Своя лепта

Ганні Яківні Будугай

Листопад 1994 року. Останні дні панування на небосхилі сузір’я Скорпіона. Листя вже слухняно позлітало з дерев і кущів, вкривши землю напівживим килимом із турбот, надбань і втрат, які трапилися за теплий сезон. Він ще недавно сумно махав на прощання мешканцям Північного Приазов’я і вирушав Бердян­ською косою в невидиму і недосяжну далечінь – кудись туди, що було значно далі, ніж лежав протилежний берег Азова.

Скоро вже приазовський степ знову продуватиметься вітрами, які ретельно пробиратимуть тавричан до кісток. Але поки що пані Зима не ввійшла у свої права. І поки що бердянці «не знають» про мобільні телефони, інтернет та інші «чудеса електроніки», які вже готують свій наступ на людство. А тому і спілкування вживу ще цінується як одне із найбільших багатств, які може мати людина, перебуваючи на Землі…

Так склалося життя, що Олег не жив постійно у місті свого дитинства дев’ять з половиною років. Тобто, не те, що він геть залишив рідне місто та не думав тут з’являтися весь цей час. Ні! Просто він бував у цей період у Бердянську лише наїздами – приїздив до батьків на тиждень-два, іноді на трохи більший строк, і знову від’їжджав. А почалися такі «наїзди» з того дня, як Олег закінчив виноградарний технікум і його направили відпрацьовувати три роки на широкі лани Батьківщини, а точніше – в далеку Одеську область. Далеку, бо до цього часу юнаку практично не доводилося залишати місто дитинства і він ніде особливо не бував – хіба що один раз з’їздив на спортивні змагання до Запоріжжя та іноді разом із батьками здійснював наскоки на магазини сусіднього Маріуполя (точніше, до колишнього Жданова, бо тоді це місто носило ім’я цієї парт-номенклатурної особи), щоб купити там одяг і взуття, адже Донбас мав значно багатший асортимент товарів, ніж Запорізький край…

А через пару місяців він потрапив до рядів дуже доблесної Радянської Армії, здійснивши перед самим від’їздом до неї – свій перший приїзд у гості до рідної домівки. А потім був ще один приїзд – у відпустку. Повернувшись із армії, погостював удома біля місяця і майнув до Києва – вступати до ВНЗ. А коли став студентом, то кілька років поспіль приїздив додому двічі на рік – під час зимових і літніх канікул, встигаючи під час останніх побувати в кількох будівельних загонах, доки не розпався отой «великий і могутній». Ще було кілька років мандрів і досить інтенсивних духовних пошуків і ось виникло безапеляційне відчуття: рідні пенати на березі Азова кличуть до себе і прийшов час «спустити вітрила й кинути якір» у бухті Бердянської затоки. І кинути надовго…

Олег відчув усіма фібрами душі, що за ці останні неповні десять років він якось випав із життя Бердянська. Тобто, у нього не стало того кола друзів, з якими було б цікаво проводити час, яких би цікавили ті ж духовні питання, які в останні роки переймали Олега. Однокласники й одногрупники давно поодружувалися, набрали певної солідності й жили тепер сімейними проблемами, які стали своєрідним ментально-енергетичним хвилеломом, бар’єром між ними і ще неодруженим молодим чоловіком. Та й духовні пошуки – це справа, яку далеко не кожен «міг собі дозволити», а точніше – на яку мало хто наважувався. Тому, коли Олег повернувся до батьківської домівки із мандрів, то відчув гостру необхідність створити нову «зону комфорту».

Молодий чоловік влаштувався на роботу на розташований недалеко від домівки хлібокомбінат, а у вільний час розпочав шукати таких людей, кому були цікаві ті ж теми, що і йому. Він став активно знайомитися з новими для нього людьми, щедро ділився з ними набутими знаннями і вбирав у себе те цінне, що отримував від деяких із них у відповідь.

Поступово у нього утворилося невеличке коло тих, з ким йому було цікаво спілкуватися. Зима, яка з кожним днем усе більше входила у свої права, здавалася чимось далеким-далеким, хоч і була вже зовсім поруч, але не могла охопити його душу й отримати над нею владу. Олега радувало те, що в нього тепер і в рідному місті є з ким продовжити шукати відповіді на безкінечну череду-ланцюг запитань про те, як влаштовані Всесвіт, людина тощо.

І ось одного листопадового дня йому судилося пройти щось на зразок духовного іспиту, який мав показати, чи правильним курсом він повів свою «яхту власного життя» і чи чує він голос Неба у собі…

Зовнішньо цей день був схожий на попередні дні. І лише дуже тонкий зір міг би побачити, що над тим крилом селища Восьме Березня, де мешкав Олег, нависла якась темна хмарка, ім’я якої Рок. Прийшовши додому з нічної зміни, чоловік трохи поспав. Потім зібрався і поспішив на зустріч до Ніни – молодої жінки, яка мешкала в районі, якому через кілька тижнів (а точніше 23 грудня) доведеться черговий раз змінити назву, бо свою назву змінить той нафтозавод, який дав назву району – на Азмол. Олег поспішав, бо дещо забарився вдома, а вони з Ніною ще кілька днів тому домовилися про зустріч у цей день на певний час і йому не хотілося запізнюватися.

Молода жінка два роки тому пережила розрив після невдалого заміжжя. Проте вона не падала духом від нещодавно пережитих драматичних подій, була досить живою і різносторонньою особою. У неї було немало знайомих і місць, де вона часто з’являлася й брала активну участь у тих чи інших заходах. Це і театр юного глядача «Данко» при міському палаці культури, де режисеру Галині Яківні Есмурзієвій удалося створити дружну й велику трупу, і клуб авторської пісні «Альбедо 0,39», барди якого збиралися в БК «Софіт», а своєрідною душею яких була Маргарита Майборода (вона сама не писала пісень, але любила гітару), ходила на секцію ушу, якою керував Ігор Доновий, пробувала займатися екральним аналізом під керівництвом психолога Ігоря Макаренка тощо.

Олег зустрічався з Ніною саме для спілкування, а не як зустрічаються люди, які мають на меті створити сім’ю. З нею можна було поговорити на будь-які теми, обсудити ті чи інші питання, які турбували його чи її.

Ніна жила в однокімнатній квартирі на вулиці Хіміків ближче до спуску з гори і туди швидше можна було добратися, простуючи через Старе кладовище. Так зробив Олег і цього разу, перейшовши від вулиці Орджонікідзе через Мелітопольське шосе й міркуючи над тим, яка ж все-таки тонка межа лежить між людьми, які перебувають на цьому і на тому світі. Олег у ці дні досить гостро і якось несподівано для себе думав над тим, що доля секунди може розділяти будь-кого із людей (та і навіть тварин теж) між станами «живий» і «мертвий», хоча й розумів, що насправді людина залишається живою і тоді, коли залишає своє тіло.

Але як все ж безглуздо чинять ті, хто не цінує життя, що Небо й Земля дають тим, хто втілюється у цьому світі. Такі безумці часто свідомо наражають себе на велику небезпеку, ризикуючи життям в пошуках нових доз адреналіну при різних екстремальних вчинках. Не дуже гарно чинять і ті, хто приспав свій механізм самозахисту, хто йде по життю надто розслабленим: небезпека може чекати на людину, коли вона переходить дорогу, коли виходить із ванни, коли має справу з електромеханізмами, коли…

За цими роздумами Олег не помітив, як опинився перед будинком Ніни. Певно, до таких філософських думок його привело кладовище, через яке він ішов і яке саме по собі має якесь містичне значення. Прийшовши до Ніни, Олег відмітив якесь незвичне відчуття – йому було дискомфортно, коли він присів на складений диван, а Ніна вскочила на кухню поставити чайник: наче хтось колов його шилом чи чимсь подібним у місце між попереком і зворотнім боком колін.

Олег з усіх сил намагався боротися з цим дивним і неприємним відчуттям, від якого було важко усидіти на місці. Він силився не піддаватися бажанню встати і піти з квартири на двір, адже він тільки-но прийшов до Ніни і уходити майже одразу – було не зручно. Та й тема розмови була досить цікавою: співвідношення в людині «інь» і «ян», жіночого і чоловічого початків, а також утворення при їхньому поєднанні третього, цілого, яке, по суті, і ділиться на ці два протилежні полюси, що не можуть існувати один без одного.

На цю тему Олег міг би говорити годинами, бо багато про це думав. Міг би, але не сьогодні і не в цьому стані. Поборовшись із усіх сил із цим незрозумілим станом, молодий чоловік таки здався, попросив пробачення у Ніни за те, що не може більше підтримувати розмову. Мусив іти через те, що йому не по собі, відмовившись при цьому від запашного чаю, який хазяйка заварила і більше не став затримуватися у неї.

Він наче впав у стан певної прострації, розмірковуючи про тему смерті, й майже не помітив, як пройшов через кладовище до Спорткомплексу, пройшов уздовж всієї вулиці Орджонікідзе до рідного хлібозаводу. Перетинаючи Пролетарський проспект, Олег ніби на хвилинку вийшов зі свого стану, бо подумав, що, можливо, у нього сьогодні несприятливий день для спілкування з Ніною, але може все бути інакше, якщо він зустрінеться з новим товаришем по роботі Валентином, який мешкав недалеко від цього перехрестя – у кількох хвилинах ходьби, по вулиці Волгоградській, – і може бути в цей час удома.

Олег вирішив повернути праворуч, але його ніби хтось утримав за плечі в той момент, як він хотів повернути своє тіло й спрямовував його йти прямо. На мент секунди в Олега виникло передчуття, що і з Валентином сьогодні спілкування не складеться – певно, цей день йому не призначався зірками й кільцями Сатурна не для таких розмов. А Сузір’я Скорпіона, яке панувало в ці дні на небі, немовби безапеляційно наказувало: «Йди-но додому, дорогий Вічний Мандрівнику, ти зараз маєш бути там!»

Олег стряхнув головою, бо йому здалося, що він почув чийсь голос, який звертався до нього. В те, що з ним може говорити саме сузір’я, йому аж ніяк не спадало на думку. Та й не до голосів йому було в ці хвилини: спираючись на свій попередній духовний досвід, він відчував, що щось відбувається, а що саме – не міг зрозуміти. Олег тільки вирішив довіритися тому внутрішньому відчуттю, яке з роками в нього виробилося і якому він не раз довірявся в тих випадках, коли свідомість починала «пробуксовувати», не могла схопитися за якісь прояви реальності. У таких ситуаціях він не намагався контролювати усі деталі, які відбувалися навколо нього, а перетворювався в людину, яку вела вища сила й намагався їй не заважати, а навпаки – хоч чимось допомагати й аналізувати пережите уже коли криза мине…

Олег тільки не міг зрозуміти, чому йому спало на думку «перейти на режим автопілоту», як він іноді жартома називав цей стан довіри себе силам Неба, в ті хвилини, коли навколо нічого надзвичайного не відбувалося. Не міг зрозуміти, проте і ігнорувати не став, а лише вирішив «поставити хрест» на зустрічах і пішов додому, вирішивши, що так буде краще.

І ось він доходить до батьківської домівки, відчиняє ворота і чує, що в цей час щось зашелестіло за будинком. Олег не придав значення цим звукам, бо знав, що такий шурхіт може бути тоді, коли батьки знімали із собаки ошийник. Пес бігав по двору й забігав за будинок, біля якого ріс молодняк вишні. Тоді шелестіли гілочки, яких тварина торкалася.

Дім мав два входи – парадний і чорний. І так склалося, що в останній час батьки користувалися в основному чорним ходом, тобто входом із внутрішнього двору. Тому Олег попрямував до внутрішнього двору, який відділявся від зовнішнього високою хвірткою. Але як тільки він відчинив цю хвіртку, то в нього все всередині похололо від несподіванки: у той момент, як він відчиняв хвіртку, батько Олега вилетів із сараю із перекошеним від люті обличчям і сокирою в руках. Він кинув на ходу чи то сину, чи то собі самому:

– Зараз я його буду рубати!!!

– Кого? – вихопилося в Олега.

Але батько нічого йому не відповів.

Олег спочатку розгубився, бо склалася надто несподівана і незвичайна ситуація. У голові промайнуло запитання: «Кого ж це він зібратися рубати, якщо до нас ніхто не приходить?» І наче хтось сказав йому у відповідь: «Спочатку треба заспокоїтися й спробувати з’ясувати, про кого йде мова. Усі подальші дії залежатимуть від цього». Олег розумів, що чим шаленіше вирують пристрасті, тим спокійніше треба тримати себе. А для цього треба піти спочатку за батьком у дім і побачити, що саме там робиться і хто там може бути окрім батьків.

Так він і зробив. Але в будинку він побачив лише батька й матір. Вони готувалися що називається до бойових дій: крім того, що вони обидва були на взводі, у них уже були напоготові біля парадних дверей вила, лом, штикова лопата. А тут ще і «свіжевзята» сокира в руках у батька, який і без того мав досить немалу силу.

Здивування Олега було ще більшим. Але він вирішив не здаватися. І став розпитувати в матері, що ж трапилося, бо розумів, що ситуацією більше володіла матір, ніж батько: вона мала вигляд водночас і непохитно-рішучої, і більш адекватної, а батько перебував в екзальтованому стані і взагалі уже не був придатним до розмов – він був що називається «сама дія» і нічого іншого.

Матір на розпитування сина пояснила, що мова йшла про сусіда – дядю Льоню, якого батьки кілька років тому запросили за стіл, разом напилися, посварилися і побилися – так, що батько потрапив у лікарню, а потім ще й розбиралися через дільничного міліціонера.

На щастя, дядя Льоня та його дружина не жили постійно в сусідній хатинці, а приїздили сюди лише на вихідні о теплій порі, як на дачу, і називали її на бразильській манер «фазендою». Саме в один із таких приїздів дяді Льоні, коли він був сам, батьки його і запросили до себе. Тоді все і відбулося.

У голові в Олега наче працював якийсь комп’ютер. Він розумів, що в нього немає практично ніяких шансів заспокоїти і відвернути від смертельної бійки двох доведених до точки закипання людей, в яких була в руках зброя, якою можна людину або зробити калікою, або взагалі позбавити життя.

Тоді миттю виникла ідея підійти до цієї проблеми з іншого боку – спробувати поговорити з дядею Льонею, хоча Олег з ним до цього ніколи в житті не говорив. Колись, ще в ранньому дитинстві Олега, родина дяді Льоні жила по сусідству через дорогу. Потім його сім’я отримала квартиру і продала свій будинок, а пізніше мамі дяді Льоні, яка жила поруч із родиною Олега, купили кооперативну квартиру, а її хатинка перетворилася на «фазенду». Це трапилося вже тоді, коли Олег не жив постійно в Бердянську.

Отже, він не стільки розумів, як відчував, що єдиний правильний вихід – піти спробувати поговорити із сусідом. Це чуття було чимось схоже на те, що Олег читав про двох видів вожаків. Він миттю пригадав, що є вожак звичайний і є той, який стає лідером в екстремальних ситуаціях.

Звичайний вожак їсть першим, решта в деякому віддаленні очікують, коли він насититься. Всі самці зграї беззастережно підкоряються її вожакові, він же періодично нагадує їм про власну перевагу, порикує на них, навіть кусаючи. Ті ж, демонструючи повну смиренність, притискають вуха і падають перед ним на землю, після чого намагаються скоріше забратися з очей геть. А коли зграя потрапляє в оточення і усім її членам загрожує смертельна небезпека, то в цього вожака наступає «параліч духу» і він не знає, що треба робити. Через це перебуває у ступорі й уся зграя, відчуваючи у серцях її членів холод смерті. І в цій безвиході один із самців відчуває в собі рух духу, який його штовхає діяти і підказує, куди треба бігти, щоб врятуватися. Члени зграї бачать, що звичайний вожак перебуває у бездіяльності, а ось «лідер в екстремальних умовах» біжить від небезпеки і стає все далі й далі від вірної смерті. Тоді зграя «переорієнтовується» на цього лідера й біжить за ним. Біжить разом з усіма і звичайний вожак. А коли зграя опиняється поза зоною смерті, то лідер в екстремальній ситуації знову стає рядовим членом спільноти, а звичайний вожак повертається на своє «законне місце».

Олег відчув у собі присутність подібного духу, який підказує, де саме знаходиться порятунок. Це чимось, хай і віддалено, нагадує ту ситуацію, коли в приміщенні із задушливим повітрям раптом з’являється прочинений отвір зі свіжим повітрям, то ніс сам підказує, куди треба рухатися. І подих подібного свіжого повітря Олег відчував зараз лише з одного місця: спробувати поговорити з дядею Льонею. Можливо, його можна вилучити із того утворення, яке склалося із трьох людей, що за ці кілька років були ментально-енергетично зав’язані чиєюсь нелюдською і людською злою волею. Йому треба використати цей, нехай і не дуже великий, проте таки шанс зупинити жорстоку бійку, яка вже грозовою хмарою накривала батьківське подвір’я – хмарою, яка при стрічному вітрі певної сили могла швидко перетворитися на смерч-кровопролиття, який може принести смерть, а із собою забрати чиєсь життя.

Олег тихенько вийшов із дому через чорний хід у зовнішній двір, де уже перед парадними дверима стояв дядя Льоня. Він стояв і не знав, що йому робити далі, а тому чекав на подальші дії батьків Олега.

Олег спокійно і шанобливо привітався з ним:

– Доброго дня, дядя Льоня!

– Доброго дня! – відповів той, не проявляючи особливих ознак агресії до Олега.

Олег відчув, що він може говорити конструктивно з цією людиною далі. А в душі відбувалися якісь дивні й незвідані до цього речі: страху перед тим кривавим конфліктом, який ось-ось мав розразитися, не було геть, наче Олег був не поруч з цими людьми, а десь на відстані. Частина свідомості досить спокійно і тверезо зважувала й продумувала кожну дію, без поспіху, але і без затримки. Час начебто розтягнувся у такій мірі, що його було не обмаль, а рівно стільки, скільки треба було Олегові, щоб він міг усе як слід обдумати і без метушні, потім діяти.

Молодий чоловік звернувся до людини, яка була однолітком його матері і майже вдвічі старшою за нього. Але Олегові в цей момент здавалося, що він говорить ніби навіть не з ровесником, а з молодшим за себе. Парадокс, на який Олег не шукав пояснення, а почав діяти.

– Дядю Льоню, не звертайте на них уваги! Особливо – на мою матір! Я вимушений її терпіти такою, як вона є, бо це моя матір, з якою я маю жити разом. А Вам не варто її слова брати близько до серця!..

Чоловік слухав Олега уважно і не перебиваючи. Молодий чоловік здогадувався, що, певно, у ці хвилини у душі сусіда вирували бурі пристрастей, розпалених батьками Олега. Як він потім дізнався, його матір першою почала обзивати і заводити сусіда Леоніда через кватирку вікна, що виходило у бік сусідського подвір’я, коли побачила його на подвір’ї «фазенди».

Слова Олега йшли від самого серця і були досить простими і щирими. Він не хотів, щоб справа дійшла до непоправного, проте і не малював у своїй уяві усіх деталей того, чим усе це може скінчитися. Він просто діяв, робив те, що був спроможний зробити в цій ситуації як людина, яка кілька років (але так насичених подіями, що рік міг піти за 3-4) віддавала себе Богу і була згодна прийняти те, через що Господь вважає за необхідне її провести.

Чоловік відчував, що не ігнорується жодне його слово. Та це не вибило Олега зі стану внутрішньої зібраності й не збило на, так би мовити, особистісну хвилю навіть коли говорив про себе особисто.

Олег продовжив далі:

– Не звертайте на неї уваги! Ну поб’єтеся ви зараз, ну покалічите один одного в кращому випадку, а в гіршому – хтось когось уб’є, а потім йому доведеться сидіти в тюрмі. Нащо воно Вам?

Промовляючи ці слова, Олег якимсь немовби «боковим слухом», тобто, не зосереджуючи на цьому уваги, але і не ігноруючи ці слова, чув крики матері через парадні двері:

– Зрадник! Іди сюди!

Лунало ще щось подібне, але Олег показав сусідові рукою на ворота з двору і спокійно промовив:

– Ходімо…

І вони не поспішаючи пішли до воріт. Олег відчинив їх і вийшов із двору першим, а слідком за ним вийшов і сусід.

Олег уже було зібрався розслабитися, скинути із себе той дев’ятий вал напруги, яка накрила його з головою і про яку можливість якої він не підозрював ще кілька хвилин тому. Скинути, бо, як йому здалося, найстрашніше вже відбулося і тепер удасться уникнути страшної бійки.

Та раптом прозвучали звуки, які дали знати: парадні двері відчиняються. Повернувши голову, Олег побачив, що з них прожогом вискочила його матір і підбігла до них за ворота. Вона схопила сусіда за праву руку і несподівано промовила такі слова:

– Льоня, ти Змія і я Змія, пішли вип’ємо!!!

Олег відчув, що небезпека знову могутнім удавом виповзла звідкись із інфернальних вимірів, мертвою хваткою обвила трикутник – він, сусід і матір, – і почала стискати кільце з неймовірною, надлюдською силою.

Олег зрозумів, що саме мала на увазі матір, коли сказала слово «Змія». Вона і дядя Льоня були однолітками і народилися в Рік Змії. Але зараз не астрологія займала його свідомість, а розуміння того, що сусідові ні в якому разі не можна пристати до такої безглуздої пропозиції матері. Якщо це станеться, то все: захист Неба буде пробито і тоді пиши пропало.

Після сказаних матір’ю слів запанувала якась напів-містична тиша. Навколишній світ ніби «вимкнув» усі звуки. Тиша, що той густий туман, оповила трійку цих людей, які ніколи в житті ні до цього. ні після цього не збиралися більше разом. Це повне мовчання тривало хвилини півтори за звичайним земним часом, та в середині трикутника був свій темп руху часу – значно повільніший, коли за кілька секунд людина може пережити півгодини і навіть більший проміжок часу.

Олег відчував якимись незнаними ним рецепторами, що всі три душі стали аренами боротьби двох непримиримих начал – Сил Світла і Сил Пітьми. А епіцентром цього Герцю стала свідомість дяді Льоні. І наслідки цього Двобою мають стати доленосними одразу для всіх членів двох родин. Піддатися спокусі чи ні?! Піти в гості до людей, які ще кілька хвилин тому збиралися тобі завдати максимальної шкоди, а тепер пропонують сісти разом за стіл, чи піти геть, пробачивши усе почуте, залишивши образливі слова на їхній совісті?

Що саме робилося в ці секунди в душі у матері – Олег навіть і на мить не міг допустити думки спробувати якимсь чином скласти про це уявлення. Він відчував, що такого роду перспектива несе в собі смертельну – в усіх відношеннях, – небезпеку. Одне він знав точно: духом матері оволоділа якась могутня темна сутність, яка прагнула за будь-яку ціну здобути нову здобич – те, що зазвичай люди називають розпливчатим поняттям «душа».

Щодо себе, то Олегу здавалося, що він був покликаним пропускати через себе енергетичні потоки світла і направляти їх на свідомість сусіда. Він відчував, що йому тепер не можна щось говорити. Немовби хтось наклав на нього табу мовчання, адже Олег до цього зробив і сказав усе, що міг. І зараз по-справжньому переломити ситуацію може лише рішення цього чоловіка – приєднатися до Провіденційних Сил чи ні. Небо дає можливість учинити вибір самому дяді Льоні, а йому, Олегові, треба тільки допомогти на духовному рівні зробити правильний вибір, не втручаючись в його особисту волю, не порушуючи той принцип свободи вибору, право на який залишив за кожною душею Сам Всевишній. Тому Олег лише молився про себе і не дивився ні на кого, а лише відчував, що матір уставилася якимсь гіпнотичним поглядом на сусіда, а він мовчки переводив свій погляд то на неї, то на Олега. Відчував він і ті два потоки, які в ці секунду інтенсивно лилися на душу дяді Льоні: інфернальний – через матір Олега та провіденційний – через нього самого.

Єдину надію він тепер покладав на Царицю Небесну, до якої в останні роки звертався все частіше. «Діво Маріє, допоможи!!!» – саме такими були слова молитви Олега, які він без зупину повторював про себе. Нічого іншого, бо інші слова не було ані сил і потреби: у цих словах було все головне для цього двобою між Добром і Злом…

Раптом напруга враз спала: певно, через те, що дядя Льоня зробив свій вибір, мовчки розвернувся і пішов звідти. Причому Олег відчув, що сусід рушив геть ще до того, як він пішов фізично. Вірогідно, спочатку все відбулося на тонкому плані і саме це одразу відчув Олег. Тобто, він відчув відхід дяді Льоні ще тоді, коли той стояв поруч – точніше, ще стояло його тіло. Мабуть, це спочатку почала відходити душа дяді Льоні. Олег відчув, що якийсь згусток енергії почав рухатися убік «фазенди». А потім за ним пішло і фізичне тіло дяді Льоні.

Олег що називається «перевів дух», ніби якоюсь кнопкою переключив його в інший режим. Але тепер він уже не намагався розслабитися. І це було вірне рішення: битва ще не закінчилася, був пройдений тільки ще один із її етапів. І як підтвердження правильності такого рішення – той вир, який нечиста сила почала закручувати в тілі його матері. Зірвалася здобич, на яку ця сила готувала пастку кілька років поспіль, накручуючи батька Олега під час тривалих розмов або під час застілля, або коли вони лягали відпочити після трудового дня й обговорювали ті чи інші подій і будували плани.

– Я піду його повішу!!! – як грім серед ясного неба пролунали її слова.

Олегу здалося, що ці слова були сказані неначе не його матір’ю, а кимсь іншим – чужим і далеким. А особливо його вразив той металевий сплав, що відчувався в тембрі голосу і був не властивий для представників людського роду – чи то говорив робот, чи то якийсь демон.

Батько Олега, з якого вже встигла спасти накачка, зроблена до цього його дружиною, став тепер якщо не на боці Олега, то значно ближче до нього, ніж до дружини. Удвох вони спробували докласти зусилля утримати матір. Та де там! Два дорослих і не таких уже слабких чоловіка були неспроможні це зробити – сила темної сутності, яка увійшла в цю жінку, значно перевищувала їхні фізичні можливості. А в руках у жінки була дебела вірьовка, яку вона міцно тримала і наче мала десь недалеко напоготові.

Вона вискочила з двору і понеслася в бік сусідського подвір’я. Проте на неї там очікувало розчарування: хтось із небожителів зробив добру справу й напоумив Леоніда одразу ж після цієї духовної брані залишити свою «фазенду» і піти подалі від місця, яке могло стати для нього фатальним. Як виявилося, це було просто таки рятівним рішенням, адже його матір Олега не залишила б у спокої!..

Розлючена жінка повернулася додому, зайшла до веранди і випалила:

– Я повішусь!!!

Це було дуже несподіваним для чоловіків, але викликало в них майже протилежну реакцію. Якщо ці слова аж ніяк не заділи Олега, бо він одразу зрозумів хто і чому це каже (план цього демона зірвалися, а його служниця не виконала свого завдання і, певно, мала розплатитися своїм життям!), то в батька в очах застиг переляк за дружину. Він хотів було кинутися до неї, щоб відібрати мотузку, але син його зупинив трьома реченнями:

– Якщо вона так каже – значить нічого із собою не зробить! Той, хто надумав накласти на себе руки – про це не афішує! Іди лягай відпочинь!..

Олег промовив це так спокійно і впевнено, що, вірогідно, не тільки цей аргумент, почутий раніше ним від когось із психологів, а і сам спокій подіяли на батька. І він, на подив самого сина, теж мовчки, як кілька хвилин до цього Леонід, розвернувся і пішов від дружини до спальні.

Олег хотів спробувати слідком за батьком відправити відпочивати і матір. Він промовив: «Іди лягай» і водночас штовхнув матір у бік спальні. Проте його сил не вистачило навіть на те, щоб зрушити жінку з місця бодай на кілька міліметрів. Здавалося, що перед ним непохитно стояла не матір, яка була невисокого росту, а кам’яна брила вагою десь у півтори-дві тонни.

Олег вмить здогадався, що проти того темного духа, який у ці хвилини збільшив вагу його матері, – він більше нічого не зможе вдіяти. Тому він облишив спробу зрушити з місця матір і пішов у свою кімнату. Він не став цікавитися і тим, скільки у неї тривав цей стан, розуміючи, що прийшла хвилина, коли Небо з нього зняло санкцію ще щось ще щось зробити для батьків.

У своїй кімнаті Олег переодягся у домашній одяг. І йому здалося, що разом зі знятим одягом, в якому йому довелося прийняти цей двобій з пітьмою, його облишили і сили. Він одразу відчув втому, ніби він розвантажив цілий вагон. До нього лише тепер почало приходити усвідомлення, з чим або точніше – з ким йому довелося мати справу. В голові хаотично крутилися окремі фрагменти нещодавно пережитого. Воно в цілому тривало хвилин десять, а здавалося, що розтяглося ледь не на весь світловий день. І крутилося потім в його голові години півтори, поступово знімаючи збудження з нервової системи та даючи можливість ще і ще раз переконатися: інакше, як втручання Сил Світла в життя його родини все це не пояснити, а він ненадовго опинився на рубежі боротьби Сил Світла і Пітьми і взяв у ній активну участь.

Йому стало зрозуміло, що все у цьому двобої вивірено до дрібниць. Адже зайди він на батьківське подвір’я на кілька секунд пізніше – йому неодмінно довелося б зустрітися з дядею Льонею саме в той момент, як він уже переліз через паркан (а саме він, а не собака в той час і шарудів гіллям), і невідомо, якби повів себе сусід із ним, нічого не розуміючим. А прийди він на кілька хвилин раніше, то невільно був би втягнутим у розпочату матір’ю перепалку і навряд чи був би здатним поглянути на ситуацію збоку, «свіжими очима»!..

Олег пригадав, що він ішов додому хвилин сорок, а ще хвилин двадцять опирався отому дивному і «безпідставному» відчуттю, що виштовхувало його з квартири Ніни. Усе сталося дуже вчасно і з врахуванням відстані, часу на її подолання, а також часу на опір Олега, який тоді не міг пояснити навіть собі, що йому не дає спокою і чому. І навіть якби він у той день не захотів нікуди йти, то дуже сумнівно, що він зміг би врятувати ситуацію, перебуваючи вдома із самого початку сварки із сусідом. А своєрідним спонуканням для того, щоб Олег таки пішов із дому саме в той день і той час – була попередня домовленість з Ніною щодо дня і часу зустрічі!..

Коли Олег усе це прозрів, у нього виникло почуття вдячності до Неба, що воно вибрало його своїм знаряддям у цьому поєдинку, зумовленою кармічними діями його батьків. Виникло у нього і почуття якоїсь світлої гордості, швидше навіть – гідності, що і він у Божий Промисел зміг внести свою лепту¹!..

Потяг 226«Бердянськ – Київ», 10.11.18, сб., 22:18 –

м. Біла Церква, 27.11.18, вт., 23:32.