Наталії Вовк

Стрілки Космічного годинника кілька місяців тому перетнули відмітку з позначкою «2001» і тепер безапеляційно показували початок третього століття.

О цій порі літо в Бердянську входило у свої повні права і сонце у цьому сезоні починало добряче пропалювати промінням землю Північного Приазов’я. А робило воно це досить сумлінно – так, щоб прогріти кістки навіть у найбільших мерзляків – стариків, чия кров уже була густою і втомленою від стресів життя, пронизливих вітрів та інших подій, що лягали на серце господаря. А ті, кому було гаряче, знаходили порятунок у морі: хто – на дні морському, хто – дещо вище.

У ці червневі дні до подружжя Ольги та Андрія із Гуляйполя завітали старший брат Ольги Сергій і Наталія. Наталія – його колишня однокласниця, з якою він зійшовся кілька місяців тому і яку господарі вже трохи знали завдяки кільком коротким зустрічам у батьківському домі Ольги та Сергія. Завітали вони, щоб потрапити на зустріч одногрупників Наталії, адже вже минуло 25 років, як жінка закінчила одне із відділень Бердянського медичного училища.

Подружжя тоді орендувало житло на тій частині Пролетарського проспекту, що на горі. Тому було досить зручно виходити з автобуса, коли їдеш з Гуляйполя: не треба їхати аж до автовокзалу, а можна було зійти майже на самому в’їзді до Бердянська, одразу за вулицею Морозова.

Родина зраділа гостям. Зазвичай вона бачилася із Сергієм, коли приїжджала в гості до батьків Ольги в Гуляйполе, в мікрорайон із колоритною назвою Бочани. Але в останні роки Сергій був самотній, після розлучення він постійно був у русі. Він і до цього був не прибічником домосідства, а тепер і поготів. Тому спілку­вання з ним носило переважно уривчастий характер. А цього разу, приїхавши в гості з Наталією, він був, що називається, «тут і зараз»!..

А особливо приємним було те, що Сергій був по вінця наповнений щастям, випромінював якусь особливу радість від того, що він був не просто «не сам», а з близькою по духу і цілісною людиною. І це почуття було взаємним: Наталія раділа, що в цього чоловіка характер був щирий і відкритий до іншої людини. Вона вірила в Бога і те, що її шлях знову перетнувся зі шляхом Сергія сприймала як Божий дарунок.

Наталії імпонувало, що Сергій у глибині душі теж вірив, хоч і не був охочим до походів у церкву, дотримання усіх отих умовних обрядів і не сприймав умовних забобонів, якими багато хто підміняв віру в Бога. Віра Наталії була ані формальною, ані фанатичною, а якоюсь розважливою. Вона завжди у релігійних питаннях прагнула доходити до суті й тримати зв’язок не стільки з церквою, скільки з Небом та його мешканцями.

Гостям одразу ж було запропоновано змити із себе увесь отой порох, який вони невільно, шар за шаром поназбирали по дорозі довжиною в неповних 120 кілометрів: ще досить свіженьку пилюку Бердянського району – зверху, більш історичну Куйбишевського – під нею ж, і більш давні продукти ентропії Пологівського та Гуляйпільського районів – на самій поверхні шкіри.

За водним очищенням було невеличке застілля, в якому перемішалися кулінарні чудасії, народжені в Бердянську та Гуляйполі, так би мовити, союз напоїв і «твердопаливних» страв двох домівок. Під час обіду зав’язалася невимушена розмо­ва про студентські роки та про події із сучасного життя.

Коли зі стравами було покінчено, господарі запропонували перейти до іншої кімнати, де дискусія набула досить насиченої і глибокої форми. Здавалося, що під час спілкування кімната була наповнена не тільки сонячним, а і іншим світлом – якимось нетлінним, тонкоматеріальним, що несло із собою благодать.

Тема розмови зробила кілька колін і поступово перейшла в духовну площину. Коли ж було порушено питання боротьби душі за свободу проти темних сил, з якими неминуче зіштовхується кожен, хто стає на дійсно духовний шлях, хто прагне по-справжньому наблизитися до Бога, то Наталія вирішила розповісти про випадок, який нещодавно стався у неї на роботі.

Андрій, який ще не знав, де і ким працює гостя, поцікавився:

– А де саме ти працюєш?

– У Гуляйпільській психлікарні.

Чоловік не чекав такого повороту і в нього мимоволі вирвалося здивування:

– Нічого собі! А ким саме там працюєш?

– Працюю в аптеці, – відповіла Наталія. – Я там видаю ліки, препарати, які призначають лікарі хворим.

– А що таке трапилося в цій лікарні, що чимось пов’язане з релігією? – запитала Ольга.

– Знаєш, Олю, я оце помітила, що в останній час до нас стали все більше привозити тих, хто допивається до білої гарячки, – почала свою розповідь Наталія. – Привозить їх або міліція, або швидка, або і родичі. І багато хто з них розповідають про… чортиків.

Усі при цих словах мимохіть посміхнулися, бо розмова починала набувати дещо несподіваного ракурсу із казковими персонажами.

– Я навіть спочатку сміялися з тих «одкровень», пригадуючи чисельні анекдоти на цю тему, – продовжила Наталія. – Я вважала, що людина під великим і тривалим градусом може науявляти собі що завгодно, і чортиків у тому числі…

– А чому ж немало з них вигадують одне й те ж саме – отих чортиків, а не кожен – щось своє, так би мовити, суто індивідуальне, персональне? – задав ще одне запитання Андрій.

– У тому й річ! Хоча, правда, вони бачать не тільки чортиків, а й щурів, гномів, комах, всіляких там монстрів. І я тривалий час над цим не задумувалася… – замислено промовила Наталія. – А тоді раптом до мене дійшло: щось тут не так. Почала прислухатися до того, про що розповідали хворі. І виявилася дивна річ…

Наталія ненадовго замовкла, певно, обдумуючи наступні слова.

– Яка саме? – уточнила Ольга.

– Розумієш, Олю: майже всі вони перебували у стані тривоги або й переляку. Він посилювався з настанням темного часу доби. Усі розповідали про чортиків майже одне й теж – співпадали розміри цих чортиків, їхній зовнішній вигляд, окрас, поведінка, те, про що і як вони говорили…

– Ну нічого собі!!! – вирвалося в Андрія.

Сергій уважно слухав розмову. Вочевидь, він уже не перший раз чув цю розповідь Наталії, бо з одного боку спокійно реагував на почуте, але з іншого воно його не залишало байдужим. Час від часу він кивав головою на знак згоди. Кивнув він і цього разу – мабуть, погодившись з реакцією Андрія.

Наталія продовжила:

– Так! Я спочатку думала, що це лише якийсь чудернацький збіг. Потім прийшла думка, що можливо мене просто захотіли «розіграти». І ці «самовіддані бійці алкогольного фронту» домовилися між собою, щоб казати одне й теж.

На ці слова всі знову дружно посміхнулися, а Наталія вела далі:

– Та потім я зрозуміла, що це не так.

– І що саме допомогло це зрозуміти? – запитала Ольга.

– Я стала з’ясовувати, чи знали вони один одного до того, як Бахус їх остаточно «бахнув», – пожартувала Наталія. – Виявилося, що багато з них зовсім із різних сіл і кількох районів. І навіть ті, хто із самого Гуляйполя – живуть у різних мікрорайонах міста і не є ані сусідами, ані колегами.

– Тобто, вони не контактували між собою, – вставив репліку Сергій.

Наталія кивнула головою на знак згоди.

– Значить, вони потрапляють в один вимір, де живуть оті чортяки, – висловив припущення Андрій.

– Напевно! – погодилася Наталія.

– Це наче люди, які побували в одному і тому ж місті, а потім розповідали про нього – кожен по-своєму, але про одні й ті ж речі… – міркувала вголос Ольга.

– Уї! – на французький манер підтримав її порівняння Андрій, бо один із фахів Ольги – французька мова. Сергій і Наталія вивчали цю мову в школі. Андрій мовив далі.

Я чув про такий випадок, як один чоловік, що теж був «шанувальником Зеленого Змія», допився до такого ступеня, що до нього вже приходили чортики. Спочатку це було рідко і він бачив, як вони з’їжджали по перилах у його під’їзді та корчили йому і без того страшні мармизи. Вони обзивали його всілякими дошкульними слівцями, намагаючись підібрати найбільш неприємні для нього.

– От гади!.. – зі співчуттям до жертви промовив обурений Сергій.

– Так, тільки не зовсім «гади», а швидше – «нечисть», – уточнив Андрій і вів далі. – Спочатку такі видіння-візити були досить рідкими, а потім вони стали повторюватися все частіше і частіше. І чортики вже не «тинялися по під’їзду», а стали непрошеними гостями в його квартирі, продовжували свою брудну справу то в туалеті, то у ванній, то на кухні, то коли «світова втома» його звалювала в ліжко й він лежав безпорадним лантухом із переляканими очима.

– Зрозуміло! – кивнула головою Наталія.

– При цьому ці «гості» вже не зважали, що в квартирі міг бути цей «алконавт» не сам, а і хтось із членів його родини чи й уся родина. Чортяки скакали по його грудях, гарцювали, мов дикі необ’їжджені мустанги. А одного разу один із них (певно, ватажок-керівник цієї «пекельної спецгрупи») підійшов до самої пики алкоголіка, зазирнув йому не то в очі, не то в саму душу й заявив з інтонацією тонкого єхидства у своєму гугнявому голосі: «Скоро ти доп’єшся до того, що ми зможемо забрати тебе до себе в Пекло!»

– Ну нічого собі! От уже чортяка! – знову відреагував на почуте Сергій.

– Еге ж! – кивнув на знак згоди Андрій і продовжив свою розповідь. – Цей п’яничка так перелякався, що геть кинув випивати, навіть пива не вживав…

– До речі, хочу додати, – втрутилася Наталія, – пиво не таке й безпечне. І в останній час усе більше говорять, що біла гарячка може виникати і від пива. Хоча пиво традиційно вважалося слабоалкогольним напоєм!

Усі на це уточнення відреагували великим здивуванням.

– Оце так! – озвучив загальний настрій Сергій.

– Закінчу цю історію, – знову взяв слово Андрій. – Цей чоловік не тільки кинув пити, а й почав цікавитися духовними питаннями, став видатним теософом.

– А звідки ти знаєш про цю історію? – поцікавилася Наталія.

– Я цю історію почув ще десь у грудні 1990 року у Києві, від Тетяни Федорівни Антонової, коли вона приїхала читати цикл із семи лекцій з теософії в Республіканському планетарії. Ось тільки жаль, що не запам’ятав імені цього теософа. Та в кінцевому результаті це вже не так і важливо.

– Це точно! – погодилася Ольга.

– Його можна зрозуміти… – повагом сказала Наталія. – Я раніше думала, що коли в людини піднімається температура вище +38-38,5 градусів, то вона може просто марити. Тепер я розумію, що вона може потрапляти своєю свідомістю в інші світи…

– Тобто, в інші виміри і там бачити істот саме цих вимірів – усіляких «нереальних» мешканців астралу! – підхопив Андрій. – А біла гарячка – це своєрідний різновид гарячки, під час якої люди потрапляють у певні із цих вимірів – світи специфічні з конкретними мешканцями.

– Як це все страшно! – вигукнув Сергій.

Усі здивовано поглянули на нього, адже всі знали: Сергій з дитячих років відрізнявся тим, що ніколи нікого і нічого не боявся, тому було незвично почути ці слова. І якби не така серйозність піднятої теми, то, вірогідно, що всі це сприйняли як один із його жартів – жартів людини, яка була оптимістичною і веселою за своєю вдачею.

– Прикро, що на дворі вже двадцять перше століття, а деякі люди стають не мудрішими, а дурнішими. І все більше людей доводять себе до такого стану… – скрушно промовила Ольга своїм тонким голоском. – А від цього страждають не тільки самі, а й усі ті, хто з ними поруч.

– Особливо члени їхніх родин!.. – погодилася Наталія.

Сергій кивнув головою на знак згоди. А Андрій промовив, наче підвів риску під розмовою на цю тему:

– Говорячи кількома словами: людино, стережися, роде людський, бо на землю висаджується чортячий десант!..

Потяг 226«Бердянськ – Київ», 11.11.18, нд., 10:18,

м. Біла Церква, 30.11.18, пт., 20:02.