В першому цьогорічному номері прес-дайджесту «Україна: виклики та перспективи» пропонуємо на розсуд користувачів роздуми, в яких провідні політики, вчені, науковці (автори статей) діляться своїм баченням з приводу того, яка формула зовнішньої та внутрішньої політики України видається адекватною і вірною та чому знайти її важливо не лише для України, але й для Європи у цілому.

* * *

Грищенко К.

Україна як загальноєвропейський чинник

Перше двадцятиріччя української незалежності збіглося у часі зі склад­ними трансформаційними процесами, пов'язаними із переходом від двопо­люсного світу до нового світового ладу. Це був стрибок із темного мину­лого у туманне майбутнє. Туманне — бо мало хто брався стовідсотково про­гнозувати, яким він буде, цей новий лад. І лише сьогодні, коли потроху осі­дає пил, здійнятий світовою фінансо­вою кризою, достатньо чітко вимальо­вуються його контури.

Це світ, в якому присутні кілька нових полюсів, але ще більше центрів впливу, які можуть стати новими по­люсами. Це світ нових можливостей, в якому кожна нація, що має достат­ньо сил для економічного успіху і до­статньо мудрості для адекватної поведінки на міжнародній арені, може майже необмежено підвищувати план­ку свого міжнародного впливу. Нареш­ті, це світ, в якому Схід і Захід поча­ли виробляти новий «модус вівенді», який базується не на успадкованому від старих часів протистоянні, а на діа­лектичному усвідомленні того, що ера зростаючої конкурентної боротьби, в тому числі боротьби за природні ре­сурси, — це ера нових політичних та економічних союзів.

З іншого боку, коли доцентрові тенденції у відносинах Схід-Захід на­кладаються на відцентрові тенденції всередині самого Заходу і самого Сходу, світова політика починає нага­дувати «Охрімову свиту»: зашиваєш в одному місці — розповзається в ін­шому. Наслідком стає якщо не нова нестабільність, то принаймні її перед­чуття.

Як його розвіяти? Як повернути світовій політиці та економці почут­тя впевненості? Це ключові питання міжнародного порядку денного, які Україну аж ніяк не оминуть. Наша відповідь на ці питання має бути чіткою, зрозумілою та позитивною. Вона має полягати у тому, що Україна — це зростаюча, стабільна, економічно перспективна частині Європи, яка долає період політичного розбрату і входить у новий відрізок європейської історії як геополітично ключова ланка, що об’єднує Схід та Захід континенту. Таке внутрішнє становлення та міжнародне позиціонування України є метою та амбіцією "нової влади" у державі. А також першою причиною того, чому Україна важлива не лише на національному та регіональному, а й на загальноєвропейському рівні.

Змальовуючи основні тенденції європейської політики, важко не вда­тися до відомої схеми: «у мене дві но­вини — одна добра і одна погана».

Добра новина полягає у тому, що успадковані від часів холодної війни лінії поділу відходять у минуле. Нова стратегічна концепція НАТО відкри­ває простір для спільних безпекових проектів з Росією, наприклад спільної системи ПРО, які, у свою чергу, мо­жуть стати основою для загальноєв­ропейської системи безпеки. Москва підхоплює цю тему і пропонує вивес­ти співробітництво на ще вищий рі­вень, аж до спільного загальноєвро­пейського економічного простору. Європейське єд­нання, якщо воно буде засноване на спільних інтересах і спільних ціннос­тях, стало б здійсненням мрій багатьох поколінь європейців та справжньою га­рантією безпеки, стабільності, політич­ної релевантності Європи як глобаль­ного гравця на десятиріччя вперед.

Погана новина полягає в тому, що на місці старих ліній поділу, схоже, виникають нові. Європейський Союз не справляє в ці дні враження монолітності. Криза єврозони, розпочав­шись на початку року, і досі тримає світові фінансові ринки у напружен­ні. Увійшла в моду теза про те, що на місці колишнього протистояння Схід-Захід з'являється протистоян­ня між економічно успішною Північчю Європейського Союзу та його еконо­мічно проблемним Півднем. Досить явно проявилися тріщини у відноси­нах членів ЄС, які донині говорили і діяли майже в унісон.

Нарешті, у деяких країнах-членах почали зростати ізоляціоністські на­строї. Себто європейські політичні про­цеси виявилися суперечливими: по­руч із єднанням та розширенням по­чало намічатися нове розмежування. Завдання-мінімум України полягає в тому, щоб це нове розмежування не пройшло через неї. Завдання-максимум — протидіяти новому розмежу­ванню як такому. У цій боротьбі про­ти нових ліній поділу в Європі Ук­раїна особливо важлива. І це ще одна причина, чому її треба тримати у полі зору не лише як регіональний, а й як загальноєвропейський чинник.

Занурившись у нову політичну реальність. Європейський Союз увійшов у стан переосмислення фундаменталь­них процесів і мотивацій, що визначали його розвиток в останні десятиріч­чя. В тому числі і щодо європейсько­го розширення. Європа застигла на роздоріжжі, шукаючи новий напрям розвитку та новин політичний «драйв». Здійснивши успішні реформи. Україна може допомогти їй знайти і перше, і друге. Протягом минулого року наші відносини розвивалися саме по цій траєкторії.

Був ухвалений давно очікуваний закон : про функціонування внутріш­нього ринку газу. До речі його зміст було узгоджено з Євросоюзом, який давно наполягав на прийнятті такого документа. Україна вступила до Європейського Енергетичного співтовариства. З'явився закон про здійснення державних закупівель , зміст якого теж узгоджувався з Брюсселем. Верховна Рада ухвалила Податковий кодекс — документ непростий (а як же ще може бути з податками?!), але вкрай необхідний. Про нього як важливий елемент «домашніх завдань» України теж дав­но говорив ЄС. Відбулася давно очіку­вана ратифікація Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою об­робкою персональних даних.

Була проголошена програма еко­номічних реформ на 2010—2014 роки. Створений фаховий комітет при пре­зидентові, який відповідатиме за реа­лізацію цих реформ. Започаткована адміністративна реформа. Радикально скорочується бюрократичний апарат. Триває дерегуляція цілих галузей на­ціональної економіки. На підході — пенсійна, судова, територіально-ад­міністративна реформи, ухвалення па­кета законів про боротьбу із коруп­цією тощо. В українському політич­ному житті припинилася патова ситу­ація, з'явилася впливова сила, зацікав­лена в реформах і здатна на них.

Іншими словами, на тлі цілої низ­ки країн, які тягнуть Європу донизу, Україна почала рух по висхідній. І це ще одна причина, чому вона важлива для всього континенту.

Світовій політиці сьогодні, як ні­коли, потрібен приклад того, що успіш­ний симбіоз Сходу і Заходу — це не міф, а реально діюча нова модель між­народних відносин. Україна, яка втілює в собі східний і західний імпульси єв­ропейської цивілізації, може стати та­ким прикладом. Не виключав би на­віть, що таким є одне з її історичних призначень — стати діючим прообра­зом тієї майбутньої, справді великої і справді єдиної Європи, де Захід і Схід почувалися б із високим рівнем ком­форту, як дві частини одного цілого. Користуючись термінологією сьогоднішнього дня, успішна європейська ін­теграція та європеїзація України при дотриманні максимально партнерських, дружніх відносин з Росією — це полі­тичний тест-драйв нових відносин Схід-Захід у Європі.

З цієї точки зору нова зовнішня політика України — це не лише наше внутрішнє назріле рішення. Вона має значення для Європи та світу. І є тіль­ки один спосіб вдало скласти цей іс­пит, спростувавши багатоголосий хор українських скептиків, — здійснити успішні реформи, залишитися на єв­ропейському шляху розвитку, пере­творивши партнерство з Росією на його інтегральну складову. «Немож­ливо!» — вигукують скептики. Забу­ваючи, що «неможливо» — це слово-паразит будь-якого політичного лек­сикону, особливо сучасного.

Очевидно, що ми маємо відповідати критеріям тієї спільноти, до якої прагнемо увійти. Східноєвропейські : та балтійські члени ЄЄ — це образ ус­піху, глибоко вкарбований в українсь­ку національну свідомість. І хоча став­лення ЄС до України та до держав, які стали його новими членами. було виз­начально різним, нам, українцям, болить від того, що ні членство в ЄС, ні навіть перспектива такого членства поки що для нас не відкрита.

Цей біль може стати приводом для національного комплексу меншовар­тості. Або ж для хорошої «спортивної злості», що ґрунтується на національ­ному або ж політичному честолюбс­тві. У «нової влади» є і спортивна злість, і честолюбство, до того ж пом­ножені на унікальну, як для укра­їнської державної машини, здатність втілювати задумане у життя. Тому наші внутрішні реформи мають: а) єв­ропейський зміст і б) шанс на успіх.

З точки зору європейської інтег­рації України цей рік буде ключовим. І не тому що ми, українці, звикли жити сподіваннями, а наступний рік у нас чомусь завжди виявляється важ­ливим, ніж поточний. Сьогодні для сподівань є реальні причини, а важ­ливе відбувається вже зараз. На­приклад, хто міг би ще недавно подумати, що в умовах виражених ізоля­ціоністських тенденцій в європейсь­кій політиці ЄС серйозно почне гово­рити про умови відкриття своїх кор­донів із Україною! Але ж ось тобі, будь ласка, чорним по білому: План дій Україна — ЄС щодо .скасування візового режиму, ухвалений 22 листопада у Брюсселі.

Знаковість цього документа — потрійна. По-перше, він містить набір дуже конкретних вимог до України, виконання яких дасть змогу зробити надзвичайно суттєвий крок у напрямку євроінтеграції. По-друге, він є знаком нового прагматизму європейської політики України: ми зосереджуємо зусилля не на тому що буде політично важливим завтра, а на тому, що практично важливе сьогодні, причому для кожного українця, який подорожує Європою. І по-третє, вперше за багато років Євросоюз, хоча і без ентузіазму, але все ж таки починає вживати з Україною мову не односторонніх політичних вимог а двосторонніх, достатньо конкретних зобов’язань.

Зміст зобо­в'язань, взятих на себе Україною та ЄС у цьому документі, є, м'яко кажучи, асиметричним. Так, у тексті плану дій є достатньо політичних «лазівок», які дозволяють ЄС навіть за виконання Ук­раїною всіх передбачених планом кро­ків не лібералізувати візового режиму. Проте я схильний вбачати в них скорі­ше рецидив старої «втоми від України», ніж поганий знак на майбутнє. А «втома від України» — це хвороба, яка під­дається лікуванню. Панацея від неї все та ж сама: прагматична політика внут­рішніх реформ, заснована на усвідом­ленні нових міжнародних реалій.

Успішна Україна може стати євро­пейською несподіванкою, нестандартною відповіддю щодо перспектив єв­ропейського розширення. І в цьому ще один загальноєвропейський вимір «українського питання».

Дзеркало тижня. — 2011. — 15-21 січ (№ 1). — С. 1,5.

Ситник Г.

Національна безпека: альфа та омега зовнішньої і внутрішньої політики України

Свого часу, під враженням розпаду Радянського Союзу, багато фахів­ців почали вважати внутрішні заг­рози національній безпеці Украї­ни більш ймовірними, адже саме вони призвели до розпаду великої і потужної держави. Завдяки такому підходу ці загрози почали доміну­вати над усіма іншими. Таким чи­ном, ті, хто мав їм протистояти, набували в очах політичного ке­рівництва більшої вартості.

Дуже небезпечно зосеред­жуватися лише на внут­рішніх загрозах, ігноруючи зов­нішні як такі, особливо загрози во­єнній безпеці. Може так статися, що коли загроза воєнній безпеці набуде реальних обрисів, виявить­ся, що критичним ресурсом буде час.

Специфіка розташування Украї­ни в тому, що вона разом з Молдо­вою, Білоруссю та Литвою утворює буферну зону і виключає безпосе­редній контакт держав Південно-Східної та Центральної Європи з Росією, яка володіє другим у світі ядерним потенціалом. З іншого боку вказані країни Європи утво­рюють аналогічну зону, яка відок­ремлює Україну від високорозвинених країн Центральної Європи. За будь-яких умов розвитку воєнно-політичної ситуації нагромад­жений потенціал озброєнь по обидва боки буферних зон не мо­же не братися до уваги нашою кра­їною, не кажучи вже про те, що зав­жди є небезпека бути втягненим у збройний конфлікт між іншими країнами. До того ж через Україну проходять силові лінії ядерного протистояння у європейсько-близькосхідному регіоні, а її розта­шування у центрі Європи призво­дить до того, що кожна інша дер­жава регіону має стосовно України власні інтереси, пов'язані як із на­маганням політичної переорієнта­ції України у свій бік, так і з терито­ріальним чинником.

Джерелом загрози для України у цих умовах може бути втручання у її внутрішні справи, незавершеність договірно-правового оформлення державного кордону, ескалація «за­морожених» збройних конфліктів або можливість виникнення нових, прояви сепаратизму тощо.

З огляду на сказане, Україна має розглядати дії держав (коаліцій держав) як такі, що збільшують можливість загрози застосування воєнної сили, коли, зокрема, ма­ють місце: висування територіаль­них претензій; спроби або заклики переглянути існуючі кордони в ре­гіоні; нарощування угруповань військ та озброєнь поблизу кордо­нів; створення нових та розширен­ня й модернізація існуючих вій­ськових баз і об'єктів; створення або закупівля нових наступальних озброєнь; активізація діяльності спеціальних служб і організацій іноземних держав в Україні тощо.

Незважаючи на те, що для України безпосередньої зовнішньої воєнної загрози, яка б могла перерости у найближчі роки у ши­рокомасштабну агресію, не існує, потенційні воєнні загрози мають хоч і незначну, але помітну тенден­цію до зростання. Якщо бути більш конкретним, то про це свідчать, зокрема, висування з боку Румунії певними політичними силами те­риторіальних претензій стосовно Буковини й Бессарабії, острова Зміїного, гирла Дунаю; зміцнення у турецькій політиці ідеї анексії Кри­му та подальшого просування на Північ; ризики, пов'язані з ослаб­ленням ЄС та руйнуванням рівно­правних взаємин між Німеччиною та іншими країнами Союзу.

Рішення стосовно продовження терміну тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ на на­шій території викликало чималі дискусії. Звичайно, розміщення іноземних баз та збройних сил ін­ших країн на території будь-якої суверенної держави не є, як то ка­жуть, «хорошою новиною». Але, спостерігаючи за реакцією провід­них країн після підписання відпо­відних документів між Україною та Росією, здається, що не тільки в Москві (це природно), але й в Брюсселі та Вашингтоні зітхнули з полегшенням. Чому? В кінцевому підсумку попри те, що перебуван­ня іноземних військ, безумовно, є потенційною загрозою для націо­нальної безпеки України, продов­ження терміну тимчасового пере­бування Чорноморського флоту Російської Федерації в Автономній Республіці Крим значною мірою дозволяє зберегти у довгостроко­вій перспективі статус-кво, який склався у Чорноморському регіоні.

Принципово важ­ливим є те, що Україна вищезгада­ним рішенням значною мірою унеможливила підвищення актив­ності інших країн Чорноморсько­го регіону для перерозподілу й розширення власних зон впливу. А це, в свою чергу, неминуче приз­вело б до зростання ризиків реалі­зації національних інтересів усіх без виключення держав цього регі­ону, намагання перекласти ці ри­зики на плечі інших країн, у тому числі під загрозою застосування воєнної сили, а відтак підірвало б досягнуту тут стратегічну стабіль­ність.

Як будуть розвиватися події у по­дальшому? Це залежатиме від того, наскільки і коли Україна нарос­тить свої можливості (політичні, економічні та воєнні), щоб стати впливовим суб'єктом у разі пере­розподілу й розширення зон впли­ву між державами Чорноморсько­го регіону.

Військо України. — 2011. — № 1. — С. 18-20.

Баган О.

Україна ХХІ століття: геополітичні виклики

Сучасні виклики перед Україною мають різні рівні розвитку та якості впливу. По-перше, українська нація і країна мають розбалансовану, на­віть розірвану ідентичність По-друге, на­ша держава не мас стійких і тривалих історичних традицій. По-третє, наші нація і культура постали на цивілізаційній межі між Європою і Євразією, і це систематично провокує світоглядні, ду­ховні, ціннісні і моральні розлами в українському суспільстві. По-четверте, українська нація (принаймні останніх три століття) історично розвивається без своєї стійкої еліти, яка або асимілювалася в чужі культури, або винищувалася імперськими сусідами. По-п'яте, у ширшому геополітичному і цивілізаційному контексті українська ідея є слабкою і хиткою через загальну недоформованість її органічного цивілізаційного простору — Середньої Європи (макрорегіон між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем, який регулярно розри­вали «вітри історії» ще в античну епоху, а потім агресивні імпер­ські сусіди — германський світ, Оттоманська імперія, Російська імперія). По-шосте, сучасна епоха глобалізації застала Україну з вищеописаними проблемами власного самоорганізовування, а її виклики вимагають від кожного народу велетенських мобіліза­ційних зусиль політичного, морального, інтелектуального, культурного характеру, таких зусиль, які наразі українська недоструктурована, недогартована нація виявити не може. Звідси — за­гальна розгубленість в українському суспільстві, розростання в ньому примітивного космополітизму, апатризму, відсутність са­мостійницької політики глибшого сенсу, розвиток психології клієнтизму (цивілізаційного наймитства), культурної вторинності, вульгарного масовізму.

Означені проблеми, які стоять перед українством, неможли­во розв'язати за один чи два роки, але можливо намітити віхи і координати для позитивного піднесення згодом. Від рівня самоусвідомлюваності кожної нації залежить рівень її сконденсова­ності політичної і культурної. Від кінця 1980-х рр., коли в Укра­їні почалися оновлювальні процеси в дусі демократії і протидії режимові та ідеології СРСР як імперської структури, переможними домінантами українського політичного мислення стали за­хідний лібералізм із широкою парадигмою його головних варто­стей (права людини, вільний ринок, максимальна свобода особи, секуляризм, соціальний прагматизм), технологічний прогре­сизм, ідея громадянського суспільства, визнання переваги світу капіталу і меркантилістської моралі. На цих пріоритетах будува­лася українська внутрішня і зовнішня політика: в країні прово­дилися ліберальні реформи. (без огляду на те, що самі ліберальні принципи не мали в українському соціумі історичних, органіч­них основ і їхня реалізація часто набувала карикатурних форм); усе західне ставало щораз більше нормою та еталоном, почина­ючи від джинсово-спортивної стилістики одягу і закінчуючи постійними апеляціями до високих ідеалів західної цивілізації при кожній нагоді і без нагоди; усі багатства країни віддали не­щадній приватизації, на основі чого раптово сформувався новий клас українських капіталістів, які відчули себе цинічними пана­ми суспільства, оскільки дивилися на це суспільство тільки зверху. У підсумку це привело до утворення в країні ситуації ультракапіталізму: фінансово-промислові клани цілковито кон­тролюють економічне і політичне життя держави і роблять це виключно у власних, а не суспільних інтересах.

Поява в Україні ве­ликих олігархічних партій на зразок колишніх «Громади» і НДП і теперішніх Партії регіонів. «Батьківщини», «Нашої України», «Фронту змін», «Народної партії», Партії промисловців і під­приємців та ін., які фактично є великими фінансово-промисло­вими холдингами, призвела до реального політичного колапсу в державі. Впливи цих середовищ профанують зміст та інституції демократії, у масових масштабах деморалізують суспільство, привчають його до примітивного споживацтва-підкупу і циніз­му. Парадоксом ситуації є те, що критикувати цю модель ультракапіталізму, власне її принципи і форми, в Україні майже неможливо, бо подається вона як «закономірність вільного рин­ку», тобто «вищий», «досконалий» зразок західної ліберальної демократії.

Український суспільно-політичний розвиток 1990-2000-х рр. набув гігантських ознак і характеристик імітаторства: відбувається доволі цинічна «гра в демократію», яка з приходом до влади Партії регіонів цілковито загрожує перейти у гру проти демократії, але демократичними методами. Колосальним стиму­лом для такого псевдодемократичного розвитку України є бли­зька присутність і подібні, спокусливі для багатьох, моделі роз­витку Росії, яка після приходу до влади В.Путіна і його середо­вища перетворилася на величезний плацдарм псевдодемократії та реального авторитаризму. Широка присутність в українсько­му суспільстві, і головне, серед його панівних, олігархічних верств, денаціоналізованої, малоросійської свідомості і мен­тальності, що захоплено копіює все російське, сприяє процесам прискореного наближення до зразків російської псевдодемокра­тії. У такий спосіб, якщо й надалі українське державне керів­ництво буде підігравати неоімперським планам Росії, Україна загрожує перетворитися у потужний фактор зміцнення у просто­рі цілої Євразії агресивного авторитаризму, що вестиме міжна­родну авантюрну стратегію на відтворення «Імперії Чингісхана» — мрії російських імперських теоретиків геополітики та ідеологів нового євразійського тоталітаризму від князя Ніколая Трубєцького (1890-1938) до сучасника Алєксандра Дугїна.

У цій стратегії Росія планує не лише створити свій полюс тяжіння планетарного масштабу, а насамперед розгорнути влас­ний цивілізаційний наступ. Використовуючи стратегічні зв'язки із Китаєм та Індією, що об'єктивно зберігають велику насторогу проти Заходу (насамперед проти США), Кремль планує об'єдна­ти всі зусилля Хартленду (серцевинної Євразії), великого євра­зійського Суходолу проти домінування цивілізації Римланду (берегових просторів). Моря, які уособлює союз Європи та Аме­рики. У цьому російському цивілізаційному наступі немає місця для самостійності України і самобутньої української націо­нальної ідентичності.

Події останніх років, коли Росії через ефективність власної дипломатії, системні помилки західних лідерів, міжнародну ко­н'юнктуру, через хаос і провальність внутрішньої політики більшості постсовстських країн, особливо України, вдалося зупинити процес інтеграції в західні структури решток середньоєвропейського простору (Білорусь, Молдова. Україна) та країн Закавказзя, зміцнити своє становище як імперії, висува­ючи на порядок денний серію нових загроз для цього простору. По-перше, такий розвиток подій стимулює агресивність Росії, яка стрімко нарощує свій військовий потенціал, плекає експансіоністську свідомість серед своєї еліти та в суспільстві загалом. По-друге, загальна нестабільність майже в усіх названих кра­їнах (окрім Білорусі) в будь-який момент може стати причиною вибуху громадянських і міжнаціональних конфліктів, які за за­коном ланцюгової реакції, підживлювані імперськими деструк­тивними впливами з боку Росії, можуть перекидатися з однієї країни на іншу. По-третє, використовуючи свої реальні потуги (фінансові, інституційні, геостратегічні, культурно-інформацій­ні), Росії вдалося підняти могутню хвилю новітньої русифікації, новітнього процесу цивілізаційного поглинання інших народів. Для цього використовуються і Православна Церква, і різнома­нітні інформаційні можливості, і система ідеологічної диверсії, яка базується на поєднанні методів зовнішньої розвідки з її та­ємними впливами і діями та концептуальної фальсифікації основ історії і культури сусідніх народів, доля яких різними спо­собами прив'язується до придуманої місії імперії. Головними диверсійними російськими ідеологемами є такі:

1. Середня Європа не має своєї цивілізаційної, геополітичної, культурної місії та ідеї;

2. православні країни і народи Середньої і Південної Євро­пи, щоб зберегти свою ідентичність перед цивілізаційним насту­пом Заходу, атлантизму, повинні посилювати зв'язки з Росією на всіх рівнях;

3. Захід переживає чергову кризу і не мас вже ні моральних,
   ні духовних, ані інтелектуальних сил, щоб перспективно розви­вати людство;

4. лише Євразія (Росія), поряд з іншими традиціоналістськими державами і культурами (Китай, Індія, Іран, арабський світ),
   зберігає духовні сили і спроможна оновити світову цивілізацію;

5. малі народи і держави об'єктивно не мають якоїсь геополітичної і цивілізаційної місії, і тому повинні приєднатися до певного імперського шляху;

6. уся система міжнародних стосунків, яка формувалася
   після 2-ї світової війни під явним впливом Заходу і його систе­ми вартостей, повинна бути перебудована на принципах багатополярності (читай, нових імперських головних геополітичних гравців, що підносяться, — Росії, Китаю, Індії. Ірану, Бразилії);

7. Захід не повинен диктувати свою систему вартостей — лі­беральної демократії, прав людини, вільного ринку, громадянсь­кого суспільства та ін., — оскільки він сам іноді діє фальшиво і цинічно (війна в Іраку, яка є лише політичним замовленням Ізраїлю, а цілком не боротьбою з новою ядерною загрозою, яка нібито йшла від режиму Саддама Хусейна), Захід, який випле­кав цілком приземлене, масове споживацьке суспільство, не має
   духовного авторитету, щоб вказувати народам, які зберегли свою сакральну культуру.

Усі ці ідеологеми служать тільки для одного: для підстав з розгортання нового російського імперіалізму.

Україна як найбільш органічне продовження Київської Русі у духовному, ментальному, культурному і геополітичному пла­нах фактично перебуває у найважливішій географічній зоні Се­редньої Європи. Це центральна держава цього простору. Відтак боротьба за Україну була завжди надзвичайно жорстокою — від татаро-монгольських спустошень до Голодомору 1932-33 рр. Головними чинниками, що визначають виняткове геостратегічне розташування України є такі:

а) особливо протяжна берегова лінія на Чорному і Азовсько­му морях (реально українці заселяли ще ширше Причорномор'я, аж до Кубані, але ці території, як відомо, відійшли на сьогодні до Росії) ;

б) природні багатства майже усіх українських теренів;

в) всебічна відкритість до різних світових просторів, що дає великі можливості для торговельних зв'язків;

г) «зіпертість» на Карпати українського простору, який у та­кий спосіб отримує опорну завершеність;

д) рівнинність більшості української етнічної території, через
що нація має постійну можливість для просторового розвитку;

є) значний географічний потенціал, велика мережа зручних рівнинних рік, поєднання географічних зон лісу, лісостепу і сте­пу, що сумарно забезпечує загальну внутрішню динаміку само­розвитку етносу і простору.

Великою проблемою для успішного геополітичного розвит­ку України була її історична недоформованість як морської держави і країни, приблизно половинна перетятість її просто­ру, що унеможливлювало гармонійний і перспективний розви­ток. Український етнос, попри його вітальне стремління до Півдня, завжди ніби відтинали від моря різноманітні кочівники й імперські утворення — печеніги, хозари, половці, монголи, Кримське ханство, Москва. Відтак, завоювання українцями степового Причорномор'я — це надважлива історична задача і геополітичне завдання.

У сьогоднішньому змаганні наддержав та блоків держав за домінування планетарного значення Україна повинна зайняти позицію конструктивного моделювання геополітики майбутньо­го з відмовою від орієнтацій прихованих імперських змагань. Виходячи з описаного вище, її аксіомами геополітичного і цивілізаційного розвитку мають бути такі:

1) всебічне виховання власної української середньоєвропей­ської ідентичності через налагодження різнопланових зв'язків політичних і культурних із державами усієї Середньої Європи;

2. максимальне плекання власної традиціоналістської. геро­їчної, ідеократичної національної свідомості і культури:

3. оптимальне використання геополітичного потенціалу
   української географії у напрямку Великої Чорноморської дуги —
   пріоритетні союзницькі зв'язки на південь в діапазоні Балкани — Туреччина — Кавказ — Закавказзя — Іран — Середня Азія: саме цей простір зберігає велику перспективу росту, оскільки всі народи цього простору наприкінці XX ст. вийшли на новий етап власно­го самооновлення, пов'язаного з їхніми національно-визвольни­ми устремліннями, цивілізаційними трансформаціями (у випад­ку із Туреччиною) та розташуванням на перехресті основних геополітичних тенденцій світу;

4. налагодження системи союзницьких геополітичних зв'яз­ків з ключовими державами світового цивілізаційного поясу
   Rimland, оскільки Україна як типово морська держава і націо­нальний тип ментальності об'єктивно спрямована на зближення з країнами, що виражають ідею індивідуальної свободи і соці­альної відкритості та динаміки, а це: США, Канада, Велика Бри­танія, Франція, Іспанія, Швеція, Японія, ПАР;

5. вибудовування системи протидій російському цивілізаційному наступові і тискові, який несе в собі загрози не тільки
   національно-культурній асиміляції для українства, а й цілкови­тої руйнації його духовно-ментальних основ. Війна Москви про­ти Середньої Європи має особливе, містичне й есхатологічне для неї значення: це вирішальне змагання за найважливіші пріо­ритети російського імперства — об'єднання східних слов'ян, створення великого православного ядра, повномасштабний ви­хід до теплого, південного Чорного моря, оволодіння просто­ром, який перетворює Росію на супердержаву, — тому Москва
   завжди націлена знищити всі буттєві й цивілізаційні сутності середньоєвропейства: його органічні культурно-інституціалістські
   зв'язки з Європою, унійні церкви і самобутні духовні традиції,
   глибинні специфіки національних світоуявлень.

6) принцип зближення і стимуляції щодо розвитку тюркськомовного світу, який може стати згодом значним фактором-важелем для перебудови геополітичної ситуації в Євразії: тюрксь­кий клин одночасно обмежує можливості Індії на півночі, підва­жує могутність Китаю, розбалансовує геостратегічну єдність Росії, оскільки через просторі землі, заселені волзькими татара­ми й духовно й етнічно спорідненими з ними народами, ніби розрізає навпіл російський простір, сягаючи майже Північного
Льодовитого океану. Водночас цей тюркський світ є природним
союзником для народів Північного Кавказу, які вже послаб­люють монолітність Російської імперії. Україні треба лише вис­тупати з політичними ініціативами в тюркськомовному світі, на­лагоджувати з ним взаємовигідні економічні зв'язки, і потрібні процеси розвинуться самі собою. Першими кроками вже мало б стати створення Інститутів Кавказу і Тюркології в Україні, які б займалися системним вивченням специфіки цих світів.

Для реалізації усіх цих геополітичних концепцій потрібна політична монолітність самої України, усвідомлення її політич­ною елітою власних національних інтересів в геостратегічній перспективі. Перебування при владі проросійської, малоросійсь­кої за духом і мисленням Партії регіонів унеможливлює будь-який позитивний геополітичний і цивілізаційний розвиток Укра­їни. Тому зараз особливої актуальності набуває другий принцип з геополітичних українських аксіом: «максимальне плекання власної традиціоналістської, героїчної, ідеократичної націо­нальної свідомості і культури». Лише революційне оновлення українського суспільства і ментальності в дусі пробудження на­ціональної гідності і всеохопного утвердження принципів націо­нальної наступальності може змінити цю критичну ситуацію

Універсум. — 2011. — № 1-2. — С. 9-12.

Новакова Н.

Геополітичний вимір відносин України та ЄС

Останні розширення ЄС у 2004 та 2007 роках не лише змінили внутрішню ідентичність та принцип функціонування Європейського Союзу, а й регіональний баланс сил, стратегію контролю над енергетичними поставками, що позначилося на розподілі територій та зовнішній політиці.

Пріоритетом для ЄС є збереження стабільності у країнах, розташованих на периферії Європейського Союзу. Очевидно, що після розширення геополітичний стрижень ЄС посунувся на схід. Головним регіональ­ним інструментом радикальних змін стала Європейсь­ка політика сусідства. Цей інструмент Україна сприйня­ла негативно, але його застосування — підтвердження домінування регіонального підходу в європейській зовнішній політиці, що не завжди відповідає інтересам ЄС як великого геополітичного гравця.

Нині на геополітичні відносини України та ЄС впли­вають інтереси різних груп країн-членів. Зокрема, так звана Стара Європа — Німеччина, Франція та Італія не хочуть жертвувати власними економічними відноси­нами з Росією заради безпеки України та її повної євроінтеграції. Західноєвропейські країни де-факто ветують членство України в ЄС і НАТО. Франція, нап­риклад, вбачає в розширенні ЄС на схід потенціал для посилення американського впливу всередині ЄС. Цю тенденцію посилила стратегія входження в ЄС через НАТО: тобто членство в альянсі, особливо під час розширення 2004 року, розглядалося як одна з го­ловних передумов вступу до Євросоюзу. Відповідно до такого сценарію країни Центральної та Східної Європи отримали гарантії безпеки та остаточно вийшли зі сфе­ри впливу Росії. Таким чином, через НАТО країни-кандидати на вступ до ЄС отримують змогу використо­вувати механізм впливу США на країни Європи.

Нині геополітичний контекст розширення ЄС та НАТО змінився. Під час першої хвилі Росія була ослаб­лена. Тепер, не в останню чергу завдяки підвищенню впродовж десятиліття цін на енергоносії, вона посили­ла свої позиції, які вже неможливо ігнорувати.

Характеристики України як потенційного члена НАТО та ЄС слабші, порівняно з іншими країнами Східної та Центральної Європи.

Відсутність підтримки вступу України до НАТО, сумніви Європи щодо надання перспективи членства залишає нашу державу так би мовити на нічийній те­риторії, без інституційної підтримки Заходу. За таких умов українській прозахідній еліті важко отримати підтримку населення щодо проведення болючих політичних та економічних реформ, які потрібні для модернізації країни та посилення її незалежності.

Геополітичне майбутнє європейського проекту та його роль у світовій політиці безпосередньо пов'язані з ефективністю співпраці з країнами, регіонами та субрегіонами, що є безпосередніми сусідами Євросоюзу.

Виділяють три стратегічні варіанти відносин ЄС із власною периферією. Перший — це стабілізація. В цьо­му разі мета ЄС полягає лише в уникненні конфліктів і те­риторіальних сутичок. Другий варіант це європеїзація. Тут Євросоюз має на меті поширення власних норм та цінностей, не пропонуючи членства зацікавленим країнам. Третій варіант — це інтеграція, що полягає у на­данні членства після процесу вступу. Нині Європейську політику сусідства можна віднести до другого типу. Ук­раїна є периферією, що збігається для двох геополітичних центрів.

Одним із чинників, який ускладнює вироблення ефективної геополітичної стратегії ЄС щодо східних країн-сусідів, є співвідношення політик стосовно Росії та східноєвропейських країн (Білорусі, України, Мол­дови). Хоча, відповідно до конституцій, вони є нейт­ральними країнами, Україна та Молдова задекларува­ли політичну мету вступу до ЄС, а в Білорусі триває процес ізоляції від західного світу. Москва вважає західні країни СНД ключовими і з економічних мірку­вань, і з міркувань безпеки. З точки зору ЄС після роз­ширення вони можуть стати буфером у 60 мільйонів людей між сферою інтересів Росії — на заході і ЄС та НАТО — на сході.

Європейська політика сусідства базується на поєд­нанні регіональних та двосторонніх підходів. Вона має принести користь і країнам-партнерам, і ЄС завдяки поглибленню партнерства та поширенню європейсь­ких цінностей.

Регіональний вимір східної політики полягає в пер­спективі руху до значної інтеграції, що включає доступ на внутрішній ринок ЄС. Двосторонній вимір базується на диференціації партнерів з метою поглиблення співпраці відповідно до потреб та можливостей окремих країн. Головний інструмент для встановлення двосторонніх відносин між ЄС та окремою країною — це план дій. Він описує цілі в різноманітних сферах (політичній, безпековій, економічній, комерційній, охороні навколишньо­го середовища, науковий та культурній). Впровадження таких дій супроводжується фінансовою та технічною до­помогою ЄС.

Східне партнерство ЄС має набагато більше відмінностей між підходами до різних країн, ніж Євро­пейська політика сусідства. Формально вона має на меті посилити наявні форми регіональної та субрегіональної співпраці й створити інституції для їх подальшого роз­витку. ЄС не прагне до створення нових регіональних об'єднань, які могли б посилити геополітичні позиції їхніх членів, але підтримує наявні.

Проте, з одного боку, ЄС заохочує регіональну співпрацю в усьому світі та позиціонує себе як успішний приклад такої співпраці, з другого, ЄС ніколи не надавав підтримки регіональній співпраці між рес­публіками колишнього СРСР, зокрема в контексті СНД. Цю позицію можна пояснити геополітичними мірку­ваннями: підписання договору з СНД чи з деякими країнами, що до нього входять, легітимізувало та по­силило б контроль Росії над близьким зарубіжжям. Саме тому Європейська комісія чітко заявила, що колишні радянські республіки не можуть вважатися монолітним блоком, навіть якщо перед ними постають спільні виклики.

Відносини між Україною та ЄС впливають не лише на геополітичне положення цих двох суб'єктів — від їх інтенсивності та результатів залежить баланс глобаль­них інтересів. Попри те, що для ЄС наразі геополітичний аспект відносин з Україною не є пріоритетним, та й Україна не має чіткої довгострокової геополітичної стратегії (або регулярно змінює акценти в такій стра­тегії), наша держава перебуває в зоні постійної гео­політичної напруги, яка, зокрема, впливає на відноси­ни Україна — ЄС. Аби бути суб'єктом, а не об'єктом гло­бального геополітичного протистояння, Україна має розробити та послідовно втілювати власну стратегію у відносинах з ЄС, яка базувалася б не на міфологемах та сценаріях, що продукують глобальні геополітичні гравці, а передусім на власних прагматичних інтересах України.

Віче. — 2011. — № 2. — С. 4-6.

Ткаченко І.

Європейська перспектива: тернистий шлях України до Європи

Інтеграція нашої держави до Європи, поєднана з одночасним розвитком динамічних взаємин з іншими потужними світовими гравцями — Росією, Японією, Китаєм, Індією, Бразилією, — допоможе їй адаптуватися до змін, що відбуваються, та посісти гідне місце на світовій арені. На цьому шляху Україні потрібно здолати багато пе­решкод. Це стосується насамперед захисту національних економічних інтересів (що, як бачимо, не надто успішно вдається), без чого неможлива ефективна участь у міжна­родному поділі праці, та поступового покращення іміджу нашої держави у світі через проведення реальних реформ і курс на вдосконалення законодавства та демократизацію українського суспільства. Потрібно виконати надзвичайно складну роботу, аби підготувати економіку, законодавство, правову сферу, зовнішню та внутрішню політику і, насамперед, саме українське суспільство, до то­го, щоб членство України в ЄС вийшло за рамки протоколів про наміри і набуло реальних рис.

Попри усвідомлення українським суспільством та владними структурами розуміння того, що європейська інтеграція — це, насамперед, внутрішня, а не лише зовнішня політика, ця парадигма недостатньо закріпила­ся в їхніх діях. Так звані реформи, які повинні б наблизи­ти Україну до ЄС, мають непереконливий вигляд і для са­мих українців, і для європейців.

І це аж ніяк не дивує. Нерідко реалізація реформ у нас зводиться лише до розробки законопроектів, без належної уваги до їхньої якості та своєчасного ухвалення, годі вже казати про ретельну імплементацію. По суті, йдеться про очевидне пробуксовування державних структур: через не­ефективність бюрократичного апарату покладати на нього відповідальність за європейську інтеграцію надзвичайно небезпечно й недоцільно. Украй громіздкий і наскрізь ко­румпований штат державних чиновників, який перейняв усі найгірші риси радянської системи управління, надто негативно впливає на і без того низький рейтинг.

Ще один чинник, який є перепоною для входження України в тісніший контакт з ЄС, — це взаємини з Росією. У контексті російського геостратегічного бачення Україна мала увійти до інтеграційних формувань пострадянського простору під домінуванням Російської Федерації. Аналіз тенденцій розвитку україно-російських відносин, особливо 2010 року, доводить, що небажання Росії бачити Україну в колі європейських держав набуло рис цілеспрямованої політики, мета якої — включення на­шої держави до жорсткішої системи залежності від Моск­ви, за аналогією з «білоруським варіантом». У разі поси­лення впливу Кремля, про членство України в ЄС можна практично забути, особливо якщо Брюссель реально відмовиться від будь-якої інституційної взаємодії з нею, остаточно відвівши нашій державі роль буфера між східними кордонами ЄС та Російською Федерацією.

Іншою внутрішньою проблемою, що стоїть на заваді євроінтеграції України, є виразний внутрішній поділ ук­раїнського суспільства на схід і захід, які мають чітку геог­рафічну орієнтацію на Росію та ЄС відповідно. На жаль, му­симо констатувати, що вітчизняній владі не вдалося подолати суспільний розкол і належним чином забезпечити висвітлення переваг членства України в ЄС та НАТО, що особливо помітно на сході й півдні нашої держави.

Але в будь-якому разі політику ЄС щодо України слід визначити як таку, що не має чіткої концепції. На ній ле­жить тавро подвійності, двозначності й навіть суперечли­вості, про що свідчать наслідки розширення ЄС на Схід. Причини варто шукати в подіях 1993 року, коли в Маастрихті було прийнято принципове рішення про доцільність розширення Євросоюзу, а також визначено його можливі кордони. Йшлося, насамперед, про «відновлення Європи» в межах, що існували до початку Другої світової війни. Са­ме тоді й було вирішено, які країни мають поповнити спи­сок членів Європейського Союзу в майбутньому, на основі чого й будувалася політика розширення організації. На превеликий жаль, Україна до списку кандидатів не потра­пила, але варто відзначити, що, щойно здобувши на той момент незалежність, шансів як таких вона не мала.

Як зазначив в одному зі своїх інтерв'ю Вацлав Гавел, «Європейський Союз шукає зараз відповідь на те саме пи­тання, що й Україна: де закінчується Європа?». Фактич­но, в уяві європейців лінія розламу пролягає саме західним кордоном нашої держави, яка, таким чином, є лише сусідом, але аж ніяк не перспективним членом європейсь­кої сім'ї. Сьогодні це сприйняття ще більше утвердилося внаслідок реального розчарування в Європі українською перманентною політичною кризою 2005-2009 років, непередбачуваними наслідками світової економічної кризи, її впливом на вітчизняну економіку тощо.

Чи означає все сказане, що наша держава не має жодних шансів на вступ до Європейського Союзу? Зви­чайно ж, це не так! Українцям слід, у першу чергу, пам'ятати, що в світі й надалі пануватиме правило: міждержавні відносини не будуються на альтруїзмі, а визначаються інтересами. Україна стане членом ЄС тіль­ки тоді, коли останній буде в цьому зацікавлений. Варто не забувати й про те, що європейська інтеграція обирає справді гідних, а тому Україна ще має докласти багато зусиль, аби набути необхідних чеснот.

Головна ідея, яку українській стороні потрібно донести до своїх європейських колег, — це розуміння того, що об'єднання Європи є процесом, котрий ще далекий від свого завершення. Доти, доки будь-яка країна (в тому числі Україна) стоїть на порозі Європейського Союзу, об'єднання не можна вважати завершеним, а розширення — успішним. Ми зобов'язані спрямувати політичну думку ЄС щодо України в русло неминучості нашого членства в цій організації. Це буде, звичайно, складно, адже для ба­гатьох європейців Українська держава вже остаточно опи­нилася за межами Європи. Водночас успішні дії наших слов'янських сусідів по регіону Центрально-Східної Євро­пи показують, що тут немає нічого неможливого.

Часто можна почути фразу, що ми Європі не потрібні. Навіть якщо й так, що тоді заважає українцям працювати над тим, аби домогтися взаємності з Європою? Україна має зрозуміти, що ключі від членства в Європейському Союзі — в її власних руках, і їй слід замислитися над тим, як цими ключами скористатися. Водночас навряд чи вар­то намагатися випередити події й марно витрачати час на дискусії щодо часових меж вступу нашої країни до ЄС — потрібні не розмови, а дії. Час розмов залишився в ми­нулому, а перед Україною постають нові завдання на шляху реалізації омріяної мети.

Для успішного втілення своїх прагнень наша держава може скористатися перевагами, наприклад Східного партнерства Серед них — нові посилені угоди між ЄС та країною-партнером, створення поглиблених зон вільної торгівлі, лібералізація візового режиму з мож­ливістю започаткування візового діалогу, створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адмініст­ративної спроможності країн-партнерів.

Уже сьогодні ми є свідками певних практичних кроків, спрямованих на поглиблення діалогу Україна — ЄС. 9 липня 2010 року Київ відвідав президент Ради ЄС Герман ван Ромпей, під час його візиту було приділено увагу таким актуальним проблемам, як переговори про створення зони вільної торгівлі, лібералізація візового режиму, підготовка до підписання угоди про асоціацію та дотримання в Україні демократичних свобод. Хотілося б вірити, що це не лише декларації, а й реальні кроки, свідчення вірності обраному нашою державою стра­тегічному курсу. Й хоча на сьогодні питання про перспек­тиви членства України в ЄС не порушується, вона, як і будь-яка інша європейська країна, може розраховувати на входження до організації у майбутньому, відповідно до статті 49 Договору про ЄС (Маастрихтського догово­ру 1993 року) та після виконання всіх необхідних вимог до кандидата на вступ. Тому сьогодні потрібно вести діалог про якісне наповнення вже наміченого курсу конк­ретним змістом, визначення пріоритетів та належне інституційне забезпечення цього процесу. Адже лише досягнення стандартів, необхідних для держави, яка гідна бути членом ЄС, надасть Україні реальну мож­ливість зберегти національну ідентичність і не стати жертвою глобальних світових зрушень.

Віче. — 2011. — № 2. — С. 7-8.