ІІІ квартал 2014 р.

У третьому випуску дайджесту пропонуємо матеріали за 2013-2014 рр. присвячені енергетичній залежності економіки та енергетичній безпеці України, підвищенню ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів України та реформуванню енергетичного сектору країни, соціальним аспектам енергетичної політики та безпеки, видобуток сланцевого газу як одного з альтернативних джерел енергії.

* * *

Гайдуцький П. І.

Енергетична залежність економіки

Із здобуттям незалежності Україна отримала дуже суперечливу енергетичну спадщину. З одного боку, це потужні та численні шахти, газо- і нафтосвердловини, нафтопереробні підприємства, теплоелектростанції, атомні та гідроелектростанції, нафто- і газопроводи, газосховища, лінії електропередач тощо. З іншого боку, все це мало забезпечувати (задовольняти) непомірні потреби в енергії економіки не лише України, але й значної частини колишнього СРСР. Отже, незалежна Україна отримала в спадщину енергетичний комплекс, розрахований на енерговитратну економіку, економіку з великою енергетичною залежністю. Ця залежність економіки має не лише галузевий, але й політичний характер, оскільки основний обсяг енергоносіїв Україна отримує від однієї країни — Росії. Отже, енергетична залежність економіки, по суті, означає залежність вітчизняної економіки від Росії.

Україна є енергодефіцитною країною, запасів нафти та газу якої недостатньо для задоволення внутрішніх потреб. За рахунок власного видобутку держава забезпечує себе газом лише на 25 % та нафтою на 20 %. Подібна ситуація характер­на для більшості європейських країн. Гострота проблеми в тому, що Україна отримує основні обсяги вуглеводнів (приблизно 85 %) з однієї країни. За таких умов залежність економіки України від імпорту енергетичних ресурсів є критичною. Відповідно до міжнародної практики, для зняття критичної залежності від зовнішніх енергоресурсів у державі має бути 3-4 незалежних один від іншого джерел їх поставок. Залежність лише від одного джерела містить загрозу не лише для економічної, а й для політичної незалежності держави.

Висока енергоємність української економіки має як структурні, так і технологічні причини. У структурі нашої економіки значне місце мають особливо енергоємні промислові галузі — металургія, хімічне виробництво та виготовлення будівельних матеріалів. Великою мірою високе енергоспоживання в Україні пов’язане з використанням застарілих енергомістких технологій та з марнотратністю.

Зважаючи на таку специфіку енергомісткої економіки, отриманої Україною у спадщину від колишнього СРСР, Л. Кучма одразу після обрання президентом визначив пріоритетні шляхи вирішення цієї проблеми. Йшлося, зокрема, про: 1) забезпечення безперебійності постачання енергоносіїв, оскільки в 1990-х рр. мали місце регулярні зриви поставок; 2) утримання помірної ціни на імпортовані енергоносії; 3) здійснення низки заходів з енергоощадності та підвищення енергоефективності.

Зрештою, ці зусилля дали позитивні результати. За 1990-і рр. енергоємність економіки України знизилась на 40 % — більше, ніж у Польщі та Білорусі, які теж не мають власних енергоносіїв. За 2000-2004 рр. енергоємність української економіки знизилась ще на 30 %, тоді як білоруської — лише на 15 %, а польської — практично не змінилась. Однак у подальшому процес зниження енергоємності економіки України суттєво загальмувався: за 2005-2013 рр. (8 років) цей показник знизився лише на 20 %. Натомість енергоємність білоруської економіки за цей період знизилась на 40 %, а польської — на 28 %. І це при тому, що і білоруська, і польська економіки мали значно менші можливості, ніж українська, оскільки їх енергоємність у 2004 р. була відповідно на 40 і 60 % нижчою.

Найбільший потенціал енергозбереження має промисловість. За оцінками експертів, у вітчизняній промисловості при відносно невеликих затратах можна було б заощадити щонайменше 30-40 % спожитої енергії. Можна заощадити і більше, але для цього потрібні більші витрати на модернізацію виробничих процесів.

Великі можливості енергозбереження має власне енергетичний сектор. Міжнародна енергетична агенція оцінює такі можливості у розмірі 20-25 % від усієї спожитої енергії в Україні. Лише при транспортуванні та розподілі електрики у нашій державі втрати енергії становлять 15 %, тоді як в країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) — лише 6 %.

Значний потенціал заощадження первинної енергії криється у вітчизняному житлово-комунальному секторі, де енергоспоживання в 2-3 рази вище, ніж в європейських країнах. За підрахунками експертів, у цьому секторі можна заощадити 30-50 % споживання тепла та іншої енергії, при цьому 20 % — завдяки невеликим інвестиціям. Загалом енергоємність економіки в Україні вища, ніж в Єврозоні у 4 рази, ніж в ЄС — у 3 рази, ніж у Молдові та Білорусі — у 2 рази, навіть у 1,5 рази вища, ніж у багатій на енергоносії Росії.

З перших років незалежності України її економіка відчула насамперед залежність від нафтопереробної галузі. Ще у 1990-х рр. головною проблемою української влади було забезпечення завантаження вітчизняних нафтопереробних заводів (НПЗ), яких тоді в Україні було аж сім, а власної нафти вистачало на 10-15 % їх потужностей. Це було дуже нелегке завдання, але значною мірою воно було вирішене, насамперед завдяки постійній увазі до проблеми Президента України Л. Кучми. Таким чином, у 2004 р. в Україні перероблялось 22 млн т нафти і наявні потужності НПЗ (50 млн т) були завантажені на 41,5 %. Однак згодом у нафтопереробному секторі почався спад: за 2013 р. в Україні нафти перероблено у 7 разів менше, ніж у 2004 році. Завантаження потужностей вітчизняних НПЗ скоротилось з 41,5 до 7,8 % .

Основна причина такого різкого погіршення ситуації в галузі полягає в тому, що у 2005 р. «помаранчева» влада відкинула політику державного протекціонізму у цій сфері. У 2000-2004 рр. влада робила все, щоб ввозити та переробляти нафту в Україні було набагато вигідніше, ніж готові нафтопродукти. Тоді ще не вдалось повністю завантажити потужності НПЗ, а після розпаду СРСР та поділу ринків це було вже нереально. Головне, що було зроблено, — імпорт готових нафтопродуктів зведений до мінімуму — практично до одного відсотка загальних обсягів їх внутрішнього споживання.

З приходом «помаранчевої» влади всі домовленості з Росією стосовно мит і цін у нафтовому та газовому секторах були зруйновані, як і зіпсовані економічні відносини загалом. Скориставшись цим, Росія у 2005 р. замість ПДВ запровадила експортне мито на вивіз нафти. У відповідь українська влада запровадила ПДВ на імпорт нафтопродуктів. Унаслідок цього нафтопродукти в Україні різко подорожчали. Зрештою, влада була вимушена скасувати мито на імпорт нафтопродуктів. У підсумку імпорт нафти оподатковувався, а нафтопродуктів — ні. Отже, шлях нафти в Україну перекрився, а натомість відкрився для готових нафтопродуктів. За таких умов вітчизняні НПЗ не могли конкурувати з імпортерами та почали різко скорочувати переробку нафти.

«Біло-синя» влада нічого не змогла зробити для виправлення ситуації в галузі. Якщо за 2005-2009 рр. завантаження НПЗ скоротилось на 20 %, то за 2010-2013 рр. — ще на 14 %. Після прийняття Податкового кодексу НПЗ були зобов’язані платити мита і ПДВ у повному обсязі та на загальних підставах. Це фактично продовжило в нафтопереробці ту ситуацію, що склалась у 2005-2010 роках. У 2013 р. експортне мито за тонну російської нафти складало 424 дол. США, що у 1,5-2 рази більше, ніж за тонну нафтопродуктів. Лише за рахунок мита ввезення переробка нафти коштує на 188 дол. США дорожче, ніж ввезення готових нафтопродуктів. Який би якісний бензин не виготовляли українські НПЗ, вони не можуть перекрити такий митно-ціновий розрив.

Почали масово створюватися посередницькі структури для ввезення нафтопродуктів в Україну через офшорні зони. Масового поширення набула контрабанда та контрафакція нафтопродуктів. За останні 8 років в Україні виникло більше 100 кустарних міні-НПЗ, які працюють нелегально, випускаючи неякісний бензин. За даними тижневика «Дзеркало тижня», вони сягають 2 млн т, а обсяг недоотриманих податків оцінюється в 7 млрд грн.

Велика залежність української економіки була і залишається через газозабезпечення. У 1999-2004 рр. в Україні за президентства Л. Кучми було вибудовано досить ефективну систему державного регулювання забезпечення газом. Зокрема, було погашено газові борги, що накопичились з початку 1990-х рр., у газових контрактах було закладено прийнятні умови та ціни поставок газу. Так, довгостроковим (на 10 років — до 2011 р.) договором з Росією на постачання газу було встановлено ціну у розмірі 50 дол. США за тисячу кубометрів і транспортування газу в Європу за тарифом 1,09 дол. США за тисячу кубометрів газу на 100 км. Це давало Україні до 30 млрд куб. м газу на рік у вигляді оплати за транзит. Також був укладений вигідний довгостроковий (до 2010 р.) договір на поставки газу з Туркменістаном, що передбачав оплату українськими товарами та будівельними роботами. Завдяки такій політиці Л. Кучми в енергетичному секторі у 2000-2004 рр. Україна мала ціну на газ практично на рівні Білорусі та вдвічі нижче, ніж у Польщі.

«Помаранчева» влада втратила усі домовленості — і вигідну ціну на російський газ, і альтернативне джерело у вигляді туркменського газу.

У січні 2009 р. Ю. Тимошенко підписала з Росією кабальні договори на поставку та транзит газу. Внаслідок цього Україна на 10 років отримала ціну на газ, що була у 10 разів більша, ніж у 2000-2004 рр., а також завищені обсяги закупівлі газу, які не стимулювали енергозбереження та передбачали великі штрафні санкції за їх невибір. Втрати нашої держави від цих кабальних умов обчислюються, за даними уряду, в 7 млрд дол. США на рік. Між Україною та Росією виник великий диспаритет у цінах на основний російський імпорт (газ) і основний український експорт (метал). У 2012-2013 рр. порівняно з 2007- 2008 рр. обсяги такого диспаритету зросли з 1,1 до 4,8 рази. Загальні втрати України зросли у 4,5 рази. У цьому криється основна причина загального дисбалансу, що склався в зовнішній торгівлі та в платіжній системі України.

Великою є залежність економіки України і від електроенергетики. Чимало проблем енергетичного господарства держава отримала в спадщину від СРСР, коли політика в енергетиці була спрямована на гігантоманію. Тоді було закрито сотні малих ТЕС та теплоелектростанцій, середніх ТЕС і ТЕЦ, демонтовано енергоагрегати середнього та низького тиску, які досі використовуються у США та в Китаї. Окрім того, на великих ТЕС і ТЕЦ відбулась заміна вугілля газомазутним паливом. Вважалося, що такими заходами «одним махом» можна вирішити всі нагальні завдання енергетики: і технічні, і економічні, й екологічні. Це призвело до того, що вже в умовах незалежної України всі шість найпотужніших енергоблоків по 800 МВт, установлених на Запорізькій та Вуглегірській ТЕС, вартість яких становила не менш як 6,5 млрд дол. США, не експлуатуються понад 20 років і стають непридатними.

Серйозною проблемою є енергетична марнотратність на всіх стадіях енергетичного ланцюжка. У 1999-2004 рр. Україна досягла певних результатів у скороченні втрат електроенергії у магістральних і розподільчих мережах. Проте якщо за 2000-2004 рр. такі втрати скоротились майже на 30 %, то за 2005-2013 рр. — всього на 20 %. Вони поки що вдвічі вищі, ніж в ЄС. Якщо рівень втрат електроенергії в Україні довести до середньоєвропейських показників, то можна значно підвищити ефективність роботи всієї енергосистеми країни та генеруючих потужностей. За умови зниження втрат у наших мережах до 6 %, як в ЄС, зможемо зекономити 10 млрд кВт год електроенергії на рік.

У 2006 р. в Україні було прийнято Енергетичну стратегію на період до 2030 року. На жаль, у ній замість реальних планів з енергоощадності та підвищення енергоефективності було передбачено абсолютно нереалістичні плани розвитку енергетики. Згідно з цією стратегією, у 2006-2012 рр. в енергетику мали спрямувати приблизно 44,3 млрд грн, однак реально залучено лише 15 % зазначеної суми. Заплановано будувати нові блоки АЕС, а тим часом використання наявних потужностей знижується і становить 67,5 %. При цьому середньосвітовий рівень використання потужностей АЕС становить 87 %, а в Японії, США, Республіці Корея, Фінляндії, Чехії, КНР — 91-93 %. Постає питання: навіщо будувати нові ядерні реактори, якщо старі не використовуються на повну потужність?

Як наслідок, енергетична залежність української економіки в декілька разів перевищує відповідні показники в країнах ЄС. Це свідчать про системну енергетичну кризову ситуацію в економіці України. Тому й не дивно, що відповідно до Енергостратегії Україна лише у 2030 р. має досягти рівня енергоємності, якого у Польщі досягнули вже до цього часу. Тобто стратегія вже передбачає 20-річне відставання нашої держави від Польщі. Якби енергоємність української економіки дорівнювала середньосвітовому значенню, то на виробництво такого ж обсягу ВВП ми витрачали б удвічі менше паливно-енергоресурсів. Обсяг зекономлених паливно-енергетичних ресурсів перевищив би обсяги їх імпорту. Тож Україна могла б відмовитися від нього і мала б енергетично незалежну економіку.

Гайдуцький П. І. НеЗалежна економіка України. – К. : [Інформаційні системи], 2014. – С. 107-119.

Суходоля О. М.

Сменковський А. Ю.

Енергетичний сектор України: перспектива реформування чи стагнації?

Енергетичний сектор України відіграє ключову роль у розвитку держави. Стратегічне значення галузі та відносин, які існують на енергетичних ринках, пов'язане не тільки з обсягом залучених ресурсів, а й із її впливом на економічну та політичну системи країни.

Передумови формування існуючого стану енергетичного сектору

Економічна теорія інститутів пояснює не тільки їх вплив на організацію життєдіяльності суспільства, а й розкриває причини потрапляння економічної системи чи іншої сфери життєдіяльності суспільства у «пастку» неможливості реалізації реформ. У пострадянських країнах подібні «пастки» стали можливими у результаті лібералізації економіки та усвідомлених дій окремих економічних агентів, «які отримали можливість привласнювати дохід в умовах украй слабкого й неефективного контролю з боку держави». При цьому сама логіка ліберальних реформ і привнесення нового інституційного середовища спричинили ситуацію, коли не враховувались неформальні норми та правила, т. зв. феномен залежності від моделі попереднього розвитку.

Подібним чином сформувалися передумови для виникнення ситуації «пастки» й у процесі реформування енергетичного сектору України.

3 набуттям статусу незалежної держави Україна отримала не тільки потужний енергетичний сектор, який будувався централізовано, а й практику управлінської діяльності, базовану на державному контролі за галуззю. Варто зазначити, що суспільство не заперечувало проти такого підходу через психологічний спадок СРСР, а саме у зв'язку з патерналістським очікуванням населення щодо вирішення виникаючих проблем суспільства урядом нової країни.

Як наслідок, перша хвиля реформ середини 90-х років минулого століття, спрямованих на лібералізацію енергетичного сектору, не принесла принципової зміни ситуації. Невдовзі, із появою «владних груп» нової якості, вікно можливостей для реформ зачинилось узагалі, а енергетичний комплекс почав використовуватись як донор популістської соціальної політики, зокрема з метою гарантування електоральної підтримки. Патерналістські очікування суспільства сприяли «вилученню» можливих доходів енергетичного сектору на соціальні потреби та субсидування окремих галузей економіки через заниження цін на енергію, а інколи і через прямий примус постачати енергоресурси без оплати.

Патерналізм як причина погіршення стану енергетичної галузі

Наукові дослідження переконують, що потрапивши в «інституційну пастку», економічна система не може самостійно вибратися з неї, тому необхідне державне втручання. Відтак важливо дослідити причини того, чому енергетичний сектор України залишаться у нереформованому стані, незважаючи на попереднє державне втручання, і чи зможе «нове» державне втручання вирішити цю проблему.

Виходячи зі впливу моделі попереднього розвитку, вихідною позицією процесу реформ було тверде переконання суспільства у тому, що держава зобов'язана забезпечити порівняно дешеве постачання «енергетичних послуг». Таке розуміння соціальної «справедливості» підтримувалось усіма, без винятку, урядовими командами періоду незалежності України. Водночас слід також відзначити непослідовність і неефективність дій держави. У ситуації ресурсних обмежень для задоволення енергетичних потреб та бажань суспільства держава не спромоглася на необхідні зміни, а вибрала двозначну позицію, залишивши незмінними принципи відносин на енергетичних ринках.

Україна фактично відкинула всі теоретично можливі та логічно несуперечливі варіанти для реформування енергетичного сектору країни, якими є:

• лібералізація ринку з переходом до ринкового ціноутворення для всіх категорій споживачів на внутрішньому ринку;

• відкриття ринків та залучення фінансових ресурсів від інвесторів, проте із збереженням сильних державних енергетичних компаній;

• збереження централізованої системи управління та енергетичних активів під державним контролем.

Була обрана модель часткової приватизації енергетичних активів при збереженні модель регульованого державою ринку енергії. Це давало низку переваг для «коаліції владних груп», оскільки обіцянки субсидійованих низьких цін на енергоносії, з урахуванням патерналістських очікувань населення, стали інструментом отримання електоральної підтримки. Для гарантування цього було запроваджено специфічне управлінське рішення у трикутнику «держава» — «виробник енергії» — «споживач енергії», модель реалізації якого узагальнено може бути описана такими етапами:

• держава встановлює субсидовані ціни для населення та розробляє модель компенсації різниці в цінах у формі відшкодування збитків для постачальників енергії (це важливий принциповий момент: держава запроваджує не модель підтримки споживачів, а компенсацію фактичних витрат енергетичних компаній [виробників]);

• у рамках даної моделі держава змушена запровадити механізми «контролю» витрат виробників енергії. Роблячи це, держава:

а) обмежує здатність енергетичних компаній (особливо комунальних) інвестувати у розвиток нової енергетичної інфраструктури, а також реконструювати та модернізувати існуючу,

б) створює необхідність введення видатків на адміністрування зазначених вище механізмів контролю (адміністративні витрати),

в) накладає навантаження на свій бюджет шляхом введення непередбачених витрат через проблеми державних компаній;

— намагання контролювати діяльність виробників логічно призводить до запровадження «витратної» методології (фактичні втрати плюс допустимий рівень рентабельності) у тарифо- та ціноутворенні. Результатом цього стає: а) «погодження» включення у тарифи (ціни для споживачів) усіх фактичних витрат, що знімає будь-яку заінтересованість виробників у підвищенні ефективності діяльності; б) створення умов для зловживань через включення завищених фактичних витрат (у тому числі закупівлі обладнання за завищеними цінами) у тарифи (ціни для споживачів) або затвердження бюджетних видатків для підтримки виробників енергії.

Фактично держава взяла на себе зобов'язання «балансувати» фінансовий стан державних енергетичних компаній, застосовуючи будь-які інструменти, у тому числі безпосередні бюджетні видатки, на користь енергокомпаній.

Ситуацію ускладнює адміністративне втручання у принципи функціонування ринків, а багаторівневі ціни, встановлені для різних категорій споживачів і виробників енергії, дають недобросовісним постачальникам додаткову можливість маніпулювати обсягами енергопостачання, особливо за відсутності обліку.

Парадоксально, однак діюча модель субсидування в енергетиці, яка стала причиною збереження «нереформованості» цього сектору економіки, має свої короткострокові переваги для всіх основних економічних агентів суспільства:

• більшість українських громадян не хочуть змін, тому що це вимагатиме зміни звичок, поведінки, відмови від патерналістських очікувань, а також відповідальності за свої дії (або бездіяльність) та захисту своїх прав перед постачальниками енергетичних послуг;

• більшість енергетичних підприємств (особливо державної форми власності) не відчувають необхідності зміни культури ведення бізнесу, оскільки за існуючих умов завжди буде можливість просити державної підтримки (видатки з державного бюджету для НАК «Нафтогаз України», комунальних господарств чи вугільної галузі) чи пільгового оподаткування фактичних видатків «інвестиційних програм» тощо;

• «коаліція владних груп» зацікавлена у збереженні контролю за фінансовими потоками та ресурсами енергетичного сектору у спосіб використання інструментів державного контролю. Окрім того, існуюча модель субсидування населення дає змогу громадянам із високим рівнем доходів отримувати безпосередні вигоди у вигляді заниженої вартості послуг з енергопостачання;

• органи влади зацікавлені зберігати право на втручання у функціонування енергетичних ринків та діяльність підприємств енергетичної галузі, що дозволяє отримувати «ренту» від «погодження (затвердження)» діяльності суб'єктів господарювання.

Таким чином, політика соціального патерналізму та існуюча модель субсидування населення через підтримку виробників (постачальників) енергії утворили класичну «інституційну пастку», що не дає змоги вирішити назрілі проблеми та негативно впливає на інші сфери життєдіяльності суспільства.

Поряд із безпосереднім впливом на стан енергетичного сектору існуюча модель взаємовідносин формує низку побічних наслідків, які ще більше посилюють інституційне середовище, несприятливе не тільки для реформ енергетичного сектору, а й навіть для проголошених пріоритетів зростання ролі місцевого самоврядування.

Модель субсидування фактично обмежує свободу підприємництва, виходячи далеко за межі принципів антимонопольних обмежень, та стримує ініціативу суб'єктів господарювання. Погодження інвестиційних програм виробників (постачальників) енергії здійснюється державними органами влади (регуляторами) не стільки з огляду на техніко-економічні умови, скільки з урахуванням принципу «недопущення» зростання цін на ринку. Модель також обмежує місцеві органи влади, оскільки необхідність щомісячного узгодження «центром» обсягів видатків з державного бюджету (субвенцій та дотацій), руху коштів місцевих бюджетів, їх видатків навряд чи сприяє підвищенню самостійності й ініціативності органів місцевої влади щодо реалізації інвестиційних проектів в енергетиці загалом і комунальними підприємствами зокрема.

Іншим важливим побічним наслідком є безперервне погіршення стану енергетичної інфраструктури. Увівши у схему розрахунків третю сторону (держава в особі органу влади), яка не несе відповідальності за якість надання послуг, держава фактично ліквідовує зацікавленість виробника у підвищенні ефективності діяльності, водночас не беручи таких зобов'язань на себе.

Це призводить до того, що проблеми в галузі лише накопичуються. Так, нині всі 97 задіяних енергоблоків ТЕС України відпрацювали свій розрахунковий ресурс роботи (100 тис. годин), 86 із них відпрацювали межу граничного ресурсу роботи енергоблоків (170 тис. годин), 83 з них перевищили термін фізичного зносу обладнання (200 тис. годин). Зношеність магістральних і розподільчих теплових мереж сягає 70% їх загальної протяжності, а на кожні 100 кілометрів мереж щороку реєструється понад 70 випадків їх пошкоджень. В аварійному стані перебуває більше третини водопровідно-каналізаційних мереж. Щороку необхідно замінювати 2,2 тис. км мереж, а фактично замінюється у чотири рази менше, що призводить до зростання кількості аварій (у середньому їх відбувається 260 на 100 км мереж).

У цій ситуації важливо проаналізувати теоретичну можливість виходу із зазначеної «інституційної пастки». Теоретичні дослідження пояснюють складність виходу з неї дуже високими витратами на трансформацію інституційного середовища, що, власне, і стримує будь-які суттєві перетворення, забезпечуючи тим самим тривале існування неефективної моделі. У рамках теорії виділяються два можливих виходи з «інституційної пастки»:

• еволюційний підхід, що формується економічною системою, наприклад за умов прискорення економічного зростання, системної кризи тощо. Умовою початку пронесу можливих змін є ситуація, коли трансакційні витрати функціонування неефективної норми перевищать трансформаційні витрати скасування старої норми і/або введення нової;

• революційний підхід, при якому зміна неефективної норми відбувається у результаті реформ. Якщо подібні зміни пов'язані з перерозподілом власності й зачіпають інтереси великих соціальних груп, реформи відбуваються повільно, стикаючись зі спротивом окремих груп.

Причому стверджується, що «головну роль у цьому процесі має відігравати держава, тому що в умовах інституційної нерівноваги жоден інший агент не здатен приймати ефективні довгострокові рішення». Фактично це повертає нас до вихідної ситуації, коли «держава або від її імені окремі групи інтересів» ініціюють і здійснюють реформи, що, однак, не убезпечує від потрапляння в нову «пастку».

Стратегічні пріоритети. – 2013. — № 2. – С. 74-80.

Д. С. Миленький

Посилення енергетичної безпеки України шляхом підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів

Економічна безпека визначається як певний стан національної економіки, що забезпечує задоволення потреб особи, сім'ї, суспільства та держави в цілому і дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз. Економічна безпека передбачає економічну незалежність, стабільність національної економіки і стійкість до дестабілізуючих факторів, а також здатність до саморозвитку, і прогресу. Притаманною особливістю економічної безпеки є її інтегральний характер, адже вона є результатом економічної політики держави за всіма її складовими.

Внутрішні складові економічної безпеки є такими: сировинно-ресурсна безпека; енергетична безпека; продовольча безпека; фінансова безпека; воєнно-економічна безпека; технологічна безпека; соціальний аспект; демографічний аспект; екологічний аспект.

Енергетичний баланс України за останні роки значною мiрою не змінився, і в 2011 році структура постачання первинної енергії була такою (від загального обсягу постачання первинної енергії в обсязі 126 351 тис. т.н.е.): природний газ — 37,1 %, вугілля й торф — 32,8%, сира нафта й нафтопродукти — 9,7%, атомна енергія — 18,7%, інші види палива та енергії -1,7%. Таким чином, головним джерелом енергозабезпечення держави є природний газ. У країнах Європи це доволі унікальне явище притаманне тільки Україні, адже в європейських державах частка природного газу в енергетичному балансі — у межах 20-25%, натомість, переважає споживання нафти і нафтопродуктів — 39-42% всіх енергоресурсів. При цьому 45,8% обсягу постачання первинної енергії України відбувається за рахунок імпорту паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР). Незважаючи на те що у 2010 році порівняно з 2005 роком обсяги імпорту ПЕР скоротилися на 28%, частка імпортованих енергоносіїв залишається дуже великою.

Виробництво енергії з відновлювальних джерел за даного рівня розвитку техніки та технології в більшості випадків є дорожчим, ніж виробництво енергії з викопного та ядерного палива. Енергія з відновлювальних джерел є дорожчою, оскільки вартість атомної енергії та енергії, виробленої з використанням викопних видів палива (вугілля, нафта, природний газ та ін.), не включає вартості ліквідації негативного впливу на навколишнє природне середовище.

У той же час енергоємність економіки України є однією з найвищих у світі і згідно з розрахунками, в 2009 році енергоємність валового внутрішнього продукту (ЕВВП) України становила 0,43 т.н.е./$1000.2005 ПКС, що значно вище ЕВВП Російської Федерації і Білорусі та приблизно втричі вище значень цього показника у країнах Європейського Союзу.

Шляхом подолання зазначених проблем, окрім іншого, є зменшення обсягів споживання енергії шляхом більш ефективного її використання.

Потенціал підвищення енергоефективності економіки має дві основні складові — структурну та технічну (технологічну). Структурна складова означає зміну споживання палива та енергії за зміни макроекономічних пропорцій в економіці і зменшення питомої ваги енергоємних видів економічної діяльності. Технічна складова енергоощадності означає підвищення енергоефективності за рахунок впровадження новітніх енергоефективних технологій (обладнання) та енергозберігаючих заходів. Структурний та технологічний потенціал енергоощадності, окрім іншого, залежать від внутрішньогалузевих та міжгалузевих зрушень в економіці.

Потенційні обсяги підвищення ефективності використання енергії Україною, за різними оцінками, складають від 10 до 48 відсотків від сучасного рівня, що означає зниження рівня енергоємності ВВП до рівня середньосвітового показника. Згідно з чинною Енергетичною стратегією України на період до 2030 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 року №145-р, передбачається скорочення споживання паливно-енергетичних ресурсів в 2030 році за базовим сценарієм на 318,36 млн. т.у.п. відносно рівня 2005 року, в тому числі за рахунок:

• галузевого технічного фактора — 175,93 млн. ту.п. (55%);

• міжгалузевого технічного фактора — 22,13 млн.ту.п. (7%);

• галузевого структурного фактора — 61,65 млн. ту.п. (20%);

• міжгалузевого структурного фактора — 58,65 млн. ту.п. (18%).

Посилення енергетичної безпеки України може здійснюватись таким чином:

Першочерговим завданням має бути визначення стратегічних пріоритетів розвитку країни та структурна перебудова економіки (структурна складова) зі зменшенням частки енергомістких галузей економіки, а саме перехід з індустріальної до постіндустріальної моделі економіки, яка характеризується значною часткою сфери послуг, високим рівнем розвитку науки і техніки та виробництвом наукомісткої продукції. Одночасно зі структурною перебудовою економіки країни і як її складова має проводитись активна політика, направлена на підвищення ефективності використання та економне споживання ПЕР (енергоощадність) на рівні кінцевих споживачів. Важливою складовою такої політики має бути обов'язковий облік енергоресурсів і води — близько 19% собівартості послуг водопостачання становлять витрати на електроенергію, при цьому середній рівень втрат води в мережах сягає 40%. Крім цього, має приділятися увага заходам із впровадження систем децентралізованого енергопостачання (там, де це доцільно), в тому числі систем із використанням енергії з відновлюваних джерел (наприклад, теплові насоси, сонячні колектори, котли на біопаливі та ін.) і рекуперації енергії, термомодернізації будівель, заміни приладів і обладнання на більш енергоефективні, впровадженню заходів з енергоменеджменту. Результатом такої політики має стати суттєве зниження обсягів та зміна структури споживання паливно-енергетичних ресурсів в Україні. На наступному етапі (етап 2) виходячи з нового попиту на енергоресурси та враховуючи оновлену Енергетичну стратегію України на період до 2030 року повинен модернізуватись весь паливно-енергетичний комплекс — оновлення обладнання існуючих і введення в експлуатацію нових потужностей, у тому числі і з виробництва енергії з відновлюваних джерел, виведення з експлуатації старого обладнання, модернізація розподільчих мереж. Подальше посилення енергетичної безпеки може бути досягнуто шляхом збільшення видобутку викопних видів палива на власній території, диверсифікації джерел поставок імпортованих енергоносіїв, створення стратегічних резервів нафти і газу, розвідки і бурінню родовищ нафти стратегічного призначення (етап 3).

У запропонованому плані дій щодо посилення енергетичної безпеки України провідне місце відводиться саме енергоощадності. Як свідчить світовий досвід, вкладання коштів в енергоощадні заходи є в 2,5-3 рази ефективнішим, ніж будівництво нових потужностей. При цьому середній термін окупності проекту з енергоощадності становить п'ять років, а коефіцієнт окупності інвестицій становить 20% — наведений показник є середнім значенням, усе залежить від конкретного проекту (наприклад, організаційні заходи можуть мати термін окупності і до 1 року, а деякі заходи, що передбачають капітальні інвестиції можуть мати термін окупності більше 10 років).

I хоча частка відпущеної виробниками електричної енергії з відновлюваних джерел в ОРЕ у 2012 році становила 0,3% від всієї електроенергії, відпущеної в ОРЕ (або 52 669 МВт*год), її збільшення призведе до зростання середньої ціни купівлі електроенергії з ОРЕ постачальниками, а в кінцевому результаті і до зростання тарифу на електроенергію для кінцевих споживачів. При цьому суттєвого зниження споживання імпортованого природного газу не відбудеться, оскільки з 46 841 тис. т н.е. природного газу, що був спожитий на території України в 2011 році (з них імпорт становив 36 179 тис. т н.е.), електростанції спожили тільки 419 тис. т н.е. Основне споживання припало на теплоелектроцентралі (ТЕЦ) — 6440 тис. т н.е. (виробництво теплової енергії становить 74% усієї відпущеної енергії), теплоцентралі — 9224 тис. т н.е., а також кінцеве споживання промисловістю, транспортом, іншими секторами економіки та неенергетичне використання — 29 188 тис. т н.е.

Перспективним шляхом посилення енергетичної безпеки економіки України і зниження її залежності від імпортованих ПЕР вважається видобуток сланцевого газу — висококалорійного газового палива, що за своїм складом близьке до природного газу. Технологія його видобутку передбачає використання спеціальних хімічних речовин, значних обсягів води та піску: для видобутку 1 тонни сланцевого газу (тепловий еквівалент 1400 куб. м природного газу) в пласт необхідно закачати близько 2 т води та 1 т піску. Вартість сланцевого газу для кінцевих споживачів в Україні напевно буде схожою з польським сланцевим газом — прогнозна вартість якого становить $200-321 за тис. куб. м. За ціновим параметром сланцевий українського видобутку газ може конкурувати з російським природним газом, враховуючі значні запаси сланцевого газу на території України, однак процес його видобутку супроводжується негативним впливом на довкілля, і реальна вартість такого газу може бути значно вищою. Доцільність його видобутку важко оцінити.

Згідно з розрахунками, наведеними в чинній Енергетичній стратегії України, необхідний обсяг капіталовкладень на реалізацію галузевих і міжгалузевих заходів з енергоощадності у період з 2006 по 2030 рік в 2005 році був оцінений у таких розмірах (проти 2005 року): 2010 рік — 30,6 млрд. грн.; 2015 рік — 53,7 млрд. грн.; 2020 рік — 69,0 млрд. грн.; 2030 рік — 102,3 млрд. грн.. Таким чином у середньому щорічний обсяг інвестицій з 2006 по 2030 рік має становити 4,24 млрд. грн., що становить всього 2,8% від обсягу сукупних інвестицій в 2009 році у фактичних цінах, або 0,47% від обсягу ВВП 2009 року у фактичних цінах. Саме стільки, за прогнозами, потрібно інвестувати в економіку України для підвищення рівня її енергоефективності до середньосвітового рівня — знизивши значення показника енергоємності ВВП удвічі до 0,24 кг у.п./грн. За іншими розрахунками, для досягнення середньосвітового рівня енергоємності ВВП у розмірі (0,20 кг н.е./ $ у 2050 році) Україні необхідно щороку залучати інвестиції в модернізаціга обладнання в обсязі не менше $5-6 млрд. на рік. Реальні ж обсяги капіталовкладень є нижчими і за період з 2006 по 2009 рік сукупно становили 20,43 млрд. грн.: 2006 рік — 3079,0 млн. грн., 2007 рік — 5205,4 млн. грн., 2008 рік — 7074,4 млн. грн., 2009 рік — 5071,7 млн. грн.

Формування ринкових відносин в Україні. – 2013. — № 6. – С. 37-44

Земляний М. Г.

Соціальні аспекти енергетичної політики та енергетичної безпеки України

Соціальний складник енергетичної політики й енергетичної безпеки, хоча й тісно пов'язаний з іншими їхніми складниками, має свої специфічні особливості, зумовлені необхідністю забезпечувати пріоритет прав людини у сфері енергетики та пов'язаних з нею сферах.

Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» пріоритет прав людини віднесено до основних принципів забезпечення національної безпеки. Кожна людина як член соціальної спільноти має право на повне, надійне та якісне енергозабезпечення та право жити в умовах екологічно чистого довкілля. Окрім того, учасники процесу виробництва паливно-енергетичної продукції мають право на достатню та своєчасно виплачену заробітну плату, охорону праці, освіту, охорону здоров'я, гарантоване працевлаштування при структурних змінах виробництва, пенсію, перекваліфікацію тощо. Якщо ці права людини не забезпечуються, то в країні виникають соціальні конфлікти, які при досягненні певного масштабу становлять загрозу національній безпеці.

Таким чином, головними умовами забезпечення енергетичної безпеки в соціальному плані є:

• повне, надійне, якісне, економічно доступне для всіх верств населення енергозабезпечення;

• мінімально можливий вплив об'єктів паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) на довкілля в місцях проживання населення;

• забезпечення робочими місцями робітників ПЕК і гарантоване їх працевлаштування (в галузях комплексу чи з перепідготовкою в інших сферах діяльності) у разі скорочення чисельності або ліквідації підприємств при реструктуризації галузей комплексу;

• збереження інфраструктури і забезпечення прийнятних умов проживання у містах після закриття об'єктів ПЕК, які були містоутворюючими (вирішення проблем депресивних міст);

• регулярна виплата робітникам ПЕК відповідно до їхньої праці заробітної плати, достатньої для забезпечення нормального існування їхніх сімей та відтворення їхньої фізичної здатності до подальшої праці;

• надійне забезпечення охорони праці й соціального захисту на виробництві у галузях ПЕК.

Нині надійність енергозабезпечення населення, його якість, особливо що стосується теплозабезпечення та гарячого водопостачання, залишаються на досить низькому рівні, про що свідчать численні нарікання та скарги жителів майже всіх населених пунктів країни, включаючи столицю. Зношеність основного обладнання котелень з виробництва теплової енергії й теплових мереж призводить до виходу їх з ладу і періодичних відключень. Найгірше становище склалося з гарячим водопостачанням, яке може відключатися повністю або на тривалий час не тільки у зв'язку зі зношеністю мереж, а й з фінансових причин (невідповідності цін і тарифів витратам на виробництво теплової енергії, неплатежами за використану енергію тощо). Окрім того, ще багато громадян взагалі не мають такої послуги, як гаряче водопостачання. Централізованим гарячим водопостачанням забезпечено лише 19 міст, у яких проживав близько 15 % населення.

Наміри уряду щодо обмеження до 50 % обсягів постачання теплогенеруючим підприємствам природного газу за пільговим тарифом і вимога замінити природний газ альтернативними видами палива, з одного боку, мають стимулювати ці підприємства до виходу на режим самоокупності й економії енергоресурсів. Та з іншого боку, на думку деяких фахівців, це може призвести до ще більшого зниження якості теплозабезпечення населення. Не маючи можливості за короткі терміни між опалювальними сезонами перейти на інші види палива й купувати надлімітний дорогий природний газ (через низькі тарифи, що встановлюються Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики — НКРЕ), теплогенеруючі підприємства будуть, вочевидь, знижувати температуру теплоносія в оселях громадян до мінімально можливої величини (щоб не вивести з ладу системи теплопостачання). Така ситуація може зберігатися досить тривалий час, доки підприємства не адаптуються до цих нововведень уряду. Тому на найближчий період сподіватися на підвищення надійності та якості теплопостачання немає підстав.

Дещо краще становище склалось із забезпеченням населення електричною енергією, але це тому, що рівень використання електричної енергії в Україні на душу населення ще значно відстає від середньоєвропейського (у 2012 р. становив близько 886 кВт/год, що майже вдвічі нижче за середньоєвропейський).

Вже нині зі зростанням споживання електроенергії (збільшенням у населення кількості побутових приладів, кондиціонерів, теплових насосів тощо) досить часто електричні мережі не справляються з навантаженням, що призводить до відключень споживачів, виходу з ладу побутової техніки, зниження якості й надійності електропостачання. Для оновлення електромереж та інших елементів інфраструктури електропостачання потрібні значні кошти, які приватні обленерго не бажають вкладати, маючи обмеження щодо підвищення цін і тарифів для населення.

Система визначення цін і тарифів на енергетичні послуги в Україні є досить заплутаною, непрозорою, незрозумілою для широкої громадськості й не відповідає умовам конкурентного ринку. Така ситуація викликає низку проблем як у виробників енергії, так і в постачальників та споживачів, створює сприятливі умови для корупції. Незважаючи на численні заяви урядових структур щодо намірів реформування енергетичних ринків на конкурентних засадах, такі реформи фактично не здійснюються. I це при тому, що існують міжнародні зобов'язання України, у тому числі взяті при приєднанні її до Європейського енергетичного співтовариства.

У результаті підприємства-виробники енергії не можуть знайти кошти для модернізації котелень та їхнього обладнання, постачальники — для ремонту мереж постачання (ті незначні кошти, які виділяє держава, невідомо куди зникають).

Громадяни — споживачі енергії — також не можуть визначитись із реальною вартістю енергетичних послуг (чи дійсно вони не доплачують за ці послуги, як їм постійно про це говорять, чи виробники та постачальники неефективно працюють, мають значні втрати енергії, а оплачувати втрати хочуть за рахунок населення).

Непрозорість проходження енергетичних та фінансових потоків для громадськості, недостатній рівень оснащеності лічильниками, передусім теплової енергії, — усе це не переконує населення в необхідності платити за ці послуги саме на такому рівні, який визначається НКРЕ. Тим більше, що у багатьох випадках стандартів енергопостачання не дотримуються: батареї в оселях ледь теплі; напруга в електромережах нестабільна, у результаті чого виходять з ладу побутові прилади; калорійність природного газу, який постачається в приватний сектор для опалення будинків, ніхто не контролює. Всі ці негаразди викликають суспільний спротив при підвищенні тарифів.

Забезпечення робочими місцями працівників енергетичної сфери є одним із чинників, що можуть впливати на соціальну стабільність в окремих містах, регіонах і в державі загалом. Особливо важливо це для населених пунктів, у яких підприємства ПЕК є містоутворюючими. Скорочення діяльності цих підприємств або повне їх закриття є суттєвим викликом соціальному благополуччю населення регіону, оскільки це призводить не тільки до кризового зростання рівня безробіття, а й до закриття соціальних закладів, фінансове забезпечення яких базувалося на коштах енергетичних підприємств. Прийняття на баланс цих закладів місцевими органами влади не вирішує проблеми, оскільки місцеві бюджети наповнювалися також за рахунок податків від роботи цих підприємств. Після їх закриття джерела наповнення місцевих бюджетів суттєво скорочуються, різко знижується купівельна спроможність населення, зменшуються доходи малого бізнесу тощо.

Забезпечення охорони праці й соціального захисту на виробництві в галузях ПЕК має здійснюватися відповідно до численних правил та інструкцій, але вони значною мірою не виконуються. Особливо це стосується підприємств вугільної галузі. На перший план досить часто виходить збільшення обсягів видобутку вугілля за будь-яку ціну, економія витрат на видобуток відбувається за рахунок невпроваджених засобів безпеки, порушуються графіки роботи шахтарів, які працюють понаднормовий час. Найбільшої гостроти набула проблема недофінансування заходів охорони праці за всіма напрямами, особливо щодо забезпечення шахтарів засобами індивідуального захисту (забезпечено лише на 50 %). На охорону праці на 2013 р. виділено лише 50 млн грн (у 2012 р. — 80 млн грн).

Як результат тільки за перше півріччя 2013 р. на вугільних підприємствах Міненерговугілля сталося 1203 випадки загального виробничого травматизму і 29 випадків виробничого травматизму зі смертельними наслідками. В інших галузях ПЕК ці показники є значно меншими, але й там є випадки травмування зі смертельними наслідками.

Забруднення довкілля підприємствами ПЕК є також одним із суттєвих чинників негативного впливу на соціальну стабільність і соціальне благополуччя населення. Виробництво енергії без шкідливих наслідків для довкілля поки що неможливе — теплові електростанції є джерелом забруднення атмосферного повітря, атомні — джерелом радіоактивних відходів, гідроелектростанції порушують водообмін та самоочищення річок.

Найбільш гострі екологічні проблеми мають регіони видобутку енергетичних ресурсів, особливо вугільні. Серед цих проблем слід зазначити просідання земної поверхні, підтоплення та пошкодження ґрунтовими водами будівель і комунікацій, забруднення шахтними водами водоносних горизонтів, річок і водоймищ, забруднення атмосферного повітря у результаті займання відвальних порід та вентиляційних викидів шахтного метану, загрози вибухів при самопроникненні шахтного метану в підвальні приміщення будівель тощо.

Останнім часом особливу тривогу громадськості викликають екологічні проблеми, пов'язані з початком робіт щодо розвідки та видобутку сланцевого газу. Густонаселені промислові регіони країни вже сьогодні зазнають значного екологічного навантаження, їх населення потерпає від нестачі води для побутових потреб. Тому очікувані масштабні бурові роботи з використанням значної кількості води викликають у населення побоювання щодо різкого погіршення стану довкілля.

Стратегічні пріоритети. – 2013. — № 4. – С. 140-145.

Калініченко О. В.

Лесюк А. С.

Енергетична безпека України

Під енергетичною безпекою України слід розуміти спроможність держави забезпечити ефективне використання власної паливно-енергетичної бази, здійснити оптимальну диверсифікацію джерел і шляхів постачання в Україну енергоносіїв для забезпечення життєдіяльності населення та функціонування національної економіки в режимі звичайного, надзвичайного та воєнного стану, попередити різкі цінові коливання на паливно-енергетичні ресурси або ж створити умови для безболісної адаптації національної економіки до нових цін на ці ресурси.

Загрози енергетичній безпеці України — це сукупність внутрішніх і зовнішніх чинників, зумовлених економічними, військово-політичними та соціальними явищами, що можуть дестабілізувати нормальне (планове) енергопостачання галузей національної економіки.

Україна імпортує більш ніж половину енергетичних ресурсів, необхідних для ефективної роботи національної економіки. Це робить її вразливою до коливання світових цін, балансу зовнішньої торгівлі, курсу валют і торговельної політики країн-постачальниць енергетичних ресурсів. При цьому національна економіка України витрачає вдесятеро більше енергетичних ресурсів на одиницю продукції, ніж розвинуті країни Європи.

У структурі споживання первинної енергії в Україні за 2007-2011 рр. найбільший обсяг припадає на природний газ — 41 % (тоді яку країнах світу питома вага споживання газу становить 21%), обсяг споживання нафти становить 19%, вугілля — 19%, урану — 17%, гідроресурсів та інших відновлювальних джерел — 4%.

Нами проведено порівняльний аналіз рівня енергетичної залежності України порівняно з країнами Європи за 2007-2011 рр.

Енергоємність ВВП в Україні досить висока і становить 0,5 кілограма нафтового еквівалента на $ 1 США з урахуванням паритету реальної купівельної спроможності, що у 2,6 рази перевищує середнє значення енергоємності ВВП розвинутих країн світу.

За кількістю споживачів енергії (всіх видів) Україна посідає 5 місце у світі. При цьому споживаючи газ, Україна спалює 50 млн. т енергетичного вугілля і 5 млн. т мазуту. Усе це пов’язано з високою матеріало- та енергоємністю національної економіки. Частка екологічно небезпечних енергоємних галузей в Україні збільшується і становить 60%.

Україна є не тільки одним із найбільших оптових покупців російського газу (40-55 млрд. куб м на рік), але й основним його транзитером (80% усіх поставок до Європи).

Ціна на газ для України за контрактом є вищою, ніж для споживачів Європи. Так, у 1997-2005 рр. вартість російського газу для України була пов’язана зі ставкою його транзиту українською територією. У 1997-1999 рр. вона становила $ 80 — за тарифної ставки на транзит $ 1,75; у 2000-2005 рр. -$50 за тарифної ставки на транзит $ 1,09. З 2006 р., згідно з Угодою «Про врегулювання відносин в газовій сфері» між ВАТ «Газпром», НАК «Нафтогаз України» та компанією «РосУкрЕнерго», прив’язка вартості газу до ставки транзиту була скасована. Згідно з контрактом купівлі-продажу газу між ВАТ «Газпром» і НАК «Нафтогаз України» від 19 січня 2009 р., вартість газу визначається за «формулою», якою встановлюється її залежність від цін на мазут і газойль. Причому базова ціна, встановлена контрактом, є найвищою в Європі. Дискримінаційною для України умовою є те, що транзитна ставка залишається на рівні 2008 р. — 1,7 дол. за 1000 м3 на 100 км траси. Ставка на зберігання газу в підземних сховищах України залишається на рівні 2,25 дол. за 1000 м³ до 2030 р. Крім того, українська сторона зобов’язана надати Російській Федерації знижку 20% на ставку транзиту. Ексклюзивним постачальником газу для промислових споживачів є спільне підприємство ЗАТ «УкрГазЕнерго», як ще одного трейдера на додаток до ТОВ «Газпромзбут-Україна».

Також 21 квітня 2010 р. з урахуванням положень Харківської угоди, відповідно до якої поєднано орендну плату за базування Чорноморського Флоту Російській Федерації в Криму з цінами на російський газ для України, підписано Доповнення до згаданого контракту.

Згідно з Доповненням, базова ціна у «формулі», визначеній Контрактом 2009 р., залишилася незмінною — $ 450, а «зниження» ціни уможливлюється за рахунок скасування або зменшення Постановою Уряду Російської Федерації експортного мита на газ (яке має сплачувати ВАТ «Газпром»).

Отже, жодних преференцій і вигід Україна не отримує. По-перше, ціни з «дисконтом» для України цілком відповідають рівню цін на російський газ для інших країн Європи, для яких дисконту не передбачено. По-друге, «зниження» ціни уможливлюється за рахунок скасування або зменшення експортного мита на газ — якщо таке скасування або зменшення передбачене Постановою Уряду Російської Федерації.

Економіка. Фінанси. Право. – 2013. – № 1. – С. 3-6.

Пабат А. А.

Видобуток сланцевого газу — панацея для економіки чи екологічна загроза

Україна — вкрай енергоємна та водночас енергозалежна держава, тому проблема забезпечення енергетичними ресурсами є для неї дуже гострою та актуальною. Останніми роками все частіше піднімається питання щодо розвитку альтернативної енергетики: геліо-, біо-, вітроенергетики та, зокрема, стимулювання видобутку сланцевого газу.

Сланцевий газ міститься в шарах осадових гірських порід — сланців. Сланці складаються з мінеральної основи — кварцу або польового шпату, з якими з'єднані органічні речовини, що є носіями вуглеводнів. Частка органіки в сланцевій породі може коливатися від 10 до 65%. Сланців в надрах планети досить багато, їх ресурси важко піддаються обчисленню. Попри те, що концентрація сланцевого газу в пласті відносно невелика — близько 0,2-3,2 млрд. м куб. на км кв. площі родовища, за рахунок освоєння великих площ можна одержувати значну його кількість. Сучасні технології дозволяють бурити більше 20 свердловин на ділянці площею 2-3 га, включаючи накопичувальний водний басейн.

При прогнозуванні рівня енергетичної незалежності будь-якої країни в умовах видобутку сланцевого газу необхідно враховувати той факт, що теплотворна здатність сланцевого газу вдвічі нижча від природного. Крім того, він містить вуглекислий газ, азот і сірководень

За даними експертів, витрати на видобуток сланцевого газу складають 210-280 дол. за 1000 м. куб., хоча за оцінками видобувних компаній — 120-180 дол. за 1000 м куб. За оцінками МЕА, видобуток сланцевого газу в США рентабельний за ціною від 140 до 210 дол. за 1000 м куб. Слід зауважити, що там діє пільгове оподаткування нетрадиційних засобів газовидобутку. Собівартість видобутку 1000 м куб. природного газу в Росії набагато нижча: 3-50 дол., а на одному з найвідоміших російських родовищ Уренгойському — 24 дол. за 1000 м куб.

Технології видобутку сланцевого газу — горизонтальне буріння і гідророзрив пласта. Гідророзрив пласта (ГРП) здійснюється шляхом закачування у свердловину під високим тиском в'язкої рідини, що містить пісок. Пісок відіграє функцію наповнювача для розклинення тріщин, що утворюються в сланцевому пласті. Така технологія забезпечує збільшення дебіту свердловини в сотні разів. Вимита під тиском рідка суміш виносить із собою зі сланцю різні хімічні сполуки, включаючи солі, важкі метали та природні радіоактивні речовини і надходить у ставок-відстійник або в спеціальні резервуари. Пізнане по тій же трубі виходить газ. Робити потужні розриви економічно невигідно, оскільки різко збільшуються витрати енергії та рідини без істотного збільшення видобутку газу.

Гідророзрив пласта несе значний екологічний ризик. Існує можливість забруднення підземних вод оскільки флюїди з пласта, які утворилися від ГРП, через тріщини можуть потрапити в навколишні водоносні горизонти, а вода з цих горизонтів може проникати у водоносний пласт. З цієї причини влада Нью-Йорка заборонила буріння сланцевого газу в прилеглій до міста території. У зв'язку з цим перевага сланцевого газу — близькість до споживача — може перетворитися на його недолік.

Ще однією екологічною проблемою може стати витік з погано облаштованих ставків-відстійників, адже до 40% води і хімічних речовин, що закачуються в свердловину, повертаються назад з труби у вигляді забрудненої рідини. Цей факт спричиняє занепокоєння екологів, економістів і політичних діячів, які вважають, що процес горизонтального буріння становить небезпеку для навколишнього середовища і здоров'я людей.

Для однієї операції ГРП потрібно, за різними оцінками, близько 4000 — 16000 т води і 200 т піску. Протягом року на кожній свердловині може вироблятися від 3 до 10 ГРП. Низька концентрація сланцевого газу в природі призводить до того, що пробурені свердловини швидко скорочують свій дебіт — на 30-40% в рік. Тому термін їх експлуатації становить 5-10 років, а іноді і три-п'ять років, тоді як свердловини з видобутку природного газу можуть бути продуктивними протягом 30-50 років. Деяка перевага родовищ сланцевого газу в тому, що газ видобувається поблизу споживачів і в регіонах з розвиненою інфраструктурою.

Лідером з видобутку сланцевого газу є США, що володіють практично четвертою частиною світових запасів. Найбільші запаси сланцевого газу знаходяться в Північній Америці. Промисловий його видобуток ведеться також в Канаді. За експертними оцінками Royal Dutch Shell, запаси нетрадиційного газу в Європі можуть становити близько 30 млрд. м куб. Передбачається, що видобуток сланцевого газу до 2030 р. сягне приблизно 15 млрд. м куб., що складе близько 7% сумарного видобутку природного газу.

Обсяг видобутку сланцевого газу в Україні, за словами міністра енергетики та вугільної промисловості України, може сягнути за оптимістичним сценарієм близько 20 млрд. м куб. видобутку на рік, за песимістичним — не менше 7-8 млрд. м куб. на рік.

У свою чергу, прогнозні ресурси Юзівської площі оцінюються в 4,054 трлн. куб. м газу, Одеської площі — 2,98 трлн. куб. м газу.

Згідно з договором, на першому етапі компанія Shell зобов'язується виконати геологічну розвідку й інвестувати 410 млн. дол., які будуть використані у найближчі три-п'ять років. Планується підписання ще двох договорів про розподіл продукції із близьких родовищ — Одеського, Львівської та Івано-Франківської областей, а також Скіфської площі шельфу Чорного моря.

Компанії Shell і «Надра Юзівська» мають перерахувати до бюджету України бонус у розмірі 25 млн. дол., при початку першої розробки — 50 млн. дол., отриманні першого газу — 25 млн. дол., а з досягненням пікового рівня видобутку — 100 млн. дол. За спеціальну ліцензію на користування надрами інвестори заплатять державі 4 млн. дол., за інформацію щодо ділянок — 5 млн. дол. Крім того, інвесторам доведеться щороку здійснювати соціальні вкладення в обсязі 2 млн. дол., а після початку першої розробки — 3 млн. дол., або 0,5% річного бюджету.

Також Shell і «Надра Юзівська» зобов'язані щорічно спрямовувати 1,2 млн. дол. на підготовку персоналу бурових і спонсорувати цільові програми досліджень в одному з українських університетів на 0,3 млн. дол. Інвестори вкладатимуть по 2 млн. дол. протягом трьох років на організацію Українського інституту газу нетрадиційних джерел.

Необхідно також зазначити, що згідно з укладеною угодою Україна буде отримувати 31% видобутого газу. При збільшенні видобутку цей показник може бути підвищено до 60%.

Проблеми науки. – 2013. — № 3. – С. 45-49.