Ользі Будугай
Довготерпіння!.. Якби ще якісь два місяці тому хтось сказав Артуру, що це слово стане для нього таким важливим, не сказати доленосним – він би нізащо не повірив! Не повірив би, бо коли він його почув уперше, то сприйняв як щось не те, щоб зовсім для нього чуже, але як далеке – це точно.
Сталося це в один вересневий день, коли свідомі бердянці відзначали день міста, а несвідомі – просто проїдали, а то і пропивали свій перший осінній аванс. Була неділя, над Північним Приазов’ям (а якщо бути відвертим, то і над рештою планети) завис принесений космічними ритмами зі Сходу Рік Дерев’яного Кабана – Рік, коли народжуються миролюбні люди. Артур після обіду зайшов до свого приятеля Анатолія, який мешкав в селищі Восьме Березня і з яким наш герой любив поговорити на духовні теми, бо господар тривалий час перебував у церкві п’ятидесятників. Зайшла мова про Любов до Бога і Любов Бога до людей. Для ілюстрації однієї зі своїх думок Анатолій, який добре знав Біблію, сказав:
– Як би там не було і хто б там що не казав, а любов довготерпить!
Артура це словосполучення просто вразило. Спочатку він його навіть не зовсім зрозумів. Не зрозумів, бо раніше не чув такого слова – «довготерпить». Він навіть спитав співрозмовника:
– А що це означає – «довготерпить»?
– Тут у двох словах і не скажеш, – почав свою відповідь господар. – Спробую пояснити, як це розумію я. З одного боку, довготерпіння може бути направлене всередину себе, з іншого – назовні, до тих, хто тебе оточує.
– Цікаво! – не втримався Артур.
– У першому випадку – це бажання завжди бути з Богом, налаштованість приймати всі випробування, які Він нам посилає із вірою в те, що Він завжди посилає те, що нам найнеобхідніше на кожному етапі нашого розвитку.
– Так, розумію, – кивнув головою Артур.
– У другому випадку, – вів далі Анатолій, – це дуже терпляче ставитися до недоліків і своїх, і тих людей, які тебе оточують. Але при цьому ні в якому разу не бути пасивним учасником життя, не «бєздєйствовать», а по можливості вести і себе, і інших до більш просвітлених станів.
– Ти мені дав їжу для роздумів, – промовив замислено Артур.
Артур дійсно потім немало думав над почутим у тій розмові. Спочатку слово «довготерпіння» сприймалося ним більше як реалія з якоїсь іншої епохи, яка вже давно минула. А в сьогоденні йому, як здавалося Артурові, вже майже зовсім не залишилося місця: на нашій землі вже не живуть люди, до яких би це слово могло мати якесь відношення. Адже воно найбільше підходило до поняття людини святої, до того, хто здатний здійснити ті чи інші духовні подвиги. А щодо того, щоб приміряти це слово до себе, то Артуру це і на думку не спадало, бо до числа подвижників молодий чоловік себе аж ніяк не міг би віднести!..
Артур, напевно, до кінця своїх днів так і продовжував би вважати себе далеким від отого біблейського довготерпіння, якби… якби життя несподівано не зробило поворот. Навіть не просто поворот, а прямо-таки якусь петлю Нестерова. І сталося це непередбачувано і так швидко, що нашому герою навіть здалося, що він, як потім жартував, на мить встиг побачити власну спину та потилицю.
А перед цим життя для нього майже зупинилося від страждань, викликаних нерозумінням, куди йому йти далі і чим займатися в подальшому житті. Чоловік наче втратив сенс свого життя і потрапив, як йому здавалося, в один із вимірів страдалищ, де нічого не мінялося від того, куди б він не намагався далі рухатися – на схід, чи на захід, на північ чи на південь, і навіть у надир чи в зеніт. Не мінялося, бо він підійшов до точки своєрідної особистої «повноти часу». І все, чим він до цього жив і займався – уже не давало йому внутрішнього задоволення, більше не наповнювало його нічим тим, що несло б у собі радість для душі і що свідчило б про те, що він робить щось корисне і собі, і людям.
На цей час (у свої двадцять вісім) Артур поступово пройшов усі сторони трикутника, які знаменують три важливі сфери життя та розвитку гомо сапієнс – релігію, науку і мистецтво. Правда, рух цей для молодого чоловіка відбувся, так би мовити, не в прямому, а в зворотному порядку. І він не став достатньо відомим у жодній із цих сфер. Швидше, це було внутрішнє наповнення їхніми енергіями.
Спочатку Артура підхопила і понесла «у відкрите море» хвиля мистецтва. Він захопився піснями різних бардів і гуртів, списав кілька загальних зошитів, зібравши в них понад півтисячі пісень. Кожна з них йому була по-своєму дорога й чимось живила його душу. А потім він почав і сам писати, завівши два зошити: один – для складених ним бардівських пісень, другий – для написаних ним віршів.
Пізніше вогонь мистецтва почав помітно згасати. Не те, щоб він зовсім уже перегорів і перетворився на якийсь попіл. Ні, вогонь ще тлів у душі, жеврів, подекуди видаючи на поверхню цього світу поодинокі твори. Але тепер на перше місце вийшла наука, яка його сильно захопила. І ця наука була не утилітарно-прикладного характеру. І не така, коли людина обирає певну галузь і роками вкладає сили в опанування цієї царини з тим, щоб потім мати можливість заробляти гроші на тому, що має попит у цивілізації.
Це сталося в студентські роки, коли він після служби в армії вступив у Києві в один із ВНЗ. Юнака зацікавили різноманітні галузі науки одночасно – і біологія, і хімія, і фізика явищ природи, і космос, і психологія, і… одним словом, «усього потроху». Інтерес юнака спонтанно переключався з однієї сфери науки на іншу. І цей принцип спонтанності був для нього важливою рушійною силою. Юнак діяв не за якоюсь ним самим виробленою системою пошуку і відбирання наукових напрямів, фактів, гіпотез і теорій, не за підказкою когось із більш досвідчених людей, що на той час оточували Артура, а під впливом йому самому невідомих течій десь у глибинах своєї душі. Усупереч здоровому глузду він довірився цим течіям і ті рухали його інтересом, керовані у свою чергу невидимою рукою когось більш досвідченого і мудрого, ніж ті люди.
Дивно, але все, до чого виникав цей спонтанний інтерес, починало наче оживати, отримувало кров і плоть. А потім прожектор інтересу переключався на щось інше, ніби виривав його із оточуючого світу й робив добре видимим. За кілька років цього процесу накопичилася якась «критична маса», яка раптом розпочала процес синтезу. Усе «намите» ним «на березі пізнання», стало швидше доповнювати одне одного, переходити з однієї галузі в іншу і навпаки.
Незабаром на одній із громадських лекцій він зіштовхнувся із теософією – такою галуззю людських знань, яка в радянський час була під забороною і тому він раніше її не знав. Виявилося, що вона є синтезом науки, релігії і філософії, а її девізом є вираз: «Немає релігії вище Істини». Теософія сильно допомогла юнакові в розумінні багатьох речей, які є за межами окремих фактів науки (чи швидше – містяться між ними). Завдяки їй Артур зрозумів, що наука його тим і приваблювала, що він хотів відшукувати і пізнавати Істину…
Юнак прозрів: тільки через науку йому не вдасться істотно наблизитися до Істини. Адже «класична наука» відкидає те головне, що робить «мертву матерію живою». Вона не бере за основу щось живе-ціле, а прагне одразу умертвити його, і вже потім намагається вивчати «труп», розрізаючи його на складові, пробує із цих окремих відірваних його частин стулити щось таке, що нагадує якусь карикатуру на ціле й дуже-дуже далеке від оригіналу. Бо як не складай заново органи убитого до цього організму – їхня сума геть не здатна повернути саме головне – життя, душу організму, те, що в нього вкладається Творцем, а під час смерті «кудись» відлітає. І відлітає назавжди!..
Усвідомивши це, Артур незабаром підійшов до релігії – царини, яку через панування атеїзму все життя сприймав як найбільш чужу для себе. Він намагався зрозуміти релігію вже не стільки ззовні чи наукоподібним методом, а занурився в середину життя віруючих. На цей період його життя припали ті моменти, коли він не раз своїм єством відчував руку Господа на собі та ні з чим незрівнянну благодать у душі. Тепер Артур уже точно знав: Небо відкривається перед тими, хто і сам відкриває для нього свої серце і свідомість, хто прагне відшукати правильний баланс між власним «я» та «я» усіх отих істот, з ким він входить у контакт у різні моменти життя.
Минуло кілька років напружених пошуків. Побувавши у кількох різних конфесіях, Артур помітив, що так часто відбувається певна підміна: люди не намагаються правильно розуміти знаки Неба, нерідко ігнорують голос Бога в собі, а підміняють суть, Промисел Божого Творіння своїм приземленим розумінням. Тобто, значна частина віруючих чомусь не робить ніяких зусиль над собою, щоб встановити особистий зв’язок з істотами більш високого рівня. Вони не прагнуть увійти у безпосередній контакт з деміургами, які не тільки допомагають Верховному Творцю створювати Всесвіт на різних рівнях – від мікрочасток до планет і зірок, зібраних у галактики, – але й постійно живлять ці творіння собою, своїми життєдайними енергіями. Більшість людей сприймає церкви як просте зібрання людей, які разом проводять «служіння» (невідомо кому і для чого) і замикають свої свідомості на священнослужителях як на вищій інстанції. Тому часто втрачається суть, призначення релігії, назва якої означає «зв’язок».
Коли Артур спробував таким віруючим відкрити на це очі, то відчув, що вони свідомо не хочуть міняти таку ситуацію, не збираються ставати один на один перед Небесними Силами. Молодий чоловік більше не бачив сенсу залишатися в релігійних общинах. Він повернувся зі своїх трьохрічних мандрів додому, до рідного міста. А коли він під’їжджав в автобусі до Бердянська, то раптом відчув у собі щось схоже на згусток потужної енергії, який промовив і голосом Артура, і водночас голосом когось іншого: «На тебе там чекають люди!».
В Артура вже було кілька випадків подібного вторгнення в його свідомість чогось зовнішнього, так би мовити, іншородного. Певно, це були інспірації в його душу волі когось високо розвинутого, і в той же час – досить рідного: того, хто відповідає його суті. Він здогадувався, що це може бути дія його духовного вчителя – того, хто на тонкому плані веде його через цю інкарнацію, хто, можливо, вже і не має фізичного тіла, а існує в тонкій, польовій формі…
Артур не жив у місті дитинства і юності вже майже десять років – з тих пір, як навесні року Дерев’яного Бика за Східним календарем, після повернення птахів, зазвучали не лише їхні співи, а й сурми, які його закликали «ставати під прапори». «Дбайлива» рука імперії схопила його, вирвала із Північного Приазов’я й закинула на Північ, одягнула у військову форму й передала в обійми «дідів». Після цього юнак бував удома лише наїздами, як гість. Тому після повернення на берег Азова йому довелося заново вживатися у тканину людей і подій, по всьому місту відшукувати тих, хто перебуває у тих чи інших духовних пошуках і ділитися з ними набутими знаннями, а в них, у свою чергу, теж чомусь учитися.
Так його шлях привів і в самодіяльний театр юного глядача «Данко», який розміщався в МПК і перебував під мудрим керівництвом режисера Галини Яківни Есмурзієвої. Артура з одного боку порадувало те, що в театральній трупі зібралося чимало людей, які набули певний духовний досвід і з якими можна було б вести на різноманітні теми. Там же він уперше побачив і ту, через кого згодом проляже його подальший духовний розвиток і через кого Небо дасть можливість зрозуміти справжню природу довготерпіння…
Але це станеться трохи пізніше, а поки несподівано з’ясувалося те, що «золото», яке яскраво блиснуло йому в очі при перших контактах, виявилося немов відгородженим від нього якоюсь прозорою стіною. І як не намагався Артур достукатися до кількох більш дорослих акторів-аматорів, але духовного контакту не виходило. І незабаром отой внутрішній голос, який мовчав кілька місяців з дня повернення до Бердянська, підтвердив йому власні відчуття:
– Зараз ти зробив усе, що міг, і тепер тобі треба їх залишити у спокої. Але пізніше ти ще матимеш справу з ними…
Після цих слів для Артура розпочалася та фаза розвитку, коли він ходив Бердянськом, немов пустелею, бо не мав жодної душі, з якою міг би спілкуватися про значиме для нього, не кажучи вже про проведення якоїсь спільної вагомої духовної роботи. Він не уявляв, що йому робити далі. Усе втратило сенс. Повний ступор. Він ні в чому не міг побачити себе ні самого, ні з кимось. Куди йти? Чим займатися? На нього, мов у покритому хмарами нічному Бердянську, спустилися беззоряна темрява і Пустота. На душу тиснула гравітація Мороку, непроглядності Шляху – ані в цьому місті, ані будь-де ще, – у своїй країні чи за кордоном.
Перебуваючи в цьому неприкаяному стані молодий чоловік кілька тижнів посилено молився і сотні разів підряд просив:
– Боже, не залишай мене! Боже, відкрий Свій Промисел щодо мене, дай знак, підказку, що мені робити далі, куди і як себе застосувати!..
Як пізніше зрозумів Артур, саме тоді йому давався перший урок отого довготерпіння. Потрібно було зібратися в єдине ціле, щоб силою духу і молитви подолати те глибоке провалля, яке в цей час розкрилося перед ним: провалля самотності, повної безпорадності, втрати сенсу життя і тому подібне. Але він не нарікав, бо розумів, що нічого не буває «просто так» і стан «залишеності Небом» теж для чогось потрібний. Та як же важко було перенести такий «штиль духу»!..
Цікавлячись езотеричною мудрістю, Артур дізнався, що найбільш темний і холодний час доби – перед світанком. І найважче стає Мандрівнику іти духовними стежками – перед тим, як за наступним поворотом йому розкриється щось вагоме. Так сталося і з Артуром у цій фазі. Раптом він пережив осяяння.
Це сталося, коли він читав книгу Елізабет Хейч «Посвячення» і в нього самого теж наче відбулося своєрідне посвячення. Слова враз «заблищали», зазвучали геть по-новому, відкриваючи перед ним свої більш глибокі значення. Те, що раніше Артур сприймав за слова, тепер йому здавалося чимось пласким і лише одним із вимірів слів. У чоловіка почали складатися ланцюжки слів, пов’язаних між собою або за смислом, або за формою.
Ці ланцюжки утворювалися швидко і немовби самі собою, а потім стікалися невеличкими, проте чисельними джерельцями в маленьку гірську річку. І ця річка за зовсім короткий час перетворилася із тихої та маленької – у повноводну й потужну. Це йому нагадало явище в гірській місцевості, коли слабенька річечка сантиметрів з двадцять глибиною після літньої зливи приймала величезні маси води зі схилів і враз перетворювалася у грізний потік глибиною в метр-півтора, а то й більше. Ця оновлена ріка починала все змітати на своєму шляху – валуни, колоди та інші перешкоди, – із шумом відкидала їх або несла все далі й далі.
За кілька днів ця несподівано кимось відкрита перед Артуром енергія слів набігла, що називається, по самі вінця й вимагала нагального виходу. І чоловік натхненно почав ділитися своїми чисельними відкриттями з тими, з ким він спілкувався в останній час. Але люди його не розуміли, він їм здавався схожим на прибульця-гуманоїда, який говорить про геть незрозумілі речі!..
І ось одного березневого дня Артур ішов по проспекту Леніна від моря в бік гори. Він підходив до тополі, за якою починалася зона кафе «Актор», що було розташоване у будівлі МПК, Міського палацу культури. Раптом він побачив, що з протилежного кінця палацу з’явилися дві молоді жінки. Він одразу впізнав, хто це були – Оксана і Галина, з якими він уже був знайомий по репетиціях у «Данко».
Артур зрозумів, що вони вийшли з чергової репетиції в МПК. І в ту ж мить чийсь ще ним «не ідентифікований» голос промовив у його голові:
– Її час настав!..
Дивно, але при цьому Артур чітко зрозумів: мова йде не про Галину, з якою він був знайомий уже кілька років і не один десяток разів спілкувався у приватних зустрічах на духовно-езотеричні теми, а про Оксану, з якою він познайомився місяців зо три тому і з якою майже не спілкувався. Точніше, коли він відвідував репетиції, то зробив кілька спроб завести розмову і з Оксаною. Але вона тоді була в якомусь «парадоксальному стані». З одного боку жінка легко і відкрито йшла на контакт, а з іншого – цей контакт був якийсь дуже поверхневий і Артур не знав, про що саме з нею говорити, коли він запитав:
– А чим саме Ви цікавитеся?
– Усім!
Але вести розмову «про все» тоді в нього ну ніяк не виходило, бо коли він пробував заговорити на різні теми, то було враження, що хтось гасив його слова. А Оксана сама не проявляла ініціативи заговорити про щось конкретне.
Та тепер він уже знав, про що буде говорити з нею, адже пам’ятав, що вона працює в педінституті викладачем-філологом. До того ж він ще мав із собою в кишені й невеличкий загальний зошит, який напівжартівливо назвав «Похід» і куди занотував свої перші кілька десятків словесних ланцюжків…
Артур уже на наступний день не міг пригадати, що саме він почав говорити, коли зустрівся з цими двома жінками, що говорив потім, коли повернув назад, щоб піти разом із ними до моря і пройтися по набережній. Але він добре пам’ятав, що його наче прорвало. І розмова ішла навколо його величності Слова.
Чоловік із самого початку знав, що Галина в цій розмові не стільки співрозмовник, скільки своєрідний баласт, чужорідний елемент. Знав, бо вже мав нагоду розмовляти з нею на цю тему і не зміг її глибоко нею зацікавити. Проте Галина в цей день була «баластом» особливого роду: вона водночас виступала і мостиком, з’єднувальною ланкою між ним і Оксаною.
Артур бачив, що Галина намагалася підтримати розмову більше із почуття ввічливості. Вона теж говорила, але нерідко не зовсім на тему розмови. Не знаючи до кінця, як йому найправильніше діяти в таких умовах, чоловік вирішив довіритися внутрішньому чуттю, яке підказувало: усе йде гаразд, треба тільки набратися терпіння, і, можливо, Галині самій наскучить бути учасницею не дуже цікавої для неї розмови. Тому він вирішив перш за все орієнтуватися на Оксану. Для неї він і вів свою оповідь про те, як йому почало відкриватися Слово:
– Почалося все, коли я був у гостях у свого друга Михайла в Мелітополі. Він мене познайомив із своїм сусідом Олексієм, в якого був друг філолог Роман. Якось Роман і Олексій зайшли до Михайла і в нас склалася цікава розмова про мистецтво. Роман сказав тоді одну річ, яка мене сильно вразила: «Слово «совість» походить від «вість-відати». Тобто, совість – це сукупність певних знань людини чи навіть вищих тварин!
– Як цікаво! – здивовано промовила Оксана. – Ніколи б не подумала. Та, мабуть, це дійсно так! А що було далі?
– А далі було так: нещодавно я читав одну езотеричну книгу і мені кинулося в очі таке слово, як «довіра», про смисл якого я раніше якось не задумувався, – вів далі Артур. – До мене дійшло, що «довіра» – це якби «віра в кредит», наперед.
– А й справді цікаве слово! – замислено вимовила Оксана.
– А що ж тут дивного? – запитала Галина.
– Розумієш, мене раніше дивувало протиставлення науки та релігії, – почав пояснювати свою думку чоловік. – Ти, певно, пам’ятаєш, що казали: наука спирається на факти, а релігія – на віру. То виходить, що й вірі потрібні факти!..
– Чому це? – не зрозуміла Галина.
– Префікс «до-» вказує на те, що процес якби не є довершений. А коли він завершиться, то ми получимо «віру». А завершиться він, коли наберуться відповідні факти. Не буде їх – не буде і віри! – вів далі чоловік.
– Здається, дійшло! – трохи протяжно вимовила Галина. – Дійсно цікаво!..
– Виходить, що і наука, і релігія обидві мають спиратися на факти і на досвід, – підтримала розмову Оксана. – А часто наука навіть ігнорує певні факти, якщо вони випадають за межі якоїсь загальноприйнятої доктрини, а хтось на ній зробив своє ім’я й не хоче «віддавати лаври непогрішимого корифея», до яких так звик, чи просто не хоче приймати ці факти як щось для себе чуже.
– Саме так! – зрадів Артур, що його правильно зрозуміли. – До речі, цікава група слів, пов’язана із так би мовити здобуттям фактажу. Так наприклад. «знайти» – від «іти», а «досліджувати» – це наче йти за чиїмись слідами. У болгарській мові «следвам» – це «вчусь, здобуваю фах», тобто «практикую, здобуваю навички в певній справі». «Опыт» – у російській мові це і «дослід» і «досвід», «іспит» – «перевірка отриманих знань», «испытание» – процес набування фактажу або ж перевірка чогось на достовірність, «пытка» – умовно кажучи, жорстокий процес здобування фактів, «попытка» – чимось схоже на «опыт» і, як мені здається, тісно пов’язане із українським «питання».
– Здорово! – радісно вигукнула Оксана.
– І подібних цікавих ланцюжків слів – досить багато!.. – сказав Артур.
Наш герой тоді ще не знав, що внутрішня боротьба ішла не тільки в ньому, а й у душі Оксани. Адже вона чула, що Галина й Артур давні знайомі. Тож думала, що вони зустрічаються й планують створити родину. І навіть ця зустріч коло стін МПК нею розцінювалася як одне з побачень закоханих. Отже, вона їм зараз заважає й тому їй треба якомога швидше залишити їх самих. Але протистояло цим думкам зародження інтересу до піднятої Артуром теми.
Оксана вперше в житті зустрілася з такою постановкою питання щодо філології – про езотеричне значення будь-якого слова. Через його «слова про слова» на неї дихнули глибини, які в окремі моменти, здавалося, несли за собою просто безодню і в той же час – виводили на якісь космічні рівні сприйняття життя. Особливо ж її дивувало те, що вона чула ці думки не від філолога, а від людини, яка не мала фахової підготовки в цій царині, проте мала більшу повагу до слова, ніж деякі філологи, з якими їй доводилося мати справу.
І ось уже не тільки сонце заховалося за обрій, а й темрява спустилася з небесних висот на приморське місто. Це був безапеляційний знак для Галини: пора зніматися з якоря, напинати вітрила й рушати додому, на вулиці Азмолу. Певно, їй все ж таки було цікаво брати участь у цій розмові, якщо вона витримала її кілька годин і пішла лише коли стало пізно, а їй треба рано вставати, щоб бути на робочому місці у п’ять ранку, адже вона працює двірником.
Оксана здивувалася, що Артур не пішов проводжати Галину, бо саме так мав би зробити той, хто зустрічається з молодою жінкою. Артуру ж і в голову не прийшло, що Оксана могла сприймати його і Галину як пару. Він навпаки зрадів, що перетерпів її присутність. Перетерпів, бо саме участь Галини в цій розмові спонукала його знаходити такі повороти розмови, щоб вони були цікавими усім трьом співрозмовникам. І чим далі, тим усе важче було йому це робити, хоча він зовсім не був налаштований проти Галини, але відчував набагато більший інтерес і віддачу від Оксани…
Галина пішла і раптом смуга довготривалої своєрідної напруги скінчилася. Немовби хтось вимкнув цю напругу так само, як вимикають рубильник. Враз розмова між ним і Оксаною полилася більш повноводною рікою. Це було так схоже на ситуацію, коли прибирають великий камінь з того місця, де це джерело виходить з-під землі, коли його звільняють від тягаря, дають вільно дихати. І це був для Артура ще один урок терпіння, але вже не стосовно себе особисто, а й до людини, до якої несподівано виник різноплановий інтерес…
Із тих пір зустрічі Артура й Оксани стали чимось конче необхідними для них обох. Вони були подібні до дуже важливого інгредієнта в суміші, назва якої – Щастя. Зустрічі відбувалися ледь не щодня. Обидва швидко зрозуміли, що їм цікаво спілкуватися не лише на філологічні теми. І хоч вони знали одне одного ще не дуже добре, але в обох складалося враження, що їхнє справжнє знайомство відбувається не зараз. Воно, певно, проходило багато десятиліть, а швидше – століть тому. І трапилося це десь на інших землях і в інших культурах та епохах. А тепер вони лише пригадують колись добре засвоєне, але й добре призабуте, виводять його на поверхню із якихось закутків душі. І лежало воно там так, що про нього навіть не підозрювали ані він, ані вона. Було навіть дивно, що при перших контактах їм не давалося спілкування через якусь невидиму стіну.
Артур і Оксана починали розуміти одне одного що називається з півслова. Їм було так добре під час спілкування, що виникало враження, наче рука когось із небожителів узяла їх і підняла на якесь із небес, де панували закони любові і гармонії. Та, мабуть, господар тієї руки пильно стежив за розвитком їхніх стосунків, і, як досвідчений диспетчер кармічних потоків, у певний момент зняв частину захисту. Зняв, бо «дітки трохи подорослішали» і для подальшого духовного росту їм належало пройти одну із перевірок їхніх почуттів. А для цього їм обом треба було виробляти оте довготерпіння, про яке ще недавно Артур думав як про щось із давніх епох, забуте і не потрібне в наш час.
Через роки Артур буде добре розуміти: тільки через довготерпіння людина отримує шанс звільнитися від своїх глибоких дисгармоній, які важко розгледіти у звичайному повсякденні. Лише через велику напругу душевних сил, з якою тісно пов’язане довготерпіння, людині можна почати звільнятися від усіх отих чортиків та бісиків, які свого часу попролазили через якісь вчинки-щілинки до їхніх душ. Попролазили і десь у підвалинах людської душі, у найвіддаленіших її місцях поробили собі кубла та чекали будь-якого слушного моменту, щоб мати нагоду зробити ту чи іншу ницість. Цього від них вимагала сама їхня суть, бо через страждання людської душі, що виникають від таких пакостей, вони певним чином харчуються і терпіти не можуть, коли в людей від щастя виростають крила.
Тижнів через три після тієї доленосної зустрічі неподалік кафе «Актор» стався один випадок. Він свідчив, що інакше, як через довготерпіння і молитву далі в їхніх стосунках годі було рухатися вперед. Почалося це тоді, коли Оксана вирішила на вихідних з’їздити до своїх рідних і Артур пішов її провести на автовокзал. Зустрівшись біля парку Шмідта, вони рушили до вулиці Ля-Сейнівської. На ній звернули наліво й попрямували до автовокзалу. Дорогою вирішили домовитися про те, коли вони зможуть зустрітися наступного разу. Підрахувавши дні поїздки і пари на роботі, Оксана промовила:
– Давай зустрінемося у вівторок, бо в понеділок у мене не вийде!
– Добре. Давай! – погодився Артур. – А о котрій годині? Я можу звільнитися лише після чотирнадцятої…
– Тоді давай на п’ятнадцяту! – зраділа Оксана.
– Згоден! Тепер нам треба домовитися про місце…
– Пропоную зустрітися біля лавочок у пам’ятника морякам-десантникам.
– Дакор! Домовилися! – без вагань погодився Артур.
Вони через кілька хвилин опинилися на платформі, звідки відправлявся автобус Оксани. Вона жваво розповідала про один цікавий випадок зі свого шкільного дитинства, що несподівано пригадався перед цією поїздкою до батьків. Насміялись ледь не до сліз. Артурові раптом спало на думку, що місце зустрічі вони вибрали не зовсім удале: вони упустили те, що через парк Шмідта часто ходить перший чоловік Оксани Іван, з яким жінка вже рік жила майже відчужено. А мешкали вони поруч парку. А це означає, що Іван може побачити їх разом. Вони ж поки що тримали свої зустрічі в секреті, бо обидва відчували, що ще рано про це з Іваном говорити. Тому Артур уже перед самою посадкою Оксани в автобус промовив:
– Знаєш, Оксанко, у парку нас може випадково побачити Іван, бо він там часто ходить на роботу і з роботи.
– Точно! Я якось про це не подумала. Зустрівшись сьогодні там, ми з тобою ризикували. Тоді де нам краще зустрітися?
– А чи часто він проходить біля ЦДЮТ? – запитав Артур.
– Рідко.
– То тоді давай зустрінемося біля входу у Будинок піонерів!..
– Давай!..
А коли Оксана зайняла своє місце, водій автобуса уже включив двигун і збирався дати задній хід, щоб виїхати з платформи, Артур підняв руку в піонерському салюті, щоб нагадати їй про перенесене місце зустрічі. Оксана посміхнулася, закивала головою і підняла руку в прощальному жесті.
Артур ішов за автобусом, проводжаючи його за ріг автовокзалу й споглядав, як він вирулює на проспект 12 грудня. Поглядав і думав про те, що попереду їх чекали довгі-предовгі чотири дні розлуки. А якщо врахувати, що в ці тижні зустрічалися практично щодня і лише двічі їм випало не бачитися по два дні, які здавалися ледь не тижневим проміжком, то ці чотири дні розлуки могли бути подібними місяцю, а то і цілій вічності.
І, як про це правильно здогадувався Артур ще під час прощання на автовокзалі, так воно і сталося. Пережити дні розлуки було нелегко. Але не вони виявилися справжньою вічністю, а оті шістдесят хвилин, які йому довелося провести в очікуванні Оксани під знаком з головою Євгенії Руднєвої на ЦДЮТ.
Точніше, йому тоді довелося чекати не 60, а 85 хвилин. Але перші 25 хвилин не входили до тієї вічності, бо він прийшов на 10 хвилин раніше домовленого строку, а 15 хвилин запізнення для жінки були якщо не законними, то допустимими. Коли ж стрілки його годинника стали в позицію 15:15, то їхня своєрідна рівновага – зліва 15 і справа 15, – запустили якусь невидиму пружину. Вона кожну із наступних 60 хвилин розтягувала до незбагнених величин, зупиняючи не тільки хвилинну, але й секундну стрілку!..
Артур за оті шістдесят хвилин передумав, стільки, що якби хтось відшукав спосіб зважити його думки, то вони, певно, потягли б на повний залізничний вагон чи, можливо, й більше. І при цьому самих думок було не так і багато. Тобто, їхній «асортимент» був не великий, бо уява і логіка чоловіка знаходили не таке вже й значне різноманіття припущень, чому ж немає Оксани. Але ці здогади були дуже важкі, немов чавунні, і зміняли один одного, як фігурки-коники на маленькій дитячій карусельці. Що він зробив чи сказав не так, що могло примусити Оксану несподівано поставити хрест на їхніх стосунках? З що зачепилася пітьма, щоб їх розвести? Як тепер бути, що йому робити?
Проте читач не заслужив того, щоб його занурювати в безпросвітні глибині й задушливу тісноту отих душевних тортур, які пізнав у ті безкінечні хвилини Артур. Скажемо лише, що ці хвилини нагадували Артурові опускання Данте Аліг’єрі в шари, які починалися за колами Чистилищ. І таке порівняння в нього виникло цілком спонтанно і виринуло звідкись із глибин його єства.
Артур не знав, чому так сталося, але припустив, що колись, у якихось проміжках між втіленнями або і під час якогось із них він міг пережити щось подібне до описаного Данте і це закарбувалося десь на дні серцевої чакри. А тепер, коли вирішувалося його сердечне питання, ці переживання відшарувалися від стінок цієї чакри і почали давати про себе знати.
Із глибин свідомості сплив спогад про всіх отих героїв і героїнь, які мали здійснити подвиг духу, щоб звільнить із лап Темряви когось із рідних. Певно, і йому треба бути готовим платити якийсь «викуп» за душу Оксани, якщо справа стоїть за цим. І хоча він себе зовсім не вважав сильною людиною і ніколи б у своїх думках не наважився поставити себе поруч із кимось із героїв тих казок, проте відчував: у нього є певні сили на таку боротьби і вже є – нехай і не дуже великий, – якийсь духовний досвід. І тому він сам собі сказав:
– Я буду боротися за неї, скільки мені вистачить сил і розуму! Чого варті всі набуті мною духовний досвід та езотеричні знання, якщо я не намагатимусь їх використовувати в цій боротьбі із невидимим для мене, але таким відчутним Ворогом чи навіть бандою ворогів?!
І тут до його слуху донеслося звідкись справа від себе і водночас – начебто і всередині його самого, – слово, яке останнім часом стало приходити в його думки і яке звучало якось архаїчно: «Довготерпіння!..» Архаїчно і загадково, але водночас – і давало надію, що не все так погано, як зараз здається. Надію, яку він ще пару місяців тому сприймав як щось примарне, майже ілюзорне, проте суть якої йому розкрив інтерес до семантики та етимології слів: «надія» походить від «дія» і на виході дає «надійність»!
У чоловіка в голові блискавкою промайнуло:
– Виходить, довготерпіння – це теж своєрідна дія! Це те, що залежить від самої людини, що дається їй в руки самим Небом! І тільки від цієї людини залежить чи використати цей Божий «талан», чи зарити в землю. Тому-то Морок і боїться, щоб ми його не використовували, а добровільно відмовилися, піддавшись його нашіптуванням! Ні! Я не зарию те, що мені дало Світло, а буду вчитися його використовувати, нехай спочатку і не знатиму, як це робити правильно!.. Дій!
Як тільки Артур сказав останнє слово, то воно наче замкнуло якусь схему в його душі. Йому враз стало несила стояти під тією металевою зіркою, яка висіла над ним на стіні. Його ніби хтось звільнив з цього поста. Немовби він той караульний, час варти якого закінчився, бо прийшли розводящий і той, хто його має змінити. Мало того, він відчував, що навіть якби і спробував примусити себе силою волі стояти та чекати далі, то це вже було б ніщо інше, як тупа упертість.
Ноги самі пішли по сходах ганку ЦДЮТ униз, а в голові залунала слова молитви. І хоч він був ще кілька хвилин тому геть знесилений битвою з отією розтягнутою «вічністю», тіло було як побите, поперек ломило так, наче він цілий світловий день копав тверду землю, плечі боліли так, немов він на якийсь час спробував замінити Атласа й поклав на них небесну сферу, а ноги були якісь важкі й неслухняні, мов залізобетонні. Та з кожним кроком і з кожним словом молитви йому ставало дедалі легше.
Він пішов за якимсь внутрішнім компасом, який зараз діяв незалежно від свідомості. А коли його молитва зняла з нього кілька сотень кілограмів вантажу, то він зрозумів, що його автопілот веде його у бік парку Петра Шмідта і він уже підходив до рогу будинку культури імені Миколи Островського… До нього дійшло, що його вело в той бік, бо в глибині душі жевріло ілюзорне сподівання випадково побачити її десь по дорозі із дому чи додому.
Артур до сих пір ще не знав, де саме вона живе. Точніше, йому було відомо, в якому будинку, але він не знав номера квартири. Артур міг би розпитати про це когось із мешканців будинку у дворі, але йому не було відомо, чому саме не прийшла Оксана – можливо, вона вирішила порвати з ним стосунки і тоді його несподіваний візит до неї, без запрошення міг спричинити лише шкоду…
Думаючи над усім цим Артур уже дійшов до музичної школи і повільно простував далі, відстежуючи серед рухливих відвідувачок парку чи, бува, не з’явиться десь Оксана. На лавочці біля пам’ятника морякам-десантникам він побачив самотню маленьку фігурку, контури якої йому здалися знайомими. Він це відмітив для себе між іншим і продовжував шукати очима Оксану…
Але пройшовши метрів сім він мимохіть знову ковзнув поглядом по тій самотній фігурці і знову виникло відчуття досить знайомих контурів. Через це Артур уже не стільки роздивлявся рухливі жіночі тіла, скільки придивлявся до цієї фігурки. У нього виникло відчуття, що її вібрації чимось нагадали йому скульптуру сумної Русалоньки, розміщеної в гавані Копенгагена…
І раптом… раптом у його голові блискавично пронеслося:
– Так це ж сидить Оксана!..
Від такої думки він і зрадів, і розгубився водночас. Це було неймовірно – застати її тут нерухомою через півтори години від призначеного часу побачення! Якщо це вона, то чому знаходиться в іншому місці?! Проте, як це не дивно, а чим ближче він підходив, тим усе більше та фігурка дійсно перетворювалася на рідну Оксану. Він пригадав, що вже кілька разів бачив на ній такі ж жовті мокасини, таку ж футболку із широкими синіми смугами і сірі штани спортивного покрою…
Ноги враз забули про втому і понесли його до неї все швидше і швидше по косій доріжці, що вела до пам’ятника. А коли він був уже на відстані в кілька метрів від неї, то в нього після слів вітання вирвалося:
– А чому ти тут сидиш? Ми ж домовлялися зустрітися біля ЦДЮТ!
– Хіба там? Ми домовлялися про зустріч біля десантників!
– Та ні! Ми про це місце говорили спочатку, а потім поміняли його на будинку піонерів, щоб зменшити ризик зустрічі з Іваном!.. – не міг заспокоїтися Артур. – Я навіть на прощання показав тобі рукою піонерський салют!
– Піонерський?.. А я зрозуміла, що то ти показуєш віддання честі моряками! – сумно відповіла Оксана. – Я тільки тепер згадала про цю заміну місця…
І тут до Артура дійшло: Оксана не служила в армії, а тому і не звернула увагу на різницю між жестом піонерського салюту і відданням честі військовими. Виходить, що його намагання закріпити жестом-знаком перенесення міста побачення зробило зовсім протилежне! Чи не є це доказом втручання в їхні стосунки чиєїсь злої волі, яка своєю бісівською суттю була проти їхніх стосунків. Ось чому їм прийшлось обом на той проміжок часу, який вони провели в різних місцях в очікуванні одне на одного, спускатися і перебувати в страждалищах!..
– А чому ж ти до сих пір сиділа тут, адже від призначеного часу пройшло вже півтори години?
– Я просто не знала, що мені робити далі!.. – зізналася Оксана.
З того випробувального дня минуло ще чотири тижні. Артур і Оксана так само продовжували зустрічатися практично щодня. Після пережитого вони стали ріднішими. Але Оксана ще перебувала в стані заміжньої, хоча стосунки з Іваном, її першим чоловіком, давно вичерпали себе й треба було лише зробити зусилля, щоб оформити офіційне розлучення. Та її утримувало від такого кроку те, що мати Івана, Валерія Григорівна, була людиною із широкою натурою і намагалася всіх охопити крилами своєї душі й обігріти. Оксана ставилася до свекрухи з особливим пієтетом і молодій жінці не хотілося зайвий раз ранити її.
А те, що свекруха важко сприйме звістку про розлучення Оксани та Івана – у цьому вона ні на мить не сумнівалася, бо знала: Валерія Григорівна любить її не менше, ніж свого сина. Справу усугубляло ще й те, що свекруха кілька років тому стала хрещеною мамою Оксани. Тому вона ще дбайливіше ставилася до свекрухи і свого часу пристала на правила тієї «таємної гри», яку їй запропонував Іван. А полягала вона в тому, що коли подружжя приходило в гості до його батьків, то приховувало, що між собою Іван та Оксана стали далекими людьми. Вони лише грали щасливу родину. Грали так, ніби це одна із тих чисельних вистав, в яких подружжя брало участь як актори уже відомого читачу театру «Данко».
Та як не відтягуй момент розриву, але він рано чи пізно визріває і падає зі своєї плодоніжки. Так що його краще спіймати прямо в руки, ніж дозволити впасти під ноги в пилюку. Тобто, значно краще ввійти в резонанс із подіями і самим ходом життя, аніж їх ігнорувати чи ставитися недбало до тих чи інших строків. Не випадково давні римляни казали: «Ducunt volentem fata, nolentem trahunt» – «Слухняного фатум веде, неслухняного – тягне».
Оксана вирішила більше не йти наперекір долі. Вона переконалася: все на цій планеті має свої періоди і строки, своє зародження, розвиток, дозрівання і смерть – усі оті різні стадії дитинства, юності, зрілості й старості. І мудрість полягає в знанні послідовності цих періодів і розумінні ознак, коли один період перетікає в інший. Своїм жіночим єством вона відчула: за кілька днів перед Пасхою треба сказати про Артура Івану, а на саму Пасху – вже всій його родині.
Іван, коли почув цю новину, навіть зрадів. Адже намітився період, коли вони з Оксаною вже не будуть жити разом в однокімнатній квартирі, перестануть заважати одне одному, ранити енергетиками своїх аур – аур, які вже не об’єднані спільними справами. Іван зрадів ще й тому, що відчував на душі тягар певної провини перед Оксаною, хоч вона ні в чому його не звинувачувала.
Провина полягала в тому, що раніше Іван відводив їй роль такого собі придатка, своєрідного сателіта навколо планети його захоплень. Він не сприймав її як рівноправну супутницю на Дорозі Життя, в якої могла бути і якась своя улюблена справа, свій стиль і своє бачення тих самих речей. Тому протягом кількох років він і намагався її підігнати під своє бачення сімейних стосунків:
– Ти погодилася стати мені дружиною. Тому повинна з усіх сил допомагати мені займатися моїми справами, бути моєю помічницею в реалізації моїх задумів! – врозумляв він дружину.
А коли творча натура Оксани подавала свій голос, творчо проявляла себе і «виходила за межі його програми», то Іван починав злитися:
– Ти нічого не розумієш, а починаєш щось витворяти, чинити отсебятіну!
Оксана перші роки намагалася сумлінно виконувати такі «інструкції». Та дедалі частіше стали з’являтися моменти, коли вона починала задихатися через те, що справжній її натурі не давали можливості проявлятися. І вона спочатку підсвідомо, а потім – уже свідомо давала волю своїй творчій уяві. І саме це більш за все не сподобалося Івану. Не сподобалося настільки, що він перестав з нею розмовляти. Біля року їй доводилося жити в однокімнатній квартирі мовчки поруч з тим, у кому вона раніше не чаяла душі. Жити до тієї зустрічі з Артуром біля кафе «Актор». Жити, відстоюючи своє право на творчість.
Іван усвідомлював, що чинив насилля над її душею, прагнучи її творчу потенцію направити в те русло, яким керував він і в якому всі лаври належали б йому. У його душі боролися два початки: великодушний і щедрий митець протистояв істоті, яка прагнула, щоб усі визнавали лише її, поклонялися їй наче якомусь язичницькому богові, ставили її в центр свого життя. І хоча в останні кілька років усе більше перемагала ота потвора, але його душа розуміла, що те, що він чинить – негарно. Саме тому справжній Ігор зрадів, коли зрозумів: Оксана буде вільною. Зраділа й ота потвора, яка намагалася її зігнути. Але вона зраділа з іншого приводу: їй не вдалося зламати Оксану, проти вона вже й сама втомилася від цього довготривалого протистояння, а йти далі жінка буде вже не з ними – не з Іваном, і не з нею, справжньою його господаркою, як вважала вона.
Після розмови з чоловіком на Оксану чекало найважче для неї: розповісти про нову в її житті людину Валерії Григорівні. Жінка розуміла, що про своє рішення їй треба сказати не окремо свекрусі, а поставити до відома одразу всіх членів родини – батька Івана, його сестру та бабусю. Та зізнатися в цьому перед іншими родичами Івана для неї не було такою проблемою, як сповістити про це її хрещену маму. Оксана вирішила сказати про зміни у своєму житті на Пасху, бо з попередніх років знала: у цей день за святковим столом зберуться усі члени родини і всі про все дізнаються одночасно, ніхто не залишиться поза увагою.
Оксана гадала, що правильніше було б, якби про таку зміну сповістила не лише вона, а разом із Іваном. Та він не підтримав цієї дії – певно, не хотів псувати стосунки з мамою, хоча саме він і був більш винний у їхньому віддаленні з дружиною. Довелося їй «викликати вогонь на себе»…
Коли Оксана вже знала, що в цей день члени родини чоловіка вирішили сісти за стіл о 12-й, то домовилася з Артуром про зустріч о 14-й. Жінці здалося, що двох годин від початку застілля їй вистачить, щоб побути з родиною чоловіка, сказати про зміни в її житті і встигнути дійти до Артура. Він мав її почекати на Приморській площі, у задушевній розмові із чайками та дядьком Нептуном.
Вона хотіла швидше звільнитися від неприємної «місії», щоб решту дня провести разом із близькою людиною. Та все складалося немовби наперекір її бажанню. І чим більше зусиль вона вкладала у те, щоб родина вчасно сіла за стіл, тим повільніше все рухалося. У Валерії Григорівни, яка вирішила зробити стіл якомога святковіше, усе в цей день валилося з рук, наче жінка передчувала неприємну для себе несподівану звістку. Вона затіяла зробити свій коронний пиріг зі сливами та грецькими горіхами, але виявилося, що не вистачило борошна й довелося свекру збігати за ним у магазин, а заодно дещо докупити із продуктів. Івана вона довго просила набити горіхів, а він усе зволікав, бо хотів додивитися по телевізору довгоочікуваний бойовик із Джекі Чаном. Ірина, сестра Івана, теж не допомагала матері по кухні, бо також прилипла до екрану.
Оксана заходилася швидше начистити картоплю на всю родину, поставила її варитися, начистила цибулі й зробила засмажку, швидко повідшукувала у «амбарі» (як жартома називали комору) бутилі з консервованими огірками, помідорами і банку з баклажанами, повідкривала їх, порізала огірки і все порозкладала по тарілках. Потім вона нарізала хліб, довго шукала несподівано зниклу святкову скатертину, розклала стіл, попросивши для цього допомогу в Івана, а потім почала переносити з кухні в залу страви.
Але як вона не поспішала, а все робилося повільно, дуже і дуже повільно!.. Свекруха затримувалася із приготуванням не лише пирога, але також із м’ясом і навіть з компотом. Потім усі якось довго шукали одяг, щоб переодягнутися до святкового столу. Сіли всі вже майже о чверті на п’ятнадцяту!..
Оксана все чекала слушного моменту, щоб сказати головне, заради чого вона прийшла. Але і тут усе було наче проти того, щоб її слова були сказані в цій родині в цей святковий день. І коли напруга в Оксані досягла максимуму, а стрілки годинники підійшла до позиції «пів на шістнадцяту», вона вирішила більше не чекати такий момент, а сама встала й почала:
– Я теж хочу привітати всіх з цим найбільшим християнським святом і побажати всього найкращого! А ще я хочу сказати про ту зміну, яка кілька тижнів тому відбулася в моєму особистому житті…
– Щось погане чи навпаки добре? – вирвалося у нетерплячого Інокентія Євдокимовича, батька Івана.
– Почекай, дай Оксані висказатися, – поспішила їй на допомогу Валерія Григорівна, здогадуючись, що те передчуття, що переслідувало її в останні місяці таки її не обманювало: має трапитися якась значна зміна в родині!
– Я думаю, що ця зміна не стільки погана, скільки назріла самим ходом речей: ми з Іваном подаємо на розлучення, бо наші з ним стосунки вичерпалися і я тепер хочу пов’язати свою долю з іншим чоловіком.
– З ким саме?.. – розбито запитала Валерія Григорівна.
– Його звуть Артуром і познайомилися ми з ним на репетиціях у театрі «Данко», – розпочала вона.
Оксано стисло розповіла про нього і про те, що саме їх поєднало. Ірина та Іван слухали її не дуже уважно. Сестра навіть була трохи роздратованою, що застілля дещо затягується, а вона хотіла з ним закінчити швидше, щоб включити продовження свого улюбленого серіалу «Твін Пікс». Івану було не зручно слухати про іншого чоловіка в житті його вже «напівколишньої» дружини в присутності матері. Свекор же був досить далеким від усіх тих потрясінь душі, які пережила невістка і про які довго намагалася замовчувати. І лише одна Валерія Григорівна вислухала все уважно і промовила:
– Ну що ж, спочатку у мене було лише двоє дітей – син Іван і донька Іринка, потім додалося ще двоє – Оксана й Віктор, а тепер ще додався Артур. Нічого страшного, просто сім’я дещо розширилася.
Оксана полегшено зітхнула. Усі враз відчули, що ця важка розмова добігла свого логічного кінця і змогли нарешті розслабитися, а головна її героїня тепер могла бути вільною, з почуттям виконаного обов’язку.
Усі встали з-за столу, бо вже нікому не хотілося їсти. Валерія Григорівна, Оксана та Ірина знесли все на кухню, помила посуд, нашвидку перевзулася, одягла легкий плащ, накинула легкий шарф і побігла на Приморську площу…
Артур прийшов на умовлене місце хвилин на 15 раніше зазначеного строку. А коли ж підійшов час зустрічі і включився своєрідний таймер, то йому нелегко давалася кожна наступна хвилина очікування. Але він відчував, що хоч і важко, дуже повільно, проте процес поєднання його долі з Оксаною іде в потрібному напрямі. Він розумів, що якісь геть не світлі і далеко не слабкі сили знову роблять спроби роз’єднати його з нею. Він що називається «знав», що трапилося щось не залежне від неї і що йому просто треба набратися отого довготерпіння й дочекатися її. Дочекатися, не зважаючи ні на що, і тоді все роз’ясниться…
Коли він чекав на Оксану біля ЦДЮТ чотири тижні тому, то йому було значно важче, ніж у цей день. Напевно, саме тоді він отримав свій перший, так би мовити головний, принциповий досвід у довготерпінні. Тоді в ньому він сам і, певно, хтось із друзів-небожителів, заклали фундамент під цю таку важливу якість як довготерпіння. І ця якість ма́ла стати зброєю в їхньому подальшому спільному житті, перерости в щось схоже на мистецтво протидіяти темним силам.
Сьогодні Артур міг дивитися на процес очікування-терпіння, перебуваючи не тільки всередині його, а ще і збоку. Інтуїтивно він відчув, що значно легше чекати, коли думати не одразу про всю, до того ж зовсім невідому йому за розміром «відстань у часі», а розбивати її на маленькі шматочки хвилин у п’ять кожний. Так він і дочекався в той день Оксану, хоча довелося бути на місці зустрічі значно довше, ніж у той день: минуло дві години і кілька хвилин, доки Артур не побачив рідну фігурку, на якій вітер з моря жартівливо й по-дружньому розвівав синій плащ, біло-голубий шарф, а також світло-каштанове волосся.
Він дочекався її, хоча звичайна логіка настирно переконувала його: немає сенсу чекати на неї так довго, адже минає година і двадцять хвилин, година і тридцять хвилин, година і сорок хвилин… дві години, дві години і п’ять хвилин…
Коли Артур побачив Оксану, то його, немов льотчика – катапульта, кинула якась невидима пружина назустріч їй. Відстань між ними швидко скорочувалася і як уже залишалося метрів п’ять, він спокійним голосом запитав:
– Щось трапилося?
– Ти знаєш, ніби так і ніби ні!.. Я наче потрапила в якийсь зачарований простір, де все було тягучим і в’язким. І здавалося, що чим сильніше я намагалася прискорити події, тим вони ще сильніше уповільнювалися!
І Оксана переповіла йому про події в родині Івана, а потім промовила:
– Чесно кажучи, я вже й не надіялася, що ти мене дочекаєшся. Точніше, майже не надіялася, бо таки минуло багато часу. Але десь на самій глибині свідомості жевріло зовсім маленьке сподівання.
– Розумію. Мені здалося, що сьогодні я краще зрозумів силу, яка криється у слові «довготерпіння». Я пригадав слова, які не дуже давно мені процитував Анатолій. Це слова Павла із «Нового Завіту»: «Любов довготерпить».
– Я чула ці слова. Кілька років тому я ходила на курси вивчення Біблії, які в Бердянську влаштували адвентисти і які вів Павло Кулаков. Він присвятив окрему лекцію темі любові – любові в широкому розумінні: Бога до людини, людини до Бога, людини до людини і так далі. Це із Першого Послання коринтянам, розділ тринадцятий, де Павло роз’яснює, що ж таке любов.
– Так-так! Сюди ж можна відвести і любов людини до тварин, рослин, різних духів природи – стихиалей. Мені здалося, що Провидіння сьогодні глибше відкрило переді мною суть Божого Промислу щодо людини і не тільки.
– І що саме? – з інтересом запитала Оксана.
– Це як терпіння щодо власної дитини, яка може чинити різні шкоди – від малих до все більших. Це терпіння, іноді розтягнуте на десятки років. Терпіння до кінця, без визначення строку – доки дитина виросте не тільки фізично, а й духовно і не зрозуміє, що чинити щось, не зважаючи на інших – це завдавати їм болю й страждань. А на дні довготерпіння лежать мудрість, свобода, звільнення нас від духовного невігластва та від гріховних ланцюгів і можливість творити!
– Інакше кажучи, як Бог тривалий час терпить усі наші недоліки і веде нас шляхом їх подолання, так і ми маємо теж саме робити щодо інших та і себе самих, коли зіштовхуємося зі Злом, на яке нас штовхає Пітьма… – мовила Оксана.
У той пасхальний день ні Артур, ні Оксана навіть не здогадувалися, яким важливим на подальшому їхньому, вже спільному шляху стане довготерпіння!..
Біла Церква, 09.01.19, ср., 02:55. – 07.03.19, чт., 11:38.