Прес – дайджест
I квартал 2008 р.
Дострокові парламентські вибори 2007 року не стали стабілізуючим фактором для України. Принципово різні позиції політичних сил, котрі прийшли до парламенту, продовжують спричиняти ряд серйозних проблем стосовно основних питань зовнішньої та внутрішньої політики. Одна з них — вибір зовнішньополітичних пріоритетів України.
Поляризація поглядів представників цих сил підтверджується у пропонованих нами матеріалах.
Бібліотека не відповідає за позиції авторів статей та мовні особливості публікацій.
Свої зауваження і побажання надсилайте на адресу інформаційно-бібліографічного відділу ЗОУНБ ім. О.М.Горького (69095, м.Запоріжжя, пр. Леніна, 142) або за тел. 787-53-57.
Палій О. Економічні наслідки вступу України до НАТО.
Колянські Міхал. Євроатлантична інтеграція України: проект, приречений на успіх?
Віктор Вірний. NATO: ворота до раю чи до пекла?
Караваев Александр. НАТО на подходе
Палій О. Економічні наслідки вступу України до НАТО.
Україна, як невід’ємна частина Європи, прагне у співпраці з іншими європейськими державами долучитися до розбудови загальноєвропейської системи безпеки. Відмова від участі у такій системі об’єктивно створила б для нашої країни загрозу опинитися на периферії європейських інтеграційних процесів, втратити темпи соціально-економічного розвитку, зниження рівня національної безпеки, однією з складових якої є економічна безпека. У статті проаналізовано економічні наслідки вступу України до євроатлантичних структур.
Геополітичне розташування України (наявність загрози територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами — ядерною наддержавою Росією і Туреччиною; наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності — Північний і Південний Кавказ, Придністров’я) зумовлюють брак реалістичної перспективи для без’ядерної України самостійно забезпечити свою безпеку.
Європейські країни традиційного нейтралітету не можуть розглядатися як зразок для оптимізації оборонних витрат України через неучасть у військових блоках. Так, оборонні витрати в Австрії становлять лише 0,8% ВВП, а Швейцарії — 1% (в Україні — 1,4% ВВП).
Однак вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту в їхньому регіоні малоймовірна.
Позаблокові країни Європи, які мають кордони поза межами НАТО та ЄС, витрачають на оборону значно більше.
Однак відмінність геополітичного становища Швеції та Фінляндії від України є досить суттєвою: наша країна є стратегічно важливою державою в геополітичному сенсі, на відміну від згаданих. Геостратегічні переваги, які дає контроль над Україною, для потенційного агресора можуть переважити його проблеми, які супроводжуватиме силовий тиск чи агресія проти України.
Таким чином, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО.
Цікавим є також вплив на економіку України інтеграції в НАТО. Альянс висуває до України вимоги в економічній сфері, тотожні з іншими державами, які бажають інтегруватися в НАТО. Згідно з Планом дій Україна —НАТО наша держава зобов’язалася досягти:
• сталого економічного зростання, включаючи структурну перебудову економіки для підтримання стабільного зростання річного ВВП,
• низьких темпів інфляції,
• збільшити реальні доходи населення та обмежити бюджетний дефіцит;
• ввести мораторій на ініціювання законопроектів про податкові пільги;
• створити умови, необхідні для вступу до Світової організації торгівлі;
• провести реформи оборонної економіки для досягнення мети України щодо інтеграції в євроатлантичні структури;
• створити інституційне середовище, що стимулюватиме ділову активність;
• вжити заходів щодо сприяння приватизації, боротьби з корупцією та підвищення прозорості державних витрат та ін.
Ці вимоги відповідають національним інтересам України в галузі економіки.
Одним з доказів того, що непевне геополітичне становище України, яке характеризується її перебуванням поза зоною надійних гарантій безпеки у «сірій зоні», прямо шкодить економіці країни, є політика великих інвесторів. В економіку України з 1992 надійшло лише трохи більше 18 млрд. дол. США, це незначна сума у порівнянні з іншими державами Центральної та Східної Європи, економіки яких відчули різке збільшення інвестицій після оголошення про їхнє запрошення до НАТО.
Слід також наголосити, що інвестиції з країн НАТО і ЄС в Україну, на відміну від інвестицій Росії, є легальними.
Виходячи з досвіду країн Центральної та Східної Європи, інтеграція в НАТО може означати підвищення інвестиційної привабливості економіки України загалом (унаслідок підвищення гарантій безпеки і стабільності), а також підвищення рівня співпраці з тими державами, інвестиції яких є потенційно більшими за розмірами, аніж інвестиції з Росії, і більш корисними для економіки України.
Окремий економічний ефект має зміна іміджу країни в результаті членства в НАТО. Більшість постсоціалістичних країн інвестори та туристи на заході розглядають як «посткомуністичні», нестабільні. Належність країн до окремих географічних регіонів може мати ще й свій негативний вплив на їхню інвестиційну привабливість. Це, зокрема, стосується належності окремих країн до регіонів, що асоціюється з міждержавною напруженістю, криміналом, корупцією тощо. Приєднання до НАТО може істотно сприяти поліпшенню такого іміджу завдяки визначеності щодо цивілізаційної належності країни, наданим рівнем безпеки та вимогами НАТО до внутрішньої політики нових країн-членів.
Розширення НАТО та вступ країн Центральної та Східної Європи до Євросоюзу пов’язані між собою. Політична верхівка та наукові кола України в цілому усвідомлюють наявність такого зв’язку і щодо України.
Вступ до НАТО також неминуче вплине на розвиток оборонно-промислового комплексу (ОПК) України, який становить одну з найбільш технологічних складових економіки України.
Розвиток ОПК України внаслідок євроатлантичної її інтеграції перебуває під впливом суперечливих тенденцій. По-перше, сучасний український ОПК утворився на базі частини колишнього ВПК СРСР, що зумовлює наявність тісних коопераційних зв’язків та технологічних циклів у межах держав СНД. По-друге, євроатлантична інтеграція є процесом інтеграції України провідними в економічному сенсі державами світу. Потужності України у галузі ОПК можуть бути використані цими країнами.
Однією з проблем співпраці в галузі військових досліджень і технології є те, що країни НАТО досить обережно ставляться до співпраці в цій сфері, насамперед з не членами НАТО.
Україна має перспективу щодо розробки і реалізації наступних проектів з НАТО: спільні дослідження і розробка зразків сучасного озброєння і військової техніки, модернізація та ремонт техніки і озброєння радянського виробництва для армій нових членів НАТО. Перевагами України є високотехнологічний оборонно-промисловий комплекс, здатний розробляти сучасні зразки озброєнь, а також здатність до створення в замкнених циклах деяких конкурентноздатних на світовому ринку зразків озброєння.
З часу розпаду СРСР Росія поступово обмежує зв’язки з Україною в галузі оборонної промисловості лише тими сферами, де для неї збитково працювати без залучення українських виробництв. Росія поступово налагоджує замкнені цикли з виробництва озброєнь. Число українських підприємств, які здійснюють експортно-імпортні операції з підприємствами російського ОПК, скорочується таким чином, за об’єктивних обставин, серед яких насамперед прагнення Росії, як великої держави, одержати замкнені цикли виробництва озброєнь на своїй території, відбувається втрата вигідних для України кооперативних зв’язків з РФ. Ці зв’язки можуть бути певною мірою компенсовані поступовим налагодженням співпраці з країнами НАТО. Як стверджують окремі українські експерти, є певні можливості підприємств України навіть у такій надвисокотехнологічній сфері, як створення елементів протиракетної оборони.
Таким чином, вступ України до НАТО збільшив би привабливість українських оборонних підприємств для політичного та військового керівництва країн Заходу, підтвердив надійність військово-технічної співпраці країн НАТО з Україною й знизив фінансові та політичні ризики в галузі оборонної промисловості країни, що сприяло б збільшенню інвестицій у ОПК нашої держави.
Слід наголосити, що пряма вартість вступу України до НАТО залежить насамперед від політичних чинників. Якщо у підходах до євроатлантичної інтеграції України буде застосовано модель, коли НАТО вимагатиме від України попереднього виходу на стандарти Альянсу за рівнем озброєння, підготовки військ тощо, цей крок може вимірюватися десятками мільярдів доларів США. Щодо України, то навряд чи НАТО вимагатиме значних витрат на переозброєння та підготовку української армії, оскільки наявні оборонні можливості є значно більшими, аніж у більшості держав, що вступили до НАТО протягом 1999-2004 років. Крім того, стратегічна важливість України для європейської безпеки, зменшення ризиків воєнного характеру в Європі робить інтеграцію України в НАТО насамперед політичним кроком, і лише в другу чергу — військовим.
Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, залишатиметься в межах внеску Польщі, або буде на 10 млн. дол. США більше, тобто 40-50 млн. дол. США на рік.
Таким чином, економічні наслідки участі України в процесах євроатлантичної інтеграції зумовлюються, з одного боку, витратами на вступ до НАТО. Ці витрати можуть бути суттєво мінімізовані за рахунок уникнення масштабного переозброєння та залучення національних виробництв до модернізації зразків озброєнь. З іншого боку, членство України в НАТО може мати конкретну економічну вигоду, пов’язану з певним шансом на участь України в розподілі праці та кооперативних зв’язках в межах ринку озброєнь НАТО, та ширше — ринку високих технологій, з покращенням клімату для здійснення підприємницької діяльності в Україні, зокрема й з поліпшенням міжнародного інвестиційного іміджу країни.
Україна може очікувати після вступу до НАТО різкого зростання іноземних інвестицій у свою економіку.
Таким чином, слід чекати, що позитивні наслідки вступу до НАТО для української економіки суттєво переважать негативні.
Україна-НАТО.- 2007.- № 4.- С. 62-70.
(Польща)
Євроатлантична інтеграція України: проект, приречений на успіх?
У польській дискусії про зовнішню політику ідея підтримки українського вибору приєднатися до європейських інтеграційних інституцій отримала майже статус догми. Більше хвилюють потенційні здобутки і небезпеки від : членства в НАТО для України. Зазначимо, що з точки зору Польщі, для якої НАТО є, і в передбаченому майбутньому буде головним інструментом у політиці безпеки, збереження дієздатності Альянсу становить життєвий інтерес національної безпеки. Щоб відповісти на питання, чи майбутній кандидат, яким Україна буде, спроможний внести додаткову вартість у потенціал Альянсу, слід визначити завдання, які окремі члени представлять організації і в цьому світлі проаналізувати можливість внеску України в їхню ефективну реалізацію. Від закінчення «холодної війни» в альянсі дебатують про дефініцію ролі організації у новій архітектурі міжнародної безпеки. Після подій 11-го вересня вибудувалися три головні концепції розуміння НАТО.
Перша, яку сповідують США, характеризує Альянс як головного партнера Вашингтона в активній відповіді на нетрадиційні виклики для безпеки, хоча передбачає також збереження класичних функцій системи колективної оборони: американська дефініція загроз (тероризм, розповсюдження ЗМЗ) чітко вказує, що нові операції будуть частіше у формі операцій поза простором, який передбачає стаття 6 Вашингтонського Договору.
Друга концепція майбутньої ролі Альянсу характерна для членів Центральної Європи (в тому числі й Польщі). Вона робить наголос на необхідності збереження пріоритету класичних функцій системи колективної оборони.
Центральноєвропейська модель розуміння Альянсу була до 1991 року характерна також для його західноєвропейських учасників. Тепер їхні позиції найбільш заплутані. Для деяких із цих держав альянс не є інструментом, який відповідає викликам сучасності і є корисним тільки до часу здобуття бажаної дієздатності Європейської політики, безпеки і оборони.
У контексті американської концепції майбутнього Альянсу головним критерієм утилітарності української участі буде спроможність зробити внесок у союзницькі операції типу out of area. Із технічної точки зору він є можливим (на відміну від більшості членів НАТО Україна спроможна самостійно транспортувати свої сили на стратегічну дистанцію), а участь українських військовослужбовців в операції НАТО в Косові та співробітництво із членами НАТО (хоча поза структурою Альянсу) в Іраку довели, що така участь є повноцінною.
Консеквентність у реалізації реформи Збройних Сил України спричинила, що українська армія є державною інституцією, яка найбільш відповідає євроатлантичним стандартам. Проте побоювання викликає факт, що політичні суперечки навколо Міністерства оборони України через бюджетний механізм б’є по процесу трансформації ЗСУ. Ця ситуація є доказом, що в української політичної еліти відсутня свідомість, що безпека, як кожне із належних благ, має свою чітку і немалу ціну.
Слід пам’ятати, що наявність військового потенціалу не означає його автоматичної доступності для союзників. Опитування громадської думки вказують, що українське суспільство неприхильне до участі ЗСУ в закордонних операціях.
З огляду на здатність України до внеску в оборонний потенціал НАТО, не можна не вказати на низький рівень оперативної і ментальної відповідності євроатлантичним стандартам невійськових структур безпеки, що викликає занепокоєння.
Українська сторона часто наголошує, що в неї «унікальні здібності», які можуть становити внесок у спільну обороноздатність Альянсу, називаючи між іншим потенціал української космічної промисловості та стратегічний повітряний транспорт. З погляду НАТО така система може бути не тільки достатня, а навіть більш корисна, ніж застосування цих можливостей від держави-члена.
Наступним елементом українського внеску мав би стати потенціал українського ОПК та перспектива його співпраці з оборонними концернами країн НАТО, передусім у проектах модернізації колишнього радянського озброєння на ринках третіх держав.
Дуже часто вигідним для НАТО вказується стратегічне геополітичне розташування України. Проте не слід забувати, що стаття 17 Конституції України робить неможливим для Альянсу використання такої переваги. Зараз, як неводнораз наголошувалося, члени НАТО не мають намірів і не розглядають можливості створення військових баз на Україні.
Розглядаючи західноєвропейську модель розуміння НАТО з боку України, можна зустріти закид, що європейські інституції вживають подвійні стандарти. Існує думка, що, можливо, Україні потрібно діяти за балканським сценарієм — дозвіл на створення регіональної кризи і після того співробітництво щодо її ліквідації, очевидно в обмін на європейську перспективу. Проте не слід забувати, що європейські інституції дотепер не виявляли особливого бажання взяти на себе тягар вирішення конфліктів на пострадянському просторі.
Спостерігаючи суттєвий поділ українського суспільства щодо євроатлантичного інтеграційного проекту, не можна не порушувати питання про вступ до НАТО, обминувши публічне обговорення. Феодосійські події не дозволяють виключати саме такий сценарій.
Деякі сумніви кандидатура України має у контексті центральноєвропейського розуміння НАТО. Збереження достовірності залякування фрагментарно пов’язане із спроможністю створення у потенційного агресора переконання, що його крок задіє союзницький механізм. Ця цінність отримала удар на початку 2003 р. на тлі суперечок навколо питання допомоги Туреччині.
Загалом схема прийняття рішень на базі принципу однозначності, це не тільки те, що є таким привабливим для сучасних та майбутніх членів НАТО, але передусім великий виклик для збереження інституційної дієздатності країни. Щоб уникнути інституційного паралічу, необхідна відкритість на аргументи партнерів і на пошук компромісів.
Характерною, проте невербальною, ознакою центральноєвропейської концепції є уявлення Росії як джерела потенційних загроз. У цьому контексті членство України в НАТО, згідно з відомою концепцією 3. Бжезінського, перекриває Росії шлях до відновлення імперії. З точки зору Києва, такий підхід може викликати обурення, тому ідо від нього вже недалеко до трактування України як буферної зони, однак слід звернути увагу, що Київ сам провокує дебати на основі геополітики, надмірно акцентуючи особливе розташування на світовій шахівниці.
Важливо чітко заакцентувати, що політика НАТО не має ворожого спрямування до Росії. Співробітництво Росія-НАТО розвивається інтенсивно (у деяких галузях значиміше, ніж з Україною), останнім часом відносини із Альянсом отримують більш позитивні оцінки, ніж відносини з ОБСЄ, яка згідно з офіційною російською політикою має бути базовою структурою нової європейської архітектури безпеки.
На кінцеву оцінку здобутків і загроз мають також двосторонні проблеми, які Київ може внести до НАТО. Українська влада має відповісти, як вона уявляє собі гарантії територіальної цілісності з боку Альянсу, якщо більша частина українського кордону ще не має остаточно врегульованого статусу.
НАТО — це спільнота цінностей. Події помаранчевої революції продемонстрували детермінацію українського народу в прямуванні до зміцнення в Україні комплексу цінностей, які є в основі НАТО. Проте не слід забувати, що частина українського суспільства та більшість української політичної еліти не розуміє, або не приймає механізмів, які цьому комплексу притаманні.
НАТО — це спільнота інтересів. Щоб перевірити, чи інтереси держави-кандидата збігаються з інтересами теперішніх членів, вона має спершу однозначно визначити власні.
Однак НАТО — це передусім система колективної оборони.
Двері в Альянс залишаються відчиненими для всіх держав, які виконують умови спільності цінностей, інтересів та внеску в колективну оборону. Україна має шанс, щоб їх виконати. Однак досвід останніх років породжує запитання, а чи хоче?
Більшість проблем на шляху євроатлантичної інтеграції Україна, власне, створює сама, що є результатом відсутності волі політичних еліт. З одного боку це дозволяє вірити в можливість швидкого усунення цих проблем, а з другого — не можна виключити, що не усунувши причин, вони продовжуватимуть існувати нескінченно.
В Україні також відсутня концепція про її участь у НАТО в майбутньому, яка його модель (або яка його комбінація) із трьох вищезгаданих їй найбільш підходить. Аналізуючи більшість думок, створюється враження, що Альянс уявляється як засіб для отримання членства в ЄС.
Ніхто не збирається втягати Україну в НАТО силоміць. Для теперішніх союзників організація є занадто цінним інструментом, щоб ослабляти його функціонування детально продуманими рішеннями. З точки зору Польщі найбільш бажана ситуація є дієздатний Альянс з Україною як його новим членом. Однак немає сумнівів, що пріоритетне значення має особистий вибір України і тільки Україна може довести, що її участь в НАТО є усвідомленим і конче потрібним вибором в ім’я майбутнього.
Пам’ять століть.- 2007.- № 6.- С. 143-150.
NATO: ворота до раю чи до пекла?
…Глава держави зауважив, що останні події у Верховній Раді України базуються на питаннях, які навіть не заслуговують на увагу. Віктор Ющенко назвав недемократичними методи боротьби опозиції, яка блокує роботу парламенту в разі незгоди з тим чи іншим питанням, і закликав до конструктиву — вносити свої проекти постанови і переконувати інших підтримати їх, а не блокувати роботу. Мовляв, чому б це опозиції обурюватися з такого незначного приводу… (Нагадаємо: 15 січня 2008 року Президент України Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і Голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк звернулися з листом до Генерального секретаря НАТО Яапа де Хоопа Схеффера. У документі йдеться, що Україна розраховує на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО під час наступного саміту Україна — НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року. Про це стало відомо широкому загалу лише завдяки схваленню такого вчинку американським сенатором Річардом Лугарем).
Президент наголошує (про це він, зокрема, сказав у виступі перед студентами Національного економічного університету): у питанні вступу України до НАТО слід керуватися національними інтересами. Загалом риторика від Віктора Андрійовича після парламентської реакції опозиції на славнозвісний «лист трьох» звучить так: «Найоптимальніша, найкраща відповідь на те, як створити достатню оборонну політику для України — це приєднатися до формули колективної безпеки. Я ще раз наголошую, що не ставлю питання членства чи нечленства в НАТО». А на традиційній щорічній зустрічі з керівниками дипломатичних представництв та міжнародних організацій, акредитованих в Україні, Президент підтверджує, що політика європейської та євроатлантичної інтеграції «повною мірою відповідає філософії внутрішніх перетворень у державі».
Своєю чергою, у Вільнюсі під час засідання Комісії Україна — НАТО міністр оборони України Юрій Єхануров запевняє Генерального секретаря Північноатлантичного альянсу Яапа де Хоопа Схеффера, що Міністерство оборони України було і є надійним рушієм євроатлантичної інтеграції. Обговорюються питання продовження реформ в оборонному та безпековому секторі України, хід воєнної реформи в Україні та розвиток ЗСУ в контексті виконання заходів Державної програми розвитку ЗСУ на 2006-2011 роки, питання розширення участі Збройних Сил України в операціях під егідою Альянсу. Міністр проголошує, що ухвалення Плану дій з членства в НАТО (ПДЧ) дало б змогу «дисциплінувати себе та консолідувати українську громаду».
У Вільнюсі також відбулася ще одна важлива подія — Росія і НАТО ухвалили програму співробітництва на 2008 рік. Тієї самої, ухвалення якої було заблоковано в грудні делегацією США, яка пов’язала схвалення цього документа з поверненням Росії в рамки Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).
Україна і НАТО, Росія і НАТО… Здавалося б, і в першому, і в другому випадку, йдеться про співпрацю. Але яка різна вона! Питання Плану дій зі вступу України до Північноатлантичного альянсу — це питання навіть не стратегічної, а історичної перспективи держави, майбутнього нації…
Інформаційне суспільство постіндустріальної доби. Архаїзація суспільства і всеохоплююча сугестивність засобів масової інформації. Перетворення окремих індивідів на публіку. Остання ж за одним помахом владної руки чи бажання ЗМІ набуває ознак натовпу, юрби, якою легко керувати.
«Якщо відкинути міфи і політичні спекуляції, то можна сказати, що жодних суттєвих — позитивних чи негативних — наслідків від членства в НАТО для України не буде. Але будуть, звичайно, опосередковані наслідки», — зізнається директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України Григорій Перепелиця.
Міф перший об’єднує ідею вступу до Євросоюзу зі вступом до Північноатлантичного альянсу. Однак забувають сказати, що ті ж Австрія, Швеція, Швейцарія і Фінляндія не тільки пишаються своїм нейтралітетом, а й пожинають усі блага його, й беруть участь у програмі Альянсу «Партнерство заради миру».
Які ж плани Президента В.Ющенка? Ними захоплюється все той самий пан Перепелиця: «Звичайно, НАТО прямо не інвестує в країни Альянсу, проте створює політичну стабільність, той рівень безпеки, який дуже полюбляє іноземний капітал. До речі, на Канарах до вступу Іспанії в НАТО ніякого раю не було. Острови мали вулканічну породу і якусь рослинність. Після того, як Іспанія стала членом НАТО, туди надійшли американські інвестиції». Звичайна маніпуляція з підміни часового зв’язку причинно-наслідковим: після того — отже, внаслідок того.
Відтак міф другий. Такий міф створити легко, якщо відкинути світові економічні тенденції, не зважати на географію ринків, податкову систему тощо. Обіцянок покращення життя без будь-яких зусиль, і вже сьогодні, лише завдяки вступу до НАТО для маргіналізованої маси більш ніж достатньо. створює відповідний
Здавалося б, США нині не здійснюють політики прямого геополітичного і військового суперництва, лише завжди й усюди пропагують і захищають демократичні цінності. Проте 40% усіх військових витрат у світі припадає саме на Сполучені Штати Америки. За одними свідченнями, Мадлен Олбрайт належить ідея «війни без обмежень за часом та географією», за іншими — міністр оборони Дональд Рамсфельд дав Джорджу Бушу-молодшому на розгляд два плани нескінченних військових дій, рішення за якими тимчасово було відкладено. Такі ж підходи обстоював і нині обстоює кому належить пріоритет у поширенні ідеї, важливо інше — в політичних колах США давно визріла і знайшла практичне втілення ідея військово-політичних альянсів, які поновлюються щоразу, коли ті чи інші країни припадають на географічні сектори сфери інтересів Америки на різних етапах нескінченних війн.
США під егідою боротьби з тероризмом вирішує свої економічні і геополітичні завдання. Білому дому потрібне свіже гарматне м’ясо і поле битви з так званим тероризмом, віддалене від берегів Америки і зсунуте на край — до Східної Європи.
Водночас аналіз соціально-політичних, політико-правових процесів свідчить, що в Україні присутні основні терогенні фактори, що створюють політичні, економічні, соціальні й етнорелігійні передумови для виникнення й розвитку тероризму. Надзвичайний рівень корупції, живучість соціально-революційних традицій і постулатів, висока концентрація озброєнь і потенційних об’єктів терору, тліюче вогнище напруженості в Криму, значущість на тлі незахищеності українських транспортних коридорів для Європи, наявність АЕС, насамперед Чорнобильської (через стан об’єкта укриття, характер забезпечення охорони), підвищують терогенність України.
Безвідповідально вважати, що рівень безпеки України зростатиме, особливо за умови втягнення України у сферу впливу Сполучених Штатів. Навіть якщо забути про спільне минуле братніх східнослов’янських народів, то навряд чи слід забувати про застереження Росії щодо можливого нанесення превентивного ядерного удару.
Президент Росії Володимир Путін наголошує: «Уже очевидно, що у світі розгортається новий виток перегонів з озброєнь. На жаль, не від нас це залежить, не ми це починаємо… Організація НАТО розширюється, наближає свою військову інфраструктуру до наших кордонів. Нові американські бази — у Румунії, Болгарії, новий позиційний район ПРО в Польщі незабаром буде, очевидно, створений і в Чехії, — його елементи. Нас намагаються переконати, що всі ці дії не спрямовані проти Росії. При цьому на нашу тривогу — цілком обґрунтовану — немає конструктивної відповіді. Розмов на цю тему багато. Але все це наші партнери використовують, на жаль, не більш як інформаційно-дипломатичне прикриття для реалізації своїх власних планів. Жодних реальних кроків для пошуку компромісу ми не бачимо. І нас фактично ставлять перед необхідністю відповідних дій. Змушують приймати відповідні рішення. На ці нові виклики у Росії є й завжди буде відповідь».
Зрозуміла й позиція сенатора і нинішнього кандидата у президенти Сполучених Штатів Дж. Маккейна. Він закликає надати допомогу Україні і Грузії зі вступу до НАТО, наголошуючи: «Бо у них важкі сусіди!». Не дивно, адже свого часу американський геополітик Збігнєв Бжезинський, розмірковуючи про геостратегічні імперативи Америки з позиції забезпечення її володарювання, зазначав: «Україна, новий і важливий простір на євразійській шаховій дошці, є геополітичним центром, бо саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, проте тоді вона стала б азійською країною».
Міф четвертий говорить про те, що НАТО — це щось на зразок клубу за інтересами, а не військовий блок для міжнародно-правової легітимації військових вторгнень США. Нас запевнюють, що Північноатлантичний альянс — це насамперед спільнота демократій, членство у якій сприяє стабільності демократії у країнах, які прилучилися до Альянсу. НАТО — це одноосібна вотчина США. Достатньо згадати щойно сказане міністром оборони США Робертом Гейтсем в Мюнхені на Конференції з міжнародної безпеки: «НАТО не може стати Альянсом двох рівнів: з тих, хто готовий воювати, і тих, хто не готовий».
Міф п’ятий базується на ототожненні Програми дій зі членства в НАТО зі стратегією розвитку країни, говориться про імпульс для структурних реформ, про якісні перетворення у сфері політики, економіки, правової системи еіс, що неодмінно торкнуться кожного українського громадянина і жити стане краще. Це саме його використовує нинішній військовий міністр оборони України, коли запевняє, що ухвалення Плану дій в НАТО (ПДЧ) дало 6 змогу «дисциплінувати себе та консолідувати українську громаду».
Українці ніколи не зазіхали на чужі землі. Всю свою життєву енергію вони вкладали у плекання рідної землі. Саме тому цей народ на Референдумі 1 грудня 1991 року Актом проголошення незалежності України затвердив своє рішення про незалежність і позаблоковий статус України. В основу Акту покладено Декларацію про державний суверенітет України. У Декларації, ухваленій Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року, зазначено: «Українська РСР проголошує свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
Отже, заяви (на кшталт тих, що їх робить глава МЗС України) про те, що в Конституції немає положення про позаблоковий або нейтральний статус України — неправдиві.
«Вступ до НАТО через загальнонаціональний референдум — екзотика, випробувана лише в Словенії, Угорщині і Словаччині, — наголошують апологети членства України в альянсі. — Зазвичай доленосне рішення приймається на рівні політичних еліт». Саме на цей сценарій і покладають свої сподівання українські поборники північноатлантичної інтеграції. Позаблоковість України не є різновидом постійного нейтралітету. Ось над цим і потрібно працювати, якщо ти — патріот!
Персонал плюс.- 2008.- № 7 (21-27 лют.)
НАТО на подходе
Накануне своей демобилизации с поста президента Владимир Путин подводит баланс внешней политики, пытаясь выправить негативный крен в отношениях с проблемными соседями. Естественно там, где это возможно.
За восемь лет Путин создал новый политический курс России, олицетворяя его достижения и недостатки. Как раз в этой суперконцентрации и может возникнуть проблема: если Путин выполнял роль форштевня, рассекающего волны, ударного элемента политики, то другие институты, главным образом МИД, были за спиной президента на вторых ролях. Как теперь будет складываться ситуация, когда им придется снова вернуться к сольным выступлениям?
«Медовый месяц» потепления в отношениях с Западом будет и у Медведева, как в свое время у Путина в 2000 году. Но если тогда, после 11 сентября 2001 года, общие задачи, сближающие РФ и НАТО в регионе Центральной Азии, были очевидны, то теперь, когда активными субъектами расширения выступают как раз ближайшие соседи западной части СНГ, ситуация усложняется, о единстве целей не может быть и речи. С 2003-2004 годов ситуация изменилась радикально. Если раньше трения между РФ и НАТО были некоей отдельной темой, далеким фоном проблем отношений России со странами СНГ, то теперь вопрос развития НАТО накладывает серьезный конфликтный отпечаток непосредственно на двусторонние отношения с такими близкими странами, как Грузия и братская Украина. На фоне перспективы членства Украины в НАТО недавний газовый кризис выглядел как водевиль, в котором два президента ожидаемо исполнили роль политических умиротворителей и бизнес-модераторов, к всеобщему удовлетворению сторон.
Считается, что от перспективы вступления Украины в НАТО Россию страхует всеукраинский референдум по этому вопросу — недовольство населения и четкая антинатовская линия Партии регионов. С этим можно согласиться. Но не стоит себя этим успокаивать.
Референдум ничего не изменит
Между тем Украина с начала 2000-х очень медленно, но неуклонно движется в сторону членства в НАТО. Причем элитой страны это воспринимается как нечто естественное и необратимое. Разница лишь в скорости и степени оглядки на реакцию Москвы. Оранжевые оглядываются в меньшей степени, бело-голубые — значительно больше и едут на Запад не торопясь, на первой скорости.
Что показал скандал с письмом о присоединении Украины к Плану действий относительно членства (ПДЧ)? Кулуарным междусобойчиком Ющенко, Тимошенко, Яценюка и Огрызко возмутились не только «региона-лы», но и лагерь оранжевых, их более умеренные коллеги. Действительно, почему парламентская республика Украина узнает о таком шаге в сторону альянса из уст американского сенатора — вот что реально беспокоит украинскую элиту, а не само это движение.
Еще раз надо подчеркнуть, что спор возник не из-за стратегии, а в связи с формой конкретного шага. В частности, группа регионалов в Раде использовала эту ситуацию для обострения борьбы с противниками, а вовсе не для блокирования навечно нейтрального положения Украины. Нет сомнения, что, придя к власти, предположим, в 2009 году, Янукович вдруг откажется от ПДЧ. Он просто замедлит этот процесс. Исключение составляют разве что коммунисты, вот они устойчивые антинатовцы. В Москве же, наблюдая киевскую борьбу, зачастую воспринимают ее именно как борьбу за российские интересы или в лучшем случае за пророссийскую Украину, а это далеко не так.
Скоро апрельский саммит НАТО в Бухаресте. Россию там будет представлять сам Путин. На другой стороне — сверхзадача США на российском направлении (независимо от партийной принадлежности администрации) — присоединить Украину к НАТО, отторгнув от России исторического союзника. Конечно, до вступления еще далеко, но оно уже на горизонте. Присоединение Украины к плану действий относительно членства в НАТО будут проталкивать, несмотря на сопротивление Кремля. Надо учесть, что присоединение к ПДЧ не противоречит тому, что окончательное решение по вступлению в альянс будет принимать украинский народ. Тонкость в том, что референдум на данный момент формально не нужен, в период прохождения Украиной двух предшествующих стадий референдум не проводили. Нынешняя стадия ПДЧ — из такого же ряда технических, предшествующих полному членству. России, впрочем, не стоит воспринимать это как безусловный аргумент, и многие российские политики закономерно содействуют украинским партиям и отдельным лидерам, пытающимся бороться за референдум.
А что будет потом? С одной стороны, стояние на ступеньке ПДЧ в шаге от вступления в альянс может продлиться и пять, и более лет, и за это время украинские ВС после сокращения и модернизации вполне могут перейти на стандарты НАТО, дело останется за гражданским согласием. Но, возможно, за этот период ситуация изменится, и Украина так и останется на пороге. С другой — есть намеки на то, что в продвижении Украины могут быть включены «форсажи». Во многом это будет зависеть от расстановки сил в новой администрации Вашингтона, от того, как будут складываться отношения с новой конфигурацией российского руководства Медведев-Путин.
Пиар-кампания и партийная борьба
Но даже если не будет сигнала к ускорению украинского дрейфа, мы наверняка станем свидетелями тонкой и умной рекламной кампании в пользу НАТО на территории Украины как организации, продвигающей страну к общественным и социальным стандартам европейской жизни. Военная составляющая и прочие критически важные элементы, с точки зрения России изменяющие баланс региональной безопасности, просто уйдут в тень. И здесь-то как раз России придется включаться в сложную борьбу доступными и легальными средствами в медиапространстве Украины, указывая элитам и населению на угрожающие последствия вступления. Борьба за Украину будет идти именно как партийная борьба программ развития, в этом аспекте европейская составляющая, как бы гражданская аргументация в пользу альянса, будет прикрывать военно-стратегическую сторону, полностью контролируемую Вашингтоном. Таким образом, вопрос вступления Украины в НАТО — это вопрос усиления пропаганды и банальной рекламы медиа-информационными средствами.
Какие выходы из этой ситуации могла бы найти российская политика? Скажем прямо: вариантов мало. Сегодня ситуация не так остра. Сейчас в Киеве решаются более важные проблемы — соотношение сил между президентом и правительством, борьба в Раде, задачи роста экономики и торможение инфляции. В полный рост тема вступления возникнет завтра. В эту небольшую паузу Москва должна постараться предпринять максимум усилий на украинском направлении, чтобы замедлить атлантический дрейф Украины.
Надо заметить, что сейчас в Киеве достаточно прагматичны, с нынешними властями можно договариваться, показывая допустимые и недопустимые для Москвы границы дрейфа в НАТО, демонстрируя реакцию. Несмотря на взаимные обиды, с 2004 года в сегодняшнем диалоге Москвы и Киева все-таки удалось идеологию убрать на второй план. Если удастся сохранить хотя бы этот невысокий уровень конструктива, было бы логично вести разговор об интересах и вызовах, встающих перед Украиной на пути в НАТО.
Но тут как раз мало аргументов, а те, что есть, неравносильны и даже бьют по интересам РФ. Один из них — предупредить о выходе России из безвизового пространства с Украиной. Хорошо, закроемся визами, усилим торговые барьеры (опять же вопрос: как быть с членством РФ в ВТО), но ведь с другими странами НАТО, например с Грецией и Болгарией, Россия как раз движется в другом направлении — сближает позиции, считая эти страны дружественными.
Независимость.- 2008.- № 4 (3 марта).- С. 15.