ІІ квартал 2014 р.

Корупція в Україні: проблеми посилення протидії

Соціальні чинники протидії корупції в Україні

Актуальные вопросы преодоления коррупции в бизнес-среде Украины

Вплив тіньової економіки на функціонально-структурні характеристики економічної безпеки держави на посттрансформаційному етапі її розвитку

Особливості процесу тіньової діяльності промислових підприємств

У зв’язку з тимчасовими проблемами з передплатою періодичних видань, пропонуємо тематичні випуски, зокрема матеріали присвячені корупції та тіньовій економіці в Україні. У другому випуску дайджесту за 2014 рік розглянемо соціальні чинники протидії корупції, проблеми подолання корупції в бізнес-середовищі, тіньової діяльності промислових підприємств України та впливу тіньової економіки на економічну безпеку України.

* * *

Невмержицький Є.

Корупція в Україні: проблеми посилення протидії

Як зазначено у Національній антикорупційній стратегії на 2011-2015 pp., ухваленій Указом Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1011/2011: «Корупція в Україні набула більш системного явища, яке поширює свій негативний вплив на всі сфери суспільного життя, все глибше укорінюючись у повсякденному житті як основний, швидкий і найбільш дієвий протиправний засіб вирішення питань, досягнення певних цілей. Масштаби поширення корупції загрожують Національній безпеці України». Саме тому перед наукою постає запитання: чому численні антикорупційні заходи держави не дають належних результатів і корупція продовжує поширюватися?

Аналіз індексу корумпованості країн світу, який щорічно проводить міжнародна організація «Transparency International», продовжує свідчити, що Україна залишається однією з найбільш корумпованих країн світу: в 2006 p. вона посідала 99 місце, в 2010 р. — 134, у 2011 р. — 152 і в 2012 р. — 144 місце!

За роки незалежності було запроваджено декілька загальнодержавних програм боротьби з корупцією і організованою злочинністю. Верховною Радою України затвердженні Конвенції боротьби з корупцією, прийняті закони України «Про боротьбу з корупцією» 1995 р. і «Про засади запобігання та протидії корупції» 2010 р.; загалом антикорупційні норми закладені майже в 100 нормативних актів. Але незважаючи на все це, корупція в державі продовжує зростати і стає реальною загрозою навіть національній безпеці.

Виникає слушне запитання: чому всі ці заходи не дали належного результату? На нашу думку, тому що не були враховані важливі складові цієї проблематики, насамперед те, що:

• корупція належить до тих проблем, які неможливо вирішити у відриві від політичних, економічних і морально-культурних проблем. Антикорупційне законодавство лише інструмент, застосовуючи який можна проводити докорінні структурні перетворення. Масштаби, специфіка і детермінанти корупції — наслідок загальних політичних, соціальних та економічних проблем країни;

• ефективність зусиль щодо обмеження корупції значною мірою залежить від реалізації політичної та адміністративно-правової реформ; від чіткого визначення повноважень і функцій політичних інститутів та їх посадових осіб; від запровадження демократичних принципів управління громадськими справами, створення умов для всебічного розвитку структур громадянського суспільства, формування дієвого механізму громадського контролю за владними інституціями;

• незалежно від того, у якій сфері корупція проявляється, вона має матеріальний інтерес і зростає завдяки прагненню отримати економічний зиск шляхом того політичного процесу, яким стало в Україні державне регулювання різних сфер економічного життя;

• політичним джерелом корупції в Україні певною мірою стала не підготовлена «шокова» демократизація суспільного життя, яка за слабких державних і суспільних інститутів, відсутності демократичних традицій, ідеологічного вакууму перетворилася у торгівлю голосами виборців, продаж посад, привілеїв, пільг, економічних і політичних рішень та в інші деструктивні процеси, хоча зрозуміло, що корупція пов'язана не з демократією як такою, а з недостатнім рівнем її розвитку;

• перехід до ринкових відносин, до свободи значна частина громадян сприйняла як повну відмову не лише від комуністичної, а й будь-якої ідеології. Вакуум, що утворився за умови відмови від старих цінностей і повільного формування нових, був заповнений псевдоцінностями, що пропагують швидке збагачення на основі конфлікту особистого і суспільного інтересу.

Все це означає, що орієнтація лише на посилення кримінальної репресії як основного важеля протидії корупції не може дати реальних результатів. У СРСР кримінальне законодавство передбачало навіть смертну кару за розкрадання соціалістичної власності, але результат відомий. У нинішньому Китаї за останні роки смертні вироки за корупцію винесено майже 10 тис. чиновників, проте рівень корупції не лише не зменшується, а й зростає. Водночас досвід країн, які досягли такого рівня корупції, що вона суттєво не впливає на соціально-економічний розвиток, свідчить, що тільки системний підхід до вирішення цієї складної проблеми може дати реальні результати. Саме його демонструють Скандинавські країни, США, Канада, розвинені Європейські країни, Сінгапур. Нині це найбільш «чисті» від корупції країни. Кожна з них, безумовно, вирішувала ці проблеми з урахуванням національних традицій, культури, менталітету тощо. Разом з тим при всій специфіці розвитку кожної окремої нації є і загальні умови. Це насамперед максимальна демократизація суспільного життя, надання громадянам рівних прав і можливостей для реалізації їх здібностей і прагнень, достатній рівень матеріального забезпечення, розумне урівноваження доходів населення, чесність і порядність працівників державного апарату, загальна повага до закону і правопорядку.

Важливою умовою максимального обмеження проявів корупції у цих країнах стала тверда політична воля керівництва держави. При цьому особливо велике значення має «чистота» верхніх ешелонів влади, без чого навряд чи можливо потіснити корупцію на нижчих рівнях влади. Цю проблему М. Мельник називає «корозія влади». Саме тому найбільш небезпечний вид корупції — політична. Вона проявляється по-різному, але особливо небезпечною на Заході вважається «розстановка» на відповідальні посади своїх людей, і оскільки це створює сприятливі умови для розповсюдження «епідемії» корупції на всіх інших щаблях влади. В Україні ж діти, сестри, брати, навіть особисті охоронці, про яких за місяць до виборів ніхто навіть не чув, раптом стають депутатами, займають високі посади у виконавчій владі. Подібний підхід у нас чомусь називають формуванням своєї команди, а в Європі кваліфікують як корупцію! Саме тому країни, яким вдалося максимально обмежити прояви корупції, починали з формування чистої центральної влади. Автор Сінгапурського чуда, екс-прем'єр країни Лі Хуан Ю, зазначає, що якщо люди нагорі не є зразком високих моральних якостей, які вони поступово розповсюджують на інші рівні влади, щось реально зробити дуже складно. Коли його запитали, що було найскладнішим у цих антикорупційних заходах, він відповів, що посадити за ґрати за корупцію своїх найближчих друзів. І він це зробив.

Як тільки наша політична еліта буде чинити таким же чином, простору для корупції буде значно менше. Важлива складова цієї політичної стратегії — формування чиновника європейського, а сьогодні й сінгапурського або південнокорейського зразка. Сучасний український чиновник за своїми правосвідомістю, професіоналізмом, чесністю, етикою поведінки принципово відрізняється не лише від свого західного колеги, а й навіть від радянського. Останній боявся гніву партії і держави і вимушений був дотримуватись якихось правил, тому і не дуже зловживав. Нинішньому українському бюрократу фактично не потрібна заробітна плата. Йому необхідна лише печатка і черга людей, які прагнуть отримати її відбитки. А якщо є черга, то, напевно, будуть люди, котрі захочуть пришвидшити вирішення своєї справи.

Які основні напрями, параметри формування чиновника європейського зразка? Передусім це те, що в Європі держслужбовець, як правило, не пов'язаний з бізнесом або інтересами, які вступають у конфлікт із сумлінним виконанням професійних обов'язків. Чиновників там не приймають на роботу або звільняють з посади з політичних підстав, оскільки демократія, за якої партії регулярно змінюють одна одну біля керма влади, не сумісна з системою наймання державних службовців, яка базується на політичних преференціях. За такої системи держслужбовці продовжують ефективно використовувати свої професійні здібності при різних адміністраціях, оскільки основний критерій відбору службовця — не його партійна приналежність, а чесність, компетентність і професіоналізм.

Дуже важливу роль тут відіграє конкурентне середовище при формуванні державного апарату, яке включає: проведення екзаменів і кваліфікаційних випробовувань, підвищення кваліфікації у провідних вишах та кращих управлінських структурах, а загалом передбачає добротну гуманітарну, економічну і навіть математичну підготовку, що дозволяє одержати спеціаліста з широким світоглядом, знанням іноземних мов, основ економіки і менеджменту, історії, права, міжкультурних комунікацій, знання сучасних і світових управлінських практик тощо.

Ось яку освіту здобув, наприклад, нинішній Президент Франції Ф. Олланд. Перед тим, як обійняти цю посаду, закінчив ліцей, юридичний факультет Парижського університету, Вищу школу комерції, Національну школу адміністрації, тобто чотири провідні вищі навчальні заклади. Це класичний приклад європейського політика. І так не лише у Франції. Нинішній президент США Б. Обама також закінчив декілька провідних вищих навчальних закладів, зокрема й престижний Колумбійський університет, Гарвардську школу права, сформулював свої політичні погляди у низці монографічних досліджень. Така практика характерна для більшості провідних розвинутих країн. Переважна більшість світової еліти здобуває освіту в спеціальних школах державного управління, серед яких можна назвати школи Кеннеді в Гарварді і Вудро Вільсона в Прінстоні, Максвела — в Сіракузах, Національну школу адміністрації в Парижі та ін.

Перше, що необхідно зробити в українській системі підготовки управлінських кадрів — це максимально її модернізувати, наблизити до тієї моделі, яка давно функціонує у найбільш розвинених країнах світу і довела свою ефективність, вміння готувати самодостатніх керівників як державних органів, так і великого бізнесу. Треба виходити з того, що суто української моделі управління у нинішньому глобалізованому світі нема і бути не може, як і, наприклад, української таблиці множення.

Величезну роль у розвинутих країнах відіграє громадська думка щодо поведінки чиновника. Наведемо лише один приклад. Комісія з громадської безпеки штату Нью-Йорк оштрафувала на 60 тис. доларів губернатора Д. Патерсона лише за те, що він одержав без оплати п'ять квитків на бейсбол у керівництва команди. У Великій Британії при призначені на високу посаду кожен претендент зобов'язаний представити повний список своїх фінансових інтересів, при цьому вказати компанії, де розміщені інвестиції, яка власність йому належить тощо. Такі ж дані щодо дружини і дорослих дітей. Після детальної перевірки претендента запрошують до спеціального комітету, де йому можуть порадити відмовитися від співпраці з тією чи тією компанією, запропонувати перекласти заощадження до інших фондів чи банків. Такі «поради» обов'язкові для виконання. Для високих чиновників розроблений та затверджений спеціальний статут, де детально описані не лише фінансові та бізнес-обов'язки, а й принципи поведінки, ставлення до роботи тощо. Порушення статуту призводить не лише до негайного звільнення, а й до втрати державної пенсії та пільг.

Щоб змінити ситуацію в Україні на краще треба також значно посилити роль громадськості, оскільки окремому громадянину важко протистояти цьому злу, яким би свідомим він не був. Вже не один рік точиться дискусія навколо необхідності розробки і прийняття закону України «Про громадський контроль». Необхідність його очевидна, особливо у напрямі посилення протидії корупції.

Ще один важливий антикорупційний важіль — це реформування підходів до регулювання основних сфер суспільного життя. В Україні розпочата адміністративна реформа і як проект — правильно. Створено проектну структуру, комітет, потім центр її імплементації, але вже на наступному етапі стався збій: робочі групи очолили керівники міністерств, які мають реформуватися. Проте світовий досвід свідчить, що влада сама себе не може реформувати. Це абсолютно глухий кут, оскільки бюрократія завжди знаходила спосіб провести реформи так, щоб її інтереси не постраждали. Відомий український економіст О. Пасхавер зазначає, що будь-яку реформу, чи то пенсійну, чи то реформу ЖЕКів, має здійснювати не міністерство, яке реформується, а спеціальне агентство з реформи, яке очолює політик. У жодному разі вирішальне слово в агентстві не можуть мати керівники міністерств, які реформуються.

Які, на нашу думку, основні напрями такої реформи? Це передусім заходи щодо позбавлення держави непритаманних їй видів діяльності, відмови від того, що значно краще можуть виконувати приватні структури. Це допуск приватної ініціативи до вирішення багатьох питань життєдіяльності суспільства. А поки що держава ув'язнена у щоденному втручанні у приватне життя, в рутині необхідності реагувати на кожний окремий «чих», що через свою масовість не дає їй змоги зосередитися на стратегічних питаннях розвитку суспільства. Серед функцій, від виконання яких держава може звільнитися, слід назвати передусім управління сферами культури, освіти, охорони здоров'я і навіть ЖЕКів, залишивши за собою лише встановлення регулятивних засад та контроль за їх діяльністю. У США навіть тюрми передані у приватні руки і від цього суспільство нічого не втратило. Ще один стратегічний напрям — це прискорене формування середнього класу. Сьогодні частка населення, яку соціологи відносять до середнього класу в структурі суспільства, становить лише 24,6 %, тоді як у Данії — 44,5 %, Німеччині — 85,1 %, Франції — 85,8 %. Як це пов'язано з корупцією, правопорядком загалом? У розвинутих країнах для середнього класу важливі такі атрибути державності, як чесні вибори, справедливий суд, прозора конкуренція. Саме цей прошарок суспільства готовий активно захищати вказані цінності, все здобуте чесною працею, свою гідність, громадянські права і свободи. В таких умовах корупції все важче шукати свою нішу у структурі влади і суспільства, оскільки середній клас становить більшість населення країни, контролює владу, виступає як стабілізатор і носій його цінностей.

І нарешті ключове питання для реальної протидії корупції — це розмежування бізнесу і влади. В чому небезпека такого зрощування? Найпростіша і найзрозуміліша відповідь на це запитання — це коли бізнесмен, потрапляючи у структури влади, продовжує займатися бізнесом, використовуючи важелі влади у своїх особистих або корпоративних інтересах. Це стосується і тих, хто формально передав свій бізнес родичам, а фактично продовжує ним займатися, при цьому використовуючи свої адміністративні важелі. Розповсюджена і така форма зрощування влади і бізнесу, за якої чиновник, навіть не маючи свого особистого бізнесу, «кришує» злочинний бізнес інших суб'єктів, одержуючи за це певну плату. Йому, на жаль, не соромно за державу, як відомому герою кінофільму «Біле сонце пустелі». Ця «хвороба» стала особливо небезпечною саме зараз, у період трансформації суспільства, при зміні форм власності, переході від планової до ринкової економіки. Крім того, з'явилися умови для безпосереднього або лобістського тиску бізнесу на апарат чиновників з метою правового оформлення таких переходів через механізм приватизації, участі чиновників у легальному чи нелегальному розподілі державної чи комунальної власності, у створенні нових ринкових структур тощо.

Тим часом Закон України «Про статус народного депутата» забороняє депутату займатися бізнесом, а Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» кваліфікує таку поведінку як корупцію, з відповідними наслідками. Проте це не означає, що багаті люди не можуть бути при владі. У розвинутих країнах у випадках переходу бізнесмена до державної служби, управління його активами передається не члену сім'ї, а незалежному органу. Напевно, так слід зробити і в нашій державі. Залишати і надалі це питання не вирішеним означатиме, що влада і бізнес будуть продовжувати зрощуватися, а це загрожує ще більшим поширенням корупції.

Не менш актуальна проблема — обмеження масштабів тіньової економіки, яка без прикриття чиновників не може функціонувати у таких розмірах — до 50 %! Є декілька чинників того, що майже половина економіки України функціонує в тіні, приховується від держави. Перша — це безгосподарність самої держави. За даними Фонду державного майна України, через 15 років після проголошення незалежності, держава не мала навіть повного обліку підприємств, які їй належали, не говорячи вже про управління ними й одержання прибутку. Друга причина — у тінь економіку штовхає відсутність комфортних умов для бізнесу, а саме: високі податки, тиск чиновницького апарату та криміналітету, відсутність свободи бізнесу та конкурентного середовища. І третя причина — максимально високий рівень корумпованості контролюючих органів, які своїм тиском, безперервними перевірками штовхають бізнес ховатися від держави, а правоохоронці за хабарі «кришують» його. Спеціалісти стверджують, що навіть для бухгалтера середньої кваліфікації при бажанні не становить жодної проблеми виявити «тіньові» фінансові операції, але в житті перемагає корупція. Аналіз кримінальних справ відносно податківців переконує, що більшість з них пов'язана саме з укриттям виявлених зловживань. У європейських країнах зовсім інша реакція на зловживання у бізнесі. Як стверджують німці, у них на батьківщині податкові органи одного дня можуть прийти і запитати у бізнесмена, чому він працює без прибутку, це що — таке хобі? І закрити фірму.

Прем'єр-міністр України М. Азаров на прес-конференції у листопаді 2011 р. зазначив, що за 10 місяців 2011 р. надходження до пенсійного фонду становили 102 млрд грн. При цьому бюджетна сфера (тобто держава) внесла 50,5 млрд грн, а бізнес — 51 млрд. Це при тому, що частка держави у ВВП становить усього 14 %, а приватного бізнесу — 86 %! Це означає, що значна частина бізнесу функціонує в «тіні» і не сплачує податки. За оцінками Федерації роботодавців України, у «тіні», тобто одержують зарплату в конвертах, з якої не нараховуються податки, працюють близько 5 млн громадян! А сума доходів, які приховуються таким чином від оподаткування, мінімум у 4 рази перевищує сьогоднішній дефіцит пенсійного фонду.

У тінь економіку України штовхає і відсутність свободи бізнесу як необхідної умови його розвитку. Як зазна­чає президент Американо-української ділової ради В. Морган: «Україна все ще лише частково відкрита для бізнесу. Для досягнення дійсно стабільного розвитку необхідно стати країною, відкритою для бізнесу повністю. Майже всі рейтингові агентства світу ставлять Україну в число останніх 20 % країн, коли мова заходить про свободу бізнесу, простоту його ведення, раціональну нормативно-правову базу, однакові для всіх умови його ведення тощо. Поки це не відбудеться — економіка України буде, розвиватися повільно і хворобливо». За індексом економічної свободи (дослідження центру Heritage Foundation), Україна посідає 164 місце зі 183 країн світу! За рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна з глобальної конкурентоспроможності посідає 83 місце зі 142 країн. А щодо легкості ведення бізнесу опинилася аж на 152 місці зі 182 країн! Тому владі недостатньо вирішувати проблеми однієї, двох чи трьох компаній, притягуючи їх керівників до відповідальності, необхідно змінити всю систему функціонування бізнесу.

Також потребує суттєвого удосконалення законодавче забезпечення антикорупційної діяльності. Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» — це лише перший крок у цьому напрямку. Серйозного доопрацювання потребують багато інших законів України, зокрема: «Про державну службу», «Про статус народних депутатів», «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації» та ін. На нашу думку, терміново треба повернутися до раніше скасованого Закону України «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень». Така відповідальність юридичних осіб — обов'язкова вимога Конвенції організації об'єднаних націй проти корупції, яку Україна ратифікувала. Такі ж рекомендації містяться у Конвенції Ради Європи про корупцію у контексті кримінального права, яка передбачає відповідальність юридичних осіб за дачу хабара, посередництво та відмивання грошей, вчинених в особистих інтересах будь-якою особою, яка діяла як приватна особа, чи як представник тієї чи тієї юридичної особи або обіймає керівну посаду у цієї юридичної особи. Ця норма є однією з обов'язкових рекомендацій об'єднання GRECO (група держав проти корупції) Ради Європи і діє у більшості розвинених країн. Нагадаємо про нещодавній скандал у США навколо керівників компанії «Мерседес», яких викрито у наданні «відкатів» посадовим особам у різних країнах світу за поставку автомобілів до цих країн. У результаті цього матеріальну відповідальність понесли не лише керівники, а й компанія загалом, заплативши штраф у розмірі понад 100 млн доларів.

Тому складно пояснити, чому прийнятий у 2009 р. Закон України «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення» так і не набув чинності. Важливо, що це нещодавно внесений до Парламенту законопроект від 16 січня 2013 р. № 2032 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження заходів кримінально-правового характеру стосовно юридичних осіб» про доповнення Кримінального кодексу України розділом XIV-I «Заходи кримінально-правового характеру відносно юридичних осіб». Як зазначено у проекті, підставою для такої відповідальності є скоєння самостійно або в співучасті злочину від імені та в інтересах такої юридичної особи, або її керівника. Є лише одне зауваження: у проекті закону сума штрафу не перевищує 75 тис. грн. Для юридичної особи це копійки. Порівняйте з сумою штрафу на компанію «Мерседес»!

Не спрацьовує і норма закону про декларування доходів службовців. І старе і нове антикорупційне законодавство передбачало і передбачає обов'язкове декларування доходів чиновника, а новий закон навіть витрати. Мета законодавця очевидна — примусити чиновника жити відкрито, прозоро, за законами. Проте якщо узагальнити результати 15-річної дії цієї норми, то висновок один — кампанія з декларування чиновниками своїх доходів провалилися і фактично ніяк не вплинула на зниження масштабів корупції в державі. Пригадуємо у зв'язку з цим оцінку декларації одного з вищих посадових осіб, яку екс-президент України назвав «декларацією бомжа». На жаль, така оцінка жодних результатів не дала. Це не поодинокий факт необ'єктивності декларування. За всі роки незалежності України до відповідальності за необ'єктивність декларування доходів не притягнутий жоден чиновник вищого або середнього щабля влади.

Як переломити таку ситуацію, що потрібно зробити, щоб ця норма законів України «Про державну службу» і «Про засади запобігання та протидії корупції» реально запрацювала? Чинне законодавство не визначає, на яку саме державну структуру покладається контроль за об'єктивністю декларування доходів і витрат. Розраховувати на правочесність чиновника поки що не випадає. Необхідний жорсткий контроль. На нашу думку, його можна було б покласти на податкову адміністрацію, яка має кваліфіковані кадри і володіє необхідною інформацією, а у Верховній Раді України — на спеціальну комісію. Треба змінити і саму форму декларації, взявши за зразок англійську.

І ще один дуже важливий антикорупційний важіль. У багатьох демократичних країнах вдалося суттєво потіснити корупцію шляхом використання не стільки кримінальної репресії, скільки застосування заходів впливу, передбачених іншими галузями права. У Сінгапурі, наприклад, у боротьбі з цим злом була скасована презумпція невинуватості, що означає: якщо чиновник не може пояснити, звідки у нього мільйон у банку або вілла у Ніцці — він вже корупціонер! Тут діє презумпція вини. В українському законодавстві відома лише одна презумпція — презумпція невинуватості у кримінальному процесі. Вона закріплена у ст. 62 Конституції України та в Кримінальному процесуальному кодексі України. її суть полягає у тому, що не обвинувачений повинен доводити свою невинуватість, а держава доказувати пред'явлене обвинувачення. На жаль, у науці і практиці інші правові презумпції залишаються в тіні, а в зв'язку з антикорупційною тематикою взагалі не розглядаються. Проте необхідність у цьому є і дуже велика. Презумпція вини тісно пов'язана з незаконним збагаченням. Прикладів такого збагачення в Україні дуже багато, достатньо подивитися на фешенебельні маєтки навколо Києва та інших великих міст країни. Але вести боротьбу з цим злом лише кримінально-правовими заходами складно, що пов'язано передусім з проблемою збирання доказової бази вини суб'єкта незаконного збагачення. Цивільна презумпція вини покладає обов'язок доказування законності володіння майном на її власника. Такі методи боротьби з службовими зловживаннями широко застосовувалися у колишньому СРСР. Старше покоління добре пам'ятає, що . на будь-яку цеглину, шифер або цемент, завезені для будівництва будинку або гаража, треба було пред'явити органам боротьби з розкраданням соціалістичної власності (БРСВ) або Народного контролю документи що підтверджують законність їх придбання. У разі їх відсутності — негайно починалося розслідування з відповідні ними наслідками. Це був дієвий механізм протидії зловживанням чиновників. Такі механізми нині діють не лише в Сінгапурі, а й у багатьох інших країнах.

Не досягав своєї мети і норма закону про експертизу правових актів на предмет їх антикорупційності, що передбачена новим антикорупційним законодавством. Річ у тім, що експертизу нормативних актів місцевих органів влади закон не передбачає. Тим часом достатньо подивитися на маніпуляції з землею навколо Києва; рішення з яких приймають саме місцеві органи влади. Крім того, в Україні все ще діють тисячі нормативних актів, які самі по собі стали джерелами корупції. У 2005 р. була спроба навести лад у цій сфері. Внаслідок фільтрації 10 тис. регуляторних актів, виданих центральними та регіональними органами влади, були скасовані. Загалом результати першої фази операції такі: скасуванню підлягали 34 % регуляторних актів органів місцевого самоврядування та 55,5 % актів центральних і регіональних органів влади. Цю роботу, безумовно, слід було продовжити, оскільки, як і багато чого іншого, вона на півдорозі захлинулася, і місцеві органи влади продовжують плодити акти, які суперечать законам України. Саме на цьому рівні відбувається процес зрощування бюрократії, силовиків та економічного криміналітету. Ці корупційні сили пов'язані між собою круговою порукою. Для них головне — залишати чинну систему без змін, оскільки лише вона дозволяє безбідно жити. Пробити панцир такого тріумвірату здоровим силам на місцях дуже складно, хоча вкрай необхідно, оскільки понад 80 % корупційних проявів мають місце саме на цьому рівні.

І ще одне — організаційне питання. Вже багато років фахівці ставлять питання про створення у країні незалежного від будь-якої гілки державної влади центрального антикорупційного органу, який би, на кшталт Федерального бюро розслідувань США, об'єднував у собі оперативно-розшукову і слідчу функції й одночасно був органом реалізації антикорупційної політики і контролював її виконання. У Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції» передбачено створення Спеціального уповноваженого органу з питань антикорупційної політики при Президентові України, але, на нашу думку, це не що інше, як аналог Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, який канув в Лету, і за 15 років свого існування нічим іншим себе не проявив, крім написання довідок і підготовки численних нарад при Главі держави. Досвід розвинутих країн засвідчує, що цей фактор у протидії корупції відіграє провідну роль. У Сінгапурі, наприклад, створено спеціальне Бюро з розслідування фактів корупції. Його керівники підзвітні лише прем'єр-міністру. Методи роботи працівників Бюро фактично авторитарні, вони наділені правом затримувати й обшукувати підозрюваних у корупції без санкції суду, перевіряти банківські рахунки і фінансові документи не тільки підозрюваних, а й їх родичів. Особливо ефективним став реальний контроль за майном, активами і боргами державних службовців, і не тільки їх особистих, а й дружини, дорослих дітей. Цікавий досвід з цієї проблематики накопичений також у сусідній Польщі.

Викладені у цій статті інструменти протидії корупції, безумовно, далеко не всі з можливих. Особливої уваги, наприклад, потребує проблема зміни не тільки правового статусу українського держслужбовця, а й менталітету, культури і правосвідомості пересічного українця, який поки що, засуджуючи на словах корупцію, у реальному житті готовий дати хабара навіть без гострої на те необхідності. Але це тема уже іншої статті.

Право України. – 2014. – № 1. – С. 298-309.

Валюшко І. В.

Соціальні чинники протидії корупції в Україні

Масштаби корупції в Україні не зменшуються протягом тривалого часу всупереч усім вжитим організаційно-правовим заходам з метою протидії їй.

Згідно з Індексом сприйняття корупції (щорічний рейтинг країн світу, що здійснюється міжнародною організацією Transparency International) Україна у 2012 р. посіла 144 місце зі 176 держав (поряд із Таджикистаном). Ситуацію важко оцінити інакше, як стабільно незадовільну, адже позиція України у рейтингу держав, уражених корупцією, не особливо змінюється протягом тривалого часу і не може вважатися прийнятною: у 2011 р. – 152 зі 183 держав, у 2010 р. – 134 зі 178, у 2009 р. – 146 зі 180, у 2008 р. – 134 зі 180, у 2007 р. – 118 зі 179, у 2006 р. – 99 зі 163, у 2005 р. – 107 зі 158.

За даними дослідження «Глобальний корупційний барометр 2010–2011» (Global Corruption Barometer), Україна потрапила до групи держав, де найбільш ураженим корупцією політичним інститутом визнається система правосуддя – 4,4 бала (значення показника 5 вказує на найвищий рівень корумпованості), правоохоронні органи – 4,3, парламент і державні службовці – 4,1. Найкорумпованішими у 2009 р. були чиновники, юстиція та парламент – 4,5 бала, політичні партії – 4,4, приватний сектор – 4,3.

Разом з тим за кількістю респондентів, які давали хабарі протягом 2011 р., Україна входить до другої групи держав із показником від 30 % до 49,9 % (у першій групі таких більше 50 %, у п’ятій – менше 6 %). Це свідчить про сприйняття корупції населенням як дієвого способу вирішення своїх проблем. Дії влади з метою протидії корупції визнають неефективними 59 % українців. Відповідаючи на запитання «Як змінився рівень корупції за останні 3 роки в Україні», лише 7 % українців бачать зниження рівня корупції, тоді як 30 % вважають його зростаючим, а 63 % – незмінним.

Так само невтішними є дані опитувань, що проводяться вітчизняними профільними центрами. За даними Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України, найпоширенішим із корупційних злочинів у нашій державі залишається хабарництво. Таких злочинів задокументовано у 2011 р. майже на 60 % більше, ніж у 2010 р.

Про зростання хабарництва свідчать і результати дослідження «Стан корупції в Україні. Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень 2007–2009 та 2011 рр.», яке провів Київський міжнародний інститут соціології у співпраці з Європейською дослідницькою асоціацією . Вимагання хабарів у 2011 р. зросло і повернулося до рівня 2007 р. (25,8 % у 2011 р. та 25,6 % у 2007 р.), попри те, що 2009 р. воно скоротилося до 22,1 %.

Відповідно до Національної антикорупційної стратегії на 2011–2015 роки, затвердженої Указом Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001/2011, пріоритетним напрямком антикорупційної політики держави повинно бути виявлення та усунення умов, що сприяють або можуть сприяти виникненню корупції.

Національна антикорупційна стратегія виділяє наступні причини виникнення та поширення корупції в Україні:

– недостатній рівень доброчесності окремих осіб, уповноважених виконувати функції держави або місцевого самоврядування;

– недосконалість адміністративних процедур (їх відсутність або нечіткість);

– наявність у органів державної влади та осіб, уповноважених виконувати функції держави або місцевого самоврядування, широкого спектра дискреційних повноважень;

– невідповідність рівня оплати праці осіб, уповноважених виконувати функції держави або місцевого самоврядування, обсягу їх повноважень;

– несприятливий режим підприємницької діяльності й наявність економічних пільг для певних категорій підприємців;

– низька ефективність заходів, що вживаються правоохоронними органами, органами прокуратури та судами, щодо притягнення винних у вчиненні корупційних правопорушень до відповідальності;

– толерантність та відсутність критичного ставлення суспільства до проявів корупції;

– сприйняття населенням корупції як одно­го із засобів досягнення бажаного результату.

Соціальні умови корупції – це соціальні, економічні, політичні, правові та інші процеси і явища, які існують на загальносуспільному рівні та сприяють поширенню корупції. Загалом, актуальними соціальними умовами корупції в Україні варто визнати наступні.

1. Незавершеність оновлення політичної та економічної стратегії суспільного розвитку внаслідок переходу до демократії.

Розпад Радянського Союзу спричинив системні деформації в колишніх його республіках і супроводжувався зростанням злочинності. В умовах «демократичного транзиту» корупція стає системним чинником у політичних, господарських і соціальних процесах. В Україні це проявляється у межах непотизму («кумівства») чи інших формах патронажно-клієнтальних відносин, неконтрольованих процесах приватизації державного майна, у зволіканні щодо проведення нагальних реформ, у потенційній корупціогенності вітчизняного законодавства через його недосконалість тощо.

2. Недоліки у системі державного управління.

Найчастіше населення стикається з корупцією при зверненні до посадових осіб держави у різних сферах, тобто мають місце прояви адміністративної корупції, зокрема: вчинення дії, надання послуги чи пришвидшення певної процедури «згідно з правилами» та виконання певних дій «в обхід правил». Обидві ситуації є порушенням закону, але найнебезпечнішим видається саме перший випадок, адже посадова особа вимагає компенсацію за роботу, виконання якої передбачене її функціональними обов’язками.

Внаслідок неефективного адміністрування гальмується розвиток підприємництва, зростають масштаби тіньової економіки, а країна втрачає свій потенціал. У таких умовах корупція проявляється в різноманітних схемах ухиляння від сплати податків. За даними міжнародної мережі аудиторських компаній PricewaterhouseCoopers, Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації (IFC), у 2011 р. у рейтингу легкості ведення бізнесу Україна посіла 181 місце зі 183 країн за легкістю сплати податків, 183 – за кількістю податкових платежів, 174 – за часом на адміністрування податків.

Іншими проявами проблеми є:

– наявність залишків старої командно-адміністративної системи у вигляді великого державного управлінського апарату, що супроводжується надмірно забюрократизованим і неконтрольованим порядком задоволення нагальних потреб населення;

– недостатній контроль держави за роботою управлінського апарату, що породжує його відірваність від потреб суспільства та «замкненість» на реалізацію власних інтересів;

– моральна деформація керівництва, яка виявляється як у вчиненні ним злочинів, так і поблажливому ставленні до корупційних діянь з боку підлеглих (кругова порука);

– суто формальний характер принципу декларування доходів державних службовців та суддів;

– складність адміністративних процедур щодо надання дозволів фізичним чи юридичним особам (невичерпність переліку документів, обтяжливість обсягу необхідної інформації, невизначеність процедури ухвалення рішень).

3. Формування «корупційної ментальності» населення.

Йдеться, зокрема, про:

– зорієнтованість значної частини населення на протиправне вирішення життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії перетворюється на правило поведінки;

– впевненість громадян у корумпованості влади, неефективності корупційних діянь та пріоритетності жорсткого покарання винних за їх скоєння, а не усунення причин, що це уможливлюють;

– низька психологічна готовність, а тому і слабка активність населення та недержавних структур у сфері протидії корупції, відсутність дієвої співпраці між ними та державними ор­ганами.

Зменшення рівня корупції в Україні можливе шляхом усунення передумов її виникнення через упровадження превентивних заходів, зміцнення режиму законності, а також формування у суспільстві нетерпимого, негативного ставлення до корупції як суспільно небезпечного явища за допомогою спільних зусиль державних і громадських структур.

Загалом, можна виокремити два загальних шляхи в напрямку усунення соціальних передумов корупції: здійснення антикорупційної політики відповідно до концепції «належного урядування» та створення умов для формування у громадськості своєрідного «нульового рівня толерантності» щодо проявів корупції.

Основними принципами домінуючої в Європі концепції «належного врядування» (good governance) є забезпечення відкритості, участі, відповідальності, ефективності та послідовності у прийнятті рішень. В українських реаліях зусилля щодо запобігання корупції в рамках зазначеної концепції спрямовуються на усунення причин та умов, що призводять до вчинення корупційних діянь і злочинів суто у сфері діяльності державних службовців. Інакше кажучи, проблема запобігання корупційним правопорушенням пов’язується із реформою державної служби та спрямовується на встановлення бар’єрів проти можливого переслідування чиновниками власних інтересів.

Необхідним профілактичним заходом також залишається формування «нульового рівня толерантності». Нині в Україні корупція сприймається громадянами як інструмент вирішення нагальних проблем (дає змогу зекономити час, уникнути зайвих клопотів, гарантувати отримання очікуваного результату), який має свою ціну, як і будь-який інший ринковий сервіс.

В умовах неусвідомлення суспільством довгострокових наслідків корупційних діянь важлива роль належить ЗМІ та інститутам громадянського суспільства. У 2009 р. 68 % населення України вважали ЗМІ ефективними інструментами боротьби з корупцією. Разом з тим усього 2,8 % українців вважають організації громадянського суспільства відповідальними за боротьбу з корупцією. Натомість ефективним засобом протидії корупції називають підвищення рівня правової грамотності населення та громадського контролю.

Вітчизняним ЗМІ та громадським організаціям не вистачає незалежності, матеріальних ресурсів, доступу до урядової інформації, належного досвіду; вони не мають інституційної можливості впливати на зміст державної антикорупційної політики, брати участь у її розробці та реалізації.

Стратегічні пріоритети. – 2013. — № 2. – С. 69-73.

А. В. Волошенко

Актуальные вопросы преодоления коррупции в бизнес-среде Украины

В 2013 г. исполнилось 10 лет с момента принятия Конвенции ООН против коррупции, вступившей в силу для Украины 1 января 2010 года. Несмотря на то, что борьба с коррупцией стала ключевым пунктом программ правительств многих стран и международных финансовых организаций, коррупция так и остается наиболее весомым фактором, который препятствует развитию как мировой, так и национальных экономик. В течение многих лет правительствам многих стран (за исключением некоторых мусульманских) не удается преломить опасные тенденции возрастания масштабов коррупции. Заметное место в коррупционных деяниях и операциях занимает Украина. Так, по итогам 2012 и 2013 гг. в рейтинге восприятия коррупции от "Transparency International" Украина оказалась на 144-ом месте среди 177 стран мира. Более того, украинское государство в 2013 г. опустилось на 10 пунктов по параметрам политической и финансовой коррупции. При этом Украина демонстрирует наихудшие показатели уровня коррупции среди стран Европы и продолжает стабильно пребывать в зоне перманентных конфликтов, что приводит к настороженно-критическому восприятию ее мировым сообществом.

В связи с тем, что коррупция негативно влияет на экономический рост и объемы инвестиций, подрывает доверие общества и верховенство права, необходимость разработки мероприятий по ее сужению (о полном преодолении вопрос пока не стоит) является актуальной задачей.

В настоящее время не только в отечественной, но и мировой литературе, отсутствует одновариантный подход и единые критерии в оценке такого поливариантного, многофакторного, разноаспектного феномена, каким является коррупция. Поэтому анализ данного явления должен носить междистицплинарный характер и одновременно синтезировать достижения различных оценок и подходов.

В связи с этим назревшей общенаучной задачей является определение: во-первых, этимологии понятия (категории) «коррупция»; во-вторых, истории развития представлений об коррупции; в-третьих, методологических уровней познания феномена коррупции; в-четвертых, ведомственно-отраслевых проявлений коррупции; в-пятых, определение видов, типов и моделей коррупции.

Отметим, что понятие "corraptio" (лат.) состоит из двух корневых слов: cor — дух, рассудок и ruptum — портить, развращать, разрушать. В англоязычной трактовке данный термин передает противопоставление, своего рода антагонизм, общественного (публичного) и приватного: "The abuse of public office for private gain". В политэкономическом смысле коррупция воспринимается как личная, групповая либо корпоративная выгода, получаемая на противозаконной основе и имеющая асоциальную направленность.

Коррупция — это общемировое явление, имеющее своих носителей и персонификаторов, осуществляющих преступное игнорирование действующих законов, а также государственных интересов и приоритетов. Если же констатировать современный набор коррупционных направлений и разновидностей, то в наиболее общем виде можно отметить следующие проявления: вертикальная; горизонтальная; институциональная; клептократическая; глобально-трансформационная; информационно-сетевая.

Особое место в Украине занимает должностная коррупция. Ее отличительными признаками является продажность и нажива, сращивание с криминальными группами и мафиозными структурами. Весьма развиты коррупционные деяния в предпринимательской или бизнес-среде (подкуп, взяткодательство, хищническое использование финансовых ресурсов). Учеными доказано, что эффективное и устойчивое развитие бизнес-среды зависит от таких факторов как разумная дерегуляция, некоррупционный доступ к финансовым ресурсам. При этом именно коррупция, по оценкам экспертов, является наиболее весомым фактором, препятствующим развитию здорового предпринимательства и экономическому росту.

Бесспорно, коррупция осуществляет пагубное влияние на все стороны жизни, но разрушительные последствия ее воздействия на бизнес-среду ощущает как каждый гражданин в отдельности, так и государство, общество в целом. Однако, если в цивилизованных странах коррупционные проявления носят одиночный характер, то в постсоветских государствах (и Украина, к сожалению, не является исключением) коррупционные действия нередко пронизывают всю хозяйственную и экономическую жизнь, поскольку осуществляются под прикрытием органов и структур, призванных бороться с данным явлением.

Внутренняя оценка уровня коррупции в Украине свидетельствует, что проблема преодоления коррупционных проявлений в настоящее время еще далека от разрешения. Так, по данным годового отчета Министерства юстиции Украины, общая сумма убытков, причиненных коррупционными правонарушениями, ответственность за которые предусмотрена Кодексом Украины об административных правонарушениях, в 2012 г. составила 1191730 грн, из них возмещено 706892 грн. Сумма ущерба, нанесенного уголовными коррупционными правонарушениями, составляет 577,8 млн грн, из них 527,9 млн гр» — государственным интересам.

Суммы потерь национальной экономики впечатляют, потому и не удивительно, что в 2012 г. по индексу восприятия коррупции (Corruption Perceptions Index) Украина заняла 144-ое место среди 176 стран мира, а состояние распространения коррупции в государстве оценивается как угроза национальной безопасности.

С целью изучения общественного мнения на тему: «Какова главная основная причина сложной социально-экономической и политической ситуации в Украине?», с 31 мая по 6 июня 2012 г. социологической службой Центра Разумкова было проведено масштабное исследование. Как показало проведенное исследование, более 30% респондентов основной причиной сложившейся социально-экономической и политической ситуации считает высокий уровень коррупции в стране.

Проведенный анализ количества лиц привлеченных к административной ответственности за коррупционные правонарушения по сферам деятельности дает основания утверждать, что коррупция как явление имеет место, в той или иной степени, в каждой сфере национальной экономики. Необходимо отметить, что наибольшее количество выявленных преступлений в бюджетной сфере, здравоохранении и образовании, то есть в тех областях, финансирование которых производится в основном за государственные средства. Но следует понимать, что данная статистика не отражает в полной мере реальных объемов взяточничества и других коррупционных злоупотреблений. Мы имеем возможность оценить уровень раскрытых преступлений в тех отраслях, деятельность должностных лиц которых подпадает под строгий государственный контроль. Исследование, проведенное общественной организацией «Аналитический центр «Академия»» показало, что характерной особенностью распространения коррупции в Украине является непосредственное участие высших должностных лиц с помощью своих представителей в формировании монополий с использованием административных ресурсов; лоббирование на высшем государственном уровне интересов крупного капитала; тотальное коррупционное давление на малый и средний бизнес.

Коррупция в системе государственных закупок приводит к колоссальным потерям (и убыткам) в любой стране. Во-первых, это финансовые потери от заключения сделок на невыгодных для государства и общества условиях. В основе таких соглашений лежит искусственное завышение закупочных цен на товары, работы и услуги по сравнению с их текущим рыночным уровнем. Причинами завышения цен при заключении таких соглашений поставщиком могут быть дополнительные расходы, связанные с участием в конкурсе или система так называемых «откатов » (сумма которых, как правило, исчисляется в процентах от ожидаемой стоимости закупки), которые получает чиновник, наделенный определенным кругом властных полномочий, что позволяет ему влиять на результаты конкурса и определения победителя.

Во-вторых, это качественные потери при заключении (и при исполнении) договоров на закупку товаров, работ и услуг для государственных нужд в результате нарушения действующих норм и стандартов, с невыполнением технических условий, низкого качества, с худшими условиями гарантийного и послегарантийного обслуживания, с недостаточными требованиями к контролю за качеством выполнения работ и т.д.

Даже в развитых странах корпорации участвуют в незаконной борьбе за долю «государственного пирога». Беспристрастная статистика свидетельствует, что вокруг государственных заказов осуществляется около 40% всех коррупционных деяний в США, Западной Европе, Японии и странах Азии. Для Украины именно обеспечение прозрачности в сфере государственных закупок было одним из основных требований на пути подписания Соглашения об ассоциации с ЕС.

Рассмотрим более подробно последствия коррупционных проявлений в экономической сфере:

1. Расширяется теневая экономика. Существуют двусторонние взаимосвязи между коррупцией и деятельностью теневой экономики. С одной стороны, понятно, что любая экономическая деятельность, нерегулируемая законодательно, требует бюрократической (а деятельность в крупных масштабах и политической) протекции, которая может быть обеспечена только незаконным путем, чаще всего, с помощью коррупционных связей. Иначе, чем можно объяснить факт динамичного роста долларовых миллионеров и даже миллиардеров в Украине), экономика которой в последние годы устойчиво демонстрирует практически нулевые темпы роста. При этом даже элементарный расчет показывает: если ежедневно получать доход в 1000 дол. США, при этом не используя их для удовлетворения личных потребностей — то достичь миллиарда долларов возможно за 27—28 лет.

2. Спрос на незаконные действия также часто может быть следствием расходов, связанных с законной регистрацией, организацией и ведением предпринимательской деятельности, при злоупотреблении бюрократии собственными полномочиями. Это приводит к значительным постоянным затратам, поэтому коррупция побуждает фирмы работать либо нелегально либо с нарушением установленных законодательно норм. При этом незаконные структуры также должны платить с дохода в виде взяток. Как следствие, происходит рост уровня коррумпированности при увеличении доли теневого сектора в экономике, что приводит к уменьшению налоговых поступлений в бюджет. Таким образом, государство теряет финансовые рычаги управления экономикой, а в связи с невыполнением бюджетных обязательств, обостряются социальные проблемы.

3. Существующая прямая связь между уровнем коррупции и частью теневого сектора в экономике подтверждается и теоретически, и эмпирически, являясь одним из основных имманентных механизмов, в силу чего коррупция глубоко закрепляется в обществе. Коррупционные сборы с теневой экономики достаются бюрократическим структурам и весьма выгодны для них, поэтому бюрократия заинтересована в расширении теневого сектора, что возможно при условии высокого уровня коррумпированности страны.

4. Нарушаются конкурентные рыночные механизмы. Конкуренция является главным фактором эффективности экономики, коррупция приводит к тому, что выигрывают не самые конкурентоспособные предприниматели, а те, что незаконным путем могли получить преимущества и привилегии. Как следствие, происходит снижение эффективности рынка и дискредитация идеи рыночной конкуренции.

5. Неэффективно используются бюджетные ресурсы. Распределение бюджетных средств — это хронически коррупционный процесс, особенно при распределении государственных заказов и кредитов.

6. Растут цены за счет коррупционных «накладных» расходов. Как следствие, страдает потребитель.

7. Ухудшается инвестиционный климат. Экспертами Всемирного банка доказано, что уровень коррупции негативно влияет на соотношение объемов инвестиций и валового внутреннего продукта. Рассматривая коррупцию как своеобразный налог на бизнес, они считают, что каждое увеличение этого налога на 1% сокращает приток прямых инвестиций в страну на 5%, то есть уменьшение уровня коррумпированности, чиновников приводит к притоку инвестиций.

8. Негативное влияние на экономический рост. Одним из актуальных вопросов является взаимосвязь между уровнем коррумпированности страны и темпами экономического роста. Учеными доказано существование значительной обратной корреляционной зависимости между объемом ВВП на душу населения и уровнем коррупции: бедные страны с низким уровнем жизни, как правило, более коррумпированы, чем страны с развитой рыночной экономикой, уровень доходов населения в которых высок.

9. Искажение структуры международной торговли. Исследования влияния коррупции на международную торговлю осложняются большим количеством показателей, которые необходимо учитывать при проведении такого анализа, в частности: языковые барьеры, географическое расположение, структура экспорта и импорта, торговые барьеры и многие другие. Известно, что экспортеры, которые готовы идти на уступки и давать взятки, имеют конкурентные преимущества перед другими в торговле со странами, которые воспринимаются как коррумпированные. Таким образом, страны-экспортеры несут часть ответственности за уровень взяточничества в международной торговле. Что касается импорта, то коррупция создает барьеры в торговле и приводит к значительному росту и многообразию тарифных ставок на импортируемые товары. Большое количество импортных пошлин увеличивает возможность таможенных чиновников получать коррупционные доходы, манипулируя классификациями импортируемых товаров.

10. Коррупция и возможности макроэкономического управления. Коррупция сказывается на потенциальных возможностях макроэкономической политики. Статистический анализ подтверждает, что коррупция взаимосвязана со средствами управления потоками капитала. Чем более коррумпирована страна — тем меньше ее способность взимать налоги и соответствующие оборы. Предельные издержки, связанные с налогообложением, резко увеличиваются с ростом уровня коррупции. При этом прямые иностранные инвестиции составляют относительно меньшую долю импорта капитала в коррумпированных странах, чем в странах с более низким уровнем коррупции. Страны с высоким уровнем коррупции имеют более неустойчивый портфель сбережений, что, в свою очередь, снижает возможности макроэкономического управления.

11. Расширяются масштабы коррупции в негосударственных учреждениях (предприятиях, фирмах, общественных организациях). Это приводит к уменьшению эффективности их работы и, как следствие, эффективность экономики страны в целом снижается.

Актуальні проблеми економіки. – 2014. — № 4. – С. 116-124.

Августин Р. Р.

Вплив тіньової економіки на функціонально-структурні характеристики економічної безпеки держави на посттрансформаційному етапі її розвитку

Обсяги тінізації економіки та економічних відносин, що перевищують так званий "природний" рівень, негативно позначаються на функціонуванні й розвитку держави як соціально-економічної системи, У ситуації, коли масштаби тіньових операцій значні, їх вплив та наслідки в соціально-економічному та суспільному житті вагомі, спостерігається глибока вертикальна і горизонтальна проникність, а компенсаторні і регуляторні механізми ще не дієві та неповністю сформовані, тіньова економіка справляє особливо негативний вплив та є реальною загрозою безпеці держави.

У Звіті всесвітнього економічного форуму зазначено, що поширення тіньової економіки разом із макроекономічною розбалансованістю та недостатньою фінансово-економічною стійкістю світової економічної системи є головними глобальними ризиками, які очікуються на перспективу 2010-2020 pp. Визнаючи правомірність цих припущень, потрібно наголосити на тому, що важливо вже сьогодні сформувати ефективні механізми та засоби детінізації економіки, допоки внутрішні проблеми не посилилися зовнішніми ризиками нестабільності.

Формування так званої "критичної маси" тінізації економічних відносин не лише деформує економічні інтереси суб'єктів економіки, а спотворює навіть принципи й базові засади, на яких функціонують і взаємодіють суб'єкти господарювання.

Є підстави стверджувати, що негативними наслідками розвитку процесів тінізації до обсягів, які перевищують її пороговий рівень, є зростання загроз макроекономічній (призводить до незворотних процесів погіршення структури економіки та її відтворювальних можливостей), фінансовій (через послаблення бюджетної та боргової безпеки), інвестиційній (унаслідок погіршення інвестиційного середовища), виробничій (шляхом погіршення конкурентних позицій легально діючих суб'єктів реального сектору) та соціальній (через погіршення якості життя населення) безпеці держави.

Багато уваги проблемам взаємовпливу і взаємозв'язків тінізації економіки та економічної безпеки держави приділено в дослідженнях науковців, які вивчали передумови та основи стійкості й життєздатності соціально-економічних систем на етапі системного реформування національного господарства при переході від командно-адміністративного до ринкового типу господарювання. Результатом цих пошуків стало визначення загроз безпеці держави унаслідок тіньових дій, успадкованих ще з попередньої системи, та нових, набутих уже в умовах "слабкого" ринкового господарювання. На думку В. Сєнчагова та ін., це різке зниження спроможності держави (як інституту) охороняти права приватної власності (оскільки через корупційні та тіньові відносини не працює належним чином державна та судова система вирішення конфліктів), реалізувати власні інтереси та ефективно використовувати бюджетні ресурси (через непрозорість і тінізацію системи державних замовлень, фінансування внутрішньодержавних витрат, наявність співробітництва державних і при­ватних структур), збереження високого рівня ухилення від сплати податків (унаслідок надмірної фіскальності оподаткування), погіршення соціального захисту населення (через неспроможність держави гарантувати робочі місця та зайнятість).

Розвиваючи тезу про так званий "втрачений момент" щодо формування ефективної системи протидії розвитку процесів тінізації національного господарства і її проникнення в усі без винятку сфери суспільного життя в період переходу до ринкової системи господарювання (адже за планової економіки були розвиненими здебільшого більш примітивні форми тіньових відносин, як-от: виробництво та продаж продукції, що не враховується плановими завданнями, або матеріальних ресурсів, зекономлених понад офіційні норми використання сировини і матеріалів, надання за неофіційну плату по­слуг, пов'язаних зі сприянням у вирішенні певних питань чи з валютними операціями), потрібно наголосити, що вона концептуаль­но призводить до різкого загострення проблем у таких сферах, як податкова та бю­джетна, макроекономічна, грошово-кредитна, інституціонально-структурна, інвестиційна, а також щодо забезпечення конкуренції та ефективного функціонування ринкових механізмів, зайнятості, відтворення робочої сили і продуктивності праці у базових видах економічної діяльності.

Так, щодо податкової та бюджетної сфер, то зменшення податкової бази й уникнення таким чином сплати частини податків або ухилення від оподаткування мають негативним наслідком, по-перше, недоотримання державним і місцевими бюджетами коштів, що могли б скеровуватися на фінансування соціальних програм, а також проектів організаційно-економічного і фінансово-інвестиційного стимулювання розвитку економічної, соціальної та суспільної сфер; по-друге, що більш загрозливо, викривлення конкурентного середовища, адже суб'єкти господарювання, яким вдається "оптимізувати" податки, одержують значущі фінансово-економічні та матеріальні переваги. Отже, тінізація у податковій і бюджетній сферах негативно позначається передусім на соціальній, макроекономічній, фінансовій та техніко-технологічній складових безпеки національної економіки.

Іншою доволі суттєвою та реальною загрозою макроекономічної складової безпеки, зумовленою масштабною тінізацією національного господарства на посттрансформаційному етапі його розвитку, на думку автора, є спотворення реального стану макроекономічної ситуації в державі та, що ще гірше, у просторово-структурному аспекті. Наприклад, бюджетна фінансово-інвестиційна підтримка може скеровуватися у види економічної діяльності, галузі чи сектори, які за офіційними даними відстають в економічному розвитку або найгірше забезпечені матеріально-технічними чи інвестиційними ресурсами, хоча з урахуванням тінізації ситуація може бути абсолютно протилежною. Інший варіант; надаючи податкові та інші преференції чи стимулюючи попит на про­дукцію галузей, де спостерігається спад офіційного виробництва, держава таким чином може зумовити "перегрів" економіки, який надалі буде супроводжуватися зростанням темпів інфляції, які можуть дестабілізувати ситуацію в більш збалансованих за попитом і пропозицією секторах національ­ного господарства.

Необліковувана діяльність призводить і до негативних інституціонально-структурних зрушень, причому як ідентифікованих, так і ні. До таких, що підлягають обліку, але справляють негативний вплив на структуру національного господарства, зарахуємо погіршення інвестиційного середовища та перетікання капіталу в не інвестиційно-інноваційний сектор (адже через наявність тіньових схем, які дають змогу отримати конкурентні переваги або вищу ефективність ін­вестиційних внесків недобросовісних суб'єктів, зростають інвестиційні ризики); більша активність розвитку торгово-посередницького та фінансового сектору (через вищу ділову активність і прибутковість) на противагу розвитку реального сектору економіки; погіршення співвідношення між легальним і кримінальним секторами, а також зростання обсягів виробництва і збуту незаконних товарів; обмежену роль сектору малого підприємництва в економіці (через вищу прозорість функціонування та нижчу схильність до масштабної тінізації, особливо застосування офшорних схем мінімізації податкових платежів).

Останнє можна добре простежити на прикладі посттрансформаційного етапу розвитку економіки України, для якого характерна ситуація щодо зменшення, починаючи з 2008 p., кількості малих підприємств — юридичних осіб і зменшення ролі цього сектору в економіці. Реальний спад є ще більшим, оскільки частка діючих підприємств не перевищує 60-70%.

Ще гіршою є ситуація з фізичними особами — підприємцями: якщо до 2009 р. їх кількість зростала, сягнувши у 2009 р. 2,7 млн од., або понад 5% наявного населення, то у 2011 р. кількість фізичних осіб — підприємців зменшилася до 1,3 млн од., що менше ніж 3% від наявного населення, значна частина підприємців лише числиться, не здійснюючи фінансово-господарської діяльності, спотворюючи таким чином офіційні статистичні дані.

Ще більш негативний вплив справляє на конкуренцію та на легальний бізнес організована злочинність і кримінальна економічна діяльність. Дії таких суб'єктів спрямовані або на тиск на суб'єктів господарювання з метою отримання частки в капіталі чи плати за так зване "кришування" (що збільшує витратоємність легального господарювання, ускладнює організацію бізнес-процесів, демотивує до їх розширення), або на встановлення монопольного контролю над сферами бізнесу чи цільовими ринковими сегментами, або на просування і збут заборонених товарів (робіт, послуг), які здебільшого негативно вплива­ють на суспільний розвиток (зброя, наркоти­чні та психотропні речовини, аудіо- та відео-продукція тощо). Негативний вплив спричиняє й порушення законодавства про інтелектуальну власність. Відповідно, ці загрози знижують рівень інтелектуальної, трудоресурсної, соціальної, демографічної та інших складових економічної безпеки держави.

Тінізація ринку праці призводить до деформації системи розподілу та організації праці, професійно-кваліфікаційної підготовки, формування, розвитку та ефективного використання трудового потенціалу, а це питання інтелектуально-кадрового забезпечення та продуктивності праці, отже, реальна загроза виробничій та макроекономічній безпеці держави.

Зі зростанням масштабів прихованої готівки та фінансових ресурсів органам державного управління (головному суб'єкту, який керує безпекою) стає все важче ефективно управляти економікою через неадекватність сприйняття реального стану справ і тенденцій, які відбуваються. Це, у свою чергу, — чинник дестабілізації і послаблення системи економічної безпеки держави.

Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2014. — № 1. – С. 4-9.

Копитко М. І.

Особливості процесу тіньової діяльності промислових підприємств

Тіньова економіка в Україні є явищем, про яке всі знають, відкрито обговорюють у пресі та інших засобах масової інформації. Однак, незважаючи на значну поінформованість, рівень обізнаності є досить слабким, що обумовлено тотальним заполоненням інформацією оцінки масштабів тінізації вітчизняної економіки й відсутності аналізу конкретних проявів та прикладів діяльності функціонуючих підприємств.

Рівень тіньової економіки є показником, який має свою специфіку. Варто звернути увагу на географічно-ресурсні особливості країн світу, які створюють передумови для росту тіньового сектору економіки. Так, на думку Б. Бродського, існує дві категорії держав на пострадянських теренах — R та L. Категорія R — це держави з високим ресурсним потенціалом, економіка яких є експортно-орієнтованою, а частка перероблення сировини незначною (Україна, Російська Федерація, Болгарія, Румунія). їм притаманний слабкий інституційний розвиток, який називають «ресурсним прокляттям». Категорія L, до якої належать Чехія, Польща, Угорщина, не володіють багатими природними ресурсами, що зумовлює розвиток високовитратних технологій. З точки зору тіньової економіки, для країн групи R її частка динамічно зростає, а для країн L — зменшується під впливом запровадження звичайних регуляторних заходів державної політики, зокрема, лібералізації податкового законодавства, за незначні часові межі. Оскільки Україна належить до групи країн R, це пояснює значні проблеми в процесі зниження рівня тіньової економіки.

Від різноманітних форм прояву й загрозливих масштабів тіньової економіки на українських теренах потерпають промислові підприємства. Зважаючи на те, що рівень тінізації практично вдвічі перевищує граничні норми, це створює реальну загрозу економічній безпеці промислових підприємств.

Про вплив тіньової економіки не можна говорити без попередньої дифе­ренціації її видів. Темі поділу тіньової економіки присвячені праці, але найоптимальнішою є класифікація, запропонована ООН:

Прихована діяльність — це законна діяльність, результати якої є прихованими або вираженими в меншій кількості для мінімізації сплати податків та інших обов'язкових платежів;

Неофіційна діяльність — це законна діяльність, про результати якої не звітують суб'єкти, а доходи від неї використовуються в особистих цілях повністю без сплати податків, наприклад, отримання доходу від реалізації власноручно вирощеної сільськогосподарської продукції на присадибній ділянці.

Нелегальна діяльність — це діяльність, що перебуває за межами закону і підпадає під кримінальну відповідальність.

Діяльність вітчизняних промислових підприємств досить часто містить тіньову компоненту, адже відбувається приховування доходів від господарської діяльності від оподаткування. У таких випадках поєднуються дві тіньові складові — прихована і нелегальна діяльність. Про це свідчать факти, які демонструють заниження вартості виробленої промислової продукції (об'єкта оподаткування), приховування доходів з метою економії на сплаті податків, неправомірного використання пільг. Ці протиправні дії здійснюються шляхом підроблення бухгалтерських документів, ведення фінансово-господарської діяльності через рахунки інших підприємств, з використанням підставних або неіснуючих фірм тощо.

Аналіз статистичних даних свідчить, що найбільша тінізація діяльності спостерігається в галузях, які активно експортують свою продукцію. Причиною цьому є проведення операцій з неправомірного повергнення ПДВ в процесі експорту.

На кожному промисловому підприємстві, яке здійснює тіньову діяльність, розробляються і реалізуються власні тіньові схеми з притаманними їм особливостями та специфікою. їх об'єднує те, що виокремлюються два спільні типи тіньового сектору:

1. Тіньової зайнятості працівників, що виконують додаткову роботу (понад встановлені обсяги згідно з посадовими інструкціями) і при цьому використовують фонди підприємства.

2.Тіньового виробництва продукції, яка не оподатковується за готівку на внутрішньому ринку України.

Аналізуючи складові процесу тіньової діяльності, варто зазначити, що тіньовий вхід ресурсів передбачає використання у господарській діяльності промислового підприємства необлікованих ресурсів. Це може бути залучення тіньових готівкових коштів, придбання за них сировини чи матеріалів, найм працівників без оформлення трудових книжок і виплата зарплати «в конвертах».

Тіньове перетворення ресурсів передбачає здійснення всіх технологічних операцій над ними з метою отримання готової продукції, при цьому використовуються потужності і потенціал підприємства. Кількість такої продукції не відображається в жодній документації.

Етап тіньового виходу й тіньової реалізації є взаємопов'язаними, адже використовуються склади підприємства, його маркетингові зв'язки і клієнтська база. Інколи збут тіньової продукції відбувається виключно де-юре, а фізичне переміщення товару відсутнє. Найчастіше це спостерігається при проведенні експортних операцій з метою неправомірного відшкодування ПДВ.

Сервісне обслуговування реалізованої тіньової продукції не завжди може відбуватися, адже придбавши необліковану продукцію, покупець повинен розуміти ступінь ризику і відповідальності.

Після отримання тіньового доходу необхідно частину з нього виділити на шляхи його маскування і залагодження процедури його приховування перед перевіряючими органами. Решта коштів, які залишаються, можуть розподілятися за такими сценаріями: ;

а) для власного збагачення керівників та учасників тіньових схем;

б) для виготовлення наступної партії тіньового товару;

в) легалізація коштів з метою їх «влиття» в офіційну діяльність.

Важливо зазначити, що після легалізації тіньових доходів виникає можливість активізації інноваційної діяльності і модернізації виробничих потужностей, адже з'являються додаткові фінансові ресурси.

Актуальні проблеми економіки. – 2013. — № 9. – С. 102-107.

Свої зауваження і побажання надсилайте до відділу наукової інформації та бібліографії КЗ "ЗОУНБ ім. О.М.Горького" ЗОР за адресою: 69095, м. Запоріжжя, пр. Леніна, 142, тел. 787-53-57 чи e-mail: bibliograf@zounb.zp.ua.