Ольга Будугай,

доцент кафедри літератури і методики навчання
Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету
імені Григорія Сковороди

У тунелях таємничої Дори
(історико-документальна повість)

Анотація

Історико-документальна повість “У тунелях таємничої Дори” розкриває маловідому сторінку Другої світової війни. У ній розповідається про долю колишнього остарбайтера, який з грудня 1942-го року по травень 1945-го поневірявся в німецькій неволі, був у чотирьох концтаборах фашистської Німеччини, у тому числі в’язнем підземного секретного табору-заводу Міттельбау-Дора. На цьому заводі за наказом Гітлера виготовляли надсучасну на той час секретну зброю – ракети під кодовою назвою V-2 (“фау-2”), на які Гітлер покладав особливі надії в ході війни після безпрецедентної поразки в Сталінградській битві.

Усі факти, імена й події повісті документальні, записані з оповіді самого головного героя – Дмитра Павловича Савченка, уродженця міста Гуляйполя Запорізької області, і перевірені за документальними джерелами.

Вступ

Серед багатьох документів, які мені довелося тримати в руках у своєму житті, один примушує сильніше битися моє серце й лещатами стискає душу. Це скромна ксерокопія фрагменту загальної відомості в’язнів концтабору Міттельбау-Дора від 01.11.1944 року. Її наша сім’я після довгих пошуків одержала з Німеччини. У цьому сумному списку в’язнів є рядок і про мого батька: Sawtschenko Dmitro (“Савченко Дмитро”), категорія Pol.R (“Політичний. Росія”), далі його табірний номер 12 618. Під таким же прізвищем значаться ще 11 чоловік. Але з жодним із цих людей з тим самим прізвищем моєму батькові так і не судилося познайомитися ні в тому кривавому вирі скалічених доль під гіркою назвою “війна”, ні пізніше…

Частина перша

Власній долі назустріч

Розділ 1. Дуб прадіда Карпа

Край городу моїх батьків стоїть величезний дуб, якому вже більше ста років. З дитинства я запам’ятала слова когось із старших родичів, що його посадив мій прадід Карпо Карпенко. Так це чи ні – про це сьогодні може оповісти лише сам дуб. Цього величезного мовчуна можна обхопити руками тільки вдвох, а одній людині – не вдасться. Красень дуб не лише захищає посаджену під ним городину від заморозків, але й дарує щоліта тінь, яка рятує їй життя у спеку.

Широко розкинувши, немов козацькі рамена, пишні гілки, дуб захищає і весь мій рід від усякої біди та від горя. Хоча, як і більшість селянських династій нашої України-страдниці, цього горя по самі вінця випив і мій давній рід. Та чи не найбільше випробувань переніс мій батько, Дмитро Павлович Савченко, який неповнолітнім був примусово відправлений до Німеччини як остарбайтер, а невдовзі пройшов по черзі крізь пекло чотирьох концтаборів нацистської Німеччини…

Митя народився саме на свято Дмитра Солунського, восьмого листопада 1925-го року, у селянській сім’ї міста Гуляйполя, що на Запоріжжі. Первісткові зраділи й батько Павло Павлович Савченко, і мама, Оксана Карпівна. Молоде подружжя жило спочатку на подвір’ї батька Оксани, Карпа Карповича Карпенка – кремезного чоловіка середнього зросту й козацької статури. Дід Карпо, мабуть, більше від усіх зрадів появі онука. Його діти вмирали ще маленькими. Живими залишились тільки дочки Оксана й Горпина. Та хіба ж на дівчат уділять землі? А її ой як треба було!

– Тепер, коли підросте Митик, обов’язково повинні на хлопчика дати якійсь шмат землиці, – радів дід Карпо. Він називав онука тільки пестливо – Митик – і дуже ним тішився.

Проте так і не збулися мрії старого про землю. Навпаки, незабаром, у 1929-му році, довелося зятеві Павлові Савченку самому відвести до колгоспу власну корівчину. А дідусь Карпо помер прямо під скиртою в степу, під час штучного голодомору 1933-го року, створеного слугами Сталіна, які несамовито “боролися за щастя народу”. А за п’ять років до цієї всеукраїнської трагедії померла і двадцятитрьохлітня дочка Карпа Карповича Оксана. Митя втратив матір, коли йому було всього три роки. Ще меншою була його сестричка Маня. А трапилося це так.

Одного дощового вечора поралась Оксана коло хліба. Тільки витягла з гарячої печі паляницю, аж тут помітила, що череда пройшла вулицею, але їхня корова до свого двору не завернула, а пішла далі. Оксана як була біля жаркої печі в одній сорочці, так і вискочила за хвіртку. Холодний дощ періщив по молодиці весь час, поки вона наздоганяла і заганяла корову до двору. Так і не переодягнувшись, мокра до нитки, Оксана завела корову до хліву, прив’язала, попорала. І лише потім зайшла до хати. А незабаром вона злягла від застуди, що переросла в запалення легень. Померла Оксана, залишивши двох малят напівсиротами.

Тепер Павло Павлович став удівцем. Через деякий час одружився з дівчиною Улитою Кущ. Улита Семенівна народила від нього двох дочок: у 1934-му році – Любу, а в 1936-му – Тоню. Нелегко було подружжю піднімати на ноги малюків. До труднощів додалося ще й нове горе: у 1936-му році померла дворічна Люба.

Життя з мачухою по-своєму загартувало дух Дмитра. Як це нерідко буває в подібних випадках, він не мав материнського тепла і тому виріс терплячим, невибагливим, працелюбним. З раннього віку навчився сам собі давати раду. Митя цінував мудре слово, людський досвід, дотепний жарт, вірну дружбу, любив ігри з сусідськими дітьми. Дітлахи мирилися, але інколи траплялися й бійки. Не минав Митя ні хлоп’ячих ігор з друзями, ні бійок. Не ховався за чужими спинами, якщо доводилось у бійці постояти за себе або захистити слабшого. Найкращими його друзями були Вася Шамрай із сім’ї лікаря й сирота Федя Бриленко, який перебував на утриманні колгоспу. Федя був на два роки молодшим від Миті й тягнувся до нього, як до старшого брата. Федя часто бував у Миті вдома. Улита Семенівна частувала обідом обох. Особливо Феді подобався її смачний борщ.

Дмитро вже в юності вмів багато чого робити власними руками. Допомагав батькові працювати вдома і в колгоспі, носив колгоспникам-полільникам воду в степ. Батько Павло Павлович навчив Дмитра доглядати за пасікою, садом і виноградом, брав хлопця із собою полювати на зайців і пернату дичину.

Сам же Павло Павлович багато перейняв від свого батька Павла Пилиповича, який вдома випікав хліб, булки. Дружина Павла Пилиповича продавала той хліб і булки на базарі. Батьківський досвід допоміг Павлові Павловичу Савченку після роботи в колгоспі працювати в Гуляйпільській пекарні.

У роки штучного голодомору, коли помер дід Карпо, Митя почав пухнути. Врятувало від смерті тільки те, що ходив до початкової школи у своєму районі Гуляйполя з назвою Бочани, де один раз на день (на великій перерві) давали учням по тарілці супу. Дома ж їсти було нічого: доводилося радіти навіть “маторженикам” із листя береста, що ріс у дворі. Ходили в степ виливати з нір ховрахів, м’ясо яких у ті роки вважалося просто делікатесом. Митя  вижив, дякуючи досить міцній від природи статурі та невибагливості до умов життя.

Савченківське подвір’я стояло на вулиці Набережній, що йшла паралельно до річки Гайчур. По обидва боки Гайчура на кілька кілометрів, мов те веретено, витяглось усе місто Гуляйполе. У цих краях і зараз усе ніби дихає степом, волею. Сама назва річки “Гайчур” у перекладі з тюркської означає “річка, що вільно тече в степу”. А назва містечка? Тільки послухати: “Гуляй, поле!” За легендою, перші поселенці були в захваті від неозорих степових просторів і тому так нарекли тоді ще село Гуляй-Поле. Не дивно, що буремні літа першої третини ХХ століття міцно переплелися у Гуляйполі з історією махновської вольниці. А ще до офіційного затвердження цього населеного пункту його першими поселенцями були волелюбні втікачі-кріпаки.

Місто народилося в 1785-му році як державна військова слобода, адміністративно воно було розбите на райони-сотні з виборним старостою на чолі. Тут розселили військових під захистом Дніпровської укріпленої лінії, яку почали будувати ще в 1770-му році. Назви сотень міцно закріпилися за назвами різних кутків містечка і деякі дожили до наших днів: Бочани, Гурівка, Вербівка та інші.

Савченки жили в районі, який по-вуличному і зараз називають “Бочани”. У ХІХ столітті річка Гайчур була судноплавна, широка. Мешканці Бочан переправлялися на протилежний берег на бочках. Звідси й назва “Бочани”, а протилежний берег Гайчура вищий, тому його мешканців називають “горянами” або “гурянами”, а район – “Гурівка”. Не раз підлітки-бочанці мірялися силами з гурянами, доходило навіть до “стінки на стінку”. Брав участь у цих баталіях на лузі біля річки й Митя. А старий дуб діда Карпа край городу залишався мовчазним спостерігачем цих боїв.

Уже в дні юності Миті дуб був таким великим, що з його товстих гілок зробили кілька добрих бочок для засолювання городини на зиму. Дуб усе ріс, густішав, ширшав, тягнув свої зелені руки до сонця. А над його пишною кроною вітрами проносилися події, свідком яких і зараз є наш могутній зелений велетень.

Розділ 2. Новий відлік часу

Після закінчення початкової чотирикласної школи на Бочанах Митя продовжив навчання в середній школі номер один у центрі Гуляйполя. Батько працював бригадиром у колгоспі “Червоноармієць”, Улита Семенівна – у городній бригаді цього ж колгоспу.

Почалося літо 1941-го року. Митя закінчив шостий клас. Допомагав батькам, радів літнім канікулам разом з друзями Васею та Федею. Сестричка Маня закінчила чотирикласну школу, а Тоні було лише п’ять років.

Погожим ранком 22 червня 1941-го року батько звелів Миті відвезти на колгоспних конях у лікарню на перев’язку вчителя першої школи Микиту Микитовича Лютого. Митя запряг коней у бричку-бідарку, відвіз учителя в лікарню й став чекати на вулиці, доки зроблять учителю перев’язку.

Микита Микитович вийшов, кульгаючи, з лікарні. У вчителя був стурбований вигляд, він серйозно сказав:

– Ось підлікую свою ногу й піду на війну.

– Яку війну? – злякався юнак.

– У лікарні почув по радіо: Німеччина порушила угоду про ненапад і почала війну з нами.

Жахлива новина швидко розповсюдилася по місту, у серця людей заповзала тривога. Мирному життю настав кінець. З цього моменту почався навий відлік часу…

Уже кілька тижнів Митя бачив відступ Червоної Армії. Одна військова частина затрималася на деякий час на Бочанах на постій. На подвір’ї сімей Савченків та їх сусідів Зуйченків розташувався лазарет для поранених і хворих бійців. У сусідів Кравченків і Пуриків жив медперсонал. Майже в кожній родині на Бочанах жили солдати.

Керував лазаретом літній офіцер медслужби з Кіровоградщини. Митя чимось йому сподобався, мабуть, нагадав йому про онуків. На той час рідний батько Миті вже воював на фронті. Юнак потягнувся до цього лікаря, який виявив до нього батьківську увагу. Особливо тішила хлопця солдатська форма, яку подарував йому лікар. У ній Митя уявляв себе справжнім бійцем: йому було неповних шістнадцять, на фронт ще не брали.

Лікар мав окрім медичного досвіду, ще й живе почуття гумору. Отже, лікував не тільки медпрепаратами, але й теплим словом, добрим жартом. Миті запам’ятався один із прикладів такого лікування.

Польова кухня цієї частини розташувалася біля громадського колодязя з питною водою, недалеко від подвір’я великої і дружної сім’ї Шейків. Їжу для поранених з кухні доводилося носити зовсім молодому бійцю з Бєларусі Гаврилові. Щоразу, коли новобранець приносив страви до лазарету, лікар питав у нього:
– Гаврило, а ти вже обідав?
– Ґабедал, – відповідав на білоруський кшталт новобранець.
– А Митька зможеш побороти?
– Пабару!
І між Митею та Гаврилом починалося дружнє змагання з боротьби. А значить – обід у поранених поєднувався з веселим видовищем, своєрідним сеансом “сміхотерапії”. Для дорослих це було жартом, а підлітку дуже хотілося здолати “справжнього бійця” Гаврила. Тому Митя старався щосили.

Гаврило був старшим від Миті, проте ані зростом, ані міццю не відрізнявся. Супротивники переборювали один одного по черзі. Бійці підбадьорювали обох. А коли щастило перемогти Миті, лікар зітхав:

– Гаврило, Гаврило, як же ти з німцем будеш воювати, коли Митька не подолаєш?

Тоді Гаврило починав новий двобій з юнаком, щоб підняти свій авторитет. Азарт і напруга передавалися вболівальникам. Сцена змагання повторювалася майже щодня, але нікому не набридала.

Однак і ця військова частина незабаром залишила Гуляйполе. На пам’ять про шпиталь у Миті залишилася форма, яку він, як і раніше, любив одягати. А коли восени 1941-го року німці ввійшли в місто, Улита Семенівна її знищила, щоб не накликати біди. Неважко уявити, що могло б трапитися, коли б цю форму раптом знайшли фашисти.

Миті довго не вірилося, що окупанти прийдуть і почнуть господарювати на його рідній землі. Він любив читати про великих полководців і мандрівників, слухати про них від бувалих оповідачів. Йому подобалися слова великого Олександра Невського: “Хто до нас із мечем прийде – від меча й загине!” Закоханий в історію й географію, Митя знав, що земля слов’янська завжди гідно зустрічала ворогів. У народі в дні відступу Червоної Армії ходила притча про те, що один мудрий старець провістив: “Фашист дійде до Волги, нап’ється з неї води, але цією ж водою й захлинеться. А коли повернеться до Німеччини – побачить, як на неї накладуть хрест” (тобто її розділять на чотири частини).

Історія підтвердила це пророцтво. Проте якою страшною ціною!!

Розділ 3. Півкілограма борошна

Осінь 1942-го року закінчувалася для молоді й підлітків окупованих фашистами міст і сіл України в очікуванні страшних повісток з приводу їх відправки в Німеччину на примусові роботи. 1 грудня 1942-го року таку повістку від коменданта Гуляйполя отримав і Дмитро Савченко. Вимагали з’явитися на медкомісію для від’їзду на роботу в Німеччину. Дмитро уникав цієї медкомісії. Він ховався деякий час у своєї тітки Марії Семенівни Батрак, яка жила в іншому кутку міста, що носив ім’я видатного ватажка повсталих рабів у Давньому Римі Спартака.

Через кілька днів до них у Спартак прийшла Дмитрова сестра Марія з невтішною звісткою. Комендант надіслав батькам попередження, що в разі ще однієї неявки Дмитра на медкомісію вся сім’я Савченків буде відправлена до Німеччини, а їхнє майно – конфісковано.

8 грудня 1942-го року Дмитро пройшов медогляд і незабаром був вивезений разом з багатьма земляками в місто Ессен на заході Німеччини. Їх шлях почався на залізничній станції Гуляйполе, яка розташована на відстані семи кілометрів від міста Гуляйполя. У кожному “телячому” вагоні було по два німецьких солдати, озброєних автоматами. Першою залізничною станцією на їх шляху, яку проминули без зупинки, була станція Пологи. Вона знаходиться в місті Пологах, розташованому на віддалі 18-ти кілометрівм від Гуляйполя. Потім їх маршрут пройшов через Запоріжжя, далі – у напрямку Київщини. Пройшло більше, ніж півдня до їхньої першої зупинки в місті Білій Церкві, що знаходиться недалеко від Києва, Під час неї Дмитрові та його землякам вперше дали поїсти: насипали по мисці супу. Дмитро мав із собою з дому ще мед і хліб…

Під час цієї вимушеної мандрівки молодь була сумною, але співала разом українських і російських народних пісень. Удруге зупинилися вже в польському місті Перемишлі. Тут Дмитро та його земляки вдруге пройшли медкомісію, але набагато ретельнішу, ніж у Гуляйполі. Нацисти боялися завозити у свою країну інфекції. Хворим не боронили повертатися додому.

 На початку їхнього шляху по залізниці один хлопець із Гуляйполя, Іван Міщенко, потай зробив сам собі штучну рану: він прогриз шкіру на власній руці. У Перемишлі на тому місці була вже велика рана. Юнак по секрету сказав Дмитрові, що таку “операцію” він потай робив уже вдруге. І знову Іванові Міщенку поталанило повернутися в Гуляйполе, додому.

У Перемишлі здорову молодь перевели в інші вагони, які могли рухатися по більш вузькоколійній залізниці Західної Європи. Потім зупинили поїзд в Ессені. Десять днів пробули на карантині, жили в залі одного кінотеатру. Там зібрали багатьох юнаків і чоловіків, розділили їх на окремі бригади, які виконували різні види роботи. Бригада, в якій знаходився Дмитро, налічувала п’ять хлопців. Юнаки працювали на прибиранні вулиць після бомбардувань авіації, розбирали руїни будівель. В один із днів під час роботи Дмитра і ще трьох хлопців несподівано заарештували поліцаї.

Спочатку п’ятий член їхньої бригади був заарештований разом з усією бригадою. Це був юнак із хутора Дорожнього Гуляйпільського району. У день арешту хлопець не працював разом зі своєю бригадою. За наказом начальника він допомагав як підсобний робітник французьким військовополоненим виконувати дрібний ремонт будинків, які були не дуже зруйнованими від нальотів авіації. Ризикуючи власним життям, військовополонені засвідчили, що цей юнак увесь робочий день був у їхній бригаді й що він не міг у цей час зробити якийсь протизаконний вчинок. Завдяки сміливості французів цей хлопець був звільнений поліцією.

Протягом двох годин трійка заарештованих перебувала в підвалі. Потім почався допит. Перекладач під час допиту повідомив, що юнаки звинувачуються в крадіжці півкілограмового пакунка борошна. Ні Дмитро, ні ще два гуляйпільці (Павло Шрамко і Костянтин Чернявський), ні заарештований разом з ними четвертий товариш (Іван з Донеччини) провини своєї не визнали, бо вони й не бачили того злощасного півкілограмового пакунка борошна. Сцена допиту відбувалася під дулом автомата.

Після допиту юнаків відправили по двоє в дві сусідні камери-“одиночки”. Площа кожної з них складала всього лиш один квадратний метр. Дмитро потрапив в одну камеру з Павлом, а Костя – з Іваном. Сидячи на підлозі із вимушено зігнутими в колінах ногами, Митя спиною вперся в стіну.

Незабаром він упав у напівсон. Йому наснилося величезне й брудне чи то озеро, чи то болото. І в мутній воді, і на березі стояла велика череда телят. Берег був такий грузький, що телята зав’язли по коліна в багнюці. На березі сидів на великому камені начальник табору остарбайтерів в Ессені Петро. Він увесь дрижав від холоду й натягував свою сорочку аж на коліна, намагаючись хоч якось зігрітися. Раптом Петро наказав Дмитрові самому впрягтися у великого воза, що був з горою завантажений мішками й стояв на березі без коня.

– Запрягайся та обвези воза навколо озера! – сердито скомандував Петро.
– Не потягну я його по такій багнюці, – відповів Дмитро.
– А я тобі кажу – вези!

Дмитро впрягся у віз і почав його тягнути. Той виявився важким. Проте Митя відчув, що віз рухається не за допомогою коліс, а пливе за ним по повітрю. Митя встиг зробити майже повне коло, але тут крізь сон почув сигнал підйому й різко прокинувся.

Коли камери відкрили та всіх чотирьох повели вмиватися, Дмитро розповів товаришам про сон, що його здивував.

– Так ти майже дотягнув цей віз? – перепитав Костя.
– Майже дотягнув, – підтвердив Дмитро.
– Мабуть, німці тебе відпустять, – щиро зрадів Костя.
– Ой шкода, що ми не змогли заснути, – журився Іван, – а то й нам би наснилося що-небудь, як тобі!

Проте в тій же в’язниці від заарештованих раніше поляків юнаки дізнались, що у фашистів таких затриманих на волю не випускають. Усі вони називаються превентивно ув’язненими – їх доля свавільно вирішується німцями без суду. А юнаки все ж таки сподівалися, що в їхній справі чесно розберуться й випустять невинних на волю.

Розділ 4. В’язень №133

Через три тижні затримані стали в’язнями превентивного ув’язнення. 2 березня 1943-го року хлопці опинилися в концтаборі Нідерхаген біля міста Вевельсбурга. Замість імені Дмитрові тепер дали номер 133 – усе, що залишилося від якогось невідомого юнакам померлого в’язня. Павлові дали № 5, а Кості – № 72.

З перших же днів свого табірного існування хлопці добре засвоїли, що людське життя надто дешево цінувалося “істинними арійцями”. З 25-ти привезених у транспорті двох ув’язнених німці залишили біля воріт. На наступний ранок заради власної розваги й остраху іншим невільникам есесівці цих двох повісили. Уперше в житті Дмитро побачив своїми очима загибель невинних людей від свавілля фашистів. Есесівці діяли зухвало, будучи переконаними, що їх ніхто ніколи не примусить відповідати за знущання над в’язнями.

Уже через десять діб після прибуття в Нідерхаген Дмитро залишився без усіх трьох своїх супутників. Його товариші не витримали табірного режиму і тяжкої праці. Іван, страждаючи від нариву на п’ятці, не міг взувати голандошуге (взуття в’язнів із дерев’яною підошвою і шкіряним верхом) і був відправлений у команду ослаблених в’язнів. Найслабкіших есесівці там просто добивали. Уже до кінця першого тижня перебування в концтаборі Івана не стало в живих.

Наступним загинув Костя Чернявський, якого під час роботи есесівець убив ударом держака кайла. А Павло Шрамко захворів дизентерією, і його теж знищили в команді для ослаблених в’язнів. Знаючи, що Дмитро уболіває за долю земляків, днювальний їх бараку таємно показав йому те, що залишилося від Павла, – смугасту форму з номером 5.

Від каторжної праці Дмитро й сам був ледь живий. Особливо боліли дуже поранені руки. Прикро було, що вони більше всього постраждали не в робочі дні, а в неділю, коли в’язні мали право на відпочинок. Ось як це відбулося.

У вихідний есесівці влаштували собі розвагу. За їх наказом ув’язнені кримінальні злочинці-німці примушували політичних в’язнів змагатися між собою. На ділі це повернулося додатковим покаранням працею.

Від кожного блоку призначили по одній парі в’язнів-учасників. Ці “спортсмени мимоволі” повинні були якомога швидше голими руками навантажити гравієм повні носилки, потім удвох із товаришем бігом перенести їх через міст, розвернутися і, повернувшись по мосту назад до купи гравію, висипати гравій з носилок і тут же знову почати навантажувати їх тим же гравієм. Таку процедуру довелось зробити багато разів підряд. Бандити підганяли політичних. Кримінальним злочинцям за старання есесівці пообіцяли додатковий пайок. Староста блоку наказав іти на цей “спорт” Дмитрові й ще одному в’язневі від їхнього бараку.

Есесівці розважалися, доки їм не набридло. Бандити старалися щосили, підганяючи в’язнів. У результаті кожного кримінального злочинця преміювали кухлем кави з бутербродом, а політичні ледь дотяглися до своїх бараків: їм довелося радіти й тому, що залишилися живими.

Біля бараку до Дмитра підійшов чех Франек і попросив показати йому свої руки.

– Малишко, Малишко, що ж стало з твоїми руками! – пожалів він.

Співчували й намагалися допомогти юнакам і інші товариші. А руки його дійсно нагадували суцільну рану, на пальцях обвисала шкіра. Йти ж у табірну лікарню-ревір Дмитро боявся, бо чув, що там не дуже панькалися з хворими. Щоб визначити, чи ти ще працездатний, давали команди “Присісти!” “Підвестися!”. Якщо в’язень не міг сам підвестися, його відправляли вже не на лікування, а на ліквідацію. Могли, наприклад, просто “шприцювати” – зробити укол з отрутою. Гіркий жарт ходив між в’язнями: “З концтабору шлях на волю лише один – через трубу крематорію”. Життя і здоров’я в’язнів справді цінувалися гітлерівцями надто низько.

І все ж тут було не лише горе. Дмитро відчував і дружню підтримку своїх товаришів по нещастю. Для того, щоб новачкам дати більше шансів вижити в нелюдських умовах, швидше до них адаптуватися, бувалі в’язні примушували новоприбулих нести після роботи в табір трупи загиблих під час зміни товаришів. Цей прийом був одним із етапів своєрідної концтабірної ініціації і загострював у новачків інстинкт самозбереження, розвивав почуття колективізму, без якого самому в концтаборі просто неможливо вижити. Мертвих в’язнів тягли на перекличку, бо пунктуальні німці мусили переконатися, що й за межами табору в команді не трапилося втечі.

Після загибелі земляків Дмитро близько зійшовся зі своїм сусідом по койці – русявим Леонідом із Ростова-на Дону. Він народився в 1924-му році в Україні. Пізніше їхня сім’я переїхала в Росію, та Леонід не забув українську мову. Він потрапив у Нідерхаген на тиждень раніше Дмитра. Його примусово відправили до Німеччини для роботи на якомусь заводі. Леонід втік із того заводу. Його спіймали й відправили в концтабір.

Дмитрові ще кілька раз довелося зустрітися із Франеком. Чех обережно роздивлявся його рани на руках.

– Ох Малишко, Малишко, які в тебе руки! – зажурено промовляв Франек, хитаючи головою.

Чех казав ще щось на своїй рідній мові. І хоча Дмитро не розумів усіх його слів, але добре відчував, як із глибин душі Франека переливаються в його змучене тіло краплі тепла й світла…

Незабаром нацисти вирішили ліквідувати табір у Вевельсбурзі, що був філією Бухенвальда. Лише в липні 2004 року Дмитро Савченко дізнався від свого французького побратима Андре Сельє, колишнього в’язня, який після війни став істориком, що табір у Вевельсбурзі не призначався для потреб воєнної економіки. У ньому впорядковували старовинний замок Вульфенштайн, щоб там спорудити головний олтар чорного ордену СС.

12 квітня 1943-го року транспорт у складі 339 чоловік, серед яких був і Дмитро, відправився із Вевельсбурга до Бухенвальда. Він їхав цілу добу, доки не прибув на станцію Веймар. Семеро чоловік, не витримавши цього переїзду без їжі й води, померли в дорозі.

Зі станції в’язнів везли вантажівками. Коли підіймалися на кузов машини, один есесівець ударив Дмитра прикладом між лопатками за те, що в юнака не було сили залізти на машину. Товариші самі втягнули непритомного Дмитра в кузов. Так він, втративши свідомість, і приїхав у Бухенвальд. Друзі по нещастю перетягли хлопця через ворота в табір.

Дмитро прийшов до тями на апельплаці біля залізної брами з цинічним написом “Jedem das Seine” (“Кожному – своє”).

Розділ 5. “Кожному – своє”

Гітлерівці спорудили концтабір Бухенвальд у 1937-му році на схилах гори Еттерсберг у Тюрінгії, недалеко від міста Веймара. “Бухенвальд” у перекладі з німецької означає “Буковий ліс”. До тих страшних часів, доки коричнева чума ще не почала розповзатися по Європі, Веймар був відомий світові як осередок культури. Тут жили і створили багато шедеврів Лукас Кранах-старший, Йоганн Себастіян Бах, Кристоф Мартін Віланд, Готтфрід Гердер, Фрідріх Шіллер, Йоганн Вольфганг Гете, Ференц Ліст.

Навесні 1800-го року в замку Еттерсбург гостював Фрідріх Шіллер. Тут він закінчив свою драму “Марія Стюарт”. Багатьох митців надихали мальовничі дуби і буки цієї місцевості. Готтфрід Гердер під час прогулянки під буками написав свого “Зимового вірша”. Тут Йоганн Вольфганг Гете написав “Нічну пісню мандрівника”. Він у захваті оспівував величні буки гори Еттерсберг у своїх листах. Чи міг би він припустити, що саме ці його улюблені дерева в майбутньому дадуть назву концтаборові, у якому за 8 років його існування гітлерівці будуть мучити 238 тисяч чоловік, а 56 тисяч в’язнів уб’ють?

Документи свідчать, що нацистський уряд намагався надати своїм діям видимість юридично правомірних, щоб забезпечити собі алібі й виправдати себе в очах людства. Проте самі закони, введені ним для боротьби зі своїми політичними супротивниками, були просто знущанням з елементарних вимог правосуддя.

Початок масових переслідувань антифашистів було покладено інсценованою самими ж нацистами пожежею рейхстагу 27 лютого 1933-го року. Уже 28 лютого вони змусили президента Німецької республіки видати декрет про захист народу й держави, який розв’язав їм руки для активних заходів проти своїх політичних ворогів. Декрет скасував ряд основних демократичних прав, записаних у Веймарській конституції, у тому числі й свободу особи.

Одним із засобів приведення цього декрету в дію було використання владою так званого превентивного ув’язнення. Розпорядження про таке ув’язнення видавалося поліцією без висунення звинувачення заарештованому. У результаті політичні противники фашизму, не вчинивши протизаконних дій, позбавлені нормального судочинства, потрапляли за колючий дріт на невизначений термін. (Чи не перегукується таке судочинство з рішеннями “трійок НКВС” в СРСР, зі свавільним позбавленням життя навіть голодної дитини за підібрані в полі колоски в чорні дні голодомору, приведенням у дію “вищої міри соціалістичного захисту”?).

Превентивне ув’язнення відбувалося в концтаборах, порядки в яких суперечили елементарним правам людини. Жодних юридичних засобів захисту проти застосування превентивного ув’язнення не було, заарештований ставав мішенню відвертого свавілля.

Уже саме будівництво табору на горі Еттерсберг стало пеклом для в’язнів, змушених щоденно працювати по 14-16 годин під окриками й ударами есесівців із сотень “Мертвої голови”. Охоронці підганяли рабів киями, зброєю, придиралися до кожної дрібниці. Жодних технічних засобів, що могли полегшити каторжну працю, не застосовувалося, усе робилося за рахунок дешевої робочої сили: каміння били ломами, носили на плечах, часто бігом. Кожен камінь, узятий для вимощування апельплаца для перекличок, дороги в таборі, навколо нього й між казармами, був принесений в’язнями, що обливалися потом, мали криваві мозолі на ногах і роздавлені, покалічені пальці на руках. Горе тому, чий камінь здавався есесівцю замалим. Тоді починався “спорт” – вправи до втрати свідомості для одного цього в’язня чи для всієї колони, у якій він працював.

Землю копали лопатами й виносили носилками – великими ящиками, до яких кріпилися дві довгі палиці. Для штрафних команд ці ящики були спеціальні, ще більші. Есесівці слідкували за тим, щоб носилки не часто опускалися на землю та час перепочинку не затягувався. У тих місцях, де треба було вигребти дуже багато ґрунту для закладання фундаменту будівель, використовували вагонетки. Як правило, в’язні самі, без постійного контролю наглядачів, штовхали ці вагонетки угору, через купи сміття, зав’язаючи в багні у спеку – влітку, у мороз – взимку, коли руки примерзали до заліза.

Стовбури величезних вікових буків, колись оспіваних Йоганном Вольфгангом Гете, в’язні переносили на своїх плечах колонами по 20-40 чоловік. Прикладом особливого садизму есесівців було застосування “гужових колон”: у звичайного сільського парокінного воза запрягали в’язнів, кожному надівали через плече й груди шлейку, що ланцюгом кріпилася до загального ланцюга, за якою вся колона тягнула навантаженого воза. Кілька чоловік підштовхували воза, допомагали на підйомах, тримаючись за спиці великих коліс. Один направляв дишло, керував возом. Таких гужових колон було в таборі чотири. У них запрягалися “особливо неповноцінні” раби – євреї та радянські полонені.

Есесівці передусім дбали про будівництво приміщень для офіцерів, коменданта, вілл есесівців – “фюрерхаузів”, огорожі табору з 23-ма сторожовими баштами-вишками, майстерень, пізніше – заводських приміщень, залізничної гілки на Веймар. Будівництво ж приміщень для в’язнів затримувалось або дозволялося тільки після офіційного робочого часу. В’язні жили в недобудованих бараках-блоках.

Довгий час люди гинули від голоду, спраги, морозу, спеки, рабської праці, суворих фізичних покарань. Побої, позбавлення їжі й води, підвішування на стовпах, покарання палицями на штоках-козлах змінювалися на стояння виструнчившись аж до глибокої ночі. Одного разу після втечі “зелених” (професійних злочинців-німців, що носили на табірній смугастій куртці зелений знак-трикутник) весь табір стояв впродовж вісімнадцяти годин на апельплаці, після чого в’язням дали оселедців і картоплі без жодного ковтка води, а п’ятьох заручників-антифашистів убили за тих, хто втік.

Вихідних, вільного часу в Бухенвальді під час будівництва не було.

Зима 1937-го року випала особливо люта. А теплого одягу в’язням не давали, шарфи, навушники були заборонені. Для багатьох це повернулось відмороженням кінцівок, простудними хворобами. У табірний лазарет-ревір наважувалися звертатися тільки тоді, коли розпухлі від морозу ноги не влазили в дерев’яні черевики гольцшуге. Замість лікування хворі часто знаходили тут загибель. Одного разу кат Вайнсборн наказав політичному в’язневі, який звернувся в ревір з приводу відморожених ніг, сісти на водостічну трубу барака, уїдливо зауваживши: “Сідай, сьогодні ввечері ти вилікуєшся”. Хворий так і замерз сидячи…

ФОТО 2 Побудований протягом двох років Бухенвальд займав близько половини квадратного кілометра, був оточений парканом із колючого дроту під напругою 230 вольт. Уночі освітлювався маленькими електролампами. За парканом на однаковій відстані одна від одної стояли 23 високі триповерхові вишки. У двох нижніх поверхах були загальні приміщення й спальні охорони. Верхній поверх був відкритий з трьох боків. Там цілодобово чергував вартовий-есесівець з автоматом і завжди готовим до стрільби кулеметом, направленим на табір. Не раз траплялося, що вартові знічев’я здіймали стрілянину, вбиваючи невинних людей від нудьги. Установлений на даху верхнього майданчика прожектор постійно обертався, освітлюючи паркан і табір.

Доля кожного в’язня вирішувалась у приміщеннях найвищої головної вишки №4, що була збудована безпосередньо над воротами табору. Під нею знаходилися великі ворота, закриті залізними ґратами. Із зовнішнього боку на брамі було написано: “Чи має вона рацію, чи ні – це моя Батьківщина”. Із внутрішнього боку на ґратах можна було прочитати вираз “Jedem das Seine” (“Кожному – своє”). Біля воріт у віконці завжди чергував блокфюрер і записував кожного в’язня, що проходив через ворота на протягом дня. Щодня вранці й увечері через ці ворота виходили і входили великі робочі колони, тисячі рабів. Через ворота проходили по п’ять осіб у кожному ряду. За наказом свого капо (від італ. “саро” – “голова, начальник”; начальник робочих команд в’язнів) всі знімали шапки. Сам капо вискакував наперед і доповідав про чисельність команди.

Праворуч до воріт примкнув карцер із двадцятьма вузькими одиночними камерами, де СС безконтрольно проводилися садистські допити й тортури. Мало хто повертався з карцеру живим…

Ліворуч працювала есесівська канцелярія, адміністрація, радіотрансляційна установка, через яку всьому табору передавалися накази.

Прямо перед воротами розстилався величезний майдан для перекличок – апельплац. На ньому могло одночасно вишикуватися 20 тисяч чоловік. За планом він повинен був бути вдвічі більшим, але на початок війни збудували лише його половину.

У 1940-му році на недобудованій частині апельплацу спорудили крематорій із моргом, у 1942-му році – дерев’яні майстерні для виробництва військового спорядження. Так званий магазин для в’язнів будувався свідомо довго й повільно. Коли ж він був добудований, у Німеччині вже стояла така розруха, що в магазині нічого не можна було купити. При цьому на кожному аркуші паперу й на листівках, які дозволялось писати всім, крім політв’язнів із СРСР, було позначено: “У таборі можна купити все”, але це “все” складалось із великого оголошення, вивішеного в магазині, у якому высьмома мовами писалося: “Розпродано”.

Нижче апельплацу були розташовані бараки (або блоки) для в’язнів, що мали свої порядкові номери від 1 до 50. Але житловими приміщеннями були тільки 43 блоки, куди до кінця війни втиснули 25 тисяч чоловік.

У східній частині табору були майстерні, господарчі будівлі, склади, кухня з підвалом для картоплі, пральня, парники, підсобне господарство, відстійник нечистот.

В іншому боці табору знаходилися лікарняний барак і свинарник. Будівництву й стану свинарника есесівці приділяли пильну увагу, зовсім не так, як будівлям для в’язнів: свині відгодовувалися, щоб збагатити меню есесівців-офіцерів. Свинарник був солідною кам’яною будівлею зі стійлами для поросят, підсвинків, кнурів і свиноматок, де все було влаштовано за новітніми зразками. І без того велика кількість кухонних залишків часто збільшувалася штучно, щоб поголів’я свиней помітно зростало. Перед звільненням в’язнів у 1945-му році налічувалося 800 свиней. На кожну тварину велися ретельні записи: тут не пробачалися померлі з невідомої причини, як це дозволялося серед в’язнів; тут не допускалося епідемій, як це було в перенасичених людьми бараках. Свині жиріли, розкошували, плодилися. А тим часом поруч із відстійником нечистот спорудили малий табір для чисельної кількості в’язнів, де блоки були так набиті людьми, що тисячі вмирали від тісноти, паразитів, епідемій, антисанітарії. Траплялося, що у дванадцятьох бараках малого табору розміщали до півтори тисячі в’язнів, тобто більше цілого полку.

ФОТО 3 Ще важче жилося мешканцям наметового табору, що входив до складу малого. У два великі намети часом втискували до 6-ти тисяч людей. Спали покотом на голій землі, маючи лише ковдри. У таборі був будматеріал. Староста табору попросив в адміністрації величезної воєнної деревообробної фірми, розташованої на території концтабору, на деякий час хоч кілька дощок, щоб в’язні не спали на землі. На складах цієї фірми деревини й дощок було на мільйони марок, проте не дали нічого. Мабуть, сам Господь покарав її керівників, бо через кілька днів, під час повітряного нальоту на табір, увесь запас лісу на цих складах за лічені години згорів дотла.

Приміщення для СС і майстерні з виробництва воєнного спорядження займали площу вдвічі більшу, ніж було відведено для в’язнів. На схід від житлових блоків велику територію посідали німецькі заводи озброєння, скорочено ДАВ (Deutsche Ausrustungswerke), де працювали дві тисячі в’язнів.

Від табірних воріт до перехрестя доріг йшла “Карачовег” – дорога, на якій розташовувалися найважливіші будівлі штабу комендатури СС. Вулиця справедливо отримала назву від скажених темпів будівництва. Вираз-лайка “Карачо!” закріпився в мові наглядачів ще в концтаборах Іспанії. Він став мати значення “швидкий темп, поспіх, рух”. Споруди, що були зведені ще в перший рік будівництва табору, ввібрали в себе біль, смертельну втому, кров і піт знеможених в’язнів, які постійно чули наказ есесівців: “Карачо!”

Дуже швидко були побудовані й приміщення для сотень з’єднання “Тюрінгія”, що входило до складу дивізії СС “Мертва голова”: їх казарми, їдальню, кухню, магазини, залу для зібрань, гараж тощо. Ретельно будувалось усе для офіцерів, а для коменданта – тим паче.

Першим комендантом табору був штандартенфюрер СС Карл Кох. Він поводив себе як справжній кат. Сама верхівка СС змістила його з цієї посади в 1942-му році, а 3 квітня 1945-го року він був страчений СС за скоєні ним кримінальні злочини. Його дружина Ільза Кох теж звинувачувалась у вбивствах і ряді інших злочинів. Так, у першу, дуже холодну зиму 1937-го року з її примхи в’язні будували конюшню, манеж для тренувань і верхових прогулянок. Багато людей поморозили там руки й ноги або загинули, коли завалився каркас даху, що через морози був побудований неміцно.

Другим комендантом Бухенвальда був штандартенфюрер (потім – оберфюрер) СС Герман Пістер, якого в 1947-му році за воєнні злочини присудили американським воєнним судом до страти. Але ще до виконання вироку Пістер умер у Ландсберзькій в’язниці.

Для розваг і відпочинку новоявленого нацистського “дворянства” за наказом рейхсфюрера СС Генріха Гімлера в Бухенвальді збудували Соколиний двір. У кількох добротних будинках із колод жили в клітках соколи, орли, яструби та інші хижі птахи, які іноді використовувалися для полювання. Будинки з відбірних дубових колод були гарно обладнані в готичному стилі, з камінами й розкішними меблями старовинних зразків. На цьому будівництві загинуло багато в’язнів. На Соколиному дворі постійно працювала команда з 6-10 чоловік, яка прибирала клітки, годувала хижаків. Птахи часто ранили кігтями та дзьобами тих, хто їх годував, що, як правило, закінчувалося зараженням крові.

Навіть у 1944-му році, коли в таборі вмирали від страшного голоду, тварин і птахів у загоні Соколиного двору годували дуже добре. Хижі птахи, ведмеді, мавпи щодня одержували м’ясо, взяте з раціону в’язнів. Ведмеді отримували ще й мед, повидло, а мавпи – картопляне пюре з молоком, вівсяні пластівці, печиво, білий хліб. В’язні ж – тільки шосту частину хлібного пайка вдень, а на обід – варений буряк.

Так розуміли “істинні арійці” давній латинський вираз “Suum quique” (“Кожному – своє”).

Розділ 6. Солома за білою смугою

У Бухенвальді Дмитро отримав номер 12 618. Новоприбулим, як правило, відводилося десять діб на карантин. Завдяки діям підпільної антифашистської організації люди з цього транспорту були на карантині цілих 30 діб. Підпільники скористалися тим, що в цей період у таборі був величезний наплив транспортів. Але про існування своїх благодійників-підпільників в’язні з Вевельсбурга тоді ще не знали.

Дмитра поселили в блок №41, у якому жили в’язні з СРСР, що входили до різних команд. Офіцер СС, призначений для нагляду за порядком на блоці (блокфюрер), наказав Дмитрові працювати в так званій шахкоманді, на будівництві заводу “Густлоф-верке”.

В’язням доводилося за допомогою кайла, лопати, тачки, носилок рити котловани для закладання фундаменту цехів. Через два роки цехів збудують аж тринадцять. Тут 5-6 тисяч в’язнів будуть працювати у дві зміни, вночі та вдень. Цехи вироблятимуть лафети польових гармат, гвинтівки, карабіни, револьвери, окремі деталі снарядів “фау”, виробництво яких здійснюватиметься руками примусових робітників Бухенвальда та його філій. А 24 серпня 1944-го року завод “Густлоф-верке” стане головним об’єктом повітряного нальоту авіації союзників.

Одного червневого дня бригадир-форарбайтер забрав Дмитра і ще чотирьох в’язнів напиляти дров для есесівських вілл. Стояла спека, і чоловіки познімали свої смугасті куртки, щоб було не так жарко працювати. В’язні не знали, що за табірним режимом так робити заборонялося. Це мимовільне порушення помітив есесівець Шмідт, що відрізнявся особливою жорстокістю. Він позаписував номери всіх п’ятьох в’язнів. Це означало, що ввечері під час переклички на апельплаці ці чоловіки будуть висічені на штоках – козлах для покарання палицями чи батогами. Дмитро не раз бачив, як по 15-20 штрафників натягували на таких станках, міцно прив’язуючи, так, що людина могла лише хитати головою. Потім при всіх сікли, часто до смерті.

Але цього разу їх чомусь не покарали. Можливо, і тут якимось чином допомогли антифашисти. Проте Шмідт через добу відшукав п’ятьох записаних ним в’язнів і оглянув їх тіла, щоб переконатися, чи їх сікли. Обурений тим, що не побачив слідів покарання, Шмідт вирішив познущатися з в’язнів сам на свій розсуд. Через кілька днів він нацькував свого вишколеного пса-вівчарку на Дмитра. Живим юнак залишився лише завдяки тому, що пес був у наморднику. Але уникнути його лапищ Дмитрові не вдалося. Спеціально навчений атакувати людей у смугастому одязі (як і всі вівчарки концтаборів), собака глибоко роздирав юнакові кігтями голову й спину доти, аж доки той не знепритомнів. Без свідомості Дмитро пролежав до кінця роботи. Товариші принесли юнака в табір, замінили порваний псом одяг, перешили номер. Дмитро прийшов до тями, але його стан був дуже важким.

Вранці, перед перекличкою на апельплаці, староста блоку, в’язень-німець з нашивкою-трикутником чорного кольору на грудях, що означала “асоціальний елемент”, відіслав Дмитра до іншої команди. Отже, тепер хлопець був схований подалі від очей Шмідта. Певно, цей блокфюрер був якимось чином пов’язаний з підпільниками або просто виявив людяність.

Тепер Дмитро був у складі лагеркоманди, де працювало сім чоловік. У їхні обов’язки входило протягом всього робочого дня прибирати апельплац. Вимагалося тримати його в чистоті за будь-яких умов. Після переклички й виходу в’язнів на роботу цей майдан був завжди брудний – не стільки від звичайного сміття, скільки від плям крові покараних. Есесівці та їх посіпаки – кримінальні злочинці, професійні бандити – вміли знущатися хі своїх рабів. Лагеркоманді допомагали в’язні пожежної команди, змиваючи шлангом із водою плями крові. Розмітаючи ці червоні калюжі з крові та води, Дмитро мимоволі порівнював апельплац з ареною Колізею в античному Римі. Здавалося, що тут зовсім недавно до останку билися між собою гладіатори.

Апельплац був таким великим, що сім чоловік лагеркоманди мусили всі вісім годин робочої зміни мести його без відпочинку.

Одного разу перед обідом у табір почали возити машинами солому для матраців. Ця солома постійно висипалась із машин. В’язнів лагеркоманди примусили збирати її руками біля брами. Перед ворітьми була проведена біла лінія, що вважалася межею концтабору. Якщо хтось із в’язнів її переступав, його вбивали або арештовували за спробу втечі.

Солома попадала також і на лінію, і поза нею. В’язнів змушували прибирати її і за лінією. Дмитро насмілився сказати охоронцям-есесівцям, що не має права переходити білу межу. У відповідь есесівці почали його бити. Дмитро знепритомнів. Форарбайтер (бригадир, помічник капо) Адольф відправив побитого хлопця в ревір. Пізніше Дмитро дізнався, що Адольф був німецьким комуністом. Адольф порадив нікому в лікарні не говорити, що побили охоронці, а сказати, що нібито вагонетка з камінням перекинулась і поранила.

Йти до ревіру було страшно, але іншого виходу не було. На щастя, там на Дмитра чекала приємна несподіванка: у ревірі працював чех Франек, знайомий ще з Вевельсбурга. Він оглянув рани Дмитра, якому особливо дошкуляв пробитий правий бік голови. Франек виписав лікарняне посвідчення, що видавалося на п’ять діб із вказівкою на дату й номер в’язня. Через п’ять діб Франек виписав новий листок, діставши підпис головного лікаря. Йому вдалося таким чином виписати кілька листків. Це поставило Дмитра на ноги. А на перев’язки Дмитро ходив у вільний час після роботи в блок до Франека, а не в ревір – так було безпечніше.

Дмитро розумів, що Франек ризикує, здобуваючи в головного лікаря нові лікарняні листи для нього. Проте розпитувати про це не наважився: розпитування в концтаборі не схвалювалося, бо за пошуки додаткової інформації і “свої”, і “чужі” могли б запідозрити в підготовці до втечі. У разі викриття зайва інформація могла б нашкодити обом. Тут не питали імен, прізвищ, походження навіть у своїх сусідів по бараку: не всім довіряли, боялися також і шпигунів, яких було чимало.

Лікування тривало більше місяця, аж поки Дмитра не відправили в першому транспорті в новий маловідомий філіал Бухенвальда – Дору. Напередодні від’їзду Франек запропонував юнакові замінити його табірний номер на інший, узятий у якогось померлого в’язня, щоб Дмитро міг залишитися у Бухенвальді. Проте юнак відмовився від такої допомоги, бо не уявляв собі власного життя під чиїмось чужим ім’ям. Таким чином він не уникнув відправки в Дору, а сам пішов власній долі назустріч. Ця доля не слалася йому пухкими килимами, хоч, приносивши муки та випробування, давала й засоби протистояти їм, гартувала волю й дух в’язня під номером 12 618.

Частина друга

Тунель під горою Конштейн

Розділ 1. У зоні особливої уваги СС

Починаючи з 1942-го року німецькі концтабори із примусових закладів для політичних ворогів нацизму все більше перетворювалися у трудові табори для потреб військової промисловості. За кожного в’язня, даного в розпорядження власникам заводів, табірна адміністрація щодня мала незначну суму, тому табори почали себе окупати. Найбільше на війні наживалися акціонери, що користувалися дешевою робочою силою й мали тісні зв’язки з воєнною верхівкою.

Крім роботи на воєнних заводах, розташованих безпосередньо в самих концтаборах, в’язні працювали і на тих військових підприємствах, які існували й раніше. На кінець жовтня 1944-го року нараховувалось уже 66 зовнішніх команд основного табору Бухенвальд, у яких працювали 65 тисяч в’язнів. Найбільшою і найстрашнішою зовнішньою командою дуже швидко стала Дора, про яку в’язні говорили з жахом.

Начальник поліції безпеки СД (Sicherheitsdienst), створеної нацистами в 1931-му році, Генріх Мюллер слав підлеглим секретні накази: до кінця 1943-го року направити в концтабори не менше, ніж 35 тисяч працездатних в’язнів. “Значення має кожна пара робочих рук!” – зауважував Генріх Мюллер у циркулярі від 17 грудня 1942-го року. Поліція заарештовувала здорових людей, робила їх без причин превентивно ув’язненими, щоб воєнна еліта могла наживати на дармовій праці рабів величезні суми прибутків.

У зв’язку з тим, що важливі галузі промисловості страждали від повітряних нальотів, постало питання про їх переведення під землю. Для цього обладнувалися природні печери, вугільні шахти, соляні копальні. Нові промислові приміщення утворювалися також і вибухами в середині гір.

Виробництво снарядів “фау” перебувало під особливим контролем СС, оскільки на цю нову зброю Гітлер покладав особливі надії у веденні війни, яка стала затяжною. Остерігаючись шпіонажу, намагаючись зберегти секретність виробництва снарядів “фау”, СС використовувала для роботи в’язнів. Імперське керівництво віддало наказ про те, що такі в’язні є “носіями таємниці”, вони не повинні переводитися в інші команди і за будь-яких обставин не можуть бути звільненими від ув’язнення.

Фашисти всіма способами прискорювали випуск снарядів “фау”, бо сподівалися, що ця зброя допоможе здійснити перелом у війні та принесе їм перемогу. Саме тому будівництво заводу під землею велося шаленими темпами за рахунок величезних втрат серед рабів. Ці зовнішні команди стали справжнім прокляттям для в’язнів.

27 серпня 1943-го року з Бухенвальда прибув перший транспорт у Дору. У числі цих прибулих в’язнів був і Дмитро Савченко. Власне концтабору поки що не було: його ще треба було побудувати під горою Конштейн недалеко від міста Нордхаузена. З цією метою частину новоприбулих в’язнів залишили на поверхні землі, а решту, у тому числі й Дмитра, спустили в тунель під горою. Їм ще не скоро й далеко не всім (а точніше – жменьці – дюжині чоловік) випаде побачити сонячне світло.

Про те, що маловідома Дора оповита серпанком секретності, в’язні відчули ще в Бухенвальді. Коли вони дізналися, що будуть відправлені в Дору, ніхто до пуття не знав про неї нічого суттєвого й нічого не міг пояснити. Навіть найдосвідченіший в’язень категорії SV (довічно ув’язнений), який до цього побував у дуже багатьох в’язницях, нічого певного про Дору сказати не міг.

В’язні Дори числилися при Бухенвальді. Саме на його адресу надходили листи й посилки для них. Але в’язні з Радянського Союзу, які носили на грудях нашивку у вигляді червоного вінкеля-трикутника з літерою R (“русішен”, так називали фашисти в’язнів із СРСР усіх національностей), не мали прав на листування й посилки. Із Бухенвальда кореспонденція йшла на Дору. Померлих і загиблих від вибухів, каліцтва, голодної смерті відправляли в Бухенвальд для кремації. Команда “Дора” вважалася філіалом Бухенвальда аж до 1 листопада 1944-го року, доки не отримала статус самостійного концтабору з назвою “Міттельбау”. На той момент там налічувалася 31 тисяча в’язнів.

Дора була розташована в самому серці Німеччини. Саме цим пояснюється кодова назва підземного заводу з випуску ракет А4-V2, який їй належав: Mittelwerk, тобто центральний завод.

У серпні 1943-го року, після бомбардування британською авіацією дослідницького центру в Пенемюнде, що був розташований у Балтії, роботи щодо реалізації програми створення ракет А4-V2, розпочатої ще з 1936-го року, було перенесено в кілька інших місць: випробування ракет зосередили в таборі СС у Бліцні (Польща), а серійне їх виробництво – на центральному заводі в Тюрінгії (Німеччина), у Дорі.

У самому кінці тунелю працював секретний воєнний завод “Дора-А”, де цивільні німці збирали з частин, виготовлених у різних місцях, ракети “фау-2”. Нікого з в’язнів, окрім кваліфікованих електриків, туди не пускали. Решта в’язнів працювала у величезних 44-х цехах-відсіках, яких німці називали “гале”: будували нові, розширювали вже існуючі ділянки тунелю, опоряджували їх металевим обладнанням, риштуванням.

По центру тунелю рухався поїзд із дизельним двигуном. В’язні завантажували його платформи і вагони величезними бочками. Казали, що ці бочки були заповнені високоякісною залізною рудою. До початку виробництва “фау-2” цей тунель нібито служив складом руди. Тепер її вивозили в Рурський басейн на подальшу переробку. Насправді ж ці бочки були наповнені пальним, різними нафтопродуктами. У той час Дмитро та його друзі цього не знали й ніколи не бачили жодної бочки відкритою, вважаючи, що там справді міститься руда. Можливо, таку дезінформацію керівництво заводу поширювало, бо боялося, що коли про паливо дізнаються в’язні, то вони можуть наробити величезної шкоди, підпаливши його.

Вантажні роботи для багатьох в’язнів означали смерть. Ніякої механізації не було, хоч бочки стояли в тунелі в кілька ярусів. В’язні з останніх сил вантажили бочки руками, перебуваючи під пильним наглядом капо, форарбайтерів, есесівців. Багато в’язнів отримували травми, каліцтва, надривалися від надмірної ваги. Горе тому, хто ламав кістки. Таких залишали без їжі. Скалічені люди були приречені помирати від голоду, спраги, фізичного болю десь між бочками. Похоронна тодкоманда ледь встигала за запахом трупів відшукувати померлих і відправляти їх у крематорій Бухенвальда. У гале №36 суцільною сірою масою, горами ці трупи валялися, чекаючи останньої відправки.

Тунель нагадував величезного дракона, який щотижня поглинав нові й нові партії смертників із чергових транспортів і все ніяк не міг нажертися.

Потрапивши в числі перших в’язнів у тунель, Дмитро відчув на собі всі жахи цього справжнісінького пекла. Панували в буквальному смислі нелюдські умови існування, була відсутня найелементарніша гігієна: митися і пити воду з крану, який був один і ретельно охоронявся есесівцями, було заборонено, тому що помиї просто не входили в кам’яну підлогу тунелю. Люди працювали по дванадцять годин на добу, поділені на дві зміни. Їсти давали лише тим, хто відпрацював усю зміну і при цьому не став калікою.

Після зміни в’язням видавали по одному літру юшки з брукви, по одній хлібині на 3 осіб, по одній столовій ложці сиру або патоки. Поївши та випивши по кухлю кави, в’язні одразу ж миттєво засинали мертвим сном прямо на своєму робочому місці. Спати доводилось на голому камені, кутаючись у благенький плащ-мантель і тонку ковдру.

Про вихідні мови не йшлося. Відсутні були навіть обов’язкові для всіх концтаборів переклички. Рахунок чисельності в’язнів вівся за кількостю прибулих і померлих. Живі в’язні були схожими на ходячі скелети.

Розділ 2. Капо Віллі

Серед прибулих із Бухенвальда в Дору в’язнів був і товариш Дмитра по Вевельсбургові Леонід із Ростова-на-Дону. Удвох було легше терпіти табірні випробування. Але, як уже було сказано вище, власне табору на новому місці в’язні не побачили. Дмитро потрапив до тих, кого загнали на ніч у тунель під горою.

Вранці з числа категорій довічно (SV) і превентивно (BV) ув’язнених німців були призначені капо і форарбайтери для новосформованих команд. У цьому транспорті не привезли жодного німецького чи австрійського політичного в’язня, а були лише їхні кримінальні злочинці.

Дмитро потрапив у будівельну команду на чолі з капо Вільгельмом. Цьому чоловікові вже було років шістдесят. Високого зросту, статний, неговіркий, світловолосий, він відрізнявся від інших капо. Пізніше в’язні почали називати його просто Віллі. Ставилися до нього з повагою, бо помітили, що новий капо діє розсудливо, мудро, справедливо.

У перший робочий день Віллі повів нову команду вглиб тунелю, де стояла незвична мертва тиша. На великій відстані одна від однієї горіли електролампочки. Минувши першу гале, вийшли на ту, де проходила залізнична колія. Далі, вглиб тунелю, Капо повів в’язнів уже вздовж залізничної колії. Невдовзі відчули запах вибухівки, а перед очима став білий туман. Перед приходом в’язнів цивільні німці, жителі Нордхаузена, здійснили тут вибухи, бо довіряти вибухівку в’язням категорично заборонялося.

Тепер треба було звільняти це місце від уламків, навантажуючи каміння голими руками на платформи поїзда. Вимагали, щоб вага кожного каменя не перевищувала 5 кілограмів. Великі брили доводилось розбивати на частини молотом. Прибравши каміння, в’язні мусили зубилами і молотками вирівнювати підлогу тунелю. Потім рівняли стіни на висоту піднятої руки. Усе сміття, пилюку, дрібні камінці, гравій виносили на платформи власними шапками, ними ж і підмітали підлогу.

Відпрацювавши свою першу зміну – з шостої години ранку до шостої вечора, – в’язні отримали зароблену їжу. А на робоче місце вже заступала така ж будівельна команда другої зміни, що працювала з вісімнадцятої години до шостої ранку. Есесівці пильно слідкували, щоб новоприбулі в’язні часом не перебігли до тієї команди, що вже відпрацювала зміну. Для одержування страв, капо шикував свою команду перед офіцером СС і доповідав про кількість в’язнів, що відпрацювали повні дванадцять годин. Тільки тоді офіцер давав письмову довідку для того, щоб капо отримав їжу на певну кількість людей при вході в тунель, де вже працювала кухня.

У команді Віллі було 23 рядові в’язні. У міру заглиблення в тунель у команду з часом додавалися ще інші люди. Серед них найбільше було французів, трохи чехів і поляків, а також “русішен” – в’язнів різних національностей із СРСР. До останніх ставлення було різне. Особливо доброзичливе ставлення Дмитро відчував від чехів і французів, а також від мешканців Югославії та Бельгії. Польські ж в’язні вели себе по-різному: частина їх була доброзичлива, але більшість трималася відокремлено, а деякі – навіть ворожо. Мотивували вони це тим, що СРСР не дав Польщі розбити німецьку армію на початку війни. Ніхто не міг переконати їх у тому, що Польща не була здатна на таке. Дмитро та його товариші тоді не знали, що німецько-радянський альянс від 23 серпня 1939-го року, напередодні Другої світової війни, переслідував мету розділити Європу на два тоталітарні режими: фашистський і комуністичний. Вторгнення в Польщу гітлерівських частин 1 вересня 1939-го року було одним із його наслідків. Радянський Союз теж увів частини Червоної Армії як союзник Німеччини в цій акції захоплення Польщі.

Але на дебати з поляками було обмаль часу й бракувало сил. Виснажлива праця, напівголодне життя, безпросвітність становища так вимотували людей, що кожен думав лише про те, як би доробити до кінця зміни, поїсти й хоч трохи поспати. Втома та слабкість зростали, накопичувалися й перетворювалися в хронічні. Есесівці постійно карали змучених рабів, їм допомагали їх підручні професійні злочинці, форарбайтери.

До березня 1944-го року команда зросла й налічувала вже дві сотні осіб. Багатьох за цей час “випустили на волю” через трубу крематорію Бухенвальда. У лексиконі есесівців дуже міцно прижився вираз “пустити в утиль” – так вони насмішливо говорили про долю нещасних жертв.

Та все ж і в цьому пеклі люди трималися на паростках взаємодопомоги, підтримки товаришів по рабській долі. Навіть у цих жахливих умовах діяли антифашисти на чолі з Альбертом Кунце. Були й серед інших німців порядні люди. Так, наприклад, мудрий капо Віллі запропонував дуже гуманне нововведення, на яке погодилися есесівці. Він увів нову посаду: в’язень, який уже не міг працювати через виснаження чи рани, мав право залишитися сторожем біля речей працюючих товаришів по команді. В’язні були змушені всюди носити за собою свої речі, отримані ще в Бухенвальді – плащі-мантелі, ковдри, миски, ложки. Без цього убогого скарбу їм би було зовсім погано. Тепер же речі можна було скласти на купу, а найслабкіший в’язань команди залишався біля них сторожем, а значить – працював. Тому німці й пішли на це нововведення, але при умові: один чоловік буде сторожем не більше, ніж три зміни підряд. Якщо не помер – мусиш знову йти працювати з командою. Часто після зміни товариші знаходили такого сторожа-сердегу мертвим на купі речей, які він охороняв.

Але дуже багатьом цей триденний перепочинок повернув життя. Людяність капо Віллі врятувала багатьох в’язнів не тільки в його команді, адже нове правило запанувало в усіх інших командах тунелю Дори.

Розділ 3. Рабська доля “носіїв таємниці” третього рейху

У тунелі постійно йшла гігантська будова: установлювали металеві риштування, устатковували підйомні крани, обковували відсіки-гале, прокладали залізничне полотно в одній із двох паралельних гілок тунелю. Саме ці дві гілки тунелю й були з’єднані галереями-гале. Тут працювало багато різних команд. І кожний був зайнятий своєю справою, як бджоли у вулику. У наглядачів була завжди лише одна турбота: заробити свіжий раціон харчування і до 5 додаткових діб як доповнення до відпустки – і те, й інше, як ходили чутки, есесівець отримував за кожного вбитого в’язня. В’язням дошкуляли не тільки фізичні знущання, але й постійний психічний тиск, бо “арійці” з ними поводилися як з “неповноцінними” рабами.

Через півтора місяці від часу прибуття в тунель першого транспорту усіх в’язнів зібрали в одному місці в тунелі. Трапилося щось дуже важливе. Дмитро та його товариші розуміли, що фашисти не будуть через якусь дрібницю відволікати їх від будівництва, темпами якого німці так дорожили. Виявилося, що керівництво табору намагалось усіх залякати страшним видовищем: повз вишикувані команди по колії повільно рухалась платформа з живим в’язнем, проткнутим наскрізь через живіт залізним прутом. Він лежав на лівому боці на відкритій платформі, що пропливала повз очі всіх пригнічених рабів тунелю.

Потім перед в’язнями виступив комендант Дори Фьоршнер.

– Ви всі винні в тому, що допустили втечу цього в’язня. Тому живим ніхто з присутніх із тунелю не вийде! – погрожував Фьоршнер. – А втікача повісять тут же на очах у всіх!

Проте повішення не відбулося, бо нещасний помер. Тепер усі в’язні залишалися у тунелі ніби узаконеними з боку німців заручниками, а точніше – в ролі смертників тунелю. І без того було ясно, що нацисти з самого початку не планували нікого випускати живим з Дори: таким був наказ верхівки щодо рабів – “носіїв таємниці” третього рейху. А ця вистава була розіграна з метою хоч якось оправдати неправомірність дій фашистів, а разом з тим – ще більше зламати волю в’язнів, нагнати побільше страху й випити додаткову порцію психічної енергії. В’язні добре розуміли, що ніякої втечі не було і що це була чергова есесівська провокація.

Привозили все нові партії людей, які одразу ж ставали смертниками, заручниками лихого тунелю. Люди хворіли, калічилися, недоїдали. Їх позбавили світла сонця і свіжого повітря, а головне – у них з усіх сил служителі у повному смислі демонічного ордену СС намагалися відібрати найменшу надію коли-небудь звільнитися з пазурів цього ненажерливого тунелю-дракона, який тримав жертви мертвою хваткою.

Напередодні 1944-го року почали масово надходити партії колишніх італійських солдатів та офіцерів, які в очах есесівців вважалися дезертирами. Річ у тім, що за угодою між дуче Муссоліні і фюрером Гітлером, італійська армія мусила 2 роки воювати разом із німецькою на східному фронті. За цей термін Адольф Гітлер планував уже відсвяткувати перемогу “бліцкрігу” над Радянським Союзом. Проте два роки війни пройшли, а кінця-краю цій невдалій “блискавичній війні” все ще не було видно.

Пам’ятаючи про дворічний термін угоди, цілі військові формування італійської армії організовано залишали фронт і масово поверталися додому. Цей потік італійців особливо посилився після величезної поразки німецьких частин під Сталінградом. Казали, що на дорозі з фронту фашисти арештовували італійців і силоміць відправляли в концтабір. Німці вважали, що мають право поводитися із ними, як з дезертирами. Проте, як свідчать сучасні західні історики, насправді італійці не залишали східного фронту, вони були направлені в концтабір після капітуляції Бадогліо у вересні 1943-го року.

Цілими батальйонами італійців приганяли прямо в Дору, навіть не гаючи часу на карантин у Бухенвальді. Їх не одразу перевдягали з військової форми в смугастий одяг в’язнів. Нумерували італійців окремо, нарахувавши більше 5-ти тисяч осіб. Есесівці поводилися з ними так жорстоко, що незабаром просто винищили цих людей. Італійці вантажили бочки з рудою, а це означало для багатьох голодну смерть каліки…

У березні 1944-го року керівництво концтабору нарешті додумалося організувати для в’язнів проходження медкомісії, остерігаючись епідемій хвороб, від яких Дора була на волосинці. На той час на весь тунель жодного італійця не залишилось у живих – таким плачевним виявився результат жорстокого ставлення фашистів до союзників, які виконали умови угоди.

І тільки в самому таборі біля гори Конштейн, у двох окремих бараках, за колючим дротом тримали команду італійців-скульпторів. Нащадки великих італійських митців працювали над двома кам’яними скульптурами-фонтанами. І лише коли майстри закінчили свою роботу, їх бараки розгородили, і весь табір зміг побачити натхненні витвори їхніх рук. Це були дві майстерно виконані роботи з вапняку.

Перша скульптура – величезна чаша діаметром до 5-ти метрів, у якій лежали у воді три велетенські кити. Їх голови визирали з чаші на три різні боки, а широко розгалужені й підняті вгору хвости підтримували кам’яний круг діаметром до півтора метра. Цей круг служив постаментом для скульптури жінки з крилами ангела. Фігура жінки була схилена праворуч, її праве крило було опущене нижче, ніж ліве. Вона застигла в скорботі й плакала без сліз. Складалося враження, що ця жінка-ангел була розіп’ята.

Свій біль і жаль за жаданою волею в’язні втілили в камені й у другій композиції, виконаній не менш майстерно. Вона складалася з білої чаші, меншої за розміром, ніж у першої скульптури. Із чаші з водою піднімалося вгору сонце, виконане з червоного каменю. З цього сонця краплинками збігала в чашу вода. Самі скульптори назвали своє творіння “Плач сонця”.

Обидві скульптури вражали тих, хто їх розглядав, народжуючи в душах в’язнів змішані почуття скорботи і захвату від того, що можуть зробити людські руки.

Навіть в умовах сатанинського пресингу на свідомість смертників концтабору ніщо не могло заглушити до кінця природне прагнення людини до волі і творчості – власне до того, що людину й робить людиною, піднімаючи й наближуючи її до замислу Бога, який створив її за Своїми образом та подобою, а значить – одночасно й здатною творити самостійно, і такою, яка відчуває потребу творити. Так, у самому Бухенвальді в’язні робили спроби організовувати концерти, вистави, таємні свята, щоб піднімати й зміцнювати дух товаришів, їх почуття людської гідності. Усьому світу відомі вірші, пісні, малюнки, створені в концтаборах. Серед них “Пісня в’язнів Бухенвальда”, яка була написана двома австрійцями – лібретистом оперет Легара Льопером-Бедою та віденським естрадним співаком Леопольді:

О, Бухенвальд, тебя я не забуду,
Ты стал моей судьбой.
Свободу я ценить сильнее буду,
Когда прощусь с тобой.

О, Бухенвальд, мы выдержим ненастье,
И нам не страшен рок.
Мы любим жизнь и верим в счастье,
И день свободы нашей недалёк!

Розділ 4. Нарешті – сонце!

І все ж Дмитрові та деяким із його товаришів судилося вийти з-під землі – справжнього царства Аїда – на ясне березневе сонце 1944-го року. Перед виходом він пройшов у тунелі медкомісію: зміряли зріст і вагу, зробили рентгеногляд. Особливо прискіпливо дивилися, чи цілі кістки. Юнакові вдалося виконати команду лікаря: “Присісти й підвестися”. А ще він запам’ятав свою вагу, названу німецькою мовою медиком для запису іншим: “Ахтунтдрайсіх”. Юнак, якому вже йшов дев’ятнадцятий рік, важив 38 (!) кілограм – половину своєї нормальної ваги.

Дмитра зарахували до здорових і разом з іншими, кому пощастило протиснутися крізь лещата медкомісії, відправили в табір, що вже був побудований іншою частиною в’язнів на поверхні землі, біля підніжжя гори. Довгоочікуване сонячне проміння освітило вимучених темрявою, бруднющих, зарослих бородами, з довгим волоссям і нігтями обірванців. Уперше за вісім (!) місяців нарешті вдалося скупатися. Милися у лазні, де всіх ще й підстригли. Замість зношеного ганчір’я видали новий одяг. Замінили також і дерев’яне взуття – гольцшуге або голландошуге, видавши нове. Видали й новий посуд.

Ті, кого зарахували до здорових, могли вважати себе заново народженими. Зовсім іншим боком повернулася Фортуна до хворих і покалічених. Їх просто позаганяли в пусті бараки й залишили без їжі. Невідомо скільки людей там померло такою страшною смертю. Із піднятих на поверхню землі заручників тунелю німці не дорахувалися більше, ніж двісті в’язнів. Втеч до цієї пори не траплялося. Виявилося, що трупи багатьох померлих в’язні просто таємно замуровували в тунелі під час будівництва. Фашисти зрозуміли, як близько вони були від спалаху епідемії. Перелякане табірне начальство тепер установило замість дванадцятигодинного годинного робочого дня 8-ми годинний. Жили тепер усі в’язні в бараках на поверхні землі, і лише на час роботи кожна зміна опускалась у тунель. З’явилася можливість митися у лазні і навіть відпочивати по одному дню на тиждень, у неділю.

У цей період Дора переживала перехід з етапу свого будівництва до етапу серійного випуску ракет. Адольф Гітлер завіряв німецький народ, що за допомогою нової зброї третій рейх доб’ється вирішальної перемоги. Він довірив долю війни групі вчених – фанатичних прихильників нацистської партії під керівництвом професора Вернера фон Брауна. Чорні маги від науки чаклували над своїм смертоносним дітищем у кінці темного тунелю, у “Дорі-А”. Ціною забраних у десятків тисяч в’язнів життів у надзвичайно короткий строк на площі в кілька квадратних кілометрів здійснили проходку двох паралельних штолень з двома виходами в кожній, а також спорудили 44 величезних галерей-гале.

У січні 1944-го року в західній частині тунелю, у штольні Б-Дора, був закінчений монтаж установок, розміри яких відповідали діаметру й довжині ракет “фау-2”. Електрозварювальними апаратами було зроблене пробне зварювання оболонки корпусів ракет. Результат перевершив усе, чого очікували. Фашисти разом з директором Дори Савацким (конструктором танку “Тигр”) тріумфували, сп’янілі як від неймовірної швидкості будівництва, так і від фантастичної для тих часів потенційної можливості нового виду зброї.

Німецьке імперське керівництво високо цінувало й темпи будівництва Дори, і її безпечне розташування не просто під землею, а ще й прикрите зверху горою. Проте, хоч як ретельно замовчували есесівці місце знаходження Дори, але її секретності вистачило ненадовго. Шила в мішку не сховаєш: серед літа 1944-го року в Дору прибув черговий транспорт з Бухенвальда, в’язні якого сповістили, що там уже відомо точне місце розташування Дори. Ось як про це дізналися в Бухенвальді.

У коменданта Бухенвальда Германа Пістера часто боліли зуби. Його завжди лікував в’язень-стоматолог категорії BV (засуджений на певний термін). Підпільна організація в’язнів доклала всіх зусиль, щоб цього стоматолога будь-що відправили в Дору. Це антифашистам вдалося. А коли в коменданта в черговий раз заболіли зуби, він наказав привести свого лікаря. Але той опинився вже в Дорі. Герман Пістер негайно перевів стоматолога назад у Бухенвальд, щоб полікувати свої зуби. Пройшов короткий час, і лікар сам раптом захворів і помер, та перед смертю встиг розповісти в Бухенвальді, де саме він був. Так підпільникам та іншим в’язням стало відомо про тунель під горою Конштейн. Незабаром інформація про це пішла далі – за ворота з написом “Кожному – своє”. І не допоміг нацистам такий застережний захід, як те, що німецьких політв’язнів у Дорі в тунель не пускали – вони працювали тільки на поверхні землі.

Виготовленими в “Дорі-А” снарядами “фау-2” бомбили Лондон. Але виготовлені в Дорі ракети “фау-2” не всі доходили до своєї цілі. І причина цього полягає в діях електриків-в’язнів, які ризикували власним життям. Вони були єдиними з в’язнів, хто працював безпосередньо на заводі, і здійснювали всі можливі диверсії. Завдяки цьому деякі ракети могли не зрушитися з місця на спусковому майданчику, деякі падали в протоку Ла-Манш, так і не долетівши до Лондона. Диверсантів викривали й страчували прямо в тунелі: якщо страта відбувалася в наземній частині концтабору, то грав оркестр, а в тунелі такої “розкоші” не було.

Найбільша групова страта була проведена в другій половині 1944-го року. Одночасно п’ятдесят сім в’язнів було повішено на гаках, прикріплених до металевої балки, яка висіла на підйомному крані, що знаходився на залізничній платформі. Свідками цього жахливого видовища стали всі в’язні, які працювали в тунелі, у тому числі й Дмитро: перед ними, вишикуваними вздовж залізничного полотна, проїхала платформа з краном, під яким висіли повішені.

І все ж таки після того, як в’язні дізналися, що таємниця розташування Дори вже розкрита, їм стало морально набагато легше – блокада психічного тиску безпросвітної участі заручників тунелю була прорвана. Не збулося й пророцтво коменданта Дори про те, що він не допустить жодної втечі. Фьоршнер помилився через свою занадто велику самовпевненість. А трапилося це так.

Коли в табір прибув транспорт із острова Сардинія, серед полонених французів виявився один негр. Комендант особисто провів із ним бесіду й наказав дати негру роботу охоронцем складу продуктів. Дмитро бачив одного разу цього чорношкірого в’язня, який охороняв склад. Він був середнього зросту, молодий, але дуже сильний, міцний. Про інші події його історії Дмитро почув від своїх товаришів у таборі.

Вогнепальної зброї новому охоронцеві не дали, а озброїли бичем. За табірним законом він мав право убити крадія харчів на місці злочину. Скориставшись цим правом, негр наважився вибити бичем око в лагерейстера-2 – заступника коменданта табору, політв’язня превентивного ув’язнення.

Розлючений на помічника-крадія і надто сміливого чорношкірого сторожа, комендант посадив обох у в’язницю-келле. Негр звинувачувався в тому, що замахнувся і вдарив бичем, не розбираючи, що перед ним начальник.

Після лікування ока в ревірі, відбуваючи термін ув’язнення в келле, лагерейстер-2 вирішив утекти. Він добре знав, як побудована келле, який там режим роботи охоронців. Убивши під час нічної зміни караулу охоронця-есесівця, він вивів з келле вісімдесят два ув’язнених. Його особиста втеча здійснилася. У зоні оточення німці вбили двох в’язнів, і чотирьох поранили. Ходили чутки, що решта втекли.

Комендант і його підлеглі нікого з утікачів не спіймали. На третій день пошуків фашисти зі злості перевішали всіх тих в’язнів, які не наважилися тікати й залишилися в келле. Комендант Дори був у відчаї. Він боявся, що за таку чисельну втечу начальство на нього самого натягне смугасту робу.

А в’язнів ця подія дуже підбадьорила. Більшість розуміла, що решту втікачів, яку не знайшли, приховали десь у самому тунелі в’язні-друзі. Прикрити таку велику втечу могли лише добре організовані антифашисти. Дух в’язнів було піднято. До того ж, новоприбулі розповідали про останні події в ході війни. Як не кортіло Гітлерові здійснити свій “бліцкріг”, але так і не вдалося здійснитися його планам.

Розділ 5. У команді малярів

Після березневої медкомісії 1944-го року були переформовані й робочі команди. Тепер Дмитро з другом Леонідом потрапили в новостворену команду малярів “В.1.О.” (“бе айнц о”). Очолив малярів довічно ув’язнений німець Ганс, який доводився родичем коменданту Дори. Зовсім звільнити родича з роботи в тунелі Фьоршнер не міг, але полегшити йому долю, назначивши на посаду капо, мав змогу.

Ганс був високим чоловіком середнього віку, з гучним голосом, ніби створеним для командування. За його гучний голос в’язні між собою називали капо Півнем. Стосунки з цим начальником у них склалися досить рівні, хоч належної відстані обидві сторони завжди дотримувалися.

Подальший хід війни був таким, що німці почали задумуватися над його результатом і власним майбутнім. Ганс був чоловіком розумним, у всьому поміркованим. Він знав, що коли дуже лютуватиме, то в’язні можуть таємно позбавитися від нього, придушивши десь у темному кутку тунелю. Такі випадки були йому відомі. Тому Ганс обрав шлях компромісу між владою та підлеглими. Це влаштовувало й малярів команди, яка складалась із тридцяти французів, двадцять в’язнів із СРСР (усіх їх німці називали “русішен”, хоч між ними лише один Микола з Уралу був дійсно росіянином, а решта – українці), три поляків, двох чехів, одного форарбайтера-австрійця Міне і писаря-німця Мадеса.

Щоденний робочий процес команди малярів полягав у чистці, шліфуванні металевих конструкцій гале та їх фарбуванні. Доводилося працювати високо під склепінням тунелю. Тому в цю команду підібрали здебільшого молодих і середнього віку в’язнів.

Незабаром маляри згуртувалися і стали колективом зі своїми особливими традиціями. Вони навіть внесли своєрідний колорит в одноманітне сіре життя табору в тунелі. Для цього в’язні самі зробили для свого капо Ганса невеличку дерев’яну будочку, яку можна було переносити, як великі носилки. Туди ж можна було складати своє малярське знаряддя. Коли команда закінчувала фарбувати якийсь черговий відсік-гале, Ганс наказував згортати роботу на старому місці й робити урочистий перехід на нове. Ганс залазив у свою будку й визирав у віконце. Попереду всієї процесії йшов Ігор з Миколаєва й на довгій палиці ніс табличку з номером команди “В.1.О.”. У його обов’язки входило постійно тримати її і під час руху команди по табору, і під час роботи, повертаючи напис таким чином, щоб його могло добре бачити начальство.

За табличкою рухалися писар Мадес і форарбайтер Міне. Далі кілька в’язнів несли свого капо в його особистій будочці, ніби в паланкіні. За Гансом рухалися вишикувані в колону майстри зі своїми відрами з фарбою й щітками. Капо свідомо наказував робити чималий перехід, хоч можна було б просто перейти в сусідній, ще не зафарбований відсік. Але тоді вся процедура втратила б свій сенс. А так, доки колона малярів рухалась аж до якоїсь віддаленої гале, її мали можливість побачити кілька команд. Есесівці навіть давали працюючим кілька хвилин, щоб подивитися на незвичайну процесію малярів. Вони добре знали, що капо Ганс – родич коменданта, хоч і довічний в’язень.

Прибувши в нову гале, маляри починали чистити щітками металеві риштування відсіку, звільняючи їх від іржі та пороху. По команді Ганса всі дружно закінчували роботу зі щітками й починали фарбувати метал. Унизу кілька чоловіків більш літнього віку розводили фарби у бляшаних відерцях і подавали їх нагору.

Від зайвих втручань у справи команди часто рятувала кмітливість Ганса й згуртованість малярів. Якщо до майданчика, де працювали маляри, наближався якийсь есесівець, капо Ганс і форарбайтер Міне запобігливо виходили йому далеко назустріч і люб’язно радили обійти це місце: мовляв, фарба чи сміття від чистки металу щітками забруднить мундир. Майже завжди цей прийом спрацьовував, есесівець ішов собі далі. А при безпосередній близькості начальства і Ганс, і Міне, і Мадес робили вигляд, що звикли карати в’язнів за лінощі чи непослух, вміло пускаючи в хід свої атрибути влади – киї. Без сторонніх очей вони не зловживали своїм становищем, бо не були впевнені в перемозі Німеччини: від новоприбулих в’язнів надходили невтішні для них новини.

Оскільки робота маляра була досить брудною, в’язні просили Ганса частіше, ніж це дозволялося, вести їх в лазню. Ганс їм не відмовляв, і йому ніхто не робив зауважень. Після робочої зміни, яка вже тривала вісім годин, їжу тепер отримувати в таборі. Відпочивати можна було і в таборі (у їхньому блоці № 105), і в тунелі (у спеціально виділених для цього двох відсіках-гале з трьома ярусами для сну, де маляри інколи залишалися в залежності від погоди й розпорядку роботи). Те, що люди мали змогу бувати на поверхні землі й бачити сонце, стало для них відчутним полегшенням.

Розділ 6. Кип’яток для “батька”

Перебуваючи в команді малярів, Дмитро пережив кілька важливих подій, які час не стер з пам’яті. І тут товариші знову кілька разів рятували йому життя, а одного разу й сам Дмитро допоміг вижити одному чоловікові, що згодом став йому за названого батька. А випадок цей був таким.

У квітні 1944-го року в’язні з Дніпропетровської області привели до малярів свого земляка Павла Дмитровича, з якого дуже часто знущався їхній капо. Справа в тому, що до війни Павло Дмитрович учителював. А вчитель у концтаборі розглядався як потенційний організатор небажаного для фашистів бунту або втечі. Дніпропетровці прибули в Дору пізніше малярів і не знали, що таких, як Павло Дмитрович фашисти переслідують. Було вирішено переконати капо Ганса, що Павло Дмитрович ніякий не вчитель, а звичайнісінький рядовий колгоспник. В’язні почали просити Ганса залишити цього новачка в малярів. Півень не дуже охоче сприйняв цю пропозицію, але все ж погодився.

Коли Павло Дмитрович прибув до малярів, він був ледь живий від побоїв і каторжної праці. Дмитро зі своїми товаришами гуртом затягли його аж на третій ярус свого 33-го боксу для відпочинку в тунелі – подалі від очей есесівців. Новий в’язень ледь міг говорити. Проте Дмитро розібрав, що той народився в 1906-му році й жив до війни в Царичанському районі Дніпропетровської області. У Дмитра одразу ж промайнула думка: “Це ж мій батько Павло Павлович теж 1906-го року народження, та ще й звуть їх обох однаково, і вони обидва земляки, із сусідніх областей!”

Павло Дмитрович слабким голосом просив кип’яточку. Де ж його дістати в тунелі, де навіть єдиний кран з холодною водою охороняють есесівці?! Проте якась невидима сила підняла Дмитра з місця. Узявши свою миску, юнак вирушив добувати кип’яток. Йому ніколи раніше не спадало на думку діставати його для себе. Але зараз там, у його 33-му боксі, лежав дуже слабкий чоловік, який так нагадав йому рідного батька, що в цей час десь воює на фронті, може, навіть загинув чи поранений і теж потребує чиєїсь допомоги. Отже, вирішено: він будь-що повинен принести кип’ятку для Павла Дмитровича.

Спочатку Дмитро набрав холодної води з крана, скориставшись тимчасовою відсутністю біля нього есесівця. Далі треба було її якимось чином закип’ятити. Раніше юнак бачив, як цивільні німці-газозварники підігрівали воду в мисці газовою горілкою. Інколи їх про це просили в’язні. Дмитро пішов у відсік, де цивільні газозварники горілками розрізали великі шматки заліза на дрібніші для відправки в металобрухт.

Переконавшись, що поруч немає есесівців, Дмитро наважився підійти до одного з німців. Хлопець, як зумів, пояснив газозварникові, що його “фатер капут”, що йому треба гарячої води. Німець мовчки дивився на Дмитра, тримаючи в руках запалену горілку. Юнак поставив миску на кам’яну підлогу, взяв з рук розгубленого чоловіка горілку й почав підігрівати миску з усіх боків, аж доки вода в ній не закипіла. Німець увесь цей час мовчки стояв, перебуваючи в стані прострації, і не заважав Дмитрові. Він, мабуть, відчув, що цьому в’язню за будь-яку ціну треба було підігріти окропу.

Навіть коли Дмитро повернув газозварнику горілку й подякував, той так і залишився деякий час стояти мовчки, як зачарований. І не дивно, бо в ці хвилини їм обом загрожувала смертельна небезпека: якби хтось із наглядачів побачив їх за цієї справою, обох би суворо покарали.

Підклавши під краї гарячої миски поли мантеля, Дмитро вирушив до своєї команди. Він намагався йти якомога обережніше, щоб донести дорогоцінний окріп аж до 33-го боксу. Але в тунелі скрізь працювали в’язні з іншої зміни. По дорозі прийшлось багато разів обминати одних або давати дорогу іншим – тим, хто йшов назустріч. Тому до свого боксу юнакові вдалося донести лише з кухоль гарячої води.

На першому ярусі 33-го боксу завжди відпочивали французи-маляри. Вони вже чекали Дмитра, хвилювалися. Парижанин Андре, який ставився до Дмитра особливо доброзичливо, узяв свій кухлик і перелив у нього окріп з миски. Кухлик з кип’ятком передали на третій ярус. Коли Дмитро туди дістався й сам, то побачив, що Павла Дмитровича в’язні трохи підвели й він вже пив кип’яток. Помітивши появу Дмитра, вчитель запитав:

– Це ти, синку, приніс мені кип’яточку?

Ці слова вразили юнака. Ніби прочитали його попередні думки про те, що він назвав подумки цього чоловіка батьком. Ця зустріч поклала початок їхнім теплим стосункам: вони дійсно стали як батько й син.

Павло Дмитрович поволі одужував, бо кілька днів підряд усі маляри на його користь відмовлялися стерегти речі. Есесівців, які б могли взяти під контроль, скільки днів підряд цей в`язень працює сторожем, на щастя, не трапилося поблизу. Тому маляри пішли на порушення табірного режиму і дали Павлові Дмитровичу можливість перепочити більше, ніж три дні підряд. Капо Ганс їм не заважав.

Набравшися сили, Павло Дмитрович працював унизу: разом з іншими літніми в’язнями команди розводив фарби і подавав угору, де високо від землі на металевих риштуваннях тунелю працювали молодші від нього в’язні.

Через деякий час у розмові з Дмитром учитель признався, що той кухлик окропу повернув його до життя, мов жива вода.

Розділ 7. Капельмейстер Фріц Краузе

Одного разу в розпалі роботи капо Ганс несподівано кудись пішов. Незабаром він повернувся, але вже не сам, а з якимось в’язнем категорії SV (довічно ув’язнений) і наказав усій команді вишикуватися.

Маляри з цікавістю розглядали новачка. Це був чоловік у віці шести десяти двох років, середнього зросту. Він мав трохи вирячені очі, прямий ніс, висунуті наперед зуби, різко окреслене підборіддя. На лівому рукаві його куртки красувалася новенька нашивка “форарбайтер”. В одній руці у нього був батіг, але відчувалося, що ця річ йому зовсім чужа. Тримав він її так, ніби це був їжак, а не атрибут табірної влади. Одразу було видно, що цей батіг потрапив до рук новачка вперше: інші капо і форарбайтери володіли батогами й киями так, ніби з ними й народилися.

Ганс оголосив про прибуття в команду “В.1.О.” нового форарбайтера, якого призначив сюди сам комендант Дори. Капо попередив, що той, хто наважиться погано поводити себе з ним, буде покараний. Півень розпустив команду. Але тепер уже новачок-форарбайтер наказав знову вишикуватися, але не всім, а лише в’язням із СРСР. На той момент у команді було 21 “русішен”: 20 українців і один росіянин.

Форарбайтер назвав себе:

– Фріц Краузе. А зараз я бажаю познайомитися особисто з кожним із вас!

Він підійшов до початку шеренги й першим протягнув для потиску руку в’язневі Ігорю з Миколаєва, тому самому, який завжди тримав щит з реквізитами команди “В.1.О.”.

Усіх здивувало, що Фріц запитав не про номер в’язня, а його ім’я. Ігор назвав себе. Але Краузе ніяк не міг повторити ім’я повністю, у нього вийшло “Іго”. Таке особисте знайомство відбулося з кожним в’язнем. Леоніда з Ростова-на-Дону форарбайтер “перехрестив” на “Лео”, а ім’я Дмитро йому зовсім ніяк не вдавалось вимовити. Тоді Дмитро сказав, що його можна називати Митею. Краузе повторив на свій лад “Міта”, а тоді запропонував називати хлопця “Мар’ян”. Коли Фріц дійшов до кінця шеренги, він повернувся знову до її початку і пішов по другому колу. Він сам майже без помилок повторив усі щойно почуті імена малярів. Це всіх дуже вразило.

Після зміни “русішен” запросили Фріца Краузе до себе аж на третій ярус 33-го боксу: хотілося познайомитися ближче. Виявилося, що він прибув у Дору з іншого концтабору, а в Бухенвальді вже побував аж двічі.

У Дорі планували створити з числа в’язнів свій духовий оркестр. А до ув’язнення Краузе працював у Берліні капельмейстером відомого джазового колективу, який часто бував на закордонних гастролях. Коли Краузе гастролював у США, його заарештували, звинувативши у фінансовій махінації. Уже йшов шостий рік його довічного ув’язнення.

Раніше, як і всі його родичі, Фріц Краузе був за політичними поглядами нацистом. Роки ув’язнення змінили його переконання, і тепер він усвідомив усю хибність шляху, по якому Гітлер вів його Батьківщину у прірву. Капельмейстер був упевнений у перемозі Радянського Союзу в Другій світовій війні. Певно, тому охоче спілкувався з в’язнями з СРСР.

Рідні відмовилися від Фріца Краузе, коли дізналися про його довічне ув’язнення. Його дружина, дві дочки і два зяті з онуками – усі порвали будь-які зв’язки з ним. Очевидно, усі боялися за долю сім’ї в умовах фашистського режиму. Сам Фріц зізнався в’язням, що якби не потрапив до концтабору, а залишався працювати капельмейстером у Берліні, то й досі багато чого не розумів би. Швидше за все, він не покинув би свою націоналістичну партію і не змінив би своїх політичних поглядів на інші.

А через два місяці в Дорі з’явився свій духовий оркестр, яким керував Фріц Краузе. Оркестр фашисти часто використовували при актах публічного повішення, прагнучи зробити зі страти цілий захід, щоб іще більше принизити людську гідність і в’язнів-глядачів, і жертв, і самих музикантів.

Але незабаром капельмейстера заарештували і посадили в табірну в’язницю. А ще трохи пізніше стратили в Дорі через повішення.

Про справжню причину арешту капельмейстера есесівці не розповсюджували ніяких версій, певно вона була не на користь їхній ідеології, нею годі було залякати інших. В’язні здогадувалися, що швидше навпаки: фашисти не пробачили Фріцу Краузе його нових переконань, яких він не приховував від своїх колишніх однодумців. І не врятувала його фізичне життя ні музична майстерність, ні популярність, ні кров “істинного арійця”.

Але прозріння, за яке він заплатив велику ціну, змогло врятувати його душу від глибоких інфернальних шарів, куди, без сумніву, пішла після смерті переважна більшість нацистів. Можливо, значно очистило його душу й те, що в серцях в’язнів він залишив світлий слід: адже Фріц Краузе ставився до них, як до рівних собі, а не як до “неповноцінних” рабів. Він з’явився в мороці тунелю, наче сяюча зірка, освітив свідомість пригнічених жорстокою долею, дав душевного тепла і дочасно пішов у світ інший – світ зірок і праведників…

Розділ 8. Найперші сльозі в ув’язненні

У команді “В.1.О.” Дмитрові жилося набагато легше, ніж в інших. Тут він пропрацював рівно один рік – до березня 1945-го року. Але окремі події цього періоду теж могли б коштувати йому життя, якби не підтримка друзів і милість долі.

У тунелі часто спалахували бійки між німецькими в’язнями, засудженими за кримінальні злочини (найчастіше – за вбивства), та політичними з Радянського Союзу. Ці сутички швидко зчинялися і так само швидко закінчувалися через втручання охоронців, які вгамовували всіх пострілами з пістолетів. Когось при цьому вбивали впритул: у першу чергу, звичайно, ненависних їм “русішен”.

Проте навіть есесівці остерігалися бути втягнутими в таку бійку, бо в азарті колотнечі в’язні могли б не спинитися і перед есесівцями, накинутися на них. Хоча в’язні інших країн боялися втручатися в ці бійки, але морально вони завжди були на боці радянських людей. За неписаними законами табірного кодексу честі жоден в’язень із СРСР не повинен був уникати сутичок із німцями. Якщо хтось ховався за чужими спинами, його вважали “шкурником” і потім просто зневажали.

Дмитро й у дитинстві не уникав бійок з ровесниками: ще підлітком не пас задніх, коли його бочанські однолітки йшли “стінка на стінку” з сусідами через річку Гайчур, гурянами. У таких “боях” шли в хід рогатки, камінці, кізяки, палиці. Одного разу якомусь хлопцеві вибили і око, невміло бавлячися самопалом. Траплялися випадки, коли від таких ігор ставали каліками. Однак ці суворі забавки вулиці загартували Митю, дали перші уроки хлоп’ячого героїзму, навчили воювати за свою честь.

Не міг Дмитро стояти осторонь і під час з’ясування стосунків з німецькими професійними злочинцями. Часто в бійках в’язні одержували травми, а то й гинули. В одній із таких сутичок якийсь із бандитів із силою ударив Дмитра дошкою по лівому боці, у поясі. Від потужного удару юнак відлетів під самий бокс. Десь зник його дерев’яний черевик-гольцшуге з лівої ноги, яким він “воював” із супротивником.

Опинившись під першим ярусом спальних місць боксу, Дмитро зрозумів, що лежав горілиць і ніяк не міг дихнути. Коли нарешті вдалося зробити вдих, із жахом відчув, що йому не просто віднялися ноги, а він взагалі ніяк не відчуває свого тіла від талії до пальців на ногах.

У голові майнула страшна думка: “Перебили хребет!..” Уперше за півтора року ув’язнення Дмитро заплакав. І не від болю, а від усвідомлення свого страшного майбутнього. Що тепер з ним буде? Скаліченому одна дорога в Дорі – голодна смерть десь між бочками з рудою в темному віддаленому закутку тунелю між такими ж невдахами, як і він. Сльози котилися з очей, і нікому було їх витерти, бо ніхто не бачив його під боксом і не знав про його нещастя. Юнак вирішив і не показуватися своїм друзям на очі, щоб не стати для них тягарем – адже їм і так тут не солодко.

Але через деякий час Дмитро відчув, що права нога нібито трохи його слухає. Напруживши усі сили, підтягнув її, зігнув у коліні. Поглянув на неї – дійсно зігнута!

– А може, вона й до цього була такою, а мені лише здалося, що я сам її підтягнув? – засумнівався юнак.

Дмитро почав робити спроби порухати пальцями на ногах. Виявилося, що пальці діють! Дмитро заплакав удруге: тепер уже від радості, бо з’явилася надія одужати.

Потроху почав виповзати з-під боксу на руках. Зорієнтувавшись, де він знаходиться, Дмитро почав повільно добиратися до свого 33-го боксу. Пробував залізти аж на третій ярус, надіючись лише на одні руки…

Першими в такому стані юнака помітили французи, мешканці найнижчого ярусу боксу малярів. Вони вже знали, що Мар’ян кудись подівся і його всюди шукають друзі: Лео з Ростова-на-Дону, названий батько Павло Дмитрович та інші.

Французи й інші в’язні-маляри допомогли Дмитрові піднятися на третій ярус. Незабаром ті, хто пішов на пошуки юнака, повернулися й про все дізналися. Було вирішено не водити Дмитра на ніч в табір на горі, а залишати в тунелі, щоб менше мозолити очі есесівців. Чех Гонсо, який робив бляшані відерця для фарби, пообіцяв виготовити невеликий котел, у якому носитимуть їжу для Дмитра в тунель. Капо Ганс погодився подбати, щоб її виділяти окремо для Дмитра.

Під час роботи юнака більше тижня залишали сторожем коло речей. Лежати доводилося спочатку тільки на животі, але вже через кілька днів Дмитро зміг обережно лягати на спину. А ще через деякий час він став на ноги. Не один раз юнак із вдячністю згадував свого колишнього капо Віллі, який запропонував таку “відпустку” найслабшим у команді.

Розділ 9. Шмат кабелю замість гумового кия

На Нюрнберзькому процесі одним із пунктів звинувачень фашизму був факт покарання в’язнів Дори шматками товстого кабелю. Змучені тяжкою працею і суворим режимом люди вже перестали реагувати на удари гумових київ чи батогів із сириці. Тому есесівці, капо і форарбайтери почали носити в руках набагато страшніший засіб примусу до праці – чималий шмат кабелю великого діаметра.

В’язні зненавиділи це нововведення і почали з ним боротися по-своєму: вони нищили при нагоді весь кабель, який траплявся їм на очі, нишком різали його на дрібні частинки. Досить швидко в таборі майже не залишилось кабелю. Директор заводу “Дора-А” Савадський поскаржився коменданту: повів Фьоршнера в тунель і довів, що наглядачі використовують кабель для побиття в’язнів, а ті його знищують.

Комендант почав вимагати пояснень від офіцерів і рядових СС. Ті казали, що їм важко дати лад такій великій кількості “неповноцінних” рабів, мовляв, у тунелі їх юрмиться постійно так багато, що навіть не знаєш, хто з якої команди. Тоді комендант дав наказ виготовити для кожного в’язня спеціальний знак, щоб облегшити життя наглядачам.

Отже, тепер в’язнів потаврували: кожен почав носити на своїй руці бляшаний ромб із номером і літерами команди, до якої він належав. Ці ромби наказали виготовляти саме команді “В.1.О.”.

Та до цього й самому Дмитрові одного разу трапилося скуштувати того кабелю під саму зав’язку. У тому, що це з ним трапилось, юнак звинувачував сам себе, бо виявив необережність.

Того дня Дмитро йшов по тунелю до своєї команди, повертаючись із туалету, яким слугували кілька пустих бочок з-під карбіду, накритих дошками. Ці бочки стояли ближче до виходу й розповсюджували сморід, а спеціальна команда відповідала за вчасне винесення повних бочок із тунелю.

Назустріч Дмитрові наближався есесівець, чеський німець, який зайвий раз ніколи в’язнів не чіпав. Дмитро знав про цю його якість і, розслабившись, порушив табірний режим, від якого юнака вже нудило. Згідно з табірним порядком вимагалося, щоб в’язень, до якого звертався есесівець, залишив свої справи, став струнко, скинув головний убір і слухав наказу. Винятком був лише той випадок, коли в’язень був зайнятий роботою. І цього разу теж треба було пройти повз есесівця, знявши головний убір, тримаючи руки по швах. Щоб зайвий раз не відчувати приниження і не виконувати ці обов’язки, які вже так остогиділи Дмитрові, він вирішив імітувати, що зайнятий роботою: підняв якусь дощечку з підлоги і почав нею вишкрібати сміття понад колією. Але дивна поведінка в’язня тільки привернула до нього увагу. Німець підійшов до Дмитра і запитав, що той робить.

– Безен (нім. “Besen” – “мітла”), – відповів Дмитро, маючи на увазі, що він замітає.

Така відповідь розлютила німця. Він вибив з рук юнака дошку, схопив його за ліву руку і почав методично бити Дмитра горезвісним шматком кабелю, що тримався на спеціальній петлі на зап’ясті правиці. Фашист бив по голові, дістаючи кінцем кабелю до спини та плечей. Бив і приказував: “Безен! Безен!” Це тривало довго, аж поки стомлений від биття есесівець не швиргонув юнака під стіну тунелю. Користуючись паузою, Дмитро поквапився до своєї команди. Його не переслідували.

Нарікаючи на власну нерозсудливість, юнак дістався до своїх товаришів. Ночами він міг спати тільки сидячи: до голови було боляче доторкнутися. Та й цього разу його вилікувала допомога друзів і можливість деякий час бути сторожем речей своєї команди.

Розділ 10. Хто кого?

В останні дні весни 1944-го року в’язням Дори почали вибірково давати бони – тонкі шматочки картону, що вважалися табірними грошима. Номінал однієї бони дорівнював піврейхсмарки, тобто п’ятдесят пфеннігів.

Роздавання бон стало цілою церемонією, якою тішилися ті цивільні німці, які керували окремими роботами в тунелі. Щоп’ятниці на робочому місці шикували всю команду. Бони в тунель приносили на підносі. Їх тримав німець-помічник, а шеф у цей час повільно, з почуттям величезної самозакоханості натягував білі рукавички і брався до діла.

Шеф підходив до кожного по черзі, роздивлявся в’язня, потім, керуючись настроєм і невідомо ще яким важливим фактором, або давав в’язневі одну чи кілька бон, або обмежувався ляпасом, або ж бив з усієї сили кулаком в обличчя. Ось така була справедливість оцінювання й оплачування третім рейхом каторжної роботи в Дорі. Дмитро за весь час видачі бон отримав їх всього сім штук, а тих духопеликів, якими його та його побратимів “нагородив” шеф, ніхто не рахував. Фашисти планували своїми бонами подратувати і без того змучених важкою працею людей, пересварити їх і зайвий раз принизити.

Проте здоровий глузд, широкий погляд на ситуацію та згуртованість в’язнів-малярів взяли гору. Коли цивільний шеф вперше “роздав” бони малярам, кожен шкріб потилицю і розмірковував: “Що ж робити з цим папірцем?” Ті, хто залишився з пустими руками, масажували собі забиті місця. Після невеликої паузи слово взяв Микола з Уралу:

– То німці так роблять, щоб нас пересварити, нацькувати, як собак, один на одного за їхню подачку. Ану, хлопці, давайте скинемось і побачимо, скільки вийде!

Микола скинув шапку-мюце і першим вкинув у неї власну бону. На це пристали всі в’язні з СРСР, зібравши свої бони разом. В’язні з інших країн мали право листуватися з рідними й отримувати по 2 посилки на місяць. Тому для радянських людей ці бони стали єдиним джерелом додаткового харчування.

У таборі почала працювати їдальня-кантіна, в якій можна було щось замовити за бони. Так, на одну бону давали один літр м’ясного бульйону (м’ясо йшло в меню есесівців) або дві пляшки сітра. Після кожної п’ятниці маляри дружно гуртом ішли в кантіну і замовляли щось однакове всім порівну, дивлячись на яку їжу їм вистачало коштів. Інколи їх було зовсім мало, але все одно ділили всім тільки порівну, і ніхто ніколи не зчиняв сварки.

Завдяки кмітливості й порядності Миколи з Уралу такий режим відвідування кантіни був установлений малярами з першої платні й ніколи не порушувався. Фашистам так і не вдалося стати свідками якихось негараздів у стосунках в’язнів команди через їхню подачку. Підрахунки бон, “скарбницю” довіряли Ігореві з Миколаєва, який завжди ділив і хліб, який отримували після зміни.

Коли команду “В.1.О.” ще тільки сформували і всі почали знайомитися між собою, постать Миколи-уральця особливо зацікавила і Дмитра, і всіх інших малярів. Пізніше дізналися, що Микола був 1918-го року народження. Усі відмітили, що він завжди був зібраним, організованим, енергійним. Постійно дбав про порядок у колективі, був гарним товаришем, опорою для слабших. Коли в Миколи у вузькому колі наважилися запитати про його довоєнну професію, він відповів запитанням:

– А хто вгадає?
Тут усі почали вгадувати, називати різні професії. А Ігор з Миколаєва зробив припущення:
– А може, ти був учителем?
– Ти як в око поцілив, – підтвердив здогад Микола. – Вірно.

Цю розмову чули лише в’язні з СРСР, далі вона не пішла. В’язні одразу домовилися забути про Миколу-вчителя, а вважати його колишнім робітником.

Тільки після звільнення всього п’ять малярів зможуть дізнатися правду про те, що Микола – кадровий офіцер Радянської Армії і вже має бойовий досвід. Але назвати свою справжню професію в умовах концтабору Микола тоді не міг, бо це дорівнювало б самовбивству.

Микола потрапив у полон у 1941-му році на Північному Дінці, пережив жахи табору для військовополонених. По дорозі в Німеччину зумів втекти з чотирма рядовими. Він чув, що фашисти відбирають полонених офіцерів окремо від солдатів, і ті офіцери потім кудись безслідно зникають. Солдати допомогли Миколі добути форму рядового. Коли їх спіймали, то його відправили в Бухенвальд, потім – у Дору, але не розстріляли.

Що стосується втечі, то в самому концтаборі вона розглядалася як явище негативне не лише начальством, а й самими в’язнями. Адже, рятуючи своє життя, утікач наражав на страждання і смерть тисячі тих, хто залишався за колючим дротом. Вишикувані по блоках на апельплаці, у будь-який час доби, у будь-яку погоду, в’язні мусили без їжі й води стояти струнко, доки есесівці не впіймають втікача. Усі в’язні стають заручниками і відповідають за те, що допустили втечу.

Одного разу Дмитрові разом з усім табором довелося стояти струнко на апельплаці після робочої зміни аж дві доби!!! Втікача все не могли знайти. Табірне начальство відмінило подальше стояння тільки тому, що треба було йти працювати. Майдан був усіяним трупами померлих, хворих, знесилених і голодних жертв.

І все ж нічого не могло зупинити природного прагнення людей до волі. Найчастіше втікача ловили того ж таки вечора й закривали в карцері. Через 2-3 дні вішали на шибениці біля крематорію на очах усього вишикуваного табору. Були випадки, коли в’язні самі видавали комендантові тих, хто готувався до втечі. Їх переводили у штрафну команду і пришивали на одяг спеціальний знак – червоний круг у червоному колі. Таких в’язнів називали “ходячою мішенню”.

Будь-які зайві запитання в концтаборі розцінювалися як збір інформації для підготовки до втечі. Тому в’язні могли не знати навіть прізвищ тих, з ким їли і спали поруч місяцями, а то й роками.

Розділ 11. Зловісна блокшпера

Пізньої осені 1944-го року по Дорі пішли чутки, що на в’язнів чекає так звана “домінація”. Це означало, що фашисти планують знищити частину в’язнів, бо табір занадто переповнений. Нещодавно додалася велика партія польських в’язнів, причетних до відомого Варшавського повстання. Воно проходило в серпні-вересні 1944-го року, закінчившись загибеллю четверті мільйона польських патріотів та повним руйнуванням лівобережної Варшави. До числа жертв повстання додалися ще й поляки, які померлі від рабського животіння в тунелі Дори…

У надзвичайному напруженні усі чекали розв’язки. Тунель ніби завмер перед бурею. Було зрозуміло, що в першу чергу фашисти стратять ненависних їм “русішен”. Чутки переслідували всіх десь близько тижня, підточуючи й без того ослаблену психіку в’язнів. А у вихідний по гучномовцях у кожному блоці залунав наказ: “Усім капо і писарям вишикувати на апельплаці всіх “русішен” своїх команд!”

Про що можна було думати в цю мить кожному з в’язнів? На що сподіватися? Ситуація переросла в грандіозну німу сцену. Як за чиєюсь командою замовкли всі в’язні. Стояла мертва тиша, тільки думки снували в головах людей, як блискавки. Усі розуміли, що саме може чекати в’язнів із Радянського Союзу, і співчували їм. В’язні з інших країн теж перебували в обіймах тваринного жаху: “А чия черга буде після “русішен”?”

А гучномовець знову і знову порушував тишу й вимагав дій. Деякі команди вже йшли. Маляри поки що стояли в мовчазному заціпенінні, напружено обдумуючи ситуацію. З гучномовця почали наказувати в’язням з інших країн силою виганяти “русішен”, якщо ті не хочуть іти самі – інакше, мовляв, і їх самих також покарають.

Проте ніхто з малярів не зрушив з місця, щоб виконати новий наказ, ніхто не виштовхнув побратимів назустріч зловісній невідомості. Таке ж діялось і в сусідніх бараках.

Як і раніше, ситуацію взяв під контроль розсудливий і сміливий Микола-уралець. Хоч в’язні й не знали про його досвід командира, але підсвідомо приставали на його думку, і це допомагало всім спільними зусиллями виживати.

– Нікуди ми не подінемось, – твердо сказав Микола. – Ми не в змозі чимось їм протистояти. Треба йти!

Двадцять один в’язень з СРСР команди В.1.О. вирушив на апельплац назустріч новому випробуванню, підготовленому служителями нелюдського ордену СС. Їх привели туди капо Ганс і писар Мадес. Відрапортувавши офіцерам, які відповідали за облік прибулих, вони вдвох повернулися у свій блок.

По табору оголосили блокшперу. Це означало, що всі інші в’язні (ті, які не стояли в цей час на майдані) не мали права до особливого наказу виходити зі своїх блоків, бо будуть заарештовані. Есесівці патрулювали коло блоків і слідкували за дотриманням блокшпери.

А на апельплаці стояли вишикувані всі ув’язнені з Радянського Союзу, що були на той час у Дорі. Почався справжній розгул фашистської нечисті. У табір зайшла велика кількість солдатів СС. Озброївшись палицями, вони підійшли до в’язнів і почали мовчки бити всіх підряд, мов працювали ціпами на току. Есесівців було так багато, що удари сипалися з усіх боків. В’язні дуже розгубилися, відчували себе зацькованими, усі команди перемішалися між собою, почалася паніка.

Дмитро і Павло Дмитрович з Дніпропетровщини трималися весь час разом. Названий батько Дмитра був дуже високого зросту й першим бачив, з якого боку в найближчий момент можуть завдати удару. Він ухилявся від цих ударів, маневруючи й голосно попереджаючи про них Дмитра. Юнак міцно тримався за “батьків” одяг, як дитинча-мавпенятко тримається за шерсть матері під час її руху.

Через деякий час і самі есесівці втомилися від своєї “роботи”. Дмитро і Павло Дмитрович опинилися аж на самому передньому краї юрби в’язнів. У цей момент перед в’язнями з’явився сам комендант – розлючений, запінений, п’яний, аж синій від напевно величезної дози алкоголю: мабуть, спиртним він намагався заглушити останні прояви людського у своїй ницій душі.

Фьоршнер тримав свого канчука, у ручку якого була вплетена металева куля. Повернувши канчука іншим боком (кулею догори), комендант тримав його, як булаву. Потім замахнувся й ударив по голові найближчого в’язня, який був невисоким на зріст і стояв поруч з Павлом Дмитровичем. Можливо, низький на зріст в’язень був обраний свідомо, щоб в очах інших в’язнів зробити силу коменданта ще більшою й тим самим нагнати якомога більше страху. Ще коли комендант тільки замахувався своїм канчуком, у багатьох в’язнів, що стояли до нього найближче, усе стиснулось у грудях, бо кожному в цю мить здалося, що вдарять саме його.

Невисокий в’язень упав мертвим від удару важкою кулею. Опинившись в епіцентрі викиду Фьоршнером сильної негативної енергії, Павло Дмитрович аж присів від пережитого жаху й усе ніяк не міг встати. Він цілком втратив контроль над своєю свідомістю. Дмитро мусив за будь-яку ціну його підвести. Але виснаженому дев’ятнадцятирічному юнакові спочатку це виявилося не під силу. Проте юнак не міг допустити, щоб “батька” вбили: він добре знав, що тих, хто падав з ніг, фашисти завжди добивали. Довелося з усіх сил трусити переляканого чоловіка, як грушу, навіть кілька разів вдарити його. За кілька хвилин Павло Дмитрович прийшов до тями і вчасно піднявся. Усю юрбу вже переганяли з правого крила апельплацу на лівий.

Почали всіх шикувати таким чином, щоб було чітко видно ряди з проміжками на дві витягнуті руки на всі чотири боки. Шеренги стояли обличчям до табору, спиною до брами.

З боку воріт наблизилися озброєні кулеметами солдати й оточили в’язнів півмісяцем. Серед в’язнів пройшла чутка, яка дещо ламала задум нацистів, чутка про те, що не треба боятися кулеметів – солдати не зможуть стріляти, не поціливши своїх же есесівців.

На апельплаці мрячив дощ. Осінь передавала свої права близькій зимі. Холод скував не лише вимучені тіла; у багатьох похололо на душі, коли почули черговий наказ: “Стати струнко, зняти головні убори! Усім, хто має шкіряне взуття – зняти його і поставити перед собою!”

Дмитра обпекла думка: “Ось тепер я буду першим серед розстріляних через мої чеські шкіряні боти! І чому я вчасно не послухав поради Павла Дмитровича й не поміняв їх на дозволені дерев’яні гольцшуге?!” Носити в таборі шкіряне взуття було небезпечно, оскільки це вважалося підготовкою до втечі. Юнакові було жаль шкіряних ботів, адже заходила зима. Він тоді міг, але не хотів піти в те жахливе місце в тунелі, де лежали гори трупів, щоб вибрати собі по розміру дозволені в таборі дерев’яні голландки. Так зазвичай в’язні й міняли собі зношене взуття. Та з цими дерев’яними голландошуге завжди були неприємності: то тиснуть, то труть, то затискають шкіру, якщо в деревині з’явилася тріщина. Ось тепер доведеться розплачуватися головою за те, що тоді пожалів ноги.

Есесівці наказали кільком сотням в’язнів – професійним бандитам – пройти між рядами з носилками та зібрати шкіряне взуття, яке його власники мусили самі вкидати в ті носилки. Цього разу Дмитра не чіпали, але ж він тепер став босий, і йому довелося гріти цементну поверхню апельплацу власними ногами, стоячи струнко, без шапки на холодному листопадовому дощі, вітрі. А стояти довелося до самого вечора.

Уся ця екзекуція тривала аж п’ять годин. Тих, хто падав, витягали на край апельплацу й забивали до смерті на одному із семи спеціально винесених козлів-штоків. Бандити ледь встигали бити їх киями, а трупи скидали поруч на велику копицю. Деякі в’язні, полежавши якийсь час, відходили, починали рухатися. Їх добивали палицями.

У фрау Смерті в цей день були багаті жнива: з виведених на апельплац трьох тисяч семисот сімдесяти трьох чоловік вона забрала із собою десь близько двохсот. Чого добивалися фашисти? Коли Дмитро та інші в’язні стояли струнко, повз них під охороною есесівців провели п’ятдесят сім в’язнів. Певно, вони в чомусь звинувачувалися, тому що есесівці вимагали від них ретельно оглянути всіх на майдані й указати на своїх спільників.

Перший раз ці п’ятдесят сім чоловік йшли під охороною есесівців самі. Вони ні на кого й не дивилися, бо не збиралися “видавати своїх”. Після першого проходження крізь ряди в’язнів цих заарештованих били різками: нацисти дуже злилися, що ніхто з них нікого не видав. Їх провели вдруге. Знову жодного спільника не було видано, знову безпощадні побої. Втретє їх вже тягли за руки – по два бандити кожного з п’ятдесяти семи в’язнів під наглядом солдатів. Але й утретє ніхто ні на кого не вказав: кожен з п’ятдесяти семи чоловіків зміг одержати повну духовну перемогу над своїми катами!

Дмитро та інші в’язні до кінця не розуміли, що коїлося на плацу. Їхня свідомість була в стані афекту, й вони потрапили в якийсь із інфернальних вимірів, у якому час майже повністю припинив свою течію. Жертвам уже просто не вірилося, що цьому шабашу нечисті колись настане кінець.

І все ж пітьма відступила, пролунав сигнал відбою. Дмитро впав без сил. Павло Дмитрович припав до Дмитра, гірко заплакав, почав цілувати його й усе запитував:

– Яке ж у тебе серце, синку?

Дмитро не знав, що точно означає це питання. Він сприйняв його як риторичне, як вияв подяки разом з піклуванням. Можливо, “батько” хотів запитати водночас: “Чи ще б’ється твоє серце?” і “Яке ж добре твоє серце?”.

Дмитро йому відповів:

– У мене вже немає, мабуть, серця. Його не залишилося більше. Замість нього лише маленька ганчірочка тріпоче в грудях…

Юнак бачив, що “батько” надто схвильований, нерви його від такого “мандрування” по зворотному боці світу були на межі. Чи не втратив він, бува, здоровий глузд? Павло Дмитрович тільки зараз, після того, як спав тиск фашистів на психіку, почав усвідомлювати, наскільки він був близько від смерті: якби хлопець не доклав усіх зусиль, щоб примусити його підвестися на ноги, фашисти його добили б і лежав би він у копиці двох сотень трупів, ставши ще однією здобиччю мучителів цього страшного дня.

Несподівано Дмитро почув дзвінкий голос капо Ганса, який згукував членів своєї команди: “Бе айнц о, айнтретен!” (“В.1.О., заходити!”). Щоб допомогти “батькові” повернутися до тями, юнак заговорив до нього:

– Ану прислухайтесь! Чи то не Півень нас кличе?!

– Півень! Нас!

Розрахунок Дмитра виявився вірним: слова юнака вчасно переключили увагу “батька”, повернули його в цей світ. Заново народжений Павло Дмитрович встав, а підвести Дмитра не зміг: від стояння босоніж під листопадовою негодою у хлопця від ступнів до тазу настільки захолонули ноги, що навіть не згиналися у колінах. Павло Дмитрович дотягнув свого рятівника до місця, де Ганс встиг зібрати вже майже всіх малярів-“русішен”.

Після закінчення блокшпери й решта в’язнів висипала на апельплац у пошуках своїх товаришів із СРСР, сусідів по блоку. Ганс був на сьомому небі від щастя: усі до одного “русішен” з його команди виявилися живими, хоч і ледь трималися на ногах від побоїв. В’язнів з СРСР, які повернулися з такого пекла, з непідробною радістю вітали і, плачучи, обіймали французи, поляки, чехи. Адже й вони пережили жахливі години, які забрали в кожного з них частку життя.

Просто пророчими виявилися слова Миколи з Уралу: ніхто нікуди не подівся. Можливо, не останню роль у такій кінцівці екзекуції зіграв і його сильний дух, що зміцнив в екстремальній ситуації волю співвітчизників…

А по радіо вже лунав новий наказ: “Усім “русішен” йти працювати в тунель!” Фашисти залишалися до кінця вірними нелюдській сутності свого режиму й дошкуляли всім, чим тільки могли.

Розділ 12. Камарад Андре

Отже, незважаючи на вихідний – неділю – і на попередні драматичні події того листопадового дня, радянські в’язні мусили йти працювати в тунель. Команда малярів цього типу була в Дорі лише одна: довелось іти, хоч це була й не їхня зміна.

Не дивлячись на те, що наказали працювати лише “русішен”, на зміну пішла вся команда малярів. Ганс вирішив її не розбивати. Але ніхто не нарікав, усі трималися дружно, гуртом, намагаючись хоч чимось полегшити своїм товаришам перенести випробування, що несподівано звалилося на них.

З горем-бідою друзі довели Дмитра до тунелю. Було ясно, що з такими ногами хлопцеві годі було братися за роботу.

У тунелі до Дмитра підійшов француз Андре з Парижа. Він, узявши юнака під руку, сказав, щоб той пішов з ним. Ніхто з малярів нічого не розпитував, а Андре нікому нічого не пояснював. В’язні знали, що Дмитро-Мар’ян був його “підшефним”. Коли Андре отримував посилки від рідних, він завжди давав Дмитрові якогось гостинця. А інші в’язні ділилися тим, що надсилали їм із дому, з іншими “русішен”: кожен – зі своїм підшефним.

Андре мав було близько сорока років, був високим, чорнявим, смаглявим. Товаришував зі своїм ровесником з команди теслярів, якого звали російським іменем Сєргєй, а не Серж. Сергій народився в родині французів, але не на їхній батьківщині, а в Москві, де це подружжя тоді працювало. Сергій жив у Москві до дванадцяти років, почав навчання в російській школі. Він добре вмів говорити російською, хоч мав відчутний французький акцент. Після роботи Сергій часто приходив до Андре в блок, розмовляв не лише з французами, а й з в’язнями з СРСР: з останніми – російською мовою.

Саме до свого друга Сергія і повів Андре ледь живого Дмитра. Теслярі зуміли сховати у себе хлопця від есесівців і дати йому можливість поспати. У цій команді працювали лише французи. Вони поклали Дмитра під стіною за дошками, вертикально приставленими до стіни, а зверху на нього ще й насипали стружок, наказавши хлопцеві лежати тихо та спати.

Дмитрові довго не вдавалося заснути, бо не міг відігріти задубілі ноги. Але потім він якось зігрівся під покровом стружок і проспав майже до кінця зміни.

Коли прокинувся, вирішив вибратися зі своєї схованки. Уважно оглянув крізь щілину між дошками місце, де працювали теслі, і, переконавшись, що поблизу не видно есесівців, виліз із-під дощок.

Дмитро сердечно подякував французам, які ризикували своїм життям заради його порятунку, і вирушив до своєї команди. Назустріч йому вже йшов Андре, щоб забрати хлопця. Щоб не підвести французів-теслярів, Андре так нікому і не сказав, де був Дмитро. Коли обоє прийшли до малярів, Микола з Уралу радо промовив:

– Я ж вам казав, що Мар’ян народився в сорочці!

З того дня з легкої руки Миколи всі в команді говорили, що Дмитро народився в сорочці.

Після того, як Дмитро виспався під стружкою, він уперше за весь час свого перебування в концтаборах уночі не одразу заснув. Усі товариші навколо спали. Але сон в’язнів був швидше станом забуття, ніж відпочинком. Сну завжди не вистачало, виснажені тіла й душі не встигали отримати достатнього відпочинку.

Дмитро лежав серед сплячих малярів з розплющеними очима. Уперше він чув, як сплять його “колеги” по неволі: стогін, скреготання зубів, лайка й уривки фраз на рідних мовах, важкі зітхання. Юнак заплющив очі й почав згадувати рідних і друзів, залишених у Гуляйполі – містечку, яке тепер було начебто на іншій планеті, в іншому краї Сонячної системи, а, можливо, й ще далі.

З глибин пам’яті спливла його рідна мати Оксана. Ось він ще трирічний, а вона – молода, струнка, весела. Мама відкрила свою велику чорну скриню, у якій зберігався її посаг, і почала туди складати випрану білизну. На кришці скрині – напис, який Митя прочитав пізніше, уже ставши школяриком: “Меблево-столярна й сундучна майстерня А.Тираспольського. Гуляйполе, дім Чорнова, поруч аптеки”. Біля напису були приклеєні смішні обгортки з-під цукерок із жартівливими підписами типу “Осторожно шали – кошку не зли” або “Шпрехен зи дейч, Иван Андреич?”

Увагу Миті привернула картинка з двома намальованими дітьми: один хлопчик щось шепоче на вухо іншому, який стоїть дуже близько.

– А що цей хлопчик йому каже? – запитав Митя.

– Свій секрет, – відповіла мама.

– А що таке секрет?

– Це коли двоє домовляться не розповідати щось таємне іншим. Ось ми з тобою знаємо, що саме я кладу в скриню. Якщо нікому не скажемо про це, це і буде наш секрет. Ясно?

– Ясно.

За спогадами про матір до Дмитра і прийшов сон…

Наступного дня Павла Дмитровича прийшов провідати його земляк – один чоловік із Царичанського району Дніпропетровської області. Розповідаючи про події на апельплаці, Павло Дмитрович сказав земляку, що Дмитро вже вдруге врятував йому життя.

Цей чоловік зацікавився долею Дмитра. Як земляк у земляка, почав обережно запитувати про довоєнне життя юнака, його сім’ю.

– Коли ти народився?

– Я – 1925-го року народження.

– А якого числа і місяця?

– Точно не знаю. Батько казав, що я народився пізньої осені, саме на Дмитра. Тому мене Дмитром і назвали.

– Так ти не знаєш точну дату свого народження? – здивувався земляк.

– Ні, не знаю. Моя мати померла, коли мені було три роки. Питав у батька, але він точно не знав, на який саме день випадає свято Дмитра. І моя метрика десь поділася. До дев’ятнадцяти років дожив, а власного дня народження точно і не знаю!

На цьому спілкування із земляком Павла Дмитровича не закінчилося. Приблизно через півгодини він знову прийшов до малярів і погукав Дмитра до свого блоку. Там він познайомив Дмитра з одним із в’язнів, який добре знав, коли відзначаються всі релігійні свята. Той чоловік порадив юнакові добре запам’ятати дату 8 листопада, на яку за християнським православним календарем випадає свято Дмитра.

– Точна дата народження тобі ще пригодиться, якщо пощастить звільнитися з концтабору. Треба ж буде відновити документи, – зауважив він.

Дмитро мав слабку надію на звільнення. І все ж вона в нього була. Мов жива ниточка, вона пов’язувала всіх в’язнів із жаданою волею і не давала впадати у безпросвітний, всепоглинаючий відчай. А ще допомагало триматися надійне дружнє плече таких, як чех Франек, француз Андре, росіянин Микола, українець Павло Дмитрович, брат по духу Леонід…

Розділ 13. Герої руху Опору не здалися

Через день після жахливої блокшпери “русішен” та інші в’язні знову побачили тих п’ятдесят сім в’язнів, які під тортурами, незважаючи на всі старання фашистів, не видали нікого зі своїх однодумців і не підставили під удар невинних у пориві людської слабкості.

У розпалі зміни в тунелі несподівано наказали припинити роботу. Усіх в’язнів зігнали в одне місце біля залізничного полотна, по якому рухався на платформі потужний підйомний кран.

Уже здалеку Дмитро і його товариші помітили, що на велетенській стрілі крана щось висіло. Коли кран наблизився, усі побачили, що це була підвішена залізна рейка, до якої було приварено цілий ряд гачків, а до них – прив’язані петлі. Ці петлі грізно пропливли над головами в’язнів вглиб тунелю. Потім кран повернув назад і зупинився посеред натовпу в’язнів…

Зібраним в’язням наказали звільнити місце під цим металевим чудовиськом. Потім до крана привели п’ятдесят сім в’язнів-антифашистів у супроводі бандитів і солдатів СС. У всіх нещасних були зв’язані позаду руки, а до ротів прив’язані палички – можливо, тому, що нацисти боялися останніх слів, які перед смертю могли сказати незламані, сильні духом герої. Жертви ледь трималися на ногах: на їхніх тілах було видно чисельні сліди довготривалих нелюдських тортур.

У Дорі був свій “майстер заплічних справ”. Він сумлінно виконував свої чорні обов’язки. Кат із бісівською проворністю понакидав на шиї приречених до страти петлі.

Далі виступив сам комендант табору.

– Ці в’язні будуть страчені зараз на ваших очах через те, що намагалися підірвати підземний завод разом з усіма нами!

Дмитро подумав: “Дивись, ось ви коли згадали і про нас! Можна подумати, що ви пожаліли в’язнів. Самі ж перші боїтеся злетіти в повітря разом зі своїм каторжним заводом!”

Кран майже моментально підняв угору рейку з повішеними і деякий час так постояв. Усім в’язням-спостерігачам наказували дивитися на страчених. Тих в’язнів, у кого нерви не могли витримати цього видовища, наглядачі били канчуками.

Так фашисти розправилися з представниками цієї мужньої підривної групи в’язнів-антифашистів Дори. Сцена повішення, звісно, гнітюче вплинула на її уярмлених свідків. Проте був у ній ще й інший, підбадьорюючий бік: в’язні ще раз переконалися, що дух антифашистів не зламано і нацисти ніколи не зможуть панувати абсолютно спокійно навіть у концтаборі – адже і тут борці за волю продовжують діяти, незважаючи на всі заходи щодо їх знищення. Ніщо не може зупинити людину на шляху до жаданої волі!

Підпільна організація в’язнів Бухенвальда, а потім і Дори, виникла як противага фашистському режиму з його неймовірними приниженнями всього людського, насиллям, цинізмом і поставленим на конвеєр процесом витискання з людей до останньої краплі їх життєвої сили. Опір здійснювався в найрізноманітніших формах: від перерви в роботі, коли пильність есесівців чомусь послаблювалася, і до організованого саботажу, який проводився цілими робочими командами; від інформації, яку передавали пошепки, і до нарад інтернаціонального табірного комітету, а також бойової підготовки антифашистських воєнних організацій. Промовистим результатом антифашистського руху стала перемога в’язнів Бухенвальда над гітлерівцями у збройному повстанні 11 квітня 1945-го року. І тепер усе прогресивне людство щороку 11 квітня відзначає Міжнародний день звільнення в’язнів фашистських концтаборів. Розвиток руху Опору в Бухенвальді вчені-історики умовно розділяють на три етапи.

Перший етап: з липня 1937-го року до початку війни в 1939 році – період будівництва табору. У ході боротьби в таборі створюється підпільне керівництво німецьких комуністів.

Другий етап: з початку війни в 1939-му році до кінця 1941-го року. У Бухенвальд поступають німці (жертви масових арештів осені 1939-го року) й іноземці. Німецькі підпільники починають з ними співпрацювати. Есесівці намагаються будь-якою ціною позбавити політичних в’язнів посад, які вони обіймали всередині концтабору, й замінити їх професійними злочинцями. Проте до кінця зробити це не вдається завдяки злагодженості дій, наполегливості й кмітливості політичних в’язнів.

Третій етап: з літа 1942-го року до квітня 1945-го року. Чисельність членів організації збільшується, утворюються зовнішні команди у філіалах Бухенвальда. Створюється Інтернаціональний табірний комітет і національні комітети, які керують боротьбою проти терору СС, а також координують саботажі на воєнному виробництві. Організується взаємна підтримка в’язнів усіх національностей. Інтернаціональна воєнна організація здобуває зброю. Період закінчується боротьбою за відстрочку евакуації Бухенвальда і звільненням в’язнів власними силами.

Ядром і рушійною силою інтернаціональної організації стали німецькі антифашисти. Християни, члени секти “Дослідники Біблії”, теж безстрашно боролися за свої переконання, але їх протест носив більш індивідуальний характер.

Дуже важливо, що під час великої небезпеки людей різних національностей об’єднало усвідомлення того, що лише спільна боротьба принесе свободу. Гуманізм узяв гору над фашизмом.

Неважко проявляти солідарність у мирний час, подеколи допомагаючи тим, хто в скруті, грошима, майном. Набагато вище почуття солідарності було проявлене в нелегальній антифашистській боротьбі: тут ставили на карту здоров’я і саме життя заради полегшення існування або порятунку свого товариша-в’язня, хай він так і залишиться незнайомим тобі чи навіть не дізнається, що хтось ризикував собою, щоб, залишившись у тіні, допомогти йому у важку хвилину. Життя людини – це те, що є найдорожчим для усіх людей, які навіть не є відданими якійсь великій і високій ідеї; життя, яке намагалися повністю знецінити слуги жорстокої системи фашизму, ніби та мала лепта бідної вдови з Біблії, яку мав кожен в’язень і яку він самовіддано жертвував заради порятунку ближнього, котрий у цей момент страждав більше, ніж він сам.

СС постійно намагалася розкласти нелегальну організацію за допомогою провокаторів та шпигунів. Проте вислідити підпільників і підтвердити, що це саме вони, їй так і не вдалося. Не залишилося, і, швидше за все, взагалі й не було ніяких документів про рух Опору в Бухенвальді, які б виходили від СС.

Намагаючись будь-якими засобами полегшити життя найслабших із в’язнів, підпільники нелегально сприяли їх переводу в команди з більш легкою працею або подалі від особливо жорстоких капо. Центром Опору згодом став лазарет. Тут могли в разі необхідності навіть врятувати з транспортів знищення, надавши живим номери й прізвища померлих. Допомагали в першу чергу їжею, одягом, взуттям, таємно лікували від СС.

Величезним внеском у Перемогу є організований у концтаборах саботаж військового виробництва. Кваліфікованих спеціалістів підпільники намагалися відправити в команди, не пов’язані з виробництвом зброї. Якщо ж такі в’язні й потрапляли на роботу за спеціальністю, то вони проявляли свою кваліфікацію для виготовлення багатьох замовлень есесівців особистого характеру: шкатулок, люстр, попільничок, письмових приладів, усякого роду сувенірів. При цьому вони намагалися затратити на вироби якомога більше металу та інших цінних матеріалів, працювали якнайдовше. Нерідко виявлялося, що красива люстра вагою в центнер ставилась у куток, тому що архітектор, який будував віллу, виходив при замовленні люстри зі свідомо неправильних розрахунків. В’язні, усе розуміючи, з усмішкою бралися до виготовлення нової люстри.

У 1943-му році цей період “художнього ремесла” припиняється, есесівцям, цій самозваній еліті німецького народу, тепер доводиться ховати такі приватні замовлення від начальства: після перемоги під Сталінградом в’язнів почали активніше використовувати на воєнних заводах. Але й тут не обходилося без різного роду шкідництва з боку в’язнів.

Уже після Перемоги світ дізнався про імена активістів Опору. Ось тільки деякі з них:
— австрійці Густав Вегерер, Отто Горн, Курт Гарднер;
— бельгійці Анрі Гліньор, Марсель Ліньє, Жорж Еббелінг, Сем Горсенс;
— болгарин Лілов;
— італійці Домініко Чуфолі, Ренато Бертоліні;
— німці Вальтер Штекер, Тео Нейбауер, Альберт Кунце, Ернст Буссе, Ніколай Кюнг;
— поляк Генрік Соколак;
— росіяни Микола Симаков, Павло Бабкін, Степан Бакланов;
— українці Павло Лисенко, Василь Азаров, Адам Васильчук, Іван Ногаєць;
— французи Ежен Тома, Марсель Поль, Андре Марі, Фредерік Мане;
— чех Квєтослав Іннеман;
— югослави Ян Ранцингер, Азіз Колудер, Еміль Ліхтенберг і багато інших.

Частина третя

Переддень Перемоги

Розділ 1. Знову в “телячому” вагоні

Пройшла зима. Дмитро дочекався весни 1945-го року. Новоприбулі в’язні приносили свіжі новини про хід війни. Десь уже близько “наші”. Чи пощастить побачити їх? Що чекає попереду в’язнів? Німецьке командування почало вживати заходів, щоб у разі перемоги супротивника “носії воєнної таємниці рейху”, перетворені ним у рабів, не мали змоги зустрітися зі своїми визволителями, розкрити їх секрети і підтвердити цілу низку злочинів проти роду людського.

У березні 1945-го року великий транспорт із в’язнями було вивезено з Дори. Коли в’язнів команди “В.1.О.” заганяли в “телячий” вагон, есесівці наказали одному залишитися. Це був “батько” Дмитра. Юнакові було дуже гірко розлучатися з Павлом Дмитровичем. Але ж ніхто не міг нічого подіяти проти есесівців. Можливо, німці остерігалися посилати в дорогу бувалого чоловіка, який міг би організувати втечу. Дмитрові так і не вдалося щось довідатися про долю “батька”, залишеного в Дорі.

Через дев’ять діб без перебільшення мученицької дороги, без будь-якої їжі й без жодної краплини води, в’язнів нарешті привезли в концтабір Равенсбрюк. Це був філіал Бухенвальда для жінок-в’язнів. З двадцяти одного в’язня-маляра з Радянського Союзу, що витримали пекло Дори, у жахливій дорозі до Равенсбрюка вижило лише шість осіб: решта померли від спраги, голоду, тісноти.

Дмитро і цього разу не пам’ятав кінця поїздки у вагоні. Коли прийшов до тями, зрозумів, що лежить у темному приміщенні, де виднілися лише ледь помітні обриси вікна. Була ніч. Він відчув у роті шматочок хліба, який невідомо хто йому дав, точніше, поклав до рота. Прожувати той хліб юнак довго не міг: у роті так пересохло за дев’ять діб вимушеного сухого посту, що не залишилося й краплі слини. Зібравши всі сили, що жевріли в виснаженому тілі, Дмитро поволі розжував хліб і проковтнув його. У кишені свого мантеля знайшов ще один шматочок хліба і теж повільно його з’їв. Чия ж добра душа поділилася з ним цим хлібом? Питання це для юнака так і залишилося без відповіді.

Нарешті зовсім розвиднілося. Дмитро зрозумів, що лежить у бараці табору. Оглядаючи барак, побачив Миколу з Уралу, який сидів на підлозі й повільно хитався то назад, то вперед. Напруживши сили, Дмитро підповз до Миколи й запитав:

– Хто дав нам хліб?

Микола цього не знав, нічого не пам’ятав і сам ледь-ледь тримався на ногах.

Цього ранку новоприбулі отримали по півлітра баланди. Їм дали посуд, бо свій старий в’язні геть розгубили в дорозі. Їжу ж їм пожертвували в’язні-жінки Ревенсбрюка зі своїх власних пайків на цей день, бо керівництво табору зовсім не збиралося годувати новоприбулих в’язнів. Ці ж самі жінки й переносили вночі виснажених чоловіків у бараки. Дмитро тоді був непритомний й нічого не пам’ятав.

Окрім Миколи з Уралу Дмитро зустрів тут ще чотирьох “русішен” із колишньої команди “В.1.О.”. Живими виявилися Лео з Ростова, запоріжці Микола та Іван, Микола з Лубен на Полтавщині, якому одного разу есесівець сонному вибив канчуком око. Ці шість малярів трималися гурту й слухали поради досвідченого уральця, який і далі не раз допомагав товаришам вирватися з лещат фрау Смерті.

Розділ 2. Микола-уралець знову рятує побратимів

У Равенсбрюк приходили посилки з їжею від американського Товариства Червоного Хреста. Вони врятували життя не одному в’язневі в роки війни. Керівництво Равенскбрюка видало пізніше кожному новоприбулому з Дори по одній такій посилці вагою 5 кг.

У перший день свого перебування у Равенсбрюці в післяобідній час по одній посилці отримали й маляри. Микола з Уралу порадив зібратися усім разом на вулиці біля крана з водою і там їх розкрити. Коли всі шестеро ослаблених малярів сповзлися до крана, то розкрили посилки з Америки й побачили, що там багато жирів. Помітивши це, Микола-уралець серйозно сказав:

– Е, хлопці! Багато їсти не можна! Їжте всі по краплині та на деякий час закривайте свої посилки.

– Ти що, Миколо?! – обурилися молодші в’язні. – Ми ж так голодували в дорозі, треба добре поїсти!

Микола, передбачивши те, що поодинці було б набагато важче кожному подолати спокусу наїстися одразу й досхочу, спокійно пояснив:

– Погляньте на годинник на брамі табору. Зараз третя година дня. Ми трохи поїмо зараз, а через дві години знову розкриємо посилки і ще чого-небудь трохи поїмо. Якщо зараз наїстися багато, то може бути заворот кишок.

Дмитро й інші товариші пристали на це. Добра підказка всім допомогла уникнути хвороби або болісної смерті. Так Микола-уралець уже вкотре врятував життя друзів своєю розумною порадою. Правду кажуть, що краще з розумним втратити, аніж з дурнем придбати: розумний буде думати над тим, як разом, спільними зусиллями знайти вихід із критичної ситуації, а дурень може (в силу свого слабкого розуму) нашкодити навіть тоді, коли все, здається, складається досить добре.

Наступного дня майже всі інші в’язні цього блоку загинули від завороту кишок і дизентерії, що незабаром спалахнула. І це всього за кілька днів до падіння нацистського режиму, за якихось два-три кроки від такої довгоочікуваної волі! Під тягарем нового випробування, що звалилося на них, люди забули про стару істину, що коли дуже добре, – це теж погано, тому що ситуацію у свої руки бере ворог роду людського – пристрасть. Передчасно розслабившись і піддавшись впливу ницьої частини свого єства, люди гинули. А вони ж могли б уникнути нової небезпеки, якби, подібно малярам, узяли під контроль свої пристрасті.

Людям, що помирали в страшних муках, ніхто не надавав ніякої допомоги. Табірне керівництво ніби й не бачило того, що коїлося за колючим дротом, який відгородив два блоки, відведені для чоловіків. Фашисти, які давно переступили через усе людське в собі, лише видавали наступні посилки тим небагатьом, хто лишився живим у цьому вирі людських страждань.

Усього в цьому концтаборі Дмитро отримав сім таких посилок. У кожну посилку, крім харчів, клали по пачці цигарок “Cammel”. Оскільки Дмитро не палив, він обміняв цигарки на баночки сиру з посилок у в’язнів-чехів, які прибули трохи пізніше й були здоровіші від в’язнів із Дори: можливо, у них була легша дорога.

Поступово всі шестеро товаришів піднялися на ноги. Їх на роботу не посилали, а просто залишили напризволяще: нацистам, які боялися втратити свої власні шкури, явно вже було не до в’язнів. Ніхто з в’язнів не знав, що чекає попереду їх виснажені тіла й душі. Усім своїм єством в’язні відчували, що фронт із кожним днем стає все ближчим, тому сподівалися на визволення. А вдячність своєму рятівникові з Уралу й активістам Товариства Червоного Хреста за посилки в голодні дні Другої Світової війни Дмитро Савченко зберіг у своєму серці на все життя…

Розділ 3. Тринадцять картоплин

26 квітня 1945-го року почалась евакуація всього табору. Спочатку розділили на сотні та вигнали з Равенсбрюка всіх в’язнів-чоловіків. Кожна сотня була оточена солдатами СС з вівчарками. Коли колона проходила повз ворота табору, в’язням видавали на кожні 5 осіб по одній посилці американського Товариства Червоного Хреста вагою 5 кілограмів і по одній посилці Товариства Червоного Хреста Франції вагою 3 кілограми.

Коли чоловічі сотні були виведені за межі табору, зробили зупинку. Чоловіки поділили продукти й стали чекати підходу наступних сотень. Тепер есесівці гнали в’язнів-жінок. Потім уся спільна колона вирушила пішки. Того, хто не міг іти сам, есесівці пристрілювали…

В’язні йшли більше тижня. Ночами спали на узбіччі дороги, лежачи в такому ж порядку, як і йшли. Ніхто не мав права перейти до іншої сотні. Охоронці-есесівці мали змогу перепочити, мінялися. Деякі їхали на мотоциклах чи машинах. А в’язні гинули один за одним у цьому марші смерті. Ніхто з них навіть не знав, куди німці дівали трупи загублених ними в дорозі. Їжа з посилок давно скінчилася. Людей мучили голод, спрага, смертельна втома…

Фашисти гнали рабів подалі від фронту. Траєкторія руху колони складалась із суцільних звивин і петель. Есесівці хотіли якомога сильніше виснажити в’язнів: чорний орден СС завжди прагнув щонайбільше викачати психічної енергії зі своїх жертв, використовуючи для цього будь-яку можливість. Просто пристрелити людину було малоефективним. Відтік психічної енергії значно підсилювався, якщо крім мук людина постійно відчувала й сильний страх, який у прямому смислі поглинав її душу. Якщо ж жертва гинула з незломленою волею, яка до кінця протистояла мучителям, то її душа залишалася вільною. Це прямо бісило цих недолюдків, тому що тоді вони упускали зі своїх брудних лап жертву, і на них із часом ішов заслужений зворотний удар.

1 травня 1945-го року трапилася подія, яка врізалась у пам’ять Дмитра на все життя, що залишилося. Рухаючись дорогою, голодні в’язні помітили біля шляху три великі кагати. Біля них стояла дівчина-українка з числа остарбайтерів. Чоловіки запитали в неї:

– Що тут заховано в кагатах?

– Картопля, – відповіла дівчина.

Почувши про картоплю, голодні в’язні кинулися на ці кагати. Голод переміг страх бути розстріляними охоронцями. Дмитро побіг разом з іншими чоловіками. Йому поталанило наблизитися до того краю кагату, де в’язні вже розрили землю і вибирали бульби. Юнак устиг вкинути за пазуху нижньої сорочки кілька картоплин, а далі вже нічого не міг зробити, бо на парубка навалилися інші в’язні, які бігли позаду нього.

Коли Дмитро нарешті вибрався з-під тієї купи навалених на нього в’язнів, то побачив жахливу картину. Есесівці буквально поливали з автоматів дощем із куль людей на кагатах. На щастя Дмитра, він помітив, що недалеко від нього стояв солдат, який вставляв новий магазин у свій автомат. Юнак побіг прямо на нього, а потім вискочив на дорогу.

Друзі вже всі були в колоні. По картоплю бігало ще двоє, але їм довелося повернутися ні з чим: почалася стрілянина, і вони нічого не встигли схопити. Решта просто чекала. Дмитро витяг картоплю й почав ділити. Вийшло по дві картоплини на кожного з 5 осіб. Залишилось ще 3, про які товариші вирішили, щоб їх їв сам Дмитро – адже він добув картоплю, ризикуючи життям, а три картоплини на п’ятьох ділити все одно незручно.

– Так це я “чортову дюжину” приніс. Може, на нещастя?

Тут в’язні помітили, що не всі, хто залишився живим під зливою куль біля кагату, повернулися в колону. Частина з цих уцілілих тікала вниз, до балки. В’язні, які залишилися у колоні, дивувалися, що нацисти не кинулися переймати втікачів, а насмішкувато за ними спостерігали. Колона стояла, рухатися не дозволяли: есесівці вирішили влаштувати собі веселеньке видовище. Коли втікачі наблизилися до балки, звідти їх зустріли вогнем автоматів фашисти, які передбачливо – таємно від в’язнів – тримали там ще одну лінію охорони. Усіх втікачів дуже швидко знищили. А на кагаті з картоплею разом з трупами розстріляних в’язнів лежало й тіло вбитої дівчини з України.

Розділ 4. Історія німкені Хільди

Ряди в’язнів через трагедію біля кагату так порідшали, що охоронці були змушені вишикувати колону по-новому. При цьому з шістки малярів-“русішен”, які здружилися між собою, забрали Леоніда – найближчого друга Дмитра. Він потрапив зовсім в іншу сотню, яку погнали далеко вперед.

Дмитра, його чотирьох товаришів і ще двох чоловіків з іншої команди відправили в жіночу сотню, яка йшла майже у хвості колони.

Нарешті перешикована колона рушила далі по дорозі. Трохи попереду Дмитра серед жінок ішла молода німкеня. Вона привертала до себе загальну увагу в’язнів, бо до цього вони не зустрічали в концтаборах молодих німців, хіба що кримінальних злочинців. Але це були, як правило, німці набагато старші за віком, ніж ця дівчина. Чоловік з іншої команди Дори запитав у неї:

– А за що ж це Гітлер посадив у концтабір таку молоду німкеню?

Дівчина повернулася до нього й відповіла:

– За такого красеня, як оце ти.

Її жарт трохи підняв настрій людям. Усі в’язні були дійсно “красивими”: щедро поцяцьковані побоями есесівців, вони світили синцями, пухлинами, ґулями, були обірвані, брудні, змучені голодом і багатоденним маршем. Цей чоловік щиро запитав:

– А де ж це твій красень?

Дівчина не одразу відповіла. Жінки-в’язні почали просити її розказати всім свою історію.

Цю сотню охороняли не лише есесівці-чоловіки, а й дві жінки, що йшли по різних боках колони. Вони мовчали. Не перебивали дівчину й тоді, коли вона почала розповідати. Усі в рядах, хто знаходився поблизу від дівчини, змогли вислухати її оповідь.

– Мене звуть Хільдою. Я дочка одного бауера. У нас працював молодий остарбайтер із України, з міста Миколаєва. Його звали Ігорем. Він був дуже вродливим, високим, струнким. Спочатку він мені просто сподобався. А згодом ми обидва покохали один одного.

Хільда трохи помовчала, а потім продовжила:

– А через деякий час зі східного фронту повернувся мій рідний брат. Через свій фанатизм він втратив на війні руку, але так нічого й не зрозумів. Одним словом, такий самий ідіот, як оці есесівці, що нас зараз охороняють, – випалила несподівано Хільда.

В’язні напружилися, бо злякалися, що дівчину покарають за довгий язик. Проте охоронці незрозуміло чому проковтнули її слова мовчки. Можливо, у них наступало прозріння, а ідеї біснуватого фюрера їм були вже не такі дорогі, як до цього? Вони теж нічого не знали про своє майбутнє, і кожний думав про свою долю й долю нації, яка почала вважати себе вищою, ніж усі інші народи, яка самовільно взяла на себе право їх поневолювати. А може, Хільду не чіпали тому, що вона була німкеня й мала брата-нациста?

Дівчина вела далі. Виявилося, що брат побив Ігоря, коли дізнався про його любовний зв’язок із Хільдою, заборонив їм зустрічатися. Проте Хільду з Ігорем це не зупинило. Тоді брат знову побив Ігоря і заявив на юнака в поліцію. Ігоря заарештували й кинули до в’язниці. Хільда подала письмовий протест і… сама опинилася за ґратами.

У в’язниці дівчина подала начальству ще один письмовий протест. Цього разу обох закоханих вивели у двір в’язниці. На очах Хільди Ігоря повісили. А потім її саму відправили у Равенскбрюк. Проте навіть розправа ненависних нацистів над людиною, яка стала найближчою, не зламали дух Хільди, котра змогла силою свого кохання піднятися над ідеологічними обмеженнями. І вона абсолютно не приховувала своєї сильної антипатії до Гітлера та його слуг. Німецька дівчина заслужила справжню повагу в’язнів різних національностей сміливістю й вірністю своєму коханню.

Таку історію почув Дмитро за вісім днів до Великої Перемоги.

Розділ 5. Мить визволення затьмарена

3 травня 1945-го року колона в’язнів перетнула містечко Пархім на півночі Німеччини. Коли колона опинилася вже за містом, то охоронці просто знехтували своїми обов’язками й кинули в’язнів. Вони рятували власне життя: по Пархіму вже била ворожа їм артилерія.

Дмитро і його побратими-в’язні стали свідками відступу німецької частини. Колона в’язнів розбрелася коло лісу. Вони всі разом залягли під залізничним насипом, рятуючись від артобстрілу. Над головами свистіли кулі, чулися вибухи, з гори падали збиті соснові гілки. Німцям, які відступали, було вже зовсім не до в’язнів – вони бігли повз них до лісу.

Навіть не одразу повірилося, що Пархім тепер зайняли “свої”, і в’язні, заручники смерті, нарешті стали вільними. Неподалік у лісі виявився табір радянських військовополонених, і “русішен” пішли до них. Виявилося, що фашисти кинули табір уже дві доби тому й утекли. А на 20 кілометрів далі вглиб лісу було розташоване німецьке село, захоплене американськими військами.

По дорозі до табору рухався обоз. У табір на коні примчав старшина Радянської Армії. Він провів короткий мітинг, оголосив в’язнів і полонених вільними. Дав кілька порад:

– А тепер усі йдіть у Пархім. Самі шукайте собі квартири, подбайте про їжу, одяг і ліки.

Незабаром Дмитро зі своїми чотирма товаришами був у місті. Леоніда так ніде і не знайшли. Поселилися всі п’ятеро малярів-“русішен” в одній німецькій родині, у якій були господар, його дружина й дочка.

Коли в’язні помилися, господар дав усім нижню білизну. Дружина й дочка приготували страви. Їли всі разом. Не вірилося, що все це відбувається насправді, що вони на волі!

Турбувала відсутність документів. Вирішили шукати зустрічі з комендантом Пархіма, щоб з’ясувати свої подальші дії. У пошуках вирішення своєї подальшої долі довелося три доби прожити в цій родині. Тільки тепер Микола-уралець нарешті розповів правду, що він колишній офіцер.

Дмитро весь час думав про свого друга Леоніда, розпитував у всіх знайомих в’язнів, чи не бачив його хтось. Усе з’ясувалося четвертого травня в Пархімі, коли зустрів своїх двох земляків з міста Поліг, що на Запоріжжі. У Дорі вони часто після роботи бачилися, спілкувалися. Тому ці хлопці добре знали й Леоніда.

– Ніяк не можу знайти свого Лео. Ви його не бачили бува? – спитав Дмитро.

Пологівці зволікали з відповіддю, переглянулися між собою, похнюпилися. Дмитро зрозумів, що з його Леонідом щось трапилося.

– Ти вже не зможеш його знайти, – пролунало як жорстокий вирок у вухах юнака.

– Як не зможу?!

– Ми були з ним в одній сотні. Він потрапив до нас у нову перешиковану колону після побоїща на кагатах картоплі. Ми бачили, як Льоня постійно озирався назад, певно, хотів побачити вас, своїх товаришів. А потім взагалі вийшов із шеренги й повернувся назад. У цей момент есесівець двічі вистрелив у нього й убив. Труп Леоніда лежав праворуч по ходу колони.

– Я ж ішов в останній п’ятірці крайнім з правого боку. Виходить, я пройшов повз тіло Лео й не звернув на нього уваги?! У цей час я уважно слухав історію Хільди…

Після сумної звістки пологівців радість Перемоги для Дмитра дуже потьмарилася. Він поринув у стан заціпеніння і так просидів у центрі Пархіма цілих півдня, аж доки його не забрали друзі, які його всюди шукали. Їм уже про все розповіли пологівці й сказали про те, де саме бачили Дмитра востаннє. Вони теж сумували. Микола-уралець зауважив:

– Дякуй, Дмитре, Хільді! Це вона тоді відволікла твою увагу, і добре, що ти не помітив вбитого Лео!

Це було правдою. Якби юнак побачив труп друга, то навряд чи зміг би утриматися, щоб не кинутися до нього й не бути теж застреленим одним із виродків-есесівців. Думки про Лео не давали йому спокою. Перед очима Дмитра пропливали сцени їх спільного життя в умовах фашистського пекла:

– Леоніде, Льоню! Чи може вкластися таке в голові: пройти людині через горнило чотирьох концтаборів і загинути в переддень Перемоги?! У Бухенвальді в нас були сусідні номери: у мене – 12 618, а в тебе – 12 617.

Чи може людина перенести такі неймовірні труднощі без вірного друга?! Лео, Лео, прощай навіки!.. Ти загинув із думкою про друзів, від яких тебе відірвали. Ти хотів їх бачити, бути поруч, щоб разом пройти залишок шляху до Перемоги! Ти надто рано забув про небезпеку. Забув, що твоє життя важливе для друзів і зовсім не має ніякої ціни в очах наглядача, що звик виконувати обов’язки ката.

Леоніде! Ти не будеш лежати на узбіччі дороги на далекій чужині! Ти назавжди залишився в наших серцях, у серцях друзів, які любили тебе і яких щиро любив ти! Безжальний час буде не в силах стерти пам’ять про тебе – гідного сина українського народу – з душі відданого тобі гуляйпільця Дмитра. Так, не забути мені й уві снах, як ми разом ділили увесь тягар поневірянь по місцях одного з найжахливіших проривів пекла у двадцятому столітті. Нас назавжди зріднило в концтаборах те, що ми разом багато місяців підряд важко працювали, поруч спали, їли, ділили навпіл велике горе й маленькі радощі, лікували, втішали й розраджували один одного. Ми проросли в душах один в одного. Наша дружба загартувалася сильніше будь-якої сталі у випробуваннях, де кожен день важить більше року життя в звичайних умовах.

Знову на рідній землі

(замість епілогу)

Так і не дочекалися колишні в’язні Дори коменданта Пархіма. Незабаром радянські військові офіцери забрали їх у 222-й польовий запасний полк. Усіх розподілили по окремих взводах. Тепер Дмитро став новобранцем в армії. Юнак уже більше жодного разу в житті не побачив своїх чотирьох друзів, які потрапили до інших взводів.

Після пережитих нелюдських випробувань хлопець був дуже виснаженим: при зрості сто сімдесят шість сантиметрів він важив сорок два кілограми. Але поступово Дмитро став як повертатися до нормального стану, набираючи ваги й сили, так одночасно й пізнавати секрети служби кулеметника.

Після перевірки анкетних даних Дмитро 6 червня 1945-го року прийняв військову присягу. Спочатку він служив біля демаркаційної лінії на річці Ельбі. На її протилежному боці перебували англійські війська. Незабаром цю військову частину розформували. У складі новоствореного взводу іншої гвардійської частини Дмитро продовжив службу вже на самій демаркаційній лінії на Ельбі, оскільки радянські війська стали займати частину території на протилежному березі цієї відомої ріки.

Два роки Дмитро Савченко прослужив в НДР, а потім ще один рік у Литві. Тільки в 1948-му році він знову побачив рідне Гуляйполе. Мабуть, саме Провидіння підказало юнакові, що писати родичам листи або приїхати в рідне місто раніше певного строку небезпечно: як потім він дізнався, багатьох із колишніх полонених фашистами тоталітарна влада направляла вже в радянські табори, і далеко не кожному пощастило повернутися з цього другого полону до себе додому.

Із Казахстану були повернуті евакуйовані туди на початку війни архівні документи, у тому числі й метрика Дмитра. Дані в заяві юнака на отримання паспорта збіглися з даними документа про його народження. Дмитро з вдячністю згадував того в’язня Дори, який йому допоміг з’ясувати точну дату народження, орієнтуючись на свято Дмитра Солунського – 8 листопада (у Радянському Союзі релігія переслідувалася, і мало хто з людей знав, коли саме відмічаються які церковні свята). Незабаром Дмитро отримав паспорт і військовий квиток…

Родичі й друзі вже не сподівалися побачити колишнього в’язня живим. Усі сприйняли його появу як повернення “з того світу”. По суті, так воно й було.

Сестричка Маня так його й не змогла дочекатися: підірвалася в степу на ворожій міні, коли орали на коровах поле. Батько Дмитра, Павло Павлович Савченко, пройшов фронтовими дорогами як мінометник до самого Берліна, мав багато бойових нагород, відзначився при звільненні Праги.

Дмитро переконався, що не марно не наважувався повідомити рідних у листі до приїзду про те, що вижив. Йому не хотілося чимось нашкодити сім’ї. Він здогадувався, що до тих, хто повертався з німецького рабства, чиновники будуть ставитися, м’яко кажучи, упереджено. Цю упередженість він відчув і сам з першого ж прийому у військкоматі, коли його одразу ж звинуватили в тому, що був у Німеччині. Зобов’язали в подальшому в державних установах завжди самому першим доповідати начальству про перебування в концтаборах під час війни.

А ще Дмитра прикро вразили дві величезні черги – і це в невеличкому українському містечку з населенням менше, ніж 15 тисяч (!) – до ощадкаси: і його, й інших людей, що повернулися з німецької неволі, працівники військкомату примусили кожного заплатити по 25 карбованців штрафу за те, що потрапили до Німеччини! Що й казати, гідна зустріч будівниками світлого майбутнього своїх співвітчизників, на чию долю багато в чому з провини самого ж уряду випало заживо спуститися у пекло.

Дмитро влаштувався на роботу мотористом в артіль “Червоний металіст”, що в 1954-му році стала державним заводом сільськогосподарських машин. Тоді там випускали ремінні нафтові мотори для качання води потужністю 25 кінських сил, вила, кухонні ножі та інше.

А з 1957-го року по 1985-й рік, до самого виходу на пенсію, Дмитро Павлович працював вирубщиком низу взуття в закрійно-штампувальному цеху Гуляйпільської взуттєвої фабрики. За сумлінну працю отримав медаль “За трудову відзнаку”, ряд почесних грамот і звань (“Майстер золоті руки”, “Ударник комуністичної праці” та інші). Неодноразово його фотокартку поміщали на районну Дошку пошани, він був наставником молоді.

Переконаний у тому, що про все пережите людьми під час Другої світової війни повинні дізнатися нащадки, Дмитро Павлович часто виступав перед школярами, молоддю. До таких виступів перед юним поколінням і його самого, і його колег закликали на зборах Спілки колишніх в’язнів фашистських концтаборів, які мешкали після війни в Запорізькій області. Ця Спілка на чолі з Л. Офіцеровою організовувала не тільки робочі наради (наприклад, у Запорізькому обласному історичному музеї), але й щорічні святкові зустрічі колишніх в’язнів області з нагоди Міжнародного дня звільнення фашистських концтаборів 11 квітня.

Авторові цих рядків під час навчання на факультеті романо-германської філології Запорізького університету вдалося побувати на одній із таких зустрічей у ресторані “Лахті” в Запоріжжі разом із батьком у квітні 1984-го року. Тоді приїхало близько сорока чоловік з усієї області. Їх привітно зустріло керівництво Спілки. Усі ці люди ділилися спогадами, раділи зустрічі – адже саме в цьому дружньому колі їх розуміли найкраще. Жінки, колишні в’язні Маутхаузена й Равенсбрюка, злагоджено співали українських пісень. Мені було прикро, що на такій зустрічі зовсім не було молоді, адже вели мову про живі історичні факти.

Я ще раз переконалася, що про долю батька й трагедію його покоління необхідно знати й нащадкам, треба записувати їхні спогади. Про необхідність записати спогади в’язнів керівництво Спілки підкреслювало на нарадах в’язнів постійно. Батько попросив мене допомогти все записати ще тоді, коли я була школяркою, адже я дуже любила писати твори. Я охоче погодилася, але змогла це здійснити не одразу. Ці спогади стали органічною часткою мого життя. Так про пережите в роки своєї багатостраждальної юності і Дмитро Савченко, і його дружина Раїса Іванівна (дівоче прізвище Філіпченко), яка дівчиною була вивезена на примусові роботи в Австрію (недалеко від міста Апетлона), переповідали дітям і онукам. Записи спогадів батька зайняли цілий загальний зошит і щороку доповнювалися важливими деталями, які спливали в його пам’яті в ході роботи над повістю.

Дмитро Павлович – батько двох дочок і двох синів: Любові, Сергія, Анатолія, Ольги, дідусь онуків: Андрія, Оленки, Людмили, Яни, Сашка, Богдана, прадід правнучок Надійки та Діаночки. Не випадково його першу правнучку назвали гарним слов’янським ім’ям Надія.

Нехай надія на те, що люди навчаться отримувати користь із гіркого досвіду минулих поколінь і менше будуть повторювати помилки минулого, надія на краще майбутнє Землі ніколи не згасає в серці кожного з нас і втілюється в реальність. Нехай і далі росте й міцніє дерево людського роду, як красень дуб у городі моїх батьків, якого випробування долі тільки ще більше загартовують!

Гуляйполе-Бердянськ, 17.09.2001, Переяслав-Хмельницький, 22.12.2005

Нові виміри історії про Дору

Ольга Будугай, Андрій Будугай

У 2000-му році ми познайомилися з племінниками господарки квартири, яку ми наймали, жительки міста Бердянська Федори Миколаївни Лут 1922-го року народження. Її племінники Серж і Крістіан Кордельє, громадяни Франції, і до цього, й після цього неодноразово гостювали в тітки під час своїх відпусток. Під час війни доля закинула Федору Миколаївну та її молодших рідних сестер Марію й Анну як остарбайтерів на примусові роботи в Німеччину. Федора Миколаївна жила й працювала в родині бауера, де їй доводилося багато працювати коло корів, але господарі ставилися до неї досить добре. Гірше довелося її двоюрідній сестрі, яка працювала в сусідньому селі в сім’ї дуже злого бауера, який свавільно розпорядився долею дівчини, повісивши її.

Після війни Марія й Федора повернулися в рідне село Гюневку Приморського району Запорізької області. Сестра Аня додому не повернулася. Тільки значно пізніше, через кілька десятиліть, вона дала про себе знати, написавши листа з Франції. Виявилося, що Анна вийшла заміж за француза-військовополоненого, який теж працював у тому ж селі, де була на примусових роботах Анна. Молодята жили недалеко від Парижа, працювали на заводі. У них народилося два сини: Крістіан і Серж – та донька Анна-Марія, усі діти тепер мешкають у Парижі. Крістіан працює в статистичному бюро, любить туристичні подорожі. Серж дуже багато працював у столичному видавництві “Ля Куполь”, великий книголюб. З того часу започаткувалося листування колись розлучених сестер та їх родичів. Кілька разів родичі побували в гостях один в одного за кордоном. Федору Миколаївну двічі тепло зустрічали в Парижі й показували їй столицю.

Коли Серж і Крістіан влітку 2000-го року були з візитом у Федори Миколаївни в Бердянську, ми з ними познайомилися й випадково дізналися, що Серж дружить із Жаном Сельє, сином колишнього в’язня концтабору Дора Андре Сельє. Андре Сельє після звільнення з концтабору й повернення додому став істориком і багато років присвятив дослідженню історії концтаборів і зокрема Дори. Він очолив Асоціацію колишніх в’язнів Дори, яка тричі на рік випускає свій часопис-“бюлетень” колишніх в’язнів.

Серж Кордельє погодився передати Андре Сельє статтю про те, як під час перебування Дмитра Павловича Савченка в Дорі йому кілька разів рятували життя в’язні-французи. Андре Сельє у своєму листі Ользі Будугай повідомив про те, що буде надруковано її статтю “Врятоване життя” в бюлетені Асоціації “Пам’ять Дори-Міттельбау”. Пізніше ми отримали з Франції номер 41-42 цього бюлетеня за перший триместр 2001-го року, де на сторінках 26-27 була опублікована стаття Ольги Будугай з фаховими коментарями Андре Сельє. Дослідник високо оцінив спогади Дмитра Савченка з двох причин: по-перше, вони самі по собі несли важливу для істориків інформацію, а по-друге, це була перша й до тих пір єдина для нього нагода дізнатися про долю колишнього в’язня Дори з території колишнього Радянського Союзу.

Але на цьому наше спілкування не закінчилося. Незабаром учений-історик із Франції і колега його сина Жана, працівник паризького видавництва “Ля Куполь” Серж Кордельє надіслали на нашу адресу два примірники фундаментальної монографії Андре Сельє французькою мовою “Histoire du camp de Dora” (“Історія табору Дора”).

Згодом Серж привіз у Бердянськ книгу-альбом Іва Ле Мане і Андре Сельє “Images de Dora 1943-1945. Voyage au cœur du III^e Reich” (“Малюнки Дори 1943-1945 років. Подорож у серце 3-го Рейху”), видану в Парижі [Куполь. Центр історії війни і ракет, 2002. – 88с.].

Ми показали Сержу видану нами в лютому 2001-го року збірку “Скарби Приазов’я”, до складу якої ввійшла й повість Ольги Будугай українською мовою “У тунелях таємничої Дори” про долю її батька. Серж сказав, що Асоціація могла б спробувати видати цю повість французькою мовою у Франції. Але проблема полягала в тому, що у Франції бракує перекладачів з української мови. Серж сказав, що може знайти перекладача з російської. Ми вирішили використати цю можливість і зробили переклад повісті російською мовою, доповнивши та уточнивши її. У такому російськомовному варіанті повість побачила світ у Гуляйпільському районному комунальному підприємстві “Друкарня” восени 2002 року.

Ми надіслали по примірнику цієї книги Андре Сельє й братам Кордельє. Серж знайшов перекладача Лорана Ленуара, який здійснив переклад повісті французькою мовою. Серж нам надіслав електронний варіант цього перекладу через Інтернет з проханням перечитати його й зробити уточнення в певних виділених місцях. Редагування, шліфування перекладу примусило нас освоювати роботу з Інтернетом і активізувати знання з французької мови, отримані Ольгою Дмитрівною в Запорізькому державному університеті. На прохання Сержа Кордельє та Андре Сельє нами було задано багато додаткових питань Дмитрові Павловичу Савченку, відповіді на які було вставлено у відповідні місця перекладу.

Про методику роботи над перекладом свідчить один із численних електронних листів Сержа, який ми подаємо нижче в оригіналі й у перекладі:
“Chere Olga,
Merci de ton message. Je suis tres heureux que les premiers fichiers te soient parvenus. La methode proposee pour les corrections me convient. Je suis aussi content de ton impression sur la qualite de la traduction. Ton texte en russe etait tres vivant et le texte final doit beaucoup a ton travail.
Le traducteur Laurent Lenoir a bien travaillel. Il a ete tres cooperatif pour repondre a mes questions, suggestions, propositions. J'ai pour ma part beaucoup retravaille la forme de cette traduction et verifie ce que je pouvais avec mes dictionnaires de russe. Cela m'a demande beaucoup de temps, mais je suis tres heureux d'avoir pu le faire, et cela me fait travailler la langue russe. Enfin, Andre Sellier a lui aussi tout relu et il a repondu a mes questions et il en a pose d'autres que je te tranmets avec le texte traduit. A cette occasion, il m'a confirme le tres grand interet du temoignage de Dmitri pour l'Histoire.
Je t'envoie une suite de la traduction et je t'embrasse.
Serge
Thursday, 3 June 2004 00:42:41”

“Дорога Ольго,
Дякую за твоє послання. Я дуже щасливий, що перші файли [з текстом повісті – Авт.] з’явилися. Запропонована вами методика їх правки мене влаштовує. Я також задоволений твоїм враженням щодо якості перекладу. Твій текст російською мовою був дуже живим, і кінцевий текст набув такого вигляду багато в чому завдяки твоїй праці.
Перекладач Лоран Ленуар дуже добре попрацював. Він активно йшов на контакт, щоб відповісти на мої питання, зауваження, пропозиції. Я зі свого боку багато працював над формою цього перекладу, перевіряв усе, що міг, за російсько-французькими словниками. Це потребувало багато часу, але я щасливий, що зміг це зробити, й це примусило мене працювати над підвищенням мого рівня володіння російською мовою. Нарешті Андре Сельє все це перечитав, відповів на мої питання, задав свої інші питання, які я тобі пересилаю з перекладеним текстом. У зв’язку з цим він мене завірив у великому інтересі свідчення Дмитра для Історії.
Надсилаю тобі продовження перекладу й обіймаю.
Серж
Четвер, 3 червня 2004 року; 00 годин 42 хвилини.

Робота над виданням повісті французькою мовою триває. Пан Андре Сельє люб’язно дозволив нам використати фотографії та ілюстрації з альбому “Images de Dora 1943-1945. Voyage au cœur du III^e Reich” при опублікуванні повісті в Україні, посилаючись на французьке джерело. Таким чином, опубліковані в цьому виданні ілюстрації з цієї книги друкуються вперше в Україні. Ми вдячні французьким фахівцям за таку можливість. Також хочемо подякувати Андре Сельє, Жану Сельє, Сержу Кордельє, Лорану Ленуару за співпрацю, підтримку та розуміння важливості передачі прийдешнім поколінням однієї з маловідомих у нас і за кордоном сторінок історії Другої світової війни.

Нижче подаємо присвячені батькам два вірші Ольги Будугай, один з яких починав, а другий – завершував російськомовний варіант повісті. Ці твори планується ввести до франкомовної книги. Переклад поезій з української на французьку зроблений на наше прохання Невяною Константиновою із Софії (Болгарія) – професійним перекладачем з французької на болгарську та російську й навпаки, автором двомовних франко-болгарських видань “Български писмена”. Користуючись нагодою, ми хочемо подякувати пані Невяні за ці переклади.

Ольга Будугай

Батькам             

                        Дмитрові Павловичу і

                       Раїсі Іванівні Савченкам

Мов білі голуби, у мами коси,
І батьків чуб, мов білий-білий льон.
Нехай земля їх легко й любо носить,
Не стука швидко старість до вікон.

Батьки мої – святиня найсвітліша –
З’єднала доля в леті два крила.
За нас, дітей, турбуєтесь найбільше,
А скільки ж ласки нам дали й тепла!

Ви в пісню долі по рядку писали
Свої куплети, приспів в ній один:
“Тримаймось разом у житті штурвала,
То й мудрість перейме від батька син”.

Дай змогу, Господи, батькам радіти,
Все пережить, не схибивши в житті.
Продовженням батьків хай квітнуть діти
На страдній і оновленій землі.

м. Бердянськ, березень 1995 р.

Olga Budugaї

À mes parents

                            Dmitro Pavlovitch Savtchenko

                            et Raїssa Ivanovna Savtchenko

Les cheveux de ma mère sont deux pigeons blancs,
Blancs comme le lys sont cheveux de mon père.
La vieillesse est lente à venir en tout temps…
Je veux que leur vie soit digne sur la Terre.

Ô mes parents, vous êtes mes saints très aimés!
En vous, le destin a uni deux blanches ailes –
Votre amour pour nous est unique à jamais
Par la chaleur du coeur et par vos mains fidèles.

Dans votre chant de la vie, chacun a mis
Sa mèlodie et un refrain de beaux vers:
“Dans cette existence, nous devons être unis –
Alors, le fils aura la sagesse du père”.

Un monde sans péchés, c’est notre destinée.
Pour tous les parents – qu’ils soient saints! – sera ma prière.
Parce que chaque enfant par ses parents est né
Et doit être la plus belle fleur sur notre Terre.

 la ville de Berdiansk, mars de 1995.

Ольга Будугай

Витоки

Цілющі соки батьківського дому
І двору, де ступила вперше я,
Знімають, як рукою, всяку втому,
Мов корінь, живить рід мене, сім’я.

Безсонні ночі, за дітей тривоги,
Пісень і ласки маминої квіт,
Що кличуть в дім з далекої дороги,
Нам оберегом стали, ніби щит.

Ще – волі дух, гартований у горі,
Що повним келихом мій батько пив,
Трима на цьому світі. Час не зморить
Ту силу духу роду – диво з див.

Ми живемо у вік жорстокий, дикий,
Та робить вже Земля новий виток:
Час Водолія мусить путь омити
Від скверни егоїзму – до зірок.

Цей шлях бере початок від родини,
Садка, криниці, співу солов’я…
Хто ж не любив малої батьківщини –
Того не прийме Всесвіту сім’я!

м. Гуляйполе, 27.07. 1999 р.

                                                   Olga Budugaї

                                                   Un tour nouveau de spirale

Quand je reviens dans la maison de mes parents
Et dans la cour qui a vu mes pas la première,
Ma fatigue et mes soucis s’en vont sur l’instant,
Car j’ai ma racine profonde tout entière.

C’est là que j’ai connu l’amour et les doux chants,
Les plus belles fleurs et les plus tendres caresses.
Pour mon âme, rien au monde n’est plus touchant:
C’est la mémoire qui est ma vraie forteresse.

Les souffrances de mon père et son esprit
De liberté me rendent la volonté de vivre.
Il y a une force ancestrale qui guérit –
C’est une merveille éternelle qui m’enivre.

Tant de cruautès durant ce siècle violent!
Mais la Terre fait un tour nouveau de spirale:
L’Âge de Verseau sera son salut urgent
De l’ègoїsme vil humain …vers les étoiles.

La voie du salut commence pour chaque être humain
D’un petit jardin avec quelques fleurs très belles.
Aimant sa toute petite “patrie”, demain,
Il connaîtra aussi l’Amour universel.

          la ville de Goulaїpolé, 27.07.1999.

                                                 La traduction de l’ukrainien en français est faite

                                                 par Neviana Konstantinova à Sophia (Bulgarie)