Ольга Будугай
Зустрічі з козаком Андрієм Певним
(Цикл тематичних статей про козацтво
до шкільної стінгазети, альманаху або радіогазети)
Зустріч перша
Вітаю шановне товариство юних козачат! З лицарським привітом до Вас просто із Запорозької Січі козак Андрій Певний. Чому саме “Певний”, спитаєте? Та тому, що мене товариство січове надійним козаком вважає й доручило всім вам премудрість лицарську початкову розтлумачити. Оце я у вас, голуб’ята, спитати хочу: чи не чув, бува, хто про нас, колишніх захисників землі української, віри Христової, козаків? Чули? А чи багато ви про нас, пращурів ваших, знаєте? Бачу, бачу, ви до цього цікаві. Це добре. А я вам, допитливим, стану в цьому в пригоді. Розповім дещо про життя січове й звичаї козацькі.
Отож, козачата, слухайте уважно січового діда Андрія Певного.
Мудрі люди казали, що козацтво виникло у другій половині 15 століття, коли втікачі від польських магнатів та інших напасників гуртувалися, щоб ватагами, разом захищатися від гнобителів-чужинців і нових можливих ворогів-ординців безкрайого Дикого поля – південних земель, де чатували людолови степів. Ці людолови могли повезти схопленого бранця на рабський торг у Кафу чи далі. згодом ці ватаги втікачів переросли в цілі воєнні дружини, які служили щитом-заборолом південних кордонів України від наскоків загарбників. Але сьогодні деякі вчені роблять припущення, що свій родовід січовики ведуть ще з епохи бронзи, від воїнів-скіфів. Знаєте, мої любі, в цьому може бути зерно правди: і одяг, і оселедець на голові, і сережка в вусі, і деякі звичаї та військові прийоми схожі-таки на козацькі.
А поселилися козаки в пониззі Дніпра-Славути за кам’янистими порогами, що повністю перекривали русло ріки, дуже заважали плавати по ньому в південних краях… Тому військо наше й називали Низовим. Кам’яні скелі-пороги Дніпра, укріплення з земляного рову й валу, а також дерев’яні будівлі-“засіки” (звідси й назва “Січ”) захищали запорожців від нападів польської шляхти. А від татарських наскоків оберігав славну Січ-матір наш Великий Луг-батько. Ця величезна низина з багатющими місцями була укрита лісом, травами, очеретом.
Ще давні греки любили цей куточок землі, називали його місцем німф і муз, своєрідним Парнасом. А коли тут панували мої побратими-запорожці, слава про Великий Луг котилася далеко за межі Запорожжя. Незабутній наш Тарас Шевченко назвав пізніше Великий Луг “славним батьком Запорозьким”. Прикро, що тепер цей куточок України став дном велетенського водоймища, яке називають Каховським водосховищем. Так пропали мільйони гектарів найродючішого ґрунту-чернозему, бо стали жертвою сталінського плану “перетворення природи”, а по суті – злочину проти неї.
А за доби козацтва тут щедро родила земля, нечуваними були врожаї. Тому-то й загарбати цю землю в усі часи було багато охочих. І ніхто з володарів, у чиї б руки не переходила нещасна Україна, не міг забезпечити їй волю, незалежність. А запорожці захищали співвітчизників від полону й побусурманення, ганебного рабства в чужих краях.
Отже, голуб’ята, Запорозька Січ із часом перетворилась у місто-фортецю. Стала центром козацької християнської республіки, охоронцем і символом національної державності. На Січі жили нежонаті козаки, а в округах земель Війська Низового, які називалися паланками, – одружені козаки зі своїми родинами. По паланках у зимівниках-фільварках господарство велось на зразок фермерського. І січовики, і зимівчаки брали участь у всіх походах товариства. Слово “козак”, до речі, тюркського походження й означає “вільна, незалежна озброєна людина”. Суворе життя з небезпечними сусідами змушувало козака в одній руці тримати плуг, а в другій – зброю.
А про те, як саме жили козаки на Січі, я розповім вам, друзі, наступного разу. До зустрічі.
Ваш січовик Андрій Певний.
Зустріч друга
Доброго здоров’ячка всім юним читачам! Знову у вас в гостях я, козак Андрій Певний. Минулого разу, мої любі, ви дізналися про те, як і коли зародилася наша славна Запорозька Січ. А тепер я хочу розповісти вам про козацьку старшúну (керівництво) тодішніх козацьких збройних сил. Серед січовиків годі було хизуватися шляхетним походженням, родоводом з глибоким корінням. Ні! В першу чергу запорожці цінували особисті здібності товариша, його кмітливість, хоробрість, чесність, бойову майстерність. Тільки козака з такими якостями вибирали на керівні посади. Новобранці проходили в боях справжню школу й гартували у випробуваннях свої характери. Так набували досвіду в Січі – своєрідній військовій академії України. Найтяжчим злочином у січовиків вважалася зрада християнській вірі, козацтву та Вітчизні.
Запорозьке Військо – збройні сили Запорозької Січі (17-18ст.ст.), – поділялось на 38 куренів, до яких приписували все чоловіче козацьке населення Запорожжя (це не сучасне місто Запоріжжя, а велика територія держави Запорозької Січі), включаючи мешканців зимівників по паланках. Паланки, яких було 9, – це округи Вольностей Війська Запорозького, тобто Січі. З середини 17 століття Січ займала територію з кордонами в межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Херсонської, Миколаївської, Донецької й Луганської областей.
Уряд, так званий Кіш Запорозької Січі, очолював кошовий отáман. Влада його була необмеженою, але й питали з нього козаки суворо. Не випадково степові лицарі України казали: “До булави треба голови”. Булава була ознакою влади і вручалась у день виборів 1 січня щорічно обраному кошовому отаманові, який повинен був розумно керувати товариством. Разом з кошовим обирали військового суддю, писаря, обозного, осавулу. Найбільшою повагою серед козаків користувався розумний і чесний курінний отаман, що мав необмежену владу над козаками свого куреня.
Для походів у діюче військо призначали наказних курінних отаманів, наказну старшину.
Про те, що в старшину обирали рівних серед усіх козаків свідчить звичай: новообраному кошовому січові діди-ветерани могли обмазати голову багнюкою чи обсипали піском. Цим вони його попереджали, щоб кошовий не забував своє походження і не прагнув стати вищим над усім товариством.
Суспільний лад на Січі будувався на традиції. Спосіб життя вимагав від козаків постійних походів і їм ніколи було займатися складанням законів. Тому свої звичаї козаки вважали незмінними законами, їх завжди дотримувались і вважали ганьбою для себе відступити від якогось звичаю. За тим, щоб такого порушення не відбувалося суворо слідкували найстаріші козаки – січові діди.
В основі козацької громади лежали звичаї не допускати жінок на Січ, за звичаєм судили злочинців, за звичаєм поділялись на курені, паланки, збирались на ради. Охоронцем дідівських січових звичаїв був суддя – друга після кошового отамана особа в Запорозькому війську. У своїх рішеннях він теж керувався не юридичним законом, якого на Січі не було, а занесеними з України переказами й традиціями, що передавались із вуст в уста і оберігалися січовими дідами.
Ось так, друзі, поважали запорожці свої традиції і тих, хто їх охороняв. А наступного разу ви дізнаєтесь про козацькі святині – клейноди. До наступної зустрічі.
Ваш січовик Андрій Певний.
Зустріч третя
Добридень, мої юні друзі! Чекав я сьогоднішньої зустрічі й приготував вам розповідь про святині Війська Запорозького – козацькі клейноди. Що це таке запитуєте? Слово “клейнод” означає “дорогоцінна річ, коштовність” і бере початок від німецького “kleinod” чи польського “kleinot”. Здавна у нас на Січі існував такий звичай: кошовий отаман і вся старшúна наказували литаврщику (його ще називали довбишем) бити в котли-литаври, осавул іде в церкву, бере корогву, ставить її на видному місці та проб’є тричі дрібно. Тоді кошовий з палицею, що в ній уся його гідність, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем, тобто чорнильницею, осавул з малою паличкою сходяться, стоячи кланяються на всі сторони. Так шанували козаки свої святині.
Які ж регалії слугували козакам за клейноди? Перш за все – булава, яка була срібною, позолоченою, прикрашеною коштовними каменями кулею, посаджена на металеву чи дерев’яну палицю довжиною 50-70 сантиметрів. Ця палиця гладенько обстругувалась і фарбувалась у темний колір. Часто на ній були вигравірувані герб або вензель власника. Ця річ дійшла до нас ще з часів неоліту. У давніх билинах її оспівали як зброю богатирів. Кошовий отаман тримав цей клейнод у правій руці під час військових рад. А під час виборів булава лежала на столі.
Існувало неписане правило – вручати клейноди новообраному гетьманові чи кошовому лише за згодою усього Коша Запорозької Січі. Тому козаки дбали, щоб клейноди знаходилися на Січ, їх зберігали в Покровській церкві або в скарбниці Коша.
До малих булав належали перначі. Їх ще називали пірначами, жезлами чи шестоперами. Куля в них мала вертикальні поздовжні вирізи або особливі виступи у формі наконечників списів упоперек кулі, часом з шістьма перами над кулею. Пернач разом з паланковою печаткою були атрибутами влади полковника, якого ще називали сердюком. Жезл тримався за поясом полковника. Він міг надаватися на деякий час козацькому гінцеві-машталіру, який служив отаману. Цей жезл допомагав йому безпечніше пересуватися під час перенесення важливої звістки.
А чи знаєте ви які ще були клейноди? Кошовому надавався бунчук, але носив його не сам кошовий, а бунчужний, який ще називався бунчуковим товаришем. Він тримав бунчук під час походу над головою отамана, щоб усі козаки бачили, куди веде їх ватажок. Бунчуком називали древко довжиною до двох з половиною метрів, зверху якого кріпилася маковиця-кулька. Від неї донизу звисали пасма кінського волосся. У Туреччині, звідки перейняли цей атрибут влади, на бунчуку нараховували від одного до семи жмутків волосся. На Запорожжі його виготовляли з білого волосся й червоних мотузок. Зверху волосся покривалося чотирма або шістьма косами. Перед бунчуком кошового схилялись усі полкові прапори.
Прапором, хоругвою чи корогвою називали шовкову яскраво-червону (малинову) хустку із зображенням посередині або польського орла, коли запорожці були під польським королем, або двоголового російського орла, коли вони перейшли до московського царя. По боках від орла були зображені Спаситель і архангел Михаїл, архістратиг Воїнства Небесного. Прапори куренів чи сотень називали значками.
Військова печатка була округлої форми із срібла із зображенням козака в жупані, гостроверхій шапці, з шаблею і порохівницею при боці, рушницею через ліве плече та зі списом. Печатку вручали судді. Паланкові й курінні печатки були круглими або чотирикутними. Їх виготовляли із срібла. На них зображували левів, оленів, коней, місяць, зірки, корони, списи, шаблі чи луки.
Усьому війську дарувались і литаври. Їх ще називали котлами або тулумбасами. А відповідав за них довбиш, якого ще називали политаврником. Палички від литавр він зберігав у себе в курені. На залізних, а згодом – і срібних котлах, з натягнутою на них шкірою треба було вміти добре вибивати ритми, ударяючи дерев’яними паличками по шкірі.
До клейнодів відносили й духову трубу, і бойові гармати, і палиці, і чорнильницю писаря, яка ще мала назву каламар. Гірко, але більшість із цих святинь зараз покривається пилом у запасниках музеїв сусідніх країн, чекаючи повернення на Батьківщину.
На цьому закінчую свою розповідь. Всього вам найкращого. Ростіть справжніми козачатами!
Ваш січовик Андрій Певний.