Андрій Будугай,
слухач заочного відділення післядипломної освіти ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»
ВНЕСОК ГРИГОРІЯ ВЕРБИ В ДОСЛІДЖЕННЯ СПАДЩИНИ
ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ І ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ
Анотація
У статті йдеться про вагомий внесок переяславського вченого, музиканта, педагога Григорія Верби у студії спадщини Григорія Сковороди як видатного українського християнського філософа й письменника, а також про вивчення Г. Вербою історії Переяславської землі різних періодів. Автор використав досвід власного спілкування з Г. Вербою, результати кількарічних краєзнавчих пошуків.
Брат Григорій Верба –
це сучасний подвижник,
Педагог і дослідник
духовних глибин,
Що пізнав перед цим
видатний співвітчизник –
Музикант і поет,
Царства Божого син [2, с. 5].
Для переяславського вченого, музиканта, педагога Григорія Митрофановича Верби постаті видатних українців Г. Сковороди й Т. Шевченка стали органічним наповненням його єства, склали сенс буття. Хтось із мудрих свого часу сказав, що велике ліпше видно на відстані. Теж саме можна сказати і про самого Г. Вербу – людину водночас і просту, і велику, справжній масштаб якої починаєш краще відчувати вже тоді, коли вона пішла від нас в інші виміри, залишивши за собою помітний слід.
Фото 1 – Григорій Верба (2007 р.)
Від часу відходу Г. Верби за вічну межу пройшло два роки. Хотілося б зберегти для молодого покоління пам’ять про цю скромну й непересічну людину, чий внесок у вітчизняну науку нами ще до кінця не осмислений. Тому наша спроба уточнити й узагальнити внесок Г. Верби в сковородіану й краєзнавство Київщини, на нашу думку, є актуальною.
Про науковий і творчий шлях Г. Верби у різні періоди писали: О.В. Мишанич, Л.В. Ушкалов, Г.Л. Токмань, І.Г. Шпиталь В.Ф. Мормель, В.В. Набок, В.В. Нікітіна, М.Г. Колос, Д. Тетерина-Блохин, А.О. Будугай, С.В. Литвиненко, Т.І. Білобровко, А.В. Ковальська, О.І. Шкира та ін. Автори відзначали педагогічний, музичний, філологічний хист та шляхетні душевні якості Г. Верби. Колеги відзначали і його захоплення вивченням творів Г. Сковороди, але не всі усвідомлювали глибину й складність його титанічної дослідницької праці.
Чи не першим про Г. Вербу-сковородознавця голосно заговорив рецензент рукопису його книги «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди» харківський професор-медієвіст Л.В. Ушкалов. У 2004 році ним були написані такі рядки: «книга Григорія Митрофановича Верби, яка є наслідком його багаторічної напруженої праці […], стане надійним підґрунтям не тільки у справі вивчення мови Сковороди. Вона буде справжньою знахідкою для фахівців, які готуватимуть нове академічне видання творів нашого великого філософа […], для тих, хто буде перекладати твори Сковороди сучасною українською мовою чи будь-якими іншими мовами, зрештою, для всіх, кому цікава філософія та поезія Сковороди» [14 , с. 144].
Професор Г.Л. Токмань у своїй рецензії на цей же рукопис підкреслила, що праця Г. Верби «є науково концептуальною, обґрунтованою, оригінальною і заслуговує на опублікування», вважала, що його книга «матиме велике теоретичне і практичне значення в розвитку вітчизняного сковородинознавства», а проведена ним робота «є зразком наукової сумлінності, цілеспрямованості, ерудиції» [14, с. 149; 9, с. 651].
Професор із Німеччини Д. Тетерина-Блохин, дружина відомого вченого Ю. Бойка-Блохина, зазначила, що «поява монографії Григорія Верби, унікального явища в історії сковородинознавства, ознаменує новий етап у вивченні спадщини нашого філософа. Вперше за двісті років досліджено весь корпус церковнослов’янських віршів слов’янської Біблії, близько 4 000, які цитує Сковорода у своїх творах і листах, які обіймають третину всього тексту» [14, с. 242].
Метою статті є спроба узагальнити й поглибити знання про внесок Г. Верби в сковородіану, у краєзнавство Київщини, зокрема про краєзнавчу розвідку щодо назв вулиць Переяслава, присвячену 1100-літтю Переяслава.
Знайомство автора цієї статті з Г. Вербою відбулося в останні роки земного життя останнього, під час підготовки ним до друку фундаментальної книги «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди». Це було на початку 2004 року в 306-й аудиторії нашого ДПУ, яка слугувала комп’ютерним класом. У вільний від навчального процесу час там могли працювати співробітники університету. Так трапилося, що одного разу ми з Г. Вербою працювали поруч. І я спочатку звернув увагу на те, що за сусідньою машиною сидить досить літній чоловік, адже мало хто з людей його покоління робить спроби опанувати це диво техніки кінця 20 століття.
Коли ця людина кілька разів звернулася до автора із запитанням стосовно роботи з набору тексту, то він був здивованим ще раз. Вразили ті думки, які висловив Г. Верба під час розмови: за своєю глибиною, цілістю й мудрістю вони дуже відрізнялися від того, що можна почути від переважної більшості філологів, філософів і священників. Автор і сам уже не один рік займався лінгвоезотеризмом, пошуком Істини через духовний сенс слова. Тому йому було дивним не стільки те, що співрозмовник, ідучи за Г. Сковородою, поєднав слово і філософію, а те, що він, не маючи езотеричної бази, доходив до таких глибин розуміння життя і Всесвіту, які більше притаманні теософам, ніж просто освіченій людині [14, с. 37].
Згодом, працюючи в редакції університетської газети «Педагогічні обрії», автор цих рядків і його колега С. Литвиненко по можливості допомагали Г. Вербі в його роботі над книгами, підготували кілька матеріалів – його самого та про нього, – щоб ознайомити з ними читачів газети. Спільно з Г. Вербою чи не вперше було зроблене досить детальне інтерв’ю, де науковець-педагог розповідає про маловідомі на той час широкому загалу факти своєї біографії, ділиться спогадами щодо того, як він підійшов до необхідності здійснити задуману ним працю. Поділимося деякими фактами, про які тепер знають мешканці Переяслава – міста, де провів більше 50-ти років життя Г. Верба, – але можуть бути ще невідомими для інших людей.
Г. Верба належав до покоління «дітей війни». Народився він 9 грудня 1938 року в селі Шевченковому Згурівського району Полтавської (нині Київської) області в родині колгоспників Митрофана Денисовича і Варвари Захарівни Верб, які одружилися в 1933 році, у рік голодовки. У посаг батько Захарко Письменний подарував дочці пуд (16 кг) зерна. Пухли від голоду, проте родина вижила [3, с. 14].
На початку війни батька призвали на фронт. Під Конотопом потрапив у полон. Напівживого від голоду і побоїв батька дозволили забрати додому. 19 вересня 1943 року при відступі німці підпалили їхню хату й ця нічна заграва закарбувалася в пам’яті малюка на все життя під назвою «війна». Батька знову забрали у військо. А незабаром родина отримала похоронку: 4 листопада 1943 року батько загинув, визволяючи Київ. І лише через 50 років Г. Верба знайшов його братську могилу в Пущі Водиці [3, с. 14].
Матері довелося самій піднімати двох малих синів. До 1-го класу початкової школи Гриша пішов у 1946 році. Коли був у другому класі, то на храмовому святі, яке в селі відзначали 9 березня, вперше в житті виступив на сцені клубу перед односельцями і прочитав Шевченків вірш «Тече вода з-під явора…». Як зазначив Г. Верба, «усе в цьому вірші було для мене близьке і рідне: і калинонька, «що пишається над водою», і «зелені явір і верболози», а особливо – «качечка і качур з дітками своїми». Невимовний щем проймав дитяче серце від цього опису щасливої пташиної родини, де є і батько, і мати, і веселі дітки» [3, с. 14].
Семирічку закінчував у селі Безуглівці, за 6 кілометрів від свого села. До школи ходили пішки, хіба що взимку колгосп організовував підвіз волами, запряженими в сани. У липні 1953 року Григорій розпрощався зі своїм дитинством і за порадою вчителів школи поїхав до м. Переяслава-Хмельницького вступати до педагогічного училища. Хоч і закінчив школу відмінником, проте довелося складати 4 вступні іспити, він вступив до училища за загальним конкурсом [3, с. 14].
Навчання в педучилищі згадував «як один із найкращих, хоч і важких, періодів у своєму житті […]. Колектив викладачів був сильний, дружний і чуйний. Особливим прикладом був директор училища заслужений учитель УРСР Пилип Родіонович Захарченко – викладач педагогіки, мудра і інтелігентна від природи людина» [3, с. 14]. «Для навчання на музичному інструменті обрав скрипку, з якою не розлучався все своє життя. Був активним учасником художньої самодіяльності. […] Вистачало часу ще й на заняття спортом. Мій рекорд із стрибків у висоту стилем «ножиці» (165 см) протримався з 1957 по 1965 рік» [3, с. 14].
Закінчив училище з відзнакою, був призначений на посаду вчителя початкових класів у м. Біла Церква, проте викладачі йому порадили, як п’ятипроцентнику, продовжити навчання на філологічному факультеті Ніжинського ДПІ ім. Миколи Гоголя (відділення російської мови, літератури та музики). Зарахований був за результатами співбесіди 10 липня 1957 року. Навчався п’ять років. Проживав у гуртожитку. Поєднувати мову, літературу і музику було важко, адже майбутнім учителям літератури доводилося багато читати, а вчителям музики – багато грати. Найулюбленішим місцем проведення вільного від лекційних занять часу була бібліотека [3, с. 14].
Співав у хорі, яким керував талановитий хормейстер Віктор Михайлович Іконник (пізніше він був удостоєний високого звання народного артиста України). Запам’яталися виступи хору в Чернігові, Києві, Москві. Грав у естрадному оркестрі інституту. Очолював комсомольську організацію факультету. З першого ж курсу отримував підвищену стипендію, навіть два роки – Сталінську. З дому допомоги майже не одержував, тому доводилося ночами чи у вихідні підробляти на залізничній станції [3, с. 14].
2 лютого 1960 року одружується на Ніні Василівні Ляшенко, випускниці Ржищівського педучилища, яку направили вчителем у нову початкову школу в рідне для Г. Верби село Шевченкове. На призначене на січень (під час канікул) власне весілля керівництво інституту не відпустило через виступ хору в Києві й нареченому довелося давати додому телеграму, що весілля переноситься на лютий. Цю телеграму родина зберегла як реліквію, адже в січні з’їхалися рідні, були зроблені всі приготування, а на лютий уже мало хто зміг приїхати і весілля вийшло зовсім не таке, як планувалося спочатку [14, с. 250-251].
Розписувалися в холодній кімнаті сільради сусіднього села Безуглівка дуже просто. Як свідчить запис у щоденнику Г. Верби: «Немає ні свідків, ні рідні. Немає шлюбних обручок. Немає шампанського. Один лише Бог над нами…» [14, с. 251]. Через все життя подружжя пронесе свої світлі почуття, долаючи разом усі випробування і примножуючи радості та зберігаючи вірність педагогічній стезі, яка передасться і дітям: педагогами стали обидві дочки Тетяна (нар. 02.05.1961) і Оксана (нар. у 1971 р.).
Фото 2 – Григорій Верба з дочками Оксаною (зліва) і Тетяною (2007 р.)
Закінчив інститут у 1962 році з відзнакою. Був рекомендований на навчання в аспірантуру, проте мусив іти «заробляти свій хліб» [3, с. 14]. За направленням Міністерства освіти поїхав разом з дружиною на роботу в Бериславське педучилище Херсонської області. Через брак відповідного житла однорічну доньку Таню довелося залишити в батьків дружини в селі Македони Ржищівського району. Пропрацював 2 роки викладачем співів, української мови, керував хором учнів та викладачів училища, а дружина Ніна працювала лаборантом педучилища [3, с. 14].
Колектив прийняв подружжя дуже тепло, проте Г. Вербі хотілося працювати ближче до «малої батьківщини», адже там залишилася дитина та й мама жила одна – старший брат трагічно загинув. У 1964 році він перевівся на роботу в рідне Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище, яке з 1960 року розміщалося в новому приміщенні по вулиці Григорія Сковороди [3, с. 14]. Дружина Ніна влаштувалася на роботу вчителем початкових класів до школи-інтернату, де пропрацювала до виходу на пенсію.
Директором училища у цей час був заслужений учитель УРСР Григорій Михайлович Новохатько, який разом з колективом викладачів та учнів продовжував кращі традиції цього авторитетного в Україні педагогічного закладу. Г. Верба викладав музику, російську мову, вів хор. У 1970 році був призначений завідуючим шкільним відділом, а з 1973 по 1985 рік працював заступником директора з навчально-виховної роботи. Під час роботи в училищі обирався депутатом міської Ради [3, с. 14].
У 1982 році педагогічне училищу відзначило своє 50-річчя. У цей час уряд України прийняв рішення перевести його в Білу Церкву, а в Переяславі-Хмельницькому відкрити педагогічний інститут. У 1985 році Г. Вербі було запропоновано очолити філіал педучилища у Білій Церкві, але за сімейними обставинами він не зміг прийняти цієї цікавої пропозиції. Його призначили директором Переяславської ЗОШ №4 і вчителем російської мови, де він пропрацював чотири роки [3, с. 14].
У 1989 році Г. Вербу запросили на роботу в Переяславський педагогічний інститут імені Григорія Сковороди, де він викладав російську мову, хорове диригування, українську народну музичну творчість. З вересня 2008 два роки на всіх факультетах університету вів спецкурс «Сковородинознавство», для якого розробив і влітку 2008 року видав навчальний посібник, де «в систематизованому вигляді, під кутом зору нового підходу до висвітлення творчої спадщини Григорія Сковороди як християнського філософа, розкривається життєвий шлях, філософського-богословські та педагогічні погляди, літературна творчість нашого видатного мислителя» [18, с. 2].
За 50-річну педагогічну діяльність неодноразово відзначався урядовими нагородами (Грамота Президії Верховної Ради УРСР, медалі «В ознаменование 1500-річчя г. Киева», «Ветеран праці»), Грамотами Міністерства освіти, знаком «Відмінник освіти України», медаллю університету «Почесна відзнака» тощо [3, с. 14]. Але найвищою оцінкою роботи педагога Г. Верба вважав не нагороди і звання, а думку випускників школи, училища, інституту, колег по роботі. Його педагогічним і життєвим кредо було не принижувати людської гідності ні учня, ні студента, ні вчителя. А настільною книгою всієї сім’ї з 1970-х років стала книга В.О. Сухомлинського «Серце віддаю дітям».
Подвигом стало життя педагога,
Осяяне променем щирого серця.
Дивна й терниста життєва дорога
Водила не раз на екзамени-герці [7, с. 23].
У Г. Верби одна спеціальність (мова, література) доповнювала іншу (музику). Водночас література і пісня (чи то російська, чи українська) для нього були нерозривно пов’язані з історією. Міг донести зміст та ідею твору, оскільки він добре володів культурою мовлення і співу. Велике місце в його житті займала й позакласна робота та самодіяльність. Так, наприклад, перебуваючи на посаді директора школи, головними обов’язками якого були господарські, все ж Г. Верба знаходив час, щоб організувати хор учителів, ансамбль «Троїсті музики» й проводити репетиції [3, с. 14].
Г. Верба був глибоко переконаний, що можна багато говорити учню, студенту про необхідність участі в художній самодіяльності, проте особистий приклад педагога чи керівника закладу діє значно більше. Його творча натура під час роботи в педінституті в 1990 році приводить його до академічної хорової капели викладачів університету під керівництвом доцента Олени Борисової. Також він організував чоловічий хор на факультеті трудового навчання і біології.
І саме цей бік життя педагога-подвижника й підвів його до головної книги його життя – монографії «Ключ до християнської філософії Григорія Верби (Сковорода і Біблія: Путівник)» [9]. Як зазначає сам автор, «до Григорія Сковороди приходять по-різному. Я ж прийшов до нього через пісню» [9, с. 5]. Сталося це в 1991 році, коли хорова камерна капела викладачів ДПІ розучувала твір «Стоїть явір над горою» (18-та Пісня «Саду божественних пісень»). У декого з хористів виник сумнів стосовно місця:
Стоит явор над горою,
Все кивает головою,
Буйны ветры повевают,
Руки явору ламают… [17, с. 76].
У Г. Верби виникло запитання: «Чому це явір стоїть «над горою», а не «над водою»? Адже у всіх народних піснях співається «над водою», та й у підручниках з української літератури для середньої школи, навіть у проекті програми з музичної народної творчості для педагогічних інститутів (1988 р.) твір Сковороди названо «Стоїть явір над водою». І все ж таки Сковорода поставив явір «над горою», протиставивши йому «верби над водою»:
А вербочки шумят низко,
Волокут мене до сна.
Тут течет поточок близко,
Видно воду аж до дна.
Ця антитеза набуває у Сковороди великого філософського звучання. Даний твір не стільки про природу, скільки про людину:
Нехай у тех мозок рвётся,
Кто высоко вгору дмется,
А я буду себе тихо
Коротати милый век.
Так минет мене все лихо,
Щастлив буду человек» [9, с. 5].
Усього двох слів вистачило, щоб філолог і музикант Г. Верба розпочав свій багаторічний сковородознавчий подвиг (!). Він зрозумів, що таким чином Г. Сковорода «у високохудожній алегоричній формі висловив одну із важливих християнських істин, яка є «зерном» до 18-ї пісні його «Саду божественних пісень»: «Господь гордым противится, смиренным же даёт благодать» [Як. 4:6]. Саме з цього вірша Нового Заповіту розпочався […] довгий шлях до книги «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди» Г. Верби [9, с. 5-6].
Г. Верба зазначає, що своє дослідження розпочав з читання всіх творів Григорія Сковороди, написаних староукраїнською книжною мовою (за 2-томним виданням 1973 р., яке вже на той час стало бібліографічною рідкістю). «Сприймати сковородинський текст допомагала мені філологічна підготовка. Але цього виявилося замало. Настільними книгами стали тлумачний словник В. Даля, етимологічний словник М. Фасмера, а трохи згодом – «Полный церковнославянский словарь». Лише після цього взявся за опрацювання літератури про Г. Сковороду» [9, с. 6]. А першою «пробою пера» Г. Верби стала стаття «Сковорода і музика», надрукована лише через п’ять років після її написання (1997 р.) [8, с. 417-430].
У 1994 році світ побачив 2-томне видання творів Г. Сковороди в перекладі сучасною українською літературною мовою (Гарвардське видання). Знаючи текст в оригіналі, Г. Верба «відразу ж звернув увагу перш за все на абсурдний переклад початку і кінця притчі «Благодарный Еродій», яка вивчається в середній школі. […] А переклад пам’ятки («свитка») для благочестивих батьків «о благом рождении чад» взагалі», як пише сам Г. Верба, не вкладався «ні в які мовні рамки», адже дієслово наказового способу «сей» («сій») перекладено вказівним займенником «цей» [9, с. 6].
З приводу цих та багатьох інших суттєвих помилок видання 1994 року Г. Верба «звертався в часопис «Філософська думка», до Православного товариства, в газету «Літературна Україна», до відомих українських письменників, на радіо» [9, с. 6-7]. Критика цього видання стала головною темою його доповідей, дискусій на Сковородинських читаннях, що проводяться в Переяслав-Хмельницькому ДПУ імені Григорія Сковороди раз на два роки. Одну із таких доповідей «Перечитуючи Сковороду» першим опублікував часопис «Дивослово». Сталося це в липні 1998 року [9, с. 7].
Тоді ж у Г. Верби визріла думка здійснити повний порівняльно-текстологічний аналіз видання 1973 р. і видання 1994 р. «На це пішло понад п’ять років. Адже тепер потрібно було заглибитись і в Слово Біблії, яка є основним джерелом філософії Сковороди. Він цитує й коментує тисячі віршів Святого Письма церковнослов’янською мовою за «Єлизаветинською» Біблією. Саме переклад біблійних цитат став «каменем спотикання» для перекладачів», а «їх помилковий переклад часто спотворює і Святе Письмо, і слово християнського філософа» Г. Сковороди [9, с. 7]. Здійснюючи такий аналіз, Г. Верба «дійшов висновку про ненауковий рівень перекладу, адже сотні помилок, неточностей, перекручень, особливо в перекладі біблійних цитат, спотворювали і слово Сковороди і Слово Святого Письма» [3, с. 14].
Тривогою за долю слова Сковороди та його християнського вчення Г. Верба поділився у статті «Не можу погодитись…», що вийшла друком у вересні 1999 року в газеті «Українська мова та література». Він зазначає: «Головний редактор газети Галина Ярмолюк у листі на мою адресу повідомляла: «Згоджуюся, що проблема, яку Ви зазначили (ненауковий рівень перекладів праць Григорія Сковороди), варта серйозного ставлення до себе. Зі свого боку можу запевнити, що Ваше занепокоєння поділяю. І сподіваюся на подальшу нашу співпрацю» (01.12.1999)» [9, с. 7-8].
У лютому 2001 року у цій же газеті надрукована стаття Г. Верби «Критичний аналіз перекладу притчі «Благодарный Еродій» (за виданням 1994 року) і варіант його перекладу цієї притчі [9, с. 8]. Як зауважує сам Г. Верба, «даним перекладом було започатковано новий підхід до читання і перекладу творів Григорія Сковороди, а саме: з обов’язковим дослідженням усіх віршів Біблії, які цитує і коментує Сковорода» [9, с. 8]. І головна заслуга в цій події належить саме Г. Вербі.
Уважно поставився до проблеми, якою переймався Г. Верба, і головний редактор часопису «Київська старовина» академік Петро Толочко. «У своєму листі-відповіді він зазначав: «Прочитавши Вашого листа, я повністю поділяю обурення такими перекладами. У зв’язку з цим я просив би Вас підготувати для журналу «Київська старовина» ґрунтовну статтю з приводу цього перекладу. Журнал цей – історико-філологічний, і вміщення в ньому такої статті матиме широкий розголос» (31.08.2001 р.)» [9, с. 8]. Невдовзі «Київська старовина» надрукувала його дослідження «Григорій Сковорода на межі тисячоліть: проблема перекладу», яку згодом Г. Верба помістив і в додатках у своїй монографії як знакову для нього роботу [9, с. 626-645].
Ця підтримка авторитетних не лише в Україні, але й за кордоном, періодичних видань усе більше переконувала Г. Вербу в необхідності нового видання творів Г. Сковороди. Своїми роздумами він поділився з тодішнім головою Державного Комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України Іваном Драчем. На них отримав відповідь, яка підтверджувала його стурбованість: «У Держкомітеті ознайомилися з Вашим листом. Щиро вдячні Вам за небайдужі роздуми і вболівання щодо професійного здійснення перекладів класиків української нації. На жаль, двотомне видання творів Г. Сковороди, про яке йдеться у Вашому листі, вийшло за кордоном і Комітет не має права впливати на книговидавців іншої держави» (05.06.2001 р.)» [9, с. 8].
Але нове видання творів філософа вимагало дослідження всього корпусу біблійних цитат у творах і листах Г. Сковороди. А їхня кількість сягала 4 тисяч віршів Біблії! Головна ж проблема полягала не у великій кількості цитат, а в тому, що сам Г. Сковорода дуже рідко позначав свої цитування – позначених ним цитувань менше 4% від загальної кількості. Мало що змогли зробити і попередники Г. Верби. Так, як зазначає проф. Д. Тетерина-Блохин, «Бонч-Бруєвич у першому томі «Собрание сочинений Г. Сковороды» (1912 р.) зробив лише 300 посилань (до 147 сторінок) на вірші Біблії, а понад 100 залишилися» поза його увагою [1, с. 242].
Треба було десятки і десятки разів читати твори любомудра і Святе Письмо і знаючи дуже добре обидва тексти – праці філософа та Біблію – відшукувати цитування Біблії, [16, с. 166]. А вже після цього треба було знаходити найправильніший варіант перекладу з церковнослов’янської кожної із знайдених такою ціною цитат.
Г. Верба згадує: «Довелося звернутися до «Симфонии на Ветхий и Новый Заветы» в перекладі російською мовою (Санкт-Петербург, 1998 р.). Не обійшлося й без «допомоги» «Симфоній» на книги Біблії в перекладі церковнослов’янською мовою, адже Г. Сковорода дуже часто цитує й неканонічні книги. Цю «Симфонію» пощастило знайти лише в архівах меморіального музею Григорія Сковороди міста Переяслава-Хмельницького» [9, с. 8].
Поряд з двотомником Г. Сковороди впродовж багатьох років настільними книгами Г. Верби «залишалися «Єлизаветинська» Біблія, Біблія в перекладі українською мовою Івана Огієнка, Святе Письмо в перекладі о. Івана Хоменка. В окремих випадках звірявся зі Святим Письмом у перекладі Пантелеймона Куліша, Івана Левицького і Івана Пулюя, Євангелієм у перекладі Пилипа Морачевського, Біблією в перекладі російською мовою (синодальним виданням), а з 2004 року – Біблією в перекладі Патріарха Філарета (Денисенка)» [4, с. 14].
Паралельно з цією роботою Г. Верба «продовжував опрацьовувати літературу про Г. Сковороду і переконуватися в тому, що такого дослідження біблійних цитат сковородинівського тексту за 200 років після смерті Сковороди не здійснив жоден із дослідників його життя і творчості. А без цього перекладати Сковороду неможливо» [9, с. 9].
За переконанням Г. Верби, трагедія філософа Г. Сковороди «полягає в тому, що він і на початку XXI століття залишається до кінця не прочитаним» [9, с. 9]. Тому Г. Верба продовжує і продовжує бити в набат, виступати з цього питання на наукових зібраннях і в пресі. «Місцева газета «Вісник Переяславщини» помістила мою статтю «Слово на захист Сковороди» (липень 2001 р.), а газета «Діловий Переяслав» – інтерв’ю «Той, хто кличе» (липень 2002). Не залишив без уваги цієї проблеми і часопис «Рідна школа», опублікувавши статтю «До Сковороди істинного» (липень 2002) [4, с. 14].
Певним чином допомогло Г. Вербі в його боротьбі за справжнього Г. Сковороду і те, що 13 грудня 2001 року Кабінет Міністрів України прийняв рішення про відзначення у 2002 році «280-річчя від дня народження видатного українського мислителя, гуманіста й поета-просвітителя Григорія Савича Сковороди». Г. Верба пише: «Головою створеного Організаційного комітету було призначено віце-прем’єр-міністра України Володимира Семиноженка. Власне до нього й звернувся я з усіма тими проблемами, які стоять перед сучасним сковородинознавством» [9, с. 9].
6 серпня 2002 року Г. Верба «одержав листа від Міністерства освіти і науки України такого змісту: «Кабінет Міністрів України надіслав до Міністерства освіти і науки Вашого листа на ім’я віце-прем’єр-міністра, голови Сковородинського оргкомітету В.П. Семиноженка стосовно дослідження творчості Григорія Сковороди. Повідомляємо, що після закінчення літніх відпусток професорсько-викладацького складу (у вересні) Ваш лист буде передано до вищого навчального закладу для розгляду та отримання вичерпної кваліфікаційної відповіді» [9, с. 9].
Листа Г. Верби Міністерство освіти і науки надіслало в Інститут філології Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Кафедра історії української літератури і шевченкознавства цього інституту 8 листопада 2002 року в рамках Дня давньої української книжності проводила роботу круглого столу «Г. Сковорода як текст (актуальні проблеми дослідження та викладання)». Для участі в роботі цього круглого столу було запрошено й Г. Вербу [9, с. 9].
Дослідник зізнається: «Для мене це було, мабуть, чи не найвідповідальнішою подією в житті з того часу, відколи почав досліджувати творчість нашого великого любомудра. Розумів, що від мене вчені-філологи чекають не просто доповіді чи виступу, а звіту, доведення правоти й важливості того, про що писав уже декілька років. І як же я був глибоко вражений, коли завідувач кафедри доктор філологічних наук, професор Л. М. Задорожна від імені кафедри зазначила: «Кафедра історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології висловлює Вам вдячність за глибоку і змістовну доповідь, а основне – за Вашу унікальну подвижницьку працю над текстами Григорія Сковороди» [9, с. 9-10].
Таким чином, із вуст київського професора-філолога Людмили Михайлівни Задорожної Г. Верба уперше щодо себе почув словосполучення «науковий подвиг». Це надихнуло його на завершення своєї багаторічної праці. Адже потрібно було майже 4 тисячі віршів церковнослов’янської Біблії зіставити з віршами Біблії в перекладі українською мовою І. Огієнка та Святого Письма о. І. Хоменка (у цьому перекладі ми знаходимо всі неканонічні книги) [9, с. 10].
У 2003 році Г. Верба закінчив написання рукопису монографії й зосередився на роботі з її набору на комп’ютері та безпосередньої підготовки до друку. У 2004 році він отримав схвальні рецензії на свій рукопис книги «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди» від таких авторитетних учених-професорів, як Л.В. Ушкалов, Л.І. Мацько і Г.Л. Токмань. Як наголошує Л.В. Ушкалов, «Не підлягає жодному сумніву, що книга Григорія Митрофановича Верби «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди» має бути надрукована. Публікація цієї книги стане непересічною подією в історії студій над Сковородою» [4, с. 14]. Вчена рада університету прийняла ухвалу про видання цієї праці.
У кінці того ж 2004 року Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка прийняв рішення перевидати (з виправленнями) двотомник творів Г. Сковороди в перекладі українською мовою. Г. Вербу було запрошено допомогти у цьому перевиданні. Він надав у розпорядження редколегії свій рукопис «Сковорода і Біблія. Путівник». Двотомник (видання друге, виправлене) вийшов наприкінці 2005 року у видавництві «Обереги» [9, с. 10]. А голова редакційної колегії, директор Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України академік НАНУ М.Г. Жулинський в офіційному листі за №130/392 від 14 грудня 2005 року на ім’я ректора Переяслав-Хмельницького ДПУ імені Григорія Сковороди В.П. Коцура високо оцінив внесок Г. Верби у перевидання двотомника творів Г. Сковороди.
У своєму листі академік просить не тільки «оголосити подяку викладачеві Вашого ВНЗ Григорію Митрофановичу Вербі за дієву й вагому допомогу під час підготовки друку» вищезазначеного двотомника, але й підкреслює: «Вважаю, що зазначена праця Г.М. Верби вже зараз має величезну наукову цінність. Переконаний, що видання її окремою книжкою ознаменує новий етап у вивченні спадщини видатного філософа» [4, с. 14]
Наприкінці 2004 року вийшла Біблія в перекладі українською мовою Патріарха Філарета (Денисенка), яка найбільше відповідає слов’янській Біблії, що її цитує Сковорода (співпадають назви і розташування книг, нумерація псалмів, більше спільного в лексиці). Православні Біблії, як слов’янська, так і російська й українська, містять усі 39 канонічних і 11 неканонічних книг Старого Заповіту. Враховуючи це, Г. Верба підготував остаточну редакцію книги «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди». Цитати слов’янської Біблії у ній подаються в паралельному перекладі українською літературною мовою. Наприкінці свого переднього слова він зазначає: «Сподіваюсь, що це допоможе усім, хто досліджує Г. Сковороду, кого цікавить спадщина великого християнського філософа, богослова, прочитати його з Біблією в руках» [9, с. 10].
Дуже символічно, що перший (сигнальний) примірник своєї монографії Г. Верба побачив під час проведення 13 Сковородинських читань, коли 5 жовтня 2007 року, на другий день цього наукового зібрання, учасники конференції прибули з Переяслава-Хмельницького в Чорнухи, на малу батьківщину Г. Сковороди. Як пише у своїх спогадах професор Д. Тетерина-Блохин, «закінчилася урочиста частина, а Григорій Митрофанович чомусь був стривожений, чогось чекав… Та раптом хтось сказав: «Книгу привезли уже». І тут засіяли очі Григорія Митрофановича, йому піднесли його багаторічну працю […]. Він узяв її і пригорнув до себе, наче своє дитя, а на очах виступили сльози радості і спокою за результат своєї праці – 655-сторінкового фоліанту» [14, с. 30].
Фото 3 – Сковородознавці Григорій Верба та Дарина Тетерина-Блохин (2007 р.)
Г. Верба був радий, що його монографія про Г. Сковороду побачила світ у рік1100-ліття Переяслава і 285-річчя від дня народження Г. Сковороди [4, с. 14]. А презентація довгоочікуваної книги відбулася 7 лютого 2008 року в приміщенні Переяславського меморіального музею Григорія Сковороди. «На зустріч із автором книги прийшли бібліотекарі, студенти та викладачі нашого педуніверситету, працівники Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», представники місцевих засобів масової інформації – преси, телекомпанії «Альта», радіо» [16, с. 164].
Г. Верба не випадково вибрав для презентації саме це місце, адже в його роботі над працями Г. Сковороди весь час активно допомагали працівники музею на чолі з Валентиною Василівною Нікітіною. А в музейному залі, оформленому під клас піїтики, сильніше відчувалася епоха і дух видатного філософа. Його скульптурна фігура зображає і зараз філософа сидячим за учительським столом у залі-класі піїтики. Здається, Григорій Савич сам ось-ось заговорить до своїх учнів. Таким самобутнім був задум концепції музею Героя України Михайла Івановича Сікорського.
Не випадково і те, що на запитання в інтерв’ю «Що спільного між Вами і Г. Сковородою?» Г. Верба дав таку відповідь: «Важко відповісти на це запитання. Проте, я скажу так: «Він – геній, а мені через 200 років пощастило захистити генія». Народилися в сільських родинах, під знаком Стрільця, у рік Тигра […] Одне в нас ім’я – Григорій» [4, с. 14].
Григорії-Стрільці ведуть розмову,
Розкривши серце пошуком Христа.
І вірно служать Музиці і Слову,
Гармонію несуть через міста.
Осанну Мудрості співають живо,
Радіють сродним душам, як брати.
І в кожному творінні бачать диво –
Їм Бог поміг Свої сади знайти! [5, с. 52; 9, с. 654]
Г. Вербі дійсно вдалося своєю титанічною працею захистити ідеї великого філософа. Дивувала його феноменальна працездатність і наполегливість, завдяки яким він і зміг здійснити цей науковий подвиг. Під час особистого спілкування автору цих рядків випало побачити чернетки рукописів монографії про Г. Сковороду, де в одне ціле зводилися відомості з багатьох книг. Це були великі (десь формату А-3) саморобні зшитки з паперу, котрий використовувався на копіювальних машинах. І таких зшитків різної товщини було з добрий десяток. Якщо ж їх скласти разом, то вийшов би величезний том завтовшки значно більше, ніж на дві тисячі сторінок. Цього огрому цілком би вистачило на видання багатотомної фундаментальної праці про Г. Сковороду.
А якщо додати, що все писалося і обдумувалося у вільний від роботи і домашніх обов’язків час, частіше – ночами, в роки, коли Г. Верба доглядав спочатку хвору маму, а потім – і дружину, коли на сон іноді залишалася якісь година-дві на добу, то це інакше, ніж подвигом назвати не можна. І це при тому, що ця людина отримувала в наукових колах досить сильний опір деяких відомих науковців, які ніяк не хотіли погоджуватися з його думками, бо він вів мову про зроблені ними помилки у перекладах.
І, напевно, як наслідок великої нервової напруги й значної кількості негативу, який Г. Вербі довелося долати під час своєї боротьби за справжнього Г. Сковороду, – останні кілька літ життя дослідник і педагог із серцем махатми був важко хворий на рак кісток. Про це знали лише кілька найближчих людей, а інші навіть не здогадувалися. Саме в такому важкому стані він і «виводив на орбіту» свою головну книгу життя. Не випадково давній друг і помічник у роботі над цією монографією професор Борис Олексійович Чернов у своїх спогадах пише: «Вірю, духовна сила дала можливість Григорію Вербі відстрочити перехід в інший вимір до тих пір, поки не була завершена праця його життя і мрії – монографія про Григорія Сквороду» [14, с. 17].
Варто зауважити, що Г. Верба дуже цінував родинні стосунки і казав: «в моєму житті найбільшим щастям була сім’я» [4, с. 14]. Він зізнавався, що багато чим на шляху дослідження Г. Сковороди йому «допомагали члени його родини: мама Варвара Захарівна Верба (перейшла в інші світи в 2005 році), дружина-педагог Ніна Василівна Верба (залишила наш фізичний вимір у 2007 році), дочки-педагоги Тетяна й Оксана. Вони, за словами Григорія Митрофановича, «з християнським терпінням і вірою чекали часу виходу» його книги і допомагали йому «в надзвичайно складній і надзвичайно виснажливій, проте необхідній праці» [16, с. 167].
Улітку 2007 року, подавши свою монографію до друку, Г. Верба написав краєзнавчу розвідку «Переяслав на перехресті історичних шляхів», присвячену 1100-річному ювілею міста. Автор статті зробив заочну мандрівку картою-планом Переяслава-Хмельницького. Передусім його цікавило питання відображення історії міста у назвах його вулиць. Г. Верба звернув увагу на те, що «історія міста Переяслава-Хмельницького є частиною історії більш як півторатисячолітньої історії нашої Вітчизни – України-Русі. У назві і міста, і його вулиць переплелись цілі епохи – від Русі […] до сьогоднішньої незалежної України» [10, с. 6]. Зазначимо при цьому, що його «Роздуми над непрочитаною книгою», як характеризував цю свою роботу сам Г. Верба, писалися ним досить швидко, але вимагали значної попередньої роботи з вивчення історії України і рідного краю.
Г. Верба зазначає: «В історичній науці перша згадка про Переяслав датується літописною статтею 907 р., де в договорі між греками та Руссю третім у списку міст Русі (після Києва та Чернігова) називався Переяслав (хоч дехто із учених відносить виникнення міста до дещо пізнішого часу – 988-993 років)» [10, с. 6].
Автор статті наводить легендарну оповідь про назву міста: «Ще з тих далеких часів існувала і народна легенда про походження назви міста. За цією легендою, саме тут, за Трубежем, відбувся двобій між отроком-богатирем Кирилом Кожум’якою (чинбарем із Заальтиці) і велетнем-печенігом, у якому руський воїн здобув перемогу і тим самим «перейняв славу» (перея славу) руському війську. Коли ж на Русі виникло ще кілька міст із назвою Переяслав, перший із них […] став називатися Переяслав Руський (є і зараз під Москвою місто Переяславль-Залєський)» [10, с. 6].
Г. Верба зазначає, що із тих далеких часів до нас дійшли назви вулиць Великопідвальна, Малопідвальна, Замкова, Кріпосна, Києвобрамська, які свідчать про те, що «Переяслав був форпостом у боротьбі проти печенігів та половців на південно-східному рубежі Русі на підступах до Києва» [10, с. 6]. Додамо, що в цьому доля Переяслава досить схожа з долею Борисполя, з яким він близький географічно й розташований з того ж боку від Києва.
Тотальне перейменування вулиць Переяслава відбулося після 1917 року. Г. Верба простежив, яким чином відбилися на назвах вулиць найважливіші події в житті народу. Цінними є дані про нові назви на карті міста: «У 90-ті роки XX століття в мікрорайоні Борисівка з’явився новий житловий масив з вулицями Кожум’яки (до речі, вулиця Кожум’яцька вже була, але перейменована на Карла Маркса), Борисівське Поле, Володимира Мономаха, Володимира Глібовича. Крайня вулиця від Трубежа в Підварках отримала назву Ярослава Мудрого. Усі ці імена пов’язані з давньою історією Переяслава» [11, с. 4].
На Борисівському полі, розташованому на окраїні Переяслава з боку Борисполя, як підкреслює Г. Верба, «у міжусобній боротьбі за великокнязівський престол, що почалася після смерті великого князя Володимира, святителя Київської Русі, у 1015 р. за наказом Святополка (прозваного в народі Окаянним) було вбито Бориса й Гліба (молодших синів князя Володимира Святославовича). Святополк Окаянний на деякий час захопив у Києві великокнязівську владу. Руська православна церква оголосила Бориса і Гліба святими. Проти Святополка Окаянного виступив його брат, новгородський князь Ярослав (прозваний Мудрим), який остаточно розбив 1019 року Святополка Окаянного на р. Альті біля Переяслава і після повного вигнання його прийняв великокнязівску владу у Києві (1019-1054). До цього він деякий час князював у Переяславі» [11, с. 4].
Читач дізнається, що великий князь київський (1113-1125), державний і політичний діяч Київської Русі, письменник Володимир Мономах з 1094 по 1113 роки князював у Переяславі. А найвидатнішим переяславським князем у II половині XII століття (1169-1187) був Володимир Глібович. Як і його прадід Володимир Мономах, він мужньо боронив південно-східні рубежі Давньої Русі від половців. В одному з таких боїв він був тяжко поранений і тут помер. Його вболівання за рідну землю так передало «Слово о полку Ігоревім: «І плакашася по немь вси переяславци… О нем же Украина много постона». То була перша літописна згадка про назву «Україну». І сталося це у 1187 році [12, с. 5].
Цікавими є думки дослідника про постаті Г. Сковороди, І. Мазепи, Б. Хмельницького, Т. Шевченка, Т. Федоровича (Трясила) та інших.
Детально проаналізувавши карту міста, Г. Верба доходить слушного висновку: «Майже вся історія наша – це боротьба і війни: з печенігами, з половцями, татаро-монголами, татарами, турками, поляками, росіянами, шведами, німцями; з панами, куркулями, капіталістами, «ворогами народу», націоналістами; енкаведистами, боротьба за комунізм, за соціалізм, боротьба з катастрофами; українці гинули на своїй землі, захищаючи її від загарбників, або ж і в братовбивчих війнах (чи то 1000 років тому, чи 80, чи 60); гинули й у війнах на чужих землях, захищаючи інтереси невідомо кого. Україна отримала незалежність, проте ми продовжуємо воювати, а не будувати. Боремося: за владу, за другу державну мову (а Гімну держави не шануємо), за землю, за «щастя народу»… Мені здається, що ще довго ми будемо боротися, поки на нашій карті не з’явиться вулиця Перемир’я (на віки!), яка б розповідала нащадкам не тільки про мир між народами (така вулиця є), а й про вічний мир між нами, українцями» [11, с. 5]. Ці рядки написані 2007 року, а залишилися актуальними й сьогодні.
Фото 4 – Зліва направо: Григорій Верба, Сергій Литвиненко, Людмила Левченко, Андрій Будугай (2008 р.)
Улітку 2008 року Г. Верба дописав і видав згаданий раніше навчальний посібник «Сковородинознавство», а далі зосередив свої сили на створенні спільної зі своїм другом і педагогом-музикантом Миколою Григоровичем Колосом монографії «Тарас Шевченко і музика». Треба сказати, що їхня дружба була перевірена часом з періоду роботи в педучилищі, куди М. Колос потрапив у 1976-му році після закінчення Київського педагогічного інституту імені О.М. Горького. А зблизила їх любов до пісні [14, с. 21]:
Він музику щодня
творить не для юрби,
А для краси душі,
для справжнього горіння.
Духовний брат і друг
Григорія Верби
Микола Колос – жрець
високого служіння [6, с. 33].
Г. Верба зауважував: «Мабуть, не випадково два генії українського народу – Григорій Сковорода і Тарас Шевченко – заволоділи моїми помислами протягом усього життя» [4, с. 14]. І Великий Кобзар був першим із цих двох геніїв, які торкнулися серця і розуму Г. Верби. Це сталося і через те, що село, в якому народився майбутній педагог і вчений, носило назву Шевченкове. Як пише Г. Верба: «Особливим було храмове свято. Церкви в селі не було, та і не могло бути, бо засноване воно було в 1924 році, а тоді церкви тільки закривали та ламали. І ось перші поселенці, серед яких були й мої діди, вирішили: хутір носить ім’я Тараса Шевченка, то і храмове свято буде на його день народження – 9 березня (такого, напевно, немає по всій Україні). В обід люди збиралися в клубі, співався «Заповіт», читалися Шевченкові вірші, а потім селяни й гості, які приїжджали на санях із сусідніх сіл, розходилися по хатах» [3, с. 14].
Любов до творчості Т. Шевченка Г. Верба проніс через все життя. Не випадково на зустрічі з колективом ДПУ випускниця педагогічного училища, вчителька початкових класів Герой України Тамара Прошкуратова сказала: «На все життя мені запам’яталося, як Григорій Митрофанович Верба в училищі читав зі сцени «Думи мої». Я такого художнього виконання не чула ні від кого із артистів»
Як зазначає сам Г. Верба, вибір теми авторами монографії був невипадковим: «дитинство одного із авторі, Григорія Верби, пройшло в селі Шевченковому […], а іншого, Миколи Колоса, – в селі Маслово, Шполянського району, Черкаської області, що розташоване за сорок кілометрів від сіл Моринці і Шевченкове (Кирилівка), де народився і провів дитячі роки Тарас Шевченко. А зріднила нас любов до української народної пісні і Шевченкової пісні понад тридцять років тому в м. Переяслав-Хмельницькому, де 1985 року був завершений безсмертний «Заповіт» Генія нашої нації» [13, с. 188].
Монографія складається з 3-х розділів. Перший із них носить назву: «Музика в житті та творчості Т.Г. Шевченка», другий називається «Слово поета в музиці», а третій – «Шевченкова пісня в житті та навчанні», де подаються ноти і тексти 18-ти пісень, 7 з яких вивчаються в школі на уроках музики, даються короткі відомості про них. «У монографії […] здійснено ще один крок до комплексного підходу у висвітленні проблеми генетичного зв’язку української народної пісні з долею і творчістю Т.Г. Шевченка, впливу шевченкового поетичного слова на розвиток духовної культури і самосвідомості української нації, ролі шевченкової пісні у вихованні нашої учнівської і студентської молоді» [13, с. 2]. Монографія розрахована як на вчителів музики, так і літератури, на учнів і студентів ВНЗ та шанувальників спадщини Великого Кобзаря.
А у післямові до книги автори зауважують наступне: «Нами змінено («поламано») традиційний (хронологічний) розгляд поетичної творчості Т. Шевченка. Перший том ми розпочали з поезії «Думи мої, думи мої…», якою відкривається збірка поезій «Кобзар Т. Шевченка» 1840 р. і яка є заспівом до всієї творчості Великого Кобзаря. Другий том теж розпочато поезією «Думи мої, думи мої, ви мої єдині…», написаною Т. Шевченком на засланні1847 р., а поміщеною ним першою у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка», яку він почав готувати 1859 р. до видання в Нижньому Новгороді. Це є яскравим свідченням того, що вся його творчість і життя – це дума про Україну, про її долю» [13, с. 188]. Ці рядки були продиктовані тим, що Г. Верба був глибоко переконаний, що не можна було так порушувати композицію збірок віршів видатного поета і художника, як це роблять більшість видавців його творів.
Презентація монографії відбулася в Переяславі-Хмельницькому 13 березня 2009 у переповненій залі приміщення РБК. Проте – попри все своє бажання – Г. Верби на ній не було: відстань менше, ніж у два квартали між квартирою та будинком культури, для його фізичного тіла виявилася неподоланною, бо хвороба почала брати своє. Для великого науковця вже розпочався останній і надзвичайно важкий період його життя – 9-місячне духовне протистояння хворобі в стані повної прикутості до ліжка.
Ця боротьба заслуговує на окреме визнання сили духу цієї людини, яка відмовилася від використання звичайних у таких випадках сильних знеболювальних засобів і, подібно до головного героя кінобалади «Хоробре серце» Вільяма Уоллеса, зустрічав усі муки в повній свідомості, зберігаючи всю гостроту свого розуму. Неспинну варту біля нього вірно і до кінця по черзі несли обидві дочки.
Перебуваючи в такому стані Г. Верба приймав гостей. Авторові цих рядків випало кілька разів відвідати Г. Вербу в цьому стані й бути враженим його мужності й широті серця: він не тільки продовжував вести активне життя, цікавитися новинами у світі, в країні та в місті, але продовжував приділяти увагу гостям, розпитував про їхнє життя, давав поради. Складалося таке враження, що це не він потребував на добре слово, а сам відвідувач. Розуміючи, що ідуть останні тижні земного шляху Г. Верби, автор цих рядків приступив до складання присвяченої Г. Вербі краєзнавчої літератки «Переяславські етюди» – циклу поезій-мініатюр про історію та культуру міста, в якому понад півстоліття жила і натхненно працювала ця людина. І, безумовно, автор щасливий, що встиг виконати основну частину цієї роботи ще за земного життя Г. Верби, який прочитав рядки цього творчого подарунка за кілька днів до фатальної хвилини.
Дух прикутого до ліжка Г. Верби працював над підведенням підсумків свого насиченого і жертовного життя та підготовки до роботи в інших вимірах, де він уже не відчуватиме тих обмежень, які панують у «Піднебесній». Як свідчить старша дочка Тетяна Григорівна, Г. Верба, подібно до Г. Сковороди, встиг доробити все до кінця і пішов з нашого світу 05 січня 2010 року. А проводжали його в далеку путь на святвечір. І відчувалося, що в ці дні залишив нас великий праведник і саме Небо прийшло за своїм сином, який без нарікань сприймав усі випробування й залишався оптимістом і філантропом…
Слова, що чув автор цих рядків і які лунали і 09 грудня 2008 року, на день 70-річчя Г. Верби, і в день поховання, і в поминальні дні, свідчили про те, що він залишив світлий і незабутній слід у душах сотень і сотень людей, які доторкнувся до нього в той чи інший час, був для них авторитетом, до якого можна було звернутися за порадою чи допомогою. Багато хто, як і науковий співробітник меморіального музею Г. Сковороди у НІЕЗ «Переяслав» В.В. Нікітіна вважає Г. Вербу людиною з великої літери, прикладом поведінки в роботі, у науці, в житті. У своїх спогадах про Г. Вербу В. Нікітіна підкреслила: «З будь-яким спірним питанням я завжди зверталася до Григорія Митрофановича, знаючи, що отримаю ґрунтовну, наукову відповідь. Свої дослідження, свої наукові статті перш ніж подати до друку, я завжди віддавала на рецензію Григорію Митрофановичу. Для мене він був найбільшим авторитетом» [14, с. 35]. Мюнхенський професор Д. Тетерина-Блохин вважала свою зустріч із Г. Вербою доленосною, щиро шанувала його талант педагога й науковця [14, с. 29].
Фото 5 – Григорій Верба і Валентина Нікітіна у музеї Григорія Сковороди (2008 р.)
А мій колега по роботі в університетській газеті «Педагогічні обрії» Сергій Володимирович Литвиненко, який пережив ухід Г. Верби як втрату дуже рідної людини, 10 січня 2010 року написав рядки під назвою «Вербовий шлях», які через кілька місяців родина виб’є на могильному пам’ятнику великого подвижника Г. Верби:
Вербовий шлях
Пам’яті Григорія Верби –
педагога, музиканта,
сковородинознавця
Віджила, відшуміла верба
Сивим листям уже не тріпоче.
Гілки скрип в серці чуєм хіба,
Що нагадує слово пророче.
Відспівав, відписав, відучив
І зберіг духу рівну поставу.
Передав християнський порив,
Що посіяний був сином Сави.
Провели на Святвечір його…
Мандрівник наш пішов у ті далі,
Де напише багато чого
Ця душа на Господній Скрижалі [15, с. 5; 14, с. 267].
Через рік після уходу Г. Верби зусиллями членів його родини, друзів, співробітників бібліотеки нашого ДПУ і видавництва ПП «СКД» була створена і видана книга «Григорій Митрофанович Верба: біобібліографічний нарис». Презентована книга була 5 січня 2011 року в приміщенні Переяслав-Хмельницького ДПУ імені Григорія Сковороди, а 6 січня – в приміщенні Переяслав-Хмельницького меморіального музею Григорія Сковороди. Це видання відрізняється еклектично-постмодерністською композицією. І хоч ця книга має певні недоліки, починаючи від того, що не містить повної, складеної самим Г. Вербою, автобіографії, має 57 сторінок тексту, який стосується Г. Сковороди, але не головного героя книги, проте вона може вважатися однією з перших ластівок у справі пошанування цієї непересічної людини. Цінними є фотокартки різних періодів життя Г. Верби, оригінальні автографи людей, які знали цю непересічну постать і сказали про неї щире й добре слово. Велику організаційну роботу зі збору матеріалу, пошуків нових даних про батька проводить його дочка Тетяна Григорівна Овсієнко, яка мріє про створення меморіального музею Г. Верби. Теплі спогади про Г. Вербу і сьогодні живуть в серцях усіх його родичів, друзів, колег.
Таким чином, Г. Верба зробив вагомий внесок у наукове джерелознавство, у справу переусвідомлення українськими та зарубіжними дослідниками спадщини Г. Сковороди передусім як християнського філософа. Він проаналізував також відповідність назв вулиць Переяслава-Хмельницького і тих буремних історичних подій, котрі переяславці різних поколінь пережили за його славну 1100-літню історію.
Список використаної літератури:
1. Блохин Д. Науковий подвиг Григорія Митрофановича Верби : [стаття] / Григорій Митрофанович Верба: біобібліографічний нарис [серія «Наукова еліта Переяславщини] / Укл.: О.І. Шкіра, А.М. Яковенко та ін. – Переяслав-Хмельницький : ПП «СКД», 2010. – С. 237-246.
2. Будугай А.О. Григорій Верба : [вірш] / Андрій Будугай. Переяславські етюди : [початок циклу: літери від А до П] / Вісник Переяславщини. – 2010. – № 8 за 2 лютого. – С. 5.
3. Будугай А.О., Литвиненко С.В. Від сільського порогу – до наукового подвигу : [інтерв’ю з Григорієм Вербою; початок] / Переяславська рада. –2007. – №34 від 21вересня. – С. 14.
4. Будугай А.О., Литвиненко С.В. Від сільського порогу – до наукового подвигу : [інтерв’ю з Григорієм Вербою; закінчення] / Переяславська рада. –2007. – №38 від 28 вересня. – С. 14.
5. Будугай А.О., Литвиненко С.В. Григорії : [акровірш] / Ворота в Небо: Альманах літературної студії «Дитинець» і «Літературних сторінок» газети «Педагогічні обрії» ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» / Упор.: О.Д. Будугай, А.О. Будугай, С.В. Литвиненко, С.С. Косюхно. – Переяслав-Хмельницький: ТОВ «Мухомор», 2007. – 180 с. – С. 52.
6. Будугай А.О. Переяславські етюди : [літератка для школярів] / Святковий вінок : [Збірка творів для дошкільнят і школярів] / О.Д. Будугай. Святковий вінок : [цикл віршів]; О.Д. Будугай, А.О. Будугай. Портовичка : [абетка]; А.О. Будугай. Переяславські етюди : [літератка]; О.Д. Будугай. Сила кохання : [казка]. [Худож. Л.Д. Посух, Н.Г. Зварунчик]. – Переяслав-Хмельницький: ПП «СКД», 2009. – 64 с.: іл.
7. Будугай О.Д. Подвижник : [акровірш] / Андрій Будугай, Ольга Будугай, Сергій Литвиненко. Слова – світи : [збірка поезій та прози]. – Переяслав-Хмельницький: Вид-во ПП «СКД», 2010. – 144 с. – С. 23.
8. Верба Г. Григорій Сковорода і музика : [стаття] // Сковорода Григорій: образ мислителя: [зб. наук. пр.] / Відп. ред. В. І. Шинкарук, І. П. Стогній; упоряд.: В. М. Нічик, В. Є. Бишовець, Я. М. Стратій. – К.: Інститут філософії НАН України, 1997. – С. 417-430.
9. Верба Г.М. Ключ до християнської філософії Григорія Верби (Сковорода і Біблія: Путівник) : [монографія]. – Тернопіль: Астон, 2007. – 656 с.
10. Верба Г.М. Переяслав на перехресті історичних шляхів : [роздуми над непрочитаною книгою] / Педагогічні обрії. – 2007. – № 5 за серпень-вересень. – С. 6-7.
11. Верба Г.М. Переяслав на перехресті історичних шляхів : [роздуми над непрочитаною книгою] / Педагогічні обрії. – 2007. – № 6 за жовтень-листопад. – С. 4-5.
12. Верба Г.М. Переяслав на перехресті історичних шляхів : [роздуми над непрочитаною книгою] / Педагогічні обрії. – 2007. – № 7 за листопад-грудень. – С. 4-5.
13. Верба Г.М., Колос М.Г. Тарас Шевченко і музика : [монографія]. – К.: Міленіум, 2008. – 192 с.
14. Григорій Митрофанович Верба: біобібліографічний нарис [серія «Наукова еліта Переяславщини] / Укл.: О.І. Шкіра, А.М. Яковенко та ін. – Переяслав-Хмельницький : ПП «СКД», 2010. – 326 с.
15. Литвиненко С.Л. Вербовий шлях : [вірш] / Копилка. – 2010. – № 2 за 13 січня. – С. 5.
16. Набок В.В., Будугай А.О. Довгоочікувана презентація книги відбулася! / Григорій Сковорода (1722-1794) : [науково-допоміжний біобібліографічний покажчик]. – Вип. 2 / Уклад.: О. Шкира, О. Нефедова та ін. – Донецьк: Вид-во Національного гірничого університету, 2010. – 195 с. – С. 164-167.
17. Сковорода Г. Сад божественных песней // Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2 т. – Київ: Наукова думка, 1973. – Т. 1. – С. 76.
18. Сковородинознавство : [навчальний посібник] / Уклад. Г.М. Верба. – Переяслав-Хмельницький: Вид-во «Мухомор», 2008. – 68 с.