I квартал 2008

УКРАЇНА: ШЛЯХ ДО НАТО

Прес – дайджест

 I квартал 2008 р.

Дострокові парламентські вибори  2007 року не стали стабілізуючим фактором для України. Принципово різні позиції політичних сил, котрі прийшли до парламенту, продовжують спричиняти ряд серйозних проблем стосовно основних питань зовнішньої та внутрішньої політики. Одна з них — вибір зовнішньополітичних пріоритетів України.

Поляризація поглядів представників цих сил підтверджується у пропонованих нами матеріалах.   

Бібліотека не відповідає за позиції авторів статей та  мовні особливості публікацій. 

Свої зауваження і побажання надсилайте на адресу інформаційно-бібліографічного відділу ЗОУНБ ім. О.М.Горького (69095, м.Запоріжжя, пр. Леніна, 142) або за тел. 787-53-57. 

Палій О. Економічні наслідки вступу України до НАТО.

Колянські Міхал. Євроатлантична інтеграція України: проект, приречений на успіх?

Віктор Вірний. NATO: ворота до раю чи до пекла?

Караваев Александр. НАТО на подходе

Палій О. Економічні наслідки вступу України до НАТО.

Україна, як невід’ємна частина Європи, праг­не у співпраці з іншими європейськими держа­вами долучитися до розбудови загальноєвро­пейської системи безпеки. Відмова від участі у такій системі об’єктивно створила б для нашої країни загрозу опинитися на периферії євро­пейських інтеграційних процесів, втратити темпи соціально-економічного розвитку, зни­ження рівня національної безпеки, однією з складових якої є економічна безпека. У статті проаналізовано економічні наслідки вступу України до євроатлантичних структур.

Геополітичне   розташування   України   (на­явність загрози територіальних претензій; сусідство   з   двома   більш   потужними   у військовому сенсі країнами — ядерною наддер­жавою Росією і Туреччиною; наявність побли­зу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності — Північний і Південний Кавказ, Придністров’я) зумовлюють брак реалістичної перспективи   для   без’ядерної   України   са­мостійно забезпечити свою безпеку.

Європейські країни традиційного нейт­ралітету не можуть розглядатися як зразок для оптимізації оборонних витрат України че­рез неучасть у військових блоках. Так, обо­ронні витрати в Австрії становлять лише 0,8% ВВП, а Швейцарії — 1% (в Україні — 1,4% ВВП).

Однак вони територіально перебувають в ото­ченні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту в їхньому регіоні малоймовірна.

Позаблокові країни Європи, які мають кор­дони поза межами НАТО та ЄС, витрачають на оборону значно більше.

Однак відмінність геополітичного станови­ща Швеції та Фінляндії від України є досить суттєвою: наша країна є стратегічно важли­вою державою в геополітичному сенсі, на відміну від згаданих. Геостратегічні переваги, які дає контроль над Україною, для по­тенційного агресора можуть переважити його проблеми, які супроводжуватиме силовий тиск чи агресія проти України.

Таким чином, ті держави, які самостійно за­безпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО.

Цікавим є також вплив на економіку України інтеграції в НАТО. Альянс висуває до України вимоги в економічній сфері, тотожні з іншими державами, які бажають інтегрува­тися в НАТО. Згідно з Планом дій Україна —НАТО наша держава  зобов’язалася досягти:

•      сталого економічного зростання, вклю­чаючи структурну перебудову економіки для підтримання   стабільного  зростання   річного ВВП,

•      низьких темпів інфляції,

•      збільшити реальні доходи населення та обмежити бюджетний дефіцит;

•      ввести  мораторій  на ініціювання зако­нопроектів про податкові пільги;

•      створити умови, необхідні для вступу до Світової організації торгівлі;

•      провести реформи оборонної економіки для досягнення мети України щодо інтеграції в євроатлантичні структури;

•      створити інституційне середовище,  що стимулюватиме ділову активність;

•      вжити заходів щодо сприяння привати­зації,   боротьби   з   корупцією  та  підвищення прозорості державних витрат та ін.

Ці вимоги відповідають національним інтересам України в галузі економіки.

Одним з доказів того, що непевне геополітичне становище України, яке характери­зується її перебуванням поза зоною надійних гарантій безпеки у «сірій зоні», прямо шко­дить економіці країни, є політика великих інвесторів. В економіку України з 1992 надійшло лише трохи більше 18 млрд. дол. США, це незначна сума у порівнянні з інши­ми державами Центральної та Східної Євро­пи, економіки яких відчули різке збільшення інвестицій після оголошення про їхнє запро­шення до НАТО.

Слід також наголосити, що інвестиції з країн НАТО і ЄС в Україну, на відміну від інвес­тицій Росії, є легальними.

Виходячи з досвіду країн Центральної та Східної Європи, інтеграція в НАТО може озна­чати підвищення інвестиційної привабливості економіки України загалом (унаслідок підви­щення гарантій безпеки і стабільності), а та­кож підвищення рівня співпраці з тими держа­вами, інвестиції яких є потенційно більшими за розмірами, аніж інвестиції з Росії, і більш корисними для економіки України.

Окремий економічний ефект має зміна іміджу країни в результаті членства в НАТО. Більшість постсоціалістичних країн інвесто­ри та туристи на заході розглядають як «посткомуністичні», нестабільні. Належність країн до окремих географічних регіонів мо­же мати ще й свій негативний вплив на їхню інвестиційну привабливість. Це, зокрема, стосується належності окремих країн до регіонів, що асоціюється з міждержавною напруженістю, криміналом, корупцією тощо. Приєднання до НАТО може істотно сприяти поліпшенню такого іміджу завдяки визначе­ності щодо цивілізаційної належності країни, наданим рівнем безпеки та вимогами НАТО до внутрішньої політики нових країн-членів.

Розширення НАТО та вступ країн Централь­ної та Східної Європи до Євросоюзу пов’язані між собою. Політична верхівка та наукові кола України в цілому усвідомлюють наявність та­кого зв’язку і щодо України.

Вступ до НАТО також неминуче вплине на розвиток оборонно-промислового комплек­су (ОПК) України, який становить одну з найбільш технологічних складових економіки України.

Розвиток ОПК України внаслідок євроат­лантичної її інтеграції перебуває під впливом суперечливих тенденцій. По-перше, сучасний український ОПК утворився на базі частини ко­лишнього ВПК СРСР, що зумовлює наявність тісних коопераційних зв’язків та технологічних циклів у межах держав СНД. По-друге, євроат­лантична інтеграція є процесом інтеграції Ук­раїни провідними в економічному сенсі дер­жавами світу. Потужності України у галузі ОПК можуть бути використані цими країнами.

Однією з проблем співпраці в галузі війсь­кових досліджень і технології є те, що країни НАТО досить обережно ставляться до співпраці в цій сфері, насамперед з не члена­ми НАТО.

Україна має перспективу щодо розробки і реалізації наступних проектів з НАТО: спільні дослідження і розробка зразків сучасного оз­броєння і військової техніки, модернізація та ремонт техніки і озброєння радянського ви­робництва для армій нових членів НАТО. Пере­вагами України є високотехнологічний оборон­но-промисловий комплекс, здатний розробля­ти сучасні зразки озброєнь, а також здатність до створення в замкнених циклах деяких конкурентноздатних на світовому ринку зразків озброєння.

З часу розпаду СРСР Росія поступово обме­жує зв’язки з Україною в галузі оборонної про­мисловості лише тими сферами, де для неї збитково працювати без залучення українсь­ких виробництв. Росія поступово налагоджує замкнені цикли з виробництва озброєнь. Чис­ло українських підприємств, які здійснюють експортно-імпортні операції з підприємствами російського ОПК, скорочується таким чином, за об’єктивних обставин, се­ред яких насамперед прагнення Росії, як вели­кої держави, одержати замкнені цикли вироб­ництва озброєнь на своїй території, відбу­вається втрата вигідних для України коопера­тивних зв’язків з РФ. Ці зв’язки можуть бути певною мірою компенсовані поступовим нала­годженням співпраці з країнами НАТО. Як стверджують окремі українські експерти, є певні можливості підприємств України навіть у такій надвисокотехнологічній сфері, як ство­рення елементів протиракетної оборони.

Таким чином, вступ України до НАТО збіль­шив би привабливість українських оборонних підприємств для політичного та військового керівництва країн Заходу, підтвердив надійність військово-технічної співпраці країн НАТО з Україною й знизив фінансові та політичні ризики в галузі оборонної промисло­вості країни, що сприяло б збільшенню інвес­тицій у ОПК нашої держави.

Слід наголосити, що пряма вартість всту­пу України до НАТО залежить насамперед від політичних чинників. Якщо у підходах до євроатлантичної інтеграції України буде зас­тосовано модель, коли НАТО вимагатиме від України попереднього виходу на стандарти Альянсу за рівнем озброєння, підготовки військ тощо, цей крок може вимірюватися десятками мільярдів доларів США. Щодо Ук­раїни, то навряд чи НАТО вимагатиме знач­них витрат на переозброєння та підготовку української армії, оскільки наявні оборонні можливості є значно більшими, аніж у біль­шості держав, що вступили до НАТО протя­гом 1999-2004 років. Крім того, стратегічна важливість України для європейської безпе­ки, зменшення ризиків воєнного характеру в Європі робить інтеграцію України в НАТО на­самперед політичним кроком, і лише в другу чергу — військовим.

Вартість членського внеску України до бюд­жету НАТО, за попередньою оцінкою, залиша­тиметься в межах внеску Польщі, або буде на 10 млн. дол. США більше, тобто 40-50 млн. дол. США на рік.

Таким чином, економічні наслідки участі України в процесах євроатлантичної інтег­рації зумовлюються, з одного боку, витрата­ми на вступ до НАТО. Ці витрати можуть бу­ти суттєво мінімізовані за рахунок уникнення масштабного переозброєння та залучення національних виробництв до модернізації зразків озброєнь. З іншого боку, членство України в НАТО може мати конкрет­ну економічну вигоду, пов’язану з певним шансом на участь України в розподілі праці та кооперативних зв’язках в межах ринку озброєнь НАТО, та ширше — ринку високих технологій, з покращенням клімату для здійснення підприємницької діяльності в Ук­раїні, зокрема й з поліпшенням міжнародно­го інвестиційного іміджу країни.

Україна може очікувати після вступу до НАТО різкого зростання іноземних інвес­тицій у свою економіку.

Таким чином, слід чекати, що позитивні наслідки вступу до НАТО для української еко­номіки суттєво переважать негативні.

                                           Україна-НАТО.- 2007.- № 4.- С. 62-70.

Вверх

Колянські Міхал

       (Польща)

Євроатлантична інтеграція України: проект, приречений на успіх?

У польській дискусії про зовнішню політику ідея підтримки українського вибору приєднатися до європейських інтеграційних  інституцій отримала майже статус догми. Більше хвилюють потенційні здобутки і небезпеки від : членства в НАТО для України. Зазначимо, що з точки зору Польщі, для якої НАТО є, і в передбаченому майбутньому буде головним інструментом у політиці безпеки, збереження дієздатності Альянсу становить життєвий інтерес національної безпеки. Щоб   відповісти   на   питання,   чи   майбутній   кандидат,  яким Україна буде, спроможний внести додаткову вартість у потенціал Альянсу, слід визначити завдання, які окремі члени представлять організації і в цьому світлі проаналізувати можливість внеску України в їхню ефективну реалізацію. Від закінчення «холодної війни» в альянсі дебатують про дефініцію ролі організації у новій архітектурі міжнародної безпеки. Після подій 11-го вересня вибудувалися три головні концепції розуміння НАТО.

Перша, яку сповідують США, характеризує Альянс як головного партнера Вашингтона в активній відповіді на нетрадиційні виклики для безпеки, хоча передбачає також збереження класичних функцій системи колективної оборони: американська дефініція загроз (теро­ризм, розповсюдження ЗМЗ) чітко вказує, що нові операції будуть частіше у формі операцій поза простором, який передбачає стаття 6 Вашингтонського Договору.

Друга концепція майбутньої ролі Альянсу характерна для членів Центральної Європи (в тому числі й Польщі). Вона робить наголос на необхідності збереження пріоритету класичних функцій системи ко­лективної оборони.

Центральноєвропейська модель розуміння Альянсу була до 1991 ро­ку характерна також для його західноєвропейських учасників. Тепер їхні позиції найбільш заплутані. Для деяких із цих держав альянс не є інструментом, який відповідає викликам сучасності і є корисним тільки до часу здобуття бажаної дієздатності Європейської політики, безпеки і оборони.

У контексті американської концепції майбутнього Альянсу голов­ним критерієм утилітарності української участі буде спроможність зробити внесок у союзницькі операції типу out of area. Із технічної точки зору він є можливим (на відміну від більшості членів НАТО Україна спроможна самостійно транспортувати свої сили на страте­гічну дистанцію), а участь українських військовослужбовців в опера­ції НАТО в Косові та співробітництво із членами НАТО (хоча поза структурою Альянсу) в Іраку довели, що така участь є повноцінною.

Консеквентність у реалізації реформи Збройних Сил України спричинила, що українська армія є державною інституцією, яка най­більш відповідає євроатлантичним стандартам. Проте побоювання викликає факт, що політичні суперечки навколо Міністерства оборо­ни України через бюджетний механізм б’є по процесу трансформації ЗСУ. Ця ситуація є до­казом, що в української політичної еліти відсутня свідомість, що без­пека, як кожне із належних благ, має свою чітку і немалу ціну.

Слід пам’ятати, що наявність військового потенціалу не означає його автоматичної доступності для союзників. Опитування громадсь­кої думки вказують, що українське суспільство неприхильне до участі ЗСУ в закордонних операціях.

З огляду на здатність України до внеску в оборонний потенціал НАТО, не можна не вказати на низький рівень оперативної і менталь­ної відповідності євроатлантичним стандартам невійськових струк­тур безпеки, що викликає занепокоєння.

Українська сторона часто наголошує, що в неї «унікальні здібності», які можуть становити внесок у спільну обороноздатність Альянсу, на­зиваючи між іншим потенціал української космічної промисловості та стратегічний повітряний транспорт. З погляду НАТО така система може бути не тільки достатня, а навіть більш корисна, ніж застосу­вання цих можливостей від держави-члена.

Наступним елементом українського внеску мав би стати потен­ціал українського ОПК та перспектива його співпраці з оборонними концернами країн НАТО, передусім у проектах модернізації колиш­нього радянського озброєння на ринках третіх держав.

Дуже часто вигідним для НАТО вказується стратегічне геополітичне розташування України. Проте не слід забувати, що стат­тя 17 Конституції України робить неможливим для Альянсу вико­ристання такої переваги. Зараз, як неводнораз наголошувалося, члени НАТО не мають намірів і не розглядають можливості створення вій­ськових баз на Україні.

Розглядаючи західноєвропейську модель розуміння НАТО з боку України, можна зустріти закид, що європейські інституції вживають подвійні стандарти. Існує думка, що, можливо, Україні потрібно дія­ти за балканським сценарієм — дозвіл на створення регіональної кри­зи і після того співробітництво щодо її ліквідації, очевидно в обмін на європейську перспективу. Проте не слід забувати, що європейсь­кі інституції дотепер не виявляли особливого бажання взяти на себе тягар вирішення конфліктів на пострадянському просторі.

Спостерігаючи суттєвий поділ українського суспільства щодо єв­роатлантичного інтеграційного проекту, не можна не порушувати питання про вступ до НАТО, обминувши публічне обговорення. Феодосійські події не дозволяють виключати саме такий сценарій.

Деякі сумніви кандидатура України має у контексті централь­ноєвропейського розуміння НАТО. Збереження достовірності заля­кування фрагментарно пов’язане із спроможніс­тю створення у потенційного агресора переконання, що його крок задіє союзницький механізм. Ця цінність отримала удар на початку 2003 р. на тлі суперечок навколо питання допомоги Туреччині.

Загалом схема прийняття рішень на базі принципу однознач­ності, це не тільки те, що є таким привабливим для сучасних та май­бутніх членів НАТО, але передусім великий виклик для збереження інституційної дієздатності країни. Щоб уникнути інституційного паралічу, необхідна відкритість на аргументи партнерів і на пошук ком­промісів.

Характерною, проте невербальною, ознакою центральноєвро­пейської концепції є уявлення Росії як джерела потенційних загроз. У цьому контексті членство України в НАТО, згідно з відомою кон­цепцією 3. Бжезінського, перекриває Росії шлях до відновлення імпе­рії. З точки зору Києва, такий підхід може викликати обурення, тому ідо від нього вже недалеко до трактування України як буферної зони, однак слід звернути увагу, що Київ сам провокує дебати на основі гео­політики, надмірно акцентуючи особливе розташування на світовій шахівниці.

Важливо чітко заакцентувати, що політика НАТО не має ворожо­го спрямування до Росії. Співробітництво Росія-НАТО розвивається інтенсивно (у деяких галузях значиміше, ніж з Україною), останнім ча­сом відносини із Альянсом отримують більш позитивні оцінки, ніж відносини з ОБСЄ, яка згідно з офіційною російською політикою має бути базовою структурою нової європейської архітектури безпе­ки.

На кінцеву оцінку здобутків і загроз мають також двосторонні проблеми, які Київ може внести до НАТО. Українська влада має від­повісти, як вона уявляє собі гарантії територіальної цілісності з боку Альянсу, якщо більша частина українського кордону ще не має оста­точно врегульованого статусу.

НАТО — це спільнота цінностей. Події помаранчевої револю­ції продемонстрували детермінацію українського народу в пряму­ванні до зміцнення в Україні комплексу цінностей, які є в основі НАТО. Проте не слід забувати, що частина українського суспільства та більшість української політичної еліти не розуміє, або не приймає механізмів, які цьому комплексу притаманні.

НАТО — це спільнота інтересів. Щоб перевірити, чи інтереси держави-кандидата збігаються з інтересами теперішніх членів, вона має спершу однозначно визначити власні.

Однак НАТО — це передусім система колективної оборони.

Двері в Альянс залишаються відчиненими для всіх держав, які ви­конують умови спільності цінностей, інтересів та внеску в колективну оборону. Україна має шанс, щоб їх виконати. Однак досвід останніх років породжує запитання, а чи хоче?

Більшість проблем на шляху євроатлантичної інтеграції Україна, власне, створює сама, що є результатом відсутності волі політичних еліт. З одного боку це дозволяє вірити в можливість швидкого усунен­ня цих проблем, а з другого — не можна виключити, що не усунувши причин, вони продовжуватимуть існувати нескінченно.

В Україні також відсутня концепція про її участь у НАТО в май­бутньому, яка його модель (або яка його комбінація) із трьох вище­згаданих їй найбільш підходить. Аналізуючи більшість думок, ство­рюється враження, що Альянс уявляється як засіб для отримання членства в ЄС.

Ніхто не збирається втягати Україну в НАТО силоміць. Для тепе­рішніх союзників організація є занадто цінним інструментом, щоб ослабляти його функціонування детально продуманими рішеннями. З точки зору Польщі найбільш бажана ситуація є дієздатний Альянс з Україною як його новим членом. Однак немає сумнівів, що пріори­тетне значення має особистий вибір України і тільки Україна може довести, що її участь в НАТО є усвідомленим і конче потрібним вибо­ром в ім’я майбутнього.

      Пам’ять століть.- 2007.- № 6.- С. 143-150.

Вверх

Віктор Вірний

NATO: ворота до раю чи до пекла?

…Глава держави зауважив, що останні події у Верховній Раді України базуються на питаннях, які навіть не за­слуговують на увагу. Вік­тор Ющенко назвав неде­мократичними методи бо­ротьби опозиції, яка бло­кує роботу парламенту в разі незгоди з тим чи ін­шим питанням, і закликав до конструктиву — вноси­ти свої проекти постано­ви і переконувати інших підтримати їх, а не блоку­вати роботу. Мовляв, чому б це опозиції обурювати­ся з такого незначного приводу… (Нагадаємо: 15 січня 2008 року Президент України Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і Голова Верхо­вної Ради України Арсеній Яценюк звернулися з ли­стом до Генерального се­кретаря НАТО Яапа де Хоопа Схеффера. У докуме­нті йдеться, що Україна розраховує на приєднан­ня до Плану дій щодо членства в НАТО під час наступного саміту Україна — НАТО в Бухаресті у кві­тні 2008 року. Про це ста­ло відомо широкому зага­лу лише завдяки схвален­ню такого вчинку амери­канським сенатором Річардом Лугарем).

Президент наголошує (про це він, зокрема, ска­зав у виступі перед студентами Національного еко­номічного університету): у питанні вступу України до НАТО слід керуватися на­ціональними інтересами. Загалом риторика від Вік­тора Андрійовича після парламентської реакції опозиції на славнозвісний «лист трьох» звучить так: «Найоптимальніша, най­краща відповідь на те, як створити достатню обо­ронну політику для Украї­ни — це приєднатися до формули колективної безпеки. Я ще раз наголошую, що не ставлю питан­ня членства чи нечленства в НАТО». А на традицій­ній щорічній зустрічі з ке­рівниками дипломатичних представництв та міжнаро­дних організацій, акреди­тованих в Україні, Прези­дент підтверджує, що по­літика європейської та єв­роатлантичної інтеграції «повною мірою відповідає філософії внутрішніх пере­творень у державі».

Своєю чергою, у Віль­нюсі під час засідання Ко­місії Україна — НАТО мі­ністр оборони України Юрій Єхануров запевняє Генерального секретаря Північноатлантичного аль­янсу Яапа де Хоопа Схеффера, що Міністерство обо­рони України було і є на­дійним рушієм євроатлан­тичної інтеграції. Обгово­рюються питання продов­ження реформ в оборон­ному та безпековому сек­торі України, хід воєнної реформи в Україні та роз­виток ЗСУ в контексті ви­конання заходів Держав­ної програми розвитку ЗСУ на 2006-2011 роки, питання розширення уча­сті Збройних Сил України в операціях під егідою Аль­янсу. Міністр проголошує, що ухвалення Плану дій з членства в НАТО (ПДЧ) дало б змогу «дисципліну­вати себе та консолідува­ти    українську громаду».

У Вільнюсі також від­булася ще одна важлива подія — Росія і НАТО ух­валили програму співробі­тництва на 2008 рік. Тієї самої, ухвалення якої було заблоковано в грудні де­легацією США, яка пов’я­зала схвалення цього до­кумента з поверненням Росії в рамки Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).

Україна і НАТО, Росія і НАТО… Здавалося б, і в першому, і в другому ви­падку, йдеться про спів­працю. Але яка різна вона! Питання Плану дій зі всту­пу України до Північноат­лантичного альянсу — це питання навіть не страте­гічної, а історичної перспе­ктиви держави, майбутнього нації…

Інформаційне суспільство постіндустріальної доби. Архаїзація суспільс­тва і всеохоплююча суге­стивність засобів масової інформації. Перетворення окремих індивідів на пуб­ліку. Остання ж за одним помахом владної руки чи бажання ЗМІ набуває ознак натовпу, юрби, якою легко керувати.

 «Якщо відкинути міфи і політичні спекуляції, то можна сказати, що жодних суттєвих — позитивних чи негативних — наслідків від членства в НАТО для Укра­їни не буде. Але будуть, звичайно, опосередковані наслідки», — зізнається ди­ректор Інституту зовніш­ньої політики Дипломати­чної академії при МЗС України Григорій Перепе­лиця.

 Міф перший об’єднує ідею вступу до Євросоюзу зі вступом до Північноат­лантичного альянсу. Од­нак забувають сказати, що ті ж Австрія, Швеція, Швей­царія і Фінляндія не тіль­ки пишаються своїм нейт­ралітетом, а й пожинають усі блага його, й беруть участь у програмі Альянсу «Партнерство заради миру».

Які ж плани Президе­нта В.Ющенка? Ними за­хоплюється все той самий пан Перепелиця: «Звичайно, НАТО прямо не інвестує в країни Альянсу, проте створює політичну стабільність, той рівень безпеки, який дуже полюбляє іноземний капітал. До речі, на Канарах до вступу Іспанії в НАТО ніякого раю не було. Острови мали вулканічну породу і якусь рослинність. Після того, як Іспанія стала членом НАТО, туди надійшли американські інвестиції». Звичайна маніпуляція з підміни часового зв’язку причинно-наслідковим: після того — отже, внаслідок того.

Відтак міф другий. Та­кий міф створити легко, якщо відкинути світові економічні тенденції, не зважати на географію ри­нків, податкову систему тощо. Обіцянок покращен­ня життя без будь-яких зу­силь, і вже сьогодні, лише завдяки вступу до НАТО для маргіналізованої маси більш ніж достатньо. створює відповідний

Здавалося б, США нині не здійснюють політики прямого геополітичного і військового суперництва, лише завжди й усюди про­пагують і захищають демо­кратичні цінності. Проте 40% усіх військових витрат у світі припадає саме на Сполучені Штати Амери­ки. За одними свідчення­ми, Мадлен Олбрайт нале­жить ідея «війни без обме­жень за часом та геогра­фією», за іншими — міністр оборони Дональд Рамсфельд дав Джорджу Бушу-молодшому на розгляд два плани нескінченних військових дій, рішення за якими тимчасово було від­кладено. Такі ж підходи обстоював і нині обстоює кому належить пріоритет у поширенні ідеї, важливо інше — в політичних колах США давно визріла і знай­шла практичне втілення ідея військово-політичних альянсів, які поновлюють­ся щоразу, коли ті чи інші країни припадають на гео­графічні сектори сфери інтересів Америки на різ­них етапах нескінченних війн.

США під егі­дою боротьби з тероризмом вирішує свої економі­чні і геополітичні завдан­ня. Білому дому потрібне свіже гарматне м’ясо і поле битви з так званим тероризмом, віддалене від берегів Америки і зсуну­те на край — до Східної Європи.

Водночас аналіз соці­ально-політичних, політико-правових процесів сві­дчить, що в Україні прису­тні основні терогенні фа­ктори, що створюють полі­тичні, економічні, соціаль­ні й етнорелігійні перед­умови для виникнення й розвитку тероризму. Над­звичайний рівень корупції, живучість соціально-рево­люційних традицій і посту­латів, висока концентрація озброєнь і потенційних об’єктів терору, тліюче во­гнище напруженості в Кри­му, значущість на тлі неза­хищеності українських транспортних коридорів для Європи, наявність АЕС, насамперед Чорнобильсь­кої (через стан об’єкта укриття, характер забезпе­чення охорони), підвищу­ють терогенність України.

Безвідповідально вва­жати, що рівень безпеки України зростатиме, особ­ливо за умови втягнення України у сферу впливу Сполучених Штатів. Навіть якщо забути про спільне минуле братніх східносло­в’янських народів, то на­вряд чи слід забувати про застереження Росії щодо можливого нанесення превентивного ядерного удару.

Президент Росії Воло­димир Путін наголошує: «Уже очевидно, що у світі розгортається новий виток перегонів з озброєнь. На жаль, не від нас це зале­жить, не ми це починає­мо… Організація НАТО розширюється, наближає свою військову інфрастру­ктуру до наших кордонів.  Нові американські бази — у Румунії, Болгарії, новий позиційний район ПРО в Польщі незабаром буде, очевидно, створений і в Чехії, — його елементи. Нас намагаються переко­нати, що всі ці дії не спря­мовані проти Росії. При цьому на нашу тривогу — цілком обґрунтовану — немає конструктивної від­повіді. Розмов на цю тему багато. Але все це наші партнери використовують, на жаль, не більш як інфо­рмаційно-дипломатичне прикриття для реалізації своїх власних планів. Жо­дних реальних кроків для пошуку компромісу ми не бачимо. І нас фактично ставлять перед необхідні­стю відповідних дій. Зму­шують приймати відповід­ні рішення. На ці нові ви­клики у Росії є й завжди буде відповідь».

Зрозуміла й позиція сенатора і нинішнього ка­ндидата у президенти Сполучених Штатів Дж. Маккейна. Він закликає надати допомогу Україні і Грузії зі вступу до НАТО, наголошуючи: «Бо у них важкі сусіди!». Не дивно, адже свого часу американ­ський геополітик Збігнєв Бжезинський, розміркову­ючи про геостратегічні ім­перативи Америки з пози­ції забезпечення її воло­дарювання, зазначав: «Україна, новий і важливий простір на євразійській шаховій дошці, є геополітичним центром, бо саме її існування як незалежної держави допомагає транс­формувати Росію. Без Ук­раїни Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імпер­ський статус, проте тоді вона стала б азійською країною».

Міф четвертий говорить про те, що НАТО — це щось на зразок клубу за інтересами, а не військо­вий блок для міжнародно-правової легітимації війсь­кових вторгнень США. Нас запевнюють, що Північно­атлантичний альянс — це насамперед спільнота де­мократій, членство у якій сприяє стабільності демо­кратії у країнах, які прилу­чилися до Альянсу. НАТО — це одноосібна вотчина США. Достатньо згадати щойно сказане міністром оборони США Робертом Гейтсем в Мюнхені на Конференції з міжнародної безпеки: «НАТО не може стати Альянсом двох рів­нів: з тих, хто готовий во­ювати, і тих, хто не гото­вий».

Міф п’ятий базується на ототожненні Програми дій зі членства в НАТО зі стратегією розвитку краї­ни, говориться про імпульс для структурних реформ, про якісні перетворення у сфері політики, економіки, правової системи еіс, що неодмінно торкнуться ко­жного українського грома­дянина і жити стане кра­ще. Це саме його викори­стовує нинішній військо­вий міністр оборони Укра­їни, коли запевняє, що ух­валення Плану дій в НАТО (ПДЧ) дало 6 змогу «дис­циплінувати себе та кон­солідувати українську громаду».

Українці ніколи не за­зіхали на чужі землі. Всю свою життєву енергію вони вкладали у плекан­ня рідної землі. Саме тому цей народ на Референдумі 1 грудня 1991 року Актом проголошення незалеж­ності України затвердив своє рішення про незале­жність і позаблоковий ста­тус України. В основу Акту покладено Декларацію про державний суверені­тет України. У Декларації, ухваленій Верховною Ра­дою УРСР 16 липня 1990 року, зазначено: «Україн­ська РСР проголошує свій намір стати в майбутньо­му постійно нейтральною державою, яка не бере уча­сті у військових блоках і дотримується трьох неяде­рних принципів: не при­ймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

Отже, заяви (на кшталт тих, що їх робить глава МЗС України) про те, що в Конституції немає поло­ження про позаблоковий або нейтральний статус України — неправдиві.

«Вступ до НАТО через загальнонаціональний ре­ферендум — екзотика, ви­пробувана лише в Слове­нії, Угорщині і Словаччині, — наголошують апологети членства України в альян­сі. — Зазвичай доленосне рішення приймається на рівні політичних еліт». Саме на цей сценарій і покладають свої сподіван­ня українські поборники північноатлантичної інтег­рації. Позаблоковість України не є різновидом постійного нейтралітету. Ось над цим і потрібно працювати, якщо ти — па­тріот!

          Персонал плюс.- 2008.- № 7 (21-27 лют.)

Вверх

Караваев Александр

НАТО на подходе

Накануне своей демобилиза­ции с поста президента Влади­мир Путин подводит баланс внешней политики, пытаясь вы­править негативный крен в от­ношениях с проблемными сосе­дями. Естественно там, где это возможно.

За восемь лет Путин создал новый политический курс Рос­сии, олицетворяя его достиже­ния и недостатки. Как раз в этой суперконцентрации и может воз­никнуть проблема: если Путин выполнял роль форштевня, рас­секающего волны, ударного эле­мента политики, то другие ин­ституты, главным образом МИД, были за спиной президента на вторых ролях. Как теперь будет складываться ситуация, когда им придется снова вернуться к соль­ным выступлениям?

 «Медовый месяц» потеп­ления в отношениях с Западом будет и у Медведева, как в свое время у Путина в 2000 году. Но если тогда, после 11 сентября 2001 года, общие задачи, сближа­ющие РФ и НАТО в регионе Центральной Азии, были оче­видны, то теперь, когда активны­ми субъектами расширения вы­ступают как раз ближайшие со­седи западной части СНГ, ситуа­ция усложняется, о единстве це­лей не может быть и речи. С 2003-2004 годов ситуация изме­нилась радикально. Если раньше трения между РФ и НАТО были некоей отдельной темой, дале­ким фоном проблем отношений России со странами СНГ, то те­перь вопрос развития НАТО на­кладывает серьезный конфликт­ный отпечаток непосредственно на двусторонние отношения с такими близкими странами, как Грузия и братская Украина. На фоне перспективы членства Ук­раины в НАТО недавний газо­вый кризис выглядел как воде­виль, в котором два президента ожидаемо исполнили роль поли­тических умиротворителей и бизнес-модераторов, к всеобще­му удовлетворению сторон.

Считается, что от перспективы вступления Украины в НАТО Россию страхует всеукраинский референдум по этому вопросу — недовольство населения и четкая антинатовская линия Партии ре­гионов. С этим можно согласить­ся. Но не стоит себя этим успокаивать.

Референдум ничего не изменит

Между тем Украина с начала 2000-х очень медленно, но неу­клонно движется в сторону член­ства в НАТО. Причем элитой страны это воспринимается как нечто естественное и необрати­мое. Разница лишь в скорости и степени оглядки на реакцию Москвы. Оранжевые оглядыва­ются в меньшей степени, бело-голубые — значительно больше и едут на Запад не торопясь, на первой скорости.

Что показал скандал с пись­мом о присоединении Украины к Плану действий относительно членства (ПДЧ)? Кулуарным междусобойчиком Ющенко, Ти­мошенко, Яценюка и Огрызко возмутились не только «региона-лы», но и лагерь оранжевых, их более умеренные коллеги. Дейст­вительно, почему парламентская республика Украина узнает о та­ком шаге в сторону альянса из уст американского сенатора — вот что реально беспокоит украинскую элиту, а не само это движение.

Еще раз надо подчеркнуть, что спор возник не из-за страте­гии, а в связи с формой конкрет­ного шага. В частности, группа регионалов в Раде использовала эту ситуацию для обострения борьбы с противниками, а вовсе не для блокирования навечно нейтрального положения Украи­ны. Нет сомнения, что, придя к власти, предположим, в 2009 го­ду, Янукович вдруг откажется от ПДЧ. Он просто замедлит этот процесс. Исключение составля­ют разве что коммунисты, вот они устойчивые антинатовцы. В Москве же, наблюдая киевскую борьбу, зачастую воспринимают ее именно как борьбу за россий­ские интересы или в лучшем слу­чае за пророссийскую Украину, а это далеко не так.

Скоро апрельский саммит НАТО в Бухаресте. Россию там будет представлять сам Путин. На другой стороне — сверхзадача США на российском направле­нии (независимо от партийной принадлежности администра­ции) — присоединить Украину к НАТО, отторгнув от России ис­торического союзника. Конечно, до вступления еще далеко, но оно уже на горизонте. Присоедине­ние Украины к плану действий относительно членства в НАТО будут проталкивать, несмотря на сопротивление Кремля. Надо учесть, что присоединение к ПДЧ не противоречит тому, что окончательное решение по вступлению в альянс будет при­нимать украинский народ. Тон­кость в том, что референдум на данный момент формально не нужен, в период прохождения Украиной двух предшествующих стадий референдум не про­водили. Нынешняя стадия ПДЧ  — из такого же ряда технических, предшест­вующих полному членству. Рос­сии, впрочем, не стоит воспри­нимать это как безусловный ар­гумент, и многие российские по­литики закономерно содейству­ют украинским партиям и от­дельным лидерам, пытающимся бороться за референдум.

А что будет потом? С одной стороны, стояние на ступеньке ПДЧ в шаге от вступления в аль­янс может продлиться и пять, и более лет, и за это время украин­ские ВС после сокращения и мо­дернизации вполне могут перей­ти на стандарты НАТО, дело ос­танется за гражданским согласи­ем. Но, возможно, за этот период ситуация изменится, и Украина так и останется на пороге. С дру­гой — есть намеки на то, что в продвижении Украины могут быть включены «форсажи». Во многом это будет зависеть от расстановки сил в новой адми­нистрации Вашингтона, от того, как будут складываться отноше­ния с новой конфигурацией рос­сийского руководства Медве­дев-Путин.

Пиар-кампания и партийная борьба

Но даже если не будет сигнала к ускорению украинского дрей­фа, мы наверняка станем свиде­телями тонкой и умной реклам­ной кампании в пользу НАТО на территории Украины как орга­низации, продвигающей страну к общественным и социальным стандартам европейской жизни. Военная составляющая и прочие критически важные элементы, с точки зрения России изменяю­щие баланс региональной безо­пасности, просто уйдут в тень. И здесь-то как раз России придется включаться в сложную борьбу доступными и легальными сред­ствами в медиапространстве Ук­раины, указывая элитам и насе­лению на угрожающие последст­вия вступления. Борьба за Укра­ину будет идти именно как пар­тийная борьба программ разви­тия, в этом аспекте европейская составляющая, как бы граждан­ская аргументация в пользу аль­янса, будет прикрывать военно-стратегическую сторону, полно­стью контролируемую Вашинг­тоном. Таким образом, вопрос вступления Украины в НАТО — это вопрос усиления пропаган­ды и банальной рекламы медиа-информационными средствами.

Какие выходы из этой ситуа­ции могла бы найти российская политика? Скажем прямо: вари­антов мало. Сегодня ситуация не так остра. Сейчас в Киеве ре­шаются более важные пробле­мы — соотношение сил между президентом и правительством, борьба в Раде, задачи роста эко­номики и торможение инфля­ции. В полный рост тема вступ­ления возникнет завтра. В эту небольшую паузу Москва долж­на постараться предпринять максимум усилий на украин­ском направлении, чтобы за­медлить атлантический дрейф Украины.

Надо заметить, что сейчас в Киеве достаточно прагматич­ны, с нынешними властями можно договариваться, показы­вая допустимые и недопусти­мые для Москвы границы дрей­фа в НАТО, демонстрируя реак­цию. Несмотря на взаимные обиды, с 2004 года в сегодняш­нем диалоге Москвы и Киева все-таки удалось идеологию уб­рать на второй план. Если удастся сохранить хотя бы этот невысокий уровень конструк­тива, было бы логично вести разговор об интересах и вызо­вах, встающих перед Украиной на пути в НАТО.

Но тут как раз мало аргумен­тов, а те, что есть, неравносиль­ны и даже бьют по интересам РФ. Один из них — предупре­дить о выходе России из безви­зового пространства с Украи­ной. Хорошо, закроемся виза­ми, усилим торговые барьеры (опять же вопрос: как быть с членством РФ в ВТО), но ведь с другими странами НАТО, на­пример с Грецией и Болгарией, Россия как раз движется в дру­гом направлении — сближает позиции, считая эти страны дружественными.

Независимость.- 2008.- № 4 (3 марта).- С. 15.

Вверх