Сергію Савченку
Весна в цьому році сильно забарилася зі своїм приходом, а тому була ще більш довгоочікуваною. Її гуляйпільці почали виглядати ще наприкінці лютого. Але проминули перші числа березня й жіноче свято, минула ще одна декада, а дух весни так і не відчувався. Навіть сонце не бажало приходити на допомогу втомленим від довгої зими і сильних морозів степовикам – воно частенько перебувало за хмарами і не гріло, а лише ненадовго заливало вулиці міста своїм промінням. І потім знову ховалося, наче говорило:
– А все!.. Мій ліміт щодо вас на сьогодні вичерпано! Потерпіть до призначеного часу!
Та коли прийде той урочний час – ніхто не відав!.. Зате Сніжна Королева, чия влада в цих краях зазвичай не була тривалою й міцною, продовжувала тримати місто у блокаді і по два-три рази на тиждень укривала степ і місто все новими і новими десантами сніжинок. Навіть найзавзятіші господарі, які намагалися одразу після чергового снігопаду прочищати свої подвір’я і виходи з них, сприймаючи такі заняття як щось схоже на ранкову чи вечірню фізкультуру, – втомилися. Втомилися не стільки фізично, скільки морально.
І справді, нашим людям, які не звикли до восьми-дев’ятимісячним зимам у царстві Сніжної Королеви, незвично було бачити стільки її витворів. Якщо першим білим пухнастим килимам, які ще в середині листопада почали укривати місто по обидва береги Гайчура, раділи всі – що називається, від малого до старого, – то вже у першій половині лютого такі дарунки тієї Королеви нікого не радували. Навіть дітвора не дуже охоче бралася за санки. Вона вже не зводила нові снігові фортеці і не реставрувала старі, бо втомилася від тривалої зими. Що вже казати про свіжий сніг у березні!..
Усі тепер були налаштовані лише на весну і кожен черговий снігопад сприймали як недоречні примхи природи, які могли ще на кілька днів відсунути прихід довгоочікуваної Красуні. Проте Сніжна Королева тільки зловтішалася людським сподіванням і посилала нові й нові свої загони в атаку на колишню махновську вольницю, тиснула на неї морозами і снігопадами. В Інтернеті, в соціальних мережах почали ходити фото-колажі, на яких люди загоряли в оточених завалами снігу шезлонгах і тому подібне, а дати жартома називали «сорок п’яте, сорок шосте, … п’ятдесят друге і так далі лютого».
Проте двох гуляйпільців такі витівки Зими та її Володарки, здавалося, не дуже переймали. Це були Віталій і Оксана. У них було враження, що до них Весна прийшла таємно від усіх, так би мовити, «підпільно» ще до Нового Року. І цей прихід не могли нівелювати ані оті зухвалі потовщення сніжного покрову, які відбувалися майже щотижня, а то й двічі-тричі на тиждень, ані кислуваті вирази облич нащадків запорозьких козаків на землях Таврії, ані ще щось інше!
Неспроможні були ці двоє і поспівчувати чи то рослинам, чи то птахам і тваринам, які вже «ізнемогли» в очікуванні тепла – неспроможні, бо вони в цей час були «не тут» і їх переповнював якийсь неземний потік енергій, а настрій по шкалі щастя-чуття ну ніяк не міг опуститися нижче відмітки «надвисокий».
І секрет цього стану, як, мабуть, уже здогадався стріляний Амуром читач, був простий – у серця цих двох дітей Степу якимись лише йому відомими шляхами й вимірами пробралося кохання. І кохання це було там не вперше, а ще зі шкільних років. А зараз лише повернулося туди і забуяло з новою силою.
А почалося це так…
Повертаючись після роботи додому, Віталій згадав, що треба купити хліба і вирішив заскочити в гастроном «Нестор». По дорозі він спіймав себе на думці, що вже через кілька днів буде Новий Рік і крім запашного хліба треба купити ще щось смачне до свята.
Перебуваючи під гнітом багатоденних важелезних думок про свою не надто вдалу долю, Віталій, відчинив двері магазину, підійшов до черги і автоматично запитав жіночку років сорока у в’язаній темно-зеленій шапочці:
– За Вами?
Жіночка не обертаючись кивнула головою, а потім озирнулася на нього і раптом, ледь стримуючи своє схвилювання, щоб не видати той вихор почуттів, що вмить пронісся просторами її душі, неголосно промовила:
– Віталік – це ти?
– Я – дещо оторопіло від несподіванки відповів він.
Придивившись до цієї жіночки, яка була одягнута якось некрикливо, та водночас – зі смаком, чоловік зрозумів: його величність Випадок вирішив подарувати йому Шанс і звів його з колишньою однокласницею Оксаною!.. На долю секунди в голові Віталія промайнув здогад: «А, може, це і не просто випадок, а відповідь небожителів на мої молитви?!.»
Треба сказати, що Оксана була не лише його однокласницею. Із кількакілометрових глибин пам’яті Віталія, мов той атомний підводний човен, на якому йому довелося служити, спливли спогади про останні місяці навчання в школі. Він тоді з нетерпінням чекав, коли скінчить восьмий клас і рвоне у великий Дніпропетровськ. А його сусідка по парті Оксана націлилася їхати до морського Бердянська. Коли їхній класний керівник Тамара Іванівна на одному із класних часів запитала, хто куди планує піти після випускного, то почула:
– Я хочу поступати в автодорожній технікум у Дніпропетровську! емоційно відповів Віталій.
– А я мрію поступити до медичного училища в Бердянську!.. – слідком пролунала неголосна відповідь Оксани.
Віталій за своїми важливими хлоп’ячими справами не дуже зважав на ті дівчачі мрії. Та і з чого б це йому зважати, адже в них не було ніяких спільних інтересів. Усі перерви та вільний час після школи він проводив із хлопцями, а Оксана – серед дівчат. Парта була лише тим атрибутом шкільного життя, яке їх пов’язувало тільки на відсіках часу, що мали назву «уроки».
Але так трапилося, що одній із тих трьох істот, кого давні греки називали парками і які з давніх-давен невтомно ткали сувої людських доль, така ситуація здалася надто прозаїчною. Історія Таврії не зберегла ім’я цієї вигадниці, проте свідчить, що порадившись зі своїми сестрами і заручившись їхньою згодою, вона вирішила урізноманітнити малюнки килимків долі Оксани і Віталія. Взявши рожеві нитки, вона повплітала туди спільну тему із двох фрагментів…
З того моменту, коли тією паркою був натхненно вплетений останній елемент другого фрагменту в килимок Оксани, у нашому світі не пройшло і трьох днів. Це був уже самий кінець зими. Бджоли вже таки здійснили свій перший у тому сезоні обліт, на полях з’явилося немало вільних від снігу місць і синички, снігурі та інша перната малеча вже не так потребували на їжу в годівничках, а коти почали брати перші ноти своїх бойових партитур. А Оксана раптом послизнулася і невдало впала, забивши правицю!
Віталій побачив, що дівчина не тільки не може брати важкого правою рукою, але і дещо комплексує через такий свій стан. Можливо, це було ще і тому, що вона сама збиралася стати медиком, а тут таке «фіаско»! І при тому юнацькому максималізмі, коли кожна малозначуща для більш досвідчених дорослих деталь зростає в очах юної людини ледь не до розмірів африканського слона… Уявивши, як їй може бути важко неси портфель із підручниками лише в лівій руці й при цьому перебувати в постійній напрузі, щоб не впасти десь ще раз, юнаку стало по-людськи жаль своєї однокласниці. Без будь-якої задньої думки він запропонував довести її додому і донести її об’ємний портфель.
Оксана нерішуче погодилася. Кілька тижнів наш гуляйпільський витязь сумлінно виконував узяті на себе лицарські зобов’язання – після закінчення уроків супроводжував свою підопічну до провулку, де вона мешкала, а вранці вискакував раніше з дому і поспішав з Бочан до повороту в її провулок, щоб зустріти її там і провести до школи.
Раніше юнак ніколи не говорив з Оксаною окрім злободенних для нього питань: «Ти хімію зробила?» чи «Ти вправи з української виконала? Дай списати!». І, як «чесний бартер», давав їй на списування свої зошити з фізики та алгебри – предметів, які він любив і задачки з яких встигав розв’язувати у школі ще в той же день як їх задавали. Тепер же дорогою зі школи чи в школу у них пішли розмови не на «професійні теми».
Віталій знав, що Оксана любила багато читати. Тому нерідко після уроків у першій школі, де вони навчалися, вона робила сама або з подругою Оленою своєрідні «книжні десанти», здавши прочитане і набираючи нові «порції» книг. Але раніше хлопець не приділяв особливої уваги цій «хворобі» однокласниці, адже він більше любив дивитися фільми про війну, розвідників, індіанців або про мандрівників. Віталія хлопці навіть іноді називали жартома іменем одного із улюблених його акторів – югославця Гойко Мітича. А тут Оксана почала розповідати про цікаву книгу, яку вона в ці дні читала і на яку «витримала чергу» в бібліотеці – «Граф Монте-Крісто» Олександра Дюма.
Віталій відкрив для себе, що вона вміла цікаво і в деталях переповідати прочитане. А деякі місця вона подавала наче той радіоспектакль і прямо «заразила» нашого бочанського звитяжця Гойка пригодами головного героя. Кілька ранків, коли він її зустрічав на виході із її провулку, то запитував:
– Ну що там нового відбулося з Едмо́ном?
А Оксана у відповідь одразу щедро й жваво пригощала його черговою частиною прочитаного, починаючи дещо урочисто:
– Після того, як Едмон Дантес дізнався, що…
Коли ж уся книга була прочитана, переказана і запально обговорена, то Віталій навіть засумував, що це вже кінець. Проте сеньйорита Оксана була не з тих, хто так швидко й легко «здається». І вона так само натхненно почала переповідати романи Івана Єфремова «На краю Ойкумени» та «Таїс Афінська», яку письменник присвятив своїй дружині Таїсії. Віталія такі книги не могли залишити байдужим і він з інтересом слухав Оксану.
А потім «пішли в хід» книги Майна Рида, Джека Лондона, Фенімора Купера. І ось, щоб не впасти обличчям у бочанську багнюку, Віталій почав «учитися» розповідати про улюблені фільми. Саме вчився, бо юнак, хоч і багато разів робив це для «друзів-індіанців» – хлопців, з якими дружив і які теж хворіли пригодами Оціоли та героїв інших фільмів, – все ж зрозумів, що для дівчини треба розповідати вже якось не так, як для друзів-«бувалих вояків».
Іноді Оксана його трохи виправляла, коли він використовував якесь невдале чи грубувате слово. І він зазвичай погоджувався з її варіантом, та подеколи відстоював свій варіант, коли вважав, що якесь запропоноване нею слово неприпустимо пом’якшувало сюжет кінокартини.
Це спілкування так сподобалося восьмикласникам, що вони продовжили свої спільні подорожі і після того, як рука в Оксани перестала боліти. Спільні подорожі в школу та зі школи тривали спочатку до Восьмого березня, а потім і коли почали розпускатися абрикоси, вишні, яблуні та груші, коли на багатьох подвір’ях почали буяти бузок і тюльпани.
Тривали вони і тоді, коли вже віддзвенів останній дзвоник, скінчилися уроки і не треба було вже носити до школи портфеля з «брилами знань» під кодовою назвою «підручники». Почався період здачі випускних екзаменів, а тому спільні походи сталі рідшими, зате і більш тривалими, з довгими розмовами у Комсомольському парку чи на березі Гайчура. Іноді Віталій запрошував Оксану і до кінотеатру «Космос», якщо там ішов на його думку вартий уваги фільм. І тоді вони разом обговорювали побачене в залі.
Під час таких діалогів він зробив для себе своєрідне відкриття: якщо його більше займав сюжет фільму, перебіг подій, то Оксана немалу увагу звертала і на речі, які для Віталія були не такими важливими – на те, як передана епоха, якщо фільм історичний, на гру акторів (переконлива чи ні), на їхні костюми та імена, згадувала, в яких фільмах вони ще грали. Це був зовсім інший погляд на ті ж самі речі, так би мовити «жіночий»…
Але скінчилися екзамени й розпочалася вступна кампанія. Випускники восьмих і десятих класів роз’їхалися на вступні іспити. А незабаром пішли і клопоти, пов’язані з початком навчання в нових для вступників закладах, пристосування до нової системи навчання. Треба було звикати до так званих пар (це вже були не шкільні уроки по 45 хвилин, а спарені уроки з кожного предмету) та до іншого укладу життя в студентському гуртожитку тощо.
Оксана ще деякий час писала листи Віталію, але на жаль він був не дуже охочим до епістолярію і обходився або коротенькими відповідями, або і зовсім пропускав їх. Почуття, які, здавалося, зародилися в душах у юних людей, почали припадати враженнями від вихору подій студентського життя, які захопили їх. Оксані доводилося дуже багато студіювати підручники, а Віталій майже все хапав нальоту і йому не доводилося довго сидіти над уроками. Проте Дніпропетровськ – це не Бердянськ, бо мав на той час набагато більше спокус для юнака, відкритого для всього нового.
Оксана це зрозуміла і ще до кінця першого курсу перестала турбувати Віталія. А через півтора роки вона Оксана познайомилася з молодим офіцером на ім’я Олексій, який був на кілька років старшим за неї і служив в авіаційній частині у Військовому містечку. Одразу ж після закінчення нею медучилища вони побралися, невдовзі чоловіка призначили на нове місце служби в Херсоні, бо ту частину, де він служив, – перевели в інше місце. Оксана поїхала за ним, працювала медсестрою при військовій частині, побувала в декреті. Далі молода родина змінила ще кілька місць…
Віталій знав усе це про Оксану від однокласниці Тетяни-«я знаю все», яка залишилася жити в Гуляйполі і завжди жваво цікавилася долями усіх їхніх однокашників. Вона була що називається «ходячим довідковим бюро». Та й інші однокласники продовжували спілкуватися між собою і не втрачали зв’язку з Оксаною – хто через листи, хто розмовляючи з її рідними…
Минули роки. І раптом Віталій зустрів Оксану в Гуляйполі серед зими, хоча знав, що вона частіше приїздила до батьків – коли з родиною, коли сама, – в травні, щоб допомагати батькам садити город, і в серпні, щоб збирати врожай. А тут несподівано така зустріч майже перед самим Новим роком!..
– А що ти робиш у Гуляйполі о такій порі? – запитав він, коли дещо оговтався від несподіванки.
– Так я тепер знову тут живу! – не забарилася із відповіддю Оксана.
– Та ти що-о-о?!. Не зна-ав!.. – дещо розтягнуто промовив Віталій. – А що трапилося? – трохи стурбовано продовжив він.
– Це довга історія, – промовила вона. – Розповім якось при зустрічі.
– Нащо ж чекати наступної зустрічі? Та і коли вона може статися – може, через день-два, а, може, через рік чи ще пізніше!..
– Може і так… – погодилася жінка.
– То давай я тебе проведу додому, якщо ти не проти?
В Оксани в грудях десь на рівні серця раптом виникла гаряча кулька, яка за секунду підкотила під саме горло. Відчуваючи, що голос може їй зрадити, вона лише кивнула головою на знак згоди…
І ось вони, як 25 років тому, ідуть тією ж дорогою, проходять через міст над порослим комишем Гайчуром і простують далі. Ідуть повільно, не відчуваючи морозу і майже не звертаючи уваги на дошкульний вітер, який на відкритому просторі наче подвоїв свої сили.
Виявилося, що весь цей час Оксана не забувала Віталія і була в курсі всіх важливих подій у його житті. Звичайно, тут не обійшлося без допомоги тієї ж Тетяни-«я знаю все» та подружки Лариси. Вона знала, що Віталій ще на четвертому курсі одружився на дівчині із Дніпропетровська Маргариті. Одружився перед закінченням навчання і за пару місяців до того, як пішов служити в армію. Після служби він забрав дружину від її батьків і вони переїхали жити в Гуляйполе. Та життя в невеличкому місті після того, як молода жінка весь час мешкала у місті-мільйоннику, – не йшло ні в яке порівняння. Тому їй ставало все важче і важче знаходитися в містечку, де все їй здавалося якимсь не таким, чужим, обмежуючим її свідомість.
Вони пожили кілька місяців разом і Маргарита почала його умовляти перебратися жити в Дніпропетровську. Але для людини, яка змалку звикла бігати по степах, у теплий час щодня міряла ногами глибину Гайчура, плела (часто – таємно від батьків, під ліжком, ховаючись там, щоб його бува не спонукали вчити «непотрібні» уроки) і ставила ятері, допомагала батькові й діду доглядати бджіл (і вдома, і коли вулики вивозили на літо у посадку), носилася на полювання, тримала вдома всіляку живність – для такої людини жити далеко від природи – все одно, що отримати смертний вирок!..
Одним словом, спільне життя Віталія і Маргарити не склалося. Вона настояла на розлученні та повернулася у рідне для неї велике місто.
Віталій спочатку працював у гаражі, але потім така робота йому здалася надто спокійною. Він з дитячих років мав непосидючий характер. Тож після закінчення школи міліції в Черкасах став на варті порядку в рідному місті.
Через деякий час Віталію сподобалася молода жінка, яка працювала у КСК, у відділі культури. Вони часто перетиналися з нею у центрі міста. Звали її Галиною, родом вона була з одного із сіл Гуляйпільського району і це тішило Віталія тим, що така навряд чи «втече» до великого міста. Навпаки, вона була звична до всієї роботи в селі і в маленькому місті, де переважна частина населення живе у приватному секторі з напівсільським укладом.
У руках у Галини усе «горіло»! Здавалося, не було такого, щоб вона не вміла робити. А якщо щось і з’являлося нове для неї, то вона швидко знаходила досвідчених жінок, які могли їй щось підказати і незабаром вона опановувала нову справу. Швидко вона освоїлася і на новому місці, коли вони розписалися і вона перейшла жити до Віталія на Бочани. Він жив разом із батьками в одному будинку, але будівля була розділена на дві частини і в них були окремі входи.
Галина встигала все робити навіть коли в них народилася донечка – кмітлива і життєлюбна Софійка. А коли невістці казали батьки чи чоловік, щоб вона себе так не заганяла і хоч іноді дозволяла собі відпочити, відповідала, мов відрізала, з трохи грубуватими інтонаціями в голосі:
– Немає коли розслаблятися! Відпочину вже на тому світі!
Коли Софійка пішла в школу, то стала відмінницею. Їй не треба було нагадувати про невивчені уроки – вона сама дбала про своє навчання і встигала ще допомогти мамі та бабусі з дідусем по господарству. Віталій не міг нарадуватися донечці. Але став розуміти, що щось в їхньому спільному житті з Галиною йшло не так і сімейного щастя чомусь не відчувалося. Не відчувалося, хоча в домі було завжди чисто, усе вчасно пралося, прасувалося, стіл завжди був повен різних страв, погріб щороку був вщент заповнений консервацією, птиця й свині вчасно годувалися.
При такому достатку в усьому все одно наче чогось не вистачало. І Віталій з роками перестав поспішати додому зі служби в міліції, а коли його терміново викликали з дому по нагальних справах – то десь у глибині навіть радів підставі зайвий раз піти з дому. Він навіть почав потроху випивати, намагаючись таким чином заглушити оте «чогось не вистачає». Проте це не допомагало і з часом він став пити частіше, затримуючись після роботи в компаніях, де його знали і по-своєму розуміли. Хоча, чесно кажучи, таке розуміння не було справжнім і далі слів «Галька тебе не любить» не йшло. Але Віталій із часом став розуміти: побратими по зеленому змію в чомусь праві.
Після десяти років спільного життя (може, не випадково кажуть, що це один із критичних строків у сімейних стосунках?) Галина забирає доньку і переїжджає до Кривого Рогу, де вона в юності вчилася і куди її давно гукала одна із студентських подруг.
Віталію було соромно казати Оксані про дійсну причину такого вчинку його другої дружини. Проте Оксана знала про неї і розуміла, що сказати про це однокласнику буде важко, а не сказати – це залишити в їхніх стосунках темний куток, який може зіграти «злу річ» у самий несподіваний і найважчий момент, як це люблять витворяти нечисті сили. Тому Оксана мудро і щиросердно вирішила прийти на допомогу своєму шкільному другові. Вона призупинилася, озирнулася по сторонах чи, бува, ніхто їх не почує, м’яко взяла його за руку і притишено промовила:
– Я знаю, Віталіку, про причину втечі Галі і про те, що ти тепер у цьому караєш себе вже кілька років…
– Та невже? – від несподіванки вирвалося в нього.
– Так. І вже давно.
Віталій подумав, що дійсно у маленькому містечку важко щось приховати від інших. А Оксана продовжила:
– Але ти не вини лише себе і не переживай це настільки сильно, не муч себе так! Я колись почула одну думку, яка мені потім не раз допомагала в житті: «Важливо не стільки не падати, скільки після падіння встати і піти далі»…
– Як співав Олександр Башлачов, «Тяжело идти, если главное – не упасть!..» – спонтанно додав Віталій.
– Саме так!.. Ти мене, певно, зрозумів: важливо не лякатися зробити ту чи іншу помилку, а треба її усвідомити, щоб потім рухатися далі, – вела далі Оксана.
– Погоджуюся… – тихо пролунало у відповідь.
Вони рушили далі і кілька хвилин мовчали. Не змовляючись, вони зупинилися біля деревини, яка росла біля повороту до провулку, де жили батьки Оксани. Вони знали цю деревину ще з її дитячого віку, коли вона була ще зовсім маленьким деревцем. Біля нього вони у восьмому класі зупинялися, коли, повертаючись зі школи, були захоплені розмовою. Вони могли годинами простояти біля нього, щоб жваво довести розповідь до кінця, закінчити ту чи іншу історію. Воно ж було і пунктом їхньої зустрічі перед тим, як вони йшли до школи.
Тепер уже «доросла» їхня груша стояла в зимовому вбранні, з прикритим снігом гіллям і наче дослухалася до того, що ж вони скажуть уже зараз, на відстані у чверть століття. Ця деревина є живим, хоч і німим, свідком більше, ніж сотні романтичних розмов. Вона була для них немов своєрідним порталом у минуле, вітанням зі шкільної юності, коли їм було лише по п’ятнадцять років, а життя тільки розчиняло навстіж свої можливості, які чарівним насосом наповнювали груди і робили юнаків майже невагомими… Юність-юність, куди ти поділася?!.
– Значить, не треба боятися упасти, а якщо упав, то треба підвестися і йти далі! – промовив у роздумах Віталій.
Оксана повільно кивнула головою на знак згоди і, добираючи слова, промовила:
– Ти діяв багато в чому під впливом свого оточення і був не готовий до того, що воно виявиться сильнішим за тебе. Ти був один і не мав надійного тилу, адже Галю цікавила не твоя душа, а статки в домі… На роботі ж твоїм колегам теж було загалом байдуже до твоїх переживань.
Віталій розумів, що вона мала на увазі. Під час його роботи в міліції він поступово став морально втомлюватися від нервової роботи, а вдома не міг розслабитися, бо входив в іншу круговерть «необхідних справ», в якій не передбачалося місця для розмов на рівні душі. Тоді він почав «знімати стрес» через спиртне то з одним колегою, то з іншим, то з кількома одразу, став повертатися додому значно пізніше, нерідко застаючи доньку вже в ліжку за третім-четвертим сном. Ні про яку допомогу дружині – роботу по господарству, – вже не могло бути й мови.
Почалися сварки, після яких вони могли не говорити з Галиною по кілька днів. Віталій розумів, що котиться вниз, але вже був не спроможний змінити свій спосіб життя. Навпаки, він іноді напивався «на зло» Галині, чим робив ще більшим розрив між ними, що називається «підливав олію» у вогонь, який спалював рештки сімейного щастя.
Чим далі, тим ситуація ставала все гіршою. І через три роки ця війна закінчилася – Галина настільки від неї втомилася, що вирішила покласти цьому край, зібрала речі, рвонула в Кривий Ріг.
– Знаєш, я довго думав над тим, чому став випивати, хоча ніколи до цього не шанував цю «зелену тварюку» і не потрапляли під її владу ані мій батько, ані дід, ані інші чоловіки мого роду.
Помовчавши кілька секунд, Віталій продовжував міркувати вголос.
– Певно, причина тут крилася в тому, що ми стали жити якось надто приземлено, не звертаючи увагу на душу. Здавалося, що ми все робимо правильно: усе, як то кажуть, «несемо в дім», дбаємо про город, садок, птицю, хату і в хаті. Добробут завжди і в усьому, статки заради статків. І не помітили за цим усім, як кудись подівалися почуття, розуміння того, заради чого ми все це робимо, для чого живемо…
Оксана уважно слухала Віталія, розглядаючи при цьому грушу й невільно порівнюючи тріщини на її стовбурі з тріщинами-ранами, яких за останні роки зазнала його душа. І, ніби у підтвердження сказаному ним, раптом пішов сніг. Здавалося, що сам небесний диспетчер чекав цих вагомих слів, щоб потім відреагувати на них великими лапатими порціями снігу.
Тихий сніг усе сильніше падав і падав. Сніжинки наче укутували та зігрівали душі двох самотніх до цієї зустрічі людей, яким не так давно перевалило за сорок. Цей снігопад якимсь дивним чином зменшив гіркоту сприйняття тієї драми життя, про яку вів мову цей дорогий для її душі чоловік. Дорогий, хай навіть у юності їхні шляхи і розійшлися на довгі роки.
За ці роки зазнала ударів долі й Оксана. Вона й сама не помітила, як почала йому розповідати історію свого життя після шкільного порогу. Багато що з цього, особливо те, що стосувалося першого десятка років після їхнього випуску, Віталій знав, проте не наважувався переривати цю сповідь душі й співчутливо слухав. Оксана повідала, як довго їм доводилося лікувати сина Вадима, шукаючи ради, провівши в цілому не один десяток місяців у візитах до лікарів, мандруючи по лікарнях.
І коли, здавалося, життєві випробування добігли краю і син став надалі більш-менш нормально себе почувати, міг продовжувати навчання без довгих пауз, – доля несподівано завдала їй ще одного удару. Чоловік Олексій раптом почав слабнути і в нього виявили рак. Ніякі лікарі і ніяке лікування йому не змогли допомогти. Він пішов із життя, сказавши на прощання, щоб вона не дуже побивалася за ним. І якщо життя пошле їй гідного мужчину – то знала б, що він, Олексій, буде не проти аби вона з’єднала з тією людиною свій земний шлях і була щасливою.
Чоловік залишав за нею право вирішувати свою подальшу долю, не хотів прив’язувати її до себе. Ці його слова були водночас і важкими, і полегшувальними. Вони були наче якимсь вододілом, бо наголошували на факті, що їхній спільний шлях у цьому втіленні завершено. Завершено в той час, коли можна було б ще разом жити і жити, поставити на ноги сина, а потім радіти онукам, відкриваючи для себе світ по-новому через очі малюків… А натомість – пустка. Пустка і вдома, і на душі.
Перші місяці Оксана намагалася втекти від цієї пустки в працю, пішла на додаткову роботу сестри-сиділки. Навіть із певною радістю погоджувалася підмінити когось із колежанок, коли вони просили їх підмінити, коли хтось із них не міг вийти на своє чергування. Благо, що син був уже підлітком і мав досить самостійний характер, – «весь у батька», як казала собі Оксана. Можливо, він ще й навмисно з ранніх років не вимагав до себе особливої уваги. Певно, намагався тим самим підкреслити: «Я вже не хворий і не треба за мене сильно турбуватися!»
Але в цій певною мірою штучно створеній круговерті Оксана відчувала, що одна робота її не рятувала, бо рано чи пізно їй доводилося повертатися додому, а там усе нагадувало про чоловіка. На всьому лежала його дбайлива рука. Вона лежала на всіх дерев’яних меблях, які він проектував, порадившись із нею, замовляв у товариша, який мав у себе в майстерні належні станки, розпилювати матеріал, а потім збирав шафи (і для одягу, і для книг, і на кухні, і на балконі, і у ванній), столи й полички. Лежала вона і на сантехніці, і на електриці, починаючи із дзвінка біля вхідних дверей і до світильників на балконі чи в неї над головою, бо вона любила почитати перед сном, а світильник їй дозволяв не вставати і не розгубити, не розтрусити ті згустки сну, які до неї немов підкрадалися звідкись ззаду і поступово разом навалювалися.
Особливо ж тяжко ставало Оксані, коли їй випадало провести вдома день чи два вихідних і вона невільно опинялася серед того комфорту, який так дбайливо продумував і створював Олексій. Певно, саме через те, що він намагався охопити своїм піклуванням кожний момент її життя, їй тепер ставало ще важче, адже від спогадів про нього їй нікуди було вдома заховатися. Не рятувало і те, що вона намагалася роздати його одяг та інструменти його друзям, які з радістю погоджувалися взяти ці речі. В Олексія була легка рука і гарна вдача і його речі не відчувалися в їхніх домівках як щось чужорідне, а навпаки ставали, як сказав один із друзів, «бажаними членами їхніх родин». На всіх цих речах лежала добра, позитивна енергія Олексія.
– Я тебе добре розумію і співчуваю… – промовив Віталій, коли Оксана перевела дихання після своєї оповіді.
Вона наче прийшла в себе, бо їй здавалося, що вона все це пригадала сама в себе, за якусь мить, хоча насправді пройшло більше півгодини її монологу.
– Так ти тому тепер і живеш у Гуляйполі у батьків, що не змогла більше там мучитися? – з розумінням запитав Віталій.
– Так, я вирішила, що краще змінити і домівку, і роботу, і навіть місто, в якому багато місць нагадувало про нього, про спільно проведені години…
Наче скидаючи із себе якийсь гіпнотичний стан, Оксана раптом помітила, що вже давно стемніло, а вони вже години півтори стоять на морозі.
– От же я дурепа! – вирвалося у неї. При цьому вона пристукнула себе правицею по нозі.
– А що таке? – здивувався Віталій такому самодіагнозу медика зі стажем.
– Та ми ж стоїмо вже стільки часу на холоді у кількох кроках від мого будинку!!! – збуджено відповіла жінка. – Ми ж можемо піти до мене і в теплі попити чай чи поїсти і там поспілкуватися!
– Та нічого!.. – з полегшенням промовив Віталій.
Він спочатку перелякався, що трапилося щось дійсно страшне. А виявилася така дрібниця!
Він продовжив далі:
– Не переймайся! Може, так і краще, адже твої домашні могли б скерувати нашу розмову в інше русло. А так нам ніхто не заважав і ми змогли поговорити про те, про що при інших навряд чи наважилися б вести мову. А тут навіть дехто нам допомагав…
– Кого ти маєш на увазі? – здивувалася жінка його напівжарту-напів-серйозному ствердженню.
– Оцю грушу, яка в її дитячі роки переслухала безліч історій, які ми одне одному переповіли.
– А-а!.. – протягнула посміхаючись вона.
– У мене таке враження, що вона нас упізнала і зраділа нам…
Оксану приємно вразили ці слова Віталія. Її порадувало те, що не тільки вона сприймала цю рослину – як старого, хоч і мовчазного друга. Друга, який навіть перебуваючи у зимовому сні, як їй здавалося, упізнав їх і зрадів старим знайомим. Виходить, це не тільки плід її уяви…
І ось саме перед Новим Роком і для Віталія, і для Оксани розпочалася «Весна» – пора, коли все буяє, випромінює свіжі насичені кольори, повітря переповнюється пахощами і стає подібним до отого давньогрецького трунку, який називався амброзією і призначався для олімпійських богів та давав безсмертя й вічну молодість.
Ані Оксана, ані Віталій навіть не підозрювали, що в зрілі роки можна скинути із себе пів свого віку й перетворитися на юнака і юнку. Де б не був він, де б не була вона – вони обидва бачили один одного, хоча кожен точно знав, що інший у цей час перебуває зовсім в іншому місці.
Коли кожен із них був зайнятий на роботі, а інший – був вільним, то відкладалися усі, здавалося б – нагальні, справи. Оксана брала книгу і сідала біля підвіконника. Вона по кілька днів поспіль могла читати не те, що одну сторінку, а навіть той самий абзац! І це при тому, що зазвичай вона читала досить швидко і за день могла прочитати 250 і більше сторінок. А тут…
Вона дивилася у вікно і їй вважалося, що зараз з-за повороту з’явиться він – Віталій. Він побачить її біля вікна і радо замахає їй рукою, як це робить в останній час – із посмішкою на 300 кіловат… І так Віталій в її уяві з’являвся з-за повороту години підряд і Оксані здавалося, що вона навіть чує його вітальне «Доброго дня!», а потім – «Як справи?»
Він теж постійно бачив її в уяві, хоча вона могла бути на зміні чи ще десь. Тільки різниця полягала в тому, що він не сидів при цьому біля вікна, а лягав на ліжко, вимикнувши усе, що могло йому завадити – телевізор, радіо, комп’ютер, – і, заклавши руки за голову та склавши ногу на ногу, – споглядав.
Віталій бачив, як вони ідуть удвох повз голубі ялинки біля мерії, по доріжках парку у центрі міста, біля Гайчура з боку Бочан чи стоять біля отієї рідної груші…
А коли вони були обидва вільні, то зустрічалися уже не уявно, а у фізичному вимірі. При чому часто ці зустрічі відбувалися якимсь дивним чином – не змовляючись, не обговорюючи час та місце зустрічі! Начебто два шматки одного цілого, якість два магнітика, притягувалися один до одного з будь-яких положень. Чи, може, хтось на небі, якийсь диспетчер дбайливо слідкував за тим, щоб їхні шляхи перетиналися в ці тижні і якомога швидше.
І ось настав ранок того дня, якому судилося стати апогеєм у їхніх стосунках. Усе почалося з того, що Віталій узявся допомогти своїй Оксані та її мамі вирішити одну давно назрілу проблему. Оксанин батько вже два роки як пішов за вічну межу, а її син-студент навчався в Запоріжжі. Тож у дворі бракувало міцної чоловічої руки, щоб переробити підводку струму від стовпа на вулиці до їхнього будинку.
Віталій працював у Гуляйпільській районній електромережі (РЕМ) диспетчером. Домовився з колегами-електриками, що вони прийдуть і замінять на новий отой зіпсований кабель, який давав перебої у подачі струму. Але спершу Віталію треба буде виконати підготовчу роботу: додати у двох місцях по одному «гусаку», щоб скоротити для кабелю відстань між місцями кріплення. Певно, саме через те, що кабель перетинав велику віддаль, він швидше й псувався. До того ж він був алюмінієвий, а не значно ліпший для таких речей мідний.
Після зміни Віталій приладнав до заднього багажника велосипеда два масивних «гусаки». Їдучи велосипедом, страшенно поспішав додому й мріяв: «От якби ще сьогодні встигнути приладнати ці кріплення, потім викликати хлопців із РЕМ. Хай би вони замінили кабель ще до приходу Оксани з роботи. Ото був би для неї сюрприз!». Щоб не гаяти часу, Віталій вирішив не об’їжджати замерзлий ставок біля РЕМ, а поїхати просто по кризі, якою він був міцно скутий усю зиму і весь початок березня. По цій кризі гуляйпільські відчайдухи-електрики гасали з одного кінця ставка на другий, щоб зрізати шлях на роботу та з роботи. Віталій знав, що крига була вже не така міцна, як узимку. Весна таки брала своє – й володіння Снігової Королеви потроху підтавали. Він розумів, що ризикує. Але бажання якомога швидше зробити коханій приємну несподіванку перемогло. Йому ніби сталося затьмарення здорового глузду. Він рішуче повернув свій велосипед із об’їзної доріжки, якою спочатку збирався їхати. Далі рішуче попрямував на лід!..
Якийсь мудрий внутрішній голос почав було радити Віталію їхати не через відкритий простір, а хоча би ближче до берега, де лід мав бути товстішим і міцнішим. Однак цей голос був одразу ж «позбавлений права голосу». А потім чоловік позбавив такого права і ще один тоненький голосок, який пропонував йому: «Ти краще не їдь по кризі велосипедом, а коти його – тоді на лід буде трохи менший тиск!». Але хіба вихідці з району Бочан прислухаються до якихось там голосів, коли бачать перед собою чітку мету? Вони не зважають на уявні перешкоди! Однак закони фізики не захотіли в цей день робити виняток для рішучого благодійника на ім’я Віталій. Тому вони теж вирішили приєднатися до цих двох голосів і сказати своє вагоме слово. Та на великий жаль, на їхньому боці цього разу опинилася чиясь зла воля. Однак про це Віталій дізнався трохи згодом. А поки що його радувало, що в ці хвилини на ставку не було нікого. Зазвичай саме в такий час людей тут бувало найбільше. Сьогодні ж їх наче хтось десь затримав. Цей факт порадував Віталія: не треба буде нікого об’їжджати чи призупинятися, пропускаючи людей.
І тільки-но він виїхав на середину ставка, як щось страшенно затріщало. Ураз чоловік побачив не протилежний берег, до якого спрямовував свого залізного коня, а небо. До нього миттєво дійшло, що з ним сталося найгірше, що тільки могло бути в цих обставинах – заднє колесо, на яке припадала найбільша вага (адже саме на нього тиснули два «гусака», які важили понад 25 кг), проламало кригу й швидко пішло під воду.
За мить у воді опинився весь велосипед і сам Віталій. Теплий зимовий одяг і взуття швидко набирали смертельну вагу. Вони позбавляли Віталія сили і тягнули на дно. Чомусь перед очима постала Галина, його колишня дружина. Мала вираз обличчя такий, як у той день, коли залишала будинок батьків Віталія, де вони жили в шлюбі. Це обличчя було перекошене від люті й нагадувало міфічну горгону Медузу. Галина викрикнула тоді його добрим батькам на прощання: «Я зроблю так, що ви запам’ятаєте мене назавжди!!! Віталія я витрушу з його погонів, про ваші бджоли й виноград ви можете забути назавжди, а ваш синочок поплатиться за всі мої муки своїм життям!..»
Віталій за мить зрозумів, що не зможе швидко скинути бушлат та важенні чоботи – йому на це не вистачить під водою ні повітря, ні часу. Ставок через лічені хвилини стане тим місцем, яке обірве оту життєву нитку, яку так дбайливо плели мойри-парки і його батьки! Стало трохи жаль себе і того, що доводиться прощатися з білим світом ще досить молодим і дужим – у сорокадвохрічному віці. Миттю пронеслося у свідомості, що, певно, не марно цей вік вважається критичним для чоловіків. Немало з них ідуть із цього виміру за вічну межу саме в ці роки. Віталій відчував, що десь у глибині його єства ще є багато невикористаної сили. Він міг би пустити її на важливі справи, зробити для людей немало гарних вчинків.
Вода вже вирівнялася над головою Віталія. Якийсь невидимий кінематографіст запустив перед його внутрішнім зором оту стрічку, про яку він не раз чув від людей. Кілька з них самі пережили подібний стан і розповідали про цю мить своєї долі особливо переконливо. Віталій бачив фільм, де головним героєм був він сам. І, як це не прикро, він там не завжди виглядав справжнім героєм. У його житті було немало добрих справ. Але й були такі вчинки, за які його аж ніяк не назвеш героєм!.. Ця стрічка почала крутися з космічною швидкістю у зворотному порядку – від тієї хвилини, як затріщала крига і до вступу Віталія до автотранспортного технікуму.
Час начебто призупинився і перетворився на якийсь гумовий джгут, який почав розтягуватися і пружинити. Промайнули кадри з його шкільного випускного вечора, серед яких він встиг чітко роздивитися одну дівчину. Пам’ять, що ледь встигала за кадрами стрічки, підказала її ім’я: «Оксана». Оксана! Його наче пронизав струм великої сили, який примусив чоловіка напружити всі м’язи. І тепер обличчя Оксани він побачив уже не всередині себе, у тій чарівній стрічці, що прокручувалася перед ним, а десь над собою!
Над ополонкою, яка поглинула його, вмить з’явилося яскраве світло, промені якого пробили товщу води. Він побачив безкінечне у своїй глибині гуляйпільське небо, в якому виникла його Оксана. Це була та жінка, ім’я якої він вигукнув не вголос, бо перебував під водою, а самою душею! Йому здалося, що цей крик пішов луною по найвіддаленіших закутках його душі. Підсилившись там, якимось дивним чином вирвався у зовнішній простір, весняною громовицею прогримів у перенасиченому свіжою прозорістю небі, яке розверзлося над ним. І у відповідь на цей заклик з’явилася Вона – така рідна й близька, водночас така віддалена й велика Оксана. У ній незрозумілим чином переплелися в єдине ціле її земні риси й риси якоїсь просвітленої небожительки. Вона була малознайома йому і водночас – ніби вже колись і десь бачена ним, але призабута у повсякденній метушні…
Віталію вже не хотілося дивитися оте чудернацьке кіно про нього, яке почало його зачаровувати, відривати свідомість від тіла. Він відчув, що все його єство зі швидкістю світла наповнилося непереможною жагою жити – жагою, яка примусила забути все, окрім отого єдиного й непереможного імперативу: «Віталику, не здавайся, борися! Ти потрібний мені, твоїй Оксані!!!». Здавалося, цей наказ Неба струсонув підмурівок, стіни й дах його свідомості. У чоловіка влився потік потужної енергії, що примусив включити в роботу інстинкт самозбереження, задіяв усі резерви душі й тіла!.. Зробивши неймовірне зусилля, Віталій рвонувся угору, подолав відстань до поверхні води і вискочив на повітря. Колишня служба в пожежній частині привчила його діяти в екстремальних ситуаціях. Віталій розумів, що йому бракує часу скинути налиті свинцевою вагою бушлат і чоботи. А якась жива й світла думка, немов куля, влетіла йому в голову й підказала: «У бушлаті тобі буде навіть краще – він буде захищати твої руки, коли будеш проламувати лід!..»
Десь на рівні підсвідомості Віталій зрозумів, що цю думку йому хтось послав із-зовні, кинув, мов той рятівний круг. Такий круг рятує життя тому, хто тоне, допомагає протриматися на воді аж поки рятівник добереться до потопаючого, щоб витягти його із води. Віталій усією своєю природою учепився за цей круг-підказку. Учепився всіма силами й вирвався знову на поверхню води, прагнучи піднятися якомога вище. Усією своєю вагою й розставленими руками вдарив по кризі. І сталося диво: йому вдалося проламати кригу перед собою десь на півметра!..
Перед ним лежала відстань у кілька десятків метрів до рятівного берега. Як людина, якій доводилося не раз діяти в екстремальних ситуаціях, він розумів: треба мати в голові уяву про всю відстань, яку треба подолати, але не зациклюватися на ній. Не треба вважати, що вона є недосяжною. Краще зосередитися на найближчих задачах – подолати перший метр, потім – ще один, потім ще. І так робити стільки разів, на скільки в нього стане сил. А далі – як уже розпорядиться Небо! Головне – робити те, що він зараз може, а не думати про можливі наслідки раніше, ніж вони стануться!.. Перетворивши себе самого в якусь «машину», сконцентрувавшись, підпорядкувавши цьому образу все своє тіло, Віталій почав десятки разів поспіль повторювати цю рятівну комбінацію дій: виринути, піднятися на кілька сантиметрів над водою, потім наче додати в своїй уяві якомога більше ваги власному тілу й спробувати розставленими руками проламати ще шматок криги перед собою… Чоловік відчував, що рештки сил швидко покидали його. Але Оксана залишалася над ним у небі, вливала в нього нові сили й не переставала закликати його: «Віталику, не здавайся! Борися, любий!».
В юні роки Віталій відрізнявся міцною статурою, мав гарне здоров’я, ледь не багатирську силу. Він був переможцем багатьох вуличних бійок. Мав славу сміливця не тільки серед бочанців, а й серед багатьох інших гуляйпільських хлопців – і ровесників, і старших за нього. Але тепер він переживав, щоб його серце, ослаблене не стільки нервовою роботою, скільки нерідкими випивками, витримало цю титанічну боротьбу за життя свого господаря. Усі рештки його свідомості, які ще були спроможні протистояти отій Тітці з відлогою і косою, – зібралися в якийсь щільний згусток-клубок, керували його діями, звівши все його єство до одного заклику: «Оксана!». Віталію тоді здалося, що це слово пролунало на пів-галактики й примусило прислухатися до нього тисячі зірок Чумацького Шляху…
Віталій давно вже втратив здатність відчувати час і простір, не бачив нічого далі криги перед самим своїм обличчям. Він не знав, що його неймовірна боротьба за життя привернула увагу людей на березі. Деякі з них подавали сигнали з автівок. Кілька чоловіків відшукали речі для рятунку: хто – дошку, хто – жердину, хто – мотузки. Вже чимдуж бігли до нього на допомогу, іноді падаючи, коли чиясь нога невдало торкалася льоду й ковзала по ньому. Два чоловіки навіть розтягнули при цьому собі зв’язки. Однак, перебуваючи в стані екзальтації, не зважали на це й бігли далі, немовби їх хтось гнав батогами: «Швидше! Швидше! Його на довго не вистачить!». Деякі рятівники скидали із себе на ходу куртки й пальта – і щоб було легше бігти, і щоб одяг не заважав, якщо самим доведеться опинитися в крижаній воді й звідти витягувати потерпілого.
А Віталій продовжував робити далі надлюдські зусилля, як автомат повторював: «Угору! Важче! Вниз!». Його свідомість уже майже не брала участі в цій боротьбі: команди віддавав лише сторожовий пункт на кшталт того, який діє у матерів, коли їхні сили біля грудного малюка вичерпані. Тоді включається захисний механізм, який згортає все, крім того сторожового острівка, який реагує лише на крик рідної дитини, примушує піднятися молоду маму й зробити все необхідне, аби дитина заспокоїлася і знову заснула. Зрозуміло, що вона потім навіть не зможе пригадати свої дії в тому стані. Не пам’ятав їх уже і Віталій. Він просто не мав енергії на таке запам’ятовування, бо всі останні краплини сил, які ще могли відшукатися в найпотаємніших закутках душі й тіла, були кинуті ним на отой «трикутник дій» – «Угору! Важче! Вниз!»
Через безкінечний проміжок часу хтось водночас згори і всередині чоловіка, якийсь Над-Віталій, ніби сторонній спостерігач з якоїсь неймовірної далечини, дивився на цю неймовірну містерію боротьби за життя людини у воді, відмітив: «О, вже можна торкатися ногами дна! Тепер шанси дістатися до берега зростуть, … якщо, звісно, не підведе серце!..»
А ще через якісь півхвилини за мірками фізичного виміру, в якому ми всі зазвичай перебуваємо, цей сторонній спостерігач раптом наблизився впритул до отого сторожового пункту і промовив: «Віталію, хапайся за жердину». Чоловік інстинктивно послухав цей наказ, його права рука схопилася за простягнуту до нього жердину, а потім до неї приєдналася ліва. М’язи скоротилися і надійно приєднали Віталія до простягнутого до нього предмета порятунку. Потім чоловіки розповідатимуть йому, що їм довелося докласти чимало зусиль, щоб розтиснути цю мертву хватку полоненого водяної стихії – останньої за цей зимовий сезон жертви Снігової Королеви…
Як тільки Віталій схопився за жердину обома розбитими і порізаними кригою руками, на яких не було живого місця, а їхні м’язи завмерли в єдиному над-зусиллі утримати цю річ, – його знеструмило вже повністю. Уже навіть сторожовий пункт відключився. Чоловік надовго провалився з головою, але вже не у ставок, а в якийсь інший вимір, який спрощено називають словом «забуття». Віталій не бачив і не відчував, як його везли до лікарні, де кілька годин боролися за його життя. Прийшов до тями вже на наступний день. Прийшов, та не зміг зрозуміти, в якому світі він перебуває. Єдине, що йому здалося знайомим і зрозумілим – це рідне обличчя його Оксани, до якої він так рвався з льодового полону, вже майже з того світу. Вона не полишала його не тільки в ополонці, а весь той час, як його везли до лікарні та рятували тут. Побачивши її, він одразу зрозумів, що перебуває таки не в потойбічному, а в цьому світі, бо лежить в одній із палат.
І хоча оте небесне, яке було в Оксані над ополонкою, яке він кілька секунд ще бачив над собою, лежачи в лікарні, швидко потьмяніло, неземне світло, що навіть сліпило очі, зникло, а він побачив уже земну жінку, та вона від цього не стала для нього менш рідною й жаданою. Незвичним був тепер лише вираз нечуваної тривоги, що лежала на її обличчі, як та хмара на плечах гори, яку він бачив у юні роки під час поїздки на Кавказ. Проте коли жінка зрозуміла, що життю коханого вже не загрожує пережита всіма фібрами її душі небезпека, вона відчула, що ця хмара швидко почала танути. А на зміну їй прийшло просвітлення у погляді й виразі обличчя Оксани. Здавалося, що небесне світло, яке огортало її під час боротьби за життя Віталія в воді, невидимим каналом перелилося у світло земне, людське. Віталій почув її голос – водночас і той, що чув над собою і в собі під час битви за життя в ставку, і не той – голос жінки, змужнілої від перенесених бід, сильної серцем і духом. Це Віталій усвідомив не стільки розумом, скільки душею, почувши:
– Віталику! Ріднесенький! Я так молилася Цариці Небесній, як ніколи в житті не молилася ні за кого!.. Божа Матір знову подарувала мені тебе!..
Віталію перехопило подих. До горла підступив клубок, який не давав вимовити жодного звуку. А на очах в Оксани з’явилися сльози, в яких було у великій концентрації тієї речовини, яку утворює людське тіло і при великій радості, і при великих переживаннях за життя близької людини, і при аварійному сигналі повного виснаження. А може й при інших станах, про які наша сучасна наука не те, що не знає, а, можливо, й навіть не здогадується?
Віталій швидко одужав, бо людина, яка отримує травму на підйомі духу, – бореться за життя і допомагає лікарям, – а та, яка травмована під час занепаду духу – або дуже довго вишкрябується, або і зовсім може «скласти лапки» і навіть не вийти зі стану хвороби та померти. Про це Оксана і Віталій знали ще з юності, коли обговорювали разом оповідання Івана Єфремова «Юрта Ворона».
Через кілька днів Віталія вже виписали з лікарні, а через кілька тижнів він і його друг Олександр разом витягли зі ставка велосипед і прикріплені до нього гусаки. Віталій їх надійно закріпив в належних місцях, його колеги, як і обіцяли, замінили старий алюмінієвий кабель на новий мідний і світло перестало зникати в домі Оксани.
Якось у травні вони удвох здійснювали свій спільний променад по центру міста, Оксана розповіла Віталію, що вночі напередодні того злощасного ранку, вона не могла всю ніч заснути й на душі було дуже тривожно. Тривожно, хоча ніяк підстав для цього не було. І чомусь з голови не йшла Галина, яку вона лише раз у житті бачила, коли проходила повз НЦК і яку зовсім не знала та про яку її подруга Лариса, яка тоді йшла поруч, сказала: «Це дружина нашого Віталіка».
Віталій був вражений цими словами Оксани:
– Ну нічого собі! А ти знаєш, я її теж згадав чи побачив – не знаю, як правильніше сказати, – коли мене мокрий одяг почав тягнути на дно! На якусь мить навіть здалося, що це не важкість одягу мене тягне вниз, а сама Галина, яка мені вважалася зі злим обличчям…
– А, може, це не тільки вважалося, а так і було?!. – вирвалося у зазвичай стриманої Оксани. – У мене в ту ніч було враження, що вона пробралася не тільки в мій дім, а і в мою душу, щоб забрати звідти найдорожче для мене – тебе!
Віталій зусиллям волі примусив себе промовчати, хоч хотів розповісти про Галину та її погрози. Та він вирішив, що про це можна повідати Оксані дещо пізніше, а зараз важливіше дати їй можливість висказати те, що з неї почало прориватися назовні. І вона продовжувала:
– Галина багато разів виникала переді мною і якось зло посміхалася не тільки в ніч перед тим ранком, але і вранці. А потім ніби вдарила мене чимсь важким по голові й викрикнула звірячим голосом: «Відступитися від нього – йому все одно вже не жити!» Від цього удару я втратила свідомість, а коли прийшла в себе, то попросила Валі мене підмінити, пішла до пустої палати, зачинилася із середини на ключ, бо відчувала, що в мене не вистачить сили когось бачити чи чути.
Оксану при цих спогадах перетрусило і вона на якусь хвильку замовкла. Віталій слухав її, затамувавши подих і у нього навіть на думці не було зробити спроби втрутитися в її оповідь бодай одним словом. Опанувавши себе, жінка вела далі:
– Якась сила в мені спонукала мене стати на коліна й почати молитися за тебе й за те, щоб Богородиця не допустила того, аби Галина мала владу над твоїми тілом, душею і духом! Я ніколи так гаряче не молилася і навіть й гадки не мала, що молитва може бути такою сильною і якоюсь я б сказала – дуже щільною і безмежно значимою. Незабаром мені здалося, що я перебуваю вже не в пустій палаті, над ставком, а ти провалився в нього з головою і безпорадно йдеш на дно. Мені здалося, що ти гукнув мене і я з усіх сил рвонулася до тебе. Треба було щось негайно робити і я, не пам’ятаючи себе, стала тебе витягувати тебе, викрикнувши щось подібне до «Віталіку, не здавайся, борися! Ти потрібний мені, Оксані!!!» Потім я повторювали ці слова, наче якийсь наказ тобі, щоб ти й не подумав здаватися, не погодився піти з цього світу!..
Віталія від цих слів почало трусити. Він не витримав і сказав Оксані:
– Так це мені не здавалося?!.
Жінка не зовсім його зрозуміла і він повідав їй про все пережите ним у ті хвилини і як вона допомагала йому раз за разом виринати з-під води та ламати лід перед собою.
Віталій також розповів про оту погрозу, яку проголосила Галина – перед тим, як востаннє піти з їхнього подвір’я, – йому і його батькам, пригрозивши що «витрусить його з погонів», позбавить батьків бджіл і винограду, якими вони дорожили, а також погрожувала, що Віталій їй дорого заплатить за її страждання. Він розповів, що бджоли не пережили наступної зими, хоча вона й не була дуже холодною і в попередні роки вони переживали подібні морози без особливих утрат. Виноград теж раптом зіпсувався, почорнівши від заморозку, який стався наступної весни. Втратив він і свою службу, бо Галина написала обласному начальству чоловіка кляузу на Віталія – одразу в Запоріжжя. А звідти прийшла вказівка безпосередньому начальству Віталія «відреагувати – належним чином». Начальник Віталія порадив йому, поки не пізно – написати самому рапорт на звільнення.
– Слухай, так це виходить, що вона звернулася до темних сил?! – висловила здогад Оксана.
– Так! Далека родичка моєї мами згодом розповіла, що бачили Галину, коли вона приїхала в їхнє село і пішла «по допомогу» до баби Зіни, яку всі односельчани поза очі називали не інакше як Бабця-Яга і про яку ходила слава, що вона ніби знається з нечистою силою.
– Зрозуміло! Нам з тобою довелося зійтися у боротьбі з темними силами у прямому смислі і звернутися за підтримкою до Сил Світла! – глибокодумно промовила Оксана.
Вони йшли кілька хвилин мовчки, милуючись весною, яка була в самому розпалі. А потім Оксана перервала паузу:
– Я чула, що за щастя треба платити, так би мовити, вистраждати його. Якщо щастя комусь дісталося без боротьби, то воно цими людьми не так цінується, як те, яке дістається у змаганні за нього. Та і потім їм все одно треба буде пронести його через випробування.
– Так, певно, ти маєш рацію. А мене й тебе у цій боротьбі врятувало кохання!..
м. Київ, Центральний залізничний вокзал, 03.11.2018, сб. – потяг 225 «Київ – Бердянськ», 04.11.18, нд., 04:24 – Бердянськ, Біла Церква, 04.11.18, нд. – 15.11.2018, чт., 17:17.