Законодавчо закріплений позаблоковий статус України став одним з самих значущих зовнішньополітичних кроків за всю пострадянську історію. Україні потрібно успішно балансувати між Сходом та Заходом, переймаючи єв­ропейські цінності та отри­муючи вигоду з співробітництва зі східним сусідом. ­Однак проблема по­лягає в тому, що зовнішнім гравцям в особі Москви і Брюсселя вже не цікава «неприєднувальна» політика України, і тому вони при­мушують її до якнайшвидшого геополітичного та геоекономічого самовизначення.

Третій випуск прес-дайджесту продовжує висвітлювати проблеми та здобутки на ниві зовнішньополітичних відносин України з Європейським Союзом та Росією.

* * *

Снігир Олена

«Східне партнерство» — вже не ініціатива, ще не стратегія

Відносини з державами Східної Європи є важли­вим напрямом зовнішньої політики ЄС. Протягом десятиліття ЄС вибудовував свою стратегію відносин із краї­нами Східної Європи в рамках Європейської полі­тики сусідства. Ця політи­ка не могла забезпечити адекватної відповіді на ви­клики у відносинах Євросоюзу зі своїми сусідами. Дискусії щодо оновлення ЄПС, які розпочалися ще 2006 р., передбачали необ­хідність вироблення окре­мої стратегії Євросоюзу для східного виміру. Було здійснено спробу офор­млення регіональної спів­праці через започаткування ініціативи ЄС «Чорно­морська синергія». Фак­тична недієздатність цієї ініціативи обумовила по­дальші дискусії щодо схід­ної політики ЄС та започаткування «Східного партнерства».

На час проведення уста­новчого саміту «Східного партнерства» у Празі у 2009 р. Євросоюзом було ухвалено рішення перевес­ти відносини з усіма шіс­тьма державами Східної Європи до єдиного форма­ту Угоди про асоціацію зі створенням поглибленої зони вільної торгівлі, а багатосторонній вимір регіо­нальної співпраці оформи­ти у низку механізмів спів­праці секторального рівня. Найбільш важливу скла­дову польсько-шведської ініціативи — визнання пер­спективи членства східно­європейських держав у ЄС — було виключено, а рівень співробітництва в прак­тичних сферах не був чітко визначений. Таку суттєву концептуальну обмеже­ність спричинила потреба віднайти прийнятне рі­шення для всіх членів ЄС, беручи до уваги суттєві розходження в їх зовнішньополітичних пріоритетах. Однак остаточний варіант "Східного партнерства" негативно сприйняли як центральноєвропейські держави-члени ЕС, так і Україна.

Критична реакція Украї­ни щодо «Східного пар­тнерства» була спричине­на тим, що ця ініціатива, як і відповідно вся східна політика ЄС, не врахову­вала українське бачення європейського проекту. Очікування України щодо нової східної політики ЄС значно перевищували результат — новий формат не містив жодних принципо­во нових підходів. У прий­нятому вигляді «Східне партнерство» свідчило про те, що Євросоюз обрав для себе позицію спостерігача за розвитком політичних процесів у регіоні, відмов­ляючись, принаймні на цьому етапі, відігравати активну роль, що забезпе­чувала б його присутність як балансира для росій­ської регіональної присут­ності.

Не маючи готової східної стратегії, ЄС на рівні двос­торонніх відносин застосу­вав до країн-партнерів по­літику «успішного преце­денту». Україна в цьому разі відіграє роль «флагма­на» — саме на базі україн­ського досвіду Європейсь­кий Союз виробляє об'єд­нуючі підходи до співпраці з іншими східноєвропей­ськими країнами-партнерами.

Наразі ще рано говорити про успіх чи неуспіх фор­мату багатостороннього співробітництва в рамках «Східного партнерства». Однак на увагу заслуговує той факт, що за два роки не було запропоновано жод­ного повномасштабного проекту, який охоплював би весь простір Східної Європи, а ініціативи щодо реалізації конкретних про­ектів у рамках багатосто­роннього виміру, що про­сувалися у 2010 р. Украї­ною спільно з Білоруссю, а також у форматі Україна-Білорусь-Литва не були успішними через брак фі­нансування.

Таким чином, Україні поки що лише на словах ві­домо про переваги та інно­вації «Східного партнерс­тва». На практиці ця ініці­атива була односторон­ньою з боку ЄС, поклика­ною оптимізувати та систематизувати зовнішню політику Євросоюзу на східному напрямку. Однак сьогодні «Східне парт­нерство» — єдині рамки, в яких ЄС вибудовує свої відносини з шістьма краї­нами Східної Європи, включно з Україною.

Потреба у внесенні змін на концептуальному рівні у східну політику Євро­пейського Союзу загалом та «Східне партнерство» зокрема визнається як ЄС, так і країнами Східної Єв­ропи. Без цього криза схід­ної політики Євросоюзу набуде системного харак­теру та постійно потребуватиме трансформаційних заходів.

Протягом двох десяти­літь політика ЄС щодо своїх сусідів еволюціонувала в межах конструкти­вістського та раціоналістського підходів. Причому, відповідні зміни мали міс­це і з боку держав-партнерів ЄС, зокрема України. Спостерігалося три фази розвитку політики сусід­ства:

1. початкова — конст­руктивістська, приблизно час започаткування Євро­пейської політики сусід­ства. Протягом цієї фази ЄС (через Європейську Комісію) і держави-партнери робили акцепт на
   «культурній та світогляд­ ній спільності»;

2. друга — змішаного раціоналізму, під час якої на­голос ставився на пріори­теті співробітництва перед інтеграцією та пріоритеті
   інтересів перед цінностя­ми;

3. третя (нинішній час) характеризується сильним реалізмом обох сторін з пріоритизацією отриман­ня максимальних вигод від співробітництва.

Посилення на сучасному етапі реалістського підхо­ду з боку держав-партнерів по Європейській полі­тиці сусідства, зокрема України, є позитивним яви­щем, що дає змогу Україні зайняти більш активну по­зицію у відносинах із ЄС. Україна поступово відмов­ляється від сприйняття по­літики «Східного пар­тнерства» як такої, що об­межує її європейську пер­спективу, натомість звер­тає увагу на цінність прак­тичного наповнення про­понованого формату від­носин. Україна починає го­ворити з ЄС однією мовою та щодо конкретного пред­мету — умов і переваг за­пропонованих форматів співробітництва. Подіб­ний підхід також позбав­ляє Євросоюз можливості розбудовувати відносини з країнами Східної Європи через асиметричну проек­цію власних норм (бери або йди), абсолютні пере­ваги і прогресивність яких не ставляться під сумнів.

Для України спро­можність ЄС напов­нити свої відносини зі Східною Європою стратегічним зміс­том є чи не більш важливою, ніж для Євросоюзу. Україна тут може відіграва­ти лише непряму роль, оскільки йдеть­ся про формування зов­нішньополітичної стратегії ЄС. Однак чутливість про­цесу вироблення зовніш­ньої політики Європей­ського Союзу до зовнішніх впливів створює додаткові можливості для України.

Разом з викликами Ук­раїна поділяє і стратегічні цілі Євросоюзу в реаліза­ції «Східного партнерст­ва» — трансформацію країн регіону (їх європеїзацію), прив'язку країн Східної Європи до ЄС та посилен­ня безпеки у зоні Чорного моря. Успішне досягнення зазначених цілей можливе за умови вирішення клю­чового завдання ЄС — зба­лансування у своїй східній політиці двох напрямів — «Східного партнерства» та відносин із Росією. Ус­пішність зовнішньої полі­тики України залежить від вирішення схожої пробле­ми — поєднання євроінтеграційного та російського зовнішньополітичних нап­рямів.

Ураховуючи таку страте­гічну мету «Східного парт­нерства», як посилення безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні, досить дивною виглядає відсутність у самій ініціа­тиві безпекового виміру співробітництва, хоча при­чини уникання чутливої тематики цілком зрозумі­лі. Усвідомлюючи неповно­цінність «Східного парт­нерства» без цього виміру співробітництва, ЄС заяв­ляє про необхідність до­повнення ініціативи спів­працею в рамках іншого формату «Чорноморської синергії». Поєднання двох ініціатив є малоймовір­ним, однак доповнення «Східного партнерства» політичним і безпековим вимірами співробітництва було б дуже корисним для всіх його учасників. Це може бути здійснено через започаткування но­вої платформи під назвою «Співробітництво у сфері політики та безпеки» або через переформатування існуючої платформи зі зміною її назви «Демокра­тія, належне врядування та стабільність» на назву «Співробітництво у сфері політики та безпеки». Слід зауважити, що така платформа пропонувалася ще в шведсько-польській ініці­ативі щодо за­провадження «Східного парт­нерства».

Збільшення політичної при­сутності Євро­пейського Сою­зу в Чорномор­ському регіоні є важливим кро­ком до страте­гічного напов­нення східної політики ЄС. Однак Євросоюз та­кож повинен бути готовий до поступового збільшен­ня політичних і функціо­нальних можливостей «Східного партнерства» та надання обмежених фор­матів інтеграції. Зокрема, ЄС міг би запропонувати як концептуальне допов­нення до «Східного пар­тнерства» положення про перспективу отримання членства в ЄС через ме­ханізм оцінки виконання комплексу умов — досяг­нення відповідних крите­рії та етапів, а саме, Копенгагенських критері­їв, як етапи можна розгля­дати функціонування Уго­ди про асоціацію і глибо­ку та всеосяжну зону вільної торгівлі, запровад­ження безвізового режи­му, ефективну інтеграцію в європейський освітній та гуманітарний простір тощо.

Ураховуючи складність сучасних політичних про­цесів у Європейському Союзі та Середземномор­ському регіоні, досить складно говорити про ча­сові перспективи внесення якісних змін у політику ЄС на східному напрямку. Прискорити цей процес можна лише об'єднавши зусилля зацікавлених кра­їн. Тому Україна повинна врахувати можливості двосторонньої дипломати як для вироблення спіль­ного бачення розвитку «Східного партнерства», так і для просування необ­хідних змін на рівні ЄС.

Зовнішні справи. — 2011. — № 5-6. — С. 28-31.

Лавринович Олександр

Європейський вимір судово-правової системи України: реформи в дії

В листопаді цього року виповнить­ся шістнадцять років з дня, коли наша держава стала повноправ­ним членом найбільш впливової в галузі верховенства права та захисту прав людини європейської організації — Ради Європи. Оскільки в травні Україна вперше набула права головувати в Комітеті міні­стрів цієї організації, підійшов час підбити певні проміжні підсумки нашого членства та визначити, чи стало наше прийняття до клубу держав, які заявили своїми пріо­ритетами захист європейських стандартів прав та свобод, поштовхом до покращен­ня власної, національної правової системи.

Вже через рік після набуття членства в Раді Європи Україна зробила найважли­віший крок в своєму правовому становлен­ні — прийняла Конституцію, яка не тільки зробила найбільші досягнення в галузі за­хисту прав людини частиною національ­ного законодавства та нормами прямої дії, але й була визнана найкращою Конституці­єю на теренах тогочасної Європи.

Завдяки цьому подальше реформування правової системи України отримало лише один можливий напрямок — на захист вер­ховенства права, підтвердженням чого стало і подальше скасування смертної кари в Україні, і введення адміністративної юстиції, в рамках якої стало можливим вирі­шення суперечок між особою та державою у відповідності до європейських стандартів, і реформування цивільного процесуально­го законодавства, яке було високо оцінено Парламентською асамблеєю Ради Європи.

Але зрозуміло, що на шляху удоскона­лення національної правової системи не все вдавалось зробити ідеально і швидко.

Так, наприклад, тільки зараз завдяки прийняттю Закону «Про судоустрій і ста­тус суддів» ми можемо говорити, що зако­нодавство нашої держави щодо діяльності судової системи нарешті в повній мірі від­повідає європейським стандартам в галузі справедливого судочинства.

Так, Законом створено в Україні єдину систему касаційної інстанції на чолі з від­повідними вищими судами. Ліквідовано військові суди, існування яких суперечило європейським стандартам та практиці Європейського суду з прав людини Запроваджено новий механізм добору та відповідальності суд­дів, який побудовано на засадах конкурування та прозорості, законом визначено чіткий перелік під­став дисциплінарної відповідальності суд­дів. Запроваджено автоматизова­ну систему документообігу та розподілу справ у судах.

Необхідно відзначити, що у положеннях цього Закону максимально враховано ви­сновки Венеціанської комісії, надані на за­конопроекти з питань судоустрою і стату­су суддів, що раніше перебували на розгля­ді Верховної Ради України. Також було вра­ховано попередні висновки експертів Ради Європи до проекту зазначеного Закону, на­дані в червні 2010 року.

Але при тому, що нашою державою виконано майже всі зобов’язання, які були взяті на себе під час вступу до Ради Європи, тим не менше, ми маємо констатувати, що залишилась ще одна сфера законодавства, яка потребує максимальної уваги з метою якнайшвидшого її приведення до європейських стандар­тів Це сфера кримінального судочинства, яка включає в себе і Кримінально-процесуальний кодекс, який ми отримали в спадок від Радянського Союзу і зміню­вали лише фрагментарно, що не змінило його обвинувачувальної ідеології, і законодавство щодо діяльності прокуратури і адвокатури, які мають стати рівноправними учасниками кримінального провадження.

Вдосконалення кримінально-процесуального законодавства має здійснюватися, насамперед, шляхом переформатування і спрямованості кримінального процесу на об’єктивне дослідження обставин спра­ви та реальне, а не декларативне втілення принципів гуманізму, змагальності та диспозитивності у процесі.

Задля цього, в першу чергу, потребують підвищення стандарти захисту прав люди­ни під чає досудового слідства.

Істотних змін потребує процедура допиту свідків та обвинувачених задля подолання досить розповсюдженої на сьогодні негативної
практики, коли особи, які допитуються як свідки (тобто не мають права відмовитися від дачі показань), у подальшому переходять у статус обвинувачених.

Потребують зміни також строки досудового розслідування, які мають бути досить короткими і водночас достатніми для притягнення винної особи до відповідальності. Такі строки мають відповідати змісту поняття «розумні строки» відповід­но до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Єв­ропейського суду з прав людини.

Такий комплексний підхід дозволить суттєво зменшити випадки порушення права людини на розумний строк розгляду її справи та сприятиме підвищенню внутрішньої дисципліни осіб, які проводять досудове розслідування.

Також потребує приведення у відповідність до міжнародних стандартів і вимог Конституції України перелік запобіжних заходів, їх тривалість, процедура застосування та порядок оскарження.

Потребує реального, а не декларативно­го втілення у законодавстві принцип процесуальної рівності та змагальності сторін
у кримінальному провадженні. Зазначене можливо досягнути шляхом надання рівності у праві подачі інформації сторонами і провадження безпосередньо до суду.

Окремої уваги потребує питання роз­ширення прав потерпілого, підвищення його процесуального статусу, зокрема, шляхом посилення процесуального впливу потерпілого як сторони обвинувачення на процес кримінального переслідування або на його припинення.

Ще одним аспектом реформування кримінально-процесуального законодавства є удосконалення процедури судового контролю. В цьому контексті можливим є запровадження інституту слідчого суд­ді, який здійснюватиме судовий контроль на стадії досудового розслідування та вирі­шуватиме питання, пов'язані із усіма мож­ливими під час досудового розслідування обмеженнями прав та свобод громадян.

Потребує істотних змін і роль суду, який повинен бути позбавлений повноважень інквізиційного характеру. Задля цього слід скасувати інститут повернення справи на додаткове розслідування, який на сьо­годні, по суті, замінює виправдувальні ви­роки в судах. Крім того, необхідно позба­вити суд невластивої йому функції судово­го слідства, зокрема права надавати дору­чення із проведення слідчих дій за власною ініціативою.

Процедура оскарження судових рішень потребує реформування, зокрема, в части­ні позбавлення судів першої інстанції по­вноважень визначати подальшу долю апе­ляційних скарг, що на сьогодні є серйоз­ним обмежуючим фактором щодо доступу громадян до правосуддя.

З наведеного зрозуміло, що цілі стоять досить амбітні, але досягнення їх дозволить нам не тільки створити систему, при якій кожен почуватиметься захищеним навіть в рамках кримінальної юстиції, але й заявити про виконання всіх своїх зобов'язань перед Радою Європи.

Хоча, власне, це не є самоціллю. Голо­вним завданням для нас є впевненість в тому, що Україна є гідним членом Ради Європи, в правовій системі якого права людини є дійсно найвищою цінністю.

Бюл. М-ва юстиції України. — 2011. — № 6. — С. 7-10.

Шпакович Ольга

Вступ України до Європейського Союзу: переваги та перспективи

Сьогодні ми маємо новий Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року, в якому в ст. 11 зазначається: Україна як європейська позаблокова держава здійснюватиме відкриту зовнішню політику та прагнутиме співробітництва з усіма заінтере­сованими партнерами, уникаючи залежності від держав, груп держав чи міжнародних структур.

Однією з основних засад зовнішньої політики визна­чено забезпечення інтеграції нашої держави до євро­пейського політичного, економічного, правового прос­тору з метою набуття членства в Європейському Союзі. Тому для України, котра проголосила свою незалежність і стала на шлях демократичних перетворень і побудови правового суспільства, членство у Світовій організації торгівлі (СОТ), Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та інших, подальша співпраця з Євро­пейським Союзом, Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) має стратегічне значення, позаяк євро­пейський вектор зовнішньої політики України, особливо співробітництво з різними, передусім економічними, ор­ганізаціями, є одним із пріоритетних.

2008 року Україна набула членства в СОТ. Сьогодні Світова організація торгівлі виконує функції багатосто­ронньої торговельної угоди для країн, котрі беруть участь у ній. Приєднавшись до СОТ, Україна, отримала режим найбільшого сприяння та національний режим для товарів, експортованих та імпортованих українською стороною. Крім того, наша держава отримує захист від можливого застосування іноземними державами диск­римінаційних податків, акцизів, митних зборів. Водночас здобуває і низку переваг, у тому числі й політичних, що підвищують рейтинг і престиж нашої країни, а також на­дають змогу самій впливати на розвиток механізму міжнародних відносин.

Вступ України до СОТ створив підґрунтя для початку переговорів стосовно нової угоди з Європейським Сою­зом, основою якої мала стати зона вільної торгівлі. У ве­ресні 2008 року на Паризькому саміті Україна-ЄС сторо­ни дійшли згоди, що це буде угода про асоціацію. У зв'язку з підготовкою нової угоди в червні 2009-го на засіданні Ради з питань співробітництва Україна-ЄС у Брюсселі схвалили Порядок денний асоціації (ПДА). Цей документ набрав чинності 24 листопада 2009 року шля­хом обміну нотами між дипломатичними відомствами України та ЄС. ПДА замінив План дій Україна-Євросоюз Він знаменує початок першого етапу інтеграції України до Євросоюзу, бо спрямований на імплементацію май­бутньої угоди про асоціацію, складником якої стане зона вільної торгівлі.

Серед принципів співробітництва сторін у форматі нових відносин ПДА робить наголос на повазі до за­гальної мети щодо досягнення асоціації, до спеціаль­ної мети щодо полегшення та підготовки реалізації угоди про асоціацію, на забезпеченні прозорості, спільної відповідальності сторін за реалізацію ПДА, досягненні помітних результатів шляхом поступової імплементації практичних заходів, спільній оцінці імплементації шляхом доповідей, моніторингу досяг­нутого прогресу.

До інструментів імплементації ПДА відносяться обмін технічними експертами й радниками, успішним досві­дом і ноу-хау; надання інформації, підтримка здатності до створення та розвитку інститутів, поради щодо гар­монізації з правом Європейського Союзу.

В умовах нинішньої зовнішньополітичної ситуації мета України — передусім економічне співробітництво з Європейським Союзом, яке необхідно ефективно та швидко розвивати. У зв'язку з цим ефективними й ре­зультативними стали відносини України з Європейсь­кою асоціацією вільної торгівлі. Нагадаємо, ЄАВТ є зо­ною вільної торгівлі, що об'єднує митні території чо­тирьох європейських країн, котрі не вступили до Євро­пейського Союзу, зокрема, Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та Швей­царської Конфедерації. Зона вільної торгівлі забезпе­чує країнам-членам режим вільної торгівлі товарами та послугами, а також гарантує вільний рух капіталів і фізичних осіб. Сьогодні з ЄАВТ співпрацює багато дер­жав Центральної і Східної Європи та Середземномор'я. Починаючи з 1992 року свої відносини з ЄАВТ фор­малізувало понад 20 країн. Угоду про вільну торгівлю з ЄАВТ уклали Болгарія, Польща, Угорщина, Чехія, Латвія, що сприяє постійному зростанню обсягів взаємної зовнішньої торгівлі. Протягом останнього де­сятиріччя ЄАВТ створила розгалужену мережу угод про вільну торгівлю з країнами Центральної та Східної Європи, басейну Середземного моря, Азії, Північної та Південної Америки, Близького Сходу, Африки.

Україна поставила за мету інтегруватися до ЄАВТ, розглядаючи її як інструмент інтеграції до Євросоюзу. ЄАВТ та Україна підписали 2010 року Спільну декларацію про співпрацю. Переговори щодо угоди про вільну торгівлю між чотирма державами ЄАВТ (Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія) і Україною були розпочаті в Києві ще 21 квітня 2009 року. Угоду про ство­рення зони вільної торгівлі між нашою державою та країнами ЄАВТ було підписано 24 червня 2010-го. Це перша преференційна угода України після її вступу до СОТ у 2008 році.

Підписана Угода про зону вільної торгівлі з ЄАВТ спри­ятиме подальшому зміцненню економічних зв'язків, торгівлі й інвестиціям між обома сторонами. Цей всеохопний документ є важливим кроком у проведенні урядом України програми реформ, яка має на меті подолання не­гативних наслідків глобальної економічної та фінансової рецесії, забезпечення відновлення сталого розвитку національної економіки. Угода є одним з найголовніших здобутків членства України у СОТ та збігається з євроінтеграційними прагненнями нашої держави. Ефективна ре­алізація угоди сприятиме інтеграції України до європей­ського економічного, а отже й політичного простору.

Окрім цього, Україна стала повноправним членом Енергетичного Співтовариства після набуття чинності з 1 лютого 2011 року Протоколом про приєднання України до Енергетичного Співтовариства. Він передбачає включення нашої держави до числа договірних держав Енергетично­го Співтовариства, графік імплементації Україною право­вих норм Євросоюзу у сфері енергетики, що охоплює зага­лом період до 1 січня 2018-го. Протокол містить також інші перехідні положення дії Договору про заснування Енерге­тичного Співтовариства на території України, а також фі­нансові зобов'язання останньої щодо здійснення нею внесків до бюджету Енергетичного Співтовариства.

Як сторона Договору про Енергетичне співтовариство Україна отримує доступ до внутрішнього ринку електро­енергії та газу Євросоюзу та стає його повноправним учасником. Вітчизняні газотранспортна й електрична ме­режі стають частинами європейських, а це вимагатиме від нашої держави системної роботи з підвищення їхньої рентабельності та досягнення відповідності сучас­ним вимогам екологічної безпеки. Енергетичний сектор України функціонуватиме в рамках загальної регулятор­ної бази ЄС, що має забезпечити прозорі механізми фор­мування тарифів на енергоносії та дотримання правил конкуренції й істотно сприятиме залученню інвестицій в енергетичну галузь. Це своєю чергою відкриває шлях до реалізації домовленостей між Україною та ЄС з мо­дернізації української ГТС. Але для цього необхідно про­довжувати послідовну роботу з подальшої адаптації ук­раїнського законодавства до відповідних норм Євросо­юзу. Крім того, формування спільного енергетичного ринку між Україною та ЄС об'єктивно посилює позиції нашої держави в ситуації можливого тиску на її енерге­тичний сектор з боку постачальників енергоресурсів. До­говором також передбачається можливість взаємодопо­моги між країнами співтовариства на випадок зриву пос­тавок країнами-постачальниками.

Відносини України з НАТО змінили свій зовнішній вектор, оскільки відповідно до Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» від 1 липня 2010 року закріплено позаблоковий статус нашої держа­ви, закладено підґрунтя для фактичної зміни зовнішньо­політичного курсу держави.

Подальше співробітництво України з НАТО у військо­вих галузях має на меті використання досвіду й допомо­ги НАТО, держав-членів і країн-партнерів Альянсу для реформування та розвитку Збройних Сил України, удос­коналення механізмів соціального захисту військово­службовців, підготовку військових контингентів і відпо­відної інфраструктури нашої держави для взаємодії з НАТО під час проведення спільних миротворчих, пошу­кових і рятувальних операцій.

Основною міжнародною організацією, в якій Україна бажає набути членства, є Європейський Союз. Зазвичай при розгляді країни-претендента на членство в ЄС Євро­пейська комісія, крім інформації, наданої самою держа­вою, вивчає також документи інших міжнародних ор­ганізацій, передусім Ради Європи, котра є визнаним ав­торитетом зі встановлення контролю за дотриманням стандартів у сфері демократії, верховенства права та прав людини. Саме запровадження стандартів Ради Європи у сфері демократії, верховенства права і прав людини слід розглядати, як головний політичний пріори­тет держави та ключовий механізм досягнення відповід­ності України передусім політичним критеріям членства в Євросоюзі.

Молоді демократії мають широко застосовувати ме­ханізми наближення правової системи до європейських норм і стандартів. Отже, вся історія участі України в різних міжнародних організаціях є сталим правовим процесом. Уряди змінювали один одного, змінювалися національні та міжнародні умови їхнього функціонуван­ня, змінювалися їхні інтереси у відносинах зі згаданими організаціями, але сама участь не припинялася. Це дало змогу Україні в цілому налагодити механізм участі в цих об'єднаннях.

На нашу думку, повноцінна участь України в міжна­родних організаціях сприяє розв'язанню проблем внутрішнього розвитку. Це розширює та поглиблює міждержавне спілкування, допомагає просуванню національних інтересів в інших країнах і водночас досяг­ненню цілей міжнародної спільноти.

Віче. — 2011. -№ 14 (лип.). — С. 27-29.

Карасьов Вадим

Неоізоляціонізм, або чи є межа багатовекторності?

Новим незалежним держа­вам, які вийшли з лона радян­ської імперії, довелося одночас­но вирішувати два стратегічні за­вдання. Перше було пов'язане з пошуком національної моделі нового економічного порядку. Друге — в яку нову геоекономічну та геополітичну конфігурацію вбудовуватися. Логіка геополі­тичного відриву від колишньої радянської імперії, скажімо, для Балтійських країн, стала імпера­тивом національної незалежнос­ті, а вибір європейської моделі економіки і політики (євроінтеграція) виступив завершальним етапом оформлення державності. Україна не змогла повністю ві­дірватися від радянської геополітичної платформи через збере­ження геоекономічного зв'язку з Росією, доповненого геоісторичною і геокультурною прив'язкою одне до одного.

Українська економіка часів постнезалежності розбудовува­лася в основному за рахунок кон­сервації загального газотран­спортного простору з Росією: у Москви — газ, у Києва — труба. Фактично низька ціна на газ і до­ходи від транзиту тримали на ва­терлінії рентабельності ключові українські промислові сектори, залишки радянської неконкурентної гігантоекономіки. Геотранзит залишався тою свя­щенною дійною коровою, якою опікувалися на найвищому пре­зидентському рівні.

Правлячий клас міг купувати в Росії газ за низькою ціною, на його основі виробляти промислову сировину й напівфа­брикати, продавати цю продук­цію на західні ринки й отриму­вати надприбутки. Зовнішньополітичною док­триною, яка легітимізує та реа­лізує політекономічні інтереси олігархів, і була горезвісна багатовекторність. Україна весь пострадянський період тримається за багатовекторність, яка означає постійне балансування у становищі напівінтеграції. Політична еліта розуміє, що приєднавшись до певного економічного простору, доведеться міняти політекономічний режим, а це своєю чергою загрожує втратою свого домінуючого статусу і привілеїв

У зв'язку зі зміною газотранзитної стратегії Росії, ставкою на диверсифікацію транзитних маршрутів (будівництво Північного і Південного потоків). Україна поступово втрачає свою транзитну місію. Багатовекторність перетворюється на міжвекторність, метання між векторами. Плутаючись між російським і європейським векторами, як об’єкт цих силових векторів, Україна вже не змозі напо­лягати на самостійній зовнішній стратегії. Виходить, що не ми ви­значаємо, а нас визначають. Потрібен перехід від позиційної гри між двома векторами до іден­тифікаційної стратегії. Україні рано чи пізно доведеться зроби­ти вибір між російським і євро­пейським економічними просто­рами.

Україна має зовнішні митні кордони, але не має повноцінно­го внутрішнього ринку. В Росії, навпаки, є місткий внутрішній ринок, але немає зовнішніх мит­них кордонів. Тому Росія на під­вищеній передачі створює Мит­ний союз, оскільки для неї важ­ливо, щоб кордони внутрішнього ринку збіглися із зовнішніми митними кордонами. МС- це фактично розширення внут­рішнього російського ринку до зовнішніх торговельних кордо­нів. Тобто Росія прагне, щоб її економічні кордони збіглися з політичними кордонами України. У таких умовах Росія зможе ви­будувати прямі економічні кон­такти з ЄС без українського транзитного посередництва. По суті МС — це торговельний союз Росії з кожною окремою країною, тобто створюється нова економічна імперія — політекономічний нео-Союз, а не інтеграційне об’єднання. Росія виступає за загальний економічний простір, але пропонує не створити спільний ринок, а розширити свій внутрішній ринок за рахунок ринків інших держав.

Метання між МС і ЗВТ упи­сується в більш загальний кон­текст вибору між двома моделя­ми модернізації. Сама модерніза­ція означає концентрацію і кон­солідацію всіх наявних ресурсів — політичних, економічних, соці­альних. Якщо говорити про мож­ливий єдиний українсько-російський модернізаційний простір, то виникають запитання — де взя­ти технології, хто виступить технологічним, фінансовим, інноваційним провайдером мо­дернізації. Крім того, як у Росії, так і в Україні немає чітких, укорінених, устояних правових гарантій приватної власності, інвестицій, правил економічної гри. А від змін правил гри ін­ститути і правові гарантії не з'являються самі по собі. Обидві країни мають енерго­ємні, ресурсовитратні, надіндустріальні інфраструктури, які сягають корінням у технології кінця XIX— першої третини XX століття. Очевидно, що в XXI столітті старі індустріаль­ні економіки є нежиттєздатни­ми на глобальних ринках, бо неспроможні виробляти конкурентну продукцію й виму­шено замикаються на внутріш­ньому просторі.

Європа також примушує Ук­раїну до вибору. Але європейсь­кий економічний простір означає загальні правила, інститути, ри­нок, а отже, єдиний і неподільний інтеграційний простір. Якщо Україна ввійде в індустріальний ланцюжок у рамках ЄС, то це оз­начатиме модернізацію через ін­теграцію. Європейський вектор цінний саме тим, що відчиняє вік­но можливостей для проведення структурних реформ, тобто для України це означає вибір стратегії економічної модернізації.

Бігання по колу між геополітичними центрами — Москвою і Брюсселем — могло б тривати ще довго, якби було вичерпано пострадянські промислові залишки. А після світової економічної кризи рентні ігри навколо державного бюджету для покриття приватних збитків уже не приносять результатів. У підсумку перед українською елітою стоїть вибір: або йти під крило Митного союзу, існувати в рамках старої транзитної політекономічної моделі й відновлювати радянські індустріальні ланцюжки, або, навпаки, інтегруючись у Європейський Союз, еліта спробує подолати пострадянську рентну економіку й змінити її на ринковий капітал.

Якщо влада підкреслює, що вона за європейський вектор, то тоді вона буде змушена йти на європеїзацію та ліберізацію політичної системи. Залишатися в рамках політичної напівавторитарності й фасадної демократії, і одночасно інтегруватися в Європу неможливо.

Не можна створювати вільну економіку якщо політична система не вільна. Тому Україна зобов’язана буде пройти політичну інтеграцію, яка розуміється як інтеграція стандартів, цінностей, процедур. Саме тому Європейський Союз вимагає серйозної підготовчої політичної роботи від президента, влади, еліт і суспільства.

Якщо в президента Віктора Януковича є щирий намір зближатися з Європою, але при цьому країна з суспільного й політичного погляду рухається від демократії і Європи, то це дуже нестійкий баланс. Так не буває, щоб політичну систему змінювати за російсько-білоруськими лекалами, а економіку — за європейськими. Потрібна визначеність. Потрібен вибір.

Дзеркало тижня. — 2011. — 2-8 лип. (№24). — С. 2.

Гузенкова Тамара

Нейтральный статус. Выход? Ловушка?

Или неординарный геополитический ход?

Появление на геополитической карте мира безъядерной, а теперь уже и нейтральной Украины стало неординарным международным со­бытием, буквально взломавшим став­шую уже рутинной процедуру при­ема в Североатлантический альянс целой вереницы новых независимых государств.

Такая инициатива стала заявкой Украины на участие в системе международной безопасности в новом формате. Это открывает перед ней определенные перспективы, но од­новременно и создает некоторые проблемы. Одна из них — выбор новой геополитической идентич­ности.

С момента принятия закона «Об основах внутренней и внешней по­литики Украины» (июль 2010 г.) прошло не так много времени. Но и этого оказалось достаточно, чтобы понять: нейтральный статус Украины в том виде, в каком он су­ществует в настоящее время, уязвим. Он с учетом недавнего «пронатовского» прошлого Украины еще не при­обрел необратимого характера и нуж­дается в системе мер по защите и закреплению.

Теперь на официальном уровне все, что имеет отношение к НАТО, называется «развитием конструктив­ного партнерства». Хотя на деле его трудно отличить оттого, что вклю­чала в себя программа действий по обретению Украиной членства в аль­янсе. Структурно-институциональная база НАТО в Украине, склады­вавшаяся начиная с 1997 года, оста­лась почти неизменной. По-прежне­му действует Комиссия по вопросам партнерства Украины с Организаци­ей Североатлантического договора. Роль главного механизма двусто­роннего диалога все так же осущест­вляет Комиссия Украина — НАТО (КУН). Под ее эгидой создано пять совместных рабочих групп. Отметим, что 2010-й — нейтраль­ный — год был богат на контакты и меропри­ятия по линии Украина — НАТО. Президент
Украины встречался с генсеком НАТО в рам­ках 65-й сессии Гене­ральной Ассамблеи ООН, на заседаниях КУН и Межпарламен­тского совета Украина — НАТО активно об­суждались вопросы двустороннего сотруд­ничества. Украину не­однократно посещали заместители генсека НАТО, а постоянная делега­ции ВР участвовала в мероприятиях
Парламентской Ассамблеи альянса.

Важное место в сотрудничестве с НАТО уделяется ежегодным национальным программам, которые на сайте МИД Украины названы «ключевым практическим инструментом осуществления реформ на Украине при содействии альянса».

Таким образом, сотрудничество с НАТО по-прежнему остается при­оритетным направлением в сфере бе­зопасности и обороны для Украины. Объяснения такой приверженности сложившейся системе взаимодей­ствия с НАТО и крайне осторожному отношению к любым шагам, разрушающим эту систему, найти не трудно. Представляется, что позиция, которую можно обозначить, как "не трогать НАТО", по разным причинам находит в украинском истеблишмен­те широкую поддержку.

На первом месте, как представля­ется, стоят опасения (переходящие в страх) вызвать неудовольствие США, которое способно конвертироваться в самые неприятные политические последствия, начиная от разного ро­да санкций и ограничений, заканчи­вая расшатыванием и без того не­устойчивой внутриполитической си­туации.

Во-вторых, нынешние власти не без оснований опасаются негатив­ной реакции местного, все еще до­вольно мощного евроатлантического лобби. И дело не только в его спо­собности нагнетать внутриполити­ческую обстановку. Несогласным с курсом действующей власти вовсе необязательно открыто выступать с критикой, можно просто исподволь блокировать инициативы, парализо­вать работу госаппарата, делая его неэффективным. В этой ситуации кажется, что ны­нешняя власть считает более безопасным «пристроить» их к сотрудни­честву с НАТО, чем изгонять из гос­управления, наживая тем самым ум­ных, образованных и имеющих свя­зи с Западом врагов.

Наконец мно­гие украинские политики боятся ока­заться в «серой зоне», когда ни одна из сил, реально обеспечивающих систему международной безопас­ности, не захочет взять на себя га­рантии для «бесхозной» Украины.

Вероятно, весь этот комплекс фак­торов обусловил появление некой практической формулы «геополити­ческого выживания» посторанжевой Украины, которая складывается из следующих элементов:

1. Не афишируемое сохранение высокого уровня реального сотрудничества с НАТО, максимально прибли­женною к требованиям и стандартам ПДЧ;

2. Широко анонсируемый евроинтеграционный курс, который власти начинают абсолютизировать, прида­вая ему смысл национальной идеи;

3. Законодательное оформление внеблокового статуса с одновремен­ным поиском нового места Украины в системе международной (европей­ской) безопасности.

Таким образом, для «партии власти» особую актуальность приоб­рела проблема реализации нейтраль­ного статуса в рамках «построения системы европейской безопасности». Это заставляет руководство предпри­нимать попытки выдвинуть соответ­ствующие инициативы. Понятно, что в этой ситуации без учета интересов России едва ли можно обойтись, хо­тя бы ритуально. К тому же Виктора Януковича отличает примиритель­ная, так сказать, умиротворительная позиция по отношению к России. В своей публичной риторике он подчер­кивает, что Украина не собирается встраиваться в систему европейской безопасности (СЕБ) без России и в ущерб России. То есть, украинский президент считает необходимым включить в европейскую систему кол­лективной безопасности обе страны. Тем самым он также недвусмыслен­но дает понять, что как ЕС, так и Рос­сия в своих переговорах должны учи­тывать позицию и роль Украины, ко­торая претендует на заметную роль в процессе реформирования СЕБ.

В числе инициатив укрепления международной безопасности Янукович в своем ежегодном Послании Верховной Рите назвал следующие:

— поддержка курса на глобальное ядерное разоружение;

— активное участие в создании общеевропейской системы безопасности;

— поиск путей для окончательной демилитаризации Европейского континента;

— поддержка идеи создания безъ­ядерной зоны в Центрально-Восточноевропейском регионе.

Кроме того, украинское руковод­ство периодически озвучивает различные предложения. Так, секретарь СНБО Раиса Богатырева в ноябре 2010 заявила, что страна готова участвовать в создании единой систе­мы ПРО в Европе, а также предла­гает к использованию свои радары.

Законодательное оформление ней­трального статуса Украины в евроатлантических кругах было встрече­но более чем сдержанно. Главным посылом в выступлениях и коммента­риях официальных представителей НАТО, США и ЕС было сохранение и развитие достигнутого уровня сотрудничества с Украиной. Основ­ной сигнал, посылаемый в Киев, заключался в том, что евроатлантический альянс признает выбор новой власти, но не намерен отказываться от отношений близкого партнерства.

В соответствии с этим была выст­роена информационная политика. Западные эксперты (надо полагать, вполне намеренно) не проявили интереса к этой теме, явно ее замалчивая. А мировые таблоиды довольно сдержанно и скупо проинформиро­вали общественность об этом собы­тии. «Украина сказала «нет» НАТО», «Украинский парламент поставил крест на натовских амбициях», «Ук­раина повернулась спиной к альян­су», «Будущее отношений Украины и НАТО», — такие заголовки мель­кали в западных СМИ и довольно быстро исчезли после обнародова­ния законодательной нормы нейтрального статуса.

Вообще в ситуации вокруг нейтрального статуса главы евроатлантических и европейских структур бе­зопасности выступили консолиди­рованно и постарались сразу же пе­ревести дело в практическую плоскость, создавая позитивный и комплиментарный фон для Киева. Достаточно вспомнить, что столь ра­дикальные внутри- и внешнеполити­ческие изменения, которые произош­ли в стране в 2010 г., не помешали быстро (гораздо быстрее, чем при В. Ющенко) принять годовой план сотрудничества с НАТО; проголосо­вать в ВР план военных учений с участием иностранных государств; провести совместные мероприятия по линии Украина — НАТО.

Следует признать, что на нынешнем этапе феномен нейтрального статуса Украины отличается низким качеством. Он представляет собой не конституционную норму, а соответствующую статью во внутреннем на­циональном законе. Следует учиты­вать, что такие законы, как «Об ос­новах внутренней и внешней поли­тики», вообще имеют, как правило, действие, ограниченное во времени, и могут меняться с появлением но­вых политических и/или юридических обстоятельств. Соответственно, эту законодательную норму можно со вре­менем легко изменить или отменить.

К тому же длительное, тесное и ак­тивное сотрудничество Украины с НАТО, в том числе в рамках ПДЧ, оказало глубокое воздействие на систему ценностей, стандарты мыш­ления и геополитические предпочте­ния украинского правящего класса и верхнего слоя интеллектуальных и военных элит. Применительно к дан­ной проблеме это конвертировалось в то, что нейтральный статус в зна­чительной степени контролируют НАТО и ЕС при полном согласии ук­раинского истеблишмента.

В реальной политике это находит воплощение в том, что в Украине практически в неизменном виде сох­ранены структуры и институты НАТО, а также принципы и механизмы вза­имодействия. Кроме того, приходит­ся признать, что, отказавшись от член­ства в НАТО, на словах декларируя прагматичную многовекторность, на деле официальный Киев солютизирует евроинтеграционный вектор и по-прежнему стремится под европейский (а фактически под евроатлантический) зонтик безопасности.

Такая система отношений вполне устраивает нынешний официальный Киев, поскольку в этой ситуации ней­тральный статус сам по себе не тре­бует никаких дополнительных усилий, инвестиций и не предполагает ради­кальных реформ в сфере обороны. Со временем становится все более заметно, что теперь уже нейтральная Украина по-прежнему держит дистан­цию, не спешит сближаться с Росси­ей и не проявляет интереса к деятель­ности ОДКБ.

Итак, проблема укрепления и раз­вития нейтрального статуса Украины носит комплексный, системный ха­рактер. Невозможно добиться взаим­ного понимания в этом вопросе вне общего контекста укрепления интеграционного потенциала Украины и России, вне достигнутых компромис­сов в ряде значимых для обеих сто­рон сфер (газово-энергетической, во­енно-промышленной и др.). Если страны не перейдут к реализации сов­местных масштабных модернизационных проектов, не будут взаимно вовлечены в инвестиционные про­цессы, не договорятся о формах сот­рудничества в рамках ТС, то, пожа­луй, вопрос реализации нейтрально­го статуса с учетом российско-укра­инского стратегического партнерст­ва повиснет в воздухе на длительное время. Либо станет делом уже других геополитических игроков.

"2000". — 2011. — 15-21июля (№29-30).- С. А1; А4-5.