Доля привела спартаківця Миколу Лютого з берегів річки Гайчур на береги ріки Рось. Привела у край, який у давнину, за часів господарювання київських князів, входив до складу Русі – держави, що московитські імперські «історики» потім «перехрестили» на Київську Русь, наче була ще якась Русь окрім цієї…
Микола у свої неповні 18 років опинився у Білій Церкві, бо вирішив навчатися в БНАУ – Білоцерківському національному аграрному університеті. Звісно, він міг би вчитися на ветеринара десь ближче до рідного Гуляйполя – у Харкові чи навіть Дніпропетровську. Проте в Білій Церкві вже давно, ще з часів свого заміжжя, жила його тітка – тьотя Ніна, рідна сестра батька. Вона намагалася не поривати із малою батьківщиною. Приїздила на землі колишньої махновської вольниці бодай раз на рік, щоб провідати рідних, пройтися рідними вуличками, згадуючи роки дитинства й шкільної юності. Рідне Гуляйполе продовжувало її притягувати і через неповні три десятки років, проведених на Київщині. Запах степової трави, широкі простори, високе небо і ще щось невловиме ніби заряджало її новими силами на цілий рік, до наступної відпустки.
Тьотя Ніна знала про мрію Миколки (так вона звикла його називати ще з його дитячих років) лікувати тварин. Бачила те, що він любив дивитися передачі й фільми про наших менших братів, цікавився різними породами худоби, собак, котів, кролів. Тому вона і запропонувала племіннику вступати на навчання в Білу Церкву, запропонувала жити не в гуртожитку, а в них удома. Адже вона тепер мешкала удвох із чоловіком, дядею Володею, у двокімнатній квартирі, а їхні син Артем і дочка Людмила жили в Києві. І до того ж мешкала тьотя Ніна не просто у Білій Церкві, а на Піщаному масиві, у кількох хвилинах ходьби від трьох корпусів БНАУ, в яких навчаються студенти-ветеринари.
Це давало Миколі немалі переваги: йому не треба було витрачати зайвий час на дорогу до університету і назад; йому ніхто не заважав учити уроки, як це досить часто траплялося з тими, кому випадало «щастя» жити в галасливому студентському гуртожитку. У нього не було проблеми з тим, щоб думати про їжу, бо він їв разом із родиною тьоті – вона з радістю узяла на себе клопоти по харчуванню племінника, знаючи про цю проблему студентського життя і з власного досвіду, і з досвіду чоловіка та обох дітей.
Користуючись таким дарунком долі, Микола займався не тільки навчанням, а витрачав вільний час то на походи на вистави і концерти в місцевий театр, де була чудова трупа на чолі із В’ячеславом Усковим, то ходив на концерти класичної музики в Будинок органної та камерної музики, яким опікувався Володимир Клюєв, то відвідував різні заходи у стінах Центральної бібліотеки, якою керувала Людмила Чупак, то іноді поспішав до Палацу Культури «Росава», де було основне місце проведення концертів у місті на Росі.
Це був не повний перелік тих місць, де час від часу бував Микола. Але найбільше вільного часу витрачав Микола на читання художньої літератури. Цьому хобі він себе присвятив ще з третього класу, коли їхній класний керівник організував екскурсію до Гуляйпільської районної дитячої бібліотеки для дітей. Він став її постійним читачем, а у восьмому класі почав відвідувати і центральну районну бібліотеку імені Василя Діденка – відомого гуляйпільського поета-шістдесятника, автора тексту популярної пісні «На долині туман». Микола знав, що зазвучала вона на весь Радянський Союз у виконанні талановитого співака Миколи Кондратюка і про неї не забули і в наш час.
Любила читати і родина батьків Миколи – мама Зоя та батько Іван. Мама любила читати книги про кохання і про біографії видатних людей, батько хворів на читання детективів та книг історичної тематики. А Микола мав найширший спектр уподобань: фентезі, наукову фантастику, науково-популярну і пригодницьку літературу, книги про мандри, класику і ще деякі інші книги. І хоча коло уподобань членів родини суттєво різнилося, час від часу Микола і його батьки ділилися один із одним цікавими місцями у творах, обговорювали їх.
Юнакові подобалися такі моменти життя їхньої родини. Особливо йому імпонувало те, що батьки не ставилися до його роздумів зверхньо чи поверхнево, не намагалися вчити його уму-розуму, а вдумливо входили в діалог з ним. Батьки зі свого боку раділи, що син не лише любив читати, а мав жвавий розум і прагнув розібратися в мотивах вчинків героїв, ставив не по роках серйозні запитання на кшталт духовної потенції героя та його значимості для розвитку людства.
Судження Миколи не були штампами і він не любив твори, мета яких – убити час або розважитися заради розваги. Йому більше припадали до душі книги, де автор або ділився з читачем власним досвідом чи досвідом із життя інших людей, або ж робив спроби дослідити художнім методом той чи інший бік людської душі, соціального явища…
Микола був щасливий, що і в родині тьоті Ніни теж любили читати – і вона сама, і дядя Володя, і їхні діти. Удома в них була непогана бібліотека. І юнак задався метою: поки вчитиметься у Білій Церкві він прочитає якщо не всі книги їхньої родини, то принаймні значну їх частину. Тому він витрачав більшу частину свого вільного часу не на бездумне «плавання» в бездонних глибинах Інтернету, як це робила переважна більшість його ровесників, а на читання живих книг.
Він ставився до книг з повагою і дбайливістю, казав, що вони йому у певному сенсі чимось нагадують живих істот. Коли Микола виривався на Гуляйполе, то обов’язково брав із собою в дорогу із бібліотеки родини тьоті одну-дві книги, щоб не марнувати час в очікуванні потягу чи під час поїздки у вагоні.
Так сталося і цього разу. Микола взяв пару книжок: «Одіссею капітана Блада» Рафаеля Сабатіні і один із томів зібрання творів Миколи Гоголя. У тьоті Ніни були всі сім томів цього класика, перекладені на українську мову й опубліковані видавництвом «Наукова думка». Микола вирішив прочитати їх усі, але не підряд один за одним, а з деякими проміжками у часі. Він знав, що тужава проза Миколи Васильовича містить в окремих творах вагоме містичне навантаження. Це й притягувало Миколу до творів Гоголя, вимагало бути обережним і переварювати (так би мовити, допереживати) прочитане поступово.
Йому закарбувалися слова шкільної учительки Ірини Володимирівни, з якою він час від часу обговорював деякі книги, які його «зачіпали» за живе. Це бувало після останнього уроку, на який припадав її предмет зарубіжної літератури. Ці слова тоді стосувалися не Миколи Гоголя, а «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі.
– Колю, звісно, нас може зацікавити подібне бачення світу і те, як воно було відпрацьоване до деталей. Але не треба забувати, що це лише плід творчої уяви видатного майстра художнього слова. А без уяви митцю просто неможливо створити повноцінний і водночас цікавий твір.
– Тобто, цей твір не треба сприймати інакше, як чисто «художній продукт»? – уточнив Микола.
– Так, саме так! Тому не варто цю «Комедію» сприймати як оповідь про щось реальне, це лише твір мистецтва, де головне – плід вигадки видатного митця, наслідок роботи його творчої уяви.
Подібні ж судження мала Ірина Володимирівна і щодо містичних моментів у творчості Миколи Гоголя та інших письменників, які так чи інакше зачіпали подібну тематику у своїх творах…
– Гоголь навіть про звичайні речі писав так, що підбирав незвичайні слова і робив їх цікавими. Цим і пояснюються, що для художника слова потрібна уява. А чим більший масштаб письменника, тим більш оригінальною і широкою може бути його уява.
Юнак мав глибоку повагу до цієї вчительки через те, що вона витрачала немало вільного часу на розмови з ним і відкрила дуже багато нюансів у літературі. Проте десь на рівні підсвідомості він відчував, що логіка вчительки щодо містики дещо однобока…
Потяги, на які найчастіше Микола брав квитки до Запоріжжя, були із Ковеля або із Львова до Новоолексіївки. Цей потяг був зручний у всіх відношеннях – і щодо посадки, і щодо висадки. Адже з цим потягом не треба було чекати відправлення на залізничному вокзалі, як це траплялося у випадках, коли в теплий сезон не вдавалося взяти квитки на цей потяг і доводилося брати на ті, що проходять через Білу Церкву вночі. А тоді треба було значно раніше (поки ще ходять останні маршрутки) сідати на чотирнадцятий рейс, який має зупинку біля самого будинку тьоті Ніни і йде повз Піщаний масив аж до самого залізничного вокзалу. А потім ще години півтори, а то і більше чекати на свій потяг на вокзалі.
Сьогодні Микола теж зміг купити квиток лише на потяг, що проходить через це місто вночі. Микола у таких випадках завжди намагався вийти з дому із запасом часу і не сідав на останню маршрутку, бо її могло і не бути. У нього було кредо: краще посидіти спокійно, без нервів, зайву годинку на вокзалі, ніж сидіти до останнього вдома, а потім нервувати: чи встигне він на потяг? Та й з ним були книги, а коли читаєш щось цікаве – час летить непомітно.
Микола сів на вільне місце в залі очікування, витягнув томик Миколи Гоголя й почав читати книгу не з самого початку, а одразу з повісті «Портрет». Це був той твір, який він читав останній раз досить давно. Його хотілося перечитати в першу чергу. Повість тоді на Миколу справила сильне враження і він про неї думав як про один із найбільш містичних творів цього класика. Коли Микола закінчив читати цей твір в останній раз, то не міг відігнати від себе відчуття, що ця повість була не стільки плодом уяви письменника-містика, скільки описувала якісь реальні події.
І ось Микола читає твір свого геніального тезки і радіє при цьому, що тепер можна читати цього письменника рідною мовою, а не мовою імперії, до якої він мав звертатися, щоб його могли в Росії «почути» якомога більше людей. Через півтора століття Миколі Васильовичу «повернули» його рідну мову і Миколі здалося, що твори цього письменника лише виграли від такої метаморфози і стали ще більш яскравими та мали ще сильніший вплив на душу юнака.
Микола співпереживав разом із молодим Чартковим, серце якого почало сильніше колотитися, рот розкрився, а дихання з переляку перехопило, доки він з-за ширми спостерігав, як старик-фантом із обличчям бронзового кольору і неприємно-живими очима, одягнутий в якійсь широкій азіатській рясі, сидів біля ніг художника і розгортав кощавими руками загорнуті в синій папір червінці. А як тільки молодий митець судорожно схопив один довгастий стовпчик із надписом «1000 червінців», що відкотився далі від інших, і переживав, чи не помітив цієї крадіжки господар золота із портрету, Микола почув чийсь делікатний голос:
– Молодий чоловіче, добрий вечір!
– Добрий вечір, – механічно відповів Микола.
Хоча юнак і був поглинутий читанням що називається «з головою», але не поривав і свого зв’язку із вокзалом. Не поривав, бо за якихось 45 хвилин він мав би виходити із зали. Юнак це мав зробити хвилин за 7-10 до приходу потяга, бо на платформу треба було виходити через надземний перехід. Тому він на всяк випадок через кожну сторінку поглядав на свій наручний годинник: так він був більш упевнений, що не забудеться і не зачитається, а буде «в потоці подій».
– Чи можна Вам задати кілька запитань?
Микола кивнув головою на знак згоди і повернув обличчя у бік чоловіка, який задав це запитання і який перед цим привітався. Він сидів зліва від юнака через одне пусте місце. Це був чоловік років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти. Він був з невеликою бородою і вусами, в яких уже були помітні перші ознаки сивини. На голові в нього була темно-зелена в’язана шапочка, на носі сиділи окуляри в легкій оправі. Одягнутий він був теж у темно-зелену куртку-«аляску», у брюки захисного кольору і в коричневі берці. Через окуляри за Миколою з інтересом спостерігали сіро-зелені добрі й розумні очі.
– Дмитро Павлович, – представився він.
– Микола, – спокійно відповів юнак.
– Мені здається, що я знаю книгу, яку Ви читаєте. Тому й вирішив познайомитися з Вами. Адже це один із томів Миколи Гоголя, чи не так? – промовив чоловік.
– Так, це четвертий том семитомника.
– Значить, я не помилився! – радо відреагував чоловік. – А який саме твір Ви зараз читаєте?
– «Портрет»…
– О, а яку саме частину? – пожвавішав пан Дмитро.
– Першу… – відповів юнак, і собі починаючи проявляти інтерес до несподіваної розмови. – Ви, певно, непогано знайомі з цим текстом.
– Це одна із моїх улюблених повістей!.. – не забарився з відповіддю чоловік. – Я не раз читав і цей твір Миколи Васильовича, і багато інших!..
– Ясно, – промовив юнак.
– А повість складається з двох частин, бо кожна з них писалася з різною метою: перша частина показувала, як на митця прагне вплинути нечисть, щоб його збити з правильного шляху; друга частина мала попередити читача про ту індивідуальну відповідальність, яку несе митець за свою творчість.
– А точно! Повість наче має дві іпостасі… – міркував уголос Микола.
Розмова швидко набула невимушеного характеру й була схожа на бесіду двох старих знайомих. Дмитро Павлович виявився інженером-електриком і в останні роки працював на заводі «Еталон». Читання було його давнім хобі. І Миколу дуже порадувало, що його співрозмовник був не стільки «всеїдним книгопоглиначем», скільки своєрідним гурманом у цій царині. А Микола Васильович був у нього на особливому рахунку, бо чоловік любив читати містичні твори. Микола у свою чергу розповів трохи про себе та про те, як «захворів» на пристрасть до читання книг…
Обидва співрозмовника зраділи, коли виявилося, що вони чекають одного потяга. А потім з’ясувалося, що і вагон у них був один, а в ньому місця були в одному відсіку: в чоловіка – нижня поличка всередині купе, а в Миколи – нижнє бокове. Чоловіки прилаштували свої речі, сіли на бокові місця і ще деякий час тихенько поговорити, поки сусіди уважно розглядали усі ті сюжети, які їм пропонувалися диспетчерами снів у цій поїздці.
Виявилося, що Дмитро Павлович був переконаним, що Микола Гоголь нічого не вигадував заради вигадки, аби справити на читача сильне враження. А коли Микола йому переповів свої розмови на містичні теми з Іриною Володимирівною, чоловік промовив:
– Навіщо авторам авторитетним і такого високого рівня витрачати стільки часу на описи вигаданих вимірів? – задав він риторичне запитання. – І головне – йти на конфлікт з епохою і значною частиною читачів, які бажали так би мовити нормальної, «вирівняної творчості». У них не було потреб виділятися серед інших митців, і лізти для цього в якісь «містичні джунглі», намагаючись ними справити на читача особливе враження і тим самим мати популярність, славу.
– Я теж до цього схиляюся! – зрадів Микола.
– Швидше, навпаки – Гоголь щось із баченого і чутого ще й приховував. – продовжив чоловік. – Та і Данте Аліг’єрі багато чого із того, що він дізнався у своїх мандрах – не вніс у свою «Комедію», бо його сильно обмежував розмір і канони написання цього твору.
– А точно! Я про це вже десь читав, але якось призабув! – зрадів юнак.
– А ще я можу розповісти про випадок, який для мене особисто став важливим доказом того, що оті виміри, про які описував Микола Васильович, – таки є!.. – вів далі супутник Миколи.
– Розкажіть, будь ласка!
– Добре, слухайте. Трапилося це з моїм молодшим братом Віталієм. Свого часу він досить глибоко занурився в релігію і побував у кількох різних конфесіях…– розпочав пан Дмитро.
– А в яких саме? – вирвалося у Миколи.
– Я вже всіх і не пригадаю. Пам’ятаю, що був він був біля року у кришнаїтів (вони себе називали вайшнавами, поклонниками Господа Вішну), торкнувся трохи буддизму, мав справу з баптистами, а потім біля трьох років мандрував з братами однієї із нових християнських місіонерських церков, де набув досить багатий містичний досвід.
– Цікаво! А як це стосується Миколи Гоголя? – запитав юнак.
– Я Вам зараз розповім, як я провів таку паралель. Але треба буде набратися трохи терпіння, бо це буде зрозумілим у самому кінці. Отже,було це десь улітку 1992 року в місті Новосибірську. Мій брат Віталій зі своїм другом Віктором перебралися із міста Ростова-на-Дону спочатку проповідувати у Волгоград, а звідти – перелетіли в Новосибірськ. Там вони найняли кімнату у приватному секторі й періодично зв’язувалися по телефону з подругами, які вирішили скласти достроково й приєднатися до друзів. Коли прилетіла перша з них – Діна, – то вони ще могли якось розташуватися у знятій кімнаті. Коли ж мала прилетіти друга подруга – Катерина, – то друзі пішли приватним сектором шукати кімнату для дівчат. Отут і трапилося те, заради чого я все це почав розповідати.
– Так-так, я слухаю! – затамував подих юнак.
– В одному будинку жив самотній чоловік років тридцяти. Віталій запам’ятав, що його звали Юрієм. Виявилося, що він жив не у власному будинку, а в будівлі якоїсь фірми, яка купила двір і дім з метою розводити хутрових звірів. Він прийняв друзів на одну ніч і сказав, що надовго не може їх поселити до себе. Але на кілька ночей він зможе поселити друзів, доки вони будуть шукати собі житло. Друзі залишили свою кімнату для Діни й Катерини, а самі прийшли переночувати до Юрія. Розговорилися й гостинний господар зізнався, що сам він із Ставропольського краю і опинився в Новосибірську несподівано для себе: фірма оголосила конкурс зоотехніків, які розуміються на хутрових тваринах, а він його виграв і перебрався через пів-країни, на відстань у три тисячі кілометрів.
– І що ж його штовхнуло на такий вчинок? – поцікавився юнак.
– А трапилося ось що. Юрій працював в одному із колгоспів головним зоотехніком. У нього в друзях були голова колгоспу і головний агроном. І якось він дізнався, що його дружина зраджує йому разом із його другом-агрономом, а інший його друг – голова, – знав про ці стосунки, але мовчав. Юрій до цього служив в Афганістані й мав загострене почуття справедливості. Тому він дуже образився на всіх – на дружину, на агронома і на голову. Він скупив у місцевому магазині і в сусідньому селі все, що було алкогольне – коньяк, горілку, вино, пиво. Юрій закрився у своєму будинку і чотири доби безвихідно пив, намагаючись залити свій біль спиртним і не закушуючи, бо про їжу не подумав, а потім уже не мав ані грошей, ані бажання когось бачити.
– Та ну! Нічого собі!.. – хитнув головою Микола.
– А на п’яту добу, рівно о двадцять четвертій нуль-нуль, трапилося несподіване й жахливе для Юрія: ні з того ні з сього враз піднімається за вікном буря, а чоловік чує, що його хтось гукає на ім’я! Якийсь внутрішній голос йому підказав, що йому ні в якому разі не можна ані дивитися на тих, хто його гукає через вікно, ані пробувати з ними заговорити. У будинку була ікона і сокира й він схопив у ліву руку образ, а в праву – зброю і так ходив по хаті всю ніч. Він молився тими молитвами, що знав, а також своїми словами. Цей двобій тривав чотири з чимось години, доки не проспівали треті півні!
– Тобто, це правда, що говорять про третіх півнів і те, що нечисть зникає після їхніх співів? – здивувався Микола.
– Певно, що так, бо Юрій нічого не вигадував, а розповідав про те, що сам пережив!.. Отже, після третіх півнів ураз усе стихло й чоловік зрозумів, що він врятований. Знесилений він упав на диван і заснув намертво.
– Можу собі уявити! Прямо якийсь співзвучний «Вію» сюжет – ні дати, ні взяти! – тихо, але збуджено промовив Микола.
– Так, у мене була та ж аналогія. У чоловіка було страшне переживання, яке рідко кому випадає на долю!.. Після цього Юрій уже не міг залишатися у цьому селі й вирішив переїхати подалі від отих зрадників – друзів і дружини. Тут він від когось і дізнався про той конкурс на вакантну посаду хутрового зоотехніка. А коли пощастило виграти його, то й перебрався на нове місце, де в нього тепер було одночасно і житло, і робота.
– І що, більше нечисть його не турбувала? – запитав юнак.
– Я ще не до кінця розповів про все. Коли мій брат почув цю оповідь з вуст господаря, то в нього із глибин душі виринули слова до Юрія: «Вам більше не можна зовсім пити. Ви були вже на межі між цим світом і Пеклом. І нечисть уже приходила за Вами. Те, що Вам у ту ніч удалося відмолитися – не означає повного порятунку, це була лише тимчасова й проміжна перемога!..»
– Я теж одразу так подумав! – промовив Микола.
– І уявіть собі: на наступний же день трапилося таке, що Юрій проігнорував це попередження, яке, певно, казав йому не стільки мій брат Віталій, скільки саме Небо – мені брат сказав, що потім нерідко згадував ті свої слова і був упевнений, що сказав їх не стільки сам, а скільки хтось це мовив через нього…
– Розумію… – промовив Микола.
– Так ось. Друзі вимушені були попроситися до Юрія переночувати на наступну ніч ще раз, бо не встигли відшукати нове житло. І тут до Юрія приїхало троє чи четверо армійських друзів, з якими він проходив службу в Афганістані. Усі вони служили там офіцерами. У Юрія у вузі була воєнна кафедра, тому він після його закінчення мав звання офіцера запасу. Друзі випили, розтопили баню, яка була у цьому ж дворі, а потім між ними була якась «розбірка», вони посварилися і побилися. Мій брат і Віктор в їхні справи не вмішувалися, але в душі наче щось обірвалося: Юрій проігнорував попередження і залишився без захисту Неба.
Дмитро Павлович трохи помовчав, а Микола не хотів його квапити. Через пів-хвилинки чоловік продовжив:
– На наступний день друзям і двом дівчатам пощастило знайти нове житло одразу для всієї їхньої малої общини. А третій сестрі вони повідомили лише координати попередньої квартири і цього Юрія, а нової адреси повідомити не встигли. І коли вона через кілька днів прилетіла, то спочатку їх шукала за старою адресою. І тут вона дізналася, що буквально на наступний день, як друзі з ним розпрощалися, він залишився вдома сам і… згорів!..
– Та Ви що!!! – ледь не викрикнув Микола, але вчасно згадав, що вони перебувають у нічному вагоні, де вже всі спали.
– У тому-то й річ! Це вже коли третя подруга – Ірина, – відшукала свою общину на новому місці (бо для неї вони залишили свою адресу в хазяйки орендованої кімнати) й розповіла, що дізналася, то вони зіставили дні й зрозуміли: трагедія сталася через кілька годин, як вони розпрощалися з Юрієм. Міліція дізналася, що Юрій мав у крові алкоголь, бо випив ще після того, як була сварки з офіцерами. Коли він залишився сам, то приліг у ліжко, запалив сигарету і… заснув. Від непогашеної сигарети загорілася постіль, але Юрій так і не прокинувся. Разом із ним учаділи в будинку і дві чотиримісячні кавказькі вівчарки, яких вирощували для охорони цієї ферми!..
– Та-а-а-а-к, дійсно жарти з Пеклом погані! – промовив уражений почутим юнак.
Співрозмовники побажали один одному добрих снів і незабаром лягли спати. Супутник швидко провалився у сон…
Але Микола заснув не одразу, бо ще згадував і переварював почуте. Якщо таке могло трапитися з людиною насправді, то, дійсно, цей письменник міг писати не вигадане. І переконався юнак у цьому випадково, перечитуючи Миколу Гоголя…
Потяг 226«Бердянськ – Київ», 11.11.18, нд.,
м. Біла Церква, 20.01.19, нд., 18:45.