Декларативність і віртуальність набуття Україною асоціації з ЄС

Роль та місце України в системі забезпечення регіональної стабільності

На роздоріжжі відносин України — ЄС

Україна на перехресті, та чи отримає вона допомогу, якої так потребує.

Напередодні майбутнього

"Україна на перехресті", "Україна на роздоріжжі" — питання зовнішньополітичних пріоритетів України дуже актуальні на шпальтах української преси. Як перетворити країну на важли­вого суб'єкта світової політики та регіонального лідера? Як розвивати відносини з Росією та Європейським Союзом ? Надіємося, що третій випуск прес-дайджеста допоможе всім зацікавленим зорієнтуватися в нелегких реаліях сьогодення.

Андрійчук В.Г.

Декларативність і віртуальність набуття Україною асоціації з ЄС

Розгляд винесеної на предметно-професійний розгляд проблеми, що стосується фінансових та інституційних аспектів Угоди ЄС про Асоціацію, є надзвичайно важливим заходом в контексті інтеграційних прагнень та потуг України на світовій арені й зміцнення її позицій в умовах відчут­ної рецесії української економіки.

Адже останнім часом як серед державних очільників, так і у політичних та журналістських ко­лах дедалі частіше мусується ідея стосовно того, що найближчою перспективою України в її від­носинах з ЄС є набуття «асоційованого членства» в цьому союзі. При цьому наголошується, що набуття такого статусу може бути вікном України до повноцінного приєднання до ЄС.

Причому було задекларовано (як повідомляють ЗМІ), що 2009 року відбудеться підписання но­вої рамкової угоди між ЄС і Україною у форматі Угоди про Асоціацію. Інтригуюче повідомлення (!?). Хоча, враховуючи недостатню з'ясованість, проблематично оцінити, наскільки угоду, яку пе­редбачається підписувати з Україною, можна ототожнювати (чи порівнювати) з угодами про асо­ціацію, що укладалися в свій час з тими країнами (мається на увазі країни Центральної і Східної Європи), котрі були в кінцевому результаті прийняті до ЄС.

Тому передусім слід провести вияснення змістовної суті та чітке розмежування між поняттями "асоційоване членство" (associated membership) та "асоціація" (аssociation).

Щодо поняття асоційованого членства, то визначення такого словосполучення немає ні в уста­новчих договорах ЄС (своєрідних конституційних актах Союзу), ні в тексті нового Лісабонського Договору, який нині проходить процедуру ратифікації в країнах ЄС. Отже, такого формату відно­син із країнами-партнерами у Європейському Союзі не існує. І саме словосполучення "асоційова­не членство" нормативно не визнане, а відтак вважається позбавленим конкретного змісту.

Що стосується терміну "асоціація", то це поняття є досить поширеним у зовнішній політиці ЄС, а угоди про асоціацію — розповсюдженою формою відносин між ЄС та його партнерами. І коли йдеться щодо угоди про асоціацію, то, виходячи з наявного досвіду ук­ладення таких угод, не кожна з них є однозначною за своєю результативно-змістовою суттю.

Резюмуючи, приходимо до висновку, що саме по собі поняття асоціації може тлумачитися в рі­зний спосіб залежно від стосунків конкретної країни чи регіону з ЄС. Причому реальну вагому значимість відіграє не стільки саме слово "асоціація", як конкретна змістова суть угоди, що укла­дається між ЄС та країною-партнером чи партнерським інтегрованим об'єднанням.

Відомо, що відносини України з ЄС базуються на підписаній в 1994 році Угоді про партнерство і співробітництво (УПС), яка на 80-90% аналогічна європейським угодам про асоціацію, укладе­них в цей же час ЄС із країнами Центральної та Східної Європи (ЦСС). Однак відмінність між ци­ми двома видами угод полягає у двох принципових положеннях.

По-перше, метою співробітництва країни, що уклала з ЄС Європейську угоду, було визначено набуття нею повноправного членства в ЄС. І на це спрямовувалися всі практичні механізми та ін­струменти співробітництва як передбачені угодою, так і ті, що постійно виникали, з огляду на нові обставини у здійсненні процесу розширення ЄС.

Що стосується співробітництва країни, яка уклала з ЄС УПС, то мета її зводилася лише до зближення країни з ЄС, що виражалася у підтримці політичного діалогу, торговельно-економічного співробітництва тощо, але не сприяння набуттю країною членства в ЄС із відповід­ними наслідками цього для розвитку практичних напрямів співробітництва з ЄС.

Другим важливим аспектом, що відрізняє УПС від європейських угод про асоціацію є тип торговельних відносин між сторонами угод. Ідеологією УПС передбачалось, що обидві сторони по суті є рівними торговельними партнерами.

Однак на практиці. з огляду на нетарифні технічні бар’єри в торгівлі, товари з ЄС автоматично отримували перевагу над вітчизняними товарами. Адже вітчизняний експорт до ЄС переважно характеризується продукцією металургії, хімічної промисловості, яка за своїм якісно-виробничими показниками не є достатньо конкурентоспроможною.

З погляду певного поступу у відносинах України з ЄС, то слід зазначити: якщо півтора року тому ЄС наполягав на укладенні оновленої партнерської угоди про співробітництво чи нової су­сідської угоди в рамках європейської політики сусідства (ЄПС), то в результаті досягнутих узгоджень на саміті в Парижі було вироблено спільне рішення щодо укладення угоди про асоціацію на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції.

Порівняно з існуючою УПС, Угода про асоціацію України з ЄС мала би стати якісно новим по­глибленим форматом відносин між Україною та ЄС. Адже угоди такого типу якраз і були укладені з країнами ЦЕС і стали важливим кроком на шляху наближення до укладення угод про вступ до ЄС. Завдяки цьому Україна наблизилася б до балканських країн, які кілька років тому уклали з ЄС угоди про асоціацію та стабілізацію.

Таким чином імплементація Угоди про асоціацію, ставши амбіційнішою, ніж аналогічні угоди, укладені з країнами ЦСЄ, могла би бути не тільки підготовкою до визнання перспективи членства а й фактично представляла б собою передвступний процес.

Хоча цілком очевидним є той факт, що, враховуючи як зовнішні чинники, так і нинішню внут­рішню турбулентну політичну і економічну нестабільність, надання згоди в найближчі періоди на так знану "Асоціацію з ЄС" для України є надто ускладненим. І справа не тільки в Україні, а й у внутрішніх проблемах самого Євросоюзу.

ЄС, відверто кажучи, нині не в змозі й сам визначитися, як йому бути далі. Він страшенно вто­мився від розширення і дуже розчарований ним, особливо останньою хвилею. Румунія і Болгарія не виправдали покладених на них сподівань: вони не борються належним чином з корупцією, їхні реформи є недостатніми, а витрачені з європейських фондів кошти завеликими. Після прийому Румунії і Болгарії ціна вступу в ЄС підскочила в кілька разів. Нині ЄС змушений діяти дещо обережніше. Експерти вважають, що двері ЄС зачиняться на тривалий час, і не виключено, що для вирішення внутрішніх проблем Євросоюзу буде потрійно щонайменше десять років.

І все ж, ураховуючи події що сталися останнім часом, зокрема, результати вересневого саміту в Парижі, де, як повідомляють ЗМІ було задекларовано, що у 2009 році відбудеться підписання но­вої рамкової угоди між ЄС і Україною у форматі Угоди про Асоціацію. Уявилися дещо обнадійли­ві симптоми щодо поступу в інтеграційних процесах України з ЄС.

Виходячи з викладеного матеріалу стає цілком очевидним, наскільки неоднозначними є поняття "асоціації" та "асоційованого членства", що їх нині часто вживають у зв'язку і відносинами між ЄС та Україною. З одного боку, "асоційованого членства" як формату відносин узагалі не існує у нинішньому Союзі, тож саме це словосполучення можна вважати позбавленим конкретного зміс­ту. З іншого — поняття "асоціації" є надзвичайно широким, а його зміст, властиво, залежить від змісту конкретної угоди ЄС із конкретною країною, з якою він будує відносини. Адже від "Європейської угоди" між ЄС та Польщею, що містила конкретну перспективу приєднання до ЄС, та "Угоду про асоціацію" між ЄС та Чилі — дуже велика відстань. Саме про це слід пам’ятати, міркуючи навколо майбутніх відносин України та ЄС.

Зовнішня торгівля: право та економіка. — 2009.- № 1(42).- С.5-9.

Плаксенко М.Л.

Роль та місце України в системі забезпечення регіональної стабільності

Політичні процеси, що відбуваються сьогодні на міжнародній арені, свідчать про тенденції переходу від глобальної до регіональної стратегії державного розвитку і відповідних зовнішньополітичних пріоритетів. Регіоналізація як складова широкого глобалізаційного процесу має свою специфіку і результати впливу на міжнародну систему.

Після закінчення "холодної війни" та розпаду Радянського Союзу посилення регіоналізму супроводжу­ється зростанням ролі рубіжних країн, що знаходяться на шляху різних геополітичних та геоекономічних просторів.

Внаслідок цього унікального розташування України на перетині "Схід — Захід" та "Північ — Південь" змушує її використовувати рубіжні функції для збалансування своїх відносин з пострадянськими країнами, країнами Європейського Союзу та його периферією.

Питання регіоналізації певним чином простежується крізь всю історію України. На тео­ретичному рівні вітчизняна геополітика має три стратегічні вектори — західноєвропейський, євразійський, середземноморський. Ці вектори існують об'єктивно і зумовлюються географічним розташуванням країни. Саме тому втрата одного з цих напрямів руйнує систему комунікаційного простору України

З класичної геополітичної точки зору Чорноморсько-Каспійський регіон, формуючою части­ною якого є Україна, розглядається як ключовий фактор стабільності та безпеки Євразії, має величезні природні ресурси і стратегічно важливі транспортні та енергетичні коридори. Саме тому, на цьому регі­оні й, зокрема, на Україні, сфокусовано інтереси провідних геополітичних центрів світу.

Визначимо наступні пріоритетні завдання, вирішення яких сьогодні безпосеред­ньо впливатиме на становлення регіонального лідерства України: розвиток регіонального спів­робітництва шляхом активної співпраці в ОДЕР -ГУАМ, ОЧЕС; створення сучасної системи захисту кордонів; розв'язання Придністровського конфлікту; забезпечення регіональної стабіль­ності та безпеки; активна демократизація регіону.

Оскільки складовою нових геополітичних орі­єнтирів нашої держави є перетворення її на важли­вого суб'єкта світової політики та утвердження як регіонального лідера, реалізація на практиці ролі країни-гаранта врегулювання Придністровської проблеми стає пріоритетною. Наявність у даному регіоні зони нестабільності створює загрозливу ситуацію як для національної безпеки України, так і для реалізації міжнародних транспортних та енерготранзитних проектів, успішність яких без­посередньо пов'язана зі стабільністю в регіоні, та, відповідно, від урегулювання конфліктів.

Україна протягом усього періоду існування Придністровської проблеми, декларативно під­тримувала територіальну цілісність і державний суверенітет Республіки Молдова, але не висувала конкретних дієвих пропозицій для розв'язання даного конфлікту, тобто не скористалася своїм потенціалом для його вирішення.

Лише 22 квітня 2005 р. Президент України Ві­ктор Ющенко запропонував план вирішення за­значеної кризи, сутність якого визначено у його назві — "До врегулювання — через демократію". Ініціативи української сторони підтримали всі учасники переговорного процесу, а також ЄС та США. Але реалізація ініціатив Президента Укра­їни ускладнюється тим, що РФ та Румунія праг­нуть домінувати на території Молдови, викорис­товуючи свої важелі впливу — політичні, еконо­мічні та силові.

За такої ситуації Україна може позбутися на­явних можливостей у розв'язанні Придністров­ського конфлікту, втратити Молдову як союзника і партнера в ОДЕР ГУАМ. Отже, перед Україною постала необхідність активізувати учать у переговорному процесі навколо Придністровської кри­зи, а також навколо нових ініціатив РФ, спрямо­ваних на переформатування блокових відносин на пострадянському просторі. Сьогодні це є най­важливішим регіональним зовнішньополітичним завданням, яке має підвищити роль України як країни-гаранта врегулювання конфлікту та регі­онального лідера.

Ще одним з основних завдань у контексті регі­ональної взаємодії, є посилення співпраці в рам­ках ОДЕР ГУАМ. Відбу­лася реорганізація та зміна офіційної назви "Ор­ганізація за демократію та економічний розвиток ГУАМ", після чого до організації увійшли Литва, Польща, Румунія та Болгарія. Важливо, що цен­тром цього альянсу визнано Київ. Таким чином, вимальовується Балто—Чорноморсько—Каспійське партнерство, яке має об'єднати на сучасному ета­пі ключові транзитні держави Європи.

Для України посилення співпраці в рамках ОДЕР ГУАМ — це шлях до зміцнення міжнарод­ного авторитету. Внаслідок цього відбудеться посилення її ролі регіонального лідера та ролі посередника у врегулюванні конфліктів регіону, з'явиться можливість отримання допомоги від головних світових донорів (США, ЄС, Японії), створення додаткових джерел енергопостачання, відбудеться активізація транзитно-транспортного та енергетичного потенціалу України, що спричи­нить сприятливі умови для створення додаткових шляхів виходу на ринки Близького Сходу та Цен­тральної Азії. Проте, належне функціонування регіонального проекту ГУАМ та його дієвість за­лежатимуть від наявності руху товарів та енерго­носіїв по вісі Південь-Північ, тобто можливості наповнення його реалістичними проектами та від розбудови економічної складової організації.

Як вже зазначалося, Чорноморський регіон все більше привертає увагу до себе з боку міжнарод­них організацій, ЄС та США. Для США головним завданням у регіоні є геополітичне домінування та конкурентна співпраця з РФ у життєво важ­ливих галузях. До того ж Вашингтон має наміри створити трансатлантичне співтовариство енергетичної безпеки, невід'ємною частиною якого має стати саме Чорноморсько-Каспійський регіон.

Для ЄС важливим, насамперед, є доступ до енергоресурсів Каспію. Крім цього, басейн Чорного моря та Кавказ є частиною Великої Європи і ЄС має більше підстав для присутності в регіоні, аніж США. А відновлення Великого шов­ного шляху, з'єднувальною ланкою якого є Чорноморсько-Каспійський регіон, згідно з пла­нами ЄС, має стати не лише торгівельною артерією, але й трансфертом демократичних і цивілізаційних цінностей між Європою та Азією.

Протягом останнього десятиліття ЄС розбудовував стосунки з країнами регіону шляхом співпраці з різноманітними існуючими організа­ціями.

Прикладом цього може бути співробітництво в рамках Організації чорноморської економічної співпраці (ОЧЕС) (сьогодні три члени ЄС і чоти­ри НАТО одночасно є членами цієї структури). Крім цього сім країн ЄС та сім країн НАТО мають статус спостерігачів в ОЧЕС.

У квітні 2007 р. розроблено нову політику ЄС щодо торгівлі й співпраці у сфері безпеки з чорноморськими країнами — "Чорноморська вза­ємодія — нова регіональна ініціатива" головна ідея якої полягає у досягненні зближен­ня між Чорноморським регіоном і Євросоюзом шляхом конкретних заходів взаємної співпраці у питаннях енергетики, транспорту, екології, пере­міщення, безпеки тощо

Пошук європейською спільнотою нових альтернативних шляхів постачання енергоносіїв змінив значимість Чорноморського басейну такого, що має величезний транзитний потенціал вже з існуючими та майбутніми нафто- та газо- проводами.

Стабільність та безпека регіону, що має таку кількість трубопроводів та морських шляхів, є, безумовно, дуже важливою для ЄС. Тому енергетична складова Чорноморського регіону є більш значущими, ніж багато інших вимірів.

Отже, для України кооперація з міжнародни­ми регіональними організаціями, зокрема з тими, що є інструментами зовнішньої політики ЄС, по­значиться реалізацією масштабних транспортних та енерготранзитних проектів і наступним зміц­ненням регіональної безпеки, створенням Чор­номорської зони вільної торгівлі, розвитком між­національного діалогу, внаслідок чого з'являться рівновага на геополітичній карті Європи, нові іні­ціативи щодо розвитку євроатлантичної системи безпеки та економічного базису для зовнішньопо­літичних кроків нашої держави.

Проте Україна не може претендувати на роль регіонального лідера, залишаючись залежною від російських енергоносіїв, що може змінити про­довження послідовної роботи з диверсифікації джерел і маршрутів постачання енергоносіїв в Україну. Крім цього, Україна потребує побудови своєї власної стратегії регіональної політики, яка б спиралася на національні інтереси, принцип рівно наближеності та послідовне взаємовигідне співробітництво у питаннях, що є пріоритетним для України.

Таким чином, проаналізувавши нові завдання регіональної політики, що постали перед Україною внаслідок зміни геополітичної ситуації та підви­щення ролі Чорноморсько—Каспійського регіону в системі забезпечення енергетичної безпеки та ста­більності всієї Європи, перспективним напрямом подальших наукових досліджень можна назвати моніторинг динаміки розвитку подій у регіоні та їх вплив на досягнення зближення між країнами Чорноморсько-Каспійського регіону і ЄС.

Стратегічні пріоритети. — 2009.- № 2(11).- С. 231-238.

Чекаленко Л.

На роздоріжжі відносин України — ЄС

Назва статті не випадкова. Зимовий струс через відсут­ність газу в помешканнях європейських громадян ще довго пам'ятатимуть в Єв­ропі. Зима минула, мине й літо і не за горами знову випливе призабута пробле­ма з енергоносіями. Водно­час наш невгамовний сусід Росія не дає «розслабитися» ні Європі, ні Україні. Першу лякає страшилками щодо спроможності України, а на­шу державу — всілякими не­гараздами "від дефолту до колапсу".

Практичні європейці на­магаються розібратися в зи­мових енергетичних проблемах і визначити подальші кроки щодо свого забезпе­чення на майбутнє. Не ос­танню скрипку в цьому ан­самблі взаємовідносин грає і наша держава, яка за своєю вагомістю — транзитер енер­гоносіїв і безпосередній су­сід Європейської спільноти — у низці питань європей­ської безпеки посідає одне з чільних місць. Так, безсум­нівно: Україна — пріоритет­ний партнер Європейського Союзу в енергетичній сфері з доставки енергоносіїв. Те­риторією нашої держави проходить майже весь ро­сійський газ і нафта, яка спрямовується в Європу.

З огляду на зростаючі по­треби, ЄС вже сьогодні шу­кає прийнятну формулу енергопостачання, яка, як відомо, з міркувань безпеки має формуватися хоча б з трьох сировинних поста­чальників, які доставляти­муть близько 30% кожний. Основних постачальників газу ЄС намагається "сфор­мувати" з Росії, Норвегії та Алжиру. Одним із засобів тиску ви­користовується і побудова трубопроводів в обхід «нес­лухняних» країн, як це спос­терігаємо з російськими га­зовими проектами — Північ­ним, Південним і Блакит­ним потоками.

У такій складній ситуації українські пропозиції щодо модернізації власної ГТС можна тільки вітати. Загос­трена реакція на відповідні українські ініціативи з боку російської сторони є додат­ковим підтвердженням пра­вильності обраної позиції. Владні структури РФ у від­повідь на українські кроки задіяли майже всі важелі: і переговори з Туреччиною щодо пришвидшення поста­чання газу Ізраїлю, і «ви­ток» інформації про гіпоте­тичне розширення парку підводних човнів в Чорному морі, і «посилені» перегово­ри з Німеччиною, Іспанією і Норвегією, і активізація ді­яльності РФ у "20", і у пере­говорному процесі з ЄС, і так зване перезавантаження відносин Росії зі США, ак­тивна інформаційна (істе­рична?) антиукраїнська компанія щодо «платоспро­можності України», і навіть натовський напрям Москва не оминула увагою. Вод­ночас, хоч би які важелі не були задіяні, а прості ариф­метичні розрахунки свід­чать, що збільшення потуж­ності запроектованих газо­вих трубопроводів є поки що сумнівним (за деякими оцінками російських екс­пертів, певною мірою вір­туальним).

У нашій державі створено досить розгалужену право­ву енергетичну базу: в Укра­їні розроблені основні зако­ни щодо безпеки енергетич­ної сфери. Це й Закон Укра­їни "Про загальнодержавну програму адаптації законо­давства України до законо­давства ЄС" (18 березня 2004 р.), і "Меморандум про взаєморозуміння між ЄС і Україною у сфері енергетики" (01 грудня 2005 р.). а та­кож "Основні напрями дер­жавної політики у сфері за­безпечення енергетичної безпеки України" (27 груд­ня 2005 р.). У згаданих до­кументах намічені шляхи до зменшення енергетичної за­лежності нашої держави че­рез збільшення власного ви­робництва паливно-енерге­тичних ресурсів; забезпе­чення енергоносіїв не менш, ніж з трьох джерел; створен­ня державного стратегічно­го резерву паливно-енерге­тичних ресурсів; збережен­ня та розвиток власної нау­кової, науково-технічної і технологічної бази паливно-енергетичних ресурсів па­ливно-енергетичного ком­плексу. Для реалізації намі­ченого запроваджується мо­дернізація за такими напря­мами, як державне стиму­лювання реалізації інвести­ційних проектів; вдоскона­лення державної підтримки розвитку ПЕК; розвитку вітчизняного машинобуду­вання, проектних і будівель­но-монтажних комплексів енергетики України; розроб­ка ядерних реакторів нового покоління. До того ж перед­бачається диверсифікація джерел постачання, підви­щення транзитного потенці­алу України, посилення ува­ги до екологічних наслідків.

Позитивом є наявність розвинених і досить потуж­них газо-нафтотранспортних та електричних мереж, поєднаних з мережами ЄС, а також країнами СНД, що дозволяє брати участь у формуванні європейської енергетичної політики та спільного енергоринку, ві­дігравати важливу роль у співпраці в енергетиці ЄС з СНД. До того ж Україна має власну розвинену інфра­структуру газового комплек­су. Плюс до цього потужнос­ті діючих газосховищ дають можливість створити стра­тегічний резерв природного газу та його використання у надзвичайних ситуаціях.

Поруч із перевагами необ­хідно згадати і про наші не­доліки. Найнебезпечнішими з них є висока затратність української економіки. Ми не вміємо заощаджувати енергію, далеко випереджа­ючи за цими негативними показниками і Туреччину, і Польщу, і Китай. На перших позиціях наша країна пере­буває і за рівнем споживан­ня електроенергії. Усклад­нило питання енергетичної співпраці України — ЄС га­зова криза кінця 2008 — по­чатку 2009 років.

Реалізуючі європейський вибір, Україна широко спів­робітничає з Європейським Союзом в галузі енергетики. Серед останніх спільно здій­снюваних проектів згадаємо НКРЕ — посилення регуля­торної та юридичної складо­вих регулювання енергетич­ного сектору; ЄС-ТАСІS щодо приєднання України до Транс'європейських елек­троенергетичних мереж і проект з ядерної безпеки. Реалізується проект ЄС "Бурштинський енергоострів". Важливим проек­том ЄС — Україна є нафто­провід Одеса-Броди.

Які важелі можуть спону­кати учасників Євросоюзу прискорити вирішення пи­тання щодо поглибленого співробітництва з Украї­ною? Об'єктивні реалії, нажаль, свідчать, що в нашому варіанті поки що стратегічні важелі не спрацьовують. І це пов'язано не тільки з ба­жанням/небажанням учас­ників ЄС. У першу чергу си­туація, що склалася, викли­кана, вочевидь, внутрішніми проблемами європейської спільноти. Інше стосується внутрішньої і зовнішньої спроможності нашої дер­жави.

З певною обереж­ністю можна припустити, що проблеми з членством України в європейському інтеграційному просторі за­лежать у першу чергу від рівня позитиву/негативу українсько-російських від­носин. Учасниками ЄС, поп­ри свою слабкість і бідність, стали й ще стануть інші кра­їни — Македонія, Боснія та Герцеговина, Албанія тощо. Поступово в інтеграційний простір будуть включені всі колишні югославські рес­публіки, у тому числі й Сер­бія з Косово. Мож­ливо, це стане логічним за­вершенням європейського розширення, можливо, об­меженим уявленням сучас­них "розвинених" європей­ців, але так склалося і в істо­ричній минувшині і, схоже, віддзеркалиться і в майбут­ній Європі. При цьому євро­пейці визнають українців європейською нацією, про­понують різноманітні про­екти співпраці в економічній, енергетичній і гуманітарній сферах, але тільки співпраці, не більше…Чому? У чому причина? Спробуємо розібратися в цьому пи­танні.

Сучасній Єв­ропі потрібен певний баланс інтересів: полі­тичних, еконо­мічних, вреш­ті-решт безпекових. Існу­вання біполяр­ного світу врівноважувало відносини двох полюсів і на­давало Європі відповідну ста­більність. Поки не офор­мився повий полюс (чи по­люси) сили, які б врівнова­жували також європейський простір, нашій державі важ­ко ждати від ЄС нових посу­вань. І не тільки тому, що Європа залежить від росій­ських енергоносіїв. А най­швидше тому, що більшість сучасних європейців, тобто мешканців по той бік лінії Керзона є глибокими праг­матиками, які живуть одним днем, яких не досить ціка­вить далеке, не прогнозова­не буття. Сьогодні Європа є залежною від російських енергоносіїв: поки вони є -все чудово, коли з ними по­чинаються проблеми — шу­кають винних, намагаючись владнати ситуацію не вдаю­чись до деталей. У таких ви­падках будь-які непорозу­міння між Україною і Ро­сією тільки дратують євро­пейців, які вже давно звик­ли до спокійного й ситого життя. Отже, як кажуть: до­живемо — побачимо. Проте історія всіх нас вчить: що було неможливе вчора, сьо­годні — реалізоване! І не треба далеко шукати доказів — вони на поверхні. Врешті-решт європейці віднайдуть можливість поступального розвитку до єдиного дер­жавного утворення, врешті-решт вони не оминуть силь­ної і стабільної України, без якої реалізація європейської ідеї та європейської безпеки залишиться віртуальним.

Зовнішні справи. — 2009.- № 4-5.- С. 49-52.

Тернок Ч.

Україна на перехресті, та чи отримає вона допомогу, якої так потребує.

Політика Європейського Союзу щодо від­носин з Росією є непослідовною та перебуває на початковому ета­пі. Цей підхід дуже контрастує з підходом США, які навіть за умов більш поблажливої, як вва­жається, зовнішньої політики президента Б.Обами зайняли тверду та безкомпромісну пози­цію щодо Кремля і його відно­син із сусідніми державами — республіками колишнього Радян­ського Союзу.

Бажання Європи отримува­ти російський газ стало доміну­ючим, занадто домінуючим еле­ментом у цих відносинах. Росія знає, що поставки вуглеводнів можуть бути вагомим диплома­тичним інструментом в її зовнішніх зносинах не тільки з колиш­німи радянськими державами, які вона доволі зверхньо називає близьким зарубіжжям, а і з дер­жавами — членами ЄС. Тісні від­носини Росії зокрема з Німеч­чиною та Італією донині допома­гали розмивати і пом'якшувати реакцію Євросоюзу на російсь­кий авантюризм — як у випадку з минулорічною війною з Грузією, а тому послабили і моральний ав­торитет ЄС.

Цей брак волі, який дехто мо­же назвати сучасною формою умиротворення, може зрештою вилитися в утворення чогось на кшталт нової залізної завіси в Єв­ропі. Якщо ЄС соромиться проти­стояти російському іредентизму та реваншизму, то Москва обов'яз­ково, скористається можливістю відновити свою гегемонію і вплив у таких державах як Украї­на, котра протягом багатьох років намагається вийти з тіні Росії та будувати власне суверенне май­бутнє відповідно до власного вибору, вибору українського на­роду.

Президентські вибори в Україні у січні 2010 року стануть серйозним випробування для ЄС, який шукає шляхи того, як розвивати від­носини з Росією. Євро­союз повинен спряму­вати Кремлю чітке по­передження, що будь-яке втручання у де­мократичні процеси в таких суверенних і не­залежних державах як Україна призведе до серйозних наслідків. Очевидно також, що ЄС має зміцнити свою єдність перед російсь­кими провокаціями та винести уроки з того, що сталося у Грузії. Україна є безперечно європейською державою з перспективою можливого набуття членства в ЄС і НАТО, за умови, що такий вибір зроб­лять її громадяни. Якщо ми справді віримо у демократію, свободу та розширення спільно­ти держав — членів ЄС, Європейський Союз не може дозволити собі кинути Україну напризволяще.

Уже зараз є ознаки того, що Україні загрожує період політич­ного хаосу. Російський президент Дмитро Медведєв нещодавно надіслав своєму українському колезі Віктору Ющенку чималий список претензій, поєднаних із неприхованою неповагою, завершивши своє послання відмовою на цьому етапі направити у Київ нового російського посла. Безумовно, Ющенко невміло розбудовував відносини з Росією — як і багато чого іншого протягом свого президентства. Однак жодні з його дій не заслуговують та таку гостру критику з боку російського президента, який відкрито озвучив свої претензії у відеороліку, в якому позаду нього загрозливо маячив військовий корабель. В умовах наближення зими Росія може спровокувати новий газовий конфлікт, який позначиться не лише на Україні, а й на країнах ЄС.

Нещодавно президент Медведєв подав на розгляд російської Держдуми законопро­ект, який у разі прийняття на­дасть йому право вдаватися до воєнних дій для захисту російсь­ких громадян за кордоном. Неважко уявити собі розвиток подій за грузинським сценарієм у тому разі, якби проросійський кандидат Віктор Янукович програв президентські перегони в Україні, а прозахідний лідер, прийшовши до влади, прискорив переорієнтацію України у проти­лежний від Росії бік. Кремль та­кож може ініціюва­ти такі акції для захисту чорноморських баз, орен­да яких має завер­шитися у 2017 році. З наближенням цієї дати Крим ціл­ком може стати джерелом дедалі більшої напруги між Києвом та Москвою.

Легко, сказати, що Захід міг би зреагувати на це як на грубе порушення та дати жорстку відповідь на будь-яке втручання, воєнне чи невоєнне, у президент­ські вибори в Україні та їх ре­зультати. Проте досвід Грузії вка­зує на інший варіант. Слабка ре­акція ЄС і швидке повернення до щоденних справ з Росією за­лишили Грузію сам на сам з пос­тійною військовою присутністю Росії на її території. Чи не є сво­бода і безпека громадян іншої єв­ропейської держави важливіши­ми, ніж наше бажання отримува­ти російський газ без перебоїв? Це і є той вибір, який має зроби­ти Європейський Союз і який визначатиме його місце у міжна­родних справах протягом наступних десятиріч.

Як наслідок, нерішуча пози­ція ЄС впливає і на НАТО. Коли нещодавно один російський журналіст запитав, чи захистило б НАТО Україну, якби на неї вчи­нили напад, речник НАТО від­повів: «Ні». Постійний представ­ник Російської Федерації при НАТО Дмитро Рогозін також де­монструє тривожну здатність пе­реконувати членів альянсу з ме­тою пом'якшення його позиції та заяв, котрі Москва сприймає як такі, що спрямовані проти її ін­тересів.

Звичайно, втручання Росії у внутрішні справи України не є чимось новим. Невдалі спроби Кремля впливати на результат президентських виборів у 2004 році вилились у прозахідну по­маранчеву революцію. Очевидно, що Росія хотіла б перекреслити демократичні здобутки України за останні п'ять років та бачити на президентській посаді в Києві більш поступливого, проросійськи налаштованого кандидата.

Об'єднаного Європейського Союзу, який стояв би за спиною України, було б достатньо, аби за­побігти таким наслідкам і сприя­ти Українській державі у подаль­шому прогресі в напрямі майбут­нього, пов'язаного з безпековим і економічним простором Заходу. Водночас ЄС повинен розвивати і дружні відносини з Росією, але на основі рівності і суверенності, а не гегемонії.

Дзеркало тижня. — 2009. — 5 вересня (№ 33). — С. 1,5.

Щербак Ю.

Напередодні майбутнього

Ультиматум російського президента Д. Медведєва українському народо­ві став за часом першим закордонним "поздоровчим" посланням до 18-річчя дер­жавної незалежності. Його зміст — тотальне заперечення внутрішньої та зовнішньої полі­тики України за останні роки. Проголошення жорсткої кон­фронтаційної лінії на посилення політичної (поки що), інформа­ційної та дипломатичної війни проти Києва, демонстративне винесення ворожих дій на євро­пейський рівень у присутності скромно мовчазної Ангели Меркель свідчить про серйозність намірів авторів послання: не зу­пиняючись ні перед чим, заляка­ти, деморалізувати, паралізува­ти й поділити Україну, постави­ти на коліна непокірливу, але слабку і пересварену державу, відновивши контроль Москви над ласим шматком пострадян­ського простору.

Закінчився період віднос­ного спокою, що його подару­вала нам доля — з 1990 по 2008 рр. (російсько-грузин­ська війна). Не можна сказати, як твердять окремі радикали-аналітики, що Україна бездар­но проспала цей період, наче ледачий дядько на сіннику. Дещо зроблено, і світ таки діз­нався про нас, і в якихось сег­ментах ми змогли зміцнити наше геостратегічне положен­ня. Але в цілому керівництво України, зосереджене на вирі­шенні власних фінансово-владних проблем, не зрозуміло, в якому шаленому світі стрім­ких змін, боротьби й конку­ренції існує сучасне людство, як швидко міняються симпатії й пріоритети, як легко випас­ти з машини часу, що домчала нас у початок XXI століття.

Україна стала членом 110 міжнародних організацій, укла­ла низку важливих договорів, зміцнивши свій міжнародно-п­равовий статус. З провінційного міста радянської імперії Київ пе­ретворився на столицю середньої східноєвропейської країни, де відкрито понад 70 посольств та консульств іноземних держав, 14 представництв міжнародних ор­ганізацій. Найвищою точкою цього руху в світ став 1997 р., ко­ли було встановлено відносини стратегічного партнерства з США, підписано Хартію особли­вого партнерства з НАТО й укла­дено "великий" Українсько-ро­сійський договір про дружбу, співробітництво й партнерство, а також угоду про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України.

І хоча вже тоді означилися конфронтаційні питання відно­син із Росією (Крим, Севасто­поль), офіційна Росія часів пре­зидента Б. Єльцина, незважаючи на окремі шовіністично-імпер­ські нотки, не дозволяла собі та­кого відвертого хамства до "братньої" країни та її легально обра­ного Президента, як роблять сьо­годнішні керівники РФ.

Сформована на той час док­трина "багатовекторності" зов­нішньої політики України, нез­важаючи на її теоретичну вбо­гість, задовольняла керівництво країни, дозволяючи здійснювати управління дипломатичною службою в ручному режимі, гра­ючи на протиріччях Москви й Вашингтона.

Між тим спочатку непомітні й непомічені правлячим класом України зміни міжнародної ат­мосфери ставали дедалі більш відчутними і завершилися сер­йозною міжнародною кризою та руйнуванням старої моделі світо­вого порядку. Ось деякі вузлові моменти цих змін:

— крах силової, побудованої на застосуванні збройних сил політики США під гаслом «війни з тероризмом». Акція США в Іраку призвела до конфлікту американців з єв­ропейськими країнами (Фран­ція, Німеччина), розриву єдності всередині ЄС, що дало змогу Мос­кві посилити свої впливи серед "старих" демократій (вісь Па­риж- Берлін — Москва) й про­водити ворожу політику проти Польщі та країн Балтії;

— посилення загрози ядерної війни в результаті руйнування режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Сьогодні 25 країн світу або мають ядерну зброю, або стоять на порозі її отримання. Група американських експертів, ство­рена сенатором Лугаром 2005 р., вважає, що якщо ризик ядерної атаки становив до 2010 року 50%, то в період до 2015 р. він зросте до 70%.

— світова фінансово-економічна криза, геополітична неста­більність і згортання процесів глобалізації. Найгірша за остан­ні 75 років криза висвітила крах американської архиліберальної фінансової глобалізаційної моде­лі, що перетворилася на вселен­ську мильну бульку. Спо­лучені Штати втрачають одноосібне світове лідерство: на наших очах відбувається зміна моделі світоустрою з однополярної на багатополярну. З'явилася низка претендентів на лідерство (Ки­тай, Індія, Росія).

— ліквідація de facto Гель­сінських угод щодо недоторкан­ності державних кордонів зав­дяки створенню з волі США та європейських союзників напів­держави Косово (2007) та з волі Росії — чвертьдержав Південної
Осетії та Абхазії (2008). Чи є сумніви в тому, що цей відсоток
може бути повторений, серед ін­шого, в Україні?

— зростання антидемокра­тичних тенденцій, посилення зневіри в демократію й політич­ні партії. За даними Frееdоm Ноuse (2008), вперше з 1994 р. у сві­ті почала зменшуватися кіль­кість демократичних держав. Понад 50 країн світу належать до так званих «ризикованих демок­ратій», що існують в Азії, Афри­ці, Латинській Америці та на пострадянському просторі. Люди, які проживають у цих державах, перестають бути справжніми громадянами і пе­ретворюються на клієнтів могут­ніх кланів. Такі країни витворю­ють вертикаль залежності всіх громадян від верховного клану, що стоїть при владі.

Такими є деякі елементи гло­бальних змін, сума яких створює досить тривожні перспективи для XXI століття: якщо до цього додати глобальну продовольчу кризу, зменшення енергетич­них, водних і мінеральних ресурсів та грядущі кліматичні зміни, то стане зрозумілим, що майбутнє й післямайбутнє несуть для всього світу й зокрема для Укра­їни значні загрози.

В України, яка опинилася в сірій зоні безпеки, в даній ситуації є невеликий вибір і запас аргументів. Але вони є:

Треба мобілізувати всі здо­рові, патріотичні сили суспіль­ства на захист української дер­жавності. Не тільки старі шіс­тдесятники чи підстаркуваті
розсварені націонал-демократи, але й молодь, бізнесмени, вій­ськовослужбовці, представники силових структур, ЗМІ, члени організацій громадянського суспільства повинні усвідомити не­безпеку, що нависла над Украї­ною. Всеукраїнський конгрес із широким регіональним і сус­пільним представництвом міг би стати загальнонаціональним фо­румом, який має звернутися до української, російської та між­народної громадськості із закли­ком: зупинити можливу війну
між Росією та Україною, повер­нутися до нормальних міждержавних відносин без висування будь-яких попередніх вимог.

Збройні сили України мають відігравати у державі значно вагомішу роль, аніж сьогодні. Політики мають зрозуміти, що байдужість і зневага до професіоналів зі зброєю в руках небезпечна. Голос військових і силовиків, які є основою ста­більності держави, має бути по­чуто, а їхні потреби максимально задоволено, особливо щодо поси­лення розвідки і контррозвідки.

Держава повинна почати не­гайну модернізацію військ проти­повітряної оборони та реалізува­ти програму створення "зброї від­плати" — надточних ракет з кон­венціональними боєголовками.

Питання про ядерне озброєн­ня України може стати на поряд­ку денному, якщо США, Росія, Велика Британія й Франція — основні гаранти нашої безпеки (Будапештський меморандум 1994 р.) — відмовляться розро­бити і впровадити механізм за­хисту законних національних ін­тересів України.

Головне, що треба зрозумі­ти нашим можновладцям: жод­ні поступки щодо суверенітету, жодні визнання української "ви­ни" (якої немає), жодні вірнопід­дані заклики до діалогу не да­дуть позитивного результату, до­ки теперішнє керівництво Росії не відмовиться від нагнітання ворожості до України — до її державності, її зовнішньополі­тичного курсу, її політичного плюралізму, її історії. Ті, хто ду­має, що, "здавши" Ющенка на догоду Медведєву, отримають царську індульгенцію, глибоко помиляються. З'являться нові вимоги до України.

І останнє: в свіжому номе­рі журналу Foreign Affairs (ве­ресень/жовтень 2009 р.) давній друг України, а ще більший друг США Збігнев Бжезинський ставить великий хрест на ілюзі­ях керівництва України щодо швидкого вступу нашої країни до НАТО.

Бжезинський закликає НАТО до обережного курсу щодо України й Грузії, щоб "не бажа­ючи того, не відновити імперську ностальгію Росії до цих країн". Це означає, що при формально­му збереженні права цих країн на вступ до НАТО процес цей тре­ба відкласти на невизначений час. Більше того, автор пропонує НАТО укласти угоду з дітищем Росії — Організацією Договору колективної безпеки, до якої включено РФ, Білорусь, Вірме­нію, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан.

Новий неочікуваний пово­рот ідей престарілого політоло­гічного гуру свідчить про сер­йозні зміни зовнішньополітич­ного курсу Вашингтону і про різке зменшення уваги США до України (так само, як і до Поль­щі та інших країн Центральної й Східної Європи).

Сьогодні ще не можна ствер­джувати, що США погодилися на входження України до сфери ро­сійських інтересів — візит віце-п­резидента США Дж. Байдена зас­відчив це. Але тривожні зміни спостерігаються: США вважають Росію більш важливим партне­ром у вирішенні своїх глобальних проблем (Афганістан, Іран, КНДР). Наскільки далекогляд­ним є цей курс, покаже майбутнє.

Тому верховним стратегам України (якщо вони ще існують у природі) треба переглянути застарілі підходи й розробити реалістичну альтернативну стратегію безпеки української держави у XXI столітті.

Тільки адекватне, націо­нально відповідальне керівниц­тво України зможе знайти вихід із сьогоднішнього геополітичного лабіринту.

Ми стоїмо напередодні май­бутнього. Суворого екзаменатора, який перевірить нашу здатність до суверенного державного існу­вання. Тільки мудрість і єдність допоможуть нам вистояти перед неспровокованою загрозою й здо­бути симпатії та підтримку світового співтовариства.

День. — 2009. — 5 верес. (№ 157). -С. 1,3.