УДК 241.11 : 821.111 — 994
Свобода вибору героїв як прояв діалогізму
в прозі Джона Р.Р. Толкіна
Андрій Будугай (Переяслав-Хмельницький)
Резюме
У статті робиться спроба виявити зв’язки між категорією свободи, концепцією діалогізму та творчим доробком Джона Р.Р. Толкіна, скориставшись для цього езотеричним методом аналогій.
Summary
Using the esoteric of method analogy this article finds out the relationship between the category of liberty, the concept of dialogizm, and creative heritage of John R.R. Tolkien.
Проблема свободи є однією з найважливіших світоглядних проблем, вона здавна перебуває в центрі уваги філософів, теологів, політологів, правознавців тощо. Як стверджують філософи, нині маємо близько двохсот визначень терміну «свобода», що засвідчує як її багатовимірність, так і неоднозначність її сприйняття [12, с. 24].
Особливого звучання проблема свободи набуває в наш час кардинальних соціальних, енерго-інформаційних та інших змін, коли, згідно з езотеричною традицією, починається Епоха Водолія, астрологічного знаку, який відрізняється своїм волелюбством [9, с. 232], а людство, згідно з твердженням соціолога із США Елвіна Тоффлера, здійснює перехід у фазу «Третьої Хвилі» розвитку цивілізації – фазу постіндустріального, інформаційного суспільства [10, с. 365]. У цій фазі людство стає космічним фактором, тобто наслідки техногенної діяльності людей починають дедалі більше виходити за межі планети Земля, також, з іншого боку, усе з більшою інтенсивністю та наполегливістю освоюються глибини людської психіки, що часто робиться не з добрими намірами.
Науковці ділять історію розвитку людства на 3 етапи: міфологічний, релігійний і науковий. Поняття свободи як таке на першому етапі людям взагалі було невідоме, оскільки людина ще не виокремлювала себе з царства природи, а складала з його представниками єдине ціле.
Релігійний етап характеризується тим, що в свідомості людини відбувається поляризація світу на богів, людей і царину природи, яка їх з’єднує, виступає в ролі своєрідного посередника. Людина ще тривалий час залишається якщо не рабом, то заручником сил природи і знаряддям волевиявлення богів, але поступово, в процесі росту розуміння людиною космічних законів, появи науки й розвитку філософії, виникає й розширюється сфера дії свободи людини як такої.
Свобода стає атрибутом не тільки небожителів і, до певної міри, напівбогів-героїв. Фатум поступово здає свої, нібито непорушні, позиції. Так, уже Платон і Будда говорять різними словами про принципово тотожні речі: перший наголошує на тому, що свобода приходить разом зі знанням істини, а другий стверджує відкрите йому під час безпрецедентного осяяння – людина є рабом свого невігластва.
Принципом, який може зв’язати світогляд язичницької доби та погляди носіїв світових релігій, є принцип аналогій: «Зовнішнє подібне внутрішньому, мале таке ж, як і велике, закон один для всього» [21, с. 124]. Авторство цього принципу езотерична традиція приписує напівміфічному Гермесу Трисмегісту, основоположнику герметизму. Його відповідником на рівні практичної діяльності є метод аналогій, яким у тій чи іншій мірі користується і людина, яка стала на шлях свідомого пізнання істини, і митці, котрі у своїй творчості прагнуть покращити цей світ, діляться з іншими найліпшим, що мають у собі.
Цей метод допомагає їм наслідувати Верховного Творця, йти по Його слідах, за образом і подобою Якого людина, власне, і створена. Скориставшись цим методом, можемо виявити зв’язки між категорією свободи, концепцією діалогізму та творчим доробком Джона Р.Р. Толкіна, майстра стилю фентезі. Цей стиль поєднав у собі жанрові особливості історичної хроніки та чарівної казки, котра, за визначенням Володимира Проппа, є літературною обробкою езотеричної інформації, яку використовували під час ініціації [13]. Творчість Дж. Толкіна досліджувало багато науковців, відомі праці В. Гопмана, В. Гакова, В. Орла, Н.Трауберга, В. Грушецького, Н. Григор’євої та ін.
Можна умовно виділити два аспекти розвитку людської свободи, які назвемо свободою цивільною й свободою духовною. Перший з них формувався за язичницької доби на основі родоплемінної організації й відбився у мовах багатьох слов’янських народів етимологічним зв’язком лексеми «свобода» з поняттям «свій»: філологи вважають, що в основі лексем «свобода», «свій», «себе», «засвоїти» лежить загальний індоєвропейський корінь *se- : *sue- [3, с. 212], [20, с. 148]. На наш погляд, етимологія відображає розвиток не тільки слів і понять, ними позначуваних, але й багато в чому відбиває еволюцію духовності кожного народу [5, с. 1].
Людина, яка народилася в даному племені, «своя», після проходження обряду ініціації користувалася усіма правами його представників. Під час ініціації підліток-«отрок» [букв. «той, хто не має права голосу», не може щось сказати, «ректи» (< рок) під час віче] ставав повнолітнім, тобто одночасно й повноправним членом племені, і вільним у його межах, захищеним його законами [5, с. 1]. На нашу думку, саме через це четверо представників «маленького народу» хобітів – друзі, які перебувають у центрі уваги трилогії Джона Толкіна «Володар Перснів», вирушають у небезпечну путь зі своєї невеличкої країни, вже будучи за законами Ширу повнолітніми.
Слово «закон» бере початок від праслов’янського *konъ («межа, початок, кінець, кордон») > рос. «искони», «испокон», дав.рос. «поконъ» («звичай», основа укладу племені, народу) [19, с. 136], [20, с. 314-315]. Тобто даний закон діє в певних межах – наприклад, саме на території мешкання даного племені й функціонує конкретна язичницька релігія, територія дії закону якої співпадає з кордонами цього племені. У давніх римлян останні позначалися «термінами» – прикордонними стовпами. Не випадково сам термін «язичництво» в російській мові пов’язаний з лексемою «язык», яка ще в часи Олександра Пушкіна зберігала два значення: «мова» і «народ» (носій цієї мови). Де жив народ-«язык», там же жили й діяли його язичницькі духи-боги землі. Через це, по суті, пішов і вираз: «вдома й стіни допомагають».
Чужинець, тобто представник іншого племені, правами даного племені користуватися не міг. Не захищали його й боги цього племені, а його доля в межах даного племені могла скластися за двома схемами: або гість, або раб [3, с. 233]. Гостем ставав той чужинець, з ким хто-небудь із даного племені укладав гостьовий договір. Чужинець, з яким не було укладено такого гостьового договору, сприймався як потенційний ворог. Захоплений же в бою чужинець ставав у даному племені рабом, позбавленим будь-яких юридичних прав і відповідно – свободи.
За межами даного племені на того, хто виходить за них, чекає невідоме, яке язичницька свідомість пов’язувала з небезпекою, котру могли спричинити чужі язичницькі боги чи нечисті сили. Те ж саме можна сказати й про вихід за межі засвоєного раніше. Через це, напевно, так схожі між собою такі слова: «чорт» і рос. «черта» (якщо взяти до уваги значення «кордон»), «межа» і болг. «премеждие» («зло, небезпека, лихо, халепа, біда»), «риска» і рос. «риск», укр. «ризик», «край» («територія, що знаходиться між певними краями-кордонами»), «окраїна» і дав.рус. і болг. «крамола» («сварка»), рос. застаріле«крамóла» («протиурядовийзаколот», тобто «те, що виходить за межі існуючого укладу»), «кромка-кромсать», нім. krank(«хворий» – наслідок нападу чужих, темних сил, адже, згідно езотеризму, кожна хвороба пов’язана з певним видом демонічних істот, є наслідком їхніх дій).
Саме подібний тип язичницького світосприйняття ми бачимо на початку «Володаря Перснів», коли Дж. Толкін описує хобітів, п’ять представників яких у різний час, «без всякого на то желания, стали важными, знаменитыми и заставили думать о себе Мудрых и Великих», зігравши кілька головних ролей у війні Сил Світла і Пітьми [16, с. 6].
Хоча за кілька століть до основних подій трилогії хобіти ще були тісно пов’язані з іншими народами зовнішнього світу (Середньозем’я), з часом вони замкнулися тільки на власному житті в межах невеличкої території колишнього князівства Ширу, стали в переважній своїй більшості мати досить обмежений рівень свідомості й жити, не цікавлячись нічим з того, що знаходиться за межами їхньої країни, і, як їм здається, безпосередньо їх не стосується: «нельзя сказать, что любовь к знаниям (кроме генеалогии, пожалуй) была присуща всем хоббитам» [16, с. 6-7]. Вони «интересовались только своими делами и ни в какие события внешнего мира не вмешивались» [16, с. 9]. Хобіти, «ощущая себя живущими в настоящем государстве», з презирством ставилися«ко всяким диким народам и прочим тварям»[16, с. 6], сприймаючи все, що йде до них ззовні – як ненормальне.
Тут можна провести пряму аналогію з явищем, властивим багатьом народам, коли представник будь-якого іншого народу називається або «странный» (першопочатково –«той, хто прийшов з іншого краю,стороны»), або «чудний-чудернацький» [семантично пов’язується із значеннями «чужинець» і рос. «чуждый» (= «не свойственный», не опанований)], а інші народи називаються «німцями» [«німими» в тому розумінні, що вони не знають мови представників даного племені (народу), тобто «нормальної» мови], «варварами» [дикунами-варварами, які замість розмови тільки щось «варнякають» на кшталт «вар-вар»]або «греками» [що у латинян було аналогію з воронами: елліни, на їх думку, так само каркали, як ворони].
Саме зникненням у хобітів інтересу до подій Середньозем’я і можна пояснити той факт, що Саруман – білий маг, який з часом підпав під вплив Саурона, Чорного Володаря, – дуже швидко захопив Шир. Знову одержати свободу своїм співвітчизникам допомогла вищезгадана четвірка, члени якої під час мандрів по зовнішньому світу отримали достатній для цього досвід.
Говорячи про те, що отрок поступово пізнавав, частина за частиною освоював як територію племені, так і його духовно-культурний досвід, можна відмітити, що, використовуючи метод аналогій, цей процес розвитку свідомості до певної міри можна порівняти із фізіологічним актом вживанням людиною їжі: людина відкушує шматок і пережовує його, потім відкушує наступний і пережовує вже його. Так вона повторює доти, доки не з’їсть необхідної кількості їжі, яку потім починає засвоювати. Окремі шматки-знання сприймаються й засвоюються свідомістю по черзі.Не випадково в російській мові є певні аналогії процесу пізнання й вживання їжі: пор. рос. «отведать» («поїсти якусь страву») і «відати» («знати»), лексема «частина», на думку деяких філологів, одного кореня з рос. лексемами «кусок», «кусать», «кушать»[20, с. 375-376].
Співзвуччя подібним філолого-езотеричним думкам ми можемо зустріти на першій сторінці казки Дж. Толкіна «Сильмариліон», яку можна вважати своєрідною Біблією. Верховний Творець-Ілýватар розмовляв зі своїми першими створіннями айнурами «и давал им музыкальные темы, они пели перед ним, и он радовался. Только пели они поодиночке и редко сплетали голоса: ибо каждый постигал только часть мысли Илуватара – ту, из которой возник сам, – и потому трудно было им понять друг друга. Но по мере того, как каждый из них вслушивался в пение остальных, их понимание росло, и они приходили к бóльшей гармонии и единству» [17, с. 9].
Те, що спочатку для даної свідомості є складним (складеним із частин), після пізнання його стає простим, одним цілим, яке можна замінити одним певним образом. Свідомість накопичує необхідні знання й прозріває: не випадково лексеми «дозрівати» і «прозрівати» беруть початок від спільної основи «зріти» («накопичувати енергію світла=знань»), а лексема «просто» пов’язана з «простити» і «пробачити» (< бачити), тобто зрозуміти щось: той, хто щось осягнув, пройшов певний гріх [«помилку, неправильну в космічному розумінні дію, яка є наслідком людського невігластва»: пор. «погрішність»], той стає вільним щодо цього гріха й може пробачити тих, хто цей гріх ще не подолав. Осягнувши щось, людина стає на духовні ноги: через це лексеми «просто», «простити», «стояти» походять від основи «сто-». Тієї ж основи нім. verstéhen(«розуміти, уміти, володіти (якимсь умінням)», розм. «простояти (деякий час)»). Звідси й зв’язок «уміти-розуміти».
Процес пізнання проходить ті ж самі фази, що й фотосинтез – накопичення, засвоєння й синтез [з грецьк. букв. «ціле, що складається з частин-тез»], вироблення нового, складання його із частин. Пройшовши ці три фази-етапи, свідомість по-справжньому «опановує» [< грецьк. «пан» – «все», тобто в даному контексті – «усі складові»] даний процес, стає вільною в діях стосовно нього і, відповідно, щасливою. Адже «щастя», (рос. «счастье»), як дає підстави зробити такий висновок теософсько-етимологічний пошук, – це те, що складається із необхідної кількості частин та правильного їх поєднання в композицію.
В якості прикладу можна згадати фільм Єжі Гофмана «Знахар», де в юнака, який потрапив в автокатастрофу, неправильно зрослися кістки, у наслідок чого він перетворився на інваліда, котрий через деякий час вирішив накласти на себе руки. Коли Антоній, головний герой фільму, роздробив кістки в місцях, де вони неправильно зрослися, а потім склав їх правильно, хлопець став здоровим і щасливим. Та ж сама кількість кісток, але неправильно складених, робить людину інвалідом, а складена належним чином – цылком здоровою.
Попри небезпеки, які чекають на людину при переході кордону освоєного раніше, їй треба рухатися вперед, до нового, розширювати свою свідомість, адже в Космосі нічого не стоїть на місці й зупинка довше необхідного веде вже до процесу, який є протилежним еволюції – інволюції, згортанню свідомості, тобто її деградації (крокування назад: лат. gradus– «крок»). Без знайомства й пізнання істот і процесів, які є за межами вже освоєного, людина втрачає й досягнутий ступінь [< «ступати»: пор. рос. аналог «степень» і англ. step– «крок, перен. вчинок, міра»: англ. tostepoff– «померти», амер. сленг «зробити помилку»] духовної свободи, а з часом, якщо продовжуватиме рухатися у тому ж напрямі, стане нещасною.
Пізнання ж усього нового з чистими, неегоїстичними мотивами, робитиме людину дедалі щасливішою й вільнішою. Через це Ісус Христос і казав своїм учням: «Якщо перебуватимете в слові Моєму […], пізнáєте істину, й істина зробить вас вільними» [Іоан. 8:30-31]. Християнство, як, по суті, і буддизм, трактує опанування людиною свободи як спасіння її душі – спасіння від страждань, що спричиняють представники табору Сил темряви.
Як тут не згадати слова, які, виконуючи заповіт християнського філософа Григорія Сковороди, друзі написали на його могилі: «Світ ловив мене, але не спіймав» [7, с. 376]. Мова йде про світ Князя світу цього, який очолює Сили темряви. Г. Сковорода,який, як зазначає провідний сковородинознавець Л. Ушкалов, «є найперше філософом себепізнання» [18, 672], вважав: «бути щасливим – [пізнати], знайти самого себе» [14, с. 145]. Він визначав себепізнання «провідною формою сходження людини до Бога» [18, с. 672].
Цей філософ чи не першим в Україні почав казати про зв’язок пізнання з щастям і свободою, реалізував свої ідеїна практиці, присвятивши цьому все своє життя. Поєднуючи сучасні йому наукові здобутки з релігійним і філософським досвідом попередніх поколінь, він піднявся до, так би мовити, науково-містичного синтезу, який ми згодом спостерігаємо у вченні про ноосферу Володимира Вернадського, в ідеях російських космістів, в працях Володимира Соловйова, Павла Флоренського і т.д.
Отже, шлях до свободи й щастя лежить через роботу свідомості людини. Як стверджує теософія, людині треба перетворитися із звіра в бога, розвинувши свою свідомість до космічних масштабів, ставши співтворцем Бога, повноправним членом ієрархії Сил Світла [15, с. 81-83]. Не випадково російське «слово Человек –… означает Дух или Чело, проходящее Веками», тобто «свідомість, яка стоїть над часом, живе у вічності» [15, с. 81].
Пізнання ж себе не можливо без пізнання, діалогу з оточуючим тебе макрокосмосом. Цей процес можна назвати спілкуванням або російським словом «восполнение» [пор. «исполниться» – це зібрати разом усі необхідні для здійснення даного процесу складових]. А це пізнання для людини неможливо здійснювати окремо, без взаємодії з іншими істотами – як людьми, так і нелюдьми, – які теж є складовими частинами великого цілого, Універсума [лат. ūniversum– «світове ціле, всесвіт», лат. ūnus– «один»],Всесвіту, Вселеної (пор. рос. Вселенная = вселённая-заселённая).
Через свідомість людина може здобувати духовну свободу, навіть якщо перебуває в ув’язненні: вона може почувати себе вільнішою, ніж людина, яка перебуває на волі фізично, але потерпає від різних пристрастей і страхів. В українській літературі прикладом автора, який був вільним і творив у в’язниці, може бути Олесь Бердник, в російській – Даниїл Андрєєв.
Такою вільною людиною був і Дж. Толкін, який після виходу в 1954-1955 роках у світ трилогії «Володар Перснів» протягом двох десятків років – до останніх днів свого фізичного існування – гідно витримував тягар всесвітньої слави й, на відміну від багатьох письменників зі світовим ім’ям (н-д, Артура Конан-Дойля), вдало протистояв величезним спокусам видавців та читачів писати для них продовження, хоча сам працював над літописом Середньозем’я до останніх днів життя. Але про цю його роботу широкий загал дізнався лише в 1977 році, через 4 роки після відходу письменника в інші світи: його син Кристофер відредагував, впорядкував і видав спеціальну записну книжку батька, яку Дж. Толкін називав «Книгою загублених історій». Нова книга мала назву «Сильмариліон» і стала томом-прологом славнозвісної трилогії.
Авторові вдалося бути творцем, котрий одночасно і не був чужим для свого творіння-«дитини», але й не давав йому підкорити себе, тобто, говорячи словами давньокитайського мудреця Лао-цзи, діяв як достатньо мудрий, який «создавая, не обладает [тем, что создано], […] успешно завершая [что-либо], не гордится» [11, с. 115].
Цим він різниться від одного з найголовніших героїв «Сильмариліона» Феанора, «Полум’яного Духа», ельфійського принца. Він був «искуснейшим […] в речах и мастерстве» [17, с. 59] і створив справжнє чудо – камені Сильмарúли. Але через те, що «сердцеФеанора крепко привязалоськ этим творениям его рук», коли треба було пожертвувати каменями заради порятунку світу, принц не зміг піти на цей крок, чим спричинив величезні страждання його сучасників і нащадків [17, с. 59-94].
Письменник не тільки не піддався спокусам слави й грошей, а й залишив свободу волі як усьому своєму творові, так і його героям (а їх в трилогії, добре прописаних і поданих автором у розвитку, налічується біля 350!). Дж. Толкін рахується з волею героїв, продовжуючи цим високі традиції письменника-вісника (згідно доктрини візіонера Даниїла Андрєєва [1, с. 349-361]), які починаються у світовій літературі з О. Пушкіна.
Геній останнього вперше зіштовхнувся з явищем, коли його герой починає «вести себе» з автором як цілком самостійна людина: Тетяна Ларина «повела» себе так, що «вирішила виходити заміж», хоча першопочатково О. Пушкін зовсім не збирався «заходити так далеко». Не випадково багато спільного є у Дж. Толкіна і з самим Д. Андрєєвим, про що відмічає один із найкращих перекладачів «Володаря Перснів» на російську мову Володимир Грушецький, хоча взаємовплив самих двох авторів та їхніх творів був неможливим: «Сильмариліон» «был опубликован после смерти Толкиена, а из Владимирской тюрьмы, где писал главы «Розы Мира» Андреев, до Англии было так же далеко, как до Туманности Андромеды»[8, с. 95].
Напевно, саме через лібералізмДж. Толкіна, його твір мав власний голос і, як зізнавався автор, йому часом здавалося, що світ роману створює не він сам, а цей світ «проявляється» через нього [17, с. 541].Інакше кажучи, Дж. Толкіндає свободу проявленню світу, про який оповідав у своєму творінні, веде діалог між своєю авторською свідомістю, свідомостями своїх героїв і читачів. При цьому жоден із співрозмовників не зловживає увагою інших, веде діалог на дуже високому культурному рівні, привертаючи увагу не до себе особисто, а до того, що він хоче висловити, і, коли лаконічно висловить головне, передає слово наступному. Підкреслимо, що Михайло Бахтін не випадково брав за реальну одиницю мовленнєвого спілкування не слово чи речення, а висловлювання [2, с. 407].
Автор дотримується головного принципу творчості Верховного Бога – принципу свободи волі, – й творить свої світи за аналогією з Богом, наділяючи і свої творіння свободою волі. Видатний український педагог Григорій Ващенко підкреслював: «Аналіз різних філософічних концепцій про свободу волі, і євангельське вчення – доводить, що людина є з природи вільною істотою» [6, с. 340]. При цьому наголосимо, що Сам Господь Бог всесильний, але не всемогутній. Інакше кажучи, Йому під силу зробити все що завгодно, але Він не може переступити через закон свободи волі, яким наділив кожне Своє творіння.
Тому й маг Гендальф, який сам володів величезною силою й був дійсно мудрим, вчить Фродо: «Многие из живущих заслуживают смерти, а многие из умерших–жизни. Ты можешь вернуть её им? […] Тогда не спеши осуждать и на смерть»[16, с. 68]. Цими словами, за якими стоїть принцип поваги до свободи волі іншого, який повністю відсутній у Саурона, назгулів («привидів Персня», колишніх королів-чорних магів, які стали рабами Саурона) та інших темних, Гендальф допоміг Фродо виробити в собі духовний стрижень, яким він протистояв Володарю Перснів, Персню з демонічною волею, та його господарюСаурону, який докладав усі сили, щоб знову одержати у свої чорні лапи свій демонічнийінструмент – Перстень Всевладдя, а через нього – привласнити (позбавити волі, рос. «присвоить») весь світ.
І, якщо до початку виконання місії Гендальф казав Фродо: «Мы не выбираем времена. Мы можем только решать, как жить в те времена, которые выбрали нас»[16, с. 60], то під кінець місії вже Сем, який не чув цих слів, прозрів серцем до таких висновків: «В настоящих сказках, в тех, которые запоминаются, […] герои […] попадают куда-нибудь, потому что таков их путь. Они ведь могут вернуться, как и мы, например, да только не возвращаются. Про тех, кто вернулся, сказок не складывают и песен не поют. Которые до конца шли, те –другое дело»[16, с. 676]. Сем, який на початку трилогії завжди ставить себе на останнє місце, прозрівши таку мудрість по відношенню до свободи волі, оволодівши нею, після виконання місії стає мером Шира, мудрим керівником.
Отже, на творчості Дж. Толкіна ми бачимо, що розвиваючи пізнання себе та оточуючого світу, людина стає дієвою частиною єдиного космічного організму й починає творити, користуючись законами, покладеними в основу всього Всесвіту, і зокрема свободою волі, даною Богом усім істотам від народження.
Бібліографія
1. АндреевД.Л.Роза Мира / Сост. и подгот. текста А.А. Андреевой. – М.: Иной Мир, 1992. – 576с.
2. Бахтін Михайло. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. – Львів: Літопис, 2001. – С.404-415.
3.Бенвенист Э. Словарь индоевропейских социальных терминов.
4. Біблія.
5. Будугай А.А. Категория свободы в духовном пространстве /Обрії свободи: Матеріали Міжнародної наукової конференції 9-10.06.2006. Ч.2. – К.: Новий Акрополь, 2006. – С.1-3.
6. Ващенко Г. Твори. Том 4. Праці з педагогіки та психології.– К.: «Школяр» – «Фада» ЛТД, 2000. – 416с.
7. Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. – К.: Вища школа, 1989. – 414с.
8. Грушецкий В. Человек, который всё знал // Если. – 1992. – №4. – С.94-96.
9. Гудмен Л. Знаки зодиака или астрология с улыбкой. – М.: Мир, 1990. – 262с.
10. Касьян В.І. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посібник. – К.: Вікар, 2003. – 374с.
11. Лао-Цзы. Дао дэ цзин / Древнекитайская философия. В 2 Т. – Т.1. – М.: Изд-во «Мысль», 1972. – С.114-138.
12. Лях В.В. Соціальні, особистісні та екзистенцій ні виміри свободи // Мультиверсум. Філософський альманах. – 2004. – Випуск 44. – 255с.
13. ПроппВ. Исторические корни волшебной сказки.–Л.: Изд-во Ленингр. госуниверситета, 1946. –340с.
14. Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя / Пер. укр. мовою, прим. В.О.Шевчука. – Харків: Прапор, 2002. – 280с.
15. Стульгинскис С.А. Космические легенды Востока. – М.: Сфера, 2001. – 208с.
16. Толкиен Дж.Р.Р. Властелин Колец / Перев. с английского Н.Григорьевой, В. Грушецкого. – Л.: Северо-Запад, 1991. – 1005с.
17. Толкин Дж. Сильмариллион: Сборник / Пер. с англ. – М.: ООО «Издательство АСТ», СПб.: TerraFantastica,2001.– 592с.
18. Ушкалов Л. Григорій Сковорода: семінарій. – Харків, 2004. – 896с.
19.Цыганенко Г.П. Этимологический словарь русского языка. – К.: Рад. шк., 1989. – 511с.
20. Черных П.Я. Историко-этимологический словарь русского языка. В 2 Т.– М.: Русский язык, 1994. – Т.1. – 622с.
21. Шюре Э. Великие посвящённые. Очерк эзотеризма религий. Репринтное воспроизведение издания 1914 г. –Калуга: Типография Губернской Земской Управы, 1914. – 419с.
Andriі BUDUHAY
LIBERTYOF THE HEROES CHOICE AS A MANIFESTATION OF DIALOGIZM IN PROSE OF JOHN R.R. TOLKIEN