства, одним из пунктов которого является признание вступления в НАТО приоритетным направлением политики, и в период своего второго премьерства при В. Ющенко он принял концепцию государственной программы по информированию населения о НАТО. Он тщательно следит за тем, чтобы его высказывания и действия не звучали как антинатовские, всё время, подчеркивая, что он не против НАТО, а против навязывания вступления в эту организацию не готовому к этому обществу и за решение такого важного вопроса референдумом.
Принципиально антинатовскую позицию на Украине занимают лишь относительно маргинальные политические силы: не прошедшая в Раду Прогрессивно-социалистическая партия Н. Витренко, утрачивающие свое влияние коммунисты и русские националистические организации.
Украина — страна, где власть определяется конкурентными выборами, борьба за власть — борьба за голоса. И "теоретически" можно было бы предполагать, что если правящая политическая сила, получившая поддержку большинства, "очень" пронатовская, основная оппозиционная сила также не против вступления в НАТО, а лишь призывает к осторожности, а радикально антинатовски силы маргинальны, то в Украине должно быть пронатовское большинство. Между тем данные опросов показывают противоположную картину.
Удельный вес тех, кто голосовал бы за НАТО, в разные годы последние шесть лет колебался от 15,1 до 32%, а тех, кто против, — от 32,2 до 59,2%. Ни разу сторонники НАТО не оказывались большинством и ни разу их не было больше противников.
Украинские политики не могут не знать данных опросов, и соответственно их позиция в вопросе о НАТО не мотивирована желанием понравиться избирателям, говоря то, что тем приятно слышать. Более того, они не могут не понимать, что их позиция — электорально невыгодная и даже рискованная. Откуда же тогда такое расхождение между убеждениями политиков и большинства украинцев?
Прежде всего, нужно сказать, что в социальном аспекте политики не принадлежат к большинству населения. В массе своей они выходцы из более образованных и обеспеченных слоев, и даже если вышли из "низов", как В. Янукович, то давно уже со средой, в которой прошла их юность, встречаются в основном на митингах. Поэтому естественно предположить, что различия в отношении к НАТО украинских политиков и массы электората — это в какой-то мере отличия в отношении к НАТО более интеллигентных и "элитарных" слоев, к которым принадлежат политики, и социальных "низов".
И действительно, опросы свидетельствуют о значительных и систематических различиях в отношении к НАТО разных слоев населения. Сторонников НАТО больше среди мужчин, более молодых, более образованных (отличия между наиболее и наименее образованными очень заметны), среди украинцев, чем среди представителей меньшинств и особенно русских, и жителей Киева, чем жителей сёл, и особенно — маленьких городов.
"Абстрактное" стремление к обществу западного типа и интеграции "в Европу" — общее для большинства украинского населения. Тот же опрос 2002 года показал, что с утверждением: "Украине необходим такой же тип развития, как и в западных странах", согласились 51,5%, а не согласились только 20,5%. Но в массовом сознании они сочетаются с множеством других стремлений, (например, охранить тесные связи с Россией) и со страхами перед шагами в "западном" направлении, которые представляются рискованными и опасными.
В более "элитарных" слоях и среди более молодых стремление в Европу — активнее и сильнее, следствием чего является и большая поддержка вступления в НАТО. Но и в этих слоях в целом есть то же нежелание платить за это слишком большую цену. Люди заняты своими делами, они имеют множество разных интересов, среди которых политические занимают скромное место.
Иное дело — "политический" (и "околополитический") класс, группа людей для которых политика — профессия и основной интерес, которые постоянно думают о политике и как бы постоянно "на майдане". Здесь, хотя бы потому, что эти люди неизмеримо больше времени и сил уделяют размышлениям о политических вопросах, меньше противоречий в сознании. И в этой среде стремление "в Европу", которое в других слоях и группах — одно из многих и достаточно смутное, приобретает здесь характер сознательного и сильного.
Отношение к НАТО — не очень значительный фактор среди множества факторов, влияющих на оценку политика избирателями. Восприятие политика как способного решить экономические проблемы, оценка его личных качеств, ощущение его как "своего" или "чужого" — все это настолько важнее отношения к НАТО, что политик относительно безопасно может в этом вопросе придерживаться позиции, которая не является позицией большинства населения и его избирателей.
Закономерен вопрос — может ли при таких различиях в отношении к НАТО "политического класса" и населения и при такой роли этого вопроса в массовом сознании всё-таки быть принято решение о вступлении Украины в Альянс?
Если бы оно могло быть принято просто большинством парламента, как в Болгарии и Румынии, то, на наш взгляд, особо сложной проблемы для сторонников НАТО не было бы. И хотя такое решение, несомненно, вызвало бы протесты, маловероятно, что они достигли бы масштабов, аналогичных протестам против фальсификации результатов выборов в 2004 году. Революции из-за этого не произошло бы.
Но в Украине уже было провозглашено в Универсале национального единства и затем принято как специальное постановление Верховной Рады, что вопрос о НАТО будет решаться референдумом. А это уже другое дело. Перед пронатовскими политиками стоит сложная задача сделать из меньшинства в одну пятую большинство.
Возможно ли это? Очевидно, пронатовские политики относительно легко согласились на решение о вступлении в НАТО через референдум во многом потому, что уверены, что вступление в НАТО — очень хорошо для Украины, и им кажется, что они легко переубедят других. Сторонники НАТО считают, что негативное отношение к НАТО связано, прежде всего, с незнанием и с вполне преодолимым наследием советских времен и что "разъяснительная работа" может изменить ситуацию. В доказательство приводится пример ряда бывших республик СССР и стран "соцлагеря", где в начале их посткоммунистической жизни поддержка НАТО была невелика, но в результате пропагандистской кампании поднялась, и членство в НАТО было одобрено референдумами. Эти примеры действительно убедительны, хотя несомненно, что общий "прозападный" консенсус в странах Балтии или Польше всегда был большим, а стремление сохранять тесные связи с Россией и влияние России на общественное мнение — значительно меньшими, чем в Украине.
Современная Европа. — 2009.- № 2.- С. 64 — 75.
Семеній О.
Quo vadis Ukraine, або Час для змін у зовнішній політиці України
Сучасний світоустрій на очах зазнає кардинальних змін. Вони стосуються багатьох сфер, але передовсім йдеться про геополітичні та економічно-фінансові зрушення всієї системи. Україна не є винятком, понад те незалежно від нашої волі, ми зараз стоїмо на порозі кардинальних трансформацій. Події ж останніх років, особливо їх розвиток з початку 2008 року, переконливо свідчать, про необхідність суттєвих змін у сфері зовнішньої політики.
Сьогодні можна впевнено констатувати, що ми є свідками формування нової архітектури континентальної та глобальної системи безпеки. І питанням нашої державної спроможності є здатність осмислити ці зміни та сформулювати власні концепції та пропозиції стосовно нових моделей. Інакше ми вкотре будемо прирече на роль об'єкта в грі інших акторів.
Отже, ми маємо дати чіткі відповіді стосовно того, в якій ролі ми бачимо Україну в середньостроковій перспективі. Чи є орієнтація виключно на вступ до тих чи інших структур адекватною і професійною відповіддю? Переконаний, що ні. Членство в будь-яких організаціях чи блоках має бути лише інструментом, а не метою нашої зовнішньої політики. Інакше відбувається небезпечна підміна понять.
Можна стверджувати, що весь час після здобуття незалежності Україна була де-факто позаблоковою державою, попри проголошені цілі та пріоритети. Ми залишаємося по суті єдиною великою європейською країною, яка однозначно не приєдналася до двох основних блоків по сусідству. В цьому розумінні наша фактична (а не декларативна) невизначеність містить загрозу не тільки нам самим, а й стратегічній стабільності як мінімум всього континенту, про що наші партнери дедалі частіше кажуть вголос. Чи бажаємо ми такої ролі дестабілізатора для України? Чи готові ми й надалі залишатися полем для боротьби інших сторін?
Тому ми, як і наші партнери, саме нині потребуємо визначеності щодо безпекового статусу України в нових реаліях. «Українське питання» фактично залишилося єдиним великим невирішеним питанням на континенті після завершення «холодної війни». Відмовившись свого часу від ядерної зброї, Україна чітко не закріпила свій безпековий статус, не отримала юридично та фактично гарантованої парасольки безпеки.
Подальше зволікання з цим рішенням може призвести до значних проблем. Це переконливо доводить розвиток подій останніх років, коли геополітичне суперництво між США, ЄС та Росією щодо України лише загострилося, що врешті негативно вплинуло не тільки на рівень довіри між зазначеними сторонами, а й спричинило розкол всередині України. Нинішні політичні еліти не спромоглися відвернути чи зменшити цю поляризацію, а їх постійні чвари суттєво погіршили імідж України у світі та зводили і зводять нанівець багато зусиль української дипломатії, демотивуючи та деморалізуючи дипломатичний корпус.
Зважаючи на об'єктивні реалії та прогнози розвитку континенту в найближчі 15-20 років та реалістично оцінюючи наші власні можливості, автор вважає найоптимальнішою для України на середньострокову перспективу чітко закріплену політику позаблоковості (або рівнонаближеності до основних партнерів) за збереження довгострокової стратегічної мети інтеграції до ЄС (хоча й вона згодом може бути піддана корекції залежно від розвитку самого ЄС).
Це передбачає проведення жорстко-прагматичної проукраїнської (а не проєвропейської, проросійської чи проамериканської) політики на всіх зовнішньополітичних напрямах. У різних столицях ми маємо заявляти одну позицію й казати те, що відповідає баченню національних інтересів України, а не те, що хоче почути від нас той чи інший візаві. Безперечною передумовою для цього є єдність всередині країни щодо такого вибору. На моє переконання, саме така модель здатна на сьогодні об'єднати суспільство і сприяти оптимальній реалізації та захисту наших інтересів на зовнішній арені.
Практичний механізм втілення такого рішення вбачається у фіксації нашого позаблокового статусу за результатами консультацій у форматі трикутника НАТО — Росія — Україна або чотирикутника США — ЄС — Росія — Україна. В такому разі Україна має шанс стати генератором створення нової моделі європейської безпеки, суттєво знизивши напругу по лінії Росія-Захід через відмову від попереднього конфронтаційного підходу (або-або) на користь консенсусного. Україна, перебуваючи на перехресті геополітичних інтересів Сходу, Заходу і Півдня, могла би отримати статус «Швейцарії XXI століття» на просторах Великої Європи.
Уважно аналізуючи останні заяви та кроки основних партнерів України, можна стверджувати, що саме цей варіант не викликає заперечень в жодної зі сторін. Позаблоковий статус надасть нашій політиці передбачуваності та послідовності. Він також дозволить сконцентруватися на стратегічних завданнях внутрішнього розвитку, а не відволікатися на постійні дискусії щодо різних зовнішньополітичних орієнтацій.
Пропозиція політики позаблоковості може наразитися на критику з боку прибічників однозначного приєднання України до будь-якої зі сторін, але реальний розвиток подій демонструє його безальтернативність на сьогодні. На часі відверта дискусія між фахівцями у сфері зовнішньої політики стосовно змін, які вже назріли, якщо ми справді хочемо проводити зовнішню політику, адекватну вимогам часу, та брати активну участь у створенні нової та дієвої системи європейської безпеки. Розвиток подій навколо нас переконливо доводить, що Україна не може більше дозволяти собі курс, який буде неадекватний реаліям, і часу на прийняття відповідних рішень майже не залишилося.
Зовнішні справи .- 2009 . -№ 3. — С. 10-12.
Моцик О.
Східне партнерство — додатковий шанс на зближення з ЄС
Україна нині проходить важливий етап становлення моделі розвитку суспільства та держави на найближчу перспективу. Взявши за основу європейський вибір, ми прагнемо максимально використати доробок країн розвиненої демократії й водночас зберегти свою національну ідентичність. Важливо на основі демократичних цінностей розвинути почуття власної гідності, яке опирається на надзвичайно багату історичну спадщину та невичерпний потенціал нашого народу.
Саме у цьому плані може знадобитися досвід нашого західного сусіда — Республіки Польща. Впродовж останніх майже двадцяти років Польща пройшла непростий шлях внутрішнього реформування, починаючи з основ державного устрою — до найнижчих ланок суспільно-економічного життя. За цей незначний відтинок часу країні вдалося розбудувати міцну правову державу, розвинене громадянське суспільство, істотно покращити економічне становище та посісти гідне місце у сім'ї європейських народів.
У чому ж причина таких досягнень? Пояснення й оцінки можуть бути різними, але одна з головних причин такого успіху — приєднання Польщі до Північноатлантичного альянсу і Європейського Союзу.
Не хотів би вдаватися в історію європейської та євроатлантичної інтеграції Польщі, проте зазначу, що на початку цих процесів ситуація багато в чому скидалася на ту, в якій зараз перебуває Україна: скептичність західних держав і спротив Росії, присутність іноземних військ на території Польщі, низький рівень громадської підтримки ідей вступу до НАТО і ЄС, побоювання втратити незалежність тощо. Проте елітам різних політичних спрямувань поступово вдалося досягти порозуміння в тому, що інтеграція із західними структурами — головний державний інтерес, для реалізації якого слід зосередити всі можливі зусилля. І, як кажуть, «закотили рукави» й узялися до копіткої праці.
З огляду на власний досвід, сучасні польські політики розуміють важливість подальшого добровільного об'єднання всієї Європи для забезпечення стабільності і процвітання на континенті. Це стратегічне бачення перетворило Польщу на одного з найактивніших прихильників розширення ЄС і НАТО на схід, сприяло формуванню іміджу «адвоката України в Європі». Як керівництво, так і населення нашого західного сусіда всебічно і незмінно підтримують українські аспірації щодо вступу до ЄС та НАТО.
Польська еліта із власного досвіду знає: досягти членства в ЄС без адекватного бажання та розуміння з боку його членів неможливо. Відомо, що свого часу одним із головних зовнішніх локомотивів європейської інтеграції Польщі був Веймарський трикутник — формат взаємодії Варшави з Берліном та Парижем. Окрім того, для захисту власних інтересів східноєвропейські держави — кандидати на членство в ЄС об'єднувалися в регіональні групи. Одним із таких форумів міждержавної координації є Вишеградська четвірка (Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина), що діє й до сьогодні.
Висновок напрошується сам собою — успішність інтеграції залежить не лише від успішності двостороннього діалогу країни-кандидата з ЄС, а й від низки інших, не менш важливих чинників. Тут можна говорити і про лобіювання українських інтересів з боку окремих держав ЄС, формування груп прихильників України в ЄС, об'єднання зусиль країн-претендентів, участь у політиках та проектах Євросоюзу у сфері євроінтеграції, залучення до місій ЄС тощо. Одне слово, слід робити все, щоб Україну в ЄС сприймали як свою, а наше прагнення стати повноправним членом Євросоюзу не тільки не піддавалося сумніву, а й знайшло підтримку в європейської спільноти.
У зв'язку з цим хочу докладніше зупинитися на одному з актуальних сьогодні проектів, обговорення якого викликає бурхливі емоції й породжує численні дискусії по обидва боки кордону Україна — ЄС. Ідеться про запропоновану у червні 2008 року Польщею та Швецією ініціативу «Східне партнерство», яка, пройшовши відповідне опрацювання в рамках ЄС, у грудні 2008 року отримала концептуальне оформлення у вигляді Комунікації Європейської комісії.
Перед розробниками цього проекту, які прагнули започаткувати амбітну й комплексну програму поглибленої взаємодії ЄС зі своїми східними сусідами, що реально б діяла, стояло досить складне завдання: узгодити її зміст з усіма країна-ми-членами та зробити її привабливою для країн-партнерів. У принципі, як на мене, вдалося і те, й інше.
У березні 2009 року «Східне партнерство» було офіційно схвалене висновками Європейської ради і затверджене як зовнішньополітична ініціатива ЄС. Якщо докладно розглянути пропонований двосторонній вимір «Східного партнерства», то побачимо, що він значною мірою відбиває сьогоднішній стан взаємодії України з ЄС. Справді, ми вже досягли домовленості про укладення годи про асоціацію з ЄС, завершуємо переговори про створення зони вільної торгівлі, розпочали переговори про шляхи запровадження безвізового режиму у майбутньому, тобто Єврокомісія не змогла «піти далі» напрацювань у форматі Україна — ЄС, поставивши таким чином нашу державу за взірець для інших партнерів у діалозі з ЄС. Постає резонне запитання: який тоді інтерес для України брати участь у цій ініціативі? Яку «додану вартість» може привнести «Східне партнерство» у наші євроінтеграційні прагнення? Відповідь криється у деталях.
Якщо виходити з інтересів України, «Східне партнерство» цінне з декількох причин. Насамперед, європейським країнам, які є сусідами ЄС, пропонується практичне сприяння у впровадженні та зміцненні європейських цінностей і стандартів. Поза сумнівом, посилення демократії, економічний розвиток та широкомасштабне співробітництво тільки сприятимуть зміцненню стабільності і безпеки в нашому регіоні.
Хоча формально «Східне партнерство» залишається частиною Європейської політики сусідства, ця ініціатива розмежовує зовнішньополітичні підходи ЄС до відносин із «південними» (неєвропейськими) та «східними» (європейськими) сусідами. Де-юре, європейські сіли мають чітке право набути членства в ЄС, південні — ні.
Важлива з погляду вдосконалення законодавчої системи та проведення адміністративної реформи ідея створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів. У цьому контексті можна не тільки скористатися досвідом європейських держав, а й отримати конкретну фінансову та експертну допомогу, забезпечити підготовку та перекваліфікацію відповідних українських фахівців тощо.
Привабливими для України є окремі інноваційні елементи багатостороннього виміру «Східного партнерства», зокрема реалізація так званих ініціатив-флагманів за умови їх належного фінансування. Зокрема слід відзначити ініціативи-флагмани щодо створення інтегрованої системи управління кордонами, а також у сфері енергетики.
До слабких елементів ініціативи варто зарахувати два ключові елементи — незначне фінансування та відсутність європейської перспективи.
Звісно, з формальної точки зору, «Східне партнерство» потрібніше для ЄС, який до останнього часу не мав чітко сформованої політики щодо східних сусідів. У разі успішності реалізації цієї ініціативи позитивний вплив ЄС на пострадянський простір тільки зростатиме. Водночас це не вплив у «класичному» його розумінні (читай — сфера впливу), а сприяння у зміцненні миру, стабільності, демократії та добробуту. Адже саме плекання цих цінностей перетворили ЄС у своєрідний «магніт» для більшості сусідніх країн.
Важливо також наголосити: ініціатива спрямована на зміцнення добробуту, довіри, стабільного розвитку та демократії в нашому регіоні, що жодним чином не може становити загрози для третіх країн, зокрема Росії. Отже, ініціатива не тільки не має якогось антиросійського спрямування, а й покликана створити умови для покращення взаєморозуміння та співпраці всіх держав Європи.
Підсумовуючи викладене, хотів би висловити впевненість, що запланований на 7 травня 2009 року у Празі інавгураційний саміт «Східного партнерства» стане справді знаковою подією, дозволить «розставити на місця» всі питання та розвіяти наявні сумніви, а також окреслить пріоритети розвитку ініціативи на найближчу перспективу.
І ще одне, мабуть — найголовніше. Реальна віддача «Східного партнерства», як і всього євроінтеграційного процесу України, значною мірою залежить від нас, українців, від нашої солідарної позиції, здатності мобілізуватися і працювати ефективно. Перш ніж запитувати у партнера, що він зробив для реалізації спільної домовленості, слід поставити це запитання самому собі і дати самому собі вичерпну відповідь.
Дзеркало тижня. — 2009. — 25-29 квіт. (№ 15). — С.1,4.