Енергетична безпека держави в умовах європейського вибору України: реалії та перспективи.

Відносини Україна — НАТО: яким є майбутнє стратегічне партнерство?

Євроінтеграція України: напрями та перспективи.

Європейська соціальна модель і європейські перспективи України.

Як не заблукати між пан`українським імперіалізмом та єврокритицизмом.

Останнім часом з'явилася низка нових цікавих заяв, статей і майже концепцій оновлення чи модифікації зовнішньої політики України.

Якою буде Україна, яким буде її місце у посткризовому глобальному світі ХХІ століття, як подолати загрози державі? Ці питання не залишать байдужими нікого.

* * *

Продан Юрій

Енергетична безпека держави в умовах європейського вибору України: реалії та перспективи.

Сучасний світ характеризується посиленням дії чинників, через які виникає загроза його стабіль­ності. Нівелюється різниця між внутрішніми та зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага несилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних) складових її забезпечен­ня. Активізується боротьба за природні ресурси, на­самперед за контроль над джерелами енергії та шляха­ми її постачання. Майже перед усіма державами світу постають нові виклики, пов'язані з необхідністю гаран­тування сталого задоволення зростаючих потреб еко­номік та населення країн в енергетичних матеріалах та продуктах. Зазначене зумовлює необхідність забезпе­чення диверсифікації енергетичних поставок, гаранту­вання безпечного транзиту енергоносіїв, розширення обсягів їхнього видобутку та виробництва.

Україна належить до країн, що лише частково за­безпечені традиційними видами первинної енергії, і змушена більшу їхню частину імпортувати. Рівень енергозалежності нашої держави є середньоєвро­пейським, але характеризується відсутністю дивер­сифікації Зосередження на енергетичних питаннях у міжна­родних відносинах відіграє все важливішу роль для енергетичної безпеки і для ЄС, і для України.

В Україні напрямки та інструменти посилення міжнародної співпраці в галузі енергетичної безпеки знайшли своє відображення у ряді документів: Енерге­тичній стратегії України до 2030 року, Основних напря­мах державної політики у сфері забезпечення енерге­тичної безпеки України, схвалених Указом Президента України від 27 грудня 2005 року, Плані дій Україна-ЄС, Меморандумі про взаєморозуміння між Україною і Європейським Союзом про співпрацю в енергетичній сфері, в інших дво- і багатосторонніх міжнародних угодах.

У контексті виконання Плану дій ЄС-Україна у 2005 році підписано Меморандум між Україною та Європейським Союзом про порозуміння щодо співробітництва в енергетичній галузі (Меморандум), що визначає, у який спосіб обидві сторони планують організувати роботу з метою зближення їхніх енерге­тичних ринків.

У контексті Меморандуму головними пріоритетни­ми завданнями для України в сфері розвитку співро­бітництва з ЄС в енергетиці та посилення енергетичної безпеки є, по-перше, синхронне з'єднання об'єднаної енергетичної системи (ОЕС) України з мережами євро­пейського Об'єднання з координації передачі електрое­нергії (UСТЕ); по-друге, набуття членства в Договорі про Енергетичне співтовариство.

У рамках забезпечення енергетичної безпеки Україна та ЄС приділяють підвищену увагу, зокрема, реконструкції української ГТС для забезпечення безпе­ребійного транзиту газу європейським споживачам.

Газотранспортна система України впродовж багать­ох років підтвердила свою високу надійність і технічну готовність для здійснення транзиту російського газу споживачам європейських країн. Нагадаю, що українсь­ка ГТС включає 38 тис. км газопроводів різного призна­чення і продуктивності, на яких функціонує 73 компре­сорних і понад 1600 газорозподільних станцій. Крім то­го, Україна має на своїй території потужний комплекс підземних сховищ газу, що забезпечують одночасне зберігання понад 34 млрд. куб. м активного газу. Газот­ранспортна система України здатна прийняти на вході до 290 млрд. куб. м і передати на виході 178 млрд. куб. м природного газу, зокрема 140 млрд. куб. м — до країн Західної та Центральної Європи.

Слід зазначити, що за результатами численних ау­диторських перевірок, висновками експертів, об'єктив­ними показниками відсутності серйозних аварійних си­туацій, ГТС України вважається однією з найбільш технічно надійних в Європі. У той же час, ГТС України, як будь-який технічний об'єкт подібного масштабу, потребує чималих коштів для його утримання та мо­дернізації.

Реалізація проектів з підвищення енергетичної без­пеки потребує залучення суттєвих коштів. У цьому кон­тексті пріоритетом для України є співпраця з міжнародними фінансовими установами. Зокрема з метою ­ залучення фінансових ресурсів на модернізацію газотран­спортної системи України спільною з Європейською Комісією планується провести інвестиційну конфе­ренцію. Одна з умов, висунутих ЄС щодо проведення конференції — розробка «майстер-плану», який перед­бачатиме реалізацію детальних заходів з реконструкції та модернізації ГТС України на період 2009- 2015 років.

Один із пріоритетів у сфері забезпечення національної безпеки України — диверсифікація дже­рел постачання енергоносіїв. Перш за все це стосуєть­ся усунення монополії єдиного постачальника ядерно­го палива в Україну.

З цією метою реалізується проект технічної допо­моги США «Кваліфікація ядерного палива для України». Проектом передбачається розроблення, виготовлення та поставка альтернативного ядерного палива для енергоблоку № 3 Південноукраїнської АЕС.

У серпні минулого року розпочато експлуатацію перших шести тепловипромінювальних збірок ядерно­го палива компанії «Вестінгауз». Проект пілотний, за­вершення дослідно-промислової експлуатації палива за проектом створить передумови для тиражування йо­го результатів. Наразі проводяться роботи щодо ство­рення в Україні потужностей з виробництва ядерного палива. Компанія «Вестінгауз» готова інвестувати будівництво заводу в Україні.

Одним з головних завдань взаємодії України, Польщі та ЄС в енергетичній сфері є реалізація проекту ЄАНТК шляхом інтеграції нафтотранспортних систем України та Польщі для постачання каспійської нафти нафтопрово­дом Одеса-Броди-Плоцьк на ринки європейських та інших країн, забезпечення диверсифікації джерел поста­чання вуглеводнів для підвищення енергетичної безпеки обох держав та ЄС в цілому.

З метою забезпечення надійності та прозорості постачань енергоресурсів до країн Європи 23 травня 2008 року, під час третього Енергетичного самміту в Києві за ініціативою Президента України прийнято Спільну заяву щодо розробки механізму реалізації кон­цепції створення Каспійсько-Чорноморсько-Балтійського енерготранзитного простору, функціонування якого передбачається відповідно до законодавства Європейського Союзу.

Нова енерготранзитна спільнота може стати осно­вою для встановлення якісно нової культури енерготранзиту від Балтійського до Чорного та Каспійського морів. Вона забезпечить ефективнішу взаємодію між країнами-партнерами, що дозволить їм швидше реагу­вати у разі непередбачених ситуацій, спільно контро­лювати шлях від видобування енергетичних ресурсів до постачання кінцевим споживачам, а також нести конкретну відповідальність за взяті на себе зобов'язання.

Отже, в контексті забезпечення енергетичної безпе­ки держави в умовах європейського вибору України пріоритетними для України є реалізація завдань щодо набуття членства в Договорі про Енергетичне співтова­риство та синхронного з'єднання ОЕС України з мере­жами європейського Об'єднання з координації пере­дачі електроенергії (UСТЕ), а також формування «Каспійсько-Чорноморсько-Балтійського енерготран­зитного простору», з метою реалізації у його рамках спільних проектів.

Реалізація зазначених пріоритетів слугуватиме по­силенню енергетичної безпеки на європейському кон­тиненті в цілому та в Україні та буде корисною для обох сторін.

Україна — NAТО. — 2009. — № 2. — С. 14-21.

Горбулін В.

Відносини Україна — НАТО: яким є майбутнє стратегічне партнерство?

Якщо характеризувати безпекове середови­ще навколо України, то слід зазначити, що воно має, умовно кажучи, два основні рівні. Перший пов'язаний з традиційними уявленням про національну безпеку, для якої можна застосувати термін «hard security — жорстка» безпека. А другому притаманні нові, здебільшого нетрадиційні, виклики і загрози, те, що зазвичай описують як soft security. Виклад доцільно розпочати з проблем «м'якої» безпеки.

1. У Балто-Чорноморсько-Каспійському відбувається поширення традиційних та формування нових транскордонних ризиків і загроз. Йдеться про міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ) та її компонентів, наркотрафік, торгівлю людьми, контрабанду, піратство та інші види організованої злочинності, кібер-загрози тощо.

2. Слід зазначити, що на цьому рівні визна­чальний вплив, принаймні з 2007 року, має політика Російської Федерації, а також безпосе­редньо пов'язане з нею гальмування процесу розширення глобального Заходу, інституційно уособленого в НАТО і ЄС.

3. Значення і тривалість нинішнього «переза­вантаження» американсько-російських відносин та пов'язаних з цим процесів поліпшення взаємин Росія-НАТО не варто перебільшувати. За оцінками аналітиків Інституту національних стратегічних досліджень Національного універ­ситету оборони США і Директорату Єврокомісіїз питань зовнішніх відносин, нинішня «відлига» є
тимчасовою і в подальшому зміниться тривалим загостренням суперечностей між Вашингтоном і Москвою. Чергове загострення очікується у 2012-2016 роках.

4. Події, пов'язані з визнанням Косово на по­чатку 2008 року, зафіксували початок процесу руйнування міжнародної правової бази євро­пейської та світової безпеки. Російську окупацію Північної Осетії й Абхазії та визнання Москвою цих державних утворень де-юре можна вважати прямим і безпосереднім наслідком цього преце­денту. Водночас грузино-російський конфлікт 2008 року знову висуває на передній план проблеми воєнної безпеки у Центрально-Східній Европі.

5. Нині, внаслідок насамперед власних помилок Україна потрапила в «сіру зону безпеки» між НАТО і Росією. Слід також зазначить, що членство України в ООН, ОБСЄ, Раді Європи, партнерські відносини з НАТО і ЕС не створюють надійних механізмів для усунення загроз національній безпеці. Гарантії безпеки отримані Україною у зв'язку з відмовою від ядерної зброї у 1994 році, не мають юридичного і тим більше інституційного оформлення і де-факто не виконуються. Консультації із зазначених питань, що ініціювалися Україною на міжнародних форумах і на двосторонньому рівні протягом 2008-2009 років, далі обмежені результати.

6. Внутрішній колапс української влади робить Україну надзвичайно вразливою на міжнародній арені, загрожує її національній безпеці. Величезним недоліком є неспроможність багатьох представників українських правлячих сил усвідомити національні інтереси й поставити їх вище особистих. Відсутність стратегічного мис­лення у значної частини українських політичних еліт гранично ускладнює процес стратегічного планування в державних інституціях, що не дає змоги гарантувати національну безпеку України у нинішніх надскладних умовах.

7. Нашим західним партнерам слід врахову­вати думку заступника міністра оборони США і передбачати власні кроки, враховуючи і їхнє сприйняття в інших країнах. Важливим негатив­ним прикладом стало рішення Президента США Хусейна Барака Обами щодо відмови від третьо­го позиційного району протиракетної оборони (ПРО), яке було ухвалене без попередніх публічних консультацій з керівництвом Польщі і Чехії. До того ж про це рішення було оголошено 17 вересня 2009 року, в день 70-ї річниці вторг­нення радянських військ у Польщу. Для фахівця зрозумілі причини і наслідки впровадження но­вого підходу до ПРО, водночас широким зага­лом цей крок Вашингтону був сприйнятий як фактична капітуляція перед ультимативними ви­могами Москви.

На жаль, сьогодні можна констатувати, що можливість вступу до НАТО у середньостроковій перспективі, принаймні до 2012 року, вже втрачено.

Основні причини цього — в Україні. До них слід віднести:

• перманентне політичне протистояння у владних структурах;

• відсутність єдності у суспільстві щодо га­рантування національної безпеки;

• катастрофічне скорочення бюджетного фінансування обороноздатності, зумовлене гострою економічною кризою та пов'язаний з цим критичний стан озброєння в української армії;

• неефективність державного апарату в питаннях щодо управління національною без­пекою.

Важко сподіватись на принципову зміну си­туації в Україні найближчим часом. Вибори 2010 року навряд чи радикально змінять українські політичні еліти, а отже, інститути влади не запрацюють як слід.

Варто усвідомлювати, що НАТО, тоді вже буде зовсім іншою організацією. Найближчі роки мають стати для Альянсу критичним ета­пом розв'язання проблем внутрішнього та стратегічного значення.

Отже, Україні не потрібно очікувати додат­кових «месиджів» з боку Альянсу щодо май­бутнього членства, а слід зосередитись на впровадженні реформ, які відповідають її власним національним інтересам і вимогам НАТО.

Необхідно відмовитись від порожніх декла­рацій, а натомість наближатися до Альянсу, не відмовляючись від стратегічних цілей, визна­чених на законодавчому рівні. Для цього необхідно:

• по-перше, долучити Україну до вироблення стратегічних концепцій Альянсу (йдеться про експертний, консультативний рівні), та водночас враховувати ці концепції у процесі розвитку і реформування власного сектору безпеки;

• по-друге, прискорити розвиток практичних можливостей для співпраці України з НАТО, насамперед із США, а також із країнами — членами ЄС в оборонній і безпековій площинах;

• по-третє необхідно продовжувати роботу щодо інформування громадськості про НАТО, замінивши недолугу пропаганду відверто радянського штибу на реальну просвітницьку діяльність з роз'яснення цілей, завдань і можливостей Альянсу в контексті гарантуван­ня національної безпеки України. Водночас доцільно відмовитись від поширеного в Україні підходу, який ґрунтується на без альтернативності можливих напрямів національної безпеки (або позаблоковість, або нейтральність, або система колективної безпеки);

• зміцнення власних оборонних можливо­стей шляхом створення неядерних стра­тегічних сил стримування;

• підвищення статусу зовнішніх гарантій України, які надані їй де-юре ядерними країна­ми у зв'язку з приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і зафіксовані у Будапештському меморандумі 1994 року;

• переведення співробітництва з НАТО у прагматичне русло, максимально використо­вуючи формат річних національних програм і посилюючи роль Спільних робочих груп Україна-НАТО, які на сьогодні працюють у га­лузі воєнної реформи, економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру, науки і захисту довкілля, озброєнь. За цих умов існує нагода переглянути формат Спільних робочих груп Україна-НАТО, погодити їх кількість з керівництвом Альянсу та відпрацювати для них внутрішні нормативні документи, які б чітко регулювали їхню діяльність (сферу функціонування, склад, порядок призначення, статус голови, повноваження тощо);

• сприяння пошуку цивілізованого консен­сусу між Україною і Російською Федерацією через використання можливостей відновлено­го діалогу Ради НАТО-Росія з усіх актуальних проблем двосторонніх відносин.

Також слід наголосити на взаємодії НАТО з ЄС у безпековій площині, бо розривати Альянс і Євросоюз буде неправильно. Необхідно роз­робити новий механізм співробітництва з ЄС, зокрема у питаннях протистояння «м'яким» безпековим загрозам, зміцнення українських кордонів. Доцільно сприяти розширенню при­сутності ЄС в регіонах України, насамперед у Криму, як дипломатичної, так і на рівні неуря­дових організацій та бізнесу.

Україна розраховує на розвиток зв'язків з НАТО через зрозумілу, транспарентну, пра­гматичну позицію цієї впливової міжнародної воєнно-політичної інституції відносно всіх проблемних питань, викликів і загроз націо­нальній безпеці і демократичним цінностям України, про які йшлося вище. В цьому кон­тексті деяке «охолодження» взаємовідносин України і НАТО у практичній площині напере­додні чергових виборів Президента України наша держава розцінює як тимчасову паузу в загалом плідному і конструктивному діалозі.

Україна. — NAТО. — 2009. — № 32. — С. 9-16.

Дмитренко Микола

Євроінтеграція України: напрями та перспективи.

Національні інтереси України об'єктивно потребують утвердження її як впливової континентальної держави, повноправного члена європейської спільноти. Приклади Польщі, яка від злиденності кінця 80-х років здійснила вражаючий ривок, або держав Прибалтики, стартові можливості котрих були значно гірші за українські, є пе­реконливими на користь євроінтеграції.

Україна — складова європейського простору. Тому євроінтеграція для неї — це об'єктивна реальність і пи­тання входження чи невходження до європейських структур не підлягає обговоренню. Це відкриває перед державою нові можливості розвитку, адже сприяє поши­ренню інформації, знань, нових технологій, дає змогу повніше використовувати переваги міжнародного поділу праці й ефективніше — ресурси, що позначається на всіх сегментах суспільного життя. Однак не всі на За­ході поділяють ці сподівання. Зокрема, відомий фран­цузький філософ П. Аспер вважає, що «…Захід не має ні мужності, ні солідарності, ні просто здатності поширити своє процвітання на Схід чи Південь або ж контролювати пануючу там анархію».

Водночас входження України в західноєвропейську цивілізацію не тільки відкриває можливості для підне­сення добробуту, а й обмежує суверенітет. Сьогодні можна з упевненістю сказати, що переважна більшість урядів світу передала досить значну частину своїх пов­новажень міжнародним організаціям. Зокрема, відбу­вається процес послаблення державної влади, що зу­мовлено зростанням ролі наднаціональних організацій в управлінні економікою інтеграційних об'єднань і, як наслідок, виникають передумови до втрати суверенітету. Соціальна політика країни дедалі більше формується імпліцитною та експліцитною соціальною політикою чис­ленних наддержавних організацій, починаючи від світо­вих інституцій (таких, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд) та наддержавних органів (таких, як ЄС, ПАРЄ, ОЕСР, Європейська комісія тощо). Вони диктують державам свої рішення щодо економічних взаємовідно­син, умов експорту й імпорту, обмеження та заборони.

І ці обмеження стосуються не тільки економіки. Вони мають правовий і політичний аспекти. Так, Організація Об'єднаних Націй (ООН) і регіональні міждержавні структури (такі, як Організація з безпеки і співробітницт­ва в Європі (ОБСЄ) та Рада Європи) приймають рішення і правові акти, обов'язкові до виконання всіма країнами-учасницями. Наслідком недотримання домовленостей можуть бути санкції — політичні, економічні, військові тощо.

У близькій перспективі Україні не слід розрахову­вати на повноправне членство в ЄС, але, як невід'ємна частина регіону Центральної та Східної Європи, вона може долучитися до співпраці з іншими європейськи­ми державами в розбудові загальноєвропейської сис­теми безпеки. Водночас аналіз розвитку субрегіональних і регіональних воєнно-політичних тенденцій свідчить про те, що нова міжнародна система у XXI столітті може скластися й без урахування інтересів Ук­раїни, а наша держава буде включена у світовий воєнно-політичний та економічний простір не як пов­ноправний суб'єкт, а як об'єкт зацікавленості тих чи інших «центрів сили».

Окрім того, інтеграція до «клубу» найрозвиненіших (у соціально-економічному сенсі) країн потребує участі держави в проривних науково-технічних (техно­логічних) проектах світових лідерів. Певні сподівання на успіх цієї перспективи дають заяви щодо реформування української ГТС, добудови нафтопроводу «Одеса-Бро­ди», освоєння чорноморського шельфу тощо. Але треба й пам'ятати, наскільки європейські держави та США ви­конують свої політичні зобов'язання, зокрема щодо ком­пенсацій Україні за відмову від ядерної зброї та закриття Чорнобильської АЕС. Цілком імовірно, що Україна, приміром, «поділившись» новітніми технологіями, нап­риклад виробництва «Кольчуг», ракетних і космічних комплексів тощо, може не отримати взамін нічого. Тому її військова й науково-технічна співпраця з ЄС та США має відбуватися в такий спосіб і з такими гарантіями, що унеможливили б повторення ситуації з ядерним і ядер­но-енергетичним роззброєнням.

За великим рахунком, геополітичні центри не зацікавлені в суверенітеті й національній цілісності слабких держав. Політика Заходу спрямована на за­хоплення нових ринків збуту, ліквідацію потенційних конкурентів, пошук нових джерел постачання дешевих ресурсів або низькотехнологічної індустріальної продукції екологічно небезпечних виробництв. Входження ж до СОТ і європейської зони вільної торгівлі матиме очікувані позитивні результати тільки тоді, коли його переваги буде забезпечено не лише якістю угод про входження, а й наявністю в Української держави достатньої кількості підготовлених до роботи в нових умо­вах управлінців. І тут нам варто брати приклад з Китаю, вступ якого до СОТ був поетапним і передбачав прог­рами формування кадрового корпусу фахівців системи державного управління для роботи у світовому конку­рентному середовищі.

Отже, власні проблеми ми повинні розв'язувати самі.

Треба чітко розуміти, що нині прогрес будь-якої дер­жави визначає вже не ресурсний потенціал, а її «інте­лект», її успіх залежить від здатності приваблювати інте­лектуальний потенціал, який формується досягненнями науки, умінням перетворити результати творчої діяль­ності на виробництво конкурентоспроможної продукції та послуг. Країни з квітучою економікою продовжують розвиватися тому, що серед інших чинників вони конт­ролюють і створюють знання — найтвердішу валюту сьо­годення. У промислово розвинених державах 80-95% приросту ВВП формується за рахунок патентів, найсу­часніших технологій. Підтвердженням цього є приклад країн-лідерів у виробництві інтелектуальної продукції (кількість патентів на 1 млн. населення): Японія — 994, Південна Корея — 779, США — 289, Швейцарія — 271, Німеччина — 235. Прибутки від продажу ліцензій на за­патентовані розробки становлять понад 100 млрд. до­ларів США.

І коли ми вважаємо, що майбутнє України тісно пов'язане з подальшим поглибленням євроінтеграційних процесів, то треба спочатку забезпечити сталу позитивну динаміку основних економічних показників, прискорене розв'язання соціальних і духовних проблем та поступове зниження рівня конфліктного потенціалу в суспільстві.

Саме внутрішня соціально-економічна ситуація продовжує залишатися найвразливішою в контексті сучасного державотворення. Здійснювані в Україні ре­форми покликані якраз забезпечити умови для того, щоб вийти на завершальний виток розвитку грома­дянського суспільства. Задля пошуку оптимальних шляхів оздоровлення політичної ситуації потрібна конструктивна взаємодія різних політичних сил і гілок влади. У нинішній надзвичайно відповідальний для України період усім партійним силам і політичним об'єднанням, усупереч їхнім ідейним переконанням, треба зосередити зусилля на проблемах економічних перетворень у державі, що дасть змогу прискорити її входження до світової спільноти.

Віче. — 2009. — № 16 — С. 10-11.

Горенко Олег

Європейська соціальна модель і європейські перспективи України.

Стаття 3 чинного Договору про Європейський Союз недвознач­но говорить: «Союз має єдину інституційну структуру, що за­безпечує узгодженість і тяглість діяльності, спрямованої на до­сягнення його цілей, і водночас шанування та розвиток. Союз забезпечує, зокрема, узгодженість своєї зовнішньої діяльності в цілому в контексті політик зовнішніх відносин, безпекової, економічної та з питань розвитку. Обов'язком Ради та Комісії є забезпечувати таку узгодженість і співпрацювати заради цього. Їм належить забезпечувати ре­алізацію цих політик, кожній у межах відповідних повнова­жень».

Для незалежної України таке європейське ро­зуміння цілісності історичного процесу як передумови реальної історичної суб'єктності досі залишається нев­ловимим «минулим майбутнім». Мільйонам українців випадає лише вислуховувати абсолютно європейські промови вітчизняних політиків з приводу «єдиної інституційної структури», мріяти про «узгодженість і тяглість діяльності», терпляче очікувати «шанування та розвитку вітчизняного законодавства», постійно вима­гати «узгодженості зовнішньої діяльності», наївно сподіватися на «співпрацю гілок влади заради цього» й можливу «реалізацію політик у межах відповідних повноважень». Однак поки що раціоналістичне єднання політиків відбувається у просторі гарних слів.

Для того, щоб стати гідним членом європейської спільноти, Україні вкрай необхідно виробити, зреш­тою, власну «соціальну модель» європейського типу. Адже численні, морально цілком виправдані, але здебільшого спонтанні ініціативи, що не передбачають стимулів для економічного зростання та підвищення продуктивності праці, можуть виснажити будь-яку економіку. Соціально-політична безсистемність є ще небезпечнішою в умовах зависокої залежності ре­сурсів соціального розвитку від зовнішньоекономічної кон'юнктури. Тож європейську інтеграцію можна розг­лядати як форму економічного та соціального самоза­хисту в умовах загострення глобальної конкуренції.

Загалом потрібно враховувати, що «європейська соціальна модель» ані на політичному, ані на науково­му рівні ще не є абсолютно чітко сформульованою кон­цепцією. Досягнутий рівень політичного консенсусу щодо низки проблем соціального розвитку ЄС іще не є консенсусом стосовно конкретизації певної соціальної моделі. Самі європейські дослідники змушені конста­тувати, що європейський інтеграційний процес значно більшою мірою визначається стратегічними інтересами економіки на основі неоліберальних підходів. Можна також казати, що насправді єдиних європейських соціальних стандартів як таких не існує. Найістотнішим є те, що в європейському баченні проблем соціальної сфери особливе методологічне значення має ор­ганічний зв'язок соціального і правового мислення. Славнозвісні європейські стандарти — це не лише комплекси певних соціально-економічних показників. Це є «рамкові умови», норми поведінки окремих гро­мадян, інститутів і держави загалом, закріплені авто­ритетом права, підтримані силою закону.

Головне завдання в рамках єдиної Європи всі пере­можці політичних перегонів на теренах Центрально-Східної Європи давно вбачають у двох простих речах — забезпеченні нормальних умов життєдіяльності своїх громадян нині й конкурентоспроможності своїх держав у майбутньому.

Тож і новий етап розвитку незалежної України конче потребує максималь­но раціонального опрацювання нових уявлень. За збе­реження стратегічних цілей раціональне зближення внутрішньої та зовнішньої політики в інтересах грома­дянина лише сприятиме кінцевій успішній реалізації загальних стратегічних цілей. Адже самі громадяни сприйматимуть ці стратегічні цілі як власні, як такі, що відповідають їхнім життєвим інтересам. Європейська інтеграція за самим змістом цього терміна в будь-яких комбінаціях політичних інструментів і пріоритетів усе ж повинна інтегрувати, єднати, а не розколювати. Тільки тоді вона має шанс стати повноцінною історичною ре­альністю в умовах демократії, тобто в умовах реалізації вільними й відповідальними громадянами свого права вибору.

Насправді давно вже час говори­ти не так про інтеграцію України в Європу, як про інтег­рацію українця в середовище європейців, тобто про здатність українця до гармонійного співжиття з іншим на основі європейських цінностей і в самій Україні, і за її межами. У кінцевому підсумку рівень цивілізованості тієї чи іншої країни або того чи іншого інтеграційного угруповання визначається «якістю» громадян, яких во­ни «виробляють» на своїх теренах. Завдання побудови «Європи в українцях» є справою ще більш непростою, аніж завдання будівництва «Європи в Україні». Однак без нової якості громадянського співжиття будь-який грандіозний проект «Україна в Європі» (в разі його казкового втілення) ніколи не буде функціональним.

5 травня 2009 року громадськість відзначила 60-літній ювілей Ради Європи — поважної організації, котра згідно з главою 1 свого Ста­туту покликана боротися за «досягнення більшого єднан­ня між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім надбанням, а також спри­яння економічному та соціальному прогресу».

Україна вже давненько є членом Ради Європи, тобто давно вважається «здатною» й такою, що «має бажання» визнавати принцип верхове­нства права та здійснення прав і основних свобод люди­ни. Однак чи повною мірою це відповідає сучасним ук­раїнським реаліям? Від щирої відповіді українців самим собі на це просте запитання безпосередньо залежать майбутнє європейської ідеї на українських теренах і сьо­годення української ідеї на теренах європейських. Від нашої щирої відповіді на це запитання й ступеня ре­алістичності наступних практичних кроків залежить перспектива подолання глибинної антиномічності ук­раїнського політичного європеїзму.

В умовах світової економічної кризи як ніколи актуальною стає проблема цілісності створюваного науковцями й політиками «образу світу», «образу Європи» і, безпереч­но, «образу України». Давно настав час уважно придивитися до численних софістич­них хитрощів у справі реалізації ідеалів і принципів спільної Європи. Свобода й демократія стають історич­ною реальністю лише завдяки політичній волі. Тільки в разі врахування нерозривності взаємозв'язку «ідеї сво­боди» та «ідеї демократії» може сформуватися новий простір української свободи.

У цьому сенсі справед­ливість «розподілу свободи» визначає геополітичні перс­пективи і держави, і громадянина. А запропоноване сво­го часу Авраамом Лінкольном тлумачення демократії як внутрішнього небажання бути «ані рабом, ані рабовлас­ником» видається нині напрочуд європейським. Найскладніша політична й моральна проблема сучасної України полягає в тому, як захистити українців із таким європейським розумінням демократії від тих, хто будь-що прагне стати або ситим рабом, або нахабним рабо­власником. У такій ситуації принцип верховенства права стає геном славнозвісної «людинотворчої функції куль­тури». І європейська традиція формування суспільної правосвідомості є тут надзвичайно показовою.

Віче. — 2009. — № 20. — С. 8-10.

Філіпчук В.

Як не заблукати між пан`українським імперіалізмом та єврокритицизмом.

Вперше за багато років — а відлік часу можна вести принай­мні з 1998 року, коли вступ до ЄС був юридично закріплений указом президента як головна зовнішньополітична мета Украї­ни, підтверджена пізніше низкою постанов ВРУ, — так чітко про­лунали заяви далеко не маргі­нальних політиків про помил­ковість курсу на вступ до ЄС. Як альтернативу пропонують новий Союз від Паміру до Карпат, що дуже нагадує СРСР з тією лише відмінністю, що столицею має бути не Москва, а Київ. Або ж окреслюють щось на кшталт ма­ло не східноєвропейського руху неприєднання. Дехто згадав уже забуту тезу про Україну як про міст між ЄС та Росією, а дехто знову проштовхує концепцію нейтралітету, уявляючи Україну новою Швейцарією.

На що має бути спрямо­вана «консенсусна» зовнішня політика в Україні? Простий варіант відповіді: максимальне зовнішньополітичне забезпе­чення внутрішніх реформ для запровадження соціальної рин­кової економіки, для розвитку демократії, прав людини і вер­ховенства права, підтримка віт­чизняної економіки, українсь­кого товаровиробника; під­тримка експорту та залучення інвестицій; повага до кожного особисто українця за кордоном, зокрема його права на віль­ну подорож чи працевлашту­вання. І, звичайно, такі універ­сальні речі, як уникнення зовнішніх загроз територіальній цілісності та суверенітету, безпека на власних кордонах та за їх межами, дружні відносини і мінімум проблем у відносинах із сусідніми країнами.

Якою має бути зовнішня політика для того, щоб реалі­зувати ці завдання? Візьмемо перший елемент — здійснення внутрішніх реформ. Нібито ціл­ком внутрішньо-, а не зовніш­ньополітичне завдання. Однак у сучасному світі проводити внутрішні трансформації на су­то власний розсуд — це все од­но, що планувати квартиру у ба­гатоповерховому будинку у цен­трі столиці, ніби хатинку у лісі. Все давно вже сплановано і про­думано, світ не просто глобалізується — світ радикально змі­нюється кожних п'ять-сім років. Поки ми копаємося у власних проблемах, доїдаємо те, що нам дісталося від батьків, і вичав­люємо останні краплі з наших ресурсів, світ і регіон навколо нас уже створили як рамкові, так і детально виписані конк­ретні норми, стандарти, регуля­ції суспільно-політичного, еко­номічного, соціального життя. Ми лише вибираємо, яку саме модель хочемо, і відповідно до свого вибору рухаємося впе­ред із тим, хто зробив такий са­мо вибір. Або назад — з іншими. Або самі по собі. Скраю. Стоїмо чи дрейфуємо (інтегруємося?) у третій світ.

План реформ, засоби їх здійснення і головне — ре­зультати реформ, на жаль чи на щастя, добре відомі. Можна закритися, як Північна Корея, і мати стратегічною метою домо­витися зі Штатами про постав­ки кількох ешелонів паливного мазуту. А можна використати найкращі світові зразки еконо­мічного та політичного устрою, лібералізувати свою економіку разом із чітким державним пла­нуванням і системою держав­ної підтримки експорту, запро­вадити жорстку, але демокра­тичну внутрішньополітичну систему і, як Південна Корея, збільшити свій ВНП за 14 років уп'ятеро. Можна вигаду­вати власну концепцію чи мо­дель соціально-економічного та політичного розвитку, як Росія з її «суверенною демократією» і залежною від цін на енергоносії економікою, «ринково-комуніс­тичний» Китай чи Білорусь, тип розвитку якої охарактери­зувати взагалі складно. А мож­на ще простіше — обмежитися порадами МВФ і потрапити, як Кенія чи Аргентина, у ситуацію після їх реалізації гіршу, аніж до того.

Європейська інтеграція здатна сприяти тим внутріш­нім реформам, які об'єктивно необхідні для поступального розвитку України, для гаран­тування нашої безпеки (навіть НАТО не в змозі сьогодні нада­ти такі надійні гарантії безпеки, як членство в ЄС), вільного пе­ресування наших громадян, бо­ротьби з корупцією і розвитку. Тобто мета, проголошена більш як десять років тому, — правильна, якщо ми хочемо мати демократичну ринкову соціальну державу. Однак не можна не визнати, що на шляху досягнення цієї мети у нас нині не менше проблем, ніж десять років тому. Чому? Помилковою була мета? Чи недостатніми зу­силля щодо її досягнення? Чи проблеми на шляху до мети на­стільки нездоланні, що слід від­мовитися від цієї мети взагалі? Або ж з'явилася інша, більш приваблива мета?

Що ми втрачаємо від того, що хочемо бути в ЄС? А нічо­гісінько! Але: наше прагнення є абсолютно законним і ми — праві, а кожен, хто це запере­чує, — ні, бо цим він порушує низку статей і попереднього, і нинішнього Договору про ЄС, який передбачає, що ми може­мо подати заявку на вступ до Євросоюзу, якщо поважаємо права людини, меншин, забез­печуємо демократію, свободу ЗМІ і т. ін. Тобто партнер, який наважиться на дискусію з цього питання, опиняється у наперед програшному становищі.

Кожен раз, коли ми говоримо про вступ до ЄС, нам одразу намагаються закрити рота, а окремі представники ЄС просто скаженіють від люті — тому що їм нічого відповісти по суті! Ми абсолютно праві, вони — ні ! То чому ж ми маємо відмовлятися? Щоб їм було комфортніше нас змушувати приймати їхні тарифні пропозиції і якнайшвидше відкривати наш ринок, не вдаючись при цьому до особливих зусиль зі спрощення свого візового режиму для нас?

Питання можливості всту­пу України до ЄС змушує євробюрократів, навіть тоді, коли вони шукають обґрунтування, як обійти це питання, думати над тим, що ще можна запро­понувати, що ще надати цим настирливим українцям: якісь нові програми чи проекти — лише не заявка про вступ сьогодні. Наше завдання — відсікати непотрібні чи шкідливі проекти, як, наприклад, полі­тику сусідства, підтримувати корисні, як, наприклад, новий інструмент інституційної розбудови у рамках Східного партнерства, що вже бодай трохи нагадує скринінг законодавства до законодавства Євросоюзу.

Я не бачу проблем і з тим, щоб подати заявку на членс­тво в ЄС. Хто сказав, що ми від цього програємо? Навіть якщо і буде відповідь «ні». Великобританія отримала сво­го часу таку негативну від­повідь — і спокійно це пережи­ла. А потім таки знову подала і вступила до ЄС.

На моє особисте переконан­ня, нам слід було б зробити цей крок у лютому 2005 року. Не зробили, «вікно можливостей» зачинили скандалами, коруп­цією, нездатністю виконувати власні зобов'язання. Я впев­нений, якщо нове керівниц­тво України наведе порядок у країні, розпочне масштабні сис­темні реформи, відновить ефек­тивне державне управління, по­верне довіру до України і по­дасть заявку на вступ до ЄС, то відповідь не буде негативною. Та навіть негативна відповідь буде чеснішою, аніж та ситуа­ція, яка склалася у нас зараз у відносинах з ЄС. Це буде чесні­ше, ніж заохочення представни­ками ЄС на різноманітних кон­ференціях євроінтеграції і зну­щання над нашими громадяна­ми у своїх консульствах.

Європейський Союз уже ра­тифікував Лісабонський договір, вже обране нове керівництво ін­ституцій ЄС — час нарешті взя­тися за ключове питання, остан­ню проблему на шляху остаточ­ного об'єднання Європи. За пи­тання окреслення європейських перспектив України.

Не поставимо ми цього пи­тання, погодимося з тим, що у нас от з'явилося Східне парт­нерство, величезний обсяг на­ших зобов'язань за новою уго­дою про асоціацію — ЄС не че­катиме на нас. Навколо безліч інших проблем — клімат, глобальне потепління, альтерна­тивні шляхи енергопоставок і таке інше. ЄС вирішує ті пи­тання, які є найгострішими на порядку денному. Тому й три­ває боротьба за те, які питання поставити якомога вище у пе­реліку ключових проблем ЄС, а які — відкласти вбік, до кра­щих часів.

Євроінтеграція для України — це питання виживання, мо­делі внутрішнього розвитку і способу модернізації суспільс­тва. Для Євросоюзу — це пи­тання виконання своєї історич­ної місії об'єднання Європи. Це питання вже давно назріло і пе­резріло. Зараз ЄС задоволений тим, що ми у відносинах з ним будуємо все на основі припу­щення про наш майбутній вступ до ЄС, на основі доброї волі і готовності виконати де­далі нові і нові частини зако­нодавства ЄС. Йому не треба порушувати питання вступу — все, що потрібно Євросоюзу від нас, він отримав, що ще не вда­лося — отримає чи то внаслідок тиску, чи то через підписання і впровадження нової угоди. Потребу маємо лише ми — і це питання маємо ставити ми.

Перспектива вступу пот­рібна. Однак так само потріб­но розділити питання відпові­дальності ЄС і нашої власної. З одного боку, якби ЄС долу­чив Україну до передвступного процесу — чи на початку 1990-х разом з нашими західними сусі­дами, чи після помаранчевої ре­волюції разом з Балканськими країнами, — у цьому випадку, напевне, такого безладу, такого рівня корупції і безкарності не було б. Рівень зовнішнього тис­ку і пресингу був би зовсім ін­шим, Єврокомісія вміє досягати мети, якщо є політична воля.

З іншого — ніде правди ді­ти. За півтора десятиліття ро­боти в сфері міждержавних від­носин я не знаю жодної країни (крім країн третього світу, на території яких тривають конф­лікти), один керівник якої їз­див би за кордон для того, аби лише розповідати всім про те, який поганий інший. І просити вплинути з Брюсселя на іншого партнера по коаліції. Такий ма­разм неможливо уявити навіть у досить екзотичних країнах. У поляків також обидва керівни­ки не завжди ладили один з од­ним, та й чехи або французи… Однак я ніколи не чув, щоб чеський прем'єр скаржився на свого президента, який загаль­мував рух усього Євросоюзу і навіть погрожував його зовсім зупинити.

Відчуття країни, розуміння того, що ми — країна і всі свої проблеми маємо розв'язувати самі, не прищепить жоден ЄС. А його відсутність, втягуван­ня Євросоюзу як інструмен­ту у внутрішньополітичні розбірки знищує імідж і бажання працювати не лише з тими, на кого наговорюють, а й із тими, хто наговорює. З країною у ці­лому. Нарікати після цього, що нас не хочуть в Європі, гріх.

Дзеркало тижня. — 2009. — 28 листоп. (№ 46). — С. 1,6.