Сучасні зміни в зовнішній та безпековій політиці ЕС: наслідки для України

Украина в новой системе европейской безопасности: роль "честного брокера"?

Наслідки глобального розвитку для України: вибір стратегічних пріоритетів у контексті модернізації

Украина и усиление европейского кризиса

Україна в європейських структурах безпеки і співробітництва

Матеріали, розміщені в останньому (четвертому) випуску 2011 року, продовжують досліджувати зміни у зовнішній політиці та політиці безпеки України. Основну ува­гу приділено перегляду Європейської політики сусідства у контексті міжнародної безпеки. Проаналізовано актуальні глобальні проблеми, що становлять загрози для національної безпеки України, та запропоновано шляхи їх подолання.

* * *

Яворська Г.М.

Сучасні зміни в зовнішній та безпековій політиці ЕС: наслідки для України

Останнім часом ЄС переживає серйозну економічну та політичну кризу. Внутрішньо та зовнішньополітичні виклики надзвичайно загострилися і вимагають швидких та адек­ватних відповідей. Численні інституційні механізми впровадження зовнішньої та вну­трішньої політики виказали свою недостатню ефективність. Серед них — Спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП) ЄС, яка піс­ля набуття чинності Лісабонською угодою (2009 р.) має детально координувати кроки Європейського Союзу на міжнародній аре­ні — як на дипломатичному, так і на оборон­ному рівнях.

Неефективність і невідповідність сучас­ним реаліям як концептуальних засад зо­внішньої та безпекової політики (викладе­них у Європейській стратегії безпеки (ЄСБ) 2003 р.), так і конкретних напрямів її реаліза­ції, таких як Європейська політика сусідства (ЄПС) за останні кілька років стали очевид­ними, однак ефективних дій у напрямку їх удосконалення здійснено не було. На заваді цьому стали масштабний процес розширен­ня та трансформація інституцій ЄС згідно з Лісабонською угодою, які припали на період різкого «підвищення температури безпеки» в Європі та світі, починаючи з 2008 р., по­значеного світовою фінансовою кризою та російсько-грузинським військовим конфлік­том. Усе це змусило Європейський Союз звернутися до питання про ЄСБ та про ЄПС.

Виникла потреба вибудовувати нову концепцію відносин Європейського Союзу з оточенням, що має торкнутись і "південних", і "східних" сусідів ЄС. Презентація відповідного документа Євро комісією відбулася у травні, а попередній варіант був оприлюднений раніше. Головна ідея оновленої ЄПС формулюється як «кожному за досягненнями» ("more for more" — тобто ЄС пропонуватиме більше фінансової та політичної допомоги тим країнам що активніше впроваджуватимуть внутрішні реформи й демонструватимуть більший поступ до демократії. Попередній аналіз документа свідчить, що запропонований принцип не є чітким і залишає без відповіді певні питання.

У квітні цього року відбулося спеціаль­не засідання Європарламенту, присвячене проблемі принципового перегляду відносин ЄС з «південними» та «східними» сусідами. Члени Європарламенту підготували окремі доповіді щодо південного і східного напрямів ЄПС. Автор доповіді щодо «східних парт­нерів» Марек Сівець підкреслив бажаність надання чіткої перспективи членства в ЄС для східноєвропейських країн як рушій для реформ. Принцип «кожному за досягнення­ми» для східних партнерів мав би відрізняти країни, що проводять демократичні реформи, від тих, які не просуваються в цьому напрямі, й відповідно надавати першим «європейську перспективу».

На практиці це мало б означати, що ЄС має виробити спеціальні критерії для оцінки демо­кратичних реформ, а також для оцінки кроків у напрямі «європейської перспективи», яка могла б слугувати потужним стимулом для реформ у країнах «Східного партнерства».

Однак на пленарному засіданні Європар­ламенту (7 квітня 2011 р.) виникла дискусія щодо змісту визначення «європейська пер­спектива». Пропозиція розуміти під цим пер­спективу набуття членства в ЄС для «східних партнерів» була відхилена з незначною пе­ревагою, і в остаточному тексті залишилася лише загальна згадка про статтю 49 Договору про Європейський Союз. Як зазначив в інтерв’ю газеті "День" міністр закордонних справ Франції Ален Жюппе, ЄС "взяв до відома європейські прагнення України", проте відносини між Україною та ЄС у рамках політики сусідства та "Східного партнерства" спрямовані на зміцнення стосунків і "не передбачають їхньої майбутньої еволюції" ( 22 квітня 2011 р.) Отже, якщо у попередні роки ЄС у відносинах з Україною всіляко підкреслював, що відсутність перспективи членства «не визначає майбутнього» (інши­ми словами, натякали на можливість змін), то нині представник впливової країни ЄС від­мовляється від дипломатичної невизначенос­ті й чітко заявляє про відсутність «європейської перспективи» України як теми для дис­кусії. Незрозуміло, однак, як діятиме новий принцип ЄПС "more for more" у разі, якщо Україна або інша країна з «європейськими прагненнями» (Грузія, Молдова) виконають усі необхідні вимоги і як стаття 49 Договору про Європейський Союз виконуватиме роль стимулу реформ, якщо жодної «еволюції від­носин» не передбачено?

Таким чином, зважаючи на відсутність дієвого механізму стимулювання реформ у країнах, що є сусідами ЄС на сході, зміни, що готуються для ЄПС, зокрема в її «східному вимірі» не мають концептуального характе­ру і, попри заявлені наміри, не відповідають завданню радикального реформування полі­тики сусідства. Зважаючи на складну внутрішньополітич­ну й економічну ситуацію в ЄС перей­маються не так концептуальними змінами у політиці щодо сусідніх країн, як вирішен­ням конкретних питань, пов'язаних із пото­ком мігрантів з Північної Африки. Проблема внесення змін до порядку функціонування Шенгенської угоди викликала дискусію щодо майбутнього Європейського Союзу, оскільки вільне пересування всередині ЄС, так само як єдина європейська валюта, є найважливішою наочною реалізацією принципів дії ЄС.

Скасування Шенгенської угоди немож­ливе, однак кількість випадків, що уможлив­люють введення обмежень її дії, може бути розширена. В Єврокомісії готові переглянути список «надзвичайних обставин», що дозволя­тимуть вводити контроль на кордонах всере­дині ЄС країнами-учасницями Шенгенської угоди. Очікується введення жорсткіших пра­вил для отримання Шенгенської візи для гро­мадян «третіх країн». Плановане приєднання до Шенгену Румунії та Болгарії може вчергове затягнутися.

Застереження щодо полегшення візового режиму для країн Західних Балкан, України, Молдови, Росії, Грузії містяться в оприлюдненому звіті EUROPOL, присвяченому організованій злочинності. У звіті недвозначно стверджується, що введення вільного візового режиму для України може полегшити наркотрафік, доставку кокаїну і героїну до ЄС чорноморським шляхом (Суецький канал — Чорне море — Одеса). Україна згадується також в контексті контрабанди цигарок із Китаю. Спроби Києва протестувати проти цих ви­сновків Європолу навряд чи будуть сприйняті. У публікації в EUobserver від 6 травня 2011 р. у відповідь на закиди в «необ'єктивності» Європолу Україні нагадали про високий рі­вень корупції у країні, про відомості з Вікілікс щодо зв'язків з міжнародною мафією, про па­діння у рейтингу демократії тощо. У підсум­ку зроблено висновок про те, що навряд чи угоду про безвізовий режим буде досягнуто до Євро-2012.

Виникає вельми несприятливий фон для переговорів України з ЄС щодо безвізового ре­жиму. Попри наявність Плану дій з лібераліза­ції візового режиму між Києвом і Брюсселем, не виключено, що ЄС може змінити свою позицію згідно з новими суворішими прави­лами. Принаймні вірогідність принципового прориву в переговорах на шляху до безвізово­го режиму дуже незначна. Сподіватися мож­на на деяке розширення категорій громадян України, що мають право отримувати візи без­коштовно. Водночас уже зараз для отримання Шенгенської візи на практиці вимоги стають жорсткішими, а кількість довгострокових мультивіз зменшується.

Попри те, що для ЄС відносини з держава­ми Східної Європи є важливим напрямом зовнішньої політики, Євросоюз досі не має ці­лісного стратегічного бачення своєї зовніш­ньої політики у Східній Європі. Особливості східноєвропейського напряму, що вимагають збалансування стратегії відносин із країнами Східної Європи з одного боку, та з Росією з іншого, складають серйозний виклик для Європейського Союзу. Динаміка розвитку політичних процесів у східноєвропейсько­му регіоні зумовлює постійну трансформа­цію підходів ЄС до розвитку своєї східної політики та відкладає у часі її концептуаль­не оформлення. Останнім часом до викли­ків східної політики ЄС додалися відноси­ни країн «Східного партнерства» з Китаєм, який виразно збільшує свою економічну присутність на цьому просторі.

Таким чином, картина геополітичних впливів на просторі східних кордонів ЄС ускладнюється, натомість ЄС не має адекватної тактики та стратегії для від­повіді на наявні й нові виклики. Для України це означає збільшення різноспрямованого тиску з боку ключових міжнародних гравців. У цій ситуації значно підвищується геополітична вага питання про завершення у 2011 р. переговорів щодо Угоди про асоціацію Україна — ЄС. Визначеність і послідовність політики України у напрямку європейської інтеграції в нинішніх умовах є засобом проти­стояння зовнішнім впливам і однією з гаран­тій збереження національного суверенітету держави. Водночас для України зберігається необхідність вироблення оновленої гнучкої зовнішньополітичної доктрини, спрямованої на партнерство зі світовими й регіональними потугами.

Стратегічні пріоритети. — 2011.- № 2.- С. 163-167.

Костырев Андрей

Украина в новой системе европейской безопасности: роль "честного брокера"?

Стремительные изменения, происходящие в современном мире, поставили на повестку дня проблему создания новой системы международной безопасности.

Для Украины исключительно важной задачей является верное и своевременное определение своей роли в этой системе. Существующие альтернативы в основных чертах могут быть обозначены тремя позициями, которые были вы­сказаны разными авторами на разных исторических этапах, пройденных Украи­ной в первом десятилетии XXI века. В 2003 году на закате "эпохи Кучмы" ев­ропейский политик, комиссар Евросоюза по единому рынку Фриц Болкенштайн в своей книге "Границы Европы" категорично утверждал, отражая фактически мнение политического руководства ЕС: "На востоке существует политическая необходимость в буферной зоне между ЕС и Россией, которая может быть сформирована из стран, не принадлежащих к какому-либо блоку… Украина должна изолировать Европу от России".

В зените "оранжевого периода" украинской власти бывший премьер Юлия Тимошенко по своему но, по сути в унисон с еврокомиссаром, высказалась о по­литической задаче Украины в Foreign Affairs в статье с красноречивым названием "Сдерживание России": "Украина может помочь Европе и Соединённым Штатам создать такую жизнеспособную систему, в которой существование России могло бы быть неопасным. Наша судьба быть ни позабытым пограничьем, ни мостом между так называемым постсоветским пространством "управляемой демократии" и настоящей демократией Запада. Укрепляя нашу независимость, мы можем сформировать мир и единство Европы".

Приход к власти команды Виктора Януковича ознаменовался модернизацией внешнеполитического курса государства. Своё видение роли Украины в системе международной безопасности В. Янукович высказывал неоднократно и до и после своего избрания президентом Украины. В частности, в своём выступлении на саммите ОБСЕ в начале декабря 2010 года он отметил: "Всё чаще встаёт вопрос о качественном обновлении существующих механизмов поддержки международной безопасности. В то время как Европе нужно больше, а не меньше безопасности, компромиссы и договорённости достигаются не всегда легко. Уверен, что Украина способна объединить и быть объединяющей силой… Бла­годаря нашему внеблоковому статусу мы будем "честным брокером".

Приведенные цитаты в целом отражают характер политических дискуссий, ждущихся как в Украине, так и за её пределами. Они позволяют констатировать, что и на пороге своего 20-летия украинское государство напоминает известного витязя на распутье. Быть ли Украине внеблоковым буфером, отделяющим ЕС от России, как считает Ф. Болкенштайн, стать ли сдерживающей Россию частью Европы как предлагает Ю. Тимошенко, или превратиться в эффективного посредника в процессе построения объединённой Европы, как это видит В. Янукович? От ответа на эти вопросы зависит, сможет ли страна утвердить своё ведущее место в международной системе и укрепить международный авторитет, как предусмотрено законом Украины "Об основах внутренней и внешней политики", или превратится в "серую зону", как прогнозируют некоторые эксперты, в частности Владимир Горбулин и Александр Литвиненко. Вместе с тем было бы большой ошибкой пытаться разрешить проблему геополитической роли Украины, рассматривая указанные дискуссии узко, местечково, в отрыве от общего дискурса о путях формирования новой системы международной и особенно европейской безопасности.

Несомненно, что создание новой системы европейском безопасности (в широком смысле — как в отношении толкования понятия "европейской", так и понятия "безопасность", в котором приоритет отдается не военному могуществу, soft power) стало объективной необходимостью. Эта система должна быть способна противостоять существующим угрозам. Принятая Европейским Союзом в 2003 году стратегия европейской безопасности выделяет такие ключевые угрозы стоящие перед Европой: терроризм, распространение оружия массового поражения, региональные конфликты, распад государств, организованная преступность. Содержание большинства из обозначенных угроз всё менее связано с деятельностью государства, что является отражением общей тенденции постепенного размывания государственного суверенитета в эпоху глобализации, и поэтому пытаться противостоять им путём создания баланса сил между блоками отдельных государств бессмысленно. Следовательно, блоковая система безопасности в условиях глобализации является явным архаизмом. А что же взамен?

С уверенностью можно сказать, что чёткого видения новой системы безопасности пока не сложилось, но есть отдельные инициативы, по которым можно очертить её вероятные контуры.

В числе первых можно назвать предложения президента России Дмитрия Медведева о разработке новой концепции системы европейской безопасности, традиционно выраженные в пяти пунктах, которые хотя и критикуются эксперты за неконкретность, однако не сходят с повестки дня европейских политических саммитов. В ноябре 2009 года на сайте президента России был представлен проект договора о европейской безопасности. Согласно проекту, страны, подписавшие его, обязуются не причинять ущерба безопасности друг друга. Участник договора, входящий в какой-либо военный союз, должен добиваться тогою, чтобы этот союз не представлял угрозы партнёрам по соглашению. Участник договора вправе рассматривать вооружённое нападение на другого участника как нападение на него самого и может оказывать необходимую помощь, включая военную. В случае вооружённого нападения или угрозы его совершения созывается чрезвычайная конференция, на которой принимаются коллективные ответные меры. В проекте договора отмечается, что он не затрагивает права на нейтралитет и не посягает на сферу ответственности Совета Безопасности ООН. К подписанию договора приглашаются "все государства евроатлантического и евразийского пространства от Ванкувера до Владивостока", также международные организации, такие как НАТО, ЕС, ОБСЕ, ОДКБ и СНГ.

В качестве примера эволюции политики безопасности на региональном уровне, хотя и не без оговорок можно рассматривать процессы, происходящие в Европейском Союзе и у его восточных границ. С декабря 2009 года вступил в силу Лиссабонский договор государств-членов Европейского Союза, в котором представлено новое видение структуры общей политики безопасное и обороны ЕС, в частности, касающееся "постоянных структур кооперации'' (так завуалировано называются структуры общих вооружённых сил ЕС), создаваемых в соответствии с дополнительным протоколом. При этом договор предусматривает возможности разноуровневого участия государств-членов в системе коллективной обороны, учитывая их статус (члены НАТО и нейтральные государства) и возможности. Параллельно структурам, создаваемым в рамках ЕС, в начале ноября 2010 года Франция и Великобритания подписали беспрецедентный договор о тесном сотрудничестве в военной сфере, в том числе в сфере стратегических ядерных вооружений, который уже успели окрестить "новой Антантой".

Абсолютно логичной представляется внешнеполитическая позиция нового руководства Украины, названная с лёгкой руки Хиллари Клинтон политикой стратегического балансирования. 1 июля 2010 года Верховная Рада Украины приняла уже упоминавшийся выше закон Украины "Об основах внутренней и внешней политики". Одной из таких основ Закон провозглашает приверженность политике внеблоковости, что означает неучастие Украины в военно-политических союзах, приоритетность участия в совершенствовании и развитии европейской системы коллективной безопасности, продолжение конструктивного партнёрства с Организацией Североатлантического договора и другими военно-политическими блоками по всем вопросам, которые представляют взаимный интерес.

Украина перестала быть политическим инвалидом и теперь прочно опирается на обе ноги. В 2010 году в основу украинской стратегии было положено понимание того непреложного факта, что без нормализации отношений с Россией не имеют шансов ни европейская интеграция Украины, ни её европеизация.

Европейская интеграция по-прежнему является приоритетом внешнеполитического курса Украины. Но в новых условиях он уже не противоречит интересам России, а наоборот, значительно усиливает российский вектор на партнерство с ЕС и НАТО, в том числе в сфере безопасности. В данном контексте следует рассматривать и участие Украины в программе "Восточное партнерство". Среди основных предложений в нём раскрываются основные направления сотрудничества в области обеспечения безопасности и стабильности.

Вместе с тем необходимо отметить, что элементы двухстороннего измере­ния "Восточного партнёрства" в значительной мере были смоделированы по образу двухсторонних Украины и ЕС. Поэтому для Украины двухстороннее измерение данной инициативы не имеет существенной добавочной ценности и рассматривается как комплиментарное к двухсторонним связям с ЕС. Кроме того, главы внешнеполитических ведомств европейских государств подчеркивали, что "Восточное партнёрство" не может быть ступенькой на пути к возможному членству в ЕС. А ведь именно достижение членства в ЕС провозглашается как основная цель внешней политики Украины не только в заявлениях президента Украины Виктора Януковича, но и в законе Украины "Об основах внутренней и внешней политики".

Что касается российско-украинских отношений, то необходимо констатировать, что в прошедшем году была продемонстрирована их беспрецедентная позитивная динамика. За год состоялось 11 встреч на высшем уровне. Ключевой, безусловно, стала встреча президентов России и Украины Дмитрия Медведева и Виктора Януковича в Харькове 21 апреля 2010 года, в ходе которой были дос­тигнуты договоренности по самым наболевшим вопросам: о снижении для Ук­раины цены на российский газ и о продлении пребывания Черноморского флот РФ в Севастополе после 2017 года минимум на 25 лет. Объективность требует признать, что соглашение по флоту вызвало неоднозначную реакцию, как в Ук­раине, так и за её пределами. Эти международно-правовые акты обозначили и проблему современного статуса внеблоковых и нейтральных государств в но­вой системе европейской безопасности. Могут ли они иметь на своей территории иностранные военные базы, как Украина? И могут ли они входить в систе­мы коллективной безопасности, как государства-члены ЕС — Австрия, Швеция и Финляндия?

В целом же, изучив состояние российско-украинских отношений, аналитики центра Stratfor в материале, озаглавленном "Место Украины в эволюциони­рующей внешней политике России", заключают: "Несмотря на все успехи Рос­сии, Янукович и украинское правительство по-прежнему не смотрят "глаз в глаз" с Москвой на все вопросы, и Киев не передал свой суверенитет Кремлю. Но полный контроль над Украиной — это и не цель Москвы; Россия добилась всех стратегических преимуществ, которые ей были необходимы, и воспрепят­ствовала Западу удержать основательные позиции в Украине. Москва стала придавать больше значения нюансам, стала более многоплановой в своих от­ношениях с Киевом, в такой же степени, в какой её подход к другим странам на её периферии и по всему миру стал более комплексным"'.

Особо хотелось бы подчеркнуть, что в условиях глобализации важнейшая роль в создании новых структур безопасности принадлежит институтам гражданского общества как инструментам сводного оркестра, в котором за государством остаётся функция дирижера. И именно на Украине, объединяющей на уровне гражданского общества различные цивилизационные и ментальные ко­ды, есть возможность для формирования таких коммуникационных условий, которые позволят превратить новую систему европейской безопасности из межгосударственной в действительно международную. Примеры подобной практики уже сейчас достаточно многочисленны. Только на Украине могут регулярно проводиться дискуссии с одновременным участием представителей Евросоюза и Белоруссии. А в 2008 году только в Киеве смогла Алла Пугачёва организовать свой концерт с участием грузинских исполнителей, которые отказывались ехать в Москву, дабы у себя на родине не потерять лицо. И, наконец, только на Украине, не дожидаясь введения безвизового режима, могут встре­титься простые граждане государств СНГ и ЕС, не обременяя себя оформлени­ем виз. Новые возможности для развития контактов в "третьем секторе" может открыть председательство Украины в международных организациях, традиционно уделяющих особое внимание проблемам повышения роли гражданского общества в политике, в том числе и в политике безопасности, с которыми у официальной России складываются непростые взаимоотношения. С мая 2011 года Украина будет председательствовать в Совете Европы, а в 2013 году — в ОБСЕ.

Современная Европа.- 2011.- № 3.- С. 5-17.

Резнікова О.О.

Наслідки глобального розвитку для України: вибір стратегічних пріоритетів у контексті модернізації

Серед основних глобальних проблем розвитку людства, які були визначені напри­кінці 60-х — початку 70-х років XX століття і залишаються актуальними донині, варто відзначити: погіршення екологічної ситуації, неконтрольоване зростання народонаселення, обмеженість сировинних ресурсів, нерівно­мірність соціально-економічного розвитку. Незважаючи на усвідомлення наявності цих проблем, за останні 40 років світ не наблизив­ся до їх вирішення. Навпаки, ми спостеріга­ємо за зростанням кількості та загостренням глобальних ризиків і загроз.

Сьогодні до вже традиційних глобальних проблем додаються нові, зокрема нестача продовольства та питної води у світо­вому масштабі. За даними експертів, 21 країна світу із загальним населенням 600 млн осіб відчуває нестачу питної води або сільськогос­подарських угідь. Необхідність вирі­шення цих проблем спонукає до використання новітніх технологій, вплив яких на екологічну ситуацію та стан здоров'я населення наразі можна оцінити як у цілому негативний.

Зростання конкуренції за базові ресурси на тлі поступового перерозподілу військо­вого потенціалу на користь нових центрів зростання здатне спровокувати розгортання нової «гонки озброєнь». При цьому активне використання новітніх технологій у військо­вій справі суттєво збільшує ризики та загрози у світовому масштабі.

Інформаційно-технологічна револю­ція, свідками якої ми є, не лише сприяла об'єднанню людства у світове інформаційне суспільство завдяки можливостям Інтернет-технологій, але й стала джерелом новітніх викликів. Останніми роками спостерігається значне зростання кіберзлочинності, набуває витонченіших форм тіньова економіка. Через використання соціальних мереж стає можли­вим поширення протестних настроїв серед широких груп населення та організація акцій громадянської непокори, яскравими проява­ми чого стали події на Близькому Сході та у Північній Африці весною 2011 року.

Усе це свідчить, що, сягнувши за короткий час надзвичайно високого рівня розвитку завдяки досягненням науково-технічного прогресу, суспільство починає зазнавати його руйнівних наслідків, що становлять загрозу подальшому існуванню людства, яке не воло­діє адекватним арсеналом можливостей для протидії їм. Перед Україною як невід'ємною частиною глобалізованого світу постає майже весь спектр традиційних і новітніх глобальних ризиків та загроз. Чи готова вона їм проти­стояти? А з іншого боку — чи готова вона максимально ефективно використовувати ті можливості, що відкриваються перед нею у зв'язку з необхідністю вирішення у світовому масштабі нових глобальних проблем?

Занадто висока відкритість економіки та слабкість внутрішнього ринку роблять Ук­раїну вразливою до потрясінь на світових ринках. За наслідками останньої світової фінансово-економічної кризи вона була одним із лідерів за масштабами економічного спаду, що продемонструвало не лише економічні, а й системні проблеми розвитку країни. І хоча про необхідність проведення структурних реформ в Україні йдеться вже майже 20 ро­ків, кардинальних зрушень у цій сфері так і не відбулося.

Критична залежність від імпорту енер­горесурсів, передусім природного газу та нафти, завжди становила значну загрозу для економіки України. Абсолютизація залеж­ності від поставок російського природного газу (майже 40% енергетичного балансу кра­їни), яка відбулася протягом останніх років, суттєво ускладнила ситуацію у сфері енерге­тичної безпеки.

Найбільший вплив на стабілізацію си­туації в енергетичній сфері України матиме впровадження енергоефективних та енерго­зберігаючих технологій. Підвищення рівня енергетичної безпеки також потребує удосконалення принципів державного регулювання цін і тарифів на енергоресурси та їх постачан­ня, метою якого мають стати забезпечення розвитку енергетичної сфери, її інвестиційної привабливості, належного рівня безпеки екс­плуатації енергетичних об'єктів і водночас створення ефективних стимулів для запро­вадження енергозберігаючих технологій.

Глобальні проблеми не завжди є загро­зами для України, у певних випадках вони відкривають нові можливості розвитку. Так, в умовах наближення світової продовольчої кризи та постійного зростання цін на про­довольство для України стратегічного значен­ня набуває розвиток аграрного сектору та харчової промисловості. Наразі можливості України — сприятливі природно-кліматичні умови, потужний земельний і людський потенціал — використовуються вкрай неза­довільно. В країні відсутній цілісний прозо­рий аграрний ринок, урожайність основних сільськогосподарських культур залишається нижчою, ніж в інших країнах.

Новітні глобальні виклики та загрози по­чинають справляти дедалі глибший вплив на Україну: вона стає об'єктом зростаючої за­цікавленості міжнародних злочинних угрупо­вань, зокрема в контексті відмивання коштів, торгівлі людьми, нелегального перевезення зброї, небезпечних матеріалів, наркотичних речовин. Спостерігається посилена увага до України з боку окремих екстремістських міжнародних організацій. Піратство, що дедалі більше поширюється й набуває не­безпечних масштабів, усе частіше загрожує життю українських моряків та економічним інтересам держави.

У нових умовах все важче, а іноді практично неможливо, протистояти сучасним викликам і загрозам самостійно. Підвищення рівня між­народної безпеки потребує об'єднання зусиль усього світу. Багато в чому саме цим поясню­ється зміна ідеології побудови міждержавних взаємовідносин — перехід від конфронтації до прагматичного співробітництва у безпековій сфері.

2010 року Національний інститут страте­гічних досліджень підготував проект нової Стратегії національної безпеки, яка, виходячи з нових політичних і економіч­них реалій, чітко визначає основні принципи, пріоритети і завдання зовнішньої та безпекової політики держави на найближчі п'ять років. Однак незавершеність процедури юридичного оформлення Стратегії національної безпеки не дозволяє розпочати її реалізацію.

У процесі трансформації архітектури єв­ропейської безпеки, який відбувається на на­ших очах, Україна має шанс відкрити для себе нові можливості, продовжуючи виконувати роль контрибутора миру та безпеки. Цьому значною мірою сприяє позаблоковий статус держави, оскільки її участь у миротворчій діяльності в рамках міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ тощо) без участі у військових союзах створює необхідні умови розвитку партнерських, взаємовигідних відносин з іншими державами та міжнародними інсти­тутами за всіма напрямками. З огляду на це Україна може виступати у якості посередника при врегулюванні міжнародних конфліктів.

Сьогодні світ зазнає глобальних транс­формацій. Під впливом світової фінансово-економічної кризи відбуваються бурхливі економічні й політичні перетворення на всіх континентах, розгортаються нові національні, релігійні та соціальні рухи, прискорюються процеси регіональної інтеграції, з'являються нові країни-лідери, що претендують на про­відні позиції у посткризовому світі.

Відповідаючи на запитання, чи готова Україна протистояти новим глобальним викликам і максимально ефективно викорис­товувати можливості, які відкриваються вна­слідок необхідності вирішення глобальних проблем, маємо визнати, що досягнень на цьому напрямку поки що небагато. Потрібні активні заходи запобігання та протидії но­вітнім глобальним викликам і загрозам на основі розробленого стратегічного бачення, а також розширення конкурентних переваг у нових умовах розвитку. Особливо слід на­голосити, що на сучасному етапі розвитку од­ним із найважливіших завдань для України є визначення свого місця в оновленій системі міжнародних відносин.

Стратегічні пріоритети. — 2011.- № 3.- С. 133-136.

Салвия Энтони

Украина и усиление европейского кризиса

В недавней статье в Wall Street Journal президент Янукович заявил: «Украина нуждается в Европе. Что не менее важно, Европа не может позволить себе забыть об Украине». Действительно, «будущее Украины связано с Европой». Он предвидит, что Украина будет играть «успешную роль в европейской экономике».

В заметке можно проследить тенденцию, ранее уже отмечавшуюся Американским институтом на Украине (АIU) и заключающуюся в прозападном крене Украины, главным показателем которого является заявленное Киевом предпочтение в пользу Европейского Союза по сравнению с вступлением в Таможенный союз с Белоруссией, Казахстаном и Россией.

Решение остается за Украиной, но разумно ли поступает Киев, заверяя в своей верности Брюссель, в то время как СМИ еврозоны обсуждают, кого из нынешних членов следует попросить на выход, а не каких новых членов следует пригласить в ЕС?

Европейский проект в его нынешнем виде стал настолько проблемным с политической точки зрения, что постепенно перестает пользоваться государственной и общественной поддержкой, как в странах-кредиторах, так и в странах-должниках. В Великобритании, наиболее скептически настроенной по отношению к европейскому проекту среди крупнейших стран-членов ЕС, число тех, кто считает дальнейшее членство в ЕС хорошей идеей, сократилось всего до одной трети избирателей. В Германии госпоже Меркель, если она собирается убедить Бундестаг продолжить предоставление субсидий Греции (не говоря уже о создании финансового союза, чего требуют некоторые деятели), по всей вероятности, потребуется поддержка со стороны членов оппозиционной Социал-демократической партии, чтобы компенсировать вероятное отступничество многих из ее партнеров по коалиции. Общественное мнение в странах-должниках, которые были твердо, настроены в пользу ЕС в безмятежные дни, когда потоком шли денежные средства на инфраструктурные проекты и другие аналогичные проекты с минимальными оговоренными условиями, теперь с раздражением воспринимает обременительные требования жесткой экономии.

Европа (т.е. технократическая брюссельская Европа) усвоила на своем горьком опыте, как подметил британский член Европарламента Дэниэл Ханнан, что гармонизация не приносит процветания. Нельзя обеспечить рост путем увеличения расходов, нельзя брать взаймы бесконечно и нельзя обесценивать свою валюту без последствий (США, кстати, в настоящее время извлекают во многом аналогичный урок). И, конечно же, кейнсианская экономическая теория — это кот в мешке.

Что все это означает для Украины? Настало время спуститься на землю. Ключом к процветанию является упорная работа, низкие налоги и устойчивая валюта. Все остальное является иллюзией.

Украинцы должны осознать, что Брюссель не намерен видеть Украину в качестве члена ЕС. Если Брюссель столкнется с наиболее оптимистичным сценарием развития событий (десятилетия стагфляции по японскому образцу), то централизованно планируемая экономика ЕС в отсутствие роста вряд ли будет в состоянии тащить Украину к процветанию. Это означает, что даже ограниченная цель присоединения к зоне свободной торговли с ЕС вряд ли принесет Украине много хорошего.

Ключом к будущему Украины являются не быстрые решения или панацеи иностранного происхождения. Им является успешное развитие Украиной своих собственных ресурсов. К их числу относятся:

• поддержание продуктивных отношений со всеми со­седними державами, хотя и с предпочтением в пользу Рос­сии, которая остается жизненно важной для сохранения ми­ра, процветания и энергетической безопасности Украины.

• либерализация экономики, которая является ключом к искоренению коррупции и открывает путь для увеличения прямых иностранных инвестиций;

• принятие разумных законов о собственности на
  сельскохозяйственные земли. При этом эксперты прогнозируют в скором времени удвоение украинского ВВП и последующее быстрое превращение страны в Саудовскую Аравию применительно к сельскому хозяйству);

• развитие подлинного духовного наследия нации, поскольку это является жизненно важным для нравственного возрождения нации.

Русское слово. — 2011. — № 10. — С. 9-10.

Чекаленко Людмила

Україна в європейських структурах безпеки і співробітництва

Із позицій сучасних кон­цепцій безпеки та відпо­відної термінології безпекова складова трактується як набагато ширша субс­танція, ніж лише оборонна і військова. До неї відно­сять практично всі сфери міжнародного буття, де іс­нують різнопланові загро­зи. Згадаємо лише деякі з них: демографічні, еко­номічні, біологічні, інфор­маційні, енергетичні, еко­логічні, комп'ютерний те­роризм, соціальні негараз­ди, тероризм, а серед су­часних проблем додається ще й піратство. Цей пере­лік загроз можна значно розширити, водночас усі варіанти визначення яви­ща безпеки збігаються у конкретному формулю­ванні: «безпека — стан за­хищеності людини, сус­пільства, держави».

Чи здатна захистити себе європейська держава Ук­раїна в нових перехідних умовах формування поліполярного світу? Чи є на­ша держава самодостат­ньою у протистоянні вик­ликам і загрозам? Відпові­ді на ці та інші запитання певним чином віддзерка­лені в сучасній політиці України у сфері безпеки і співробітництва з європей­ськими структурами.

Геополітичне положення України в центрі Європи зумовлює досить складне завдання, покладене на неї, — збереження миру і ста­більності в регіоні через стабільність і розвиток на­шої країни, тобто реалі­зацію національних інте­ресів, що відбивають фун­даментальні цінності й устремління українського народу. Пріоритетного зна­чення серед інших надано:

• забезпеченню держав­ного суверенітету, тери­торіальної цілісності

та не­доторканості кордонів;

• налагодженню рівно­правних і взаємовигідних відносин з усіма

країнами;

• інтегрування в євро­пейську та світову спіль­ноту.

Власну безпеку Україна розглядає як складову міжнародної безпеки. На­ша держава прагне будува­ти свою зовнішню політи­ку на основі врахування інтересів національної без­пеки інших держав, непорушності їхніх кордонів та поваги суверенітету. Без­пека України може бути забезпечена створенням колективної системи захисту завдяки співробіт­ництву зі світовими та регіональними, тобто європейськими структурами, а також через розбудову власних сил захисту.

Сучасна модель загаль­ноєвропейської безпеки, у формуванні якої активну участь бере Україна, спирається на триєдність за­хисту прав людини, сус­пільства і держави, що втілено в діяльності Орга­нізації з безпеки і співробітництва в Європі, Ради Європи та безпековій складовій Євросоюзу. Процес становлення безпекового простору Європи є доволі складним явищем. Європейська система безпеки і співробітництва формується понад шістдесят років, однак з огляду на виклики інваріантних загроз кінцевої мети поки що не досягнуто.

Новий відлік у конфігурації європейської безпеки, спричинений глибокими геополітичними змінами початку тисячоліття, бере свій початок з 90-их років XX ст., коли епоха біполярної системи міжнародних відносин добігала кінця. Західноєвропейський Союз (ЗЄС), який на той час уособлював безпекову політику ЄС, попов­нили нові країни — Іспанія та Португалія (1990 р.), а Україна досягла домовленості з ЗЄС про набуття асоційованого членства (1996 р.). Маастрихтський договір Євросоюзу (став чинним 1993 р.) додав глибоких інституційних змін у системні засади ЄС, що торкалися вже нових сфер міждержавних відносин спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП), а також сумісної діяль­ності в галузі юстиції та внутрішніх справ. СЗБП і нині передбачає коорди­націю дій держав у сфері зовнішньої та безпекової політики. Мета СЗБП охоплює низку питань: від упровадження та захисту спільних європейських цінностей, що включають також військову безпеку, до реалізації життєвих цінностей спільноти євро­пейських народів (ч. 1 ст. 11 Договору про ЄС).

Гельсінкська Декларація ЄС (грудень 1999 р.) стала політичною основою ство­рення суто європейських військових структур. Краї­ни ЄС дійшли згоди щодо формування 15-18 бригад сухопутних військ багато­національного складу, ВМС і ВПС, управлінських і наглядових структур із дотриманням Петерсберзьких критеріїв. Європейсь­ка рада підтримала рішен­ня про розроблення воєн­ної доктрини ЄС (2002 р.). Отже, саміт Гельсінкі-1999 остаточно визначив напря­ми реалізації СПБО: до 2003 р. забезпечити 60-тисячний військовий кон­тингент, спроможний за 60 діб розгорнути військові дії, функціонувати протя­гом року; за участі НАТО впровадити мережу до­даткових організаційних структур — Постійний ко­мітет з питань політики та безпеки, Військовий ко­мітет, ситуаційний центр; ввести у практику постійні зустрічі міністрів оборони і закордонних справ.

Україна залучена до низ­ки безпекових проектів ЄС. Це й участь національ­них військових об'єднань у спільному польсько-(українько)-угорсько-ру­мунському батальйоні, поліцейських формуваннях, а також у транспортній авіації. Наша країна на практиці довела свою спроможність бути ваго­мим контрибутором ста­більності та безпеки на європейському континен­ті. Про це також свідчить участь українських миро­творців у Поліцейській мі­сії ЄС у Боснії і Герцеговині, використання окре­мими країнами-членами Євросоюзу українського авіаційного потенціалу.

Одним із напрямів спів­праці є залучення нашої держави до активного про­цесу попередження конф­ліктів і врегулювання кри­зових ситуацій. Існують перспективи участі Украї­ни в подальших операціях у межах Європейської по­літики безпеки і оборони із застосуванням «Севільсь­кого механізму» консуль­тацій та співробітництва у заходах протистояння спільним загрозам: теро­ризму, зброї масового зни­щення, нелегальному екс­порту зброї тощо. Низку зобов'язань у сфері безпе­ки Україна взяла на себе за Планом дій Європейської політики сусідства (2003 р.). Про майбутній розвиток співпраці у сфері безпеки йшлося також у Спільній заяві саміту Україна — ЄС від 14 вересня 2007 р. Ліде­ри Євросоюзу висловили глибоку вдячність Україні за участь в операціях ЄС із врегулювання криз.

Поза згаданими форма­ми співпраці розвиваєть­ся тренінгова складова — участь українських війсь­кових підрозділів у спіль­них із ЄС військових фор­муваннях, як, наприклад, навчання багатонаціональ­ного — Угорщини, Румунії, Словаччини й України -батальйону «Тиса».

Серед нинішніх загроз на перші позиції в Європі виступає енергетична без­пека. Енергетична складо­ва у відносинах Україна -ЄС посідає особливе місце: у відповідній стратегії Євросоюзу наша держава є транзитером енергоресур­сів. Стратегією енергетичного співробітництва Ук­раїни з ЄС є синхронізація Об'єднаної енергетичної системи (ОЕС) нашої країни (спільно з Молдо­вою та ЄС) з координації передачі електроенергії (UCTE — The Union for the Co-ordination of Transmission of Electricity). Україна має намір адаптувати свою систему до європейської, синхронізувати її з техніч­но надійними мережами, що забезпечують електро­енергією 500 млн. грома­дян. До переваг нашої країни зараховуємо також транзитні можливості.

Отже, у питаннях безпе­ки вітчизняними пріорите­тами є використання ЄС потенціалу української га­зотранспортної системи, транспортної авіації для здійснення дальніх переве­зень; вирішення проблем утилізації надлишкових озброєнь і застарілих боє­припасів, а також залучен­ня України до складу Сил швидкого реагування ЄС. Із цією метою Україна про­понує свої інженерні, аеромобільні й авіаційні під­розділи. Помітною подією у двосторонніх відносинах, яка отримала позитивний резонанс у колах Євросою­зу, стало внесення Украї­ною нових пропозицій що­до придністровського вре­гулювання, укладання Меморандуму про ство­рення місії ЄС із до­помоги на українсько-молдовському кордоні (EUBAM) в Одесі.

Транскордонний аспект, що також мо­же мати певні загро­зи, у діалозі ЄС — Ук­раїна включає низку комплексних питань: облаштування кор­донів і розбудова інфра­структури; боротьба з нелегальною міграцією й тор­гівлею людьми; інтенсив­ність прикордонного конт­ролю; боротьба з міжна­родною організованою зло­чинністю, що включає протидію тероризмові, торгівлі наркотиками і зброєю, боротьбу з від­миванням грошей, з конт­рабандою крадених машин тощо.

У переліку основних на­прямів співпраці, що також відносимо до питань безпеки, — космічні науки, дослідження сонячної сис­теми, моніторинг стану довкілля, попередження стихійних лих, телекому­нікації, супутникова наві­гація, ракетоносії тощо. У листопаді 2008 р. набрала чинності Угода між Уря­дом України та Європейсь­ким космічним агентством щодо співробітництва у використанні космічного простору в мирних цілях.

Україна й нині досить активно співпрацює з ЄС у питаннях зовнішньої по­літики і безпеки. Водночас реалізації європейських намірів нашої держави пе­решкоджають внутрішня та зовнішня нестабіль­ність. У подоланні загроз, яким Україні досить важко протистояти наодинці, на­ша держава розраховує на підтримку з боку євро­пейських країн, у т. ч. стра­тегічних партнерів. Євро­пейська держава Україна вбачає можливість і в по­дальшому розвивати від­носини з ЄС, що сприяти­ме визнанню її частиною об'єднаної Європи без роз­подільчих ліній. Можна передбачити, що страте­гічний євроінтеграційний напрям, який закріплено Законом України «Про за­сади внутрішньої і зов­нішньої політики» (2010 р.), для нашої країни зали­шиться пріоритетним.

Зовнішні справи. — 2011. — № 10.- С. 6-9.