Сергію Литвиненку
«Мармуровий ангел…» Чомусь 25 листопада 2018 року в голові Ігоря цілий день крутилися кілька уривків із пісні з такою назвою з репертуару московського гурту «Мастєр». Вони почали спливати, коли він почув у новинах про події цього ранку у Керченській протоці. Ця новина застрягла в його свідомості й витіснила все інше, запалала жарким багаттям в його серці. «Пепел к пеплу стремится, / Тень приходит за тенью. / От огня не укрыться…».
Сусідня імперія здійснила черговий акт агресії по відношенню до України. Прикордонники РФ відкрили вогонь по трьох українських кораблях і захопили їх. Пригадалася його поїздка на Азов у Бердянськ, де він закохався у це тепле море. «Когда заплакал мраморный ангел / Покров тишины был грозою разорван…».
Шестеро українських моряків були поранені, зокрема, двоє перебувають у тяжкому стані. Усіх 24 моряків на два місяці взято в полон («арештовано судами у Криму»). «Когда заплакал мраморный ангел / Печати грехов проступили на лицах…». Обуренню зухвалістю «молодших братів» не було меж!..
Лише на другий день Ігор зрозумів, чому ця пісня була луною його роздумам. Зрозумів, бо пригадав події майже десятирічної давнини, які певним чином були скаталізовані цією піснею.
Ігорю подобалося місто, в якому він на той час мешкав уже шостий рік. Він тут відчував себе досить комфортно, бо місто було і не метушливим, і мало своє неповторне обличчя. У ньому всі рецептори юнака відчували подих історії. Цей подих сприймався і на смак, і мав якийсь дивний запах, який йому нагадував чи то пожовтіле листя, чи то старезний папір. А ота неметушливість у різних проявах життя і допомагала краще відчувати цю історію, яка згустками туману більше трималася на певних місцях. І таких місць Ігор відчував по місту немало…
Ігор був радий, що його шкільний друг і односелець Василь загітував його поступати після закінчення школи в ДПУ – державний педагогічний університет у Переяславі. Ні він, ні Василь не хотіли після Процева, села на Бориспольщині, їхати до галасливого Києва з його людським мурашником, загазованим повітрям, величезними відстанями і силою-силенною різного транспорту.
У Василя в Переяславі уже два роки навчався на вчителя праці його двоюрідний брат Юрій. Сам же Василь любив історію, тому і вступив на історичний факультет. Ігорю теж подобалася історія, проте ще з молодших класів у нього з’явилося хобі – читання художніх книг. Він навіть почав у середніх класах складати вірші. І один його твір переміг тоді на районному конкурсі.
А писати твори для Ігоря було чимось на зразок співу для кенаря: він їх любив за те, що це допомагало краще укласти в голові ті думки, які часто хвилями набігали від міркувань над прочитаним і над поміченим у житті. Отже, музи по-дружньому натякали юнакові, що йому прямий шлях лежав саме на філфак.
Коли Ігор став студентом, то він не просто бував на парах, а, наче пересохла безжальною літньою спекою земля, вбирав-втягував у себе ту воду знань, якою ділилися викладачі. А коли юнак «прийшов у себе» і долав уже п’ятий курс, то вирішив пов’язати своє подальшу долю з цим містом на Альті й Трубежі – річках, про які згадували ще давньоруські літописи. Так співпало, що в Процеві багато киян почали купувати приватизовану землю під свої заміські чи то замки, чи то фортеці. І навесні бабуся Ігоря продала частину свого земельного паю достатньо дорого – так, що йому вистачило цих грошей на те, щоб купити квартиру на вулиці Богдана Хмельницького, недалеко від продовольчого магазину «Теремок».
А за кілька місяців до того Ігор влаштувався працювати на пів-ставки до одного із відділів педуніверситету. І тепер він залюбки ходив на роботу та з роботи пішки, дуже рідко користуючись знаменитим у Переяславі автобусним маршрутом № 35 (наче в місті існували ще 34 маршрути) чи іншими маршрутами. Ходив пішки, бо йому подобалося простувати вулицею Богдана Хмельницького, особливо ділянкою, на якій сконцентрувалася кілька пам’ятників і пам’ятних місць – від моста над Альтою і аж до Трубежу, де стояв пам’ятник гетьману Богдану. Корінні містяни часто називали цю річку архаїчним іменням Трубайло.
Кілька місяців Ігор намагався по-можливості вирушати з дому на роботу хвилин на сім-десять раніше, щоб пройтися центром міста не дуже поспішаючи, долаючи відстань до роботи не за сорок хвилин, а за сорок п’ять – п’ятдесят.
Він любив повагом пройтися мостом через Альту, постояти над річкою, щоб помилуватися вербами на берегах, гладінню води, яка проглядалася на кілька сотень метрів у бік ринку. Юнак радів, коли навесні бачив, як на кілька сухих колод, що виглядали серед очерету біля моста, вилазили погрітися чорні черепахи. Залюбки спостерігав і за водяними курочками, які нерідко плавали серед очерету разом зі своєю малечею.
Рушаючи далі, Ігор вітався з князем Володимиром в обладунках воїна-русича, позаду якого зліва була невеличка стіна із табличкою на ній і аркою над нею. Під аркою висів дзвін. Напис на табличці свідчив, що перша згадка слова «Україна» зустрічається у літописі, у якому йшлося про оплакування померлого переяславського князя Володимира Глібовича. Цей запис датується 1187 роком.
У залежності від настрою Ігор питав князя або як йому спалося, або чи далеко сьогодні вороги, або щось про його дружину чи якісь державні справи. У своєму бойовому обладунку князь нагадував Ігореві про билинні часи. Про героїв билин він у дитинстві думав як про казкових персонажів. Але коли хлопець разом із однокласниками поїхав на екскурсію до Києво-Печерської лаври, то вже не вважав билини казками. Не вважав, бо пережив у лаврі потрясіння від того, що дізнався: Ілля Муромець несподівано для нього «ожив», бо виявився реальною людиною часів Київської Русі. А нетлінні мощі богатиря вже 800 років зберігаються у Ближніх Печерах монастиря. І його навіть канонізували святим.
Після того, як відбувався своєрідний короткий діалог із цим князем, Ігор бажав йому – усупереч вітрам історії, – довгих років життя і прямував далі, до перехрестя, на якому перетиналися вулиці Богдана Хмельницького і Покровська. І вже через якісь там півтори хвилинки він вітався зі своїм тезкою, князем Ігорем Святославичем, який вирушив у похід на половців, на котрий були погані знаки.
Ігор щиро співчував Ярославні, дружині князя Ігоря. Вона стоїть і плаче-причитає і за своїм чоловіком, і за всіма його воїнами. Юнак міг тільки здогадуватися, в якому душевному надриві перебуває жінка, коли звертається з проханням про допомогу воям-русичам до Дніпра-Славути, до вітру, до сонця. Якої сили мав бути її психічний посил-прохання, щоб і стихіалі1, і птахи, і люди із числа ворогів допомогли її чоловікові втекти з полону й повернутися додому!..
Ігор ще з першого курсу запам’ятав ім’я митця, котрий створив цю скульптурну композицію під назвою «Пам’ятник на честь автора «Слово о полку Ігоревім». Запам’ятав, певно, тому, що він був тезкою самого Ігоря і князя Ігоря. Ним був Ігор Зарічний. І юнаку подобалося, як митець знайшов рішення в ситуації, коли науковці і самі не могли сказати, хто точно є автором цього давнього твору: Ігор Семенович зобразив «літописця в цілому», так би мовити, квінтесенцію книжної мудрості тих часів, – літописця, який уже не писав, а сидів у глибоких роздумах – певно, про історичні процеси, – тримаючи в руках книгу.
Ігорю завжди цікаво було, яких ще перлин мудрості у світах просвітлення міг набути той, хто досягнув її великих глибин ще за життя на землі. Набути за ті вісім століть, що минули з часу його переходу за вічну межу та отих етапів, які має проходити душа великого праведника. Він дивився з особливою повагою на цього «книжного мужа» і думав, що ще таки трохи не дозрів своїм розумом, щоб дозволити собі відволікати мудру людину від її роздумів на свої юнацькі міркування про історію багатостраждальної України, яка ніяк не досягне єдності.
У деякі дні Ігор радів із того, що скульптор для оформлення композиції вдало придумав таку незвичну основу, на «променях» якої стояли князь Ігор і Ярославна. Ця основа-постамент в очах Ігоря чимось нагадувала великі гілки, які мало розкішне дерево, що стояло за пам’ятником і додавало затишності невеликій площі перед універмагом. «Промені» немов входили у певний резонанс із цим деревом і взаємопідсилювали життєстверджувальний настрій пам’ятного місця.
Минаючи це місце, Ігор мимоволі думав про якісь високі речі, на які його надихав застиглий мудрець. У них він (часто – непомітно для себе) наближався до музичної школи імені Павла Сениці. Юнак згадував, що це ім’я школа носила завдяки тому, що місцевий поет і науковець Олег Коломієць у своїх краєзнавчих пошуках «повернув» Переяславу цього композитора, який почав свій життєвий шлях із цих країв. Олег Родіонович був ініціатором присвоєння його імені школі.
Взагалі цей поет уже зробив і робить ще багато добрих справ, займаючи активну патріотичну позицію і живучи більше в самій історії і літературі, ніж у тому часі, де живемо ми. Ігорю не раз доводилося бачитися і розмовляти з цим поетом. І юнака дивували з одного боку його висока ерудиція і освіченість, а з іншого – самовідданість культурі, відірваність від речей побутових і тим більше – меркантильних. Ігореві не завжди вдавалося завести з паном Олегом саме діалог і розмова могла нагадувати монолог, проте він добре розумів: цьому давньому місту повезло, що воно має таку закохану в його історію й мистецтво людину…
Ігор радів у ті дні, коли на скляних дверях школи помічав оголошення або афіші про якийсь концерт чи то учнів школи та їхніх учителів, чи то когось із приїжджих музикантів. Юнак намагався відвідувати такі концерти, бо любив слухати класичну музику, хоч сам і не грав ні на баяні, ні на піаніно, ні на скрипці. Правда, юнак вивчив на гітарі десятка півтора основних акордів, коли жив у студентському гуртожитку. Але це була таки ще замала «вагова категорія», щоб Ігор і сам піднявся на небосхил музичного життя Переяслава.
А коли Ігор підходив до дзвіниці, то згадував добрим словом гетьмана Івана Мазепу, який дуже багато зробив для розбудови храмів, церков, монастирів і церковних шкіл. Ігор знав, що Іван Степанович був не лише високоосвіченою людиною, а й великим меценатом. Він опікувався побудовою понад трьох десятків соборів і церков. Він робив це за рахунок і власних коштів, і коштів казни, за яку відповідав перед козацькою спільнотою. Правда, московитська церква, яка потім позахоплювала храми, побудовані українським гетьманом, стала невдячно їх використовувати: кілька століть там проклинали велику людину, яку імперія оголосила «зрадником», а його здобутки привласнила собі.
Одним із храмів, побудованих Іваном Мазепою, став оцей Вознесенський собор у Переяславі, що стояв за дзвіницею. За радянської влади собор використовувався не за прямим призначенням. І з 1975 року у ньому діяла діорама «Битва за Дніпро в районі Переяслава», тут розповідалося про Букринський плацдарм. Навіть під стіни собору притягли велику залізяку – фрагмент понтону, – яка в розумінні Ігоря аж ніяк не в’язалася із сакральними речами, до яких мала долучати людей ця велична будівля у стилі українського бароко.
Проте Ігор тішився з того, що собор таки пережив ті страшні часи, коли заповзяті комсомольці-безбожники, отруєні ідеологією псевдо-комунізму, на повну громили по всій країні церкви, руйнували їх або ж перетворювали чи то на склади, чи то в спортзали, чи ще на щось «дуже необхідне для будівництва комунізму». Радувало Ігоря і те, що у дзвіниці один із православних священиків київського патріархату почав проводити Божі служби.
А ще іноді біля дзвіниці юнак згадував розповіді переяславців трохи старшого віку, які застали той час, коли десь тут був відкритий початок підземного ходу. Ходили чутки, що через нього в давні часи можна було дістатися кудись аж до Дніпра чи навіть за Дніпро.
У таке зараз було важко повірити. Проте Ігор чув, що в давні часи мешканці багатьох міст не жаліли сил і часу, щоб прокласти такі ходи на той випадок, якщо ворог оточить місто й останньою надією на порятунок буде такий таємний хід. Юнак намагався уявити, скільки часу й праці вимагало прокладання такого ходу. І чомусь згадувалося, як малі герої Всеволода Нестайка намагалися побудувати в селі метро. Але цей епохальний задум закінчився фіаско через свинюку, яка мимохіть апробувала зводи коридору на міцність і завалила новобудову. Звісно, Ігореві не хочеться опинитися в такій ролі й колись раптом провалитися в секретний хід. Але йому цікаво, де саме, під якими ділянками міста він пролягав.
Далі Ігор перетинав вулицю Григорія Сковороди, на якій трохи далі за собором виднівся гарний музей цього видатного філософа, і опинявся біля парку, який жартома для себе назвав «каркодромом». Назвав так за те, що тут уже не один рік любила облаштовувати свої гнізда й жваво проводити чи то семінари, чи то конференції зграя каркуш-воро́н. Коли юнак хотів зрізати, скоротити свій шлях, проходячи крізь парк, то мимоволі напружувався, бо ризикував потрапити під одну із тих «бомбочок», якими зі своїх гнізд щедро ділилися з містянами пернаті аборигени. Взагалі, парк входив у якийсь дисонанс із площею біля нього: він був не вирівняний, горбистий і мав дещо незатишну енергетику.
Ігор цю дисгармонію відчув ще на першому курсі навчання, коли при першій же нагоді виривався із гуртожитку або в музей просто неба, або у центр міста. Він часто ходив у центр – чи то на культурні заходи в НЦК, РБК або на площі біля РДА2, чи то відвідував ті кілька музеїв, що були там відносно компактно розташовані. Юнак розумів, що йому треба витратити десятки років життя, якщо він задасться метою вивчити всі ці багатства. Адже вони збиралися у 27 музеях Переяслава більше, ніж півстоліття Михайлом Івановичем Сікорським3 і його однодумцями. А швидше за все, що на це не вистачить і кількох життів!..
І ось Ігор опинявся біля пам’ятника, який тут стоїть ще із жовтня 1961 року. Офіційно він називається монументом «на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією», а в народі більш відомий під «пестливо»-саркастичною назвою «Баби́». Існував і м’якший варіант назви: «Жінки́». Юнак давно вже відмітив про себе, що біля цього пам’ятника «сестричкам» у його свідомості внутрішня розмова якось сама собою гальмувалася і затихала. Він відчував щось схоже на те, коли рубанок іде лагідно по пахучій деревині й раптом … натикається на сучок.
Від цього монумента Ігор нерідко спонтанно – залежно від настрою або, можливо, від якихось геомагнітних чи сонячних бур, чи цунамі десь на просторах Індійського або неспокійного Тихого океанів, – міняв свій подальший маршрут.
Частіше юнак ішов від «сестричок» навскоси через парк, під потенційно небезпечними конструкціями галасливого «каркограду». Він перетинав вулицю Івана Мазепи і заходив на подвір’я п’ятиповерхівки навпроти першої школи. Через паркан школи він любувався двома потужними дубами, які його захоплювали і яким було вже, мабуть, років за 100, а то і за 120: нажаль, вони, як ті дами бальзаківського віку, приховували від нього свій справжній вік.
Ігор вітався з дубами на відстані, якщо поспішав, або розмовляв з ними, коли мав час і заходив на подвір’я школи. Він небезпідставно вважав, що ці дерева могли побачити немало цікавого протягом свого життя.
Бувало, що Ігор ішов від «бабів» прямо, де зовсім недалеко від них, під музеєм кобзарства, скромно, мов сирота, примостився народний співець і грав якусь билину. Юнак вітався зі співцем і питав, яку думу він сьогодні складає чи розучує. На прощання бажав йому натхнення. А далі, минаючи музей кобзарства, Ігор милувався зовнішнім виглядом цієї будівлі. Він згадував виступи кобзарів, яких запрошував до Переяслава керівник Товариства «Кобь» Валерій Федорович Мормель. Пригадував також, як нерідко тут проводили свої заходи представники місцевого осередку «Просвіти», на яких іноді виступала і літстудія «Дитинець».
Одразу за музеєм Ігор на хвилинку зупинявся, щоб подивитися на нещодавно відбудовану Полкову церкву та на пам’ятник до 1100-річчя Переяслава. Мимоволі згадувалися слова самодіяльного переяславського скульптора Ярослава Погарського, який в одній із приватних розмов досить критично поставився до цієї скульптури. Ярослав Петрович тоді пожартував, що князь на пам’ятнику вийшов якийсь непереконливий, «не княжого» виду. Ігорю врізалися в голову його слова:
– Йому дай у руки батога – і відправляй пасти корів!.. Отам йому і місце! Не може такий чоловік керувати людьми чи вести їх на бій, не той у нього дух!
Ігор посміхався при цій згадці, співчутливо підморгував князю-«пастуху», подумки бажав йому, щоб його стадо-плем’я таки не розбіглося і повертав на перехресті з Гімназійною вулицею ліворуч – у бік музею Заповіту.
А іноді від «бабів-сестричок» Ігоря вело повернути ліворуч, пройти квартал вулицею Івана Мазепи до музею архітектора Володимира Заболотного. Юнак любив цей музей, в якому було чимало цікавих речей. Із цими експонатами колись мав справу видатний архітектор і художник – президент Академії Архітектури України, автор проекту будівлі Верховної Ради України.
Ще на першому курсі юнак з нетерпінням чекав, доки музей відкриють після кількарічного ремонту. У 2006 році його відчинили на день музеїв. Ігор потрапив до нього того ж дня, почув немало захоплених відгуків від тих, хто бачив, яким музей був до цього. Усі відзначали, що директорка цього музею, науковець Людмила Миколаївна Набок, перетворила попередню офіційно-компартійну енергетику залів на таку, де можна було і відчути душу непересічного архітектора Заболотного, і побачити багато його надзвичайно цікавих напрацювань.
Ігор нерідко заходив у цей музей і сам, і зі своїм другом Олегом, а то і з кількома одногрупниками. Акварелі з архітектурними краєвидами Переяслава, Києва, Чернігова, інші малюнки Володимира Гнатовича, його креслення, проекти, макети, світлини, зразки кераміки та будівельних матеріалів, цінні меблі різних майстрів, а також його авторські меблі, виконані за його проектами для будівлі Верховної Ради у спеціальному стилі – яких тут тільки не було експонатів!
Ігор немало знав про те, чим саме наповнений кожен із чотирьох залів музею, милувався вишуканими формами красивих речей, роздивлявся картини і скульптури видатних митців із колекції архітектора, яку він почав збирати ще в 1920-тих роках. А особливо юнака приваблював куточок, який йому чимось нагадував такий собі «маленький Ермітажик». Там на кількох квадратних метрах було зібрано й компактно представлено кілька десятків раритетів східного мистецтва – з Китаю, Японії, Індії.
Потім Ігор пересікав перехрестя вулиць Тараса Шевченка та Івана Мазепи, на яке виходив центральний вхід музею. І ноги його самі вели до пам’ятника Тарасові Шевченку. Цей невисокий пам’ятник стояв збоку, за кілька метрів від музею трипільської культури, у глибині між кущами і деревами і ніби ховався серед них. Але це юнаку чомусь і подобалося, бо дозволяло зійти з дороги й трохи усамітнитися у розмові із Кобзарем. Поет тут зображений ще зовсім молодим. Ігор знав: таких пам’ятників юного Тараса в Україні та за її межами мало.
Ігор любив читати Шевченкові твори ще з раннього дитинства. А до того, як сам навчився читати – просив почитати їх бабусю Марію, яка найбільше поважала в житті дві книги – «Біблію» і «Кобзаря». Юнак і сам дивувався тому, що йому завжди було що сказати Великому Тарасу або ж попитати у нього якоїсь поради. І часто відбувалося так, що після цих розмов до нього приходило полегшення. Ігор фібрами душі відчував, наче хтось наштовхував його розум на кращий варіант того, як ліпше чинити у складних для нього ситуаціях.
Відійшовши від Кобзаря, Ігор подумки посилав своє вітання отим древнім братам, чий світ представлено у музеї трипільської культури. У ньому працювало кілька знайомих археологів. Але юнака не дуже глибоко цікавили особливості археології та вивчення побуту саме трипільців. Він відчував, що це «не його» і тому прямував далі, не вступаючи ні в які розмови з цими давніми поселенцями нашої землі, щоб, як він сам жартував, «не сказати, бува, щось не те».
І знову Ігор повертався до рідного Кобзаря – на цей раз уже підходячи до музею Заповіту. Але він рідко зупинявся перед бюстом Тараса, бо сприймав його тут у ролі виконавця якоїсь офіційної програми: юнак давно помітив, що біля отого невеликого пам’ятника Кобзареві, який стоїть біля перехрестя, йому легше було вести розмову, ніж перед центральним входом до музею Заповіту.
Зате юнак подумки щиро дякував Андрію Козачковському – лікарю, який колись жив у цьому будинку, де зараз знаходиться цей музей. Саме до нього, Андрія Осиповича, і приїжджав у гості художник і поет. Дякував юнак за те, що цей друг Кобзаря врятував митця від важкої хвороби чи точніше – від смерті.
Кинувши прощальний погляд на скульптуру козака, що стояв за останніми музейними воротами, Ігор сумно подивився на будівництво одразу за музейним парканом кафе з потенційною назвою «Старий вертеп». Чи не розмиє цей заклад егрегор4 музею? Кидав погляд на Троїцьку церкву, яку, певно, бачив Тарас Шевченко, але, здається, не малював, коли був у Переяславі у 1946 році у складі Київської археографічної комісії.
На жаль, ця культова споруда зовсім не притягувала до себе дух Ігоря і не допомагала його душі утворювати канал із Небом. Юнак розумів, що так було через якусь неприязнь до її священика. І одного разу, задумуючись над причиною цього, юнак зрозумів: коли священик править службу, але через свої слова не звертається серцем до Бога, а лише механічно згадує про Нього, то це те ж саме, що згадувати Ім’я Господа «всує». І зрозуміло, що і більшість пастви під час такої літургії не отримує зв’язку з небожителями, не має справжньої благодаті…
Потім Ігор спускався до містка через Трубіж. Юнак любив це місце як одне із найбільш романтичних для нього. Воно завершувало мандрівку-розмову юнака з історичною частиною міста – від моста над Альтою до моста над Трубежем. Тут ріка робила розворот і на відстань у кілька сотень метрів виходила на пряму лінію – аж до наступних двох мостів через неї – маленького пішохідного і зовсім недалеко за ним уже великого, транспортного.
Юнак міг довго, по півгодини й більше, стояти і дивитися на цей віраж води. Він порівнював ріку з долею людини, що могла бути з різкими поворотами, а могла майже одразу вирівнюватися, як це робив Трубіж у цьому місці, причому майже зовсім нечутно. Особливо ж добре було Ігореві, коли перехожі на мосту з’являлися досить рідко і мало заважали йому вести розмову з «братом-рікою».
Ігорю все сильніше здавалося, що такі бесіди були не лише плодом його чутливо-поетичної уяви. Ріка дійсно чула його, хоч він і говорив з нею мовчки, силою своєї думки. Здавалося, що брат Трубіж намагався допомогти йому чим міг. І що вже точно мінялося від такого контакту двох душ із різних еволюційних потоків, так це ставлення юнака до тих чи інших речей: йому наче додавалися якісь додаткові кути зору на ці речі, а душа ставала немов еластичнішою, не такою твердою і ламкою. У ці хвилини у свідомості юнака потроху примирялися протиріччя, зникала напруга, бо до нього приходили ті чи інші прозріння, а душа ставала ніби омита чистим і теплим літнім дощем.
Навіть після короткої, кількахвилинної розмови зі своїм улюбленцем Ігор ставав іншим. Він це відчував у собі отими рецепторами, про наявність яких уже здогадувався і деякі з яких начебто виокремлював у потоці своїх почуттів. А коли приходив сезон солов’ям приваблювати своїх самок співом і дивувати їх різними піруетами-колінами, то ефект від розмов з рікою, підсилених ще живим звуковим обрамленням, значно збільшувався. Спілкування в такий час зазвичай ставало довшим і часто виводило його на якісь більш високі рівні прозрінь-очищень.
Після сеансів цієї водо-терапії «ритуал спілкування» з історичним містом доходив до кінця. І Ігор долав останній етап своєї дороги до ДПУ – Стогніївський шлях. У певні періоди це була таки сувора дев’ятсотметрівка. Узимку – через пронизливі вітри, які на лугу немов прагнули відігратися за ті втрати, які вони несли, коли мали минати оселі, в яких від них ховалися переяславці. Улітку – через важке золото сонця, яке прибивало душі перехожих, усією зірковою вагою притискало їх до нерівних бетонних плит. Це золото не стримувалося деревами, бо їх не було вздовж дороги між історичною частиною міста і більш сучасною.
На цьому «шляху до високих знань» Ігор ніби перемикав свій внутрішній тумблер із містично-романтично-історичного положення на зібрано-робочо-офіційне. Він уявно надягав на себе свіжовипрану у водах літописної ріки «спецівку» працівника адмінвідділу, зав’язував у тугий вузол протуберанці своїх думок, напинав плечі, мов яхта вітрила, і летів, прискоривши крок…
За такими ритуалами наступила чергова весна. Це була перша весна після того літа, коли Ігор купив квартиру. Йому на цьогорічний день народження, котрий припадав на квітень, подарували новий мобільний телефон, який він одразу наповнив купою пісень, що хотів зайвий раз послухати, поки кудись іде.
Ігор не став зраджувати своїй звичці вітатися і говорити з «мешканцями» близьких йому місць, як він жартома називав отих князів, літописців, співців билин і поетів. Він продовжував з ними свої розмови. Але життя юнака дещо змінилося. Коли він ішов з роботи додому чи кудись запізнювався, то вставляв у вуха навушники, включав плеєр і «переходив на більш швидкісний режим».
Нещодавно, коли Ігор проходив повз отих «сестричок», то помітив дивну річ: як би далеко він не був подумки від тих місць, які минав на підвищеній швидкості, але біля «бабів» лет його думок майже завжди обривався. Юнаку здавалося, що він був у літаку, який потрапляв у зону неважкої турбулентності і його починало легенько трясти і хитати. Десь із-за спини юнака у ці моменти піднімалася прохолодна хвиля. Вона накривала його з головою, стискала йому серце й викликала відчуття напруги і певної тривоги.
В Ігоря й раніше мимоволі виникало бажання не затримуватися на цьому місці. Це відчуття нагадувало те, що його охоплювало, коли іноді доводилося проходити через місця, де палили старе листя і потоки диму ядучими шлейфами устеляли його шлях. Вони примушували юнака набрати повні груди повітря, немов він ставав нурцем, якому треба зануритися під воду і пробути там кілька хвилин без кисню – не дихати, доки не пройде димову завісу.
Ігор став помічати за собою: затамувавши подих на підході до «бабів», він намагався швидше залишити за собою цю отруєну зону і виринути вже десь якомога поближче до «протилежного берега», в місці, де повітря знову стає нормальним. Юнак не міг собі пояснити, який це «дим» виривається із тих «бабів» і що саме в них горить, але відчував, що «щось тут не так»!..
Та до справжньої природи своїх відчуттів Ігорю все одно було не сила докопатися. До того ж, життя підкидало одну за одною різні нагальні проблеми, на які треба було одразу реагувати: спочатку – пов’язані з влаштовуванням на роботу; далі – із ремонтом квартири, її обживанням; ще пізніше – з написанням і захистом дипломної на п’ятому курсі; потім – зі вступом та навчанням у магістратурі, написанням і захистом магістерської… Багато часу брали і поїздки у рідне село на вихідні, де треба було допомагати батькам по господарству…
Та, певно, «баби» «не могли змиритися» з таким станом справ, не сказати – зневагою щодо них. Тому у червні вони привернули до себе увагу, причому дивним і містичним чином. Так склалося, що коли Ігор слухав пісні по дорозі, то відмітив: уже вдруге у той час, як він проходив повз цей пам’ятник, а пісні грали у випадковому порядку, включалася пісня гурту «Мастєр» «Мраморний ангел».
Ігор любив слухати рок і окрім західних гуртів слухав також українські гурти «ВВ», «Плач Єремії», «Мандри», «Кому вниз», «Океан Ельзи», і деякі російські гурти – «ЧиЖ», «ДДТ», «Легіон», «Кіно», «Акваріум» тощо. Гурт «Мастєр» не був серед числа його улюблених колективів, проте цей твір потрапив до його набору пісень для слухання через те, що мав якусь особливу енергетику й слова, що інтригували загадковістю. Та юнак був переконаний: навіть якщо б десь у лузі поблизу Стогніївського шляху нарешті приземлилися прибульці десь із Туманності Андромеди і йому випало пережити свій перший міжгалактичний контакт, а хтось із них під космічним гіпнозом запитав його, про що ж ця пісня, то навряд чи він зміг би їм відповісти. Не зміг би, але водночас відчував: у цієї пісні є зв’язок із чимось потойбічним – з тим, що тебе ніби приворожує до себе…
Коли ж при наближенні Ігоря до «бабів» ця пісня включилася втретє, юнак зрозумів: це якийсь знак. Він відчув, що десь у нього в голові щось ніби клацнуло. Мимоволі виникло враження, що це спрацював секретний датчик, вмонтований у нього (але без його відома) кимось, хто скористався моментом, коли свідомість юнака блукала уві сні десь по астральних стежках. І в голові виникла думка, що прийшов час знову здійснити спробу розібратися в тих відчуттях, котрі виклика́ло в нього це місце і які сильно відрізнялися від сприйняття інших куточків міста.
І тут до Ігоря прийшла ідея, що варто буде поділитися своїми враженням і спостереженнями з Анатолієм Сергійовичем – старшим колегою по роботі. Він уже давно цікавиться езотеричними речами і має немало напрацювань у цій царині. Юнак довіряв цьому чоловіку, бо знав, що містичні речі його цікавлять не заради того, щоб займатися якоюсь там магією. Ні, пана Анатолія приваблювала Істина, пошук відповідей на ті чи інші питання, що підкидає саме́ життя, і він намагався розібратися, чому щось складається са́ме та́к, а не інакше.
На щастя, Ігор цього разу прямував якраз у бік місцевої «Мекки науки» – ПХДПУ. Він не помітив, як подолав решту відстані до роботи. Коли юнак зайшов до спільного робочого кабінету, то зрадів, що в ньому був лише Анатолій Сергійович. Колега сидів перед комп’ютером і здійснював свій «черговий подвиг адмінпрацівника», як він іноді сам напівжартома кваліфікував свої дії.
Ігор сприйняв те, що вони в цей час були наодинці і ніхто їм не заважатиме, як добрий знак. Проте він розумів, що колеги можуть зайти до кабінету в будь-який момент і обірвати їхню розмову, яку Ігор не хотів вести при свідках. Тому він, привітавшись, завбачливо запитав:
– Анатолію Сергійовичу, а де Марія Василівна і Наталія?
– Марія Василівна зателефонувала, що захворіла і сьогодні її не буде, взяла лікарняний. А Наталі ще вчора мене попередила, що в неї розпочалася сесія на заочному і що вона поїде з дому одразу до «трудовиків» у четверту школу. Так що ми з тобою жорстокою долею приречені сьогодні і ще кілька днів попрацювати без наших жінок, так би мовити, у «гордом мужском одіночєствє»!
Ігор таку новину сприйняв як благословення на розмову на тему, яка його зараз переймала. Проте із ввічливості він спочатку запитав колегу:
– Анатолію Сергійовичу, а чи можна Вас відволікти на деякий час? У мене є до Вас одне непросте для мене запитання…
– Так. Те, чим я в цей час займаюся – може трохи почекати. Я зараз роблю заготовки наперед. Але потім я попрошу тебе допомогти мені заповнити ось цю таблицю – подиктувати з неї надсекретні дані… – показав він рукою на розкладені перед ним аркуші якогось чергового звіту.
– Гаразд! Залюбки! – радо погодився юнак.
Ігор сів у сусіднє з Анатолієм крісло, а той розвернувся на своєму, як він жартував, «кабріолі»5 обличчям до нього.
– А про що піде мова? – доброзичливо поцікавився Анатолій.
Ігор почав пояснювати по порядку все те, що так чи інакше він переживав навколо того місця з «баба́ми». Колега уважно слухав юнака, вертячи у руках простий олівець, яким до цього робив помітки на розкладених аркушах. Подеколи він кивав головою, прагнучи хоч трохи допомогти юнакові викласти думки. А Ігор, відчуваючи, що його дійсно уважно слухають, незабаром перейшов зі вступу до основної частини оповіді і розповів про дивні випадки з піснею «Мраморний ангел» біля «бабів». Закінчуючи свою оповідь, юнак промовив:
– Ви знаєте, я маю додати, що є ще одна річ, яка, на мій погляд, може бути тісно пов’язана з цим випадком…
– І яка саме? – запитав колега.
– Справа в тому, що я з дитячих років відчував певний зв’язок з Миколою Гоголем.
– Цікаво! – проявив непідробний інтерес Анатолій.
– Цей зв’язок складається, так би мовити, з кількох каналів, – почав Ігор. – Тут, можливо, грає якусь роль і той факт, що ми з цим письменником-містиком одного зодіакального сузір’я…
– Так-так, це ж ти Овен! – пригадав про квітневий день народження юнака Анатолій.
– Так, Овен. У нас із Миколою Васильовичем співпали і дні народження. А деякі друзі і малознайомі, а то навіть і зовсім незнайомі люди мені не раз казали, що я і зовнішньо досить схожий на нього.
– А дійсно, щось у тобі є схоже на нього! – пожвавлено промовив Анатолій. – Принаймні ніс, форма лоба та підборіддя, якщо придивитися збоку, наскільки я можу судити, – такі схожі!..
– Та головне, що ця схожість є не тільки зовнішньою… – вів далі Ігор. – Мені з дитинства були близькі «Вечори на хуторі…», «Мертві душі», «Ревізор» і деякі інші його твори. Я любив його читати ще з початкових класів, навіть коли багато що із прочитаного було або малозрозумілим, або й дещо лякало.
Анатолій закивав не знак того, що розуміє, що́ має на увазі Ігор. Юнак же трохи збуджено вів далі:
– А «Вій» викликав подвійне почуття: з одного боку він був страшний і гнітив мене, а з іншого – притягував до себе, зачіпав за живе описаними подіями. Я дуже жалкував, прямо плакав від того, що Хому підвело «любопитство» в той час, як він уже був зовсім близько до того моменту, щоб міг відвоювати у бісів душу тієї відьмочки. І саме через оте «любопитство» – на жаль, я не знаходжу належного відповідника цьому слову в українській мові, – бурсак не тільки не досяг своєї мети, але і сам загинув.
– Так-так! – знову погодився Анатолій. – Я теж так вважаю. Що не кажи, а любопитство – це таки порок, це не «любознательство». Але продовжуй!..
Ігор не став зволікати й повів далі:
– А найбільше мене хвилювали деякі містичні речі і я здогадувався, що мій кут зору на них був багато в чому співзвучним куту зору Миколи Гоголя. І це не тому, що я любив його читати, а швидше навпаки – я і любив його читати через те, що він бачив немало речей подібним до мого чином.
– Дуже цікаво… – мовив замислено Анатолій. – А що ще схоже на нього ти відчував чи то відчуваєш?
– Я теж люблю гумор, маю фольклорні та етнографічні зацікавленості й мені близьке художнє слово.
– Мабуть, тому ти й рвонув учитися на філолога?
– Так, у першу чергу саме через це. Мало того, я навіть на п’ятому курсі вибрав тему дипломної по творчості Миколи Гоголя. А науковим керівником у мене був Микола Павлович Корпанюк, наш давник-медієвіст…
Анатолій знав, що «давником» у літературознавців називають тих учених, які вивчають давню літературу. І добре знав згадуваного професора.
– Я Вам розповідаю про свою прихильність до Миколи Васильовича, щоб Ви краще зрозуміли і мене, і ті мої відчуття про отих «жінок», про які я розповів.
– Розумію, – кивнув головою Анатолій.
– Тобто, я маю на увазі, що містичний бік у моїх відчуттях щодо того пам’ятника – не є плодом якоїсь хворої моєї уяви, як я колись сам думав про деякий свій не надто великий містичний досвід і як може подумати про таке переважна більшість «нормальних»…
– Так-так, я це можу зрозуміти!.. – поспішив заспокоїти юнака колега.
– Тоді що Ви про це можете сказати?
– Я спочатку хочу послухати отого «Мраморного ангела», бо ніколи не чув цю пісню.
– Зараз!..
Ігор включив цю пісню на телефоні та уважно стежив за реакцією Анатолія. Анатолій прослухав пісню до кінця, а потім попросив включити ще раз. Після цього він повагом промовив:
– Що я можу сказати?!. Музичний бік пісні я сприйняти можу, але про що співається – так ніяк і не второпаю. Ану постривай, я спробую ще прочитати текст пісні з Інтернету, якщо він там є.
Анатолій набрав у «чарівному гуглі» назву і виконавця цієї пісні. Її текст без проблем відшукався у мережі й він занурився в читання. Ігор і собі став проглядати слова начебто добре знайомої, але все так само незрозумілої пісні.
Пройшло хвилини три мовчання, коли Анатолій порушив тишу:
– Чесно кажучи, я так і не зрозумів, про що саме в ній ідеться.
– Маргарита Пушкіна взагалі пише так, що її тексти часто важко, а то не можливо зрозуміти, – пояснив Ігор, який уже цікавився її віршами.
– Схоже на те! – погодився Анатолій. – Я чув такі її тексти у «Арії».
– Ви слухаєте «Арію»? – здивувався юнак.
– Еге ж. Я в юності та і зараз теж люблю слухати рок, можна сказати, що ріс на піснях Андрєя Макарєвіча, Константіна Нікольського, Владіміра Кузьміна, Алєксандра Барикіна, а потім захопився Віктором Цоєм.
– Так, я про це пам’ятаю.
Ігор уже знав, що його колега з юнацьких років любив немало рок-гуртів. Проте юнак і гадки не мав, що Анатолій може бути прихильником хеві-металу! Юнак не раз зіштовхувався з тим, що його батьки і люди їхнього віку принципово не сприймали частину музики, яка була йому близька. А Анатолій був практично їхнього віку. Та, мабуть, він був дещо іншої «закваски» і між ним та колом зацікавлень юнака не пролягло такої неподоланної перешкоди. А колега додав:
– А «Арія» – це гурт, який виник тоді, коли мені було десь так, як тобі зараз, а, можливо, і трохи менше. І я не міг не звернути на неї уваги, адже вона була явищем у музичному житті тодішньої країни. А особливо мені подобалися їхні «Тореро», «Улица Роз», «Баллада о древнерусском воине» і ще дещо.
– Нічого собі! – здивовано промовив Ігор. – А я думав, що це гурт, який подобається лише сучасній молоді!..
– Та ні, це гурт вже «зі стажем» і створений ще, здається, у 1985 році! А ще я колись чув у будинку культури КПІ на одному із спільних рок-концертів цього «Мастєра». Він виконував немало тих самих, що і «Арія», пісень, бо колись кілька із його музикантів були у складі «Арії», а потім у них відбувся розкол.
– Так-так, я звернув увагу на те, що декілька пісень у «Мастєра» ті ж самі, що і в «Арії». Тільки вони «важче» звучать, тобто, у більш важкому стилі.
– Еге ж. А музиканти цього гурту на тому концерті сиділи прямо переді мною, на першому ряду, доки чекали свого виступу. Але це вже інша тема!..
– Та-а-а-к… – тільки й міг промовити Ігор.
Схоже було на те, що для юнака сьогодні зірки склалися у руни, що несли деякі відкриття в тому, що, як йому здавалося, він уже добре знав до цього – і з цим пам’ятником, і з його власними почуттями, і з колегою. Та не це зараз було головним, а те, що Анатолій був здатний сприймати пісні подобного роду. І це значно полегшувало їхнє спілкування і давало надію, що вони разом зможуть розгадати таїну «жінок», які так випадали із енергетики пам’ятників міста.
Після певних розмірковувань Анатолій промовив:
– Я не берусь судити про смисл цієї пісні, але наче здогадуюся, чим саме вона може бути пов’язана з пам’ятником навпроти РДА6…
– І який же тут зв’язок? – вирвалося у схвильованого юнака.
– Почну з того, що ця пісня викликає якесь апокаліптичне, «армагеддонне» відчуття…
У глибині душі Ігор миттю відчув, що слова колеги, що називається, попали в точку і десь на рівні підсвідомості викликали в ньому певний резонанс. Юнак зрозумів, що не тільки Анатолій мав рацію, а й він сам щось подібне відчував. Відчував, проте не зміг так коротко сформулювати свої почуття.
– Певно, що так. Але я не до кінця розумію сенс цього виразу…
– Під армагеддонними енергіями я маю на увазі, – почав пояснювати свою думку Анатолій, – що цей світ стає все більше наповнений тонкими негативними енергіями. Сюди виповзають із Пекла істоти, які ці енергії створюють і через них підштовхують людей до співзвучних Темряві вчинків. Це призводить до руйнації звичного для нас світу, розривання душевних зв’язків між людьми. Певним чином змінюються і протікання подій, і навіть пануючі на Землі фізичні закони!..
– Здається, розумію… – тихо вставив Ігор.
– Це добре, – продовжив його колега. – А щодо Маргарити Пушкіної, то, наскільки я знаю, в неї є не один цей текст – маю на увазі «Мармурового ангела», – де тканина простору і часу ніби вивертаються, отримують інші властивості.
– Та-так, погоджуюся!.. – захоплено промовив Ігор. – Так би мовити, «псевдоромантичний ракурс сучасного розливу».
– Ха! Гарно сказано! – вирвалося в Анатолія.
– І, як мені здається, – вів далі Ігор, – у своєрідній «вивернутості», певній відірваності від життя міста на тій площі стоять і оті «баби».
– Точно! І при цьому вся площа була перероблена радянською імперією саме під них! Вона – їхня оправа, яка має підкреслити їхню виняткову важливість!
Співрозмовники на якусь хвилинку замовкли, обидва дещо приголомшені несподіваним поворотом розмови. Вони переварювали ними ж сказане.
Потім Анатолій продовжив із тоном, з якого можна було зрозуміти, що він міркував уголос далі. Ігор мовчав, бо не хотів збивати колегу з ходу його думок.
– Певно, ота відірваність від звичайного ходу речей, від нормального руху життя – і є підказкою про те, що може співпадати у вібраціях між пам’ятником і піснею про оту скульптуру – мармурового ангела. А ті, кому випаде переживати Армагеддон у його завершальній, найбільш сконцентрованій фазі – будуть максимально відірваними від життя, яким ми його звикли бачити і відчувати.
Ігор уважно слухав Анатолія і був радий, що той говорив ніби навмисно повільно. Тому юнак встигав іти за ходом його роздумів. А, можливо, Анатолій і сам прагнув доусвідомити ці слова, що немовби хтось казав через нього, а йому самому теж треба було наздоганяти їх і «перетравлювати» у своїй свідомості.
– Але таке відчуття, що тут є якийсь глибинний зв’язок між «бабами» і отим «ангелом», – вів далі Анатолій. – Здається, що я вже намацую рецепторами своєї свідомості відповідь, проте схопити її ще не можу. Дай трохи подумати!..
І знову запала тиша, яка на цей раз тривала хвилини п’ять. Збоку здавалося, що в Анатолія дійсно «ввійшов» певний здогад, але, мабуть, ще не весь, не до кінця сформований. Через деякий час Анатолій став щось шукати в Інтернеті – мабуть, він щось хотів для себе уточнити, але поки що сидів мовчки…
Щоб не гаяти часу, Ігор вирішив і собі дещо «доварити» отой ще «сирий» для нього продукт – почуте судження Анатолія про тексти Маргарити Пушкіної. Він лише тепер зрозумів, що частина з них з одного боку ніби причаровувала до себе незвичністю образів, якоюсь загадковістю й потоком немалої сили, а з іншого боку – наче робила тебе якимсь перекошеним.
Думав Ігор і над текстом пісні про отого ангела. І тепер він уже і сам розумів, що в ній, вірогідно, закладені, точніше, зашифровані якісь армагеддонні події, коли ламається те, що є фундаментом світу. Руйнується сама основа, фон, тло планетарного Життя, те, на що спираються у повсякденні усі процеси еволюції на землі, на чому будуються і наші, людські вчинки, навіть коли ми користуємося цією основою, не замислюючись над її природою…
Роздуми Ігоря перервали слова Анатолія. Ці слова були для юнака й довгоочікуваними і в той же час – несподіваними. Мається на увазі не стільки їхнє значення, скільки взагалі поява цих слів, адже Ігор наче опинився в якійсь царині, далекій від світу слів – у світі, де мислеформи, здавалося, жили самі по собі й завзято контактували одна з іншою. Вони чудернацькими способами трансформувалися або перепліталися між собою, утворюючи щось велике і водночас – більш тонке й пластичне, здатне охоплювати великі частини простору або проникати і зникати в чомусь на перший погляд маленькому і незначному…
Юнакові довелося зробити деяке зусилля, щоб повернутися з орбіти Юпітера чи з кілець Сатурна (він і сам не знав, куди саме його заслала праща його роздумів) – до робочого кабінету. Наче з іншого кінця Стогніївського шляху до нього стали доноситися слова:
– Здається, я зрозумів, у чому тут справа, що може об’єднувати ці дві досить різні речі – отих «бабів» і «ангела»! – порушив мовчанку Анатолій.
Ігор подивився на нього і його обличчя за частку секунди поміняло знак запитання із виразу «Де я?» на «Що мається на увазі?».
– Зараз спробую пояснити свою думку, – промовив Анатолій.
Він і сам тільки-но повернувся із мандрів різними світами. Тільки, на відміну з Ігоревими, вони були внутрішньо-планетарними, тобто прив’язаними до планети Земля. І йому теж треба було заново включитися в розмову.
Ігор був сама увага, бо відчув, що колега дійсно вже має що сказати. І сказати не звичайно-трьохвимірне, що валяється у кожного під ногами, а більш вагоме. Сорокадвохрічний чоловік схожий був на цілком зібрану, піднесену й урочисту людину, готову до нових диво-відкриттів тонких вимірів.
Навіть голос Анатолія набув якихось металевих обертонів. Ігор став помічати в останні місяці, що подібні вібрації голос набуває у людини (і в нього самого, і в тих, з ким Ігор спілкувався на духовні теми), коли вона торкається «значущих питань». Бувало і так, що в ці хвилини голос наче просідав, ставав якимсь неслухняним, тріснутим, втрачав свою дзвінкість.
Ігорю стало дуже цікаво, до чого, до якого берега може сьогодні доправити їх човен дослідників, вітрила якого наповнювалися нетутешніми вітрами. І він знову поринув з головою в розмову зі старшим колегою. Передчуття не підвели юнака і він почув дійсно незвичні й варті розмірковувань речі.
– Почну трохи здалеку – промовив Анатолій. – Свого часу, коли я читав уперше книгу Даніїла Андрєєва «Троянда Світу»7, то мене вразили кілька місць, які говорили про те, яке іноді величезне значення мають для еволюції життя в Енрофі8 деякі твори непересічних митців.
– Оце так! – здивовано вигукнув Ігор. Що таке Енроф – він уже знав.
– Так-так, – підхопив Анатолій. – Наприклад, він писав, що своєю картиною «Іван Грозний убиває свого сина» Ілля Репін передав дуже потужні енергії одного із демонічних вимірів – здається, Друккарга.
– А що це за вимір?
– Це цитадель демонів російської метакультури, антипод Небесного Кремля. Після смерті в Енрофі Іллі Юхимовичу довелося спускатися глибоко в Інферно9 щоб розв’язати там напрацьовану ним карму за цю картину з Третьяківки10.
– Якщо я не помиляюся, то, здається, хтось із відвідувачів музею таки намагався її знищити, – пригадав Ігор.
– Так, наскільки пам’ятаю, її було порізано незадовго до початку Першої світової війни. І вандал кричав щось на зразок «Досить крові!», – погодився Анатолій. – Це сталося ще за життя автора й він допомагав її реставрувати.
– Тобто, Ви погодитеся: те, про що писав Микола Гоголь у другій частині своєї повісті «Портрет» – не зовсім плід письменницької уяви? – запитав Ігор.
– Так. Микола Васильович як великий письменник-містик тому і написав цю повість, щоб нас попередити: маститий, а, можливо, і простий автор не може творити «просто так»! Він несе відповідальність за кожне зі своїх творінь! І нічого в цьому світі не трапляється без певних наслідків. За кожним процесом стоїть якась істота чи навіть кілька істот – світлих або темних. А часто стоять представники одночасно обох цих таборів. Тобто, подія – це сума багатьох воль…
– Я вже думав про цю повість як про попередження! – пожвавлено сказав Ігор. – І прикро, що вона не настільки відома широкому загалу, як деякі інші його твори. Адже виходить, що вона говорить про надто важливі речі!..
– Що поробиш, люди не хочуть чути про відповідальність, обов’язки, закони карми! Їм набагато більше подобається думати про власні права, виграш у лотерею і тому подібні речі, – погодився Анатолій. – Але ми дещо відхилися від нашої головної теми. Тому я продовжу.
– Так-так, будь ласка!..
– Ще одним твором, який передає у наш світ демонічні інспірації11, за словами Даніїла Леонідовича, є картина Міхаїла Врубеля «Демон повержений», що теж зберігається у Третьяківці. Художник цим твором впустив у наш Енроф, чи точніше, вивів людей на контакт з ним ще сильнішого монстра, ніж Ілля Рєпін через отого біснуватого царя Іоанна. Візіонер12 писав, що знищення будь-якого із шедеврів – це велика втрата для людства. Проте така картина краще б зникла…
– Дивно, проте, мабуть, так і є! – вигукнув Ігор. – Мені здається, що художник через написаних ним у різні роки демонів навіть утратив свій розум.
– Так! Міхаїл Алєксандровіч навіть переписував уже готову картину, яка висіла на виставці в Петербурзі. Кожного ранку, поки працювала виставка, він приходив і годин до 12, поки було небагато людей, стирав і накладав фарби по новому, міняв фон і позу цього монстра, а особливо змінював обличчя демона…
– Ну нічого собі!!! – вирвалося в Ігоря.
– Еге ж. А Алєксандр Бенуа, видатний маляр і мистецтвознавець, який спостерігав за цією агонією майстра пензля, написав: «Віриться, що Князь Миру позував йому». На його думку, демон і затягнув художника у провалля безумства. Того ж року його у стані маніакального збудження довелося госпіталізувати в психіатричну клініку. Художник уявляв себе то Христом, то Пушкіним, то московським генерал-губернатором, то російським царем, то ще кимось.
– Жах!.. – видихнув приголомшений Ігор.
– А тепер давай повернемося до пам’ятника «Сестер», – вів далі Анатолій. – Буквально учора я прочитав цікаву статтю історика Валентини Степанівни Шандри з Києва «Про пам’ятники і пам’ять». Я відкрив її і, якщо хочеш, можу тобі зачитати одне місце, яке стосується теми нашої розмови…
Ігор кивнув головою. Анатолій повернувся до монітору, швидко відшукав потрібне місце у відкритій статті й промовив:
– Ага, ось воно: «Пам’ятники завжди несли велике ідейне навантаження, винятком не була й Російська імперія, яка плідно їх використовувала для легітимації своїх прав на володіння завойованими територіями». У цій статті говориться, що за Петра першого імперія прагнула лише одного – істотного розширення своїх кордонів. Усе робилося з позиції сили і про ніякі виправдання вона тоді й не мислила. Про пам’ятники почали більше думати і ставити їх, коли поляки стали бунтувати й казати, що багато територій зі складу Росії належали їм.
– Тобто, пам’ятники стали ідеологічною зброєю? – зробив резюме Ігор.
– Саме так. Причому спочатку ставилися пам’ятники, які були направлені проти поляків, задля доказу зв’язків Московії із Руссю, яку потім імперія назвала Київською, бо привласнила собі нашу назву. А пізніше ставили пам’ятники, які підкреслювали верховенство Московської імперії вже над Руссю-Україною.
– І саме в цьому дусі й виконаний пам’ятник до 300-річчя Переяславської ради! – трохи збуджено промовив Ігор. – Здається, дві Республіки стоять наче «дві рідні сестри». Проте Українка тримає в руках «визначену їй» конституцію, яка регламентує її поведінку, а Росіянка – без всіляких законів, бо вона сама по собі є законом для підлеглих республік. Вона наказує жестом витягнутої вперед руки, кому куди рухатися і як жити!..
– Так, саме так! І при цьому вона вказує не тільки Україні, а всім країнам, які загарбала, бо вона є імперією-пригноблювачем за своєю суттю.
– Точно! – кивнув головою Ігор.
– І по своїй суті цей пам’ятник несе демонічні енергії, тому й випадає із загального настрою переяславських пам’ятників. Із тієї ж «Троянди Світу» я дізнався про надзвичайно важливе метазначення такого пам’ятника, як «Мідний Вершник». Ця робота скульптора Етьєна Моріса Фальконе була створена за ініціативи Катерини ІІ з нагоди сторіччя від часу сходження Петра І на престол, щоб ще більше підсилити егрегор імперії. До речі, це перший кінний пам’ятник у Росії. Саме з ним у мене одразу і виникла аналогія у питанні про «бабів». Демонічні інвольтації цього «вершника» прозрівав ще Алєксандр Сєргєєвіч.
Ігор від хвилювання встав і почав ходити по кабінету, щоб хоч якось випустити ту енергію, яка його почала наповнювати від того, що він зараз почав прозрівати за словами колеги. А Анатолій продовжував:
– У поета-візіонера я довідався, що у цього пам’ятника є ще три аналога: один – у світах просвітлення, в одному із вимірів Небесної Росії, а два – у вимірах демонічних (у Друккарзі і Дуггурі). Той пам’ятник, який ми бачимо в Енрофі, за словами Даніїла Леонідовича, є не просто статуя. Це – щось на зразок ікони, культового символу демона імперської великодержавності, персоніфікованого в образі найбільш яскравого з числа виконавців його волі – імператора Петра.
– Нічого собі! – не витримав Ігор.
– І візіонер пише, що навколо цього пам’ятника в Петербурзі існує досить потужне демонічне поле, радіусом у кілька десятків метрів. Людина, яка навіть не відчуває тонкі енергії, все одно підпадає під випромінювання цих демонічних інвольтацій, якщо стоїть у цій зоні.
– Я тепер зрозумів, про який зв’язок мені намагалося підказати Небо: «баби» – це щось на зразок «мідного вершника»! – збуджено промовляв Ігор. – І навколо них теж існує якась зона із демонічними інвольтаціями, тільки слабша!..
– Я радий, що ти зрозумів мою думку! – порадів за молодого, але кмітливого колегу Анатолій і пожав йому руку. – Пам’ятник, наче та шпилька в ентомолога, що пронизує комаху й тримає її на потрібному колекціонеру місці.
– Тобто, пам’ятник «бабів» пришпилює місто!.. – продовжив думку Ігор.
– Так! І не тільки місто, а й наш народ, як ти тепер розумієш!.. – погодився Анатолій. – А тепер допоможи мені далі заповнити таблицю…
Коли Ігор у цей день прямував із роботи Стогніївським шляхом, то йому здавалося, що мірність цього світу для нього ставала дещо іншою. Юнак ще не міг пояснити собі, на що саме вона мінялася у ці хвилини, як раптом зрозумів: це нагадує йому закони фізики. Є фізика звичайна: та, яку людство пізнавало до Альберта Ейнштейна. А є та, що пішла від його теорії відносності, коли швидкості вже більше зростали до космічних величин, а простір і час – трансформувалися в зовсім незвичні для людини «нормальної», «середньо статистичної», не відірваної від традиційного, загально прийнятого побуту.
Десь поруч із цим стояла і квантова фізика, якої Ігор не знав, але про яку трохи чув як про фізику парадоксів, коли, наприклад, один електрон був здатним проходити одночасно через дві дірки. Саме ця фізика і вивела людство на інші рівні можливостей, а ці стани у мисленні юнака ламали стереотипи й відкривали вже не стільки «механіку» речей і процесів, скільки їхню «квантову складову».
Якимись рецепторами душі, про існування яких у собі раніше навіть не підозрював, Ігор відчував: саме подібні стани є для нього і не тільки для нього своєрідними порталами в інші виміри. А за цими воротами і лежать ті світи, де споконвіку мешкає її Величність Істина – Дама, що ховається від обивателів за отим «покривалом Ізіди», про яке говорили давні єгиптяни.
А ховається вона не тому, що боїться цих обивателів, а для того, щоб вони не відволікали
ї від дійсно важливих справ і не нашкодили собі, не були спалені Її творчим вогнем. Зате перед митцями в Ім’я Світла та шукачами Істини вона радо відкриває один портал за іншим, приймає у Своєму палаці як шанованих гостей. І розуміння цього надзвичайно надихало юнака, який крокував у Вічність!
А все розпочалося із незрозумілої пісні під назвою «Мармуровий ангел»…
Біла Церква, 05.12.18, ср., 05:06 – 04.01.19, пт., 04:03.