В першому випуску видання за 2013 рік досліджено основні пріоритети діяльності влади та економічної політики, сучасний стан та перспективи інтеграції України з Росією та ЄС; означено проблеми зовнішньоекономічної діяльності та напрями її покращення для підвищення конкурентоспроможності української економіки; розглянуто актуальні питання розвитку місцевого самоврядування в Україні в контексті реалізації політики європейської інтеграції.

* * *

Визначення євроінтеграції як пріоритетного напряму зовнішньої політики України

У 90-ті роки викристалізувалася зовнішньополітична орієнтація України в напрямку інтеграції до Європейської спільноти. Для України європейська інтеграція — це шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС. У політичному аспекті європейська інтеграція визначає модернізацію правового поля української держави, демократизацію її політичної й інституціональної систем. Співробітництво з ЄС сприятиме наближенню соціальних умов України до високих європейських стандартів, підвищенню рівня життя й добробуту населення. У культурно-цивілізаційному аспекті євроінтеграція — це шлях до активізації взаємообміну між українською й західноєвропейською гуманістичною культурами, одночасне становлення України і як інтегрованої частини глобального суспільства, і як національної держави. Нарешті, членство в ЄС гарантує зміцнення національної безпеки України, захист її від агресії і територіальних претензій.

Водночас у процесі зближення України з ЄС неминуче діятимуть і негативні фактори євроінтеграції. Серед них: неспроможність нести фінансовий тягар внесків до ЄС; зростання конкуренції з боку фірм країн-членів ЄС у процесі лібералізації і збільшення відкритості національної економіки, що супроводжуватиметься ліквідацією неконкурентоспроможних підприємств із негативними соціальними наслідками. Однак, потенційні переваги європейської інтеграції суттєво перевищують можливі втрати і ризики, що було переконливо доведено досвідом усіх європейських країн, які обрали цей шлях. Можливою альтернативою європейській інтеграції є перетворення України на економічно нерозвинену, політично нестабільну, ізольовану від загальноєвропейських процесів країну-аутсайдера.

Основними пріоритетами діяльності української влади, які забезпечать ефективність руху України до ЄС залишаються боротьба з корупцією; здійснення економічних реформ; створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Очікувані результати від курсу України на євроінтеграцію: демократизація суспільства, захист прав і свобод людини та дитини; розбудова сучасної високотехнологічної та високоприбуткової економіки; публічність влади, її відповідальність за свої дії; введення європейських стандартів якості життя населення та його соціальної захищеності; можливість реально вивчати та використовувати досвід європейських країн; розширення можливостей стажувань та навчання в державах Європейського Союзу; ліквідація тіньової та кланової економіки; новий імпульс для розвитку регіонів.

Євросоюз стає ближчим до України завдяки колишнім радянським республікам у його складі та потужному слов'янському елементу у вигляді чотирьох споріднених з Україною за мовою, культурою та традиціями держав — Польщі, Словаччині, Чехії і Словенії.

Головні пріоритети економічної політики України на шляху до ЄС мають бути:

1) забезпечення динамічного економічного зростання переважно за рахунок науково-технологічних чинників та підвищення продуктивності факторів виробництва;

2) утримання макроекономічної рівноваги (інфляція, зайнятість, обмінний курс гривні, відсоткова ставка національного банку, дефіцит держбюджету та ін.);

3) здійснення широкомасштабної структурної реформи галузевого і територіального спрямування, реструктуризація інституціональної системи, реформування адміністративно-територіального устрою;

4) збалансований розвиток соціальної сфери, доведення її рівня до параметрів країн Центральної та Східної Європи;

5) запровадження нової парадигми зовнішньоекономічних зв'язків країни, що передбачає прагматизм інтеграційних процесів та здійснення цивілізованої експансії на ринках третіх країн.

Сьогодні планується розпочати процес проведення структурних реформ: податкової реформи, яка передбачає зниження податкового тиску на економіку; підвищення ефективності використання природних ресурсів, енергоносіїв, впровадження енергозберігаючих технологій; створення необхідної нормативно-правової бази повноцінного ринку землі; реформування житлово-комунальної сфери; створення ринкових умов функціонування вугільної промисловості; запровадження принципів науково-технічного та інноваційного розвитку. Тільки таким чином можна змінити сировинний вектор розвитку економічних процесів, утвердити Україну як високотехнологічну державу. Наявний інтелектуальний та науково-технічний потенціал дає підстави на це розраховувати.

Визначення євроінтеграції як пріоритетного напряму зовнішньої політики України // Євроекономічна інтеграці України / Л. І. Михайлова [та ін.]. — К., 2013. – С. 107-110.

Пантин В.

Лапкин В.

Внутри- и внешнеполитические факторы интеграции Украины с Россией и ЕС

Процессы экономической и политической интеграции на постсоветском пространстве приобретают особое значение в связи с происходящими изменениями в архитектуре мирового порядка, формированием и развитием региональных союзов, а также в связи с обостряющейся конкуренцией за ресурсы и рынки. Образование ЕврАзЭС и Таможенного союза России, Белоруссии и Казахстана стало важной вехой на пути к более тесной экономической интеграции на постсоветском пространстве. Вопрос о выборе направления и форм интеграционного взаимодействия Украины с Россией и Европейским союзом приобретает принципиально важное значение для развития всего европейского региона и Северной Евразии.

В целом положение дел с интеграцией России и Украины является весьма сложным и неоднозначным. Несмотря на большое количество двусторонних договоров между ними, реальная экономическая и тем более политическая интеграция пока что находится на довольно низком уровне. Наиболее важными, реально работающими экономическими договоренностями по-прежнему остаются соглашения о транзите через территорию Украины российского газа, в то время как российско-украинское сотрудничество в развитии отраслей перерабатывающей промышленности и в сфере наукоемких технологий остается совершенно недостаточным. Более того, обе страны нередко выступают как конкуренты на внешних рынках вместо того, чтобы кооперироваться и совместно выходить на зарубежные рынки. Подобная ситуация объясняется не только влиянием политики, в частности негативными процессами в российско-украинских отношениях после «оранжевой революции» 2004 г. в Украине, но и пока слабой заинтересованностью российских и украинских предпринимателей в сотрудничестве, стремлением не столько производить новые товары и разрабатывать новые технологии, сколько получать их в готовом виде из-за рубежа.

Сегодняшнее интеграционное взаимодействие Украины с Россией и ЕС во многом определяется наиболее важными экономическими и политическими соглашениями, а также членством Украины в тех или иных интеграционных объединениях. Как известно, последняя является членом не только Содружества Независимых Государств (СНГ), но и таких объединений, как Организация за демократию и экономическое развитие с участием Грузии, Украины, Азербайджана и Молдавии (ГУАМ), Черноморский банк торговли и развития (ЧБТР), Центрально-европейская инициатива (ЦЕИ) и др. В то же время следует отметить, что интеграция в рамках всех этих объединений, включая СНГ, носит неглубокий, поверхностный характер, что отвечает стремлению украинских элит не связывать себя серьезными внешнеполитическими и внешнеэкономическими обязательствами. В этих условиях интеграционное взаимодействие Украины с РФ и ЕС определяется главным образом двусторонними соглашениями.

Одним из наиболее важных политических и экономических соглашений между Украиной и Россией является Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве, ратифицированный парламентами обеих стран в 1999 г. и продленный еще на 10 лет в 2008 г. Он охватывает различные сферы сотрудничества, в том числе политическую, экономическую, культурную и военную, но многие статьи этого документа носят довольно абстрактный характер. Поэтому результаты российско-украинской экономической и политической интеграции нередко воспринимаются как весьма неопределенные и двусмысленные, а вместо реальных совместных действий и проектов пока что декларируются главным образом благие намерения. Постоянным предметом споров и противоречий между Москвой и Киевом служит вопрос о цене газа, поставляемого из России в Украину, и связанный с этим вопрос о размерах платы российской стороны за его транзит в страны ЕС через украинскую территорию. Соглашения по этим вопросам порождают многочисленные трения, которые неоднократно резко усиливались и переходили в межгосударственные или внутриполитические конфликты. Газовое соглашение, подписанное по указанию Ю. Тимошенко в 2009 г. после длительных споров между Россией и Украиной о цене российского газа, даже стало поводом для ее судебного преследования и тюремного заключения, что в свою очередь вызвало новый всплеск политической борьбы в Украине и заметно осложнило отношения Украины со странами ЕС.

В 2010 г. в Харькове было заключено двустороннее соглашение по вопросам пребывания Черноморского флота Российской Федерации на территории Украины, а также соглашения о снижении цены на российский газ для Украины и строительстве моста через Керченский пролив (так называемые Харьковские соглашения). Эти соглашения были ратифицированы парламентами обеих стран, несмотря на сопротивление украинской оппозиции. Собственно говоря, сам факт одновременного заключения столь разных соглашений показывает, насколько тесно в российско-украинских отношениях переплетаются вопросы экономического, политического и военного характера. Иными словами, осуществление экономической интеграции России и Украины прямо зависит от внутри- и внешнеполитических процессов, что делает эту интеграцию изначально неустойчивой и подверженной воздействию политической конъюнктуры.

Между тем экономическое и политическое сотрудничество Украины со странами ЕС также носит поверхностный и неустойчивый характер. Несмотря на постоянно провозглашаемую «европейскую» ориентацию Украины, реальный уровень интеграции пока незначителен. Так, одним из основных договоров об интеграции стало готовое к подписанию соглашение об ассоциации и создании зоны свободной торговли между Украиной и ЕС. Первоначально ожидалось, что новый договор, призванный заменить действующее с конца 90-х годов минувшего века соглашение о партнерстве и сотрудничестве, будет подписан в конце 2011 г. Однако сближение Киева и Брюсселя было приостановлено из-за претензий последнего к украинским властям, прежде всего связанных с осуждением Ю. Тимошенко и с возникшими у нее после этого проблемами со здоровьем. Евросоюз отложил ратификацию соглашения с Украиной об ассоциации, рассчитывая таким образом оказать на нее политическое давление и повлиять на итоги парламентских выборов в стране в октябре 2012 г. Можно полагать, что в итоге соглашение между Украиной и ЕС все же будет подписано и ратифицировано, но и в этом случае реальная, а не декларируемая политическая и экономическая интеграция Киева и Брюсселя, скорее всего, будет по-прежнему незначительной.

Это объясняется, по крайней мере, двумя важными причинами.

Первая состоит в том, что это соглашение, как и вся стратегия экономического сближения Украины с ЕС, оказывается во все большей зависимости от обостряющейся внутриполитической борьбы в Украине.

Вторая причина связана с тем, что глубокая экономическая интеграция Украины со странами ЕС, начнись она всерьез, неизбежно вызовет полное разрушение промышленности на востоке страны, поскольку украинская промышленность в целом менее конкурентоспособна, чем европейская. А это будет означать массовую безработицу и резкий рост социальной напряженности. Кроме того, сельское хозяйство Украины также окажется неконкурентоспособным и на европейском, и даже на внутреннем рынке, что может вызвать крупные экономические, социальные и, в конечном счете, политические потрясения в обществе. Даже в плане туризма, за счет которого долгое время могли существовать Греция и Испания, Украина сильно уступает странам ЕС, поэтому и эта сфера не сможет стать основой «европеизированной» украинской экономики. Вместе с тем страны — члены Евросоюза справедливо опасаются массовой миграции из Украины, наплыва дешевой рабочей силы, что может увеличить и без того немалую безработицу в европейских странах.

Среди внутриполитических факторов, влияющих на интеграцию Украины с Россией и/или с ЕС, во-первых, следует выделить общую нестабильность украинской политической системы, которая обусловливает резкие повороты в развитии страны и постоянную борьбу между элитными группировками за власть.

Во-вторых, среди важных внутриполитических факторов, влияющих на интеграционные процессы, следует отметить политический раскол украинского общества на восточные и южные области, с одной стороны, и западные и центральные области, с другой. Этот раскол, имеющий глубокие исторические корни, угрожает стабильности и целостности украинского государства, он постоянно проявляется в борьбе политических партий, в стратегии интеграции с другими государствами, а также в осуществлении украинской внутренней и внешней политики.

В-третьих, важным внутриполитическим фактором формирования интеграционной стратегии Украины является резкий разрыв между элитными и массовыми группами общества. Этот разрыв, как показывают исследования, гораздо больше, чем в России или в других странах.

Если элитные группы в целом ориентированы на интеграцию с ЕС, рассчитывая, что эта интеграция даст им еще больше выгод, то массовые группы (за исключением Западной Украины и отчасти Киева) в большей мере ориентируются на интеграцию с Россией или предпочитают интеграцию и с ЕС, и с Россией. В начале 2000-х годов в Украине сформировался своего рода «пакт элит» относительно необходимости интеграции страны с ЕС. В немалой степени это стало основой украинской «оранжевой революции» в конце 2004 г. Однако вскоре выяснилось, что вступление Украины в ЕС в обозримом будущем невозможно из-за нежелания самого Союза ви­деть ее в своем составе. Взамен Украине предложили членство в НАТО, против которого выступает большинство населения страны. Кроме того, начавшийся в 2008 г. глобальный финансовый и экономический кризис, а затем и кризис в зоне «евро» несколько поколебали ориентацию украинских элитных и массовых групп на интеграцию с ЕС.

В итоге украинская политика интеграции приобрела ярко выраженный «двухвекторный» характер, когда Украина пытается осуществлять интеграционное взаимодействие одновременно и с ЕС, и с Россией, но ни в том, ни в другом направлении не достигает заметного успеха. Нынешняя украинская власть нацелена на лавирование между Евросоюзом и РФ при общей пред­почтительной ориентации на Союз. Однако такое лавирование вряд ли принесет ощутимые результаты в период экономических и политических потрясений, которые охватили разные регионы мира, в том числе Европу и саму Украину.

Вместе с тем конкретные действия и заявления лидеров стран ЕС, касающиеся Украины, во многом зависят от политики США. В свою очередь украинская составляющая внешней политики Соединенных Штатов в немалой степени определяется состоянием российско-американ­ских отношений. Так, в 2005-2008 гг., когда при Дж. Буше мл. отношения между США и Россией переживали далеко не лучшие времена и многие заговорили о новой холодной войне, Украину усиленно пытались сделать членом НАТО, что нанесло бы значительный ущерб безопасности Российской Федерации и ее геополитическим интересам. После 2008 г., когда при президенте Б. Обаме в российско-американских отношениях началась «перезагрузка», этот вопрос временно был снят с повестки дня. Однако можно с уверенностью прогнозировать, что он вновь возникнет при любом новом серьезном конфликте между двумя странами, поскольку вступление Украины в НАТО, является мощным средством политического и военно-стратегического давления США на Россию.

В то же время образование ЕврАзЭС и Таможенного союза России, Белоруссии и Казахстана стало важным внешнеэкономическим и внешне политическим фактором, воздействующим на интеграционную политику украинского руководства. Следует, однако, иметь в виду, что в ближайшие годы Украина по внутриполитическим соображениям заведомо не станет членом Таможенного союза. Следовательно, необходимо искать другие, более гибкие и опосредованные формы интеграционного взаимодействия Таможенного союза с Украиной.

В итоге вырисовываются три основных сценария дальнейшего развития интеграционных процессов в Украине.

Первый сценарий предполагает ускоренную ассоциацию Украины со структурами ЕС и ее вступление в НАТО, сопровождающееся обострением российско-украинских отношений. Такой вариант развития событий возможен в случае прихода к власти в Украине радикальных антироссийских сил, проведения США политического курса, направленного на дестабилизацию ситуации на постсоветском пространстве, а также в случае одновременного резкого ослабления РФ в результате нового финансового и экономического кризиса, способного вызвать в российском обществе серьезные внутренние социально-политические потрясения.

Согласно второму возможному сценарию, Украина продолжит свою «двухвекторную» интеграцию одновременно и с ЕС, и с Россией. В этом случае она в экономическом отношении окажется более тесно ассоциированной с ЕС (однако без членства в НАТО), но вместе с тем будет зависеть от России в том, что касается поставок энергоносителей, сбыта своей сельскохозяйственной продукции на российский рынок, а также, возможно, сотрудничества в высокотехнологичных и военно-технических отраслях производства. Украина не станет членом Таможенного союза, но будет поддерживать с ним более тесные экономические связи, частично участвуя в формировании элементов единого экономического пространства с Россией, Белоруссией и Казахстаном.

Наконец, третий сценарий предполагает, что Украина из-за внутреннего раскола в элитных и массовых группах окажется неспособной осуществить реальную и полноценную интеграцию ни с Европейским союзом, ни с Россией и другими государствами ЕврАзЭС. В этом случае она оста­нется «геополитическим пространством», разделяющим ЕС и ЕврАзЭС. Такой вариант развития событий выглядит нежелательным для всех трех сторон: и Украины, и России, и ЕС. В целом он является маловероятным, тем не менее может осуществиться в условиях глубокого социального, экономического и политического кризиса в Украине, неспособности ее политических партий, вошедших в очередной «политический клинч», адекватно решать назревшие проблемы в разных областях жизни общества.

Мировая экономика и международные отношения. — 2012. — № 11. — С. 50-56.

В. Шевчук

Ідеї фізичної економії та європейська інтеграція України

Європейські аналітики, які належать до кола неупереджених, б'ють на сполох із приводу сучасного стану та майбутніх шляхів загальнолюдського прогресу. Оцінка ресурсних можливостей покращання добробуту землян за існуючими економічними моделями, що вважаються взірцевими для сучасного світу, виявилися вкрай песимістичними. Згідно з експертними оцінками, для досягнення німецького рівня добробуту людству необхідне ресурсне забезпечення в обсязі 2,5 планети. Якби всі земляни були американцями, знадобилося б 4 планети.

На підставі цих оцінок деякі експерти наполегливо підводять до думки, ніби чисельність людства є надмірною. Бо відповідно до обчислених вище ресурсних можливостей, населення планети мало б складати 1,8-2,8 млрд. Ще зловіснішою є цифра, що випливає вже з самої назви доктрини, якої дотримуються прихильники ідеї «золотого мільярда». І це в той час, коли чисельність людства перевищує 7 млрд!

Чи існують дороговкази виходу із цієї пастки, керуючись якими, слід вести пошук, здатний увінчатися успіхом? Над цими світоглядними питаннями замислюється дедалі більше науковців різних фахових спрямувань.

Сучасний французький філософ Поль Рікьор на Міжнародному філософському конгресі у Брайтоні ще 1988 року висловив припущення, що у XXI ст. профіль філософії визначатиме взаємодія трьох течій філософської думки. Цими течіями він вважав нову метафізику (включаючи філософію життя, екзистенціалізм тощо), аналітичну філософію і марксизм.

Потребує з'ясування питання про те, чому до названих течій відніс марксизм відомий філософ XX ст., праці якого високо цінував його давній друг Кароль Войтила (Папа римський Іоанн Павло II). Тим часом український сучасник П. Рікьора Микола Руденко за поширювану в «самвидаві» книгу «Економічні монологи», перший розділ якої мав назву «Прощавай, Марксе», отримав, як сумно сам над собою іронізував, «гонорар тривалістю 12 років».

Руденкова критика марксизму та доктрин, що передували йому, була фундаментально обґрунтованою. Бо ні Маркс, ні Сміт «не розвідали джерело додаткової вартості до кінця». А недостатність і навіть хибність їхнього бачення субстанції вартості зробили XX століття найкривавішим періодом земної історії.

…Понад 130 років тому на новій, відмінній від фізіократичної, світоглядній основі, адекватній тодішній науковій картині світу, своє бачення виходу із пастки омціциду обґрунтував молодий український науковець Сергій Подолинський. Вчений світового рівня ще наприкінці XIX століття довів, що наявні планетарні ресурси потенційно забезпечують життєдіяльність кількох десятків мільярдів землян.

Де шукати порятунку? Куди інтегруватися Україні? Чи здатна вона оминути пастку, до якої вже потрапили Німеччина, США та інші країни, що іменую­ться розвинутими?

Відповіді на ці складні питання український інтелектуал дає у своїй праці «Глобалізація і Україна». Мислитель закликає своєчасно налаштуватися на глобальну програму розвитку людства. Визначити своє місце в світовому русі. Не схибити. Побачити напрямок розвитку людства бодай впродовж одного століття, а бажано й набагато далі. Стати пророком. Бути пророком. Оволодіти фізичною економією.

М. Руденко особливо наголошував на останньому із завдань. На його переконання, саме фізична економія покликана бути фундаментальною основою сучасної світової економічної науки, «від якої, — за його переконанням, — залежить життя на землі». Відтак вельми перспективним виглядає економіко-філософський синтез фізичної економії із вказаною П. Рікьором філософією життя — течією філософської думки, котра є життєствердною, а не смертоносною.

Теза про залежність життя на землі від економічної науки логічно приводить до висновків про невідкладність запровадження господарських реформ, сприятливих для життєдіяльності людства.

Наявність на нашому континенті поодиноких «острівців» неруйнівного господарювання засвідчує, що поряд зі світом, котрий прирікає себе на самознищення, існує зовсім інша Європа — якраз та, до якої і належить інтегруватися Україні. Більш того: інтеграція України здатна своєю чергою стати корисною для такої Європи. Бо тільки фізична економія, сучасною науковою школою якої володіє Україна, дозволяє бачити ці рятівні для континенту і світу «острівці»!

Одним із них нині є Краметергоф — фермерське господарство австрійця Зеппа Гольцера. Методом «спроб і помилок», здійснюваних упродовж кількох десятиріч, шляхом накопичення кропіткого досвіду він на практиці самотужки прийшов до принципів, які понад століття тому теоретично відкрив фундатор української наукової школи фізичної економії С. Подолинський.

Аналіз системи господарювання З. Гольцера за ідеями С. Подолинського дозволяє бачити як симбіози рослин, тварин, біоценозів, на які вказує сам фермер, так і симбіози, котрі можна відкрити лише на засадах фізичної економії. До таких належать цивілізаційні, інституційні та інші симбіози, як, для прикладу, пермакультура, аквакультура тощо, завдяки винайденню і застосуванню яких аграрій-новатор при мінімальних затратах досягає вражаючих результатів.

За обчисленнями віденського професора Бернда Льотча, культивована З. Гольцером система господарювання спроможна, за умов її поширення у глобальних масштабах, забезпечити продовольством населення трьох таких планет, як Земля.

Належить наголосити, що досвід господарювання австрійського новатора здатний стати активізуючим взірцем для реформування аграрного сектора економіки України. Адже українські чорноземи не йдуть у порівняння з родючістю угідь З. Гольцера, розташованих на висоті 1500 м над рівнем океану у гірській місцевості, яка з огляду на природно-кліматичні умови отримала назву «альпійського Сибіру».

Перебуваючи у Києві З. Гольцер, який здійснює авторський нагляд за більш ніж сотнею своїх проектів у різних країнах, в тому числі й в Україні, підтвердив думку про нашу реальну спроможність годувати Європу, тобто більше 500 млн чол.

На інновативній основі, принципово відмінній від існуючих, необхідно розпочати творення нових суспільно-господарських структур, практичне впровадження яких сприятиме пришвидшенню реальної євроіентеграції України. Опертя на засади фізичної економії надасть цьому процесу неруйнівного для навколишнього середовища характеру, бо в своїй діяльності такі структури дотримуються принципів, з одного боку, уподібнення економіки природі, а з іншого – «вписування» господарювання в довкілля. При цьому вираховуватиметься досвід тих суспільно-господарських архетипів, творення яких на українських теренах було відповіддю на виклики енергетичного голоду кризових періодів цивілізаційного розвитку.

Збільшення обсягів продукування абсолютних благ, підвищення родючості землі за результатами господарського освоєння сфери живого стане можливим завдяки перетворенню споконвічних галузей аграрного виробництва. Ефективність взаємодії живого з неживим забезпечуватиметься завдяки їх керованості розумним.

Тільки знання природних законів розкриє справжню сутність ринкового господарювання. Адже фізична економія дозволяє бачити його глибинну суть, породжену надлишками зерна, що спричиняє розквіт цивілізацій. Без фізико-економічного розуміння сутності цього надлишку дискусії довкола ринку є не лише непродуктивними, але й шкідливими.

З огляду на континентальну та глобальну фінансово-економічну кризу, якою охоплені Європа і світ, не можна оминути запропонованого М. Руденком тлумачення грошей як «міри життя». Мислитель довів, що «еталоном вартості найдоцільніше зробити тонну або центнер пшениці. Якби це справді сталося, сотні мільйонів землян були б врятовані від голодної смерті». Місія України, її активна участь у розв'язанні глобальної проблеми формування стратегічних запасів продовольства здатна зробити нашу державу провідником новаторських, гуманістичних ініціатив. Саме фізико-економічній основі належить ґрунтувати принципово нову, адекватну викликам ХХІ століття Національну стратегію європейської інтеграції України.

Фінансовий ринок України. — 2012. — № 12. — С. 33-35.

Бесєдіна Т. І.

Першочергові напрями покращення зовнішньоекономічної діяльності

Процес розвитку та стрімкого нарощування обсягів експорту та імпорту впливає не лише на стан зовнішньоекономічної діяльності України, а й на всю економіку України в цілому. Саме тому покращення зовнішньоекономічної діяльності України призведе до стабілізації всієї економіки України.

Активність країни у світових економічних відносинах оцінюється показником «рівень експорту». Це відсоткове відношення обсягу товарів та послуг, що експортуються, до обсягу внутрішнього валового продукту (надалі — ВВП). Рівень експорту залежить не лише від здатності країни конкурувати на світовому ринку, а й від потреб країни імпорті, оскільки доходи від експорту мають покривати витрати на імпорт. На ВВП експорт впливає так само, як впливають на нього споживання, валові інвестиції та державні закупівлі. Незважаючи на те що певна частка товарів послуг, які виробляються в країні, продаються за кордон витрати на їхнє виробництво — це витрати іноземців на вітчизняний ВВП. Чим більший експорт, тим більші витрати несуть іноземці на виробництво національного ВВП. Тому збільшення експорту збільшує сукупні витрати і ВВП нашої країни.

Позитивно впливає на зростання ВВП і сальдо зовнішньоторговельного обороту. Варто зазначити, що у 2002 році воно зросло на 7% порівняно з попереднім роком і становило близько $32 млн. Таким чином, експортні поставки значно перевищували імпортні, що справило позитивний вплив на ВВП. Але у 2008 році відбулося критичне збільшення від'ємного сальдо зовнішньоторговельного обороту, хоча динаміка нарощення негативного сальдо товарообороту за підсумками 2009 року дещо уповільнилася.

Спроба уряду обмежити неконтрольоване нарощення від'ємного сальдо шляхом дозволеного СОТ запровадження тимчасового мита не принесла відчутних результатів. Неефективність вжитих заходів зумовлена тим, що чинник «дешевого» імпорту через зменшення ввізних мит не був ключовим фактором нарощення від'ємного сальдо; короткостроковістю запровадження додаткового мита; відсутністю комплексних заходів щодо імпортозаміщення на внутрішньому ринку.

У 2011 році негативне сальдо зовнішньоторговельного балансу України становило $6,7 млрд. проти також негативного сальдо у розмірі $3 млрд. в 2010 році. За даними Державної служби статистики України, негативне сальдо зовнішньої торгівлі товарами за підсумками 2011 року становило $14,2 млрд., позитивне сальдо зовнішньої торгівлі послугами — $7,4 млрд. проти $9,3 млрд. і $6,3 млрд. відповідно в 2010 році.

Імпорт товарів і послуг до України в 2011 році зріс до $88,9 млрд. (у 2010 році — $66,2 млрд.), причому імпорт товарів становив $82,6 млрд. (у 2010 році — $60,7 млрд.), імпорт послуг — $6,2 млрд. (у 2010 році — $5,4 млрд.).

Експорт товарів і послуг з України в 2011 року зріс до $82,1 млрд. (у 2010 році — $63,2 млрд.). При цьому експорт товарів становив $68,4 млрд. (у 2010 році — $51,4 млрд.), експорт послуг — $13,7 млрд. (у 2010 році — $11,8 млрд.).

За відношенням експорту до ВВП економіка України є надзвичайно відкритою. Високий рівень зовнішньої відкритості національної економіки є головним чином вимушеним, тобто результатом занепаду споживчого попиту на внутрішньому ринку. Високий рівень відкритості став наслідком залежності країни від імпортних енергоносіїв. За таких умов експорт став вимушеним засобом залучення критично необхідного обсягу іноземної валюти для фінансування поставок енергоносіїв в Україну, які займають майже половину всього імпорту.

В основу зовнішньоекономічної політики України слід закласти критерії доцільності здійснення експортних операцій, якими користуються США та інші розвинені держави, а саме:

— критерій національної безпеки (особливо щодо продукції військово-стратегічного та оборонного призначення);

— критерій дефіцитності товару на внутрішньому ринку. Він передбачає обмеження вивезення товарів, яких дуже мало на внутрішньому ринку;

— критерій відповідальності держави за розвиток національної промисловості.

Проблему «відкриття» економіки України в інтересах національної безпеки неможливо вирішувати у відриві від проблеми її міжнародної конкурентоспроможності.

ВЕФ почав розраховувати Глобальний індекс конкурентоспроможності (ГІК) ще у 1979 році. Україна ж була включена до рейтингу у 1997 році. Індекс складається з 12 субіндексів: державні та суспільні установи; інфраструктура; макроекономічна стабільність; охорона здоров'я та початкова освіта; середня, вища та професійна освіта; ефективність товарного ринку; ефективність ринку праці; рівень розвитку фінансового ринку; технологічна готовність; розмір ринку; удосконалення бізнесу; інновації.

Оцінка даних субіндексів на 2/3 складається з даних, отриманих шляхом опитування респондентів, на 1/3 — зі статистичних даних. Україні, після падіння протягом двох попередніх років на 17 пунктів, у рейтингу ГІК 2011 /2012 вдалося «відвоювати» сім пунктів і зміститися з 89 (серед 139 країн у рейтингу ГІК 2010/2011) до 82 місця (серед 142 країн).

Підвищення місця України у Глобальному рейтингу відбулося завдяки покращенню низки субіндексів, які знаходяться (за умовною класифікацією) у категорії критичних відставань. Так, найкращий результат серед складових індексу конкурентоспроможності України продемонстрував субіндекс «Макроекономічне середовище» — зростання на 20 пунктів. Покращення даного субіндексу відбулося завдяки досягненню кращих показників розвитку національної економіки на фоні більш повільних темпів відновлення економік країн світу після фінансової кризи 2008—2009 років.

По ряду субіндексів положення України погіршилося. Так, через втрату лише п'яти пунктів субіндекс «Вища освіта й навчання» перемістився зі сфери конкурентних переваг у сферу потенційних загроз. На погіршення позиції України у сфері вищої освіти та навчання позначилася політика скорочення витрат на підвищення кваліфікації персоналу у вітчизняних компаніях в умовах посткризового відновлення (117 місце), низька якість шкіл професійного менеджменту (116-те місце у рейтингу) тощо.

Нагромадження боргових зобов'язань у період розгортання фінансової кризи та подолання її наслідків призвело до зростання державного боргу, що негативно вплинуло на показник «державний борг» (зниження на 24 пункти).

У цілому оцінка країн світу у рейтингу конкурентоспроможності 2011/2012 відбувалася на фоні загострення нових ризиків фінансової стабільності. На початок 2011 року темпи відновлення економічного зростання у світі в цілому були досить сталими в межах прогнозованого МВФ (у квітневому прогнозі) рівня 4,4%. Але з середини поточного року спостерігалося загострення проблем обслуговування та погашення накопичених суверенних боргів в окремих країнах єврозони та у США, що спричинило значну волатильність на світових фінансових ринках та мало негативний вплив на розвиток світової економіки (у вересні прогноз МВФ було переглянуто у бік зниження на 0,4 в.п.). З огляду на це більшість розвинених країн демонструє млявий характер «одужання».

За висновками спеціалістів розвинених країн, у конкурентній боротьбі виграють ті країни, в яких внутрішній попит зорієнтований, перш за все, на продукцію вітчизняних фірм. Це важливо для України, в економіці якої спостерігається протилежна тенденція. Щодо експорту, то зараз через неплатежі та фінансові аномалії виробники підштовхуються до експорту навіть на порівняно невигідних умовах. Такий шлях веде до підриву національної економіки, зниженню її конкурентоспроможності, перетворення у сировинний придаток Заходу.

Головна проблема розвитку українського товарного експорту — низький потенціал конкурентоспроможності на зовнішніх ринках продукції з високим рівнем доданої вартості, низька технологічність і наукомісткість товарів. За Україною дедалі більше закріплюється місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з підвищеними рівнями трудомісткості (головним чином праці середньої кваліфікації), енерго- і матеріаломісткості та з низьким рівнем екологічності.

Слід приділяти увагу не зростанню обсягів експорту взагалі, а поліпшенню його структури. Зовнішня торгівля, яка сама по собі є «точкою економічного зростання» в теперішній час потребує відновлення виробничого потенціалу країни. Як ніколи раніше, зовнішньоторговельна політика повинна формуватися у взаємозв'язку з промисловою, інвестиційною, грошово-кредитною, валютною, податковою, соціальною політикою держави. Перспективи розвитку зовнішньої торгівлі тісно пов'язані з проведенням зваженої структурної політики, що направлена на збільшення випуску готової продукції і товарів високого ступеня переробки. Поряд із цим потрібно зважати на те, що в середньостроковій перспективі український експорт залишиться сировинним.

Тільки тоді Україна зможе вийти на міжнародний ринок як постачальник конкурентоспроможної готової продукції. А поки що вплив зовнішніх факторів на українську економіку залишається досить відчутним.

Формування ринкових відносин в Україні. — 2012. — № 11. — С. 52-57.

В. В. Толкованов

Розвиток місцевого самоврядування в Україні в контексті реалізації політики європейської інтеграції.

Розвиток місцевого самоврядування визначено одним з пріоритетів державної політики України. Завершення конституційної реформи зумовлює перерозподіл повноважень не тільки на центральному, а й на місцевому рівні. Ідеться, насамперед, про передачу більш широкого кола функцій, повноважень та ресурсів фінансових і матеріальних від держави до органів місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування.

Одним з визначних пріоритетів державної політики України є здійснення суттєвих інституційних змін, трансформація системи державного управління та місцевого самоврядування відповідно до кращих міжнародних (європейських) практик і стандартів.

Важливим чинником розвитку національного законодавства та реалізації політики європейської інтеграції України є участь нашої держави в міжнародних конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для всіх країн європейського континенту правові стандарти. Серед них чільне місце посідають такі документи, що визначають законодавчі орієнтири та політику в галузі місцевої й регіональної демократії:

1. Європейська хартія місцевого самоврядування (була відкрита для підписання в 1984 р.), яка спрямована на захист принципу ефективного місцевого самоврядування як основного елементу демократії. Вона є моделлю для впровадження демократії на місцевому рівні. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» було ухвалено 15 липня 1997 р. Верховною Радою України. Хартія набула чинності на території України 1 січня 1998 р.

2. Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або владами, яка була підписана в 1980 р., визнає за місцевими й регіональними властями право співпрацювати поза національними кордонами в ме­жах їх внутрішньодержавних повноважень з питань створення спільних громадських служб, будівництва спільних об’єктів або охорони довкілля. Вона включає моделі угод стосовно регіонального транскордон­ного планування, економічного розвитку, охорони навколишнього середовища тощо. Конвенція набула чинності для України 22 грудня 1993 р.

3. Рамкова конвенція про захист національних меншин була відкрита для підписання в 1995 р. Вона стосується питань освіти, засобів масової інформації та використання національних мов, а також містить загальні положення, зокрема з питань недискримінації та рівності між меншинами й загальною частиною населення, свободи встановлення контактів з тими, хто мешкає в інших країнах. Закон України «Про ратифікацію Рамкової конвенції про захист національних меншин» було ухвалено 9 грудня 1997 р. Верховною Радою України.

4. Європейська хартія регіональних мов та мов меншин спрямована на збереження й захист регіональних мов та мов меншин. Сфера її застосування поширюється на законодавство, школи, громадське, культурне, економічне й соціальне життя та засоби масової інформації. Після ратифікації Верховною Радою України відповідного закону Конвенція набула чинності на території України з 1 січня 2006 р.

5. Європейська конвенція про участь іноземців у громадському житті на місцевому рівні встановлює принципи, що гарантують іноземним громадянам, що постійно проживають на території відповідної держави, ширші громадянські та політичні права, у тому числі прав брати участь у місцевих виборах. Цей правовий документ поки що не ратифікований Парламентом України.

6. Європейська хартія міст, яка була прийнята Радою Європи в 1992 р. у вигляді рекомендації, визначає права громадян, які проживають у європейських містах. Вона є практичним посібником з питань міського управління й регулює такі питання, як: умови проживання, архітектура в містах, міський транспорт, енергетика, спорт та дозвілля, забруднення міст і безпека на вулицях. У 2004 р. Конгрес місцевих та регіональних влад Ради Європи затвердив зміни до Європейської хартії міст.

7. Європейська хартія щодо участі молоді в суспільному житті на місцевому і регіональному рівні, яка була прийнята Радою Європи в 1992 р. у вигляді рекомендації, закріплює принципи, що сприяють залученню молоді до процесу прийняття рішень, безпосередньо впливають на її життя й заохочують молодь займати активну позицію в тих змінах, які відбуваються в містах чи регіонах. У 2002 р. Конгрес місцевих та регіональних влад Ради Європи затвердив зміни до Європейської хартії участі молоді в суспільному житті на місцевому й регіональному рівнях.

8. У 2000 р. було ухвалено Європейську конвенцію про природні ландшафти, яка містить вимоги до представників державної влади вживати на місцевому, регіональному, національному й міжнародному рівнях політичних кроків та заходів для захисту існуючого ландшафту країн Європи.

Під час вступу до Ради Європи, що об’єднує сьогодні 47 держав-членів, 9 листопада 1995 р. Україна з метою дотримання ст. 3 Статуту Ради Європи, взяла на себе низку зобов’язань, внесених до Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995), зокрема щодо розвитку місцевої та регіональної демократії. За існуючою практикою своєї діяльності, Рада Європи постійно відслідковує стан дотримання країнами – членами організації взятих на себе зобов’язань. За результатами ознайомлення з існуючою в Україні ситуацією щодо місцевої та регіональної демократії представники РЄ підготували відповідну доповідь, яку було представлено на розгляд 5-ї чергової сесії Конгресу місцевих та регіональних влад Європи (КМРВЄ) (26–28 травня 1998 р.). За результатами обговорення сесією Конгресу було ухвалено досить різку та категоричну за своїм змістом Рекомендацію № 48 (1998) та Резолюцію № 68 (1998) щодо місцевої та регіональної демократії в Україні.

У цих документах, зокрема, відзначено наявність дефіциту в нашій державі національного законодавства у сфері місцевого самоврядування; наголошено на необхідності дотримання Україною положень Європейської хартії місцевого самоврядування; підкреслено важливість загальної демократзації суспільства, розподілу повноважень між різними гілками влади та налагодження співробітництва між ними тощо.

Рекомендацією № 48 також було запропоновано владним структурам України:

• розробити та ухвалити як особливо термінове питання законодавство з місцевого та регіонального самоврядування, що відповідатиме принципам Європейської хартії місцевого самоврядування та Конституції України, кожна з яких гарантує самоврядування на муніципальному, районному й регіональному рівнях;

• ухвалити закони про статус міст Києва та Севастополя;

• включити в національне законодавство з питань місцевого самоврядування положення, які б гарантували регіональним, районним та муніципальним радам наявність у них власних і підзвітних їм виконавчих органів, і включати положення, які надаватимуть право органам регіональної, районної та місцевої влади мати власний бюджет пропорційно їх обов’язкам з наданням їм можливості підвищувати на місцевому рівні отримуваний ними дохід;

• внести ясність у питання приватизації й володіння муніципальною землею та власністю;

• забезпечити неухильне дотримання закону про статус обраних депутатів;

• провести відповідно до чинного законодавства та з належним спостереженням вибори на посади міських голів Києва й Севастополя;

• здійснити вивчення виборчими та юридичними установами випадків порушень, зафіксованих під час виборчої кампанії та в ході виборів до окремих органів місцевого та регіонального самоврядування 29 березня 1998 р., з оприлюдненням результатів такого вивчення;

• заохочувати зміцнення та розвиток політично незалежних асоціацій на муніципальному рівні в Україні;

• поважати та дотримуватись рішень Верховного Суду України стосовно органів місцевої й регіональної влади тощо.

У січні 1999 р. Парламентською Асамблеєю Ради Європи (ПАРЄ) за результатами розгляду стану виконання Україною своїх зобов’язань як держави – члена РЄ, було ухвалено резолюцію 1179 (1999), в якій, зокрема в п. 7, наголошено на тому, що в Україні без подальшого зволікання «має бути ухвалене законодавство щодо місцевого самоврядування, яке б відповідало принципам Європейської хартії місцевого самоврядування, включаючи чітке розмежування між органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Новий статус міст Києва і Севастополя повинен бути визначений відповідно до Конституції та Європейської хартії місцевого самоврядування».

Підсумки 5-ї сесії КМРВЄ, ухвалені нею резолюція та рекомендація щодо України були обговорені на засіданні Координаційної ради з питань місцевого самоврядування при Президентові України. За результатами розгляду Координаційною радою прийнято відповідні рішення. Президентом України 5 серпня 1998 р. видано Доручення № 1-14/589, в якому відповідним органам державної влади поставлено конкретні завдання, спрямовані на забезпечення практичного виконання рекомендацій Конгресу. У середині серпня 1998 р. відповідне доручення в зв’язку з цим надано Прем’єр-міністром України міністерствам та відомствам нашої держави (Доручення № 15562/2 від 11.08.1998 р.). Верховною Радою України прийнято Постанову «Про заходи по реалізації рекомендацій про місцеву та регіональну демократію в Україні, ухвалених п’ятою сесією Конгресу місцевих та регіональних влад Європи» № 230-XIV від 5 листопада 1998 р.

Верховною Радою України ухвалено Закон України «Про столицю України – місто-герой Київ» 15 січня 1999 р. Експерти Ради Європи, які на прохання української сторони здійснили експертизу законопро­екту на предмет його відповідності положенням Європейської хартії місцевого самоврядування, зробили в цілому позитивний висновок.

Конгресом Ради Європи 9 листопада 2001 р. було ухвалено нові Резолюцію 123 (2001) та Рекомендацію 102 (2001) щодо місцевої й регіональної демократії в Україні, зміст яких стосується таких питань:

• удосконалення адміністративно-територіального поділу країни та запровадження системи регіонального самоврядування (п. 12-А Рекомендації 102);

• розмежування повноважень органів місцевої і регіональної влади та місцевих органів виконавчої влади (п. 12-А, 12-В Рекомендації 102);

• забезпечення органів місцевого самоврядування необхідними ресурсами для виконання ними своїх повноважень (п. 12-В, 12-С Рекомендації 102);

• вдосконалення системи судового захисту місцевого самоврядування та впорядкування питань щодо конфліктних ситуацій між місцевими виборними представниками й представниками органів державної виконавчої влади (п. 12-D, 12-Н Рекомендації 102);

• вирішення питання щодо надання обласним і районним радам, а також містам Києву та Севастополю, своїх власних виконавчих органів [виконкомів] (п. 12-F, 12-G Рекомендації 102);

• зміцнення правового статусу міських голів (п. 12-Е Рекомендації 102);

• забезпечення доступу місцевих і регіональних представників до засобів масової інформації (п. 12-1 Рекомендації 102);

• забезпечення регулярного інформування Інституційного комітету Конгресу асоціаціями органів місцевого самоврядування щодо виконання Програми державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні;

• проведення з ними консультацій з питань формування делегації України в КМРВЄ, а також при прийнятті всіх рішень, які безпосередньо стосуються органів місцевої влади (п. 12-J, 12-К Рекомендації 102 та п. 10 Резолюції 123).

З метою виконання рекомендацій Конгресу Ради Європи органами державної влади України вжито низку важливих заходів. Так, 25 травня 2001 р. Указом Президе­нта України затверджено Концепцію державної регіональної політики, а 13 вересня 2001 р. Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням № 437-р затвердив заходи з її реалізації. Президентом України 30 серпня 2001 р. видано Указ «Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні» та затверджено Програму державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні. Відповідно до Указу, розвиток місцевого самоврядування визнано одним із пріоритетних напрямів державної політики України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 123-р затверджено заходи щодо виконання згаданої програми. Стан виконання Резолюції 123 (2001) та Рекомендації 102 (2001) Конгресу Ради Європи було також розглянуто на засіданні Міжвідомчої комісії з питань місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України.

Важливим аспектом інтеграційних процесів у Європі виступає налагодження транскордонного співробітництва. Об’єктивною необхідністю успішної реалізації політики європейської інтеграції України є розвиток соціально-економічного потенціалу її адміністративно-територіальних одиниць, включених до загальноєвропейської системи регіональної кооперації. Для забезпечення зростання активності регіонів України в реалізації євроінтеграційної політики потрібні постійний пошук нових стратегій і механізмів міжрегіонального співробітництва, вивчення зарубіжного та вітчизняного досвіду функціонування еврорегіонів. У вирішенні питань організації співробітництва регіонів України з прикордонними територіями сусідніх держав необхідно враховувати досвід транскордонної взаємодії регіонів Європейського Союзу, зокрема принципів утворення й напрямів діяльності єврорегіонів. Ідеться про перетворення єврорегіонів на самостійні об’єкти територіальної структури світового ринку з відповідним розвитком прикордонної інфраструктури та формуванням сприятливих умов інтенсифікації співробітництва із суміжними країнами. У межах єврорегіонів як організаційної форми прикордонних відносин місцеві органи влади мають можливість розробляти спеціальні програми економічного, культурного та гуманітарного співробітництва, реалізовувати конкретні проекти, вирішувати проблеми зайнятості населення, інфраструктури й екології.

Важливим інструментом у розвитку місцевої і регіональної демократії в Україні є технічні програми співробітництва, які реалізуються за підтримки міжнародних організацій, зокрема ЄС і Ради Європи. Основним завданням цих програм є сприяння зміцненню демократичної стабільності, допомога Україні у виконанні зобов’язань, взятих при вступі до Ради Європи, а також сприяння демократизації українського суспільства та впровадженню європейських норм і стандартів.

Держава та регіони. Серія: Державне управління. — 2012. — № 3. — С. 123-128.